| |
| Статья написана 9 сентября 2015 г. 17:01 |
"Тонечка Белозёрова из восьмой квартиры проснулась, открыла глаза и зажмурилась от восторга. Полежав так немножко, она снова их открыла и в восхищении уселась на своей кроватке. Чудо не исчезло. Её комната на самом деле превратилась в будуар маленькой принцессы. Прямо над ней висел полупрозрачный розовый балдахин, вокруг которого кружились похожие на эльфов бабочки, а по всей комнате расположились куклы в красивых кружевных платьях. Схожие чувства испытала кассирша Светлана Семёновна из тринадцатой когда, по пути в свою ванную, вдруг обнаружила рядом с ней ещё одну дверь, за которой оказалась большая светлая комната, доверху заставленная разномастными картонными коробками. Уже почти час она с упоением перебирала новенькие, пахнущие кожей сумки и туфли, начисто забыв про своего супруга Николая Андреевича, который в третий раз за это утро оприходовал неизвестно как попавшую к нему на тахту голую Памелу Андерсон. Их сосед по площадке пенсионер Еремеев прямо из банки, вилкой ел настоящую ГОСТовскую тушёнку и сквозь слёзы радости глядел на экран телевизора, где, несмотря на протесты картавого адвоката, к высшей мере приговаривали его проворовавшегося рыжего подзащитного – бывшего директора РАО ЕЭС России. Второгодник Колька с двадцатой квартиры, изумлённо разинув рот, снова и снова перепроверял своё неожиданно простое, но определённо гениальное доказательство теоремы Ферма. Этажом выше проснувшийся с жуткой головной болью на полу своей кухни алкоголик Генка Сидоров, с трудом разлепив веки, внезапно заметил непочатую бутылку портвейна, мирно стоявшую за батареей. Секретарша Инна Савушкина с четвёртого этажа в сотый раз перечитала романтическую СМС-ку от своего начальника, Всеволода Сергеевича, предлагавшего ей взять неделю отпуска и махнуть с ним в Париж. Между вторым и третьим этажами подъездный кот Васька лакал из огромного блюдца оказавшееся необычайно вкусным дельфинье молоко, с интересом наблюдая, как супруга пенсионера Еремеева Вера Ивановна, что есть силы, лупила авоськой справившего нужду за мусоропроводом американского президента Барака Обаму, на всякий случай, зовя на помощь свою соседку снизу, учительницу литературы Калерию Павловну. Но Калерии Павловне было некогда. Надев своё лучшее платье с перламутровыми пуговицами, она пила чай с певцом Стасом Михайловым, в третий раз накладывая ему в розетку своё фирменное варенье из репы. А выше всех, на девятом, лохматый дворовый чудик, вечный студент и непризнанный гений Лёвка Шиферсон переключил ещё пару кнопок, после чего поправил очки и удовлетворённо потёр руки. Его «трансмодулятор счастья» наконец-то заработал". © robertyumen
|
| | |
| Статья написана 2 сентября 2015 г. 21:10 |
Архивные материалы о Ю. Дольд-Михайлике, П. Загребельном и Ю. Яновском: http://csam.archives.gov.ua/ukr/perelik_f... https://fantlab.ru/edition157461 Николай Билкун. Волшебная труба ацтеков. Фантастико-приключенческая повесть в пер. с укр. Ю. Татаренко, рис. Е. Мануйловича. Опубликована в газете «Юный ленинец», — К.: 1971, 20, 27 октября; 3, 17, 23 ноября; 1,8,15,22, 29 декабря; 1972, — 5 12, 19,26 января; 2,9,16 февраля. И. Росоховатский. НЕОБЫЧНЫЙ ЛЕС. Научно-фантастическая повесть. В сокращении. Иллюстрации В. Потапенко — газета ЮНЫЙ ЛЕНИНЕЦ. Орган Центрального Комитета ЛКСМ и Республиканского Совета Всесоюзной пионерской организации им. В.И. Ленина. Киев, 1960. №№ 6 (5 февраля, пятница) (с. 4), 7 (12 февраля, пятница) (с. 4), 8 (19 февраля, пятница) (с. 4), 9 (26 февраля, пятница) (с. 4), 10 (4 марта, пятница) (с. 4), 11 (11 марта, пятница) (с. 4), 13 (25 марта, пятница) (с. 4). Эдмунд Низюрский. «ФАЛЬШИВЫЙ» СЛЕД. Повесть. Сокращённый перевод с польского Г. Бурганского. Автор иллюстраций не указан — газета ЮНЫЙ ЛЕНИНЕЦ. Орган Центрального Комитета ЛКСМ и Республиканского Совета Всесоюзной пионерской организации им. В.И. Ленина. Киев, 1972. №№ 26 (5 июля, среда) (с. 4), 27 (12 июля, среда) (с. 4) приклячения Спасибо milgunv! Почему Росоховатский и Владко печатались в "своих" изданиях под псевдонимами? Видимо, считалось неэтичным подписывать свои произведения настоящей фамилией, поскольку она публиковалась в составе редколлегии. В. Винниченко. Сонячна машина. Роман. Часопис "Київ". 1990 фантастика №1 с.101-148 №2 с. 93-129 №3 с. 66-121 №4 с.81-133 №5 с.80-126 №6 с. 49-106 №7 с.12-103 Я. Пшимановский. Последняя игра (отр. из 3-й книги повести "Четыре танкиста и собака"). Юный ленинец. (Киев) №43 (1952) 28.10. 1970 г.,, с.4; №44 от 04.11.1970, среда, с.4 приключения часопис Знання та Праця (Харків-Київ) М. Трублаїні. З півночі мчав ураган. Оповідання. 1933, №20-21, с.20-25. морское О. Донченко. Чотири "Колумби". Оповідання. 1934. №№9,10 Я. Кальницький. Випадок на Новій Землі. Повість. 1934. №22, с.5-6, №23 с.7-11, №24 М. Трублаїні. Завойовники Північного шляху. Нарис. 1934, №6 очерк А. Пільчевський. Око в просторі. Н/ф нарис. 1934, №23, с.12-13 фант. очерк Я. Кальницький. Нова Земля. 1936, №12, с.3-6 М. Трублаїні. Мешканець Ліщинівської протоки. Оповідання. 1936, №11, с.3-5, №12, с.7-8 приключения М. Йогансен. Похід Кості Соловйова. Оповідання. 1936, №3, с.1-4 О. Донченко. Підводний скарб. Оповідання. 1936, №4, с.7-9 приключения М. Трублаїні. Альоша і Чертан. Нарис. 1936, №9. с.6-9 Отзыв опубликован на начальной стр. рассказа В. Владко «Блискавка в полоні" в журнале «Знання та праця», № 20-21 за 1933 год. Иллюстрации В. Невского. Я. Кальницький. Випадок на Новій Землі. Повість. Знання та праця. 1934, №23, с.7-11
|
| | |
| Статья написана 30 августа 2015 г. 21:41 |
|
| | |
| Статья написана 26 августа 2015 г. 23:20 |
Не убей в себе подростка, или Почему люди предпочитают авантюры? Большая популярность трилогии о шляхтиче Франтише Вырвиче и мрачном алхимике Болтромее Лёднике стала неожиданностью для ее автора – Людмилы Рублевской. У произведения, которое писалось ради собственного удовольствия, появилось много почитателей среди людей разных профессий и возрастов. Как расценить это явление? И почему так получилось? Специально для рубрики «Само-Критика» мы побеседовали с сударыней Людмилой о трилогии и ее героях, задав вместе с тем несколько «проблемных» вопросов. – После прочтения трилогии начинает казаться, что вначале появился даже не замысел произведения, а только герой – Лёдник. И хотя в названии каждой из частей фигурирует Франтиш Вырвич, главным героем порой видится совсем не он... – Я всегда спрашиваю у читателей: кто из героев вам больше нравится? Варианта как раз два: Лёдник и Вырвич. Это такой дуэт героев – или, быть может, двойной герой, – который удовлетворяет любые вкусы. И действительно, вначале возникли