Круг сужается. Из 12 стульев проверены 10, образно говоря. Бриллианты предполагаются в оставшемся 1-м стуле из 2-х.

Авторство рассказа "Лапотный Муций Сцевола" ("Российский Муций Сцевола") возможно установить, разыскав всего лишь 2 издания:

журнал Ленинград, Л.: Лениздат, 1941, №18 – с.7

сборник Боевая эстрада. – Л.-М.: Искусство, 1941 – с. ?

Кінець 20-х — початок 30-х років був ознаменований якісно новим підходом до розвитку науково-технічної пропаганди в країні. У цей період видання масової технічної літератури стало для радянського уряду справою великого політичного значення. Адже рівень функціонування як спеціальної, так і масової наукової і технічної преси безпосередньо впливав на процеси індустріалізації промисловості та перебудови сільського господарства, які в республіці набирали швидких темпів.

Більшовики взяли рішучий курс на розширення і поліпшення науково-технічних видань, науково-популярної літератури. У постанові ЦК ВКП(б) "Про обслуговування книгою читача від 28 грудня 1928 року" наголошувалося на необхідності "посилити видання масової виробничої літератури, яка підвищує рівень технічних знань робітників і селян", а також "розвивати видання науково-популярної книги, пов`язуючи її із завданнями соціалістичної реконструкції господарства країни і, пристосовуючи її до потреб самоосвіти" [1]. У 1928-1929 роках в Україні теж було прийнято ряд постанов уряду, в яких наголошувалося на необхідності розширення видання й поліпшення якості науково-популярної літератури. Неодноразово ці питання розглядалися на засіданні Раднаркому республіки, приймалися відповідні рішення [2].

Соціальна необхідність піднесення рівня науки й техніки посилила інтерес спеціалістів до питань науково-технічної пропаганди. По суті, відбувається переосмислення самої концепції науково-технічної діяльності, розширення її цілей і функцій. В основі нової концепції лежала ідея про те, що діяльність науково-просвітницьких закладів повинна змістити основну лінію своєї роботи в бік індустріалізації, а також сама промисловість, й особливо її технічні кадри, повинні серйозно взятися за пропаганду технічного поступу.

За короткий час справи в цьому напрямку помітно поліпшились. Досить сказати, що продукція технічної книги в Україні в 1930 році порівняно з 1928-1929 роками зросла майже вдвічі [3]. Значно збільшилась кількість масових періодичних видань, які спеціалізувалися на висвітленні проблем науки й техніки. Особливу групу видань у системі періодики склали академічні журнали. Серед них чимало технічного спрямування — "Уголь и железо", "Науково-технічний вісник", "Записки сахарного института" та ін. Збільшується частка українськомовних технічних газет і журналів. Водночас значно поглибились тенденції диференціації цих видань за окремими галузями техніки і виробництва. Так, "Науково-технічний вісник" став основою для створення двох журналів: "Сільськогосподарська машина" (видання Інституту машинобудування ВРНГ УРСР) і "Українські силікати" (Інститут силікатів).

Однак, незважаючи на певні успіхи у видавництві технічної масової літератури, представники інженерних, проектно-конструкторських організацій неодноразово наголошували у своїх виступах на очевидну недостатність обміну виробничим досвідом. Особливо невисокими темпами зростав випуск технічної книги. Так, частка технічної книги в Україні у 1927-1928 роках становила 2,5 відсотка від усієї книжкової продукції, у 1928-1929 — 3,1 і в 1929-1930 роках — 3,8 відсотка [4]. Отже, у 1930-1932 роках у пресі знову прозвучала критика з приводу низьких темпів розвитку технічної масової літератури, а також були вжиті відповідні заходи з метою активізації роботи у цьому напрямі. У постанові ЦК ВКП(б) від 25 травня 1931 року "Про постановку виробничо-технічної пропаганди" ставилося завдання: "Негайно приступити до видання серйозного науково-технічного журналу, в якому повинні висвітлюватися усі нові досягнення техніки як в іноземних державах, так і в СРСР, і де повинно бути поставлено частиною передрукуванням, частиною реферуванням висвітлення найновіших досягнень техніки по закордонним техніко-літературним джерелам" [5].

Як свідчить кількісний аналіз вітчизняних наукових періодичних видань, "пік" їхньої активності припадає на початок 30-х років. Саме в цей період видавалася найбільша кількість науково-популярних і просвітницьких журналів. Серед них — десятки технічних масових журналів з різних галузей науки і техніки: "Техніка — масам" (Харків, 1929-1937), "Робітник металург" (Дніпропетровськ, 1931-1935), "Стахановець зв`язку" (Київ, 1938) та ін.

На хвилі індустріалізації в Україні виник ряд періодичних видань, які ставили за мету пропагувати наукові та технічні знання, сприяти ліквідації технічної безграмотності. Чи не наймасовіший з них — двотижневий журнал "Техніка масам" (1929-1937) — орган Всеукраїнського товариства "Техніка масам", започаткований у Харкові. Крім лекцій, невеликих відомостей з різних галузей фізики і техніки тут друкувалося чимало статей, які мали суто практичне значення — активізувати винахідницький і раціоналізаторський рух. Такі матеріали публікувались під рубриками "Сам собі майстер", "Технічна грамота", "Наука в техніці" тощо.

У редакційній статті одного з перших номерів журналу так сказано про програмні цілі видання: "Настав час, коли кожний робітник і селянин мусить навчати розуміти силу хитрої сталевої робітниці — машини. Бо без цього затримається наступ її, а значить і соціалістична перебудова нашої країни. Ось чому так діловито-поважно пролунав поклик нашої суспільності: "Техніка масам"!.. Темп індустріального відродження настирливо ставить таке завдання: негайно озброїти товщу мільйон-них народних мас елементарним технічним знанням, інакше кажучи — ліквідувати в країні технічну неписьменність" [6].

З 1932 року журнал стає органом сектору техпропаганди ВРНГ УРСР і Ради товариств оволодіння технікою. Відповідно зміню-ється і характер видання: на його сторінках почали порушувати важливі технічні проблеми, більше місця відводилося питанням інтеграції науки і практики на рівні зв`язків інститутів та підприємств. Такі зміни, насамперед, були зумовлені процесами інституалізації науки в Україні, зі створенням великих академічних і галузевих закладів, розвитком нових технічних шкіл і напрямів. Починаючи з 1933 року в журналі дедалі більше публікується статей про такі перспективні технічні напрями, як авіаційна техніка, ракетобудування, ведеться мова про технічні аспекти розвитку радіо і телебачення в країні. У 1936 році журнал активно висвітлює стаханівський рух у сфері технічної діяльності. Незважаючи на свою технічну спрямованість, журнал був дуже ідеологізований, особливо коли мова йшла про порівняння вітчизняної техніки з іноземною. У середині 30-х років у журналі активно велась пропаганда проти так званих "троцькістів", "шкідників", "шпигунів і диверсантів". "Ми знаємо, — зазначається в одній з редакційних статей, — що агрегати самі не ламаються. Самі по собі не зупиняються верстати, котли самі по собі не вибухають. За кожним таким актом схована чиясь рука. Чи не рука це ворога?" [7].

Широко висвітлювалися у журналі різні форми масових рухів, пов`язаних з піднесенням рівня технічних знань і розвитком технічної творчості мас, — "Тиж-ні техніки", місячники огляду техпропаган-ди, молодіжні техестафети тощо. Так, багато розповідалось про "Тиждень техніки", який був проведений в Артемівську, куди з лекціями і рекомендаціями приїхала велика делегація провідних українських учених та інженерів. Вони привезли для робітничих колективів також багато спеціальної і популярної технічної літератури. "Перші ж такі "Тижні техніки" на Артемівщині, — зазначалось в одній із статей журналу, — довели, що масштаб цього тижня далеко ширший, аніж у свій час в Харкові". Серед тих, хто брав активну участь у "Тижні техніки" — академіки О. В. Палладін, Є. В. Оппоков, М. Х. Орлов, професор Мазу-ренко, інженер Калюжний. "Тиждень техніки", — наголошувалось у статті, — є першим масовим рухом до оволодіння технічних знань. Артемівці вперше в Союзі організують "Тиждень техніки" всією округою. Ця ініціатива варта уваги. Цим самим інженерно-технічний персонал зміцнює союз праці і науки, з усією пролетарською масою забезпечує перемогу над капіталізмом" [8].

У 20-30-х роках в Україні з`являються видання загальнотехнічного напряму, тематика яких була тісно пов`язана з проблемами винахідництва і раціоналізації. Наймасовіший з них — "Винахідник України" (Харків — Київ, 1928-1938) —щомісячний журнал Центральної ради Товариства винахідників України. У перший рік свого видання журнал друкувався шість разів російською мовою під назвою "За изобретательство" і був органом Української асоціації робітників-винахідників (УАРВ). У передмові до першого номера висловлюва-лася надія, що обговорення на сторінках видання "ряду принципово важливих пи-тань", громадська критика значно "полег-шить процес раціоналізації та реорганізації системи сприяння винахідництву" [9]. З лютого 1929 року журнал друкується українською мовою під назвою "За винахідництво", а з 1930 року стає щомісячником. У 1938 році він уже виходить під назвою "Винахідник України".

Це був єдиний в Україні друкований орган, цілком присвячений питанням вина-хідництва. Особлива увага приділялась висвітленню ролі та значення винахідництва в реконструкції народного господарства і обороні країни, діяльності винахідницьких організацій України, проблем запроваджен-ня окремих науково-технічних розробок, проведення конкурсів на кращу технічну раціоналізаторську пропозицію тощо.

У 1930 році союзні кооперативні орга-нізації Київщини розпочинають видання щомісячного журналу "Техніка та раціона-лізація промкооперації". Журнал ставив собі за мету сприяти "промкооперації організо-вано перейти на виробничі рейки, відшукати нові шляхи до реконструкції та раціоналі-зації виробництва й обліку" [10]. І хоч щомісячник проіснував недовго — вийшло всього п`ять номерів — він допоміг тех-нічному персоналу промспілок у розв'язанні питань техніки та раціоналізації, став тех-нічним порадником для ширшого активу промкооперації. Подібного типу журнали видавалися на деяких великих підпри-ємствах України, зокрема ХТГЗ — "Вестник изобретателя и рационализатора" (1940).

