Загадкова перфокартка

Хотіти — значить могти (рис. 89).

Намагайся дати розуму якомога більше знань (рис. 90). Перевірте свій словниковий запас технічних термінів

I. Логометр, потенціометр, мілівольтметр, вольтметр, манометр, вакуумметр, мановакуумметр, термометр, пірометр, диф-манометр.

II. 1. Стабілітрон — прилад для стабілізації напруги.

2. Газотрон — електровакуумний газорозрядний прилад, призначений для перетворення змінного електричного струму в постійний.

3. Кенотрон — двохелектродна електронна лампа для випрямлення 8МІННОГО струму в постійний.

4. Тиротрон — прилад, призначений для реєстрації малих струмів.

III. 1. Осцилограф — електровимірювальний прилад для записування кривих будь-яких фізичних величин з допомогою пере-творювачів-датчиків.

2. Автограф — самописний прилад.

3. Барограф — прилад для автоматичного записування атмосферного тиску.

4. Віброграф — прилад для записування вібрації.

5. Гектограф — копіювальний прилад.

6. Гігрограф — прилад для автоматичного записування вологості повітря.

7. Курсограф — електронавігаційний прилад для автоматичного записування на плівці курсу пароплавів.

8. Хронограф — самописний прилад для вимірювання малих інтервалів часу.

9. Електрограф — самописний прилад для вимірювання дуже слабких електричних розрядів.

10. Пантограф — прилад для знімання копій з креслень.

Символічні задачі

Завжди вчитися — все знати (рис. 92).

Знання лише тоді знання, коли вони одержані зусиллям розуму, а не тільки пам’яті (рис. 93).

К. С. Станіславський у числах

Кожний день, в який ви не поповнили свобї освіти, хоча б маленьким, але новим для вас куском зпань... вважайте безплідно і безповоротно для себе втраченим.

Головоломка в квадратах

Техніка майбутнього — складна техніка, вона буде підкорятись лише людям, які 8нають і вміють.

«а*М|)Н'*ЯМиъ:л|Г А‘ М

Буквенна головоломка

У механізації робіт, дистанційному керуванні механізмами 1 управлінні за програмою, автоматизації процесів і захисту обладнання від аварій, в пристроях, що автоматично надсилають світловий чи звуковий сигнал при відхиленні параметра від норми, в контролі й обліку роботи обладнання полягав автоматизація всього виробництва.

Головоломка в рисунках

Знання — дерево, а праця — плоди.

На ііідземоході до центра Землі

В. Ф р а д к і н, «Пленники пылающей бездны».

Два уривки

1. Герберт Уэллс, «Первые люди на Луне», т. 15, стор. 8.

2. А. Б е л я е в, «Звезда КЕЦ», т. 2, стор. 305.

тиск астеносфери на оболонку корабля. Створений розумом і руками радянських людей і за їх волею рухається підземохід до центра Землі.

ІЦо це? Дійсність чи фантазія? Сьогодні — фантазія, а завтра — дійсність. Сьогодні досліджено перші 8 км земної кори, а завтра буде досліджено і вивчено десятки і сотні кілометрів. У завтрашній день і ведуть нас письменники-фантасти.

Пригадайте науково-фантастичні повісті про мандрівників до центра Землі і назвіть їх авторів.

Два уривки

Відгадайте, з яких творів узято ці уривки і хто їх автор.

«... Призначення й будову гігантського апарата я не можу пояснити, бо нам так і не вдалося дізнатися про його призначення і принцип роботи. Великі металеві циліндри вилітали один за одним з центра, а їх головки, як мені здалося, описували параболу. Кожний з них, піднявшись до найвищої точки польоту, викидав щось подібне до важеля, який занурювався у вертикальний циліндр, і примушував його опускатись униз. Навколо машини метушилися постаті селенітів-робітників і нам здавалось, що вони чимось відрізняються від наших супутників».

«...Для одержання електроенергії ми використовуємо Сонце з допомогою різноманітних машин.

Уявіть собидва циліндри, один з яких у тіні, а другий — освітлено сонячним промінням. Добуте таким чином тепло перетворює рідину, яка знаходиться в циліндрі, в пару. Пара надходить у турбіну і обертає її. Потім пара потрапляє в холодний циліндр і охолоджується. Коли вся рідина з гарячого циліндра у вигляді пари перейде в холодний, циліндри автоматично міняються місцями. Той, що виконував роль холодильника, стає паровим котлом і навпаки.

Різниця температур між освітленою сонцем стороною і тіньовою — велика. Машина працює автоматично і безперебійно. Це майже «вічний двигун», якщо не враховувати спрацювання деталей і частин внаслідок тертя.

Друга сонячна установка має вигляд великої кулі з маленькими отворами. Куля всередині чорна. Крізь маленькі отвори в кулю потрапляє зібраний дзеркалом

сонячний промінь і нагріває її внутрішню поверхню. Цю

теплоту ми можемо використати і для двигунів, і для своїх металургійних робіт. Ми легко досягаємо 6000° тепла, тобто стільки, скільки на поверхні Сонця».

Під час конструювання автоматів людина використовує свої знання і досвід. Значення цієї діяльності людини виражено в словах академіка В. Енгельгардта, які звернені до молоді. Ці слова зашифровано в головоломці.

Взявши циркуль з розхилом ніжок, що дорівнює довжині двох сторін квадратика, обійдіть ним всі квадрати і прочитайте звернення академіка.

При цьому заходити й один і той самий квадратик можна лише один раз.

***

ЗВЕЗДА КЭЦ

I

«Пришлось оторваться от изумительного зрелища Земли. Я посмотрел на звезду КЭЦ и на ракетодром, похожий на большую сияющую Луну. Далеко-далеко, в темных глубинах неба, то вспыхивала, то гасла неведомая красная звездочка. Я догадался: :>то к ракетодрому приближается с Земли ракета. Вокруг звезды КЭЦ в темпом пространстве неба было немало близких звезд. Присмотревшись к ним, я убедился, что они создание рук человека. Это были «подсобные предприятия»,

о которых говорил директор; я их еще не знал. Большинство их имело вид светящегося цилиндра, но были и иные формы: кубы, шары, конусы, пирамиды. Некоторые строения имели еще пристройки: от них шли какие-то рукава, трубы, диски, назначение которых не было мне известно. Другие «звезды» периодически испускали ослепительные лучи. Часть «звезд» неподвижна, другая медленно двигалась. Ныли и такие, которые двигались друг возле друга, вероятно соединенные невидимой проволокой или тросом. Этим вращением, очевидно, создавалось искусственное тяготение».

Надеюсь, что нм уже давно догадались, откуда взят этот отрывок. Александр Беляев, талантливый советский писатель-фантаст, в повести «Звезда КЭЦ» еще несколько десятилетий назад рассказал о вещах, которые и ныне кое-кому кажутся несбыточными. Что же говорить о тех, кто в 30-х годах впервые читал эту повесть? «Головокружительная фантазия, и не больше» — такова была тогда оценка почти всех читателей.

Но и Александр Беляев, и немногочисленные в ту пору энтузиасты межпланетных путешествий были убеждены, что звезда КЭЦ, названная так в честь Константина Эдуардовича Циолковского, не утопия, а технически осуществимая мечта. Когда же именно она станет явью, никто, конечно, ничего определенного сказать не мог.

«Звезда КЭЦ—первая небесная база», — говорит один из героев повести Александра Беляева. И об этой базе, или, говоря современным языком, крупной обитаемой орбитальной станции, автор повести рассказывает так подробно, что временами кажется, будто речь идет о хорошо разработанном техническом проекте.

А ведь но существу так и было. Александр Беляев превратил и увлекательную фантастическую повесть то, что опубликовал К. Э. Циолковский в 1920 году в книге «Вне Земли».

Впрочем, и для своей книги Циолковский, как и Беляев, избрал форму научно-фантастического, оживленного несложным сюжетом повествования. У профессионала-писателя по-

весть получилась увлекательнее, живее. Кроме того, А. Беляев ввел в роман новые фантастические персонажи (например, разумную собаку Джинси). Главное в рассказе у Циолковского научные, технические идеи.

Как же представлял себе Циолковский устройство «первой небесной базы»?

Мо проекту К. Э. Циолковского эта база — космическая орбитальная станция (КОС) — из-за своих огромных размеров не могла быть сразу, целиком выведена на орбиту. Ее собирали по частям в космосе, куда блоки станции доставлялись грузовыми ракетами. При сборке на орбите поначалу, как считал Циолковский, придется использовать земные материалы. Однако позже, когда строительство в космосе выйдет далеко за космические окрестности Земли, сборку КОС можно будет производить из материала малых планет, астероидов.

Схема устройства первой звезды КЭЦ показана на рисунке. Основная ее часть—коническая оранжерея с огромным прозрачным полукруглым основанием. Солнечные лучи проникают внутрь станции сквозь исполинское окно и дают жизнь ее обитателям и растениям, растущим на искусственной почве но всей конической внутренней стенке станции.

Не удивляйтесь, что растения на рисунке расположены как-то странно: они растут не только с пола вверх, но и с потолка вниз. Ведь понятия верха и низа в космосе условны, относительны. На Земле низом мы называем направление к центру земного шара, а верхом — противоположное. На звезде КЭЦ обстановка иная. Для создания искусственной тяжести станция с помощью бортовых ракетных двигателей приводится в постоянное вращение вокруг ее центральной оси. Возникающая при этом центробежная сила прижимает и людей и растения к стенке станции. Она, :>та сила, и заменит в космосе земную тяжесть. Значит, на звезде КЭЦ низом можно считать направление к стенке станции, а верхом — направление к ее центральной оси.

Оранжерея предложена Циолковским вовсе не для создания уюта, воспроизводящего хотя бы чуть-чуть земную обстановку. Растения там будут постоянно очищать воздух, поглощая углекислый газ и выделяя живительный кислород. Они, по мысли Циолковского, помогут космонавтам утилизировать отбросы и, главное, дадут пищу обитателям звезды КЭЦ.

Великий русский ученый прекрасно понимал, что, обживая космос, человек должен принести туда, на космические орбитальные станции, часті» земной биосферы, часть живого мира Земли. На каждой из станций придется создать свою крошечную биосферу, со своим круговоротом веществ, или, как теперь говорят, с замкнутым экологическим циклом. Это означа-

80 коп

ИЗДАТЕЛЬСТВО «ДЕТСКАЯ ЛИТЕРАТУРА»

Знак бронтозавра

майнула помереж єна брунатними плямами жива “блискавка”. Кінь під князем заточився і осів на задні ноги. Та швидше блискавки скочив з сідла князь і став на свої рівні, у змиг ока вихопивши з піхов двосічного меча...

Мине багато літ, і сімдесятидворічний київський князь у “Повчанні”, адресованому своїм дітям, напише: “А ось як я трудився на ловах-полюванні, коли сидів у Чернігові: коней диких ловив я своїми руками у пущах і на рівнині і зв’язував їх живими. Два тури кидали мене рогами разом з моїм конем. Один олень колов мене, а з двох лосів один топтав ногами, а другий рогами бив. Дикий кабан у мене на стегні меч одірвав, ведмідь мені при самому коліні пітник прокусив, а ЛЮТИЙ ЗВІР СТРИБНУВ ДО МЕНЕ НА СІДЛО І КОНЯ ЗІ МНОЮ ПОВАЛИВ, та доля зберегла мене живим і цілим...”

Зверніть увагу на виділені нами слова. Що ж то за “лютий звір стрибнув” на князя?

Автор “Повісті минулих літ”, де подається “Повчання” Володимира Мономаха, не розшифровує цього.

А що кажуть дослідники? Одні вважають, що це міг бути “цар звірів” — лев, який нібито менше тисячі років тому мешкав на території нинішньої України інші стверджують, що це була рись. Треті доводять що на князя вчинив замах велетенський дикий кіт.

Та ми думаємо, що найбільшу рацію мають ті, хто ) цьому загадковому звірові вбачає гепарда, або парду-са, як називали його у Київській Русі. Зображення ци» унікальних тварин ми бачимо на фресках Софійського собору в Києві. Про них читаємо в “Слові о полк) Ігоревім”:

А половці по Руських землях Розбіглись, мов гніздо гепардів,

І знову пощезали в далечі...

За твердженням відомого зоолога Юрія Дмитрісва гепард—тварина незвичайна, ба навіть парадоксальнії Подумайте самі. Це — представник котячих, хоча йол можна сприйняти й за собаку. Справді, ноги довгі, яі у великого пса, а тулуб укорочений. Сліди котячі, алй кігті, як у собак, не втягуються. Сидять ці звірі, як со баки, а лазять по деревах, як коти. Забарвленім

46

1 Щ£ НТІД^ .1^. А !

Найпрудкіші

»иг|н і і “котяче”, а її “фактура” така, як у гладкошер-»тго бульдога. Гепард охайний, як кішка, і рвучкий, "► п< і на ланцюгу. Муркоче, як кішка, і гавкас, як со-<• .і Одне слово, гібрид, та й годі.

Ні і.імс це чудодійне поєднання якостей кішки й со-(Уімі І наблизило гепарда до людини. Приручений, він І І,ним був її вірним помічником у побуті й на полю-

• німі, яке нагадує відоме в каші дні полювання з лов-

.....її птахами, — наблизившись до дичини, мисливець зри-

•цііі і очей гепарда пов’язку і спускав його з повідка.

