23 ноября 1908 года родился Николай Николаевич НОСОВ.

Цитаты любимых героев :

1. «— А куда мне спешить? — ответил Сиропчик. — Разве тут плохо? Тепло, светло, и мухи не кусают.»

2. «Две головы — хорошо, а моя одна — лучше...»

3. «На самом деле, когда хочешь о чём-нибудь не думать, так обязательно только о том и думаешь.»

4.«- Ты живой?

— Нет, Незнайка, я, как видишь, совсем мертвый.»

5.«Известно, что при одевании и раздевании больше всего времени тратится на застегивание и расстегивание пуговиц.»

6.«– Мне можно без очереди – я поэтесса!»

7.«– Зачем же мне еще ванну, если я уже пропылесосился?»

8.«- Лежи да сморкайся, вот тебе и всё развлечение.»

Фото Читариум.

Читариум.

Интересные факты про Незнайку.

Впервые персонаж с именем Незнайка появился в комиксах канадского художника Палмера Кокса, а русский текст по этим картинкам был создан писательницей Анной Хвольсон. Первое издание её книжки «Царство малюток», где среди прочих героев фигурирует Незнайка, вышло в 1889 году, а после уже следовали переиздания в 1898, 1902 и 1915 годах.

Героем книг Николая Носова Незнайка стал благодаря встрече Носова в 1952 году с украинским писателем Богданом Чалым, редактором журнала «Барвинок». После того как Носов рассказал о замысле «Незнайки» Чалому, последний тут же предложил опубликовать произведение в своём журнале, что и было сделано. Первая публикация в журнале «Барвинок» была в 1953—1954 гг. на двух языках — русском и украинском (в переводе Ф. Макивчука) — под названием «Приключения Незнайки и его товарищей» с подзаголовком «сказка-повесть».

Иллюстрация Алексея Лаптева.

Автор русскоязычного переложения Анна Хвольсон маленький народец назвала эльфами: "с верхушки дерева в круг вскочил сам Мурзилка, по прозванью "Пустая голова". Братья хоть и любили Мурзилку, но считали его лентяем, чем он и был на самом деле; кроме того, он любил щеголять, — носил длинное пальто или фрак, высокую черную шляпу, сапоги с узкими носками, тросточку и стеклышко в глазу, чем он очень гордился, между тем как другие называли его пустой головой".

http://sheba.spb.ru/lib/hvolson.htm

У Кокса были не эльфы, а брауни:

https://en.wikipedia.org/wiki/The_Brownies

А так да, похоже.

Гео Шкурупій. Двері в день: Роман. — Х.: Пролетарий, 1929. — 229 с.

Обкладинка Адольфа Страхова

Екслібрис Євгена Кротевича, автора фантастичної п"єси "Син сови" 1924

Експериментальний роман з паралельною дією у двох вимірах: 1920х рр. та первісному суспільстві.

20 квітня 1903 року народився король футуропрерій Гео Шкурупій, видатний теоретик і практик українського футуризму, учасник літературних організацій і угруповань «Комкосмос», Аспанфут, Асоціація Комункульту, ВАПЛІТЕ, журналу «Нова генерація», автор шести поетичних книжок, десятка прозових збірок і трьох романів.

У своєму першому романі «Двері в день» (1929) ШкурупІй у першій же сцені описав своїх друзів-футуристів.

Гео Шкурупій

ДВЕРІ В ДЕНЬ

Двері пивної були відчинені в нічну напружену метушню великої вулиці. У жовтому сяйві вітрин вишикувались батареї порожніх пляшок як переможні свідки людської невибагливості. Коло відчинених дверей під музику джаз-банду маршували проститутки з обов’язків своєї дивовижної професії, що примушує замислюватись над долею людства поважних політичних діячів і безвусих поетів.

Близько Гая за столиком сиділа велика балакуча компанія чоловіків, що до хрипоти сперечалися за якісь літературні справи. Гай прислухався до розмови і вирішив, що це товариство літераторів, які на цей час перенесли свої нескінченні й безугавні мистецькі суперечки сюди, в стіни цієї закуреної пивної.