На початку 30-х років в Україні друкувалася газета Київського товариства винахідників та промсекції міськради "Шлях винахідника" (Київ, 1931-1933) —оперативне видання, повністю присвячене проблемам винахідництва. Основний зміст публікацій зосереджувався навколо питань розширення масовості винахідництва, розгортання соціалістичного змагання за ефективне втілення технічних розробок у виробництво, створення експериментальних підприємств, боротьби зі "шкідництвом" у винахідницькій діяльності.

Один із феноменів української журналіс-тики 30-х років — поява цілої низки масо-вих технічних газет. Це було продиктовано соціальною необхідністю — підняти рівень й оперативність технічної пропаганди. Журнальні видання не відповідали цим вимогам. До того ж газету можна було швидко й значно дешевше запровадити на всіх рівнях — республіканському, обласному, районному, а також на окремих підприємствах і в наукових закладах.

Україна зі своєю вугільною та металур-гійною промисловістю, зі своїми велетенсь-кими заводами, колосальним новим будів-ництвом вимагала піднесення на якісно вищий щабель справи оволодіння технікою. На той час у Москві було створено спеці-альний технічний орган — всесоюзну газету "Техніка". Отож, були всі підстави для того, щоб створити подібну газету і в Україні.

Все це сприяло запровадженню в Україні в 30-ті роки низки галузевих газет науково-технічного спрямування. Серед них — орган облтехстанції Наркомпостачання УРСР "Техніку в маси" (1934), орган Всесоюзного об`єднання металургійної промисловості "Дніпросталь" — "Трибуна техпропаганди" (Дніпропетровськ, 1932), орган Уповнаркомзв`язку в Україні "Соціалістичний зв`язок" (Харків, 1933-1934) та ін.

Найпопулярнішою була всеукраїнська масова технічна газета "За техніку", яка виходила в Харкові тричі на тиждень в 1933-1934 роках. Уперше питання про організацію такої газети поставили ВРНГ і "Комсомолець України", які були підтримані всією громадськістю республіки. Цьому значно сприяла Постанова ЦК ВКП(б) від 19 листопада 1931 року про реорганізацію НТТ і "Техмас". У багатьох виступах учених, спеціалістів і державних діячів того часу звучала думка про те, що провідну роль у керівництві технічною пропагандою і технічною громадськістю повинна відігравати "нова галузь більшовицької преси — технічна преса, від цехової техстіннівки і заводської техвеликотиражки до великих технічних газет і журналів" [11]. Так на порядок денний постало питання організації всеукраїнської технічної газети.

У газеті "За техніку" широко висвітлю-валися проблеми розвитку фундамен-тальних наук в Україні, а також запро-вадження нових форм організації наукової діяльності. Чимало сторінок було присвя-чено безпосередній діяльності Всеукраїнсь-кої академії наук. Тут постійно друкувалися звіти про сесії ВУАН, наукові симпозіуми і конференції, інформація про обрання нових академіків і членів-коренспондентів та ін. Детально висвітлювалась у газеті, наприклад, робота Міжнародної конфе-ренції з проблем теоретичної фізики, яка відкрилася у Харкові в травні 1934 року. Цій події відводилися цілі полоси. Крім звітів і поточної інформації з конференції, тут друкували інтерв'ю і виступи її учасників. Так, своїми враженнями про приїзд у нашу країну і відвідини Харківського фізико-технічного інституту поділився керівник французької делегації лауреат Нобелівської премії академік Жан Перрен. Надала слово газета і видатному фізику, засновнику квантової теорії атома Нільсу Бору [12].

Чимало статей і заміток, присвячених популяризації нових наукових розробок, друкувалися під рубрикою "По інститутах і лабораторіях ВУАН". Газета на своїх сторінках провела Всеукраїнський огляд лабораторій, мета якого — сприяти перетворенню фабрично-заводських лабо-раторій на провідні науково-технічні цехи підприємств [13]. Серед авторів газети — відомі українські вчені, академіки Є. О. Па-тон, В. Г. Шапошніков, професори С. Ф. Се-ренсен, А. А. Василенко та ін., які очолювали науково-технічні школи і напрямки в республіці. Тут також публікував свої статті видатний український вчений, майбутній конструктор перших у світі космічних кораблів С. П. Корольов [14], піонер космічної ери Ю. В. Кондратюк, який ще в 20 — 30-ті роки теоретично обґрунтував технічний проект польоту людини на Місяць, що його через багато десятків років блискуче здійснили американські астронавти. Відомо, що Ю. В. Кондратюк на початку 30-х років очо-лював першу в країні групу спеціалістів, які розробляли й здійснювали проекти потуж-них вітросилових установок для потреб електростанції. Одна з його статей, яка була опублікована під рубрикою "Вітер на службу електрифікації", саме і присвячена проблемам вітроенергетики [15].

Багато уваги газета приділяла проблемам зміцнення зв`язків науки з виробництвом. У цьому плані характерна стаття Президента ВУАН академіка О. О. Богомольця, де були окреслені шляхи розробки нової наукової тематики по зближенню наукових дослід-жень з практикою [16]. Часто в газеті друкувалися і критичні кореспонденції з приводу проблем "гальмування" наукових розробок, неякісного проектування техноло-гічного обладнання і рівня конструкторсь-ких розробок. Тон таких виступів іноді був дуже різким, їх автори часто прямо ви-магали притягнути винуватців до суду [17].

Навіть у статтях, присвячених суто технічним проблемам, автори обов`язково, ніби виконуючи своєрідний ритуал, підкреслювали класову сутність реалізації ідеї більшовиків — "техніку — масам", переваги "соціалістичної науково-технічної думки". Майже в кожній з них читачу нав`язувалась думка, що капіталістична система нездатна по-справжньому стимулювати розвиток техніки на благо людини і тільки при соціалізмі можливе повне розкриття потенціалу науки і техніки. Ідеї і лозунги подальшого розгортання класової боротьби, пошуки "ворогів народу" знайшли своє відображення і у підзаголов-ках статей: "Техніка переростає керівництво буржуазії", "Гігантські технічні ідеї заживо поховані капіталізмом", "Повністю зміню-ється соціально-класова роль машини", "Наука Маркса нас кличе в бій за освоєння нової техніки" і т. д. Ряд інформаційних підбірок були побудовані за принципом протиставлення: "Іржою покривається механізм капіталістичної системи" — "В шостій світу розквітає техніка соціалізму" [18]. Це було своєрідною даниною моді, наслідком міфологізованої свідомості, яка продукувала лише ідеологічні стереотипи. Чимало вчених і спеціалістів, щоб досягти своїх фахових цілей, змушені були оперувати цими ідеологічними штампами.

Водночас не можна не помітити й негативних тенденцій у розвитку системи науково-технічної пропаганди, що виникли на рубежі 20-30-х років. У керівництві народним господарством різко підвищився рівень централізації, значно розширилась сфера безпосереднього впливу держави на розвиток початкових ланок господарської системи. Саме в 30-ті роки почалось над-мірне зрощування процесів прийняття рі-шень і "підпорядкування" інформації управ-лінню. Утвердилась лінія на розробку лише тієї інформації, яка, на думку управлінців, вимагалась для обґрунтування планових директив і контролю за їх виконанням, а та-кож орієнтація надзвичайну деталізацію цих планів. Саме в той час в інформаційному забезпеченні системи управління еконо-мікою склався тоталітарний тип комуніка-тивних зв`язків. У цілому ж інформаційна система все більше втрачала властивий періоду 20-х років самостійний, узагальню-ючий і пошуковий характер, набуваючи рис державного монополізму на інформацію, вдаючись до соціально й економічно невиправданих заходів її засекречуваності.

Загальновизнано, що діяльність українсь-ких учених у 20-х роках була дуже широка й високоцінна за своїми досягненнями. Та, на жаль, на початку 30-х років українська наука зазнала страшної руйнації. Діяльність багатьох учених влада визнала "буржуазно-націоналістичною" і "контрреволюційною", було репресовано або позбавлено змоги пра-цювати на ниві науки сотні талановитих співробітників Академії, починаючи з М. Грушевського. Наукова і видавнича діяльність дедалі ідеологізуються, набуваю-чи рис тоталітаризму.

Активну просвітницьку роботу в 20-ті — на початку 30-х років проводили наукові та інженерні товариства. Існували десятки неформальних товариств, що об`єднували широкі кола науково-технічної інтелігенції. Чимало з них концептуально базувалися на традиціях дореволюційних наукових това-риств, які відображали інтереси інтелігенції. У 1930-1937 роках внаслідок сталінської політики централізації соціально-суспіль-них структур інженерні співтовариства були замінені критеріями тоталітаризму. Розгром наукових та інженерних товариств, поси-лення репресій проти вчених і спеціалістів з високим творчим і демократичним потенці-алом, застосування класово-ідеологічних критеріїв щодо оцінки їх наукового доробку — все це, зрештою, призвело до "культу некомпетентності", ослаблення демократич-них традицій, розривів у спадкоємності наукових шкіл. Українська наука і загалом науково-просвітницький рух зазнали величезних втрат.

Адміністративна система поступово, але неухильно взяла курс на повне знищення "Просвіт". Ці товариства несли в народ культуру й освіту рідною мовою, перетво-рювали селян в національно свідомих кооператорів. Але така діяльність супере-чила планам борців "казарменого соціаліз-му", яким потрібні були лише бездумні виконавці їхніх рішень. На рубежі 20-30-х років діяльність "Просвіт" та їх видань на території УРСР була повністю припинена.

