Несколько слов об авторе. Бернард Бернардович Кажинский — инженер-электрик, кандидат физико-математических наук, человек большой эрудиции и огромного желания все понять, все объяснить. Б. Б. Кажинский является пионером научного исследования данной проблемы в нашей стране. В своей большой, полной творческих дерзаний жизни он встречался со многими выдающимися людьми науки и часто находил с их стороны взаимопонимание и поддержку своим идеям. Он близко общался и сотрудничал с К. Э. Циолковским, В. М. Бехтеревым, А. В. Леонтовичем, П. П. Лазаревым, известным талантливым дрессировщиком животных В. Л. Дуровым, был знаком с писателем-фантастом А. Р. Беляевым и др. В популярном научно-фантастическом романе Беляева «Властелин мира» Б. Б. Кажинский является прототипом одного из его героев — Качинского. Идеи Б. Б. Кажинского о биорадиосвязи, а также ряд его соображений и наблюдений послужили основным научным материалом для этого произведения.
***
Первые вылазки в свет
Рассматривая перечисленные аналогии и разрабатывая схемы, я считал их, конечно, лишь очень грубым приближением и думал: пусть они, возможно, и не совсем верны, но, будучи обнародованными,[4] все же принесут пользу, послужив материалом для научных дискуссий или толчком для других исследователей к более продуктивной работе над столь новой проблемой. Как увидит читатель дальше, в некоторых отношениях эти мои ожидания оправдались.
Построенная мной рабочая гипотеза: мысль — электромагнитная волна — неизменно пользовалась большим вниманием технической и врачебной общественности всюду, где бы я ни говорил о ней, особенно после Октябрьской революции, пробудившей в народных массах неудержимое стремление к знаниям. По инициативе представителей технической общественности мной были прочитаны на тему, касающуюся данной гипотезы, доклады в 1920–1922 гг. в Тбилиси, Телави, Могилеве (на Днепре) и в Москве на Всероссийском съезде членов Ассоциации натуралистов (АССНАТ). Съезд проходил в обширных аудиториях Тимирязевской (тогда Петровско-Разумовской) сельскохозяйственной академии. После моего доклада специальным решением съезда мне была предоставлена возможность безраздельно посвятить себя работе над выдвинутой мной гипотезой. В протоколе съезда (от 16. II 1922) записано: «Постановили: констатируя ценное значение положений докладчика, как рабочей гипотезы, съезд признает необходимым оказание т. Кажинскому возможного содействия для осуществления намеченных им исследований по данному вопросу, с предоставлением ему содержания научного сотрудника Ассоциации, а также находит желательным более широкое ознакомление общества и студенчества с идеями доклада путем устройства публичных лекций».
Через три дня после доклада состоялась моя лекция под названием «Человеческая мысль — электричество». Огромная аудитория была переполнена до отказа главным образом шумливой и подвижной студенческой молодежью. На первых скамьях разместились профессора и преподаватели академии. Среди них был и проф. А. В. Леонтович, с которым я познакомился впервые.
На лекции я демонстрировал изображения уже знакомых читателю элементов нервной системы и схем развиваемой мной аналогии их с деталями радиостанций, а также схемы передающей и принимающей биорадиостанция человека (рис. 9).
Рис. 9. Первоначальные схемы передающей I и принимающей II биорадиостанций нервной системы человека.
После моего выступления слово было предоставлено А. В. Леонтовичу. Признаться, в этот момент я испытал чувство острой тревоги, не зная, что скажет этот авторитетный ученый. Он говорил спокойно, внушительно и довольно долго. В заключение он высказал общее мнение по всему моему докладу. Оно было весьма благожелательным. Понемногу чувство тревоги у меня уступило место чувству облегчения и даже радости. В словах проф. А. В. Леонтовича впервые была дана, да еще публично, положительная научная оценка моим предположениям. Когда он смолк, аудитория разразилась шумными аплодисментами, которые я по справедливости относил всецело на долю А. В. Леонтовича. Я подошел к нему, тоже аплодируя, и мы обменялись крепким рукопожатием. Тут же подошел к нам председатель АССНАТа А. П. Модестов и торжественно поздравил меня с успехом. Тем временем нас окружила молодежь. Многие юноши помогали мне собрать со стен схемы и графики.
Значительную часть дороги после лекции мы шли с А. В. Леонтовичем вместе. Я рассказал ему о себе, о своей жизни и работе. Вблизи от его квартиры мы расстались. Прощаясь, он любезно пригласил меня навещать его дома.
4
Впоследствии эти схемы были опубликованы в книгах: Б. Б. Кажинский, «Передача мыслей», М., 1923; В. Л. Дуров, «Дрессировка животных», М., 1924, стр. 270; А. Р. Беляев, «Властелин мира», Л., 1929, стр. 169.
***
Перельман Я. МЕЖПЛАНЕТНЫЕ ПУТЕШЕСТВИЯ. 1936
Книги по ракетному летанию и звездоплаванию: с. 263 Беляев А. Прыжок в ничто. Издание второе, переработанное. 1935 г. Предисловие К.Э. Циолковского. Послесловие проф. Н.А. Рынина. Научная редакция Я.И. Перельмана.
***
О том, насколько серьезно отнесся Константин Эдуардович к докладу Кажинского, свидетельствует его отзыв по поводу труда Б. Б. Кажинского «Новое о нервной системе». В этом отзыве Циолковский писал: «...одновременно с химической деятельностью в нервах, весьма медленно распространяющейся и составляющей обыкновенную мысль, возбуждаются и электромагнитные волны, которые распространяются со скоростью света. Эти последние действуют на одинаковые нервные системы близких нам людей и производят известное телепатическое явление».
Как видите, отношение к проблеме сформулировано весьма твердо, хотя позиция Циолковского во многом неправильна. Но отзывом о труде Кажинского и беседой с ним в 1922 году на съезде АССНАТа интерес Циолковского к передаче мыслей на расстояние не ограничился.
Вторая встреча произошла в Калуге, незадолго до смерти Циолковского. С интересом слушал Константин Эдуардович рассказ об опытах, которые его гость проводил вместе со знаменитым дрессировщиком В. Л. Дуровым и академиком А. В. Леонтовичем. Тема опытов все та же – передача мыслей на расстояние.
Рассказ Кажинского взволновал Циолковского. Он встал с кресла, прошелся по комнате, а затем, просмотрев протоколы опытов, сказал:
– Я рассматриваю эти протоколы как акт бесспорного признания ваших научных заслуг!
Сегодня, споря друг с другом, ученые почти единодушно отвергают электромагнитную теорию передачи мыслей на расстояние. Жизнь не подтвердила гипотезы Б. В.. Кажинского. Но сбывается то, о чем писал Кажинскому Циолковский, убежденный в бесспорности существования телепатических явлений: «Почтенна попытка объяснить их с научной точки зрения».
Не место и не время излагать сейчас все «за» и «против», высказанные участниками споров по поводу телепатии. Будущее покажет, кто прав. Быть может, последнее слово останется за теми, кто отрицает парапсихологию, а может быть, одержат верх взгляды члена-корреспондента Академии медицинских наук СССР Л. Л. Васильева, рассматривающего способность мозга улавливать информацию от другого мозга как рудимент, пережиток тех далеких времен, когда обостренность восприятий помогала людям в борьбе с силами природы. Не исключена возможность, что правда в гипотезе профессора П. И. Гуляева, предполагающего существование еще неизвестного физикам нейронного поля.
