Придавая особое значение театру как одному из наиболее действительных средств политического воспитания широких масс трудящихся и в целях создания высокохудожественных театральных пьес, могущих содействовать просвещению масс в духе социализма, Совет народных комиссаров Союза ССР постановляет:

1. Объявить конкурс писателей Союза ССР на создание лучших театральных пьес (темы — по выбору писателей из быта Союза ССР и заграницы);|

2. Для премирования лучших драматургических произведений, представленных на конкурс, установить десять «премий Совета народных комиссаров Союза ССР:

2 первых премии по 15 тыс. руб.;

3 вторых премии по 10 тыс. руб.;

5 третьих премий по 5 тыс. руб.

Срок представления пьес на конкурс — 1 ноября 1933 года.

Пьесы могут представляться на конкурс под девизом или за подписью автора.

3. Для рассмотрения представленных на конкурс пьес и присуждения премий назначить жюри в составе: Стецкий А. И. (председатель жюри), Бубнов А. С. (наркомпрос РСФСР), Тройский И. М. (председатель организационного комитета союза советских писателей СССР), Луначарский А. В. (председатель Учёного комитета при ЦИК СССР), Станиславский К. С. (Директор МХАТ I), Мейерхольд, В. Э. (директор театра), Кулик Н. У. (председатель организационного комитета союза советских писателей УССР), Владимиров В. К (директор Малого театра), Симонов Р. Н. (режиссёр театра им. Вахтангова), Любимов-Ланской Е. О. (директор театра МОСПС), Литовский О. С. (нач. Главреперткома РСФСР), Толстой А. Н.

Председатель СНК Союза ССР В. Молотов (Скрябин).

Зам. Управляющего делами СНК Союза ССР И. Мирошников.

Москва—Кремль. 17 февраля 1933 г. № 209.

Опубликовано в № 48 Известий ЦИК Союза ССР и ВЦИК от 18 февраля 1933 г.

***************************

На вырезанных страницах, очевидно, находились аннотации к пьесам будущих "врагов народа": В. Киршона и др. ..."рукописи не горят"

http://www.vilavi.ru/pes/080111/080111.sh...

***************************

Спасибо за фото ув. Евгению Чикилеву!

Философская трагикомедия с фантастическими элементами и фаустовскими мотивами.

Начинается, как и "Мастер с Маргаритой", с появления иностранного тайного чародея...

Спасибо за помощь известному украинскому литературоведу Ярине Цимбал!

Кандидат філологічних наук, науковий працівник Інституту літератури ім. Шевченка НАН України, автор досліджень з історії української літератури 1920-х років, літературної урбаністики та літературного побуту

Yaryna Tsymbal

Вітаю, пане Вячеславе. Я дуже далека від фантастики, тому про авторів книжки нічого не знаю. Мені запропонували низку перекладних видань, але серед них і справді є одна українська оригінальна книжка, написана під екзотичним псевдонімом. Що ж до Блюма й Розена, то я про цю книжку знаю тільки те, що рецензію на неї писав Мирон Степняк-Ланшин, чий архів я описувала свого часу. Імена авторів запам'яталися, перевірила -- так і є.

кажется, что это литмистификация: повесть не переводная , автор ( или двое) укрылся (-лись) под псевдонимом 8-)

иллюстрирована харьковским же художником Я. Д. Леусом

http://www.ilnan.gov.ua/Spadshchyna/Spads...

http://www.ilnan.gov.ua/Spadshchyna/Spads...

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%8...

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbi...

http://www.nplu.org/resourses/nashi_vydan...

http://tyzhden.ua/History/149982 ЙОГАНСЕН

«ТАЛАНОВИТИЙ НЕВДАХА»

МИРОН СТЕПНЯК

«Талановитим невдахою» назвав академік Олександр Бі-

лецький у листі до свого молодшого колеги Григорія Вервеса

зусібіч обдарованого й у житті геть позбавленого щастя-долі

Мирона Степняка. Лист цей у друці тільки згадано, як застере-

ження від необ'єктивної оцінки ряду літературних діячів першої

третини минулого століття, спричиненої глибоким закоріненням

вульгарного соціологізму, і як заклик до «сплачування боргів», –

а його годилося б оприлюднити цілком, як своєрідний заклик до

виконання свого кровного обов'язку новим поколінням україн-

ських літературознавців.

