Перший етап радянської фантастики (періоду її становлення як жанру) характеризується поєднанням фантастики з

2*

20 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

детективом. Це природно, бо визначається духом часу, становищем радянської держави серед інших країн, запеклою боротьбою двох ідеологій, двох світів, що велася не лише на сторінках преси. Диверсії, шпигунство, підготовка до війни, маячні плани «винищення» більшовиків... Злочинна воля ідеологів капіталізму, їхнє невситиме прагнення до панування над світом, фантастичні постаті маньяків-анархістів і світ, що протистоїть їм,— світ людей праці, які створили потрібний їм лад, їхні дивовижні плани, сміливі до зачудування і водночас цілком реальні. Як захоплювала романтика цих подій! Трудовій людині вперше відкрився безмір творчого дерзання, можливість пізнати світ і перетворити його на благо людям праці — ця тема зазвучала на повний голос.

На жаль, суто фантастичний елемент у творах цього плану скоро застарів. Наука за останні десятиріччя так навально рушила вперед, що багато фантастичних «ідей» тепер здаються вже просто наївними. Наукова фантастика сьогоднішнього дня, що звертається до проблем космонавтики, ядерних випробувань, кібернетики, до питань можливості розселення «землян» у Всесвіті чи в океанських просторах, успіхів генетики і нейрофізіології,— іронічно споглядає політ на Місяць у гарматному снаряді, «ніздрю Тойона», що майже прирекла людство на загибель, і примітивну, як на сучасного читача, боротьбу з нею, описи прокладання «глибинного шляху» крізь Землю і т. ін. Тепер кожен школяр упевнено пояснить вам причини, через які здійснення тієї чи іншої гіпотези неможливе чи можливе в інший спосіб, помітить невірогідність якихось подій. Так, багато гіпотетичних тверджень, висловлених тоді, життя спростувало або вирішило по-новому.

Проте, незважаючи на якийсь-то процент наукового нонсенсу, ці твори читають, і навіть із задоволенням. І не лише та частина молоді, яка просто ще «не доросла» до розуміння вірогідності описаного. Ні, активно заперечуючи окремі положення і обурюючись, юний читач усе ж захоплюється драматизмом, напруженістю боротьби, яскравими образами героїв, їхніми почуттями, мріями, подвигами. Але все це, коли фантастика «справжня». Нехай і пережила вона свої фантастичні ідеї, але залишились її романтичний пафос, героїка пошуку, боротьби і перемог. Та й, говорячи про застарілість якоїсь наукової гіпотези, про наївність окремих уявлень, ми не хочемо запевняти, що це стосується всіх творів. Деякі з них дістали блискуче і несподіване підтвердження, а боротьба світів,

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 21

так гостро й переконливо розкрита в них, лишає їх цілком актуальними, як психологічна достовірність образів робить їх вічно юними, завжди потрібними.

Твір переживе багато поколінь, якщо в ньому живе людина з її радощами і болями, пристрастями, мріями, шуканнями і боротьбою — з її багатим духовним світом.

* * *

Зараз фантастика дуже «подорослішала». Лише одне відгалуження її упевнено можна назвати фантастикою для дітей. Основний же її адресат — це сучасна доросла людина: робітник, лікар чи інженер, педагог, артист — представник будь-якої професії. І значення її, питома вага серед інших літературних жанрів зросли неймовірно. Це підтвердила дискусія, проведена на сторінках «Литературной газетьі» в січні 1970 року. «Кажуть, сучасна фантастика така ж багатогранна, як і сучасна література взагалі»,— справедливо зауважує, наприклад, А. Громова (ЛГ, № 2 за 1970 р.).

Ще більше розширюючи ці рамки і водночас розглядаючи проблему з іншого боку, їй вторує Високов: «Сучасна фантастика — це особлива форма суспільного мислення, що з’явилася з початком космічної ери, в епоху настійливого проникнення в глибини мікросвіту, в таємниці психіки, в сутність людського «я». Високов говорить про психологічну потребу у фантастиці, про необхідність її для сучасної людини. Прагнучи дати пояснення такій нагальній потребі, інший критик, Є. Тамарченко, зазначає: «Той факт, що наукова фантастика популярна сьогодні не тільки у нас, але й в усьому світі, свідчить про багато що і насамперед про насиченість... майбутнім усієї сучасної дійсності». Автор пов’язує цю думку з питанням методу фантастичної літератури. Він пише далі: «В цьому плані і можна говорити про реалістичність кращої частини сучасної західної наукової фантастики і про радянську фантастику як органічний напрямок літератури соціалістичного реалізму. Вони реалістичні тому, що по-своєму вірно відтворюють сьогоднішню, багато в чому фантастичну реальність, пронизані відчуттям величних змін, які не обіцяють нічого доброго буржуазному світу» (ЛГ, № 4 за 1970 р.).

Розмова, почата на сторінках «Литературной газетьі», не дала повних і вичерпних відповідей на складні питання, пов’язані з жанром чи жанрами фантастики. Але вона приверну-

22 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

ла нашу увагу до даних проблем. Ми спробували вианачитись у своїх захопленнях чи розчаруваннях, симпатіях і антипатіях. Чим цей жанр завоював таку популярність? Чому п ньому працюють талановиті вітчизняні майстри слова, зарубіжні письменники Шон О’Кейсі, Рей Бредбері, Кабо Абе?

Причина такої популярності, мабуть, криється в тому, що фантастика стала літературою великої суспільної ваги, вона становить і розв’язує важливі філософські й політичні проблеми. У вік вузької спеціалізації, невіддільної від прогресу 'техніки і розвитку суспільних відносин, фантастика знайомить нас із найрізноманітнішими галузями людських знань та видів діяльності. По суті знайомить з останніми науковими досягненнями і відкриттями у різних сферах. Адже це насамперед могутнє джерело науково-технічної інформації. Гадаю, багато прихильників цього літературного жанру могли б визнати, що дізналися про ті чи інші наукові гіпотези і проблеми, пошуки, пов’язані з ними, відкриття чи поразки саме . з науково-фантастичної літератури. Так само, як багато дітей дізнаються про молекулярно-кібернетичну теорію чи теорію відносності раніше з науково-фантастичного роману, а потім уже з шкільного підручника. Майже всі автори науково-фантастичних, фантастичних та й просто пригодницьких творів ставлять собі завдання познайомити читача з сучасними досягненнями науки, техніки, проте у одних творах воно на периферії теми, в інших — у центрі, визначає їх зміст.

Особливо активізувалась за останні роки популяризація знань у «космічній» темі. Ми читаємо про фотонні, плазмові, пульсаційні космічні кораблі; закони гравітації й антиграві-таційні прилади; про мислячі машини, їхній принцип дії і колосальні можливості; про відкриття нових форм життя — небілкового чи некисневого; відвідуємо далекі планети, знайомимося з усіма їхніми особливостями і т. д., і т. і'н. І це чудесно.

І, нарешті, третя причина популярності жанру — це вже згадувана емоційно-психологічна атмосфера фантастичних творів: утвердження чесності, мужності, благородства всупереч ницості, підлості; уславлення ясного, розкутого, непідвладного мертвотним догмам розуму — справді-таки революційного і революціонізуючого,— одне слово, атмосфера по-юнацькому романтичного ставлення до світу. Фантастика завжди є утвердженням певних морально-етичних принципів. Саме з міркою цих принципів фантаст підходить до зображеного ним світу

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 23

й показуючи, ніби запитує нас: «Це вам подобається? А це? А отаке?» Правда, проблема суспільного розвитку більше хвилює зарубіжну фантастику. Радянська фантастика розробляє питання не так провідних тенденцій, шляхів (розвитку, як характеру змін, звершень, можливих перешкод на шляху суспільно-історичного поступу. Кардинальне питання, на якій соціальній основі будуватиметься суспільний лад майбутнього, для неї вирішене; таких болючих, тривожних сумнівів, як для фантастики буржуазних країн, не існує. Тому наша радянська фантастика — це література, позначена соціальним оптимізмом.

Наш об’єкт — це наукова фантастика. Не біймося терміну «наукова», адже, як не раз підказують нам самі фантасти, на грунті вивірених фактів можливий і понаддалекий пошук, і гіпотетичне мислення. Та й фантаст не повинен обмежувати себе зверненням до наукових істин лише зі сфери природничих наук, може черпати їх і з сфери соціальних. Який він, майбутній лад? Яка його суспільна структура? Як вирішується там одвічна проблема «людина і суспільство»? І яка там сама людина — відбиток суспільної формації? Отже, далі мова про дитячу та юнацьку науково-фантастичну літературу. Про українську радянську фантастику.

Справжніми патріархами цього жанру можна вважати Ю. Смолича і М. Трублаїні. Це вони прокладали шляхи, якими згодом пішло багато письменників-фантастів. Кращі риси їхньої фантастики, які забезпечили їм сталий інтерес читачів не одного покоління, це — поважність, щирість тону, серйозне ставлення до об’єкта розмови, як це личить «справжній» літературі, прагнення надати цілковитої вірогідності своїй розповіді. Водночас це захоплюючий, вигадливий, добре скомпонований сюжет, динамічне розгортання якого весь час тримає в полоні увагу читача. Будується він на протиборстві воль, розумів, ідей, поглядів у найрізноманітніших проявах, для нього характерне органічне злиття науково-фантастичного елемента з політичним детективом, його публіцистичним пафосом, пригодницькою фабулою.

Багато й давно виступає в жанрі наукової фантастики В. Владко. Його романи «Залізний бунт», «Аргонавти всесвіту», «Нащадки скіфів», «Сивий капітан», «Фіолетова загибель», низка оповідань і повістей добре відомі юним читачам. Деякі з них, як «Залізний бунт»— це переробка твору 30-х

24 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

років «Ідуть роботарі». Усім творам Владка властивий сильний соціальний мотив і слабкий власне фантастичний. Певно, блідість фантастичної лінії і спричинилася до того, що деякі з його романів названо пригодницькими.

У романі «Залізний бунт» 1 автор малює світ капіталізму в еру його високих досягнень економічних і занепаду, здичавіння морального. Еру активної фашизації капіталістичного суспільства, еру злиття промислового капіталу з воєнною силою. Тут маємо все: картини страйку, роботів-штрейкбрехе-рів, науку, інженерний хист на службі капіталу; страйковий комітет і продажну профспілкову верхівку, показ злиднів і мужності родин страйкарів, ролі лівої преси; класове ідеологічне розшарування інтелігенції, расову проблему, переслідування кольорових учених, способи компрометації їх в очах широких мас, фашистські катівні як засіб розправи з політичними противниками, спроби підкупу страйкового комітету і т. ін. Всі ці явища висвітлені вірно, досить повно й широко, тільки надто вже оголено-публіцистично.

Соціальний заряд сильний в усіх названих творах. У «Фіолетовій загибелі» ідеться про злочинну діяльність Пентагону, про стимулювання ним пошуку засобів масового винищення людей, тотальної війни проти людства. Та й конфлікт між героями твору Джеймсом Стапльтоном і Фредом Марчі, а далі й Клайдом Таблдотом визначається їхнім ставленням до фатальної знахідки, здатної вбивати, а потім ще й знищувати сліди вбивства. У конфлікті закладена ідея твору. Ставиться проблема: наука і людство. Нові відкриття — джерело поступу чи шлях до загибелі? Засіб полегшення людського існування чи винищення людства? Становище вченого, дослідника в світі чистогану, бізнесу; молодь і її шляхи у цьому світі. Все це значущі проблеми часу. їх ставить автор і у «Сивому капітані».

Та при всій значущості проблематики, правильності постановки і розв’язання ряду питань від книжок В. Владка залишається враження ілюстративності. Вони майже не здатні захопити живим почуттям, схвилювати читача, змусити напружено стежити за розвитком подій, гостро співпереживати з героями, хоч матеріал, ідейно-логічна основа такі можливості давала. Здається, авторська холодність, його, сказати б, «байдужість» до цих моментів іде від досить поширеного уявлен-

1 В. Владно. Залізний бунт. К., «Веселка», 1967.

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 25

ня про те, що підліток—неглибокий психолог, «переживання» його не зацікавлять, а то й дратуватимуть, він просто промине їх. Такі думки нерідко зустрічаємо і в статтях педагогів, «професійних» дитячих критиків.

Автор не дозволяє собі далеко відійти за межі вірогідності, говорить про «фантастичні» речі обережно, ледь-ледь пускаючись берегів реально можливого. Механічні роботарі, модернізовані в кібернетичні роботи, нагадують звичайні автомати («Залізний бунт»). І навіщо їм оті загадкові «блек-бокси» — кібернетичні душі, всеохоплюючі програми поведінки — невідомо, бо дії їх ми не бачимо. Нічого не пояснює і розповідь однієї з героїнь — Мадлени: «...Так званий блек-бокс, тобто чорна скринька,— це вживаний кібернетичний пристрій. Ним ми називаємо такий пристрій, відносно якого по суті не маємо ані найменшого уявлення — ні про його конструкцію, ні про окремі прояви його дії. Я подаю на нього сигнали, команди: блек-бокс виконує їх. А як саме — цього ніхто не знає. Тому це й називається «чорна скринька». Принцип «блек-боксу» — цілком нове явище в конструкторській практиці...» Щоб пояснити його суть невігласові в техніці Тому, дівчина наводить приклад з акваріумом: «Уявіть собі... кімнатний акваріум... У воді колонія інфузорій. Ми з вами всипаємо у воду... жменьку роздрібненого на порох заліза. Інфузорії разом з поживою поглинуть і дрібні порошинки заліза. Якщо ми після цього прикладемо до стінки акваріума звичайний магніт і створимо таким чином магнітне поле, що пронизуватиме акваріум і інфузорій, то воно змушуватиме їх робити певні рухи у воді. Бачите: магніт подає сигнали, і інфузорії залежно від них рухаються, хоч ми напевно нічогісінько не знаємо про те, як це відбувається. От вам і блек-бокс!»

Вся ця розповідь нагадує відоме: «піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що». Та й справді, чи можуть викликати повагу до праці, досягнень кібернетиків отакі щедро розписані «пояснення» : «Вони (кібернетики—Л. 77.) кажуть— і саме це зробив Томас Бірз!— що можна створити такі кібернетичні пристрої, внутрішньої конструкції яких не знає ніхто, тобто — блек-бокс!»

Чи не містика — таке пояснення? Чи не руйнує така настирливо впроваджувана думка про якийсь науковий «дар божий» живого інтересу до неймовірно складних, нерідко драматичних шляхів наукового відкриття, до того, як кібернетики (навіть якщо вони негативні герої), знаючи дію окремих

26 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

компонентів, експериментують, створюючи ціле, добиваючись взаємодії їх тощо...

