Кто же он, автор нестареющей книги? Родился он в Витебске, в приличной еврейской семье Йоселя Файбишевича и Ханы-Двойры Лейзеровны Гинзбургов, но книги свои выпускал в свет под псевдонимом, составленным из первых букв имени и фамилии — ЛАзарь ГИНзбург.

Автор книги про джинна из бутылки был пламенным революционером. Семнадцати лет, как тот «парнишка кудрявый» из песни Марка Фрадкина на стихи Евгения Долматовского, «за рабочее дело он пошёл воевать». Занимался организацией комсомола в Белоруссии, был одним из его руководителей, в те же семнадцать лет вступил в РКП(б). Он, наверное, мог бы сделать неплохую партийную карьеру, но Б-г миловал, ибо слишком умному партработнику пришлось бы в 1938 году наверняка сочинять в НКВД какие-то штуки посильней «Старика Хоттабыча».

Лазарь Гинзбург был очень одаренным юношей. Его стихи однажды похвалил Маяковский и даже спрашивал при встречах, почему новых не приносит. Но Лазарь Иосифович иронически написал в предисловии к одной из своих книг: «Говоря откровенно, у меня имеется немалая заслуга перед отечественной литературой: я вовремя и навеки перестал писать стихи». А ещё он бросил занятия вокалом в Белорусской консерватории — не осилил теорию музыки. В годы Великой Отечественной войны писатель работал в газете «Красный черноморец» Черноморского флота, участвовал в обороне Одессы, Севастополя, Керчи, Новороссийска. Войну окончил в Румынии в составе Дунайской флотилии. В послевоенный период Лагин написал ряд заметных для своего времени фантастических произведений: «Патент АВ», «Остров Разочарования», «Атавия Проксима». Особняком стоит повесть «Майор Велл Эндъю», своеобразное дополнение к «Войне миров» Г. Уэллса, посвящённое проблеме коллаборационизма. Последнее произведение Лагина — роман «Голубой человек», молодой герой которого из 1959 года случайно совершает путешествие во времени в царскую Россию, в 1894 год, встречается с Лениным, принимает участие в революционной борьбе.

Свои фронтовые заметки Лагин опубликовал в 1947 году на идише в книге «Майнэ фрайнт ди шварцъямише кригер: фронт нотицн» («Мои друзья воины-черноморцы. Фронтовые записки»).

Лагин, Л. Мои друзья черноморцы. (Фронт. записки). [Илл: Г. Ингер]. М., изд. и тип. иэд-ва «Дер Эмес» — 13-я тип. треста «Полиграфкнига», 1947. 120 стр. с илл. 17 см. 7.000 экз. 2 р. 60 к.

Предположительно, это перевод повести 1941 г. "Броненосец «Анюта»

(другие названия: Трое уходят в море, Три черноморца)

Впервые под названием «Трое уходят в море» повесть появилась с примечанием «продолжение следует» во многих номерах боевой флотской газеты «Красный черноморец» в 1941 году;

— впервые под названием «Броненосец «Анюта» опубликована в ж. «Знамя» (Москва), 1945, №7;

Первое книжное издание: Лагин Л. Броненосец `Анюта`. М. Детгиз 1946г. 80с.;

— то же: Лагин, Л. Три черноморца. Повесть. М.-Л., изд. и 1-я типо- лит.. Военмориздата в Мск., 1946. 132 стр. 14 см. 2 р. 50 к.

https://fantlab.ru/work55631

Но при всём густом еврействе на биографии писателя осталось не очень красивое пятно: он принимал участие в борьбе с «безродными космополитами». Литературовед Бенедикт Сарнов оставил мемуар о том, как «Лазарь Лагин, автор любимой в детстве книги», участвовал в травле театрального критика Иоганна Львовича Альтмана.

Большинство книг Лагина, казалось бы, забыты, их «антиимпериалистический пафос» сегодня воспринимается как анахронизм, но при всем при том читать их очень интересно — виртуозный автор умел закрутить сюжет, увлечь читателя в какой-то сверхъестественный мир, держать в напряжении, заставить проглотить книгу целиком.

Лагин старался приспосабливать свои книги к политическим веяниям текущего момента, не ленился переделывать, вставлять дополнительные, идеологически злободневные главы. Так случилось и со «Стариком Хоттабычем». Книга имеет три варианта: оригинал 1938 года, редакцию 1953 года и расширенную версию 1955 года. Причинами редакций были изменения, произошедшие в СССР и в мире с 1938 года. По сравнению с последующими редакциями, оригинал является менее идеологизированным и более аполитичным. Последующие редакции содержат вставки антикапиталистической направленности, в частности, резкие выпады в адрес империализма, США, постколониальных властей Индии и тому подобное. Версия 1955 года чуть побольше оригинала, так как на этот раз были добавлены семь новых глав. Например, если герои повести попадают в Италию, то в стандартной версии она страдает от безработицы, находясь под властью Бенито Муссолини, а в расширенной версии под властью капиталистов рабочие бастуют против иностранных военных баз.

Но кто он — Хоттабыч? В наши дни переиздается первая, самая ранняя версия повести-сказки, и там мы читаем: «Хоттабыч, кряхтя, приподнялся на ноги, вырвал из бороды тринадцать волосков, мелко их изорвал, выкрикнул какое-то странное слово «лехододиликраскало». В более поздних советских изданиях этого слова нет. А что же это за слово? Да это же «Лехо, дойди, ликрас кало» — стих из литургического гимна, которым в синагогах встречают субботу! Причем в том самом ашкеназском произношении, которое мог слышать Лазарь Гинзбург в синагоге Минска, где прошла его юность. Теперь присмотримся к биографии джинна. Его заключил в сосуд Сулейман ибо Дауд? Да, очень может быть, только звали этого могущественного царя Шломо бен Давид — Соломон сын Давида, а на момент заточения джинна по-арабски это имя никто не произносил и ислама тогда ещё не было. Так что, скорее всего, наш старик Хоттабыч — старый, вернее, древний еврей!

И ещё. Я не уверен, что Лазарь Гинзбург взял себе псевдоним исключительно с целью замаскировать своё еврейство. Да, для неискушенного читателя фамилия ЛАГИН звучит вполне по-руссски. Но те, кто понимали, сразу видели, что это типичная аббревиатура, составленная из начальных слогов полного имени. Примеры таких фамилий: Рошаль — «рабби Шломо Лурия», Кац — «Коэн цэдек», Богораз — «бен hа-рав Залман», ну, и, конечно же, Маршак — «морэйну hа-рав Шмуэль Кайдановер». Так что псевдоним, красующийся на титульном листе книги «Старик Хоттабыч», — вдвойне еврейский!

Фамилия Женьки — Богорад — расшифровывается как «Бен ha-рав Давид» — «сын раввина Давида».

Кроме того, в некоторых семьях передается из поколения в поколение от отца к старшему сыну рассказ о том, что царь Соломон (Шломо hа-Мелех) (Сулейман ибн Дауд) послал десять своих братьев, сыновей царя Давида в разные концы света, при этом всем им было присвоено дополнительное имя — БоГоРаД (БаГаРаД ), что являлось аббревиатурой от «Бен hа-Рибон Давид», т.е. сын правителя (властителя) Давида. Согласно этой версии все носители фамилии Богорад и их прямые потомки восходят к самому царю Давиду.

Фамилия Богорад на территории Российской империи в 19-м веке была распространена в основном в Витебской губернии, в таких городах как Двинск, Витебск (откуда и родом Лагин-Гинзбург), Городок, Велиж, Горки, Орша, Сенно и Себеж.

Вообще, еврейские фамилии и имена, как на идише, так и на иврите, разбросаны по некоторым художественным книгам писателя: "Старик Хоттабыч", "Патент АВ", "Атавия Проксима" ...А также имена библейских пророков и мудрецов: Иеремия, Иов....

http://jag-stuttgart.org/?p=1483

***

Из всех его литературных произведений, только одна из его собственных работ на иврите в переводе Давида Кэрролл https://he.wikipedia.org/wiki/%D7%93%D7%9...

Илан секрет, или, Houghtby выходки Magician (русский — Hotbitz «старый Иаков Розенберг, по книге А. Бегин писал: Davida Кароль ; картины: Ita шелковую ), Тель — Авив, Явне , 1972

На иврите выходил пересказ Дэвида Крола "Тайна Илана или Волшебник Хоттабыч": Т.-А., Явне, 1972.

В издании указано, что это пересказ романа Лазаря Лагина.

Да, в иврите не "Хоттабыч", а "Хоттаби". То есть, ивритизированы все герои — они сделаны израильтянами.

Даниэль Клугер.

https://he.wikipedia.org/wiki/%D7%9C%D7%9...

***

Сулейман ибн Дауд — мир с ними обоими... (да упокоятся они в мире).

Увидь плохое в хорошем и хорошее в плохом — евр. религ. парадокс — к/ф "Волшебная лампа Аладдина" — авторы сценария: Виктор Виткович, Григорий Ягдфельд — Повелеваем про сон сказать, что это не сон, а сон — это про не сон.

с. 3-222, 135х175

с. 7-239, 115х155

с. 3-229, 130х180

Перший етап радянської фантастики (періоду її становлення як жанру) характеризується поєднанням фантастики з

2*

20 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

детективом. Це природно, бо визначається духом часу, становищем радянської держави серед інших країн, запеклою боротьбою двох ідеологій, двох світів, що велася не лише на сторінках преси. Диверсії, шпигунство, підготовка до війни, маячні плани «винищення» більшовиків... Злочинна воля ідеологів капіталізму, їхнє невситиме прагнення до панування над світом, фантастичні постаті маньяків-анархістів і світ, що протистоїть їм,— світ людей праці, які створили потрібний їм лад, їхні дивовижні плани, сміливі до зачудування і водночас цілком реальні. Як захоплювала романтика цих подій! Трудовій людині вперше відкрився безмір творчого дерзання, можливість пізнати світ і перетворити його на благо людям праці — ця тема зазвучала на повний голос.