Правду кажучи, з людей, що нині приходять на поле нашого

красного письменства, ймення Мирона Степняка рідко для кого

наповнене посутнім змістом; ба більше — життєпис цього неор-

динарного чоловіка для нових гуманітаріїв геть заслонений ли-

хим туманом непам'яті. Вже в умовах «розбільшовиченої» Укра-

їни випало бачити з важким сумом, як вихованці рідного мені

факультету журналістики в столичному університеті захоплено

виносили на авансцену одного з найстаріших викладачів, що ко-

лись знеславив себе крадіжкою студентської наукової праці, став-

ши «героєм» фейлетону в «Правде Украины», а років за десять

перед тим, працюючи в одеській газеті «Чорноморська комуна»,

виступив у ролі нищителя «українських буржуазних націоналіс-

тів» з місцевого університету — філологів Андрія Недзвідського,

Миколи Дащенка та Мирона Степняка.

До постаті останнього мою увагу привернув доцент Петро

Маркушевський з того самого університету. Разом із бібліогра-

фом наукової бібліотеки цього закладу Єлизаветою Савельєвою

він заходився складати покажчик праць учених кафедри україн-

ської літератури й попросив мене подати реєстр публікацій Ми-

рона Степняка, якого обидва упорядники посібника знали тільки

за розповідями нині покійного Андрія Недзвідського; у карто-

теках найбільших книгозбірень Одеси він не знайшов відобра-

ження.

В архіві університету, на щастя, збереглася особова справа

Степняка (Ланшин — його справжнє прізвище) Мирона Олек-

сійовича. Фотознімка там не було; на тому місці, де кадровики

зазвичай приклеюють його, чорнів напис: «Помер 1950 р.». Зо-

браження Степняка так і не знайшлося, хоч скільки я розшукував

його; дата ж смерті виявилася помилковою: життя Мирона Олек-

сійовича урвалося 15 грудня 1949 року (це сповістив мені згодом

харків'янин, що приїздив до Одеси на наукову конференцію).

Народився Степняк, як зазначено його власною рукою, у Про-

скурові Подільської губернії (тепер це обласне місто Хмельниць-

кий) 8 серпня, вочевидь, за старим стилем, 1903 року. Батько його

за фахом був правником, за родом діяльності — нотарем, адвокатом;

мати — домашньою господаркою. Вчився у Харківському універси-

теті, який за тих часів звався Інститутом народної освіти, із серпня

1923 до червня 1928 року, діставши диплом викладача російської

та української мов; пізніше осягав ще один фах: із серпня 1935 до

серпня 1937 року був студентом Харківського хіміко-технологічного

інституту, а далі, із серпня 1937 до липня 1940 року, — студентом

хімічного факультету Харківського університету. Ця «пертурбація»

гуманітар¬них інтересів на інженерні мала свої причини.

Коли Степняк прилучився до літературної роботи, достеменно

не відомо. В анкеті, заповненій 27 серпня 1947 року, він зазначив:

«29 лютого 1928 — липень 1941 року (із перервою в 1933-1935 ро-

ках): критик і бібліограф, співробітник українських і російських (на

Україні) товстих журналів, співробітник «Литературной энцикло-

педии». Автобіографія, складена 16 липня 1948 року, доповнює ці

відомості: «З лютого 1928 року почав працювати за рекомендацією

професора [О. І.] Білецького (нині віце-президент і дійсний член

АН УРСР) у товстих журналах — українських і російських, що ви-

ходили на Україні, у відділі критики та бібліографії. В 1929-1931

роках був співробітником «Литературной энциклопедии». Восени

1929 року прийнятий у члени профспілки працівників поліграфіч-

ної промисловості (так звався місцевком письменників). Вважався

постійним співробітником журналів «Червоний шлях», «Красное

слово». У тогочасних літоб'єднаннях не працював. Улітку 1933

року в результаті статті С[амуїла] Щупака (згодом репресованого

за зв'язки з ворогами народу) я змушений був тимчасово припини-

ти літературну діяльність... До 1935 року належить початок моєї

літературної реабілітації. Восени 1936, після трирічної перерви,

була прийнята до друку моя нова стаття, що вийшла року 1937. Від-

тоді впродовж чотирьох літ я вів «подвійне існування» — студент

(відтак аспірант)-хімік і літератор-критик». Годі сказати, що тоді не

один Степняк, під загрозою можливої репресії, удавався до такого

«роздвоєння» фахово-творчих інтересів...