М. Логвиненко, згадуючи роман В. Владка «Аргонавти всесвіту», вітає проникнення автора в життєві явища майбутнього комуністичного суспільства. «Йдеться про такий рівень розвитку науки і техніки, коли стає можливим встановлення міжпланетного сполучення за допомогою ракетних кораблів. (Вельми захоплююче видовище, на жаль, художньо не досить оригінально освітлене)»,— пише він *. Уточнюючи цю думку, можемо сказати, що через названу причину воно взагалі не стало ні вельми, ні просто захоплюючим. Та й герої твору не дають підстав відчути, що це люди наступного дня. Можна лише погодитись, що це досить пересічні наші сучасники...

Згадаймо, як високо ставила утопію Леся Українка, присвячуючи їй на початку віку спеціальну статтю: «Белетристична утопія єсть або принаймні повинна бути тим «барвистим деревом» життя, що помагає нам оцінити психологічну вартість «сірої теорії» для часів прийдешніх...»2 То не можна ж припускати, щоб барвистішою, поетичнішою була «чиста» теорія порівняно з художнім твором-утопією!

За останнє десятиріччя з науково-фантастичними романами виступали в українській літературі Микола Дашкієв, Юрій Герасименко, Юрій Бедзик, Микола Руденко та інші. Продовжуючи до грані можливого деякі сучасні політичні тенденції, в ряді більш чи менш яскравих художніх образів вони змальовують те, чого «не повинно бути», тобто розкривають суспільний ідеал від «супротивного», де-неіде прохоплюючись про нього прямо. Інколи в критичних працях (хоч би у згаданій книжці М. Логвиненка) звучить думка, що утопія — то лише ідеал позитивний, ідеал бажаного прийдешнього. Щоб остаточно визначитись у термінах, ще раз повернімось до «Утопії в белетристиці» Лесі Українки. «Що таке утопія? — запитує вона.— В науковому значінні се — якась така теорія впорядкування громадського життя, що не має ніяких шансів на здійснення і через те їй «нема місця» в реальному світі. В літературному значінні се — образ прийдешнього життя люд-

1 М, Логвиненко. Людина в суспільстві і літературі, К., «Рад. письменник», 1969, стор. 140.

2 Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 8, К., «Дніпро», 1969, стор. 134.

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 27

ського громадянства, змальований на тлі якогось позитивного, а часом і негативного ідеалу». І далі, уточнюючи думку про відношення її до дійсності, письменниця зазначає: «Сей образ не конче мусить бути «утопічним» в науковому значінні, навпаки, коли така літературна «утопія» талановита або геніальна, то в ній завжди є хоч зерно чогось тривкого, здатного до життя, чогось такого, що доповняє наукову теорію, дає їй нову барву або хоч новий відтінок».

Саме образ можливого майбутнього на тлі негативного, небажаного для людства ідеалу маємо в згаданих утопіях М. Дашкієва «Загибель Уранії» (К., «Молодь», 1960), Ю. Ге-расименка «Коли вмирає Безсмертний» (К., Держлітвидав, 1964), О. Бедзика «Над планетою «Левіафан» (К., «Рад. письменник», 1965) та інших.

У «Загибелі Уранії» М. Дашкієва розповідається про далеку планету зоряної системи Двох Сонць та про трагедію, що сталася на ній. На Землю, де склався щасливий вільний Союз Комуністичних Держав, прилітає гість з далеких зоряних світів — кібернетична машина, керована автоматично, яка розповідає про боротьбу двох світів у далекій країні. Опис наймо-гутнішої з капіталістичних держав — Пірейї — зразок гострополітичної сатири на суспільний лад розвиненої капіталістичної країни земної. Багато вдало знайдених деталей дає нам адресу цієї країни. Наради трильйонерів, де набирають реальності жорстокі плани, спрямовані проти людства, високий рівень техніки, нові винаходи в галузі біофізики, ядерної енергетики — на службі капіталу; «люди в чорному» з смолоскипами, їхня дивовижна клятва, що виражає суть дрібного власника: «Я, нікчемний черв’як, присягаюсь знищувати капіталістів і комуністів...», конкурси краси; нарешті, постулат, за яким «людина без грошей — майже злочинець»,— все це дозволяє побачити у фантастичній країні досить-таки реальний образ Америки. Авторові вдався загальний настрій опису— тривожний, гнітючий, лихоманковий. Іноді він звертається до прямого публіцистичного викладу. Розповідаючи про операцію «Блискавка», задуману озвірілими капіталістами і спрямовану проти вільних людей планети, автор закликає: «Пильнуйте ж, бійці комуністичної гвардії, біля балістичних ракет-перехоплювачів! Пильнуйте, льотчики радіолокаторних станцій, матроси атомних підводних човнів! Пильнуйте, лікарі і зв’язківці, енергетики й металурги, пильнуйте, всі люди країни комунізму! Ворог жорстокий і хитрий, пильнуйте!»

28 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

І, вже зовсім дешифруючись, твердить: «Трагедія далекої планети була не абстрактним видовиськом, вона змушувала замислюватись, а чи не станеться так і на Землі?» Проте в читача така критика «знайомого в незнайомому» не викликає заперечення. Не заперечить він, ми певні, і проти модернізованої історії Ларри — трильйонера, що призвів планету до майже повної загибелі, якого прокляття людства прирекло на довічну ізоляцію... в космічній ракеті. І хіба що трохи здатна роздратувати мелодраматична історія загибелі «цариці краси» Мей, в дійсності — палкої патріотки інтересів трудящих, «нашої» дівчини. Так, повторюємо: космічний серпанок, що оповиває розповідь про події і явища, досить знайомі й можливі в дійсності, не викликає заперечення, бо сама розповідь ведеться щиро, схвильовано. Виникає таке необхідне відчуття правдивості, достовірності оповіданого.

Конкретний політичний приціл мають й інші науково-фан-тастичні твори М. Дашкієва, зокрема повість «Володар світу». Знову читач проникає у примарні плани підкорення світу, що снуються в уяві «надлюдини» Вагнера і його натхненників та поплічників і спираються цього разу на винахід інтегратора-радіомозку. Цей «випромінювач влади», створений у секретній лабораторії Грінхауз, обставини і спосіб його застосування нагадують зовсім не фантастичні, а досить реальні роботи, що ведуться у багатьох секретних лабораторіях капіталістичного світу, мета яких та ж сама — панування над людством, світом. І цей твір звучить застереженням проти витворів уяви хижаків-індивідуалістів, проти фашистської ідеології в дії.

ЦІ мотиви, цілком реалістично оброблені, звучать і в романі «Торжество життя». Хоча сюжет роману фантастичний, проте вигадка тут відображає дійсний стан речей. Із документів, захоплених нашими військами в час розгрому Німеччини та Японії, точно встановлено, що фашистські варвари готували бактеріологічну війну, досліджували бактеріологічні препарати на військовополонених і цивільному населенні. їхні спадкоємці в Америці зараз ведуть інтенсивні дослідження мікробів як засобу знищення людей.

«Фантастичного» тут тільки винахід «універсального антивірусу». Розповідь про це базується на цікавих фактичних даних, які знайомлять нас із досягненнями радянської мікробіології. Варто відзначити популяризаторський пафос книжки, значну пізнавальну вартість її для юного читача, вдале поєднання в ній соціальних, наукових і морально-етичних проблем.

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 29

Та оскільки роман явно адресований школярам середнього і старшого шкільного віку, хотілося б висловити пораду авторові щодо наступних видань: прибрати деякі сцени інтимного плану, що звучать грубо, відтручають брутальністю («Вели-копольський... вп’явся в теплі податливі губи» і т. ін.).

Політичною сатирою на капіталізм, на його закономірне породження — фашистську диктатуру — єй згадувана вище фантастична повість Ю. Герасименка. Тут маємо всі традиційні елементи «космічної» теми, такої розповсюдженої в останні роки. Соціалістична Земля посилає в Космос черговий трансгалактичний лайнер, пілотований сміливим розвідником зоряних систем, людиною надзвичайної витримки і волі, знань і вміння — Іваном Бідилом. Відбувається несподівана посадка на одній з планет і тривале знайомство з «неземною» цивілізацією. Фабула твору нагадує відому нам з дитинства «Аелі-ту», але детальність опису всіх сторін суспільного життя держави Щактиф («блаженного спокою») значно перевершує і її, й багато інших. Автор оповідає про суспільний лад, систему правління, про рівень і спрямування наукових досліджень (зокрема соціальних наук), про літературу, мистецтво, виховання дітей, засоби харчування незнайомої планети — і в цьому плані його повість — зразок справжньої утопії. Що ж є об’єктом його сатири, проти чого він застерігає? Першим і основним об’єктом викриття є, як уже зазначалося, фашизм. Автор часом досить дотепно розповідає про діяльність десяти контррозвідок — розгалуженої системи «формування, перевірки і нейтралізації громадської думки» (їхні химерні назви пародіюють назви організацій буржуазних країн подібного роду, наприклад, «Легіон Товариства по Сприянню Розвитку Любові до Ближнього» та ін. Показано всю потворність фанатичного культу. В докладно виписаній уявній боротьбі партій «Цоаііс-тів» і «Цапестів», («Прогресивної» і «Передової»), в зв’язках одного з політичних диктаторів з організованими грабіжниками вбачаємо сатиру на сучасну Америку; в прославлянні певними суспільними колами військової диктатури, мілітаризації чуються голоси діячів Західної Німеччини і тієї ж Америки. Отже, в утопії Герасименка дісталося, як кажуть, усім... Всі негативні суспільні явища, породжені буржуазним способом життя, буржуазною ідеологією, він зібрав і піддав критиці. Не можна сказати, що ця критика оголено-публіцистична. Ні, автор виявив чимало справді-таки «космічної» вигадки, аби надати творові сюжетної гостроти і цілісності, зробити свою

ЗО ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

сатиру образно-конкретною. Виразно зображені система воє-нізовано-механічного виховання дітей, бездушна і жорстока, і здатна щиро схвилювати доля маленьких об’єктів цього нелюдського концтабірного виховання. Є чимало й інших емоційно насичених картин. І все ж надмірна кількість зашифрованих «космічним кодом» об’єктів зображення призводить до захаращеності викладу. Читач не раз і не двічі губиться серед безлічі алегорій, втомлюється розгадувати їх. Розповідь стає динамічнішою, позбувається лекційно-ілюстративного характеру з показом боротьби Івана Бідила на чолі «несхиль-ницького» руху проти пануючої системи, самого Верховного диктатора.

У кінці роману, коли повсталими масами, серед яких і наш герой, розкрито джерело могутності диктатора Кича — антигравітаційний двигун, створений руками інженерів, але прихований від народу злочинцями і перетворений на містичну основу їхнього панування — Сонячного Вседержителя, або Безсмертного, автор припускається, на нашу думку, серйозної помилки. Прагнучи скомпрометувати злочинну волю, яка використовує відкриття людського розуму, таланту, він компрометує саме відкриття. Навіщо було Ю. Герасименкові робити прилад потворою, у вигляді сколопендри з багатьма колінчатими кінцівками і т. п.? Певне, сильніше на читача вплинуло б відкриття за сімома дверима звичайного на вигляд, доцільного за формою, скромного приладу...

Людський геній і злочинна воля, яка нерідко його привласнює, ніколи не живуть разом, і треба їх завжди розмежовувати. Це відчував найстарший радянський фантаст Ол. Толстой, який показав, що вся могутність «геніального» Га-ріна — крадена. Така вже, мабуть, одвічна психологія людської творчості, що злочинець, який є людиноненависником, егоїстом, над усе любить себе, не може водночас до самозабуття любити науку, поставити її над собою, вміти офірувати не лише вигодами, а й самим життям заради неї.

Натхненна віддача свого хисту людям і споживацькі, експлуататорські в суті своїй погляди — речі не лише не сумісні, а й взаємовиключаючі. Ось чому геніальні одинаки-злочин-ці залишилися тільки на сторінках третьорядних «гангстерських» романів чи у «фільмах жахів». Ось чому допускаються помилки письменники, які «зливають» талант і творчі його набутки із злочинністю. Тут нема і не може бути психологічної правди, а отже й правди художньої, такі спроби завжди

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 31

віддають фальшем, натяжкою, вони приречені на невдачу. І, безперечно, мають рацію ті митці, які поруч із справжнім талантом, поруч з геніальною людиною ставлять отакого собі «білянаукового» споживача, експлуататора чужого хисту, який у своєму невтримному егоїзмі здатний на все — навіть на злочин проти людства.

Елементи соціальної утопії властиві й іншим творам Ю. Ге-расименка, зокрема його фантастичним повістям і оповіданням із збірки «Кожен побачить сонце» 1. Правда, вони здебільшого не мають конкретної політичної спрямованості, розмова про майбутнє ведеться тут у філософському плані.

Філософія життя з’ясовується в першій повісті збірки — «Люди безсмертні». Йдеться про вічних антиподів у людському суспільстві: гомо-утенс (людини-використовувача) і гомо-диспергенс (людини-розсіювача), стверджується безсмертність інтелекту як певної світової сили, енергії життя. Дається теорія поступу як переваги зусиль гомо-диспергенс, розповідається про можливість зняти відбиток з людської індивідуальності — інтелектограму. Автор разом зі своїм юним героєм мріє про час, коли людське суспільство складатиметься з гомо-диспергенс... Всі ці питання важливі й цікаві, але в цілком реалістичній повісті про село часів окупації, про конкретну боротьбу нашого народу проти фашистської навали ці схоластичні розумування є «чужорідним тілом». Тож не дивно, що читач більше стежить за сюжетною лінією взаємин Марини Хмари і партизана Михайла, їхнього першого кохання, за подіями періоду війни, за долями персонажів,—тим паче, що розповідь про все це невимушена, щира, з прекрасним знанням справи.

Проблемам науки в світі з несправедливим суспільним ладом, їхнім взаємовідносинам присвячує автор оповідання «Кожен побачить сонце». Чи може зробити в атмосфері визиску * гноблення, антагонізму наука, її прогрес людей щасливішими? Зазнає краху фікція «аполітичного» вченого, його наївна філософська концепція «просто людей» — добрих і злих, його заклик схилитися перед абстрактним «ідеалом» людяності. І логічно, переконливо показує автор фінал абстрактного гуманізму—спалах ненависті проти людей, людства («Я, мовляв, так вас всіх любив, уявляв такими гарними, а ви он які!»).

1 Ю. Герасименко. Кожен побачить сонце, X., «Прапор», 1965.

