В статье проанализирована деятельность ленинградского отделения издательства «Советский писатель» в 1941 г., когда основной задачей всех издательств стал выпуск книг обо-ронного значения. В течение первых месяцев войны отделение подготовило около тридцати

изданий, многие из которых сегодня являются библиографической редкостью. После сентября 1941 г. издательство в Ленинграде фактически не функционировало, так как в результате прямого попадания бомбы помещение редакции было разрушено.

1941 год должен был стать для ленинградской редакции «Советского писателя» рекордным по количеству планируемых к печати книг: в проекте

тематического плана стояло 40 названий, в резерве было указано 24 рукописи [5, л. 3–4]. Пожалуй, са-мыми значительными, но не реализованными про-

ектами были собрания сочинений М. Зощенко и Ю.Тынянова — первые тома собраний стояли в те-матическом плане. Ожидалась рукопись А. Н. Ле-

скова о жизни и творчестве отца — Н. С. Лескова. Об истории этой рукописи рассказал в своих вос-поминаниях А.Н.Узилевский [7, с.29–32]. В резер-

ве значились произведения А.Н.Толстого «ПётрI» (договорные отношения по которому были начаты еще в 1934 г., но так и не завершились выпуском

книги) и «Хождение по мукам» (заключительная часть трилогии вышла в конце 1941 г.). В мае 1941 года ленотделение "Советского писателя" выпустило последний роман А.Р. Беляева "Ариэль", в издательском тематическом плане также значилось переиздание "Головы профессора Доуэля", но оно осуществлено не было. Учитывая рост количества планируемых к печати книг, руководство издательства присту-пило к расширению редакционного аппарата:в штатное расписание, помимо должностей главного редактора, редактора-организатора, за-ведующего редакцией и заведующего отделом «Библиотеки поэта» были введены должности художника-консультанта, старшего техреда и старшего корректора [8, л. 1].

Довоенный архив издательства содержит документы, отражаю-щие прохождение рукописей в производстве [3; 4]. И хотя протоколы и стенограммы редак-ционных советов практически не сохранились, отдельные выписки из них находятся в личных делах авторов по первому кварталу 1941 г. Из них мы узнаём, какие мотивировки, помимо традиционных, служили поводом для принятия

решения об издании рукописи в канун Великой Отечественной войны. Например, выписка из рукописи Б. Лихарева «Записки сапёра» (о вой-не с белофиннами) свидетельствует: «рукопись принять... считать необходимым срочно выпу-стить в свет, принимая во внимание её большое оборонное значение (курсив наш. — Е. Н.)

https://fantlab.ru/edition141534

https://data.fantlab.ru/images/editions/p...

О романе А. Зонина «Адмирал Нахимов» гово-рится: «считать необходимым издание книги в объёме 15 л. Ввиду того, что вариант книги был издан Военгизом для закрытого распростране-ния, и ввиду того, что представленная автором книга подвергнута коренной переработке, воз-будить ходатайство перед центральным изда-тельством о разрешении издания книги Зонина,

имеющей большое оборонное значение (курсив наш. — Е. Н.)» [1, л. 36].

За первые пять неполных месяцев 1941 г. отделение успело выпустить 32 издания, более половины из них входили в годовой план. На-чавшаяся война перестроила всю работу изда-тельства. А. Узилевский рассказывает: «Ушли на фронт сотрудники издательства, способные носить оружие. Первым был призван Николай Брыкин; выполнять директорские обязанности по совместительству стал Павел Федорович Герасимов, известный тогда в писательском и издательском мире директор Ленинградского отделения Гослитиздата. При тусклом свете коптилок продолжали работу корректоры , тех-реды, выпускающие, производственной дея-тельностью руководил хорошо знавший изда-тельское и типографское дело Г. Драгунский. Главный редактор Александр Михайлович Семенов был единственным редакционным ра-

ботником» [7, с. 32–33].

За первые месяцы войны отделение подго-товило 19 книг, большая часть которых – мало-объёмные и малоформатные издания о героизме советских воинов. «Написать художественное произведение в малом объёме было не просто, но это диктовалось обстоятельствами военного времени. Боец должен был успеть прочитать такую книжечку за короткое время относитель-ного затишья на фронте» [7, с. 33]. Отметим, со ссылкой на А. Узилевского, что серия этих книг была инициирована В. К. Кетлинской – первым секретарём Союза писателей Ленинграда. Она же в числе первых написала для серии очерк «Скорость». Короткие очерки и рассказы летом 1941 г. были подготовлены В. Кавериным («Са-лют» и «Трое»), И. Краттом («Партизаны» и «Шестой хейнкель»). В соавторстве был написан рассказ «Разъезд 105» детскими писательница-ми Д. Л. Бродской (погибла в блокаду в 1942 г.) и А. Г. Голубевой. В примечании на начальной полосе этих изданий можно встретить слова о том, что всё рассказанное на страницах книги произошло в реальной жизни: например, рас-сказ В. Каверина «Трое» основан на подлинных фактах, приведённых в газете «Красный флот» от 8 июля 1941 г., в основу рассказа И. Кратта «Партизаны» лёг действительный случай, отра-жённый в сводках советского информбюро.

П. Лукницкий записал в своём военном дневнике 4 сентября 1941 г.: «Мы, корреспон-денты ТАСС, ждём направления в части и фрон-товых пропусков. Но заниматься нами сейчас, конечно, некому. Что ж!.. Дела у меня хватает и здесь, в самом Ленинграде! Как бойцы нуж-даются в винтовках, так газеты и издательства ждут от писателей действенного оружия – сло-ва... За последние дни написал для “Советского писателя” пять рассказов и немало статей для газет» [2, с. 39]. Сборник рассказов П. Лукниц-кого «Друзья» был напечатан уже в сентябре.

Два издания для серии подготовил Н. Ни-китин в соавторстве со Вс. Лебедевым – «Удар Брусилова» и «Чапаев на германском фронте». Вскоре соавторы выпустили книги «Как Воро-шилов встретил немцев и как Щорс их проводил» (Л.: Детгиз, 1941) и «Как в 1916 году русские войска прорвали австро-германский фронт» (Л.: Политуправление лен. фронта, 1942).

Историческая тема первых военных книг не ограничивалась событиями Гражданской войны. «Советский писатель» выпустил в свет книги, говорившие о героизме и патриотизме наших предков: С. Хмельницкий «Ярославич», Е. Федоров «Повесть о храброй и героической партизанке Василисе» о войне 1812 г. Интерес-но, что последнее произведение было опублико-вано в сборнике Е. Федорова «Уральские пове-сти», вышедшем в «Советском писателе» пятью месяцами ранее, где оно называлось «Повесть о злоключениях первого русского золотоискате-ля». В послевоенном сборнике автора (Л.: Сов. писатель, 1946) к повести вернулось довоенное название. Были переизданы партизанские рас-сказы Л. Канторовича, сборник которого вышел в январе 1941 г., а сам автор героически погиб в самом начале войны – 30 июня.

В первые месяцы войны Ленотделение выпу-стило два коллективных сборника под единым названием «Родина зовет», в которых были опу-бликованы произведения А. Ахматовой, М. Зо-щенко, В. Каверина, М. Слонимского, В. Кет-линской, И. Кратта, А. Беляева, Б. Лавренёва и других ленинградских писателей и поэтов.

Произведения, связанные с войной, были созданы и литературоведами: И. А. Груздев под-готовил очерк «Максим Горький о фашизме», Б. В. Казанский, «не писавший до этого време-ни художественных произведений, в короткий срок написал книжечку “Счетовод Протасьев – рассказ артиллериста”» [7, с. 34].

241

Учёные записки ЗабГГПУ

В журнале «Звезда» (№ 9, 1941) была опубли-кована подробная рецензия на книги Ленотделе-ния «Советского писателя», вышедшие в первые месяцы войны. Прозвучавшая в рецензии оцен-ка этих изданий выявляет их несовершенство. В книгах видны следы спешки: материалы по-верхностны и недостаточно значительны, тек-сты стилистически небрежны. «Выпуская серию оборонных, патриотических брошюр, – писал рецензент, – необходимо или отобрать то луч-шее, что появилось в это время в периодической печати, или дать наиболее художественно полно-ценные произведения, в которых злободневные боевые эпизоды нашли бы свое углублённое ху-дожественное выражение. Судя по первым вы-пускам таких книжек, вышедших в издательстве “Советский писатель”, эта задача ещё далеко не разрешена, и материал, появляющийся в пе-риодической печати, часто гораздо актуальнее и значительнее, чем те книжки, которые вышли в свет» [6]. Надежде, выраженной в рецензии: «Перечисленные здесь книжки – только начало большой и важной работы издательства по соз-данию оборонной литературы» [6], к сожалению, не суждено было сбыться.

Издательство продолжило бы и дальше вы-пускать книги, но в одну из сильных бомбежек 22 сентября 1941 г. на территории Гостиного двора, где все довоенные годы размещалось отделение «Советского писателя», разорвалась бомба, здание рухнуло. П. Лукницкий писал в своем дневнике (запись от 27 сентября 1941 г.): «Разрушено издательство “Советский писатель”, убиты давние мои знакомые (только за день до этого в последний раз я разговаривал с ними): Таисия Александровна, редактор Татьяна Ев-сеевна [Т. Е. Гуревич, литературный секретарь Ю. Тынянова], корректорша, старший бухгал-тер — всего восемь сотрудников издательства. Двое тяжело ранены. Директор издательства А. М. Семенов, извлеченный из-под обломков через семь-восемь часов, тяжело ранен в лицо» [2, с. 76]. Несколько расходится с этой дневни-ковой записью свидетельство А. Узилевского:

«Под обломками оказались многие сотрудники, пять из них были заживо погребены; погибло много рукописей и корректур. С того дня до кон-ца войны ленинградское отделение издательства прекратило свою деятельность...» [7, с. 35].

Последний документ военного времени, сохранившийся в архиве, — объяснительная записка от 28 марта 1942 г. в Бюро заборных продкарточек Куйбышевского района, в кото-рой отмечается, что штатное расписание на 1942 г. не утверждено «ввиду выезда Правления из Москвы», но в прилагаемой справке назы-ваются фактические сотрудники Ленотделения на 1 апреля 1942 г.: директор П. Ф. Герасимов, главный редактор А. М. Семенов, редактор «Библиотеки поэта» А. Г. Островский, зав. про-изводством Г. Б. Драгунский, его заместитель, главный бухгалтер и курьер.

В военные 1942–1945 гг. рукописи ленинград-ских авторов, выходившие под маркой «Советско-го писателя», печатались, в основном, в Москве. Среди них две книги О. Берггольц, написанные в блокадном городе: «Ленинградская тетрадь» (1942) и «Ленинград» (1944), куда вошли «Ле-нинградская поэма» и «Февральский дневник». В 1943 г. был напечатан сборник рассказов В. Каве-рина «Мы стали другими», повесть Н. Раковской «Мальчик из Ленинграда» и сборник М. Слоним-ского «Председатель горсовета». В Москве вышел

посмертный сборник избранных стихов Ю.Инге «Вахтенный журнал» (поэт погиб в самом начале войны). Некоторые издания «Советского писа-теля» готовились к печати в Ташкенте и Казани. Так, книга Н. Тихонова «Ленинградские рассказы

стихи» вышла в Ташкенте в 1942 г.

Деятельность Ленинградского отделения издательства «Советский писатель» была воз-обновлена летом 1945 г. Сначала представи-тельство издательства отслеживало печать московских изданий, а с 1946 г. составляло и собственный тематический план, осуществляя необходимую редакционно-издательскую под-готовку книг ленинградских литераторов.

Список литературы

1. Дело автора П. П. Евстафьева // ЦГАЛИ СПб. Ф. 344. Оп. 1. Д. 63. 47 л.

2. Лукницкий П. Сквозь всю блокаду. Л. : Лениздат, 1988. 720 с.