— Ви знаєте площу із сквериком у Харкові, що проти театру Леся Курбаса? — говорить письменник з чорним кучерявим волоссям; коли б у нього була чорна шкіра — був би подібний до негра.

— Ота, що на ній стоїть готична кірха?

— Хто що помічає! Ти помічаєш готику, а я лівий театр... Так от, іду я цією площею, і будинки підносяться наді мною, як величезні хмарочоси, дерева скверу здаються ліліпутами, а сам я собі Гуллівером серед руху людей, візників і автомобілів. Дерева парку, маленькі й мізерні проти будинків, не зелені, а якісь сірі-сірі, ніби їх віками притрушувано порохом.

Іду я ніби до Держвидаву і несу нові матеріали, що мусять ще раз обурити наше міщанство своєю одвертістю та сміливістю. Дивлюсь, на тротуарі стоїть Пушкін, одягнений у чорний костюм, в іспанському плащі... Знаєш, такий, як його малюють.

Стоїть він і дивиться кудись у простір понад людей, візників і автомобілів, а коло нього крутяться наші критики й поети.

— Як ся маєте, Олександре Сергійовичу?..

— Що ви написали новенького?

— Олександре Сергійовичу, я закоханий у вашого «Євгенія Онєгіна»!

— Ваш новий твір обов’язково преміює наше жюрі...

— Дозвольте, Олександре Сергійовичу, до вашого костюма пушинка причепилася. Дозвольте, я її скину! Ах, який чудовий костюм!

Став я так збоку, хочеться і мені з ним про діло поговорити. А вони крутяться, мало ручки йому не цілують. Став я й дивлюсь на цих червоїдів. Раптом Пушкін подивився на мене.

— А ви, Михайле Васильовичу, чого до ручки не приложитесь? — спитав він мене й іронічно посміхнувся.

— Зверніться до Вересаєва, — відповів я йому, — він спец.

— Ану їх у... цих хробаків! — вилаявся Пушкін.

З цими словами кам’яні хмарочоси завалились з гуркотом на нас, і я прокинувся. Хтось сильно тарабанив у двері кімнати, ніби йому було ніколи.

Це був Сотник, який із друкарні приніс № 2 «Нової генерації».

Так мені приснився Пушкін.

Компанія за столиком загомоніла ще дужче, обговорюючи цей надзвичайно характерний сон.

Теодор Гай мимоволі вислухав це оповідання, як мимоволі піддався і всім іншим впливам галасливої пивної.

Футуристів мало перекладали не лише іноземними мовами, а й навіть мовами народів СРСР. Звичайно, виняток становив сам метр — Михайль Семенко.

Для «Антологии украинской поэзии в русских переводах» (Харків, 1924) весь такий класичний і академічний Олександр Білецький (під псевдонімом, який ні для кого не становив секрету) переклав вірш Гео Шкурупія «Семафори». Відтоді цей переклад мандрував по різних виданнях, як-от збірник «Поэзия народов СССР», що його упорядкував сумнозвісний Сигізмунд Валайтіс 1928 року.

Однак Шкурупієві пощастило все-таки більше за інших. Його знаменитий експериментальний роман «Двері в день» (1929) уже через рік після виходу було перекладено російською і видано в ГИЗ’і в серії «Творчество народов СССР».

Як Гео Шкурупій дбав про свої іншомовні переклади, хто перекладав його твори німецькою і чим це все обернулося, читайте у дев’ятому томі збірника «Спадщина», що незабаром вийде друком у видавництві Laurus.

Гео Шкурупий

СЕМАФОРЫ

На всю Украину:

Красная роза раскрыта...

Потомкам нашим не видеть красот руин.

А в лесу бандиты.

Пути из железа

Обняли всю землю, как спрут.

На людей нападает черная немочь,

Головою люди бьются о камни,

Спрашивают:

— Куда идти?..

А на спине спекулянта мучные пуды.