Множество фактов, домыслов, предположений и суждений, высказанных на страницах печати, расшевелило ученых многих специальностей. Отсюда и неожиданный вывод, которым был подведен итог спора физиков, кибернетиков, физиологов, инженеров и врачей. Дальнейшее изучение передачи мысли на расстояние философы связывают с проникновением в космос. В обширном мире, который откроется космонавту, человек не будет защищен многокилометровой броней атмосферы. Кто знает, быть может, именно тогда и удастся уловить действия еще неизвестных науке радиаций и полей? «Возможно, – читаем мы в журнале „Наука и жизнь“, – воздействие мозга на мозг происходит именно с помощью этих пока еще неизвестных науке полей. Тогда может случиться, что они будут впервые открыты не в глубине микромира и не в безднах вселенной, а при изучении телепатии»19.
Эта связь, пока лишь только на ощупь разыскиваемая философами, выглядит высокой оценкой интереса Константина Эдуардовича к проблемам, тогда явно фантастическим. Ведь именно в ту пору известный советский фантаст Александр Беляев писал роман «Властелин мира».
***
Злотин Б.Л., Зусман А.В. Месяц под звездами фантазии.2006
***
Автор идеи А.Беляев, приоритет — 1929 Г., роман «Продавец воздуха».
Способ хранения воздуха, необходимого, например, для дыхания, отли —
чающийся тем, что воздух хранят в состоянии, при котором ядра
атомов плотно прижаты друг к другу. Это позволяет сделать максимально возможный запас воздуха.
Автор идеи А.Беляев, приоритет — 1936 г., роман «Звезда КЭЦ».
Способ добычи полезных ископаемых, например, золота и других ценных
металлов, отличающийся тем, что в целях максимального использования космических запасов руд ископаемые добываются из астероидов и
метеоров либо непосредственно в поясе астероидов, либо после того, как
они будут доставлены на базу искусственного спутника Земли.
Изобретение А.Беляева пока не внедрено, но уже существует реальный патент на него, выданный в ФРГ (1 229 969).
https://fantlab.ru/blogarticle40858
***
Голова профессора Доуэля.
Не тут-то было: засигналили лампочки, запищали зуммеры, забегали сестры. Суетятся вокруг меня, вихрь какой-то, столпотворение. Но самое интересное в том, что у меня работает одна голова, тела словно не существует. Вспомнились смелые рассуждения киевского академика Амосова — он писал в «Литературке», что если одна голова может жить — уже хорошо. Современный человек-голова может оказаться гениальным, а в футбол ему играть совсем не обязательно.»
Вспомнил Амосова — слава о нем шла по Первому Белорусскому фронту, и я специально ездил менять белье в его госпиталь, чтобы познакомиться со знаменитым хирургом. Поговорить с ним по душам так и не удалось — было много раненых, ему не до гостей, не до душеспасительных бесед.
Послевоенные его медико-философские труды подтвердили, что это выдающаяся личность. А все-таки идея отдельно живущей головы была подсказана Амосову «Русланом и Людмилой», причудливой фантазией поэта, иронически приземленной на следующей странице.
Е. Долматовский.
* В «Записках из будущего» Амосова упоминается «Голова профессора Доуэля».
***
....є у земноводних (жаб, крокодилів та ін.). Вони вмирають в останню чергу.
Зрозуміло, що найважче оживити ті організми, які гинуть першими.
Багато вчених у Радянському Союзі та за рубежем працювали над оживленням голови, розробляючи різні методи штучного живлення мозку.
Професорові О. О. Кулябку вдалося оживити відрізану від тулуба голову риби. Він увів тонкі трубочки в головні артерії і крізь них пускав струмінь поживної рідини, насиченої киснем. Голова риби оживала, водила очима, рухала щелепами й зябрами. Однак усі спроби застосувати ці методи до голови теплокровної тварини закінчувалися невдачею. Певно, нервова тканина вищих тварин — надто крихка, тендітна і потребує живлення нормальною артеріальною кров’ю.
СОБАЧА ГОЛОВА, ЩО ОЖИЛА
У 1928 році радянським ученим С. С. Брюхоненку та С. І. Чечуліну вдалося нарешті оживити відрізану від тулуба голову собаки. До цього вони чотири роки працювали над створенням апаратури, яка замінила б живе серце й легені.
Кровоносні судини голови обережно приєднали до апарата штучного серця і легень. Штучне серце скорочувалося, підштовхуючи кров у штучні легені. Звідти кров, насичена киснем, потекла прямо у мозок відрізаної собачої голови. Дуже повільно голова почала прокидатися. Заморгали повіки, потім відкрилися очі і почали осмислено дивитися навколо; до них піднесли яскраву лампу — вони замружились. А коли собаку назвали на ім’я, він повернув очі в бік того, хто кликав. Йому поклали на язик шматок ковбаси, собака почав виявляти всі ознаки задоволення й облизуватися. Так було доведено, що мозок щсля смерті організму може протягом певного часу жити і працювати.
Тільки через три з половиною години очі собаки, які весь час були живими й ясними, почали поступово тьмяніти. Він почав задихатися, йому не вистачало повітря. Певно, механічні легені недостатньо насичували кров киснем.
Лабораторний служитель, що був присутній під час досліду, згодом сказав:
— Тепер я вірю, що ніякої душі немає! Відрізана голова розуміла і дивилася, наче живий собака. А в неї ж не було ні серця, ні легень! Замість них працювала машина!
228
Наука довела, що бажання, відчуття тварини — це наслідок роботи нервових клітин кори головного мозку, де поміщаються всі центри вищої нервової діяльності організму. У людини вони розвинені значно більше. І все, що ми називаємо психікою, а віруючі душею,— і є робота людського мозку.
Мозок людини складається з білих і сірих частин. У сірих частинах зосереджені нервові клітини, а в білих — відростки їх. Ці відростки подібні до нервів-проводів, але проводів не від мозку до інших частин тіла, а між частинами самого мозку. Нерви, що йдуть від мозку до інших частин тіла, нагадують довгі нитки. Вони розгалужуються, наче корені дерева, стають дедалі тонші і розбігаються в різні боки — до шкіри, м’язів, до всіх внутрішніх органів. Нерви можна порівняти з телеграфними лініями з міста в райони країни, а білу речовину мозку — з телефонними проводами всередині самого міста.
Сіра речовина розміщена на поверхні мозку, утворюючи так звану кору головного мозку — орган вищої нервової діяльності людини. Вона відає всією діяльністю нашого організму. Але, крім кори, сіра речовина утворює ще в глибині білої речовини мозку, розміщеної під корою, окремі ділянки — нервові підкіркові вузли.
Так само, як по проводах телеграфу проходить електричний струм, так по нервах від нервових вузлів біжить спеціальний нервовий струм. Але на телеграфі можна передавати телеграми по одному проводу в обидва кінці, а по нервах вісті передаються тільки в один бік;, по одних нервах від частин тіла до мозку, по інших — навпаки — від мозку до різних частин тіла. Тому кажуть, що є нерви доцентрові і відцентрові. По доцентрових нервах у мозок ідуть сигнали про всі зміни в організмі чи в зовнішньому середовищі. По відцентрових — мозок передає сигнали органам тіла, і тоді відбуваються якісь рухи або дії.
Отже, всі наші думки, почуття, бажання цілком з’ясовні. І ніякій таємничій «душі» тут місця немає.