Переглянувши стоси товстих журналів кінця 1920-х — першої

половини 1930-х років, я виявив десятки статей, рецензій, нотаток

Мирона Степняка. Він тонко відчував українську поезію й охоче

відгуку¬вався на нові книжки Максима Рильського («Де сходяться

дороги»), Володимира Сосюри («Коли зацвітуть акації»), Миколи

Терещенка («Республіка»), Михайла Доленго («Узмінь»), Леоніда

Первомайського («Околиці») та багатьох інших авторів, не обмина-

ючи й прозу. Після так званої «реабілітації» видрукував фундамен-

тальну розвідку «Сучасні українські поети-перекладачі». Все, що

вдалося розшукати, я ретельно описав і передав П. Маркушевсько-

му, який умістив мою бібліографію Мирона Степняка в «Бібліогра-

фічному покажчику друкованих праць вчених кафедри української

літератури Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова»

(Одеса, 1991. — С. 79-83).

Вірогідно, за порадою Олександра Білецького Степняк вирі-

шив стати професійним літературознавцем. Улітку 1940 року він

при-їхав до Одеси і склав екзамени для подальшого навчання в

аспіран-турі при кафедрі української літератури. Відмінні оцінки

втішали, але, маючи вже гіркий життєвий досвід, він про всяк ви-

падок склав екзамени ще й для навчання в аспірантурі при кафедрі

неорганіч-ної хімії. «Подвійне існування» таким чином тривало й

на чорно-морському березі. Батька давно не було (він помер че-

рез місяць після обвинувального виступу Самуїла Щупака в газеті

«Комуніст» за 9 червня 1933 року), мати ледве бачила вулицю, —

отже, думалось про кусень насущного за можливої зміни ситуації.

В автобіографії Степняк пише: «У листопаді 1939 року Хар-

ківська обласна організація Спілки радянських письменників Укра-

їни одноголосно прийняла мене в члени СРПУ за рекомендаціями

товаришів Юрія Смолича, Григорія Гельфандбейна і Тереня Ма-

сенка. Затверджений у членах СРПУ я був, однак, тільки в травні

1941 року — за місяць до початку війни».

Фашистську окупацію Степняк пережив в Одесі: мобілізацій-

на комісія визнала його «білобілетником»; роздобути посадковий

та-лон на пароплав, з яким у тил прямували університетські колеги,

не вдалося. Перебивався випадковими приватними уроками, часто

голодував; майже сліпа мати просила милостиню. Посилювалася

226 227

Відомі, але призабуті Григорій Зленко

серцева недуга, загострювалися інші негаразди зі здоров'ям. Восе-

ни 1942 року з великими труднощами поталанило влаштуватися

учителем російської мови й арифметики в школі на далекій околиці

міста, куди доводилося щоденно ходити пішки. «Під час окупації я

не працював ні в університеті, ні в окупаційній пресі», — сказано

в автобіографії.

Як тільки Одесу визволили, почав читати лекції на філологіч-

ному факультеті університету; в травні 1945 року був затверджений

старшим викладачем. Його статті на літературні й театральні теми

охоче подавали одеські та київські газети. Вважалося, що Мирон

Степняк готує кандидатську дисертацію про місце і значення Івана

Котляревського в українському літературному процесі. Чернетки

цієї праці, на щастя, зберегли покійний літературознавець Микола

Родько і його вдова — мовознавець Валентина Карпова; автор цих

рядків передав їх у відділ рукописів і текстології Інституту літера-

тури імені Т. Г. Шевченка НАН України, про що сповіщав інститут-

ський часопис «Слово і час».