Во все концы гадюками

Расползаются рельсы,

И стоит железная улица —

Ни проехать, ни пройти.

Сброшены под откосами

Вагоны колесами,

Фанатически молятся старому богу...

А семафоры рук простерли

К небу

В отчаяньи...

Ждут гнева, победы ждут.

Не бьют барабаны,

Не трубят трубы.

А кровь разлилась рекой,

И плещется в ней бандит,

Как рыба,

И сплошь огонь и взрывы, и взрывы...

По свету с бешеным окриком

Рыщет ужас...

Даже неверы от страха

Нацепили на шеи кресты.

Мы одни — в предрассветной бодрости,

Мяту песен веселых срывая,

Идем по железным путям.

Нам, только нам открыты

Семафоры в грядущее!..

Пер. Р. Победимский.

Автор суперобкладинки — художник Іван Падалка

Гео Шкурупій дебютував як прозаїк 1925 року одразу двома книжками — «Пригоди машиніста Хорна» та «Переможець дракона». Твору з першою назвою не існує, бо насправді оповідання «Переможець дракона», яке дало назву другій збірці, — це і є історія машиніста Хорна.

Гео Шкурупій

ПЕРЕМОЖЕЦЬ ДРАКОНА

І.

Хорне! А, Хорне! — сказав молодий кочегар. Сьогодні на С. 843 знову прорвало димогарну трубу. Кочегар урятувався просто чудом. Він, на щастя, дивився, як переводять стрілку, й стояв коло вікна. Це вже другий чи третій випадок.

Кожний громадянин міг побачити на власні очі, що машиніст Хорн багато пережив за своє життя того, що робить людину трохи дивною та суворою.

Коли він дивився у вічі своїм товаришам, їм здавалось, що вони бачуть згаслу топку паротяга або люк тендеру, що його наповнено темною маслянистою водою.

У розмові, коли згадували про нього, казали, що це той, чиї руки нагадують кочергу, а весь він сам нагадує старий паротяг-компаунд із чотирма циліндрами.

Він або мовчав, як мертвяк із паротягового кладовища, або тихо зітхав, як тормоз вестінгауза, що поволі нагнічує повітря. Але кождий знав, що він уміє оповідати, й тоді голос його лився, як клекіт коліс пасажирського потягу.

Ось який був машиніст Хорн.

Він мовчки підвів голову, бо сидів за столом, поклавши голову на руки, й глянув на кочегара.

Його напівчорне, напівсиве розкуйовджене волосся нагадувало іскрозатримне приладдя, яке буває на димарі паротяга. Він поволі запустив пальці в своє волосся й тихо сказав, ніби до всіх і ніби в простір великої напівтемної машиністовської кімнати.

— У-у! Капітена! Ламайла машина! Два свистки! Задній хід!..

Надворі була ніч, чорна, як паротягова обшивка.

Кожний знав, що Хорн може розповісти про багато таких випадків, які мали більш нещасливий кінець.

Він ще трохи попихкав, наче нагнітаючи повітря, потім його голос став колисати кімнату, повну перевтомлених кочегарів і машиністів, яким здалося, ніби вони їхали в міжнародньому вагоні «Інтернаціональ» і, може, все те, що вони почули, їм просто приснилося.

ІІ.

Ніч. Вітер.

Все притрусилося вугільним порохом. Крізь темряву окреслюються темні масиви троєкутників і кубів будівель Депо. Скрізь, наче на шахматній дошці, окреслюються куби вагонів.

Ніч. Вітер.

У чорнім повітрі відбувається якась страшна сатанинська меса. Вугільний порох смерчами кружляє в повітрі, великі піщинки дощем шкребуться в вікна сторожа. Ліхтарі круглими блідими помаранчами блукають у темнім просторі, танцюють під музику невідомих музикантів.

Феєрична ніч.

Пекельна музика.

Вітер іграє на струнах станціонного радіо. Паротяг переляканим зойком проріже похмуру ніч. З шипінням скреготом, тупотом по рельсах проскаче скажений кінь-потяг.