ПОВЕРНЕННЯ З «ТОГО СВІТУ»
Після того як удалося оживити окремі органи і частини тіла, вчені почали пробувати оживити цілий організм.
Уявіть собі годинника, який зупинився, бо в механізм потрапила порошинка чи смітинка. Не чути биття маятника, він більше не хитається, зупинилися стрілки. Годинникар видаляє
229
бруд, який зупинив коліщатка механізму, але маятник усе ще не рухається. Якщо ж його підштовхнути, механізм запрацює знов. Однак це станеться тільки в тому випадку, якщо механізм не зламаний і коліщатка не заіржавіли.
Те ж саме відбувається і з організмом. Оживити людину можна, якщо дати поштовх серцю, що зупинилося, і легеням. Це роблять за допомогою штучного дихання і вливання крові в кровоносні судини. Та оживлення цілого організму можливе тільки в тому випадку, якщо не почалося ще розкладання клітин, розпад тканин, якщо цілі всі внутрішні органи.
Ще в 1913 році російський учений Ф. О. Андрєєв зробив першу спробу оживити собаку. Умертвляли собаку кровопусканням. Коли із судин викачали всю кров, на столі перед ученими лежав труп тварини. Через 8—10 хвилин у сонну артерію, по якій кров тече від серця до мозку, почали нагнітати поживну рідину з адреналіном, і собака поступово почав оживати. Уж^* через 30 секунд забилося серце, а через 2 хвилини собака дихав. «На дев’ятій хвилині, коли щипали собачу лапку, спостерігалося посмикування, а на 30-й хвилині собака почав ковтати». Так уперше в світі російському вченому вдалося оживити труп.
Та перші досліди мали багато недоліків, і оживлені собаки швидко гинули. Через 20 років ці досліди повторив С. С. Брюхоненко за допомогою сконструйованих ним штучних серця і легень.
Перший час після оживлення собаки наче спали,— вірніше, були непритомні, бо процес відновлення ще не доходив до кори головного мозку. Потім цей непритомний стан переходив у нормальний, спокійний і глибокий сон.
Наприкінці першої доби оживлений собака лежав, самостійно тримав голову, при зануренні морди в миску пив, але з перервами, бо швидко стомлювався. Наприкінці другої доби тварина сиділа і вставала; вона вже чула, але ще нічого не бачила. На початку третьої доби собака помічав яскраве світло, а на четверту добу ч починав ходити, похитуючись, і вже добре бачив. На п’яту, шосту добу собака нічим не відрізнявся від нормальної тварини.
Одного й того собаку вдавалося кілька разів умертвляти і оживляти. Оживлені почували себе нормально, навіть давали потомство. їхніх щенят також умертвляли й оживляли, і так вийшло кілька поколінь собак, що побували на «тому світі», у потойбічному світі.
Але чи можна так само оживляти й людину? Інакше кажучи, повернути її з «того світу»?
230
Коли людина перестає дихати, серце не б’ється, тіло холоне, прикладене до рота дзеркало не запотіває і зіниці не реагують на яскраве світло, її вважають мертвою і ховають. Але тепер такий стан не вважають справжньою біологічною смертю. Поки клітини мозку ще не почали руйнуватися, це смерть «клінічна», і людину можна оживити.
Перші досліди оживлення людини почалися під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років. Для боротьби за життя радянських людей виїхав на фронт у польовий госпіталь професор В. О. Неговський.
Бійця, що стікав кров’ю, доставили в польовий госпіталь через дві години після поранення. Пульс ще прощупувався, очі на світло реагували слабо. Поранений був непритомний.
0 п’ятій годині дня йому зробили переливання крові, а о п’ятій годині сорок хвилин з’явився такий запис: «Шкіра і губи мертвотно бліді. Серце не працює. Пульс не» прощупується. Кров з розтятої плечової артерії не витікає. Дихання зупинилося. Зіниці розширені. Рефлексів немає. Смерть».
Але загиблого бійця не зняли з операційного столу і не віднесли до покійницької. Професор В. О. Неговський увімкнув штучне дихання, і апарат почав нагнітати кров у плечову артерію. До крові додали адреналін — речовину, що збуджує діяльність серця, і виноградний цукор, який живить серцевий м’яз.
Минуло шість нестерпно довгих хвилин — ніяких ознак життя лікарі виявити не могли. На сьомій хвилині з’явився ледве чутний пульс. І тільки на дванадцятій хвилині після «смерті» людина почала дихати. О 6 годині 48 хвилин хворий розплющив очі, але нічого ще не бачив і був дуже слабкий. Температура тіла була нижча від нормальної — 35,5°.
Зір відновився через тридцять шість хвилин, температура підвищилася до нормальної через сім годин після початку оживлення. Боротьба за життя тривала ще кілька днів, протягом яких стан хворого залишався дуже тяжким. Потім настав перелом, і хворий одужав зовсім.
Так само оживили й сержанта Черепанова. Після дуже тяжкого поранення його доставили на операційний стіл без дихання і без пульсу. Лікарі записали: «Помер 8 квітня 1944 року о 19 годині 41 хвилині. Смерть настала від шоку
1 гострої крововтрати». Минуло 3 хвилини від моменту зупинки серця, коли професор В. О. Неговський приступив до оживлення Черепанова, й о 19 годині 45 хвилин ЗО секунд з’явився новий запис: «Перший удар серця». Ще через дві з половиною хвилини лікарі записали: «Виявляється скорочення
231
шийної мускулатури. Початок самостійного дихання». О 8 годині 45 хвилин з’явилася свідомість, а через добу: «Повне еідновлєння зору. Може бути евакуйований в тил».
Коли потім спитали Черепанова, що він почував під час смерті, він відповів: «Я проспав свою смерть!» А інший оживлений боєць сказав: «Я трохи задрімав».
Усього В. О. Неговський оживив на фронті 55 чоловік. Де ж були їхні душі в хвилини смерті? Що бачили вони і пережили «на тому світі»? Нічого!.. Усім оживленим здавалося, що вони просто спали.
Якщо, як пояснює релігія, душі відлетіли з останнім диханням з тіла померлих, то чому ж вони покірно повернулися знову в тіло, коли лікарі забезпечили подачу крові до мозкових клітин?
Хіба випадки оживлення людей лікарями не є чудовим доказом того, що таємничої душі немає?
Але, на жаль, життя може знову вступити в свої права тільки в тому випадку, якщо після смерті минуло не більш як шість хвилин. Окремі органи і тканини (м’язи, серце та ін.) досить довго живуть після припинення життя цілого організму, якщо їх постачати кров’ю. Але кора головного мозку дуже чутлива навіть до короткої перерви в постачанні кров’ю. В її клітинах швидко настає розпад. Якщо так звана клінічна смерть триває понад шість хвилин, організм можна ще оживити, але він стає неповноцінним і найчастіше гине.
У тому, що оживлені люди «проспали» свою смерть, «задрімали», образно виражено той факт, що кора головного мозку в той час, коли організм перестає нормально дихати і в ньому 'відбуваються інші тяжкі порушення, немовби відстороняється від активної боротьби. Кора наче спить і таким чином зберігає себе. А в процесі оживлення кора починає оживати тоді, коли серце вже нормально працює, коли відновилося дихання і запрацювали всі інші відділи центральної нервової системи. Іноді відновлення кори мозку затягується на багато годин, навіть на добу, але тоді організм найчастіше виявляється нежиттєздатним.