3. Оперативные отчеты о выполнении плана отделением за январь-июнь 1941 г. // ЦГАЛИ СПб. Ф. 344.

Оп. 1. Д. 56. 28 л.

4. Планы сдачи рукописей в производство на II кв. 1941 г. // ЦГАЛИ СПб. Ф. 344. Оп. 1. Д. 55. 3 л.

5. Проект тематического плана отделения на 1941 г. // ЦГАЛИ СПБ. Ф. 344. Оп. 1. Д. 54. 4 л.

6. Степанов Н. Оборонные книги издательства «Советский писатель» // Звезда. 1941. № 9. С. 97.

7. Узилевский А. Дом книги : записки издателя. Л. : Советский писатель, 1990. 544 с.

8. Штатное расписание и смета административно-управленческих расходов на 1941 г. // ЦГАЛИ СПб.

Ф. 344. Оп. 1. Д. 94. 18 л.

Статья поступила в редакцию 22 ноября 2011 г.

242

http://cyberleninka.ru/article/n/lenotdel...

Книги для детей, изданные в Ленинграде в годы Великой Отечественной войны.

Указанные издания — выписка из каталога, предоставленного Музеем-библиотекой "КНИГИ БЛОКАДНОГО ГОРОДА" в ходе проекта "БЛОКАДА ЛЕНИНГРАДА В ТВОРЧЕСТВЕ ДЕТЕЙ" в 2003 году.

С 2003 года все три тома каталога вошли в собрание книг Ленинградской областной детской библиотеки.

ТОМ 1

Издания 1941-1942 гг.

Дар Д.Я. Господин Гориллиус: Фантастическая повесть/ Д.Я.Дар.-Л.: СПб., 1941.-104с.-15000 экз. Подп. к печ. 10.08.41.

За Родину.-Л.: Детгиз, 1941.-20с.: ил.-(Пионеру и школьнику).-50000 экз. Подп. к печ. 11.07.41.

Каверин В.А. Наши защитники/ В.А.Каверин; Рис. А.Ф.Пахомова.-Л.;М.: Искусство, 1941.-28с.: ил.-25000 экз. Подп. к печ. 23.10.41. Формат 85х117 мм.

Кетлинская В.К. Танкисты/ В.К.Кетлинская.-[Л.]: Госполитиздат, 1941.-32с.-(Герои Отечественной войны советского народа).-50000 экз. Подп. к печ. 26.08.41.

Лавренёв Б.А. Выстрел с Невы: Морские рассказы/ Б.А.Лавренев.-М.;Л.: Военмориздат, 1941.-116с.

Лихарев Б.М. Рассказы про сапёров/ Б.М.Лихарев; Рис. С.Мочалова.-М.; Л.: Детгиз, 1941.-72с.: ил.-(Военная библиотека школьника).-25000 экз.

Лурье М.Л. Легендарный начдив Н.А.Щорс/ М.Л.Лурье.-Л.: Лениздат, 1941.-24с.-15000 экз. Подп. к печ. 29.07.41.

Мавродин В.В. Ледовое побоище/ В.В.Мавродин.-Л.;М.: Госполитиздат, 1941.-16с.-74000 экз. Подп. к печ. 23.07.41.

Мавродин В.В. Мы били и будем бить немецких разбойников/ В.В.Мавродин.-Л.: Детгиз, 1941.-16с.-(Пионеру и школьнику).

Мануйлов В.А. Великий поэт-патриот: К 100-летию со дня гибели М.Ю.Лермонтова/ В.А.Мануйлов/ ИРЛИ.-М.;Л.: Изд-во АН СССР, 1941.-16с.-100000 экз. (оборон. сер.). Подп. к печ. 30.07.41.

Мирошниченко Г.И. Белая птица: Рассказ/ Г.И.Мирошниченко/ ПУ КБФ.-М.;Л.: Военмориздат, 1941.-24с. Подп. к печ. 29.12.41.

Молодёжь Ленинграда/ ЛО и ГК ВЛКСМ; Ред. коллегия: В.Иванов и др.-[Л.]: СПб., 1941.-102с.: 4л. ил., портр.

Стихи, рассказы, очерки О.Берггольц, Е.Вечтомовой, В.Волженина, В.Дружинина, М.Жестева, В.Иванова, Ю.Инге, Р.Июльского, В.Каверина, В.Кетлинской, Е.Лейбовича, Г.Макогоненко, А.Прокофьева, А.Решетова, В.Саянова, П.Смирнова, Г.Трифонова, Е.Шварца, В.Эуккац.

Не отдадим.-Л.: Искусство, 1941.-40с. Подп. к печ. 08.09.41.

Стихи, рассказы, пьесы А.д'Актиля, Д.Бедного, Н.Верховского, А.Евина, Л.Кронфельда, В.Лебедева-Кумача и др.

Попова Л.М. Счастье летать: Повесть в стихах/ Л.И.Попова.-Л.: Госполитиздат, 1941.-88с.: ил.-10000 экз.

Походный песенник: Тексты массовых песен/ Сост. М.Ожигова.-Л.: Музгиз, 1941.-64с.: ил. Подп. в печ. 19.08.41.

Песни А.Александрова, Н.Богословского, И.Дзержинского, З.Компонейца, К.Листова, Ю.Милютина, А.Новикова, Г.Носова, В.Соловьёва-Седого, В.Томилина и др. на слова С.Алымова, Н.Асеева, Н.Брауна, В.Гусева, М.Исаковского, В.Лебедева-Кумача, Е.Рывиной, М.Светлова, Л.Ошанина и др.

Раковский Л.И. Генералиссимус Суворов/ Л.И.Раковский.-Л.: СП., 1941.-268с.-10000 экз. Подп. к печ. с матриц 31.07.41.

Решетов А.Е. Северные стихи/ А.Е.Решетов.-Л.: СП., 1941.-36с.-15000 экз. Подп. к печ. 10.07.41.

Родина зовёт: Сборник ленинградских писателей. Вып.1/ Ред. коллегия И.Кратт и др.-Л.: СПб., 1941.-52с.-20000 экз. Подп. к печ. 17.07.41.

Авторы: О.Берггольц, М.Зощенко, И.Кратт, В.Кетлинская, Б.Лавренёв, Е.Лаганский, Б.Лихарев, А.Прокофьев, Е.Рывина, И.Садофьев, М.Слонимский, Н.Тихонов, Б.Шмидт.

Родина зовёт: Сборник ленинградских писателей. Вып.2/ Ред. коллегия И.Кратт и др.-Л.: СПб., 1941.-91с.-15000 экз. Подп. к печ. 11.08.41.

Авторы: А.Ахматова, А.Беляев, В.Вороченко, М.Зощенко, В.Каверин, И.Кратт, В.Кетлинская, Б.Лавренёв, Л.Леонов, И.Никитин, Е.Рывина, М.Слонимский, С.Хмельницкий, Б.Шмидт.

Розанов М. Народный герой. Г.И.Котовский/ М.Розанов.-Л.: Лениздат, 1941.-28с.-17 000 экз. Подп. к печ. 02.08.41.

Соболев Л.С. Грузинские сказки/ Л.С.Соболев.-М.;Л.: Военмориздат, 1941.-12с.-(Боевая библиотека краснофлотца).

Толстой А.Н. Хмурое утро/ А.Н.Толстой.-Л.: СП., 1941.(обл. 1942).-245с.-20000 экз. Подп. к печ. 27.10.41.

Толстой Л.Н. Война и мир/ Л.Н.Толстой.-Л.: Госполитиздат, 1941.-688с., портр.-100000 экз. Подп. к печ. 16.08.41.

Хмельницкий С. Ярославич/ С.Хмельницкий.-Л.: СП., 1941.-52с.-20000 экз. Подп.к печ. 07.08.41. Исторический очерк об Александре Невском.

Ходза Н.А. Большевистский комиссар Семён Рошаль/ Н.А.Ходза.-М.;Л.: Военмориздат, 1941.-44с.-(Библиотека краснофлотца).

Шишков В.Я. Партизан Денис Давыдов/ В.Я.Шишков.-Л.: СП., 1941.-44с.-20000 экз.

http://www.deti.spb.ru/glory_days/27_jan/...

В мае 1941 года Перельман завершил подготовку новых изданий «Занимательной физики» и «Межпланетных путешествий». 25 июня 1941 года ДЗН спешно издал три брошюры Якова Исидоровича, посвященные военной тематике: «Почему стальные корабли держатся на воде», «Сверхбыстрая пуля» и «Загадки движущегося танка». Военной теме были посвящены также брошюра «10 задач о подводной лодке» и книга полковника В.П. Внукова «Физика и оборона страны», выходу в свет которой в немалой степени способствовал Перельман.

Великая Отечественная война Советского Союза круто сломала весь прежний мирный уклад жизни. Каждый советский человек стремился сделать все для защиты своей Родины, для победы над фашизмом. Не были исключением и супруги Перельманы. Достаточно пожилые (Якову Исидоровичу шел 60-й год, его жене — 58-й), они, однако, отказались эвакуироваться из Ленинграда. Жена Перельмана, Анна Давидовна, врач, стала работать в госпитале на улице академика Павлова (она была лазаретным врачом еще в годы первой мировой войны) и находилась на казарменном положении.

Во вторник 1 июля 1941 года Яков Исидорович пришел в Петроградский райвоенкомат и предложил свои услуги в качестве лектора-инструктора по подготовке войсковых разведчиков. Он прочитал десятки лекций для красноармейцев, краснофлотцев, ополченцев, а также для партизан, готовившихся для борьбы в тылу врага. В августе 1941 года Л.В. Успенский, ставший членом группы писателей при Политическом управлении Краснознаменного Балтийского флота, рекомендовал Перельмана флотским политработникам.

Ленинград: двухнедельный литературно-художественный журнал / Союз советских писателей. – 1941. — №15. – Август. Рисунок Е. Я. Хигера.

Так Яков Исидорович приобщился к активной пропагандистской работе в частях фронта и флота, в то же время продолжая литературную деятельность. В августе 1941 года газеты напечатали сообщение о том, что гитлеровское командование накачивает своих солдат шнапсом и наркотиками и гонит их в «психические» атаки, па верную гибель. Перельман написал об этом статью в «Ленинградскую правду». Однако главным в деятельности Перельмана осенью и зимой 1941 года было чтение лекций. Он разработал несколько тем, касавшихся главным образом умения ориентироваться на любой местности и в любую погоду, не пользуясь при этом никакими техническими средствами, инструментами и приборами, а полагаясь только на то, что было «под руками». «Измерительными инструментами» были карандаш, палец руки, спичка, полоска бумаги, наручные часы, муравьиная куча, звезды и Луна, расположение сучьев на деревьях. Темы лекций: «Как найти дорогу в чаще зимой и летом», «Как определить расстояние до объекта», «Как измерить ширину и глубину реки, озера», «Как ориентироваться по звездам и Луне», «Как измерить высоту дерева, здания, башни»…

Пока была возможность ездить на городском транспорте, Перельман колесил по городу, посещая сборные пункты военкоматов, казармы воинских частей, корабли, стоявшие на Неве. Но когда 8 декабря 1941 года остановился весь транспорт, пришлось ходить на лекции пешком. Перельману выдали специальный пропуск, дававший право ходить по городу с наступлением комендантского часа. Как и все ленинградцы, Яков Исидорович, щадя последние силы, истощенный голодом и холодом, выработал неспешный, экономный шаг. Опираясь на палку, ходил он из конца в конец огромного города, все больше принимавшего облик раненного в бою воина. Перельман перестал со временем обращать внимание на артиллерийские обстрелы и воздушные бомбардировки, лишь досадуя па то, что они отнимали много драгоценного времени…

Поздним декабрьским вечером 1941 года Перельман возвращался пешком с Обводного канала, из казармы морских пехотинцев. Дорога до Плуталовой улицы отняла почти четыре часа. Сперва воздушный палет вынудил искать убежища в подвале дома на Лермонтовском проспекте, где пришлось пробыть более часа. Затем, когда Яков Исидорович добрел до Летнего сада, начался жестокий артиллерийский обстрел района Марсова поля, и дежурный МПВО заставил спуститься в бомбоубежище неподалеку от Ленэнерго. Здесь тоже пришлось провести более часа.

