"...Микола нахилився. Він щось робив з грубим стрижнем, укріпленим вертикально на скелі.

І раптом той стрижень почав зростати. Потім на його верхівці розгорнувся великий український прапор! Прапор України, тонкий шовковий, блакитно-жовтий. Стрижень ледве похитувався в повітрі, підтримуваний стальними відтяжками.

Український прапор, прапор любої Батьківщини, майорів на високій скелі Венери! Над ним пливли в небі хмари, внизу й навколо нього буяло зелене море примхливої рослинності невідомої планети, – але прапор Батьківщини гордо маяв у цьому світі, куди прилетіли відважні посланці українського народу.

Урочисто і нерухомо, наче в почесній варті, застигли коло прапора Ринденко й Лунь. Галя Рижко схвильовано схопила руку Сокола. Вона вигукнула:

– Як чудово! Наш, український прапор на Венері, Вадиме!

Сокіл мовчки, палко потиснув її руку. І вони заспівали могутній урочистий гімн України".

Охочі також можуть ознайомитися з повною версією публікації 1958 року:

http://argo-unf.at.ua/load/nf_chasopisi_d...

Zirkohid

I.

Астрономы закончили разработку материалов по наблюдению планеты Марса во время его последнего «великого противостояния» в августе-сентябре 1924 года, когда Марс находился от земли на расстоянии «всего» 55 миллионов километров (наибольшее расстояние Марса от Земли— 93 миллионов километров).

«Великое противостояние» — астрономический праздник, который бывает раз в 17 лет. К нему готовятся заблаговременно, и результаты наблюдений годами разрабатываются и сравниваются с наблюдениями минувших лет. В 1924 году Марсу особенно повезло. Планету наблюдали в сильнейшие телескопы, фотографировали в различных лучах спектра, делали спектрограммы. Каковы же результаты этих наблюдений?

Астрономы пополнили наши сведения о Марсе многими ценными научными данными, однако «загадка Марса» далеко еще не разрешена. И, может быть, пройдет еще не одно «великое противостояние» прежде, чем астрономы придут к единогласным решениям по наиболее спорным вопросам.

Рисунок. „Элизийский пятиугольник" на Марсе (по Пикерингу).

Большинство астрономов сходятся в признании того, что: 1) Марс имеет очень небольшой запас воды и 2) очень тонкий слой атмосферы, 3) что температура его допускает наличие воды в жидком виде в продолжение некоторой части дня, 4) что все эти факты, связанные с изменением темных площадей при перемене времен года, допускают вероятность растительного происхождения зеленых пятен и линий («каналов») на Марсе.

Наиболее интересным для широких масс является вопрос о «каналах», так как он связан с вопросом о существовании на Марсе разумных существ. И надо сказать, что вопрос о происхождении каналов на Марсе, и после «великого противостояния», продолжает служить предметом особо горячих споров среди астрономов. На этом интересном вопросе, поэтому, мы остановимся несколько подробнее.

Астроном Райт, наиболее умеренный в своих предположениях, говорит, что серо-зеленые пятна и линии, наблюдаемые на Марсе, по всей вероятности, представляют собою растительность, которая должна напоминать тундровые мхи Сибирской равнины.

Однако, имеются и более «горячие» головы. Так, астроном Пикеринг недавно опубликовал в американских журналах сенсационное известие о том, что в 1924 году им была замечена на Марсе необыкновенно большая и сложная пятиугольная фигура, названная им «Элизийский пятиугольник» (по месту ее расположения на Марсе в области «Элизиума»), которая имеет около трех тысяч километров в диаметре и напоминает пятиконечную звезду. Пикеринг утверждает, что пятиконечная звезда (так называемый «пентакль»— символическая фигура, употреблявшаяся еще древними астрономами), является космическим символом, и что этот символ марсиане передают нам на расстоянии полусотни миллионов километров с целью обнаружить на отдаленной от них планете (Земле) присутствие разумных существ.

Рисунок. Изображение, полученное по радио (методом изменчивой ширины полос).

Большинство астрономов отнеслось к этому открытию Пикеринга очень скептически. Сенсационное сообщение Пикеринга дало повод противникам гипотезе о нахождении на Марсе разумных существ вспомнить все возражения против «предпосылки» такой гипотезы— искусственного происхождения каналов Марса, созданных «марсианскими инженерами». Этот научный спор о происхождении каналов имеет довольно длинную историю.

Рисунок. Увеличенный снимок с клише; изображение, полученное „точками", расположенными по сетке (глаз и часть носа).

II.

Как известно, каналы на Марсе были открыты впервые итальянским астрономом Скиапарелли (в 1835-1910). Скиапарелли сам не решался утверждать, что эти каналы искусственного происхождения. Видимые на Марсе линии он назвал «каналами» только по внешнему их сходству— как называют, например, «моря» на Луне, хотя там нет не только морей, но и ни капли воды. Однако, и его поражала геометрическая правильность каналов, в особенности, двойных, «идущих, как рельсы железнодорожного пути». Отметил он также и то, что каналы удваиваются периодически — перед и после таянья снегов на полюсах. Но дальше этих «намеков» на искусственное происхождение каналов Скиапарелли не шел.

Горячим сторонником обитаемости Марса был покойный американский астроном Лоуэлл, посвятивший изучению Марса 30 лет своей жизни в специально выстроенной для этого обсерватории в Аризоне, в Северной Америке. На смену Лоуэлла становится Пикеринг, которому и приходится выдерживать натиск скептиков.

Какие же доводы приводятся противниками гипотезы искусственного происхождения каналов, а, следовательно, и противниками гипотезы обитаемости Марса?

1. Если только «каналы» не обман зрения,— говорят они, — то эти каналы могли явиться результатом «геометрической силы природы», — подобно тому, как геометрически правильно кристаллизируются снежинки.

Однако, проявление такой «геометрической силы», создающей правильные фигуры на огромной поверхности планеты, не объяснено никакой гипотезой о сущности этого непонятного явления.

2. Каналы — это трещины на поверхности Марса.

Это предположение отвергается в настоящее время всеми астрономами ввиду явной его несостоятельности: ни на земной, ни на лунной поверхности трещины не располагаются такими фигурами, как на Марсе. Главное же — каналы Марса все время изменяют форму и местоположение, при чем иногда впродолжение всего нескольких дней и даже часов. Скиапарелли был свидетелем того, как буквально на его глазах каналы удваивались или появлялись новые.

3. Марсианам не нужно было строить столь широкие каналы (они имеют ширину в 150 и даже 300 километров) для отвода воды при таянии полярных льдов, так как снега на полюсах Марса мало.

Однако, еще Лоуэлл указывал, что каналы могли быть созданы марсианами не только для предупреждения наводнений, но и для орошения полей. Притом, — говорил он, самые каналы, заключенные в трубы, могли проходить и под землей, чтобы предохранить от испарения драгоценную на Марсе воду. Если бы каналы шли даже по поверхности земли и имели 2-3 километра ширины, то и в этом случае мы не могли бы их видеть за дальностью расстояния. Лоуэлл делал опыт, протягивая тонкую проволоку и наблюдая ее. На известном расстоянии от глаза она делалась невидимой. Каналы же на Марсе, проводящие воду, на расстоянии 50 слишком миллионов километров должны быть совершенно невидимы для нас. То, что видят астрономы — это, вероятно, не самые водные каналы, а растительность в орошаемых ими местностях.

4. Наконец, последнее, самое «убийственное» доказательство того, что никаких каналов не существует, было придумано Маундером, который, таким образом, может быть назван «убийцей» если не марсиан, то гипотезы о их существовании.

М а у н д е р утверждает, что каналы — это лишь обман зрения, основанный на свойстве нашего глаза соединять плохо видимые предметы в простые фигуры. Маундер проделал такой опыт. В школе он повесил на стене рисунок Марса со всеми морями, оазисами и т. п., но без изображения каналов, и предложил ученикам срисовать. Результат оказался удивительный: сидевшие вблизи карты нарисовали так, как было изображено. Сидевшие же на задних партах изобразили несуществующие на карте каналы!

— То же происходило и с астрономами,— торжественно заявил Маундер,— Скиапарел ли и Лоуэлл наблюда-ли Марс в недостаточно сильные телескопы («сидели на задней парте») и видели каналы. Современные же астрономы, вооруженные более сильными и усовершенствованными телескопами, «сидят на первой парте», и вместо каналов видят ряд беспорядоч ных пятен.

— Каналы, следовательно, обман зрения. Никаких каналов на Марсе нет, а потому нет и «строителей каналов» — нет самих марсиан!

Так в мирной обстановке школы было покончено с каналами и марсианами...

Доказательство Маундера показалось большинству астрономов не только остроумным, но и «убийственно» бесспорным, и к нему теперь прибегают всегда, когда кто-нибудь делает попытки «оживить» марсиан с их изумительной сетью каналов — этим произведением высочайшего технического искусства.

Не беря на себя смелость доказывать существование марсиан и искусственный характер происхождения каналов, мы все же не можем согласиться с бесспорностью и «убийственностью» доводов Маундера. Он избрал довольно рискованный путь — строить доказательства, ссылаясь на обман зрения. В самом деле, можно ли сказать, что наш глаз всегда дает нам самое верное представление только о предметах, находящихся вблизи от него, и чем ближе, тем верней? (Ведь, в конце концов, на этом положении основывается вся сила доказательств Маундера). Вот, например, изображение, полученное по радио методом изменчивой ширины полос. Посмотрите на это изображение так, как смотрят сильно близорукие — на расстоянии 2-4 сантиметров от глаза. Кроме «каналов» различной толщины, вы ничего не увидите. И только отнеся рисунок на некоторое расстояние, мы увидим очертания лица.

Рисунок. Три различных изображения части каналов Марса. Сбоку— схема ка-налов с оазисами зелени (в более крупном масштабе).

Еще более разительный результат получается от рассмотрения «точек», помещенных в круге 1). Кто скажет, рассматривая эти точки вблизи, что они дают изображение человеческого глаза и части носа? И только отойдя от изображения на метр и дальше,. вы увидите (и чем дальше, тем яснее), что имеете дело не с хаосом точек, а увеличенным клише, с изображением части человеческого лица.

Покажите теперь этот загадочный круг с точками двум лицам, каждому порознь, но одному вблизи, а другому — в отдалении, и предложите им потом рассказать друг другу, что они видели. Они, конечно, заспорят. Не будет ли напоминать их спор спора астрономов о каналах? Каждый из спорщиков будет прав «с своей точки зрения». Но правильней поймет изображение на этот раз тот, кто будет смотреть на изображение «с задней парты». Оказывается, глаз наш не так уж «глуп», соединяя в фигуры неясно различимые предметы, и не всегда прав тот, который смотрит вблизи...

Не то ли происходит, — попутно заметим, — и с «близкими» наблюдателями великих социальных переворотов? Многие современники великих событий, не видя «генеральной линии», путаются в «хаосе» мелочей, и потому отрицают целесообразность целого...

Но вернемся к астрономам. Что же происходит, с ними?

Вот три последовательных изображения части каналов Марса.

Первый рисунок сделан Скиапарелли. Так он видел каналы, «сидя на задней парте». Второй рисунок — те же каналы, но «расщепленные» современными телескопами на ряд точек (оазисов зелени). Рисунок третий — «гипотетический» — то, что может быть на Марсе; Здесь видны не только пятна (растительности), видимые в сильнейший телескоп, но и тончайшие нити проводящих воду каналов, невидимые даже в сильнейшие современные телескопы за дальностью расстояния и вследствие относительной незначительности их ширины.

(Изображенные на рисунке линии «каналов» все же слишком толсты и не соответствуют масштабу. Сбоку рисунков изображена «схема» каналов в более крупном масштабе. На ней и можно проделать опыт «наблюдения каналов Марса» на различных расстояниях).

Приведенными нами примерами, конечно, еще не доказывается искусственное происхождение каналов и,— как вывод, существование марсиан, так же, как не доказывается и противное опытом Маундера. По нашему мнению, опыт Маундера «доказал» только давно известную вещь — свойство нашего глаза соединять плохо видимые предметы в простые фигуры.

Однако, мы сами могли убедиться на опыте: 1) в целесообразности такого свойства глаза, 2) в том, что не всегда зрение на более близком расстоянии дает более полные и верные сведения о предмете, и, наконец» — 3) в том, что хотя мы по-разному видим вблизи и вдали, мы все же видим не все, что может существовать в действительности, и многого можем не видеть по недоступности для нашего зрения или по скрытости предмета.

Поэтому загадка каналов, с нашей точки зрения, попрежнему остается неразрешенной. Маундеру еще не удалось нанести марсианам смертельного удара.

«Война» с марсианами продолжается!..

1) Рисунок взят из книги Я. И. Перельмана «Занимательная физика», ч. II.

ВОКРУГ СВЕТА.

ПУТЕШЕСТВИЯ И ПРИКЛЮЧЕНИЯ НА СУШЕ, НА МОРЕ И В ВОЗДУХЕ.

Москва. изд. ЗиФ (Земля и Фабрика)

№ 9 1928 г., с. 140-142

Спасибо mikaei, hlynin!

шерлок

магистр

О псевдонимах.

Две буквы криптонима обычно означают инициалы имени и фамилии. Эта очень старая традиция. По крайней мере, Булгарин часто подписывался Ф. Б., а его газетный товарищ Греч — Н. Г. Хотя, иногда были и другие варианты.

В советские времена почти на 100% две буквы означали инициалы.

Была журнальная традиция, если одна статья подписывалась именем автора, то другие статьи в том же номере подписывались криптонимом или псевдонимом. Причина ясна — читатель не должен был натыкаться на одну и ту же фамилию в журнале, т. к. складывалось впечатление, что журнал писал один человек (а это было в истории русской журналистики неоднократно).

Если в журнале сотрудничали несколько человек с одинаковыми инициалами, то обычно правило правило, кто раньше успел — тот преуспел. Неудачник должен был придумывать псевдоним.

А. Б. — это криптоним А. Беляева в журналах Попова, по крайней мере. Он был главным автором уже с первых номером ВС.

Беляев и марсиане.

В романе "Продавец воздуха" марсиане закулисно играют важную роль. Именно они покупают дефицитный у них земной воздух в обмен на атомную энергию. Правда, эту линию сюжета Беляев в конце скомкал, возможно, т. к. это был журнальный вариант, или он собирался написать отдельный роман о марсианах. Возможны и идеологические причины.

Почти наверняка все произведения во Всемирном следопыте и приложении к нему Вокруг света под криптонимом А. Б. принадлежат А. Беляеву, а не Романовскому.

Кстати и с художниками этих журналов была та же история.

***

В Москве мои родители прожили до декабря 1928 года. За эти годы отцом были написаны следующие вещи: рассказ "Голова профессора Доуэля", роман "Остров погибших кораблей", "Последний человек из Атлантиды", "Человек-амфибия", "Борьба в эфире". Сборник рассказов. Все эти рассказы печатались в журналах "Всемирный следопыт", "Мир приключений" и "Вокруг света", а потом выходили отдельными сборниками или отдельными книгами. Писал отец не только под своей фамилией, но и под псевдонимами — А. Ром и Арбел, прибегая к этому в том случае, когда в одном номере журнала печатали сразу несколько его рассказов.

Беляева Светлана >> Звезда мерцает за окном

https://royallib.com/read/belyaeva_svetla...

Всього в 2019 році вийшло два українських видання. Друге видання більш повне – у ньому є вступ, висновки, а також цікавий теоретичний розділ про фантастику як таку.

Що ж, розпочнемо із назви і структури книги. Книга називається «Українська фантастика: історичний і тематичний огляд». Слід сказати, що огляд вийшов здебільшого тематичним. Не буду перелічувати всіх розділів книги, скажу лише, що аналіз творів української фантастики Смирнівим було згруповано у блоки таких тем: утопія, космічні подорожі, зустрічі з прибульцями, штучні створіння, гумор в українській фантастиці. Крім того, ряд розділів присвячено фантастичним концепціям чи окремим творам конкретних фантастів. Дуже доречними є додатки від Віталія Карацупи – бібліографія української фантастики.

Автор зазначає, що деякі розділи книги друкувалися раніше як статті. Власне, це й помітно, оскільки книга іноді нагадує збірник статей, окремі з яких є відносно незалежними від інших. Помітні кількаразові повтори окремих тверджень як у висновках, так і в основній частині.

Чим ця книга відрізняється від критичних робіт, що видавалися в СРСР? Насамперед тим, що в ній є два незаперечних плюси: наявність аналізу творів авторів української діаспори, а також авторів із Західної України (1919-1939), що перебувала у складі Польщі. Більш ніж упевнений, що для любителів української фантастики ці прізвища досі є невідомими.Субєктивно — найбільше сподобались розповіді про утопії Павла Крата (1918; на диво – класична комуністична утопія невідомого для мене автора, причому з діаспори) і Людмили Коваленко (1957; теж оригінально, проте з нальотом релігійності і фемінізму). Дуже цікавим та інформаційно насиченим є розділ про провісників наукової фантастики. Читач дізнається багато нового про формування жанру в Україні, автором відкрито чимало призабутих і невідомих імен. У кінці книги своєрідною розрядкою є розділ про гумор у фантастиці, хоча деякі твори в розділі не скільки гумористичні, скільки дитячі. І до речі, можливо, слід було б там навести паралелі творчості Ячейкіна і Лема, чого не було зроблено.

Інші автори і твори виділені мною в цій книзі – «Червона ракета» (1932) Петра Лісового та «Голуба планета» (1961) Василя Бережного.

Враження від цих двох очевидних досягнень дослідження трішки псується повною відсутністю у ньому навіть згадок про українську російськомовну фантастику. Адже книга присвячена українській (не україномовній!) фантастиці, твори на російській мові в якій займають доволі вагоме місце, до того ж написані місцевими авторами. Другий недолік книги, як на мене, — в книзі не знайшлося місця для творів сучасної фантастики. Власне, аналіз закінчується на творі Олеся Бердника «Камертон Дажбога» (1996), який хоч і виданий у часи незалежної України, ментально тяжіє до 1970-х – 1980-х, адже є продовженням славнозвісного «Зоряного корсара» (1971). Коли перший недолік є більш-менш зрозумілим з огляду на деякі обставини, то другий для мене так і залишився таємницею. Англомовне дослідження Смирніва було опубліковане в 2013 році. Мимоволі напрошується висновок, якщо такі дослідники за майже чверть століття не побачили сучасної (після 1991 року) української фантастики, може її справді немає? Дивним у цьому контексті чи то співпадінням, чи то наперед обумовленим фактом видається також закінчення розділів бібліографії Віталія Карацупи. Перший також 1996 роком (все той же «Камертон Дажбога»), другий аж (!) 1999 роком. 20 останніх років – чорна діра в українській фантастиці?

Хотілося б кілька слів сказати про сам виклад матеріалу. Автор багато місця приділяє критиці радянської цензури, говорить про негативний вплив ідеологічних установок на творчість письменників. Справедлива і об’єктивна критика тогочасної літературної дійсності, щоправда, нерідко змінюється бездоказовими твердженнями. Так, у розділі про використання сонячної енергії чомусь багато уваги приділено саме ідеологічному диктату, який, на думку автора, примушував фантастів відмовлятись чи, навпаки, поглиблювати певні, навіть суто технічні теми у своїх творах. При цьому Смирнів не подає посилань на жодний нормативний акт, чи бодай офіційну позицію влади, надруковану в періодиці тих років, яка б підтверджував його слова. Натомість є надмірна кількість посилань, необхідність наявності яких (на сторінки в художніх (!) творах) є сумнівною. Ба, більше того, Смирнів говорячи про офіційний марксизм-ленінізм у фантастиці, по-суті,наприклад, критикує колективізм (сумнівається в тому, що колективна робота вчених дає більші результати, аніж зусилля вченого-одинака), допускає тенденційні висловлювання на адресу вчення Маркса, яке «...засноване на псевдонаукових гіпотезах щодо еволюції людини в межах настанов діалектичного матеріалізму. Культ Маркса-Леніна запевняє вірян у можливості раю на Землі, але не обіцяє їм ані вічного життя, ані всемогутності». Залишається лише висловити жаль з приводу наявності в книзі таких випадів і порадити автору ознайомитися з працями Евальда Ільєнкова та Василя Купревича, щоб упевнитися у помилковості своїх висновків.

Цікаво, що автор, аналізуючи фантастичні твори, по-різному підходить до питання розкриття сюжету. Іноді присутні повні спойлери, іноді розкриваються лише необхідні в контексті основної теми деталі. Даний досвід може бути корисним для тих, хто планує писати критичні роботи.

По-різному тут розкриваються і теми, які іноді поміщаються в один розділ, а іноді – у кілька. Іноді це видається виправданим, як у випадку про розділ «Кіборги і сигоми» (крім цього розділу існують ще два, присвячених роботам у фантастиці), який цілком присвячений характеристиці циклу творів Ігоря Росоховатського «Сигоми», твори для якого фантаст писав на протязі більше 40 років. Надзичайно цікавий аналіз, особливо для тих, хто не знайомий з творчістю автора. Проте у випадку Олеся Бердника, творчості якого присвячено аж три розділи, не рахуючи численних екскурсів до творів цього автора в інших частинах книги, це є явно надмірним. До того ж поміщення цих розділів у кінці книги формує стійке враження, що автор, хоча й відзначає ряд недоліків у творчості Бердника (схильність до проповідництва, відхід від традиційної фантастики у містицизм і т.п.) вважає його творчість своєрідним апофеозом у розвитку української фантастики.

У дослідженні автор часто ламає усталені думки про першість окремих фантастів у висвітленні окремих тем фантастики. Не буду розкривати усіх інтриг, проте з одним таким твердженням, гадаю, слід посперечатись. Відомо, що першість у зображенні роботів в українській фантастиці належить повісті «Ідуть роботарі» (1931) Володимира Владка. Натомість Смирнів вважає, що першим роботів зобразив Юрій Смолич у романі «Господарство доктора Гальванеску» (1929). Але, по-перше, в цьому романі показано не роботів, а зомбі (живі трупи, мозок яких замінено на радіоприймач), по-друге, «Ідуть роботарі» Владко написав на основі свого оповідання «Поразка Джонатана Говерса» (1929) з аналогічним сюжетом. Тобто, навіть якщо рахувати живих мерців за роботів, то хронологічної переваги у роману Смолича немає.

Підсумовуючи, можна сказати наступне. Появу критичних фантастикознавчих видань треба завжди вітати. Тим більше, що з’являються вони не так часто (якщо вірити бібліографії Карацупи, то остання така українська робота була видана в далекому 1986 році). На жаль, аналізована книга не позбавлена певної ангажованості, не є всеохоплюючою, незважаючи на свою назву. Проте до заслуги автора слід віднести скрупульозний аналіз поданого матеріалу, відкриття ряду призабутих і нових імен у історії української фантастики. Сподіваємося, українське фантастикознавство буде й надалі розвиватися, заповнюючи «білі плями» у темах фантастики та у її історичному розвитку.

***

Выход в свет основательного исследования фантастики — всегда событие. Особенно если речь идет об украинском фантастиковедении. Именно поэтому появление украинского перевода книги канадского исследователя Владимира (Уолтера) Смырнива — явление для украинского фэндома незаурядное.

Украинский читатель не был бы знаком с этой книгой, если бы не, без преувеличения, титанические усилия группы энтузиастов под руководством Вячеслава Настецкого, которому, пользуясь случаем, искренне благодарен за предоставленный экземпляр книги. 13 человек были переводчиками с английского. Язык произведения — добротный, отдельный плюс переводчикам, которые имели дело с достаточно сложным текстом, опечаток немного. Отдельная благодарность Ирине Пасько и Сергею Тронько за перевод и редактирование сложных разделов. Переводческой работой руководила Ирина Пасько.

Всего в 2019 году вышло два украинских издания. Второе издание более полное — в нем есть вступление, выводы, а также интересный теоретический раздел о фантастике как таковой.

Итак, начнем с названия и структуры книги. Книга называется «Украинская фантастика: исторический и тематический обзор». Следует сказать, что обзор вышел в основном тематическим. Не буду перечислять всех разделов книги, скажу лишь, что анализ произведений украинской фантастики Смырнивым был сгруппирован в блоки по таким темам: утопия, космические путешествия, встречи с пришельцами, искусственные создания, юмор в украинской фантастике. Кроме того, ряд разделов посвящен фантастическим концепциям или отдельным произведениям конкретных фантастов. Очень уместно приложение от Виталия Карацупы — библиография украинской фантастики.

Автор отмечает, что некоторые разделы книги печатались ранее в виде статей. Собственно, это и заметно, поскольку книга иногда напоминает сборник статей, некоторые из которых являются относительно независимыми от других. Заметны неоднократные повторы отдельных утверждений, как в выводах, так и в основной части.

Чем эта книга отличается от критических работ, издававшихся в СССР? Прежде всего, тем, что в ней есть два неоспоримых достоинства: наличие анализа произведений авторов украинской диаспоры, а также авторов из Западной Украины (1919-1939), которая находилась в составе Польши. Более чем уверен, что для любителей украинской фантастики эти фамилии до сих пор неизвестны. Очень понравились рассказы об утопии Павла Крата (1918; на чудо — классическая коммунистическая утопия неизвестного для меня автора, причем из диаспоры) и Людмилы Коваленко (1957; тоже оригинально, однако с налетом религиозности и феминизма). Очень интересным и информационно насыщенным является раздел о предвестниках научной фантастики. Читатель узнает много нового о формировании жанра в Украине, автором открыто немало забытых и неизвестных имен. В конце книги своеобразной разрядкой идет раздел о юморе в фантастике, хотя некоторые произведения в разделе не столько юмористические, сколько детские. И кстати, возможно, следовало бы там провести параллели в творчестве Ячейкина и Лема, чего не было сделано.

Другие авторы и произведения, выделенные мной в этой книге, — «Червона ракета» (1932) Петра Лисового и «Голуба планета» (1961) Василия Бережного.

Впечатления от этих двух очевидных достижений исследования немного портится отсутствием в нем даже упоминаний об украинской русскоязычной фантастике. Ведь книга посвящена украинской (не украиноязычной!) фантастике, произведения на русском языке в которой занимают достаточно важное место, к тому же написаны местными авторами. Второй недостаток книги, на мой взгляд, — в книге не нашлось места для произведений современной фантастики. Собственно, анализ заканчивается на романе Олеся Бердника «Камертон Дажбога» (1996), который хоть и издан во времена независимой Украины, ментально тяготеет к 1970-м — 1980-м, потому как является продолжением знаменитого «Зоряного корсара» (1971). Когда первый недостаток является более или менее понятным, учитывая некоторые обстоятельства, то второй для меня так и остался загадкой. Англоязычное исследование Смырнива было опубликовано в 2013 году. Невольно напрашивается вывод, если такие исследователи за почти четверть века не увидели современной (после 1991 года) украинской фантастики, может, ее действительно нет? Странным в этом контексте то ли совпадением, то ли заранее обусловленным фактом видится также окончание разделов библиографии Виталия Карацупы. Первый заканчивается тоже 1996 годом (все тот же «Камертон Дажбога»), второй аж (!) 1999 годом. 20 последних лет — черная дыра в украинской фантастике?