Особливість розвитку спеціалізованих українськомовних періодичних видань полягає в тому, що спочатку вони мали науково-популярний характер і виконували здебільшого просвітницьку функцію. І лише в кінці 20-х років більшість з них трансформувалась в наукові періодич-ні видання. Становлення української (за мовою і змістом) наукової і технічної періодики збіглося з етапом переходу до тоталітарних форм управління наукою і культурою, коли в ході індустріальної і культурної революції був зроблений акцент на зруйнування старого світу, заперечення існуючих культурних цінностей. Щодо науки та її популяризації це означало насамперед розрив з національними традиціями. На практиці ленінська ідея про залучення до співпраці "буржуазних спеціа-лістів", ширше використання нагромадже-ного досвіду в галузі науки і культури реалізовувалася досить слабо, а частіше підмінювалася практикою конфронтації на основі ідеологічних, класових ознак. Переслідування інакодумства, гоніння за політичні переконання, жорстокі репресії —все це вносило розкол у середовище інтелігенції, знижувало інтелектуальний і духовний рівень преси про науку і техніку, призводило до втрати вітчизняною наукою завойованих позицій у світовому науковому співтоваристві, і, зокрема, до зниження професійного рівня учених і журналістів.

Внаслідок тотальних репресій ідеологіч-них викривлень зазнала не тільки власне наукова думка, а й суспільна свідомість, історична пам`ять народу. Досить сказати, що в 30-ті роки було репресовано понад 90 відсотків вітчизняних учених-істориків. Репресії супроводжувалися відповідною обробкою громадської думки й, отже, вимагалася певна пропагандистська орієнтація засобів масової інформації. Отож, трагічною була і доля багатьох авторів і журналістів, які намагалися чесно нести слово правди, відстоювали право мати свою особисту думку. Серед репресованих українських журналістів 30-х років було чимало справжніх просвітителів національ-ної культури, талановитих популяризаторів науки. Це — дипломат і публіцист Кость Котко, редактор журналів "Робітниця" і "Світ" (Канада) Мирослав Ірчан, провідний український оглядач Феодосій Таран, перший президент ВАПЛІТЕ Михайло Яловий, письменник Олесь Досвітній, редактор українсько-американського видав-ництва "Космос" і газети "Вісті ВУЦВК" Євген Касяненко та ін. [19].

Після "великого перелому" 1929 — 1930 років починається період утиску української преси. Насамперед вона стає масовим психологічним знаряддям русифікації українського народу за допомогою українсь-кого слова. Чимало наукових періодичних видань, які виходили раніше українською мовою, після 30-х років або припинили свій вихід, або ж "русифікувалися". Наукова періодика Академії наук від того часу друкується переважно російською мовою. Літературні журнали — це єдині джерела, де читач ще міг знайти українську тематику, спотворену методом так званого соціаліс-тичного реалізму.

1. Об обслуживании книгой массового читателя. Из постановления ЦК ВКП(б) 28 декабря 1928 г. // КПСС о средствах массовой информации. — М.: Политиздат, 1987. — С. 424-427.

2. Протокол заседания Совнаркома УССР о состоянии изданий технической ли-тературы от 11 декабря 1928 года // ЦДАВО України. — Ф. 24. — Оп. 13. — Д. 45. — Л. 46.

3. Два роки п`ятирічки УРСР. — Х., 1931. — С. 208-210.

4. Книга и книжное дело в Украинской ССР. — К.: Наук. думка., 1985. — С. 298.

5. Про постановку виробничо-технічної пропаганди: Постанова ЦК ВКП(б) 25 травня 1931 // Про партійну і радянську пресу, радіо і телебачення. — М.: Политиздат, 1972. — С. 402.

6. Школа та "Техніка масам" // Техніка масам. — 1929. — № 9. — С. 1-2.

7. Як найшвидше ліквідувати наслідки шкідництва // Техніка масам. — 1937. — № 2. — С. 16-17.

8. Калюжний П. Техніка і наука лицем до виробництва // Техніка масам. — 1929. — № 14. — С. 1-3.

9. Предисловие // За изобретательство. — 1928. — № 1. — С. 7-8 .

10. Передмова // Техніка та раціона-лізація промкооперації. — 1930. — № 1. — С. 3-4.

11. Затонський В. П., Петровський Д. І. Україні потрібна масова технічна газета // За технічну газету. — № 1. — С. 1.

12. Відкрилась конференція з теоре-тичної думки // За техніку. — 1934. — 21 трав.; Перрен Ж. Враження французьких учених від УФТІ // За техніку. — 1934. — 2 трав.; Бор Н. Прекрасні можливості для розвитку наукової роботи // За техніку. —1934. — 24 трав.

13. Вижити технічний консерватизм // За техніку. — 1933. — 8 трав.

14. Корольов С. П. Ракетоплани будуть літати над СРСР // За техніку. — 1934. — 1 трав.

15. Кондратюк Ю. В. Першу 12000 кіловатну вітроустановку сконструйовано // За техніку. — 1934. — 3 січ.

16. Богомолець О. О. Приблизити інститути до виробництва // За техніку. — 1934. — 24 трав.

17. Нанести рішучий удар затискувачам винахідницької думки // За техніку. — 1933. — 4 лип.

18. За техніку. — 1933. — 14 берез.

19. Мукомела О. Феодосій Таран // Знання та праця. — 1930. — № 4. — С. 16-17; Мукомела О. Євген Касяненко // Знання та праця. — 1930. — № 5. — С. 16-17.

За короткий час, упродовж 15 років, у Радянському Союзі була

створена «мережа періодичних видань для дітей, що передбача-

ла інтереси різноманітних вікових, соціальних, національних груп

дітей»; під «впливом культурної революції» дитяча журналістика

виступила «справжнім пропагандистом, агітатором та організато-

ром піонерського руху в нашій країні» [10, 195]. Ці уроки творення

видань із відповідною «сіткою кореспондентів» стали традицією, що

згодом набувала нових рис. Зрештою, і сьогодні в багатьох періодич-

них виданнях для дітей заохочується творчість юних, подекуди

існують гуртки, школи і майстер-класи для початкуючих дописува-

чів, але такого розмаху й масовості, помножених на цілеспрямова-

ний ідеологічний вплив, нині не існує.

Мета статті – з’ясувати основні кроки й засоби виховання

дитячого кореспондента в період становлення радянської журна -

лістики, обравши об’єктом дослідження піонерську пресу 20-х рр.

ХХ ст. («Червоні квіти», «Юний ленінець», «Юний спартак»,

«Октябрьские всходы» та інші видання в Україні).

У радянську добу було захищено кілька кандидатських дисерта-

цій, пов’язаних із зазначеною тематикою. Серед науковців – дослід-

ники з України та Росії. Це дисертації М. Алексєєвої про дитячі

журнали Радянської Росії 20-х рр. як тип видання (М., 1968), C. Ве -

лігодської про українську дитячу журналістику кінця ХІХ – почат-

ку ХХ ст. (Харків, 1970), Г. Литвинової про газету для дітей

(1958–1969) як засіб ідеологічного впливу та комуністичного вихо-

вання підростаючого покоління (К., 1970), Ю. Богатирьової про

створення друкованої піонерської газети (1922—1928) (Л., 1972),

А. Токарської про становлення і розвиток періодичної преси для

дітей в Україні у 1918—1932 рр. (К., 1987).

Цим же дослідникам належить і кілька статей у таких виданнях,

як «Журналіст України», «Детская литература», «Новые детские

книги», «Вопросы детской литературы», «Советская литература» та

ін. А. Токарська у статтях «Друг і порадник дітей» та «Літописець

піонерії», опублікованих у «Журналісті України», детально аналі-

зує джерела дитячого комуністичного руху в Україні, за архівними

матеріалами простежує розвиток окремих часописів («Червоні

квіти», «Піонерія», «Юний спартак», «Юный ленинец»). Зокрема

авторка розповідала про першу в Україні дитячу газету «Юный

ленинец»: вона була «рупором дитячого комуністичного руху, його

вірним літописцем. Вона закладала основу майбутньої преси піо-

нерської організації, визначивши коло обговорюваних питань,

основні форми роботи з юними кореспондентами. Газета стала вихо-

вателем, пропагандистом, агітатором і колективним організатором

юного покоління» [9, 41].

Окремо вийшли у світ огляди радянської дитячої журналістики

та літератури, написані Г. Абросимовою, М. Алексєєвою, В. Костю -

ченком, Ю. Ярмишем. Бібліографічний покажчик «Детская журна-

листика СССР» (періодичні видання та література про газети,

журнали, радіо- і телепередачі для дітей) уклали Ю. Богатирьова,

Л. Колесова, М. Холмов (Л., 1974).

Варто звернутися і до таких джерел вивчення умов та особливо-

стей функціонування дитячої преси, як збірники документів та

матеріалів (постанови та резолюції з’їздів комсомолу і партії), спо-

гади журналістів та інших учасників видавничого процесу (авторів,

кореспондентів, членів редколегій). До таких видань належать збір-

ники «Піонерія України. 1917—1941» [7], «Пионерская печать в

документах» [6], «Зори советской истории» [5], книжка «Год за

годом» О. Гусєва про літопис дитячого комуністичного руху в СРСР

[3], електронні джерела про піонерську пресу тощо.

Уміщені в збірнику «Пионерская печать в документах» [6] тези,

постанови, резолюції з’їздів РКП(б), ВКП(б), ЦК РЛКСМ, ЛКСМ

висвітлюють процеси ідеологічного впливу на дитячу пресу. Так, ще

у 1920 р. на ІІІ Всеросійському з’їзді Російської комуністичної спіл-

ки молоді (РКСМ) було наголошено на розвитку дитячої творчості

шляхом видання дітьми сторінок, журналів, організації виставок

[6, 5]; ЦК РКП(б) у 1924 р. орієнтував фахівців на створення «особ-

ливого типу газети», призначеної для «конкретного прошарку маси

читачів» [6, 6]; у передовій статті провідної комуністичної газети

«Правда» у 1924 р. зазначено необхідність партійного керівництва

піонерськими журналами і літературою, потреба «прийти на допо-

могу порадами і засобами» [6, 8] і т. д.

