| |
| Статья написана 14 мая 2019 г. 19:46 |
Стартовать к Марсу «ТМК» (будущий МАВР) должен был 8.6.1971 г. Янка Мавр скончался 3.8.1971 г. В 1954 г. он написал повесть «Фантомобиль профессора Цыляковского», в кот. главные герои, среди прочих событий, высадились на Марсе. 
А МЫ МОГЛИ БЫТЬ ПЕРВЫМИ МАРСИАНАМИ ЕЩЕ В 80-Х ГОДАХ... Евтифьев М.Д. В этой статье по малоизвестным материалам очень хорошо описывается период нашей космонавтики, когда к ней был прикован интерес большинства нашего народа в связи с выдающимися достижениями в исследовании космического пространства. Период конец 60-х начало 70-х годов характерен разработкой разных проектов пилотируемого полета на Марс. В данной статье рассматриваются работы по Марс-проектам в ЦНИИмаш (бывшем НИИ-88) В начале этой статьи будет полезно вспомнить, что еще с 1959 г. в ОКБ-1 С.П.Королева в отделе N 9 М.К.Тихонравова (сектор Г.Ю.Максимова) группа энтузиастов начала прорисовки фантастического проекта полета человека к Луне, Марсу и Венере. Постепенно эта работа обрела форму настоящего проекта тяжелого межпланетного корабля (ТМК), предназначенного для пилотируемых дальних полетов, в том числе облета Марса. Проект ТМК в последствии стал основой для выбора характеристик перспективной ракеты-носителя Н-1. В 1960 г. ОКБ-1 С.П.Королева (отдел N 9 М.К.Тихонравова (сектор К.П.Феоктистова)) предложило проект экспедиции на Марс на космическом корабле с электроракетными двигателями и ядерным реактором как источником энергии. По этому проекту межпланетный корабль должен был собираться с использованием РН Н-1 на околоземной орбите и затем стартовать в сторону Марса с экипажем из 6-ти человек. В 1962 г. вышло постановление правительства, по которому во всех ракетных фирмах (С.П.Королёва, М.К.Янгеля, В.Н.Челомея) были начаты работы по проектам ракет-носителей (РН) обеспечивающих пилотируемые полеты на Луну, Марс и облет Венеры. Естественно от этих проектов в стороне не мог оставаться головной по ракетно-космической технике НИИ-88. Здесь исследования по межпланетным полетам начались в начале 60-х гг. В 1963 г. в НИИ-88 был сделан сравнительный анализ возможностей носителей Н-1, 8К68 (Р-56), УР-500 и комплекса "Союз" для решения основных задач по освоению космоса. Получалось, что если подтвердятся закладываемые характеристики в РН Н-1 по грузоподъемности (число запусков), то он будет наиболее предпочтителен для решения таких задач, ориентир был сделан на Н-1. В начале 1966 г. в отделе N 12 НИИ-88 Л.Г.Головина в секторе А.Ф.Евича в группе Ю.С.Пронина были развернуты серьезные изыскания по межпланетным пилотируемым экспедициям на Марс. НИИ-88 начал работы в этом направлении с определения концепции планетного исследовательского комплекса (ПИК), который должен был отделиться от межпланетного корабля (МК) и совершить посадку на поверхность Марса в целях его исследования. При этом надо было определить основные проектные характеристики баллистического спускаемого аппарата (СА), общую баллистику экспедиции в целом и провести анализ опыта разработок зарубежных Марс-проектов. Началась работа по изучению опыта Марс-проектов проектных подразделений отечественных организаций, в том числе и ЦКБЭМ (бывшее ОКБ-1, ныне ОАО РКК "Энергия" им. С.П.Королёва). В результате были выявлены две концепции ПИКа с различной тактикой исследования поверхности Марса. По первой концепции было отдано предпочтение стационарной лаборатории (СЛаб), при этом изучение планеты должно было вестись радиальными заездами подвижных лабораторий (ПоЛаб), радиус действия которых определял величину исследуемого района. По второй концепции предполагали основную роль отдать подвижным средствам. Здесь ПИК представлял собой мобильный поезд повышенной проходимости, который вез на прицепе ракету возвращения (РВ) и был "привязан" к месту посадки на марсианской поверхности. У этой концепции было много положительного: отсутствовало дублирование жилого блока, не было аварийных транспортных средств и дробления экипажа. Но при этом требовалась значительная энергетика на движение. Так появились материалы, позволяющие приступить к выработке предварительных технических условий на мобильную часть ПИКа. В начале июня 1966 г. появилось еще одно параллельное направление работ. Перед исследователями была поставлена задача: в первую очередь изучить проект ТМК ЦКБЭМ облета Марса, и разработать свой аванпроект МК с экипажем из 6 человек, но уже для облета двух планет. Проект получил шифр "Мавр" (Марс, Венера — разом). Сотрудники ЦНИИМаш (бывший НИИ-88, ныне ФГУП ЦНИИМаш) хорошо проанализировали проект ТМК и пришли к выводу, что брать "один к одному" этот корабль в проект "Мавр" нельзя. По плану межпланетный корабль "МАВР" должен был стартовать в 1975 г. и лететь по траектории в течение 480-600 суток с использованием гравитационного маневра ускорения в поле Венеры. На поверхности планет при их пролете должны были сбрасываться автоматические исследовательские зонды. В состав корабля был введен отделяемый автономный отсек для научных исследований, представляющий собой астрономический телескоп с кабиной для наблюдателя (астроблок). МК "МАВР" укладывался в общую схему марсианской экспедиции, которую продолжали параллельно разрабатывать в ЦНИИМаш, как универсальный жилой блок (УЖБ), в котором экипаж должен был провести все время полета туда, обратно и с высадкой на Марсе. Началась работа по определению состава всех систем межпланетного корабля "МАВР" (см. рис.), их массы, энергопотребления, а также потребных объемов для размещения систем и осуществления жизнедеятельности экипажа. Для этого использовались все возможные источники информации, включая проект ТМК, западные проекты, антарктические экспедиции, новейшие эргономические нормы и проекты ядерных подводных лодок с неограниченной длительностью автономного плавания. В конечном итоге был определен весь состав УЖБ, а также учтена вся наличная масса блока и ее изменения в полёте. Был определён перечень необходимых помещений УЖБ. Нашли площади и объемы для шести индивидуальных кают, салона, витаминной оранжереи, столовой, санузла, научной лаборатории, мастерской, радиационного убежища, приборного отсека, шлюза для выхода в космос и работы в отделяемом астроблоке. Была отвергнута постоянная искусственная тяжесть в полете, создаваемая путем вращения, а после консультаций с институтом медико-биологических проблем (ИМБП) был введен на борт комплекс тренажеров для снятия отрицательного воздействия постоянно действующей невесомости. В этот комплекс была включена центрифуга, где периодически могли крутиться все члены экипажа для поддержания кровеносно-сосудистой системы на должном уровне, необходимом для перенесения перегрузок в спускаемом аппарате при возвращении на Землю и для спуска на Марс (если рассматривать УЖБ как составную часть экспедиции посещения Марса). Отсек с остановленной центрифугой мог служить спортзалом. Универсальный жилой блок получался цилиндром с диаметром 6 м с поперечным делением на 5-6 этажей (агрегатно-приборный отсек, спортзал, бытовой отсек, лаборатория, оранжерея), которые соединялись центральным проходом диаметром 2 метра. Сверху наращивался шлюз для выхода в космос. Все вместе напоминало бутылку, в вогнутое донышко которой вставлялся своей верхней более выпуклой поверхностью возвращаемый аппарат (ВА) на 6 человек для входа в атмосферу Земли и посадку на ее поверхность, похожий на слегка приплюснутый спускаемый аппарат корабля "Союз". Постепенно горлышко бутылки, на которую был похож УЖБ, стало удлиняться. К шлюзовому отсеку пристроили оранжерею с посевной площадью 14 м2 и с трехэтажным размещением кольцеобразных грядок. Компоновочная схема "МАВРа" 1 — антенна радиотелескопа; 2 — блок оранжереи; 3 — зонд для исследования Марса; 4 — шлюзовой отсек; 5 — солнечные батареи; 6 — блок жилых и служебных помещений; 7 — баки двигательной установки; 8 — возвращаемый аппарат; 9 — зонд для исследования Венеры; 10 — блок для астрономических исследований; 11 — отсек субгравитации. Ориентируемый на Солнце параболический концентратор площадью 30 м2 через единственный центрально расположенный иллюминатор заводил свет, который рассеивался по грядкам с помощью зеркала Френеля. Сплошное металлическое зеркало параболического концентратора из листового алюминиевого сплава должно было служить и как отражатель радиотелескопа для научных наблюдений планет и космического пространства, и как антенна дальнего радиокомплекса для связи с Землёй (длина волны 10-40 см). Связь с Землей длительностью 1,7-3,3 ч планировалась через каждые 4-10 дней, что можно было осуществить вполне без ущерба для оранжереи. Радиотелескоп нужен