Блог


Вы здесь: Авторские колонки FantLab > Авторская колонка «slovar06» облако тэгов
Поиск статьи:
   расширенный поиск »


Статья написана 24 мая 2014 г. 17:42

1. Иван Антонович Ефремов(1908 — 1972) — советский учёный, писатель, мыслитель. Архив публикаций и материалов.

http://iae.newmail.ru/


2. Главная

Эволюция и общество

Человеку

Книжная полка

Галереи

Видео/аудио

Творчество "ефремовцев"

Архив И.А.Ефремова

http://www.noogen.su/iefremov/

3. На плечах гигантов

Во времена английского физика и математика Исаака Ньютона (1643—1727 гг.) было широко известно замечание-размышление французского философа-платоника Бернар(д)а Шартрского (Bernardus Carnotensis), жившего в XII веке, о том, что любой мыслитель может делать новые шаги в познании мира лишь благодаря многочисленным наработкам своих гениальных предшественников — Бернар(д) Шартрский сравнил современников любой эпохи с карликами, стоящими на плечах предков-гигантов. Такое сравнении появилось во время размышлений и восхищения, которые неизбежно возникали, когда Бернар(д) Шартрский переводил труды своего духовного наставника — древнегреческого философа Платона (V—IV века до н. э.). Исаак Ньютон, употребивший эту фразу в письме к своему коллеге, английскому естествоиспытателю Роберту Гуку (1635—1703 гг.), сделал эту мысль широко известной.

Я полагаю, что в применении к ИАЕ гиганты, о которых говорил Бернар(д) Шартрский — это Уэллс и Богданов.

Итак, сквозная тема — три великие утопии ХХ века, в хронологическом порядке, и их авторы:

Александр Богданов (1873-1928) — "Красная звезда", 1908 Здесь_Издание 1929г — без купюр;

"Инженер Мэнни", 1914 (и, кстати, замечательный рассказ 14-го года "Праздник бессмертия") ;

Герберт Уэллс (21 сентября 1866 — 13 августа 1946) — "Люди как боги", 1923;

Иван Ефремов (1907(08) -1972) — "Туманность Андромеды", 1955-56 ...

Эти и другие гипотезы, исследования и находки — http://mirefremova.borda.ru/?0-29-0

4. Публикации о Ефремове [стр: 1 2 3 4 5 All]

Кто автор стихотворения?

Загадки ТуА

Хронология у ИАЕ [стр: 1 2 3 4 All]

На краю Ойкумены — пролог

Место действия

Одна цитата из ЧБ

Разность восприятия творчества Ефремова [стр: 1 2 3 All]

Скрипкорояль

Ищу статью Снегова о Ефремове

Еще о значении имен собственных [стр: 1 2 3 4 5 All]

Течения, фракции, разногласия в среде последователей Ефремова [стр: 1 2 3 4 5 6 All]

Тексты Ефремова в Интернете [стр: 1 2 3 All]

Символика цвета в мире Ефремова

Эти и другие гипотезы, исследования и находки — http://noogen.borda.ru/?0-14-0


Статья написана 24 мая 2014 г. 00:38




Статья написана 22 мая 2014 г. 23:05

На сайте представлены лучшие образцы украинской фантастики, а также фантастики других стран из украиноязычных журналов. Встречаются иллюстрации известных украинских художников. Много дореволюционной и довоенной фантастики. Практически "весь" Владимир Владко. "Весь" Олесь Бердник. Библиография и критические статьи. На форуме при сайте можно задать интересующие вопросы, обсудить произведения или биографии авторов.

http://argo-unf.at.ua/load/177-1-0-693


Статья написана 22 мая 2014 г. 21:51

Многие из них уже использованы в фантастико- и литературоведческих книгах и журналах — ею самой, Евгением Харитоновым, Зеевом Бар-Селлой, Виталием Карацупой, мной...

Организатор форума — российская исследовательница фантастики Анна Андриенко ( Андрона )


http://www.litforum.ru/index.php?s=ac861f...


Статья написана 20 мая 2014 г. 19:36

В літературі відомі численні випадки, коли письмен­ники — майстри пригодницького жанру звертались до історичних тем. Дехто з них користався оригінальним способом співставлення минулого з сучасним, переносячи людей сучасного в минуле. Це виглядало так, немовби уельсівська машина часу переносила героя не в майбутні, а в минулі часи. Марк Твен в романі «Янкі при дворі короля Артура» скористався для цього захоруванням героя після сильного удару по голові. Хаггард в романі «Копальні царя Соломона» приводить героїв у країну, що багато віків ізольована від іншого світу непрохідними безводними пустелями і високими горами.