герои – только не один, а два сразу. Такой контрастный дуэт, в котором изначально заложена возможность конфликта, двоякое решение любых проблем, двоякий взгляд на события. Более того, когда я начинала писать, Лёдник был совсем другим: ученый-звездочет, во-первых, намного старше, во-вторых, чрезвычайно вздорный. – А насчет времени? Оно тоже определилось вместе с героями? – Герои и среда определились сразу – я очень хотела пожить в XVIII веке: он мне очень по душе. Написала несколько эссе о национальных героях Беларуси той эпохи, собрала много материалов. Очень помогла работа Адама Мальдиса о жизни знати в XVIII веке, – такой материал сочный, богатейший! Надеюсь, мне удалось передать именно атмосферу времени, так, как я ее ощущаю и понимаю. – В трилогии много реальных исторических персонажей. Есть ли прототипы у Вырвича и Лёдника? – Некоторые считают: и Лёдник с Вырвичем существовали реально! Большинство моих героев – собирательные образы, и нельзя сказать однозначно, что есть единственный прототип для каждого. Но меня очень радует, когда читатели их находят. Вот Болтромей Лёдник – полочанин, алхимик, доктор... Конечно, Франциск Скорина! – Последний, о ком бы я подумала. – Отчего же – просто мы представляем Скорину очень стереотипно. На самом деле он был человекам достаточно сложным и несколько лет занимался алхимией. Конечно, документальных свидетельств не существует, но скорее всего так и было. Тут же можно вспомнить стихотворение Богдановича «Скарына, доктар лекарскіх навук...». Поднимается на башню, считать звезды... Однако не будем проводить параллели между Лёдником и Скориной – это довольно далекие персонажи. (Смеется.) Просто я говорю про эпоху и осознание Беларуси как европейской страны, где было европейское Возрождение, европейское Просветительство. У белорусской литературы очень узкий круг потребителей. Тяжело принудить человека даже взять в руки белорусскую книгу. И меня очень воодушевляет, что цикл о Вырвиче читают люди, до этого литературу на белорусском языке вообще не читавшие. На встрече в Бресте было много жен военнослужащих – разных национальностей, из разных стран. И одна женщина, кажется, из Казахстана, сказала, что она читает мои книги и гордится Беларусью. Думаю, это главное. Чтобы после моих книг хотелось быть белорусом. – Кстати, о женщинах. Центральный женский персонаж трилогии – Соломея, жена Лёдника. Сначала она предстает очень сильной: врач, занимается наукой, проходит через столько испытаний и столько прощает мужу... А потом начинаешь видеть все с другой стороны. Ее целительство можно считать отображением чувства к мужу, желанием разделить его интересы. Всепрощение можно расценить как отсутствие достоинства – «раба любви». И получается, что не такая она и сильная, напротив: типичный образ славянской женщины, преданной до самозабвения. – Здесь нужно подумать, что может считаться силой, а что – слабостью. Силой женщины считается ее маскулинность, но на самом деле это свидетельствует только о том, женщина осознает себя настолько слабой, что, чтобы доказать свою силу, она вынуждена подражать другому полу, разыгрывать из себя молотобойца. Не нужно мимикрировать. Нужно ценить то, что дано. Я убеждена: женщина ничем не хуже и не слабее мужчины. То, что считалось женскими пороками, слабостью, таковым не является. Не может быть пороком для сирени то, что она не красная, а сиреневая. Такой у нее цвет. Это не хорошо и не плохо. Отчего преданность моей героини семье должна расцениваться как слабость? По-моему, это как раз требует большой силы. Куда меньших усилий требуется на то, чтобы все бросить и уйти. Многие читатели возмущаются, когда Лёдник совершает не очень этичные поступки, и сочувствуют Соломее. Говорю сразу: герои не должны быть идеальными. И способность прощать я тоже не считаю слабостью. Это проявление большой душевной силы. Поймите, мои герои – чистые сердцем христиане. Понятия греха и прощения для них не пустые слова, они так воспитаны, они этим живут. Да, Соломея простила, но ведь Лёдник же, что называется, не нарочно... Его измены были обусловлены непреодолимыми обстоятельствами. Вот так. – Но говорят же, что выбор всегда есть. — Ну... Значит, мои герои живые люди со свойственными им слабостями. У Лёдника они вот такие. – От первой до третьей книги – а скоро и четвертой – можно заметить, как изменяется Франтиш Вырвич. Вначале – самоуверенный шляхтич, который мало думает и чуть что – хватается за саблю. Под конец – мечтательный поэт. Эта эволюция произошла во имя искусства или дидактики? Чтобы читатель-подросток получил положительный пример? – У произведения есть своя внутренняя логика, и герои изменяются согласно ей. Они не могут остаться прежними, когда переживают события, которые должны их изменить. Если и есть какая-то дидактика, она возникает сама по себе. – Существует такое условное разделение: писатели-садовники и писатели-архитекторы. Первые выращивают произведение из мелочи, из одного зерна; вторые выстраивают произведение от начала до конца. Какой вы писатель? – Для меня актуально и то, и другое. Очень важно, чтобы произведение было живое, то есть, я садовник. Мне неинтересно писать по подробному плану, я сама должна удивляться. Но совсем отказаться от ремесла – неразумно и не на пользу произведению. Надо иметь определенные конструкции, хотя бы и на уровне подсознания. Кроме того, у героя должен быть выбор, несколько вариантов развития событий. Поэтому еще раз говорю: какие-то элементы конструкции быть должны, но это ремесло, и без таланта за произведение не стоит и браться. – Вы сказали о нескольких вариантах развития событий. Можете рассказать о повороте, который планировался, но не состоялся? – Женитьба Франтиша Вырвича. Было много вариантов, как устроить его жизнь, и когда я выписывала образ Ганульки Маковецкой, тихой, красивой девушки, прикидывала, а не ему ли она достанется. В одной из книг они даже стали женихом и невестой, но не может Франтиш быть с Ганулькой!.. Скучно ему с ней будет. В четвертой книге все прочтете... Думаю, она стала завершением. – Вы уверены? – (Смеется.) Хочу отдохнуть и написать что-то другое. Я ужасно боюсь пойти на снижение. Четвертую книгу давала почитать нескольким критикам, просила быть очень придирчивыми и строгими, и как бы говорят, что не хуже. В каждом из нас живет подросток, которому хочется приключений, чуть мистики и романтики... А под этой оболочкой я даю достаточно серьезный материал по истории Беларуси, свою концепцию, белорусоцентричную, описываю очень много серьезных событий из нашего прошлого, и из всего этого выходит довольно понятная панорама эпохи с перспективами дальнейшего развития Беларуси. Пусть