Відновлюючись, кора мозку проходить певні етапи сну. Спершу вона спить наче під наркозом,— ніякого контакту з оживленою людиною немає. Потім настає сон, який можна назвати охоронним гальмуванням,— це захисна реакція кори мозку на непосильне навантаження. І тільки при повному оживленні організму кора переходить до нормальної діяльності.
232
Якщо оживлення проводиться із запізненням, то в організмі. у клітинах мозкової кори можуть статися серйозні порушення, і такий організм після оживлення буде неповноцінний. Б оповіданні Тургенєва «Бежин луг» діти розмовляють біля вогнища. «А чи правда,— запитав Костик,— що дурненька Кялина відтоді й схибнулася, як у воді побувала?» І далі письменник пояснює: «Вона нічого не розуміє, хоч би що їй казали, і тільки зрідка судорожно регоче».
Повно, тут ідеться про оживлені1 я потонулої людини, яку шзно витягли з води: усі органи ожили, а функції кори го-п-лшого мозку так і не відновилися.
Таких прикладів можна навести багато. Так в 32 річної жінки під час операції апендициту зупинилося серце й припинилося дихання. Настала клінічна смерть. Через кілька хвилин у серцевий м’яз впорснули адреналін і почали робити масаж серця. За одинадцять хвилин відновилася робота серця, потім з’явилося дихання. Перші сім днів хвора нагадувала людину, що спить при глибокому наркозі. Через вісім днів у відповідь на дотик вона відсмикнула руку, але госорити нічого не могла й не розуміла того, що їй говорили. Складалося враження, що вона не чує й не бачить. Такий стан тривав три тижні. Стало зрозуміло, що дія кори головного мозку не відновилася. Потім у хворої почалося запалення легень, і вона померла. Під час розтину виявили необоротні порушення в мозкових клітинах.
Після Великої Вітчизняної війни методом Неговськоп оживили близько тисячі чоловік. Але шість хвилин, які є розпорядженні лікаря,-- надто малий термін, щоб ужити всі-.; заходів для оживлення! Тому необхідно знайти спосіб затримувати розпад клітин кори мозку, загальмувати процес умирання,— інакше кажучи, продовжити строк клінічної смерті.
Ще років шістдесят тому російський учений П. І. Бахметьев довів, що при штучному охолодженні теплокровних тварин в їхньому організмі уповільнюються всі процеси, знижується витрата енергії і потреба в ясивленні. Отже, уповільнюється і розпад клітин, які потребують подачі поживних речовин і кисню.
Нині вже застосовують штучне охолодження організму під час тривалих операцій на серці, які людина не могла б витримати при нормальній температурі. А численні досліди на собаках показали, що при штучному охолодженні їхнього тіла * стані клінічної смерті можна добитися повного оживлення стійкого відновлення діяльності кори головного мозку, на-гь якщо клінічна, смерть тривала слизько години. Очевидно,
233
в недалекому майбутньому вчені перейдуть до цього способу і в оживленні людини!
Таким чином, уже тепер зрозуміло, що передчасна смерть людини остаточно буде переможена!
БРАТ СМЕРТІ
У глибоку давнину люди вважали, що сон — то брат смерті. Вони гадали, що людина засинає, бо з її тіла на якийсь час пішла «душа».
Насправді ж людина заглиблюється в сон, як довів російський фізіолог І. П. Павлов, тому, що в клітинах кори головного мозку відбувається гальмування — захисний процес (зворотний збудженню), під час якого клітини головного мозку відпочивають.
Коли гальмування охоплює кору головного мозку, а нерідко і частину підкіркових нервових вузлів, настає глибокий сон, який оберігає мозок від зайвої перевтоми і виснаження.
Якщо мозок уже значною мірою стомлений, то нервові клітини можуть прийти в гальмівний стан навіть при дуже слабкому подразникові, якщо він діє довго й одноманітно. Дослідами над собаками І. П. Павлов показав, що собака засинає, наприклад, при тривалому повторенні монотонного слабкого стуку або якщо його довго поплескують по спині. Таким тривалим, але слабким подразником — одноманітним погойдуванням колиски, співанням спокійної колискової пісні з частим повторенням одного і того самого наспіву «баю-бай» — заколисують дитину. А на дорослих так само діє одноманітний шум дощу за вікном або стукіт коліс у поїзді.
Але сон виникає не тільки від утоми й одноманітних подразників. Певний час доби, певна обстановка, поєднання звичних умов, які багато раз збігалися з засипанням, теж спричиняють сон. Наприклад, звична постіль, лежаче положення, тепла ковдра, темрява й тиша швидко спричиняють сонний стан. І, навпаки, у незвичній і незнайомій обстановці люди довго не можуть заснути, незважаючи на втому.
Звичайно повсякденне життя сповнене найрізноманітніших подразників, що повторюються. На кінець дня вони загальмовують кору головного мозку, і людина засинає. Гальмування переходять від клітини до клітини, і чим більше клітин загальмовано, тим глибший сон. Однак мозок ніколи повністю не спить, так само як він ніколи повністю не позбавлений сну. Удень, коли більша частина кори головного мозку активно
234
працює, у ній залишається група загальмованих клітин, а під час сну в корі мозку завжди є групи клітин, що не сплять, які І. П. Пав лов назвав «сторожовими пунктами».
Стомлена мати, яка міцно заснула, не прокинеться, наприклад, від стукоту і шуму, але відразу підхопиться, якщо її дитина заплаче. А мірошник, який заснув під розмірений шум працюючого млина, відразу прокинеться, якщо млин зупиниться, тобто при різкій зміні звукових подразників, пов’язаних з його роботою. Це пояснюється дією «сторожових клітин» кори головного мозку.
Збудження, що виникає в нервових клітинах мозку від переданого на чутливих нервах подразнення, виснажує нервову систему, і тоді в нервових клітинах виникає зворотний процес — гальмування. Воно дає можливість організмові відновити сили й енергію. Збудження і гальмування може поширитися і на сусідні ділянки мозку. Отоді це позначається на всьому організмові людини.
Нормальний сон триває кілька годин на добу. Але граничне виснаження, слабість нервових клітин можуть спричинити сон ненормальний, хворобливий, непробудний, який триває кілька днів, кілька тижнів, а в рідкісних випадках і кілька років. Такий сон може бути спричинений тільки величезною слабістю; він називається летаргічним. Свідомість при летаргії звичайно зберігається. Хворі сприймають усе навколишнє, але при цьому відчувають таку розслабленість, що не можуть ні поворушитися, ні розплющити очей, ні глибоко зітхнути.
Відомі випадки, коли летаргічний сон тривав 18 років.
Чотирирічна дівчинка, француженка, після сильного переляку втратила свідомість і, не опритомнюючи, заглибилася в летаргічний сон. її помістили до лікарні, де живили штучним способом і де вона пролежала 18 років, поступово перетворюючись на дорослу дівчину. Вона прокинулася, коли їй було вже 22 роки, але розумовий розвиток залишився на рівні дитини.
У підмосковній психоневрологічній лікарні з 1942 року лежала у забутті людина. її привезли сюди просто з поля бою, коли точилася битва за Москву. Ніхто не знав її прізвища, імені, звідки вона. Тяжко контужений солдат лежав непритомний, його насилу примушували приймати їжу. Тільки через 18 років, улітку 1960 року, внаслідок застосування новітніх методів лікування мозку хворий опритомнів. Це був Л. І. Вєтров — шофер з Горьковської області. До нього повернулася пам’ять, він пригадав усе своє життя і нині — після 18-річного забуття — почуває себе добре.