был в основном только для исследований планет при пролете. Когда был решен вопрос с зондами, универсальный жилой блок удлинился еще на один отсек для крепления и обслуживания зондов. Отсек имел четыре крестообразно расположенных стыковочно-крепежных узла, через которые с внешней стороны к нему подсоединялись два сферических зонда (посадочный и орбитальный); один марсианский с тепловым экраном диаметром 6 м, включающий орбитальный и посадочный модули, и отделяемый астроблок длиной около 7 м (крепился к УЖБ перпендикулярно). В донной части УЖБ размещалась комбинированная двигательная установка (КДУ), состоящая из четырех узлов по два ЖРД (рассматривался вариант с использованием ядерных ракетных двигателей) в каждом, расположенных по максимальному диаметру крестообразно. Топливо КДУ находилось в удлиненных баках, которые размещались на внешней поверхности УЖБ и выполняли роль дополнительной радиационной защиты. В полете по межпланетной траектории на МК "Мавр" должны были разворачиваться шесть лепестков солнечных батарей рулонного типа, по габаритам соизмеримых с самим УЖБ. Характеристики МК МАВР: Схема полета — Земля — Марс — Венера — Земля. Дата старта — 1975 г. Длительность полета — 480-600 сут. Энергетика КДУ — (приращение ХС) 1,46 км/с Скорость входа ВА в атмосферу Земли ~ 13,5-15 км/с Численность экипажа ~ 6 чел. Начальный вес МК -105680 кг В том числе: Блок оранжерея ~ 2385 кг Блок лаборатория (с отделяемыми элементами) ~ 17100 кг Зонд для исследования Марса ~ 8000 кг Зонд для исследования Венеры ~ 1250 кг Грузовой ВА — 800 кг Астроблок ~ 5440 кг УЖБ — 71500кг Возвращаемый аппарат ~ 7000 кг Топливо (АТ + НДМГ): ~ 37250 кг Дожог ~ 27100кг Коррекция ~ 7400 кг Ориентация ~ 2750 кг В январе 1968 г. в ЦНИИмаш была проведена реорганизация, было образовано отделение N 1 — космических систем под руководством А.Д.Коваля. Теперь уже в этом отделении продолжались дальнейшие разработки программ межпланетных пилотируемых полетов. 12 июля 1968 г. директором ЦНИИМаш Ю.А.Мозжориным был утвержден научно-технический отчет по теме шифр "Мавр": "Проектные исследования по пилотируемым межпланетным комплексам для осуществления экспедиции с облетом Марса и Венеры", который стал результатом, проведенных в ЦНИИМаш в течение 1966-1968 гг. серьезных проектно-исследовательских работ по межпланетным пилотируемым экспедициям и, в частности, по проекту пилотируемого облета Марса и Венеры. 30 июля 1969 г. появился Приказ Министра общего машиностроения (МОМ) N 232 о разработке ракетно-космического комплекса (РКК), обеспечивающего экспедицию на планету Марс. Шифр проекта "Аэлита". В трех ракетных фирмах, упомянутых выше, начались проработки вопросов по созданию новых РКК, способных доставить на орбиту Земли МК, который должен был осуществить полет космонавтов до Марса, посадить на Марс и вернуть их на Землю. В 1969 г. в ЦКБЭМ был рассмотрен еще один проект экспедиции на Марс. В этом проекте межпланетный корабль должен был собираться на околоземной орбите, с использованием модернизированной РН Н-1М, рассчитанной на выведение больших, чем у Н-1, масс полезных грузов. В программном документе того времени "Основные направления космонавтики в 1971-1985 гг." говорилось: "Обеспечить в 80-х гг. Марс-экспедицию — мощного средства научно-технического прогресса в ракетно-космической технике в целом и наращивание военно-промышленного потенциала. Цели и задачи экспедиции, научные задачи, решаемые в рамках межпланетных экспедиций, позволяют получить большой объем информации 10 ...10 Бит, необходимой для лучшего понимания строения солнечной системы, ее эволюции, возможности существования жизни в любых ее проявлениях на других планетах". Надо сказать, что экспедиция на Марс была запланирована на 1985 г., поэтому в ЦНИИМаш вернулись к решению проблем межпланетных пилотируемых полетов с высадкой на Марс. По проекту шифр "Аэлита" в отделении N 1 ЦНИИМаш головным был отдел N 11 А.Ф.Евича, а ведущим сектор Ю.С.Пронина, который отвечал за планетный исследовательский комплекс (ПИК), десантируемый на марсианскую поверхность, и за облик всего межпланетного комплекса в целом. Теперь ориентировались на заявленный в ЦКБЭМ проект носителя Н-1М. От массы ПИКа зависела масса всего ракетно-космического комплекса. Основной задачей было нахождение таких проектных решений, которые при минимальной массе обеспечивали бы максимум отдачи. Сначала взялись за самый тяжёлый по массе и сложный по исполнению вариант ПИКа, который обеспечивал получение наибольшего количества научной информации о поверхности планеты. Это был трехзвенный шестиколесный поезд высокой проходимости с экипажем из трех человек (пилот-планетолог; врач-биолог; инженер-механик и он же по совместительству также пилот), который рассчитывался на тридцать суток автономного движения по марсианской поверхности со средней скоростью около 12 км/ч. Головное звено представляло собой лабораторию — жилой блок с кабиной управления движением, санузлом, каютами членов экипажа, шлюзом для выхода на поверхность и рабочей лабораторией с комплектом необходимого научного оборудования. Второе звено поезда являлось ракетой возвращения (РВ) на околомарсианскую орбиту с приспособлением для установки ее в вертикальное положение перед стартом. Третьим звеном был энергоблок с ядерным реактором типа "Ромашка" мощностью в 100 кВт, теневой радиационной защитой и излучателем. ПОЕЗД был вездеходом разных грунтов. Его проходимость обеспечивалась: многоосным колесным шасси со всеми ведущими колесами, попарно расположенными на звеньях; расчлененностью корпуса ПОЕЗДа; большим диаметром 3-4 м и эластичностью колес; малым удельным давлением на грунт (0,3-0,84 кг/см2). Гибкое сочленение звеньев ПОЕЗДа исключало нарушение сцепления колес с грунтом. Централизованное производство электроэнергии и привод на каждое мотор-колесо (колесо с мотором и редуктором в ступице) обеспечивали плавное изменение тяги, рекуперативное торможение, надежное управление и осуществление бортового поворота за счет разности скоростей вращения парных колес. При этом возможность обеспечения совпадения колей колес звеньев при соответствующем управлении давало выигрыш в преодолении сопротивления движению. Предполагалось, что такой ПОЕЗД сможет за месяц пребывания на Марсе преодолеть заранее намеченный маршрут длиной в 1500 км и получить планируемый объем научной информации. Основные характеристики ПОЕЗДа зависели от параметров РВ с поверхности Марса на межпланетный корабль, находящийся на околомарсианской орбите. Характеристики РВ определялись ее полезным грузом в виде капсулы с экипажем, а также контейнером с образцами и материальными носителями полученной научной информации (кинопленки, магнитной ленты и пр.). После оптимизации масса капсулы РВ была доведена до 2,2 т. Масса капсулы в основном зависит от схемы взлета самой РВ и ее стыковки с кораблем. По массе выводимого полезного груза, по габаритам и по эксплуатационным данным наиболее приемлемой оказалась РВ, работающая на топливе: пентаборан и перекись водорода. Это было перспективное топливо, которое еще не было освоено в производстве. Одним из требований к ПОЕЗДу было обеспечение его готовности к экспедиции сразу же после спуска на марсианскую поверхность. В целях экономии времени пребывания на планете он должен был съезжать с аппарелей без проведения каких-либо промежуточных операций. Исходя из этого, а так же из атмосферных условий на Марсе, была выбрана наиболее приемлемая формой СА — "затупленный конус". Относительная масса средств спуска при этом составляла около 48% от массы всего СА с его полезным грузом. Остановились же на использовании спускаемого аппарата типа "несущий корпус" с дозвуковым планированием, предпосадочным маневром "горка" и парашютно-реактивной посадкой на хвостовую часть. Относительная масса средств спуска и посадки в этом случае была на 10% больше, чем в варианте с СА "затупленный конус", но обеспечивала более "щадящий" режим спуска. Спроектированный вариант ПИКа с ПОЕЗДом получился весьма тяжелым из-за радиационной защиты ядерного реактора и получил название "научного", т.