І .п було і в Київській Русі, і на Кавказі, і в Мснго-ін і и Індії, і в Китаї. В Індії, наприклад, ще у VII сто-ііііі влаштовувалися грандіозні полювання, в яких <і|.і к участь близько тисячі гепардів. Уявіть собі таку

• • іімсіь гнучких довгоногих і швидкогінних тіл!

І.и, гепард — найшвидший звір на Землі. На від-мІМ' під інших хижаків, які полюють із засідки, він •м і ті.шиє свою жертву гоном, як собака, тільки наїм їм о швидше. У бігу на коротку дистанцію гепард і*..іспіі.п швидкість до 120 кілометрів за годину. Це нині .іл метрів за секунду! Жодній живій істоті на \ ' 'нмі таке не під силу, ба навіть не кожна мотори юн.ні.і машина здатна на таке.

І «; ні швидкі ноги, ні слава ловчого звіра не і'ї нуи.іли гепарда від винищення. Нині ці тварини ■ і" • пня лише в степових районах Африки та Азії, її ( ироиі від них лишилася тільки тінь. Довга тінь <м .юні их ногах.

ШВИДКІ І ТІЛОМ, І ДУМКОЮ

\Іі їй.і ні вірного друга головного героя фантастич-

....... роману Олександра Бєляєва “Людина-амфібія”

І * н.індра?

Ні и до тебе запитання, юний друже. Не прига-п і ні І .ір ізд, згадаємо разом.

А 'м і першу кілька історій про цю загадкову морсь-

• > и і і\ Нони могли трапитись скрізь, де вона мешкає.

Пт * ні 1089 року в Керченській протоці з’явився и н,|пі Нін весело стрибав і пустував перед суднами, Мм|іі«ім<і»ун«іи їх в Азовське море. Моряки назвали йіиі» ІІнпм.іінім. А.ювське пароплавство видало спеціаль-

47

Знак бронтозавра

майнула помереж сна брунатними плямами жива “блискавка”. Кінь під князем заточився і осів на задні ноги. Та швидше блискавки скочив з сідла князь і став на свої рівні, у змиг ока вихопивши з піхов двосічного меча...

Мине багато літ, і сімдесятидворічний київський князь у “Повчанні”, адресованому своїм дітям, напише: “А ось як я трудився на ловах-полюванні, коли сидів у Чернігові: коней диких ловив я своїми руками у пущах і на рівнині і зв'язував їх живими. Два тури кидали мене рогами разом з моїм конем. Один олень колов мене, а з двох лосів один топтав ногами, а другий рогами бив. Дикий кабан у мене на стегні меч одірвав, ведмідь мені при самому коліні пітник прокусив, а ЛЮТИЙ ЗВІР СТРИБНУВ ДО МЕНЕ НА СІДЛО 1 КОНЯ ЗІ МНОЮ ПОВАЛИВ, та доля зберегла мене живим і цілим...”

Зверніть увагу на виділені нами слова. Що ж то за “лютий звір стрибнув” на князя?

Автор “Повісті минулих літ”, де подається “Повчання” Володимира Мономаха, не розшифровує цього.

А що кажуть дослідники? Одні вважають, що це міг бути “цар звірів” — лев, який нібито менше тисячі років тому мешкав на території нинішньої України. Інші стверджують, що це була рись. Треті доводять, що на князя вчинив замах велетенський дикий кіт.

Та ми думаємо, що найбільшу рацію мають ті, хто у цьому загадковому звірові вбачає гепарда, або парду-са, як називали його у Київській Русі. Зображення цих унікальних тварин ми бачимо на фресках Софійського собору в Києві. Про них читаємо в “Слові о полку Ігоревім”:

А полонці по Руських землях Розбіглись, мов гніздо гепардів,

І знову пощезали в далечі...

За твердженням відомого зоолога Юрія Дмитрісва, гепард — і вари на незвичайна, ба навіть парадоксальна. Подумайте самі. Це — представник котячих, хоча його можна сприйняти й за собаку. Справді, ноги довгі, як у великого пса, а тулуб укорочений. Сліди котячі, але кігті, як у собак, не втягуються. Сидять ці звірі, як собаки, а лазять по деревах, як коти. Забарвлення

46

Знак бронтозавра

ний указ про захист цього безкорисливого провідника. Два роки “служив” Лоцман у Керченскій протоці, а потім десь безслідно зник.

Одного літнього дня 1991 року тихе плесо Мертвої бухти, що лежить біля славнозвісного Коктебелю, розітнули пругкі плавці вельми швидкої істоти. Це був дельфін, який завітав на місцевий пляж. Він “обнюхав” усі бухти і відтоді став щоденним гостем дітвори, що купалася тут разом з батьками.

Дельфін охоче бавився з дітьми, дозволяв їм покататися на собі. Ті у свою чергу підгодовували його рибою, пестили, як улюблену іграшку.

Так минуло літо. Настала осінь. Пляж спорожнів. Дельфін продовжував навідувати бухту, але своїх друзів не зустрічав. Одного холодного дня його знайшли на березі пляжу. Він був мертвий. Причину смерті встановити не вдалося.

Певне, дельфін так прив’язався до малечі, шо, позбавлений спілкування з нею, з розпуки викинувся на берег, а назад повернутися вже не міг. Так і помер на березі Мертвої бухти. Мертвою бухта називається тому, що навіть у шторм море тут тихе й спокійне. Але це не врятувало люблячу душу самовідданого дельфіна.

А ця історія трапилася на півночі Азовського моря, у гирлі річки Берди. Колись широка й повноводна, вона нині тоненьким потічком в’юниться запорізькими землями і впадає в море поблизу села Новопетрівки.

Тут Берда стає повноводнішою і багатшою на рибу, приваблює сюди багатьох рибалок, особливо всюдисущих хлопчаків. Перетворивши автомобільні камери на гумові човни, вони випливають на середину річки і вудять собі на здоров’я коропів та карасів.

Так було і цього разу. Але вночі прошуміла злива, десятки струмків збігли в Берду, і вона швидше понесла свої води в море. Сталося так, що двоє хлоп’ят, захоплені рибалкою, прогавили пересування своїх плавальних засобів, і їх винесло в море.

Ні, це зовсім не збентежило дітлахів. їх не вперше виносило в море. Іноді вони самі це залюбки робили. Але цього разу на них чекав несподіваний сюрприз, від якого дитячі душі враз похололи.

48

Найпрудкіїиі

Не минуло й п’яти хвилин, як з моря долинули розпачливі крики. Хлопці волали про допомогу.

Ті, що лишилися на річці, вибігли на морський берег і побачили таке, що й у сні не могло приснитися. “Човни” бідолашних мандрівників були оточені кільцем берегових змій, що, певне, після холодної нічної зливи вирушили у море погрітися у теплій воді. На них і натрапили хлопці.

Високо здіймаючись над хвилями, змії загрозливо погойдували головами, готові кожної миті зробити смертельний випад. Вони могли подвійно вразити оточених — вжалити або ж проколоти камери, що було б іще небезпечніше. Укус міг виявитись не смертельним, а ось коли те, що тебе тримає на воді, іде на дно і ти опиняєшся віч-на-віч з огидними напасниками, то можна померти від страху.

Та порятунок прийшов. Відчайдушні крики хлопців почули не тільки на березі, а й у морі, глибоко під водою. Хоча Азовське море глибоким не назвеш, та допомога надійшла саме звідти, звідки її ніхто не чекав.

Немов у гарячому котлі, зненацька завирувала вода навколо приречених “човнів”. Удар з глибини був приголомшливий і навальний. Зміїне кільце враз розпалося. Як підтяті будяки, попадали у воду голови гадюк. Вцілілі змії, судомно звиваючись, попливли до берега. Та більшість із них проковтнула глибина.

Як швидко бій спалахнув, так само швидко і вщух. На березі ніхто нічого не міг второпати. Потерпілі, вибравшись на берег, ледве спромоглися на слова:

— То, певне, були дельфіни...

Старші рибалки, що збіглися на крик, статечно підтвердили:

— Так, це були вони. Тільки азовка могла так розправитися з плазунами.

Ну що, юний друже, ти пригадав ім’я друга Іхті-андра? Чи, я бачу, тобі самому кортить запитати, чи справді дельфіни приходять на допомогу людям.

Стривай, наберись терпіння. На це запитання ми відповімо наприкінці розділу. А поки що слухай далі.

У Чорному й Азовському морях водяться три види дельфінів: білобочка, афаліна й азовка. Найбільша

49

Знак бронтозавра

з них афаліна — за-вдовжки близько З метрів. Про їхню феноменальну прудкість мова піде далі.

, Так ось, свого часу представників усіх цих видів запустили в Севастопольський акварїум-музей, щоб вони внесли деяке пожвавлення в життя цього моря в мініатюрі. І вони внесли—зняли там таку веремію, влаштували такий шарварок, шо їх довелося мерщій виряджати звідти. У тісних “посудинах”, тим паче музейних, ці вільні діти морської стихії не приживаються. Вони швидко слабнуть і гинуть.

А ось просторий басейн у селищі Курортному, що лежить біля підніжжя Кара-Дагу, де розташоване відділення Інституту біології південних морів, створеного на базі Севастопольської біологічної станції, заснованої ше 1871 року за пропозицією нашого прославленого мандрівника Миколи Миклухи-Маклая, дельфінам припав до вподоби. Тут ще й досі пам’ятають “закохану” пару — дельфінів Петю й Ліну. “Вів” їх, тобто працював з ними, біолог Геннадій Заславський.

Найбільше його вихованці любили, коли їх годували з рук і гладили черево жорсткою щіткою. Як тільки помітять свого патрона з чесалом у руках, мерщій перекидаються на спину.

Перший робив це Петя, а Ліна терпляче чекала своєї черги (поняття про правила джентльменства у дельфінів, певне, свої).

Та найдивовижніше було інше, те, що й сьогодні ще не мас пояснення.

Петю й Ліну час від часу відгороджували одне від одного високою міцною металевою сіткою. Але щоразу

А а° • 0 ■

'оу£

50

Иайпрудкіиіі

вони опинялися разом і неодмінно у відсіку Ліни. Дивувало не те, чому вони об’єднувалися, а те, як долали, здавалося б, нездоланну перепону. Чи, може, хтось їх об’єднував?

— А ніхто,— розповідав пізніше Геннадій Заславсь-кий.— Просто вони самі виявились великими кміт-ливцями. Коли Петя знову і знову опинявся в будуарі своєї' подруги, ми вирішили простежити за дельфінами. Наш співробітник, нагодувавши мешканців басейну, непомітно сховався за щитом і став спостерігати... Спочатку дельфіни перебували у своїх відсіках і, здавалося, дрімали після ситної вечері. Та ось вони пожвавішали і, немов, а може, й справді, домовившись, стали одночасно підпливати до сітки. Ліна вткнулася в неї носом і почала тягнути її вниз. Петя тим часом, вихопившись з води, всією своєю вагою навалився на сітку і перекинувся у відсік Ліни. Ось так! До такого могла додуматись хіба що людина...

Завжди, коли бачиш крутолобі, жваві й добродушні, немов усміхнені, обличчя дельфінів, спостерігаєш за їхньою неординарною поведінкою, мимоволі проймаєшся почуттям причетності до якоїсь великої планетарної таємниці. Хто вони, ці корінні мешканці водної стихії, що займає три чверті нашої планети?

Ще з часів Арістотеля, задовго до нової ери, вони постали перед лкиьми великим знаком запитання, але ще й досі продовжують хвилювати нашу уяву своєю загадковістю.

Взяти хоча б феномен швидкості, з якою рухаються ці істоти. Дельфін є рекордсменом із швидкісного плавання з найменшими енергетичними затратами. Він здатний розвивати швидкість до 50 і більше кілометрів за годину. Але... Дослідники обчислили, що за такої швидкості тварина має виконувати роботу, що в сім разів перевищує можливості її мускулатури. Отже, за законами гідродинаміки, дельфін ке може так швидко плавати. А він плаває та ще й посміхається до нас (чи глузує з нас?) з води.

Може, в дельфінів є свої закони гідродинаміки, до яких людина ще не дійшла? Цілком можливо. Дослідники звертають увагу на оригінальну будову шкіри дельфінів, як, до речі, й інших швидкохідних мешканців

51

Знак бронтозавра

моря. Саме в будові шкіри і криється розгадка: буквально кожною її точкою дельфін настроюється під час руху відповідно до швидкості, напрямку й характеру зустрічного потоку води. Одне слово, природа наділила що істоту “костюмом”, що гасить турбулентні вихори, які заважають рухові. Ось звідси й фантастично високий коефіцієнт корисної дії!

Ще одна таємниця дельфіна — його сон. Чи спить він? Якщо спить, а не спати він не може, бо сон для нього життєво необхідний, то як? Адже, як і всі ссавці, дельфін має дихати, тобто один раз на кілька хвилин виринати на поверхню, щоб видихнути і ковтнути повітря. Коли ж тоді спати?

І тут потурбувалася природа. Виявляється, дельфін спить...од ні єю півкулею, а друга у цей час “чергує”, тобто виконує всі функції організму. Через кожну годину півкулі міняються ролями. Виходить, дельфін одночасно і працює, і відпочиває, як професор Вагнер у фантастичних оповіданнях того ж таки Олександра Бєляєва. Та якщо для. людини таке ‘Досягнення” практично недосяжне, то для дельфінів цс повсякденна реальність, суть їхнього життя.