эта белорусскость усваивается вместе с увлекательным рассказом, как завещал нам великий Короткевич. – Ваша трилогия – да и многие другие произведения – очевидно склоняется к романтизму. Но и тот же Короткевич в 16 лет читается совсем иначе, чем во взрослом возрасте... Не боитесь, что со взрослением вашей аудитории будет утрачиваться сама аудитория? – Вот это самое смешное. Недавно рассказали, как девушки-студентки в книжном магазине обсуждали мою трилогию: мол, интересно, но книги лет для четырнадцати... С другой стороны, люди во взрослом возрасте специально ищут мои книги – им тоже интересно, им нравится. – Из чего можно сделать вывод, что «романтизм» популярен не у определенного возраста, а у определенного круга читателей. – Я уже поняла, что все равно буду ошибаться с возрастными нишами. «Робинзон Крузо» – для кого он?.. «Вечера на хуторе близ Диканьки» – для какого возраста?.. Говорить, что взрослым нужны серьезные фолианты, а молодым – только Гарри Поттер, неправильно. Кто потребители современного городского фэнтези, того же Нила Геймана? Люди абсолютно взрослые, утвердившиеся в жизни. – И совсем не настораживает, что через определенное время «романтизм» может стать неактуальным? Не хотелось написать что-то совсем отличное? – Когда кто-то из моих читателей перерастет Вырвича, он может взять «Сутарэнні Ромула». Писатель должен создавать моду, а не следить за ней и подчиняться. Проще всего было бы посмотреть, что хвалит критика, и написать точно то же самое. Мне это неинтересно – и не надо. – «Делай, как не делает никто...» – Так как мне хочется, вот и все. Будем говорить искренне, за свои книги я не получаю столько, чтобы на это жить. На уровне работы это хобби. Занимаюсь в свободное время, обычно – по ночам. Поэтому никто не станет диктовать, о чем мне писать и как. – Но бывают же такие читательские отзывы, к которым вы прислушиваетесь? – Да. Мне и самой интересно поговорить о моих героях – как о живых людях. Поэтому, наверное, влияние есть. – Получается, что читатель для вас значит больше, чем критик. – Разве критик не читатель?.. К тому же, критик больше оценивает, делает выводы, а читатель – собеседник, заинтересованный в твоих героях не меньше тебя. – Если представить, что Болтромей, Франтиш и Соломея живут в наше время, – кем бы они были? – Полагаю, Лёдник был бы ученым, экспериментатором, заведующим лабораторией. Химик, например... – Генная инженерия. Здесь и христианский вопрос... – Точно! Вырвич был бы студентом. Распределим его на истфак! Бегал бы за девчонками, писал бы стихи, печатался. Был бы очень активным, водил экскурсии по городу на фестивале экскурсоводов. Соломея была бы доктором, работала бы в больнице, возможно, педиатром или акушеркой. – Интересно, что среди женских персонажей у вас нет ни одного отрицательного. Есть образы противоречивые, но таких, которые вызвали бы у читателя отрицательные эмоции, нет. – Как говорил Станиславский, хочешь сыграть хорошего, ищи, где он злой. И наоборот. Нет людей, раскрашенных одним цветом. – А может, вы как писатель-женщина не хотели показывать женщин в дурном свете? – Да нет... Я об этом, по правде, не задумывалась. Женщина есть женщина. У нее всегда будет оправдание. Она всегда немножко жертва. – Как вы сами определяете место трилогии в ряду написанного? – Я вижу ее в отдельной нише, авантюрно-приключенческой... И это уже и не трилогии. Теперь говорю – цикл романов. В нем реализовалось много ранее собранного, написанного, поэтому и совсем отдельно его поставить нельзя. Здесь есть отзвуки всех прежних произведений, в особенности документальной прозы и исторических эссе. И даже развитие каких-то персонажей можно заметить из предыдущих произведений – образ проклятого ученого, звездочета... – Если взглянуть на все ваши произведения, какое из них наиболее дорого? – «Забіць нягодніка, альбо Гульня ў Альбарутэнію». Самый эмоционально растратный. Долго выздоравливала, даже физически. – А герой? – Опять-таки, трудно сказать, ведь с каждым проживаешь его жизнь и страдания... Болтромей Лёдник, конечно, наше всё. (Улыбается.) В общем, в каждом произведении должен быть персонаж, которого я люблю, иначе не напишется. – Или ненавидите. – Тоже эмоция. Но все равно кого-то должно быть очень жаль. Даже если ты очень жестоко обходишься с героями, писать, не сочувствуя, нельзя. Автор публикации: Анастасия Грищук. Источник: газета «Літаратура і мастацтва» Перевод с белорусского Кондухович Л.Ф., ведущего библиотекаря отдела сопровождения интернет-портала Национальной библиотеки Беларуси. В Киеве издана книга Людмилы Рублевской. Довольно рассуждать о том, что нужно нашей литературе, чтобы ее читали жители нашей страны. В ней, в принципе, сегодня есть всё, на любой вкус – если рассматривать по видам и жанрам, по темам, по стилю написания. Мало того, в ней есть то, что делает нашу литературу интересной другим: книги современных белорусских писателей выходят в других странах. И это порой – еще одно основание, чтобы обратить внимание на то, что мы имеем, но, согласно привычной белорусской традиции, не можем (или не хотим) оценить надлежащим образом, пока кто-то не обратит внимание. И то сначала хорошо подумаем или будем искать какие-то причины: почему? А что здесь искать, если понятно: книги печатают – значит, они интересны. И значит, в них сказано что-то важное и понятное не только для какого-то одного народа. Пример – издание в Украине книги одной из самых популярных белорусских писательниц, известной журналистки, сотрудницы газеты «СБ. Беларусь сегодня» Людмилы Рублевской «Гра в Альбарутенію» («Гульня ў Альбарутэнію»), в которую вошел роман, две повести и рассказ. Книгу могли увидеть посетители ХХ Минской международной выставки-ярмарки, где ее представили украинские издатели и, естественно, автор. Причем, произошло это до официальной презентации в Украине, которая еще впереди: издание выполнено украинским издательством в рамках государственной программы «Украінська книга». «И как же это стало возможным?» На этот вопрос почитателей и потенциальных читателей и другие вопросы корреспондента Ларисы Тимошик ответила Людмила Рублевская. – Кажется, каждая из постсоветских стран прежде всего заинтересована в издании своих писателей... – Естественно, в Украине выходят книги украинских писателей. Но они участвуют в международных книжных ярмарках и интересуются литературой других стран. И вот открылась возможность представить белорусского автора. Кстати, они уже издали в этой серии Василя Быкова. В прошлом году издали переводы Валерия Стрелко. Сейчас – мою книжку. Между прочим, это было первое сообщение, которое я получила вообще в этом году: была половина