Володимир Владко в романі «Нащадки скіфів» кори­стується способом дещо подібним до способу, якого вжив Генрі Райдер Хаггард. І там і тут герої шукають доро­гоцінності; хоча мета цих розшуків і різна, бо там герої — представники капіталістичного суспільства, а у Владка — радянські люди, але і там і тут одночасно з дорогоцін­ностями вони знаходять давні племена, які ведуть особ­ливе, цілком відокремлене від усього світу життя. Основна і головна відміна романа Владка від романа Хаггарда та, що Владко ставив своїм завданням, вико­ристовуючи захоплюючу, інтригуючу форму розповіді, показати читачеві життя таємничого народу скіфів, що жили колись на території України і зникли, не зали­шивши жодних писаних пам’яток про себе, а завданням Хаггарда було лише дати читабельний роман.

Для Владка ця спроба була оригінальна тим, що вперше він спробував свої сили в жанрі історичного ро­мана, принаймні в близькому до нього. Одночасно він скористався своїм попереднім досвідом в галузі науково — фантастичної і пригодницької літератури. Це допомогло йому створити інтригуючий сюжет, надати творові яскравофантастичного забарвлення, наситити його деякими елементами техніцизму і популярно розповісти про побут скіфів.

Коротко зміст романа такий. Наукова експедиція в складі вченого геолога, вченого археолога і двох сту­дентів у глухому, непромисловому кутку Донбасу розві­дує велику печеру, де мусять бути поклади золота. З цієї печери вони потрапляють у ще більшу. Це вже не печера, а цілий підземний світ, близький до того, який знайшли герої Жюля Верна в романі «Подорож до центра Землі». В цьому підземеллі зберігаються нащадки давніх скіфів. Досить велике плем’я, що непорушно зберегло увесь по­бут і звички своїх предків. Скіфи, брати Сколот і Дорбатай, з яких один ватажок племені, а другий головний віщун, в боротьбі між собою хотять скористатися геоло­гами. Син Сколота Гартак намагається одружитися з студенткою Лідою. Геологи вступають в боротьбу з ві­щуном, що хоче їх знищити, лякають скіфів своєю собакою, вибухами пістонів, цигарковим димом, пуска­ючи його ротом і носом, та кишеньковим електричним ліхтариком.

Тут знов-таки напрошується паралель з «Копальнями царя Соломона». У Хаггарда герої ведуть жорстоку бо­ротьбу з головною відьмою племені і для залякування ворогів користуються вставною челюстю одного з героїв, навіваючи жах на «дикунів», то виймаючи, то встав­ляючи челюсть.

Зрештою, геологи об’єднуються з рабами та бідними воїнами, що підіймають повстання проти віщунів та ба­гатіїв. В самому розпалі боротьби геологам вдається знов опинитися в тій печері, відкіля вони попали до скі­фів. їхня подорож закінчена. Вони ще знаходять поклади золота і щасливі повертаються додому.

Що це, сон? Ні. Якась хвороблива уява? Теж ні. Ав­тор закінчує так, ніби це цілковита реальність. Юний чи­тач, для якого призначена ця книга, заплющує очі, і уяв­ляє, що під Донбасом на незначній глибині простяглася колосальна печера, цілий підземний світ з лісами, де бро­дять дикі вепри, із степами, де пасуться табуни коней, течуть підземні ріки і, нарешті, живуть скіфські племена з рабами-греками. І той уявний світ, безперечно, зату­лить усі відомості про життя і побут стародавніх скіфів. Але, розплющивши очі, читач відчує абсолютну нереальність цього світу і не повірить так само у відомості про скіфів, що їх розповідає автор.

Застосування фантастичних прийомів і взагалі фан­тастики в творах, що мають на меті показати минуле яко­гось народу, вимагає виняткової обережності, вмілості і глибоких знань. Навряд чи виправдовує себе той прийом, якого в даному разі вжив В. Владко, співставляючи су­часних людей з людьми давнього минулого, щоб цим спо­собом познайомити нас з тим минулим. Чи не слід було йому зважити на досвід Роні, що в своїх романах «Вамірех, людина кам’яної доби», «По вогонь», «Чорна зем­ля» — творах по суті цілком фантастичних — зумів за­хоплююче розповісти про доісторичну людину, не викли­каючи у читача сумнівів.

Манера реального показу нереальних по суті речей не­гативно позначилася на змалюванні героїв романа. Най­виразнішим і до деякої міри провідним героєм романа є комсомолець Арон, закоханий у Ліду. Це людина експан­сивна, із значною долею хлоп’ячого в характері, що ро­бить його не цілком дорослим, трошки амбітна, трохи жартівлива і навіть з легесеньким відтінком в’їдливості. Хоча це не тип, навіть не герой з цілком накресленим ха­рактером, але все ж образ його занотовується в пам’яті читача з перших сторінок романа.

Так чи інакше уявляє читач Ліду, бо вона ж єдина ге­роїня романа, хоча на підставі відомостей, що подає про неї автор, дати характеристику цій студентці трудненько. В значно гіршому становищі перебувають двоє літніх вче­них-— геолог Іван Семенович і археолог Дмитро Борисо­вич. Обидва вони такі невиразні і такі схожі між собою, що лише дочитуючи роман, ледве-ледве починаєш їх роз­різняти. Авторові, що звик орудувати в своїх науково- фантастичних творах з героями-«масками», зрадив його досвід. Не можна було подавати двох представників близьких наук без якоїсь дуже виразної різниці між ними.