235
І. П. Павлов спостерігав людину, яка пролежала в летаргічному сні ще довше. Ця людина заснула 35-річним мужчиною, а прокинулася 60-річним стариком. Чоловік лежав у лікарні, де його штучно годували. Коли він пробудився, то розповів, що під час летаргії багато чого чув і розумів, але не міг ні рухатися, ні говорити, ні розплющити очей.
І. П. Павлов пояснював летаргію застійним гальмуванням клітин у корі головного мозку і в найближчих підкіркових нервових вузлах.
Колись того, хто спав летаргічним сном, іноді вважали за мертвого і ховали: дихання під час летаргії стає таким слабким, що дзеркало, прикладене до рота, не запотіває, пульс або зовсім не прощупується, або дуже слабкий, шкіра бліда й холодна, наче у мертвого.
Наприкінці XIX століття стався такий випадок. Артилерійський офіцер упав з коня, дуже забився і знепритомнів. Йому зробили операцію; він опритомнів, але, поки лежав у лікарні, почав часто впадати в стан цілковитого заціпеніння і нарешті помер. Його поховали. На четвертий день після похорону на його могилі сів відпочити селянин. Раптом він з жахом відчув, що земля під ним трясеться, наче в могилі відбувається якась боротьба. Могилу швидко розкопали й побачили, що офіцер сидить у домовині, піднявши над собою віко.
Офіцера одразу доставили в госпіталь, і через кілька годин він остаточно опритомнів. Від глибокого сну його, певно, розбудив шум на кладовищі. Могила була недбало й нещільно наповнена рихлою землею, так що трохи повітря, необхідного для дихання, до нього проникало.
У наші дні такі випадки неможливі. Щоб поховати померлого, потрібне медичне посвідчення, а лікар видає його тільки після старанного огляду тіла.
У старовину ж, коли мертвою вважали кожну людину, в якої припинялося дихання і зникав пульс, мабуть, було немало випадків поховання мнимопомерлих. І, можливо, розповідями про них підтримувалися легенди про привидів на кладовищах, про мертвих, що вставали із своїх могил, про фантастичних істот — «упирів», які вночі залишали могили, щоб напитися крові живих людей.
236
ЗУСТРІЧІ З ДУХАМИ
У давнину люди були переконані, що душа людини живе після її смерті, і вірили у фантастичну можливість викликати душі померлих з «того світу» і радитися з ними про свої справи.
У біблії серед інших казок е опис, як цар Саул викликав дух пророка Самуїла, щоб спитати у того поради.
Гомер у поемі «Одіссея» описує, як Улісс викликає за порадою Цірцеї тінь віщуна Терезія, потім тінь своєї матері і багатьох інших близьких йому або знаменитих людей.
Відомий оратор Стародавнього Риму — Ціцерон — твердив, що його друг Аппій часто розмовляв з померлими і що на берегах Авернського озера з’являлися в мороці тіні померлих.
«Викликали духів» і в середні віки.
Тільки у XVIII столітті виникло недовір’я до таких байок древності. Розвивалася наука, і розсудливі люди почали вважати спілкування живих людей з душами померлих безглуздими забобонами і проявом хворобливої психіки.
Однак, хоч як це дивно, але марновірство спалахнуло з новою силою з середини минулого століття — відтоді, як у 1847 році в Північній Америці у місті Хідесвілл оселилася практична родина Фоксів.
Не встигли Фокси влаштуватися в новому будинку, як виявилося, що в стінах кімнат чутно дивні шуми й стукіт, наче хтось пересуває меблі. Знаючи, що забобонні люди приписували всі непоясненні постукування і шуми духам, Фокси вирішили відновити стародавню віру в духів. Вони вигадали умовну мову для спілкування з духами померлих. На всі поставлені запитання духи відповідали дуже доречно за допомогою різних стуків.
Повправлявшись у перестукуванні з духами, Фокси покликали сусідів як свідків, і всім їм невидима істота заявила, повторюючи це кілька раз, що вона — дух, по-англійсько-му — «спірит». Отоді викликання духів почали називати спіритизмом.
Свідки подій, що відбувалися в будинку Фоксів, помітили, що спілкування з духом було більш вдале, коли на сеансах була молодша дочка Фоксів — Катерина. Звідки й зробили висновок, що духи, мабуть, симпатизують певним людям або ці люди мають над духами особливу владу. Принаймні було встановлено, що розмова з таємничим духом виникає набагато легше в присутності певних осіб, яких відтоді почали називати медіумами («медіум» — «посередник»).
237
Спробували за допомогою медіумів викликати духів і в інших домах Хідеевілла. Виявилося, що це зробити досить легко. Почали викликати душі померлих знаменитостей або родичів. Духи із свого боку, здавалося, гіалали бажанням зав'язати спілкування з людьми. Вони відповідали на запитання, давали різноманітні поради і переконливо запрошували влаштовувати повсюди спіритичні гуртки і збори.
Кількість медіумів збільшувалася з кожним днем. Перше місце серед них, звичайно, належало членам родини Фокс.
Фокси оголосили себе покликаними небом установлювати зв’язок з душами померлих і почали викликати духів за особливу винагороду. Одне слово, їхнє «міроприємство» цілком удалося.
Заняття спіритизмом тим часом ширилося по Америці. Незабаром воно охопило багато міст. А з 1858 року спіритизмом займалися вже в усіх європейських країнах.
Звичайно спіритичні сеанси відбувалися в темряві, але іноді й при освітленні. Медіум розсаджував усіх присутніх навколо стола і сам займав місце серед них. Усі мусили зосереджуватися і мовчати. Через якийсь час стіл починав хитатися, нахилятися з боку в бік і злегка підніматися над підлогою, і медіум оголошував, що духи з’явилися. Починалося постукування в стіни, іноді двері самі собою відчинялися і зачинялися, з’являлися якісь вогники, інколи було чутно музику. Присутні відчували, як легкий подув проносився по кімнаті, як невидимі руки вихоплювали в одного годинника з кишені, в іншого — хусточку. Комусь на коліна падав букетик квітів або цукерки з вази, що стояла осторонь.
Учасники сеансів домовлялися, що дух почне відповідати на запитання дрібними уривчастими ударами, причому залежно від кількості ударів це буде підтвердження або заперечення. Так духи відповідали на найдивовижніші і найважчі запитання. Вони називали місце, де шукати загублену річ або її крадія, визначали причини хвороб і говорили, як їх лікувати.
Відчуваючи, що'багато хто починає сумніватися в таємничій суті спіритизму, медіуми почали «вдосконалювати» свої «чудеса».
Духи почали писати. Потім вони стали втілюватись у медіума, немовби входити в його тіло, і відповідали на запитання вустами медіума. І, нарешті, вони стали видимими. Вони з’являлися у вигляді туманної розпливчастої плями або виразно видимої постаті. Найчастіше вони були одягнуті в довгі плащі
238
і пересувалися, мов звичайні живі люди. Вони говорили людським голосом і навіть віталися за руку.
Новими «чудесами» зайнялися журналісти і пастори, чиновники і вчені. Навколо спіритизму розгорілися запальні суперечки. Одні бачили в ньому плід хворобливої уяви, інші повірили в його таємничу суть, але більшість учених схилялася до того, що це шарлатанство, і вважала, що його треба викрити.
Насамперед кидалося у вічі, як легко духи пристосовувалися до смаків своїх шанувальників. Вони були благочестиві з віруючими, ніжні і сентиментальні із закоханими, розважливі з розважливими, практичні з діловими людьми.