Под ногами хрустело битое стекло. Снег местами был красного цвета — от кирпичной пыли, оседавшей после взрыва авиабомбы, словно вулканический пепел. Резкий, леденящий ветер, дувший с Невы, рвал полы пальто, забирался под пиджак и свитер. Хуже всего было то, что при выходе из бомбоубежища кто-то нечаянно сбил с Якова Исидоровича пенсне, и теперь он, напрягая близорукие глаза, шел тише обычного.

В тот особенно памятный для него вечер он прочитал подряд три лекции для морских пехотинцев, которые должны были на рассвете уйти па позиции под Пулковом. В путевке политоргана говорилось, что «товарищу Перельману Я.И. поручается прочитать лекции о способах ориентирования на местности в подразделениях Энской бригады морской пехоты». Он выполнил поручение: в течение нескольких часов обучал флотских разведчиков умению определяться на местности без всяких приборов (это было очень важно для моряков, сошедших с кораблей на сушу и не имевших опыта стрелков-общевойсковиков в этой области). Перельман выписал на карточки полезные для моряков советы. Такие карточки лектор составил для различных аудиторий своих слушателей: для пехотинцев — свой набор карточек, для танкистов — свой и т.д.

Отвечая па многочисленные вопросы слушателей, Перельман растолковывал физические основы дальнего меткого броска гранаты, ведения прицельного огня, полета пуль, снарядов и мин, эффективного метания бутылки с зажигательной смесью по вражеским танкам.

После лекции поднялся один из моряков — бывший комендор с эсминца.

— Я вас хорошо знаю, товарищ Перельман! Читал ваши книги, не раз бывал в Доме занимательной науки на Фонтанке. Вот вы сказали, что гитлеровские варвары разрушили Пулковскую обсерваторию и разбили знаки меридиана. Так вы, товарищ лектор, не сомневайтесь, мы по-флотски врежем фрицам и за обсерваторию, и за меридиан!

Что ж, лучшей наградой лектору были эти слова комендора…

Как обычно, после лекции Яков Исидорович роздал морякам напечатанную на машинке памятку: «Помните, товарищи бойцы!

На расстоянии до 50 шагов хорошо различаются глаза и рты фашистских солдат.

На расстоянии 200 шагов можно различить пуговицы и погоны гитлеровцев.

На расстоянии 300 шагов видны лица.

На расстоянии 400 шагов различаются движения ног.

На расстоянии 700 шагов видны оконные переплеты в зданиях».

Поясняя эту памятку, лектор добавлял:

— Стало быть, товарищи, фашиста можно уверенно сразить меткой пулей уже с расстояния в триста шагов, а из винтовки с оптическим прицелом — и за километр.

Затем на большом чертеже он пояснял, где у немецких танков находятся уязвимые места и мертвые секторы обстрелов.

Моряки накормили лектора жиденькой пшенной кашей, напоили горячим морковным чаем и проводили до выхода из казармы. А от нее лежал неблизкий и опасный путь на Плуталову улицу, по городу, застывшему в ледяном оцепенении…

Перейдя через Кировский мост, Яков Исидорович присел на скамейку перед памятником «Стерегущему», чтобы перевести дух и собраться с силами для дальнейшего пути.

Домой он пришел поздно. Едва успев согреть чайник с набитым в него снегом — воды не было, услышал вой сирены: снова воздушная тревога. В убежище не пошел и до отбоя, последовавшего только во втором часу ночи, читал при свете коптилки, делал записи в толстой тетради, куда по долголетней привычке заносил свои впечатления о прожитом дне.

Не о нем ли впоследствии напишет поэт Вадим Шефнер такие строки:

Склонясь над раскрытой тетрадью.

Сидит одинокий старик.

О голоде и о блокаде

Ведет он вечерний дневник…

Мерцает коптилка во мраке.

И тени теснятся толпой.

Бредет карандаш по бумаге.

Петляя, как странник слепой…

Жаль, что ни одна из тетрадей Перельмана до нас не дошла…

Ровно в семь утра он был уже на ногах — надо было идти в булочную занимать очередь, чтобы получить свои сто двадцать пять граммов блокадного хлеба.

И так — каждый день.

28 декабря 1941 года, вернувшись с очередной лекции, Яков Исидорович увидел возле соседнего дома огромную воронку от авиабомбы. Все стекла в его квартире были выбиты. И прежде в ней царила стужа, а теперь и вовсе все заледенело. Зажегши коптилку, хозяин квартиры прежде всего завесил ватными одеялами пустые оконницы, заткнул дыры в них подушками, потом зажег печку-«буржуйку», поставил на нее чайник, набитый снегом, и стал приводить комнату в порядок. Подойдя к письменному столу, заметил, что висевшая над ним карта Европы пробита осколком бомбы как раз в том месте, где коричневой краской была обозначена гитлеровская Германия. «Что ж, — подумал Яков Исидорович, — «мене», «текел», «фарес»: отмерено, взвешено, исчислено… Таким и будет конец фашизма!» [49]]

Когда голод и холод стали нестерпимыми и отняли последние силы, Перельман уже не мог ходить на лекции. Некоторое время он консультировал начальников клубов и политработников по телефону (по ходатайству флотского начальства аппарат в его квартире не был отключен). Но когда в начале января 1942 года и эта последняя связь с внешним миром оборвалась — взрывом снаряда разбило уличный телефонный шкаф — Перельман прекратил свою лекционную работу.

В пятницу 18 января 1942 года грянуло новое горе — на дежурстве в госпитале скончалась от истощения жена, и Яков Исидорович остался один.

В «буржуйке» сгорел последний стул. Не было хлеба, воды, тепла, света, а без них уходила и жизнь. Яков Исидорович уже не мог подняться с постели. 16 марта 1942 года его не стало…

http://www.e-reading.club/chapter.php/145...

А вот ситуация с хорошо знакомым ему при жизни земляком А.Р. Беляевым.

В 1954 году, как уже было сказано, опубликовала в эмигрантском журнале свои записки, которым дала провокационное название «Дневник коллаборантки». Дневник был напечатан с большими купюрами. Это выяснилось, когда в Бахметьевском архиве (Нью-Йорк) был найден оригинальный текст, который через 50 лет (и тоже в извлечениях) был напечатан Н. А. Ломакиным в сборнике «Неизвестная блокада». О первой публикации в «Гранях» и о том, что «Лидия Осипова» — псевдоним, Ломакин не подозревал.

Но сейчас нас интересуют лишь три дневниковые записи:

23 декабря [1941 года]

Умер Александр Нилович Карцев. Умер, имея несколько фунтов гречневой крупы и муки. Умер от голода, имея, по нашим понятиям, очень много золота. Это еще один вид самоубийц. Люди боятся будущего голода и потому голодают до смерти сейчас и умирают на продуктах… [все] боятся будущего. А настоящее таково, что никакого будущего может и не быть. <…>

Писатель Беляев, что писал научно-фантастические романы вроде «Человек-Амфибия», замерз от голода у себя в комнате. «Замерз от голода» — абсолютно точное выражение. Люди так ослабевают от голода, что не в состоянии подняться и принести дров. Его нашли уже совершенно закоченевшим[390]. <…>

Профессор Чернов умирает от психического голода… <…> Человек физически не голодает, но так боится начать голодать, что умирает… <…>

24 декабря.

Морозы стоят невыносимые. Люди умирают от голода в постелях уже сотнями в день. В Царском Селе оставалось к приходу немцев примерно тысяч 25. Тысяч 5–6 рассосалось в тыл и по ближайшим деревням, тысячи две — две с половиной выбиты снарядами, а по последней переписи Управы, которая проводилась на днях, осталось восемь с чем-то тысяч. Всё остальное вымерло. Уже совершенно не поражает, когда слышишь, что тот или другой из наших знакомых умер. Все попрятались по своим норам, и никто никого не навещает без самого нужнейшего дела. А дело всегда одно и то же — достать какой-нибудь еды[391]. <…>

26 декабря.

Профессор Чернов умер. Говорят, что жена отнеслась к этому безразлично. Инстинкт самосохранения в этой семье превалирует над остальными. Наш городской юрист также заболел психическим голодом. А они питаются гораздо лучше нас… <…> Как много полезного могли бы найти для себя психологи и философы, если бы наблюдали людей в нашем положении[392].

До недавних пор считалось, что профессор Сергей Николаевич Чернов скончался в 1942 году — 5 января. Но авторы новейшей биографии историка добрались до дневника Осиповой, а еще разыскали воспоминания Е. А. Матеровой, двоюродной племянницы Чернова:

«Зима 1941 г. была лютой. С[ергей] Н[иколаевич], не обладая крепким здоровьем, быстро стал терять силы и превратился в дистрофика. В декабре он тихо скончался».

Итак, два независимых свидетеля в один голос утверждают: профессор Чернов скончался в декабре 1941 года…

Откуда же взялась дата 5 января 1942-го?

Из документа — свидетельства о смерти. Выдано 2 января 1948 года пушкинским бюро загса за подписью врача Н. Малининой. Вдове оно понадобилось при устройстве на работу…

На основании чего было это свидетельство выдано? Архив пушкинской оккупационной управы не сохранился… Значит, основанием могли стать лишь показания свидетелей — точнее, одного свидетеля, Маргариты Алексеевны Черновой… Что заставило ее сообщить неверную дату?

О личном знакомстве с Черновым или Беляевым Осипова нигде не упоминает. Значит, в дневниковых записях она указывает не даты их смерти, но день, когда ей стало об этом известно. С чужих слов. Следовательно, Чернов скончался не 26 декабря, но не позднее 26 декабря 1941 года, а Беляев — не позднее 23 декабря. Так или иначе, до 1942 года оба они не дожили.

Откуда же взялась дата смерти С. Н. Чернова в справке загса?

Дневников Маргарита Алексеевна не вела… Но попытаемся представить жизнь в Пушкине под оккупацией. Ни газет, ни радио — с началом войны власти заставили сдать все радиоприемники (населению оставили лишь «радиоточки», способные принимать вещание местной радиосети). Новый день отличается от прошедшего тем, что сегодня еды еще меньше, чем вчера, еще меньше надежды выжить. И друг с другом уже не видятся: любой гость — нежеланный нахлебник… Календарь — это планы, надежды, ожидания… Здесь же никакой надежды, никакого завтрашнего дня, а значит, и потребности в календаре больше нет. И праздников тоже нет.

Впрочем, не для всех… Осипова-Полякова записывает:

«25 декабря [1941 г.].

Были вчера на елке у Давыдова [переводчика при СД (Sicherheitsdienst) — контрразведке СС. — З. Б.-С.]. Сказочное изобилие. Хлебных лепешечек сколько угодно. Тех самых, которых не хватает для умирающего от голода населения… <…> В гостях был городской голова со своей женой… Они знают всех немцев, стоящих в городе, имеют с ними связи и этой связью пользуются. А населению они, конечно, не помогают нисколько. Хорошо, что хоть сами не грабят это население»[393].