На жаль, суто фантастичний елемент у творах цього плану скоро застарів. Наука за останні десятиріччя так навально рушила вперед, що багато фантастичних «ідей» тепер здаються вже просто наївними. Наукова фантастика сьогоднішнього дня, що звертається до проблем космонавтики, ядерних випробувань, кібернетики, до питань можливості розселення «землян» у Всесвіті чи в океанських просторах, успіхів генетики і нейрофізіології,— іронічно споглядає політ на Місяць у гарматному снаряді, «ніздрю Тойона», що майже прирекла людство на загибель, і примітивну, як на сучасного читача, боротьбу з нею, описи прокладання «глибинного шляху» крізь Землю і т. ін. Тепер кожен школяр упевнено пояснить вам причини, через які здійснення тієї чи іншої гіпотези неможливе чи можливе в інший спосіб, помітить невірогідність якихось подій. Так, багато гіпотетичних тверджень, висловлених тоді, життя спростувало або вирішило по-новому.

Проте, незважаючи на якийсь-то процент наукового нонсенсу, ці твори читають, і навіть із задоволенням. І не лише та частина молоді, яка просто ще «не доросла» до розуміння вірогідності описаного. Ні, активно заперечуючи окремі положення і обурюючись, юний читач усе ж захоплюється драматизмом, напруженістю боротьби, яскравими образами героїв, їхніми почуттями, мріями, подвигами. Але все це, коли фантастика «справжня». Нехай і пережила вона свої фантастичні ідеї, але залишились її романтичний пафос, героїка пошуку, боротьби і перемог. Та й, говорячи про застарілість якоїсь наукової гіпотези, про наївність окремих уявлень, ми не хочемо запевняти, що це стосується всіх творів. Деякі з них дістали блискуче і несподіване підтвердження, а боротьба світів,

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 21

так гостро й переконливо розкрита в них, лишає їх цілком актуальними, як психологічна достовірність образів робить їх вічно юними, завжди потрібними.

Твір переживе багато поколінь, якщо в ньому живе людина з її радощами і болями, пристрастями, мріями, шуканнями і боротьбою — з її багатим духовним світом.

* * *

Зараз фантастика дуже «подорослішала». Лише одне відгалуження її упевнено можна назвати фантастикою для дітей. Основний же її адресат — це сучасна доросла людина: робітник, лікар чи інженер, педагог, артист — представник будь-якої професії. І значення її, питома вага серед інших літературних жанрів зросли неймовірно. Це підтвердила дискусія, проведена на сторінках «Литературной газетьі» в січні 1970 року. «Кажуть, сучасна фантастика така ж багатогранна, як і сучасна література взагалі»,— справедливо зауважує, наприклад, А. Громова (ЛГ, № 2 за 1970 р.).

Ще більше розширюючи ці рамки і водночас розглядаючи проблему з іншого боку, їй вторує Високов: «Сучасна фантастика — це особлива форма суспільного мислення, що з’явилася з початком космічної ери, в епоху настійливого проникнення в глибини мікросвіту, в таємниці психіки, в сутність людського «я». Високов говорить про психологічну потребу у фантастиці, про необхідність її для сучасної людини. Прагнучи дати пояснення такій нагальній потребі, інший критик, Є. Тамарченко, зазначає: «Той факт, що наукова фантастика популярна сьогодні не тільки у нас, але й в усьому світі, свідчить про багато що і насамперед про насиченість... майбутнім усієї сучасної дійсності». Автор пов’язує цю думку з питанням методу фантастичної літератури. Він пише далі: «В цьому плані і можна говорити про реалістичність кращої частини сучасної західної наукової фантастики і про радянську фантастику як органічний напрямок літератури соціалістичного реалізму. Вони реалістичні тому, що по-своєму вірно відтворюють сьогоднішню, багато в чому фантастичну реальність, пронизані відчуттям величних змін, які не обіцяють нічого доброго буржуазному світу» (ЛГ, № 4 за 1970 р.).

Розмова, почата на сторінках «Литературной газетьі», не дала повних і вичерпних відповідей на складні питання, пов’язані з жанром чи жанрами фантастики. Але вона приверну-

22 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

ла нашу увагу до даних проблем. Ми спробували вианачитись у своїх захопленнях чи розчаруваннях, симпатіях і антипатіях. Чим цей жанр завоював таку популярність? Чому п ньому працюють талановиті вітчизняні майстри слова, зарубіжні письменники Шон О’Кейсі, Рей Бредбері, Кабо Абе?

Причина такої популярності, мабуть, криється в тому, що фантастика стала літературою великої суспільної ваги, вона становить і розв’язує важливі філософські й політичні проблеми. У вік вузької спеціалізації, невіддільної від прогресу 'техніки і розвитку суспільних відносин, фантастика знайомить нас із найрізноманітнішими галузями людських знань та видів діяльності. По суті знайомить з останніми науковими досягненнями і відкриттями у різних сферах. Адже це насамперед могутнє джерело науково-технічної інформації. Гадаю, багато прихильників цього літературного жанру могли б визнати, що дізналися про ті чи інші наукові гіпотези і проблеми, пошуки, пов’язані з ними, відкриття чи поразки саме . з науково-фантастичної літератури. Так само, як багато дітей дізнаються про молекулярно-кібернетичну теорію чи теорію відносності раніше з науково-фантастичного роману, а потім уже з шкільного підручника. Майже всі автори науково-фантастичних, фантастичних та й просто пригодницьких творів ставлять собі завдання познайомити читача з сучасними досягненнями науки, техніки, проте у одних творах воно на периферії теми, в інших — у центрі, визначає їх зміст.

Особливо активізувалась за останні роки популяризація знань у «космічній» темі. Ми читаємо про фотонні, плазмові, пульсаційні космічні кораблі; закони гравітації й антиграві-таційні прилади; про мислячі машини, їхній принцип дії і колосальні можливості; про відкриття нових форм життя — небілкового чи некисневого; відвідуємо далекі планети, знайомимося з усіма їхніми особливостями і т. д., і т. і'н. І це чудесно.

І, нарешті, третя причина популярності жанру — це вже згадувана емоційно-психологічна атмосфера фантастичних творів: утвердження чесності, мужності, благородства всупереч ницості, підлості; уславлення ясного, розкутого, непідвладного мертвотним догмам розуму — справді-таки революційного і революціонізуючого,— одне слово, атмосфера по-юнацькому романтичного ставлення до світу. Фантастика завжди є утвердженням певних морально-етичних принципів. Саме з міркою цих принципів фантаст підходить до зображеного ним світу

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 23

й показуючи, ніби запитує нас: «Це вам подобається? А це? А отаке?» Правда, проблема суспільного розвитку більше хвилює зарубіжну фантастику. Радянська фантастика розробляє питання не так провідних тенденцій, шляхів (розвитку, як характеру змін, звершень, можливих перешкод на шляху суспільно-історичного поступу. Кардинальне питання, на якій соціальній основі будуватиметься суспільний лад майбутнього, для неї вирішене; таких болючих, тривожних сумнівів, як для фантастики буржуазних країн, не існує. Тому наша радянська фантастика — це література, позначена соціальним оптимізмом.

Наш об’єкт — це наукова фантастика. Не біймося терміну «наукова», адже, як не раз підказують нам самі фантасти, на грунті вивірених фактів можливий і понаддалекий пошук, і гіпотетичне мислення. Та й фантаст не повинен обмежувати себе зверненням до наукових істин лише зі сфери природничих наук, може черпати їх і з сфери соціальних. Який він, майбутній лад? Яка його суспільна структура? Як вирішується там одвічна проблема «людина і суспільство»? І яка там сама людина — відбиток суспільної формації? Отже, далі мова про дитячу та юнацьку науково-фантастичну літературу. Про українську радянську фантастику.

Справжніми патріархами цього жанру можна вважати Ю. Смолича і М. Трублаїні. Це вони прокладали шляхи, якими згодом пішло багато письменників-фантастів. Кращі риси їхньої фантастики, які забезпечили їм сталий інтерес читачів не одного покоління, це — поважність, щирість тону, серйозне ставлення до об’єкта розмови, як це личить «справжній» літературі, прагнення надати цілковитої вірогідності своїй розповіді. Водночас це захоплюючий, вигадливий, добре скомпонований сюжет, динамічне розгортання якого весь час тримає в полоні увагу читача. Будується він на протиборстві воль, розумів, ідей, поглядів у найрізноманітніших проявах, для нього характерне органічне злиття науково-фантастичного елемента з політичним детективом, його публіцистичним пафосом, пригодницькою фабулою.

Багато й давно виступає в жанрі наукової фантастики В. Владко. Його романи «Залізний бунт», «Аргонавти всесвіту», «Нащадки скіфів», «Сивий капітан», «Фіолетова загибель», низка оповідань і повістей добре відомі юним читачам. Деякі з них, як «Залізний бунт»— це переробка твору 30-х

24 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

років «Ідуть роботарі». Усім творам Владка властивий сильний соціальний мотив і слабкий власне фантастичний. Певно, блідість фантастичної лінії і спричинилася до того, що деякі з його романів названо пригодницькими.