Хотелось бы несколько слов сказать о самом изложении материала. Автор много места уделяет критике советской цензуры, говорит о негативном влиянии идеологических установок на творчество писателей. Справедливая и объективная критика тогдашней литературной действительности, правда, нередко сочетается с бездоказательными утверждениями. Так, в разделе об использовании солнечной энергии много внимания уделено именно идеологическому диктату, который, по мнению автора, заставлял фантастов отказываться или, наоборот, углублять некоторые, даже чисто технические темы в своих произведениях. При этом Смырнив не подает ссылок ни на один нормативный акт, или хотя бы на официальную позицию властей, напечатанную в периодике тех лет, которая подтверждала бы его слова. Зато есть избыточное количество ссылок, необходимость наличия которых (на страницы в художественных (!) произведениях) сомнительна. Более того, Смырнив, говоря об официальном марксизме-ленинизме в фантастике, по сути, например, критикует коллективизм (сомневается в том, что коллективная работа ученых дает лучшие результаты, чем усилия ученого-одиночки), допускает тенденциозные высказывания в адрес учения Маркса, которое

цитата

основано на псевдонаучных гипотезах относительно эволюции человека в пределах установок диалектического материализма. Культ Маркса-Ленина уверяет верующих в возможности рая на Земле, но не обещает им ни вечной жизни, ни всемогущества

Остается только выразить сожаление по поводу наличия в книге таких выпадов и посоветовать автору ознакомиться с трудами Эвальда Ильенкова и Василия Купревича, чтобы удостовериться в ошибочности своих заключений.

Интересно, что автор, анализируя фантастические произведения, по-разному подходит к вопросу раскрытия сюжета. Иногда присутствуют полные спойлеры, иногда раскрываются только необходимые в контексте основной темы детали. Данный опыт может быть полезным для тех, кто планирует писать критические работы.

По-разному здесь раскрываются и темы, которые иногда помещаются в один раздел, а иногда — в несколько. Иногда это кажется оправданным, как в случае о разделе «Киборги и сигомы» (кроме этого раздела существуют еще два раздела о роботах в фантастике), который целиком посвящен характеристике цикла произведений Игоря Росоховатского «Сигомы», произведения для которого фантаст писал на протяжении более 40 лет. Чрезвычайно любопытный анализ, особенно для тех, кто не знаком с творчеством этого фантаста. Однако в случае Олеся Бердника, творчеству которого посвящено целых три раздела (и это не считая многочисленных экскурсов к произведениям этого автора в других частях книги), это выглядит явно чрезмерным. К тому же помещение этих разделов в конце книги формирует устойчивое впечатление, что автор, хотя и отмечает ряд недостатков в творчестве Бердника (склонность к проповедничеству, отход от традиционной фантастики в мистицизм и т.п.), считает его творчество своеобразным апофеозом в развитии украинской фантастики.

В исследовании автор часто ломает устоявшиеся мнения о первенстве отдельных фантастов в освещении отдельных тем фантастики. Не буду раскрывать всех интриг, однако с одним таким утверждением, думаю, следует поспорить. Известно, что первым изображением роботов в украинской фантастике есть повесть «Идут роботари» (1931) Владимира Владко. Зато Смырнив считает, что первым роботов изобразил Юрий Смолич в романе «Владения доктора Гальванеску» (1929). Но, во-первых, в этом романе показаны не роботы, а зомби (живые трупы, мозг которых заменен на радиоприемник), во-вторых, «Идут роботари» Владко написал на основе своего рассказа «Поражение Джонатана Говерса» (1929) с аналогичным сюжетом. То есть, даже если считать живых мертвецов роботами, то хронологического преимущества у романа Смолича нет.

Подытоживая, можно сказать следующее. Появление критических фантастиковедческих изданий надо всегда приветствовать. Тем более, что появляются они не так часто (если верить библиографии Карацупы, то последняя такая украинская работа была издана в далеком 1986 году). К сожалению, рассматриваемая книга не лишена определенной ангажированности, не является всеобъемлющей, несмотря на свое название. Однако к достижениям автора следует отнести скрупулезный анализ представленного материала, открытие ряда забытых и новых имен в истории украинской фантастики. Надеемся, украинское фантастиковедение будет и в дальнейшем развиваться, заполняя «белые пятна» в темах фантастики и в ее историческом развитии.

https://fantlab.ru/blogarticle61301

Пра лаянку казаць не буду, а «добрыя» артыкулы ўсе на адзін манер: «Кніга больш-менш цікавая, у ёй да некаторай ступені апісваюцца падзеі мала вядомыя нам: там чытач знойдзе і рад досыць цікавых фактаў, але яны дыдактычна-навучальныя\ усё ж такі дзеці не без і(ікавасці прачытаюць яе і нават набудуць некаторыя веды; кнігу можна лічыць карыснай, кампазіцыю яе можна назваць удалай, але... вобраз героя зацікавіць маладога чытача, але... аўтар, відаць, азнаёміўся з матэрыялам, але...» і г. д. і г. д.

Аўтараў я не надта вінавачу. Можа, нават хто і хацеў бы сказаць пэўна, без аглядак, без «але» пасля кожнага слова, але... устаноўкі такой не было «Как бы чего не вышло». Апрача таго, большасць крытыкаў былі наогул далёкія ад гэтай справы.

Лісты

561

Самыя лепшыя артыкулы і заўвагі былі, вядома, твае, але і яны нагадвалі дыпламатычныя ноты і мемарандумы. 3 фармаль-нага боку ад іх нічога не застанецца. Ды гэтага і не трэба было. Гэта быў твой абавязак, грамадская нагрузка, і ты яе выконваў добрасумленна.

Відаць, і ў далейшым прыйдзецца табе выконваць гэты не-прыемны абавязак.

Што мяне не задавальняе? А тое, што ў жыцці ўся гэтая справа выглядае зусім не так, як у казённых артыкулах. «Але» ў артыкулах мне нічога не далі, а вось хлапчук недзе ў Слуцку ці Бабруйску дзесяць гадоў назад зрабіў мне заўвагу, што ў мяне вельмі часта ўжываецца слова «вось» — і гэтую заўвагу я ўлічваю аж да гэтага часу. Затое гэты самы хлапчук некалькі разоў з захапленнем і са здзіўленнем (так!) паўтараў, што ён «зусім, зусім разумее» мае кнігі. Гэтага мае крытыкі не ведаюць. Слова «папулярны» часам ужываецца, але што за гэтым словам крыецца, ніхто не ведае.

Чаму лічыцца «непрнлнчным» упамянуць, напрыклад, што «Амок» (і «Пекла») выйшаў на Украіне, друкаваўся ў Амерыцы? Ці гэта наогул ганебны факт, ці толькі ў дачыненні Маўра?

Чаму сорамна адзначыць, што «Сын вады» друкаваўся ў Чэха-славакіі, а «Слёзы Тубі» ў Англіі? Ёсць пераклады на польскую і літоўскую мовы. А што ганебнага, скажам, у тым, што беларускія чытачы ў розных канцах Саюза шлюць мне пераклады на рускую мову: «ТВТ» — з Ленінграда, «Амок» — з Вязьмы, «У краіне райскай птушкі» — з Каўказа? Усюды падкрэсліваецца, што мае чытачы толькі дзеці, а больш дарослыя не могуць і ў рукі ўзяць. А чаму нельга ўпамянуць, што самым псршым чытачом быў Купала? (I сам мне не раз казаў, і жонка кажа.) А чым не цікава, што ў адным партызанскім атрадзе на Палессі адзінай і галоўнай кнігай былі «Палескія рабінзоны»? (Сведка — мастак Бойка.) Я думаю, каб гэта тычылася не Маўра, то нагіэўна было б сказана, што Горкі зацікавіўся «ТВТ» і запрасіў мяне перса-нальна на з’езд (а што мне прыйшлося адтуль уцячы, то гэта сапраўды ганебна, толькі не для мяне).

Усе такія рэчы і дэталі і самі досыць цікавыя, і ажыўляюць сухі артыкул, і даюць пэўную характарыстыку аўтару і яго творам. Але я і ўявіць сабе не магу, каб хто-небудзь адважыўся сказаць аб гэтым у друку. Гэта ж сорам!

Вось чаму ніхто, у тым ліку і ты, ніколі не «інтэрв’юіраваў» мяне, не цікавіўся жывымі доказамі. Вось чаму і мяне не цікавяць казённыя артыкулы.

562

Янка Маўр

Ці было дзе сказана аб маёй рабоце ў піянерскім друку: «сувязь з масамі», усялякія вопыты — апавяданні-задачы, перапіска і інш.?

Свае недахопы я ведаю:

1) Досыць шурпаты і сухаваты стыль; няма ў ім той пявучасці, як, скажам, у Лынькова.

2) Празмерная скупасць у апісаннях; калі я зраблю адзін ці два мазкі, то болей ужо не магу — мне здаецца, што будзе нудна. Мая проза чыста апавядальная, а не «мастацкая» (апісальная).

3) Небагаты слоўнік.

4) Уплывы крыху залішняй «впечатлнтельностн», якая часам адводзіць убок.

Гэты гістарычны дакумент я пішу табе на той выпадак, калі табе прыйдзецца пісаць артыкул пасля маёй смерці. Тады будзе цікава ведаць, як глядзеў сам нябожчык на сваю справу. Тым болей, што тады ўжо будзеш мець права і пахваліць.

К сему руку приложил

Я. Маўр.

Адзін капітан тут у Маскве казаў (у прысутнасці Данілы), што ён калісь у Мінску вывучаў беларускую мову толькі для таго, каб мець магчымасць прачытаць кнігі Маўра. Вось дзе беларусізацыя!

https://fantlab.ru/edition178213

Віталій Геник

14 июня в 13:28

Робота бібліографа української фантастики цікава тим, що ніколи не знаєш, на які перли можнати натрапити цілком несподівано. На днях мені випало зробити неабияке відкриття, курйозне й захопливе водночас: виявлено невідому досі ні бібліографам, ні, підозрюю, самому авторові, публікацію другої частини роману В. М. Владка "Аргонавти Всесвіту" — "Перші люди на Венері". Сама по собі публікація не становила б особливого інтересу, бо є всього лише передруком із журналу "Україна" за 1955 рік. Але! Надрукував її канадський часопис "Ми і світ" у 1958 році, коли в Україні саме вийшло перероблене видання "Аргонавтів". Є ще й по-друге, особливо прикольне: текст публікації... якби це правильніше сказати?.. декомунізовано й українізовано :-) . Галя Рижко і Вадим Сокіл як питомо українські типажі лишилися без змін, а от росіянину Риндіну й китайцеві Ван Луну перепало за повною програмою: перший став Миколою Ринденком, а другий — Іваном Лунем. Звісно, українцями. Взагалі вся експедиція на Венеру стала українською, тому-то радянські вчені перекувались на українських. На жаль, наразі на руках нема всіх випусків журналу, але не здивуюся, коли виявиться, що космонавти на початку встановлюють на Венері жовто-синій прапор і співають "Ще не вмерла" :-). Тим цікавіше буде шукати далі!

***

ЗМІСТ ПОПЕРЕДНЬОГО

У міжпланетному кораблі, астроплані, на Венеру прилетіла перша українська експедиція, що зазнала на чужій, незнаній планеті чимало пригод. Мандрівники можуть виходити з астроплана тільки в скафандрах, з приладами до дихання, бо в атмосфері Венери надто багато вуглекислоти. Крім того, як виявилося, Венеру населяють загадкові потвори, від яких просто чудом вирятувались уже Галя і Вадим. А ось гігантська бабка схопила Луня і понесла невідомо куди. Весь день турбувалися товариші. Але ввечері Лунь щасливо повернувся до астроплана. Після вечері він раптом замовк і попав у задуму.

А перед самим сном Іван Лунь пішов до навігаторської рубки і хвилин десять сидів у ній. Ми вже лягали спати, коли він швидкими кроками вийшов звідти і значуще сказав:

– Миколо, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно відкласти на ранок, трошки хвилююсь...

Як тут було не зацікавитися? Іван Лунь – і раптом сам про себе говорить, що хвилюється, хоча й «трошки»!

– Слухаю, Іване, – відповів Микола Ринденко. – У чому річ?

– Можливо, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це, – він поклав на стіл папір з накресленим планом.

– Схоже на грубу карту, – проронив Микола. – Проте, що на ній зображено?

– Це ось – наше міжгір’я, – заговорив Лунь, показуючи пальцем. – Пробачте, не дуже вмію креслити. Міжгір’я іде півколом, сюди й сюди. З цього боку – багато скель. Бачите, гадаю? З другого боку воно робить ще два, як це? Так, два коліна. І тут протікає струмок. Все це недалеко. Гадаю, кілометрів три від астроплана. Струмок впадає в море. Тут показано. Тільки воно дуже велике, не влізло на рисунок. Іде за обрій, таке велике.

Не лише Микола і Вадим, а навіть і я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Звідки Лунь міг взяти всі дані? А він вів далі:

– Ще не все про море, додам. До нього впадає не тільки струмок з міжгір’я. Оця річка також. Широка, багато води. Міжгір’я іде півколом, річка також. Просто поруч. Багато думав, чому так – міжгір’я і річка поряд? Весь час думав.

– І що ж, Іване? Що ви надумали? Чому все це вас так зацікавило? – спитав Микола.

– Дуже важливо, Миколо. Звісно, якщо не помиляюсь. Не знаю. Тут, у цьому кінці міжгір’я, на його початку, сказав уже – багато скель. Як від землетрусу, скажімо. Висока стіна зі скель. Ліворуч від неї – міжгір’я. Праворуч – велика річка. Думаю, річка раніше, дуже давно, протікала вздовж нашого міжгір’я. Потім стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони загородили дорогу річці, наче гребля. Тоді річка потекла іншим річищем, поруч. Отут. І прийшла знову до моря. Пробачте, дуже багато говорю... – Лунь перевів дух. Справді, ніколи ще я не чула, щоб він сказав таку довгу промову!

Він уже зібрався продовжувати, але Микола, який слухав Івана дедалі уважніше, раптом подивився на нього широко відкритими очима і вигукнув:

– Іване, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили і розповіли нам, правильно...

– Вважаю, так, Миколо, – підтвердив Лунь, посміхаючись.

– Тоді... тоді все дуже просто. Ми можемо полетіти з Венери! І навіть полетіти в новий термін! Іване, ви... ви... – Микола не міг підшукати слів.

А я, все ще нічого не розуміючи, дивилася то на одного, то на другого.

– Тоді, думаю, помилки немає. Якщо ви так говорите, – закінчив Лунь, із задоволенням беручись за люльку.

– Та яка там помилка, Іване! – збуджено вигукнув Микола. – Вадиме, Галю, дивіться.

Він узяв олівець і знову схилився над рисунком.

– Очевидно, – говорив Ринденко, вказуючи олівцем, – досить усунути оцю перешкоду, вашу кам’яну стіну, – він перекреслив нагромадження скель, намальоване Лунем у горішній частині міжгір’я, – як вода з річки рине старим річищем. Вона наповнить міжгір’я і винесе з нього наш корабель. Астроплан опиниться в морі – і ми зможемо вільно стартувати з поверхні води. Кращого і бажати не можна.

Лунь мовчки кивнув головою, мабуть, він вважав, що сказав уже все, тепер буде вирішувати Микола.

...Того вечора ми довго не лягали спати. В астроплані точилися безконечні розмови – і про що тільки не говорили ми, наелектризовані можливістю швидкого повернення на Землю, яка раптово відкреслилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього: але де про що сказати необхідно.

Насамперед мене цікавило, звідки Лунь міг довідатися про річку, яка протікає поруч із нашим міжгір’ям, про завал зі скель, що перетинає шлях річці, про море, в яке впадає річка – одне слово, як він міг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим прислів’ям «Немає лиха без добра».

Все це Іван Лунь бачив згори, під час свого вимушеного польоту, коли його несла в пазурах гігантська бабка. Тоді вік просто помітив своєрідні обриси річки, міжгір’я і моря, але в нього не було ні часу, ні можливости обмірковувати і робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не підозрювала цього. От коли ми говорили з ним про другий астроплан, який міг би прилетіти за нами на Венеру, Лунь сказав, що нас трудно було б відшукати. І додав, що карти Венери ще не складені. Сказавши це, він раптом змовк і замислився. Він згадав про свої спостереження з повітря!

Пам’ять у Луня чудова. Мені здасться, що він просто-таки не може про щось забути. Іноді він нагадує нам про такі дрібниці, про які мені навіть взагалі трудно згадати, хоча бачили ми їх колись разом з ним. Тільки я не звернула тоді на них ніякої уваги, а він усе, рішуче все відзначає у своїй надзвичайній пам’яті. І на цей раз вийшло теж так. Лунь згадав про панораму, яка відкривалася перед його очима під час польоту, і почав обмірковувати: чому річка протікає поруч з міжгір’ям? І кінець кінцем додумався до того, що течія цієї багатоводної річки може допомогти нам визволити астроплан із скелястого міжгір’я. Тепер мені ще більше хочеться стати такою ж самою спостережливою і кмітливою, як Іван. Але це не так легко...

І, нарешті, треба записати дещо про інфрарадій і про те, як зрадів Вадим.

Вже пізно вночі Лунь звернув увагу на характерне стукотіння, яке долинало з навігаторської рубки. Це працював автомат, що записував радіограми з Землі.

– Нова радіограма!

Скажу коротко. Земля допомагала нам і в тому, що чи не найбільше хвилювало Вадима. Українські вчені у відповідь на наше прохання провели складні теоретичні рахунки і сповістили нас, як знешкодити інфрарадій від космічного проміння під час перельоту з Венери на Землю. Виявляється, у нас в руках є надійний захист від космічного проміння, а ми й не знали цього. Ультразолото!

Воно ще краще, ніж свинець, затримує космічне проміння. Адже це – дуже важкий елемент, непроникливий майже для всякого проміння, для будь-яких електрочастинок, навіть найшвидших. Що більше ми зможемо взяти з собою ультразолота, то більше візьмемо і інфрарадію. Он як виходить!

Інфрарадій треба розмістити так, щоб його з усіх боків закривав суцільний шар ультразолота, і тоді до нього не дістанеться ніяке космічне проміння, ми можемо бути цілком спокійні.

Якби я була письменником, я, може статися, і описала б радість Вадима, коли він прочитав радіограму. Але я не вмію так писати, та й не хочу багато говорити про це. Тим більше, що Вадим міг би зрештою і сам давно збагнути, як мені доводиться конфузитися через нього. Виходить так, що коли в нього яка-небудь радість, то перше, що він робить, це кидається цілувати. Можливо, я й не сказала б йому нічого, я розумію, як це буває, коли трапляється щось дуже приємне і просто не пам’ятаєш себе від радости. Але не можна ж так по-божевільному, немов він тільки й чекав нагоди!.. І як тут не сконфузитися (хай навіть мені це й приємно!), якщо Іван після однієї такої вихватки Вадима раптом говорить:

– Інфрарадій – дуже добре. Пакування ультразолотом – теж добре. Роблю нове наукове відкриття, Миколо.

– Яке, Іване? – посміхнувся Микола, немов наперед знаючи, в чому справа.

– Моє відкриття, скажу, – інфрапоцілунок. Не жартую. Як тільки новини з інфрарадієм, Вадим радіє – цілує свою Галиночку. Підкреслю: чому не мене, не вас, а тільки її? Чому так? Впливає, гадаю, інфрарадій. Поцілунок – його наслідок. Наукова назва – інфрапоцілунок. Запишіть моє відкриття в журналі, прошу шанобливо.

Звичайно, Микола розсміявся.

Ну, а мені як?..»

* * *

Дні підготовки до зворотного льоту проходили з неймовірною швидкістю, – мабуть, тому, що з ранку і до пізньої ночі вони були заповнені напруженою як ніколи працею. Мандрівники знали, що протягом короткого часу, який залишився, їм доведеться не тільки виконати все, що входило в коло їх звичних обов’язків, але й визволити астроплан зі скель, які міцно тримали його на дні міжгір’я.

Стурбованість не покидала Миколу Ринденка. Він ясно уявляв собі труднощі, які стояли перед експедицією в зв’язку з новим, гранично стисненим реченцем приготувань до відльоту. Турбувала його і погода, яка помітно гіршала. Якщо підійти до Венери з земними мірками, то було дуже схоже на те, що наближався період злив. Небо набухало вогкістю, потемнілі важкі хмари тяглися безперервно чередою понад міжгір’ям – і здавалося, ніби з кожним днем вони нависають нижче і нижче. Кілька разів проходили невеличкі грози, і в цьому також могла ховатися небезпека.

– Якщо почнуться тривалі зливи, – ділився своїми побоюваннями з товаришами Микола, – то ми будемо замкнені в астроплані. Тоді нічого буде і думати про роботу біля греблі. А якщо до того ж природа Венери нагородить нас ще й міцними грозами, то становище, боюся, ускладниться ще більше. Блискавки можуть бути для нас дуже небезпечними. А хіба ми знаємо, як реагуватиме на них зібраний нами інфрарадій? Так чи інакше, добре, що ми майже справилися із заготівлею інфрарадію, спасибі нашому Іванові!

Справді, Лунь допоміг і тут своєю новою простою і дотепною пропозицією. Важке ультразолото виявилося дуже м’яким металом, його можна було не тільки кувати, а й легко розплющувати. Лунь установив біля скелі електричний молоток, пристосувавши до нього широкий наконечник. Самородки ультразолота майже вмить розплющувалися під частими вдарами електричного молотка і перетворювалися в тонкі млинці. Але, крім того, окремі такі млинці, складені краями, під ударами молотка легко зрощувалися, створюючи досить великі пласти. Такі пласти Лунь укріплював уздовж стін склепу, куди зносили інфрарадій, розстеляв їх на підлозі, викладав стелю.

– Ультразолота кімната, – жартувала Галя Рижко. – Забавно: звичайно золото ховають у сейфах, а ми навпаки, робимо сейф з нашого ультра золота!.. Іване, ви – великий винахідник.

Перша ж вилазка у горішню частину міжгір’я підтвердила всі передбачення.

Вадим Сокіл провадив обміри, ретельно записуючи всі дані. Галя Рижко старанно допомагала йому, хоча, правду кажучи, їй здавалися зайвими всі ці виміри глибини озера, висоти скелястої греблі, широти міжгір’я – та хіба мало ще інших промірів робив геолог? Галя задавала собі питання: навіщо все це? Адже й так ясно було, що варт забрати скелясту перегорожу – і вода бурхливим нестримним потоком наповнить все міжгір’я до країв. Вода величезного дзеркального озера... Як чудово було б викупатися, поплавати, похлюпатися в ній! І, між іншим, ця мрія зовсім не така нездійсненна, якщо подумати. Які-небудь десять-п’ятнадцять хвилин, потрібні для купання, можна провести і без скафандра, нічого страшного в цьому немає...

Лунь помітив, як Галя озирнулася і нерішуче поглянула на нього. Він хитро, наче розуміючи, підморгнув їй:

– Викупатися схотіли, здогадуюсь, так?

– Проте, як ви довідалися? Адже я нічого ще не сказала.

– Не дуже трудно зрозуміти. Коли самому хочеться того ж самого, – відверто відповів Лунь.

Очі Галі загорілися:

– Значить, можна, Іване?

Іван Лунь заперечливо похитав головою:

– Помічаю, ви забули мою розповідь? Про те озеро в лісі і його мешканців?

Галя зіщулилася. Гадюки, дивні огидні гади, п’явки... так, певна річ, ніхто не знає, які істоти ховаються під зовнішньо такою привабливою дзеркальною поверхнею цього озера. Яка шкода!..

Три глибокі свердловини зроблені в величезних скелях, які являли собою немовби основу високої греблі, були наслідком першої вилазки.

Друга вилазка відібрала значно більше часу, бо мандрівникам довелося нести з собою важкі металічні циліндри з атомітом, і через це не раз спинятися по дорозі для відпочинку. Але зовсім не від важкого вантажу і не від утоми була незвично мовчазна і задумлива Галя Рижко, і навіть на запитання товаришів вона відповідала коротко і мляво. Їй не хотілося признаватися в тому, що вона ніяк не може позбавитися гидкого відчуття страху, – страху перед атомітом. Так, звичайно, їй ніщо не загрожувало, атоміт в металічному циліндрі за її спиною був мирним і спокійним. Галя твердо знала, що атоміт за нормальних умов може бути зірваний тільки електричною іскрою. Все це так. Але ж у ньому схована така страшна, гігантська міць! І хто знає, всякі там випромінювання інфрарадію або ще щось. Галі й самій було соромно, що вона трохи боїться, вона старанно відганяла від себе такі думки. Проте вони поверталися і поверталися. І кожного разу, коли ноги дівчини сковзалися по кам’янистому гладкому ґрунті чи спотикалися об виступаюче коріння дерев, її серце хололо, а потім приходив нестерпний сором за свою малодушність, яку могли помітити супутники...

Але ось подорож до греблі закінчилася. Циліндри з атомітом стояли біля свердловини. Лунь і Вадим Сокіл закінчували влаштування електропроводки. Галя, відпочиваючи, сиділа на березі озера і ліниво дивилася на його дзеркальну поверхню, в якій, як і раніше, відбивалися низькі хмари, що повільно пливли в небі. Обрамлене високими скелястими схилами, які надавали всій місцевості дикого і суворого характеру, озеро було напрочуд спокійним, ніщо не тривожило його рівну гладінь.

Галя думала: невже і в цій мирній, безтурботній воді, під її чистою світлою поверхнею, яку не туманили навіть найменші жмури, – невже і тут існують які-небудь страшні тварини? Невже і ця дзеркальна гладінь ховає під собою небачених драконів чи інших потвор?..

Золотий метелик пролетів біля дівчини, тріпочучи в повітрі широкими строкатими крилами. Він покружляв над берегом, наче не насмілюючись наблизитись до води. А потім все ж таки полетів над нею, то підіймаючись вище, то опускаючись до самої поверхні озера. Метелик летів далі й далі, стаючи вже майже непомітним.

Галя неуважно стежила за ним. І раптом дівчина здригнулась і випросталася. Їй здалося, що там, далеко від берега, де пролітав ледве помітний звідси метелик, на поверхні води щось сплеснулося. Що це?

Розбризкуючи воду, над тихою гладдю озера з’явилася величезна плеската голова з довгим рогом поміж очима. Вона блискавично висунулася з води, роззявила широку пащу, з якої вилетів тонкий, немов стрічка, звивистий язик, – і метелик зник.

– Дивіться! – скрикнула Галя. – Дивіться!

За кілька секунд обидва її супутники були вже на греблі біля дівчини. Сокіл відстібував кришку кобури свого пістолета, – наука минулих пригод на Венері не минулася для нього даремно, в руках Луня була його вірна автоматична гвинтівка. Ледве чутно клацнув запобіжник.

(Далі буде)

Див. «Ми і Світ», чч. 43, 44, 45, 46, 47, 48.

НФ: часописи (діаспора) » МИ І СВІТ /Канада/ 1958. Ч. 49.

http://argo-unf.at.ua/load/nf_chasopisi_d...

Знахідка Zirkohid!

Для порівняння з оригіналом:

Використовуючи найновіші наукові дані з теорії міжпланетних сполучень, письменник В. Владко докорінно переробив і розширив свій науково-фантастичний роман «Аргонавти всесвіту».