к. его концепция была направлена на получение максимума научной информации о марсианской поверхности. Работы велись и по оценке возможности реализации и проектных характеристик варианта лабораторно-жилого блока (ЛЖБ) межпланетного корабля в варианте с искусственной тяжестью. Была разработана герметичная кабина, позволяющая космонавтам в полете перемещаться при необходимости из одной половины ЛЖБ в другую через центральный блок. При подготовке итогового отчета по теме "Аэлита" возникла идея использовать марсианский грунт в качестве радиационной защиты ядерного реактора в звене энергоблока и тем самым снизить массу ПОЕЗДа. Был разработан новый вариант, где энергоблок был выполнен в виде полого контейнера со шнековым устройством, которое на марсианской поверхности обеспечивало его автоматическое заполнение грунтом. Этот грунт выполнял функции теневой радиационной защиты экипажа от радиационного излучения реактора. Масса ПИКа при этом составила 122 т, при этом около 45-50 т приходилось на сам ПОЕЗД. Шла гонка по марс-проектам. В этой области также работали ведущие фирмы США, используя весь имеющийся технический задел по лунным экспедициям. В связи с этим были рассмотрены и варианты ПИКов с меньшими возможностями по комплексному исследованию Марса и меньшей массы. В частности, был разработан проект так называемый "бинарный" вариант, массой 95 т. В нем ПИК десантировался на Марс по частям: сначала спускался автоматический СА (50 т), а затем на маяк первого — пилотируемый (46 т) с экипажем три человека. ПИК был рассчитан на тридцать суток. Затем был разработан проект ПИКа массой 80 т на тридцать суток и три человека экипажа по схеме, где основную роль должен был играть СЛаб, которую дополнял колесный "джип" (электромобиль высокой проходимости без кабины) для исследования поверхности с радиусом действия 20 км. При этом масса РВ составляла 18 т. Далее разработали проект ПИКа с массой 45 т, который был рассчитан на 7 суток с экипажем из 3 чел., включал "джип" с радиусом действия всего 5 км и РВ массой 17 т. Этот ПИК должен был спускаться на марсианскую поверхность с помощью частично складного теплового экрана диаметром 18 м в форме кососрезанного тупого конуса с очень скругленной вершиной. И, наконец, был разработан проект самого легкого ПИКа с массой 23 т, который был рассчитан всего на 2 человека с автономным пребыванием на планете длительностью четверо суток, включал РВ массой 12 т и имел лобовой экран диаметром 12 м. Это был так называемый "приоритетный" ПИК. От этого ПИКа научной отдачи почти не ждали, а его задачей было водрузить флаг на поверхности Марса. Все варианты ПИКов разрабатывались с использованием ранее полученного задела по массам, объемам и энергопотреблению основных систем. Отчет по теме "Аэлита" вышел в двух толстых томах. Далее должен был состояться объявленный конкурс на лучший эскизный проект, техническое задание на который должен был разрабатывать опять же ЦНИИМаш. Потом оставалось решить еще много разных проблем, требующих немедленного исследования. Но основное все же было сделано, вершина проектно-исследовательских работ по марсу-проекту была преодолена. Из всей сложившейся кооперации разработки на уровне аванпроекта были сделаны к запланированному сроку только у ЦНИИМаш и ЦКБЭМ. 23 ноября 1972 г. произошла четвертая и последняя авария РН Н-1. Эта тема была закрыта и, естественно, все надежды на развитие лунной пилотируемой программы Н-1-ЛЗ, а тем более тем "Мавр" и "Аэлита", были похоронены. http://www.buran.ru/htm/mars.htm *** Полеты человека к Марсу: планы СССР Астроном из Иркутска Сергей Арктурович Язев в книге «Загадки красного соседа, или Марсианские хроники-2» в подробностях воссоздает ту атмосферу, в которой во второй половине ХХ века шла не только лунная, но также и марсианская гонка. А основными игроками тут были две сверхдержары – США и СССР. Язев пишет: «Напряженная космическая деятельность СССР была, помимо всего прочего, следствием соперничества с Западом, который олицетворяли США. Нет сомнения, что при отсутствии постоянно наступающего на пятки конкурента (который впоследствии по многим ключевым позициям вырвался вперед) гораздо меньше сил и средств тратилось бы на космос. Космос превратился в арену военно-политического соперничества. Спутники связи, метеоспутники, пилотируемые корабли и орбитальные станции создавались в первую очередь для обеспечения запросов военных. Сегодня уже трудно поверить, но даже первые пилотируемые корабли «Восток», еще не умевшие маневрировать на орбите, готовились к принятию на вооружение в качестве штатной боевой техники. Такой подход преобладал не только в СССР. Не секрет, что грандиозная американская эпопея с высадкой человека на Луне затевалась прежде всего не как научная программа, а как политическая акция, имевшая цель вернуть Америке утраченный с полетом Гагарина престиж. Цена восстановленного престижа оказалась огромной – около 25 миллиардов долларов. Разумеется, неверно утверждать, что в запусках к Луне, Венере, Марсу отсутствовали научные цели. Они, конечно же, были. Но речь идет о том, что политическая составляющая (кто первый?) тоже присутствовала и была не на последнем месте». Ракетно-ядерный щит После окончания Второй мировой войны из интеллектуальных и технических военных трофеев не все досталось одним лишь американцам. Кое-что перепало и Советскому Союзу. Спецслужбы усердно занимались сбором информации о немецких ракетах. Сразу после войны в Германию был отправлен и наш легендарный ракетостроитель Сергей Павлович Королев (1906-1966). Данные о гитлеровских ракетах пришлось собирать по крохам, тем не менее, добыть что-то удалось. И уже в 1947 году на берегу Волги заработал ракетный полигон Капустин Яр. В октябре 1948 года была создана первая советская серийная баллистическая ракета «Р-1». В общем-то, это была поначалу копия немецкой ракеты «Фау-2». Но свой опыт набирался и постепенно Королев и руководимое им конструкторское бюро создали принципиально новую ракету. Она стала базовой для отечественных военных и космических программ. Мы говорим о первой межконтинентальной баллистической ракете «Р-7». А между тем началась холодная война. Тогда вовсе не выдумками советской пропаганды, а реальными планами стран Запада были проекты атомной бомбардировки десятков наших городов. Самолеты с баз НАТО, размещенные близ границ СССР, могли уже через несколько минут проникнуть на нашу территорию. Советские же бомбардировщики должны были лететь через океан долгие часы. И тогда ставка была сделана на создание «ракетно-ядерного щита». Надо было спешно создать мощные ракеты-носители, которые бы могли в кратчайшие сроки забросить многотонные ядерные боеприпасы в любую точку земного шара. Ради этого и создавали «Р-7». Ее первый запуск состоялся в мае 1957 года. Ракета, запущенная с Байконура, попала в заданный район на Камчатке. Там возле небольшой речушки с трудом нашли воронку, образованную упавшей бомбой. Так, к началу 1960-х годов, модификация ракеты «Р-7» (установили дополнительные ступени) позволила впервые достичь второй космической скорости (11,2 километра в секунду) и отправить космические аппараты прочь от Земли. Сначала, конечно же, в сторону Луны. Удивительно, но уже в 1959 году в королевском ОКБ-1в секторе 9, его возглавлял Михаил Клавдиевич Тихонравов (1900-1974), шли технические прорисовки аппарата для полета человека к Луне, Марсу и Венере. С марта 1960 года началась разработка сверхмощной ракеты Н-1 (в различных источниках это название расшифровывается как «Носитель-1» или как «Наука-1») со стартовой массой 2200 тонн. Она уже могла вывести на околоземную орбиту полезный груз в 75 тонн! Ракета создавалась для лунных и межпланетных пилотируемых проектов. В том же году под руководством первого невоенного (и беспартийного!) летчика-космонавта, члена первого в истории освоения космоса экипажа из трех человек (в 1964 году он стал Героем Советского Союза), а тогда просто талантливого инженера Константина Петровича Феоктистова (1926-2009) был разработан проект полета на Марс на корабле с ядерным реактором и электрореактивными двигателями. Космический корабль предполагалось собрать на орбите из отдельных блоков, запущенных ракетой Н-1. Позднее от ракеты с ядерными двигателями отказались: стало ясно, что и обычный химический двигатель дает почти тот же эффект, но ему не нужна сложная система защиты от радиации. То было время грандиозных надежд. Работы по созданию сверхтяжелых лунных ракет большой грузоподъемности шли не только в СССР («Н-1»), но и в США (ракета «Сатурн-5»). Сергей Язев так описывает этот период жизни землян: «Удивительное это было время. Громадные победы космонавтики, стремительный прогресс техники, достаточное финансирование со стороны мощного государства и требования его руководства постоянно демонстрировать новые космические победы в гонке с США позволяли строить головокружительные планы, которые с позиций сегодняшнего дня выглядят нереальными. О многих технических (и не только технических) проблемах, с которыми предстояло столкнуться, создатели космической техники даже не догадывались. Сегодня не так уж сложно говорить о том, что концентрация усилий на космических исследованиях в те времена была заметным перекосом в экономике страны, лишь недавно оправившейся после разрушительной войны. Не хватало продовольствия, жилья, бытовых товаров и т.