У романі «Залізний бунт» 1 автор малює світ капіталізму в еру його високих досягнень економічних і занепаду, здичавіння морального. Еру активної фашизації капіталістичного суспільства, еру злиття промислового капіталу з воєнною силою. Тут маємо все: картини страйку, роботів-штрейкбрехе-рів, науку, інженерний хист на службі капіталу; страйковий комітет і продажну профспілкову верхівку, показ злиднів і мужності родин страйкарів, ролі лівої преси; класове ідеологічне розшарування інтелігенції, расову проблему, переслідування кольорових учених, способи компрометації їх в очах широких мас, фашистські катівні як засіб розправи з політичними противниками, спроби підкупу страйкового комітету і т. ін. Всі ці явища висвітлені вірно, досить повно й широко, тільки надто вже оголено-публіцистично.

Соціальний заряд сильний в усіх названих творах. У «Фіолетовій загибелі» ідеться про злочинну діяльність Пентагону, про стимулювання ним пошуку засобів масового винищення людей, тотальної війни проти людства. Та й конфлікт між героями твору Джеймсом Стапльтоном і Фредом Марчі, а далі й Клайдом Таблдотом визначається їхнім ставленням до фатальної знахідки, здатної вбивати, а потім ще й знищувати сліди вбивства. У конфлікті закладена ідея твору. Ставиться проблема: наука і людство. Нові відкриття — джерело поступу чи шлях до загибелі? Засіб полегшення людського існування чи винищення людства? Становище вченого, дослідника в світі чистогану, бізнесу; молодь і її шляхи у цьому світі. Все це значущі проблеми часу. їх ставить автор і у «Сивому капітані».

Та при всій значущості проблематики, правильності постановки і розв’язання ряду питань від книжок В. Владка залишається враження ілюстративності. Вони майже не здатні захопити живим почуттям, схвилювати читача, змусити напружено стежити за розвитком подій, гостро співпереживати з героями, хоч матеріал, ідейно-логічна основа такі можливості давала. Здається, авторська холодність, його, сказати б, «байдужість» до цих моментів іде від досить поширеного уявлен-

1 В. Владно. Залізний бунт. К., «Веселка», 1967.

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 25

ня про те, що підліток—неглибокий психолог, «переживання» його не зацікавлять, а то й дратуватимуть, він просто промине їх. Такі думки нерідко зустрічаємо і в статтях педагогів, «професійних» дитячих критиків.

Автор не дозволяє собі далеко відійти за межі вірогідності, говорить про «фантастичні» речі обережно, ледь-ледь пускаючись берегів реально можливого. Механічні роботарі, модернізовані в кібернетичні роботи, нагадують звичайні автомати («Залізний бунт»). І навіщо їм оті загадкові «блек-бокси» — кібернетичні душі, всеохоплюючі програми поведінки — невідомо, бо дії їх ми не бачимо. Нічого не пояснює і розповідь однієї з героїнь — Мадлени: «...Так званий блек-бокс, тобто чорна скринька,— це вживаний кібернетичний пристрій. Ним ми називаємо такий пристрій, відносно якого по суті не маємо ані найменшого уявлення — ні про його конструкцію, ні про окремі прояви його дії. Я подаю на нього сигнали, команди: блек-бокс виконує їх. А як саме — цього ніхто не знає. Тому це й називається «чорна скринька». Принцип «блек-боксу» — цілком нове явище в конструкторській практиці...» Щоб пояснити його суть невігласові в техніці Тому, дівчина наводить приклад з акваріумом: «Уявіть собі... кімнатний акваріум... У воді колонія інфузорій. Ми з вами всипаємо у воду... жменьку роздрібненого на порох заліза. Інфузорії разом з поживою поглинуть і дрібні порошинки заліза. Якщо ми після цього прикладемо до стінки акваріума звичайний магніт і створимо таким чином магнітне поле, що пронизуватиме акваріум і інфузорій, то воно змушуватиме їх робити певні рухи у воді. Бачите: магніт подає сигнали, і інфузорії залежно від них рухаються, хоч ми напевно нічогісінько не знаємо про те, як це відбувається. От вам і блек-бокс!»

Вся ця розповідь нагадує відоме: «піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що». Та й справді, чи можуть викликати повагу до праці, досягнень кібернетиків отакі щедро розписані «пояснення» : «Вони (кібернетики—Л. 77.) кажуть— і саме це зробив Томас Бірз!— що можна створити такі кібернетичні пристрої, внутрішньої конструкції яких не знає ніхто, тобто — блек-бокс!»

Чи не містика — таке пояснення? Чи не руйнує така настирливо впроваджувана думка про якийсь науковий «дар божий» живого інтересу до неймовірно складних, нерідко драматичних шляхів наукового відкриття, до того, як кібернетики (навіть якщо вони негативні герої), знаючи дію окремих

26 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

компонентів, експериментують, створюючи ціле, добиваючись взаємодії їх тощо...

М. Логвиненко, згадуючи роман В. Владка «Аргонавти всесвіту», вітає проникнення автора в життєві явища майбутнього комуністичного суспільства. «Йдеться про такий рівень розвитку науки і техніки, коли стає можливим встановлення міжпланетного сполучення за допомогою ракетних кораблів. (Вельми захоплююче видовище, на жаль, художньо не досить оригінально освітлене)»,— пише він *. Уточнюючи цю думку, можемо сказати, що через названу причину воно взагалі не стало ні вельми, ні просто захоплюючим. Та й герої твору не дають підстав відчути, що це люди наступного дня. Можна лише погодитись, що це досить пересічні наші сучасники...

Згадаймо, як високо ставила утопію Леся Українка, присвячуючи їй на початку віку спеціальну статтю: «Белетристична утопія єсть або принаймні повинна бути тим «барвистим деревом» життя, що помагає нам оцінити психологічну вартість «сірої теорії» для часів прийдешніх...»2 То не можна ж припускати, щоб барвистішою, поетичнішою була «чиста» теорія порівняно з художнім твором-утопією!

За останнє десятиріччя з науково-фантастичними романами виступали в українській літературі Микола Дашкієв, Юрій Герасименко, Юрій Бедзик, Микола Руденко та інші. Продовжуючи до грані можливого деякі сучасні політичні тенденції, в ряді більш чи менш яскравих художніх образів вони змальовують те, чого «не повинно бути», тобто розкривають суспільний ідеал від «супротивного», де-неіде прохоплюючись про нього прямо. Інколи в критичних працях (хоч би у згаданій книжці М. Логвиненка) звучить думка, що утопія — то лише ідеал позитивний, ідеал бажаного прийдешнього. Щоб остаточно визначитись у термінах, ще раз повернімось до «Утопії в белетристиці» Лесі Українки. «Що таке утопія? — запитує вона.— В науковому значінні се — якась така теорія впорядкування громадського життя, що не має ніяких шансів на здійснення і через те їй «нема місця» в реальному світі. В літературному значінні се — образ прийдешнього життя люд-

1 М, Логвиненко. Людина в суспільстві і літературі, К., «Рад. письменник», 1969, стор. 140.

2 Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 8, К., «Дніпро», 1969, стор. 134.

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 27

ського громадянства, змальований на тлі якогось позитивного, а часом і негативного ідеалу». І далі, уточнюючи думку про відношення її до дійсності, письменниця зазначає: «Сей образ не конче мусить бути «утопічним» в науковому значінні, навпаки, коли така літературна «утопія» талановита або геніальна, то в ній завжди є хоч зерно чогось тривкого, здатного до життя, чогось такого, що доповняє наукову теорію, дає їй нову барву або хоч новий відтінок».

Саме образ можливого майбутнього на тлі негативного, небажаного для людства ідеалу маємо в згаданих утопіях М. Дашкієва «Загибель Уранії» (К., «Молодь», 1960), Ю. Ге-расименка «Коли вмирає Безсмертний» (К., Держлітвидав, 1964), О. Бедзика «Над планетою «Левіафан» (К., «Рад. письменник», 1965) та інших.

У «Загибелі Уранії» М. Дашкієва розповідається про далеку планету зоряної системи Двох Сонць та про трагедію, що сталася на ній. На Землю, де склався щасливий вільний Союз Комуністичних Держав, прилітає гість з далеких зоряних світів — кібернетична машина, керована автоматично, яка розповідає про боротьбу двох світів у далекій країні. Опис наймо-гутнішої з капіталістичних держав — Пірейї — зразок гострополітичної сатири на суспільний лад розвиненої капіталістичної країни земної. Багато вдало знайдених деталей дає нам адресу цієї країни. Наради трильйонерів, де набирають реальності жорстокі плани, спрямовані проти людства, високий рівень техніки, нові винаходи в галузі біофізики, ядерної енергетики — на службі капіталу; «люди в чорному» з смолоскипами, їхня дивовижна клятва, що виражає суть дрібного власника: «Я, нікчемний черв’як, присягаюсь знищувати капіталістів і комуністів...», конкурси краси; нарешті, постулат, за яким «людина без грошей — майже злочинець»,— все це дозволяє побачити у фантастичній країні досить-таки реальний образ Америки. Авторові вдався загальний настрій опису— тривожний, гнітючий, лихоманковий. Іноді він звертається до прямого публіцистичного викладу. Розповідаючи про операцію «Блискавка», задуману озвірілими капіталістами і спрямовану проти вільних людей планети, автор закликає: «Пильнуйте ж, бійці комуністичної гвардії, біля балістичних ракет-перехоплювачів! Пильнуйте, льотчики радіолокаторних станцій, матроси атомних підводних човнів! Пильнуйте, лікарі і зв’язківці, енергетики й металурги, пильнуйте, всі люди країни комунізму! Ворог жорстокий і хитрий, пильнуйте!»