Здесь, видимо, и кроется разгадка. Обратившись за свидетельством, вдова Чернова смогла припомнить лишь, что муж умер в канун Рождества. И врач Малинина написала: «5 января». Но в Пушкине зимой 1941 года Рождество праздновали только немцы и их прихвостни. А православное Рождество приходится на 25 декабря по старому стилю! И с 1917 года в России его встречают 7 января. Вот жизнь профессора Чернова и продлилась на полторы недели. На бумаге…

Но нас по-прежнему интересует Беляев. И Чернов — не более чем ниточка…

Вспоминает Маргарита Беляева:

«Пока я достала от доктора свидетельство о смерти, пока сделали гроб, ждали лошадь, прошло две недели. Приходилось ежедневно ходить в Городскую управу. Как-то прихожу и слышу, кто-то говорил: „Профессор Чернов умер“. И я подумала, хорошо бы похоронить их рядом. В дверях я столкнулась с женщиной. Мне почему-то показалось, что это жена Чернова. Я не ошиблась. Мы познакомились и договорились, что, как только я достану лошадь, мы вместе отвезем наших покойников и похороним их рядом. Чернова обещала сходить на кладбище и выбрать место. Наконец я получила подводу, и мы поехали на кладбище. Когда мы добрались до Софии, начался артиллерийский обстрел. Снаряды рвались так близко, что нас то и дело засыпало мерзлой землей и снегом. Комендант кладбища принял наших покойников и положил их в склеп, как он сказал, временно. За место на кладбище мы заплатили в Управе. А могильщики брали за работу продуктами или одеждой, которую потом меняли.

Когда мы приехали, никого из них не было. Морозы стояли страшные, умирало много. На кладбище находилось около трехсот покойников. Ими были забиты все склепы. Все были без гробов, кто завернут в рогожу или одеяло. Кто одет, а кто в одном белье. Лежали друг на друге, как дрова. <…> Я еще раз побывала на кладбище. <…> Муж все еще не был похоронен. Я рассказала коменданту, что мой муж известный писатель, и очень просила его похоронить мужа не в братской могиле, а рядом с профессором Черновым. Комендант пообещал мне»[394].

Две женщины… Что общего между ними, кроме вдовства и места жительства? Имя — Маргарита. Но больше этого случайного совпадения расскажут фамилии — Беляева и Чернова. Цвет, в котором соединяются все цвета, — белый. И черный — все цвета отрицающий, зияние, тьма… Вдова фантаста, который видел то, чего не бывает, и вдова историка, знавшего всё о том, что прошло навсегда и кануло во мрак забвения.

И оба они, фантаст и историк, скрылись в безвестной яме — за индивидуальное захоронение надо было платить (деньгами или вещами), а потому и закопали их в общей — братской — могиле без опознавательных знаков.

И когда спустя 15 лет Маргарита и Светлана Беляевы пришли на царскосельское Казанское кладбище, могилы мужа и отца они не нашли.

Но Беляев, не оставивший следа в земле, оставил ценности нетленные — свои романы. И пришло время получить за них гонорар — именно в 1956 году издательство «Молодая гвардия» выпустило беляевский двухтомник.

Но наследник вступает в права лишь тогда, когда может доказать факт смерти автора.

И тогда Маргарита Беляева вспомнила, видимо, свою случайную знакомую. Вдова Беляева наверняка помнила дату смерти мужа, но единственный документ, на который можно было опереться, находился в руках Маргариты Черновой. И пришлось подогнать дату смерти писателя к свидетельству о смерти историка… Решили, что Беляеву было отпущено на день дольше Чернова.

А на самом деле Беляев скончался за день или за два до Чернова — не позднее 23 декабря 1941 года[395]. Так что тот давний спор — кто умрет раньше? — Беляев выиграл.

Удивительное дело — такой же цветовой рок преследовал и отца писателя, Романа Петровича Беляева. После его смерти вакантное место священника Одигитриевской церкви в Смоленске занял Алексей Чернавский…

https://www.litmir.co/br/?b=196944&p=85

Из https://fantlab.ru/blogarticle39225

ПО ПРОСЬБЕ ЧИТАТЕЛЕЙ РАЗМЕЩАЮ ЗДЕСЬ ДАННОЕ ПРЕДИСЛОВИЕ.

Нельсон Алексанян. Через тернии к звездам

Это почти неподвижности мука –

Мчаться куда-то со скоростью звука,

Зная прекрасно, что есть уже где-то

Некто, летящий со скоростью света!

Л. Мартынов

Об армянской фантастике почти нечего сказать. И в то же время есть что. Как ни странно, мы, армяне, не очень склонны к мечте – не сиюминутной, а далекой, можно сказать, звездной. Удивительно и то, что те армянские фантасты, которые достигли успеха – писательского и читательского – преимущественно авторы русскоязычные. Ну не любят у нас фантастику! Да и нельзя сказать, что ее у нас особо популяризировали или рекламировали. Впрочем, и профессиональная литературная критика к отечественной фантастике практически не обращалась – разве что в виде рецензии… Представления о фантастике у подавляющего большинства армян не простираются дальше Жюля Верна и Беляева, — о фэнтези, альтернативной истории и разных попаданцах многие вообще представления не имеют. При всем этом любители фантастики в Армении никогда не переводились: читают – и охотно! – а вот своих писателей раз-два и обчелся… Однако, как сказал Хоренаци, мы хоть народ и маленький, но и нам есть чем гордиться.

Армянский фантаст Ашот Шайбон (Ашот Гаспарович Гаспарян) – основоположник армянской научной фантастики – ныне практически забыт. О его романах сегодня вспомнят разве что историки литературы да немногие люди старшего поколения – те, кому в 1950-х годах было лет 15-18.

Что представляла собой в середине прошлого века советская фантастика? К этому времени коммунистическая идеология превратилась уже в несокрушимый монолит. Идеологические установки регламентировали всю жизнь страны и народа – от что производить до что читать. Не избежала давления этого монолита и фантастика. Перед страной стояли конкретные задачи, а значит, и писателям, в том числе фантастам, надлежало освещать и вдохновлять, ни в коем случае, однако, не «перебарщивая». Так оформилась в 1940-50-е годы фантастика ближнего предела. Она возникла из крайне однобокого представления, будто чуть ли не единственная задача научной фантастики — строить прогнозы, и, следовательно, ее реализм измеряется точностью гадания. «Ближним» фантастам казалось, что на короткой дистанции меньше опасность ошибиться. Это была чистая иллюзия, ибо попадание в цель прямо пропорционально широте взгляда в будущее. «Даже пророки могут ошибаться, когда им изменяет способность к воображению», — констатирует Артур Кларк в своей книге «Черты будущего».

Установки «ближних» фантастов фактически вели к ликвидации фантастики как таковой. Теоретики поучали писателей, чтобы они изображали не какие-то дали, а непременно ближайший завтрашний день: «именно завтрашний, отделенный от наших дней одним-двумя десятками лет, а может быть, просто годами», — требовал один из маститых критиков. Этот регламент взят был из «исторических» указаний о… полезащитных лесных полосах, рассчитанных на пятнадцатилетний срок. Отход от этих сроков квалифицировался как отход к буржуазной фантастике. А уж темы, относящиеся к космической фантастике, служили предлогом для обвинения в космополитизме.

Послевоенная советская фантастика в значительной степени превратилась в своего рода производственный роман. И теперь она основывалась не на том неведомом, что вдохновляло Александра Беляева, Жюля Верна и Герберта Уэллса, а на более или менее известном, заманчивым скорее своей осуществимостью. Фантастические допущения хоть и имели место, но на самой грани возможного. Количественное наращивание, увеличение масштабов до практически глобальных утвердилось как принцип. А «мелкость» самой мысли густо замешивалось на бытовых деталях, подробностях технологии, причем все это сдабривалось натужными приключениями и все еще неизменной шпиономанией.

Нехватка больших идей, подмеченная А. Беляевым еще в 1930-е годы, вылилась в мировоззренческий изъян. Писатели были озабочены главным образом тем, чтобы половчее нанизать популярные объяснения и описания на приключенческий стержень. Отсюда и та армия шустрых и назойливых пионеров-сорвиголов, которые тем или иным путем оказываются в лаборатории, тайком пробираются на подводные лодки или какие-либо «подземоходы», чтобы выслушивать долгие и нудные лекции автора, а заодно и спасают всех остальных во время обязательных катастроф…

И здесь самое время вернуться к Ашоту Шайбону. На первый взгляд, кажется, что его романы – совершенно в русле фантастики «ближнего предела». С сегодняшней точки зрения в романе Шайбона можно найти множество огрехов и недостатков. Скажем, одно лишь то, что автор протягивает по всей Луне телефонные кабели, а люди общаются друг с другом при помощи телефонных штекеров, втыкаемых в особые гнезда скафандров, ныне может вызвать разве что смех: кому неизвестно, что радио и в космосе радио?! Некоторое недоумение вызывает и то, что все герои книги от мала до велика обращаются друг к другу исключительно по имени-отчеству. Да и сами герои, признаемся, достаточно ходульны, многие их поступки психологически немотивированны, речь зачастую напыщенна и риторична. Просто смешными выглядят и прямолинейно-злодейские заграничные враги-бяки со своими шпионскими «летающими теннисными мячиками» и рациями, спрятанными в молитвеннике, невразумительно описаны и сами инопланетяне, за исключением разве что «красавицы» Ики Оки… Хватает и всяких роялей в кустах. Ни о каких компьютерах, разумеется, и речи нет – одни лишь электрические реле и прочие приборы. Связь с Луной – через радиолокационную установку. Наличествуют, естественно, и некие секретные Х-лучи, с помощью которых сбиваются вражеские космические торпеды. А еще коменданты в лунном поселении Гримальди (ну как может советский поселок обойтись без комендантов?!)…

Все это так. За исключением одного, но решающего обстоятельства: Ашот Шайбон первым, пожалуй, в послевоенной советской фантастике оторвался от планеты под названием Земля и вышел в космос. Мало того, Шайбон самым «кощунственным» образом презрел не только запрет на космос – он осмелился ввести в свой роман инопланетян! Каким образом советская цензура пропустила такой «криминал», приходится только гадать. Скорее всего, свою роль здесь сыграло то, что это произведение вышло в Армении, на периферии Союза, да еще на армянском языке, и всесоюзного резонанса не имело, а значит, его вполне можно было и проглядеть. Тем не менее на русский оно все же переведено не было – при всем тогдашнем спросе на все фантастическое. А вот другой роман Шайбона – «В стране белых теней» (под названием «Победители тьмы») — на русский был все же переведен, поскольку полностью вписывался в эти самые пресловутые рамки «на самой грани»… К слову: первая в новейшей армянской истории фантастическая повесть «Ночная радуга» Ашота Шайбона вышла в свет аж в 1942-м году (по другим данным – в 1936-м!). С нее, можно сказать, начинается армянская научная фантастика.

Роман «Капитаны космического океана» был закончен в 1955-м, а вышел в свет в 1957 году. Чуть позже в этом же году вышла в свет книга Ивана Ефремова «Туманность Андромеды». Но если «Туманность Андромеды» вышла в центральном советском издательстве, сразу получила мощный резонанс и стала знаменитой, то трилогия Шайбона увидела свет в маленькой Армении и стала достоянием лишь нашей читательской публики. А ведь будь чуть-чуть иначе, и начало новой – космической эры! – в советской фантастике начиналось бы именно с «Капитанов…» Шайбона. Повторимся: как бы ни уходила корнями книга Ашота Шайбона в предыдущую эпоху «ближнего предела», в фантастику производственно-приключенческую, кроной своей она вырвалась во вселенную. Пока еще холодную и чуждую людям. Это потом космос освоят, обживут и очеловечят другие, превратив его в новый дом человечества. Но ведь кто-то должен был пройти первым, кто-то должен был проложить тропинку, по которой пройдут потом братья Стругацкие и другие писатели. Таким первопроходцем – и не только в армянской, но и во всей советской фантастической литературе, – был Ашот Шайбон.

Однако, как говорится, записанное не пропадает, и имя Ашота Шайбона не кануло в Лету. Авторитетное российское издательство «Престиж Бук» основало новую книжную серию – «Ретро библиотека приключений и научной фантастики» (помните знаменитые книги «Библиотеки приключений» в обложках с золотым тиснением?..). И первой книгой в этой серии стало переиздание «Победителей тьмы» Ашота Шайбона. Второй том трилогии «Капитаны космического океана» ныне выходит в свет. Третья часть – «Тайны планеты Земля» в настоящее время переводится и также будет издана в той же серии.

https://fantlab.ru/search-works?q=%D1%88%...