д. Но я полагаю, что именно опережающее развитие высоких технологий, которыми тогда не располагала ни одна страна в мире, позволила Советскому Союзу еще три десятилетия уверенно лидировать во многих направлениях научно-технического прогресса и внести уникальный вклад в космическую историю человечества». В Стране Советов простые граждане были полны искренней веры. Тогда казалось нам все, и полет на Марс в том числе, было по плечу. Люди верили не только в реализуемость космических планов, но и сами желали принять в них непосредственное участие, стать космическими добровольцами. В частности, читатели, завороженные техническими победами, заваливали редакции газет и журналов письмами с требованием немедленно пустить их на Марс. Вот примеры подобных просьб: Шахтер П.Созинов: «Если придется советским ученым отправлять без экипажа ракету на Марс, то прошу послать меня в ней. Я не пожалею своей жизни ради науки, раз это нужно на пользу и благо нашей Родины. Надеюсь, что моя просьба будет удовлетворена». Калужанин В.Чубуков: «Мне очень хочется, чтобы первый в мире полет на Марс был совершен из Советского Союза. Я готов в первой же ракете лететь на Марс». Москвич П.Горин: «Я молод, физически подготовлен и не сробею. Командируйте меня на Марс». Мечты, мечты! Увы, ракету «Н-1» так и не сумели заставить летать. Первый неудачный ее запуск состоялся в феврале 1969 года. Последнее испытание ракеты-носителя было произведено в ноябре 1972 года. Тогда ракета взорвалась на 107 секунде. Сергей Язев пишет: «Невзирая на то что ни одной ракете “Н-1” так и не удалось выполнить программу запуска, конструкторы продолжали работу над ней. Следующий, пятый, старт был запланирован на август 1974 года, но не состоялся. В мае 1974 года все работы над “Н-1” были прекращены. От огромной ракеты удалось сохранить только 150 двигателей типа “НК”, изготовленных для различных ступеней ракеты. Николай Кузнецов, несмотря на распоряжение правительства, законсервировал их и хранил долгие годы. Как показало время, делал он это не зря. В 1990-е годы они были приобретены американцами и использовались на ракетах “Атлас-2АР” (“ATLAS-2AR”)…» «ТМК», «МАВР», «Аэлита» Снова ночь, и небо, и надменный Красный Марс блистает надо мной. Раб Земли – окованный, плененный, Что томится грезой неземной. Только мы, своим владея светом, Мы, кто стяг на полюс донесли, Мы должны нести другим планетам Благовестье маленькой Земли. Валерий Брюсов 27 января 1969 года на Совете главных конструкторов выступил курирующий в СССР космические программы академик Мстислав Всеволодович (1911-1978). Он сделал важное заявление: «…Меня беспокоит, что у нас нет <…> ясной цели, — говорил Келдыш. — Сегодня есть две задачи: высадка на Луну и полет к Марсу. Кроме этих двух задач, ради науки и приоритета никто ничего не называет. Первую задачу американцы в этом или следующем году решат. Это ясно. Что дальше? Я за Марс. Нельзя делать такую сложную машину, как H1, ради самой машины и потом подыскивать для нее цель. 1973 год – хороший год для беспилотного полета тяжелого корабля к Марсу. Мы верим в носитель H-1. Я не уверен в 95 тоннах, но 90 будем иметь с гарантией. Последние полеты «Союзов» доказали, что стыковка у нас в руках. Мы можем в 1975 году осуществить запуск пилотируемого спутника Марса двумя носителями H1 со стыковкой на орбите. Если бы мы первыми узнали, есть ли жизнь на Марсе, это было бы величайшей научной сенсацией. С научной точки зрения Марс важнее Луны. «Вперед, на Марс!» — то старый лозунг. Его в 30-е годы прошлого века выдвинул подвижник космических полетов, пионер советского ракетостроения Фридрих Артурович Цандер (1887-1933). Его идеи в конце 1950-х годов пытался развивать Сергей Павлович Королев. Он начал поиск технических средств для пилотируемых полетов не только вокруг Земли, но и к соседним планетам. По заданию Королева рассматривались различные варианты межпланетных кораблей. Для экспедиции на Марс хотели использовать лунную ракету «Н-1». Первые расчеты огорчили. Предполагалось сначала в результате двух десятков запусков ракеты «Н-1» смонтировать на околоземной орбите марсианский комплекс со стартовой массой 1 630 тонн. Это – начало экспедиции. В конце же ее (после 2,5 лет полета) к Земле должен был вернуться модуль массой всего-то в 15 тонн. Этот огорчительный результат охладил многие головы. Стали думать о более реалистичных вариантах. Остановились на «безостановочных» облетах Марса или Венеры, без посадки на планеты. Хотели, чтобы космический корабль действовал подобно бумерангу, всячески экономя горючее. Этот вариант казался приемлемым. И две группы молодых инженеров в отделе, руководимом Михаилом Клавдиевичем Тихонравовым, принялись проектировать межпланетные космические корабли. Группа Глеба Юрьевича Максимова (1933-2001) создает «ТМК» — «Тяжелый межпланетный корабль», рассчитанный на сверхтяжелый носитель. В нем планировалось создание отсеков: жилого, рабочего (со шлюзом для выхода в открытый космос), биологического и агрегатного. Стартовать к Марсу «ТМК» должен был 8 июня 1971 года, вернуться – после трехлетнего путешествия – 10 июля 1974 года. Несколько позднее разработки группы Максимова легли в основу проекта «МАВР» («Марс, Венера разом») – он предусматривал полет к Марсу 6 человек с промежуточным облетом Венеры. По плану «МАВР» должен был стартовать в 1975 году и лететь 480-600 суток. Универсальный жилой блок корабля включал в себя шесть персональных кают, салон, оранжерею, столовую, санузел, научную лабораторию, мастерскую, радиационное убежище, приборный отсек, шлюз для выхода в открытый космос и автономный отсек для астрономических наблюдений снабженный телескопом с кабиной для наблюдателя, отсек для спортивных упражнений, с центрифугой для создания искусственной силы тяжести. Полет планировался продолжительный, посему авторы проекта особое внимание уделили системе жизнеобеспечения экипажа. Везти с собой кислород, воду и пищу сразу на всю экспедицию корабль не мог – уж слишком много надо было брать запасов. Поэтому надежды возлагали на так называемый замкнутый цикл. Воздух и воду использовали многократно, очищая их особыми приемами. Пищу предполагалось хранить в сублимированном виде, ее собирались тщательно отбирать с точки зрения пищевой ценности и удельной массы… Но в середине 60-х годов ХХ века в СССР все силы были брошены на программу высадки на Луну. Началась настоящая гонка, всем уже было не до Марса. Об этой планете заговорили в конструкторских бюро лишь в 1969 году. Лунная «гонка» было проиграна, можно было начинать «гонку» марсианскую. Стараясь на долгие годы загрузить работой ракетно-космическую промышленность США, NASA тогда начало лоббировать финансирование (с бюджетом порядка триллиона долларов) плана проведения марсианской экспедиции, следующей сразу за программой «Apollo». Советским ответом на космические инициативы США стал проект «Аэлита». Инициатива новых работ исходила от академика, трижды Героя Социалистического Труда, президента Академии наук СССР Мстислава Всеволодовича Келдыша. Он сформулировал задачу. И 30 июля 1969 года (сразу после окончания первой американской пилотируемой высадки на Луну) появился приказ № 232 министра общего машиностроения С.А.Афанасьева о разработке проекта «Аэлита». Полет 5-ти людей на Марс был заявлен на 1985 год. В то время в СССР одновременно три КБ во главе с главными конструкторами В.П. Мишиным, М.К. Янгелем и В.