Письменницького квитка у зв'язку з початком війни Степняк

не одержав. По війні філії СРПУ в Одесі декілька років не було,

ніхто про вручення квитка Миронові Олексійовичу не потурбу-

вався, а самому Степнякові не сяйнуло звернутися до Києва. При-

йнятий до Спілки, він зостався поза нею. Скромність — похвальна

риса людини, але не завше на її користь.

«П'ятого вересня 1946 року в «Чорноморській комуні» було

вміщено статтю, яка звинувачувала мене в ряді помилок, яких я при-

пустився під час читання лекцій з української літератури. В зв'язку

з цією статтею я був звільнений з роботи», — писав Степняк в ав-

тобіографії. Я розшукав статтю Івана Прокопенка й Федора Гащев-

ського «Націоналістичні викривлення у викладанні історії україн-

ської літератури в Одеському університеті». Три повні колонки на

третій сторінці. Ідучи від сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) «Про

журнали «Звезда» і «Ленинград», прийнятої 14 серпня 1946 року,

автори нещадно громили українських «націоналістичних агентів»,

гаразд здаючи собі справу про наслідки свого виступу. Була поста-

нова бюро міськкому КП(б)У «Про націоналістичні викривлення у

викладанні історії української літератури в Одеському

університеті», загальноміські збори професорсько-викладацького

складу; «агенти буржуазії» зосталися без роботи й засобів до іс-

нування. На довгі роки замовк Андрій Недзвідський, фактично не

повернувся на наукову ниву Микола Дащенко, Мирон Степняк пе-

ретворився на рядового бібліотекаря. Влітку 1947 року він нібито

одержав оповістку, що відновлений у правах члена Спілки радян-

ських письменників України. Проте серед паперів, що стосуються

Степняка сьогодні такого документа не бачимо.

Імення Мирона Степняка згадано у восьмитомній «Історії ук-

раїнської літератури» (1970, т. VI, с. 88) лише як автора критичного

відділу журналу «Красное слово». У двотомній «Історії української

літератури XX століття» (1993, т. І, с. 123) Іван Дзюба нагадав, як

з-під пера Самуїла Щупака «літературознавцеві М. Степняку діста-

лося за те, що оголосив новаторами в українській літературі «мо-

лодомузівців» — «виразників фашистської ідеології». От, по суті, і

всі згадки, сказати б, на академічному рівні.

Переконаний, що з творчої спадщини Мирона Степняка бага-

то що не пішло в небуття. Чого варта лише та його думка, що такий

твір, як «Наталка Полтавка» Івана Котляревського міг з'явитися

тільки в Україні, адже увібрав у себе менталітет українців, їхню

душевну красу й духовну велич. Потребують перечитання «свіжим

оком» його розвідки «До проблеми поетики Павла Тичини» (1930)

і «Поети Молодої музи» (1933), статті, присвячені Івану Франкові

та низці інших письменників-класиків.

Олександр Білецький визнав за Мироном Степняком безпе-

речний талант. Визнаймо його й ми. Нехай імення цього літера-

тора буде в кожному наступному довіднику Національної Спілки

письменників України, в «Українській літературній енциклопедії»,

видання якої урвалося з незрозумілих причин на третьому томі, в

«Енциклопедії сучасної України».

Миро́н Олексі́йович Степня́к-Ланши́н (*1903, Олександрівськ (нині Запоріжжя) — †1949, Одеса) — український літературознавець і критик.

Біографія

Народився 1903 року в Олександрівську (нині Запоріжжя) в сім'ї адвоката Олексія Степняка. У 1926 році взяв прізвище матері — Ланшин. У пресі виступав під прізвищем Степняк та псевдонімами. Закінчив філологічний факультет вчився в Харківського інституту народної освіти. Учень професора Олександра Білецького. В середині 1930-х років переїхав до Одеси, навчався в аспірантурі хімічного факультету Одеського університету, працював у галузі колоїдної хімії. Під час румунської окупації Одеси викладав у середній школі.