Круг сужается. Из 12 стульев проверены 10, образно говоря. Бриллианты предполагаются в оставшемся 1-м стуле из 2-х.

Авторство рассказа "Лапотный Муций Сцевола" ("Российский Муций Сцевола") возможно установить, разыскав всего лишь 2 издания:

журнал Ленинград, Л.: Лениздат, 1941, №18 – с.7

сборник Боевая эстрада. – Л.-М.: Искусство, 1941 – с. ?

Кінець 20-х — початок 30-х років був ознаменований якісно новим підходом до розвитку науково-технічної пропаганди в країні. У цей період видання масової технічної літератури стало для радянського уряду справою великого політичного значення. Адже рівень функціонування як спеціальної, так і масової наукової і технічної преси безпосередньо впливав на процеси індустріалізації промисловості та перебудови сільського господарства, які в республіці набирали швидких темпів.

Більшовики взяли рішучий курс на розширення і поліпшення науково-технічних видань, науково-популярної літератури. У постанові ЦК ВКП(б) "Про обслуговування книгою читача від 28 грудня 1928 року" наголошувалося на необхідності "посилити видання масової виробничої літератури, яка підвищує рівень технічних знань робітників і селян", а також "розвивати видання науково-популярної книги, пов`язуючи її із завданнями соціалістичної реконструкції господарства країни і, пристосовуючи її до потреб самоосвіти" [1]. У 1928-1929 роках в Україні теж було прийнято ряд постанов уряду, в яких наголошувалося на необхідності розширення видання й поліпшення якості науково-популярної літератури. Неодноразово ці питання розглядалися на засіданні Раднаркому республіки, приймалися відповідні рішення [2].

Соціальна необхідність піднесення рівня науки й техніки посилила інтерес спеціалістів до питань науково-технічної пропаганди. По суті, відбувається переосмислення самої концепції науково-технічної діяльності, розширення її цілей і функцій. В основі нової концепції лежала ідея про те, що діяльність науково-просвітницьких закладів повинна змістити основну лінію своєї роботи в бік індустріалізації, а також сама промисловість, й особливо її технічні кадри, повинні серйозно взятися за пропаганду технічного поступу.

За короткий час справи в цьому напрямку помітно поліпшились. Досить сказати, що продукція технічної книги в Україні в 1930 році порівняно з 1928-1929 роками зросла майже вдвічі [3]. Значно збільшилась кількість масових періодичних видань, які спеціалізувалися на висвітленні проблем науки й техніки. Особливу групу видань у системі періодики склали академічні журнали. Серед них чимало технічного спрямування — "Уголь и железо", "Науково-технічний вісник", "Записки сахарного института" та ін. Збільшується частка українськомовних технічних газет і журналів. Водночас значно поглибились тенденції диференціації цих видань за окремими галузями техніки і виробництва. Так, "Науково-технічний вісник" став основою для створення двох журналів: "Сільськогосподарська машина" (видання Інституту машинобудування ВРНГ УРСР) і "Українські силікати" (Інститут силікатів).

Однак, незважаючи на певні успіхи у видавництві технічної масової літератури, представники інженерних, проектно-конструкторських організацій неодноразово наголошували у своїх виступах на очевидну недостатність обміну виробничим досвідом. Особливо невисокими темпами зростав випуск технічної книги. Так, частка технічної книги в Україні у 1927-1928 роках становила 2,5 відсотка від усієї книжкової продукції, у 1928-1929 — 3,1 і в 1929-1930 роках — 3,8 відсотка [4]. Отже, у 1930-1932 роках у пресі знову прозвучала критика з приводу низьких темпів розвитку технічної масової літератури, а також були вжиті відповідні заходи з метою активізації роботи у цьому напрямі. У постанові ЦК ВКП(б) від 25 травня 1931 року "Про постановку виробничо-технічної пропаганди" ставилося завдання: "Негайно приступити до видання серйозного науково-технічного журналу, в якому повинні висвітлюватися усі нові досягнення техніки як в іноземних державах, так і в СРСР, і де повинно бути поставлено частиною передрукуванням, частиною реферуванням висвітлення найновіших досягнень техніки по закордонним техніко-літературним джерелам" [5].

Як свідчить кількісний аналіз вітчизняних наукових періодичних видань, "пік" їхньої активності припадає на початок 30-х років. Саме в цей період видавалася найбільша кількість науково-популярних і просвітницьких журналів. Серед них — десятки технічних масових журналів з різних галузей науки і техніки: "Техніка — масам" (Харків, 1929-1937), "Робітник металург" (Дніпропетровськ, 1931-1935), "Стахановець зв`язку" (Київ, 1938) та ін.

На хвилі індустріалізації в Україні виник ряд періодичних видань, які ставили за мету пропагувати наукові та технічні знання, сприяти ліквідації технічної безграмотності. Чи не наймасовіший з них — двотижневий журнал "Техніка масам" (1929-1937) — орган Всеукраїнського товариства "Техніка масам", започаткований у Харкові. Крім лекцій, невеликих відомостей з різних галузей фізики і техніки тут друкувалося чимало статей, які мали суто практичне значення — активізувати винахідницький і раціоналізаторський рух. Такі матеріали публікувались під рубриками "Сам собі майстер", "Технічна грамота", "Наука в техніці" тощо.

У редакційній статті одного з перших номерів журналу так сказано про програмні цілі видання: "Настав час, коли кожний робітник і селянин мусить навчати розуміти силу хитрої сталевої робітниці — машини. Бо без цього затримається наступ її, а значить і соціалістична перебудова нашої країни. Ось чому так діловито-поважно пролунав поклик нашої суспільності: "Техніка масам"!.. Темп індустріального відродження настирливо ставить таке завдання: негайно озброїти товщу мільйон-них народних мас елементарним технічним знанням, інакше кажучи — ліквідувати в країні технічну неписьменність" [6].

З 1932 року журнал стає органом сектору техпропаганди ВРНГ УРСР і Ради товариств оволодіння технікою. Відповідно зміню-ється і характер видання: на його сторінках почали порушувати важливі технічні проблеми, більше місця відводилося питанням інтеграції науки і практики на рівні зв`язків інститутів та підприємств. Такі зміни, насамперед, були зумовлені процесами інституалізації науки в Україні, зі створенням великих академічних і галузевих закладів, розвитком нових технічних шкіл і напрямів. Починаючи з 1933 року в журналі дедалі більше публікується статей про такі перспективні технічні напрями, як авіаційна техніка, ракетобудування, ведеться мова про технічні аспекти розвитку радіо і телебачення в країні. У 1936 році журнал активно висвітлює стаханівський рух у сфері технічної діяльності. Незважаючи на свою технічну спрямованість, журнал був дуже ідеологізований, особливо коли мова йшла про порівняння вітчизняної техніки з іноземною. У середині 30-х років у журналі активно велась пропаганда проти так званих "троцькістів", "шкідників", "шпигунів і диверсантів". "Ми знаємо, — зазначається в одній з редакційних статей, — що агрегати самі не ламаються. Самі по собі не зупиняються верстати, котли самі по собі не вибухають. За кожним таким актом схована чиясь рука. Чи не рука це ворога?" [7].

Широко висвітлювалися у журналі різні форми масових рухів, пов`язаних з піднесенням рівня технічних знань і розвитком технічної творчості мас, — "Тиж-ні техніки", місячники огляду техпропаган-ди, молодіжні техестафети тощо. Так, багато розповідалось про "Тиждень техніки", який був проведений в Артемівську, куди з лекціями і рекомендаціями приїхала велика делегація провідних українських учених та інженерів. Вони привезли для робітничих колективів також багато спеціальної і популярної технічної літератури. "Перші ж такі "Тижні техніки" на Артемівщині, — зазначалось в одній із статей журналу, — довели, що масштаб цього тижня далеко ширший, аніж у свій час в Харкові". Серед тих, хто брав активну участь у "Тижні техніки" — академіки О. В. Палладін, Є. В. Оппоков, М. Х. Орлов, професор Мазу-ренко, інженер Калюжний. "Тиждень техніки", — наголошувалось у статті, — є першим масовим рухом до оволодіння технічних знань. Артемівці вперше в Союзі організують "Тиждень техніки" всією округою. Ця ініціатива варта уваги. Цим самим інженерно-технічний персонал зміцнює союз праці і науки, з усією пролетарською масою забезпечує перемогу над капіталізмом" [8].

У 20-30-х роках в Україні з`являються видання загальнотехнічного напряму, тематика яких була тісно пов`язана з проблемами винахідництва і раціоналізації. Наймасовіший з них — "Винахідник України" (Харків — Київ, 1928-1938) —щомісячний журнал Центральної ради Товариства винахідників України. У перший рік свого видання журнал друкувався шість разів російською мовою під назвою "За изобретательство" і був органом Української асоціації робітників-винахідників (УАРВ). У передмові до першого номера висловлюва-лася надія, що обговорення на сторінках видання "ряду принципово важливих пи-тань", громадська критика значно "полег-шить процес раціоналізації та реорганізації системи сприяння винахідництву" [9]. З лютого 1929 року журнал друкується українською мовою під назвою "За винахідництво", а з 1930 року стає щомісячником. У 1938 році він уже виходить під назвою "Винахідник України".

Це був єдиний в Україні друкований орган, цілком присвячений питанням вина-хідництва. Особлива увага приділялась висвітленню ролі та значення винахідництва в реконструкції народного господарства і обороні країни, діяльності винахідницьких організацій України, проблем запроваджен-ня окремих науково-технічних розробок, проведення конкурсів на кращу технічну раціоналізаторську пропозицію тощо.

У 1930 році союзні кооперативні орга-нізації Київщини розпочинають видання щомісячного журналу "Техніка та раціона-лізація промкооперації". Журнал ставив собі за мету сприяти "промкооперації організо-вано перейти на виробничі рейки, відшукати нові шляхи до реконструкції та раціоналі-зації виробництва й обліку" [10]. І хоч щомісячник проіснував недовго — вийшло всього п`ять номерів — він допоміг тех-нічному персоналу промспілок у розв'язанні питань техніки та раціоналізації, став тех-нічним порадником для ширшого активу промкооперації. Подібного типу журнали видавалися на деяких великих підпри-ємствах України, зокрема ХТГЗ — "Вестник изобретателя и рационализатора" (1940).

На початку 30-х років в Україні друкувалася газета Київського товариства винахідників та промсекції міськради "Шлях винахідника" (Київ, 1931-1933) —оперативне видання, повністю присвячене проблемам винахідництва. Основний зміст публікацій зосереджувався навколо питань розширення масовості винахідництва, розгортання соціалістичного змагання за ефективне втілення технічних розробок у виробництво, створення експериментальних підприємств, боротьби зі "шкідництвом" у винахідницькій діяльності.

Один із феноменів української журналіс-тики 30-х років — поява цілої низки масо-вих технічних газет. Це було продиктовано соціальною необхідністю — підняти рівень й оперативність технічної пропаганди. Журнальні видання не відповідали цим вимогам. До того ж газету можна було швидко й значно дешевше запровадити на всіх рівнях — республіканському, обласному, районному, а також на окремих підприємствах і в наукових закладах.

Україна зі своєю вугільною та металур-гійною промисловістю, зі своїми велетенсь-кими заводами, колосальним новим будів-ництвом вимагала піднесення на якісно вищий щабель справи оволодіння технікою. На той час у Москві було створено спеці-альний технічний орган — всесоюзну газету "Техніка". Отож, були всі підстави для того, щоб створити подібну газету і в Україні.

Все це сприяло запровадженню в Україні в 30-ті роки низки галузевих газет науково-технічного спрямування. Серед них — орган облтехстанції Наркомпостачання УРСР "Техніку в маси" (1934), орган Всесоюзного об`єднання металургійної промисловості "Дніпросталь" — "Трибуна техпропаганди" (Дніпропетровськ, 1932), орган Уповнаркомзв`язку в Україні "Соціалістичний зв`язок" (Харків, 1933-1934) та ін.