первого ночи 1 января, я зашла в электронный ящик посмотреть поздравления и получила письмо от Галины Тарасюк (редактора издания) о том, что вышла наша книжка. Это бюджетная серия, она идет на библиотеки, что очень приятно. Вообще, это большой подарок для меня. Надо сказать слова признательности Алексею Кононенко, начальнику департамента Украины по СМИ и издательской деятельности. Он сам поэт, интересный человек, читал мои произведения. Татьяна Демченко возглавляла делегацию Украины на книжной ярмарке в Минске, где была представлена моя книга: все-таки на родине, в Минске это случилось раньше! Но сама книга возникла благодаря тому, что в Украине нашлись люди, которым понравилось мое творчество. Редактор этой книжки – украинская писательница и поэтесса Галина Тарасюк, фактически ставшая инициатором и вдохновителем этого проекта. Благодаря ей в Украине выходит много книг. Она приезжала в Беларусь на выставки-ярмарки. Отсюда везла, как обычно, большое количество книг. Понравилась моя проза. Прочитали, а затем со мной связались. Однажды я получила на свою почту предложение. Сначала не об издании книги шел разговор. Они просили, чтобы я разрешила переводить мои произведения на украинский язык. Естественно, никаких возражений у меня не было. Олеся Сандыга – переводчица, очень интересная молодая украинская поэтесса, к которой так попали мои произведения. У Олеси много книг переводов с разных языков, она, например, переводила на украинский австрийских авторов, а вот с белорусского до этого – никогда. Но украинский и белорусский – близкие языки. – Но у вас же в языке много историзмов, требующих пояснений. К вам как к автору переводчица обращалась? – Олеся отметила язык в повестях «Старасвецкія міфы горада Б.*» и «Ночы на Плябанскіх Млынах», где идет стилизация ХІХ века. Здесь мы очень много с ней работали: ежедневно я получала письма, где она спрашивала, как точнее перевести то или иное слово. Я читала ее стихи и скажу, что у Олеси очень тонкое ощущение слова, образа. Но познакомилась я с ней, когда книжка была уже переведена, сдана, оформлена. – Вы свои произведения по-украински перечитывали? Интересно, каким было восприятие автора? – Мне нравится перевод. У Олеси лексикон, близкий к моему, – сочетаются архаизмы и современный сленг. Самое главное – понимание послания, стержень, ради чего произведения писались. Ей не нужно было это объяснять. У нас одна боль, одни проблемы, похожая культурная ситуация, украинским коллегам это все близко, ощутимо. Потому получилось творческое сотрудничество. – Получилось, что она была одной из первых ваших украинских читательниц? Как реагировала на сами произведения? – Очень понравились мои «Старасвецкія міфы...», шляхетские рассказы. Количество читателей возрастало, и я стала получать информацию о публикации моих произведений в литературных изданиях Украины: журналах «Киів», «Жінка», «Березіль» в украинской литературной газете, альманахах. Мне было очень приятно: это все получилось не потому, что я сама кому-то что-то предлагала, а потому, что людям «зашло». Эта книга появилась потому, что там люди читают. У меня есть в Украине реальные читатели, которые мне пишут, присылают отзывы. Здесь я получила уникальную ситуацию. Потому что мне часто приходится читать различные споры: а чем бы наша литература могла бы быть интересной для иностранцев? Или наоборот? Некоторые утверждают, что должно быть что-то чисто европейское, универсальное. В моем случае – напротив, вариант, когда все свое, но не нужно ничего дополнительно объяснять, не нужно ничего переделывать, чтобы тебя поняли. В романе «Гульня ў Альбарутэнію» основной посыл – национальный вопрос, сохранение национальной самобытности, культурнической идентичности в переломные времена, тема сталинских репрессий против творческой интеллигенции, последствия тех событий для современности. Там есть параллель и с Украиной, есть и о голодоморе... Они разделили боль, звучащую в произведении. Им эти проблемы близки, тождественны. И можно понять, в том числе, источники жизни современной Беларуси. Также понятны и повести «Старасвецкія міфы горада Б.», «Ночы на Плябанскіх Млынах» (кстати, так получилось, что эта повесть вышла сначала в книгах на русском языке, потом на украинском и только недавно – на белорусском). Украинцы опередили белорусских издателей. – У белорусских читателей есть желание писать автору? – Случается. Но, как я считаю, культурной среды недостает. И потому, когда я слышу, что составляется список успешных белорусских писателей, мне становится немного смешно. Потому что успешность эта очень относительна. Успешность – нечто иное, чем факт, что ты что-то создал, что-то издал. Успешность – это когда ты что-то получил за своё творчество. Да, возможно, я среди тех белорусских писателей, кого читают больше, в том числе и потому, что обращаюсь к истории. Но сравнивать с теми авторами, которые работают на российский рынок, невозможно. Есть ниша, которую занимает массовая литература, а нам с ней тягаться не приходится. Даже если я использую элементы из арсенала тех писателей, как это же делал Владимир Короткевич, все равно, то, что я пишу, не относится к массовой литературе, на мой взгляд. – В Украине презентация книги с вашим участием планируется? – Да. Приглашают на Шевченковские дни, в рамках которых и должна пройти презентация. Галина Тарасюк, писательница, критик: «Людмила Рублевская – классический, и, к сожалению, редкий в наше время пример действительно национального писателя, могучий талант которого питается сильной энергией и живительной энергетикой своего народа, своей родной Земли и Неба, которое венчает и продолжается в славянском и всечеловеческом Космосе. Равнозначное уважение вызывает как искренний интерес к собственной истории, так и объективная оценка чужой. Меня лично не могло не поразить знание писательницей и нашего, украинского, прошлого, так плотно переплетенного с белорусским, – от Киевской Руси, Великого Княжества Литовского, Казацкой республики – до почти идентичной судьбы в составе СССР. Но наибольшее уважение писательнице – за то, что своими чрезвычайно талантливыми и высоко патриотичными произведениями открыла украинскому читателю настоящую Беларусь – чудесную и величественную страну с легендарным героическим прошлым, непростым сегодня, с её хорошими и светлыми людьми и с перспективой – на счастливое будущее. Если у народа есть такие писатели, как Людмила Рублевская, – у него есть будущее». Источник: газета «Звязда» Перевод с белорусского Кондухович Л.Ф., ведущего библиотекаря отдела сопровождения интернет-портала Национальной библиотеки Беларуси. http://www.nlb.by/portal/page/portal/inde...