При уважному вивченні з’ясувалося, як і можна було передбачити, що нічого таємничого і непоясненного в спіритизмі ніколи не було. Медіуми — посередники між духами і людьми — вдавалися до свідомих обманів заради вигоди або слави. До особливо грубого обману вони вдавалися, коли досліди проводилися у присутності людей неосвічених або здатних прийняти на віру найгрубішу містифікацію чи найнеправдо-подібніші речі.
Прагнучи дістати переваги над іншими, медіуми винаходили дедалі складніші й ефектніші чудеса. Найзнаменитіші з медіумів поступово почали вдаватися по допомогу своїх однодумців, заводили собі асистентів з ілюзіоністів і фокусників. Не випадково у багатьох місцях галасливі прояви спіритизму припинялися негайно, як тільки громадські власті звертали на них увагу: встановлювали спеціальний контроль над місцем, де творилися спіритичні чудеса, або видаляли осіб, підозрюваних у шарлатанстві.
Багато галасу наробило викриття обману відомого медіума Гаррі Бастіана. Двоє братів (ерцгерцоги австрійські) — Іоанн і Рудольф — забажали особисто вивчити спіритичні явища, які вони вважали простими фокусами. Для цього вони запросили до себе у Відень знаменитого в Європі медіума Бастіана.
Перші два сеанси викликали у братів ще більше недовір’я. Щоб остаточно переконатися, чи не є прийоми медіума спритним обманом, вони попросили медіума дати третій сеанс. На цей раз влаштували прихований механізм, яким можна було раптово замкнути двері кабінету, де медіум збирався викликати духів.
Сеанс почався як звичайно. Почулися стуки і шуми, з’явилися іскри і мандрівні вогники, і, зрештою, з’явився дух. У ту мить, коли біла постать виходила з крісла, що стояло в кабінеті, де за хвилину до цього на канапі дрімав Бастіан, брати
239
несподізано натягли вірьовку і привели в рух механізм. Двері з кабінету з шумом зачинилися за привидом, відрізавши йому Шлях до відступу. Здивований привид силоміць намагався відчинити двері, але замок замкнувся і двері не піддалися. Брати кинулися до привида і зірвали з нього білий саван. Як же здивувалися всі присутні, коли побачили самого Басті-ана, який тремтів від страху і ганьби.
ІПіллер розповідає про спіритичний сеанс у Венеції.
Посередині залу на підлозі було окреслене вугіллям широке коло, у центрі якого стояв Стіл, покритий чорним сукном. Під столом був розстелений червоний атласний килим, а на столі лежала розгорнута старовинна біблія і череп з прив’язаним до нього срібним розп’яттям. Замість свічок у металевій посудині горів спирт. Густий дим ладану оповивав зал, і світло ледь мигтіло.
Медіум велів усім тим, хто стояв навколо стола, взятися за руки і зберігати глибоку мовчанку. Повернувшись обличчям до сходу, він став на килим, окропив «святою» водою всі чотири сторони, тричі схилився над біблією, прочитав якесь заклинання і тричі назвав ім’я небіжчика, якого викликав. Називаючи ім’я втрете, він простяг руку до розп’яття.
І раптом усі разом відчули немовби удар блискавки і почули сильний гуркіт грому, що сколихнув увесь будинок.
Усі замки задеренчали, усі двері позачинялися, кришка посудини впала, вогонь погас, і на протилежній стіні над каміном з’явилася постать у скривавленій сорочці з обличчям умираючого.
— Хто кликав мене? — почувся глухий, ледь розбірливий голос.
— Друг твій,— відповідав медіум.
— Що йому потрібно? — вів далі голос.
— Він хоче узнати до кінця твоє признання, почате тобою, але не закінчене в цьому світі.
Тут знову будинок струсонуло. Ударив грім, і двері самі розчинилися. Блискавка осяяла кімнату, і інший тілесний образ, скривавлений і блідий, як і перший, але ще страшніший, з’явився на порозі. Спирт знову зайнявся, і в залі стало видно. Привид підійшов величавим тихим кроком до столу, став на килим і взяв розп’яття.
— Хто кликав мене? — запитав другий привид.
Усіх присутніх скував подив і страх. Хтось ухопився за револьвера, але медіум вирвав його з рук і вистрілив у привида. Інший схопив шпагу, але мара спокійно торкнулася до його руки, і шпага впала на підлогу.
240
Пролунав новий удар грому. Чорна хмара диму наповнила кімнату, а коли дим розвіявся, видіння вже не було. Розчинили вікно; настав ранок.
Сильні удари в двері повернули всіх до дійсності. До кімнати зайшло кілька поліцейських, заарештували медіума і почали робити обшук.
Коли відсунули стіл і зняли атласний килим, під ним виявилися люк і схованка, в якій вільно могла сидіти людина. Звідси маленькі двері виходили в погріб. Там знайшли електричну машину, годинника і невеликий дзвін, який з’єднувався дротами з розп’яттям на столі.
У віконниці, прямо проти каміна, був отвір із засовом. У цей отвір був встановлений чарівний ліхтар, який і відбив на кам’яній стіні потрібну тінь. З горища та з підвалу принесли різні барабани з прикріпленими до них на шнурках великими свинцевими кулями для зображення грому. У кишенях медіума знайшли різні порошки, ртуть у баночці, намагнічений перстень, накладну бороду, кишеньковий револьвер і кинджал.
Один з поліцейських вистрілив з револьвера в камін, і звідти раптом почувся той самий голос, що й у таємничого привиду.
Виявилося, що в трубі сидів жебрак, якому медіум запропонував за гроші зіграти роль духа і відповідати на запитання.
У в’язниці медіум докладно розповів про всі свої обмани і пояснив, що в ролі другого привиду, несподівано для нього, з’явився його ворог, також медіум. Він, певно, хотів зірвати сеанс і насміятися над ним.
Шарлатан дуже досадував на те, що промахнувся, коли стріляв у нього з револьвера. Згодом з’ясувалося, що другий медіум із заздрощів доніс у поліцію на першого, щоб назавжди позбутися конкурента.
Виступаючи проти спіритизму в статті «Природознавство у світі духів», Ф. Енгельс говорив, що викривати шарлатанство спіритів у кожному окремому випадку, на кожному сеансі — недостатньо. Треба довести ненауковий характер усього спіритизму в цілому з його вірою в загробний світ, у духів і привиди.
Непримиренну боротьбу із спіритизмом вів російський хімік Д. І. Менделєєв.
Одного разу він був присутній на спіритичному сеансі і через медіума попросив духа залишити який-небудь знак на аркуші чистого паперу, щоб довести свою присутність. Дух відповів стуками про свою згоду.
241
Сеанс проводився в темряві, а коли запалили світло, на аркуші паперу замість очікуваних літер була мокра пляма. Менделєєв узяв аркуш паперу із собою і зробив хімічний аналіз плями. Виявилося, що це всього-на-всього слина людини.
Д. І. Менделєєв був всесвітньовідомий учений, і його боротьба проти спіритизму охолодила багатьох віруючих спіритів не тільки в Росії, але й за кордоном.
І все-таки в Америці і в Європі досі займаються спіритизмом.
Американський філософ Джеме вірив в існування душі, в загробне життя і в духів так, що дав слово після смерті обов’язково знайти спосіб спілкування зі своїми друзями. Він обіцяв подати їм вісточку з того світу. Помер Джеме у 1910 році, але й досі не виконав своєї обіцянки!