32 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

У повісті «Дарунок Заго» теж увага автора звернена до суспільних проблем. Заготяни, прихідці з космосу, так пояснюють основи свого ладу: у них панує трудовий розум, об’єднана свідомість тих, хто створює матеріальні цінності. Неписані закони : кожен має право на щастя; щастя — у боротьбі за щастя; кожен має право на подвиг. Дуже побіжно, загально йдеться про ідеальний суспільний лад (вірніше, його засади) для трудящої людини. Антитезою цьому розумному ладові є «філософія споживання» дрібних («кожен за всяку ціну мусить наїстися»). З гумором, дотепно розповідається, як внаслідок дивної мутації почали мислити... блощиці, як у них розвинулася манія величності. Повість відзначає захопливий сюжет, з усіма добрими ознаками фантастики, які роблять найнесподіванішу вигадку правдивою і цікавою: щирість, довірливість тону, реальність деталей і психології. «Бійтесь дрібних мислячих паразитів. Бійтесь і знайте: тільки 'Велике здатне винищити дрібне»,— застерігає автор, приховуючи за анекдотичною формою серйозну думку.

Микола Руденко у книжці «Чарівний бумеранг» теж розповідає «про трагічну загибель планети в далекі доісторичні часи», і тут звучить заклик уважно приглядатися до того, що діється в світі, берегти мир і щастя на Землі, проте втілено це, на нашу думку, в форму невдалу. Твір названо космологічною феєрією, хоч по суті своїй це справжня фантасмагорія.

Автор бере уривки з релігійних міфів, наукових гіпотез і теорій, додає чимало відомих літературних фабул, усе це не просто змішує — безжально й рішуче перебовтує і пригощає тією пекельною сумішшю читача, мабуть, переслідуючи високу мету в такий спосіб показати неймовірну, неосяжну складність світобудови... Він не помічає, як та суміш розшаровується, а там, де сяк-так тримається купи — стає такою каламутною, що в ній годі побачити якесь «зерно»...

М. Руденко звертається до гіпотези про загибель десятої планети сонячної системи Фаетона і на ній будує розповідь про дивовижну цивілізацію. Там буцімто панувала жорстока династія, а всі фаетонці були її раби. Війна рабів, очолена інженером Ташукою, перемога і обожнення... відділеної од тулуба голови Ташуки, збереженої за заслуги на вічні часи... «Наш Великий Учитель, наш Безсмертний, наш Мудрий Отець, потім — Всевишній Бог»,— називають людину-протез фаетонці. Його син — Бог-Син... У Всевишнього Бога — кнопка від життя і смерті планети на керівному пункті Кільця Всевиш-

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО зз

нього. Отак, сплівши критику культу особи з критикою релігійного фанатизму і з науковими проблемами синтезування білка і створення енергетичної бази цілої планети, автор розповідає далі про речі зовсім дивовижні: про те, що каторжа-ни-фаетонці — засновники Атлантиди, а перша людина виведена шляхом схрещення земної мавпи з фаетонцем-атлантид-цем; що такі «селекційні роботи» велися на інших планетах; що Бог-Отець шляхом ланцюгової реакції знищив Галактику; що біла раса — це підземні раби, скотарі, взагалі люди фізичної праці, а чорна — наземні, панівні верстви... Дуже скоро читач перестає розрізняти «грішне» й «праведне» і в нагромадженнях карколомних подій починає боятися за ясність голови.

Щедро збагативши читача новими космогонічними, соціологічними, расовими та іншими теоріями, автор не заспокоюється й прагне підсумувати все це в теоретичних міркуваннях: «Природа... протидіючих сил сягає у глибини Субстанції, де у вищому синтезі зливаються в суцільний океан буття гравітація і антигравітація... Не всі люди здатні бачити це в реальному житті. Життя здається їм нагромадженням випадковостей. А це не так! Бо навіть загальна сума випадковостей підпорядкована взаємоборству, що існує між гравітацією і ан-тигравітацією, які несуть у собі Добро і Зло...» Робиться висновок: «...Якщо ми не пізнали Субстанції, — першопричини світу; якщо ми ділимо матерію на живу і мертву... Словом, якщо для нас існують усі ті «якщо»— наша цивілізація ще не здобула зрілості».

Певно, не осягнув автор «субстанції» художнього твору, що полягає в ясності провідної ідеї і доцільності художніх засобів.

Про боротьбу різних суспільних сил навколо визначного наукового і технічного досягнення — фантастичного корабля-велетня, що втілив у собі найсміливіші мрії повітроплавців усіх часів — розповідає утопічна повість Ю. Бедзика «Над планетою — «Левіафан».

Автор не переносить нас у космос, як це роблять творці попередніх утопій. Всі події в його творі відбуваються на землі,— в Західній Німеччині, і не в такі вже віддалені часи. Як і твори Дашкієва, Герасименка, це гостра політична сатира, і об’єкт її знову ж таки — капіталістичний світ, який дедалі більше фашизується. Фантастичний винахід служить

З 815

34 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

тут немов точкою прикладання зусиль двох протидіючих сторін. Завдяки йому виразніше проявляються їхні наміри.

До позитивних якостей твору слід віднести уміння автора будувати гостру інтригу, створити яскравий образ, тип цілком вірогідної психології. Учасники організації Друзів миру: Карл-Марія Хегерт, Стефан Броневський, Крейський, Кірх-майєр, Хаазе, Зіберт, Блютнагель — це виразні, життєво правдиві образи, які з успіхом могли б конкурувати з героями реалістичного твору. На сторінках повісті вони не тільки «діють», а й мислять, сумніваються, почувають, і роблять це індивідуалізовано, в притаманній кожному з них манері. Те ж саме можна сказати про їхніх політичних супротивників. Образи представників фашистської АСБР (Асоціації білої раси) і їхні ідейні однодумці — життєво переконливі, виписані докладно й майстерно.

Письменник зображає правих екстремістів, їхні плани боротьби з світовим комунізмом — до речі, зовсім не маячні, а реально загрозливі, за допомогою ракет з ядерними зарядами, що їх свого часу передав німецьким фашистам американський П’ятий корпус, а також об’єднання з расистськими силами в інших капіталістичних країнах.

Фашисти діють в ім’я «майбутнього нордичної раси», не забуваючи, проте, і прибутки сучасні. ІВсі зображені ситуації цілком переконливі, навіть — знайомі. До того ж динамічна розповідь, захоплююча фабула надають значної політичної гостроти твору, посилюють його виховний вплив на молодь. За характером викладу — це талановита, захоплююча розповідь про боротьбу двох політичних таборів, двох світоглядів. Пафос боротьби проймає весь твір, автор іноді піднімається до справжньої пристрасті, перипетії боротьби захоплюють дедалі дужче...

У центрі уваги твору — інженер-винахідник Пауль Ріх-тер, прихильник абстрактного гуманізму, «аполітичний» учений, всі симпатії якого на боці трудящих, сил демократії. Зайнятий наукою, технікою, Ріхтер не хоче витрачати духовних сил на вирішення ще й політичних проблем. Психологічно це переконливо і по-людськи зрозуміло. Але зрозуміло й те, що на такій позиції «суспільній людині» утриматися просто неможливо.

Світ тисячами способів ловить його, змушує по-справжньому, твердо вирішити: з ким він? Кому служитиме своїм талантом? У чиї руки, для яких цілей віддасть своє видатне творін-

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ неймовірного 35

ня — «Левіафан»? У своїх сумнівах, хитаннях, пошуках, як і закономірному для вченого приході до людей праці, носіїв справжньої гідності, величі, майбутнього країни — Ріхтер зрозумілий нам і симпатичний.

Отже, перед нами утопії, близькі за проблематикою і різні за художнім розв’язанням. Крім уваги до політичних питань, в них знаходимо ще й гостру заінтересованість питаннями морально-етичними, прагнення побачити те, що «сховане у пітьмі віків», ті пристрасті, ту боротьбу, які виповнюватимуть життя далекого чи ближчого прийдешнього. Твори, в яких засуджуються негативні тенденції сучасного суспільного життя, позбавлені песимістичного забарвлення, що його часто бачимо в творах західних фантастів. Радянська фантастика, як і радянська література в цілому, має оптимістичний характер — це визначається світобаченням радянської людини. Ось чому навіть у тих випадках, коли доля героя чи героїв, котрим співчуває читач, складається трагічно, годі шукати відчуття приреченості, марності людських зусиль у боротьбі з силами природи чи силами суспільного зла. Навпаки, скрізь, в усій радянській фантастичній літературі виголошується хвала боротьбі — цій «доконечній умові» життя, пафос боротьби переймає і названі твори українських фантастів.

І все ж, прочитавши їх, мимоволі дивуєшся з одноманітності — не конкретно-сюжетної, а проблематичної. Цим ми не хочемо сказати, що існує дві відповіді на питання: бути чи не бути фашизму, панувати чи ні буржуазній ідеології тощо. Відповідь тільки одна: не бути, не панувати! Але чому ж фантазія згаданих авторів буяє тільки у сфері неприйнятного, негативного? Адже ми живемо в країні, яка будує комуністично суспільство. «Сучасне покоління радянських людей житиме при комунізмі»,— стверджується в Програмі КПРС. То хіба лі радянський читач, а тим паче молодий читач, не хоче помріяти разом з вами, товариші фантасти, про світлу прийдешність, уявити її не схемою громадського устрою, а як живу конкретність, суспільство людей, котрих ми здатні розуміти, любити, наслідувати... Таких творів в українській літературі поки що мало. Чи така вже комуністична прийдешність зрозуміла й видима, що про неї і говорити не варто? Досить лише згадати Союз Комуністичних Держав, об’єднаний трудовий розум або щось подібне, мимохідь кинути поетичну фразу про те, що над нашою планетою чисте небо, як стане ясно* чому одна суспільна формація краща за іншу?

З*

36 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

«Антикомуністи» всіх мастей здавна полюбляють показувати соціалістичний чи комуністичний лад в образі сірої, нудної казарми, царства примусу й знеосіблення. Герой роману «Полонений» Е. Веріссімо—американський полковник— їде воювати до В’єтнаму в ім’я того, щоб його дочка ніколи не жила в країні з «тоталітарним режимом». Нехай полковник сам сумнівається у наявності логічного зв’язку між цією своєю думкою і довколишніми подіями,— справа, зрештою, не в цьому. Буржуазні ідеологи створили пугало, котрим досить успішно лякають пересічного американця.

Чи багато яскравих, відчутних своїх уявлень про майбутнє протиставляємо ми цій поширеній за кордоном думці? Чи переконуємо величчю, красою своєї мрії? І тут фантастиці, певне, належить чільне місце.

Та й для певної частини радянської молоді ідеал повноцінного життя хіба не постає часом лише в образі машини, трикімнатної квартири, модних убрань?.. І знову спливають на думку слова Лесі Українки, яка запитувала: «Хто буде там жити — браття наші по духу чи якісь чужі істоти, що дивитимуться на наші бліді скорбні тіні, презирливо всміхаючись з високості свого невідомо чим заслуженого щастя? Ні схема, ні план, ні обрахунок, ніяка наука не дадуть нам образу живого, щоб ми могли його любити чи ненавидіти, а це ж потрібно нам, щоб жити не тільки інтересами своїми та свого покоління. Щоб любити «дальнього свого», жертвуючи для нього і ближніми й самим собою, треба знати, за віщо його любити, інакше це буде рабство перед невідомим»1. І далі, про метод зображення майбутнього: «Ми не можемо розуміти прийдешності з погляду невідомих нам прийдешніх людей, ми можемо її розуміти тільки з нашого теперішнього погляду, нам дорога вона тільки тими своїми елементами, до яких ми тепер пориваємось...»1 І це дуже справедливо. Тож яка вона, людина майбутнього?

Про це більше за роман-утопію сказала «мала проза». Розглянемо тут лише ті твори, в яких наукові проблеми нерозривно пов’язані з морально-етичними.

Насамперед назвемо оповідання Ігоря Акімова із збірки «І стіни пахнуть сонцем», Юрія Лоцманенка «Право жити», окремі оповідання Юрія Герасименка, «Капітани Космосу» Костя Лемешева, повісті Василя Бережного «В небі — Земля»

'Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 8, стор. 170.

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ неймовірного 37

та «Істина поруч», (Володимира Савченка «Дивна планета», «(Привиди часу» та ін.

Фантастика І. Акімова здорова, сказати б «правдива». Розповідь щира, вільна, природна. Зігріває її внутрішня пристрасть, замаскована стримано-сухуватим, без афектацій і декламацій, «мужнім» тоном.

Ми думаємо про прийдешнє, уявляємо його, навіть плануємо. В творах знайомимося з його можливими варіантами, відкидаємо чи приймаємо їх. Але утопічні картини при найбільшій конкретизації їх ілюструють усе ж загальні ідеї, і тому окрему людину, створену, виплекану тим суспільством, ми майже в них не бачимо. Бачимо групи, суспільні прошарки, партії, цілі верстви тамтешнього людства, змальовані в типових їхніх (як то уявляється авторові) характерних од-мінах. Абсолютна конкретизація, мабуть, і неможлива, якщо уявити собі повний відрив од сучасності. Тож єдино вірним видається шлях проектування майбутнього із сучасного, тобто показу в тому (віримо!) досконалішому майбутньому людей, риси характеру, духовний світ яких чарує нас зараз, котрі захоплюють нас, викликають бажання наслідувати. Людей великої мужності, самовіддачі, душевної краси, бажання, одваги йти вперед.

Зустрічі з такими героями в будь-якому літературному жанрі завжди приємні, бо задовольняють прагнення людини до справедливого, розумного, досконалого життєвого ладу. Заговоривши про це, немов бачиш героїв народного епосу, тих великих справедливців і страдників за народ, а за ними плеяду правдошукачів, борців за народну справу з творів художньої літератури... У творах літератури тих народів, які вибороли соціально справедливий, народний лад, такий герой стає цілком правомірним, він заселяє їх дедалі густіше. Він має змогу активно утверджувати в житті свої принципи і користуватися підтримкою суспільства. І все ж такий герой не став іще масовим у житті, а відтак і в літературі, його душевний світ, морально-етичні погляди вищі за існуючі, він і досі виняток, і йому доводиться чимало-таки воювати зі злом егоїзму, дріб’язковості, обмеженості, консерватизму, життя, позбавленого ідеалів... То чому б не помріяти про час, коли такий герой стане нормою, коли, навпаки, всі прояви душевної ницості чи апатії будуть дивовижними винятками?

'Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 8, стор. 157.

38 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

І ось ми зустрічаємося з героями І. Єфремова, людьми вільної планети із справедливим суспільним ладом, найбільш придатним для розвитку кожного індивідууму і суспільства в цілому. З людьми, для яких норма поведінки — шляхетність і саможертовність, прагнення діяти з найбільшою віддачею власних сил суспільству. Інших принципів поведінки, праці вони просто не уявляють...