Найпопулярнішою була всеукраїнська масова технічна газета "За техніку", яка виходила в Харкові тричі на тиждень в 1933-1934 роках. Уперше питання про організацію такої газети поставили ВРНГ і "Комсомолець України", які були підтримані всією громадськістю республіки. Цьому значно сприяла Постанова ЦК ВКП(б) від 19 листопада 1931 року про реорганізацію НТТ і "Техмас". У багатьох виступах учених, спеціалістів і державних діячів того часу звучала думка про те, що провідну роль у керівництві технічною пропагандою і технічною громадськістю повинна відігравати "нова галузь більшовицької преси — технічна преса, від цехової техстіннівки і заводської техвеликотиражки до великих технічних газет і журналів" [11]. Так на порядок денний постало питання організації всеукраїнської технічної газети.

У газеті "За техніку" широко висвітлю-валися проблеми розвитку фундамен-тальних наук в Україні, а також запро-вадження нових форм організації наукової діяльності. Чимало сторінок було присвя-чено безпосередній діяльності Всеукраїнсь-кої академії наук. Тут постійно друкувалися звіти про сесії ВУАН, наукові симпозіуми і конференції, інформація про обрання нових академіків і членів-коренспондентів та ін. Детально висвітлювалась у газеті, наприклад, робота Міжнародної конфе-ренції з проблем теоретичної фізики, яка відкрилася у Харкові в травні 1934 року. Цій події відводилися цілі полоси. Крім звітів і поточної інформації з конференції, тут друкували інтерв'ю і виступи її учасників. Так, своїми враженнями про приїзд у нашу країну і відвідини Харківського фізико-технічного інституту поділився керівник французької делегації лауреат Нобелівської премії академік Жан Перрен. Надала слово газета і видатному фізику, засновнику квантової теорії атома Нільсу Бору [12].

Чимало статей і заміток, присвячених популяризації нових наукових розробок, друкувалися під рубрикою "По інститутах і лабораторіях ВУАН". Газета на своїх сторінках провела Всеукраїнський огляд лабораторій, мета якого — сприяти перетворенню фабрично-заводських лабо-раторій на провідні науково-технічні цехи підприємств [13]. Серед авторів газети — відомі українські вчені, академіки Є. О. Па-тон, В. Г. Шапошніков, професори С. Ф. Се-ренсен, А. А. Василенко та ін., які очолювали науково-технічні школи і напрямки в республіці. Тут також публікував свої статті видатний український вчений, майбутній конструктор перших у світі космічних кораблів С. П. Корольов [14], піонер космічної ери Ю. В. Кондратюк, який ще в 20 — 30-ті роки теоретично обґрунтував технічний проект польоту людини на Місяць, що його через багато десятків років блискуче здійснили американські астронавти. Відомо, що Ю. В. Кондратюк на початку 30-х років очо-лював першу в країні групу спеціалістів, які розробляли й здійснювали проекти потуж-них вітросилових установок для потреб електростанції. Одна з його статей, яка була опублікована під рубрикою "Вітер на службу електрифікації", саме і присвячена проблемам вітроенергетики [15].

Багато уваги газета приділяла проблемам зміцнення зв`язків науки з виробництвом. У цьому плані характерна стаття Президента ВУАН академіка О. О. Богомольця, де були окреслені шляхи розробки нової наукової тематики по зближенню наукових дослід-жень з практикою [16]. Часто в газеті друкувалися і критичні кореспонденції з приводу проблем "гальмування" наукових розробок, неякісного проектування техноло-гічного обладнання і рівня конструкторсь-ких розробок. Тон таких виступів іноді був дуже різким, їх автори часто прямо ви-магали притягнути винуватців до суду [17].

Навіть у статтях, присвячених суто технічним проблемам, автори обов`язково, ніби виконуючи своєрідний ритуал, підкреслювали класову сутність реалізації ідеї більшовиків — "техніку — масам", переваги "соціалістичної науково-технічної думки". Майже в кожній з них читачу нав`язувалась думка, що капіталістична система нездатна по-справжньому стимулювати розвиток техніки на благо людини і тільки при соціалізмі можливе повне розкриття потенціалу науки і техніки. Ідеї і лозунги подальшого розгортання класової боротьби, пошуки "ворогів народу" знайшли своє відображення і у підзаголов-ках статей: "Техніка переростає керівництво буржуазії", "Гігантські технічні ідеї заживо поховані капіталізмом", "Повністю зміню-ється соціально-класова роль машини", "Наука Маркса нас кличе в бій за освоєння нової техніки" і т. д. Ряд інформаційних підбірок були побудовані за принципом протиставлення: "Іржою покривається механізм капіталістичної системи" — "В шостій світу розквітає техніка соціалізму" [18]. Це було своєрідною даниною моді, наслідком міфологізованої свідомості, яка продукувала лише ідеологічні стереотипи. Чимало вчених і спеціалістів, щоб досягти своїх фахових цілей, змушені були оперувати цими ідеологічними штампами.

Водночас не можна не помітити й негативних тенденцій у розвитку системи науково-технічної пропаганди, що виникли на рубежі 20-30-х років. У керівництві народним господарством різко підвищився рівень централізації, значно розширилась сфера безпосереднього впливу держави на розвиток початкових ланок господарської системи. Саме в 30-ті роки почалось над-мірне зрощування процесів прийняття рі-шень і "підпорядкування" інформації управ-лінню. Утвердилась лінія на розробку лише тієї інформації, яка, на думку управлінців, вимагалась для обґрунтування планових директив і контролю за їх виконанням, а та-кож орієнтація надзвичайну деталізацію цих планів. Саме в той час в інформаційному забезпеченні системи управління еконо-мікою склався тоталітарний тип комуніка-тивних зв`язків. У цілому ж інформаційна система все більше втрачала властивий періоду 20-х років самостійний, узагальню-ючий і пошуковий характер, набуваючи рис державного монополізму на інформацію, вдаючись до соціально й економічно невиправданих заходів її засекречуваності.

Загальновизнано, що діяльність українсь-ких учених у 20-х роках була дуже широка й високоцінна за своїми досягненнями. Та, на жаль, на початку 30-х років українська наука зазнала страшної руйнації. Діяльність багатьох учених влада визнала "буржуазно-націоналістичною" і "контрреволюційною", було репресовано або позбавлено змоги пра-цювати на ниві науки сотні талановитих співробітників Академії, починаючи з М. Грушевського. Наукова і видавнича діяльність дедалі ідеологізуються, набуваю-чи рис тоталітаризму.

Активну просвітницьку роботу в 20-ті — на початку 30-х років проводили наукові та інженерні товариства. Існували десятки неформальних товариств, що об`єднували широкі кола науково-технічної інтелігенції. Чимало з них концептуально базувалися на традиціях дореволюційних наукових това-риств, які відображали інтереси інтелігенції. У 1930-1937 роках внаслідок сталінської політики централізації соціально-суспіль-них структур інженерні співтовариства були замінені критеріями тоталітаризму. Розгром наукових та інженерних товариств, поси-лення репресій проти вчених і спеціалістів з високим творчим і демократичним потенці-алом, застосування класово-ідеологічних критеріїв щодо оцінки їх наукового доробку — все це, зрештою, призвело до "культу некомпетентності", ослаблення демократич-них традицій, розривів у спадкоємності наукових шкіл. Українська наука і загалом науково-просвітницький рух зазнали величезних втрат.

Адміністративна система поступово, але неухильно взяла курс на повне знищення "Просвіт". Ці товариства несли в народ культуру й освіту рідною мовою, перетво-рювали селян в національно свідомих кооператорів. Але така діяльність супере-чила планам борців "казарменого соціаліз-му", яким потрібні були лише бездумні виконавці їхніх рішень. На рубежі 20-30-х років діяльність "Просвіт" та їх видань на території УРСР була повністю припинена.

Особливість розвитку спеціалізованих українськомовних періодичних видань полягає в тому, що спочатку вони мали науково-популярний характер і виконували здебільшого просвітницьку функцію. І лише в кінці 20-х років більшість з них трансформувалась в наукові періодич-ні видання. Становлення української (за мовою і змістом) наукової і технічної періодики збіглося з етапом переходу до тоталітарних форм управління наукою і культурою, коли в ході індустріальної і культурної революції був зроблений акцент на зруйнування старого світу, заперечення існуючих культурних цінностей. Щодо науки та її популяризації це означало насамперед розрив з національними традиціями. На практиці ленінська ідея про залучення до співпраці "буржуазних спеціа-лістів", ширше використання нагромадже-ного досвіду в галузі науки і культури реалізовувалася досить слабо, а частіше підмінювалася практикою конфронтації на основі ідеологічних, класових ознак. Переслідування інакодумства, гоніння за політичні переконання, жорстокі репресії —все це вносило розкол у середовище інтелігенції, знижувало інтелектуальний і духовний рівень преси про науку і техніку, призводило до втрати вітчизняною наукою завойованих позицій у світовому науковому співтоваристві, і, зокрема, до зниження професійного рівня учених і журналістів.

Внаслідок тотальних репресій ідеологіч-них викривлень зазнала не тільки власне наукова думка, а й суспільна свідомість, історична пам`ять народу. Досить сказати, що в 30-ті роки було репресовано понад 90 відсотків вітчизняних учених-істориків. Репресії супроводжувалися відповідною обробкою громадської думки й, отже, вимагалася певна пропагандистська орієнтація засобів масової інформації. Отож, трагічною була і доля багатьох авторів і журналістів, які намагалися чесно нести слово правди, відстоювали право мати свою особисту думку. Серед репресованих українських журналістів 30-х років було чимало справжніх просвітителів національ-ної культури, талановитих популяризаторів науки. Це — дипломат і публіцист Кость Котко, редактор журналів "Робітниця" і "Світ" (Канада) Мирослав Ірчан, провідний український оглядач Феодосій Таран, перший президент ВАПЛІТЕ Михайло Яловий, письменник Олесь Досвітній, редактор українсько-американського видав-ництва "Космос" і газети "Вісті ВУЦВК" Євген Касяненко та ін. [19].

Після "великого перелому" 1929 — 1930 років починається період утиску української преси. Насамперед вона стає масовим психологічним знаряддям русифікації українського народу за допомогою українсь-кого слова. Чимало наукових періодичних видань, які виходили раніше українською мовою, після 30-х років або припинили свій вихід, або ж "русифікувалися". Наукова періодика Академії наук від того часу друкується переважно російською мовою. Літературні журнали — це єдині джерела, де читач ще міг знайти українську тематику, спотворену методом так званого соціаліс-тичного реалізму.

1. Об обслуживании книгой массового читателя. Из постановления ЦК ВКП(б) 28 декабря 1928 г. // КПСС о средствах массовой информации. — М.: Политиздат, 1987. — С. 424-427.

2. Протокол заседания Совнаркома УССР о состоянии изданий технической ли-тературы от 11 декабря 1928 года // ЦДАВО України. — Ф. 24. — Оп. 13. — Д. 45. — Л. 46.

3. Два роки п`ятирічки УРСР. — Х., 1931. — С. 208-210.

4. Книга и книжное дело в Украинской ССР. — К.: Наук. думка., 1985. — С. 298.

5. Про постановку виробничо-технічної пропаганди: Постанова ЦК ВКП(б) 25 травня 1931 // Про партійну і радянську пресу, радіо і телебачення. — М.: Политиздат, 1972. — С. 402.

6. Школа та "Техніка масам" // Техніка масам. — 1929. — № 9. — С. 1-2.

7. Як найшвидше ліквідувати наслідки шкідництва // Техніка масам. — 1937. — № 2. — С. 16-17.

8. Калюжний П. Техніка і наука лицем до виробництва // Техніка масам. — 1929. — № 14. — С. 1-3.

9. Предисловие // За изобретательство. — 1928. — № 1. — С. 7-8 .