|
| | |
| Статья написана 25 августа 2015 г. 19:41 |
ПЕРВОЕ ВСЕСОЮЗНОЕ СОВЕЩАНИЕ КЛФ (Киев, 15-19.03.1988) Архив И. Фёдорова (Винница) Лев Хаес (Кемерово), А. Стругацкий, О. Бердник, И. Фёдоров (Винница) https://fantlab.ru/forum/forum13page1/top... Катерина Комісаренко Осмислення образу надлюдини у фантастиці Олеся Бердника і братів Аркадія й Бориса Стругацьких У статті проаналізовано осмислення образу надлюдини у фантастичних творах Олеся Бердника і братів Аркадія і Бориса Стругацьких. Проведено паралелі між поглядами фантастів на вірогідну еволюцію людини у майбутньому у зв’язку із теорією Костянтина Ціолковського про астроноосферу. З’ясовано принципи конструювання образу надлюдини – людини майбутнього у творах авторів. Катерина Комісаренко: АНТРОПОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ФАНТАСТИЧНОЇ ПРОЗИ ОЛЕСЯ БЕРДНИКА ТА АРКАДІЯ І БОРИСА СТРУГАЦЬКИХ Досліджується специфіка антропологічних образів в українській та російській фантастиці. Предметом вивчення є романи Олеся Бердника „Зоряний Корсар” і Аркадія та Бориса Стругацьких „Хижі речі доби”. Митці порушують низку проблем філософської антропології, зокрема проблему антропологічної кризи. Див. файл ПДФ у прикріпленні. * Скажем так, Стругацкие подразумевали Олеся Бердника в образе Саши Привалова из повести "Понедельник начинается в субботу" (частное мнение). «Увечный звездолётчик» и «Железный диктатор из Малого Магелланова облака» взяты из повести Олеся Бердника «Пути титанов»; в этой повести тоже присутствует «пантеон». Девушка из рефрижератора в пятнах пролежней – намек на эпизод из романа Олеся Бердника «Пути титанов». Один из «миров воображаемого будущего», куда попадает главный герой сказки «Понедельник начинается в субботу» Саша Привалов — мир романа Олеся Бердника «Пути титанов», который Стругацкие описывают с нескрываемой иронией. Крадущиеся пионеры с томиками Шекспира — намёк либо на книги Адамова «Тайна двух океанов» и «Победители недр», либо на рассказ Олеся Бердника «Марсианские „зайцы“». Мимоходом помянутое слово «Эоэлла» пришло в текст из романа Казанцева «Внуки Марса», который был опубликован под одной обложкой с «Путями титанов» — в альманахе «Мир приключений» за 1962 год, что свидетельствует о том, что у Стругацких под руками случился именно этот конкретный том, когда они набирали базу для своей пародии. https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B... * ПРОБЛЕМА АНТАГОНІЗМУ ОСОБИСТОСТІ Й СУСПІЛЬСТВА У ТВОРАХ Протистояння особистості й суспільства завжди цікавило митців, які прагнули розкрити внутрішній світ людини, не оминули увагою цю проблему і письменники-фантасти. Фантастика ХХ століття вийшла за рамки розважального жанру, намагаючись віднайти відповіді на значущі, "вічні" питання. Дослідники творчості С. Лема, К. Чапека, А. і Б. Стругацьких, Толстого, О. Бердника неодноразово вказували на психологічну напруженість оповіді цих авторів, потяг "письменників-фантастів до кращих зразків психологічної прози" [16]. Анатолій Нямцу відзначає зорієнтованість фантастів ХХ століття на дослідження глобальних аспектів "онтології і аксіології окремої людини й усієї цивілізації" [8,11]. Об'єктом зображення багатьох фантастичних творів другої половини ХХ століття стає людина "перед лицем прогресу" [3], його наслідками, людина, яка намагається не втратити саму себе перед "майбутнім, що запускає свої щупальця у сьогодення" [15]. Однак не менш вагомою проблемою, яку розкривають фантасти (в тому числі й творці антиутопій), є проблема особистості в тоталітарній системі в різних часових відрізках історії людства. Протистояння людини й суспільства завжди було актуальним питанням. Класичні антиутопії з'явилися в тридцятих роках ХХ століття, "в період розквіту фашизму і культу особи" [12, 210]. Цей літературний жанр був популярним протягом усього минулого століття, оскільки дав можливість письменникам визначити загрозливі тенденції сьогодення та їх потенційні наслідки. Антиутопію розглядають як "засіб художнього моделювання і прогнозування, як оповідальний наратив та трансгресію, пародію і детектив, художній роман-енциклопедію чи роман-метафору, соціально-політичний та філософсько-психологічний твір" [9, 188]. Мета нашої роботи — розглянути, як інтерпретується проблема антагонізму особистості й суспільства у романі Олеся Бердника "Чаша Амріти" і повісті Аркадія і Бориса Стругацьких "Гидкі лебеді". Предметом дослідження будуть виступати образи головних героїв — Михайла Сагайдака ("Чаша Амріти") і Віктора Банєва ("Гидкі лебеді") та їх взаємодія із соціумом — від саморефлексії до активної діяльності. Дослідники творчості братів Аркадія і Бориса Стругацьких та Олеся Бердника зауважують, що в текстах письменників присутні елементи поетики утопії та антиутопії. Зокрема, про це йдеться у працях О. Бороди [3], Хауел [17], С. Чупрініна [19], В. Красноголовця [7], О. Хоменка [18]. Розгорнуті картини майбутніх соціальних, політичних відносин, державного устрою, характерні для утопічних та антиутопічних творів, не є основним предметом зображення у творах А. і Б. Стругацьких й О. Бердника. Більшу увагу митці приділяють Людині, взаємодії людини й оточення, окремі тексти будуються на антитезі суспільство — особистість. На відміну від творців класичних антиутопій Олесь Бердник і брати Стругацькі обирають для зображення сучасне їм суспільство, прямо вказуючи країну і час, де відбуваються змальовані ними події, або хоча б алюзійно натякаючи. Антиутопія змальовує "кінець утопічної держави, але застерігає, що шукати її причини слід у сьогоденні" [17]. Саме сучасне митцям життя змальовується у творах, які були написані приблизно в один час — сімдесяті роки ХХ століття, "Чаша Амріти" й "Гидкі лебеді". Роман Олеся Бердника "Чаша Амріти" вперше вийшов друком у 1968 році у видавництві "Радянський письменник". Це був пік популярності Олеся Павловича, письменник "часто зустрічався зі своїми читачами: в молодіжних клубах, школах, вузах. Він говорив про позаземні цивілізації, про факти з'явлення на Землі прибульців, про те, що факти контактів з іншими цивілізаціями зафіксовані у легендах та міфах різних народів. Говорив про те, що людина завжди має свободу вибору" [див. про це: 1]. Таке вільнодумство не пройшло поза увагою "вищих органів", як наслідок у "Літературній Україні" та інших газетах з'явилися розгромні рецензії на твори Олеся Бердника, і на "Чашу Амріти" зокрема, книги почали вилучати з бібліотек та книгарень. Однак твори митця все ж знайшли свого читача — після вилучення вони, як пишуть біографи, "зберігалися в приватних бібліотеках і передавалися з рук в руки" [10]. Задум повісті "Гидкі лебеді" з'явився в братів Стругацьких у