Закладаючи основи комуністичної педагогіки й теорії дитячого

комуністичного руху, як уважала редакція харківського журналу

«Дитячий рух» (1925. – Ч. 1), необхідно було внести «комуністич-

ний колір» у всі прояви дитячого громадського життя. З травня

1923 р. до лютого 1925 р. значно зросла в СРСР кількість молодіж-

них видань і їхній тираж (відповідно з 53 назв до 81, з 132 тис до

1 млн 456 тис 500 примірників), юнкорівський рух пройшов етап

від десятків до десятків тисяч «пишучих товаришів» [11, 12].

Важли вою зброєю політпросвітньої роботи стали стінгазети, де

юнкори робили перші кроки. Основні навички такої діяльності

з’ясовано в статті М. Потапова, який писав: «Пікор – це будь-який

юнкор, який пише в газети і журнали про життя і роботу піонерів і

пролетарських дітей». Жодних привілеїв чи знаків відмінності він

не має. Навчитися основних навичок він міг у гуртку пікорів, де

його ознайомлювали з потребами комсомольської і піонерської

преси, технікою написання матеріалів, умінням відображати «хоро-

ше й погане», «втягували в активну роботу у стінгазеті» [8, 18].

Фактично ці слова були повторенням вимог, зафіксованих у п. 6

«Про диткорівський рух» із резолюції 2-ї Всесоюзної наради піо-

нерських працівників [6, 11–12]. Тільки в цьому разі використову-

валися поняття «диткор» і «диткорівський рух». До 1925 р. і навіть

трохи пізніше редакції газет поділяли своїх юних дописувачів на

кілька категорій: пікорів (піонерських кореспондентів), шкілкорів

(шкільних кореспондентів), будкорів (будинкових кореспондентів),

сільпікорів (сільських піонерських кореспондентів) і диткорів

(дитячих кореспондентів). Юнкорами в той час називали юних

кореспондентів комсомольських видань, а робсількорами – відпо-

відно робітничих і сільських кореспондентів, які писали до партій-

них видань. Таким чином, основна робота дитячих кореспондентів

мала розгортатися навколо стінгазет і піонерських видань, а їхнє

навчання – зосереджуватися в гуртках при загонах піонерів чи дру-

кованої піонерської преси.

У 1924 р. були розроблені завдання для активних учасників дит-

корівського руху в Україні. Зокрема в збірнику «Супутник юного

піонера» вміщено «Заповіді пікора». До десяти основних кроків

належали такі: 1) стеж за роботою і життям свого загону, всієї орга-

нізації, свого оточення; про все цікаве пиши до газети; 2) будь аку-

ратним; побачив цікаве – відразу придивися й пиши; запізніла

замітка втрачає користь; 3) пиши тільки про те, що сам бачив і

знаєш; чужі слова перевіряй; 4) пиши жваво (малюнками), коротко

і зрозуміло; менше балачок – більше малюнків; 5) не роби із замітки

каші; в кожному дописі висвітлюй лише одне питання; 6) вчися

писати; стеж за правками, які робить редакція; не втрачай духу,

якщо замітка не підійшла, пиши ще; 7) не приховуй вад роботи

свого загону; на помилках ми вчимося; 8) пиши чорнилом, чітко,

розбірливо, з одного боку аркуша; не забувай написати своє прізви-

ще та адресу; 9) завжди підтримуй зв’язок із редакцією, повідомляй

про все хороше й погане в газеті чи журналі; підтримуй свою піо-

нерську пресу, шукай нових передплатників; 10) запрошуй до участі

в газеті чи журналі інших дітей; активно працюй у гуртку корес-

пондентів [4, 202].

Серед багатьох публікацій у збірнику «Піонерія України» важ-

ливими є спогади та свідчення безпосередніх учасників творення

преси для дітей в Україні, зокрема розповідь З. Біленка про журнал

«Червоні квіти», А. Вайшенкера – про двотижневий журнал

«Дитячий рух», В. Куличенка – про «Юний спартак», І. Неходи та

В. Бичка – активних пікорів 20-х рр. ХХ ст. про газету «Юний лені-

нець» та піонерські журнали, В. Лапія – про журнал «Більшо -

виченята» та одноденну газету «На зліт», Т. Горбунцова – про жур-

нал для молодших школярів «Жовтенята», І. Вавилова – про реда-

гування піонерської газети «На зміну» тощо.

Наприклад, В. Бичко – не тільки відомий український поет, він

багато років працював у молодіжній пресі України, був редактором

газети «Зірка», головним редактором видавництва «Молодь»,

редактором журналу «Піонерія». У його спогадах є активне дитин-

ство, створення спартаківської організації у селі, відчуття себе рево-

люціонером, більшовиком. А на цій хвилі – досвід участі в стінній

пресі, співробітництво в харківській газеті «Юний ленінець» (зго-

дом – «На зміну»), публікація поезій і дописів у літературному

додатку «Піонерія» та журналі «Червоні квіти». Про перші журна-

лістські кроки В. Бичко згадував: «Пікорівська робота давала мені

змогу бачити глибше і ширше життя, привчала мене ясно, чітко і

коротко висловлювати свої думки. А це насамперед потрібно кожно-

му, хто береться до літературної роботи» [1, 82—83].

Майже кожне піонерське видання мало редколегію, до якої вхо-

дило юне покоління, яке не тільки писало власні матеріали, а й

переглядало пошту, рекомендувало твори до друку чи відхиляло

дописи. Такий шлях пройшли відомі дитячі письменники України

В. Бичко, І. Нехода, О. Копиленко та ін. Охоче редакції запрошували

до участі відомих письменників. На сторінках журналів «Чер воні

квіти», «Октябрьские всходы», «Піонерія», «Тук-тук» опу бліковані

численні вірші, оповідання, новели й нариси М. Риль ського, П. Ти -

чини, В. Сосюри, Н. Забіли, О. Іваненко, О. Донченка, В. Поліщука,

В. Гжицького та ін. Поряд із ними трапляються підписи: диткор

Ол. Артем’єв, пікор Вільний, пікор Марат, піонер В. Царенко, піо-

нерка Слава, пікор Микола Федоров, пікор В. Бичко та ін.

Притаманною рисою піонерських видань стають гасла й заклики

для утвердження агітаційно-пропагандистського характеру видань,

призначених для підростаючого покоління. Це насамперед спону-

кання до участі в справах індустріального будівництва, виховання

«неорганізованих дітей» (бути їм за приклад), готовність до втілен-

ня комуністичної моралі в побут і навчання. Наприклад, у Харкові,

де виходили всеукраїнські газета «Юный ленинец» і журнали

«Октябрьские всходы», «Червоні квіти» та «Октябрята» (вони мали

спільну редакцію), існувала загальна Редакційна колегія юних піо-

нерів у складі 9 осіб. Вони розбирали піонерський матеріал, вирішу-

вали, що слід друкувати, в якому виданні, в якому відділі; керували

роботою юних пікорів, розглядали різні питання редакційної робо-

ти, стежили за ходом передплатної кампанії.

Існувала така специфіка: спочатку утворювалися районні гуртки

пікорів, потім вони почали виникати при колективах і клубах.

Пікором міг стати будь-який піонер, який хоча б місяць пропрацю-

вав у гуртку. Наприкінці 1924 р. у Харкові налічувалося 12 таких

гуртків. Їхня діяльність відбувалася за однією «схемою»: спочатку

бесіди (як працюють пікори, як слід писати до газети, про піонерсь-

ку пресу, про стінгазети тощо), далі починалася активна участь у

випуску стіннівок; аналізувалася практика публікацій піонерських

видань, нарешті юні кореспонденти випробовували свої сили в напи-

санні заміток. Гуртки обирали собі теми (скажімо, «Піонер у школі»

чи «Піонер вдома»), а кожен пікор намагався написати замітку, яку

потім прискіпливо розбирали в гуртку. Юні кореспонденти також

відвідували друкарні, дізнавалися, як відбувається процес друку.

Таким чином, пікор проходив «бойове хрещення» і міг самостійно

писати, як розповідалося на сторінках журналу «Октябрьские всхо-

ды» (1924. – № 18). У замітці про гурток дитячих кореспондентів

пікор Мулька повідомив, як школярі «розбирали «пам’ятку корес-

пондента», обговорювали питання, чому потрібно писати чітко й

розбірливо, лише на одному боці аркуша; а коли дійшли до напи-

сання замітки, зненацька погасло світло (1924. – № 19/20).

Меті комуністичного виховання підростаючого покоління відпо-

відала перша газета «Юный спартак», яка вийшла 15 грудня 1922 р.

у Харкові як «одноденна газета Харківського міськкому юних спар-

таківців» (функціонувала у 1923—1924 рр.). Першим і постійним

редактором газети став В. Куличенко (псевдонім В. Лір), який так

згадував перший випуск: «Газета приваблювала насамперед своїм

зовнішнім виглядом: надрукували її на тонкому глазурованому

папері, який мав приємний жовтуватий відтінок На такому папері

(імпортному – естонському) тоді навіть книжки рідко друкувалися.

Короткі статті й замітки, писані самими дітьми. Ілюстрації (хоч і

небагато). Словом, навіть професійні газетярі і поліграфісти хвали-

ли нашу новонароджену газету» [7, 85].

Містилася редакція газети в дитячому будинку імені Комсомолу.

Ніякого штату не було. Навіть редактор виконував свої обов’язки на

громадських засадах (у той час В. Куличенко був співробітником

газети «Харьковский пролетарий»). Жодного літературного праців-

ника, художника, фотографа чи коректора. Членами редколегії

стали дитячі кореспонденти – диткори, обрані міським комітетом

юних спартаківців. Усі матеріали обговорювалися на засіданні ред-

колегії, кожен член редколегії приносив по кілька дописів до

наступного номера, агітуючи товаришів у спартаківських осеред-

ках, у школах і дитбудинках.

Постійними були рубрики: «Важливі події», «Життя юних

ленінців по школах», «Наші бесіди», «Новини науки і техніки»,

«Куточок розваг», «Куточок жовтенят», «На колективне обговорен-

ня», «Листи з місць», «Довідник юного ленінця», «Юні ленінці за

роботою» та ін. У статті «Заповіти Ілліча» сформульовані основні

завдання юного ленінця: «Піонер вірний справі робітничого класу.