10. Передмова // Техніка та раціона-лізація промкооперації. — 1930. — № 1. — С. 3-4.

11. Затонський В. П., Петровський Д. І. Україні потрібна масова технічна газета // За технічну газету. — № 1. — С. 1.

12. Відкрилась конференція з теоре-тичної думки // За техніку. — 1934. — 21 трав.; Перрен Ж. Враження французьких учених від УФТІ // За техніку. — 1934. — 2 трав.; Бор Н. Прекрасні можливості для розвитку наукової роботи // За техніку. —1934. — 24 трав.

13. Вижити технічний консерватизм // За техніку. — 1933. — 8 трав.

14. Корольов С. П. Ракетоплани будуть літати над СРСР // За техніку. — 1934. — 1 трав.

15. Кондратюк Ю. В. Першу 12000 кіловатну вітроустановку сконструйовано // За техніку. — 1934. — 3 січ.

16. Богомолець О. О. Приблизити інститути до виробництва // За техніку. — 1934. — 24 трав.

17. Нанести рішучий удар затискувачам винахідницької думки // За техніку. — 1933. — 4 лип.

18. За техніку. — 1933. — 14 берез.

19. Мукомела О. Феодосій Таран // Знання та праця. — 1930. — № 4. — С. 16-17; Мукомела О. Євген Касяненко // Знання та праця. — 1930. — № 5. — С. 16-17.

За короткий час, упродовж 15 років, у Радянському Союзі була

створена «мережа періодичних видань для дітей, що передбача-

ла інтереси різноманітних вікових, соціальних, національних груп

дітей»; під «впливом культурної революції» дитяча журналістика

виступила «справжнім пропагандистом, агітатором та організато-

ром піонерського руху в нашій країні» [10, 195]. Ці уроки творення

видань із відповідною «сіткою кореспондентів» стали традицією, що

згодом набувала нових рис. Зрештою, і сьогодні в багатьох періодич-

них виданнях для дітей заохочується творчість юних, подекуди

існують гуртки, школи і майстер-класи для початкуючих дописува-

чів, але такого розмаху й масовості, помножених на цілеспрямова-

ний ідеологічний вплив, нині не існує.

Мета статті – з’ясувати основні кроки й засоби виховання

дитячого кореспондента в період становлення радянської журна -

лістики, обравши об’єктом дослідження піонерську пресу 20-х рр.

ХХ ст. («Червоні квіти», «Юний ленінець», «Юний спартак»,

«Октябрьские всходы» та інші видання в Україні).

У радянську добу було захищено кілька кандидатських дисерта-

цій, пов’язаних із зазначеною тематикою. Серед науковців – дослід-

ники з України та Росії. Це дисертації М. Алексєєвої про дитячі

журнали Радянської Росії 20-х рр. як тип видання (М., 1968), C. Ве -

лігодської про українську дитячу журналістику кінця ХІХ – почат-

ку ХХ ст. (Харків, 1970), Г. Литвинової про газету для дітей

(1958–1969) як засіб ідеологічного впливу та комуністичного вихо-

вання підростаючого покоління (К., 1970), Ю. Богатирьової про

створення друкованої піонерської газети (1922—1928) (Л., 1972),

А. Токарської про становлення і розвиток періодичної преси для

дітей в Україні у 1918—1932 рр. (К., 1987).

Цим же дослідникам належить і кілька статей у таких виданнях,

як «Журналіст України», «Детская литература», «Новые детские

книги», «Вопросы детской литературы», «Советская литература» та

ін. А. Токарська у статтях «Друг і порадник дітей» та «Літописець

піонерії», опублікованих у «Журналісті України», детально аналі-

зує джерела дитячого комуністичного руху в Україні, за архівними

матеріалами простежує розвиток окремих часописів («Червоні

квіти», «Піонерія», «Юний спартак», «Юный ленинец»). Зокрема

авторка розповідала про першу в Україні дитячу газету «Юный

ленинец»: вона була «рупором дитячого комуністичного руху, його

вірним літописцем. Вона закладала основу майбутньої преси піо-

нерської організації, визначивши коло обговорюваних питань,

основні форми роботи з юними кореспондентами. Газета стала вихо-

вателем, пропагандистом, агітатором і колективним організатором

юного покоління» [9, 41].

Окремо вийшли у світ огляди радянської дитячої журналістики

та літератури, написані Г. Абросимовою, М. Алексєєвою, В. Костю -

ченком, Ю. Ярмишем. Бібліографічний покажчик «Детская журна-

листика СССР» (періодичні видання та література про газети,

журнали, радіо- і телепередачі для дітей) уклали Ю. Богатирьова,

Л. Колесова, М. Холмов (Л., 1974).

Варто звернутися і до таких джерел вивчення умов та особливо-

стей функціонування дитячої преси, як збірники документів та

матеріалів (постанови та резолюції з’їздів комсомолу і партії), спо-

гади журналістів та інших учасників видавничого процесу (авторів,

кореспондентів, членів редколегій). До таких видань належать збір-

ники «Піонерія України. 1917—1941» [7], «Пионерская печать в

документах» [6], «Зори советской истории» [5], книжка «Год за

годом» О. Гусєва про літопис дитячого комуністичного руху в СРСР

[3], електронні джерела про піонерську пресу тощо.

Уміщені в збірнику «Пионерская печать в документах» [6] тези,

постанови, резолюції з’їздів РКП(б), ВКП(б), ЦК РЛКСМ, ЛКСМ

висвітлюють процеси ідеологічного впливу на дитячу пресу. Так, ще

у 1920 р. на ІІІ Всеросійському з’їзді Російської комуністичної спіл-

ки молоді (РКСМ) було наголошено на розвитку дитячої творчості

шляхом видання дітьми сторінок, журналів, організації виставок

[6, 5]; ЦК РКП(б) у 1924 р. орієнтував фахівців на створення «особ-

ливого типу газети», призначеної для «конкретного прошарку маси

читачів» [6, 6]; у передовій статті провідної комуністичної газети

«Правда» у 1924 р. зазначено необхідність партійного керівництва

піонерськими журналами і літературою, потреба «прийти на допо-

могу порадами і засобами» [6, 8] і т. д.

Закладаючи основи комуністичної педагогіки й теорії дитячого

комуністичного руху, як уважала редакція харківського журналу

«Дитячий рух» (1925. – Ч. 1), необхідно було внести «комуністич-

ний колір» у всі прояви дитячого громадського життя. З травня

1923 р. до лютого 1925 р. значно зросла в СРСР кількість молодіж-

них видань і їхній тираж (відповідно з 53 назв до 81, з 132 тис до

1 млн 456 тис 500 примірників), юнкорівський рух пройшов етап

від десятків до десятків тисяч «пишучих товаришів» [11, 12].

Важли вою зброєю політпросвітньої роботи стали стінгазети, де

юнкори робили перші кроки. Основні навички такої діяльності

з’ясовано в статті М. Потапова, який писав: «Пікор – це будь-який

юнкор, який пише в газети і журнали про життя і роботу піонерів і

пролетарських дітей». Жодних привілеїв чи знаків відмінності він

не має. Навчитися основних навичок він міг у гуртку пікорів, де

його ознайомлювали з потребами комсомольської і піонерської

преси, технікою написання матеріалів, умінням відображати «хоро-

ше й погане», «втягували в активну роботу у стінгазеті» [8, 18].

Фактично ці слова були повторенням вимог, зафіксованих у п. 6

«Про диткорівський рух» із резолюції 2-ї Всесоюзної наради піо-

нерських працівників [6, 11–12]. Тільки в цьому разі використову-

валися поняття «диткор» і «диткорівський рух». До 1925 р. і навіть

трохи пізніше редакції газет поділяли своїх юних дописувачів на

кілька категорій: пікорів (піонерських кореспондентів), шкілкорів

(шкільних кореспондентів), будкорів (будинкових кореспондентів),

сільпікорів (сільських піонерських кореспондентів) і диткорів

(дитячих кореспондентів). Юнкорами в той час називали юних

кореспондентів комсомольських видань, а робсількорами – відпо-

відно робітничих і сільських кореспондентів, які писали до партій-

них видань. Таким чином, основна робота дитячих кореспондентів

мала розгортатися навколо стінгазет і піонерських видань, а їхнє

навчання – зосереджуватися в гуртках при загонах піонерів чи дру-

кованої піонерської преси.

У 1924 р. були розроблені завдання для активних учасників дит-

корівського руху в Україні. Зокрема в збірнику «Супутник юного

піонера» вміщено «Заповіді пікора». До десяти основних кроків

належали такі: 1) стеж за роботою і життям свого загону, всієї орга-

нізації, свого оточення; про все цікаве пиши до газети; 2) будь аку-

ратним; побачив цікаве – відразу придивися й пиши; запізніла

замітка втрачає користь; 3) пиши тільки про те, що сам бачив і

знаєш; чужі слова перевіряй; 4) пиши жваво (малюнками), коротко

і зрозуміло; менше балачок – більше малюнків; 5) не роби із замітки

каші; в кожному дописі висвітлюй лише одне питання; 6) вчися

писати; стеж за правками, які робить редакція; не втрачай духу,

якщо замітка не підійшла, пиши ще; 7) не приховуй вад роботи

свого загону; на помилках ми вчимося; 8) пиши чорнилом, чітко,

розбірливо, з одного боку аркуша; не забувай написати своє прізви-

ще та адресу; 9) завжди підтримуй зв’язок із редакцією, повідомляй

про все хороше й погане в газеті чи журналі; підтримуй свою піо-

нерську пресу, шукай нових передплатників; 10) запрошуй до участі

в газеті чи журналі інших дітей; активно працюй у гуртку корес-

пондентів [4, 202].

Серед багатьох публікацій у збірнику «Піонерія України» важ-

ливими є спогади та свідчення безпосередніх учасників творення

преси для дітей в Україні, зокрема розповідь З. Біленка про журнал

«Червоні квіти», А. Вайшенкера – про двотижневий журнал

«Дитячий рух», В. Куличенка – про «Юний спартак», І. Неходи та

В. Бичка – активних пікорів 20-х рр. ХХ ст. про газету «Юний лені-

нець» та піонерські журнали, В. Лапія – про журнал «Більшо -

виченята» та одноденну газету «На зліт», Т. Горбунцова – про жур-

нал для молодших школярів «Жовтенята», І. Вавилова – про реда-

гування піонерської газети «На зміну» тощо.

Наприклад, В. Бичко – не тільки відомий український поет, він

багато років працював у молодіжній пресі України, був редактором

газети «Зірка», головним редактором видавництва «Молодь»,

редактором журналу «Піонерія». У його спогадах є активне дитин-

ство, створення спартаківської організації у селі, відчуття себе рево-

люціонером, більшовиком. А на цій хвилі – досвід участі в стінній

пресі, співробітництво в харківській газеті «Юний ленінець» (зго-

дом – «На зміну»), публікація поезій і дописів у літературному

додатку «Піонерія» та журналі «Червоні квіти». Про перші журна-

лістські кроки В. Бичко згадував: «Пікорівська робота давала мені

змогу бачити глибше і ширше життя, привчала мене ясно, чітко і

коротко висловлювати свої думки. А це насамперед потрібно кожно-

му, хто береться до літературної роботи» [1, 82—83].

Майже кожне піонерське видання мало редколегію, до якої вхо-

дило юне покоління, яке не тільки писало власні матеріали, а й

переглядало пошту, рекомендувало твори до друку чи відхиляло

дописи. Такий шлях пройшли відомі дитячі письменники України

В. Бичко, І. Нехода, О. Копиленко та ін. Охоче редакції запрошували

до участі відомих письменників. На сторінках журналів «Чер воні

квіти», «Октябрьские всходы», «Піонерія», «Тук-тук» опу бліковані

численні вірші, оповідання, новели й нариси М. Риль ського, П. Ти -

чини, В. Сосюри, Н. Забіли, О. Іваненко, О. Донченка, В. Поліщука,

В. Гжицького та ін. Поряд із ними трапляються підписи: диткор

Ол. Артем’єв, пікор Вільний, пікор Марат, піонер В. Царенко, піо-

нерка Слава, пікор Микола Федоров, пікор В. Бичко та ін.