Н. Челомеем начали на конкурсной основе проработку проекта пилотируемой экспедиции к Марсу. Была утверждена разработка модернизированного носителя Н-1М как модифицированной версии ракеты Н-1. Одновременно ведущий конструктор советских пилотируемых кораблей в ОКБ-1Константин Петрович Феоктистов получил задание по подготовке к проекту «Аэлита» — уникального межпланетного корабля, в котором должны были быть использованы преимущества повышенной грузоподъемности носителя Н-1М. Данный вариант пилотируемого корабля был назван марсианским экспедиционным комплексом (МЭК). Вот габариты будущего корабля: полная длина – 175 метров, максимальный диаметр – 4,1 метра, полная масса – 150 тонн. Задумана была доставка на Марс специального исследовательского поезда, который перемещался бы на огромных надувных колесах и питался от ядерного реактора. На этом поезде люди должны были преодолеть 1500 километров по марсианской поверхности. Рассматривался и менее экзотический вариант – путешествие по планете на специальном колесном «джипе» — электромобиле высокой проходимости. Проект «Аэлита» развивался, предстояло провести конкурс предлагавшихся вариантов. Но в конце 1972 года происходит четвертая авария на старте ракеты «Н-1», и проект создания этого так много обещавшего носителя был закрыт. Создать мощную ракету межпланетного назначения не удалось. Забыт был и проект «Аэлита». Безумству храбрых поем мы песню А теперь уместно привести две цитаты. Антон Первушин в книге «Завоевание Марса» пишет: «Интересно, что при обсуждении технических вариантов межпланетной экспедиции на теоретических занятиях в Центре подготовки космонавтов нашлись оптимисты, утверждавшие, что даже ракета-носитель «УР-500К» («Протон-К») в связке с разгонным блоком «Д» и с кораблем «Союз 7К-Л1» вполне обеспечит облет Марса при точном определении оптимальных параметров полета самим экипажем. Все упиралось в возможности системы жизнеобеспечения жизнедеятельности экипажа, ресурсов которой явно не хватало на длительный полет даже одного космонавта. Правда, в отряде космонавтов тут же объявился смельчак, готовый рискнуть жизнью ради прорыва советской пилотируемой космонавтики в межпланетное пространство. Им оказался летчик-космонавт (ныне – профессор и академик Российской академии космонавтики имени К.Э.Циолковского) Михаил Бурдаев. Он вызвался в одиночку слетать к Марсу на уже испытанном тогда лунном орбитальном корабле «Союз 7К-Л1» («Зонд»). В случае аварийной ситуации или при недостаточности ресурсов системы обеспечения жизнедеятельности космонавт готов был застрелиться из пистолета, хранящегося в кармане защитного комбинезона». И цитата №2 из книги Станислава Николаевича Зигуненко «Тайны Красной планеты. Марс – будущее человечества?». Зигуненко иронизирует: «Долгое время лично я считал эту историю обыкновенной байкой. Вроде той фантастической истории, которую сочинил писатель-фантаст Виктор Пелевин о водителях луноходов. Дескать, отбирали специально мужичков небольших размеров, ампутировали им ноги, чтобы те влезали в отсеки строго ограниченных размеров, и отправляли на Луну вместе с луноходами. Порулил каждый, сколько мог, и опять-таки застрелился…» Если же теперь начать говорить более серьезно, то считается, что проект «Аэлита» был отклонен из-за недостатка финансов. Этот вариант опирался на универсальный ракетоноситель УР-700, который разрабатывался для лунной программы. С Луной не вышло? А не слетать ли тогда на Марс на лунном «Союзе»? Выяснилось, что во время лунной гонки наши конструкторы разрабатывали конструкцию корабля «Союз» с расчетом, что, возможно, на нем можно будет совершать и межпланетные полеты. Скажем, щит тепловой защиты. Его толщина около десяти сантиметров, хотя ни при одной посадке не сгорало больше двух-трех сантиметров. Избыточная толщина нужна, чтобы погасить уже не первую (орбитальную), а вторую космическую скорость. С ней корабли приближается к Земле после облета Луны. До Луны советские люди не дотянулись, а может сразу взяться за Марс? Использовать нереализованную лунную конструкцию для межпланетного полета? Когда Земля и Марс сходятся на минимальное расстояние, шанс осуществить эту дерзкую затею, вроде бы, имеется. Доводы против? Их два. Космонавтов надо кормить, поить, снабжать кислородом. Стали считать, сколько тут материалов требуется. На корабле «Союз» в сутки на человека необходимо 9-12 килограммов всего-всего. На орбитальных станциях за счет системы регенерации эта норма «на нос» уменьшена до 7-9 килограммов. Однако на «Союзе» не было систем регенерации. Опять принялись умножать и делить. Чтобы уйти в полет на 2 года, нужно по 13 тонн расходных материалов на человека. «Союз» в лунном варианте мог взять три человека. Это было накладно. Расчеты показывали: нужна тройная экономия припасов. А значит, лучше было бы, чтобы на Марс летел лишь один человек, который бы поддерживал корабль в рабочем состоянии, исправлял его траектории. Все бы хорошо, да имеется еще вторая заковыка. Корабль отправлялся в автономный полет, следить с Земли за ним было трудно. Значит, один-единственный космонавт должен был не только экономить в еде, но еще и стараться не сбиться с пути. Космонавт требовался особый. Он обязан был быть профессиональным баллистиком-навигатором. Только такой человек, досконально разбиравшийся в небесной механике, управляя динамикой полета космического корабля, был бы способен точно скорректировать курс. И не только достичь Марса, но и вернуться на Землю. На удивление кандидат на совершение такого подвига нашелся. Слетать к Марсу в одиночку на уже испытанном тогда лунном орбитальном корабле «Союз 7К-Л1» вызвался так и не слетавший в космос кандидат в космонавты – ныне он доктор технических наук – Михаил Николаевич Бурдаев. Вот выдержка из его беседы с журналистами: «Я был в тогдашней группе кандидатов на полет единственным, кто профессионально разбирался в космической баллистике и навигации. На очередном совещании я показал все эти выкладки и заявил: “Вот расчеты, вот оценки, еще один блок к “Союзу” – и я один улетаю на Марс”. Меня спрашивают: “А если не вернешься? Что будешь делать?” Я ответил: “Если не смогу вернуться, выполню программу исследований и застрелюсь”. Эта фраза просочилась в прессу и пошла гулять по миру, хотя совещание было закрытым. Это был рискованный, но не авантюристический проект – я собирался вернуться. Все было тщательно просчитано. Представляете, что было бы, если бы советский корабль ушел на Марс и вернулся…» http://psj.ru/saver_national/detail.php?I... Проект «МАВР» Глеба Максимова Следующие, варианты марсианской экспедиции кажутся более реалистичными. В том же 1959 году две небольшие группы молодых инженеров, входившие в состав бригады Тихонравова, сначала в инициативном порядке, а летом уже в соответствии с планами ОКБ-1 начали проектировать межпланетные космические корабли. Проект «МАВР» Глеба Максимова Первую группу возглавлял Глеб Максимов. Проект пилотируемой космической системы, получивший название «Тяжелый межпланетный корабль» («ТМК»), выдвинутый этой группой, основывался на использовании сверхтяжелого носителя. С помощью этого носителя на околоземную орбиту выводились трехместный межпланетный корабль и ракетный блок, который обеспечивал разгон корабля в направлении Марса. Затем по баллистической траектории совершался полет к красной планете, ее облет и возвращение на Землю. На пути к Марсу «ТМК» включал следующие отсеки: жилой, рабочий (со шлюзом для выхода в открытый космос), биологический и агрегатный. В состав комплекса также входили спускаемый аппарат и корректирующая двигательная установка. После выведения на траекторию полета на корабле развертывались солнечные концентраторы и батареи электропитания, а также антенны связи с Землей. Габариты «ТМК»: полная длина — 12 метров, максимальный диаметр — 6 метров, полная масса — 75 тонн. Стартовать к Марсу «ТМК» должен был 8 июня 1971 года. После трехлетнего путешествия, 10 июля 1974 года, экипаж вернулся бы на Землю. Позже, когда в ОКБ-1 приступили к реальному планированию экспедиции, разработки группы Максимова легли в основу проекта «МАВР», предусматривавшего полет к Марсу с промежуточным облетом Венеры. 
https://arsenal-info.ru/b/book/1604695417... *** https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B... https://ru.wiktionary.org/wiki/%D0%BC%D0%... И ещё один "Мавр": По винтовой лестнице мы поднялись на самый верх. С башни был виден весь Замок и город за озером. Когда-то здесь расхаживал дозорный с мечом, а сейчас валялись битые кирпичи и стоял невзрачный дощатый вагончик серо-буро-малинового цвета. В таких обычно хранят на стройках лопаты и рукавицы. Окон у вагончика не было, а на двери висела непонятная табличка: МАВР-1 Катя постучала четыре раза, и дверь открылась. На крыльцо вышел Вадим, одетый во все торжественное. — Я пригласил вас, — начал он театральным голосом, — чтобы сообщить приятное известие. Вы имеете уникальную возможность стать первыми хрононавтами. — Хрено… кем? — переспросил Жора. — Хрононавтами. Путешественниками во времени, — вполголоса объяснила ему Катя. Жук свистнул от неожиданности: «фьють-фьють!». Свистунов глупо засмеялся. А мы с Максимом переглянулись, не веря своим ушам. — Что такое МАВР? — вопросил Колотыркин, скрестив руки на груди. — Малый Административный Вагончик для Рабочих, — высказал я предположение. — Не угадал, Заец, — усмехнулся Вадим, — МАВР расшифровывается проще простого: МАшина ВРемени! — Ха! — недоверчиво сказал Жук. — А чего ж у нее такой вид? — Это на всякий случай, — ответил Колотыркин. — Чтобы не привлекать внимания. Тут Ромка снова заухал и стал толкаться, а Максим спросил: — В какой мере вы использовали специальную