Піонер – зміна комсомолу. Зв'язок з західними братами, допомога

їм. Зміцнювати завоювання революції – Союз Радянських Соціа -

лістичних Республік. Змичка міста з селом. Вчитися, вчитися, вчи-

тися. Допомога безпритульним, боротьба з неписьменністю».

У лютому 1923 р. на сторінках газети «Юный спартак» була над-

рукована пісня «Ми молоді весняні квіти» вихованки дитячого бу -

динку Тані Карпової. Цю пісню співали на мотив «Інтернаціоналу і,

як стверджувала активна громадська діячка того часу, а пізніше

партійний працівник у Москві К. Максимова, пісня «швидко стала

популярною серед дітвори» [7, 57]. Там були такі рядки: «Ми моло-

ді весняні квіти, Ми діти Молота й Серпа. Ми тільки починаєм

жити, Але вже жде нас боротьба. (Приспів: Ми червонії квіти, Діти

Жовтня й Весни, Інтернаціоналу Правдивії сини)». Завершувалася

пісня рядками: «Комуна – то є гасло наше, Всесвіт – останняя мета,

Хай скрізь горить ясна свобода – Червона, вільна і свята. В похід же,

браття молодії, Ми шляхом волі йдем та йдем… За правду, волю і за

працю Червоний прапор піднесем» (1923. — 10 лют.).

Як уважав редактор «Юного спартака», робота в редколегії бага-

то чого навчала дітей, чимало вихованців ставали потім редактора-

ми стінгазет у своїх осередках чи школах, деякі вже обрали шлях у

велику журналістику. Сам В. Куличенко пізніше працював у редак-

ціях дитячих журналів, видавництві «Молодий більшовик»,

Харківському палаці піонерів та жовтенят, а з 1936 р. – у Москві

директором Центральної станції юних натуралістів.

Активний співробітник «Юного спартака» комсомолець Леонід

Можейко став секретарем редакції, згодом на цій же посаді в «Юном

ленинце» та газеті «На зміну», був редактором журналу «Знання та

праця». Юний, 13-річний диткор-спартаківець Давид Ново плян -

ський, який уже тоді «виділявся серйозним, вдумливим підходом до

кожної замітки», з часом працював у всесоюзних виданнях: «Ком -

сомольской правде» та «Правде». Активний диткор Олександр Лесс

теж став професійним журналістом, працював репортером у мос-

ковських газетах та журналі «Огонек». Доктором фізико-матема-

тичних наук став колишній юнкор Лазар П’ятигорський. Одна з

перших спартаківок Олена Радченко (Радченківна), член другого й

третього складів редколегії «Юного спартака», чимало попрацювала

в інших дитячих виданнях, а згодом – в апараті ЦК КПРС та

Президії Академії наук СРСР.

У грудні 1927 р. виповнилося чотири роки журналу «Червоні

квіти». Редколегія вирішила присвятити кілька випусків тим, хто

творив журнал увесь цей час – редакторам, відповідальним секрета-

рям, художникам, фоторепортерам, прозаїкам, поетам, диткорам і

пікорам. Нариси та зарисовки з фотографіями прикрасили часопис.

Тут опубліковано передову статтю «Чотири роки», розлогий нарис

К. Шелеста «Шлях нашого журналу», спогади Варвари Черед ни -

ченко про «старшу сестру» «Червоних квітів» – журнал «Червона

калина» в Катеринославі; розповідь першого секретаря й технічного

редактора «Червоних квітів» Мих. Биковця та першого редактора

Олеся Громова. «Тіні спогадів» під назвою «Коли розцвітали

«Червоні квіти» подав В. Бичко, згадуючи, як уже перші випуски

часопису «вчили, впливали на дитячу душу й гострили думки та

почуття» [2]. «Старий диткор» згадував свої перші журналістські

кроки («приніс дописа, шарад декілька») у газету «На зміну», а

потім його запросили до журналу: «Я щасливий, бо розцвітав разом

із «Червоними квітами», щасливий, що положив хоч маленьку

частину своєї праці на побудову журналу».

Зі сторінок ювілейного випуску довідуємося про атмосферу пер-

шого періоду творення журналу, про умови творчості молодих, ще

недосвідчених співробітників. Йдеться про Зіновія Біленка (його в

редакції називали «Зінко») – спочатку диткора, а після закінчення

школи він став технічним співробітником журналу. Його обов’яз-

ком був перегляд і сортування диткорівських матеріалів і дописів

дорослих авторів. Він став тією важливою ланкою, що сполучала

редакцію з друкарнею і конторою, де збирають передплату. «Це він

щодня вимірює харківські вулиці від редакції до друкарні, торсає

кого слід, щоб швидше готували малюнки до журналу, друкували

чи виправляли його».

Щодня о 12-й годині дня можна було побачити в редакції Валю

Бичка – «одного з найстарших диткорів», Олександра Бєляєва –

автора нарисів про науково-технічні новини, інколи «забігали» Іван

Сенченко та Варвара Чередниченко. Завжди у пошуку були фото-

граф Бризгалін, художники Іван Шульга, Дейц, Машалов; серйозно

працював редактор мови В. Арфолом. Про перші свої дописи розпо-

віли також пікор І. Нехода та диткор І. Лізенгевич. Можна дізнати-

ся про наполегливість молодих авторів, Гр. Епіка, Ол. Донченка,

В. Сосюри, В. Поліщука та ін. Саме вони були першими творцями

преси для дітей Радянської України у 20-х рр. ХХ ст., їм на допомо-

гу приходили дитячі кореспонденти, які масово відтворювали будні

свого оточення, життя й діяльність своєї «піонерської країни».

1. Бичко В. В. Вона дала мені все / В. В. Бичко // Піонерія України.

1917–1941 : зб.; документи, спогади, фотографії / уклад. І. С. Вави -

лов. – К. : Молодь, 1979. – С. 77–83.

2. Бичко В. Коли розцвітали «Червоні квіти» (тіні спогадів) / Ва -

лентин Бичко // Червоні квіти. – 1927. – Ч. 23. – С. 7.

3. Гусев А. И. Год за годом : из летописи детского коммунистическо-

го движения СССР. 1917–1981 гг. / Гусев А. И. – [4-е изд., перераб. и

доп.] – М. : Молодая гвардія, 1981. – 206 с. : ил.

4. Заповеди пикора // Спутник юного ленинца. – Харьков, 1924. –

С. 202.

5. Зори советской истории : очерки по истории пионерской органи-

зации (1917–1941) / сост. В. Г. Яковлев ; под. ред. И. Г. Гордина. – М. :

Просвещение, 1972. – 271 с.

6. Пионерская печать в документах : сб. / сост. Ю. Н. Вишнев -

ская. – Л. : Дворец пионеров им. А. Жданова, 1972. – 39 с.

7. Піонерія України. 1917–1941 : зб.; документи, спогади, фотогра-

фії / уклад. І. С. Вавилов. – К. : Молодь, 1979. – 320 с.

8. Потапов Н. Шире юнкоровские ряды / Н. Потапов // Юный кор-

респондент. – 1926. – № 1/2. – С. 17–19.

9. Токарська А. Літописець піонерії / А. Токарська // Журналіст

України. – 1984. – № 4. – С. 41–43.

10. Холмов М. И. Становление советской журналистики для детей /

М. И. Холмов. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1983. – 207 с.

11. Ярцев Г. Путь юнкоровского движения / Г. Ярцев // Юный кор-

респондент. – 1926. – № 1/2. – С. 11–13.

Тоді ж Ю. Смолич став актором Червоноармійського театру-студії, з 1922 р. — у театрі ім. Івана Франка. У 1924–1928 рр. працює інспектором театрів Головполітпросвіти Наркомосу УРСР, редагує журнали «Сільський театр» (1926–1929), «Універсальний журнал» (1928–1929), пізніше — «Літературний журнал» (1936–1939), журнал «Україна» (1943–1950).

Ю. Смолич активно виступає з театральними рецензіями, оглядами, статтями, пише одноактівки («Гамбург на барикадах», 1927, «Веселі книгоноші», «Товариш Жінка», «Причал Малютка»). 1925 р. виходить книжка Ю. Смолича «Драмгурток у робітничому клубі». Вже після смерті письменника (26 серпня 1976 р.) було опубліковано книжку статей, рецензій і нарисів 20-х років «Про театр» (К., «Мистецтво», 1977).

Цікавою була спроба видання наприкінці двадцятих років ілюстрованого розважального "Універсального журналу" ("УЖ"), розрахованого на масового читача. "У нащому гурті – згадував Юрій Смолич, – так... розподілились літературно-жанрові устремління: Мар’ямов і Йогансен – нарис, я – наукова фантастика, Шовкопляс – пригодництво і детектив, Слісаренко – сатира. На нашу думку, українська література хибувала, не розвинувши саме цих, урбаністичного характеру, жанрів..." [Смолич, 1978, С. 206].

Чимало років віддав Ю. Смолич найактивнішій діяльності на ниві театрального мистецтва як драматург, актор, критик, режисер, організатор нового театру. Однак у вирішальний для себе момент митець приймає остаточне рішення: «Я вибираю літературу». Цьому вибору письменник лишився вірним назавжди. З найменших літ, згадував Ю. Смолич в «Автобиографии», — захоплювався читанням, де поряд з Жюлем Берном, Майн Рідом, Купером, Буссенаром, були Гоголь і Достоєвський, «зачитувався кожним новим твором Горького і Короленка. Чимало віршів Пушкіна і Шевченка я знав напам'ять з того віку, коли не вмів ще читати» [3] . Захоплення літературою, вважав митець, стало поштовхом до непереборного бажання писати самому. Саме для формування художньої самосвідомості Смолича з його виробленою, сказати б, «літературною», манерою письма мало таке серйозне значення оволодіння надбанням класики. Час громадянського і творчого самоутвердження молодого митця припадає на період боротьби за перемогу Жовтня на Україні. В тих умовах традиції Бєлінського і Добролюбова, Шевченка і Франка, Рилєєва і Некрасова у свідомості юнака збагачувалися «революційним Поетичним словом» — «Дванадцятьма» О. Блока, «Лівим маршем» В. Маяковського. «Голосом революції взагалі і голосом революції в українській літературі зокрема і особливо» стали для Ю. Смолича «Удари молота і серця» В. Еллана, «Плуг» та «Псалом залізу» П. Тичини: «Поезії Тичини і Еллана повели мене і на реальну творчу путь, зміцнивши, конкретизувавши, а далі і реалізуючи моє власне тяжіння до літературної творчості. Вони прямо і безпосередньо допомогли й формуванню мого громадянського світогляду… повели до свідомого і активного жадання віддати і себе, і працю свою, і творчість на посильну участь у комуністичному будівництві, на ствердження комуністичного світогляду… На цьому здобула для мене виразність і конкретність і сама концепція: революція і література» [4] .