Дельфін має чудово розвинений мозок, який дорівнює людському, а за деякими показниками навіть переважає його. Наприклад, загальна кількість нервових клітин у корі мозку дельфіна більша, ніж у людини.

Ще недавно ми вважали, що за розумовими здібностями другою за людиною йде мавпа. Та новітні дослідження похитнули цю ‘Ієрархію” — на друге місце вийшов представник Світового океану його ве личність дельфін. За шкалою розумових здібностей людина мас 215 балів, дельфін здобув 190. Далі йде слон, а вже потім мавпа.

Неабиякими розумовими здібностями мешканців моря не забарилися скористатися мешканці- суші. У 1965 році дресирований дельфін Таффі брав участь у здійсненні програми “Людина і море” біля каліфорнійського узбережжя Америки. Він доставляв на глибину 63 метри, де перебувала підводна лабораторія “Сілеб-2", кореспонденцію, письмові інструкції, всілякі інструменти, запасні частини. Таффі блискуче впорався

52

НайпрудкШ

з обов’язками гідронавта, замінивши собою цілий штат водолазів. Його обрали почесним членом Товариства листонош одного з американських штатів.

Через рік Таффі запросили на роботу в Управління космонавтики. Йому було доручено розшукувати на дні океану капсули з дорогоцінними телемеханічними пристроями, що відокремлювалися від ракет під час запуску і безслідно зникали в морській безодні. За допомогою ультразвукового випромінювача Таффі легко їх знаходив і наводив на них водолазів. За рік він заощадив НАСА близько 200 000 доларів.

Нещодавно дресировані дельфіни брали участь у розміновуванні Перської затоки, а нині їх залучено до пошуків легендарного чудовиська Нессі в шотландському озері Лох-Несс. Цю примарну істоту шукали радари, ехолоти, підводні човни і всілякі інші механізми та прилади, але даремно. Нессі не йде на побачення з людьми.

А можливо, вона охоче спілкуватиметься із своїми нащадками — дельфінами. Як-не-як, хоч і далекі, але ж родичі.

Співробітники видавництва Британської енциклопедії, які куруюгь пошуки доісторичного звіроящера, щиро здивувалися, як це вони самі не додумались до такої простої ідеї. Справді, на спині кількох дельфінів можна укріпити кінокамеру чи ультразвуковий локатор, запустити їх в озеро, і вони, невпинні й всюдисущі, обнишпорять усе водоймище.

Можливо, й справді настане день, коли доблесні “гардемарини” моря виведуть під руки на берег свою прапрапрапрабабусю.

Ну що, юний друже, згадав ім’я морського друга Іхтіандра? Ще ні? Тоді читай: “Недалеко від скелі на поверхні океану вигравала зграя дельфінів. Один дельфін відокремився від зграї, голосно пирхнув, ніби відповідаючи на закличний сигнал сурми, хутко поплив до скелі і зник за її стрімчаками. Минуло ще кілька хвилин напруженого чекання. Раптом ловці побачили, як із-за скелі виплив дельфін. У нього на спині верхи, наче на коні, сиділа дивна істота — "диявол", про якого тільки-но розповідав норець... Дивна істота тримала в руці довгу виту черепашку. Вона ще

53

Знак бронтозавра

раз засурмила в цю черепашку, засміялася веселим людським сміхом і раптом вигукнула чистою іспанською мовою: “Швидше, Лідінгу, вперед!” Поляскала жаб’ячою рукою по блискучій спині дельфіна і пришпорила його боки ногами. І дельфін, як добрий кінь, наддав швидкості.

Ловці мимоволі скрикнули”.

Згадали? До речі, Лідінг у перекладі з англійської мови означає “ведучий".

Так хто ж вони, ці “інтелектуали” моря? Представники вищого розуму Світового океану? Люди-амфібії? Високорозвинені істоти, що становлять паралельно з людською підводну цивілізацію нашої планети?

Хто знає...

Ми вивчаємо їх, а вони, можливо, нас, і, вже вивчивши і збагнувши всі наші достоїнства і вади, тепер поблажливо усміхаються з свого впорядкованого, набагато затишнішого, ніж суходіл, водного середовища.

ШВИДКІ 1 ТІЛОМ, І ДУМКОЮ

Я* жали вірного друга головного героя фантастичною роману Олександра Бєляєва “Людина-амфібія” Іхтіандра?

Це вже до тебе запитання, юний друже. Не пригадуєш? Гаразд, згадаємо разом.

Але спершу кілька історій про цю загадкову морську істоту. Вони могли трапитись скрізь, де вона мешкає.

Навесні 1989 року в Керченській протоці з’явився дельфін. Він весело стрибав і пустував перед суднами, супроводжуючи їх в Азовське море. Моряки назвали Його Лоцманом. Азовське пароплавство видало спеціаль-

Знак бронтозавра

З цього приводу процитуємо ще раз Олександра Беляева. Одне з його фантастичних оповідань так і називається — “Мертва голова”: “Морель спустився в сухе ложе річки і вдихнув у себе сухіше й рідше повітря. Тієї ж миті його увагу привернув величезний метелик з розмахом крил понад метр. Морель навіть пригнувся, готовий до стрибка. В ньому заговорив учений і пристрасний мисливець за комахами.

“Зовсім нова різновидність мертвої голови”,— подумав Морель, спостерігаючи політ метелика.

Спина метелика була не бура з сірувато-голубим полиском, як звичайно, а золотиста, з темно-синім малюнком черепа й схрещених кісток. Передні крила його були теж золотистого кольору, а задні — лазурові. Морель засмучено подумав про те, що його сачок надто малий, щоб захопити таку велику комаху. Але виходу не було. Він повинен зловити цього метелика, хоча б з ризиком пошкодити йому крило. І Морель стрибнув на комаху, махнувши сачком. Сполоханий метелик свиснув і полетів уздовж струмка, немов дражнячи мисливця".

З цього й почалися всі біди героя оповідання. Метелик із зловісним карбом на спині і моторошними посвистами завів його у глухий кут, призвівши до божевілля. Справді, сатанинський вплив.

Це — фантастика, а як в дійсності?

Понад два століття знадобилося ученим, щоб розгадати феномен свисту мертвої голови. Відомо, що з усіх живих істот на Землі метелики наймовчазніші. Навіть у польоті вони не видають звуків своїми крильцями. А тут такий свист! Вдалося установити, що ні тертя крилець, ні рухи суглобів не причетні до звуків, що їх видає мертва голова. Як же тоді вони виникають?

Тільки у 20-х роках нашого століття вчені дослідили, що звуки народжуються в роті метелика. Під час їди він діє, як насос, а в інший час править за міхи, які, то опускаючись, то піднімаючись, пронизливо, як “озвучені” дитячі ляльки, свистять.

На відміну від інших метеликів-бражників, мертва голова споживає не нектар, а сік дерев. Часто-густо

60

Найпрудкіші

краде у бджіл мед, Причому надзвичайно хитрим способом, таким, до якого й сам всдмідь-ласун не міг додуматись.

Виявляється, мертва голова вміє імітувати чужі голоси. Важко повірити, але це незаперечний факт. Підібравшись до льотка, метелик подає звуки, схожі на “голос’ бджолиної матки, яким вона сповіщає про своє на роп. ж синя. Зачувши “глас божий”, бджоли, як по кома ті, вс і і;івмирають. Мертва голова тим часом безборонно «ала їиіь у вулик і випиває стільки, скільки с;іма імжи'ь. Яка витончена, аж до підступництва, кмітливість!

Метелики — чудові літуни. За добу вони долають сотні кілометрів. При цьому їхня швидкість сягає 50 і більше кілометрів за годину. Аж не віриться, що такі тендітні створіння можуть линути із швидкістю стріли.

Мешкає мертва голова на півдні України. Іноді залітає аж на північ. Що їй — мас чотири крила, і всі її несуть. От якби тільки в будинки забобонних людей не заносили!

* * *

У народі кажуть: “Швидше їдеш — далі не будеш”. М'о ж, у цьому, на перший погляд, парадоксальному постулаті є доля правди. Життєва мудрість вчить, що поспішати треба повільно, шоб, як ото мовиться, не нарубати дров і не розсмішити людей. Одне слово, не наробити помилок.

ЕТЮДИ

про феномени тваринного світу

Для середнього та старшого шкільного віку

Художник Василь Рубіс

КИЇВ “ВЕСЕЛКА” 1994

Олександр

ЄМЧЕНКО

Знак бронтозавра

їхня цілковита протилежність”. Не випадково свою головну працю німецький вчений назвав “Життя тварин”.

Звичайно, вивчати тварин, які живуть на волі, у своїх таємничих криївках, важко. Значно легше цс робити, вважав Альфред Брем, у зоопарках.

Перша установа, де утримувалися, вивчалися й експонувалися дикі та деякі свійські тварини, тобто зоопарк, виникла близько трьох тисяч років тому в Китаї. Називалася вона парком мудрих, або парком розуму. Справедлива назва! Вона перегукується з відомим афоризмом Геракліта, який говорив, що людина нерозумна, розумне середовище, що її оточу»

1 все ж людина, наділивши тварин |н> іумом і ми ими ши їх мудрими, не поставила їх врівень .» собою, а звела до рангу своїх “братів менших”. А ці “менші", кревні діти своєї планети, на мільйони років старші від гордовитого гомо сапієнса. А старші, як відомо, завжди мудріші. Ось у цьому й полягає феномен наших “братів менших”, які заслужили право бути занесеними до легендарної книги найвищих досягнень живих істот планети Земля!

У своїй переважній більшості вони цілком заслуговують на те, щоб до них ставились з сердечним розумом і розумним серцем. І коли ти, юний друже, приходиш до них у гості, не роби нічого такого, що ти вважаєш непристойним робити в гостях.

ЗМІСТ

НЕЗВИЧАЙНЕ У ЗВИЧАЙНОМУ 5

ЗНАК БРОНТОЗАВРА . • 9

СЛІД ІХТІОЗАВРА . 29

ТІНЬ ПАРДУСА . . . . . 45

МАГІЯ СІРОГО ШУРА . . 67

ВАМПІР ПРИЛІТАЄ ОПІВНОЧІ..... . 81

ПІД ДАХОМ ЛЮДИНИ . . 93

ШЛЮБНІ ЦЕРЕМОНІЇ . ... ..... 109 ЖИВА СКАРБНИЦЯ ЄВРОПИ . 121

ПРИГОДИ “БРАТІВ МЕНШИХ” 127

ПАРК МУДРИХ . . .... .147

***

Зонд будет посылать радиосигналы гипотетическим обитателям этой звездной системы и ретранслировать на Землю их ответы (если таковые, конечно, будут!). В 2000 году намечен полет к звезде Барнарда, той самой, около которой обнаружены планеты.

Много нового откроют орбитальные радиообсерватории. И условиях невесомости их приемные параболические антенны будут огромными — на первых порах до 10 км в поперечнике, а позже и того больше. По проекту «Циклон», получившему в последнее время большую популярность, на орбиты предполагается вывести около тысячи радиотелескопов, объединенных друг с другом. Общая площадь их антенн превысит 20 кв. км. С ними, вероятно, удастся провести тщательное прослушивание нескольких тысяч ближайших звезд. Стоимость осуществления этого проекта оценивается в 100 миллиардов долларов — сумма огромная, но все же меньшая, чем нынешний годовой военный бюджет США.

Если два космических радиотелескопа поместить далеко друг от друга (например, в противоположные точки земной орбиты), они, будучи связанными приемной аппаратурой между собой, образуют «глаза» особенно зоркого прибора — так называемого радиоинтерферометра1. С его помощью удастся, быть может, уловить радиоизлучение планет типа Земли у ближайших десятков тысяч звезд! Все :)ти проекты предполагается осуществить к концу текущего столетия. А еще раньше, в 80-х годах, собираются вынести в космос на борту орбитального корабля 4-метровый рефлектор, который, вероятно, позволит рассмотреть планетные системы у ближайших звезд.

Советский Союз, родина космонавтики, обладает ныне крупнейшим в мире (>-метровым зеркальным телескопом и величайшим на нашей планете 600-метровым радиотелескопом. Оба зти недавно вступившие в строй исполинские инструменты включились в поиски внеземных цивилизаций. Наша страна примет самое активное участие и в постройке орбитальных радиотелескопов и астрономическігх обсерваторий.

Земная астроинженерия идет навстречу космической. Судя по всему, час первого контакта с инопланетным Разумом не за горами. Он обозначит собой великую веху в истории нашей планеты — включение человечества в Великое Кольцо Космических 11,п в и.і изаций.