А вітер все грає на струнах станціонного радіо, танцюють у повітрі бліді помаранчі ліхтарів, смерчами крутиться вугільний порох.

Чортовиння.

Радіо виє тоненькими й грубими голосами, висвистує такт сатанинського вальсу, гудуть телеграфні стовпи.

Феєрична меса.

Це страшна китайська ніч.

Га-га-га...

У-у-у-у-у...

Вжі-і-і...

Згу-згу-згу...

А-а-а-а-а...

Го-го-го-го-го...

Страшний китайський дракон не спить, вдивляється в ніч блідими ліхтарями, крутить хвостом у повітрі, до смерті лякає косооких людей. Це дракон із вогняною пащею і звичайний сормовський паротяг.

Грає, грає вітер на струнах станціонного радіо.

Шкурупій, Гео. Пригоди машиніста Хорна. — Х.: Книгоспілка, 1925. — 88 с.

Повністю оповідання можна прочитати у сучасному виданні: Шкурупій, Гео. Вибрані твори / Упор. Ольга Пуніна, Олег Соловей. — К.: Смолоскип, 2013. — 872 с.

З подякою Ярині Цимбал!

Володимир Антонович Гадзінський (1888–1932) — український поет, критик, літературознавець, публіцист. У першій половині 1920-х років жив у Москві, де намагався організувати футуристську українську групу. Його клопотами з’явилося одиноке число планованого угруповання «Нео-Ліф» (1925).

На появу «Нової генерації» Гадзінський відгукнувся листом підтримки, у якому, зокрема, написав: «...я хоч не належу, не належав і не гадаю до вас належати — вітаю щиро вашу роботу» (1928, № 2).

Редакція зреагувала на нього так: «Похвальна твердість вдачі, але чи не є вже таке упередження чимсь заскорузлим і консервативним, що не віриш навіть такому вашому безперечному про нас твердженню...» Футуристів дивувало, що «лівий поет» Гадзінський повторює про них банальні трюїзми, властиві академічним літературознавцям.

Редакція «Нової генерації» не помилилася. З часом у журналі було опубліковано шість критичних і теоретичних статей Гадзінського, зокрема про проблеми стилю й форми, під власним прізвищем та під псевдонімом Оскар Редінг.

Поетична збірка «Не-абстракти» (1927) вийшла в Одесі, куди Гадзінський переїхав 1926 року. До неї ввійшли вірші, писані протягом 1925–1926 років у Москві, Харкові, Криму, Одесі. Збірка складається з чотирьох циклів: «Із хвилин зневіри, коли все набридло», «Фрагменти й міць буття», «Ручні гранати по шанцях Олімпу» та «Пісні й гімни доби». З кожного циклу тут узято по одному віршу.

...ТИ ВЖЕ НЕ ПЛАЧЕШ...

...Ти вже не плачеш, підскубана Музо?

Не стало вже сліз... Є життя — болото...

О, скільки ж падлюк сміється в кулак,

А їх не бачить Наркомюста око.

...Слова безнадійні, а життя — проспект...

Вірш не громотворчий, а буття — проблема.

І скільки ж ще раз на слова поета

Звалиться «порядку» сліпа анатема.

...Кохання волі й соціальні шуми, —

Черепашим кроком йде вперед робочий —

Гасло економії, і якраз навколо

Шкурницьке хамство осліплює очі.

...Строфи декадентські та стиль ні до чого —

Вершки пізнання та шукання шал.

Ах, коли зміниться хоч на бельетаж

Наш китайсько-дикий культури підвал?! —

23. V. 1926 р. Одеса.

...І ЗАРАЗ СМІЮСЯ...

...Хто ж в серце мені застромив

Курарою вкритий штилет?

Хто це передо мною і каже:

«Ні кроку вперед»?

...Хто ж загнав мене у заулок,

Далеко від стихії життя?

Хто це так дико сміється —

Я, — не я той колишній, не я.