28 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

І, вже зовсім дешифруючись, твердить: «Трагедія далекої планети була не абстрактним видовиськом, вона змушувала замислюватись, а чи не станеться так і на Землі?» Проте в читача така критика «знайомого в незнайомому» не викликає заперечення. Не заперечить він, ми певні, і проти модернізованої історії Ларри — трильйонера, що призвів планету до майже повної загибелі, якого прокляття людства прирекло на довічну ізоляцію... в космічній ракеті. І хіба що трохи здатна роздратувати мелодраматична історія загибелі «цариці краси» Мей, в дійсності — палкої патріотки інтересів трудящих, «нашої» дівчини. Так, повторюємо: космічний серпанок, що оповиває розповідь про події і явища, досить знайомі й можливі в дійсності, не викликає заперечення, бо сама розповідь ведеться щиро, схвильовано. Виникає таке необхідне відчуття правдивості, достовірності оповіданого.

Конкретний політичний приціл мають й інші науково-фан-тастичні твори М. Дашкієва, зокрема повість «Володар світу». Знову читач проникає у примарні плани підкорення світу, що снуються в уяві «надлюдини» Вагнера і його натхненників та поплічників і спираються цього разу на винахід інтегратора-радіомозку. Цей «випромінювач влади», створений у секретній лабораторії Грінхауз, обставини і спосіб його застосування нагадують зовсім не фантастичні, а досить реальні роботи, що ведуться у багатьох секретних лабораторіях капіталістичного світу, мета яких та ж сама — панування над людством, світом. І цей твір звучить застереженням проти витворів уяви хижаків-індивідуалістів, проти фашистської ідеології в дії.

ЦІ мотиви, цілком реалістично оброблені, звучать і в романі «Торжество життя». Хоча сюжет роману фантастичний, проте вигадка тут відображає дійсний стан речей. Із документів, захоплених нашими військами в час розгрому Німеччини та Японії, точно встановлено, що фашистські варвари готували бактеріологічну війну, досліджували бактеріологічні препарати на військовополонених і цивільному населенні. їхні спадкоємці в Америці зараз ведуть інтенсивні дослідження мікробів як засобу знищення людей.

«Фантастичного» тут тільки винахід «універсального антивірусу». Розповідь про це базується на цікавих фактичних даних, які знайомлять нас із досягненнями радянської мікробіології. Варто відзначити популяризаторський пафос книжки, значну пізнавальну вартість її для юного читача, вдале поєднання в ній соціальних, наукових і морально-етичних проблем.

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 29

Та оскільки роман явно адресований школярам середнього і старшого шкільного віку, хотілося б висловити пораду авторові щодо наступних видань: прибрати деякі сцени інтимного плану, що звучать грубо, відтручають брутальністю («Вели-копольський... вп’явся в теплі податливі губи» і т. ін.).

Політичною сатирою на капіталізм, на його закономірне породження — фашистську диктатуру — єй згадувана вище фантастична повість Ю. Герасименка. Тут маємо всі традиційні елементи «космічної» теми, такої розповсюдженої в останні роки. Соціалістична Земля посилає в Космос черговий трансгалактичний лайнер, пілотований сміливим розвідником зоряних систем, людиною надзвичайної витримки і волі, знань і вміння — Іваном Бідилом. Відбувається несподівана посадка на одній з планет і тривале знайомство з «неземною» цивілізацією. Фабула твору нагадує відому нам з дитинства «Аелі-ту», але детальність опису всіх сторін суспільного життя держави Щактиф («блаженного спокою») значно перевершує і її, й багато інших. Автор оповідає про суспільний лад, систему правління, про рівень і спрямування наукових досліджень (зокрема соціальних наук), про літературу, мистецтво, виховання дітей, засоби харчування незнайомої планети — і в цьому плані його повість — зразок справжньої утопії. Що ж є об’єктом його сатири, проти чого він застерігає? Першим і основним об’єктом викриття є, як уже зазначалося, фашизм. Автор часом досить дотепно розповідає про діяльність десяти контррозвідок — розгалуженої системи «формування, перевірки і нейтралізації громадської думки» (їхні химерні назви пародіюють назви організацій буржуазних країн подібного роду, наприклад, «Легіон Товариства по Сприянню Розвитку Любові до Ближнього» та ін. Показано всю потворність фанатичного культу. В докладно виписаній уявній боротьбі партій «Цоаііс-тів» і «Цапестів», («Прогресивної» і «Передової»), в зв’язках одного з політичних диктаторів з організованими грабіжниками вбачаємо сатиру на сучасну Америку; в прославлянні певними суспільними колами військової диктатури, мілітаризації чуються голоси діячів Західної Німеччини і тієї ж Америки. Отже, в утопії Герасименка дісталося, як кажуть, усім... Всі негативні суспільні явища, породжені буржуазним способом життя, буржуазною ідеологією, він зібрав і піддав критиці. Не можна сказати, що ця критика оголено-публіцистична. Ні, автор виявив чимало справді-таки «космічної» вигадки, аби надати творові сюжетної гостроти і цілісності, зробити свою

ЗО ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

сатиру образно-конкретною. Виразно зображені система воє-нізовано-механічного виховання дітей, бездушна і жорстока, і здатна щиро схвилювати доля маленьких об’єктів цього нелюдського концтабірного виховання. Є чимало й інших емоційно насичених картин. І все ж надмірна кількість зашифрованих «космічним кодом» об’єктів зображення призводить до захаращеності викладу. Читач не раз і не двічі губиться серед безлічі алегорій, втомлюється розгадувати їх. Розповідь стає динамічнішою, позбувається лекційно-ілюстративного характеру з показом боротьби Івана Бідила на чолі «несхиль-ницького» руху проти пануючої системи, самого Верховного диктатора.

У кінці роману, коли повсталими масами, серед яких і наш герой, розкрито джерело могутності диктатора Кича — антигравітаційний двигун, створений руками інженерів, але прихований від народу злочинцями і перетворений на містичну основу їхнього панування — Сонячного Вседержителя, або Безсмертного, автор припускається, на нашу думку, серйозної помилки. Прагнучи скомпрометувати злочинну волю, яка використовує відкриття людського розуму, таланту, він компрометує саме відкриття. Навіщо було Ю. Герасименкові робити прилад потворою, у вигляді сколопендри з багатьма колінчатими кінцівками і т. п.? Певне, сильніше на читача вплинуло б відкриття за сімома дверима звичайного на вигляд, доцільного за формою, скромного приладу...

Людський геній і злочинна воля, яка нерідко його привласнює, ніколи не живуть разом, і треба їх завжди розмежовувати. Це відчував найстарший радянський фантаст Ол. Толстой, який показав, що вся могутність «геніального» Га-ріна — крадена. Така вже, мабуть, одвічна психологія людської творчості, що злочинець, який є людиноненависником, егоїстом, над усе любить себе, не може водночас до самозабуття любити науку, поставити її над собою, вміти офірувати не лише вигодами, а й самим життям заради неї.

Натхненна віддача свого хисту людям і споживацькі, експлуататорські в суті своїй погляди — речі не лише не сумісні, а й взаємовиключаючі. Ось чому геніальні одинаки-злочин-ці залишилися тільки на сторінках третьорядних «гангстерських» романів чи у «фільмах жахів». Ось чому допускаються помилки письменники, які «зливають» талант і творчі його набутки із злочинністю. Тут нема і не може бути психологічної правди, а отже й правди художньої, такі спроби завжди

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 31

віддають фальшем, натяжкою, вони приречені на невдачу. І, безперечно, мають рацію ті митці, які поруч із справжнім талантом, поруч з геніальною людиною ставлять отакого собі «білянаукового» споживача, експлуататора чужого хисту, який у своєму невтримному егоїзмі здатний на все — навіть на злочин проти людства.

Елементи соціальної утопії властиві й іншим творам Ю. Ге-расименка, зокрема його фантастичним повістям і оповіданням із збірки «Кожен побачить сонце» 1. Правда, вони здебільшого не мають конкретної політичної спрямованості, розмова про майбутнє ведеться тут у філософському плані.

Філософія життя з’ясовується в першій повісті збірки — «Люди безсмертні». Йдеться про вічних антиподів у людському суспільстві: гомо-утенс (людини-використовувача) і гомо-диспергенс (людини-розсіювача), стверджується безсмертність інтелекту як певної світової сили, енергії життя. Дається теорія поступу як переваги зусиль гомо-диспергенс, розповідається про можливість зняти відбиток з людської індивідуальності — інтелектограму. Автор разом зі своїм юним героєм мріє про час, коли людське суспільство складатиметься з гомо-диспергенс... Всі ці питання важливі й цікаві, але в цілком реалістичній повісті про село часів окупації, про конкретну боротьбу нашого народу проти фашистської навали ці схоластичні розумування є «чужорідним тілом». Тож не дивно, що читач більше стежить за сюжетною лінією взаємин Марини Хмари і партизана Михайла, їхнього першого кохання, за подіями періоду війни, за долями персонажів,—тим паче, що розповідь про все це невимушена, щира, з прекрасним знанням справи.

Проблемам науки в світі з несправедливим суспільним ладом, їхнім взаємовідносинам присвячує автор оповідання «Кожен побачить сонце». Чи може зробити в атмосфері визиску * гноблення, антагонізму наука, її прогрес людей щасливішими? Зазнає краху фікція «аполітичного» вченого, його наївна філософська концепція «просто людей» — добрих і злих, його заклик схилитися перед абстрактним «ідеалом» людяності. І логічно, переконливо показує автор фінал абстрактного гуманізму—спалах ненависті проти людей, людства («Я, мовляв, так вас всіх любив, уявляв такими гарними, а ви он які!»).