ОГЛАВЛЕНИЕ

О том, что ждет читателя 3

РОЖДЕНИЕ ИДЕИ

Пушка Ньютона 7

Задача двух тел 10

Когда тел много 14 О Лагранже и точках либрации 17

Необычные спутники Земли 20

Звезда КЭЦ 24

Космическое колесо 27

План Циолковского 32

ИСКУССТВЕННЫЕ ЛУНЫ

Самый первый 39 Если бы Земля была точкой 43 Спутники возмущаются 46 Торможение, ускоряющее полег 50 Маневрирование в космосе 53 Космические труженики 58

ДОМА НА ОРБИТАХ

Много ли нужно человеку? 69

Об опасностях в космосе 74

Костюм космонавта 80

В кабине корабля «Восток» 84

От «Востока» до «Союза» 88

«Салюты» на орбитах 91

Экскурсия на «Скайлэб» 99

Рукопожатие в космосе 105

На службе человечеству 108

НООСФЕРА ОБЖИВАЕТ КОСМОС

Циолковский и Вернадский 117

От биосферы к ноосфере 121

Разум овладевает планетой 128

Все пути ведут в космос 132

Строительство на орбитах 135

Разные, разные станции... 141

Первые орбитальные города 150

«Эфирные поселения» 159

Жизнь между небом и Землей 163 Б ЕЗД НА МО ГУ IIIЕСТВ А

Реактивное движение 169 Сила и слабость химических

ракет 172 Ядерные двигатели 174 Полет с малой тягой 176 Парадокс наизнанку 181 Космический парусный флот 184 Что такое гравилет? 188 На ракете — к звездам 190 Возможности пока что фантастические 193 Богатства Земли и космоса 195

В ПОИСКАХ АСТРОИНЖЕНЕРИИ

Где и что искать? 203 Планеты для людей 205 Радиотелескопы ловят позывные 210 Почему молчит космос? 215 Поиски «космического чуда» 217

Несколько слов об авторе. Бернард Бернардович Кажинский — инженер-электрик, кандидат физико-математических наук, человек большой эрудиции и огромного желания все понять, все объяснить. Б. Б. Кажинский является пионером научного исследования данной проблемы в нашей стране. В своей большой, полной творческих дерзаний жизни он встречался со многими выдающимися людьми науки и часто находил с их стороны взаимопонимание и поддержку своим идеям. Он близко общался и сотрудничал с К. Э. Циолковским, В. М. Бехтеревым, А. В. Леонтовичем, П. П. Лазаревым, известным талантливым дрессировщиком животных В. Л. Дуровым, был знаком с писателем-фантастом А. Р. Беляевым и др. В популярном научно-фантастическом романе Беляева «Властелин мира» Б. Б. Кажинский является прототипом одного из его героев — Качинского. Идеи Б. Б. Кажинского о биорадиосвязи, а также ряд его соображений и наблюдений послужили основным научным материалом для этого произведения.

***

Первые вылазки в свет

Рассматривая перечисленные аналогии и разрабатывая схемы, я считал их, конечно, лишь очень грубым приближением и думал: пусть они, возможно, и не совсем верны, но, будучи обнародованными,[4] все же принесут пользу, послужив материалом для научных дискуссий или толчком для других исследователей к более продуктивной работе над столь новой проблемой. Как увидит читатель дальше, в некоторых отношениях эти мои ожидания оправдались.

Построенная мной рабочая гипотеза: мысль — электромагнитная волна — неизменно пользовалась большим вниманием технической и врачебной общественности всюду, где бы я ни говорил о ней, особенно после Октябрьской революции, пробудившей в народных массах неудержимое стремление к знаниям. По инициативе представителей технической общественности мной были прочитаны на тему, касающуюся данной гипотезы, доклады в 1920–1922 гг. в Тбилиси, Телави, Могилеве (на Днепре) и в Москве на Всероссийском съезде членов Ассоциации натуралистов (АССНАТ). Съезд проходил в обширных аудиториях Тимирязевской (тогда Петровско-Разумовской) сельскохозяйственной академии. После моего доклада специальным решением съезда мне была предоставлена возможность безраздельно посвятить себя работе над выдвинутой мной гипотезой. В протоколе съезда (от 16. II 1922) записано: «Постановили: констатируя ценное значение положений докладчика, как рабочей гипотезы, съезд признает необходимым оказание т. Кажинскому возможного содействия для осуществления намеченных им исследований по данному вопросу, с предоставлением ему содержания научного сотрудника Ассоциации, а также находит желательным более широкое ознакомление общества и студенчества с идеями доклада путем устройства публичных лекций».

Через три дня после доклада состоялась моя лекция под названием «Человеческая мысль — электричество». Огромная аудитория была переполнена до отказа главным образом шумливой и подвижной студенческой молодежью. На первых скамьях разместились профессора и преподаватели академии. Среди них был и проф. А. В. Леонтович, с которым я познакомился впервые.

На лекции я демонстрировал изображения уже знакомых читателю элементов нервной системы и схем развиваемой мной аналогии их с деталями радиостанций, а также схемы передающей и принимающей биорадиостанция человека (рис. 9).

Рис. 9. Первоначальные схемы передающей I и принимающей II биорадиостанций нервной системы человека.

После моего выступления слово было предоставлено А. В. Леонтовичу. Признаться, в этот момент я испытал чувство острой тревоги, не зная, что скажет этот авторитетный ученый. Он говорил спокойно, внушительно и довольно долго. В заключение он высказал общее мнение по всему моему докладу. Оно было весьма благожелательным. Понемногу чувство тревоги у меня уступило место чувству облегчения и даже радости. В словах проф. А. В. Леонтовича впервые была дана, да еще публично, положительная научная оценка моим предположениям. Когда он смолк, аудитория разразилась шумными аплодисментами, которые я по справедливости относил всецело на долю А. В. Леонтовича. Я подошел к нему, тоже аплодируя, и мы обменялись крепким рукопожатием. Тут же подошел к нам председатель АССНАТа А. П. Модестов и торжественно поздравил меня с успехом. Тем временем нас окружила молодежь. Многие юноши помогали мне собрать со стен схемы и графики.

Значительную часть дороги после лекции мы шли с А. В. Леонтовичем вместе. Я рассказал ему о себе, о своей жизни и работе. Вблизи от его квартиры мы расстались. Прощаясь, он любезно пригласил меня навещать его дома.

4

Впоследствии эти схемы были опубликованы в книгах: Б. Б. Кажинский, «Передача мыслей», М., 1923; В. Л. Дуров, «Дрессировка животных», М., 1924, стр. 270; А. Р. Беляев, «Властелин мира», Л., 1929, стр. 169.

***

Перельман Я. МЕЖПЛАНЕТНЫЕ ПУТЕШЕСТВИЯ. 1936

Книги по ракетному летанию и звездоплаванию: с. 263 Беляев А. Прыжок в ничто. Издание второе, переработанное. 1935 г. Предисловие К.Э. Циолковского. Послесловие проф. Н.А. Рынина. Научная редакция Я.И. Перельмана.

***

О том, насколько серьезно отнесся Константин Эдуардович к докладу Кажинского, свидетельствует его отзыв по поводу труда Б. Б. Кажинского «Новое о нервной системе». В этом отзыве Циолковский писал: «...одновременно с химической деятельностью в нервах, весьма медленно распространяющейся и составляющей обыкновенную мысль, возбуждаются и электромагнитные волны, которые распространяются со скоростью света. Эти последние действуют на одинаковые нервные системы близких нам людей и производят известное телепатическое явление».

Как видите, отношение к проблеме сформулировано весьма твердо, хотя позиция Циолковского во многом неправильна. Но отзывом о труде Кажинского и беседой с ним в 1922 году на съезде АССНАТа интерес Циолковского к передаче мыслей на расстояние не ограничился.

Вторая встреча произошла в Калуге, незадолго до смерти Циолковского. С интересом слушал Константин Эдуардович рассказ об опытах, которые его гость проводил вместе со знаменитым дрессировщиком В. Л. Дуровым и академиком А. В. Леонтовичем. Тема опытов все та же – передача мыслей на расстояние.

Рассказ Кажинского взволновал Циолковского. Он встал с кресла, прошелся по комнате, а затем, просмотрев протоколы опытов, сказал:

– Я рассматриваю эти протоколы как акт бесспорного признания ваших научных заслуг!

Сегодня, споря друг с другом, ученые почти единодушно отвергают электромагнитную теорию передачи мыслей на расстояние. Жизнь не подтвердила гипотезы Б. В.. Кажинского. Но сбывается то, о чем писал Кажинскому Циолковский, убежденный в бесспорности существования телепатических явлений: «Почтенна попытка объяснить их с научной точки зрения».

Не место и не время излагать сейчас все «за» и «против», высказанные участниками споров по поводу телепатии. Будущее покажет, кто прав. Быть может, последнее слово останется за теми, кто отрицает парапсихологию, а может быть, одержат верх взгляды члена-корреспондента Академии медицинских наук СССР Л. Л. Васильева, рассматривающего способность мозга улавливать информацию от другого мозга как рудимент, пережиток тех далеких времен, когда обостренность восприятий помогала людям в борьбе с силами природы. Не исключена возможность, что правда в гипотезе профессора П. И. Гуляева, предполагающего существование еще неизвестного физикам нейронного поля.

Множество фактов, домыслов, предположений и суждений, высказанных на страницах печати, расшевелило ученых многих специальностей. Отсюда и неожиданный вывод, которым был подведен итог спора физиков, кибернетиков, физиологов, инженеров и врачей. Дальнейшее изучение передачи мысли на расстояние философы связывают с проникновением в космос. В обширном мире, который откроется космонавту, человек не будет защищен многокилометровой броней атмосферы. Кто знает, быть может, именно тогда и удастся уловить действия еще неизвестных науке радиаций и полей? «Возможно, – читаем мы в журнале „Наука и жизнь“, – воздействие мозга на мозг происходит именно с помощью этих пока еще неизвестных науке полей. Тогда может случиться, что они будут впервые открыты не в глубине микромира и не в безднах вселенной, а при изучении телепатии»19.

Эта связь, пока лишь только на ощупь разыскиваемая философами, выглядит высокой оценкой интереса Константина Эдуардовича к проблемам, тогда явно фантастическим. Ведь именно в ту пору известный советский фантаст Александр Беляев писал роман «Властелин мира».

***

Злотин Б.Л., Зусман А.В. Месяц под звездами фантазии.2006

***

Автор идеи А.Беляев, приоритет — 1929 Г., роман "Продавец воздуха".

Способ хранения воздуха, необходимого, например, для дыхания, отли -

чающийся тем, что воздух хранят в состоянии, при котором ядра

атомов плотно прижаты друг к другу. Это позволяет сделать максимально возможный запас воздуха.

Автор идеи А.Беляев, приоритет — 1936 г., роман "Звезда КЭЦ".

Способ добычи полезных ископаемых, например, золота и других ценных

металлов, отличающийся тем, что в целях максимального использования космических запасов руд ископаемые добываются из астероидов и

метеоров либо непосредственно в поясе астероидов, либо после того, как

они будут доставлены на базу искусственного спутника Земли.

Изобретение А.Беляева пока не внедрено, но уже существует реальный патент на него, выданный в ФРГ (1 229 969).

https://fantlab.ru/blogarticle40858

***

Голова профессора Доуэля.

Не тут-то было: засигналили лампочки, запищали зуммеры, забегали сестры. Суетятся вокруг меня, вихрь какой-то, столпотворение. Но самое интересное в том, что у меня работает одна голова, тела словно не существует. Вспомнились смелые рассуждения киевского академика Амосова — он писал в «Литературке», что если одна голова может жить — уже хорошо. Современный человек-голова может оказаться гениальным, а в футбол ему играть совсем не обязательно."

Вспомнил Амосова — слава о нем шла по Первому Белорусскому фронту, и я специально ездил менять белье в его госпиталь, чтобы познакомиться со знаменитым хирургом. Поговорить с ним по душам так и не удалось — было много раненых, ему не до гостей, не до душеспасительных бесед.

Послевоенные его медико-философские труды подтвердили, что это выдающаяся личность. А все-таки идея отдельно живущей головы была подсказана Амосову «Русланом и Людмилой», причудливой фантазией поэта, иронически приземленной на следующей странице.

Е. Долматовский.

* В "Записках из будущего" Амосова упоминается "Голова профессора Доуэля".

***

....є у земноводних (жаб, крокодилів та ін.). Вони вмирають в останню чергу.

Зрозуміло, що найважче оживити ті організми, які гинуть першими.

Багато вчених у Радянському Союзі та за рубежем працювали над оживленням голови, розробляючи різні методи штучного живлення мозку.

Професорові О. О. Кулябку вдалося оживити відрізану від тулуба голову риби. Він увів тонкі трубочки в головні артерії і крізь них пускав струмінь поживної рідини, насиченої киснем. Голова риби оживала, водила очима, рухала щелепами й зябрами. Однак усі спроби застосувати ці методи до голови теплокровної тварини закінчувалися невдачею. Певно, нервова тканина вищих тварин — надто крихка, тендітна і потребує живлення нормальною артеріальною кров’ю.

СОБАЧА ГОЛОВА, ЩО ОЖИЛА

У 1928 році радянським ученим С. С. Брюхоненку та С. І. Чечуліну вдалося нарешті оживити відрізану від тулуба голову собаки. До цього вони чотири роки працювали над створенням апаратури, яка замінила б живе серце й легені.

Кровоносні судини голови обережно приєднали до апарата штучного серця і легень. Штучне серце скорочувалося, підштовхуючи кров у штучні легені. Звідти кров, насичена киснем, потекла прямо у мозок відрізаної собачої голови. Дуже повільно голова почала прокидатися. Заморгали повіки, потім відкрилися очі і почали осмислено дивитися навколо; до них піднесли яскраву лампу — вони замружились. А коли собаку назвали на ім’я, він повернув очі в бік того, хто кликав. Йому поклали на язик шматок ковбаси, собака почав виявляти всі ознаки задоволення й облизуватися. Так було доведено, що мозок щсля смерті організму може протягом певного часу жити і працювати.