...Грім дорогу мені перерізав,

Мотузи заплутали ноги, —

Гей, не вийте, не вийте, шакали,

З розмитої кров’ю дороги.

...Хоч шлях у житті так розмитий,

Хоч зв’язаний я у заулку,

Мій мозок дорогу ще знає

Й не піде прохати притулку.

...Не раз я боровся в житті,

Не вбили бомби, шрапнелі.

Сміявся, як гази кусали

Мою австрійську шинелю.

...І зараз сміюся з блокади,

З заулка, і з пут на ногах, —

Мій мозок ясний і чує

Міць у своїх кулаках.

1. ІІІ. 1926.

Харків.

...НАШИМ ПОЕТАМ...

...Що вже не набридло всім нашим поетам

Писать про Марію, душу, «мені сниться»...

Про це вже на стріхах горобці співають,

А їх ще тягне старовина ця.

...Про це вже співали всі барди землі,

У всіх країнах, на всіх тонах мови,

Вже боком лізе і оте ридання,

Усі ці спазми та болі любови.

...Скиглить перестаньте в час весни людства!

О, краще плюнуть на своє життя,

Ніж прастарим стилем, в формі допотопній

Показувать гордо: «Бачите, ось я».

...Наш вік єдиний! Такого не було

Ніде, ніколи. А ви — старі тони

Передаєте, неначе захриплі

Розбито-хворі, мертві грамофони.

...Нова наша ера! І ритми нові

Повинні бути. Що їх ще не було.

А ви про Марію, Іну та кохання,

Нємовби це тільки ваші нерви гнуло.

...О, киньте ті штуки, сучасні мінстрелі!

Не про кохання й болі вам співать...

Вам треба душу сучасної ери

У всій її моці в віршах передать.

14. VI. 1926

Вел. Фонтан.

...ПОРОГИ...

...Не реве Дніпро, не гудять пороги,

Над ними шаліє онови бурун,

І тиснуть на них могутні, як криги,

Сучасности громи, змагання та шум.

...О Дніпре! Віджив Ти невинности час!

Весна минула, йде зрілости вік, —

І по дорозі вбиває все кволе,

Усіх нездарів, слабих і калік.

...Дніпро гнівливо міняє свій біг,

Піщані лави пре вперед, назад,

Йому набридло сотнями століть

Плисти на одвічний, старомодний лад.

...Йому нестерпно протягом віків

Без глузду гризти порогів граніт,

Він не хоче більше через жарт природи

Піною над ними безплодно гривить.

...Дніпро хоче праці. Він питає гнівно:

«Довго ще буду в цей великий час

Плисти, як раньше, без того, щоб світлом

Електростану замінити гас?!»

...Дніпро гнівливий. Чує: тьма проектів,

Плани, наради, а нема моторів,

Усе так тягнеться у безконечність,

А він — роздертий скелями порогів.

...Гадає мовчки: «Як це може бути?

Несеться стихія визволених сил,

Перебудова, війни, кров героїв,

А я пливу так, як віками плив».

...Спінилися хвилі чорних бров завзяттям.

Бунт поміж ними, грізний ураган,

І чути голос від степів Херсона

Аж до Полісся: «Дай Електростан!»

...Не реве Дніпро, не гудять пороги,

Над ними шаліє онови бурун.

І тиснуть на них могутні, як криги,

Сучасности громи, змагання та шум.

19. VII. 1926.

Одеса

Володимир Гадзінський. Не-абстракти. — Одеса: Гарт, 1927. — 93 с.

Володимир Гадзінський "Містерія" _ фантастичний нарис-п"єса в 3х діях з прологом і малюнками Анатолія Петрицького. 1920 р. написана. "Кінець" вже був написаний на 1924 р. Айнштайн" — також. ( з автобіографії, вміщеної в Видавництво «Кліо» 2015 р. книги «Самі про себе: Автобіографії українських митців 1920-х років».

упорядник видання, доктор філол. наук, професор Раїса Мовчан.

http://historybooks.com.ua/prosmotr_podro...