Перша частина романа розповідає про виліт з Землі на Венеру першої радянської міжпланетної наукової експедиції. В її складі — керівник експедиції академік Микола Петрович Риндін, геолог і астрофізик Вадим Сергійович Сокіл, китайський вчений-енергетик і відомий мандрівник професор Ван Лун, який водночас є другим штурманом міжпланетного корабля, а також студентка політехнічного інституту Галина Рижко.

Чимало труднощів зустріли міжпланетні мандрівники на протязі свого довгого шляху до загадкової планети Венери, де вони сподіваються відшукати і привезти з собою на Землю новий елемент — ультразолото. Цього елемента немає на Землі; але теоретичні розрахунки доводять, що він зберігся на значно молодшій її сусідці у всесвіті — Венері. Ультразолото дуже потрібне народному господарству, бо його використання заощадить країні мільйони тонн різних металів, які гинуть від корозії — іржі та окисів.

Нарешті, космічна подорож закінчена. Але спуск на Венеру виявився дуже важким, бо поверхня планети оповита непроникливою пеленою хмар — і астронавт не мали можливості вибрати зручне місце для посадки. Міжпланетний корабель, астроплан, під час посадки скотився у глибоке міжгір’я і застряв там між скелями. Це створило нове серйозне утруднення: невідомо, в який спосіб мандрівникам пощастить визволити астроплан для повернення на Землю. Крім того, аналіз показав, що повітря Венери перенасичене вуглекислотою, і тому мандрівники можуть виходити назовні тільки у скафандрах з приладами для дихання.

Ми друкуємо розділи з другої частини науково-фантастичного романа В. Владка «Перші люди на Венері», які розповідають про пригоди учасників експедиції на чужій планеті.

Розділи друкуються із скороченнями.

1

Двоє людей у скафандрах з закругленими зверху прозорими циліндричними шоломами вийшли із зовнішнього люка астроплана. Слідом за ними висунулася легка переносна металева драбинка, і люк зразу ж зачинився. Люди в скафандрах встановили драбинку так, що її нижній кінець уперся в ґрунт, і спустилися з астроплана. Це були Риндін і Ван Лун; перший ніс якусь довгу, загорнену в тканину річ, другий тримав у руці коротку автоматичну гвинтівку.

Микола Петрович перший зіскочив з драбинки на землю — землю Венери, де ще ніколи не ступала нога людини. Він глянув навколо. Дивний, незвичний ранок зустрічав їх на чужій планеті. Насичене вологою тепле повітря нагадувало оранжерею. Вони стояли в міжгір’ї. Гостроверхі скелі, величезні брили бурого каміння здіймалися з усіх боків серед рясної зеленої рослинності. Високо над скелями повільно пливли важкі сірі хмари, одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, ніколи не пробивало своїм промінням щільну хмарну ковдру планети. Але світла було багато, навіть у глибокому міжгір’ї, де лежав астроплан.

Ван Лун уважно обдивлявся скелі. Хто знає, чи не виткнеться з-за них яке-небудь страховище? Треба бути напоготові до всього. Автоматична гвинтівка на взводі, в ній тридцять надійних розривних куль; електричний пістолет при боці, під лівою рукою; дві атомні гранати на поясі; запасні обойми з патронами для гвинтівки — в кишені. Що ж, Ван Лун готовий до будь-якої зустрічі!

Риндін дивився на верхівки скель, на хмари, що повільно пливли в небі. Ван Лун почув його схвильований голос.

— Здрастуй, невідома плането! — урочисто говорив академік, простягнувши вперед руки. — Здрастуй, Венеро, загадкова планета таємниць і несподіванок, на яку досі не ступала нога людини! Ми прийшли сюди, і ми відкриємо твої таємниці, хоч як негостинно ти зустріла б нас!..

Він озирнувся. Його сиву голову було добре видно в прозорому шоломі: іноді здавалося, що й взагалі немає ніякого шолома, тільки навколо голови переливаються м’які світлові відблиски.

— Так, я схвильований, Ван, — сказав Риндін, побачивши, як уважно поглядає на нього Ван Лун. — Схвильований цією миттю, якої ми так довго чекали, до якої ми так наполегливо готувалися цілі роки. Ми з вами — перші люди на Венері! Ван, та висловте ви бодай чимсь ваші почуття! Зараз ваша стриманість просто протиприродна! Ну, Ван!

Ван Лун збентежено розвів руками.

— Не вмію, Миколо Петровичу, — відверто признався він. — Всередині дуже багато, зовні нічого немає. Всередині кипить, зовні спокійно. Така погана вдача, Миколо Петровичу, — засміявся Ван Лун, — навіть батько і мати казали. Проте нічого, ви хвилюйтесь, а я буду спокійний. Разом складемо, поділимо на два, буде якраз. Гаразд?

— Добре, добре, Ван, — також сміючись, відповів Риндін, — Вже з вашого незвично довгого монолога бачу, що й ви не такий спокійний, як здається. Гаразд, ходімо, друже мій. Ота висока скеля, думається мені, найкраще підходить для нашої мети.

Швидкими, легкими кроками він рушив до скелі, на яку перед тим указав. Ван Лун ішов слідом за ним, уважний і насторожений.

Ось Микола Петрович спинився. Він нахилився і здивовано поглянув собі під ноги.

— Чи доводилося вам бачити щось подібне? — спитав він голосом, в якому звучало явне здивування.

— Ні, — коротко відповів Ван Луї, підступивши на крок.

Частина схилу перед ними була вкрита міріадами комах. Істоти найрізноманітніших форм — довгі, короткі, круглі, плескаті, з шістьма, десятьма і сотнями ніг, різної величини, розміром з муху і величезні, мов жуки-рогачі, — комахи сунули одним суцільним потоком по западині, край якої зупинилися мандрівники. Цей живий потік спускався з одного схилу, перетинав міжгір’я і підіймався на другий схил. Комахи пересувалися кількома шарами, один над одним, вони поспішали, випереджали одна одну, наче хтось гнав їх, і жодна не ухилялася вбік. Всі трималися в одному річищі.

Ван Лун обережно опустив у цей живий потік ногу в гумовому чоботі. Він відчув, як під його підошвою хрумтять сотні комах. Але потік не спинявся, він обтікав ногу мисливця і продовжував свій рух.

— Дуже дивне явище, мушу сказати, — процідив Ван Лун. — Проте можна йти далі, Миколо Петровичу.

І він кількома кроками перейшов живу річку, занурюючись в неї майже по коліна. Риндін ішов слідом за ним.

Група високих дерев, схожих на пальми з широкими віялами довгого зеленого листя, стояла на їх шляху. Микола Петрович показав на них:

— Як бачите, Ван, Сокіл був правий, коли запевняв нас, що на Венері ми зустрінемо рослинність, подібну до флори нашого земного юрського періоду. Всі дерева справді нагадують рослинність цього періоду.

— Відносно рослин сперечатися не можу, — відгукнувся Ван Лун. — Зате тварини тут, зауважу, інші. Не такі, як красномовно описував Вадим. Ось, прошу вас, чудовий зразок!

Рука Ван Луна вказувала кудись між стовбурами дерев. Тепер побачив і Риндін. На товстих блискучих нитках гігантського павутиння, яке густою сіткою простягнулося між двома високими деревами, сидів великий, гладкий, кошлатий павук. Він був завбільшки з людську голову. Павук уже помітив людей, що наближалися, його гострі очиці люто втупилися в них, довгі криві лапи ворушилися в павутинні, — і не можна було зрозуміти, чи хоче він втекти, зляканий невідомими чужинцями, чи, навпаки, хоче кинутися на них.

— Як він вам подобається? — спитав Ван Лун Риндіна, тримаючи гвинтівку напоготові.

— Досить огидна істота, — пробурмотів Микола Петрович. — Проте, Ван, зустріч з цим, як ви висловилися, «чудовим зразком», зовсім не спростовує припущень Вадима. Цілком можливо, що такі павуки існували і серед земних юрських тварин. Наші зустрічі, знаєте, ще не розбивають теорії Сокола...

— А ось іще приємна компанія! — гукнув Ван Лун, оглядаючись. — Ні, Миколо Петровичу, тут інша фауна!

З-за великої скелі назустріч їм вилетіла ціла хмара крилатих істот. Великі, з долоню завбільшки, комахи з пронизливим дзижчанням обліпили шоломи і скафандри мандрівників. Ван Лун бачив, як вони звивалися, чіпляючись за складки скафандра і намагаючись ужалити товсте скло шолома; бачив, як вигиналися на склі гострі жала, як виступали з них малесенькі краплинки каламутної жовтавої рідини. На щастя, навіть ці гострі жала були нездатні пошкодити скафандри, вкриті поверх гумової тканини ще й густою металевою сіткою.

Відмахуючись від набридливих комах вільною рукою і гвинтівкою, Ван Лун відступив з тіні, яку відкидала скеля, на світло. І зразу ж комахи відлетіли від нього, немов зникли. Зацікавлений Ван Лун знов увійшов у тінь скелі — і вони знову люто накинулись на нього.

— Цікавий приклад світлобоязні у комах, — зробив висновок Микола Петрович, стоячи на світлі. — Так, все це добре...

— Мені не дуже подобається, — заперечив Ван Лун. — Не дуже добре — ці комахи.

— Так-так, це я машинально сказав, що добре, — погодився Риндін. — Зовсім не добре, Лун. Але все ж таки, як нам іти далі? Тут, у проході між скелями, ці люті комахи. Там, між деревами — павук. А більше проходів угору я не бачу.

— Дуже просто, Миколо Петровичу. Можна йти куди хочете. Комахи тільки дзижчать і липнуть до нас. Не страшно. Можемо не звертати уваги. Вони не зашкодять нам. Скафандри міцні. Але між деревами ближче. Гадаю, зніму павука, і підемо там.

І, не відкладаючи, Ван Лун підняв автоматичну гвинтівку. Але Риндін спинив його:

— Заждіть хвилинку, Ван. Це поки що досить рідкісний екземпляр. Краще спочатку зніму його я, а потім уже ви, згода?

Він вийняв свій маленький фотоапарат і сфотографував величезного павука, який все ще неспокійно перебирав лапами.

— Тепер справа за вами, Лун!

Сухий звук пострілу розірвав повітря. Павук підскочив і впав на землю. Шлях був вільний. Мандрівники пройшли між дерев і опинилися біля підніжжя тієї скелі, яку з самого початку обрав Микола Петрович. Ще кілька хвилин — і обидва стояли на її вершині. Звідси відкривалася значно ширша панорама, ніж знизу.

Корабель лежав у вузькому міжгір’ї, оточеному скелями. Це міжгір’я, завглибшки метрів в п’ятдесят, колись було, мабуть, руслом річки; подекуди воно було всіяне крупним камінням, принесеним сюди бурхливою водою. Але все це було, певно, дуже давно, бо тепер міжгір’я позаростало деревами, які підносили свої стрункі глянсуваті стовбури поміж камінням і скелями. Дивовижні, незвичайні дерева! Вони були схожі водночас і на пальми, і на гігантські папороті. Деякі з них високо здіймали свої зелені віялоподібні верхівки, інші, навпаки, були покручені й присадкуваті, наче плазували по ґрунту, обвиваючись навколо скель...

Микола Петрович Риндін засмучено похитав головою:

— Поганеньке місце вибрали ми для посадки астроплана, Ван! Ну, як його вибратися звідси? Адже корабель так застряв, що не допоможуть навіть його колеса… вони не підуть по цьому величезному камінню. А стартувати з допомогою ракетних двигунів прямо з цього вузького міжгір’я теж неможливо, і скель як багато! Ні, погане місце ми вибрали!..

— Зауважу: не пам’ятаю, щоб нам доводилося вибирати його, — спокійно відгукнувся Ван Лун.

— Так, це, звісно, правильно, проте... Ну, гаразд. Про старт з Венери думати ще ранувато.

— Гадаю, так. Ще встигнемо подумати.

— А як ви вважаєте, Ван, товариші бачать нас тут?

Ван Лун посміхнувся:

— Ми бачимо астроплан, значить, вони також бачать нас, — і він зробив вітальний жест рукою в бік астроплана, який тьмяно виблискував шліфованим корпусом у глибині міжгір’я.

Справді, Вадим Сокіл і Галя Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Риндін і Ван Лун зникли з їх поля зору, — тоді, коли на них в тіні скель напали розлючені хижі комахи. Потім Сокіл і Галя помітили, як Ван Лун стріляв в якусь ціль.

— Ван уже й полює! — весело, але з ноткою заздрості в голосі сказав Вадим.

— Здорово, Вадиме Сергійовичу, — озвалася Галя, яка невідривно дивилася в ілюмінатор. — І раптом — що-небудь схоже на оленя або хоч на зайця? Буде смачний обід. Ой, як хочеться свіженької їжі, набридли оті консерви і морожене м’ясо!..

— Не думаю, — заперечив Сокіл. — Ні олень, ні заєць не водилися в юрському періоді, і ви це добре знаєте, Галю.

— Ну, хай буде молодий ігуанодон. Як ви казали мені колись: «Засмажимо філе молодого ігуанодона»?

Сокіл відмахнувся:

— Ви довго ще будете згадувати те, що я казав жартома? Ну і характер у вас, Галю! А втім, хто зна, може статися, ігуанодони їстівні, це питання палеонтологією не розроблялося. Власне кажучи, тут нема нічого неймовірного. Але вони вже забралися на гору, дивіться!

Тепер було добре видно: Риндін і Ван Лун стояли на вершині скелі, яка панувала над міжгір’ям. Їх силуети різко викреслювалися на фоні неба. Ван Лун бив по скелі похідною киркою, Микола Петрович розгортав принесену ним якусь довгу річ. Через кілька хвилин Риндін встановив на вершині скелі щось подібне до широкого грубого стрижня. Від нього відходили міцні стальні відтяжки. Ван Лун укріплював їх на вбитих у скелю кілках.

Ось Микола Петрович обернувся до астроплана і помахав рукою, немов закликаючи до уваги товаришів, які залишилися в міжпланетному кораблі. Ван Лун також дивився в їх бік.

— Та бачимо, бачимо! — з нетерпінням вигукнула Галя. — Давайте вже скоріше!

Микола Петрович нахилився. Він щось робив з грубим стрижнем, укріпленим вертикально на скелі. І раптом той стрижень почав зростати. Потім на його верхівці розгорнувся великий червоний прапор! Прапор Радянського Союзу, тонкий, шовковий, яскраво-червоний, з золотими серпом і молотом у лівому горішньому кутку. Стрижень ледве похитувався в повітрі, підтримуваний стальними відтяжками.

Радянський червоний прапор, прапор любимої батьківщини, майорів на високій скелі Венери! Над ним пливли в небі хмари, внизу й навколо нього буяло зелене море примхливої рослинності невідомої планети, — але прапор Батьківщини гордо маяв у цьому новому світі, куди прилетіли відважні посланці радянського народу.

Урочисто і нерухомо, наче в почесній варті, застигли коло прапора Риндін і Ван Лун. Галя Рижко схвильовано схопила руку Сокола. Вона вигукнула:

— Як чудово! Наш, радянський прапор на Венері, Вадиме Сергійовичу!

Сокіл мовчки, палко потиснув її руку. І вони заспівали могутній урочистий гімн Радянського Союзу. Вони співали його на весь голос і радісно, випроставшись на весь зріст, з блискучими очима. Гімн лунав у каюті астроплана, але їм здавалося, що його мелодія охопила ціле міжгір’я, що разом з ними співає все — і скелі, і дерева, і густий зелений чагарник — уся Венера, увінчана гордим червоним прапором...

Пролунали останні слова гімну. Галя відчувала, як гаряче б’ється її серце. Як усе прекрасно! І Вадим Сергійович такий милий, хороший, близький! Їй не хотілося розмовляти, хотілося продовжити ці незвичайні хвилини, неповторні хвилини радості й щастя.

Але ось Сокіл перший порушив мовчання. Він стурбовано дивився в ілюмінатор.

— Здається, буде сильний дощ, Галю. Дивіться, яка насуває величезна чорна хмара!

Справді, з-за гори пливла велетенська важка хмара синьо-чорного кольору. Вона насувала ближче та ближче, опускалася нижче, майже торкаючись верхівок дерев, які затріпотіли і забилися у поривах вітру. Хмара закривала уже все небо.

Важко впали перші краплини. Вони скотились уздовж скла ілюмінатора, лишаючи на ньому широкі мокрі смуги. І майже одразу ринув рясний дощ. Не дощ, а злива: з низького темного неба лилися суцільні бурхливі потоки, немов хтось там, нагорі, перевертав один за одним величезні баки з водою. Такі ж бурхливі потоки мчали між скелями по схилах.

— Нелегко нашим добратися до корабля під такою неймовірною зливою, — промовив Сокіл.

Галя, не відповідаючи, прислухалася: їй здалося, ніби відкривається верхній шлюзовий люк.

— Ідуть, ідуть! — радісно закричала дівчина.

За хвилину відчинилися двері каюти, і на порозі з’явилися Ван Лун і Риндін. Вода ручаями збігала на підлогу з їх скафандрів. Галя кинулася до Миколи Петровича і допомогла йому зняти шолом.

— А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, — збуджено говорила вона, — такий жахливий дощ, я ніколи не бачила нічого подібного!

— Так, прямо тропічний, — підтвердив Риндін. — Яка ваша думка, Ван?

— Думаю, не тропічний. Вважав раніше, що у нас, на півдні Китаю сильні дощі. В Індокитаї — ще міцніші. Цей дощ найсильніший. Добре, що встигли дійти. Інакше було б важко, — відповів Ван Лун, показуючи на ілюмінатор. — Дивитися звідси хороше, йти там — погано.

Схили міжгір’я перетворилися на суцільні кипучі водопади. Разом із скаженою водою мчало вниз велике каміння, вивернуті з корінням дерева. На дні міжгір’я бурлила і клекотіла ціла річка, що утворилася тут під час зливи.

Галя припала до товстого скла ілюмінатора. Ой, яка неймовірна злива! Від самого вигляду цих безперервних вируючих потоків ставало холодно. Так холодно, що по спині мурашки бігають і навіть леденіють кінчики пальців на ногах. Це, певна річ, тільки здається, — адже в каюті тепло, як і раніше. Але чому в Галі неприємно затерпла ліва нога, наче вона її пересиділа? Що за дурниці?

Мимоволі Галя помацала ногу вище коліна, де вона, здавалося, навіть трохи опухла, — і скрикнула від несподіванки. Її пальці відчули якусь ґулю завбільшки з кулак.

— Ой!

— Що трапилося, Галю?

Дівчина мовчки злякано дивилася на свою ліву ногу. На ній біля коліна сиділа дивна, незграбна істота. Вона була кругла, наче булка, але темно-червоного, вишневого кольору, який різко виділявся на синій тканині шаровар. Істота сиділа нерухомо, її короткі товсті лапи вп’ялись у тканину.

— Струсніть ногою, Галю, звалиться! — крикнув Сокіл, підбігаючи до неї.

Ні, це не допомагало; огидна істота цупко трималася на нозі. Ван Лун узяв шомпол, яким чистив гвинтівку, і спробував скинути неприємного гостя з ноги. З цього також нічого не вийшло. Проте Ван Лун встиг роздивитися шестиногого незнайомця.

— Вважаю, це кліщ, — промовив він. — Насмоктався крові, дуже розпух. Галю, прошу, не хвилюйтеся, зараз усе зроблю.

Шомполом він підчепив і відірвав від тканини шаровар одну лапу кліща, потім другу, третю, не даючи їм знову вчепитися. Нарешті кліщ упав на підлогу, безпорадно перебираючи в повітрі лапами. Зблідла Галя нервово і злякано терла ногу обома руками: як же вона не відчула, коли кліщ почав кусати її?

— І ви не відчували нічого, Галю? — здивовано спитав Микола Петрович.

Галя ствердно хитнула головою: коли б вона відчувала!

— Немає нічого дивного, — заспокійливо промовив Сокіл. Він уже взяв з аптечки дезінфікуючу рідину і обмивав нею ранку на нозі Галі. — Цілком можливо, що ця порода кліщів насамперед випускає яку-небудь рідину, виділення своїх залоз, що анестезує тіло, робить його нечутливим до укусу. Своєрідне пристосування організму...

Він говорив веселим, життєрадісним тоном, мабуть, бажаючи заспокоїти схвильовану Галю. Дівчина розуміла це; звісно, Вадим Сергійович дуже турботливий і милий!

— Я б так і не помітила, — сказала вона сконфужено, — коли б не затерпла нога. А він не отруйний?

— Ні, ні, що ви! — заспокоїв її Сокіл, заліплюючи ранку пластирем. — От і все, для хвилювання немає причин. Безумовно, кліщ не отруйний. Ну, Галю, розвеселіться, мила! Адже нічого особливого не трапилося. І все, більше нема чого думати. У житті й не таке трапляється. Навіщо звертати увагу на подібні дрібниці? Та я б на вашому місці вже забув про все. Подумаєш, укусив якийсь мізерний кліщ! Дурниці!

— Дозволю собі зауважити: ще одна така дурниця сидить на вашій власній нозі, — пролунав рівний голос Ван Луна, який спокійно розкурював люльку.

— Де? Де? От гидота! — підстрибнув стривожений Сокіл. Він люто вдарив себе рукою по нозі. Обличчя його перекосила гримаса огиди. З-під руки бризнула кров. Різкий удар розчавив кліща, що сидів у нього на нозі. Вадим заметушився: — Де дезінфекція? Скоріше промити! Чорти його знають, що це за кліщі... справді, страшенно неприємно...

— Думаю, не слід звертати уваги, друже, — попихкуючи люлькою, так само байдуже говорив Ван Лун, явно копіюючи Сокола. — Трохи вкусив кліщ, трохи вбили його. Дрібниця! Зовсім дурниці.

Сокіл сердито поглянув на Ван Луна, але промовчав. Зате Галя сміялася на весь голос. Вона прекрасно розуміла, що не має права сміятися, адже ж Вадим Сергійович спочатку хотів підбадьорити її. Але надто вже смішно він одразу змінився, коли справа торкнулася його самого. А тут іще Ван Лун під’юджує з таким серйозним виглядом... І хоча б усміхнувся. Як він може жартувати — і оком не моргне!

— Але, думаю, кліщі не самі залізли до нас, Миколо Петровичу, — звернувся тим часом Ван Лун до Риндіна. — Певно, ми принесли їх сюди. Зараз встановимо.

Уважний огляд скафандрів довів, що Ван Лун був правий. На одному скафандрі сиділо три кліщі, на другому — один. Сухі й плескаті, вони неспокійно ворушилися, чуючи запах живих істот, кров’ю яких вони могли вгамувати голод. Негайно всі незвані гості були знищені.

Микола Петрович дивився на цю операцію, пощипуючи борідку, що завжди свідчило про його стурбованість,

— Друзі мої, — сказав він нарешті. — Нам слід обміркувати, як поводитися далі. Як бачите...

І раптом він спинився і прислухався.

Зовні наче хтось дряпав металевий корпус корабля. Астроплан здригнув, похитнувся. Галя бачила зблідле обличчя Сокола, насуплені брови Риндіна. Ван Лун з силою стискував поруччя біля стіни каюти, він оглядався, немов шукав чогось, і раптом мовчки вказав на ілюмінатор. Галя глянула і, скрякнувши від несподіванки, схопила Риндіна за руку.

Круглі, наче тарілки, очі — зеленкуваті витріщені очі невідомої тварини тупо дивилися ззовні в ілюмінатор. Не видно було ні носа, нічого, крім цих очей — і ще зморшкуватого великого рота, оточеного твердими наростами. Широко розтулялися і затулялися зубчасті щелепи, схожі на криві шаблі.

Це тривало лише кілька секунд. Потім усе зникло. Невідома гігантська тварина немов розчинилася в передвечірній фіолетовій сутіні за ілюмінатором, — сутіні, що ховала в собі таємниці загадкового світу Венери.

Але що ж трапилося з Галею Рижко?

Спіткнувшись об вузлувате коріння, вона втратила рівновагу, впала і покотилася вниз по схилу міжгір’я. Вона летіла повз пальми і папороті, перевертаючись і даремно намагаючись ухопитися за якусь рослину. Все миготіло перед нею: папороті, пальми, скелі. Але ось Галя з силою вдарилася об землю — і все навколо зразу спинилося.

Вона лежала на зім’ятих, поламаних папоротях. Над дівчиною схилялося широке мережане листя зовсім незнайомих рослин. Ледве передихнувши, Галя Рижко спробувала поворушити рукою, ногою. Ні, здається, вона нічого не пошкодила! Правда, щеміла ліва нога — мабуть, на ній садно. Але це, звісно, дрібниці.

— Де ж це я опинилася? — подумала вголос Галя.

Вона з трудом підвелася, зробила кілька кроків убік, але в ту ж мить знову сховалася під широким листям папороті. Її вразили дивні звуки. Було чути голосне сопіння, сухо тріщало гілля дерев, наче хтось з силою ламав його. Ці звуки посилювалися, наближалися. Дівчина обережно визирнула з-за куща — і завмерла від несподіванки.

На відстані метрів ста від себе вона побачила величезну коричневу тварину, яка швидко повзла до неї. Тварина поспішала, люто розкидаючи в обидва боки рослини, що ламалися під її вагою. Широкі лапи, наче потворні гребінці, розчісували хрустку папороть. Довгі тонкі вуса звивалися в повітрі, ні до чого не торкаючись. Тварина повзла прямо на дівчину, але начебто ще не бачила її. А може бачила, і саме тому посувалася сюди?..

Галя здригнулась: потворне страховище було надто гидке. Руки дівчини стиснули гвинтівку. Стріляти? Але що могла зробити гвинтівка проти величезної потвори? Тільки ще більше розлютити її! Треба зійти з дороги — убік, убік! Галя швидко, не піднімаючись на ноги, переповзла направо. З жахом побачила вона, що тварина також змінила напрям руху, наче помітила її спробу відійти.

Тоді треба виграти час, бігти, відступати, сховатися за дерева і чагарник. А може, потвора й сама зверне кудись, якщо вона не помічає дівчини?..

Галя побігла вздовж міжгір’я. Озирнувшись, вона побачила, що величезна тварина раптом спинилася... Ні, не спинилась, а почала рухатися повільніше, бо на її шляху опинився гайок з молодих цикадей, через який їй важко було пробратися. Потвора невдоволено заричала: очевидно, перепона дратувала її. Треба використати час, скоріше, скоріше геть! Галя круто повернула і рвонулася ліворуч до густих заростей цикадей.

— Ой! — скрикнула вона, знову втративши рівновагу.

Здавалося, під нею відкрилася прірва, ґрунт зник з-під ніг. Дівчина вдарилася спиною об каміння і полетіла вниз, у темряву. Щось тріснуло за її спиною, наче обірвалося. Що саме — Галя не знала, та й думати про це було ніколи. Вона летіла вниз дедалі швидше. Світле небо, рясна зелена рослинність, жовті скелі — все лишилося позаду, нагорі. Галя падала нижче й нижче, конвульсійно стискаючи гвинтівку.

М’який удар раптом спинив її падіння. Похиле дно прірви було вкрите грубим шаром пухкого ґрунту — тіло дівчини майже ув’язло в ньому. Вона просунулася ще кілька метрів і лишилася лежати нерухомо.