Тільки через три з половиною години очі собаки, які весь час були живими й ясними, почали поступово тьмяніти. Він почав задихатися, йому не вистачало повітря. Певно, механічні легені недостатньо насичували кров киснем.

Лабораторний служитель, що був присутній під час досліду, згодом сказав:

— Тепер я вірю, що ніякої душі немає! Відрізана голова розуміла і дивилася, наче живий собака. А в неї ж не було ні серця, ні легень! Замість них працювала машина!

228

Наука довела, що бажання, відчуття тварини — це наслідок роботи нервових клітин кори головного мозку, де поміщаються всі центри вищої нервової діяльності організму. У людини вони розвинені значно більше. І все, що ми називаємо психікою, а віруючі душею,— і є робота людського мозку.

Мозок людини складається з білих і сірих частин. У сірих частинах зосереджені нервові клітини, а в білих — відростки їх. Ці відростки подібні до нервів-проводів, але проводів не від мозку до інших частин тіла, а між частинами самого мозку. Нерви, що йдуть від мозку до інших частин тіла, нагадують довгі нитки. Вони розгалужуються, наче корені дерева, стають дедалі тонші і розбігаються в різні боки — до шкіри, м’язів, до всіх внутрішніх органів. Нерви можна порівняти з телеграфними лініями з міста в райони країни, а білу речовину мозку — з телефонними проводами всередині самого міста.

Сіра речовина розміщена на поверхні мозку, утворюючи так звану кору головного мозку — орган вищої нервової діяльності людини. Вона відає всією діяльністю нашого організму. Але, крім кори, сіра речовина утворює ще в глибині білої речовини мозку, розміщеної під корою, окремі ділянки — нервові підкіркові вузли.

Так само, як по проводах телеграфу проходить електричний струм, так по нервах від нервових вузлів біжить спеціальний нервовий струм. Але на телеграфі можна передавати телеграми по одному проводу в обидва кінці, а по нервах вісті передаються тільки в один бік;, по одних нервах від частин тіла до мозку, по інших — навпаки — від мозку до різних частин тіла. Тому кажуть, що є нерви доцентрові і відцентрові. По доцентрових нервах у мозок ідуть сигнали про всі зміни в організмі чи в зовнішньому середовищі. По відцентрових — мозок передає сигнали органам тіла, і тоді відбуваються якісь рухи або дії.

Отже, всі наші думки, почуття, бажання цілком з’ясовні. І ніякій таємничій «душі» тут місця немає.

ПОВЕРНЕННЯ З «ТОГО СВІТУ»

Після того як удалося оживити окремі органи і частини тіла, вчені почали пробувати оживити цілий організм.

Уявіть собі годинника, який зупинився, бо в механізм потрапила порошинка чи смітинка. Не чути биття маятника, він більше не хитається, зупинилися стрілки. Годинникар видаляє

229

бруд, який зупинив коліщатка механізму, але маятник усе ще не рухається. Якщо ж його підштовхнути, механізм запрацює знов. Однак це станеться тільки в тому випадку, якщо механізм не зламаний і коліщатка не заіржавіли.

Те ж саме відбувається і з організмом. Оживити людину можна, якщо дати поштовх серцю, що зупинилося, і легеням. Це роблять за допомогою штучного дихання і вливання крові в кровоносні судини. Та оживлення цілого організму можливе тільки в тому випадку, якщо не почалося ще розкладання клітин, розпад тканин, якщо цілі всі внутрішні органи.

Ще в 1913 році російський учений Ф. О. Андрєєв зробив першу спробу оживити собаку. Умертвляли собаку кровопусканням. Коли із судин викачали всю кров, на столі перед ученими лежав труп тварини. Через 8—10 хвилин у сонну артерію, по якій кров тече від серця до мозку, почали нагнітати поживну рідину з адреналіном, і собака поступово почав оживати. Уж^* через 30 секунд забилося серце, а через 2 хвилини собака дихав. «На дев’ятій хвилині, коли щипали собачу лапку, спостерігалося посмикування, а на 30-й хвилині собака почав ковтати». Так уперше в світі російському вченому вдалося оживити труп.

Та перші досліди мали багато недоліків, і оживлені собаки швидко гинули. Через 20 років ці досліди повторив С. С. Брюхоненко за допомогою сконструйованих ним штучних серця і легень.

Перший час після оживлення собаки наче спали,— вірніше, були непритомні, бо процес відновлення ще не доходив до кори головного мозку. Потім цей непритомний стан переходив у нормальний, спокійний і глибокий сон.

Наприкінці першої доби оживлений собака лежав, самостійно тримав голову, при зануренні морди в миску пив, але з перервами, бо швидко стомлювався. Наприкінці другої доби тварина сиділа і вставала; вона вже чула, але ще нічого не бачила. На початку третьої доби собака помічав яскраве світло, а на четверту добу ч починав ходити, похитуючись, і вже добре бачив. На п’яту, шосту добу собака нічим не відрізнявся від нормальної тварини.

Одного й того собаку вдавалося кілька разів умертвляти і оживляти. Оживлені почували себе нормально, навіть давали потомство. їхніх щенят також умертвляли й оживляли, і так вийшло кілька поколінь собак, що побували на «тому світі», у потойбічному світі.

Але чи можна так само оживляти й людину? Інакше кажучи, повернути її з «того світу»?

230

Коли людина перестає дихати, серце не б’ється, тіло холоне, прикладене до рота дзеркало не запотіває і зіниці не реагують на яскраве світло, її вважають мертвою і ховають. Але тепер такий стан не вважають справжньою біологічною смертю. Поки клітини мозку ще не почали руйнуватися, це смерть «клінічна», і людину можна оживити.

Перші досліди оживлення людини почалися під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років. Для боротьби за життя радянських людей виїхав на фронт у польовий госпіталь професор В. О. Неговський.

Бійця, що стікав кров’ю, доставили в польовий госпіталь через дві години після поранення. Пульс ще прощупувався, очі на світло реагували слабо. Поранений був непритомний.

0 п’ятій годині дня йому зробили переливання крові, а о п’ятій годині сорок хвилин з’явився такий запис: «Шкіра і губи мертвотно бліді. Серце не працює. Пульс не" прощупується. Кров з розтятої плечової артерії не витікає. Дихання зупинилося. Зіниці розширені. Рефлексів немає. Смерть».

Але загиблого бійця не зняли з операційного столу і не віднесли до покійницької. Професор В. О. Неговський увімкнув штучне дихання, і апарат почав нагнітати кров у плечову артерію. До крові додали адреналін — речовину, що збуджує діяльність серця, і виноградний цукор, який живить серцевий м’яз.

Минуло шість нестерпно довгих хвилин — ніяких ознак життя лікарі виявити не могли. На сьомій хвилині з’явився ледве чутний пульс. І тільки на дванадцятій хвилині після «смерті» людина почала дихати. О 6 годині 48 хвилин хворий розплющив очі, але нічого ще не бачив і був дуже слабкий. Температура тіла була нижча від нормальної — 35,5°.

Зір відновився через тридцять шість хвилин, температура підвищилася до нормальної через сім годин після початку оживлення. Боротьба за життя тривала ще кілька днів, протягом яких стан хворого залишався дуже тяжким. Потім настав перелом, і хворий одужав зовсім.

Так само оживили й сержанта Черепанова. Після дуже тяжкого поранення його доставили на операційний стіл без дихання і без пульсу. Лікарі записали: «Помер 8 квітня 1944 року о 19 годині 41 хвилині. Смерть настала від шоку

1 гострої крововтрати». Минуло 3 хвилини від моменту зупинки серця, коли професор В. О. Неговський приступив до оживлення Черепанова, й о 19 годині 45 хвилин ЗО секунд з’явився новий запис: «Перший удар серця». Ще через дві з половиною хвилини лікарі записали: «Виявляється скорочення

231

шийної мускулатури. Початок самостійного дихання». О 8 годині 45 хвилин з’явилася свідомість, а через добу: «Повне еідновлєння зору. Може бути евакуйований в тил».

Коли потім спитали Черепанова, що він почував під час смерті, він відповів: «Я проспав свою смерть!» А інший оживлений боєць сказав: «Я трохи задрімав».

Усього В. О. Неговський оживив на фронті 55 чоловік. Де ж були їхні душі в хвилини смерті? Що бачили вони і пережили «на тому світі»? Нічого!.. Усім оживленим здавалося, що вони просто спали.

Якщо, як пояснює релігія, душі відлетіли з останнім диханням з тіла померлих, то чому ж вони покірно повернулися знову в тіло, коли лікарі забезпечили подачу крові до мозкових клітин?

Хіба випадки оживлення людей лікарями не є чудовим доказом того, що таємничої душі немає?

Але, на жаль, життя може знову вступити в свої права тільки в тому випадку, якщо після смерті минуло не більш як шість хвилин. Окремі органи і тканини (м’язи, серце та ін.) досить довго живуть після припинення життя цілого організму, якщо їх постачати кров’ю. Але кора головного мозку дуже чутлива навіть до короткої перерви в постачанні кров’ю. В її клітинах швидко настає розпад. Якщо так звана клінічна смерть триває понад шість хвилин, організм можна ще оживити, але він стає неповноцінним і найчастіше гине.

У тому, що оживлені люди «проспали» свою смерть, «задрімали», образно виражено той факт, що кора головного мозку в той час, коли організм перестає нормально дихати і в ньому 'відбуваються інші тяжкі порушення, немовби відстороняється від активної боротьби. Кора наче спить і таким чином зберігає себе. А в процесі оживлення кора починає оживати тоді, коли серце вже нормально працює, коли відновилося дихання і запрацювали всі інші відділи центральної нервової системи. Іноді відновлення кори мозку затягується на багато годин, навіть на добу, але тоді організм найчастіше виявляється нежиттєздатним.

Відновлюючись, кора мозку проходить певні етапи сну. Спершу вона спить наче під наркозом,— ніякого контакту з оживленою людиною немає. Потім настає сон, який можна назвати охоронним гальмуванням,— це захисна реакція кори мозку на непосильне навантаження. І тільки при повному оживленні організму кора переходить до нормальної діяльності.

232

Якщо оживлення проводиться із запізненням, то в організмі. у клітинах мозкової кори можуть статися серйозні порушення, і такий організм після оживлення буде неповноцінний. Б оповіданні Тургенєва «Бежин луг» діти розмовляють біля вогнища. «А чи правда,— запитав Костик,— що дурненька Кялина відтоді й схибнулася, як у воді побувала?» І далі письменник пояснює: «Вона нічого не розуміє, хоч би що їй казали, і тільки зрідка судорожно регоче».

Повно, тут ідеться про оживлені1 я потонулої людини, яку шзно витягли з води: усі органи ожили, а функції кори го-п-лшого мозку так і не відновилися.

Таких прикладів можна навести багато. Так в 32 річної жінки під час операції апендициту зупинилося серце й припинилося дихання. Настала клінічна смерть. Через кілька хвилин у серцевий м’яз впорснули адреналін і почали робити масаж серця. За одинадцять хвилин відновилася робота серця, потім з’явилося дихання. Перші сім днів хвора нагадувала людину, що спить при глибокому наркозі. Через вісім днів у відповідь на дотик вона відсмикнула руку, але госорити нічого не могла й не розуміла того, що їй говорили. Складалося враження, що вона не чує й не бачить. Такий стан тривав три тижні. Стало зрозуміло, що дія кори головного мозку не відновилася. Потім у хворої почалося запалення легень, і вона померла. Під час розтину виявили необоротні порушення в мозкових клітинах.

Після Великої Вітчизняної війни методом Неговськоп оживили близько тисячі чоловік. Але шість хвилин, які є розпорядженні лікаря,-- надто малий термін, щоб ужити всі-.; заходів для оживлення! Тому необхідно знайти спосіб затримувати розпад клітин кори мозку, загальмувати процес умирання,— інакше кажучи, продовжити строк клінічної смерті.

Ще років шістдесят тому російський учений П. І. Бахметьев довів, що при штучному охолодженні теплокровних тварин в їхньому організмі уповільнюються всі процеси, знижується витрата енергії і потреба в ясивленні. Отже, уповільнюється і розпад клітин, які потребують подачі поживних речовин і кисню.

Нині вже застосовують штучне охолодження організму під час тривалих операцій на серці, які людина не могла б витримати при нормальній температурі. А численні досліди на собаках показали, що при штучному охолодженні їхнього тіла * стані клінічної смерті можна добитися повного оживлення стійкого відновлення діяльності кори головного мозку, на-гь якщо клінічна, смерть тривала слизько години. Очевидно,

233

в недалекому майбутньому вчені перейдуть до цього способу і в оживленні людини!

Таким чином, уже тепер зрозуміло, що передчасна смерть людини остаточно буде переможена!

БРАТ СМЕРТІ

У глибоку давнину люди вважали, що сон — то брат смерті. Вони гадали, що людина засинає, бо з її тіла на якийсь час пішла «душа».

Насправді ж людина заглиблюється в сон, як довів російський фізіолог І. П. Павлов, тому, що в клітинах кори головного мозку відбувається гальмування — захисний процес (зворотний збудженню), під час якого клітини головного мозку відпочивають.

Коли гальмування охоплює кору головного мозку, а нерідко і частину підкіркових нервових вузлів, настає глибокий сон, який оберігає мозок від зайвої перевтоми і виснаження.