Не можна сказати, що І. Єфремов сказав тут усе. Іноді його люди майбутнього здаються надто «красивими», надто розумно-логічними, безпомильними, надто вже змагаються у шляхетних, високих почуттях ці герої з пташиними іменами... Одне слово, автор ще часто не може вивільнитись з полону умоглядної схеми. Але важливо, що він перший пішов цим найкоротшим шляхом до серця сучасного читача: він показав йому людину майбутнього. Цим же шляхом ідуть і згадані українські письменники. Захоплює розповідь І. Акі-мова про мужність і відданість обов’язку космонавта з оповідання «І стіни пахнуть сонцем». Діставши смертельну дозу опромінення, він спокійно робить свою справу і навіть більше — здійснює подвиг... Знаючи, що приречений, він зважується, вперше всупереч наказові, проникнути за страшну запону невідомого, наздогнати чужий космічний корабель і увійти в нього, одержати цікаві відомості — для товаришів, для інших, для людей землі...

Велику відданість справі, подвиг і самопожертву, науковий фанатизм, щастя пізнання нового показано і в інших його творах — «Завітайте в відеон», «Треба йти». Герої цих невеличких оповідань зрозумілі й прекрасні в своїх простих і неймовірно складних, звичайних і незвичайних справах, у своїй відданості їм до кінця, до останнього подиху. Цим творам властивий динамізм, емоційність розповіді, сильний інтелектуальний заряд.

Принагідно зауважимо, що анотації до науково-фантастичних книжок не завжди вдалі і часом можуть дезорієнтувати читача. Скажімо, в анотації до книжки Ю. Лоцманенка читаємо: «Звичайна людина, наш сучасник, у фантастичних обставинах—ось ідея більшості оповідань збірки». То як же ця людина в тих обставинах поводиться? Що стверджує, що відкидає автор? Чи визначає ідею вже сам факт показу людини в певних обставинах? Далі: «Автор не висуває якихось наукових гіпотез, не прогнозує майбутній технічний розвиток людства. Зміст його оповідань становлять проблеми морально-етич-

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 39

ні»,— говориться в анотації. Довідавшись трохи раніше, що автор — інженер-конструктор, мимоволі здивуєшся. Що ж — він пише якісь психологічні етюди? Починаємо читати і вже в першому оповіданні бачимо пряме заперечення сказаного. Цей твір — «Білий, білий каштановий цвіт» — побудовано на науковій гіпотезі про можливість моделювання людської індивідуальності, про те, що здійснено «функціональний відбиток невимовно складної структури мозку», про здійснення зухвалого задуму-мрії скопіювати людську душу, вкласти в мертвий матеріал людський розум, почуття, емоції. В другому оповіданні—«Боги залишають Олімп»—йдеться про можливість існування зорельотів, що подолали гравітацію, висуваються прогнози щодо зміни спадково-генетичного коду.

У «Праві жити» висувається наукова гіпотеза перельоту з XX в XXX століття, якому допомагає анабіоз на сотні років. Усі гіпотези подані, як уже говорилося, «науково», добре обгрунтовані, роз’яснені. Твердження анотації можуть лише дезорієнтувати читача, захопленого питаннями науки і техніки, а то й змусити просто відкласти книжку. В даному випадку видавництво робить погану послугу молодому авторові...

Що ж до морально-етичних питань — вони, безперечно, в книжці теж є, і поставлені цікаво, гостро. Шлях ученого, стимули, якими керується він у своїй роботі, «щасливчики» і «невдахи» в науці — про це йдеться в першому оповіданні, і симпатії, повага автора на боці чесних трудівників науки—«невдах», котрі не завжди можуть вчасно засвідчити свій пріоритет, похвалитися зробленим, але здатні в ім’я науки на справжній подвиг. Цікава думка невеличкого оповідання «Брехун». Йдеться в ньому про майбутні засоби освіти, визначення здібностей. У центрі твору — малий художник, який мусить пройти останній екзамен за допомогою «розумної» машини — Універсального Молектронного Педагога. Юний митець зобразив рух у новій, незвичній манері — і талант його, а можливо, й геній першовідкривача не було гідно оцінено, відкинуто, бо машина є машина — вона запрограмована на основі вже відкритого... Це ніби образна відповідь усім тим, хто ладен зображувати «кіберів» кращими, розумнішими, логічнішими, навіть справедливішими і душевнішими за людей. Так, розумні, але до певної межі, бо живляться з відкриттів людського розуму... Можуть бути справедливішими за окрему людину, але ж у них закладені програми морально-

40 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

етичних' якостей, вироблених колективом. А межі людського пізнання, людського духовного вдосконалення нема. І гідно оцінити відкриття може, мабуть, тільки людина...

Хорошу, якісну популяризацію наукових знань маємо також у творах К. Лемешева, В. Бережного, В. Савченка, Дм. Бузького, Р. Полонського.

Українська наукова фантастика налічує зараз багато імен. Це фундатори жанру і нове поповнення. Це нові й нові романи, повісті, збірки. Це різні за звучанням голоси. І дуже важливо, щоб ці голоси були чисті, сильні, щирі, з багатими модуляціями, відтворювали всі відтінки звучання людської душі... Лише тоді вони будуть цілком правдивими, дійдуть до серця читача.

https://fantlab.ru/blogarticle63277

Стримуючись, щоб не зіпсувати собі настрою, поглянув у широке вікно. Дерева яскріли інеєм, на гілку сів здоровенний омелюх, посипався сніжний пилок, птах поводить голівкою, певне, видивляється, чи нема на лоджії калини. Надворі так гарно...

– Так от, я дістала для неї мишку!

Ніна принесла з ванни банку, закриту пластмасовою кришкою, в якій було кілька дірочок. Біле звірятко звелося на задні лапки, ковзаючи передніми по склу.

– Це мені з лабораторії дали. Правда, симпатична?

Гість узяв банку і почав пильно розглядати вухастеньку тваринку.

– Так, вона гарненька, – сказав, ставлячи банку на килим. – Природа не знає меж у своїй винахідливості.

Шуша кинулась до банки і, вигнувши дугою шию, почала жадібно принюхуватись.

– Бачите, бачите, інстинкт! – вигукнула Ніна. – Зараз я їх познайомлю.

– А мені шкода мишку, – заперечив Григорій Федорович. З вікна він перевів погляд на біленьке створіння з блискучими бусинками очиць.

– А що їй станеться? – на бляклому обличчі Мирослава з’явився подив. – Контакт між двома...

– Цей контакт закінчиться для миші дуже сумно, Шуша її з’їсть.

– Не повірю, – покрутив головою Мирослав. Легенькі, мов пір’я, кущики волосся на його тім’ї кумедно хитнулися.

– Б’юсь об заклад! На сто карбованців! – Григорій Федорович зиркнув на дружину і простяг руку. Мирослав, ніби знітившись, потиснув її. Ніна, весело розмахнувшись, перебила.

– Ану ж побачимо... – присіла навпочіпки, зняла кришку й поклала банку набік.

Усі затаїли подих. Мишка, витягуючи гостреньку мордочку і принюхуючись, посувалася вперед. Нарешті зовсім безтурботно вилізла на килим. Шуша насторожено стежила за нею, дивлячись згори вниз, потім граційно торкнула її лапою, понюхала і спокійно лягла. Миша неквапливо обійшла навколо неї, а тоді сховалася під Шушиним животом, тільки тоненький рожевий хвостик виднівся.

Ніна сплеснула руками:

– Оце так! Мабуть, наша кішка ненормальна!

Витягла мишку за хвоста, посадила Шуші на спину – та лише трішечки здригнулася, відчувши, як тоненькі лапки перебирають її пухнасту шерсть.

– Ну, що ж... – зітхнув Григорій Федорович. – Я програв... Дивно, чому не спрацював інстинкт...

Він уже шкодував, що так зопалу побився об заклад, все-таки сто карбованців – більше половини місячного заробітку. Ніна почервоніла з досади – потрібно їй було демонструвати цю капосну мишу! І тільки гість зберігав цілковитий спокій, зосереджено спостерігаючи звірят. Навіть уваги не звернув на перемови і шамотіння подружжя. Підвів голову лише тоді, коли Григорій Федорович простяг руку з грошима:

– Прошу, ось ваш виграш.

– Та що ви? Облиште, – рішуче відмовився Мирослав. – Погляньте, які це чудові витвори природи! Які досконалі живі системи інформації! Взагалі, як подумати, природа – не лише неперевершений конструктор, а й геніальна художниця...

Ніна відітхнула, запросила його сісти в крісло біля журнального столика, сама всілася навпроти, кинувши промовистий погляд на чоловіка, який тупцяв біля вікна. Після конфузу з «атракціоном» годилося трохи погомоніти, а там і до діла перейти. Цього Мирослава вона запросила на обід неспроста, і зараз їй закортіло конче дізнатися про нього більше. Що воно за один, що так спокійно, без вагання відмовився од виграшу? Це, звичайно, благородно, але... дивак. Григорій каже, що він оригінальний учений, а як на неї, то звичайнісінький невдаха. Не доктор, не професор, навіть не кандидат. Якийсь там науковий працівник, молодший, чи що. А він не такий уже й молодий. Голова облисіла, щоки запали, а вуха... які в нього великі вуха! І ніс якийсь кумедний, наче без перегородки, з однією ніздрею. Миршавий і кволий чоловічок, може, тому, що й ночами сидить в інституті. Де вже там йому одружуватись... Але все-таки він був би добрим сім’янином: не п’є, не курить, видно, дуже лагідний. Ось вони перехилили по шкалику, а він і не пригубив. Зате страх як любить фрукти, – надкусить яблуко, подивиться на соковитий м’якуш, і аж очі йому засяють: «Чудо! Це справжнісіньке чудо!» Трохи накульгує – то нічого. Потрапив у якусь аварію... Може, його одружити?

Ніна спробувала жартома заговорити про це, та Мирослав наче й не почув. Його тішить, як умивається Шуша, старанно витираючи лапою свою чорно-біло-руду мордочку. Миші не з’їла, а витирається, чотирилапа дурка... Ну, що ж, коли женихання його не цікавить, то й не треба. Головне, щоб допоміг, виручив Григорія...

– Найцінніше зараз на Землі – це жива природа, – каже Мирослав. Слово «природа» вимовляє з якоюсь особливою інтонацією, начебто з великої літери. – Ви є член Товариства захисту Природи?

– Ні, ще не вступив...

– Пора, а то й у вас... уже на часі...

Ніяково осміхнувся і так і не доказав, що ж «на часі». Стулив долоні між колінами і почав ритмічно похитуватися в кріслі.

Розмова про захист Природи та збереження життєвого середовища не дуже цікавила Ніну, бо природа ще ого скільки ресурсів має, але з чемності притакувала.

– Якщо говорити ширше і глибше, то жива речовина у Всесвіті – явище феноменальне, – провадив далі Мирослав, похитуючись і поглядаючи на свої стулені долоні. – Маса Всесвіту, як прикинули астрономи, приблизно дорівнює 1052 тонн. А скільки біомаси?

– Певне, що мізерна частка, – сказав Григорій Федорович, дивлячись на засніжені дерева під вікном. Омелюх уже зник. – На Землі це тонюсінька плівочка, а на інших планетах Сонячної системи немає й грама.

– То хіба ж не треба леліяти кожну живу клітину? – аж вигукнув Мирослав. Помітивши здивований погляд господарки, докинув: – Ідеться, звичайно, не про патогенні утворення.

– Тоді і я згодна, – кивнула Ніна. – Леліяти! Та все це загальні міркування...

– Так, але вони мають принципове значення. Адже майбутнє починається сьогодні, вже почалося. Технічна цивілізація поглинає живу Природу. Треба, щоб усе людство усвідомило цю загрозу. Руйнувати житло, в якому живеш, це, знаєте...

На змарнілому обличчі вченого з’явилася болісна гримаса, ніби він пригадав щось дуже тяжке для себе. Трохи помовчавши, гість продовжував розвивати ту ж таки тему захисту живої Природи, хоч Ніна весь час намагалася заговорити про діло. Було згадано винищення лісів, наступ хижих пустель, забруднення нафтою світового океану, отруєння атмосфери атомними вибухами. Ніна й собі почала перейматися тривогою, яка наснажувала Мирославів голос. Учений застерігає, прозирає в майбутнє!

– Це ж ясно як день: тільки за нормальної еволюції біосфери може розвиватись найвищий вид живої матерії – людський мозок... У космосі є цивілізації, які в технічному розвитку далеко перегнали Землю. Але цей однобокий розвиток безплідний, це шлях до виродження людської популяції.

– Слушно сказано, – підтримав Григорій Федорович. – Над нами тяжить проклята дилема: або людина, або природа. А треба, щоб і людина, і природа.

– Саме так! Гармонія – ось домінанта стосунків Людини з Природою...

– Якби гармонія була між людьми, – Ніна скоса зиркнула на чоловіка, і той одвернувся до вікна, – а то одне одному так і підставляють ногу!

– Я такого не бачив, – розвів руками гість.

– Чи ви з неба впали?!

– А що, помітно? – учений усміхнувся. – Але я не падав... Це ж небезпечно.

– То чого ж ви таке кажете? – напосідалася Ніна. – Правда, ви тут недавнечко. А от поживете – побачите...

Захопивши лідерство в розмові, Ніна швидко повернула її від теоретизування до того діла, заради якого, власне, і був улаштований обід. Григорію Федоровичу треба стати доктором, і чому б Мирославові, раз він такий прихильник гармонійних стосунків, чому б не допомогти в роботі над темою? Звичайно, не за спасибі, це само собою...

Учений навдивовижу легко погодився допомагати, проте категорично відмовився од якої б то не було винагороди.

– Охоче попрацюємо над вашою екологічною темою, у мене є деякі розробки. Але і я потребую допомоги. Я хочу... як би це точніше назвати... Хочу сконструювати Детектор Часу. Потрібні будуть дуже важкі деталі, а я, самі бачите, фізично кволий... І якщо Григорій Федорович допоможе...

– О, мій Григорій дужий! – Ніна сміхотливо кивнула на чоловіка. – Бачите, яка в нього шия? Хоч обіддя гни.

– Детектор Часу... – замислено сказав Григорій Федорович. – Цікаво, цікаво. Я, коли зможу...

– Як на мене, – докинула Ніна, – час – це те, чого завжди бракує.

– Я це відчуваю також, – хитнув головою вчений, – і з кожним роком усе гостріше. То чому ж нам не опанувати цю фізичну реальність, скажімо, для переміщення в Просторі? Теоретично я вже довів, що Час є джерелом енергії... Тепер справа за експериментом...

– А що? – запалився Григорій Федорович. І скаламбурив: – Настав уже час дослідити Час!

– Так, настав, особливо для мене... – трохи сумовито промовив учений. – Це просто необхідність... Пора опанувати цей океан.

Ніна помітила, як на коротку мить в його темних очах майнуло зеленкувате сяйво. Наче вибухнув осколок Часу.