1 Ю. Герасименко. Кожен побачить сонце, X., «Прапор», 1965.

32 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

У повісті «Дарунок Заго» теж увага автора звернена до суспільних проблем. Заготяни, прихідці з космосу, так пояснюють основи свого ладу: у них панує трудовий розум, об’єднана свідомість тих, хто створює матеріальні цінності. Неписані закони : кожен має право на щастя; щастя — у боротьбі за щастя; кожен має право на подвиг. Дуже побіжно, загально йдеться про ідеальний суспільний лад (вірніше, його засади) для трудящої людини. Антитезою цьому розумному ладові є «філософія споживання» дрібних («кожен за всяку ціну мусить наїстися»). З гумором, дотепно розповідається, як внаслідок дивної мутації почали мислити... блощиці, як у них розвинулася манія величності. Повість відзначає захопливий сюжет, з усіма добрими ознаками фантастики, які роблять найнесподіванішу вигадку правдивою і цікавою: щирість, довірливість тону, реальність деталей і психології. «Бійтесь дрібних мислячих паразитів. Бійтесь і знайте: тільки 'Велике здатне винищити дрібне»,— застерігає автор, приховуючи за анекдотичною формою серйозну думку.

Микола Руденко у книжці «Чарівний бумеранг» теж розповідає «про трагічну загибель планети в далекі доісторичні часи», і тут звучить заклик уважно приглядатися до того, що діється в світі, берегти мир і щастя на Землі, проте втілено це, на нашу думку, в форму невдалу. Твір названо космологічною феєрією, хоч по суті своїй це справжня фантасмагорія.

Автор бере уривки з релігійних міфів, наукових гіпотез і теорій, додає чимало відомих літературних фабул, усе це не просто змішує — безжально й рішуче перебовтує і пригощає тією пекельною сумішшю читача, мабуть, переслідуючи високу мету в такий спосіб показати неймовірну, неосяжну складність світобудови... Він не помічає, як та суміш розшаровується, а там, де сяк-так тримається купи — стає такою каламутною, що в ній годі побачити якесь «зерно»...

М. Руденко звертається до гіпотези про загибель десятої планети сонячної системи Фаетона і на ній будує розповідь про дивовижну цивілізацію. Там буцімто панувала жорстока династія, а всі фаетонці були її раби. Війна рабів, очолена інженером Ташукою, перемога і обожнення... відділеної од тулуба голови Ташуки, збереженої за заслуги на вічні часи... «Наш Великий Учитель, наш Безсмертний, наш Мудрий Отець, потім — Всевишній Бог»,— називають людину-протез фаетонці. Його син — Бог-Син... У Всевишнього Бога — кнопка від життя і смерті планети на керівному пункті Кільця Всевиш-

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО зз

нього. Отак, сплівши критику культу особи з критикою релігійного фанатизму і з науковими проблемами синтезування білка і створення енергетичної бази цілої планети, автор розповідає далі про речі зовсім дивовижні: про те, що каторжа-ни-фаетонці — засновники Атлантиди, а перша людина виведена шляхом схрещення земної мавпи з фаетонцем-атлантид-цем; що такі «селекційні роботи» велися на інших планетах; що Бог-Отець шляхом ланцюгової реакції знищив Галактику; що біла раса — це підземні раби, скотарі, взагалі люди фізичної праці, а чорна — наземні, панівні верстви... Дуже скоро читач перестає розрізняти «грішне» й «праведне» і в нагромадженнях карколомних подій починає боятися за ясність голови.

Щедро збагативши читача новими космогонічними, соціологічними, расовими та іншими теоріями, автор не заспокоюється й прагне підсумувати все це в теоретичних міркуваннях: «Природа... протидіючих сил сягає у глибини Субстанції, де у вищому синтезі зливаються в суцільний океан буття гравітація і антигравітація... Не всі люди здатні бачити це в реальному житті. Життя здається їм нагромадженням випадковостей. А це не так! Бо навіть загальна сума випадковостей підпорядкована взаємоборству, що існує між гравітацією і ан-тигравітацією, які несуть у собі Добро і Зло...» Робиться висновок: «...Якщо ми не пізнали Субстанції, — першопричини світу; якщо ми ділимо матерію на живу і мертву... Словом, якщо для нас існують усі ті «якщо»— наша цивілізація ще не здобула зрілості».

Певно, не осягнув автор «субстанції» художнього твору, що полягає в ясності провідної ідеї і доцільності художніх засобів.

Про боротьбу різних суспільних сил навколо визначного наукового і технічного досягнення — фантастичного корабля-велетня, що втілив у собі найсміливіші мрії повітроплавців усіх часів — розповідає утопічна повість Ю. Бедзика «Над планетою — «Левіафан».

Автор не переносить нас у космос, як це роблять творці попередніх утопій. Всі події в його творі відбуваються на землі,— в Західній Німеччині, і не в такі вже віддалені часи. Як і твори Дашкієва, Герасименка, це гостра політична сатира, і об’єкт її знову ж таки — капіталістичний світ, який дедалі більше фашизується. Фантастичний винахід служить

З 815

34 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

тут немов точкою прикладання зусиль двох протидіючих сторін. Завдяки йому виразніше проявляються їхні наміри.

До позитивних якостей твору слід віднести уміння автора будувати гостру інтригу, створити яскравий образ, тип цілком вірогідної психології. Учасники організації Друзів миру: Карл-Марія Хегерт, Стефан Броневський, Крейський, Кірх-майєр, Хаазе, Зіберт, Блютнагель — це виразні, життєво правдиві образи, які з успіхом могли б конкурувати з героями реалістичного твору. На сторінках повісті вони не тільки «діють», а й мислять, сумніваються, почувають, і роблять це індивідуалізовано, в притаманній кожному з них манері. Те ж саме можна сказати про їхніх політичних супротивників. Образи представників фашистської АСБР (Асоціації білої раси) і їхні ідейні однодумці — життєво переконливі, виписані докладно й майстерно.

Письменник зображає правих екстремістів, їхні плани боротьби з світовим комунізмом — до речі, зовсім не маячні, а реально загрозливі, за допомогою ракет з ядерними зарядами, що їх свого часу передав німецьким фашистам американський П’ятий корпус, а також об’єднання з расистськими силами в інших капіталістичних країнах.

Фашисти діють в ім’я «майбутнього нордичної раси», не забуваючи, проте, і прибутки сучасні. ІВсі зображені ситуації цілком переконливі, навіть — знайомі. До того ж динамічна розповідь, захоплююча фабула надають значної політичної гостроти твору, посилюють його виховний вплив на молодь. За характером викладу — це талановита, захоплююча розповідь про боротьбу двох політичних таборів, двох світоглядів. Пафос боротьби проймає весь твір, автор іноді піднімається до справжньої пристрасті, перипетії боротьби захоплюють дедалі дужче...

У центрі уваги твору — інженер-винахідник Пауль Ріх-тер, прихильник абстрактного гуманізму, «аполітичний» учений, всі симпатії якого на боці трудящих, сил демократії. Зайнятий наукою, технікою, Ріхтер не хоче витрачати духовних сил на вирішення ще й політичних проблем. Психологічно це переконливо і по-людськи зрозуміло. Але зрозуміло й те, що на такій позиції «суспільній людині» утриматися просто неможливо.

Світ тисячами способів ловить його, змушує по-справжньому, твердо вирішити: з ким він? Кому служитиме своїм талантом? У чиї руки, для яких цілей віддасть своє видатне творін-

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ неймовірного 35

ня — «Левіафан»? У своїх сумнівах, хитаннях, пошуках, як і закономірному для вченого приході до людей праці, носіїв справжньої гідності, величі, майбутнього країни — Ріхтер зрозумілий нам і симпатичний.

Отже, перед нами утопії, близькі за проблематикою і різні за художнім розв’язанням. Крім уваги до політичних питань, в них знаходимо ще й гостру заінтересованість питаннями морально-етичними, прагнення побачити те, що «сховане у пітьмі віків», ті пристрасті, ту боротьбу, які виповнюватимуть життя далекого чи ближчого прийдешнього. Твори, в яких засуджуються негативні тенденції сучасного суспільного життя, позбавлені песимістичного забарвлення, що його часто бачимо в творах західних фантастів. Радянська фантастика, як і радянська література в цілому, має оптимістичний характер — це визначається світобаченням радянської людини. Ось чому навіть у тих випадках, коли доля героя чи героїв, котрим співчуває читач, складається трагічно, годі шукати відчуття приреченості, марності людських зусиль у боротьбі з силами природи чи силами суспільного зла. Навпаки, скрізь, в усій радянській фантастичній літературі виголошується хвала боротьбі — цій «доконечній умові» життя, пафос боротьби переймає і названі твори українських фантастів.

І все ж, прочитавши їх, мимоволі дивуєшся з одноманітності — не конкретно-сюжетної, а проблематичної. Цим ми не хочемо сказати, що існує дві відповіді на питання: бути чи не бути фашизму, панувати чи ні буржуазній ідеології тощо. Відповідь тільки одна: не бути, не панувати! Але чому ж фантазія згаданих авторів буяє тільки у сфері неприйнятного, негативного? Адже ми живемо в країні, яка будує комуністично суспільство. «Сучасне покоління радянських людей житиме при комунізмі»,— стверджується в Програмі КПРС. То хіба лі радянський читач, а тим паче молодий читач, не хоче помріяти разом з вами, товариші фантасти, про світлу прийдешність, уявити її не схемою громадського устрою, а як живу конкретність, суспільство людей, котрих ми здатні розуміти, любити, наслідувати... Таких творів в українській літературі поки що мало. Чи така вже комуністична прийдешність зрозуміла й видима, що про неї і говорити не варто? Досить лише згадати Союз Комуністичних Держав, об’єднаний трудовий розум або щось подібне, мимохідь кинути поетичну фразу про те, що над нашою планетою чисте небо, як стане ясно* чому одна суспільна формація краща за іншу?