А проте, і біографію, і творчість Гадзінського не назвеш тривіальними. Поет народився в Кракові, навчався у Віденському університеті, під час Першої світової війни потрапив у російський полон, брав участь у підпільному лівому русі в міжвоєнній Польщі, втік у Радянську Україну, жив і працював у Москві (зокрема займався українською літературою, був одним з учасників об’єднання українських літераторів Росії «СіМ» ─ «Село і Місто»), помер в Одесі тридцять другого року «за нез’ясованих обставин», існує думка, що це було самогубство. Чим не сюжет для пригодницького твору?

Поезія Гадзінського дивакувата і незвична: химерно-урочиста риторика, ескапади в наукову сферу, одночасно наївна і сповнена всіляких складних алюзій та інтелектуальних концепцій ─ таке під ковдрою з гарячим шоколадом не почитаєш. Тому ця автобіографія – дуже важлива публікація напівзабутого автора.

http://www.chytomo.com/issued/yak-105-pis...

Фантастическая повесть «Конец» – антиутопия, действие которой разворачивается в коммунистическом обществе, в Москве далекого будущего. После нескольких десятилетий, в течение которых все продолжалась и продолжалась Великая октябрьская социалистическая революция, на планете победил коммунизм, не стало бедных и голодных, а к концу 2392 года свершился самый грандиозный проект человечества – центральный обогрев земного шара. Но самое невероятное, что в итоге гибнут континенты и погибает человечество. И происходит это в 2683 году.

http://www.archivsf.narod.ru/1888/vladimi...

З подякою Ярині Цимбал!

Дмитро Бузько (1891–1937) — український письменник, учасник «Нової генерації».

Людина з карколомною і загадковою біографією. Одеський семінарист, есер, каторжанин, український націоналіст, емігрант, чекіст, кінодіяч, сценарист, прозаїк. Багато хто заперечує його приналежність до футуризму, однак прізвище Бузька не раз фігурує на сторінках «Нової генерації», і не лише серед авторів. Скажімо, разом з іншими футуристами Бузько підписав знамениту відмову від алкоголю, яка передувала серії памфлетів «Футуристи в атаку на “зеленого змія”».

Кіно-повість «Про що розповіла ротаційка» (1929) набагато випередила жанр кіноповісті, першовідкривачем якого вважають Олександра Довженка. У ній Бузько скористався всіма улюбленими тоді прийомами футуристів — поєднання кіно і літератури, монтаж фактів, сплав документалістики з художніми жанрами.

Дмитро Бузько

ПРО ЩО РОЗПОВІЛА РОТАЦІЙКА

ВІД АВТОРА

Моя повість не є суворо історичний переказ подій, але це ж і не вигадка. Це, так мовити, вільний монтаж фактичного матеріялу, що я йото черпав з історичних джерел, користуючися почасти й своїми власними спогадами. Найбільше я взяв із мемуарів тов. В. Соколова (збірка «Техніка більшовицького підпілля»).

Кіно-повістю назвав я цей твір тому, що його зробленло в цілком кіноматографічному пляні: рух і дія на першому місці. Після режисерської розробки, головне — деякого перемонтажу сцен, — цю повість можна вільно ставити для екрану.

МАВПА Й ГІЛКА ЩАСТЯ

М’яко, із шовковим шелестом лягали аркуші, вириваючися з-під друкарської машини.

— Вперед, вперед, вперед... — миготіло в електричному світлі. І здавалося, що серед гуркоту машини й справді чути чийсь заклик: вперед! вперед! вперед!..

Тисяча, друга, п’ята, десята... Багато їх тисяч — цих тонких шовкових аркушів, — щоб легкі були: транспорт бо ж нелеґальний, скільки-то труднощів!..

Багато їх тисяч у різні способи, різними стежками й шпарочками пролізуть-продеруться крізь залізні кордони могутньої царської Росії й робитимуть свою справу — кликатимуть тих, хто в нерівній борні вже знеможений, — вперед! вперед!..

Мавпа... Але ж ви не знаєте ще, хто такий «Мавпа». Бачите — лапки поставлено? Отже, це прізвисько.