Ю. Смолич активно і успішно починає опановувати водночас різні жанри прози: 1924 р. в Харкові виходить, за редакцією В. Еллана, оповідання «Кінець міста, за базаром», збірки «Неділі й понеділки» (1927), «П'ять оповідань» (1930). За соціально-побутовою проблематикою, творчою манерою ці твори середини 20-х років близькі до конкретно-реалістичної стильової течії тогочасної прози — П. Панча («Там, де верби над ставом», «Гнізда старі»), О. Копиленка («Кара-Круча»), Г. Косинки («На золотих богів»), А. Головка («Дівчина з шляху», «Червона хустина»), І. Микитенка («Брати»), Ю. Яновського («Байгород»). У відомій характеристиці основних тенденцій ранньої української прози О. І. Білецький традиційному шляху «ліричної повісті-рапсодії, з інтродукціями й фіналами, з переходом ритму на вірші, з піклуванням про звукову іиструментовку, з музичністю композиції» протиставляє шлях прози як «особливої стихії словесного мистецтва… яка одмітна проти лірики самим способом сприймання дійсності, особливою «іронічною» (іронія може бути і співчутлива) об'єктивністю, особливим ритмом, несхожим на ритм віршів… чіткої, точної — «класичної» прози» [5] .

Зрозуміло, в тих умовах йшлося насамперед про перспективи розвитку прози «класичного» типу, «властивої великим задумам, великим побудуванням», тобто прози розповідно-зображувальної, аналітичної. Ю. Смолич з перших кроків визначив своє місце серед прозаїків-«сюжетників», яких вабила найперше «сучасна сюжетність» (за його власним визначенням уже 70-х років), «публіцистичність, сатиричне забарвлення». Суспільні проблеми 20-х років розроблялися без спеціального заглиблення в індивідуально-психологічні подробиці поведінки персонажів, із виразним наголосом на соціально-публіцистичному началі. Заперечуючи пасивність, статичність як риси «старого» мистецтва, Ю. Смолич виступає за літературу «дійову, конструктивну, динамічну», за підкреслену гостроту сюжетів (протиставлення «заводу» і «базару», «неділі» і «понеділка», героїки Перекопу і буднів непу), де виявляють себе натури цілісні, сильні (кулеметник Павло у «Переможці», Маконя у «Чабанових казаннях»).

Найпомітніший серед уміщених у збірці твір «Хома» (1926»). Складні питання доби відбудови, переходу від героїки боїв до буденної мирної праці, Долі представників старої інтелігенції, складнощі становлення нового: її світосприймання розкриваються у повісті за допомогою внутрішніх монологів, прямої мови, гострих суперечок, відвертих сповідей, марень героя, цитації його листів, подорожніх нотаток, оцінок інших персонажів. Хома — один з тих інтелігентів, що їм «завжди боліло село»; «споглядання селянської стріхи, дядька в смердючому кожусі» штовхало «до романтики», «невиразного протесту». Ця фальшива романтика приводить його до табору «зелених», яких він вважав борцями «в ім'я нації своєї». Лише значно пізніше усвідомив «отаман Хома, на прізвище Архангел» цю свою помилку, чесно, хоробро воюючи на боці червоних.

Тепер «постала інша доба й руба поставила нові складні питання». За роки мирного життя, праці на будівництві Хома «вріс у нове життя», «теперішній Хома мислив себе» своїм у цьому житті. А проте він не відчуває радості від життя, «геройства праці», стає байдужим, внутрішньо спустошеним. Психологія індивідуалізму заважає йому перебороти суперечності буднів: «Я не звик до колективу, я поза його традиціями… Я звик сам наодинці перетравлювати свою жуйку».

Зовсім інше ставлення до життя, революції, справжньої героїки трудових буднів притаманне товаришеві Хоми по будівництву електростанції, колишньому комбригу Миколі Шпаковському: «… Наша сучасність, бачу я, тобі зовсім незрозуміла. Вона чужа тобі, Хомо, хоч лив ти і за неї кров. Ти — поет… Революцію ти розумієш як поезію… Змагання в бою, тріск кулемета, смерть і постійну руйнацію… Отож не революціонер ти й не друг ти революції… Не за революцію бився ти, Хомо, а тільки за руйнацію… Та не така вона для нас. Для нас революція — будень. Наша мета — перебудова світу… Бої, руйнації, краса змагання чи марудна буденна робота будівництва — то тільки різні шляхи, всі потрібні, всі рівноцінні…»

Питання про справжню красу, життєву мету, долю інтелігенції у будівництві нового світу, переборення нею чужих впливів було поставлено самим життям. Відповіді на ці гострі питання шукав Ю. Смолич, шукала вся молода радянська література. Отож потрібні були нові герої, справжні творці життя, і при цьому герої багатогранно, переконливо змальовані. Потрібний був й ширший погляд на дійсність, глибокий аналіз закономірностей життя, суспільних конфліктів. Потрібний був синтез. «Ця можливість синтезу, — писав О. І. Білецький, — гадаємо, вистигає і в українській літературі, і черговим завданням наших письменників буде спроба створити новий революційний роман» [6] .

Зрозуміло тому, що саме створення нового роману стало завданням доби. «Основною, і найважливішою, формою в художньо-літературній продукції, — підсумовує свої погляди на розвиток і завдання окремих жанрів Ю. Смолич, — я вважаю саме роман, тобто твір, який сюжетно і фабульно спроможний охопити й вичерпати задум, що полонив тебе, якнайповніше і якнайвиразніше розкрити перед читачем і людські образи, що хвилюють тебе, і соціальні процеси, котрі заволоділи твоєю увагою» [7] . В українській прозі другої половини 20-х років з'явилися такі романи широкого соціального звучання, як «Бур'ян» А. Головка, «Фальшива Мельпомена» Ю. Смолича, «Майстер корабля» і «Чотири шаблі» Ю. Яновського, «Роман міжгір'я» Івана Ле, «Народжується місто» О. Копиленка, «Шурган» П. Капельгородського та ін.

Це був шлях органічного, розвитку жанру. Разом із тим у 20-х роках було здійснено ряд спроб штучного прискорення цього процесу (під впливом лефівсько-конструктивістських концепцій), заповнення прогалин «урбаністської різножанровості». Таким дещо форсованим видається тепер детективний жанр в українській прозі 20-х років у творчості Ю, Смолича. та його тодішніх літературних однодумців (серед них О. Досвітній, автор творів з проблем міжнародного революційного руху «Американці», «Хто?», «Нас було троє»). Сам письменник пізніше згадував: «Я зухвало намірився на роман, щоправда — пригодницький. Цим і покладено початок серії романів, пригодницько-науково-фантастичних». Йдеться конкретно про роман «Останній Ейджевуд» (1926). Важливість проблематики (загроза імперіалістичної агресії проти Країни Рад, вирішальний бій проти американських імперіалістів) не врятовує, проте, твору, де карколомні пригоди радянських розвідників немовби унаочнюють самодостатнє експериментаторство, штучну конструкцію сюжету. На жаль, схематизмом, використанням традиційних сюжетних «блоків» детективу позначений й роман «Четверта причина» (1930) [8] .

Та нагадуючи про недоліки цих, підкреслимо ще раз, перших в українській радянській прозі зразків пригодницької літератури, нового детективу, треба враховувати принаймні два істотні момента. Вже на цьому специфічному матеріалі Ю. Смолич прагне підійти до відтворення шляхів молодої, української інтелігенції в революцію, «в період зламу епох». Адже, зазначав пізніше сам письменник, із творів попередників майже нічого не можна дізнатись про шляхи формування — «не завжди прості, а найчастіше зовсім не прості. — української інтелігенції в перші пожовтневі часи, саме — в найскладніший період революційних зламів» [9] . Це питання набирало концептуального значення в творчості митця, адже відтворення процесів радянських першопочатків формування української інтелігенції багато в чому визначало характер і спрямування всього подальшого культурного процесу.

Крім того, йдеться про виразне ідеологічне спрямування, утвердження основоположних принципів радянського буття, заразом гостре сатиричне заперечення, викриття — всього того, що заважає справі реалізації революційних ідеалів, насамперед сил міжнародної імперіалістичної реакції, ворожих народові ідеології і практики українського буржуазного націоналізму. В одному ряду з творами П. Тичини («Відповідь землякам»), М. Бажана («Розмова сердець»), П. Панча («Голубі ешелони»), Я. Качури («Чад»), Остапа Вишні, В. Сосюри, М. Рильського стоять книжки сатиричного циклу Ю. Смолича, що являють собою новий жанровий різновид української радянської прози.

Цикл сатирично-публіцистичних творів, політичних памфлетів за своєю сутністю, відкриває повість «Півтори людини» (1927). Повість має перехідний характер, тут ще не знайдено рівноваги між розгортанням детективної фабули (замахи, викрадення таємниць, стрілянина і т. Ін.) і спробами розкрити будівничий пафос перетворення життя.