Непроглядна темрява оточувала її. Тільки далеко вгорі виднів маленький світлий отвір: очевидно, звідти вона й упала, крізь цей отвір. Так. А що ж робити далі?.. Галя обережно підвелася й сіла. Гвинтівка з нею, ось вона. Шолом... чи не пошкоджений він? Ні, все гаразд. Слово честі, пощастило! Природна життєрадісність дівчини взяла верх над побоюваннями. Галя, посміхаючись, подумала:

«Мабуть, уже починаю звикати до того, щоб падати і не розбиватися. Це ж тільки сказати комусь: два рази за кілька хвилин зірватися вниз, пролетіти, перекидаючись, добрий десяток метрів — і щоб усе було в порядку! Ну й Галина, ну й везуча! Буде що записати в щоденник... коли виберуся звідси і повернуся до товаришів. А от як звідси вибратися — це задача. У печеру я потрапила, чи що?..»

Вона обмацала стіну біля себе, нахилилась і спробувала, який ґрунт під нею. Пухка, трохи волога земля, кілька камінців. Напевно, печера! От тільки надто темно. Включити нагрудний прожектор, чи що? Проте поки що можна почекати. Чомусь стало трохи світліше. Може, це очі освоїлися з темрявою? Але й справді, вона бачить значно краще. Дивна річ!

Вражена, Галя огледілась. Справді, чому вона тепер бачить так, як це буває в сутінках? Що сталося? Звідки виникло це голубувате освітлення, дивне примарне сяйво, яке наповнює печеру?

Нерівні земляні стіни підводилися круто вгору з трьох боків. На схилі під нею — уламки гілля, опале листя: все це, мабуть, звалилося зверху, можливо разом з нею. А просто перед Галею — широкий прохід у землі, схожий на круглий тунель, який веде кудись у надра. Голубувате сяйво розливалося від стін тунелю. Якесь казкове, дивовижне освітлення...

Галя Рижко ще раз подивилася вгору. Не можна було й думати про те, щоб повернутися на поверхню Венери тим шляхом, яким вона потрапила сюди! Круті стіни сходилися вгорі, колодязь, крізь який вона впала, розширювався внизу. Значить, лишається тільки одне — іти вздовж тунелю, куди б він не привів.

Обережно, легко ступаючи, дівчина вирушила в цей похід. Прожектор вона не включала, в ньому не було потреби: чи то її очі звикли до сутінкового освітлення підземелля, чи то загадкове голубувате сяйво ще більше посилилося, але Галя бачила досить добре.

Тунель ішов майже прямо, без помітних поворотів. Він лишився таким самим широким, як і спочатку; лише подекуди стіни його сходилися трохи ближче, проте і в таких місцях ширини вистачило б на те, щоб міг проїхати невеличкий легковий автомобіль.

«Хто викопав його? — розмірковувала Галя Рижко. — Адже ж не міг такий широкий підземний хід виникнути сам собою. І ґрунт тут пухкий, може легко осипатися... Очевидно, я йду норою чи підземним ходом якоїсь величезної тварини. Ох, чи не потраплю я просто в її барліг!..»

На якусь мить вона навіть спинилася. Проте іншого шляху не було, лишалося тільки йти вперед. І зволікати час теж не можна: заряд оксиліту в резервуарах на спині скафандра повільно, але неухильно зменшувався.

Тунель повернув убік — і тут-таки, за поворотом, роздвоївся. Одне його коліно йшло направо і вниз, друге — наліво і помітно вгору. Куди йти? Галя вагалася недовго. Їй треба було вибиратися на поверхню, вивчення надр Венери зараз аж ніяк не цікавило її. Отже — наліво і вгору!

Тепер тунель уже часто повертав убік. І щоразу він наче обминав тверді скелясті перепони, відступаючи від кам’янистих порід, і заглиблювався у вогкий ґрунт. Але ширина його лишалася незмінною, і так само незмінним було голубувате сяйво, що наповнювало його. Тепер Галя зрозуміла: це світилися невеличкі камінці, густо вкраплені в стіни, склепіння і ґрунт підземелля.

Не спиняючись, дівчина вийняла з вогкої стіни кілька таких камінців і з інтересом оглянула їх. Нічого особливого, тільки що світяться яскравіше, ніж звичайна гнилючка. Гаразд, потім роздивимося, покажемо Вадиму Сергійовичу, Миколі Петровичу... коли, звичайно, пощастить вибратися з-під землі. Галя поклала камінці в похідну сумку, що висіла у неї біля пояса. І зразу ж таки майнула тривожна думка: чому вона не відчуває ваги переносного радіопередавача, прив’язаного ременями за спиною?

Тільки тепер Галя по-справжньому злякалася, відчула небезпеку свого становища. Адже без передавача вона не зможе зв’язатися з товаришами, покликати їх на допомогу. І друга думка, ще неприємніша: чому вона зразу ж таки, впавши у підземелля, не зробила цього? Так просто: покликати на допомогу, розповісти про те, що трапилося...

Ну, що ж, іще не пізно. Треба якнайшвидше повернутися назад до передавача. Він лежить у проваллі, він зірвався з спини під час падіння. Ясно, вона не загубила його в тунелі, — вона відчула б, як він падає. Він там, там, на тому місці, звідки почався її шлях уздовж тунелю! Назад, Галю, швидше! Дорогу вона пам’ятає, тунель роздвоювався тільки один раз, заблукати не можна, це зовсім не лабіринт.

Але враз тишу порушили далекі загрозливі звуки. Вони долинали звідти, звідки прийшла Галя Рижко. Дівчина тривожно прислухалася. Так, сумнівів не було! Вона чула люте сопіння потвори, від якої тікала там, на поверхні. Ці звуки долинали поки що здаля, але ставали дедалі чутнішими. Тварина наближалася! Шлях до радіопередавача був відрізаний… Галя кинулася бігти вздовж тунелю. Ноги її спотикалися об каміння і коріння, що виступало з ґрунту, кілька разів вона ледве не впала. Але дівчина бігла далі й далі, зрідка спиняючись тільки для того, щоб прислухатися, чи не наздоганяє її потвора з лапами-гребінцями.

Тисячі думок пролітали в голові Галі, одна за одну фантастичніша; проте всі ці думки були нездійсненні. Сховатися, причаїтися в тунелі не було де. Довго бігти дівчина також не могла, в неї вже підламувалися від утоми ноги, вона важко дихала. Уже кілька разів Галя спинялася і відпочивала, притулившись до стіни. І щоразу вона з жахом помічала, що відстань, яка відділяла її від потвори, зменшувалась: хрипке сопіння тварини ставало голоснішим. Галя кидалася знову бігти, але сил лишалося зовсім мало.

Сяючі камінці в стінах пролітали повз неї назад, то зливаючись у довгі світлі смужки, коли Галя, напружуючи останні сили, прискорювала біг, то блимаючи світляками, коли вона, знесилена, ледве пересувала ноги. Тунель весь час робив повороти. Можливо, тільки це й рятувало дівчину, бо такі круті повороти затримували тварину, яка її переслідувала.

І раптом тунель обірвався.

З усього розгону Галя вбігла до великої печери, яка відкрилася перед нею за останнім поворотом. Ця печера була розташована нижче тунелю і спочатку здалася Галі новим глибоким проваллям. Тут панувало таке саме сутінкове освітлення, так само розливалося від стін і склепіння голубувате сяйво. Що ближче до середини печери, то важче було щось розгледіти. А в центрі її було наче зовсім темно.

І все-таки широко розплющені очі дівчини помітили там якийсь рух. У центрі печери ніби хтось ворушився, вовтузився... ні, не хтось один, а кілька невеличких темних тварин.

А позаду, чи не за самим поворотом тунелю, було чути те ж саме хрипке сопіння: потвора поспішала до печери...

Роздумувати було ніколи. Галя побігла ліворуч, уздовж стіни печери. Крупне каміння і купи вогкої, ніби щойно скопаної землі заважали їй. Ось велика плеската скеля. За нею можна добре сховатись, якщо спритно примоститися на землі. Сюди, сюди!

І щойно Галя встигла втиснутися в пухку вологу землю за плескатою скелею, як гучне ревіння залунало під склепінням печери. Потвора, що переслідувала її, вибігла з тунелю. А назустріч їй прозвучало тонке гавкаюче скигління невеличких тварин, що вовтузилися в центрі печери.

Обережно, щоб не видати себе, Галя визирнула з-за скелі: вона мусила, мусила знати, що тут діється! Як це не дивно, але Галя поступово опановувала себе. І гвинтівка вже здавалася їй надійним помічником, з яким можна було не втрачати сміливості. Тридцять патронів в її магазині були чогось варті,

«Я потрапила до лігва цієї тварини, — подумала Галя. — А маленькі — її дитинчата. Ну мамашу вони обрали собі, нема чого сказати, надзвичайно симпатична!»

Тепер дівчина збагнула: величезна тварина, певно, навіть не переслідувала її — вона просто поспішала до своїх дитинчат тим самим підземним ходом, яким попереду неї бігла Галя. І тепер вона також не знала про присутність дівчини в печері. Але що все це обіцяло Галі? Нічого доброго... В неї лишалася одна надія на порятунок — діждатися, поки тварина засне або знову вирушить на поверхню Венери. Якщо вона засне, можна буде спробувати тихенько вибратися з печери у підземний хід, щоб піти звідси. Так, але коли ж ця тварина засне? Та чи й засне взагалі? І як Галя довідається про це?

Чекати, поки вона знову піде? А коли це може статися? Теж нічого не відомо. Тварина може лежати тут, у печері, скільки завгодно, їй нема куди поспішати. А час Галі обмежений запасами оксиліту, який дає дорогоцінний кисень для дихання. На скільки часу їй ще вистачить кисню? Годин на шість, не більше...

Якщо через шість годин їй не пощастить повернутися на астроплан — кінець. Але в такому разі не можна пасивно чекати, треба щось робити. Що?

Спробувати зараз пробратися до виходу з тунелю, ховаючись за камінням і купами землі? Ні, тварина легко помітить її. Вбити потвору? Але для цього треба знати точно, куди стріляти. Та, крім того, чи допоможуть відносно маленькі кулі автоматичної гвинтівки проти такої величезної тварини? І де розташовані її життєві центри — в голові, в серці? Думки стрибали, змінювали одна одну, і тільки одна з них, найтривожніша, постійно поверталася і збивала всі інші: « А час іде, час іде, кисню стає менше та менше...»

...Мама, мила мама, вона вже, мабуть, одержала листа Галі. І якщо вона навіть сердилася, докоряла своїй дочці за те, що та, наперекір усьому, потай забралася в астроплан і вирядилась у міжпланетну подорож, то, напевно, давно вже простила її. І тепер навіть, можливо, пишалася нею: Галинка — учасник міжпланетної подорожі, її хвалить сам академік Риндін... Галя писала, що допомагає академікові Риндіну в його науковій роботі, і всі в астроплані задоволені нею... Авжеж, задоволені... Зараз ось шукають її, турбуються, замість того, щоб працювати... А вона лежить отут, і час іде, час іде, кисню стає дедалі менше!

Звісно, і Сокіл і Ван Лун шукають її і не можуть знайти. Вадим Сергійович хвилюється, куйовдить волосся; він завжди запускає руку в волосся, коли починає хвилюватися. Звичайно, Вадим Сергійович часто говорить їй неприємні речі, підпускає всякі шпильки, але Галя чудово знає: він робить це тільки тому, що хоче приховати від інших своє справжнє ставлення до неї. Вона добре це знає, ще на Землі знала, коли Вадим Сергійович говорив з нею про «особисте», і завжди затинався при цьому, і так кумедно червонів. Просто не можна збагнути, чому він, відомий учений, так ставиться до неї, найзвичайнісінької студентки. Ну, їй він подобається, це зрозуміло: він розумний, дослідник надзвичайний, не кажучи вже про те, які в нього вдумливі очі і м’яке, лагідне обличчя. А що він знайшов у ній?.. Жах, про що вона думає зараз, коли час іде та йде, і запас оксиліту витрачається!

А Ван Луна вона завжди трошечки боялася, раніше більше, а тепер менше. Проте все одно ще боїться. Він такий серйозний і насмішкуватий, не такий, як Вадим Сергійович, — той наче сірник: спалахнув, покричав, посердився трохи — і зразу відійшов. Ван Лун зовсім не такий. Він дуже рідко сердиться — але тоді Галя не наважиться йому й слова сказати. І дуже рідко сміється, тому вона цінує кожну його посмішку. Байдужий, незворушний, навіть коли дуже трудно... Цікаво, невже всі китайці такі? Якби Ван Лун знав, де вона зараз, він обов’язково врятував би її, і не треба було б думати про те, що час іде, час іде, і кінчається дорогоцінний кисень...

І ніхто не довідається, що сталося з нею, і як вона потрапила сюди, бідолашна Галиночка, і що це за дивні, незрозумілі камінці, які весь час світяться! Таких на Землі немає, навіть сам Вадим Сергійович не визначив би, що це таке. Дивовижні камінці! Рука Галі намацала біля себе один з них. Дівчина піднесла камінець ближче до очей, стиснула пальцями в щільній гумовій рукавичці. Не дуже твердий, навіть трохи кришиться, коли натиснути. І світиться. І ніби ледь-ледь теплуватий — чи це тільки здається? Адже пальці не відчувають ніякого тепла. Чому ж вона вирішила, що камінець теплий? Галя збагнула: дивне відчуття тепла від камінця виникає тоді, коли вона наближає його мало не до самих очей. Тоді здається, що прямо в очі ллється тонке, приємне тепло. Дивні камінці! Треба буде обов’язково показати їх Миколі Петровичу і Вадиму Сергійовичу... еге, показати, а як це зробити? І час іде, час іде... от, коли б вона не загубила радіопередавач, тоді так легко було б покликати на допомогу...

Цікаво, чи далеко вона зараз від астроплана. А може, хтось із товаришів ходить зараз, розшукуючи її, на поверхні Венери, там, нагорі, просто над нею... Стоп! Чому вона раніше про це не подумала? Адже невеличка радіоустановка в скафандрі діє на досить велику відстань... Чому ж не спробувати покликати товаришів? Можливо, вони почують її. Особливо, якщо підвищити напругу на радіоустановці, як навчав її Ван Лун. Ось тут, біля пояса, є прикрита клапаном маленька ручка. Пересунути її направо — і напруження акумуляторів підвищиться, а це збільшує радіус дії установки.

Намагаючись уникати зайвих або різких рухів, Галя відшукала цю малесеньку ручку і перевела її до краю направо. Малі тварини в глибині заскавчали голосніше. Ага, це через підвищене напруження приймач у скафандрі посилює звуки. Все правильно! І як чудово, що звуки її голосу не вийдуть з шолома — потвора нічого не почує, адже ж у неї немає приймача!..

— Товариші, чи ви мене чуєте? — голосно промовила Галя, вкладаючи в ці прості слова всі свої сподівання. — Товариші, це я, Галина, — продовжувала вона, і слинилася вражена.

Мінливе голубувате світло враз залляло всю печеру. Кожен камінець, який до цього випромінював рівне і спокійне слабке сяйво, тепер викидав з себе яскраві пульсуючі хвилі голубуватого світла. І Галя на мить виразно побачила те, що відбувалося посередині.

Там лежала величезна тварина, що бігла за нею уздовж підземного ходу. Вона повільно ворушила в повітрі своїми довгими і тонкими вусами-щупальцями. А біля неї на землі вовтузилося з десяток менших тварин завбільшки з крупну собаку. Вони трохи нагадували ведмежат, — такі ж самі жовто-бурі, круглі, незграбні. Проте загадкові хвилі світла зникли так само раптово, як і з’явилися. Вусата потвора з своєю родиною знову поринула в темряву, ще густішу після яскравого світла.

— Товариші! — повторила голосно Галя. Вона так зацікавилася дивовижним світловим явищем, що навіть забула про небезпеку, яка їй загрожувала.

Знову яскраві голубуваті хвилі світла прокотилися по всій печері — і знову згасли. Але Галя цього разу встигла помітити, як стривожена світлом потвора неспокійно заворушилася. Її довгі щупальці збуджено закрутилися в повітрі, вона грізно заричала, підвела голову.

— Е, ні, досить експериментів, — вже тихо промовила Галя Рижко. Але й ці неголосні слова мали таку ж саму чарівну дію. Незліченні камінці в стінах і склепінні яскраво спалахнули, випромінюючи хвилі блакитного світла.

Але не на чудесні камінці дивилася, затамувавши подих, дівчина. Вона з жахом побачила, як вусата потвора з грізним ревінням підвелась і подивилася навколо. Потім вона повільно повернулася і так само повільно поплазувала вздовж печери. І хоч голубувате світло вже згасло, Галя ясно бачила в півтемряві, як потвора рушила вздовж стіни, обмацуючи її вусами. Широкі лапи-гребінці прочісували пухку землю, відкидаючи вбік крупне каміння, наче піщинки. Становище ставало загрозливим: потвора відрізала єдиний шлях відступу до підземного ходу. Ще кілька хвилин — вона помітить її, і тоді...

Дуже дивно, — але Галя раптом відчула, що вона більше не хвилюється, що страх, який був охопив її, зник. На зміну прийшло напружене збудження людини, яка остаточно зрозуміла, що чекати допомоги нема звідки і треба розраховувати тільки на власні сили. Ну що ж, коли так — Галина Рижко не дешево віддасть своє життя! Якщо треба боротися, — будемо боротися!

Неквапливо й обережно — напевно, так поводився б і незворушний Ван Лун! — Галя поклала зручніше свою автоматичну гвинтівку і взяла потвору на приціл. Вона цілилася старанно, наче в тирі, — але поки що не для того, щоб вистрілити. Хай підповзе ближче, тоді буде вірніше. Куди ж скерувати першу кулю з тридцяти, які є в її розпорядженні? Де життєві центри потвори?

Галя обрала точку у верхній частині голови тварини, між лютими її очима. Дівчина розраховувала так: рани в голову завжди найбільш смертоносні. Крім того, при такому прицілі вона встигне за кілька секунд випустити з гвинтівки в цю точку не менше десятка куль. Не промахнеться ж вона з такої невеличкої відстані!..

Потвора наближалась, її відділяло від дівчини всього метрів п’ятнадцять-двадцять. Галя завмерла. Її прижмурене праве око знайшло пряму лінію, яка з’єднувала мушку на стволі гвинтівки й обрану нею точку на голові тварини, поміж її очима. Тепер хай стане трохи світліше.

— Стій, проклята! — голосно гукнула дівчина. Яскраві хвилі світла слухняно попливли по печері. Так, ціль взято правильно. Все добре видно.

Наче на учбовій стрільбі, Галя акуратно натиснула на спуск. Сухий постріл пролунав коротко і чітко, йому відгукнулася протяжна луна в глибині печери. Щось вдарилось об скелю, за якою лежала дівчина, і впало біля неї разом з відбитими від скелі кам’яними бризками.

Це була її куля! Деформована, сплющена... Значить, куля з гвинтівки не пробила череп потвори, відскочила від нього... Потвора має броню?..

Гаразд, хай буде що буде! В магазині гвинтівки є ще чимало куль. Галя знайде місце, куди їх вгатити. Не може бути, щоб ця огидна тварина вся була вкрита невразливим панциром!

Постріли з автоматичної гвинтівки лунали один за одним, як короткі кулеметні черги. Галя цілилася вище й нижче, лівіше й правіше. Адже ж мусить, мусить бути вразливе місце на тілі потвори!

Проте кулі так само відлітали назад рикошетом, відбивали кам’яні бризки від скель печери. А тварина, роздратована ударами куль об її панцир, з грізним ревінням посувалася вперед. Щупальці звивалися в повітрі, наче довгі батоги, лапи з силою врізалися в землю. Ось потвора вже всього за п’ять-шість метрів од дівчини, що лежить за плоскою скелею...

Одна з широких лап злетіла високо вгору над Галею. Ще мить...

Руки дівчини похололи. Гвинтівка здавалася неймовірно важкою, такою важкою, що Галя вже не могла підняти її і знову стріляти. Її нерви не витримали: потвора, зодягнена в панцир, який не може пробити куля!..

Знесилена Галя в одчаї поклала голову в шоломі на руки, на непотрібну тепер гвинтівку. Глухий стогін вирвався з її уст.

І наче у відповідь на нього, загадкове каміння в стінах і склепінні печери спалахнуло неспокійним мінливим світлом, в якому виразно позначилася нерухома постать дівчини в скафандрі і занесена над нею панцерована лапа потвори...

Микола Петрович Риндін одірвався, нарешті, від складного рисунка, що його він довго і старанно викреслював на папері. Вадим Сокіл, який уважно стежив за рухами руки Риндіна, запитливо поглянув на академіка,

— Значить, — непевно промовив він, — виходить, що...

Риндін перевів погляд на нього, потім подивився ще раз на рисунок. І лише після цього повільно відповів:

— Нічого втішного поки не виходить, дорогий Вадиме, нічого втішного!

Сокіл мовчав. Він сидів навпроти Миколи Петровича приголомшений і похмурий — такий самий, яким був увесь цей час з того моменту, як Ван Лун пішов на розшуки Галі Рижко. Риндін бачив, як Сокіл з безнадійним виглядом куйовдить своє кучеряве волосся, як він знімає і в котрий раз протирає окуляри, думаючи все про те ж саме — про долю Галі.

— Послухайте мене, Вадиме, — серйозно заговорив Риндін. — Я розумію, що вам важко. Але ж і я повний тривоги за Галю. Треба тримати себе в руках.

— Тримати себе а руках! — глухо повторив Сокіл. Він підвів голову і подивився на Риндіна тоскними очима. Голос його тремтів од хвилювання. — Тримати себе з руках! Миколо Петровичу, не можу я! Ви знаєте, що я не вмію нічого ховати від вас, я дуже поважаю вас і ваш світлий розум. І зараз я мушу сказати вам, Миколо Петровичу, що я люблю Галю!

— Знаю, Вадиме, — тихо і лагідно відгукнувся Риндін. — І вона, мені здається, також…

— Не знаю, нічого не знаю! — гаряче перебив його Сокіл. — Я ніколи не запитував її про це і сам теж не говорив їй, що люблю. Не вмію говорити про це! Але люблю її давно: з того самого часу, як уперше побачив, почув її голос, я одразу зрозумів, що для мене вона єдина дівчина на всій Землі. І коли вона з’явилася в астроплані, мені було і радісно і тяжко. Радісно — бо вона була з нами, зі мною. Тяжко — бо я розумів, що попереду багато небезпек... ні, не тільки це! Я розумів, що не маю тепер права говорити Галі про своє кохання, і не дозволяв собі навіть думати про це. І нікому не казав, приховував від усіх… і від вас також...

Риндін стримав посмішку: так, Вадим приховував, це правда. Але хіба можна приховати почуття?.. Наївний Вадим, він певен, що ніхто не помічав цього!

Риндін поклав йому руку на плече: треба було допомогти Вадимові, заспокоїти його.

— Я все розумію, любий Вадиме, — сказав він тихо і переконливо. — Те, що ви розповіли, не такий вже секрет для мене. Так, так, не дивуйтесь. Я давно помітив ваші почуття до Галі і схвалював вашу стриманість. Так от заявляю вам твердо: я переконаний, що Ван Лун через деякий час приведе до нас сюди вашу Галю, живу, здорову і таку ж життєрадісну, як і раніше. І вона розповість нам про які-небудь свої відкриття, зроблені в той час, як ми страшенно хвилювалися за неї. І вам, друже мій, доведеться знову приховувати від неї свої почуття, — якщо зможете, звичайно. А після повернення на Землю вам доведеться запросити мене на весілля. Нічого не поробите, Вадиме, у цьому я також певен!

— Ви тільки втішаєте мене, Миколо Петровичу. У вас немає підстав для такої певності. Ви не знаєте, що саме думає Галя... і як вона поставиться, коли довідається, що я…

Риндін голосно розсміявся:

— Ну, Вадиме, я бачу, що все в порядку! У вас лишилися сумніви тільки з приводу того, як відповість вам Галя. А щодо її благополучного повернення з Ван Луном — ви вже погодилися зі мною. Не заперечуйте, не відмовляйтеся: ви знаєте, що я не люблю, коли мені заперечують без достатніх підстав,

— Миколо Петровичу, та я...

— Мовчіть, мовчіть! І давайте зразу ж таки обміркуємо одну думку, яка майнула у мене. Вадиме Сергійовичу, нам вкрай потрібен зв’язок з Землею! Передавач наш несправний, ми не можемо користуватися ним, поки не полагодимо. Але приймати сигнали з Землі ми б могли. Чому ж ми їх не чуємо? Адже пробували вже не раз…

— Справді, чому? — повторив Сокіл. — Можливо, ми пробували приймати тоді, коли Земля була схована від нас товщею Венери?

— Ні, ми робили це в різний час і завжди однаково безуспішно. А трапляється це, як мені здається, тому, що ми пробуємо приймати на нашу звичайну маленьку антену. Цього недосить — вона надто малочутлива для слабких радіоімпульсів, що можуть дійти до неї на величезній відстані, яка відділяє нас від Землі. Крім того, послаблювати сигнали може і знайоме нам космічне проміння.

— Якщо це так, Миколо Петровичу, — заговорив уже захоплений міркуваннями Сокіл, — тоді у нас є добрий засіб посилити чутливість приймача. Наш радіозонд...

— Про це я й подумав, Вадиме. Радий, що наші погляди зійшлися. І тому я хочу зараз же, не відкладаючи, привести зонд у дію… якщо ви не заперечуєте, га?

— Певна річ, Миколо Петровичу, це страшенно цікаво! І раптом ми почнемо регулярно приймати сигнали Землі!..

— Певний у цьому, друже мій. Отож, до діла. Я беру на себе зонд, ви — трос і водневу установку. Залазьте в скафандр.

— А як же ви, Миколо Петровичу? — з ваганням спитав Сокіл. — Хіба ви збираєтеся вийти з астроплана без скафандра? Дихати вуглекислотою?

— Не перебільшуйте, друже мій! Будь ласка, не бійтеся за мене, я знаю, що роблю. Навіть при цих п’ятнадцяти процентах вуглекислоти в атмосфері я вільно і без усякої шкоди для здоров’я можу провести зовні хвилин вісім-десять. Ну, буду трохи глибше і важче дихати. Почнемо роботу разом. Адже ви один не впораєтесь. А коли закріпимо трос, коли зонд наповниться, — я повернусь, а ви закінчите справу. Одягайте скафандр, Вадиме. Шкода тільки, що я не зможу вас чути. Адже ви будете чути мене, а я — ні. Ну, нічого, як-небудь порозуміємось. Одягайтесь!

— А якщо нападуть які-небудь хижі комахи?

— Цього не станеться. Адже вони нападають тільки в тіні, а зараз — день. Та не гайте часу, вдягайтеся!

Сокіл не пробував заперечувати далі. Якщо Микола Петрович вирішив — треба було виконувати. І він слухняно вліз у скафандр, закріпив шолом і вирушив з каюти за пристроєм для наповнення зонда воднем.