II

Цього похмурого літнього дня Григорій Федорович мав нагоду ще раз упевнитись, що сумнозвісний Закон Бутерброда таки діє, отой самий, згідно якого бутерброд падає на долівку тільки маслом. Він затримався на своїх заняттях і тепер дуже поспішав, але, як навмисне, тролейбус, в якому їхав з Хрещатика, двічі застрявав; потім на зупинці «Золотий колос» він перебіг трасу в недозволеному місці, саме там, де розтринькував свій час міліціонер... А в Бункері ж на нього чекав педантично пунктуальний Мирослав. Сьогодні в них дуже важливий, може, навіть вирішальний момент: випробування Детектора Часу. Години через дві має під’їхати Ніна – домовились піти в гості до того зарозумілого доцента. Хоча вона по дорозі буде заскакувати до гастрономів, часу все одно лишається обмаль. От якби при цьому був портативний Детектор... Та це справа майбутнього, на сьогодні вони зробили величезну махину вагою понад двісті тонн.

Поспіхом віддавши міліціонерові карбованець, Григорій Федорович підтюпцем побіг у бік Голосіївського лісу, та пронизливий сюрчок зупинив його, довелось вернутися і одержати квитанцію. Тоді вже не трюхикав, а, розмахуючи руками, пішов розміреним кроком по тротуару вздовж огорожі виставки. Та коли б він знав, що станеться невдовзі, то, певне, завернув би назад. Але він нічого такого не сподівався, ішов собі, поглядаючи то на похмуре небо, то на дуби, що там і сям бовваніли в сосняку. Перебирав у думці події останнього часу.

Ще навесні, прогулюючись отут, у Голосієві, вони з Мирославом попростували до озера і натрапили на величезний залізобетонний бункер, споруджений, мабуть, ще в сорок першому році в системі оборони Києва. Поміж соснами випинався його довжелезний горб, порослий травою. Пробравшись через напівзасипаний вхід, вони побачили просторе приміщення – хоч кіньми грай. Кращого місця для Детектора годі й шукати. Відтоді й почалася історія Бункера з великої літери.

Скільки довелося попрацювати, виготовляючи ті злощасні Гравітаційні Точки! Не так-то просто було дістати сотні тонн металевого брухту... Але ж і Мирослав... Досі не розкрив свого методу холодного зварювання. Якась чортівня – такий мініатюрний апаратик, завбільшки з сірникову коробочку, а все оте залізяччя розпорошив і склеїв у дві кулі... Обіцяв пояснити. Я, каже, тобі залишу... Куди ж він подасться? А цей прилад... Якийсь новий вид енергії. В Інституті електрозварювання доктора дадуть!

А от пришвидшення Часу під впливом тих важезних куль... Спочатку вірилось, особливо, коли Мирослав доводив це красивими симетричними формулами, а зараз, перед експериментом, закрадається сумнів. Сконцентрована гравітація... скривлення простору... Але як усе це... Ну, та ось побачимо... Он уже і Бункер видніється. Григорій Федорович побіг, наче його щось штовхнуло в спину, і вскочив до Бункера захеканий.

Під склепінням тьмаво світилася лампочка, значить, керівник уже тут. Але де він? Григорій Федорович роззирнувся – ні за письмовим столом, ні в роздягальні нема. Двері в переборці відхилені – значить, уже там, біля Детектора.

Квапливо стяг з голови берет і, осмикуючи піджак, поспішив туди. У примарному світлі бовваніли в дальніх кутках дві величезні кулі. Поміж ними і пультом чорним змієм звивався кабель високої напруги. Панель мерехтіла індикаторами, отже, Детектор працював, але в кріслі перед пультом нікого не було. Що сталося? Де Мирослав?

Почуття тривоги захолодило в грудях. Григорій Федорович став немов укопаний і безпорадно дивився на пульт. Раптом йому здалося, що на кріслі темніє якийсь згусток, ніби величезна тінь від постаті вченого. Затамувавши подих, обережно підійшов на кілька кроків ближче. Нічого нема. Мерехтлива тінь розтанула, та чи й була? Може, Мирослав, очікуючи на нього, вийшов на свіже повітря, походжає попід соснами...

Григорій Федорович обернувся і поспішив до виходу. Кілька хвилин марно покружляв навколо Бункера, вдивляючись у лісові тіні, потім знову зайшов усередину. Досадливо зітхнувши, сів за письмовий стіл, знічев’я окинув поглядом папери. О, зелена папка, вчора її тут не було. Розгорнув і з подивом прочитав на титульній сторінці своє прізвище, під ним заголовок монографії: «Біосфера як визначальний фактор еволюції ноєсної матерії. Соціобіологічне дослідження». Ого! Надрукував. Коли ж він устиг?

Очі пожадливо побігли по рядках. Вступ. Загальні положення, але як викладено! Та тут світоглядні, філософські проблеми... Так, далі. Рани Живої Природи... Порушення екогенезу на якійсь уявній планеті.

– Зачитався... Що там таке? – наче здалеку пролунав Нінин голос.

Ніяковіючи, вказав на титульну сторінку:

– Монографія...

– Твоя дисертація? – вихопилось у Ніни. – Нарешті... – вона зиркнула на переборку. – Ну, як?

– Та праця ґрунтовна, матеріал багатий, бачиш, ось і карти, і таблиці... – Григорій Федорович гортав сторінки. – Але...

– А що це – «ноєсна матерія»? – перебила Ніна.

– Очевидно, мозок. По-грецькому «ноос» означає, здається, розум. Але... Хіба я можу скористатися...

Ніна кинула на нього спопеляючий погляд:

– Які ж бо ми цнотливі! Нам совісно... Та що ти собі думаєш? Адже й ти щось тут маракував? То подякуй за допомогу та й з богом, Парасю!

– Розумієш...

– Не будь дурнем! Набридло вже.. – Ніна знову зиркнула на переборку. – Він там?

– Нема.

– А я думала, що ви вже скінчили експеримент. Нам запізнюватись незручно. Та ще тепер, коли в тебе, вважай, готова дисертація... Де ж це він запропастився?

– Він тут, очевидно, був. Детектор увімкнений.

Пішли за переборку – Григорій Федорович ступав сягнистим кроком, за ним дружина – зовсім нечутно, наче кішка. Григорій Федорович зупинився біля пульта і, не обертаючись, сказав:

– Я, коли зайшов сюди... Розумієш, мені здалося, наче над кріслом хитнулася тінь, величезна тінь з його обрисом. Отут...

Він сів у крісло, але що казав далі, Ніна не розібрала, голос подаленів, долинав глухо, ніби крізь вату, а потім і зовсім пропав. Щось дивне діялось і з ним самим – постать ніби оповив сизий туман, ще мить – і над кріслом хитнулася широченна тінь, хитнулась і зникла.

Ніна не встигла навіть скрикнути, так і стояла з розкритим ротом і очима, повними страху. Щойно тут сидів її чоловік, і ось його нема – зник, випарувався, крісло порожнє.

А що то біліє на підлозі?

Тремтячою рукою жінка підняла папірець і злякано позадкувала від пульта. Біля дверей у переборці обернулась – на панелі спокійно мигали зорі. Причапала до столу, де було більше світла, і знеможено опустилась на стілець. Поклала аркушик на дисертацію і миттю, одним поглядом увібрала слова, написані чітким почерком ученого:

«Г. Ф.! Шкода, що Ви спізнились. Час не жде, я мушу транспортуватись на рідну планету, до сусідньої часово-просторової сітки координат. Бережіть свою прекрасну Землю!

Вимкніть Детектор не раніше 21-ї години».

Ніна довго сиділа в заціпенінні, у глибокій прострації. «А може, він ще повернеться?» – стукало в скронях. Але тунель у Часі-Просторі не відкривався. Тоді вона взяла зелену папку і тихо вийшла з Бункера.

Твір відшукав Вячеслав НАСТЕЦЬКИЙ, 2019.

Твір розпізнав Віталій ГЕНИК, 2019.

по иронии судьбы, пометка АР (архив) выглядит, как инициалы писателя

ОГЛАВЛЕНИЕ

Предисловие ...................................................... .......................... 2

Почта и государство ...................................................... .................. 3

Всемирный Почтовый Союз ...................................................... ........ 11

Место почты в системе административного аппарата государства ....... 18

Структура почтового управления ...................................................... 23

Предприятия, виды и типы их ...................................................... ..... 39

Почта в городах ...................................................... ......................... 43

Сельская почта ...................................................... .......................... 68

Транспорт ...................................................... .......................... 89

Рационализация труда. Механизация производства............................ 126

Рабочий вопрос ...................................................... .......................... 163

Приложения: таблицы ...................................................... .................. 176

#####

ПРЕДИСЛОВИЕ

Брошюра "Современная почта за границей" не ставит своей целью дать исчерпывающий очерк современного состояния иностранной почты. И объем брошюры, и количество имеющегося у нас материала по заграничной почте, наконец, и самые задачи, которые преследовала редакция, заставляли ограничиться более скромными целями.

В журнале «Жизнь и Техника Связи» за последние годы (с 1923 года по текущий момент) накопился значительный и интересный материал по современному состоянию почты за границей.

Однако материал этот, накоплявшийся по мере поступления от разных авторов и потому разрозненный, давал случайные, отрывочные сведения и благодаря этому терял значительную часть своей ценности.

Собрать, систематизировать этот материал, пополнив недостающие сведения из других источников, — такова первая задача, которая стояла при составлении брошюры.

Пробудить критическую мысль п[очтово]-т[елеграфного] работника, расширить его кругозор, заставить выйти из узкого круга своей рабочей обстановки, указать на государственное, политическое и экономическое значение почтового аппарата в целом, а отсюда и отдельных ведомственных мероприятий, — такова основная цель брошюры.

Задача эта сложная и ответственная. Вполне естественные недочеты при ее выполнении могут быть оправданы тем, что это — первый опыт в нашей ведомственной литературе.

Исходя из этой поставленной задачи, составители не загромождали текста цифровым материалом, ограничившись приведением в конце брошюры необходимых статистических данных.

Брошюра эта составлена в сотрудничестве с Т.Г. Положенцевой, которая провела большую работу по собиранию и систематизации материала и написала ряд глав.

А. Беляев.

***

Обложка мягкая, габариты ..., 184 с., 7000 экз., цена 1 руб. 25 коп.

Законы природы открываются не только учеными, работающими в лабораториях, но и тогда, когда люди в своей повседневной работе пытаются переделать, исправить природу для своих практических нужд.

Разнообразные работы, опыты и наблюдения биологов помогают огромной работе человечества — переделке природы.

Вопросы пересадки тканей, желез, целых органов от одного животного другому, наблюдения над сращенными животными привлекают внимание биологов. Наблюдая пересаженные ткани и органы, биологи выясняют физиологическое действие этих органов, их значение для жизни всего организма. Кроме того, пересадка тканей имеет большое практическое значение: этим методом

177

пользуются врачи и во многих случаях получают прекрасные результаты.

Ученые научились производить пересадку не только от одного живого организма другому, но даже от мертвого живому. Теперь успешно переливают кровь мертвых людей (например, погибших от несчастного случая, но бывших до этого здоровыми) живым. Больным людям, потерявшим много крови, врачи вливают консервированную кровь умерших людей.

Соблюдая определенные меры предосторожности, удавалось пересаживать кусочки кожи из мертвого тела на живое, и они часто приживлялись и прирастали.

Но не только от мертвого тела удается пересаживать, или, как говорят, трансплантировать, отдельные части в живой организм. Можно пересаживать отдельные органы и от одного живого существа другому. Удачно пересаживают и кусочки кояш, и кусочки кости с надкостницей, и мышцы, и сухожилия, и куски кровеносных сосудов, и даже железы. Пробовали, например, у животных вырезать те железы, которые вырабатывают молоко, и пересаживать их другому животному на такое необычайное место, как, например, ухо. Железы здесь приживлялись прекрасно. И когда животное, которому были пересажены молочные железы, становилось матерью, то молочные железы и на новом месте начинали вырабатывать молоко ко времени родов. Это молоко, правда, не имело выхода, так как сосок был оставлен в теле другого животного. Этими и другими подобными опытами ученые доказали, что молочные железы возбуждаются к деятельности особыми млекогонными веществами, которые в изобилии появляются в крови самки ко времени родов. Извлекая из крови эти млекогонные вещества и вводя их в кровь самцам, удавалось вызывать к деятельности их рудиментарные молочные железы.

Иногда, чтобы вылечить человека, пересаживают не только кусочки, но и целые железы. Так, у человека и животных около гортани находится одна весьма важная железа, которая называется щитовидной. Она, как и другие железы с внутренней секрецией, вырабатывает особые вещества—гормоны. Гормоны щитовидной железы просачиваются в кровь, разносятся ею по всему телу. Эти гормоны влияют на рост тела, на круговорот, или обмен веществ организма. Железа эта настолько важна для жизни человека и

178

животного, что если она болезненно перерождается, то человек или животное неминуемо погибает. Удалять путем операции такую болезненно перерожденную щитовидную железу нельзя, так как без нее человек неизбежно умирает. В этих случаях трансплантируют часть щитовидной железы от другого человека (был случай, когда одна мать пожертвовала половину собственной железы для пересадки ее больному сыну) или от человекообразных обезьян. Ученые еще до сих пор точно не выяснили, что происходит с такой «чужой железой» на новом месте. Возможно, что новая железа в конце концов рассасывается, но, во всяком случае, такая пересадка железы часто вызывает резкое улучшение у больного.

В целях эксперимента у животных производят трансплантации даже таких органов, как сердце. Это удается, впрочем, только у личинок амфибий (головастиков). Исследователь Копаный производил дая^е пересадки глаз. Он пересаживал, например, глаза серой крысы белой крысе или глаза жабы — жерлянке, а глаз жерлянки — карасю. Глаза в этих случаях приживлялись, причем некоторые ученые указывают, будто иногда восстанавливается частично и зрение (но это еще точно не установлено).

У насекомых, например, у жука-водолюба, жука-плавунца, у куколок некоторых бабочек и т. д., биолог В. Финклер производил успешно даже пересадки голов. Этот ученый разработал особую «ювелирного» характера технику: осторожно отрезая у насекомого голову от груди, Финклер на ее месте аккуратно прикреплял голову другого насекомого того я^е вида. Уже через шестидневку можно было снять те приспособления, которые удерживали пересаженную голову в надлежащем положении. Через 1—2 месяца происходило полное срастание, и оперированные животные двигались и принимали пищу, как нормальные насекомые. У жуков-водолюбов удавалось даже обменивать головы у разных полов: самцу приживляли голову самки, а самке — голову самца.

Таковы успехи биологии в области пересадки тканей.