теорию относительности? — В должной мере, — ответил Колотыркин и жестом пригласил нас войти. Первой, ступая на цыпочках, пошла Катя. За ней Дрозд. Потом я. В самолете без привычки и то боязно, а это ж Машина Времени!.. Внутри не было никаких лопат. Стены без окон и потолок матово светились. Вадим усадил нас в мягкие высокие кресла, а сам сел за пульт с экранами и заманчивыми кнопочками. — Пристегнуться ремнями! Куда прокатить вас — в прошлое или в будущее? Только для начала недалеко! — Лучше в прошлое, — облизнулся Свистунов. — На пару часов назад. Мороженого охота. — Не мельчи! — запротестовал Максим. — Это ведь исторический момент, а ты — мороженое!.. Но Колотыркин, который и сам любил эскимо, уже нажимал кнопки на пульте. Нас тряхнуло. Электронные часы мигнули растерянно и вместо пятнадцати показали 12.00. — Приехали, — сказал Вадим. Наступая друг другу на пятки, мы выскочили из МАВРа. Все вокруг было, как было, только солнце вернулось в зенит, а киоск внизу у ворот бойко торговал мороженым. — Ай да Вадька! — восхитилась Катя. — Ай да молодец! — добавил я от души. Колотыркин на радостях вынул кошелек и послал Свистунова за эскимо: — Купишь двенадцать порций! По две на каждого! — Четы-ырнадцать! — раздался шоколадный голос. Из МАВРа, ступая, как балерина, вышла Аня Кураго, первая красавица нашего седьмого «А». Улыбки Ани Кураго В тот день я загорала на пляже с Толиком Гордеевым. На мне был обалденный купальник, в котором я выгляжу на все семнадцать. Взрослые ребята приглашали меня играть в бадминтон, и я соглашалась. Вообще-то мне скучно отбивать этот дурацкий волан, но зато можно показать себя всем-всем. А если просто валяться на песке, кто тебя увидит? От ревности Толик распсиховался и куда-то ушел. Ну и пусть! На меня смотрел из-под грибка сам Думбилов. Он был в темных итальянских очках, но я его узнала. Вообще-то я терпеть не могу хоккей, но Думбилов — звезда. Пройтись бы с ним вечером по набережной — все девчонки отключатся… Он смотрел на меня и делал вид, что читает газету, а его здоровенная подруга — тоже, наверно, хоккеистка — натирала ему плечи кремом. Я решила ему улыбнуться. У меня целая коллекция улыбок. Для начала я выбрала задорную, но ненавязчивую, открывающую мои красивые зубы. Думбилов чуть газету не уронил. Я плавно прошлась взад-вперед и улыбнулась ему приветливо, как старая знакомая. Но здоровенная подруга перехватила мою улыбку и так сдавила тюбик с кремом, что он загнулся. Я оделась и, послав Думбилову улыбку-вопрос, не спеша пошла в солнечную даль. Я думала, он меня догонит, но хоккеистка его, наверно, крепко держала. И тут я увидела этих самых голубчиков — Колотыркину с ее звеном. Интересно, что им нужно в Замке? Я незаметно пошла за ними на башню, а потом в вагончик и спряталась в кабинке, где зеркало. Сначала я думала, что все это треп, и они просто играют в Машину Времени. Но моя прическа вдруг стала такой, как до пляжа, — волосок к волоску. И я поняла, что Вадим не фантазирует: он и правда перевез нас в своем вагончике на несколько часов назад. Леонид Сапожников. Четыре самозванца (повесть)
|
| | |
| Статья написана 7 мая 2019 г. 18:26 |

Елена Красносельская 6 ч. · Прочитала книгу В.Смирніва «Українська фантастика: історичний і тематичний огляд». Володимир Смирнів – канадський літературознавець українського походження, книга – його дослідження розвитку української наукової фантастики протягом усього ХХ століття. Над перекладом книги на добровільних засадах працював великий колектив в Україні, і я вражена волею цих людей до здобуття знань з власної історії, бо це дійсно великий проект, який відкриває маловідомі та досі незнайомі імена фантастів-українців, які жили і працювали у нас та поза межами країни в еміграції. Безумовно, це погляд з боку на твори відомих і маловідомих українських авторів, їх стиль, ідеї, можна побачити загальні тенденції розвитку жанру, це показує нашу країну як частину світової фантастики. Але, як той самий об’єкт може відкидати безліч несхожих тіней, так і книга проектується на кожного читача особливим чином. Марко Вовчок переклала 15 творів Жуля Верна. Леся Українка зробила у 1906 р. огляд тогочасної утопічної літератури, розглядала «історичні утопії» Ксенофонта, Геродота та Платонівські «філософські утопії». Це ж Платон говорив про тісний зв’язок музики, математики і архітектури? У «Діалогах» Платона окреслені ті ж самі принципи і цінності, що мають діяти в умовах технологічної революції 4.0. Тобто, в усі часи було розуміння базових понять існування людства і, хоча, окремі періоди і напрямки в мистецтві мають часові межі, ці базові речі існують поза часом і мають вплив у світовому масштабі. Що таке технології? Дзеркало устремлінь суспільства. Будь-яка технологія несе в собі цінності, цілі та переконання її творців, тому технології та суспільство взаємно формують один одного. За радянські часи політична ідеологія створила певне середовище, закриту еко-систему для розвитку і науки, і промисловості, і мистецтва. Тим цінніше сміливість митців, яким вдалося побачити щось більше у малому, створити щось інше в усталеному. Тема роботизації в українській літературі, наприклад, з’являється і згасає на довгих 25 років, і це не дивно, бо в той час, коли у світі відбувалася масова роботизація підприємств (а це напрям третьої промислової революції), в Україні роботизації не було. І зараз, коли ми бачимо у світі розгортання вже наступної, четвертої технологічної революції, на жаль, треба констатувати, що третя в нас так і не відбулася, звідки ж ця тема зросте и стане великою? Китай, для порівняння, у 2018 році впровадив у промисловість 156 000 роботів, Україна – з півсотні. Однак, є такі теми, ідеї, які народилися саме в Україні. Микола Чайковський, наприклад, у своєму творі «За силу Сонця» (1918р.) передбачив розвиток передових сонячних технологій, сам принцип перетворення світла на електричну енергію. Також він передбачив використання сонячної енергії для приведення в рух наземного транспорту, літаків. Справжня сонячна батарея (точніше, фотоелектричний елемент) була створена у 1954р., уперше на заході говорить про це Р.Гайнлайн лише у 1950р. О.Бердник усталював ціннісне наповнення нових технологій — духовне зростання людини. В.Винниченко вигадує лінзу, яка вбирає і модифікує сонячні промені так, що вони можуть використовуватись для виробництва синтетичної їжі, яку називає «сонячний хліб». 11 травня відкриється Венеційська бієнале, міжнародна виставка мистецтв. Україна представить проект «Падаюча тінь «Мрії» на сади Джардіні» – над Венецією пролетить найбільший літак у світі вагою в 285 тон, 86 метрів у довжину, створений київським заводом «Антонов» для космічної авіації. Велетень кине свою тінь на сади Джардані, які останні 100 років стали місцем проведення головної арт-бієнале в світі. Це дуже красиво, і дуже романтично. Історія української «Мрії» повинна вийти за межі українського павільйону і продовжити жити. Так і ця книга-проект мені бачиться проекцією нашої Мрії. *** Александр Гусев (кинорежиссёр, Киев) . Рецензии на фантастическую прозу и критику Статья написана 29 апреля 17:14 Размещена: в авторской колонке slovar06 «Кто жил и мыслил», вынужден признать, что фантазии о жестоких, но справедливых казнях столь же естественны для человеческой природы, как любовные мечтания, и что надежда дожить до светлого будущего сладка не в большей мере, чем картины истребления злодеев и их злодейских систем, превращающих известное нам общество во вместилище скорбей. Поэтому вполне очевидно, что наряду с трактатами и романами об идеальном государственном устройстве и миропорядке должны существовать сочинения об идеальном апокалипсисе, образцовом погружении цивилизации в сумерки перед рассветом дивного нового мира. Таким утопическим танатосом выступает написанный в 1926-м году «Последний Эйджевуд» Юрия Смолича, опубликованный после почти векового забвения во втором сборнике фантастических произведений Наші двадцяті / Our Twenties (я уже писал, что полюбил Смолича благодаря этой созданной Yaryna Tsymbal серии, усладе наших будней и утешению в наших горестях). На первый взгляд, этот роман кажется одним из пионеров того жанра советской пропагандистской военной фантастики, который можно условно назвать «если завтра война» в честь его наиболее популярного образчика, кинофильма 1938-го года. К такого рода произведениям о нападении фашистско-капиталистических империй на страну советов с самыми гибельными для империалистов последствиями относится второй роман антологии, «Аэроторпеды поворачивают назад» Владимира Владко, подлинно пророческое сочинение, заслуживающее отдельного разговора. 