Якщо мозок уже значною мірою стомлений, то нервові клітини можуть прийти в гальмівний стан навіть при дуже слабкому подразникові, якщо він діє довго й одноманітно. Дослідами над собаками І. П. Павлов показав, що собака засинає, наприклад, при тривалому повторенні монотонного слабкого стуку або якщо його довго поплескують по спині. Таким тривалим, але слабким подразником — одноманітним погойдуванням колиски, співанням спокійної колискової пісні з частим повторенням одного і того самого наспіву «баю-бай» — заколисують дитину. А на дорослих так само діє одноманітний шум дощу за вікном або стукіт коліс у поїзді.

Але сон виникає не тільки від утоми й одноманітних подразників. Певний час доби, певна обстановка, поєднання звичних умов, які багато раз збігалися з засипанням, теж спричиняють сон. Наприклад, звична постіль, лежаче положення, тепла ковдра, темрява й тиша швидко спричиняють сонний стан. І, навпаки, у незвичній і незнайомій обстановці люди довго не можуть заснути, незважаючи на втому.

Звичайно повсякденне життя сповнене найрізноманітніших подразників, що повторюються. На кінець дня вони загальмовують кору головного мозку, і людина засинає. Гальмування переходять від клітини до клітини, і чим більше клітин загальмовано, тим глибший сон. Однак мозок ніколи повністю не спить, так само як він ніколи повністю не позбавлений сну. Удень, коли більша частина кори головного мозку активно

234

працює, у ній залишається група загальмованих клітин, а під час сну в корі мозку завжди є групи клітин, що не сплять, які І. П. Пав лов назвав «сторожовими пунктами».

Стомлена мати, яка міцно заснула, не прокинеться, наприклад, від стукоту і шуму, але відразу підхопиться, якщо її дитина заплаче. А мірошник, який заснув під розмірений шум працюючого млина, відразу прокинеться, якщо млин зупиниться, тобто при різкій зміні звукових подразників, пов’язаних з його роботою. Це пояснюється дією «сторожових клітин» кори головного мозку.

Збудження, що виникає в нервових клітинах мозку від переданого на чутливих нервах подразнення, виснажує нервову систему, і тоді в нервових клітинах виникає зворотний процес — гальмування. Воно дає можливість організмові відновити сили й енергію. Збудження і гальмування може поширитися і на сусідні ділянки мозку. Отоді це позначається на всьому організмові людини.

Нормальний сон триває кілька годин на добу. Але граничне виснаження, слабість нервових клітин можуть спричинити сон ненормальний, хворобливий, непробудний, який триває кілька днів, кілька тижнів, а в рідкісних випадках і кілька років. Такий сон може бути спричинений тільки величезною слабістю; він називається летаргічним. Свідомість при летаргії звичайно зберігається. Хворі сприймають усе навколишнє, але при цьому відчувають таку розслабленість, що не можуть ні поворушитися, ні розплющити очей, ні глибоко зітхнути.

Відомі випадки, коли летаргічний сон тривав 18 років.

Чотирирічна дівчинка, француженка, після сильного переляку втратила свідомість і, не опритомнюючи, заглибилася в летаргічний сон. її помістили до лікарні, де живили штучним способом і де вона пролежала 18 років, поступово перетворюючись на дорослу дівчину. Вона прокинулася, коли їй було вже 22 роки, але розумовий розвиток залишився на рівні дитини.

У підмосковній психоневрологічній лікарні з 1942 року лежала у забутті людина. її привезли сюди просто з поля бою, коли точилася битва за Москву. Ніхто не знав її прізвища, імені, звідки вона. Тяжко контужений солдат лежав непритомний, його насилу примушували приймати їжу. Тільки через 18 років, улітку 1960 року, внаслідок застосування новітніх методів лікування мозку хворий опритомнів. Це був Л. І. Вєтров — шофер з Горьковської області. До нього повернулася пам’ять, він пригадав усе своє життя і нині — після 18-річного забуття — почуває себе добре.

235

І. П. Павлов спостерігав людину, яка пролежала в летаргічному сні ще довше. Ця людина заснула 35-річним мужчиною, а прокинулася 60-річним стариком. Чоловік лежав у лікарні, де його штучно годували. Коли він пробудився, то розповів, що під час летаргії багато чого чув і розумів, але не міг ні рухатися, ні говорити, ні розплющити очей.

І. П. Павлов пояснював летаргію застійним гальмуванням клітин у корі головного мозку і в найближчих підкіркових нервових вузлах.

Колись того, хто спав летаргічним сном, іноді вважали за мертвого і ховали: дихання під час летаргії стає таким слабким, що дзеркало, прикладене до рота, не запотіває, пульс або зовсім не прощупується, або дуже слабкий, шкіра бліда й холодна, наче у мертвого.

Наприкінці XIX століття стався такий випадок. Артилерійський офіцер упав з коня, дуже забився і знепритомнів. Йому зробили операцію; він опритомнів, але, поки лежав у лікарні, почав часто впадати в стан цілковитого заціпеніння і нарешті помер. Його поховали. На четвертий день після похорону на його могилі сів відпочити селянин. Раптом він з жахом відчув, що земля під ним трясеться, наче в могилі відбувається якась боротьба. Могилу швидко розкопали й побачили, що офіцер сидить у домовині, піднявши над собою віко.

Офіцера одразу доставили в госпіталь, і через кілька годин він остаточно опритомнів. Від глибокого сну його, певно, розбудив шум на кладовищі. Могила була недбало й нещільно наповнена рихлою землею, так що трохи повітря, необхідного для дихання, до нього проникало.

У наші дні такі випадки неможливі. Щоб поховати померлого, потрібне медичне посвідчення, а лікар видає його тільки після старанного огляду тіла.

У старовину ж, коли мертвою вважали кожну людину, в якої припинялося дихання і зникав пульс, мабуть, було немало випадків поховання мнимопомерлих. І, можливо, розповідями про них підтримувалися легенди про привидів на кладовищах, про мертвих, що вставали із своїх могил, про фантастичних істот — «упирів», які вночі залишали могили, щоб напитися крові живих людей.

236

ЗУСТРІЧІ З ДУХАМИ

У давнину люди були переконані, що душа людини живе після її смерті, і вірили у фантастичну можливість викликати душі померлих з «того світу» і радитися з ними про свої справи.

У біблії серед інших казок е опис, як цар Саул викликав дух пророка Самуїла, щоб спитати у того поради.

Гомер у поемі «Одіссея» описує, як Улісс викликає за порадою Цірцеї тінь віщуна Терезія, потім тінь своєї матері і багатьох інших близьких йому або знаменитих людей.

Відомий оратор Стародавнього Риму — Ціцерон — твердив, що його друг Аппій часто розмовляв з померлими і що на берегах Авернського озера з’являлися в мороці тіні померлих.

«Викликали духів» і в середні віки.

Тільки у XVIII столітті виникло недовір’я до таких байок древності. Розвивалася наука, і розсудливі люди почали вважати спілкування живих людей з душами померлих безглуздими забобонами і проявом хворобливої психіки.

Однак, хоч як це дивно, але марновірство спалахнуло з новою силою з середини минулого століття — відтоді, як у 1847 році в Північній Америці у місті Хідесвілл оселилася практична родина Фоксів.

Не встигли Фокси влаштуватися в новому будинку, як виявилося, що в стінах кімнат чутно дивні шуми й стукіт, наче хтось пересуває меблі. Знаючи, що забобонні люди приписували всі непоясненні постукування і шуми духам, Фокси вирішили відновити стародавню віру в духів. Вони вигадали умовну мову для спілкування з духами померлих. На всі поставлені запитання духи відповідали дуже доречно за допомогою різних стуків.

Повправлявшись у перестукуванні з духами, Фокси покликали сусідів як свідків, і всім їм невидима істота заявила, повторюючи це кілька раз, що вона — дух, по-англійсько-му — «спірит». Отоді викликання духів почали називати спіритизмом.

Свідки подій, що відбувалися в будинку Фоксів, помітили, що спілкування з духом було більш вдале, коли на сеансах була молодша дочка Фоксів — Катерина. Звідки й зробили висновок, що духи, мабуть, симпатизують певним людям або ці люди мають над духами особливу владу. Принаймні було встановлено, що розмова з таємничим духом виникає набагато легше в присутності певних осіб, яких відтоді почали називати медіумами («медіум» — «посередник»).

237

Спробували за допомогою медіумів викликати духів і в інших домах Хідеевілла. Виявилося, що це зробити досить легко. Почали викликати душі померлих знаменитостей або родичів. Духи із свого боку, здавалося, гіалали бажанням зав'язати спілкування з людьми. Вони відповідали на запитання, давали різноманітні поради і переконливо запрошували влаштовувати повсюди спіритичні гуртки і збори.

Кількість медіумів збільшувалася з кожним днем. Перше місце серед них, звичайно, належало членам родини Фокс.

Фокси оголосили себе покликаними небом установлювати зв’язок з душами померлих і почали викликати духів за особливу винагороду. Одне слово, їхнє «міроприємство» цілком удалося.

Заняття спіритизмом тим часом ширилося по Америці. Незабаром воно охопило багато міст. А з 1858 року спіритизмом займалися вже в усіх європейських країнах.

Звичайно спіритичні сеанси відбувалися в темряві, але іноді й при освітленні. Медіум розсаджував усіх присутніх навколо стола і сам займав місце серед них. Усі мусили зосереджуватися і мовчати. Через якийсь час стіл починав хитатися, нахилятися з боку в бік і злегка підніматися над підлогою, і медіум оголошував, що духи з’явилися. Починалося постукування в стіни, іноді двері самі собою відчинялися і зачинялися, з’являлися якісь вогники, інколи було чутно музику. Присутні відчували, як легкий подув проносився по кімнаті, як невидимі руки вихоплювали в одного годинника з кишені, в іншого — хусточку. Комусь на коліна падав букетик квітів або цукерки з вази, що стояла осторонь.

Учасники сеансів домовлялися, що дух почне відповідати на запитання дрібними уривчастими ударами, причому залежно від кількості ударів це буде підтвердження або заперечення. Так духи відповідали на найдивовижніші і найважчі запитання. Вони називали місце, де шукати загублену річ або її крадія, визначали причини хвороб і говорили, як їх лікувати.

Відчуваючи, що'багато хто починає сумніватися в таємничій суті спіритизму, медіуми почали «вдосконалювати» свої «чудеса».

Духи почали писати. Потім вони стали втілюватись у медіума, немовби входити в його тіло, і відповідали на запитання вустами медіума. І, нарешті, вони стали видимими. Вони з’являлися у вигляді туманної розпливчастої плями або виразно видимої постаті. Найчастіше вони були одягнуті в довгі плащі

238

і пересувалися, мов звичайні живі люди. Вони говорили людським голосом і навіть віталися за руку.

Новими «чудесами» зайнялися журналісти і пастори, чиновники і вчені. Навколо спіритизму розгорілися запальні суперечки. Одні бачили в ньому плід хворобливої уяви, інші повірили в його таємничу суть, але більшість учених схилялася до того, що це шарлатанство, і вважала, що його треба викрити.

Насамперед кидалося у вічі, як легко духи пристосовувалися до смаків своїх шанувальників. Вони були благочестиві з віруючими, ніжні і сентиментальні із закоханими, розважливі з розважливими, практичні з діловими людьми.

При уважному вивченні з’ясувалося, як і можна було передбачити, що нічого таємничого і непоясненного в спіритизмі ніколи не було. Медіуми — посередники між духами і людьми — вдавалися до свідомих обманів заради вигоди або слави. До особливо грубого обману вони вдавалися, коли досліди проводилися у присутності людей неосвічених або здатних прийняти на віру найгрубішу містифікацію чи найнеправдо-подібніші речі.

Прагнучи дістати переваги над іншими, медіуми винаходили дедалі складніші й ефектніші чудеса. Найзнаменитіші з медіумів поступово почали вдаватися по допомогу своїх однодумців, заводили собі асистентів з ілюзіоністів і фокусників. Не випадково у багатьох місцях галасливі прояви спіритизму припинялися негайно, як тільки громадські власті звертали на них увагу: встановлювали спеціальний контроль над місцем, де творилися спіритичні чудеса, або видаляли осіб, підозрюваних у шарлатанстві.

Багато галасу наробило викриття обману відомого медіума Гаррі Бастіана. Двоє братів (ерцгерцоги австрійські) — Іоанн і Рудольф — забажали особисто вивчити спіритичні явища, які вони вважали простими фокусами. Для цього вони запросили до себе у Відень знаменитого в Європі медіума Бастіана.

Перші два сеанси викликали у братів ще більше недовір’я. Щоб остаточно переконатися, чи не є прийоми медіума спритним обманом, вони попросили медіума дати третій сеанс. На цей раз влаштували прихований механізм, яким можна було раптово замкнути двері кабінету, де медіум збирався викликати духів.

Сеанс почався як звичайно. Почулися стуки і шуми, з’явилися іскри і мандрівні вогники, і, зрештою, з’явився дух. У ту мить, коли біла постать виходила з крісла, що стояло в кабінеті, де за хвилину до цього на канапі дрімав Бастіан, брати

239

несподізано натягли вірьовку і привели в рух механізм. Двері з кабінету з шумом зачинилися за привидом, відрізавши йому Шлях до відступу. Здивований привид силоміць намагався відчинити двері, але замок замкнувся і двері не піддалися. Брати кинулися до привида і зірвали з нього білий саван. Як же здивувалися всі присутні, коли побачили самого Басті-ана, який тремтів від страху і ганьби.