квітні 1966 року, а в 1967 році вже був написаний другий і останній варіант повісті, який остаточно було відхилено редакцією видавництва "Молода гвардія". Повість мала досить типову для радянських часів долю — вона розповсюджувалась як самвидавівський рукопис, нелегально, без відома авторів друкувалася за кордоном, і лише в 1987 році повість вийшла друком в журналі "Даугава", а у 1988 році був опублікований роман "Кульгава доля", до якого "Гидкі лебеді" увійшли як вставний твір — улюблене дітище головного героя Фелікса Сорокіна, "старанно приховане від усіх, а, можливо, й назавжди" [13]. І Олесь Бердник, і Аркадій та Борис Стругацькі творили в тоталітарну добу заборон і жорсткої цензури, добу маніпулювання масами, коли під маскою благополуччя крився низький рівень культурного та економічного розвитку. Саме ця доба почасти відображена у творах, котрі стали предметом нашого дослідження. У повісті Стругацьких дія відбувається в післявоєнний період у неіснуючій країні, а Бердник прямо вказує на час і місце подій свого роману — це сучасний письменнику Радянський Союз і зокрема Київ. У провінційному містечку, до якого висилають Віктора Баєва (персонаж твору «Гидкі лебеді»), постійно йде дощ. Колишній курорт, про що нагадують тепер лише назви "Сонячна вулиця" [13, 112], "Сонячні ворота" [13, 152], за час відсутності Банєва змінився — "покосилися паркани, під карнизами висипала біла пліснява, вилиняли фарби, а на вулицях безроздільно панував дощ" (переклад наш) [13, 83], містечко було просякнуте атмосферою запліснявілості, затхлості. Місто уособлює в собі буття усієї країни. Еліта міста — поліцмейстер, директор гімназії, бургомістр, член парламенту Росшепер Нант, які щодня напиваються в санаторії і влаштовують п'яні оргії, не можуть терпіти інакомислення, іншості мокреців, намагаються знищити їх, заарештувати. Можемо розглядати відносини офіційної влади міста з мокрецями як проекцію сюжету фантастичного твору на реалії радянської доби, а саме переслідування євреїв та інтелігенції, дисидентів. Поряд з "елітою" — "золота молодь" міста — "здоровенні хлопці в золотих сорочках до колін" [13, 116], "емблема на грудях, емблема на палиці, емблема на касці, емблема на морді" [13, 117], серед них "племінничок поліцмейстера" — "юний Голіаф у спортивній куртці, сяючий численними емблемами, наш найпростіший штурмфюрер, віддана опора нації з резиновою палицею в задній кишені, гроза лівих, правих і поміркованих" [13, 47]. А над усім височить постать пана Президента, "батька нації" [13, 67], крізь дощ на вулицях сяють "золоті і сині заклики: "Президент — батько народу", "Легіонер Свободи — вірний син Президента", "Армія — наша грізна слава"" [13, 17], його портрети всюди — "в усіх газетах, у всіх підручниках, на всіх стінах" [13, 52]. У зображенні такого всеохоплюючого проникнення пана Президента в життя країни і кожного громадянина зокрема, бачимо алюзію на тоталітарний режим правління — "колюча проволока, солдати, пропуски — значить, пан Президент; значить обов'язково якась мерзота" [13, 67]. Як зазначають самі автори, "Гидкі лебеді" — це оповідь "про письменника в тоталітарній країні" [15]. Антитезою цієї антиутопічної картини виступають мокреці та їхні вихованці — діти, котрі прагнуть створити новий світ, не руйнуючи старого. Так у повісті поряд зі старим, запліснявілим, порочним містом з'являється "утопія ордена" [20, 56]. Головний герой повісті "Гидкі лебеді" не прагне взяти участь у побудові нового світу, навпаки, для нього така утопія є чимось неможливим, чужим. Розмірковуючи над описом цієї ситуації в художньому творі, Банєв розуміє — "ніякої утопії не вийде". Прагнучи залишитися в своєму недосконалому світі, Віктор у фіналі повісті говорить собі: "усе це чудово, та ось що, не забути б мені повернутися" [13, 165]. Переродження героя не відбувається, йому комфортніше залишатися в світі, де можна їсти мариновані міноги і розмірковувати над несправедливістю. Навіть коли Банєву здалося, що він заразився від мокреців, також став "надлюдиною", він жалкує за минулим — "ось і все, Віктор Банєв, п'яниця і хвалько. Не пити тобі більше, і не горлати пісні, і не реготати над дурницями, і не нести нісенітницю дерев'яним язиком, не вчиняти бійки, не буянити і не хуліганити, не лякати перехожих, не сваритися з поліцією, з паном Президентом, не завалюватися в нічні бари з галасливою компанією молодих шанувальників" [13, 143]. Незважаючи на те, що герою "відкрився справжній смисл існування" [11, 113], вдалося зазирнути у таємницю мокреців, для Банєва існує лише сьогодення, від якого він не спроможний відмовитися. Оточення Михайла Сагайдака — еліта наукової думки — це бездуховні особи, які "люблять приємне життя", переслідують тваринні бажання: "ситі люди, химерна музика, плаский гумор і порожнеча" [2, 87]. Його дружина — яскравий представник застиглого в своїй самовдоволеності міщанства, для неї Сагайдак є швидше засобом для досягнення матеріальних благ: "поліровані меблі, серванти, порцеляна, блискучий паркет", "наступного року в нас має бути машина і дача", — ставить Ніна чоловіка перед фактом. Михайло проміняв свою мрію — стати астрономом — "перетворив у знаряддя для дисертації" [2, 80], зрадив дану в юності обітницю "забути свої інтереси. Честолюбство. Егоїзм. Пиху. Діяти ради інших, ради друзів... Життя — для інших" [2, 87]. Як бачимо, на прикладі оточення Сагайдака і Банєва зображене все суспільство, самі ж герої — "пересічні люди, не звеличені, неіздеалізовані" [11, 100], що характерно для романів-попереджень. Галина Сабат зазначає: "в основі сюжетної колізії антиутопії процес переродження людини; поступове прозріння героя стає рушійною силою сюжетного розвитку" [11, 110], причому головна увага приділяється зображенню "психологічних роздвоєнь, хитань героя" [11, 110]. Герої творів належать до інтелігенції: Михайло — вчений-астроном, Віктор — письменник. Однак при цьому вони продають свій талант, розум, знання, розмінюючись на дрібниці. У день свого сорокап'ятиріччя Сагайдак усвідомлює своє становище, бачить душевну пустоту: "Юродствуєш, сам перед собою граєш у прогресивного мислителя. А перед колегами. Залежність, перспектива, наукова кар'єра. Мовчи, не виправдовуйся, не будь лицеміром хоч на самоті!..." [2, 59]. Юнак, котрий мріяв з дитинства про зорі, про далекі світи, зник, натомість залишився літній чоловік, котрий не розуміє, для чого ж він живе. Давши в юності обітницю жити для людей, Сагайдак забуває про неї і пливе за течією. Віктор Банєв засланий внаслідок конфлікту з паном президентом у провінційне містечко, де пройшло його дитинство. У провінції спосіб життя письменника залишається без змін: заходячи ввечері