Залишившись на самоті, Риндін полегшено зітхнув. Дуже добре, що Сокіл висловився, одверто про все розповів. І так само добре, що Риндіну вчасно спало на думку зайнятися радіозондом, пощастило зацікавити Вадима. Тепер головне — не давати йому можливості знову заглибитися в тяжкі думки про Галю, не залишати його на самоті, примушувати працювати, діяти. Саме тому Микола Петрович і вирішив вийти разом з ним з корабля, хоч у цьому не було справжньої потреби, бо Сокіл і сам міг справитися з випуском зонда.

Риндін зайшов у кладову, взяв оболонку зонда в запобіжному конверті, котушку з найтоншим капроновим тросом, в який була вплетена ще тонша мідна жилка, захопив невеличкий причіпний пристрій зонда і пішов слідом за Вадимом.

Він вийшов крізь шлюзовий люк назовні й мимоволі спинився біля драбинки. Яке чудове, напоєне ароматами повітря! Вологе, тепле... Важко повірити, що воно ховає в собі грізну небезпеку, що воно отруєне надмірною кількістю вуглекислоти. А ландшафт, дивовижне багатство барв і відтінків, чудова пишна рослинність, мальовничі густі зарості... Так, але і в них, як у повітрі Венери, як у всьому тут, в цьому сповненому, несподіванок. світі, також ховаються, підступно стережуть мандрівників незнані небезпеки!..

Свіжий вітрець ворушив його сиве волосся, трохи підіймав поли легкого піджака. Ні, все ж таки надзвичайно красиві ландшафти Венери — особливо, зарості папороті і цикадей, що розкинулися по схилах міжгір’я. Проте дихати трохи важкувато, доводиться весь час робити глибокі вдихи й видихи; повітря здається водночас і густим і на диво порожнім. Бракує кисню!..

Риндін зійшов униз, до Сокола, який встиг уже вбити в ґрунт міцні металеві кілки і встановив коло них балон із стисненим воднем.

— Починаємо, Вадиме, — бадьоро окликнув його Микола Петрович, складаючи свою ношу.

Вони акуратно розправили і розклали на землі тонку, але напрочуд міцну оболонку кулі-зонда, вийняту з запобіжного конверта, з’єднали її шлангом з балоном, прикріпили до оболонки підвісний пристрій і кінець капронового троса.

— Редуктор включили, Вадиме? Так, добре, інакше водень, виходячи під великим тиском, міг би пошкодити оболонку.

Другий кінець капронового троса, виведений з середини котушки назовні, був укріплений на ізоляторах стяжки, яка зв’язувала вбиті в ґрунт кілки.

— Включайте балон!

Почулося легке шипіння. Водень виходив з балона під сильним тиском, що зменшувався редуктором, і поступово наповнював оболонку кулі-зонда. Вона, наче жива, заворушилася на землі і почала роздуватися.

Звичайно, радіозондом цей дотепний прилад називали тільки по інерції, бо він був дуже далеким родичем, праправнуком куль-радіозондів, які випускались у верхні шари атмосфери Землі ще в сорокових і п’ятдесятих роках нашого сторіччя. Ті зонди були корисними пристроями, що підіймалися на десять-двадцять кілометрів і вільно пливли там, у верхніх потоках повітря. Вони автоматична передавали по радіо вниз дані про температуру, розрідженість і рух верхніх шарів земної атмосфери. За цим основним зразком був сконструйований і зонд астроплана «Венера-І», але з іншою метою, і мав інші особливості.

Наповнений воднем зонд легко підіймався на височінь у двадцять кілометрів, але залишався з’єднаним з поверхнею Венери найтоншим капроновим тросом. Цей трос, незважаючи на вплетену в нього мідну павутинку жилку, важив на диво мало. Але він не давав зондові піднятися вище і разом з тим становив надійну антену, яка вловлювала радіоімпульси у верхніх шарах атмосфери і передавала їх униз, до чутливого приймача астроплана. Природно, слабкі імпульси не могли пошкодити павутинну мідну жилку.

Куля наповнилася воднем. Вона округлилася, але не цілком — оболонка звисала по боках зонда довгими складками: вгорі атмосферний тиск буде значно меншим, там водень розшириться і заповнить всю оболонку. Вона набере форми правильної кулі. Зонд похитувався у повітрі, стримуваний тросом.

— Досить кисню, Вадиме. Відключайте балон, — розпорядився Риндін.

Ще кілька перевірних операцій — і котушка з тросом почала швидко обертатися, відпускаючи зонд. Куля пішла вгору, до хмар.

— Яка шкода, що ми не маємо можливості стежити за нею поглядом, — зітхнув Риндін, — зараз вона сховається!..

Куля торкнулася нижнього шару хмар і зразу ж зникла в ньому. І тільки котушка, яка швидко оберталася, та тонкий трос, що зникав угорі, свідчили, що зонд нестримно підіймався крізь хмари вище й вище.

Дивна річ, але Микола Петрович Риндін майже освоївся, як йому здавалося, з перенасиченим вуглекислотою повітрям Венери. Правда, він дихав глибоко і сильно, але почував себе добре. Тому він і не квапився повертатися в астроплан. Адже його відділяло від корабля лише кілька метрів, встигнути можна було завжди. Помітивши запитливі погляд Сокола, Риндін заспокоїв геолога:

— Я чудово себе почуваю, Вадиме. Повірте, я стежу за собою і не затримаюсь назовні жодної зайвої хвилини. Не турбуйтеся, все гаразд!

Котушка оберталася дуже швидко і дедалі тоншала. Ось вона почала уповільнювати обертання. Це діяв ще один автоматичний пристрій. Капроновий трос розмотався майже весь; щоб уникнути різкого ривка, котушка сама уповільнила оберти і, нарешті, спинилася зовсім. Все! Куля-зонд піднялася на всю довжину троса, на двадцять кілометрів. Антена була готова до прийому сигналів з Землі. Сокіл знову запитально поглянув на Риндіна. Крізь товсте скло шолома було видно, як ворушилися його губи.

— Ні, ні, Вадиме, — посміхнувся Микола Петрович, — ще не час. Мені хочеться на власні очі подивитися, як змінився стан астроплана. Це забере всього кілька хвилин, а тоді вже повернемося. Ходімо швиденько до корми.

Сокіл стурбовано похитав головою, але підкорився.

Вони йшли поруч — Вадим Сокіл у непроникному скафандрі з прозорим циліндричним шоломом вгорі, крізь який було ясно видно його голову, і академік Риндін у своєму звичайному сірому піджаку і довгих штанях, без шапки, із схвильованим від незвичних вражень обличчям. Адже він був першою людиною, яка дихала на повні груди, хоч і трохи утруднено, ароматним повітрям Венери!

Сокіл і Риндін обійшли навколо астроплана. Висновки Миколи Петровича, на жаль, були правильними. Корабель майже зарився носом у ґрунт, піднявши корму. Сопла дивилися під кутом у небо. І неможливо було уявити собі, яким способом мандрівникам пощастить вирівняти астроплан...

Вадим Сокіл уважно стежив за рухами Риндіна: він був помітно занепокоєний. Минуло вже близько двадцяти хвилин, а Микола Петрович все ще не йшов назад в астроплан. Проте Риндін наче не помічав занепокоєння свого супутника.

— А що це за цікава порода? — сказав він. — Відбийте вашою киркою шматок для зразка. У каюті роздивимося.

Риндін указав на велику скелю, яка нависала над корпусом астроплана. Між кораблем і скелею лишався тільки вузький прохід. Сокіл слухняно вдарив по краю скелі киркою і підняв з землі відбитий уламок, який мінився на зламі райдужними виблисками.

— Так, цікавий зразок, — повторив Риндін, розглядаючи уламок. — Не знаєте, що це таке, Вадиме? А ще досвідчений геолог! Ну, ховайте його і ходімо в каюту. Мені й справді стало вже трудно. Стиснуло груди, руки поважчали... ні, досить, повернімося!

І він рішуче протиснувся між скелею і корпусом корабля. Сокіл зачекав, доки Риндін звільнить прохід, щоб вирушити слідом за ним, — і почув вражений, майже зляканий вигук Миколи Петровича:

— Що це за страховище? Вадиме, сюди!

Сокіл кинувся в прохід. Його кирка, зачепившись за виступ скелі, впала, і геолог не встиг підняти її. Він поглянув туди, куди дивився Риндін, і теж не стримався:

— Яка гидка істота!

На металевій драбинці, яка вела з землі до шлюзового люка астроплана, сиділо небачене страховище, схоже на гігантського павука. Воно було завбільшки з велику вівцю. Округлий кошлатий його тулуб був укритий чорною жорсткою шерстю, крізь яку проступали білі й жовті смуги. Виставлена вперед кудлата голова страховища не зводила з мандрівників насторожених лютих очей. Щось схоже на два кривих дзьоби; які злилися в одну хижу пащу, «прикрашало» нижню частину голови. Ця паща загрозливо вискалювалася, трохи відкриваючи свої зубчасті краї.

— Огидна істота... і мені погано... — почув Сокіл голос Риндіна, що помітно слабшав.

Микола Петрович ледве говорив. Він задихався — отруєне вуглекислотою повітря Венери, впливу якого він довго не помічав, тепер гостро давалося взнаки. Академік хитався, його обличчя, яке перед тим розчервонілося, набрало тепер зловісного синюватого відтінку. Сокіл розумів: Риндіну нема чим дихати, він отруюється вуглекислотою. Потрібне хороше, багате киснем повітря! Проте — що ж робити? Прокляття, зношу винен він, Сокіл! Адже він порушив сувору й обґрунтовану вимогу Ван Луна і вийшов з астроплана, не взявши з собою зброї. Якби в нього був з собою бодай пістолет, не кажучи вже про гвинтівку!..

Риндін, напружуючи останні сили, промовив:

— Вадиме... женіть його геть... цього павука, але обережніше... він може бути отруйний...

Навіть у цю хвилину, задихаючись, Микола Петрович думав про товариша!

Сокіл розгублено дивився на павука, який все ще сидів на драбинці нерухомо, втупивши очі в людину в скафандрі, наче вивчаючи силу противника. Та ось його криві лапи напружились і міцніше вчепилися в перекладини драбини. Подвійний дзьоб загрозливо розкрився, голова глибше втиснулася в тулуб.

«Спробую налякати його, — подумав Сокіл. — Адже нам тільки й треба, щоб він покинув драбинку...»

Не зводячи очей з павука, Сокіл зробив крок назад до проходу між скелею і корпусом астроплана. На щастя, йому вдалося зразу ж намацати позаду себе кирку, яку він перед тим упустив. Вона була зараз його єдиною зброєю. Діяти треба було швидко, інакше загине, задихнеться Микола Петрович!

Зібравши всі сили, Сокіл з шаленим вигуком кинувся до драбинки, замахуючись киркою; геолог забув, що павук все одно не почує його.

Страховище присіло нижче на товсті лапи, але не зрушило з місця. Із роззявленого подвійного дзьоба почулося загрозливе шипіння. Довга чорна шерсть на тулубі здибилася. Павук не здавав позицій, він готувався до бійки.

Сокіл озирнувся на Риндіна. Академік ледве стояв, спершись на скелю, і конвульсійно хапав повітря широко відкритим ротом. Очі його заплющилися, груди важко підіймались і опускались. На лобі виблискували крупні краплини поту. Він знемагав.

Не тямлячи себе, Сокіл схопив з землі великий гострий камінь і з силою жбурнув його в павука. Камінь потрапив у голову страховища вище дзьобів, відскочив і впав. Над дзьобом виступила краплина густої білої рідини. Потвора була поранена.

Стиснувши похололими руками кирку, Сокіл бачив, як павук загрозливо підняв пару передніх лап і почав спускатися з драбинки. Криві, вкриті рідкою шерстю лапи з гострими пазурами на кінцях були готові схопити противника і підтягти його до роззявленої пащі.

Сокіл забув про страх. Але потвора була така бридка, що він мимоволі відступив на крок і відчув, як його лоб вкривається потом, а руки стали вологими. А павук повільно, наче розраховуючи кожен рух, посувався вперед, тримаючи передні лапи напоготові.

Слабкий стогін долинув до Вадима Сокола. Мабуть, павук також почув його: він рвучко повернувся до Риндіна, який упав.

Тоді Сокіл забув про огиду. Вигукуючи щось незв’язне, він кинувся на потвору, замахуючись киркою. Павук зупинився. Криві лапи знову простяглися до геолога, намагаючись ухопити його. Дзьобоподібна паща клацнула, на її краях з’явилися тьмяні жовтуваті згустки.

«Мабуть, отрута, — встиг подумати Сокіл. — Ну і чорт з ним!»

Він щосили ударив павука киркою по голові. І в ту саму мить відчув, як криві передні лапи потвори схопили з обох боків його тіло нижче грудей і потягли до себе. Сокіл спробував вихопити кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застрягла й не піддавалася. Лапи павука стискали тіло Вадима і повільно, але наполегливо підтягували його до пащі.

Сокіл відчув, як його ноги відриваються від ґрунту. Він висів у повітрі, затиснутий лапами страховища. І все ж таки він не випускав рукоятки кирки і намагався витягти її. Перед його очима, відокремлений від них лише прозорим склом шолома, майнув гострий дзьоб. Павуку вдалося підтягти геолога до пащі. Дзьоби розкрилися ще ширше і охопили шолом. Пролунало скреготіння. Гострі краї дзьобів сковзалися по рівній, гладкій поверхні товстого скла.

— Хоч би витримало скло, хоч би витримало, — шепотіли побілілі губи Сокола.

Скреготіння посилилося. Павук намагався розгризти шолом. Жовті струмки густої рідини потекли по склу: мабуть, це й справді була отрута з залоз потвори. Тепер Вадим опинився ще в гіршому стані: крізь забруднене скло шолома нічого не було видно. Він ще раз спробував витягти кирку. Вона хитнулася, але не вийшла з тіла павука.

І раптом скреготіння припинилося. Дзьоб з тріском врізався в тканину. У ніздрі Сокола вдарив гидкий сморід, такий гострий, що від нього засльозилися очі.

«Розірвалися трубки кисневого апарата!» — з одчаєм вирішив Сокіл. Зібравши всі сили, він ще раз сіпнув рукоятку кирки. О радість! Вона піддалася. Ще одне шалене зусилля — і кирка звільнилася. Тоді, вигинаючись у міцних лапах павука, Сокіл почав навмання завдавати киркою ударів.

Скільки разів він ударив — Сокіл не пам’ятав. Та ось лапи павука ослабли. Секунда, друга і Сокіл відчув, що він падає. Геолог сидів на вологій землі на листі папороті й протирав скло шолома рукою в рукавичці. Він бачив, як павук повільно відповзав убік від астроплана, припадаючи на криві лапи, з численних ран на його кошлатому тулубі витікала густа біла рідина.

Риндін лежав біля скелі. Він не ворушився. Сині його губи безсило розтулилися, груди не підіймалися. Він був або непритомний, або...

Сокіл рвучко скочив на ноги. Гострий біль у боці примусив його зразу ж таки пригнутися. Але що там біль — треба рятувати Миколу Петровича! Він обхопив тіло Риндіна поперек тулуба, підняв його і поніс до драбинки. Тут Сокіл знову похитнувся: наче розпечене залізо врізалося йому в бік. Але він втягнув тіло Риндіна по драбинці до люка, відкрив його і важко звалився разом з своєю ношею в середину шлюзової камери.

Піднятися тут йому невистачило сил. Він дотягнувся до кнопки управління люком, натиснув її: люк за ним зачинився. Тоді Сокіл поплазував до внутрішніх дверей, тягнучи за собою непритомного Риндіна. Сантиметр за сантиметром він дістався до внутрішніх дверей, які вели в центральну каюту. Останнім одчайдушним зусиллям Вадим одчинив двері, вповз до каюти і втягнув за собою тіло Миколи Петровича.

Двері з м’яким шумом автоматично зачинилися за ними.

Тремтячими руками Сокіл відкинув з голови шолом. Не знімаючи скафандра — чи до нього зараз було! — він нахилився над Риндіним, що лежав на підлозі.

У нерухомому тілі Миколи Петровича не можна було помітити ніякої ознаки життя. Він не дихав. Ані кровинки не було в його блідому обличчі. Посиніле і враз зблідле, воно байдуже дивилось у стелю напівзаплющеними затуманеними очима.

— Миколо Петровичу, Миколо Петровичу! — в розпачі торсаючи Риндіна, кликав Сокіл.

Мовчання.

— Миколо Петровичу! — ще раз гукнув Сокіл, підіймаючи голову академіка і заглядаючи в його безживні очі.

Риндін нерухомо лежав на підлозі, не відповідаючи ні жестом, ні словом.

Галя ясно відчувала, як в її ліву скроню раз у раз стукає маленький гострий молоточок: тук… тук... тук... Її вкритий потом лоб торкався холодного скла шолома. Дівчина знала: ось іще секунда — і кінець. Грізно рикала над нею тварина. І піднята лапа з широкими зубцями... Невже це останнє, що їй доведеться почути й побачити в житті?..

Наче розірвані шматки довгої кінострічки пливли перед її очима. Уривки ці на мить спинялися, затримувалися, спалахували яскравими образами і потім зникали, замінившись іншими. Скільки людина може згадати протягом лічених секунд, коли над нею нависла страшна, невідхильна небезпека, коли, здається, прийшов кінець усьому? Протягом цих кількох секунд Галя встигла згадати чи не ціле своє життя, побачити, ніби стоячи осторонь, навіть малесенькі епізоди так виразно, немов вони знову виникли перед її очима.

Ось вона, Галя, зовсім маленька, залізла в стару шафу, де зберігалися завітні й пам’ятні для всієї родини реліквії, що залишилися від сивого дідуся, якого Галя знала тільки за ви цвілими фотографіями, її прадіда, учасника далекої, овіяної легендами громадянської війни. Ніхто не помітив, як це трапилося, але, на загальне здивування, Галя раптом з’явилася перед рідними у високій будьонівці з великою червоною зіркою; за дівчинкою тяглася по підлозі шабля, що висіла у неї через плече. Як гірко плакала Галя, коли в неї безжалісно відібрали ці надзвичайні речі!

А ось іспити у школі. Галя — відмінниця, вона завжди дуже добре вчилася, і мама пишалася нею. І от, відповідаючи на іспитах, зона раптом забула... найпростішу формулу води! Смішно, по-дурному, але забула зовсім, наче ніколи й не знала, і не могла згадати, ковтала сльози образи, доки вчитель, зрозумівши хвилювання дівчини, не відпустив її на місце на хвилинку: «Ідіть заспокойтеся, Рижко!» А за хвилину-дві Галя знову відповідала і блискуче довела свої відмінні знання.

Школа... інститут… лекції Вадима Сергійовича… все ж таки, мабуть, він любить її, милий Вадим Сергійович з вічно скуйовдженим волоссям, хоч за весь час подорожі він не сказав їй про це ані слова і поводився зовсім не так, як там, на далекій Землі...

Всього кілька секунд — а як багато спогадів, думок про минуле — дороге, близьке! Воно відійшло назавжди, це безповоротне дороге минуле, воно тонуло у страшному ревінні розлюченої потвори, яка зараз знищить її...

І раптом це ревіння розітнув сухий тріск. Що це, постріл? Ні, не може бути — звідки?

Але слідом за тим вже зовсім близько, чи не над самою головою дівчини пролунав другий постріл, голосніший, розкотистий, схожий на вибух. І страшна тварина, обірвавши ревіння, оглушливо завила.

Допомога? Звідки? Хто?

Галя рвучко підвела голову, але зразу ж таки знову опустила її, почувши твердий, наполегливий голос Ван Луна:

— Дівчино, лежати, не ворушитися! Жодних рухів, прошу. Не заважайте мені!

Ван Лун стояв на виступі скелі, що звисала з верхньої частини печери недалеко від отвору підземного ходу. В його руках була автоматична гвинтівка, з дула якої тягнулася тоненька цівка диму, помітна в промені нагрудного прожектора, що прорізував темряву печери. Ван Лун приглядався до дна печери, освітленого його прожектором.

Величезна потвора, що вже замірилась на Галю широкою зубчастою лапою, тепер шалено розмахувала нею в повітрі. Влучний постріл Ван Луна, який встиг вмить прицілитись і натиснути спуск, розтрощив цю лапу. Розривна куля його гвинтівки показала, на що здатні ці маленькі снаряди. Твердий панцир лапи луснув, наче яєчна шкаралупа, м’ясо на місці розриву розлетілося на шматки — і лапа трималася тільки на вцілілих сухожиллях. Тварина вже не ревла, а дико вила, повільно і незграбно обертаючись назад. Вона ніби тупо міркувала: щойно ворог, який лежав перед нею, був приречений — і раптом небезпека прийшла з іншого боку. Тварина озиралась, розшукуючи другого противника, Довгі її вуса промацували повітря. Потвора забула про Галю. Вона побачила яскравий промінь прожектора. Саме цього і хотів Ван Лун.

— Дивись-но сюди, будь ласка, — бурмотів він, тримаючи голову тварини на прицілі. — Чекаю тут ось. Підходь сюди ближче, прошу. Дуже прошу!

Легким рухом корпуса він скерував промінь нагрудного прожектора прямо в очі тварини. Вона люто заревіла і, остаточно забувши про Галю, рвонулася на промінь, який дратував її. Але рухатися потвора могла лише повільно, їй заважали поранені лапи.

— Правильно, сюди, — немовби заохочував її Ван Лун, — Галю, гадаю, вам більше не треба боятися. Можете підвестись, коли хочете. Як почуваєте себе? — Він говорив таким спокійним тоном, наче і взагалі не було ніякої небезпеки, наче не до нього наближалася розлючена тварина. І його напружений стан виказувала тільки особлива уповільненість, розміреність мови. Здавалося, Ван Лун старанно добирав кожне слово і надто вже чітко вимовляв його.

Галя підвела голову. Вона побачила промінь прожектора, що прорізав густу темряву печери. Цей сліпучий промінь з’єднував темну постать людини в скафандрі на високому виступі скелі і гігантську потвору, яка з ревінням повзла знизу до неї.

— Чому не відповідаєте, Галю? — так само спокійно і розмірено проговорив Ван Лун. — Як почуваєте себе? Занадто довго мовчали. Боюсь, розучилися говорити, так?

Слово честі, це було неймовірно! Галя з захопленням дивилася на темний силует на скелі: до Ван Луна підповзає ця страшна потвора, зараз кинеться на нього, — а він ще жартує!

— Все гаразд, товаришу Ван, — відповіла дівчина якомога веселіше, найбадьорішим тоном, на який вона була здатна зараз. Їй страшенно хотілось говорити так само безтурботно, як звертався до неї Ван Лун. — Трохи втомилася. Дуже вже чіплялася до мене ця тварина.

— Проте нічого, ми зараз поставимо на ній крапку.

— Тільки ви обережніше, товаришу Ван! Вона може раптом кинутися. І потім, вона панцирована. Куля не бере, адже я багато стріляла...

— Це як до кулі, думаю... Дуже повільно повзеш, ти!

Останні слова Ван Луна стосувалися, зрозуміло, тварини, яка доповзла до стіни і нерішуче спинилася. Де ворог? Виступ скелі закрив від неї постать людини в скафандрі. Вуса потвори шукали в повітрі противника, обмацували стіну, підніжжя скелі. Мабуть, тварина відчувала, що ворог десь на горі. Вона шкребла стіну, вириваючи з неї велике каміння, і відкидала його вбік: тварина збиралася підвестися на задніх лапах і лізти вгору.

— Е, ні, так незручно, — сказав Ван Лун, з поля зору якого теж зникла голова тварини. Він пересунувся ближче до краю виступу. — Ось так, гадаю, буде краще, — з цими словами він швидко підкинув гвинтівку і, майже не прицілюючись, натиснув на спуск. Знову пролунав сухий постріл, що відгукнувся луною в печері. Але значно голосніше, ніж луна, струсонув повітря короткий вибух: це вибухнула в тілі тварини розривна куля.

Її було б досить для того, щоб покласти на місці першого-ліпшого великого звіра на Землі. Але потвори Венери були інакші. Заревівши від болю, велетенська тварина кинулася вгору, чіпляючись лапами і щелепами за виступи скелі і видираючись туди, звідки стріляв Ван Лун. Люте ревіння сповнило печеру, часом воно переходило у пронизливе виття, і тоді було чути, як унизу, в середині печери, несамовито верещали перелякані дитинчата.

Галя зблідла. А що, як потвора встигне кинутися на Ван Луна?.. Але тут-таки вона побачила, як Ван спокійно відклав убік гвинтівку, зняв з пояса одну з атомітних гранат, повернув на ній запобіжник і замахнувся нею.

— Галю, укрийтеся, кидаю! — почула дівчина його владний голос.

Рука мисливця майнула в повітрі. І в ту ж саму мить він зник за виступом скелі. А граната, наче маленький камінець, полетіла вниз. Галя припала до скелі.

Великий сірий клуб диму, прорізаний гострими язиками полум’я, виник над головою тварини. Люте ревіння миттю потонуло в заглушливому гуркоті вибуху. Згори, із склепіння печери, посипалося каміння, збите повітряною хвилею, яка відчутно штовхнула і Галю.

Голова Ван Луна з’явилася над виступом скелі. Він уважно дивився вниз.

Гігантський тулуб його ворога важко осів на землю під скелею. Широкі лапи конвульсійно сіпалися. Два довгі відростки на кінці тулуба розсувалися і знову сходилися, немов леза величезних ножиць. Ось тулуб завмер — і лише час від часу по ньому пробігали конвульсії і підіймали яку-небудь частину панцира. Хмари сірого диму розходилися звивистими клубами під склепінням печери. Вони розпливалися в повітрі і осідали на стіни й землю.

— А крапку ми все ж таки поставили, так, Галю? — промовив Ван Лун. — Як гадаєте?

Так, Галя бачила жахливі наслідки дії атомітної гранати. Там, де щойно підводилася грізна панцирована голова потвори, — тепер громадилися безформні уламки грубого панцира і розшматоване м’ясо, якась перемішана каша. Потвора безумовно перестала бути небезпечною.

— Ніколи не думала, що атомітна граната така сильна, — чесно призналась Галя. — Немов снаряд!

— Так, міць, у ній є, — незворушно погодився Ван Лун. — Вважаю, тепер треба йти додому, до товаришів. Вони дуже турбуються, гадаю. Мало знають про вас. А тепер і про мене теж... А як вам перебратися до мене? Дуже далеко ви забігли від входу... Ага! Ось так, заждіть трохи.

Він зручніше вмостився на своєму виступі скелі і розгорнув моток капронового канатика, перекинутий через плече. Досвідченим поглядом Ван Лун виміряв відстань, яка відокремлювала його від дівчини, і спритним, вмілим рухом кинув моток в її бік. Розгортаючись у повітрі, моток пролетів над нерухомою твариною до Галі.

— Ловіть!

Проте ловити не довелося. Решта мотка м’яко впала на плоску скелю перед Галею — і їй лишилося тільки простягнути руку, щоб узяти його. Тонкий канатик з’єднував тепер її з Ван Луном, який тримав у руці другий кінець.

— Дуже добре, — задоволено вимовив мандрівник, побачивши, як Галя взяла кінець канатика. — Тепер обв’яжіть себе — як поясом. Треба міцно, добрим вузлом. Умієте?

— Ще б пак! — ображено відгукнулася дівчина, зав’язуючи канатик потрійним вузлом.

— Дуже добре, — повторив Ван Лун. — А як ті, інші тварини, вони небезпечні? Дуже скавучать. Це дітки?