Осуществима ли такая операция пересадки жабер акулы человеку, о которой рассказывает автор этой книги? Можно ли думать, что ученые когда-нибудь научатся превращать людей в существ, могущих жить на суше и в воде?

На это приходится ответить, что здесь автор совершенно

179

оторвался от реальных законов природы и его фантазия не имеет никаких оснований на осуществление даже в будущем.

Как ни поразительны успехи современного искусства пересадки органов, как ни велики возможности. дальнейшего развития и усовершенствования этого метода, все же до сих пор никому не удавалось делать пересадки органов от теплокровных к холоднокровным или обратно. Удачные пересадки можно осуществлять только между особями одного и того же или у близких друг к другу видов (например, от человекообразных обезьян к человеку). У отдаленных друг от друга животных физиологические процессы настолько различны, что обмен органами невозможен без коренной ломки и переустройства большинства физиологических процессов в «приемлющем» (то есть получающем пересаженную часть тела) организме.

Автор, рассказывая о превращении юноши в человека-амфи-бию, решает вопрос чрезвычайно просто. Стоит только ребенку пересадить жабры молодой акулы и «изменить всю работу человеческого организма», и Ихтиандр готов.

На самом деле здесь имеются непреодолимые трудности. Даже самое смелое воображение не в состоянии хотя бы приблизительно наметить те пути, которыми можно было их разрешить. И не спроста автор предпочитает обходить молчанием эти трудности.

Поэтому фантастическое представление о пересадке жабер от молодой акулы человеку не имеет ровно никакой основы в современных достижениях биологии.

Но вообразим даже, что такой смелый обмен органами между резко отличными друг от друга существами (человеком и рыбой) будет когда-нибудь осуществлен. Мало пересадить жабры акулы в тело человека, надо еще перестроить скелет человека и формы его тела соответственно новому физиологическому отправлению, надо сделать иной всю систему кровеносных сосудов, снабжающих легкие и жабры, создать аппарат, который переключал бы тело с легочного на жаберное дыхание. Если бы представить себе мысленно, что кто-нибудь когда-нибудь сможет все это проделать, то такое двоякодышащее существо во всяком случае не сможет сохранить формы человека. Такое существо должно будет иметь совсем иные отношения между головой и передней частью туловища, вмещающей двойной дыхательный аппарат. Такой Ихтиандр дол-

180

жен будет походить по форме тела на двоякодышащих рыб: цератода, протоптеруса и лепидосирена, которые водятся в Австралии и в экваториальной части Африки и Америки. Цератод живет в загрязненных, богатых органическими остатками болотистых водоемах, которые в жаркое время сильно загнивают. Пока цератод находится под водою, он дышит исключительно жабрами. Время от времени он поднимается на поверхность, набирает воздух в легкие и снова скрывается под водою. Легкие этой рыбы являются собственно только запасными резервуарами воздуха, возобновляемого через известные промежутки времени, а основным является все же жаберное дыхание. Протоптерус и лепидосирен живут в реках, пересыхающих во время тропического лета. На это время они закапываются в ил, который образует вокруг них своего рода панцырь, и погружаются в спячку. Во время спячки все жизненные процессы так сильно понижаются, что яшвотное, как говорят, находится в состоянии анабиоза, то есть скрытой жизни. В течение этого периода жабры бездействуют, и рыба дышит только при помощи легких, используя тот воздух, который проникает в нору из ила через отверстие, приходящееся на уровне рта. С наступлением тропических дождей ил расплывается, очнувшаяся рыба оказывается уже в воде и тогда опять переключается на жаберное дыхание.

Таким образом, современные двудышащие рыбы не могут жить неопределенно долгое время как на земле, так и под водой. Они не обладают той приспособленностью к жизни в воде и на суше, которой автор наделяет «земноводную» обезьяну Сальватора.

Мог ли человек, обладающий даже способностью жить под водой, оставаться так долго в воде, не замерзая, не боясь окоченеть? Ведь, все без исключения водные млекопитающие имеют под кожей громадные пласты жира. Этот подкожный жир является дурным проводником тепла и образует как бы панцырь, защищающий организм от тепловых потерь. У китов этот защитный слой жира имеет толщину до метра и больше. Чтобы сделать Ихтиандра действительно существом, способным жить одинаково и на суше и в воде, Сальватору надлежало разрешить, помимо пересадки жабер, и другую трудную задачу: именно предохранить Ихтиандра от неминуемого окоченения в холодной водной среде. Или Ихтиандр должен был стать холоднокровным существом, какими являются

181

рыбы и амфибии , или ему следовало пересадить-Огромные пласты подкожного жира. Но тогда Ихтиандр превратился бы в неуклюжее, безобразное существо, совершенно беспомощное на суше.

Ихтиандр с большими пластами жира, защищающими его от окоченения, Ихтиандр с огромной грудной клеткой, в которой поместился бы двойной дыхательный аппарат, конечно, утратил бы всякое сходство с человеком.

Читая эту книгу, следует помнить еще о том, что люди, добывая естественные богатства, скрытые в недрах земли й глубинах моря, завоевывая природу, не стремятся приращивать себе ни крыльев птицы, ни жабер рыбы. Люди строят самолёты и на них поднимаются высоко в воздух. А чтобы опускаться и изучать глубины моря, люди сооружают особые аппараты — подводные лодки, батисферы — ив них спускаются на большие глубины. Так, американец Биб — сотрудник Бермудской биологической станции — спустился недавно в специально сконструированном герметически закрытом шаре — батисфере — на глубину около километра. В гондоле этой батисферы он чувствовал себя как дома. Через окна батисферы Биб мог наблюдать тайны морских глубин и делать киносъемки глубоководных животных и растений, освещая воду сильным прожектором, приделанным к батисфере. У нас в СССР тоже строится батисфера, в которой советские ученые будут изучать глубинную жизнь моря.

Люди, опустившиеся с целой лабораторией, со всеми необходимыми научными приборами на глубину в километр, оставаясь в своем обыкновенном костюме, закусывая сандвичами и шоколадом, делают и будут делать съемки морских глубин и производить различные исследования.

Не стремление превратить людей в земноводных существ, а усовершенствование техники глубоководных исследований поможет нам овладеть богатствами моря. Отсутствие жабер не мешает нашим эпроновцам строить на большой глубине замечательные инженерные сооружения и поднимать ими на поверхность огромные затонувшие корабли. По сравнению с работниками Эпрона, производящими на глубине многих метров электросварку и ворочающих своими механизмами огромные тяжести, Ихтиандр, вооруженный только ножом, кажется жалким и беспомощным.

Малоправдоподобным в этой книге кажется возможность

182

существования такого чудесного научно-исследовательского института, какой имел Сальватор. В капиталистических странах честным трудом нельзя заработать средств не только на постройку института, но даже и на оборудование маленькой лаборатории. Бескорыстные и талантливые люди не наживают там капиталов, но ночуют подчас под арками мостов или торгуют спичками и зубочистками. В буржуазных странах имеются неплохие исследовательские институты, но все они созданы ценою ограбления рабочих масс, построены на средства эксплоататоров и тунеядцев. В настоящее время в условиях погибающего капитализма эти институты хиреют и чахнут. Дворцы науки можно построить только у нас, где в корне уничтожена возможность эксплоатации человека человеком и где социалистическое государство предоставляет неограниченные средства на научные исследования. Живи Сальватор в нашей стране, он, конечно, не стал бы создавать земноводных обезьян и воспитывать Ихтиандра, а свои большие способности и знания направил бы на то, что действительно нужно и полезно для человечества.

Поофессор А. Немилов

***

"ЧЕЛОВЕК-АМФИБИЯ"

В. Шкловский

АЛЕКСАНДР БЕЛЯЕВ. Человек-амфибия. Научно-фантастический роман. Послесловие проф. А. Немилова.-- М.--Л. Детиздат. 1938. 183 стр. Ц. 4 р. Тир. 25 000.

Один актер играл и проигрывал на биллиарде.

Тогда он сказал: "А теперь я буду показывать, как надо играть".

Он начал как бы режиссировать игру, и выиграл партию.

В 15--16 номере "Детской литературы" талантливый писатель А. Беляев показывает, как надо играть (в статье "Создадим советскую научную фантастику").

Показ хороший.

В статье этой есть такое место:

"Следующая трудность, стоящая перед писателем в изложении научных проблем, это невозможность проведения точных границ между научным и ненаучным, практически выполнимым, хотя бы в отдаленном будущем, и абсолютно никогда не выполнимым. И ученый иногда, подавляя своим научным авторитетом, дает уничтожающую критику фантазии писателя, а на поверку (увы, иногда слишком поздно для автора) оказывается, что писатель был ближе к истине, чем ученый, что не наука, а научная косность продиктовали столь суровый приговор".

Сейчас Детиздат издал книгу А. Беляева "Человек-амфибия".

Содержание этого романа несколько гибридно. Ученый, напоминающий уэльсовского доктора Мора, переделывает животных.

"Вот, блестя медно-зеленой чешуей, перебежала дорогу шестиногая ящерица. С дерева свисала змея с двумя головами. Кристо в испуге отпрыгнул в сторону от этого двухголового пресмыкающегося, зашипевшего на него двумя красными ртами. Негр ответил ему более громким шипением, и змея, помахав в воздухе головам", упала с дерева и скрылась в густых зарослях тростника. Еще одна длинная змея уползла с дорожки, цепляясь двумя лапами. За проволочной сеткой хрюкал поросенок. Он уставился на Кристо единственным большим глазом, сидевшим посреди лба".

"Один уродец особенно поразил Кристо. Большая, совершенно голая розовая собака. А на ее спине, словно вылезшая из собачьего тела, виднелась маленькая обезьяна -- ее грудь, руки, голова".

Животные доктора Сальватора довольно противные. Животные доктора Мора на его знаменитом острове были интереснее и содержательнее. Они были -- пародии на людей.

Среди редкостей доктора Сальватора есть и человек-рыба -- Ихтиандр.

Этот человек имеет и легкие и жабры. Впоследствии он был обследован на суде. На суде поняли мало.

Роль доктора Паганеля в романе играет эксперт, который рассказывает следующее:

"На двадцатый день развития у человеческого зародыша обозначаются четыре лежащие друг за другом жаберные складочки. Но позже у человеческого зародыша жаберный аппарат преобразуется: первая жаберная дуга превращается в слуховой проход с слуховыми косточками и в евстахиеву трубу; нижняя часть жаберной дуги развивается в нижнюю челюсть; вторая дуга -- в отростки и тело подъязычной кости, третья дуга -- в щитовидный хрящ гортани. Мы не думаем, что профессору Сальватору удалось задержать развитие Ихтиандра в его зародышевой стадии. Науке, правда, известны случаи, когда даже у совершенно взрослого человека остается незаросшее жаберное отверстие на шее, под челюстью. Это так называемые шейные фистулы. Но с такими остатками жабер, конечно, нельзя жить под водой. При ненормальном развитии зародыша должно было получиться одно из двух: или продолжали бы развиваться жабры, но за счет развития органа слуха и других анатомических изменений. Но тогда Ихтиандр превратился бы в чудовище с недоразвитой головой полурыбы-получеловека, или победило бы нормальное развитие человека, но за счет уничтожения жабер. Но Ихтиандр -- нормально развитой человек, с хорошим слухом, вполне развитой нижней челюстью и нормальными легкими, но, кроме того, у него есть вполне сформированные жабры. Как именно функционируют жабры и легкие, в каком взаимоотношении они находятся друг с другом, проходит ли вода через рот и легкие в жабры, или же вода проникает в жабры через небольшое отверстие, которое мы обнаружили на теле Ихтиандра повыше круглого жаберного отверстия,-- мы не знаем. Мы могли бы ответить на эти вопросы, если бы мы произвели анатомическое вскрытие. Это, повторяю, загадка, ответ на которую должен дать сам профессор Сальватор".

Тот же эксперт признает, что он в этом деле ничего не понимает. Положение читателя затруднительное.

Непонятное существо плавает на воде и под водой, ездит на дельфине, трубит в раковину. Оказывается, что в научном романе больше влияния скульптуры, изображающей .тритона с дельфином, чем науки.

Сюжетная линия романа -- спасение Ихтиавдром девушки -- тоже напоминает один роман Уэльса с сиреной, которая выплыла из воды и влюбилась в обыкновенного земного мужчину, принеся ему приданое в матросском сундуке.

Правда, уэльсовская рыба-женщина не имела жабер и была снабжена хвостом.

Роман Беляева неожиданно кончается отрицанием, как иногда бывает в длинных немецких фразах.

К роману приложено послесловие профессора Немилова. Профессор пишет:

"Автор, рассказывая о превращении юноши в человека-амфибию, решает вопрос чрезвычайно просто. Стоит только ребенку пересадить жабры молодой акулы и "изменить всю работу человеческого организма", и Ихтиандр готов.

На самом деле здесь имеются непреодолимые трудности. Даже самое смелое воображение не в состоянии хотя бы приблизительно наметить пути для их разрешения. И неспроста автор предпочитает обходить молчанием эти трудности.

Поэтому фантастическое представление о пересадке жабер от молодой акулы человеку не имеет ровно никакой основы в современных достижениях биологии".

Таким образом, только что рожденный двоякодышащий соперник капитана Немо уничтожается послесловием. Если бы талантливый писатель Беляев сам редактировал свою книгу, то он начал бы с того, что познакомил бы профессора Немилова с писателем Беляевым до написания книги, или бы не напечатал книгу, опровергнутую в конце.

Это можно было бы сделать потому, что книга А. Беляева "Человек-амфибия" далеко не лучшая книга этого автора.

У Беляева много интересных, неожиданно придуманных книг. Эти книги мало переиздаются. Издавать недоработанную книгу лучшего работника в области советского фантастического романа не стоило.

Если сам автор не согласен с послесловием, если автор думает, что роман проложил дороги для науки, если послесловие запаздывает, то тогда не надо было соглашаться с печатанием такого послесловия.

Сейчас же получилась странная амфибия: чисто-фантастический роман, к которому пришиты жабры научного опровержения.

"Детская литература" No 20, 1938.

***

Часто говорят, что у нас нет научно-фантастического романа — всего два-три автора, всего пять-шесть книг.

Если подойти к вопросу формально, то это неверно. У меня записано пятьдесят восемь названий советских научно-фантастических произведений, созданных двадцатью шестью авторами. Вероятно, библиография эта не полна.

Но, по существу говоря, сетования справедливы.

Из этих пятидесяти восьми книг едва ли наберется двенадцать, заслуживающих хоть какого-нибудь внимания читателей и критики.

Выходило много псевдонаучной и псевдофантастической псевдолитературы в 1925-1928 гг. Такие книги выпускались частными издательствами, писались авторами, имен которых никто нынче не помнит, — это были типичные образцы "вагонного" чтения. Лишенные и творческой фантазии и самых скромных литературных достоинств, эти книги теперь забыты — и поделом. Нечего о них вспоминать.