в ресторан, "Віктор відчув звичний підйом, відчуваючи наступаючий вечір, коли можна буде пити і безвідповідально теревенити і відсунути ліктем на завтра те, що дратувало, насідало сьогодні" [13, 17]. Для Банєва письменництво стає засобом для існування, однак його контролюють, обмежують: "Віктуар, ви ще хочете мати шматок хліба з маслом?", — запитує письменника референт пана Президента. — "Тоді припиніть бриньчати!"; бургомістр ставить Банєва перед необхідністю писати розгромну статтю про мокреців. Врешті-решт і рукописи Віктора тануть разом із містом. Віктор Банєв та Михайло Сагайдак були поставлені перед життєвим вибором: залишитися в старому, порочному світі чи створювати світ новий з новими людьми, з новими законами буття. І кожен вирішує це питання по- своєму. Протягом твору Банєв намагається зрозуміти мокреців, допомагає їм вчасно отримати книги, навіть спробував ототожнити себе з ними, але він не може відмовитися від звичного, такого йому близького, хоча і недосконалого світу. Сагайдак же звільняється від "майї", від матеріального багатства, від докторського звання, від бюрократії й міщанства, від позбавленого духовності зв'язку з дружиною. "Ти — споживач науки. Я — хочу її творити" [2, 187], — говорить на прощання Михайло Ніні. У фіналі роману Сагайдак знаходить і усвідомлює самого себе, звертаючись до Матері Безмірності: "Я єсмь! Не пилинка, Мамо, не ефемера, не нікчема! Син твій рідний!... Дай напитися з єдиного джерела Істини. Мамо, я повертаюся з довгих мандрів і блукань" [2, 196]. Важливим для розуміння поетики названих творів є аналіз уведення в текст філософських алюзій. Саме у філософському вимірі герої намагаються осмислити власне буття. На початку роману "Чаша Амріти" з'являється Свамі Рішідева, котрий знайомить Сагайдака із головними засадами індійської філософії. Саме Рішідева пропонує Сагайдаку і Стоуну вибратися з пастки, зберегти життя, давши обітницю жити заради інших, яку Сагайдак все ж порушує. Рішідева "обрав нову стежину у науці — взаємозв'язок усього живого і "неживого" в Природі, органічного і неорганічного. Зв'язок між людьми і тваринами, зорями і квітами, птахами і сонцем. І не лише механічний зв'язок, який легко довести, а свідомий зв'язок по закону Єдності, який має привести в майбутньому до появи цілком нової Людини" [2, 72]. Таким чином на сторінках роману з'являється образ самодостатньої особистості, котра, за допомогою "свідомої еволюції" [2, 73] має створити новий, збратаний світ Природи. Зауважмо, що ідея свідомої еволюції людства є лейтмотивом усієї творчості Олеся Бердника. Стругацькі вводять у повість таємничий образ мокреців, які, як зазначалося вище, можуть розглядатися як алюзія на інтелігенцію радянських часів. Проте американська дослідниця творчості Аркадія і Бориса Стругацьких Івана Хауел бачить в цьому образі продовження традицій російського філософа Миколи Федорова, котрий прагнув "великого синтезу наукового раціоналізму й містичного ідеалізму" [17]. На думку дослідниці, мокреці "представляють той самий тип суперцивілізації, що й Мандрівники (в циклі історії майбутнього) чи людени (в романі "Хвилі гасять вітер")... вони відбирають найбільш багатообіцяючих людських осіб, щоб населити ними свій утопічний світ" [17]. Самі мокреці вже не є людьми, вони — "хомо супери" [13, 141], асексуальні, відсторонені від звичайного життя інтелектуали, котрі жити не можуть без читання, метою їхнього існування є виховання представників нового світу, розвиток у дітей високого інтелекту, надвідчуттів ("ми думали туман", — говорить донька Банєва Ірма, анітрохи не змерзши після прогулянки під дощем). Та виконавши свою місію, мокреці йдуть, залишаються лише раптово дорослі діти, і місто, обігріте й очищене сонячними променями. Саме в цьому тексті відбувається перехід до тієї фази творчості письменників, що характеризується як "поразка гуманізму" [17], і починається діалог із Миколою Федоровим, котрий покладав на Людину відповідальність за регулювання природи, здатність керувати нею під час духовної еволюції світу. Людина, за Федоровим, "відіграє центральну активну роль у власному спасінні" [17]. В однойменному розділі роману Олеся Бердника "Чаша Амріти" ми також бачимо образ Надлюдини. Знаходячись у психіатричній лікарні, Сагайдак чує оповідь про "царство правди" [2, 165] — Біловоди, чудесний край в Гімалаях, куди подорожував його лікар Григорій Сокіл. Олесь Бердник порівнює мудреців із Прометеєм (пряма авторська вказівка), котрий намагався повстати "супроти сліпого закону Природи" [2, 170]. Перед читачем постають гімалайські мудреці, пришельці з іншого світу, зовні схожі від людей, але набагато мудріші, їхній духовний і науковий розвиток значно випереджає земний. Однак вони не поспішають відкривати людям вищу мудрість, оскільки відкрита поява серед людей паралізувала б їхню волю. У творі пришельці виступають швидше як спостерігачі, згодні прийти до людей, коли настане час. Отже, образ Надлюдини у Олеся Бердника є більш гуманним, гімалайські мудреці виступають як вищі брати по розуму, котрі, однак, не відбирають у людства змоги розвиватися самостійно. У цьому Бердник суголосний із поглядами Стругацьких щодо невтручання у плин чужої історії, вираженими у таких творах російських фантастів, як "Спроба втечі", "Важко бути богом". Досить важливим для розуміння проблеми протистояння конкретного індивідууму та його оточення, що розкривається в названих вище творах, є прочитання повісті Стругацьких "Гидкі лебеді" в контексті роману "Кульгава доля", головний герой якого — Фелікс Сорокін — також письменник, творчо обдарована людина. Сорокін пише твори на соц. замовлення (військові нариси, оповідання на патріотичні теми), відвідує клубний ресторан, рецензує твори початківців, спілкується з друзями по перу, однак лише іноді він залишається "наодинці з самим собою, але не з тим, кого знають за комісіями, семінарами, редакціями й клубному ресторану, а з тим, кого не знають ніде" [14, 305] — з автором Синьої теки. У романі "Кульгава доля" ми не зустрінемо назву вставного твору "Гидкі лебеді", протягом усієї оповіді, автор називатиме своє творіння просто і водночас загадково — «Синяя папка». У цій теці знаходяться рукописи, що, на думку Сорокіна, ніколи не будуть надруковані, в усякому разі, за його життя. "У мене їх тут десять тисяч чоловік у моєму місті... І невимовну насолоду приносило мені керувати їхніми долями, приводити у зіткнення одного з одним і з похмурими дивами, у які вони в мене виявилися вплутаними" [14, 308]. Як зазначає Г. Іванюта, смисл такої художньої побудови лежить на поверхні: "полеміка з нормативною соціалістичною поетикою, котра жорстко кодифікує можливі у