З*

36 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

«Антикомуністи» всіх мастей здавна полюбляють показувати соціалістичний чи комуністичний лад в образі сірої, нудної казарми, царства примусу й знеосіблення. Герой роману «Полонений» Е. Веріссімо—американський полковник— їде воювати до В’єтнаму в ім’я того, щоб його дочка ніколи не жила в країні з «тоталітарним режимом». Нехай полковник сам сумнівається у наявності логічного зв’язку між цією своєю думкою і довколишніми подіями,— справа, зрештою, не в цьому. Буржуазні ідеологи створили пугало, котрим досить успішно лякають пересічного американця.

Чи багато яскравих, відчутних своїх уявлень про майбутнє протиставляємо ми цій поширеній за кордоном думці? Чи переконуємо величчю, красою своєї мрії? І тут фантастиці, певне, належить чільне місце.

Та й для певної частини радянської молоді ідеал повноцінного життя хіба не постає часом лише в образі машини, трикімнатної квартири, модних убрань?.. І знову спливають на думку слова Лесі Українки, яка запитувала: «Хто буде там жити — браття наші по духу чи якісь чужі істоти, що дивитимуться на наші бліді скорбні тіні, презирливо всміхаючись з високості свого невідомо чим заслуженого щастя? Ні схема, ні план, ні обрахунок, ніяка наука не дадуть нам образу живого, щоб ми могли його любити чи ненавидіти, а це ж потрібно нам, щоб жити не тільки інтересами своїми та свого покоління. Щоб любити «дальнього свого», жертвуючи для нього і ближніми й самим собою, треба знати, за віщо його любити, інакше це буде рабство перед невідомим»1. І далі, про метод зображення майбутнього: «Ми не можемо розуміти прийдешності з погляду невідомих нам прийдешніх людей, ми можемо її розуміти тільки з нашого теперішнього погляду, нам дорога вона тільки тими своїми елементами, до яких ми тепер пориваємось...»1 І це дуже справедливо. Тож яка вона, людина майбутнього?

Про це більше за роман-утопію сказала «мала проза». Розглянемо тут лише ті твори, в яких наукові проблеми нерозривно пов’язані з морально-етичними.

Насамперед назвемо оповідання Ігоря Акімова із збірки «І стіни пахнуть сонцем», Юрія Лоцманенка «Право жити», окремі оповідання Юрія Герасименка, «Капітани Космосу» Костя Лемешева, повісті Василя Бережного «В небі — Земля»

'Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 8, стор. 170.

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ неймовірного 37

та «Істина поруч», (Володимира Савченка «Дивна планета», «(Привиди часу» та ін.

Фантастика І. Акімова здорова, сказати б «правдива». Розповідь щира, вільна, природна. Зігріває її внутрішня пристрасть, замаскована стримано-сухуватим, без афектацій і декламацій, «мужнім» тоном.

Ми думаємо про прийдешнє, уявляємо його, навіть плануємо. В творах знайомимося з його можливими варіантами, відкидаємо чи приймаємо їх. Але утопічні картини при найбільшій конкретизації їх ілюструють усе ж загальні ідеї, і тому окрему людину, створену, виплекану тим суспільством, ми майже в них не бачимо. Бачимо групи, суспільні прошарки, партії, цілі верстви тамтешнього людства, змальовані в типових їхніх (як то уявляється авторові) характерних од-мінах. Абсолютна конкретизація, мабуть, і неможлива, якщо уявити собі повний відрив од сучасності. Тож єдино вірним видається шлях проектування майбутнього із сучасного, тобто показу в тому (віримо!) досконалішому майбутньому людей, риси характеру, духовний світ яких чарує нас зараз, котрі захоплюють нас, викликають бажання наслідувати. Людей великої мужності, самовіддачі, душевної краси, бажання, одваги йти вперед.

Зустрічі з такими героями в будь-якому літературному жанрі завжди приємні, бо задовольняють прагнення людини до справедливого, розумного, досконалого життєвого ладу. Заговоривши про це, немов бачиш героїв народного епосу, тих великих справедливців і страдників за народ, а за ними плеяду правдошукачів, борців за народну справу з творів художньої літератури... У творах літератури тих народів, які вибороли соціально справедливий, народний лад, такий герой стає цілком правомірним, він заселяє їх дедалі густіше. Він має змогу активно утверджувати в житті свої принципи і користуватися підтримкою суспільства. І все ж такий герой не став іще масовим у житті, а відтак і в літературі, його душевний світ, морально-етичні погляди вищі за існуючі, він і досі виняток, і йому доводиться чимало-таки воювати зі злом егоїзму, дріб’язковості, обмеженості, консерватизму, життя, позбавленого ідеалів... То чому б не помріяти про час, коли такий герой стане нормою, коли, навпаки, всі прояви душевної ницості чи апатії будуть дивовижними винятками?

'Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 8, стор. 157.

38 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

І ось ми зустрічаємося з героями І. Єфремова, людьми вільної планети із справедливим суспільним ладом, найбільш придатним для розвитку кожного індивідууму і суспільства в цілому. З людьми, для яких норма поведінки — шляхетність і саможертовність, прагнення діяти з найбільшою віддачею власних сил суспільству. Інших принципів поведінки, праці вони просто не уявляють...

Не можна сказати, що І. Єфремов сказав тут усе. Іноді його люди майбутнього здаються надто «красивими», надто розумно-логічними, безпомильними, надто вже змагаються у шляхетних, високих почуттях ці герої з пташиними іменами... Одне слово, автор ще часто не може вивільнитись з полону умоглядної схеми. Але важливо, що він перший пішов цим найкоротшим шляхом до серця сучасного читача: він показав йому людину майбутнього. Цим же шляхом ідуть і згадані українські письменники. Захоплює розповідь І. Акі-мова про мужність і відданість обов’язку космонавта з оповідання «І стіни пахнуть сонцем». Діставши смертельну дозу опромінення, він спокійно робить свою справу і навіть більше — здійснює подвиг... Знаючи, що приречений, він зважується, вперше всупереч наказові, проникнути за страшну запону невідомого, наздогнати чужий космічний корабель і увійти в нього, одержати цікаві відомості — для товаришів, для інших, для людей землі...

Велику відданість справі, подвиг і самопожертву, науковий фанатизм, щастя пізнання нового показано і в інших його творах — «Завітайте в відеон», «Треба йти». Герої цих невеличких оповідань зрозумілі й прекрасні в своїх простих і неймовірно складних, звичайних і незвичайних справах, у своїй відданості їм до кінця, до останнього подиху. Цим творам властивий динамізм, емоційність розповіді, сильний інтелектуальний заряд.

Принагідно зауважимо, що анотації до науково-фантастичних книжок не завжди вдалі і часом можуть дезорієнтувати читача. Скажімо, в анотації до книжки Ю. Лоцманенка читаємо: «Звичайна людина, наш сучасник, у фантастичних обставинах—ось ідея більшості оповідань збірки». То як же ця людина в тих обставинах поводиться? Що стверджує, що відкидає автор? Чи визначає ідею вже сам факт показу людини в певних обставинах? Далі: «Автор не висуває якихось наукових гіпотез, не прогнозує майбутній технічний розвиток людства. Зміст його оповідань становлять проблеми морально-етич-

ЛЮДМИЛА ПОЛУШКІНА. ПРАВДИВІСТЬ НЕЙМОВІРНОГО 39

ні»,— говориться в анотації. Довідавшись трохи раніше, що автор — інженер-конструктор, мимоволі здивуєшся. Що ж — він пише якісь психологічні етюди? Починаємо читати і вже в першому оповіданні бачимо пряме заперечення сказаного. Цей твір — «Білий, білий каштановий цвіт» — побудовано на науковій гіпотезі про можливість моделювання людської індивідуальності, про те, що здійснено «функціональний відбиток невимовно складної структури мозку», про здійснення зухвалого задуму-мрії скопіювати людську душу, вкласти в мертвий матеріал людський розум, почуття, емоції. В другому оповіданні—«Боги залишають Олімп»—йдеться про можливість існування зорельотів, що подолали гравітацію, висуваються прогнози щодо зміни спадково-генетичного коду.

У «Праві жити» висувається наукова гіпотеза перельоту з XX в XXX століття, якому допомагає анабіоз на сотні років. Усі гіпотези подані, як уже говорилося, «науково», добре обгрунтовані, роз’яснені. Твердження анотації можуть лише дезорієнтувати читача, захопленого питаннями науки і техніки, а то й змусити просто відкласти книжку. В даному випадку видавництво робить погану послугу молодому авторові...