Притаманною рисою піонерських видань стають гасла й заклики

для утвердження агітаційно-пропагандистського характеру видань,

призначених для підростаючого покоління. Це насамперед спону-

кання до участі в справах індустріального будівництва, виховання

«неорганізованих дітей» (бути їм за приклад), готовність до втілен-

ня комуністичної моралі в побут і навчання. Наприклад, у Харкові,

де виходили всеукраїнські газета «Юный ленинец» і журнали

«Октябрьские всходы», «Червоні квіти» та «Октябрята» (вони мали

спільну редакцію), існувала загальна Редакційна колегія юних піо-

нерів у складі 9 осіб. Вони розбирали піонерський матеріал, вирішу-

вали, що слід друкувати, в якому виданні, в якому відділі; керували

роботою юних пікорів, розглядали різні питання редакційної робо-

ти, стежили за ходом передплатної кампанії.

Існувала така специфіка: спочатку утворювалися районні гуртки

пікорів, потім вони почали виникати при колективах і клубах.

Пікором міг стати будь-який піонер, який хоча б місяць пропрацю-

вав у гуртку. Наприкінці 1924 р. у Харкові налічувалося 12 таких

гуртків. Їхня діяльність відбувалася за однією «схемою»: спочатку

бесіди (як працюють пікори, як слід писати до газети, про піонерсь-

ку пресу, про стінгазети тощо), далі починалася активна участь у

випуску стіннівок; аналізувалася практика публікацій піонерських

видань, нарешті юні кореспонденти випробовували свої сили в напи-

санні заміток. Гуртки обирали собі теми (скажімо, «Піонер у школі»

чи «Піонер вдома»), а кожен пікор намагався написати замітку, яку

потім прискіпливо розбирали в гуртку. Юні кореспонденти також

відвідували друкарні, дізнавалися, як відбувається процес друку.

Таким чином, пікор проходив «бойове хрещення» і міг самостійно

писати, як розповідалося на сторінках журналу «Октябрьские всхо-

ды» (1924. – № 18). У замітці про гурток дитячих кореспондентів

пікор Мулька повідомив, як школярі «розбирали «пам’ятку корес-

пондента», обговорювали питання, чому потрібно писати чітко й

розбірливо, лише на одному боці аркуша; а коли дійшли до напи-

сання замітки, зненацька погасло світло (1924. – № 19/20).

Меті комуністичного виховання підростаючого покоління відпо-

відала перша газета «Юный спартак», яка вийшла 15 грудня 1922 р.

у Харкові як «одноденна газета Харківського міськкому юних спар-

таківців» (функціонувала у 1923—1924 рр.). Першим і постійним

редактором газети став В. Куличенко (псевдонім В. Лір), який так

згадував перший випуск: «Газета приваблювала насамперед своїм

зовнішнім виглядом: надрукували її на тонкому глазурованому

папері, який мав приємний жовтуватий відтінок На такому папері

(імпортному – естонському) тоді навіть книжки рідко друкувалися.

Короткі статті й замітки, писані самими дітьми. Ілюстрації (хоч і

небагато). Словом, навіть професійні газетярі і поліграфісти хвали-

ли нашу новонароджену газету» [7, 85].

Містилася редакція газети в дитячому будинку імені Комсомолу.

Ніякого штату не було. Навіть редактор виконував свої обов’язки на

громадських засадах (у той час В. Куличенко був співробітником

газети «Харьковский пролетарий»). Жодного літературного праців-

ника, художника, фотографа чи коректора. Членами редколегії

стали дитячі кореспонденти – диткори, обрані міським комітетом

юних спартаківців. Усі матеріали обговорювалися на засіданні ред-

колегії, кожен член редколегії приносив по кілька дописів до

наступного номера, агітуючи товаришів у спартаківських осеред-

ках, у школах і дитбудинках.

Постійними були рубрики: «Важливі події», «Життя юних

ленінців по школах», «Наші бесіди», «Новини науки і техніки»,

«Куточок розваг», «Куточок жовтенят», «На колективне обговорен-

ня», «Листи з місць», «Довідник юного ленінця», «Юні ленінці за

роботою» та ін. У статті «Заповіти Ілліча» сформульовані основні

завдання юного ленінця: «Піонер вірний справі робітничого класу.

Піонер – зміна комсомолу. Зв'язок з західними братами, допомога

їм. Зміцнювати завоювання революції – Союз Радянських Соціа -

лістичних Республік. Змичка міста з селом. Вчитися, вчитися, вчи-

тися. Допомога безпритульним, боротьба з неписьменністю».

У лютому 1923 р. на сторінках газети «Юный спартак» була над-

рукована пісня «Ми молоді весняні квіти» вихованки дитячого бу -

динку Тані Карпової. Цю пісню співали на мотив «Інтернаціоналу і,

як стверджувала активна громадська діячка того часу, а пізніше

партійний працівник у Москві К. Максимова, пісня «швидко стала

популярною серед дітвори» [7, 57]. Там були такі рядки: «Ми моло-

ді весняні квіти, Ми діти Молота й Серпа. Ми тільки починаєм

жити, Але вже жде нас боротьба. (Приспів: Ми червонії квіти, Діти

Жовтня й Весни, Інтернаціоналу Правдивії сини)». Завершувалася

пісня рядками: «Комуна – то є гасло наше, Всесвіт – останняя мета,

Хай скрізь горить ясна свобода – Червона, вільна і свята. В похід же,

браття молодії, Ми шляхом волі йдем та йдем… За правду, волю і за

працю Червоний прапор піднесем» (1923. — 10 лют.).

Як уважав редактор «Юного спартака», робота в редколегії бага-

то чого навчала дітей, чимало вихованців ставали потім редактора-

ми стінгазет у своїх осередках чи школах, деякі вже обрали шлях у

велику журналістику. Сам В. Куличенко пізніше працював у редак-

ціях дитячих журналів, видавництві «Молодий більшовик»,

Харківському палаці піонерів та жовтенят, а з 1936 р. – у Москві

директором Центральної станції юних натуралістів.

Активний співробітник «Юного спартака» комсомолець Леонід

Можейко став секретарем редакції, згодом на цій же посаді в «Юном

ленинце» та газеті «На зміну», був редактором журналу «Знання та

праця». Юний, 13-річний диткор-спартаківець Давид Ново плян -

ський, який уже тоді «виділявся серйозним, вдумливим підходом до

кожної замітки», з часом працював у всесоюзних виданнях: «Ком -

сомольской правде» та «Правде». Активний диткор Олександр Лесс

теж став професійним журналістом, працював репортером у мос-

ковських газетах та журналі «Огонек». Доктором фізико-матема-

тичних наук став колишній юнкор Лазар П’ятигорський. Одна з

перших спартаківок Олена Радченко (Радченківна), член другого й

третього складів редколегії «Юного спартака», чимало попрацювала

в інших дитячих виданнях, а згодом – в апараті ЦК КПРС та

Президії Академії наук СРСР.

У грудні 1927 р. виповнилося чотири роки журналу «Червоні

квіти». Редколегія вирішила присвятити кілька випусків тим, хто

творив журнал увесь цей час – редакторам, відповідальним секрета-

рям, художникам, фоторепортерам, прозаїкам, поетам, диткорам і

пікорам. Нариси та зарисовки з фотографіями прикрасили часопис.

Тут опубліковано передову статтю «Чотири роки», розлогий нарис

К. Шелеста «Шлях нашого журналу», спогади Варвари Черед ни -

ченко про «старшу сестру» «Червоних квітів» – журнал «Червона

калина» в Катеринославі; розповідь першого секретаря й технічного

редактора «Червоних квітів» Мих. Биковця та першого редактора

Олеся Громова. «Тіні спогадів» під назвою «Коли розцвітали

«Червоні квіти» подав В. Бичко, згадуючи, як уже перші випуски

часопису «вчили, впливали на дитячу душу й гострили думки та

почуття» [2]. «Старий диткор» згадував свої перші журналістські

кроки («приніс дописа, шарад декілька») у газету «На зміну», а

потім його запросили до журналу: «Я щасливий, бо розцвітав разом

із «Червоними квітами», щасливий, що положив хоч маленьку

частину своєї праці на побудову журналу».

Зі сторінок ювілейного випуску довідуємося про атмосферу пер-

шого періоду творення журналу, про умови творчості молодих, ще

недосвідчених співробітників. Йдеться про Зіновія Біленка (його в

редакції називали «Зінко») – спочатку диткора, а після закінчення

школи він став технічним співробітником журналу. Його обов’яз-

ком був перегляд і сортування диткорівських матеріалів і дописів

дорослих авторів. Він став тією важливою ланкою, що сполучала

редакцію з друкарнею і конторою, де збирають передплату. «Це він

щодня вимірює харківські вулиці від редакції до друкарні, торсає

кого слід, щоб швидше готували малюнки до журналу, друкували

чи виправляли його».

Щодня о 12-й годині дня можна було побачити в редакції Валю

Бичка – «одного з найстарших диткорів», Олександра Бєляєва –

автора нарисів про науково-технічні новини, інколи «забігали» Іван

Сенченко та Варвара Чередниченко. Завжди у пошуку були фото-

граф Бризгалін, художники Іван Шульга, Дейц, Машалов; серйозно

працював редактор мови В. Арфолом. Про перші свої дописи розпо-

віли також пікор І. Нехода та диткор І. Лізенгевич. Можна дізнати-

ся про наполегливість молодих авторів, Гр. Епіка, Ол. Донченка,

В. Сосюри, В. Поліщука та ін. Саме вони були першими творцями

преси для дітей Радянської України у 20-х рр. ХХ ст., їм на допомо-

гу приходили дитячі кореспонденти, які масово відтворювали будні

свого оточення, життя й діяльність своєї «піонерської країни».

1. Бичко В. В. Вона дала мені все / В. В. Бичко // Піонерія України.

1917–1941 : зб.; документи, спогади, фотографії / уклад. І. С. Вави -

лов. – К. : Молодь, 1979. – С. 77–83.

2. Бичко В. Коли розцвітали «Червоні квіти» (тіні спогадів) / Ва -

лентин Бичко // Червоні квіти. – 1927. – Ч. 23. – С. 7.

3. Гусев А. И. Год за годом : из летописи детского коммунистическо-

го движения СССР. 1917–1981 гг. / Гусев А. И. – [4-е изд., перераб. и

доп.] – М. : Молодая гвардія, 1981. – 206 с. : ил.

4. Заповеди пикора // Спутник юного ленинца. – Харьков, 1924. –

С. 202.

5. Зори советской истории : очерки по истории пионерской органи-

зации (1917–1941) / сост. В. Г. Яковлев ; под. ред. И. Г. Гордина. – М. :

Просвещение, 1972. – 271 с.

6. Пионерская печать в документах : сб. / сост. Ю. Н. Вишнев -

ская. – Л. : Дворец пионеров им. А. Жданова, 1972. – 39 с.

7. Піонерія України. 1917–1941 : зб.; документи, спогади, фотогра-

фії / уклад. І. С. Вавилов. – К. : Молодь, 1979. – 320 с.

8. Потапов Н. Шире юнкоровские ряды / Н. Потапов // Юный кор-

респондент. – 1926. – № 1/2. – С. 17–19.

9. Токарська А. Літописець піонерії / А. Токарська // Журналіст

України. – 1984. – № 4. – С. 41–43.

10. Холмов М. И. Становление советской журналистики для детей /

М. И. Холмов. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1983. – 207 с.

11. Ярцев Г. Путь юнкоровского движения / Г. Ярцев // Юный кор-

респондент. – 1926. – № 1/2. – С. 11–13.