Літературна діяльність

Друкувався з 1929 року, працював штатним рецензентом у журналі «Червоний шлях». Перша друкована праця — рецензія на книжку Майка Йогансена «Як будується оповідання». Друкувався у часописах «Гарт», «Всесвіт», «Червоний шлях» та ін. Після розгромної статті Самійла Щупака в пресі припинив літературну діяльність. Поновив її наприкінці 1930-х років, друкувався головно в «Літературному журналі», газеті «Чорноморська комуна», виступав як театральний критик і рецензент. Автор статей про українських письменників в «Литературной энциклопедии» (М., 1929—1939): «Загул Дмитро», «Залывчий Андрий», «Зеров Микола Костевич», «Йогансен Михаил Гервасиевич» та ін. Писав вірші і прозу російською мовою.

Література

Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.

vokula

авторитет

Ссылка на сообщение Отправлено 06.11 в 22:26 цитировать

Один из претендентов — Борис Данилович РОЗЕНБЛЮМ [1899, Одесса — 1.09.1938, Бутово, МО]. Еврей, образование высшее. Жил в Одессе, Харькове, Москве. В середине 30-х годов заведовал экономическим отделом НКИД. Первую повесть опубликовал в 1919 году в Одессе, автор нескольких документальных книг. Был репрессирован, расстрелян.

Как считает известный харьковский коллекционер фантастики С,Ф, Зайков, автор книги — физик Розенблюм, печатавший научно-популярные статьи по физике в харьковском журнале "Знання"

Блюм і Розен

Назва: Атом у запрязі

Видавництво: ДВУ

Місто: Харків

Рік: 1929

Сторінок: 189 с.

Наклад: 5000 прим.

художник Я.Д. Леус

НФ-повість

Вітаю! Рецензію Степняка на "Атом у запрязі" Блюма і Розена опубліковано в журналі "Червоний шлях", № 11/12 за 1929 рік, с. 190-192. Ярина Цимбал.

http://elib.nplu.org/view.html?id=2408

Червоний шлях — Наукова бібліотека

lib.pu.if.ua/files/Fond.../Червоний%20шлях.pd...

В кінці змісту кожного часопису є інвентарний номер, за ... Червоний шлях : громадсько-політичний і літературно-науковий місячник / за ред. Г.Ф.Гринько.

М. Степняк-Ланшин: «Новий зразок українського науково-фантастичного роману [Про Володимира Владка]» (1936), «О научно-фантастическом жанре и творчестве В. Н. Владко» (1939). Ось знайшлася публікація: Степняк, Мирон. Новий зразок українського науково-фантастичного роману // Літературний журнал. -- 1937. -- № 3. -- С. 107-122.

А ще в архіві Степняка є телеграма від Владка.

Ось я про Степняка писала довідку:

Степняк-Ланшин Мирон Олексійович (1903–1949) — український літературознавець. Закінчив секцію мови й літератури на факультеті профосвіти ХІНО (1927), згодом хімічний факультет ХДУ ім. М. Горького з відзнакою (1940). Навчався в аспірантурі при кафедрі української літератури ОДУ ім. І. І. Мечникова та заочно на кафедрі неорганічної хімії того самого вишу. Під час окупації Одеси вчителював. По війні працював викладачем історії української літератури в ОДУ ім. І. І. Мечникова та бібліографом у науковій бібліотеці університету. Помер від тяжкої хвороби.

Брав участь у літературному житті під псевдонімом Степняк. У 1924 році внаслідок бюрократичної плутанини взяв псевдонім другим прізвищем. З 1928 року виступав як постійний рецензент у літературних щомісячниках «Червоний шлях» і «Красное слово», дописував для журналів «Критика», «Гарт» (усі — Харків) та ін. Автор статей і нотаток про українських письменників до «Литературной энциклопедии» (Москва, 1929–1939), вступних статей до зібрання творів Івана Франка у видавництві «Рух». Протягом 1933–1936 років унаслідок ідеологічних нападок не друкувався. З 1940 року виступав з театральними рецензіями в місцевій одеській, а згодом у республіканській пресі. Член СРПУ (з 1940), Всесоюзного театрального товариства (з 1946), Всесоюзного астрономічно-геодезичного товариства.