Що ж до морально-етичних питань — вони, безперечно, в книжці теж є, і поставлені цікаво, гостро. Шлях ученого, стимули, якими керується він у своїй роботі, «щасливчики» і «невдахи» в науці — про це йдеться в першому оповіданні, і симпатії, повага автора на боці чесних трудівників науки—«невдах», котрі не завжди можуть вчасно засвідчити свій пріоритет, похвалитися зробленим, але здатні в ім’я науки на справжній подвиг. Цікава думка невеличкого оповідання «Брехун». Йдеться в ньому про майбутні засоби освіти, визначення здібностей. У центрі твору — малий художник, який мусить пройти останній екзамен за допомогою «розумної» машини — Універсального Молектронного Педагога. Юний митець зобразив рух у новій, незвичній манері — і талант його, а можливо, й геній першовідкривача не було гідно оцінено, відкинуто, бо машина є машина — вона запрограмована на основі вже відкритого... Це ніби образна відповідь усім тим, хто ладен зображувати «кіберів» кращими, розумнішими, логічнішими, навіть справедливішими і душевнішими за людей. Так, розумні, але до певної межі, бо живляться з відкриттів людського розуму... Можуть бути справедливішими за окрему людину, але ж у них закладені програми морально-

40 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ І СУЧАСНІСТЬ

етичних' якостей, вироблених колективом. А межі людського пізнання, людського духовного вдосконалення нема. І гідно оцінити відкриття може, мабуть, тільки людина...

Хорошу, якісну популяризацію наукових знань маємо також у творах К. Лемешева, В. Бережного, В. Савченка, Дм. Бузького, Р. Полонського.

Українська наукова фантастика налічує зараз багато імен. Це фундатори жанру і нове поповнення. Це нові й нові романи, повісті, збірки. Це різні за звучанням голоси. І дуже важливо, щоб ці голоси були чисті, сильні, щирі, з багатими модуляціями, відтворювали всі відтінки звучання людської душі... Лише тоді вони будуть цілком правдивими, дійдуть до серця читача.

https://fantlab.ru/blogarticle63277

Стримуючись, щоб не зіпсувати собі настрою, поглянув у широке вікно. Дерева яскріли інеєм, на гілку сів здоровенний омелюх, посипався сніжний пилок, птах поводить голівкою, певне, видивляється, чи нема на лоджії калини. Надворі так гарно...

– Так от, я дістала для неї мишку!

Ніна принесла з ванни банку, закриту пластмасовою кришкою, в якій було кілька дірочок. Біле звірятко звелося на задні лапки, ковзаючи передніми по склу.

– Це мені з лабораторії дали. Правда, симпатична?

Гість узяв банку і почав пильно розглядати вухастеньку тваринку.

– Так, вона гарненька, – сказав, ставлячи банку на килим. – Природа не знає меж у своїй винахідливості.

Шуша кинулась до банки і, вигнувши дугою шию, почала жадібно принюхуватись.

– Бачите, бачите, інстинкт! – вигукнула Ніна. – Зараз я їх познайомлю.

– А мені шкода мишку, – заперечив Григорій Федорович. З вікна він перевів погляд на біленьке створіння з блискучими бусинками очиць.

– А що їй станеться? – на бляклому обличчі Мирослава з’явився подив. – Контакт між двома...

– Цей контакт закінчиться для миші дуже сумно, Шуша її з’їсть.

– Не повірю, – покрутив головою Мирослав. Легенькі, мов пір’я, кущики волосся на його тім’ї кумедно хитнулися.

– Б’юсь об заклад! На сто карбованців! – Григорій Федорович зиркнув на дружину і простяг руку. Мирослав, ніби знітившись, потиснув її. Ніна, весело розмахнувшись, перебила.

– Ану ж побачимо... – присіла навпочіпки, зняла кришку й поклала банку набік.

Усі затаїли подих. Мишка, витягуючи гостреньку мордочку і принюхуючись, посувалася вперед. Нарешті зовсім безтурботно вилізла на килим. Шуша насторожено стежила за нею, дивлячись згори вниз, потім граційно торкнула її лапою, понюхала і спокійно лягла. Миша неквапливо обійшла навколо неї, а тоді сховалася під Шушиним животом, тільки тоненький рожевий хвостик виднівся.

Ніна сплеснула руками:

– Оце так! Мабуть, наша кішка ненормальна!

Витягла мишку за хвоста, посадила Шуші на спину – та лише трішечки здригнулася, відчувши, як тоненькі лапки перебирають її пухнасту шерсть.

– Ну, що ж... – зітхнув Григорій Федорович. – Я програв... Дивно, чому не спрацював інстинкт...

Він уже шкодував, що так зопалу побився об заклад, все-таки сто карбованців – більше половини місячного заробітку. Ніна почервоніла з досади – потрібно їй було демонструвати цю капосну мишу! І тільки гість зберігав цілковитий спокій, зосереджено спостерігаючи звірят. Навіть уваги не звернув на перемови і шамотіння подружжя. Підвів голову лише тоді, коли Григорій Федорович простяг руку з грошима:

– Прошу, ось ваш виграш.

– Та що ви? Облиште, – рішуче відмовився Мирослав. – Погляньте, які це чудові витвори природи! Які досконалі живі системи інформації! Взагалі, як подумати, природа – не лише неперевершений конструктор, а й геніальна художниця...

Ніна відітхнула, запросила його сісти в крісло біля журнального столика, сама всілася навпроти, кинувши промовистий погляд на чоловіка, який тупцяв біля вікна. Після конфузу з «атракціоном» годилося трохи погомоніти, а там і до діла перейти. Цього Мирослава вона запросила на обід неспроста, і зараз їй закортіло конче дізнатися про нього більше. Що воно за один, що так спокійно, без вагання відмовився од виграшу? Це, звичайно, благородно, але... дивак. Григорій каже, що він оригінальний учений, а як на неї, то звичайнісінький невдаха. Не доктор, не професор, навіть не кандидат. Якийсь там науковий працівник, молодший, чи що. А він не такий уже й молодий. Голова облисіла, щоки запали, а вуха... які в нього великі вуха! І ніс якийсь кумедний, наче без перегородки, з однією ніздрею. Миршавий і кволий чоловічок, може, тому, що й ночами сидить в інституті. Де вже там йому одружуватись... Але все-таки він був би добрим сім’янином: не п’є, не курить, видно, дуже лагідний. Ось вони перехилили по шкалику, а він і не пригубив. Зате страх як любить фрукти, – надкусить яблуко, подивиться на соковитий м’якуш, і аж очі йому засяють: «Чудо! Це справжнісіньке чудо!» Трохи накульгує – то нічого. Потрапив у якусь аварію... Може, його одружити?

Ніна спробувала жартома заговорити про це, та Мирослав наче й не почув. Його тішить, як умивається Шуша, старанно витираючи лапою свою чорно-біло-руду мордочку. Миші не з’їла, а витирається, чотирилапа дурка... Ну, що ж, коли женихання його не цікавить, то й не треба. Головне, щоб допоміг, виручив Григорія...

– Найцінніше зараз на Землі – це жива природа, – каже Мирослав. Слово «природа» вимовляє з якоюсь особливою інтонацією, начебто з великої літери. – Ви є член Товариства захисту Природи?

– Ні, ще не вступив...

– Пора, а то й у вас... уже на часі...

Ніяково осміхнувся і так і не доказав, що ж «на часі». Стулив долоні між колінами і почав ритмічно похитуватися в кріслі.

Розмова про захист Природи та збереження життєвого середовища не дуже цікавила Ніну, бо природа ще ого скільки ресурсів має, але з чемності притакувала.

– Якщо говорити ширше і глибше, то жива речовина у Всесвіті – явище феноменальне, – провадив далі Мирослав, похитуючись і поглядаючи на свої стулені долоні. – Маса Всесвіту, як прикинули астрономи, приблизно дорівнює 1052 тонн. А скільки біомаси?

– Певне, що мізерна частка, – сказав Григорій Федорович, дивлячись на засніжені дерева під вікном. Омелюх уже зник. – На Землі це тонюсінька плівочка, а на інших планетах Сонячної системи немає й грама.

– То хіба ж не треба леліяти кожну живу клітину? – аж вигукнув Мирослав. Помітивши здивований погляд господарки, докинув: – Ідеться, звичайно, не про патогенні утворення.

– Тоді і я згодна, – кивнула Ніна. – Леліяти! Та все це загальні міркування...

– Так, але вони мають принципове значення. Адже майбутнє починається сьогодні, вже почалося. Технічна цивілізація поглинає живу Природу. Треба, щоб усе людство усвідомило цю загрозу. Руйнувати житло, в якому живеш, це, знаєте...

На змарнілому обличчі вченого з’явилася болісна гримаса, ніби він пригадав щось дуже тяжке для себе. Трохи помовчавши, гість продовжував розвивати ту ж таки тему захисту живої Природи, хоч Ніна весь час намагалася заговорити про діло. Було згадано винищення лісів, наступ хижих пустель, забруднення нафтою світового океану, отруєння атмосфери атомними вибухами. Ніна й собі почала перейматися тривогою, яка наснажувала Мирославів голос. Учений застерігає, прозирає в майбутнє!

– Це ж ясно як день: тільки за нормальної еволюції біосфери може розвиватись найвищий вид живої матерії – людський мозок... У космосі є цивілізації, які в технічному розвитку далеко перегнали Землю. Але цей однобокий розвиток безплідний, це шлях до виродження людської популяції.

– Слушно сказано, – підтримав Григорій Федорович. – Над нами тяжить проклята дилема: або людина, або природа. А треба, щоб і людина, і природа.

– Саме так! Гармонія – ось домінанта стосунків Людини з Природою...

– Якби гармонія була між людьми, – Ніна скоса зиркнула на чоловіка, і той одвернувся до вікна, – а то одне одному так і підставляють ногу!

– Я такого не бачив, – розвів руками гість.

– Чи ви з неба впали?!

– А що, помітно? – учений усміхнувся. – Але я не падав... Це ж небезпечно.

– То чого ж ви таке кажете? – напосідалася Ніна. – Правда, ви тут недавнечко. А от поживете – побачите...