У 1938 році в штаті Пенсільванія (США) «фізик» Джон Стронг видав книжку з описом радіотехнічних приладів, які він винайшов для переговорів із «загробним світом». А якийсь Рудольф Шнейдер навіть демонстрував спеціальну установку для розмови з духами за допомогою азбуки Морзе.
У капіталістичних країнах вигідно підтримувати в народі віру в «загробне життя»,— адже, хто вірить, що після смерті не помре, а стане духом і краще житиме в «царстві небесному», той легше витримує земні знегоди і не буде так палко протестувати проти безправного, гіркого існування.
У Сполучених Штатах Америки і в Англії нерідко передають по радіо повчання викликаних з «того світу» духів, які закликають терпеливо переносити земні знегоди, оскільки після смерті на покірних чекає щасливе «загробне життя», а на непокірних — страшні муки пекла. Картинки, які зображають муки в пеклі, тисячами продаються в сучасних буржуазних країнах. А в центральному парку у Відні поряд з іншими атракціонами стоїть похмура будівля з написом «Пекло».
Купивши квиток, люди сідають до спеціального вагончика, який мчить їх у пекло. Коли зачиняються ворота пекла, людей поглинає цілковитий морок. Наче павуки, повзуть по обличчю якісь нитки. У підземеллі лякають страшні пики чортів, що підсмажують грішників на сковороді, миготять плачучі тіні, корчаться в нестерпних муках грішники.
А в своїх виступах по радіо духівництво заявляє, що бідні
і багаті будуть завжди, що таїсий порядок на землі установив бог. Воно оголошує «смертним гріхом» будь-яке прагнення до перебудови земного життя і благословляє насильство.
Переважна більшість буржуазних учених не вірить в існування «загробного життя» та в духів, що обертають столи
242
***
Он видел то, чего не бывает…
Александр Беляев был не только великим фантастом, но и великим тружеником.
«Привлечь внимание к большой проблеме – это важнее, чем сообщить ворох готовых научных сведений. Толкнуть же на самостоятельную научную работу – это лучшее и большее, что может сделать научно-фантастическое произведение».
А.Беляев, «О моих работах».
Labor ipse voluptas – труд сам по себе награда. Широко известный девиз исследователей-новаторов. Похоже, что целью его жизни было жгучее желание не только конструктивно изменять окружающий мир, но и трудясь преображать самого себя, несмотря на множество ниспосланных роком испытаний. В обширном творческом наследии «русского Жюля Верна», земляка первого в мире космонавта, Александра Беляева – более семидесяти крупноформатных разножанровых, преимущественно фантастических произведений.
Любимой шуткой фантаста была такая: «Когда я умру, не надо ни пышных похорон, ни поминок. Заверните меня просто в газету. Ведь я всегда писал для газет».
Детство непоседы
Будущий писатель-фантаст родился 16 (4) марта 1884 г. в Смоленске в семье настоятеля церкви Смоленской иконы Божьей Матери Романа Петровича Беляева и его супруги Натальи Фёдоровны. По семейному преданию, младенец был принят доктором Бриллиантом и опытной повитухой Клюквой. Он оказался по неведомой причине молчаливым, и даже возникло подозрение, что ребёнок родился немым. К счастью, это не подтвердилось.
Мальчишка рос гиперактивным шалуном и проказником, за что получил от любящей матушки домашнее прозвище «Царевич-непоседа». Его постоянно уличали в весёлых проделках и проказах, но серьёзно никогда не наказывали. Устраивал домашние спектакли, в коих был един во всех лицах: и драматург, и режиссёр, и актёр. Сашу с детства страстно увлекали и неразрешимые тайны. Его манил мир иной, загадочный и непостижимый. А прочитанное разжигало любопытство и рождало немало пусть наивных, но грандиозных замыслов в духе обожаемого Жюля Верна.
В раннем возрасте Саша сорвался с качелей и получил сильный ушиб глазного яблока, а местный эскулап даже настаивал на том, что травмированный глаз необходимо зашить. В детстве от тяжёлой болезни умерла младшая сестра Александра, а чуть позже утонул старший брат Василий. Затем в относительно нестаром ещё возрасте скончался и глава семейства. Необычайно подвижный и непоседливый Саша нередко сам получал многочисленные травмы. Успокоить его могли только книги и безудержная фантазия, уносившая паренька далеко-далече. По протоптанной профессиональной стезе отца-священника Саше идти никак не хотелось, и 17-летнего талантливого юношу, истово увлекавшегося театром, зачислили по контракту в артистическую труппу Народного дома в Смоленске.
Выбор жизненного пути
Прослужив в театре около полугода, молодой человек приобрёл реальный опыт общения с публикой и убедился в наличии у себя сценических и… журналистских талантов. Он стал часто публиковать в смоленских газетах злободневные заметки о театральных и музыкальных постановках.
В июне 1902 г. Беляев поступает в Демидовский юридический лицей в Ярославле. Во время всероссийской забастовки студентов 1905 г. занятия в лицее были временно прекращены, и Александр вернулся на малую родину. Этот период ознаменован началом уже литературной деятельности – появились его серьёзные публикации в газете «Смоленский вестник». В июне 1909 г. учёба в лицее окончилась, и Беляев стал служить помощником присяжного поверенного в своём родном городе.
Осторожные обыватели – земляки – поручали молодому адвокату малозначащие дела и довольно редко, но наш герой был счастлив, поскольку получил самостоятельную работу, приносившую ощутимую помощь гражданам. А отдушиной стала журналистика. В смоленской периодике стали появляться под разными псевдонимами его статьи о музыкальных концертах и литературных чтениях, а также многочисленные театральные рецензии.
В 1913 г. Беляев вступает в брак и благодаря деньгам жены совершает продолжительное путешествие в Европу. Он изучал труды по эпохе Ренессанса в Италии, работал в музеях и библиотеках Швейцарии, Германии, Австрии, Франции. Александр ещё не предполагал, что больше покидать пределы России ему не удастся.
Возвратившись на родину, Беляев продолжил активно сотрудничать с газетой «Смоленский вестник» и скоро стал её штатным ответственным редактором. Он всё больше склонялся к профессиональной литературной работе, и в 1914 г. в популярном московском детском журнале «Проталинка» была опубликована пьеса-сказка «Бабушка Мойра» – первое художественное произведение будущего фантаста.
Вскоре на Беляева как гром среди ясного неба обрушилось тяжёлое заболевание. Ему исполнился 31 год, Александр был в полном расцвете физических и интеллектуальных сил, однако мнение врачей относительно его состояния было единодушным – костный туберкулёз. Сложно сказать, что именно послужило пусковым моментом трудно поддававшейся лечению патологии. Может быть, полученные в детстве многочисленные травмы? Высказывались предположения и о медицинской ошибке, когда лечащий врач при проведении пункции у больного плевритом Беляева неосторожно задел пункционной иглой его позвонок. Позднее литератор так поведал о ситуации с мужественным лаконизмом: «С 1916 по 1922 г. болел костным туберкулёзом позвонков…» Несколько лет им были проведены в состоянии почти полной обездвиженности благодаря гипсу. Тяжёлая патология, однако, не сломила силы воли необычного пациента – Беляев изучает иностранные языки, прис тально интересуется новейшими открытиями в биологии и медицине. Прикованный к постели, Александр много читает и при этом тщательно продумывает сюжеты своих будущих книг. По совету врачей он с матерью уезжает в солнечную и климатически более подходящую Ялту.