А. Ивич. Научно-фантастическая повесть // Детская литература, 1938, № 7-8.

***

В наши дни физиологические и биологические факты охотно кладут в основу фантастических романов и повестей. Но при этом не всегда учитывается элемент научной последовательности. Так, например, талантливая книга Беляева "Человек-амфибия" грешит в физиологическом отношении против истины: амфибия отличается не только тем, что в личиночном состоянии дышит жабрами, но еще и тем, что имеет совершенно другой водно-солевой и белковый обмен. Человек, превратившийся в амфибию, выделял бы в сутки в среднем 70 литров воды, как это и имеет место у лягушек, выделяющих столько мочи, сколько весят они сами. Такова сила взаимных корреляций органов и систем развивающегося организма: нельзя тронуть один какой-либо!

Проф. Ю.П. Фролов (Детская литература, 1940, № 4)

Напрям – наративні стратегії та авторські інтенції (завдання та наміри) в літературі – вже належно

вивчений і описаний. Однак питання обраної проблеми теоретико-літературного аналізу емігрантських

романів В.Винниченка ще не розкрито у теоретично не обґрунтовано.

Остання, четверта, за дослідженням Семена Погорілого (1, 22), еміграція письменника до країн

Німеччини та Франції подарувала світові такі беззаперечно несподівані за тематикою й зрілі за

художньою майстерністю прозові твори: “Сонячна машина” (1919-1923), романи муженського циклу

“Вічний Імператив” (1935-1936), “Лепрозорій” (1938), “Нова Заповідь” (1948) та повоєнний останній твір

– роман “Слово за тобою, Сталіне!” (1949-1951). Експериментаторська проза В.Винниченка цього періоду

запропонувала нові інтенції, стилі, теми, сюжети, типи нараторів і т.д., що було спровоковано новими

есхатологічними настроями доби.

Модерністська література ХХ століття характеризується тенденцією до самоусунення автора-

оповідача; натомість надається самостійність персонажам, часто персонаж виконує функції розповідача.

Такий тип оповіді характерний для роману “Сонячна машина”, написаного під час перебування

В.Винниченка в Австрії та Німеччині у 1919-1923 роках.

Дискурсивними формами представлення авторського мовлення в романі “Сонячна машина” є:

1. Форма титульного автора реалізована у виборі футуристичної назви, авторському визначенні

жанру та націозахисній присвяті.

2. Форма персонажної наративної ситуації (2, 97). Інформація подається зі змінних перспектив князя

Альбрехта, принцеси Елізи, Мертенса, графині Труди, Рудольфа Штора, Макса Штора, графа Адольфа,

старого графа Еленберга.

3. У внутрішніх мовних партіях персонажів роману репрезентовано внутрішню точку зору

імпліцитного всезнаючого автора-аналітика (3-й тип наратора за Бруксом та Уореном) (3). Полеміка героя

із самим собою виражається у вільному непрямому дискурсі, в якому змішані голоси наратора і

персонажа.

4. Форма третьоособового представлення розповіді. Суб’єктом мовлення є гетеродієгетичний

наратор-свідок (2-й тип наратора). Мовні одиниці цієї форми – вставні слова наратора на кшталт:

здається, видно, може (4, 392-393), очевидно (4, 723) та синтаксичні конструкції трудно розпізнати (4,

396), це видно по всьому (4, 401).

5. Форма коментарних екскурсів, суб’єктом мовлення яких є втручальний наратор (коментатор) (2,

28). Свідченням типу в романі виступають такі мовні виразові форми оповідача, як цебто він цим каже

(4, 388), цебто слід би сказати (4, 433).

 © О.Ю.Чумаченко, 2008

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

126

6. Форма передачі автором чужого мовлення здійснюється через листи: прощальний лист князя

Альбрехта до Елізи, листи-звіти Георга до Елізи допомагають усвідомити перебіг подій, які вилучені з

тексту для пришвидшення темпу оповіді. А от, наприклад, лист-прощання Макса з Сусанною відбиває

авторські погляди на морально-етичну різницю між любов’ю і коханням.

7. Форма сну як вид комунікації імпліцитного прихованого автора. Прикладом форми можна

вважати сон принцеси Елізи, в якому автор вживає модерні ноти містицизму: використовує архаїчну

символіку сну (тунель, скелі, павутиння, храм), заводить героїню у паралельні світи, розкриває біологічне

несвідоме у віртуальному просторі: осоромлює приписи моралі, пов’язує підсвідоме кохання з небесною

кричущою насолодою (4, 492-493).

8. Дієгетично-міметична форма представлення з коментуванням. Прикладом може слугувати

святкова вистава на полі за Берліном. Суб’єкт коментування вистави глибоко законспірований,

розподілений між багатьма персонажами: з усіх горлів в один мент, одним суцільним голосом, таємно

розділеним на десятки шматків, гримить (4, 863). Завдання автора реалізуються у словах масового

оповідача-коментатора (дієгезис) та символіці театралізованого дійства (мімезис).

9. Форма метанаративу (звернення до теми утворення усього текстового наративу). Рудольф Штор у

своїх репліках позиціонує себе як митець, що пише й оприлюднює книгу про сонячну машину, яка стає

інструкцією до нового життя, відповідно автор натякає на свою присутність як творчої дійової особи у

художньому полотні. Макс Штор теж репрезентує іпостась (маску) емпіричного автора, адже як

письменник-філософ він пише трактат про красу, а принципова підтема роману: протистояння краси як

явища суспільної свідомості й краси Природи.

Експериментаторство автора з формою спричинило рівнозначне перебування в текстовій площині

роману таких суб’єктів оповіді, як автор-персонаж (персонажна наративна ситуація), гетеродієгетичний

наратор, втручальний наратор, імпліцитний наратор та оповідач 2-го типу за класифікацією Брукса й

Уорена наратор-свідок.

Перше, що привертає увагу в романі “Вічний Імператив Бог Господь Іванище” (1934-1935) – це

пунктуаційно не членована суцільна назва, авторська передмова та означений автором жанр “Історичний

роман майбутнього”. Титульний автор у цих надтекстуальних компонентах оприявнюється як

передвісник, догматик, соціальний філософ, що має позачасове знаходження. Аудиторія, яка

передбачається текстом, тобто нарататор – люди майбутнього.

Серед суб’єктів наративу роману варто виділити:

1. Наратора 4-го типу (мається на увазі приклад розповідання, коли автор викладає історію ззовні) за

класифікацією Клінта Брукса і Роберта Уорена в межах перцептивної точки зору.

2. Автора-коментатора, повноваження якого легітимізуються ще у передмові. Відповідно титульним

автором дається поле для діяльності втручальному першоособовому нараторові, який оповідає з великої

часової й космічної просторової дистанції. У читача відбирається право конструювати й декодувати текст,

адже правом голосу володіє втручальний наратор, який подає вичерпний метатекстуальний коментар до

всієї оповіді.

3. Імпліцитного автора, який перекладає свою місію на відео-зображення, що транслюється у всі

відеофони світовою центральною станцією. Відповідно, план вираження наративу більше

кінематографічний, ніж вербальний.

4. Наратора-свідка (2-й тип наратора) оповідуваних подій, на голосову партію якого вказують

компоненти на кшталт “здавалось” та зовнішні спостереження мовця над процесом говоріння: это

говорилось и делалось с обычной иронически-снисходительной усмешкой (5, 66).

Для роману “Вічний Імператив”, як і для “Сонячної машини”, характерне вкраплення в текстову

авторську площину текстів епістолярного стилю. Наприклад, листи Даніеля Брена до Франсуа ІІІ

віддзеркалюють вегетаріанські позиції В. Винниченка та спричиняють невідворотне прозріння короля.

Літературні алюзії в романі спостерігаємо в іронічній точній цитації персонажем слів горьківського

Сатіна: Человек – это звучит гордо (5, 6) та введенні в твір асоціативної тотожності Даніель Брен – Дон

Кіхот. Мотив донкіхотства в романах зацікавив ще М. Бахтіна, який у праці “Форми часу і хронотопу в

романі” запевняв, що образ простака-блазня Дон Кіхота є носієм авторських точок зору (6). А Ю. Лотман

ще у 1987 році також помітив, що для західно-європейського соціального роману характерний мотив

“донкіхотства”, який символізує людське простодушшя, ідеалізм, місіонерство, лицарство (7).

Підсумовуючи позиції теоретиків, доходимо висновку, що В. Винниченко компенсує своє

позазнаходження за рахунок введення себе в текст роману в образі філософа-акордиста, вегетаріанця

Даніеля Брена (Дон Кіхота).

Діалогічність зміщує жанр твору в бік драматичний. Поодинокий авторський втручальний

ремарковий коментар межує з численними некоментованими наратором репліками персонажів. Причина

цього, на нашу думку, історико-культурна: велику прозу в добу модернізму до певної міри замінила

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

127

аналітична драма, а тому В.Винниченко, як вправний драматург, у епічній формі теж вдавався до

прийому діалогічності.

Аналізуючи життя – сімейно-політичну гру, що детермінується автором за допомогою модерного

стереотипу „родина антагоністів”, читач переконується, що доля представників родини Бренів відбиває

глибинні політичні протиріччя сучасного авторові світу (протистояння фашистських та комуністичних

ідеологій). Хоча час історії парадоксальний: з одного боку, титульний автор говорить про події з

давноминулої доби людства, з іншого –маска-філософ Даніель Брен оповідає про вісімнадцять років після

соціалістичної революції. Тому не виключено, що імпліцитний час історії синхронний з часом написання

– 1935-1936 рр. Час розповіді – ретроспекція в недалеке минуле та перехоплення майбутнього. В першому

випадку автор досягає поглиблення фонових знань читача про оповідуваний світ, у другому – прагне

заінтригувати читача перед наступною подією. В основному ж особливість розповідного хронотопу

роману виражається в оповідній формі “тут і тепер”. Акцент на темпорально-анахронічному боці роману

ставиться у мовній партії коментуючого наратора.

У текстовій площині проаналізованого роману головний суб’єкт оповіді – зовнішній наратор-

коментатор. Але крім того, особливостями оповідачевого слова є форми мовлення імпліцитного автора,

частково наратора-свідка, біографічного автора-персонажа.

У романі “Лепрозорій” (1938), написаному перед Другою світовою війною у Мужені (1938), також

наявний наративний принцип з установкою на потенційного реципієнта. Оповідь ведеться від імені

оповідачки-жінки. Причина цього автобіографічна. Винниченко готував свій попередній роман “Вічний

Імператив” до міжнародного літературного конкурсу в Парижі, але, за словами Погорілого, для участі в

конкурсі журі обрало жінку, що ніколи не писала літературних творів (1, 48). Тому у вступному зверненні

“До видавців” жінка-автор, апелюючи до конкретних читачів, зізнається, що дуже молода й недосвідчена в

питаннях письменства. Тож, ім’я Івонна Вольвен – літературний псевдонім Володимира Винниченка.

Аналогічно до передмови роману “Вічний Імператив”, звернення наратора до видавців “Лепрозорія”

експліцитно розкриває задум прихованого автора відтворити шматок життя (8, 3), зробити це точно,

правдиво, захоплююче, орієнтуючись на конкретного читача – широку публіку (8, 3), використовуючи для

цього фотографічну пам’ять.

Сюжет роману сформовано з часової позиції, яка є минулою стосовно наратора. Перед нами приклад

класичного традиційного лінійного наративу із завершеною історією. Простір і час твору – сучасна

авторові Франція.

Оповідь у романі ведеться від імені вигаданого замінника, наратора-маски – Івонни Вольвен, яка

постає: по-перше, як автодієгетичний наратор-оповідач, 1-й тип наратора в межах перцептивної точки

зору, коли персонаж викладає свою історію. По-друге, як наратор-свідок, 2-й тип наратора формально

виражений у наратуванні історії персонажів із зовнішньої точки зору. Але часто події відбуваються за

відсутності Івонни, й вона осмислює події через перекази інших персонажів чи домислювання:

З’ясувалося таке (9, 22), очевидячки (9, 32). По-третє, професор Матур одягає на Івонну потрійну маску

для глибокої конспірації: перша – свідка-детектива, друга – енфірм’єрки пані Пужероль, третя –

племінниці професора. Прийом такого замаскування експліцитно виражений у тексті зміною одягу

Івонни й ролі: головні спостереження ви робитимете з суміжної із спальнею пані Пужероль кімнати,

через щілину в стіні, спеціально для цього замасковану (9, 30). Детективний епізод з викраденням героїні

введено автором з метою продемонструвати любов до життя Івонни, яка в цій межовій ситуації кривавого

маскараду (9, 51) обирає маску коханки професора. А про прийом “наративної маски” в романі свого часу

говорив Семен Погорілий так: «Івонна подана окремим структурним пляном подвійної маски: псевдоніма

письменника та авторки роману» (1, 71). По-четверте, Івонна Вольвен пише книгу, а тому постає як

наратор-аналітик, як 3-й тип наратора, творець наративу в наративі. Крім того, цей персонаж виконує

функцію текстового реципієнта в межах художнього тексту, адже пізнає світові закономірності, уважно

вислуховуючи лекції вченого професора, анкетованих, підслуховуючи візитерів пані Пужероль, та

збираючи інформацію енциклопедичного словника (9, 63) – панни Тіль. Фактично можна сказати, що

Івонна виконує ще й функцію інтрадієгетичного наратора, енунціатора (адресанта), в лекційній формі

викладаючи професорові та родині П’єра свої конкордистські міркування.

Зрозуміла річ, що В.Винниченко має обов’язково виявити свою кричущу позицію, яка б

відокремилася від нараторової. Ніяк не обійти тут увагою традиційну для прозаїка дискурсивну форму:

“хтось-сказав формула” в мовній партії наратора: І вмить неначе хтось сторонній, що сидів у мені,

виштовхнув: прокажельня, прокажені! Мене аж страхом пойняло (9, 24). У такий спосіб свідомість

реального позатекстового автора характеризує проблеми родини Бернара, де взаємна ненависть постає на

політичному ґрунті. Мотив полівекторної ідеологічної позиції та образ невідомого “хтось” в одній родині

спостерігається у всіх досліджуваних романах еміграційного періоду. В аналізованому ж творі присутній

експресіоністичний мотив модерної родини: фінанси матері сподвигають сина на злочинство.

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

128

Проблеми, які за задумом автора вирішуються в романі (причини хвороб людей, соціальної

нерівності, сутність щастя, моралі, влади, ідеологічна основа релігії, заповіді комуністичної моралі),

осмислюються головною героїнею Івонною рівнозначно, як їх усвідомлює конкретний читач. Прагнення

переглянути й переоцінити сучасні звичаї харчування, норми моралі та філософські проблеми з погляду

досягнення людьми щастя перетворило роман „Лепрозорій” В. Винниченка на соціологічну дискусію.