ІПіллер розповідає про спіритичний сеанс у Венеції.

Посередині залу на підлозі було окреслене вугіллям широке коло, у центрі якого стояв Стіл, покритий чорним сукном. Під столом був розстелений червоний атласний килим, а на столі лежала розгорнута старовинна біблія і череп з прив’язаним до нього срібним розп’яттям. Замість свічок у металевій посудині горів спирт. Густий дим ладану оповивав зал, і світло ледь мигтіло.

Медіум велів усім тим, хто стояв навколо стола, взятися за руки і зберігати глибоку мовчанку. Повернувшись обличчям до сходу, він став на килим, окропив «святою» водою всі чотири сторони, тричі схилився над біблією, прочитав якесь заклинання і тричі назвав ім’я небіжчика, якого викликав. Називаючи ім’я втрете, він простяг руку до розп’яття.

І раптом усі разом відчули немовби удар блискавки і почули сильний гуркіт грому, що сколихнув увесь будинок.

Усі замки задеренчали, усі двері позачинялися, кришка посудини впала, вогонь погас, і на протилежній стіні над каміном з’явилася постать у скривавленій сорочці з обличчям умираючого.

— Хто кликав мене? — почувся глухий, ледь розбірливий голос.

— Друг твій,— відповідав медіум.

— Що йому потрібно? — вів далі голос.

— Він хоче узнати до кінця твоє признання, почате тобою, але не закінчене в цьому світі.

Тут знову будинок струсонуло. Ударив грім, і двері самі розчинилися. Блискавка осяяла кімнату, і інший тілесний образ, скривавлений і блідий, як і перший, але ще страшніший, з’явився на порозі. Спирт знову зайнявся, і в залі стало видно. Привид підійшов величавим тихим кроком до столу, став на килим і взяв розп’яття.

— Хто кликав мене? — запитав другий привид.

Усіх присутніх скував подив і страх. Хтось ухопився за револьвера, але медіум вирвав його з рук і вистрілив у привида. Інший схопив шпагу, але мара спокійно торкнулася до його руки, і шпага впала на підлогу.

240

Пролунав новий удар грому. Чорна хмара диму наповнила кімнату, а коли дим розвіявся, видіння вже не було. Розчинили вікно; настав ранок.

Сильні удари в двері повернули всіх до дійсності. До кімнати зайшло кілька поліцейських, заарештували медіума і почали робити обшук.

Коли відсунули стіл і зняли атласний килим, під ним виявилися люк і схованка, в якій вільно могла сидіти людина. Звідси маленькі двері виходили в погріб. Там знайшли електричну машину, годинника і невеликий дзвін, який з’єднувався дротами з розп’яттям на столі.

У віконниці, прямо проти каміна, був отвір із засовом. У цей отвір був встановлений чарівний ліхтар, який і відбив на кам’яній стіні потрібну тінь. З горища та з підвалу принесли різні барабани з прикріпленими до них на шнурках великими свинцевими кулями для зображення грому. У кишенях медіума знайшли різні порошки, ртуть у баночці, намагнічений перстень, накладну бороду, кишеньковий револьвер і кинджал.

Один з поліцейських вистрілив з револьвера в камін, і звідти раптом почувся той самий голос, що й у таємничого привиду.

Виявилося, що в трубі сидів жебрак, якому медіум запропонував за гроші зіграти роль духа і відповідати на запитання.

У в’язниці медіум докладно розповів про всі свої обмани і пояснив, що в ролі другого привиду, несподівано для нього, з’явився його ворог, також медіум. Він, певно, хотів зірвати сеанс і насміятися над ним.

Шарлатан дуже досадував на те, що промахнувся, коли стріляв у нього з револьвера. Згодом з’ясувалося, що другий медіум із заздрощів доніс у поліцію на першого, щоб назавжди позбутися конкурента.

Виступаючи проти спіритизму в статті «Природознавство у світі духів», Ф. Енгельс говорив, що викривати шарлатанство спіритів у кожному окремому випадку, на кожному сеансі — недостатньо. Треба довести ненауковий характер усього спіритизму в цілому з його вірою в загробний світ, у духів і привиди.

Непримиренну боротьбу із спіритизмом вів російський хімік Д. І. Менделєєв.

Одного разу він був присутній на спіритичному сеансі і через медіума попросив духа залишити який-небудь знак на аркуші чистого паперу, щоб довести свою присутність. Дух відповів стуками про свою згоду.

241

Сеанс проводився в темряві, а коли запалили світло, на аркуші паперу замість очікуваних літер була мокра пляма. Менделєєв узяв аркуш паперу із собою і зробив хімічний аналіз плями. Виявилося, що це всього-на-всього слина людини.

Д. І. Менделєєв був всесвітньовідомий учений, і його боротьба проти спіритизму охолодила багатьох віруючих спіритів не тільки в Росії, але й за кордоном.

І все-таки в Америці і в Європі досі займаються спіритизмом.

Американський філософ Джеме вірив в існування душі, в загробне життя і в духів так, що дав слово після смерті обов’язково знайти спосіб спілкування зі своїми друзями. Він обіцяв подати їм вісточку з того світу. Помер Джеме у 1910 році, але й досі не виконав своєї обіцянки!

У 1938 році в штаті Пенсільванія (США) «фізик» Джон Стронг видав книжку з описом радіотехнічних приладів, які він винайшов для переговорів із «загробним світом». А якийсь Рудольф Шнейдер навіть демонстрував спеціальну установку для розмови з духами за допомогою азбуки Морзе.

У капіталістичних країнах вигідно підтримувати в народі віру в «загробне життя»,— адже, хто вірить, що після смерті не помре, а стане духом і краще житиме в «царстві небесному», той легше витримує земні знегоди і не буде так палко протестувати проти безправного, гіркого існування.

У Сполучених Штатах Америки і в Англії нерідко передають по радіо повчання викликаних з «того світу» духів, які закликають терпеливо переносити земні знегоди, оскільки після смерті на покірних чекає щасливе «загробне життя», а на непокірних — страшні муки пекла. Картинки, які зображають муки в пеклі, тисячами продаються в сучасних буржуазних країнах. А в центральному парку у Відні поряд з іншими атракціонами стоїть похмура будівля з написом «Пекло».

Купивши квиток, люди сідають до спеціального вагончика, який мчить їх у пекло. Коли зачиняються ворота пекла, людей поглинає цілковитий морок. Наче павуки, повзуть по обличчю якісь нитки. У підземеллі лякають страшні пики чортів, що підсмажують грішників на сковороді, миготять плачучі тіні, корчаться в нестерпних муках грішники.

А в своїх виступах по радіо духівництво заявляє, що бідні

і багаті будуть завжди, що таїсий порядок на землі установив бог. Воно оголошує «смертним гріхом» будь-яке прагнення до перебудови земного життя і благословляє насильство.

Переважна більшість буржуазних учених не вірить в існування «загробного життя» та в духів, що обертають столи

242

***

Он видел то, чего не бывает…

Александр Беляев был не только великим фантастом, но и великим тружеником.

«Привлечь внимание к большой проблеме – это важнее, чем сообщить ворох готовых научных сведений. Толкнуть же на самостоятельную научную работу – это лучшее и большее, что может сделать научно-фантастическое произведение».

А.Беляев, «О моих работах».

Labor ipse voluptas – труд сам по себе награда. Широко известный девиз исследователей-новаторов. Похоже, что целью его жизни было жгучее желание не только конструктивно изменять окружающий мир, но и трудясь преображать самого себя, несмотря на множество ниспосланных роком испытаний. В обширном творческом наследии «русского Жюля Верна», земляка первого в мире космонавта, Александра Беляева – более семидесяти крупноформатных разножанровых, преимущественно фантастических произведений.

Любимой шуткой фантаста была такая: «Когда я умру, не надо ни пышных похорон, ни поминок. Заверните меня просто в газету. Ведь я всегда писал для газет».

Детство непоседы

Будущий писатель-фантаст родился 16 (4) марта 1884 г. в Смоленске в семье настоятеля церкви Смоленской иконы Божьей Матери Романа Петровича Беляева и его супруги Натальи Фёдоровны. По семейному преданию, младенец был принят доктором Бриллиантом и опытной повитухой Клюквой. Он оказался по неведомой причине молчаливым, и даже возникло подозрение, что ребёнок родился немым. К счастью, это не подтвердилось.

Мальчишка рос гиперактивным шалуном и проказником, за что получил от любящей матушки домашнее прозвище «Царевич-непоседа». Его постоянно уличали в весёлых проделках и проказах, но серьёзно никогда не наказывали. Устраивал домашние спектакли, в коих был един во всех лицах: и драматург, и режиссёр, и актёр. Сашу с детства страстно увлекали и неразрешимые тайны. Его манил мир иной, загадочный и непостижимый. А прочитанное разжигало любопытство и рождало немало пусть наивных, но грандиозных замыслов в духе обожаемого Жюля Верна.

В раннем возрасте Саша сорвался с качелей и получил сильный ушиб глазного яблока, а местный эскулап даже настаивал на том, что травмированный глаз необходимо зашить. В детстве от тяжёлой болезни умерла младшая сестра Александра, а чуть позже утонул старший брат Василий. Затем в относительно нестаром ещё возрасте скончался и глава семейства. Необычайно подвижный и непоседливый Саша нередко сам получал многочисленные травмы. Успокоить его могли только книги и безудержная фантазия, уносившая паренька далеко-далече. По протоптанной профессиональной стезе отца-священника Саше идти никак не хотелось, и 17-летнего талантливого юношу, истово увлекавшегося театром, зачислили по контракту в артистическую труппу Народного дома в Смоленске.

Выбор жизненного пути

Прослужив в театре около полугода, молодой человек приобрёл реальный опыт общения с публикой и убедился в наличии у себя сценических и… журналистских талантов. Он стал часто публиковать в смоленских газетах злободневные заметки о театральных и музыкальных постановках.

В июне 1902 г. Беляев поступает в Демидовский юридический лицей в Ярославле. Во время всероссийской забастовки студентов 1905 г. занятия в лицее были временно прекращены, и Александр вернулся на малую родину. Этот период ознаменован началом уже литературной деятельности – появились его серьёзные публикации в газете «Смоленский вестник». В июне 1909 г. учёба в лицее окончилась, и Беляев стал служить помощником присяжного поверенного в своём родном городе.

Осторожные обыватели – земляки – поручали молодому адвокату малозначащие дела и довольно редко, но наш герой был счастлив, поскольку получил самостоятельную работу, приносившую ощутимую помощь гражданам. А отдушиной стала журналистика. В смоленской периодике стали появляться под разными псевдонимами его статьи о музыкальных концертах и литературных чтениях, а также многочисленные театральные рецензии.

В 1913 г. Беляев вступает в брак и благодаря деньгам жены совершает продолжительное путешествие в Европу. Он изучал труды по эпохе Ренессанса в Италии, работал в музеях и библиотеках Швейцарии, Германии, Австрии, Франции. Александр ещё не предполагал, что больше покидать пределы России ему не удастся.

Возвратившись на родину, Беляев продолжил активно сотрудничать с газетой «Смоленский вестник» и скоро стал её штатным ответственным редактором. Он всё больше склонялся к профессиональной литературной работе, и в 1914 г. в популярном московском детском журнале «Проталинка» была опубликована пьеса-сказка «Бабушка Мойра» – первое художественное произведение будущего фантаста.

Вскоре на Беляева как гром среди ясного неба обрушилось тяжёлое заболевание. Ему исполнился 31 год, Александр был в полном расцвете физических и интеллектуальных сил, однако мнение врачей относительно его состояния было единодушным – костный туберкулёз. Сложно сказать, что именно послужило пусковым моментом трудно поддававшейся лечению патологии. Может быть, полученные в детстве многочисленные травмы? Высказывались предположения и о медицинской ошибке, когда лечащий врач при проведении пункции у больного плевритом Беляева неосторожно задел пункционной иглой его позвонок. Позднее литератор так поведал о ситуации с мужественным лаконизмом: «С 1916 по 1922 г. болел костным туберкулёзом позвонков…» Несколько лет им были проведены в состоянии почти полной обездвиженности благодаря гипсу. Тяжёлая патология, однако, не сломила силы воли необычного пациента – Беляев изучает иностранные языки, прис тально интересуется новейшими открытиями в биологии и медицине. Прикованный к постели, Александр много читает и при этом тщательно продумывает сюжеты своих будущих книг. По совету врачей он с матерью уезжает в солнечную и климатически более подходящую Ялту.

Тяжелобольного и почти безнадёжного его бросает жена, а вскоре умирает и ухаживавшая за ним мать. Кто знает, хватило ли бы писателю энергии сопротивляться болезни, если бы не дружба и преданность Маргариты Магнушевской – будущей супруги Беляева? Лишь в 1922 г. он смог полноценно вернуться к активной социальной жизнедеятельности. Силы, правда, восстановить удалось далеко не полностью, но и то, что наш герой встал, наконец, на ноги (хоть и в сковывающем движения корсете), было победой. В 1923 г. Беляев с женой Маргаритой уезжает в Москву, где начинает службу в Наркомате почт и телеграфа, а позже – в Наркомате просвещения юридическим консультантом. Вечерами он без устали работает над своими литературными произведениями.