Тяжелобольного и почти безнадёжного его бросает жена, а вскоре умирает и ухаживавшая за ним мать. Кто знает, хватило ли бы писателю энергии сопротивляться болезни, если бы не дружба и преданность Маргариты Магнушевской – будущей супруги Беляева? Лишь в 1922 г. он смог полноценно вернуться к активной социальной жизнедеятельности. Силы, правда, восстановить удалось далеко не полностью, но и то, что наш герой встал, наконец, на ноги (хоть и в сковывающем движения корсете), было победой. В 1923 г. Беляев с женой Маргаритой уезжает в Москву, где начинает службу в Наркомате почт и телеграфа, а позже – в Наркомате просвещения юридическим консультантом. Вечерами он без устали работает над своими литературными произведениями.
Первая книга носила профессиональный характер, о чём красноречиво говорит её название – «Современная почта за границей» 1926 г. В неё была вложена не только колоссальная эрудиция автора, но и его личные впечатления от пребывания в европейских странах. В 1927 г. им была издана специальная брошюра «Спутник письмоносца».
О голове без тела
Примерно в то же самое время в популярной газете «Гудок» стал печататься с продолжениями фантастический рассказ «Голова профессора Доуэля», через несколько лет переработанный в научно-фантастический роман с тем же названием. Тема зародилась у писателя в то самое злосчастное время, когда он лежал в гипсе и ему реально угрожала полная обездвиженность. Тело казалось чужим и омертвевшим, функционировала только смелая мысль и непокорный хвори креативный дух. «Я пережил ощущение головы без тела», – позднее говорил об этой поре своей жизни писатель. Его положение в то самое время было практически таким же, как и у профессора Доуэля: кругом были хорошо знакомые домашние предметы, но без посторонней помощи их достать было невозможно.
В январе 1980 г. я, будучи студентом-медиком, побывал в гостях у знаменитого кардиохирурга Н.Амосова в Киеве. Академик с гордостью продемонстрировал свою фантастическую повесть «Записки из будущего». Зашла речь о пересадках сердца, а после и о жизни изолированного мозга. Коснулись и романа «Голова профессора Доуэля». Амосов подчеркнул: «Не надо думать, что проблема изолированной головы может быть решена в ближайшие годы. Нужна колоссальная работа, однако она будет не более трудной, чем вопрос анабиоза или преодоление индивидуальной несовместимости тканей».
По примеру своего кумира Жюля Верна Беляев собирал большие папки с поражающими воображение вырезками из газет, каждая из коих – готовый сюжет для произведения. Из заметки о чудо-хирурге профессоре Сальваторе родился роман «Человек-амфибия», сделавший имя Беляева известным во всём мире. В декабре 1928 г. семья Беляевых переезжает в город на Неве. Тут в квартире по соседству с комнатой известного детского писателя Бориса Житкова готовится к выходу в свет роман «Продавец воздуха» и повесть «Вечный хлеб». В июле 1929 г. у четы Беляевых рождается вторая дочь, названная Светланой. Ей впоследствии был посвящён роман «Ариэль». Осенью того же года Беляевы из сырого Ленинграда переезжают в Киев, однако там вскоре возникают трудности с переводом произведений писателя на украинский язык. Кроме того, в этом городе писатель потерял старшую дочь, умершую от цереброспинального менингита.
В конце 1931 г. семья переезжает в Царское Село (ныне город Пушкин) Ленинградской области. Примерно в те же самые времена Беляев начинает переписываться с К.Циолковским и пристально интересоваться космической тематикой. В связи с кончиной основоположника отечественной космонавтики им был подготовлен большой очерк о Циолковском и посвящён роман «Воздушный корабль», а позднее – повесть «Звезда КЭЦ».
Отметим, что в те годы в Пушкине проживало немало известных мастеров слова. В городской газете регулярно печатался Алексей Толстой, фантастические вещи которого «Гиперболоид инженера Гарина» и «Аэлита» до сих пор многократно переиздаются. На улицах Пушкина можно было повстречать и автора «Угрюм-реки» Вячеслава Шишкова, создателя исторических романов Юрия Тынянова, а также прозаиков Ольгу Форш и Всеволода Иванова.
Последние годы
Каждую неделю на квартире Беляевых собирались пушкинские школьники, с которыми писатель вёл занятия по драматическому искусству и готовил спектакль «Голова профессора Доуэля». Он много пишет статей об организации познавательного досуга детей и осенью 1938 г. выступает в печати с предложением построить поблизости от города Пушкина «Парк чудес», в котором должен иметься и уголок нетронутого цивилизацией леса, и хорошо оборудованные исторические местечки, и даже отдел звездоплавания с настоящим космическим кораблём и ракетодромом. Грандиозный проект был поддержан вдовой Циолковского и автором занимательных книг Я.Перельманом. Но тревожная предвоенная пора диктовала свои условия, и реализацию идеи отложили.
В это время писатель публикует немало биографических очерков о Ф.Нансене, Ж.Верне, Г.Уэллсе, А.Пушкине, М.Ломоносове, К.Циолковском. Зимой 1939 г. Беляев работает над романом «Пещера дракона» и знакомится с деятельностью Института мозга, классическими трудами В.Бехтерева и И.Павлова, по просьбе Одесской киностудии переделывает в киносценарий свой рассказ «Когда погаснет свет» и готовит либретто для научно-популярного фильма «Покорение расстояний».
Рабочий день фантаста начинался довольно рано. Когда в доме все ещё спали, писатель наскоро завтракал и в мелочах продумывал композицию своей новой вещи, характеры персонажей и планируемые коллизии. Всё произведение должно было прежде всего сложиться, как мозаика, в голове, а уж затем лечь на бумагу. Когда Беляев бывал не здоров (а это случалось после 50 лет всё чаще и чаще) и вынужден был пребывать в постели, его связью с миром становились книги и газеты, письма и многочисленные посетители, а также радио.
Никто из окружающих никогда не слышал от него жалоб на тяжёлую болезнь, которая, конечно же, никуда не делась, периодически заявляя о себе. В 1940 г. Александр Романович перенёс оперативное вмешательство на почках. Он, будучи пациентом, был столь хладнокровен и мужественен, что попросил разрешение хирурга держать медсестре зеркало таким образом, чтобы видеть весь ход операции.
Великая Отечественная застала писателя чрезвычайно больным человеком. Через несколько месяцев в Пушкин вошли немецко-фашистские войска, и жизнь осложнилась донельзя. Запасы продуктов быстро таяли, семья Беляевых стала голодать. Силы писателя слабели с каждым днём, что усугублялось необычайными холодами в ту зиму. Будучи ещё не реабилитированным в полной мере после операции на почках и оставаясь в состоянии тяжелобольного пациента по основной патологии (хронический туберкулёзный процесс позвоночника), наш герой слёг, и в двадцатых числах декабря 1941 г. его не стало.
Умер ослабленный писатель от голода и холода. Великий труженик сумел, как никто другой, органично соединить в своих произведениях науку и жизнь, настоящее и грядущее, фантастику и реальность. Его имя золотыми буквами вписано в историю мировой литературы и никогда не будет стёрто из памяти человечества.
Николай ПЕРЕСАДИН,
доктор медицинских наук,
профессор.
Бутурлиновский медицинский техникум.
Воронежская область.
Медицинская газета N 45 от 23 июня 2017 г.