— Так, товаришу Ван, мені здається, від них небезпеки не буде. Вони наче ведмежата, тільки більші. А що мені тепер робити?

— Іти сюди. Тримайтеся за канатик.

Ван Лун швидко перебирав руками, підтягуючи до себе канатиком Галю, яка широкими кроками майже бігла до нього, балансуючи руками; в одній з них вона тримала гвинтівку. На ходу дівчина спитала:

— Товаришу Ван, а ви помітили, як відповідають нам, коли ми говоримо, ці дивовижні камінці? Як тільки скажеш що-небудь, вони відразу засвічуються. Та ви подивіться самі. Ось виключіть на хвилинку прожектор, і ви побачите.

— Спочатку скажу, що з вами, мабуть, усе гаразд. Дуже добре йдете. Значить, нічого не пошкодили, правда?

— Так, так, товаришу Ван, зі мною все гаразд!

— Тоді можна говорити також і про камінці. Як ви сказали, вони відповідають на розмову? Цікаво...

Він виключив прожектор. Печеру наповнила голубувата півтемрява.

— Дивіться! — голосно сказала Галя, наперед тішачись ефектом, що його мав створити її вигук...

І справді, вкраплені у стіни камінці покірно відповіли їй яскравим голубуватим сяйвом, яке переливалося неспокійними хвилями.

— Дуже, дуже цікаво, — відгукнувся Ван Лун, оглядаючись на всі боки. — І щоразу так? Я не помітив, мабуть, світло прожектора заважало.

Кожна його фраза викликала щоразу нову хвилю блакитного світла, яка починалася біля нього і котилася далі, в глиб печери і завмирала там.

— Так, гарно, — підтвердив Ван Лун. — Проте зараз мало часу на розваги. Ідіть швидше, Галю, треба повертатися.

Ближче до середини печери Галі стало важче йти. Їй перетинало дорогу крупне каміння і земляні купи, між якими дівчина пробиралася вже значно повільніше. А далі на її шляху копирсалися схожі на ведмежат кошлаті тварини. Можливо, вони також помітили наближення Галі, бо злякано заверещали і подалися назад. Дівчина замахнулася в їх бік гвинтівкою — і дитинчата потвори слухняно поповзли вбік. Вони не були такі войовничі, як їх мати.

— Добре, женіть їх, — схвалив Ван Лун, який уважно стежив за рухами Галі. — А от далі вам буде важче.

Між дівчиною і високою скелею, де стояв Ван Лун, лежало величезне тіло тварини. У світлі променя прожектора, який освітлював шлях Галі, було видно, що життя ще не зовсім покинуло це потворне тіло. Воно ще час від часу здригалось і повільно рухало вцілілими лапами. Галя розгублено зупинилася, не знаючи, що робити далі. Але голос Ван Луна твердо сказав:

— На обходи навкруги немає часу, Галю. Просто по тілу підіймайтесь. Воно не пошкодить. Звісно, треба далі від лап, щоб випадково не зачепили. Буду підтримувати вас. Сміливіше!

Правда, іншого виходу не лишалося, обходити довелося б дуже далеко. А тіло тварини являло собою зараз начебто крутий схил від високої скелі, де стояв Ван Лун, до того місця внизу печери, до якого дійшла Галя. Не вагаючись, зібравши всю рішучість, дівчина стрибнула на тіло потвори. Їй здалося, що воно здригнулося під її ногами. Але Ван Лун уже енергійно підтягував Галю до себе, допомагаючи їй підійматися по кошлатому тілу. Ноги її сковзались і плутались у густій шерсті, що вкривала тварину. Проте, Галя йшла, зціпивши зуби і думаючи тільки про одне — як би не ухилитися вбік і не опинитися в небезпечній близькості від довгих і широких лап, які ще ворушилися.

— Добре, добре, Галю, — підбадьорював її Ван Лун. — Уже залишилося зовсім трохи. Візьміть трошечки вправо... Так! — він стежив за кожним її кроком.

Останнім стрибком Галя опинилася під самою скелею. Ван Лун міцніше уперся ногами в каміння і з силою смикнув до себе канатик, що натягнувся, немов струна:

— Вгору, Галю!

Майже лежачи спиною у петлі канатика, Галя переступала ногами уздовж крутої скелі. Вище, вище! Вона відчувала, як канатик підтягує її; дівчині лишалося тільки допомагати Ван Луну, який швидкими міцними рухами тягнув її до себе. Руками Галя схопилася за верхній край скелі. Гвинтівка висіла у неї за плечима.

— Так, дуже добре, — зміненим від напруження голосом промовив Ван Лун.

За кілька секунд Галя стояла поруч з ним. Вона міцно стискувала великі й надійні руки Ван Луна, який врятував їй життя: без його допомоги вона давно загинула б. Дівчина гарячково шукала якісь особливі слова подяки. Але немов навмисне всі слова, що спадали їй на думку, здавалися зовсім сірими, нудними! Ван Лун широко посміхався, дивлячись їй просто у вічі. І, побачивши його енергійне, міцне, наче вирізьблене з каменю обличчя з примруженими лагідними очима, відчуваючи потиск руки Ван Луна, Галя зрозуміла, що ніяких слів подяки й не треба, що Ван Лун зробив так, як зробила б на його місці і вона сама, прагнучи допомогти другові й товаришеві, який потрапив у біду. Тому вона тільки ще міцніше стиснула руки Ван Луна, намагаючись вкласти в цей потиск всю свою вдячність і повагу до нього. І в ту ж мить Галя збентежено відвернулась: як невчасно і невідомо чому виступають на очах непрохані зрадницькі сльози!..

Ван Лун з дружньою ласкою обійняв її за плечі:

— Це зовсім нічого, Галю, нічого! Коли людина багато пережила, відчула, нерви трохи не витримують. Потім людина ледь-ледь відпочине, і стає добре, весело. Дуже цікавлюсь, як ви потрапили сюди? Думав-думав, не можу зрозуміти. Розкажіть, будь ласка.

Спочатку нерішуче і зніяковіло, потім дедалі вільніше й веселіше Галя стисло розповіла про свої пригоди після того, як вона впала з схилу міжгір’я. Ван Лун уважно слухав, похитуючи головою. Він поглядав то на дівчину, яка не приховувала в своїй розповіді нічого, то на чарівні камінці в стінах і склепінні печери, які весь час яскраво спалахували, коли Галя говорила швидко, і пригасали під час пауз, коли дівчина затиналась і знижувала голос, згадуючи про свої необмірковані вчинки. А вислухавши Галю до кінця, Ван Лун сказав без тіні посмішки:

— Завжди людина сама собі робить гірше. Загубили передавач — погано. Пішли під землю — ще гірше. Чому не зачекали? Давно усе було б добре. Тепер теж добре, нічого, — поспішив він додати, помітивши, що Галя знову зажурилася: звичайно, їй було і прикро, і соромно думати про те, скільки вона завдала тривоги товаришам.

— Товаришу Ван, я... — почала Галя.

Ван Лун не дав їй закінчити:

— Добре розумію все. Ще будете розповідати Миколі Петровичу і Вадимові Сергійовичу. Мені вже не треба. А ваш передавач у мене, — показав він собі за спину. — Зараз же спробую сказати товаришам, що знайшов вас. Якщо вони почують, дадуть відповідь.

— Як? — здивувалася Галя. — Адже передавач астроплана пошкоджений?

— Так, пошкоджений, — погодився Ван Лун. — Говорити не можна, подавати короткі радіоімпульси можна.

Микола Петрович обіцяв відповідати мені так. Він натискує ключ — у мене дуже гуде. Спробуємо, як це виходить.

Він включив передавач і голосно, чітко вимовив:

— Миколо Петровичу! Ми повертаємося. Галя тут, зі мною. Все гаразд. Прошу, підтвердіть, що чуєте!

Обоє напружено вслухались, чекаючи на відповідь. Мовчання. Минали секунди за секундами, Відповіді не було, Галя подивилася на Ван Луна:

— Мабуть, не чують, товаришу Ван?

— Мабуть, — похмуро погодився Ван Лун. — Тоді нам треба скоріше йти туди. Не люблю, коли довго не знаю, що там. Ходімо, Галю, — і він швидкими кроками рушив до підземного ходу.

Дівчина слухняно пішла слідом за Ван Луном, — і зразу ж скрикнула. Гострий біль наче ножем полоснув їй ногу.

— Що таке? — озирнувся Ван Лун.

— Не знаю… дуже болить нога… вогнем пече.

— Де? — Ван Лун був уже біля неї.

Галя вказала на ліве стегно...

— Може статися, ви вдарилися цим місцем?

— Ні... і дуже пече...

— А як же ви щойно йшли? Як викараскувалися?

— Не знаю. Тоді не боліло. А зараз... ой!

Ван Лун замислився. Швидкими, впевненими рухами він обмацав ногу Галі, перевірив, чи вільно вона згинається у суглобах. Дівчина насилу стримувалася, щоб не застогнати, коли рука Ван Луна торкалася її стегна.

— Всередині нічого не болить, товаришу Ван, — сказала вона, — це зовні... ну, ніби я обпекла ногу…

— Здивований, зауважу. А як же бути? Чи можете ви все ж таки йти? Спробуйте!

— Я спробую, — відповіла Галя. Вона зробила кілька кроків. — Так, можу. Боляче, коли тканина тре ногу. Проте нічого, я піду.

Вони вже вийшли з печери, коли Ван Лун, який весь час підтримував Галю, спитав у неї:

— Можливо, це той кліщ? Де він укусив вас, прошу?

— Сюди, — вказала Галя на коліно.

— А де болить?

— Значно вище. І зовсім зовні.

— Хм... якщо кліщ був отруйний, то чому отрута пішла вгору? І чому тільки вгору?..

Вони йшли підземним ходом. Галя припадала на ліву ногу: сильний пекучий біль не зникав, а час від часу навіть посилювався. Ван Лун підтримував дівчину під руку. Тепер він змушений був відмовитися від своєї звичної швидкої і легкої ходи.

Галя намагалася стримуватись від болісного стогону. І все ж таки іноді вона, стискаючи зуби, глухо стогнала. Тоді Ван Лун міцніше підтримував її і лагідно говорив:

— Тримайтесь, тримайтесь, дівчино. Нам уже недалеко. А якщо стане зовсім погано, донесу вас. Гаразд?

— Ой, що ви, товаришу Ван! Цього ще бракувало! Я вам стільки завдала клопоту, та ще й нести! Ні, ні, я дійду сама!

Але йти їй було дуже важко. Галя йшла повільно, кожен рух наче обпікав їй ногу.

І кожний крок здавався нестерпною мукою. Але вона йшла і йшла вздовж нескінченного підземного ходу.

А навколо голубуватим сяйвом світилися, спалахували і згасали дивні камінці в стінах — ще одна загадка таємничої природи невідомої планети, яка приносила мандрівникам нові й нові несподіванки...

5

Легко зрозуміти, як страждала Галя Рижко на протязі тих злощасних п’яти днів, які їй довелося провести в каюті, поки вгамувався біль і зник опух. Адже всі інші працювали, тільки вона лежала, нічого не роблячи, і навіть заважала товаришам, які змушені були ходити біля неї. Але все минає — минула і хвороба. Галя взяла нарешті участь у роботі.

Вона допомагала Соколові, який наполегливо розвідував ультразолото, — проте ніколи не розповідала Вадимові Сергійовичу про свої мрії, пов’язані з цим таємничим елементом, який все ще ховався від них. За дорученням Миколи Петровича Галя збирала гербарій із зразками рослинності Венери — і це було дуже цікаво. Колекція рослин юрського періоду! Кожний зразок, який Галя додавала до гербарію, збагачував не лише ботаніку, а й палеоботаніку — науку про найдавніші доісторичні рослини. Адже досі наука мала справу лише з закам’янілими рештками таких рослин або з їх відбитками, що збереглися в нашаруваннях земної кори. А тепер учені побачать справжні рослини юрського періоду, власноручно зірвані Галею на Венері, справжні паростки, бруньки, квіти. Наукова цінність такого гербарію була незрівнянна. Галя чудово розуміла це — і з захопленням збирала рослини, щиро радіючи, коли Микола Петрович хвалив її за який-небудь рідкісний екземпляр.

Але найчастіше вони подорожували вдвох з Ван Луном до «печери потвор», як прозвали вони місце підземної бійки з велетенською вусатою твариною. Побоюючись повторення такої бійки, Ван Лун під час першого ж таки походу по інфрарадій знищив дитинчат тварини, які залишилися в печері.

— Могли зрости. Тепер безпечно, — лаконічно сповістив він Галю після цього.

Ці подорожі найбільш втомлювали. Обережний Ван Лун стежив за тим, щоб вони швидко збирали мінерал, як розпорядився Риндін, і без затримки переносили його в міжгір’я. Академік побоювався впливу інфрарадію на організми людей.

Одне питання лишалося для Галі Рижко й досі нерозв’язаним, хоч і дуже цікавим.

Інфрарадій сильно обпік її ногу. В його силі і активності дівчина переконалася на власному досвіді. Проте вона була під впливом інфрарадію дуже недовго. А як же та потвора і її дитинчата? Адже вони завжди жили в печері, гранично насиченій випромінюванням інфрарадію, і він ніяк не впливав на них. Чому?

Галя поділилася своїми думками з Ван Луном і Соколом.

— Гадаю, тварини пристосувалися, — відповів перший. — На Землі теж так, згадайте. Тигр боїться води, бобер не може жити без води, наприклад.

— Адже то тигр, а то бобер, — заперечила Галя. — Зовсім різні тварини.

— Нагадаю: обидва, як це сказати? А, ссавці! Можна інший приклад. Бурий ведмідь живе в лісі, білий — у воді. Обидва ведмеді. Пристосувалися до умов.

Дівчина була незадоволена цією відповіддю. Звичайно, умови важать багато, це правильно. Але дія інфрарадію, який вогнем обпікає шкіру, — які вже тут умови!

Між тим, Сокіл підтримав Ван Луна. Він додав:

— Мені здається, ви маєте рацію, Ван. Закон пристосування, відбору діє всюди, діє і тут, на Венері. Може, ці тварини на теперішній стадії їх розвитку навіть потребують того, щоб тепло, яке вилучає інфрарадій, завжди підігрівало їх або їхніх дитинчат. А якби силоміць перевести їх до іншої печери, без інфрарадію, без додаткового опалення, — можливо, ці тварини, а особливо їхні дитинчата не витримали б таких нових для них умов і загинули б.

— Одному добре, іншому погано, — глибокодумно сформулював короткий висновок Ван Лун.

Галі Рижко лишалося тільки прийняти це пояснення. Іншого не було. Та й Микола Петрович також підтвердив міркування Сокола, хоч і розсміявся добродушно, коли Ван Лун несподівано почав з незадоволеним виглядом розвивати щойно зроблений ним висновок:

— Одному добре — це Вадимові міркувати. Іншому погано — це мені займатися тут тваринами.

— Але чому ж, Ван? Ви нібито вдосталь полюєте...

— «Полюєте»? Таке слово ні до чого на Венері, скажу. Де цікаві, красиві бронтозаври та ігуанодони, яких мені обіцяв Вадим? Де справжні теплокровні тварини, на яких приємно полювати?

— Ну, мені здається, що бронтозаврів та ігуанодонів навряд чи можна було б назвати красивими, Ван, — насмішкувато заперечив Сокіл. — До того ж, їх ніяк не можна вважати теплокровними.

— Все одно, — наполягав Ван Лун, — вони схожі на справжніх тварин. Чому ви обманули мене, Вадиме? Бачу на Венері тільки всяких комах, павуків та черв’яків. Дуже погана фауна! Якби я знав раніше...

— Тоді не полетіли б, Ван? Залишилися б на Землі?

— Ні, такого я не говорив. Але взяв би з собою хімічні порошки або рідину для ваших комах. На них, дозволю собі зауважити, шкода витрачати чесні кулі.

Так чи інакше, дисциплінований Ван Лун акуратно виконував розпорядження Риндіна, які стосувалися його, і сумлінно збирав колекцію комах — представників своєрідної фауни Венери, хоч морщився щоразу, коли демонстрував товаришам нові зразки. Його колекція була чи не багатшою від гербарію Галі Рижко.

Проте не менш цікавою і цінною була третя колекція, яку старанно збирав Вадим Сокіл, — мінералогічні зразки найрізноманітніших порід, щедро представлених у міжгір’ї, де лежав астроплан. Геолог охоче пояснював Галі:

— Слово честі, мені пощастило! Навіть не треба розшукувати і відряджатися в розвідки. Наше міжгір’я само по собі є величезним зібранням різних порід — і було б просто грішно не зайнятися їх класифікацією. Микола Петрович має рацію, як і завжди. Адже він зразу ж таки, після першої вилазки, зробив висновок, що це міжгір’я виникло внаслідок якоїсь дуже сильної сейсмічної катастрофи. Нашарування кори Венери змістилися, начебто хтось спеціально для нас розкрив їх ножем. Немов у музеї — підходь і вивчай будову кори! А чи пам’ятаєте, як старий точно визначив з першого погляду напрям порід — супутників ультразолота? Я, геолог з певним досвідом, міг тільки дивуватися. Ні, у Миколи Петровича є справді якась гостра інтуїція, що допомагає йому розбиратися в складних питаннях швидше від усіх нас! Надзвичайна голова!

Після пам’ятної пригоди з велетенським павуком навіть Сокіл, що не дуже полюбляв зброю, яка заважала йому працювати, виходив з корабля, тільки взявши з собою великий автоматичний пістолет з розривними кулями. Такий самий пістолет брав з собою, виходячи назовні, і Микола Петрович. Грізний пістолет висів на поясі під піджаком Ринді на і, як здавалося Галі, зовсім не пасував до мирного вигляду академіка, до його доброго обличчя, лагідної посмішки. Але — що вдієш? Життя на Венері сповнене небезпек, це розумів кожен. Першої-ліпшої хвилини з густих заростей, що оточували астроплан, могла з’явитися якась нова потвора — хіба мало їх було на цій чужій і загадковій планеті?

Ось чому Вадим Сокіл, навіть захопившись працею, раз у раз тривожно озирався по сторонах. І відчував себе найкраще тоді, коли поблизу від нього був ще хто-небудь з товаришів.

Незабаром після сніданку Микола Петрович визирнув з верхнього люка астроплана, побачив недалеко від корабля Сокола, який з захопленням працював киркою, і крикнув йому:

— Вадиме, я йду в склеп. А Ван Лун і Галя незабаром мають повернутися з печери з інфрарадієм. Може, зробите невеличку перерву, відпочинете? Не люблю я, коли ви залишаєтеся самі.

Сокіл обернувся у бік Риндіка і замість відповіді красномовно вказав на свій заряджений пістолет: не турбуйтесь, мовляв!

— Ну, гаразд, дивіться!

Геолог почув, як зачинився слідом за Миколою Петровичем люк, і знову взявся до роботи. Сьогодні, йому здавалось, він майже зовсім, за його власним, барвистим висловом, «спіймав за хвіст» таємниче ультразолото. Воно було близько, буквально за кілька кроків від Сокола, — так говорили всі ознаки. Жила породи-супутника певно вказувала на величезну кам’яну брилу, яка звисала над схилом міжгір’я. Саме тут, під цією брилою повинно ховатися ультразолото!

Він встиг зробити, коли пішов Риндін, усього кілька енергійних ударів киркою, як у нього виникло неприємне відчуття незручності. Воно зв’язувало його рухи. Йому здавалося, що позаду хтось стоїть і уважно, набридливо дивиться йому в спину. Сокіл нервово обернувся — і заціпенів.

Дивна, нісенітна і огидна істота, схожа на дракона, наближалася до нього знизу. Геолог мимоволі відсахнувся до кам’яної брили, що височіла за ним. В нього втупилися холодні прозорі очі, наче вдавлені в коричневий панцир голови. З обох її боків, повільно вигинаючись у повітрі, рухалися довгі жовті щупальці. Величезні, розташовані горизонтально щелепи, схожі на криві гострі шаблі, розсувалися дедалі ширше й ширше, готові схопити, розсікти надвоє свою здобич.

На добрий десяток метрів тягнулося тіло дракона, розподілене на безліч сегментів. Воно звивалося, підтримуване силою дрібних, швидких ніжок, і повільно просувалося вперед, немовби пливло на цих ніжках. Щупальці дедалі тривожніше ворушилися в повітрі, і роззявлені щелепи націлювалися на здобич.

Якісь згадки пробігали в голові похололого від жаху Сокола. Де він бачив щось подібне? Коли це було? Таке — і водночас не таке, інше?

Нарешті геолог згадав. Неслухняними пальцями він відстібав кришку кобури, в якій був автоматичний пістолет, і нечутно, тремтячими губами шепотів:

— Сколопендра... гігантська сколопендра...

Так, цей дракон був би дуже схожий на велетенську багатоніжку, коли б його зменшити в сотню разів!

Дракон наближався до Сокола, якого він, очевидно, давно вже обрав своєю жертвою і тепер не сумнівався в успіху. Він невмолимо насувався, не зводячи з геолога гіпнотизуючого погляду холодних лютих очей. Нарешті Соколові вдалося вихопити пістолет.

Притулившись спиною до кам’яної брили, яка не давала йому змоги відступати, геолог спробував націлитися просто в голову сколопендри, проміж її немигаючих очей. Але ніколи в житті Вадим Сокіл не був хоч скільки-небудь вмілим стрільцем, ніколи не приваблювали його ні полювання, ні спортивна стрільба. Не зайнявся він учбовою стрільбою і під час польоту, хоч Ван Лун не раз нагадував йому, що це потрібно. Тим більш ніякий стрілець був з нього тепер, коли, заважало хвилювання. Ствол пістолета танцював у нього перед очима.

Геолог перехопив праву руку лівою, щоб спинити тремтіння. Але пістолет так само стрибав у руці. Тоді він, вже не намагаючись прицілитися, в розпачі натиснув на спуск пістолета. Він забув, що автоматична зброя стріляє, немов кулемет, випускає кулі одну за одною, якщо натиснути її спуск.

Частий дріб пострілів пролунав у міжгір’ї — і замовк. Сокіл опам’ятався лише тоді, коли пістолет припинив стріляти, хоч геолог не переставав щосили натискувати на спуск.

«Що ж я наробив!.. Магазин пістолета порожній!» — прорізала свідомість Сокола гнітюча думка. Пістолет в його руці був тепер марною іграшкою. Він не міг допомогти.

Геолог безпорадно озирнувся. Відступати нема куди. Велика кам’яна брила перегороджувала шлях. Тільки внизу, між брилою і вологим ґрунтом залишалася вузька щілина, куди можна було б втиснутися. Проте хіба не знайдуть його там довгі щелепи дракона?

Сокіл щільніше притиснувся до кам’яної брили. Він відчув, як товсте скло його шолома треться об каміння. І в ту ж мить побачив, як всього метрів за два від нього зімкнулися в повітрі щелепи дракона.

— Що ж робити? Що робити?.. — несвідомо шепотів Сокіл, стискаючи єдину зброю, яка залишилася в нього, — кирку. Але, якщо вона могла ще допомогти йому в боротьбі проти гігантського павука з м’яким тілом, то хіба ж придатна маленька кирка проти велетенської сколопендри, закутої в твердий панцир?..

Геолог ще раз озирнувся, безнадійно подивився вгору. Над ним нависала кам’яна брила, висока і гладка, без виступів, користуючись якими можна було б видертися на неї. І раптом Сокіл, не вірячи своїм очам, побачив угорі, високо над собою, постать людини в скафандрі.

— Лягайте! Лягайте, Вадиме Сергійовичу! — почув геолог дзвінкий, напружений голос Галі Рижко.

Навіщо лягати?.. Але роздумувати було ніколи. Сокіл кинувся на землю і протиснувся у вузьку щілину між брилою і ґрунтом.

Секунда загрозливої тривожної тиші — і оглушливий гуркіт вибуху струсонув його тіло. І знову стало тихо, тільки осипалося десь зовсім поблизу від нього дрібне каміння, потривожене вибухом. Порятунок? Ні! Ось ще ближче сухо клацнули щелепи сколопендри. Значить, її не вбито.

«Кінець!» — майнуло в голові Сокола.

Але минула секунда, друга — і нічого не траплялося. У шоломі залунав знову голос Галі Рижко — тепер уже зовсім інший, радісно схвильований;

— Кінець! Вилізайте, Вадиме Сергійовичу! Вилізайте! Кінець!

І зразу слідом за цим — знову клацання щелеп. Сокіл нічого не розумів: ось, якраз коло його голови, паща сколопендри, а Галя кричить — вилізати!.. Куди?..

Зусиллям волі Сокіл примусив себе трохи підвести голову і визирнути з щілини. І тільки тепер він зрозумів.

Біля самої брили корчилося гігантське тіло в блискучому панцирі. Але замість голови на тулубі була широка рана, з якої витікала густа жовта рідина. Відірвана голова лежала осторонь, відкинута вибухом гранати, Потвора не померла зразу. Тулуб з незчисленними маленькими ніжками жив ще своїм власним життям. Жила і відірвана голова. Вона ще рухала щелепами.

— От живуча гадина! — пролунав знову голос Галі Рижко, яка швидко спускалася схилом міжгір’я до Сокола, — Дивіться, Вадиме Сергійовичу, їй відірвало голову, а вона ще живе! Обережніше, Вадиме Сергійовичу, не підходьте близько, бо вона раптом зможе зачепити вас... Треба буде сфотографувати цю штуку, адже це буде прекрасний зразок для колекції Ван Луна. Ех, шкода, що не було часу сфотографувати її живою і непошкодженою! Проте й так непогано. Ну й дракон, ну й страховище!

Дівчина явно наслідувала в своїй поведінці манери її кумира у справах полювання, безстрашного Ван Луна. Вона удавала, ніби взагалі не трапилося нічого, вартого уваги.

Але Сокіл вже не слухав її. Та він і не здатний був взагалі зараз почути що-небудь. Він дивився на кам’яну брилу, під якою щойно ховався. Від вибуху атомітної гранати брила луснула, розпалася на дві частини. А шмат її біля самого підніжжя розсипався великими і малими скалками. І в цих скалках тьмяно, металево виблискували якісь округлі камінці.

Забувши про сколопендру, про все, що сталося, не чуючи Галі, Вадим Сокіл кинувся до тих вкраплень.

— Що у вас там трапилося, Вадиме Сергійовичу? — дивувалася Галя.

Сокіл, як і перед тим, нічого не чув. Він обтирав тремтячими пальцями шматок світло-жовтого металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки в руку, немов живу істоту, ніжно і любовно. Ось він повернувся до світла і почав ще уважніше розглядати цей шматок металу, який виблискував тепер уже значно яскравіше.

— Вадиме, що трапилося? Нібито був вибух? — почула спантеличена Галя голос Ван Луна. Мисливець спускався до неї, несучи важку свинцеву сумку з інфрарадієм. Він зняв сумку, з полегшенням поклав її на землю. Потім окинув поглядом вбиту потвору, в якої ще ворушилися незчисленні ноги, Вадима Сокола, що не звернув на нього ніякої уваги, поглянув на пояс Галі Рижко, де звисала порожня петля від атомітної гранати, і задоволено промовив:

— Відзначу: добра робота, дівчино! Відмінно випробували гранату. Цікаво. Дуже-дуже добре. Тисну руку, дівчино. Прекрасно зроблено, повторю ще раз. Так!