«Мавпа»? Можна різно підійти до цієї істоти... Шпигун! Царський «охоронник»! І ваше серце палає гнівом. Але ж подивіться на цю жалюгідну постать. Невже ви ще можете гніватися?

Якщо так, то я мушу хоч трішечки про нього розповісти, щоб пом’якшало ваше серце й не палало марно гнівом там, де досить плюнути й одвернутися.

Тільки ж не одвертайтеся й справді, — дивіться на Мавпу, бо те, що він зараз робить, має величезну вагу і для нашої історії. Дивіться, як Мавпа походив, походив коло будинку (того, що в ньому всередині такий покійний, мелодійний, коли хочете, гуркіт машин і шовковий шелест тоненьких аркушів бадьорого кличу, — вперед, вперед...).

Походив Мавпа, — притомився, видно: тяжка ж бо професія! Ноги ж які треба мати, щоб усе то бігати та нишпорити. А ніс який, щоб отак, ну просто з повітря вчути, де воно нелегальщиною дхне...

Ніс у Мавпи й справді надзвичайний. Починаючи з його форми. Рідкісна, що й казати. На переніссю, коли так можна назвати вдавлене, майже пласке місце межи двох свердликів-оченят, він цілком виправдує прізвисько свого господаря й, власне, нічого видатного в нього нема. Проте кінець його такий, що й прізвиська до нього не добереш. Сказати б качачий, коли б він не висовувався так наперед і не мав усе ж гострого кін¬чика, саме такого, як треба, щоб нишпорити скрізь і чути все...

Зараз цей ніс мирно хилиться, — все нижче й нижче. Ось сіпнувся догори, свердлики-оченятка часто закліпали... Тривога? Ні. Тиха й порожня вулиця. Ні одного перехожого. Ще б пак: уже північ, а працьовиті й культурні швайцарці пізніше одинадцятої години ночі ніколи не гуляють: сплять вони мирно, щоб набратися свіжих сил, щоб зірватися з ліжка ранесенько й знову кинутися у вир жорстокої борні за шматок хліба.

Дмитро Бузько. Про що розповіла ротаційка: Кіно-повість. — [К.]: ДВУ, 1929. — 112 с.

Автор обкладинки — В. Б.

З великою подякою Ярині Цимбал!

Подназвание: Пешие аргонавты. Перевод с украинского П. Опанасенко. *Творчество народов СССР*.

Город издания книги: Москва-Ленинград

Издательство: ГИЗ

Год издания книги: 1930

Количество страниц: 176 с., портрет

Переплет: издательский бумажный

[Сатира. Химерная проза]

Тираж 5.000 экз.

Оригинальное издание вышло в 1928 г. в Харькове.

Из предисловия: *Фальшивая Мельпомена* — это картина деятельности небольшой группы *национально-сознательных* интеллигентов и полуинтеллигентов, застрявших в петлюровском подполье (атаман Юрко Тютюнник) и застигнутых врасплох в небольшом местечке на Украине, внезапно захваченном Красной армией. Эта группа в целях конспиративной антисоветской деятельности в подполье организуется в кочующую театральную труппу и примазывается к политотделу одной из красноармейских частей*.

Сюжет основан на реальных событиях — одном из последних рейдов атамана Юрия Тютюнника.

Юрий Корнеевич Смолич (1900-1976) — украинский писатель, во время Гражданской войны служил в войсках Петлюры, затем в штабе у Владимира Синклера.

Единственное прижизненное русское издание.

От книги Юрия Смолича из цикла "Розповіді про неспокій" молодежь конца 1960-х была под впечатлением. Потому что это были расказы об эпохе, которую позже назвали Расстрелянным возрождением. В советском официальном, особенно школьном, изложении ее описывали тошнотворно убого. А Смолич, от первого лица, о 1920–1930-ых писал так, что это воспринималось почти как диссидентская литература.