Однако «Последний Эйджевуд» повествует о событиях куда более масштабных, нежели сокрушительная контратака или даже победоносная для СССР мировая война. Впрочем, с мировой войны всё и начинается: председатель Совета народных комиссаров товарищ Ким (обилие в книге «революционных» имён также указывает на пространство побеждающей утопии) сообщает, что «у відповідь на наш ультиматум капіталістичний світ оголосив нам війну». Таким образом, с самого начала показана заведомо справедливая воинственность советского государства, ведь объявление капиталистами войны предстаёт скорее не нападением, а вынужденной мерой, ответом на некий выдвинутый властями СССР ультиматум, чьё содержание не проясняется. Между тем, перспектива близкой войны застаёт народных комиссаров врасплох- как следует из их докладов, высочайший боевой дух и идейная стойкость Красной армии едва ли смогут противостоять технологической мощи капиталистов, а именно- химическому оружию массового уничтожения, несомым вражеской авиацией газовым бомбам, способным в кратчайший срок превратить советские просторы в отравленную пустыню. Главный герой произведения Владимир (неудивительно, что единственным традиционным именем, встретившимся у персонажей из числа советских граждан, оказалось именно это) берётся за миссию невыполнимую- проникнуть в адские лаборатории американской военщины, чтобы раздобыть образцы отравляющих веществ и переправить советским учёным для создания антидота. Тем временем принявшие Владимира члены американской компартии готовят вооружённое восстание, чтобы не только помешать своему злодейскому правительству уничтожить Советский Союз, дорогой их пролетарским сердцам, но и, создав на месте США АССР, разжечь пожар мировой революции. Американские эпизоды перемежаются сценами из жизни возлюбленной Владимира Гайи, наблюдающей погружение страны в тяготы военного времени. Канадский литературовед Владимир Смирнив, чей монументальный труд «Українська фантастика: Історичний і тематичний огляд» недавно был опубликован в украинском переводе благодаря подвижническим усилиям Iryna Pasko и Вячеслав Настецкий, в посвящённых роману строках называет Смолича «піонером використання наукової фантастики для поширення радянської ідеології» и приводит соответствующую цитату Александра Билецкого: «Видатна агітка, а не художній твір». Хотя подобная оценка и представляется излишне суровой, нельзя не признать, что некоторые фрагменты книги кажутся новеллизацией ленинского тезиса о превращении империалистической войны в гражданскую (в советском детстве эта фраза воодушевляла меня своей чистосердечной кровожадностью). Я насчитал восемь эпизодов, в которых тот или иной персонаж берётся пояснять собеседникам значение этого лозунга. Смолич, очевидно, и сам понимал, что несколько переусердствовал, и потому скрасил одну из подобных сцен самоиронией- очередной инструктаж об империалистической войне и войне классовой герой предваряет словами «мені доведеться прочитати вам невеличку лекцію з політграмоти». «Хай живе війна! Робітництво за війну!» Книга приветствует, прославляет войну, выступающую не социально-политическим катаклизмом, нравственным крахом, а необходимым этапом на пути преображения мира. Возможно, превращение земного шара в поле битвы было бы неплохо отсрочить, пока коммунистические силы не обретут должную боеготовность, однако никто из сторонников добра и справедливости не высказывает сомнений в самой оправданности вселенского кровопролития. Характерно изображение пацифистских манифестаций как сборищ провокаторов и простодушных невежд, оболваненных буржуазией. Даже принимая возможность поражения правого дела вплоть до полного уничтожения первого рабоче-крестьянского государства вместе с десятками миллионов его граждан, герои находят утешение в мыслях о продолжении борьбы и неизбежности окончательной победы: «...Хіба я не знаю, що навіть коли б у цій війні нас перемогли і на цілому світі знову запанував капітал, а в живих не залишилося б жодного комунара, то за деякий час однак знову пролетаріат стане на боротьбу і колись-то таки буде комунізм?» Вместе с тем, «Последний Эйджевуд» предельно далёк от сатанинских высот другого текста об идеальном светопреставлении, ставшего объектом культа для ультраправых- «Дневников Тёрнера» с его восторженной вакханалией истребления негров, евреев и левацких скопищ, профессуры и студенчества, с его призывами пожертвовать во имя торжества белой расы половиной истинно арийского населения планеты, развязав конфликт между ядерными державами. Роман Смолича, вопреки всем патетическим разглагольствованиям о необходимости начать боевые действия во имя мира, вопреки марионеточной готовности позитивных персонажей стать винтиками военной машинерии (характерен эпизод с Гайей, которая вскоре после того, как сообщила Владимиру о своей беременности, сама тащит возлюбленного на военные сборы), наполнен свидетельствами ужаса, который несёт война, от смятения, ощущающегося в выступлениях комиссаров о недостатке противогазов и бомбоубежищ, от идейно несознательных причитаний простых граждан («брешеш, сволото, я не контрреволюціонерка... я за нас... я за радянську... але що мені з радянської влади, коли завтра мене задушать газами?!») до по-настоящему жутких сцен отравления отряда красноармейцев веселящим газом и паники, охватывающей людей, укрывшихся от бомбардировки в погребе, где заканчивается кислород. Примечательна также индийская линия, показывающая, как плохо поддаётся контролю революционное насилие- поднявшие восстание против европейских угнетателей индийцы готовы растерзать любого иностранца, и только святое имя способно остановить расправу («Ленін! -прохрипів він із останніх сил, розмахуючи партквитком. (...) Зомліваючи, Боб спостеріг, як вершники хутко скочили з коней і кинулися до них, збентежено лопочучи: -Ленін... Ленін...»). Как бы то ни было, Смолич, в некоторых других произведениях близкий к крамоле, в «Последнем Эйджевуде» проявляет гораздо больше идеологической выдержанности, чем легкомысленный Розенблюм, автор «Атома в упряжке» из первого сборника фантастики, о котором я некогда писал (https://www.facebook.com/alexandr.gusev.7...). Если герой «Атома», также повествующего о последнем и решительном бое непримиримых систем, сокрушает капиталистический мир практически в одиночку, не получая никакой поддержки от советских властей и не ожидая её, «Последний Эйджевуд» подвергает сомнению роль личности в истории. Центральная шпионская линия с похищением газов в итоге никак не влияет на ход боевых действий, героизм одиночек, быть может, и годится для того, чтобы захватить читательское внимание, но оказывается почти бесполезен для исторических свершений. Как замечает секретарь ЦК американской компартии, «це лише авантюра. Не в цьому наша сила... (…) Ось у чому наша сила, у неминучості всесвітньої революції та одності пролетарів». В известном смысле подлинный героизм и невозможен в этом пространстве, ведь действия персонажей обусловлены не личным выбором, а классовой принадлежностью (в крайнем случае классовой сознательностью- рабочие могут быть покорны буржуазным кукловодам, но лишь до того момента, пока агитаторы из компартии не разъясняют им подлинное положение вещей). Доверчивый ценитель прекрасного, который взялся бы отыскивать положительного русскоязычного персонажа в фильмах Зазы Буадзе, с тем же успехом мог бы попытаться найти в «Последнем Эйджевуде» симпатизирующих сотрудникам владельцев фабрики, честных полицейских или негодяев-пролетариев. Последние, впрочем, всё же есть- вставшие к станкам русские графы, князья и прочие белоэмигранты. Сознательные же пролетарии не доступны никаким вражеским посулам, в ответ на любые козни провозглашая что-нибудь наподобие «ти хочеш економічними пільгами відвернути нас від політичної боротьби? Провокація!» Примечательны образы представителей прогрессивной интеллигенции, которые, кажется, встали на сторону рабочих лишь для того, чтобы оттенять их решимость бестолковостью и малодушием. Между тем, демонстрируя малозначительность своих героев, Смолич испытывает к ним явную симпатию, проявляя об их судьбах заботу, характерную скорее для читателя, чем для автора. В борьбе за торжество нового мира гибнут не успевшие полюбиться аудитории статисты и пожилые инвалиды, ветераны революционной борьбы, в то время как молодые, энергичные и влюблённые чудесным образом выживают. Это роднит роман с обычной массовой литературой, а не с её пропагандистским ответвлением, описывающим радость самопожертвования, и даже подрывает правдоподобие его идейного посыла (пожалуй, жанровые законы в своей лишённой пропагандистских натяжек чистоте всегда противостоят идеологической фальши). Ведь если участь Владимира и Гайи заботит читателя больше установления справедливого общественного строя, возможно, провозглашаемые произведением приоритеты не совсем верны. *** Gromovytsia Berdnyk (дочка Олеся Бердника) 6 марта · Отак сидиш, займаєшся своїми справами, групу в Грузію збираєш, розклади розписуєш, обновляєш сайт Олеся Бердника, а тут — раз! — перекладна монографія Володимира Смирніва про українську фантастику вже вийшла і вже й розійшлася, і навіть нам, при тому що про Бердника у цій книзі цілих два розділи, доведеться чекати наступного накладу. Так що хто хотів би мати таку книгу собі — йдіть до Iryna Pasko або до Вячеслав Настецкий і замовляйте :) #ПроБердника *** Олена Сайчук Вчера в 17:04 · Купила книгу На останні гроші, ясна річ. У гаманці вітер віє та повиває, колихаючи одну купюрку... (там є нолики, але хотілося б три... ? ) Друзі, мені пощастило, щойно забрала цю книгу з Нової пошти. А вже залишилося дуже мало примірників. Прочитаю про нашу фантастику та знатиму ще краще про наших, рідних авторів, про наші напрямки та розвиток літератури у цьому жанрі! Дуже щаслива! Хто захоче почитати, можу дати — але з поверненням! https://www.facebook.com/begi.alena.begi *** Лариса Іллюк 26 февраля в 20:39 · Я ще пам'ятаю гарячі дискусії про те, чи існує українська фантастика взагалі, хоча особисто в мене ніколи не було ніяких сумнівів. І у автора монографії про українську фантастику ХХ століття теж)) Ця книга була перекладена з англійської і видана в Україні завдяки великим любителям і дослідникам фантастики, ентузіастам своєї справи і просто чудовим людям, яких надихнув і зорганізував Вячеслав Настецький, за що йому величезне