І він справді урочисто потиснув маленьку руку Галі своєю великою рукою, яка здавалася ще більшою у товстій гумовій рукавичці.

Галя не могла приховати щасливої посмішки: адже це не хто-небудь, а сам Ван Лун хвалив і поздоровляв її. Тут уже не сховаєш збудження під незалежним, зовні байдужим виглядом!

Добре принаймні, що їй не довелося шукати відповіді Ван Луну: її виручив Сокіл. Він побачив Риндіна, який вийшов знову з люка астроплана. Академік теж здивовано оглядався. Вибуху атомітної гранати він, ізольований стінками міжпланетного корабля, не чув, але бачив тепер збудженого геолога і хотів довідатися, в чому причина такого збудження.

Сокіл кинувся до нього:

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! — кричав він, забувши про те, що Риндін не може почути його. — Ультразолото! Воно знайшлося! Ось воно! Я певний, що це воно! Дивіться!

Геолог зопалу і справді забув про все, що передувало його знахідці. Він перестрибнув через голову сколопендри, з розбігу перескочив через її круглий тулуб і підбіг до Риндіна, простягаючи йому один із світло-жовтих самородків. Микола Петрович не потребував пояснень, хоч, певна річ, не чув жодного слова із схвильованих вигуків Сокола. Він спустився драбинкою вниз і взяв самородок. Дві голови схилилися над дорогоцінним шматком металу — одна в прозорому шоломі, і друга, невкрита, з шапкою сивого волосся, що розвівалося на вітрі. Обидва щось говорили, перебиваючи один одного. Риндін поплескував Сокола по плечу скафандра, геолог блаженно і радісно посміхався.

Ван Лун виразно поглянув на Галю, підморгнув їй:

— Новина, зауважу, дуже цікава. Хочу подивитися також, га? Коли сфотографуєте цю милу тваринку, Галю, приходьте. Сумку мою захопіть, прошу.

— Звісно візьму, — охоче відповіла Галя.

Ван Лун вирушив до астроплана. А Галя лишилася біля вбитого страховища, зайнята зніманням. І в той же час вона чула схвильований голос Сокола, який доводив Риндіну, хоч академік зовсім не сперечався з ним, тим більше, що він не чув жодного слова геолога:

— Адже це самородок, Миколо Петровичу! І ясно, що це не звичайне золото, а тільки схоже на нього. Та і який ще метал міг би мати такий вигляд? Важче від звичайного золота в півтора рази, я певний! Воно, наше ультразолото, тут, під цією брилою, як ми і гадали. Я ще ранком остаточно встановив напрям жили. Зараз побіжу до лабораторії, все перевірю, проаналізую, хоч і так знаю, сумніву бути не може...

І раптом Галя Рижко стривожено підвела голову. Їй здалося, що десь поза скелями, які оточували міжгір’я, знову пролунав той дивний гул, який вони чули під час першої великої вилазки, у перший день їх знайомства з природою Венери, там, у густих хащах, де вони пробиралися, прокладаючи собі шлях сокирою. Дивний гул, він нагадував шум літака, коли той летить зовсім низько.

Цей гул долинав з-за скель, він ставав дедалі голосніший, наближався, ніби й справді від лісу летів великий літак.

Галя не встигла навіть зібратися з думками, як над високими скелями з’явилося щось велике й довге, оточене переливчастим сріблястим сяйвом. У цьому сяйві око ледве розрізняло швидкий рух прозорих крил, що часто-часто миготіли. Дивна істота пронеслася над скелями і повисла майже нерухомо в повітрі над астропланом. Все сповнилося низьким тремтячим гулом, наче над міжгір’ям безперервно гуділа одна найтовстіша струна величезного контрабаса. Істота висіла в повітрі над міжпланетним кораблем. У неї було довге кругле тіло, велика голова з вилупленими великими очима і величезні прозорі сітчасті крила, які з неймовірною швидкістю миготіли над нею, зливаючись в одне сріблясте мерехтливе сяйво.

— Бабка! Гігантська бабка! — закричала Галя Рижко.

З заглушливим дзижчанням бабка рвонулася в бік астроплана. Мандрівники завмерли від несподіванки. Довге тіло бабки досягало не менш чотирьох метрів. Розмах її крил перевищував п’ять-шість метрів. Міцні сухі лапи з гострими кігтями були підібрані.

Бабка шугнула зовсім низько над Галею Рижко, обдавши її поривом вітру від блискучих прозорих крил. Галя відсахнулась і схопилася за гвинтівку. Але бабка вже пролетіла над нею. Вона летіла знову до астроплана, описуючи широке коло. Галя Рижко прицілилася в неї, але бабка знову рвонулася вбік, і дуло гвинтівки ніяк не могло намацати її стрибаючою мушкою.

Нарешті Галя вистрілила. Промах... Ще постріл, ще! Бабка, не зменшуючи швидкості польоту, раптом, немов камінь, впала кудись униз. Її низьке переривчасте дзижчання заглушило всі інші звуки.

«Невже влучила?» — із завмерлим серцем подумала Галя. Вона машинально опустила гвинтівку.

Падаючи вниз, бабка випустила свої довгі лапи. Тільки зараз Галя збагнула, що вона падає просто на Ван Луна, який біг до товаришів.

— Товаришу Ван, стережіться! Вона падає на вас! — закричала на весь голос Галя. Але було вже пізно.

Бабка, немов шуліка, впала вниз. Вона не була поранена, вона падала не тому, що в неї влучили кулі Галі Рижко. Бабка кинулася вниз на здобич, обравши своєю метою самотню постать людини, що бігла міжгір’ям.

Упавши згори на Ван Луна, бабка схопила його своїми міцними сухими лапами впоперек тулуба, підтягнула до себе і блискавично звилася знову в повітря, несучи мандрівника з собою і сповнюючи повітря переможним, нестерпним для людського вуха дзижчанням...

«Тепер, коли все, пов’язане з гігантською бабкою, вже позаду, я знову можу взятися за щоденник. А записати мені треба дуже багато, і не тільки ділового, але й особистого. Насамперед, про те, як повернувся товариш Ван.

Не буду розповідати, як ми хвилювалися весь цей день до самого вечора. Повернувшись до астроплана, Микола Петрович (я ніколи ще не бачила його таким сумним і збентеженим) сказав нам:

— Не в наших силах допомогти Ван Луну звільнитися з пазурів крилатого хижака. Але, я певен, він знайде спосіб зробити це. Втім, як саме йому пощастить повернутися назад? Блукаючи в диких хащах Венери, він не зможе знайти вірного напрямку. І ми мусимо допомогти йому. Треба зараз-таки настроїти наш передавач на хвилю його приймача і подавати йому сигнали. Він вміє пеленгувати за допомогою рамочної антени в скафандрі!

Через десять-п’ятнадцять хвилин, щойно великий передавач астроплана був перестроєний на потрібну хвилю, Микола Петрович вимовив перші слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. І Микола Петрович зразу ж таки дозволив мені замінити його біля мікрофона. Спочатку мені було також дуже трудно, і я мало не заплакала: я кличу Ван Луна, говорю йому, як знайти шлях до нас, а він, може статися, чує мене — і не може рушити з місця, як я тоді в печері... або зовсім уже не чує... Ні, ні, сміливий Ван Лун обов’язково врятується — і я допоможу йому повернутися!

Що робили весь цей час Микола Петрович і Вадим Сергійович — я навіть не знала, я могла думати тільки про товариша Вана. Сидячи біля великого ілюмінатора центральної каюти, звідки було видно весь схил міжгір’я, за яким зникла огидна бабка, я кликала Ван Луна і дивилася, дивилася — чи не з’явиться він. Минали хвилини, десятки хвилин, години, але товариша Вана не було,

І от уже почала спускатися сутінь. Вона тут зовсім не така, як на Землі. Світлі сірі хмари за міжгір’ям починають укриватися фіолетовою димкою — і чомусь усі дерева, скелі, папороть вимальовуються різкіше, яскравіше навіть, ніж удень. Немов їх хтось пофарбував, підмалював тушшю. Так триває близько півгодини, у повітрі пролинають світлі і темні тіні, наче від хмар, що швидко пливуть у небі. А видно все так само чудово. Але темних тіней стає більше і більше, вони пробігають дедалі частіше. І коли вони біжать уже зовсім одна за одною, раптом відразу темнішає небо, і все навколо оповиває дивний фіолетовий напівморок. Це теж ще не ніч, але щойно виник отой напівморок, — вже нічого не побачиш за десять кроків, всі контури робляться розпливчастими, туманними і неясними.

Так от, почала спускатися сутінь. Я розуміла, ще півгодини — і Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель навіть по безперервних радіосигналах, які я подавала йому. І я вже хотіла попросити Вадима Сергійовича включити зовнішній прожектор, щоб товариш Ван бачив здаля корабель, коли все навколо поглине фіолетовий туман, проте не встигла.

Мені здалось, що на далекому схилі міжгір’я, на горі, біля того місця, де на скелі маяв червоний прапор, я побачила постать людини. Вона рухалась. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я боялася, що це мені тільки здалося, що я даремно примушу Миколу Петровича хвилюватися ще більше. Втім, це таки був Ван Лун! Тоді я закричала:

— Ван іде! Ван іде! Я бачу його! Миколо Петровичу! Вадиме Сергійовичу! Ван іде, дивіться!

Вже не пам’ятаю, що я кричала ще. Микола Петрович поглянув в ілюмінатор лише на мить.

І зразу ж таки скомандував:

— Вадиме, скафандри! Йому погано, він, мабуть, задихається!

І знову я спочатку не зрозуміла, що хоче робити Микола Петрович, а потім уже було пізно. Він і Вадим Сергійович швидко одягли скафандри і пішли назустріч Ван Луну. Якби я зрозуміла відразу, тоді б замість Миколи Петровича пішла я: звичайно, неправильно, що вони залишили мене в каюті. Але я не встигла нічого сказати... це було дуже прикро!

Товариш Ван був ще далеко, але я чітко бачила його силует на фіолетовому фоні хмар. Він живий, він повертається, наш відважний, чудовий Ван Лун! Та хіба ж я бодай на хвилинку могла сумніватися в тому, що він повернеться? І сльози чомусь покотилися у мене по щоках, хоч я тоді не відчувала їх, а тільки потім помітила, що обличчя в мене все мокре... Як дивно: людина радіє, вона стрибає і сміється, а з очей точаться сльози, — цього зовсім не можна зрозуміти...

Силует Ван Луна все наближався. Він уже спускався по схилу. Але чому він хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Такий втомлений?.. Певна річ, утомився; але головне — йому уже бракує кисню, він задихається. Ой, він мало не впав! Утримався на ногах, зробив кілька кроків — і знову захитався... Упав! Сперся на руки, сів, намагається підвестися — і знову падає! Жах, він не може навіть сидіти, він весь час падає на бік...

— Ван задихається, задихається, треба поспішати йому на допомогу, він не може сам дійти! — кричала я невідомо кому.

Знизу повільно-повільно (чи це тільки здавалося мені так звідси?) до Ван Луна підіймався схилом вгору хтось у скафандрі. Я, звісно, не могла розібрати, хто саме. Але потім збагнула, що це Вадим Сергійович: Микола Петрович не міг би так енергійно видиратися на скелю, щоб скоротити шлях. Молодець Вадим Сергійович, він підіймається не обхідною легкою стежкою, а прямо по кручі! А позаду слідом за ним поспішає Микола Петрович. Ох, хоча б вони встигли, адже до Ван Луна ще далеко!

Я побачила, що товариш Ван знову впав — і знову підвівся на руках, зігнувшись, немов шолом став для нього страшенно важким.

І він уже не йшов далі, а повз на колінах, спираючись на руки. Він біля найкрутішого місця схилу... Що він робить? Сидячи на землі, притулившись до скелі, він знімає шолом. Що це означає? Навіщо? І майже зразу ж таки я зрозуміла:

— У шоломі вже зовсім нема чим дихати. Ван Лун вирішив зняти його, бо навіть насичене вуглекислотою повітря Венери зараз для нього краще, ніж отруєне повітря в шоломі!

Ось він зняв шолом і безсило випустив його на землю. Мабуть, Ван Лун побачив товаришів, які поспішали до нього знизу. Він слабо махнув рукою і немов хотів щось гукнути. Навіщо, навіщо витрачати сили, товаришу Ван! Швидше спускайтеся, швидше!

Наче почувши мої думки, Ван Лун підвівся на ноги, залишивши шолом на землі. Він усе ще хитався, але почав спускатися назустріч Вадимові Сергійовичу. Ні, краще б він лишався на місці! Він не втримався на крутому схилі, змахнув руками і впав. На щастя, він не покотився вниз по гострому камінню, яке могло б поранити його незахищену тепер голову. Мабуть, він уже не міг більше рухатись. Йому потрібне було свіже повітря, а не вуглекислота Венери, потрібний був кисень. Він лежав нерухомо, голова його звисала набік. Якщо він поворухнеться, то може скотитися вниз, розбитися... Вадиме Сергійовичу, швидше! Ван Лун, мабуть, зовсім задихається... І темні тіні пробігають дедалі частіше. Зараз стане темно!

І от Вадим Сергійович опинився біля Ван Луна, який лежав без жодного руху. Він нахилився, трохи підняв голову Вана. Потім почав стягувати його тіло вниз, не чекаючи, поки наблизиться Микола Петрович. У цю мить небо, як і завжди буває на Венері, майже одразу потемнішало, і все вкрилося фіолетовим серпанком. І я вже більше нічого не могла бачити. Але нехай, нехай, зараз Вадим Сергійович і Микола Петрович принесуть сюди Ван Луна, все буде гаразд, треба тільки освітити їм шлях.

Я включила зовнішній прожектор. Скерувати його до них я не вміла, проте головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потім я швидко наповнила киснем з балона дві гумові подушки (я добре запам’ятала, як робив це Вадим Сергійович, коли Вам Лун приводив до пам’яті Миколу Петровича!), приготувала води, розіслала на підлозі килим і поклала подушки. Мені здавалось, що все це я зробила дуже хутко. Але щойно я закінчила, як почула дзвін люка, що його відкривали, і важкі кроки на сходах. Ідуть!

— Швидше, швидше, я приготувала все, що треба!

Микола Петрович і Вадим Сергійович внесли Ван Луна. Він був непритомний. Мені було страшно дивитися на його посиніле обличчя, на напіввідкриті засмаглі губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем і, не знімаючи свого шолома, приклав наконечник до губів Вана. А Вадим Сергійович підіймав і опускав його руки, — він теж пам’ятав, як Ван Лун рятував тоді, раніше, Миколу Петровича. Ван Лун спочатку тихо, а потім глибоко зітхнув і поворушився. А за кілька хвилин він уже жадібно і часто вдихав на повні груди кисень з подушки. Обличчя товариша Вана прояснювалось, з нього почала зникати синява. Очі відкрилися. І от на губах з’явилося щось подібне до посмішки. Він зробив ще кілька глибоких вдихів, а коли я хотіла замінити подушку з, киснем, відсунув її і рішуче сказав, хоча ще ледь чутно:

— Гадаю, не треба. Вже добре. Коли навколо друзі, це теж кисень. Друзі — це дуже, зовсім добре.

Ось його погляд спинився на мені, Мене вразила надзвичайна теплота, з якою він дивився на мене, якийсь зовсім-зовсім незнайомий вираз обличчя.

— Дівчино... Галю, спасибі, — сказав він повільно і простягнув мені руку. — Не вмію багато говорити. Врятували мене, спасибі. Все!

Слово честі, ще трохи — і я б розплакалася, бачачи, що Ван Лун, завжди такий стриманий і незворушний, навіть суворий, — зараз хвилюється і затинається. Я стискувала руку Вана, дивилася в його розумні блискучі очі — і мовчала, щоб не сказати якоїсь дурниці. А він сперся на мою руку і підвівся на ноги.

— Трохи хочеться обідати, — сказав він посміхаючись. — Або вечеряти, все одно.

Так, адже Ван Лун не їв нічого з самісінького ранку! Як це я не подумала!

За кілька хвилин він уже сидів за столом і з апетитом вечеряв. Тоді до нього радісно звернувся Вадим Сергійович. І те, що він сказав, вразило не тільки Ван Луна, а й мене.

— Дорогий Ван, — заговорив Сокіл, — ми з Миколою Петровичем приготували вам такий подарунок, що ви здивуєтесь! Ось читайте! — і Вадим Сергійович урочисто подав йому списаний зверху донизу аркуш паперу. Ван Лун почав читати — і справді був вражений. Недовірливо подивився на Вадима Сергійовича, перевів погляд на Миколу Петровича. Той ствердно кивнув головою:

— Так, Ван, радіограма з Землі. І дуже важлива!

Виявляється, в той час, як я сиділа біля мікрофона і кликала товариша Вана, радіоавтомат астроплана записав нову велику радіограму з Землі, і я нічого про це не знала. А радіограма і насправді була дуже важлива. Вона змінювала плани і розрахунки відносно нашого вильоту на Землю. Втім, про це треба розповісти докладніше, щоб усе стало зрозумілим: тут двома словами не обійдешся, бо справа стосується астронавігації, складної науки про зореплавання. Мені довелося довго слухати пояснення Миколи Петровича і товариша Вана перед тим, як я сама зрозуміла все це. Не знаю, як у мене тут вийде, але я спробую викласти все ясно. Головне те, що наша експедиція, яка за всіма попередніми розрахунками мала провести на Венері 467 днів (так вимагали умови астронавігації і взаємне розташування Землі й Венери), — тепер зможе повернутися додому куди швидше.

Справа стоїть так. Ще перед нашим вильотом з Землі астрономи відкрили велику нову комету, яка наближалася до Сонячної системи. Тоді орбіта її ще не була точно обрахована, і вчені встигли встановити тільки те, що в неї маса дуже велика, і через це вона відрізняється від усіх інших відомих науці комет. А тепер уже все встановлено.

Виявилося, що нова комета проходить дуже близько від Сонця, між ним і орбітою Венери. А потім шлях нової комети перетинається з орбітами Венери і Землі і йде далі по параболі у невідомі простори всесвіту. Куди нова комета полетить далі, я не знаю, та, мабуть, і самі астрономи не знають також. Але наш астроплан може скористатися з сили її притягання так само, як із сили притягання Сонця, якою ми користувалися під час польоту на Венеру і збираємося користуватися, повертаючись на Землю. На Землі все точно розрахували і сповістили нас радіограмою ось про що.

Якщо ми зможемо вилетіти з Венери точно о 12 годині дня 16 лютого (за земним обчисленням), тобто рівно через 42 дні з моменту одержання нами радіограми, — тоді нова комета, перетинаючи орбіти Венери і Землі, захопить нас своїм притяганням. Через це вона, по-перше, уповільнить нашу швидкість у просторі (адже вона буде позаду астроплана!), і, по-друге, — відхилить наш курс у бік земної орбіти. Тут були проведені дуже складні розрахунки: треба було встановити, що вийде внаслідок сполучення різних швидкостей притягань і напрямків руху. Це так складно, що я не можу навіть розповісти тут про все це, бо й сама як слід не розібралась. Пам’ятаю тільки, що тут на астроплан мають взаємно впливати такі сили: його власна швидкість, притягання Сонця, притягання нової комети і притягання Землі. Внаслідок всього цього астроплан так змінить свій курс і швидкість, що, описуючи якусь складну дугу, протягом вісімнадцяти днів буде наближатися до земної орбіти і опиниться на ній якраз тоді, коли в цій точці буде і сама Земля. Міжпланетному кораблю залишиться тільки знизитися на Землю!

І от виходить, що коли ми зможемо вилетіти з Венери о 12 годині 16 лютого, через 42 дні, то строк нашого перебування тут скоротиться майже в чотири рази! І ми повернемося на Землю несподівано швидко, — хіба це не чудово?

Так, все це дуже добре. Свої завдання експедиція виконала і перевиконала (я маю на увазі знайдений нами інфрарадій!). Ми можемо вирушати у зворотний шлях у призначений Землею новий термін, — і в той же час не можемо. Адже астроплан лежить у міжгір’ї, затиснутий скелями. І якщо ми не знайдемо способу витягти його з тих скель, то не полетимо звідси ані 16 лютого, ані в старий термін — через 467 днів...

Написала я це — і розстроїлася. Що ж нам робити? Якщо вже Микола Петрович досі нічого не вигадав, то навряд чи взагалі можна допомогти справі. В мене, правда, є одна думка: а що, коли б Земля надіслала слідом за нами сюди, на Венеру другий астроплан? Адже він зможе спеціально взяти з собою підйомне устаткування, щоб звільнити наш астроплан зі скель, або принаймні просто забрати нас звідси?..

Проте, коли я наважилася сказати про це Ван Луну, він одразу відповів мені:

— Не годиться.

— Але чому? — наполягала я.

— Немає потрібного розташування планет. Довелося б надто довго чекати. Крім того, ще інше. Якщо прилетить, скажімо, другий астроплан, де він шукатиме нас? Венера — це не місто, де є вулиці і номери будинків. Спитати нема в кого. І комахи не скажуть, де ми, в якому саме міжгір’ї. Карт тут також немає. Не встигли скласти, і потім...

Чомусь Ван Лун зразу обірвав розмову, немов про щось згадав. І пішов, навіть забувши запалити люльку, яку він щойно набив. Я нічого не могла зрозуміти: це вперше він закінчив розмовляти зі мною так різко. А головне, протягом цілого вечора Ван Лун не сказав більше нікому жодного слова. Він ходив по каюті і щось бурмотів про себе, відмахуючись від усяких запитань. Навіть Миколі Петровичу він коротко відповів:

— Хочу трохи подумати. Згадую одну річ. Потім скажу, пробачте.

А перед самим сном Ван Лун пішов до навігаторської рубки і хвилин десять сидів у ній. Ми вже лягали спати, коли він швидкими кроками вийшов звідти і значуще сказав:

— Миколо Петровичу, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно відкласти на ранок, трошки хвилююсь...

Як тут було не зацікавитися? Ван Лун — і раптом сам про себе говорить, що хвилюється, хоча й «трошки»!

— Слухаю, Ван Лун, — відповів Микола Петрович. — У чому річ?

— Можливо, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це, — він поклав на стіл папір з накресленим планом.

— Схоже на грубу карту, — проронив Микола Петрович. — Проте, що на ній зображено?

— Це ось — наше міжгір’я, — заговорив Ван Лун, показуючи пальцем. — Пробачте, не дуже вмію креслити. Міжгір’я іде півколом, сюди й сюди. З цього боку — багато скель, Бачите, гадаю? З другого боку воно робить ще два, як це? Так, два коліна. І тут протікає струмок. Все це недалеко. Гадаю, кілометрів три від астроплана. Струмок впадає в море. Тут показано. Тільки воно дуже велике, не влізло на рисунок. Іде за обрій, таке велике.

Не лише Микола Петрович і Вадим Сергійович, а навіть і я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Звідки Ван Лун міг взяти всі дані? А він вів далі:

— Ще не все про море, додам. До нього впадає не тільки струмок з міжгір’я. Оця річка також. Широка, багато води. Міжгір’я іде півколом, річка також. Просто поруч. Багато думав, чому так — міжгір’я і річка поряд? Весь час думав.

— І що ж, Ван? Що ви надумали? Чому все це вас так зацікавило? — спитав Микола Петрович.

— Дуже важливо, Миколо Петровичу. Звісно, якщо не помиляюсь. Не знаю. Тут, у цьому кінці міжгір’я, на його початку, сказав уже — багато скель. Як від землетрусу, скажімо. Висока стіна з скель. Ліворуч від неї — міжгір’я. Праворуч — велика річка. Думаю, річка раніше, дуже давно протікала вздовж нашого міжгір’я. Потім стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони загородили дорогу річці, наче гребля. Тоді річка потекла іншим річищем, поруч. Отут. І прийшла знову до моря. Пробачте, дуже багато говорю... — Ван Лун перевів дух. Справді, ніколи ще я не чула, щоб він сказав таку довгу промову!

Він уже зібрався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Вана дедалі уважніше, раптом подивився на нього широко відкритими очима і вигукнув:

— Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили і розповіли нам, правильно...

— Вважаю, так, Миколо Петровичу, — підтвердив Ван Лун, посміхаючись.

— Тоді... тоді все дуже просто. Ми можемо полетіти з Венери! І навіть полетіти в новий термін! Ван, ви... ви... — Микола Петрович не міг підшукати слів.

А я, все ще нічого не розуміючи, дивилася то на одного, то на другого.

— Тоді, думаю, помилки немає. Якщо ви так говорите, — закінчив Ван Лун, із задоволенням беручись за люльку.

— Та яка там помилка, Ван! — збуджено вигукнув Микола Петрович. — Вадиме, Галю, дивіться.

Він узяв олівець і знову схилився над рисунком.

— Очевидно, — говорив Микола Петрович, вказуючи олівцем, — досить усунути оцю перешкоду, вашу кам’яну стіну, — він перекреслив нагромадження скель, намальоване Ван Луном у горішній частині міжгір’я, — як вода з річки рине старим річищем. Вона наповнить міжгір’я і винесе з нього наш корабель. Астроплан опиниться в морі — і ми зможемо вільно стартувати з поверхні води. Кращого і бажати не можна.

Ван Лун мовчки кивнув головою; мабуть, він вважав, що сказав уже все, тепер буде вирішувати Микола Петрович.

...Того вечора ми довго не лягали спати. В астроплані точилися безкінечні розмови — і про що тільки не говорили ми, наелектризовані можливістю швидкого повернення на Землю, яке раптово відкрилося перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього; але де про що сказати необхідно.

Насамперед, мене дуже цікавило, звідки Ван Лун міг довідатися про річку, яка протікає поруч з нашим міжгір’ям, про завал із скель, що перетинає шлях річці, про море, в яке впадає річка, — одне слово, як він міг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим прислів’ям «немає лиха без добра».

Все це Ван Лун бачив згори, під час свого вимушеного польоту, коли його несла в пазурах гігантська бабка. Тоді він просто помітив своєрідні обриси річки, міжгір’я і моря, але в нього не було ні часу, ні можливості обмірковувати і робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не підозрювала цього. От коли ми говорили з ним про другий астроплан, який міг би прилетіти за нами на Венеру, Ван Лун сказав, що нас трудно було б відшукати. І додав, що карти Венери ще не складені. Сказавши це, він раптом змовк і замислився. Він згадав про свої спостереження з повітря!

Пам’ять у Ван Луна чудова. Мені здається, що він просто-таки не може про щось забути. Іноді він нагадує нам про такі дрібниці, про які мені навіть взагалі трудно згадати, хоча бачили ми їх колись разом з ним. Тільки я не звернула тоді на них ніякої уваги, а він усе, рішуче все відзначає у своїй надзвичайній пам’яті. І на цей раз вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка відкривалася перед його очима під час польоту, і почав обмірковувати: чому річка протікає поруч з міжгір’ям? І кінець кінцем додумався до того, що течія цієї багатоводної річки може допомогти нам визволити астроплан із скелястого міжгір’я. Тепер мені ще більше хочеться стати такою ж самою спостережливою і кмітливою, як товариш Ван. Але це не так легко...