На думку Ю. Лотмана, для побудови сюжету суспільно значущого роману письменники ХІХ-ХХ

століть використовували фактичні архаїчні стереотипи, що характеризували добу. До особливих

архетипів теоретик відніс архетип “сибірської каторги”, який у сюжеті романів номінується ним як

“сибірський епізод” (7). У часовому плані цей епізод окреслюється автором у межах між листом

щасливого Бернара з пречудової комуністичної Москви та його ж телеграмою про повернення. Про

вилучені події, які стосуються арешту, побиття, концтабору, терору, втечі до французького посольства

оповідає сам Бернар. Схожу модель виведення позитивного героя за кордон, до Москви, де він пізнає

страшну істину в концтаборі, автор використав у романі “Нова Заповідь” (наприклад, тези книги Джона

Сміта про перебування в Сибіру та демонстрація сестрою Джона жахливих фотокарток з концтабору).

Отже, роман “Лепрозорій” характеризується співіснуванням наратора-маски (наратора-персонажа),

автодієгетичного наратора (центрального “Я” — персонажа), наратора-свідка, всезнаючого наратора,

біографічного автора. Основним авторським наміром вважаємо ідеологічну проблематизацію,

загострення етико-політичного конфлікту з метою продемонструвати персональну суб’єктивну позицію –

можливий шлях оздоровлення людства в усіх формах суспільної свідомості.

У “Новій Заповіді”, відредагованій письменником у 1947 році, персонаж Джон Сміт (мешканець

Детройта, США) вирушає до СРСР будувати соціалізм, що підтверджується словами: Нема пророка у

своїй вітчизні. Але герой Джон Сміт у Володимира Винниченка помирає в Детройті після арешту й

заслання до Сибіру. Виконати місію Спасителя йому не дала хвороба (туберкульоз), каліцтво через

катування у концтаборі та обумовлена цим смерть. Тези померлого брата Мері Сміт – Джона, які, мовляв,

написані на прохання сибірських каторжників, є варіантом авторського донесення пророчої інформації до

сучасників. У світлі сказаного напрошується висновок, що сибірський епізод відіграє ідеологічну

функцію в сюжеті роману, з ним пов’язаний художній концепт твору (основна ідея), рух образів,

невідворотне прозріння персонажів, міжнаціональна суть твору.

Авторський голос у тексті майже редукується, але авторська “дисертаційна” (10, 70) позиція

експліцитно наявна. Оповідач у романі гетеродієгетичний третьоособовий достовірний наратор 3-го типу

(автор-аналітик). Назва твору як прерогатива вибору титульного автора сприймається як своєрідне

продовження роману „Лепрозорій”, в котрому автор виклав чотири заповіді людського буття.

Основою наративу є подієвість, зміна. Персонажі, з якими відбуваються світоглядні зміни (прозріння),

– Петро Вишнятинський (агент СРСР Панас Скиба) та Кіндрат Сліпощук (агент Гриць Савенко). Зміна у

позиціях цих секретних співробітників відбувається в просторі Франції через слухання й конспектування

Петром (Панасом) тез ненаписаної книги Джона Сміта. Персонажі знімають маски агентів, відкидають

чужі імена, стають собою. Схожа схема розвитку сюжету та мотив демаскування спостерігається у

романі, що був написаний пізніше – “Слово за тобою, Сталіне!”.

Авторську позицію в романі “Нова Заповідь” знаходимо через аналіз прийому маскування. Персонаж

Арчібальд Стовер, Жак Ленуар і Жан Рульо – авторські портпаролі концепції колектократії та миру на

землі (11, 85). Текстовим, фіктивним замінником автора-персони у творі виступає персонаж Джон Сміт

(маска жертви). У 23 і 24 розділах, що присвячені тезам антикомуністичної та антирадянської книги

Джона Сміта, автор передоручає оповідь персонажеві, інтрадієгетичному нараторові Мері Сміт.

Авторська позиція виникає у межах кругозору персонажів, і в той же час виходить за ці межі, бо є

ширшою за ракурс персонажів, включаючи перспективу Мері Сміт, яка є тільки нейтральним оповідачем-

читачем: Я не можу навести нічого іншого, ніж те, що є в матеріалах мого брата.

Для роману характерний наратив з нелінійним сюжетом та повторюваним фабульним мотивом. Текст

наче переписується багато разів: Джон написав книгу, Марія прочитала, Петро прослухав, записав, згодом

усе переповів Кіндрату (12, 156) й вирішив пропагувати осмислені ідеї Джона в інших країнах. Історія має

логічний детективний початок, своєрідну повторюваність навколо об’єкта оповіді та непередбачуваний

детективний фінал.

Цікаво, що у своєму публіцистичному творі “Заповіт борцям за визволення” (1949), який було

опубліковано тільки після смерті автора, В. Винниченко відверто виражає власне ставлення до предмета

розповіді в романі “Нова Заповідь”, формує наративну точку зору на предмет (політичну концепцію),

висловлює ставлення до реального реципієнта, вдається до прийому самоідентифікації та оголення

письменницького прийому. Не менш значимим уявляється нам те, що автор продемонстрував свій задум,

концепт, явно вказав на національний та анагогічний (міжнародний) сенс свого роману. Відповідно, для

роману “Нова заповідь” характерна пара відправника та одержувача: конкретний емпіричний автор (В.

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

129

Винниченко) – конкретний читач – широкі маси всього людства (11, 84-85).

Тож, у розділі “Заповіту” під назвою “Створення миру і світової Федерації без бомб і кривавих

революцій” В. Винниченко вдається до прийому експліцитного розкриття власного “я”. Відповідно, в

романі “Нова Заповідь” право оповідного голосу належить гетеродієгетичному нараторові-аналітику,

автору-персонажу та конкретному емпіричному автору, чим досягається об’єктивність дієгезису та,

водночас, суб’єктивізується авторська позиція.

У романі “Слово за тобою, Сталіне!” (1950) основна увага автора приділена вставним словам і

реченням, що вказують на джерело повідомлення (кажуть, мовляв, вони кажуть...(знов-таки: вони, а не

я!) (13, 155) та прямому дискурсові (хтось сказав, що). В такий спосіб своєрідної “наративної маски” В.

Винниченко прагне самоусунутися від оповідуваного (хоча часто вдається до втручального коментаря).

Він обрав собі за маску абстрактних мовців, зняв, так би мовити, з себе відповідальність. Суб’єкт

розповіді в романі – прихований автор-аналітик (3-й тип наратора), гетеродієгетичний втручальний

наратор.

Автор уникає власної відповіді на поставлені у творі проблеми. Він одразу ж у назві передає свій

запит реальній особі, яка в контексті твору є статичним таємничим персонажем: “Слово за тобою,

Сталіне!” Але головним наратором твору є сам біографічний автор, адже у передмові до роману В.

Винниченко наголосив на детермінації задуму загальновідомими фактами та особистісним досвідом

автора (13, 96), до того ж назвав цей надтекстуальний композиційний елемент – “ПЕРЕДМОВА

АВТОРА”. Відповідно, вибір теми, жанру, поділ на двадцять три розділи, передмова, увесь наратив

роману – вияв титульного та головного наратора.

Розуміючи делікатність теми, яка розкривається у романі, автор вдається до переодягання: він

маскується під персонажа (спершу опонента, в результаті оповіді – помічника) секретного агента,

“сексота осназа” – Семена Іваненка, який у свою чергу перевтілюється у кореспондента газети “Правди”

Андрія Зінчука, що передає думки і прогресивні ідеї французьких демократів, а далі переодягається в

робітника Максима Ковтуна, й нарешті, на допиті представляється Джоном Едісоном. У такий спосіб В.

Винниченко намагається якнайглибше сховатися в образній системі твору.

Образ невідомого “хтось” у романі, як і в проаналізованих вище творах, є своєрідним авторським

прийом введення в текст себе, того, хто думає, осмислює й оцінює навколишню дійсність: хтось за нього

знову не думав, а якось бездумно дивувався й питався: та невже справді це Україна? (13, 168).

Біографічний автор імпліцитно виявляє себе в асоціаціях Степана Петровича біля будинку парламенту

України в Києві – Центральної Ради. Сюжетний мотив повернення (ретроспекція) Степана Іваненка на

Україну в минулий простір і час провокує минулі почування персонажа, воскрешає спогади болючого

минулого. На рідній землі персонаж розуміє свої та комуністичної партії прорахунки, відбувається зміна

світогляду, яка, однак, наступає досить пізно (персонажеві за п’ятдесят і він має трьох дорослих дітей).

Затримка пізнання істини робить повернення Степана трагічним, але результативним, подієвим, це –

консекутивне прозріння (14, 18), яке несе кардинальні зміни у мисленні й діях персонажа. Схожий мотив

прозріння спостерігаємо у всіх досліджуваних романах.

Маємо приклад характерологічного, перипетійного та хронікального сюжету, картини дійсності

якого раптові, несподівані, динамічні, а характери формуються й трансформуються у процесі самої дії.

Всі представлені події прив’язані до конкретного часового проміжку. Розповідь ведеться чітко,

хронологічно, з конкретним визначенням часу, місця і причини дії. Виклад подій не розтягнений, автор

уводить читача в атмосферу родини Степана Іваненка, але одразу ж стає зрозумілим, що дія почалася

задовго до часу, коли трапилося наратоване. Автор охоплює не тільки той часовий проміжок, у якому

відбувається ситуація “тут і тепер”, але й наповнює подіями та ситуаціями минулий і майбутній час.

Час розповідання є швидким щодо перебігу подій і не збігається з часом історії. Але скрупульозність

автора у відборі наративних прийомів повідомлення часових рамок і побудови логічного прямого порядку

подій (змін) видаються як спроба створення часової організації художньої дійсності, близької до часової

об’єктивної реальності.

Основною дискурсивною формою наративу в романі, як і в “Лепрозорії”, є анкета, яка має функцію

рятівника всієї родини Іваненка. Стереотип “модерна родина агентів” розбивається любов’ю дітей до

батьків, політичним прозрінням.

Архетип “сибірської каторги” є елементом зав’язки роману “Слово за тобою, Сталіне!”, адже

персонаж Степан Іваненко приїздить до брата Марка у трудовий табір Сибіру, де відбувається

сюжетотворчий конфлікт роману. Географічна назва “Сибір” не згадується письменником, а ніби

навмисне оминається. Для характеристики осередку терору і репресій Сибіру Винниченко вживає назви

трудовий табір (13, 105), концтабір (13, 107), дерев’яні будівлі – бараки (13, 108), арештантські

бушлати (13, 108). У наведеному семантичному ряді художніх деталей семантичним осередком (гніздом)

є реалія “концтабір”. Але конкретний натяк на “сибірський епізод” міститься у картинах пейзажу:

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

130

Раптом ліс біля дороги скінчився, і в авто глянуло сіре, нависле, брудне, теж у лахмітті хмар сибірське

небо (13, 108). Предметними деталями в сибірському епізоді твору є портрети Сталіна й Леніна в

службовому кабінеті начальника концтабору та предмет розмови Степана та Юхима Віденка про

Юхимового родича у Сибіру. Ці пейзажні, побутові та сюжетні деталі зумовлюють ідеологічний підтекст

“сибірського епізоду”, розкривають роль лідера більшовизму в галузі терору і репресій (13, 107).

У романі представлено тип авторитарного автора-політика, ідеолога. Суб’єктом мовлення в тексті

виступають всезнаючий наратор-аналітик та біографічний конкретний автор.

Основними онтологічними авторськими інтенціями в досліджуваних романах, на нашу думку, є показ

об’єктивного стану речей у царині протистояння політичних – “ізмів” (капіталізму, комунізму й

фашизму), ствердження конкордистського способу буття, представлення гіпотетичних шляхів побудови

щасливого й здорового суспільства, осмислення яких, в межах художньої дійсності, невідворотно

спонукає персонажів до прозріння.

Динаміка творчості В. Винниченка не завжди узгоджується з естетичними позиціями модернізму –

самоусуненням медіуму чи ніцшеансько-бартівською концепцією “смерті автора”, адже тільки на

прикладі емігрантської творчості письменника ми побачили, як персонажна фокалізація (“Сонячна

машина”) змінюється зовнішньою перспективою наратора (“Вічний Імператив”), доповнюється

внутрішньою перспективою наратора-персонажа-автора (“Лепрозорій”), змінюється на точку зору

текстового персонажа-автора (“Нова Заповідь”), і, врешті, дослідили, як постулюється ідеологічна позиція

біографічного конкретного автора (“Слово за тобою, Сталіне!”).

1. Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. – Нью Йорк, 1981.

2. Ткачук О. Наратологічний словник. – Тернопіль, 2002.

3. Чувильская О. Перцептивная точка зрения в нарративе короткой истории на материале категории

вводности //http://ito.osu.ru/conf/ members/170.doc

4. Винниченко В. Сонячна машина // Винниченко В. Вибрані твори: Оповідання. Повість. Романи. – К.,

2005.

5. Винниченко В. Вечный Императив Бог Господь Иванище. Исторический роман будущего.

Авторизований переклад. Зберігається в бібліотеці Колумбійського університету (США). Наданий

доктором філологічних наук Сиваченко Г.М.

6. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике

//http://philologos.narod.ru/bakhtin/hronotop /hronotop6.html.

7. Лотман Ю. Сюжетное пространство русского романа XIX столетия //Лотман Ю. В школе

поэтического слова: Пушкин, Лермонтов, Гоголь. – М., 1988. .

8. Винниченко В. Лепрозорій. Роман // Вітчизна. – 1999. – №1-2.

9. Винниченко В. Лепрозорій. Роман //Вітчизна.–1999. – №3-4; Винниченко В. Лепрозорій. Роман

//Вітчизна. – 1999. – №5-6.

10. Щоденники Володимира Винниченка (1949 р.) // Слово і час. – 2001. – №1.

11. Винниченко В. Створення миру й світової федерації без бомб і кривавих революцій // В.Винниченко

Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.

12. Винниченко В. Нова Заповідь. – Новий Ульм, 1950.

13. Винниченко В. Слово за тобою Сталіне // Винниченко В. Оповідання. Роман “Слово за тобою,

Сталіне!”, п’єса “Чорна Пантера і Білий Ведвідь”. – К., 2001.

14. Шмид В. Нарратология. – М., 2003.

Ольга Юріївна Чумаченко  (аспірант, Криворізький державний педагогічний університет).

НАУКОВИЙ ВІСНИК ІЗМАЇЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ГУМАНІТАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ.- Ізмаїл. 2008. Вип. 24