Наступний сатиричний роман письменника «Фальшива Мельпомена (Піші аргонавти)», опублікований 1928 р., поєднує гостровикривальний пафос політичного памфлета з елементами психологічної прози. Композиція твору охоплює історію заснування і цілковитого розвалу петлюрівської організації, що замаскувалася, обравши легальну форму театральної трупи (верховоди її виходять з таких міркувань: «… кому ж, як не артистам, втиснутися в довір'я більшовиків, що в них же театр у такій само пошані, як і кулемет… По-друге, акторство — це така професія, що до неї найлегше рук прикласти, зовсім її не знаючи»). Ю. Смолич послідовно використовує зброю сатиричного загострення, вбивчого сарказму чи ущипливої іронії для демаскування справжнього обличчя українського буржуазного націоналізму, викриття приреченості, безперспективності цих антинародних дій.

Характеризуючи особливості задуму і розгортання дії сатиричного роману, Майк Йогансен писав: «Шовіністична організація подана в перебільшеному оперетковому плані… Оперетковість, фальшива театральність шовіністичних організацій підкреслюється, акцентується театральною маскою організацій. Позери, що вимахують картонним мечем, законспіровуються акторами. Так ізнову фабульна розробка ховає в собі глибокий символічний зміст. Театральна реальність стає реальною театральністю» [10] .

Ю. Смолич наголошує: сама радянська дійсність, сила впливу живої реальності руйнують буржуазно-націоналістичні ілюзії, розвіюють «серпанок дурної середньовічної романтики». Це показано, зокрема, на прикладі еволюції Котигорошка, в його підкреслено-пафосних розмовах-сутичках з Марусею, ентузіасткою «справжньої боротьби за давніші ідеали»; ідейне навантаження їхніх суперечок у загальній структурі виділяється композиційно — вони завершують, підсумовують кожний з розділів твору. Водночас всеосяжна іронічна інтонація не тільки викриває «романтичні химери» служителів «фальшивої Мельпомени», а й створює своєрідну інерцію стилю, неправомірно забарвлює подекуди й образи представників нового світу. Завдяки цьому, показавши нікчемність класового ворога, автор (за його власним визнанням уже на початку 50-х років) був позбавлений можливості «розкриття змісту ідей, які протистоять ідеології буржуазного націоналізму… показу самої боротьби народу проти ворожої ідеології…» [11] .

У «Фальшивій Мельпомені» молодий прозаїк в умовній художній формі реалізує задум «показати в рамках однієї книги всю гаму відтінків умонастроїв інтелігенції, обманутої буржуазними націоналістами» [12] , розкрити чинники соціального плану, що формують її поведінку та світовідчуття (своєю проблематикою й підкреслено «експериментальною» формою до цих творів Ю. Смолича наближаються «Інтелігент» А. Скрипника, «Голяндія» Д. Бузька). Цю лінію продовжує наступний його роман «По той бік серця» (1930), що має подвійний — теж сатирично багатозначний — підзаголовок-автокоментар: «Неймовірні, і дедалі — неймовірніші, пригоди парубка з променистими очима та його побратима з великим заростом на лобі. Роман-хроніка з життя одного мого знайомого». Поширений у тодішній прозі мотив показу роздвоєння натури дрібнобуржуазного інтелігента Ю. Смолич переосмислює, доводить до краю, до буквального роздвоєння, «розщеплення» героя, «одного знайомого». Цей мотив у принципі відомий як у зарубіжній (А. Шаміссо, Р.-Л. Стівенсон), так і вітчизняній літературі (Достоєвський, Горький).

Клим — «парубок з двійком бездонних, вічно променистих очей. Вони грали райдугою повного спектра й дивилися так далеко, що присутнім робилося моторошно». Проте раз у раз виявляється, що цей сучасний Кандід фактично не бачить навколишнього життя, не розуміє реальності. За десять буремних років він встигає «всім владам щиросердо служити», а тепер він є «членом і активістом нового життя». Головним об'єктом сатиричного викриття виступає в калейдоскопічній зливі пригод його «побратим» Клим Шестипалий. Цей «двійник» — «з віспою й вітром подзьобаним обличчям без лоба, з дегенеративним заростом майже до перенісся» — «з діда-прадіда дрібний власник», з діда-прадіда свинопас, що прагне будь-що «вийти з свиней на чоловіка». Куркуленко, войовничий міщанин, пристосуванець-перекотиполе, він живе за принципом «краще я вдарю, ніж мене битимуть», має виняткові здібності «щасливо виплутуватися з складної ситуації з найбільшим для себе зиском».

Революція викинула цього запеклого ворога за межі батьківщини, та він «непотоплюваний»: «повернувся в Берлін і почав тут будувати Україну», відкриває кав'ярню «Мрія на чужині» з сумнівною репутацією. Майстерно використовуючи сарказм, іронію, письменник дає узагальнюючу характеристику націоналістичним запроданцям, прислужникам різних чужоземних господарів: «Многогранні здібності цього чоловіка були очевидні. Невже це той чолов'яга, що якихось п'ять-шість років тому пас свині десь в українському селі — Бережанах чи Занудинцях?.. Дай тільки їм ходу, розсунь тільки їхні занудинські обрії, простели від них шляхи в Європу — і скільки власників кав'ярень, завхазів, національних діячів, лікпомів і комендантів контррозвідок в офіцерському рангу, без права на цей ранг, або штукарів, що закладають бомби в роялі, — постачать вони на світову арену!»

Точність сатиричного прицілу викриття цих кривавих ворогів, що в Берліні прикрашають себе «фашистськими хрестиками, вдало переробленими з старого тризуба», створює навіть своєрідну проекцію на наші часи — до сучасних кривавих «штукарів» міжнародного імперіалістичного тероризму, найманих «солдатів удачі». Втім, шкода, що молодий автор у цьому творі не використав усіх можливостей для остаточного демаскування реальної небезпеки носіїв буржуазно-націоналістичної ідеології, зменшуючи, так би мовити, калібр своєї зброї — від сатири до іронічної посмішки, гумористичного анекдоту, комізму ситуацій тощо… В третій частині роману поступово знімається уявне протиставлення — «двійники», «побратими» зводяться в одну постать. Та певна недооцінка сил цього ворога виявляється у штучно полегшеному фіналі — сцені цілком випадкової загибелі Клима Шестипалого на аеродромі, після чого від персонажа лишилася лише «легенька пара… хмарка випаровань… чи камінь парою дихав після холодної ночі, чи випарувався кінський послід…». Тому не можна не погодитися з критичними зауваженнями дослідників творчості прозаїка (Є. Старинкевич, В. Піскунов) щодо певної непослідовності автора у використанні різних можливостей зброї сміху для демаскування підступного класового ворога.

Новий твір публіцистичної прози Юрія Смолича — роман-памфлет «Сорок вісім годин. Книга про те, що було, що мало бути, що могло бути і чого не було» (1933), порівняно з попередніми творами письменника, відзначається цілісним характером, реалістичною основою композиції, чіткістю і послідовністю проведеного до кінця протиставлення двох світів. Це було зразу ж відзначено критикою. В доповіді на Першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників І. Кулик підкреслив знаменну рису його творчої еволюції: «У новому романі «Сорок вісім годин» Смолич з усією рішучістю зосереджує увагу на класовій пильності, протиставляє наше радянське соціалістичне будівництво системі капіталістичної експлуатації» [13] .

Абсолютно новим і для митця, і для нашої прози був самий пафос твору, його радісний, життєствердний, мажорний тон, що відповідав самій атмосфері оновленого життя, великим успіхам соціалістичного будівництва. Цей оптимістичний пафос відзначив І. Сенченко, що сам переживав у цей час творчий злам: «… Роман «Сорок вісім годин», річ найбільш оригінальна з того, що з'явилося в ті роки в українській прозі. Це була книга, в якій стопився найніжніший ліризм з феєрверком гротесків… Мабуть, ніколи раніше романіст не писав з таким натхненням, як у ті дні. Роман «Сорок вісім годин» — сяюча книга. Вона красива сонячним ентузіазмом радянського народу» [14] .

Принциповою новизною відзначається й сама побудова твору, про що автор прямо повідав читачам, полемічно зіставляючи його з власними творами і звичними шаблонами критики: «Це не роман, дарма, що тут є і жінка, і любов, і смерть. Цс й не збірка новел, дарма, що тут безліч самостійних ситуацій, самостійних персонажів та самостійних пригод. Але це так само й не трактат чи науковий виклад, дарма, що тут до біса наукового матеріалу та ще більше ненаукової риторики. Проте це й не літературне ревю, дарма, що тут чимало фейлетонів і ще більше оглядів. Це також і не хитроумна містифікація…»

Справді, всі ці елементи структури можна побачити в книзі. Величезний фрагментарний матеріал вкрай різноманітного політичного характеру, актуальна на той час газетна інформація про життя різних країн світу, про розподіл і перерозподіл сфер впливу, про кризові явища у капіталістичному світі — аж до індексів видобутку нафти і перспектив виробництва штучного каучуку — підпорядкований головній авторській думці, контрастному зіставленню розвитку соціалістичного суспільства і кризи світу капіталізму. Дві доби подорожі поїздом за маршрутом Москва — Одеса немовби концентрують сюжетну дію, в центрі якої розповідь про трьох «безробітних» мільйонерів — мосьє Абеля, сера Ейбла і містера Хо, що заснували акціонерну компанію «AXA» з метою вивчення й освоєння радянського ринку, збуту своїх застарілих товарів.

Знайомство з радянською дійсністю розвіює ілюзії акціонерів-мільйонерів, вони починають вбачати в успіхах ненависного їм радянського суспільства смертельну загрозу самому існуванню світу капіталізму. Страх, ненависть керують тепер їхніми діями, вони виступають за припинення торгівлі, бойкот Країни Рад і замість мирної торгової компанії засновують «інтернаціональний концерн війни».

Сьогодні, враховуючи наш історичний досвід, слід віддати належне точності передбачення і узагальнення, притаманного справжньому мистецтву.