Первая книга носила профессиональный характер, о чём красноречиво говорит её название – «Современная почта за границей» 1926 г. В неё была вложена не только колоссальная эрудиция автора, но и его личные впечатления от пребывания в европейских странах. В 1927 г. им была издана специальная брошюра «Спутник письмоносца».

О голове без тела

Примерно в то же самое время в популярной газете «Гудок» стал печататься с продолжениями фантастический рассказ «Голова профессора Доуэля», через несколько лет переработанный в научно-фантастический роман с тем же названием. Тема зародилась у писателя в то самое злосчастное время, когда он лежал в гипсе и ему реально угрожала полная обездвиженность. Тело казалось чужим и омертвевшим, функционировала только смелая мысль и непокорный хвори креативный дух. «Я пережил ощущение головы без тела», – позднее говорил об этой поре своей жизни писатель. Его положение в то самое время было практически таким же, как и у профессора Доуэля: кругом были хорошо знакомые домашние предметы, но без посторонней помощи их достать было невозможно.

В январе 1980 г. я, будучи студентом-медиком, побывал в гостях у знаменитого кардиохирурга Н.Амосова в Киеве. Академик с гордостью продемонстрировал свою фантастическую повесть «Записки из будущего». Зашла речь о пересадках сердца, а после и о жизни изолированного мозга. Коснулись и романа «Голова профессора Доуэля». Амосов подчеркнул: «Не надо думать, что проблема изолированной головы может быть решена в ближайшие годы. Нужна колоссальная работа, однако она будет не более трудной, чем вопрос анабиоза или преодоление индивидуальной несовместимости тканей».

По примеру своего кумира Жюля Верна Беляев собирал большие папки с поражающими воображение вырезками из газет, каждая из коих – готовый сюжет для произведения. Из заметки о чудо-хирурге профессоре Сальваторе родился роман «Человек-амфибия», сделавший имя Беляева известным во всём мире. В декабре 1928 г. семья Беляевых переезжает в город на Неве. Тут в квартире по соседству с комнатой известного детского писателя Бориса Житкова готовится к выходу в свет роман «Продавец воздуха» и повесть «Вечный хлеб». В июле 1929 г. у четы Беляевых рождается вторая дочь, названная Светланой. Ей впоследствии был посвящён роман «Ариэль». Осенью того же года Беляевы из сырого Ленинграда переезжают в Киев, однако там вскоре возникают трудности с переводом произведений писателя на украинский язык. Кроме того, в этом городе писатель потерял старшую дочь, умершую от цереброспинального менингита.

В конце 1931 г. семья переезжает в Царское Село (ныне город Пушкин) Ленинградской области. Примерно в те же самые времена Беляев начинает переписываться с К.Циолковским и пристально интересоваться космической тематикой. В связи с кончиной основоположника отечественной космонавтики им был подготовлен большой очерк о Циолковском и посвящён роман «Воздушный корабль», а позднее – повесть «Звезда КЭЦ».

Отметим, что в те годы в Пушкине проживало немало известных мастеров слова. В городской газете регулярно печатался Алексей Толстой, фантастические вещи которого «Гиперболоид инженера Гарина» и «Аэлита» до сих пор многократно переиздаются. На улицах Пушкина можно было повстречать и автора «Угрюм-реки» Вячеслава Шишкова, создателя исторических романов Юрия Тынянова, а также прозаиков Ольгу Форш и Всеволода Иванова.

Последние годы

Каждую неделю на квартире Беляевых собирались пушкинские школьники, с которыми писатель вёл занятия по драматическому искусству и готовил спектакль «Голова профессора Доуэля». Он много пишет статей об организации познавательного досуга детей и осенью 1938 г. выступает в печати с предложением построить поблизости от города Пушкина «Парк чудес», в котором должен иметься и уголок нетронутого цивилизацией леса, и хорошо оборудованные исторические местечки, и даже отдел звездоплавания с настоящим космическим кораблём и ракетодромом. Грандиозный проект был поддержан вдовой Циолковского и автором занимательных книг Я.Перельманом. Но тревожная предвоенная пора диктовала свои условия, и реализацию идеи отложили.

В это время писатель публикует немало биографических очерков о Ф.Нансене, Ж.Верне, Г.Уэллсе, А.Пушкине, М.Ломоносове, К.Циолковском. Зимой 1939 г. Беляев работает над романом «Пещера дракона» и знакомится с деятельностью Института мозга, классическими трудами В.Бехтерева и И.Павлова, по просьбе Одесской киностудии переделывает в киносценарий свой рассказ «Когда погаснет свет» и готовит либретто для научно-популярного фильма «Покорение расстояний».

Рабочий день фантаста начинался довольно рано. Когда в доме все ещё спали, писатель наскоро завтракал и в мелочах продумывал композицию своей новой вещи, характеры персонажей и планируемые коллизии. Всё произведение должно было прежде всего сложиться, как мозаика, в голове, а уж затем лечь на бумагу. Когда Беляев бывал не здоров (а это случалось после 50 лет всё чаще и чаще) и вынужден был пребывать в постели, его связью с миром становились книги и газеты, письма и многочисленные посетители, а также радио.

Никто из окружающих никогда не слышал от него жалоб на тяжёлую болезнь, которая, конечно же, никуда не делась, периодически заявляя о себе. В 1940 г. Александр Романович перенёс оперативное вмешательство на почках. Он, будучи пациентом, был столь хладнокровен и мужественен, что попросил разрешение хирурга держать медсестре зеркало таким образом, чтобы видеть весь ход операции.

Великая Отечественная застала писателя чрезвычайно больным человеком. Через несколько месяцев в Пушкин вошли немецко-фашистские войска, и жизнь осложнилась донельзя. Запасы продуктов быстро таяли, семья Беляевых стала голодать. Силы писателя слабели с каждым днём, что усугублялось необычайными холодами в ту зиму. Будучи ещё не реабилитированным в полной мере после операции на почках и оставаясь в состоянии тяжелобольного пациента по основной патологии (хронический туберкулёзный процесс позвоночника), наш герой слёг, и в двадцатых числах декабря 1941 г. его не стало.

Умер ослабленный писатель от голода и холода. Великий труженик сумел, как никто другой, органично соединить в своих произведениях науку и жизнь, настоящее и грядущее, фантастику и реальность. Его имя золотыми буквами вписано в историю мировой литературы и никогда не будет стёрто из памяти человечества.

Николай ПЕРЕСАДИН,

доктор медицинских наук,

профессор.

Бутурлиновский медицинский техникум.

Воронежская область.

Медицинская газета N 45 от 23 июня 2017 г.

ЁЖ 1929 № 7

***

СНАРЯД ИНЖЕНЕРА КАМКИНА

Не будь фантазии — всему стоп, — писал Бо-рис Степанович. — Все-таки аэроплан был создан «Летающим конем» арабских сказок, подводная лодка Жюлем Верном, и гораздо важнее придумать идею, самую безумную, чем те средства, которыми она осуществится».

У него самого воображение было чрезвычайно богатое, и в сочетании с мастерством рассказчика оно оказывало удивительное действие.

Екатерина Петровна Привалова, известный библиограф, большой знаток детской литературы, не раз виделась с Борисом Степановичем и всегда изумлялась его умению создавать в устном рассказе четкие

147

образы и картины. Что-то фантастически-таинствен-ное виделось ей в этом.

Привалова вспоминала: как-то Житков сказал ей, что, если того захочет, может вызвать у собеседника чувство безотчетного страха. И вскоре она смогла убедиться в справедливости этих слов. «Страшно было не столько содержание рассказанного, — говорила Екатерина Петровна, — страшен был он сам, чужой, незнакомый, как бы сошедший со страниц сказок Гофмана или романов Достоевского». Впрочем, эксперимент продолжался недолго. Борис Степанович, убедившись, что сумел доказать свою правоту, снова превратился в благожелательного и радушного человека.

В детстве, юности и позже, став писателем, Житков сочинял сказки. Несколько его сказок было опубликовано в журналах «Еж» и «Сверчок». А его фантастическая легенда «Элчан-Кайя», сказка о греке Христо и каменном корабле?

Согласитесь, прямо жутко становится, когда из каменной шлюпки выходят на берег каменные турки. «Близко прошли от Христо — медленно, тяжело... На ходу друг о друга стукаются каменным стуком». Или когда на кладбище они своими кривыми кинжалами, ятаганами, вырыли глубокую яму и положили на дно ее отрубленную, но живую руку, а затем чуть ли не дополна засыпали яму сверкающим золотом. И это тревожное чувство не покидает вас до самого конца легенды, до самого последнего момента, когда жадность и турецкое золото погубили обезумевшего Христо.

https://fantlab.ru/work332610

Мысль писать фантастику возникла у Бориса Степановича в самом начале его творческого пути. Весной 1924 года он сообщил племяннику: «Издательство «Время» заказало мне целый роман в духе Жюля

148

Верна». Сил на все не хватало, и фантастический роман даже не был начат.

Год спустя Корней Иванович Чуковский предложил Житкову написать сообща научно-фантастическую пьесу о том, как люди пробуют управлять погодой. Однако методы управления еще далеки от совершенства, и это приводит к непредвиденным комическим и печальным результатам.

Борис Степанович живо откликнулся, загорелся, стал набрасывать план пьесы. Будущая трагикомедия очень заинтересовала режиссера Всеволода Эмильевича Мейерхольда, который не раз говорил о своем желании поставить ее.

Но опять срочная журнальная работа помешала вплотную заняться фантастической пьесой.*

И только в 1929 году Борис Степанович написал свой первый научно-фантастический рассказ «Микроруки».

(в издании 1931 г. — 22 стр., фант. очерк)

https://fantlab.ru/work717192

Сделано важное изобретение: созданы механические руки крохотных размеров, но каждый палец которых точь-в-точь повторял все движения рук человека. С помощью этих чудесных приспособлений можно было выполнять самые тонкие хирургические операции в глазу, брать мельчайшие частицы вещества, отделять в стебле цветка каждый сосудик и даже проникать внутрь живой клетки. «Я хотел пробраться в ту область, — говорил изобретатель чудо-рук, — где ум человеческий теряет всякое представление о размерах».

И нужно отдать должное проницательности Бориса Степановича. Ведь подобные «руки» теперь уже созданы и применяются учеными именно для исследования живых клеток.

Но еще сильнее и заметнее этот дар предвидения проявился в научно-фантастической повести Житкова <Без совести». Борис Степанович приступил к работе

149

над ней в 1929 году, писал около семи лет, но так и не завершил. Сперва он предназначал ее для детей, но с каждой новой страницей все больше убеждался: повесть получалась совершенно не детской.

Главный герой ее — человек без совести, отвратительный, жестокий. Случай сталкивает его с изобретателем Камкиным, гениальным инженером.

«В комнате был диван, мятая подушка и одеяло комком в углу дивана, а посреди комнаты длинный стол, и на нем чертежи, чертежи. Я его спросил, что он там чертит. Так и оказалось — изобретает. И даже изобрел уже. Это такое чудо, что никто не верит».

Да, Камкин изобрел необыкновенный аппарат. Стальной корабль, похожий на исполинскую ящерицу, мог подниматься на огромную высоту и опускаться в пучины моря, пробиваться сквозь горы и, как крот, уходить в глубь земли. «Все было предусмотрено Камкиным до последних мелочей, — писал Житков, — и все было устроено так, что действовало автоматически. То есть, ребенка посади туда — и он не пропадет». Двигатели аппарата работали на атомной энергии.

Чертежи корабля попадают в руки человека без совести. Он бежит с ними в Германию, там строит аппарат и начинает использовать его во зло: разрушает города, убивает людей, топит пароходы, грабит банки.

Но ужасное преступление, считал Борис Степанович, не может остаться безнаказанным. Инженер Камкин нашел способ на расстоянии подчинить корабль своей воле. Побеждает гениальный инженер, созидатель.

Не случайно Житков перенес действие повести в Германию, где уже рождался фашизм. «Без совести» была повестью-предупреждением.

1929-1936

https://fantlab.ru/work230852

150

«Вчера на вечере, устроенном в ознаменование десятилетия «Пионера», — писал Борис Степанович весной 1934 года, — читал в Центральной библиотеке нашего района детям «Без совести» — кусок. Остальное рассказал. Слушали во все уши».

«У МЕНЯ НОВАЯ ЭРА»

му хотелось попробовать себя в самых разных литературных жанрах. Хотелось, к примеру, написать учебник по математике для ребят. «Это ведь тоже, выходит, детская книжка», — говорил Борис Степанович. Мечтал создать «настоящий учебник»— с цветными картинками, любопытными историями, чтоб читался «как роман, как Рокамболь 1 и чтоб ни на волос не отходить от математических догматов».

И он создал бы такой замечательный учебник, будь у него побольше свободного времени. «Но это огромный труд, и не знаю, когда и размахнусь», — писал Борис Степанович.

Уже будучи автором многих рассказов и книг для

1 Рокамболь — герой приключенческих романов французского писателя Понсона дю Террайля «Похождения Рокамболя», которые до революции имели большой успех.

* В конце концов, К. Чуковский (под псевд. Аркадий Такисяк) написал её сам: Бородуля (кинороман). Красная газета, 15.05.-25.06. 1926. Журн. вариант: Природа и человек №№10,12. 1987

https://fantlab.ru/work472961