І, нарешті, треба записати дещо про інфрарадій і про те, як зрадів Вадим Сергійович.

Вже пізно вночі Ван Лун звернув увагу на характерне стукотіння, яке долинало з навігаторської рубки. Це працював автомат, що записував радіограми з Землі.

— Нова радіограма!

Скажу коротко. Земля допомагала нам і в тому, що чи не найбільше хвилювало Вадима Сергійовича. Радянські вчені у відповідь на наше прохання провели складні теоретичні рахунки і сповістили нас, як знешкодити інфрарадій від космічного проміння під час перельоту з Венери на Землю. Виявляється, у нас в руках є надійний захист від космічного проміння, а ми й не знали цього. Ультразолото!

Воно ще краще, ніж свинець, затримує космічне проміння. Адже це — дуже важкий елемент, непроникливий майже для всякого проміння, для будь-яких електрочастинок, навіть найшвидших. Що більше ми зможемо взяти з собою ультразолота, то більше візьмемо і інфрарадію. Он як виходить!

Інфрарадій треба розмістити так, щоб його з усіх боків закривав суцільний шар ультразолота, і тоді до нього не дістанеться ніяке космічне проміння, ми можемо бути цілком спокійні.

Якби я була письменником, я, може сталися, і описала б радість Вадима Сергійовича, коли він прочитав радіограму. Але я не вмію так писати, та й не хочу багато говорити про це. Тим більше, що Вадим Сергійович міг би зрештою і сам давно збагнути, як мені доводиться конфузитися через нього. Виходить так, що коли в нього яка-небудь радість, то перше, що він робить, це кидається цілувати. Можливо, я й не сказала б йому нічого, я розумію, як це буває, коли трапляється щось дуже приємне і просто не пам’ятаєш себе від радості. Але не можна ж так по-божевільному, немов він тільки й чекав нагоди!.. І як тут не сконфузитися (хай навіть мені це й приємно!), якщо товариш Ван після однієї такої вихватки Вадима Сергійовича раптом говорить:

— Інфрарадій — дуже добре. Пакування ультразолотом — теж добре. Роблю нове наукове відкриття, Миколо Петровичу.

— Яке, Ван? — посміхнувся Микола Петрович, немов наперед знаючи, в чому справа.

— Моє відкриття, скажу, — інфрапоцілунок. Не жартую. Як тільки новини з інфрарадієм, Вадим радіє — цілує свою Галиночку. Підкреслю: чому не мене, не вас, а тільки її? Чому так? Впливає, гадаю, інфрарадій. Поцілунок — його наслідок. Наукова назва — інфрапоцілунок. Запишіть моє відкриття в журналі, прошу шанобливо.

Звичайно, Микола Петрович розсміявся.

Ну, а мені як?..»

7

Дні підготовки до зворотного польоту проходили з неймовірною швидкістю, — мабуть, тому, що з ранку і до пізньої ночі вони були заповнені напруженою як ніколи працею. Мандрівники знали, що протягом короткого строку, який залишився, їм доведеться не тільки виконати все, що входило в коло їх звичних обов’язків, але й визволити астроплан з скель, які міцно тримали його на дні міжгір’я.

Стурбованість не покидала Миколу Петровича. Він ясно уявляв собі труднощі, які стояли перед експедицією в зв’язку з новим, гранично стисненим строком приготувань до відльоту. Турбувала його і погода, яка помітно гіршала. Якщо підійти до Венери з земними мірками, то було дуже схоже на те, що наближався період злив. Небо набухало вологою, потемнілі важкі хмари тяглися безперервною чередою понад міжгір’ям — і здавалося, ніби з кожним днем вони нависають нижче і нижче. Кілька разів проходили невеличкі грози — і в цьому також могла ховатися небезпека.

— Якщо почнуться тривалі зливи, — ділився своїми побоюваннями з товаришами Микола Петрович, — то ми будемо замкнені в астроплані. Тоді нічого буде і думати про роботу біля греблі. А якщо до того ж природа Венери нагородить нас ще й міцними грозами, то становище, боюся, ускладниться ще більше. Блискавки можуть бути для нас дуже небезпечними. А хіба ми знаємо, як реагуватиме на них зібраний нами інфрарадій? Так чи інакше, добре, що ми майже справилися з упаковкою інфрарадію, спасибі нашому Ванові!

Справді, Ван Лун допоміг і тут своєю новою простою і дотепною пропозицією. Важке ультразолото виявилося дуже м’яким металом, його можна було не тільки кувати, а й легко розплющувати. Ван Лун установив біля скелі електричний молоток, пристосувавши до нього широкий наконечник. Самородки ультразолота майже вмить розплющувалися під частими вдарами електричного молотка і перетворювалися в тонкі млинці. Але, крім того, окремі такі млинці, складені краями, під ударами молотка легко зрощувалися, створюючи досить великі пласти. Такі пласти Ван Лун укріплював уздовж стін склепу, куди зносили інфрарадій, розстилав їх на підлозі, викладав стелю.

— Ультразолота кімната, — жартувала Галя Рижко. — Забавно: звичайно золото ховають у сейфах, а ми навпаки, робимо сейф з нашого ультразолота!.. Товаришу Ван, ви — великий винахідник.

Перша ж вилазка у горішню частину міжгір’я підтвердила всі передбачення.

Вадим Сокіл провадив обміри, ретельно записуючи всі дані. Галя Рижко старанно допомагала йому, хоча, правду кажучи, їй здавалися зайвими всі ці копіткі виміри глибини озера, висоти скелястої греблі, широти міжгір’я — та хіба мало ще інших промірів робив геолог? Галя задавала собі питання: навіщо все це? Адже й так ясно було, що варт забрати скелясту перегорожу — і вода бурхливим нестримним потоком наповнить все міжгір’я до країв. Вода величезного дзеркального озера... Як чудово було б викупатися, поплавати, похлюпатися в ній! І, між іншим, ця мрія зовсім не така нездійсненна, якщо подумати. Які-небудь десять-п’ятнадцять хвилин, потрібні для купання, можна провести і без скафандра, нічого страшного в цьому немає...

Ван Лун помітив, як Галя озирнулася і нерішуче поглянула на нього. Він хитро, наче розуміючи, підморгнув їй:

— Викупатися схотіли, здогадуюсь, так?

— Проте, як ви довідалися? Адже я нічого ще не сказала.

— Не дуже трудно зрозуміти. Коли самому хочеться того ж самого, — відверто відповів Ван Лун.

Очі Галі загорілися:

— Значить, можна, товаришу Ван?

Ван Лун заперечливо похитав головою:

— Помічаю, ви забули мою розповідь? Про те озеро в лісі і його мешканців?

Галя зіщулилася. Гадюки, дивні огидні гади, п’явки… та, пеана річ, ніхто не знає, які істоти ховаються під зовнішньо такою привабливою дзеркальною поверхнею цього озера. Яка шкода!..

Три глибокі свердловини, зроблені в величезних скелях, які являли собою немовби основу високої греблі, були наслідком першої вилазки.

Друга вилазка відібрала значно більше часу, бо мандрівникам довелося нести з собою важкі металічні циліндри з атомітом, і через це не раз спинятися по дорозі для відпочинку. Але зовсім не від важкого вантажу і не від утоми була незвично мовчазна і задумлива Галя Рижко; і навіть на запитання товаришів вона відповідала коротко і мляво, їй не хотілося признаватися в тому, що вона ніяк не може позбавитися гидкого відчуття страху, — страху перед атомітом. Так, звичайно, їй ніщо не загрожувало, атоміт в металічному циліндрі за її спиною був мирним і спокійним. Галя твердо знала, що атоміт за нормальних умов може бути зірваний тільки електричною іскрою. Все це так. Але ж у ньому схована така страшна, гігантська міць! І хто знає, всякі там випромінювання інфрарадію або ще щось. Галі й самій було соромно, що вона трохи боїться, вона старанно відганяла від себе такі думки. Проте вони поверталися і поверталися. І кожного разу, коли ноги дівчини сковзалися по кам’янистому гладкому ґрунту чи спотикалися об виступаюче коріння дерев, її серце хололо, а потім приходив нестерпний сором за свою малодушність, яку могли помітити супутники...

Але ось подорож до греблі закінчилася. Циліндри з атомітом стояли біля свердловини. Ван Лун і Вадим Сокіл закінчували влаштування електропроводки. Галя, відпочиваючи, сиділа на березі озера і ліниво дивилася на його дзеркальну поверхню, в якій, як і раніше, відбивалися низькі хмари, що повільно пливли в небі. Обрамлене високими скелястими схилами, які надавали всій місцевості дикого і суворого характеру, озеро було напрочуд спокійним, ніщо не тривожило його рівну гладінь.

Галя думала: невже і в цій мирній, безтурботній воді, під її чистою світлою поверхнею, яку не туманили навіть найменші жмури, — невже і тут існують які-небудь страшні тварини? Невже і ця дзеркальна гладінь ховає під собою небачених драконів чи інших потвор?..

Красивий золотий метелик пролетів біля дівчини, тріпочучи в повітрі широкими строкатими крилами. Він покружляв над берегом, наче не насмілюючись наблизитись до води. А потім все ж таки полетів над нею, то підіймаючись вище, то опускаючись до самої поверхні озера. Метелик летів далі й далі, стаючи вже майже непомітним.

Галя неуважно стежила за ним. І раптом дівчина здригнулась і випросталася. Їй здалося, що там, далеко від берега, де пролітав ледве помітний звідси метелик, на поверхні води щось сплеснулося. Що це?

Розбризкуючи воду, над тихою гладдю озера з’явилася величезна плеската голова з довгим рогом поміж очима. Вона блискавично висунулася з води, роззявила широку пащу, з якої вилетів тонкий, немов стрічка, звивистий язик, — і метелик зник.

— Товариші! — скрикнула Галя. — Дивіться!

За кілька секунд обидва її супутники були вже на греблі біля дівчини. Сокіл відстібував кришку кобури свого пістолета, — уроки минулих пригод на Венері не минули для нього даремно; в руках Ван Луна була його вірна автоматична гвинтівка. Ледве чутно клацнув запобіжник.

Гігантська істота пливла поверхнею озера. Довга гнучка шия її, розділена на добре помітні кільця, несла на собі плескату гадючу голову з твердим рогом. Тулуб залишався схованим під водою. Тварина пливла вздовж берега, оглядаючись по сторонах опуклими мигаючими очима. Час від часу над водою з’являвся тонкий хвіст з двома довгими відростками. Та ще можна було, придивившись, помітити широкі плавці, що повільно рухалися в воді.

Гвинтівка Ван Луна неквапливо підводилася, ловлячи на мушку плескату голову тварини. Але Сокіл зробив крок уперед і схопив рукою ствол гвинтівки Ван Луна. Той здивовано поглянув на нього:

— Чого хочете, Вадиме? В чому річ?

— Не треба стріляти, Ван, прошу вас.

— Чому, дозволю собі спитати? — не менш здивовано поцікавився Ван Лун.

— Наша робота наближається до кінця, Ван. Хто знає, може статися, що ваш постріл приверне увагу ще яких-небудь потвор... і це завадить нам, не дасть закінчити діло сьогодні... Не стріляйте, дорогий Ван. Чорт з нею, з цією твариною. Хай пливе, куди їй завгодно!

Сокіл мав рацію. Адже мандрівникам зараз ніщо не загрожувало, тварина не збиралася нападати на них. Ван Лун опустив гвинтівку і з жалем спостерігав, як невідома істота неквапливо пливла далі й далі. Вперше він побачив тут щось, що здавалося йому придатним для полювання, — і як на те лихо, йому доводилося утримуватися від пострілу!

Нарешті рогата тварина зникла за мисом, що виступав далеко в озеро. Ван Лун, ніби згадавши щось, повернувся до Галі. Очі його були насмішкувато прищулені.

— Як, хочете викупатися, спитаю вас? Є весела компанія, чи не правда? — його рука зробила широкий жест у бік озера.

Галя сердито відмахнулася від нього: і навіщо іронізувати?

Без завад мандрівники закінчили заряджати свердловини. Перелитий в довгі стальні трубки атоміт був закладений в скелі; відтулини Сокіл забив металічними пробками. Тільки тонкий чорний шнур, який виходив з-під тих пробок, указував тепер місце, де були сховані потужні заряди атоміту, що мали висадити в повітря важке кам’яне тіло греблі.

Тонкі чорні шнури з’єднувалися разом в маленькій круглій коробці — і звідси дном міжгір’я між скелями тягнувся просмолений зовні кабель в металічному панцері. Цей кабель був прокладений на відстані майже півтора кілометра до міжпланетного корабля. Сховані в ньому шнури з’єднувалися з контактним устроєм на пульті керування астропланом. Роботи по підготовці вирішальної операції — висадження скелястої греблі — були закінчені.

Ще кілька днів відібрала перевірка небезпечного вантажу корабля і його пакування. Микола Петрович Риндін власними руками промацав кожне з’єднання ультразолотих пластів, які захищали інфрарадій, виміряв дозиметром випромінювання поза стінами склепу. Сокіл тривожно стежив за кожним рухом академіка, за виразом його обличчя: та невже Микола Петрович виявить який-небудь промах, яку-небудь неточність?.. Проте ні, академік Риндін лишився задоволеним. Зроблено було все, передбачене розрахунками і точним планом підготовки до зворотного вильоту. І Сокіл полегшено зітхнув: експедиція привезе на Землю знайдений нею на Венері інфрарадій!

Втім, було вже пізно і Риндін тут-таки наказав:

— Негайно спати, друзі. Ранок ми мусимо зустріти повними сил і бадьорості. Попереду великі випробування!..

Але як заснути, коли знаєш, що тільки одна ніч відділяє тебе від вирішальної події? Як спинити, заспокоїти думки, які тривожно нагадують про те, що сказав Микола Петрович? Мінливий фіолетовий нічний присмерк глибокого міжгір’я, — невже ж і справді ми бачимо його сьогодні в останній раз? А якщо завтра все буде в порядку, якщо астроплан вийде на поверхню величезного моря, куди впадає річка, — тоді післязавтра буде дано зворотний старт з Венери на далеку рідну Землю... Батьківщина, мама, друзі, як хороше! І, звичайно ж таки, Галя не помітила, як її охопив глибокий рівний сон. Дівчині здавалося, що вона тільки на хвилинку заплющила очі, як зразу ж почула бадьорий голос Миколи Петровича:

— Аргонавти всесвіту, ранок! Вставати! Час не жде, треба швидко поснідати — і до діла. Галю, не ховатися під ковдру! Підйом!

Сніданок Галя їла мовчки і тільки за обов’язком: ну яка насправді може бути їжа, коли зараз буде вирішуватися їхня доля! Вона раз у раз поглядала в ілюмінатор, на звичні вже гострі скелі, стрункі цикадеї і бенетити, ажурне листя папороті. Їй згадувалося, з яким дивуванням і цікавістю вона поглядала в ілюмінатор першого дня їх перебування на Венері. Яким тоді все здавалося незвичайним, загадковим, страшенно цікавим. А тепер — хоча б уже швидше на Землю, додому, додому! Нарешті Микола Петрович скомандував:

— По гамаках, друзі! Будемо починати. І прошу прив’язатися не менш старанно, ніж перед стартом. Наближаються серйозні і небезпечні хвилини.

Він спинився на мить і потім додав — так м’яко і лагідно, як міг говорити тільки він один, турботливий старший друг і товариш:

— Зараз — геть всі побоювання. Ми віримо, що все буде благополучно. Інакше не може бути!

Уважний погляд Миколи Петровича перевірив, чи все готово в центральній каюті, чи не лишилося що-небудь неприбраним, забутим. Він ще раз поглянув на товаришів, які опускали гамаки, задоволено кивнув головою і вийшов до навігаторської рубки. А Галя Рижко не стрималася від того, щоб востаннє не зазирнути ще в ілюмінатор... ні, не пальми, не скелі і не мережану папороть хотілося їй побачити в останній раз! Високо в небі над краєм міжгір’я, між двома вічнозеленими кипарисами все так само, як і раніше — майорів гордий червоний прапор Батьківщини, червоний прапор з золотим серпом і молотом!..

Пролунав легкий шум. Автоматичний механізм засував водночас всі ілюмінатори центральної каюти металічними віконницями. В каюті стало темно. Тільки один великий екран телескопа світився в центрі стелі перед очима притихлих мандрівників.

— Увага, вмикаю струм! — пролунав в каюті гучний строгий голос Риндіна.

Пронизливо задзвенів сигнальний дзвоник. Починається! Вибух!

Проте, тривожна тиша не порушувалася нічим. Ані найменшого звуку, ніякого руху... Очі мандрівників не відривалися від екрана. Галя мимоволі рахувала про себе:

— Раз... два... три...

Вона рахувала, мабуть, надто часто і квапливо. Хоч як напружено вона чекала, — все одно, чорна хмара з’явилась над скелями зовсім раптово. Хмара хутко розпливалася в усі боки, закриваючи небо. І майже зразу ж таки серед скель, що розвалювалися, падали направо й наліво, виблиснула вода. Ще одна мить — і скель уже не було. Замість них виникла вертикальна світло-сіра водяна стіна, від одного схилу міжгір’я до другого.

Ця стіна спочатку нерухомо завмерла — а по тому цілою своєю масою рвонулася вперед, наповнюючи міжгір’я в напрямі до астроплана. Вона посувалася неймовірно швидко, не зменшуючись у висоті. Галя розширеними очима дивилася на екран перископа, її серце завмирало від тривожного чекання.

Ось верхня частина водяної стіни, яка досягала у висоту не менш як двадцяти — двадцяти п’яти метрів, ніби обвалилася кипучим і бурхливим водопадом. Але не встигла ця хвиля водопаду впасти і до половини стіни, як вся маса води з новою силою ринула вперед, обвалюючись не скелі і зриваючи їх з місця. Здавалося, зараз вона всією своєю вагою навалиться на корабель.

— Ох! — не стримала вигуку Галя.

Потужний удар струснув астроплан. І зразу на екрані все зникло, згасло в сірому тумані. Корабель здригнувся, захитався. Його кормова частина трохи підвелася — і знову впала назад. Новий удар!

Астроплан тремтів і сіпався. Гумові троси, на яких висіли гамаки, грубезні амортизатори розтягувалися і знову скорочувалися. Гамаки виписували в повітрі нерівні криві. З буфету в стіні випала і покотилася пляшка. А корабель важко розхитувався, задираючи і опускаючи корму, немовби намагаючись протаранити скелю.

— Та невже ж його не виштовхне? — прошепотіла Галя,

Пролунало глухе неприємне скреготіння. Астроплан повільно посунувся вперед. Він терся боками супермагнійового корпусу об скелі, він продирався між ними, захоплений могутнім потоком води, що мчав уздовж міжгір’я. Конвульсійно, ривками, раз у раз спиняючись і завмираючи, корабель повз дном міжгір’я. Тепер уже не було поштовхів ззаду; навпаки, відчувалося, як корпус астроплана переборює перепони попереду.

І раптом корабель так само ривком спинився. Глухе скреготіння перетворилося на дивний дзвінкий гул. Астроплан не посувався далі, впершись у якусь перепону. Ціле його металеве тіло напружено дзвеніло у вухах. І так само вібрували і дзвеніли всі речі в каюті. Корабель не рухався! Водяний потік не виштовхнув його, він знову лежав на дні міжгір’я, затиснутий скелями.

— Під водою... під водою... — стукотіло серце Галі Рижко.

І ще раз пролунав короткий міцний удар. Щось загуркотіло, перекочуючись по зовнішній стіні астроплана біля корми. Цей удар відгукнувся дзвоном по всій каюті, немовби весь корпус корабля застогнав,

Галя почула, як Сокіл крикнув, заглушуючи гуркіт:

— Все ж таки ударив якийсь уламок скелі!

Астроплан знову дуже хитнуло. Чи не вдар допоміг йому зсунутися?.. Знову почалися удари ззаду, нерівні, конвульсійні. Корабель сіпався вперед, спинявся, він повз уперед, наче жива істота, яка наосліп намацувала собі дорогу між скелями в каламутній бурхливій воді. Його хотілося підштовхнути, допомогти йому вибратися із чіпких скель. І ось, немов звільнившися, астроплан з силою рвонувся вгору і вперед! Він повернувся набік, каюта наче оскаженіла. Її стеля раптом опинилася внизу, гамак, в якому лежала Галя, жбурнуло вбік, потім він повиснув сторчки, поставивши дівчину вниз головою. Корабель перевертався кормою вгору... Секунду чи дві він стояв у воді на носу, потім повільно почав опускати корму, розхитуючись з боку на бік. Але він плив, плив!

На екрані перископа майнуло світло.

— Небо! Небо! — радісно закричала Галя.

Так, на екрані з’явилося сіре, хмарне небо Венери. З важких темних хмар першої-ліпшої хвилини готовий був ринути дощ. Безрадісне, низьке, присмеркове, але все ж таки небо! І навколо астроплана вже не було видно високих схилів, скелястого міжгір’я. Він плив бурхливою річкою, плив кормою вперед, захоплений потоком води, яка заповнювала міжгір’я.

— Ура! Ура! — вигукувала захоплено Галя Рижко, забувши одразу про всі свої страхи. — Пливемо річкою, річкою! Ура!

Вадим Сокіл і Ван Лун схвильовано потискували один одному руки і посміхалися, поглядаючи на дівчину, яка не пам’ятала себе від радості.

Гойдання астроплана зменшувалося. Його величезний корпус поступово заспокоювався на поверхні води, яка несла корабель далі і далі до моря. Галя відчувала, що вона не може більше залишатися на своєму місці. Треба було щось робити, знайти вихід щастю, яке переповнювало її. І вона не витримала.

Забувши про суворі розпорядження Риндіна, про непорушну дисципліну, яка зв’язувала екіпаж астроплана, Галя відстібнула пряжки запобіжних ременів, зіскочила з гамака на підлогу і, з трудом зберігаючи рівновагу на підлозі, що незвично хиталася, кинулася до навігаторської рубки, вигукуючи своє переможне «ура».

Услід їй неслися здивовані вигуки Сокола і Ван Луна:

— Галиночко, куди ви? Не можна!

— Галю, порядку немає, буде погано!

Проте вона не чула нічого.

Наче куля, вона влетіла до навігаторської рубки, підбігла до враженого Риндіна, який нічого не міг зрозуміти, і, не звертаючи ніякої уваги на його суворе нахмурене обличчя, обхопила з розбігу шию академіка обома руками і дзвінко поцілувала його:

— Миколо Петровичу, дорогий, золотий, яка я щаслива! Миколо Петровичу, як чудово жити на світі! Як я люблю вас!

Риндін навіть не пробував зберегти суворого вигляду. Похитуючи з докором головою, він посміхався і повторював:

— Ай, пустунка! Ай, недисципліноване дівчисько! Та хіба можна так? Ось я вам задам!

Але Галя бачила, що його очі зволожилися, підозріло заблищали. Академік обійняв однією рукою дівчину за плечі і повчально сказав:

— І будь ласка, не спробуйте продовжувати. А то ще, чого доброго, від хвилювання хлюпати почнете, знаю я вас... Заждіть, мені якраз соринка в око потрапила, треба прочистити. Де моя носова хустинка, га?..

Притиснувшись щокою до плеча Миколи Петровича, Галя дивилася разом з ним на екран перископа, на якому швидко пропливали незнайомі круті береги, увінчані зеленими кронами цикадей і кипарисів, зарослі густим чагарником. Ці береги відступали все далі й далі, поверхня пінявої води ставала ширшою й ширшою, заповнюючи собою все поле зору.

Астроплан випливав у море, величезне море, тьмяне срібло якого зливалося з сірим обрієм. Хвилі м’яко погойдували міжпланетний корабель, до половини занурений у воду. Сопла його ракетних двигунів дивилися під кутом униз, ніс був трохи піднятий. Рух корабля поступово уповільнювався — і нарешті він спинився зовсім.

Риндін обома руками повернув до себе схвильоване обличчя Галі, ніжно поцілував її в чоло і сказав:

— Ідіть, дівчинко моя. Щастя не зрадило нас, — чи не ваша це щаслива зірка виручає, га?.. Ідіть, скажіть Вадимові й Ван Луну, що я прошу їх негайно взятися за ретельний огляд всіх чисто приміщень астроплана. Треба перевірити всі кутки корабля, всі механізми — чи не пошкоджено в них щось під час цих підводних штовхань? Адже завтра ми відлітаємо вже на Землю, треба встигнути все зробити. Ідіть, ідіть, Галю. І не забувайте про дисципліну. Дивіться, щоб більше не було таких вихваток, як сьогодні. Чуєте, розбишако?

Це прозвучало суворо — і очі Миколи Петровича поглянули на Галю з-під навмисно насуплених брів теж дуже суворо. Проте коли б того дня погляд цих самих очей не спинявся на життєрадісному, веселому обличчі дівчини, — в них світилася ласка, а голос академіка мимоволі пом’якшувався. Звісно, розбишака, навіжене дівчисько, яке треба тримати в руках, все це так. І Вадимові іноді доведеться з трудом справлятися з її імпульсивністю, це також вірно. Проте Микола Петрович тепер ще більше розумів молодого геолога і радів за нього...

А наступного дня, шістнадцятого лютого, точно виконуючи вказівки Землі, експедиція була готова до відльоту в зворотну міжпланетну подорож. За кілька хвилин до півдня Галя Рижко, як і її товариші, лежала вже в своєму гамаку, міцно закріпивши пряжки запобіжних ременів.

В ілюмінатори центральної каюти лилося фіолетове світло Венери — химерне тьмяне світло планети, населеної дивними потворними тваринами, планети, що зберігала в своїх хащах і печерах дорогоцінні інфрарадій та ультра золото. З м’яким шумом насунулися металеві віконниці ілюмінаторів, ховаючи за собою і це примарне фіолетове світло, і далекі береги.

В каюті пролунав голос Риндіна:

— Увага! За хвилину даю старт.

— І не попрощались як слід з Венерою, — сказала зажурена Галя. — Вчора ніколи було, і сьогодні не встигли... Більш уже не побачимо її.

Вона сказала це тихо, про себе. Але Риндін почув її.

— Не побачимо ми, побачать інші, — відповів він твердо. — Наша подорож сюди не остання, Галю, а перша. На планеті майорить наш рідний радянський прапор. Шлях на Венеру відкритий нашою експедицією — і цим шляхом полетять десятки інших міжпланетних кораблів. Увага, товариші!

Руки академіка Риндіна лежали на пульті керування. Микола Петрович подивився на екран перископа, на сірі хмари неба Венери, що пливли по ньому, на циферблат годинника. Дванадцять!

— Даю старт!

...Стривожена громоподібними вибухами, які гриміли понад морем, стурбована хвилями, що бурхливо набігали на береги, — над верхівками вічнозелених цикадей, над незайманими хащами Венери підвелася плеската голова невідомої потвори.

Величезними витріщеними очима голова подивилася на море, дурно втупилася в небо, побачила там малесеньку темну риску, яка блискавично промайнула під свинцевими хмарами і зникла в їх густій, непроникливій товщі, — і, нічого не зрозумівши, сховалася знову за деревами, у гущавину і сутінь вологого первісного лісу...

http://argo-unf.at.ua/search/?q=%D0%9F%D0...