Поетика контрасту визначає побудову твору. Ю. Смолич так охарактеризував художню інтерпретацію опановуваного ним матеріалу: «Я скомпонував зміст книги, ідучи, власне, за перенесеним у літературу принципом політичного плаката: виразність композиції, ударна деталь, гротеск для негативних образів» (Розмова з читачем, с. 75). Повнота уявлення про радянську дійсність, перспективи її розвитку виникає як наслідок проведеного до кінця структурного принципу. Світ соціалізму — криза капіталізму. Харків і Чікаго. ХТЗ і заводи Форда. Три мільйонери — три радянські робітники — три представники робітництва капіталістичних країн. Смерть банкіра Пірпонта Бетлехема — і народження дитини робітницею-комсомолкою Зіною Козуйок: «Сорок вісім годин. Це винятково важкі пологи… Життя народжується в муках…»

Реалістична за своїм наповненням символіка зіставлень, чіткість і послідовність розгортання публіцистичного сюжету, активна авторська позиція, безпосередньо виявлена в образі автора, у розлогих промовах Смолича-гіда, — усе це так чи інакше працює на розкриття загальної ідеї твору, сприяє утвердженню в ньому неминучості поступу соціалізму. Втім, обрана письменником манера оповіді дещо звужувала можливості змалювання індивідуальних характерів у всій повноті їхнього самовияву позитивні персонажі не так протидіють, як протистоять негативним, вони не показані в русі саморозвитку. Та при всьому тому досвід роботи над твором мав принципове значення для подальшого розвитку письменницької майстерності Ю. Смолича. Він говорив: «В прийомах компонування роману, в окремих його частинах я використовував якнайширше всі жанри публіцистики — памфлет, огляд, фейлетон, статтю, гумореску, нарис, скетч… Роман… мені, письменникові, дав дуже багато. Після цієї книги я став публіцистом: публіцистичні статті, памфлети і фейлетони, які я написав з того часу, — все це запліднено «екзерсисами» в романі «Сорок вісім годин» (Розмова з читачем, с. 76–77).

Плідним було й звертання Ю. Смолича у цей період до наукової фантастики. В російській літературі вже набули визнання такі твори, як «Аеліта», «Гіперболоїд інженера Гаріна» О. Толстого, «Людина-амфібія», «Голова професора Доуеля» О. Бєляєва, в українській же прозі цей жанр ще тільки формувався («Фантастичне оповідання» І. Сенченка, «Ідуть роботарі» В. Владка, «Червона ракета» П. Лісового, «Кришталевий край» Д. Бузька). Для Смолича характерне виразне бажання розвинути цей жанр в українській прозі і водночас розвінчати (інколи шляхом пародіювання) вироблені штампи буржуазної фантастики.

Романи, що складають трилогію «Прекрасні катастрофи», — «Господарство доктора Гальванеску» (1929), «Що було потім» (1934), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932), — в широкому плані об'єднані проблемою долі науки в сучасному світі, взаємозв'язку розвитку науки і суспільного прогресу. Прогрес науки служить людству лише тоді, коли науково-технічні звершення використовуються в ім'я щастя і здоров'я людей, в ім'я миру і життя на землі.

Як відомо, у нашій сучасній науковій фантастиці технічні ідеї та гіпотези вже не є самодостатніми величинами, на першому плані постають суспільно-моральні питання, філософське осмислення конфліктів і проблем дійсності. Фантастичні «допущення», екстраполяція можливих змін, гіперболізація того, що намічається у житті чи лише припускається, дозволяють — у широких межах реалістичного мистецтва — моделювати ситуації, що не вписуються в рамки емпірики, ставити уявні експерименти, які виходять за межі «здорового глузду», уявлень про можливе і неможливе. Наука в трилогії Ю. Смолича стає предметом безпосередньо. гр художнього зображення, відтворюється в образах учених (радянських і зарубіжних) та їхніх ідей, причому відчутно змінюється образний лад, сюжетобудова, стиль. Науково-фантастичні романи Ю. Смолича репрезентують на певному етапі розвитку різновиди жанру: роман-застереження («Господарство доктора Гальванеску») з наголосом на проблемі відповідальності вчених, необхідності законодавчого та морального регулювання їхньої діяльності; роман науково-прогностичного плану («Що було потім»); роман соціально-прогностичного плану, роман-утопія («Ще одна прекрасна катастрофа») з наголосом на перспективі позитивного розв'язання соціальних проблем.

У «Господарстві доктора Гальванеску» фантастична фабула, пригодницький план є засобами розкриття реальності проблеми гостросоціального плану. Страхітливі експерименти мракобіса від науки спрямовані на те, щоб можливості «біоконструювання» використати для перетворення людей на безсловесних роботів, позбавлених волі і свідомості, «спростити людський організм» до «організму рослини».

У романі поставлена проблема відповідальності людей науки, тих сил, що визначають її розвиток, за характер використання досягнень науково-технічного прогресу, необхідність боротьби проти того, щоб видатні винаходи вчених не ставали в руках реакційних кіл капіталістичного суспільства загрозою для людини, а сьогодні — тотальною загрозою існуванню життя на Землі. У цьому можна вбачати актуальне звучання фантастики митця, погляди якого висловлює в романі молода радянська дослідниця Сахно: «Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя — над усе!»

За принципом широкого соціально-історичного протиставлення розгортається дія наступного роману трилогії — «Що було потім». У центрі сюжету вже не герой-одинак, а науковий колектив на чолі з професором Трембовським. Докорінно відрізняються й методи діяльності вчених, утверджується моральна і наукова перевага радянської науки. Наукову проблему — розгадку таємниці винаходу Гальванеску — успішно розв'язано. Проте йдеться не лише про конкретні досягнення хірургії чи фізіології. Утверджується перемога нашого світогляду, нашого способу життя, гуманістичних засад радянської науки.

Питання взаємодії суспільства і науки в іншому аспекті постає у творі «Ще одна прекрасна катастрофа». Індійський учений Нен-Сагор засновує новітнє «сонячне місто» — Геліополь, засобами геліотерапії і всеохоплюючої профілактики створює покоління нових гармонійних і дужих «сонячних людей». Поступово вчений починає усвідомлювати, що використання досягнень науки в інтересах людини в умовах колоніального режиму в тодішній Індії неможливе без здійснення «соціальної профілактики» — «соціалістичної організації життя, побуту і праці». Закономірно, що Нен-Сагор, переживши крах своїх утопічних ілюзій, опиняється у відкритому конфлікті з колоніальними властями та їхніми прислужниками від «науки», стає на бік національно-визвольного руху. Катастрофа Нен-Сагора «прекрасна», бо вона є відмовою від аполітизму і розкриває справжню перспективу розвитку науки, соціального прогресу.

О. І. Білецький, аналізуючи процеси розвитку української прози в 20-ті роки, відзначав, зокрема, й внесок Ю. Смолича у становлення науково-фантастичного жанру, «майстерність розповіді, «інтерес до сюжету, до інтриги і фантазії» — це «книги, які увійшли в історію нашої літератури» [15] . У творчості митця художній пошук стає плідним тоді, коли взаємопов'язані завдання жанротворчі, стильові пошуки — з розкриттям боротьби ідей у живих взаєминах людей.

Набутий. художній досвід давав, письменникові змогу вирішувати масштабніші творчі завдання. Від умовності ситуацій, вигаданих персонажів Ю. Смолич рішуче й остаточно переходить до осмислення і художнього відтворення реальних соціальних-конфліктів, життєвої конкретики подій та образів.

В. Г. Бєляєв.

Примітки

1

Смолич Ю. Революція і письменник. Нотатки з першого покоління. — «Вітчизна», 1967, № 11, с. 166.

(обратно)

2

Смолич Ю. Головне — що сказати людям. — У кн.: Література і сучасність. К., 1977, вип. 10, с. 176–177.

(обратно)

3

Смолич Ю. К. Автобиография. — В кн.: Советские писатели. Автобиографии в двух томах. М., 1959, т. 2, с. 369.

(обратно)

4

Смолич Ю. Революція і письменник, с. 165.

(обратно)

5

Білецький О. Проза взагалі і наша проза 1925 року. — Зібр. праць. У 5-ти т. К., 1966, т. 3, с. 36.

(обратно)

6

Білецький О. Проза взагалі і наша проза 1925 року. — Зібр. праць:. У 5-ти т. К., 1966, т. 3, с. 36.

(обратно)

7

Смолич Ю. Головне — що сказати людям, с. 172–173.

(обратно)

8

Між іншим, Ю. Смолич у спогадах про М. Йогансена згадував про «конфуз, що трапився з книжкою»: видавничий редактор (Клебанов), що був й упорядником якогось альманаху в тому ж видавництві «ЛІМ», «взяв з книжки один розділ для альманаху, але… забув його потім покласти назад, у рукопис. Рукопис так і набрали, а тоді надрукували без цього розділу. А розділ цей був основним, у якому розкривалася таємниця технічного винаходу, про який йшла мова в романі (ультразвук), і без цього розділу повіствування ставало просто безглуздим» (Смолич Ю. Розповідь про неспокій. К., 1968, с. 148–149). Досить показово, що ні тодішня критика, ні пізніші дослідники не помітили цього видавничого «конфузу».

(обратно)

9

Смолич Ю. Розповіді про неспокій немає кінця. К., 1972, с. 45.

(обратно)

10

Йогансен М. Про творчість Ю. Смолича. Спроба характеристики. — «Критика», 1929, № 12, с. 58.

(обратно)

11

Смолич Ю. Розмова з читачем. К., 1953, с. 66. Далі посилаючись на це видання, вказуємо сторінку в тексті у дужках.

(обратно)

12

Піскунов В. Творчість Юрія Смолича. К., 1962, с. 84.

(обратно)

13

Первый Всесоюзный съезд советских писателей. Стенографический отчет. М., 193.4, с. 46.

(обратно)

14

Про Юрія Смолича. К., 1980, с. 9. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо сторінку в тексті в дужках.

(обратно)

15

Білецький О. Зібр. праць, т. 3, с. 44, 41.

http://coollib.com/b/313423/read

Очерк М. Розенфельда

Очерк В. Владко:

http://meshok.ru/item/27558990_%D0%97%D0%...

82%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%8F_15_1933_%D0%B2 %D0%BE%D0%B4%

D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B7%D1%8B_%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BE %D0%B2%D0%

BE%D0%B7_%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8C?from_recommended=right_list