Захопивши лідерство в розмові, Ніна швидко повернула її від теоретизування до того діла, заради якого, власне, і був улаштований обід. Григорію Федоровичу треба стати доктором, і чому б Мирославові, раз він такий прихильник гармонійних стосунків, чому б не допомогти в роботі над темою? Звичайно, не за спасибі, це само собою...

Учений навдивовижу легко погодився допомагати, проте категорично відмовився од якої б то не було винагороди.

– Охоче попрацюємо над вашою екологічною темою, у мене є деякі розробки. Але і я потребую допомоги. Я хочу... як би це точніше назвати... Хочу сконструювати Детектор Часу. Потрібні будуть дуже важкі деталі, а я, самі бачите, фізично кволий... І якщо Григорій Федорович допоможе...

– О, мій Григорій дужий! – Ніна сміхотливо кивнула на чоловіка. – Бачите, яка в нього шия? Хоч обіддя гни.

– Детектор Часу... – замислено сказав Григорій Федорович. – Цікаво, цікаво. Я, коли зможу...

– Як на мене, – докинула Ніна, – час – це те, чого завжди бракує.

– Я це відчуваю також, – хитнув головою вчений, – і з кожним роком усе гостріше. То чому ж нам не опанувати цю фізичну реальність, скажімо, для переміщення в Просторі? Теоретично я вже довів, що Час є джерелом енергії... Тепер справа за експериментом...

– А що? – запалився Григорій Федорович. І скаламбурив: – Настав уже час дослідити Час!

– Так, настав, особливо для мене... – трохи сумовито промовив учений. – Це просто необхідність... Пора опанувати цей океан.

Ніна помітила, як на коротку мить в його темних очах майнуло зеленкувате сяйво. Наче вибухнув осколок Часу.

II

Цього похмурого літнього дня Григорій Федорович мав нагоду ще раз упевнитись, що сумнозвісний Закон Бутерброда таки діє, отой самий, згідно якого бутерброд падає на долівку тільки маслом. Він затримався на своїх заняттях і тепер дуже поспішав, але, як навмисне, тролейбус, в якому їхав з Хрещатика, двічі застрявав; потім на зупинці «Золотий колос» він перебіг трасу в недозволеному місці, саме там, де розтринькував свій час міліціонер... А в Бункері ж на нього чекав педантично пунктуальний Мирослав. Сьогодні в них дуже важливий, може, навіть вирішальний момент: випробування Детектора Часу. Години через дві має під’їхати Ніна – домовились піти в гості до того зарозумілого доцента. Хоча вона по дорозі буде заскакувати до гастрономів, часу все одно лишається обмаль. От якби при цьому був портативний Детектор... Та це справа майбутнього, на сьогодні вони зробили величезну махину вагою понад двісті тонн.

Поспіхом віддавши міліціонерові карбованець, Григорій Федорович підтюпцем побіг у бік Голосіївського лісу, та пронизливий сюрчок зупинив його, довелось вернутися і одержати квитанцію. Тоді вже не трюхикав, а, розмахуючи руками, пішов розміреним кроком по тротуару вздовж огорожі виставки. Та коли б він знав, що станеться невдовзі, то, певне, завернув би назад. Але він нічого такого не сподівався, ішов собі, поглядаючи то на похмуре небо, то на дуби, що там і сям бовваніли в сосняку. Перебирав у думці події останнього часу.

Ще навесні, прогулюючись отут, у Голосієві, вони з Мирославом попростували до озера і натрапили на величезний залізобетонний бункер, споруджений, мабуть, ще в сорок першому році в системі оборони Києва. Поміж соснами випинався його довжелезний горб, порослий травою. Пробравшись через напівзасипаний вхід, вони побачили просторе приміщення – хоч кіньми грай. Кращого місця для Детектора годі й шукати. Відтоді й почалася історія Бункера з великої літери.

Скільки довелося попрацювати, виготовляючи ті злощасні Гравітаційні Точки! Не так-то просто було дістати сотні тонн металевого брухту... Але ж і Мирослав... Досі не розкрив свого методу холодного зварювання. Якась чортівня – такий мініатюрний апаратик, завбільшки з сірникову коробочку, а все оте залізяччя розпорошив і склеїв у дві кулі... Обіцяв пояснити. Я, каже, тобі залишу... Куди ж він подасться? А цей прилад... Якийсь новий вид енергії. В Інституті електрозварювання доктора дадуть!

А от пришвидшення Часу під впливом тих важезних куль... Спочатку вірилось, особливо, коли Мирослав доводив це красивими симетричними формулами, а зараз, перед експериментом, закрадається сумнів. Сконцентрована гравітація... скривлення простору... Але як усе це... Ну, та ось побачимо... Он уже і Бункер видніється. Григорій Федорович побіг, наче його щось штовхнуло в спину, і вскочив до Бункера захеканий.

Під склепінням тьмаво світилася лампочка, значить, керівник уже тут. Але де він? Григорій Федорович роззирнувся – ні за письмовим столом, ні в роздягальні нема. Двері в переборці відхилені – значить, уже там, біля Детектора.

Квапливо стяг з голови берет і, осмикуючи піджак, поспішив туди. У примарному світлі бовваніли в дальніх кутках дві величезні кулі. Поміж ними і пультом чорним змієм звивався кабель високої напруги. Панель мерехтіла індикаторами, отже, Детектор працював, але в кріслі перед пультом нікого не було. Що сталося? Де Мирослав?

Почуття тривоги захолодило в грудях. Григорій Федорович став немов укопаний і безпорадно дивився на пульт. Раптом йому здалося, що на кріслі темніє якийсь згусток, ніби величезна тінь від постаті вченого. Затамувавши подих, обережно підійшов на кілька кроків ближче. Нічого нема. Мерехтлива тінь розтанула, та чи й була? Може, Мирослав, очікуючи на нього, вийшов на свіже повітря, походжає попід соснами...

Григорій Федорович обернувся і поспішив до виходу. Кілька хвилин марно покружляв навколо Бункера, вдивляючись у лісові тіні, потім знову зайшов усередину. Досадливо зітхнувши, сів за письмовий стіл, знічев’я окинув поглядом папери. О, зелена папка, вчора її тут не було. Розгорнув і з подивом прочитав на титульній сторінці своє прізвище, під ним заголовок монографії: «Біосфера як визначальний фактор еволюції ноєсної матерії. Соціобіологічне дослідження». Ого! Надрукував. Коли ж він устиг?

Очі пожадливо побігли по рядках. Вступ. Загальні положення, але як викладено! Та тут світоглядні, філософські проблеми... Так, далі. Рани Живої Природи... Порушення екогенезу на якійсь уявній планеті.

– Зачитався... Що там таке? – наче здалеку пролунав Нінин голос.

Ніяковіючи, вказав на титульну сторінку:

– Монографія...

– Твоя дисертація? – вихопилось у Ніни. – Нарешті... – вона зиркнула на переборку. – Ну, як?

– Та праця ґрунтовна, матеріал багатий, бачиш, ось і карти, і таблиці... – Григорій Федорович гортав сторінки. – Але...

– А що це – «ноєсна матерія»? – перебила Ніна.

– Очевидно, мозок. По-грецькому «ноос» означає, здається, розум. Але... Хіба я можу скористатися...

Ніна кинула на нього спопеляючий погляд:

– Які ж бо ми цнотливі! Нам совісно... Та що ти собі думаєш? Адже й ти щось тут маракував? То подякуй за допомогу та й з богом, Парасю!

– Розумієш...

– Не будь дурнем! Набридло вже.. – Ніна знову зиркнула на переборку. – Він там?

– Нема.

– А я думала, що ви вже скінчили експеримент. Нам запізнюватись незручно. Та ще тепер, коли в тебе, вважай, готова дисертація... Де ж це він запропастився?

– Він тут, очевидно, був. Детектор увімкнений.

Пішли за переборку – Григорій Федорович ступав сягнистим кроком, за ним дружина – зовсім нечутно, наче кішка. Григорій Федорович зупинився біля пульта і, не обертаючись, сказав:

– Я, коли зайшов сюди... Розумієш, мені здалося, наче над кріслом хитнулася тінь, величезна тінь з його обрисом. Отут...

Він сів у крісло, але що казав далі, Ніна не розібрала, голос подаленів, долинав глухо, ніби крізь вату, а потім і зовсім пропав. Щось дивне діялось і з ним самим – постать ніби оповив сизий туман, ще мить – і над кріслом хитнулася широченна тінь, хитнулась і зникла.

Ніна не встигла навіть скрикнути, так і стояла з розкритим ротом і очима, повними страху. Щойно тут сидів її чоловік, і ось його нема – зник, випарувався, крісло порожнє.

А що то біліє на підлозі?

Тремтячою рукою жінка підняла папірець і злякано позадкувала від пульта. Біля дверей у переборці обернулась – на панелі спокійно мигали зорі. Причапала до столу, де було більше світла, і знеможено опустилась на стілець. Поклала аркушик на дисертацію і миттю, одним поглядом увібрала слова, написані чітким почерком ученого:

«Г. Ф.! Шкода, що Ви спізнились. Час не жде, я мушу транспортуватись на рідну планету, до сусідньої часово-просторової сітки координат. Бережіть свою прекрасну Землю!

Вимкніть Детектор не раніше 21-ї години».

Ніна довго сиділа в заціпенінні, у глибокій прострації. «А може, він ще повернеться?» – стукало в скронях. Але тунель у Часі-Просторі не відкривався. Тоді вона взяла зелену папку і тихо вийшла з Бункера.

Твір відшукав Вячеслав НАСТЕЦЬКИЙ, 2019.

Твір розпізнав Віталій ГЕНИК, 2019.