тексті причинно-наслідкові зв'язки, переводиться в область прагматики тексту" [6, 112]. І якщо Фелікс Сорокін має цю віддушину, за допомогою якої він може хоча б на деякий час залишатися самим собою, то Михайло Сагайдак перетворює своє захоплення астрономією на брутальний спосіб заробляти гроші й мати вигідне становище в суспільстві. Лише після душевного переродження Михайло згадує про своє захоплення зорями і прямує до юнацького товариства "Космос і Я", розуміючи, що "нічого не скінчилось, нічого не втрачено. Хіба, може, лише ілюзії. А все прекрасне — не згине" [2, 195]. Фантастичні твори Олеся Бердника та Аркадія і Бориса Стругацьких віддзеркалюють сучасну письменникам-фантастам реальність. Образи головних героїв роману "Чаша Амріти" і повісті "Гидкі лебеді" постають як інтелектуали, котрі сумніваються, знаходяться у пошуку, — такий герой є типовим для літератури попередження. Автори інтерпретують актуальні проблеми ХХ століття, зокрема й проблему протистояння творчої людини і суспільства, уводячи у текст філософські роздуми про свідому еволюцію людства, взаємодію людини і природи. Фантастична проза цих письменників розкриває низку тем, актуальних не лише для фантастики ХХ століття, але й для сучасного читача. Подальшого детального дослідження потребує порівняльний аналіз інших аспектів типологічних збігів і генетичних зв'язків творів Олеся Бердника й Аркадія та Бориса Стругацьких задля поглибленого прочитання їх текстів. Література Бердник Г. Зорі та терни Олеся Бердника / Громовиця Бердник // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/index.html Бердник О.П. Чаша Амріти : Роман-феєрія / Олесь Павлович Бердник. — К. : Дніпро, 1989. — 270 с. Борода Е. Человек перед лицом технического прогресса в творчестве А.Н. и Б.Н.Стругацких / Елена Борода // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://rusf.ru/abs/rec/bor pold.htm Быков Д. Прекрасные утята (о пользе чтения Стругацких) / Дмитрий Быков // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://www.yavlinsky.ru/news/index.phtml?... Добрынская Н.Г. Остров Крым — миф, утопия, антиутопия / Наталья Георгиевна Добрынская // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://elib.crimea.edu/culture/culture10/... Иванюта Г.Л. Из наблюдений за поэтикой поздних Стругацких. " Хромая судьба" / Г. Л. Иванюта // Вестник Удмуртского государственного университета имени 50 лет СССР,1993. — № 4. — С. 112 — 114. Красноголовець В. "Камертон Дажбога" як коловерть феєричних подій у спіралях еволюції Всесвіту / Володимир Красноголовець // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/materialy2.html Нямцу А.Е. Поэтика современной фантастики / Анатолий Евгеньевич Нямцу. — Черновцы : Рута, 2002. — 240 с. Пархоменко 1.1. Антиутопія в умовах глобалізації / 1.1. Пархоменко // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. — №836. Серія Філологія. Випуск 54. — Харків, 2008. — С. 187-189. Петрова А. Убийство забвением / Анна Петрова // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/materialy5.html Сабат Г. У лабіринтах утопії й антиутопії / Галина Петрівна Сабат. — Дрогобич : Коло, 2002. — 160 с. Силич Л.Е. Современное общество сквозь призму антиутопий / Л.Е. Силич // Культура народов Причерноморья. -1999. -№6. — С. 210-213. Стругацкий А.Н., Стругацкий Б.Н. Гадкие лебеди / Стругацкий Аркадий Натанович, Стругацкий Борис Натанович // Сборник научной фантастики. Вып. 34 / [сост. Зарецкая М.А., Чуткова Л.А.] — М. : Знание, 1991. — С.10-165. Стругацкий А.Н., Стругацкий Б.Н. Хромая судьба. Пять ложек эликсира: Фантастичиские романы, повести, рассказы, пьесы / Аркадий Натанович Стругацкий, Борис Натанович Стругацкий / [составитель Н. Ютанов; послесловие С. Переслегин; иллюстрации Я. Ашмариной] — М. : "ООО Издательство АСТ"; СПб. : Terra Fantastica, 2002. — 539 с. Стругацкий Б.Н. Комментарии к пройденному. 1979 — 1984 гг. / Борис Натанович Стругацкий // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://rusf.ru/abs/books/bns-08.htm Урбан А. Фантастическая или философская / А. Урбан // Нева. — 1965. — № 7. — С. 172 -178. Хауэлл И. Апокалиптический реализм: Фантастика Аркадия и Бориса Стругацких / Ивона Харуэлл // [Електронний ресурс] : http://fan.lib.ru/a/ashkinazi_l_a/text_21... Хоменко О. Провісник зоряного вирію / Олександр Хоменко // Бердник Олесь. Золоті ворота: Поезія, публіцистика, інтерв'ю / [упоряд. та передм. Г. Бердник] — К. : Смолоскип, 2008. — С. 365-378. Чупринин С. Русская литература сегодня: Жизнь по понятиям / Сергей Иванович Чупринин. — М. : Время, 2007. — 768 с. Шацкий Е. Утопия и традиция / Ежи Шацкий : [пер. с польск. В. А. Чаликова] / Общ. ред. и послесл. В. А. Чаликовой. — М. : Прогресс, 1990. — 456 с. Анотація У статті досліджується інтерпретація проблеми антагонізму особистості і суспільства у романі Олеся Бердника "Чаша Амріти" і повісті братів Аркадія і Бориса Стругацьких "Гидкі лебеді". Під час аналізу з'ясовано, що особливістю зазначених творів є яскраво виражені антиутопічні мотиви, які проявляються на сюжетно-композиційному та образному рівнях, унаочнюють конфлікт людини і суспільства. Ключові слова: утопія, антиутопія, антагонізм, тоталітарний режим, надлюдина. Аннотация В статье исследуется интерпретация проблемы антагонизма личности и общества в романе Олеся Бердника "Чаша Амриты" и повести братьев Аркадия и Бориса Стругацких "Гадкие лебеди". Во время анализа выяснено, что особенностью названых произведений являются ярко выраженные антиутопические мотивы, которые проявляются на сюжетно-композиционном и образном уровнях. Ключевые слова: утопия, антиутопия, антагонизм, тоталитарный режим, сверхчеловек. http://bo0k.net/index.php?p=achapter&... “Хотя научная фантастика уже по своей природе роман - тична, фантасты — писатели в своём творчестве бывают романтиками больше или меньше. Произведения братьев Стругацких в плане выдумки не менее фанта- стичны, чем произведения Бердника, но натуралисти- ческих элементов у этих писателей наглядно больше. Они стремятся достичь даже в невероятнейшем эф- фекте полной правдоподобности, и , как правило, дос- тигают.Это, естественно, старая традиция в современ- ной научно-фантастической литературе.Олесь Бердник, принадлежащий к более романтичным фантастам, такую традицию или сознательно ломает, или спонтанно нару- шает, переходя в своих произведениях, а особенно в этом романе, от почти полностью бытового изложения к присущей старинным легендам торжественности. Его творчеству свойственна динамичность изложения, иногда просто безудержная.Недаром же он свои романы называет романами — феериями. Литературовед Михаил Доленго — Клоков. Олесь Бердник ДІТИ БЕЗМЕЖЖЯ 1964
|
|
|