Щиро дякую українському відомому літературознавцю Ярині Цимбал

В прикреплениях — продолжение рецензии Мирона Степняка (Ланшина) на повесть (журнал "Червоний шлях", № 11/12 за 1929 рік, с. 190-192).

В прикреплении — рецензия Мирона Степняка (Ланшина) на повесть (журнал "Червоний шлях", № 11/12 за 1929 рік, с. 190-192).

https://fantlab.ru/edition77064

И. Ефремов. Час Быка. Свердловск. Средне — Уральское книжное издательство. 1989.

"Всему на свете приходит конец.

Дочитана, перевёрнута последняя страница романа — и взгляд читателя наткнулся на послесловие...

Зачем оно?

Разве недостаточно эпилога, в котором изложен финал экспедиции звездолёта "Тёмное Пламя" к планете красного солнца в созвездии Рыси; сообщена, пусть и бегло, дальнейшая судьба тех героев романа, что остались живы; наконец, обобщены результаты экспедиции?

Что ж, среди читателей наверняка найдутся такие, кто уже в достаточной мере знаком с творчеством Ефремова, знает его книги и биографию, словом — обо всём информирован не хуже автора данного послесловия. Охотно верю! Но...

Это лишь сейчас, в самые последние годы, тиражи книг его начинают приобретать соответствующий масштабам нашей страны, и, значит, гигантской нашей читательской аудитории действительно массовый характер. Лишь сейчас возвращается из небытия лучшая книга писателя — вы держите её в руках. И к сожалению, до сих пор крайне скудна и малодоступна критико — биографическая литература, Ефремову посвящённая...

Всякий ли читатель сумеет в этих условиях оценить по достоинству роль романа "Час Быка" в современной нашей фантастике, определить его место в творчестве самого писателя, понять неслучайность обращения Ефремова к исследованию малосимпатичного варианта социального облика далёкого будущего? Наконец, прояснить для себя хотя бы отчасти, почему всё — таки роман этот, вышедший в 1970 г. отдельной книгой, и притом очень даже солидным по тем временам двухсоттысячным тиражом, в течение долгих семнадцати лет не только не переиздавался, но словно бы ушёл в тень, растворился постепенно в сумраке библиотечных хранилищ и вообще исчез — будто и не было его?

Стремление помочь читателю разобраться во всём этом и побудило нас сопроводить книгу кратким послесловием...

Летом 1972 г. мне посчастливилось взять интервью у Ивана Антоновича. Естественно, первым моим вопросом было: почему и как зрелый и сложившийся учёный решил начать всё сначала в качестве литератора? И услышал в ответ:

" Причиной тому два обстоятельства. Прежде всего неудовлетворённость системой доказательств, которыми может оперировать учёный. Планы и замыслы... необычайно широки. А исполняются они, я думаю, в лучшем случае процентов на тридцать...А в форме фантастического рассказа я — хозяин. Никто не спросит: где вычисления, опыт? что взвешено, измерено?.. Второе обстоятельство — неудовлетворённость окружающим миром...

Писатель, как и учёный, мечтает о лучшем, о гораздо лучшем. Но...существующий в вас мир, мир только для вас, — это неживой мир. Он — открытие ваше, изобретение, создание, но он — мёртв...Естественно желание рассказать об открытом вами мире, сделать его явным для других. Так вот и рождается писательская потенция".

Алмазы, найденные трудягами — геологами в недрах Восточной Сибири, словно где — нибудь в Южной Африке ( ну кто мог тогда предположить, что совсем скоро это пророчество станет явью?!). Таинственное озеро на Алтае, малопонятным образом воздействующее на психику случайного пришельца. Не менее загадочные развалины обсерватории где — то в Каракумах...

Всё это, существующее и свершающееся сейчас, и если не здесь, не рядом, так, во всяком случае, в пределах собственной страны, конечно же, было просто "обречено" на успех; сильные, смелые, мужественные,неутомимые герои Ефремова, в непридуманных — уж очень достоверной казалась обстановка — обстоятельствах находящие выход кипучей своей энергии, взывали к подражанию, побуждали искать и бороться, причём не обязательно физически: то были приключения высшего порядка, приключения Мысли...