Вот в 1926 году в Харькове проходит публичный диспут по поводу романа Смолича "Фальшива Мельпомена". Роман о том, как рейдовая группа петлюровцев под видом странствующих актеров отправилась из-за границы на Советскую Украину. В основе лежали реальные события — один из последних рейдов атамана Юрка Тютюнника. Одни хвалили роман, другие ругали за идеализацию петлюровщины. Во время диспута попросил слова какой-то незнакомец. Вышел на трибуну и сказал:

— Если бы мои казаки были действительно такие, как в этом романе, я бы приказал их расстрелять!

— А кто вы такой?!

— Я атаман Юрко Тютюнник!

Оказалось, что он амнистирован и живет в Харькове.

У Смолича этот сюжет имеет благополучный советский хеппи-энд. Конечно, ни слова о том, что вскоре Тютюнника чекисты расстреляли. Но все равно что-то похожее в открытой печати тогда найти было невозможно. Книги-воспоминания Смолича считались откровением.

http://gazeta.ua/ru/articles/history-news...

Фальшивая Мельпомена — сатирический роман с элементами химерной прозы. Почти автобиографический, ведь автор в юности был и футболистом, и санитаром, и фельдшером, и юнкором, и актёром самодеятельного театра, и редактором...Уже после — солдатом, тетральным критиком, редактором газет и журналов, писателем и актёром профессионального театра.

Четвёртая причина — по жанру авантюрный роман с элементами фантастики в стиле конструктивизма.

Сорок восемь часов — политический памфлет , подобный "Троим по одному маршруту" В. Владко (иностранцы, прибывшие в Союз, наблюдают, как строится соц. государство, как работает Харьковский подшипниковый завод и др. гиганты индустрии.)

По ту сторону сердца — криминальный роман.

Язык молчания — криминальная новелла.

Полтора человека — сатирический детектив с контрреволюцией и живописанием окружающего быта.

Хома — укр. нац. быт, банда Архангела воюет с бригадой Шпаковского, отбившейся от Красной Армии. Живописный сельский быт местных коммун. "Куркули, жиды, и др. местная прослойка". Об этой повести высоко отзывалась известный укр. литературовед Ярына Цымбал.

"Хребет как горная цепь", "Я ничего не вижу", "Сердце красавицы"- "медицинские" рассказы.

Театр неизвестного актёра (автобиографический роман, одноимённый фильм к/с им. Довженко 1976 г.)

Трилогия об одесском детстве: Наши тайны. Детство. Восемнадцатилетние.

О события гражданской войны в Одессе и окрестностях — Рассвет над морем.

Мемуары о современных писателю актёрах, полит. деятелях и др. писателях ( в т.ч. — дозволенные на то время сведения о репрессированных друзьях и знакомых ( обращение в 1960х к ровесникам: Мыкола Бажан, Павло Тычина, Максым Рыльськый! Пышить спогады, поки щось пам"ятаете...), об академике Билецком...

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B...

Приведу историю, рассказанную дядей. Примерно в середине 1960х, в самолёте ТУ-104 (если мне не изменяет склероз), он летел в Москву по служебным делам. А места в салоне были расположены по принципу "купе" — один ряд кресел напротив другого, поэтому напротив себя дядя узрел двух, интеллигентного вида и уравновешенного возраста людей. Один из них был поэт, академик и депутат Мыкола Бажан, а другой — вроде бы, тоже поэт-классик: Рыльский или Тычина. Ничего не подозревающий Бажан мирно спал, прикрывши лицо газетой, когда его спутник, поманив пальцем дядю, прочёл ему стихи, показывая на своего товарища., с предысторией — мол, Николай принял "на дорожку" немножко, и его вдруг потянуло полить цветы в балконных ящиках. Однако реакция уже стала замедленной, координация — нарушена алкоголем, он неловко повернувшись и поскользнувшись на пролитой из лейки воде, не удержался и упал на бетонный пол. По этому поводу его спутник сочинил экспромт:

Літав Микола на балконі —

побив морду та долоні.

А сьогодні вже на ТУ

літа Микола в висоту.