Значно слабше змалювавши характери своїх героїв — скіфів, автор все ж залишився у виграшному становищі завдяки екзотичності цих постатей, поклавши на кожного з них свою специфічну функцію. Дорбатай, Гартак і Сколот належать до негативних героїв, а Варкан і Роніс до позитивних. Хоча всі вони виглядають в кінці досить блі­до, але справжня невдача спіткала автора лише в опра­цюванні одного образу. Маємо на увазі ватажка скіфів

Сколота. Вчені, що потрапили в полон до скіфів, віддають йому перевагу перед Дорбатаєм і симпатизують Сколотові, хоча й ведуть розмови, що, мовляв, він такий самий експлуататор: і ворог трудящих скіфів, як і віщун. Але не видно справжніх причин боротьби між ватажком і віщу­ном, не показано ставлення ватажка до своїх підлеглих. Автор показує Сколота симпатичною людиною і водночас намагається розвінчати його. Але робить це не в дії, а в авторських сентенціях, що висловлюються через геологів, про несполучність ролі ватажка з роллю, так би мовити, порядної людини.

Мабуть, найбільш негативно позначилася на романі ота неправдива консервація цілого племені, що мусило в особливих умовах підземного світу непорушно збе­регти соціальний лад, економічні та громадські взаємовід­носини скіфського суспільства. Тут мимоволі напрошу­ється аналогія з відомим твором Конан Дойля «Маракотова безодня», твором найменш вдалим з усіх фантастич­них творів цього письменника. Там Конан Дойль заселяє глибини Атлантичного океану людьми, нащадками меш­канців легендарної Атлантиди. Мешканці глибин океану пристосувалися до надмірного зовнішнього тиску води, що дорівнюється кільком тисячам атмосфер, мають спеціаль­не. освітлення, живуть в старовинних палацах, охороня­ють мову і традиції своїх предків, лише змінили характер своєї виробничої техніки та режим свого харчування.

У Владка його нащадки скіфів не зазнали навіть і та­ких змін. Минули тисячоліття, і все залишилось так, як було. Саме це і створює гостре протиріччя з тією фан­тастичною формою консервації, до якої вдається автор, коли пише про таємниче велетенське підземелля, де мандрують нащадки скіфів. Чи не краще було шукати виходу з цього становища хоча б у сні або маренні?

Ніяк не можна відмовити авторові в надзвичайній смі­ливості фантазії, в творчому польоті цієї фантазії і тим досадніше, що іноді він застосовує способи, які дуже зни­жують цей творчий розмах і цю сміливість. Наприклад, зовсім невиправдано звучить врятування з допомогою кишенькового ліхтарика від загону скіфської кінноти, що женеться за втікачами. Автор надто звузив свої можли­вості, даючи змогу вченим розмовляти з скіфами лише з допомогою подвійного перекладу. З чотирьох членів ек­спедиції тільки археолог знає стародавню грецьку мову.

А серед скіфів теж лише одиниці володіють цією мовою.

Роман супроводить післямова професора Семенова — Зусера. Ця післямова викликає деякий подив. Виклавши із короткому нарисі історію скіфів, проф. Семенов-Зусер зауважує:

«...Я повинен відзначити, що деякі положення й факти автора іноді розбігаються зі встановленими наукою уяв­леннями про життя і побут скіфів». Очевидно, мова йде про кілька таких положень і фактів, але у післямові на­водиться лише один факт. Професор Семенов-Зусер зазна­чає, що у скіфів не могло бути рабів-греків. І далі вів пише: «Треба також відзначити кілька неточностей в ос­вітленні фізико-географічних даних та перебільшення окремих моментів з громадського і військового життя на­родів». Які ж саме неточності» у післямові нічого не ска­зано.

Треба думати, що коли ті положення, які розбігаються з історико-археологічними даними, і ті неточності автор виправив, то про це зовсім не треба згадувати. Коли ж вони залишилися, то саме завдання передмови — пояс­нити їх.

Який же загальний висновок хочеться зробити з усього сказаного?

Роман написано, надруковано, і читачі, безперечно, з великим інтересом читають його. Він свідчить про май­стерність автора володіти сюжетом, захоплююче будувати розповідь, але тверезий облік недоліків твору повинен підказати авторові, що творчий метод, яким він користався в цій новій для нього роботі, вимагає докорінного перегляду, бо кожен жанр має свої вимоги і на них треба зважати.

1. В. Владко. Нащадки скіфів. Роман. 308 стор. Дитвидав. ЦК ЛКСМУ.

Микола Трублаїні. "Літературний журнал" №10 / 1940.

Віднайшов © Вячеслав Настецкий, 2014





  Подписка

Количество подписчиков: 96

⇑ Наверх