спасибі! А отже, усі мають змогу... Ой, ні! Наклад невеликий, тож хто перший встав, того й тапки (закреслено) — той і книгу придбав. Особисто я — вже, а ви не проґавте)) https://www.facebook.com/lora.illuk 3 ноября Відгук на книгу-дослідження — «Ukrainian Science Fiction: Historical and Thematic Perspectives», Володимира Смирніва. В українському перекладі книга вийшла під назвою — «Українська фантастика: історичний і тематичний огляд». СВОЮ ДУМКУ ПРО КНИГУ ВИСЛОВИЛА ІНГА Д. ГІЧКОК — ДОКТОРКА УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. МАК-МАСТЕРА З МІСТА ГАМІЛЬТОН, КАНАДА. Багато в чому це надзвичайно цікаве дослідження української фантастики. Наскільки мені відомо, це перший опублікований виклад української наукової фантастики. Для мене, великої шанувальниці наукової фантастики, ця книга дає можливість увійти в абсолютно новий вимір у той час і місце коли творився жанр. Хто насправді, особливо на Заході, знав що-небудь про українських авторів фантастики? Насправді їх багато, і вони почали робити свій внесок у цей жанр з початку 20-го століття і розвивали його протягом багатьох десятиліть; отже, книга охоплює проміжок часу з 1906 по 2000 рік. Наукову фантастику легко читати, але писати про неї досить складно, а ще важче її класифікувати. Ця книга дивовижна саме в цьому. Автор складає збірку тем, в яких українські письменники досягли успіхів, і охоплює величезний діапазон від утопій та подорожей простором / часом, до прибульців, кіборгів тощо. Представлених як бачення ідеального суспільства, освоєння і поширення передових технологій так і наукових розробок та філософських позицій з широкого кола питань. Якщо ви любите наукову фантастику, ви прочитаєте цю книгу як енциклопедію жанру. Хоча книга про наукову фантастику, та вона дає унікальний погляд на українську інтелектуальну та літературну спадщину, про яку сторонні люди так мало знають, особливо з огляду на той плавильний котел радянських часів, коли хоч би які були національні досягнення, вони завжди представлялися, як «радянсько-натхненні», тобто натхненні матінкою-Росією. [Докторка Інга Гічкок, Університет ім. Мак-Мастера, Гамільтон, Канада] *** Нещодавно світ побачила унікальна книга – монографія, присвячена українській фантастиці. Її непересічність полягає одразу в декількох речах. По-перше, вона написана канадським науковцем. Його звати Володимир Смирнів, і він походить із української діаспори. По-друге, монографія писалася автором вже на пенсії, вона зроблена з абсолютно щирим бажанням розібратися в українській фантастиці. І це відчувається з тексту. По-третє, книга унікальна ще й тим, що вводить до літературного дискурсу невідомих вітчизняних письменників-фантастів – репресованих та «наданих забуттю» радянських авторів і цілу плеяду письменників-емігрантів. По-четверте, поява цієї книги українською мовою стала можливою завдяки зусиллям групи ентузіастів, які заручилися згодою автора, і своїми силами переклали та надрукували її текст. Ну, і по-п’яте, книга уміщує аналіз українських фантастичних творів (переважно НФ) з поч. ХХ ст. і аж до 90 рр., що робить її чи не найповнішою тематичною монографією за останній час. До того ж у якості бонусу до тексту монографії у кінці книги наводиться хронологічна бібліографія української фантастики (1906-1999 рр.), укладена В. Карацупою. Чималий доробок, еге ж? Хоч представлена книга і наукове видання, її вирізняє доволі проста мова, не переобтяжена лінгвістичними термінами та довжелезними цитатами. Особисто мені подобається, як автор розставляє акценти та структурує матеріал. Книга побита на розділи, частина з яких розповідає про твори українських фантастів в залежності від тематики (наприклад, «Подорожі у просторі і часі», «Зустрічі з прибульцями», «Еволюція і роботи», «Космічний сміх: гумор у фантастичних творах» тощо). Інша частина розділів присвячена аналізу окремих фантастичних творів тих авторів, що були знаковими для жанру, з точки зору автора монографії (зокрема, «Сонячної машини» В. Винниченка, «За силу Сонця» М. Чайковського, «Зоряного Корсара» О. Бердника та ін.). Читаючи цю книгу, можна дізнатися багато цікавих моментів із історії української фантастики. Наприклад, що «Сонячна машина» В. Винниченка – це не перший український утопічний роман. Першою українською утопією була книга «Коли зійшло сонце: оповідання 2000 року» П. Крата, опублікована у Торонто. Вона побачила світ у 1918 році, на 10 років раніше за твір В. Винниченка. А перший політ у космос в українській фантастиці описаний не В. Владком у «Аргонавтах всесвіту» (1935), а М. Капієм у повісті «Країна блакитних орхідей» (1932). На жаль, через політичні погляди М. Капій потрапив у немилість до радянської влади, і його ім’я довго не згадували. Цікаво також, що українські фантасти не любили слова «андроїд» та «кіборг», вигадуючи замість них свої терміни. Наприклад О. Тесленко вживав слово «біокібер» для опису людиноподібних механізмів, створених для служіння людям. А І. Росоховатський ввів термін «сигом», що означає «синтетичний гомо сапієнс». У його фантастиці сигоми – це велетенські роботи зі свідомістю людини, які можуть технічно самовдосконалюватися і літати досліджувати віддалені планети без скафандрів та кораблів. Багато уваги приділено також книгам О. Бердника, які В. Смирнів доволі детально препарує, критикуючи автора за «апостольство» та нездорове захоплення езотерикою (сонцеїдством, боголюдством, психічними двійниками, злиттям із ноосферою тощо). Цікаво було прочитати, як В. Смирнів протиставляє концепцію еволюції людства в О. Бердника, котра передбачає подальше перетворення людей на енергетичні сутності, поглядам О. Тесленка й І. Росоховатського, що описують майбутнє людства через кіборгізацію, тобто поєднання людини і машини. Загалом, у книжці міститься аналіз багатьох творів, опрацьованих автором, із ухилом в українство. Наприклад, про перших вітчизняних жінок-фантастів, або про зображення у творах персонажів-українців, чи про технології, вигадані нашими фантастами та про їхнє бачення майбутнього (спойлер: багато хто описував незалежну Україну). Разом із тим, аналіз не закінчується виключно на нашій фантастиці. Автор порівнює українську фантастику із зарубіжною, яка виходила у той час, описуючі, на скільки вітчизняні письменники були «у тренді» або творили щось унікальне. Наприклад, на поч. ХХ ст. доволі відокремленою для української фантастики була тема альтернативних джерел енергії, зокрема, сонячної. Вона згадується в творах кількох непов’язаних між собою письменників, які придумали їй зовсім різне застосування (зокрема, М. Чайковський вперше у світовій літературі описав принцип роботи сонячної батареї, і це майже за 30 років до її винаходу!). Проте, як зазначає В. Смирнів, у 30 рр. радянська влада почала сильно обмежувати творчість авторів «фантастикою «ближнього прицілу», що знищило тяглість за тематикою і сильно збіднило жанр. Разом із цим автор монографії докладно розповідає, хто з українських фантастів «запозичив» ідеї з творчості зарубіжних письменників. І наводить конкретні приклади цього «неподобства». Наприклад, П. Крат у романі «Коли зійшло сонце» «запозичив» практично всю фабулу із роману Е. Белламі «Погляд назад», хоч і з окремими розбіжностями, зокрема, у біографії головного героя. Письменник-емігрант Ю. Балко (псевдонім), що надрукував повість «Інженер Марченко» (1947), описує українського вченого, який захопив світ на літаючому кораблі, озброєному вібраторами. Вібратори – це прилади, що вібрують, створюючи щит або промінь, а не те, що першим спадає на думку. От тільки схожі прилади були описані у німецького фантаста К. Лассвіца і називалися «електропістолетами». Такі співпадіння стосуються й інших винаходів та сюжетних поворотів в обох творах. Якщо говорити про те, чого мені хотілося б побачити більше у монографії, то це аналізу творчості фантастів з урахуванням їхньої біографії. Місцями В. Смирнів проговорює ці речі у тексті, але не надто їх співставляє. Наприклад, у згаданому романі «Коли зійшло сонце» автор зобразив головного героя іммігрантом до Канади. У той час, як і сам П. Крат був іммігрантом до Канади. У «Зоряному Корсарі» О. Бердника є яскрава персонажка на ім’я Громовиця, проте в монографії ніде не вказано, що так само звуть доньку письменника. У творі «Корида» О. Тесленка наводиться опис суворого тренування космонавтів, яке здужує тільки один курсант на прізвище Савченко. Що це – співпадіння чи тонка відсилка до реальної людини (в нас було два фантаста з таким прізвищем), так і залишається загадкою. Певно, якщо поставити за мету проаналізувати українську фантастику у цьому розрізі, звідти можна витягти більше цікавих речей. На останок кілька слів про українське видання. Книга зроблена добротно, в твердій палітурці, її приємно тримати в руках. Всі розділи, які перекладали різні люди, читаються рівно. Має місце кілька одруківок, але їхня кількість не критична, і не сильно кидається в очі. Загалом, вийшла дуже цікава і важлива з точки зору літературних досліджень робота. Переваги: 1) Масштабне дослідження української фантастики за період майже у 100 років. 2) Вдала структура роботи і хороша подача матеріалу. 3) Введення до літературного дискурсу невідомих та забутих фантастів. Недоліки: 1) Мають місце самоповтори окремих фактів у різних розділах монографії. 2) Роботі, на мій погляд, дуже не вистачає висновків, або післямови – узагальнюючого слова від автора. 3) Деякі думки видаються дискутивними. Зокрема, автор не вважає утопіями твори, де описано окрему локацію (хай і утопічно). На його думку, утопія має бути глобальною і показувати функціонування всього світу. Ія Новицька Eja Novytska Альманах україномовної фантастики Das ist fantastisch! 4 апрель 2019 г. · 
|
| | |
| Статья написана 5 мая 2019 г. 07:44 |
В історії літератури досі недооцінено творчу спадщину Володимира Самійленка (3 лютого 1864 р. – 12 серпня 1925 р.). Він більше відомий за хрестоматійними поезіями й гуморесками. Є в його творчій спадщині речі майже незнані сучасним читачам. Поет, перебуваючи в Галичині, написав філософську поему в п’яти частинах «Гея», перша-третя пісні якої друкувалися в «Літературно-науковому віснику» (1922), четверта-п’ята, що поет передав П. Богуцькому для публікації в альманасі, так і не з’явилася друком і на сьогодні втрачена. Зберігся текст «Смерть повстанців», очевидно, фрагмент четвертої частини. У поемі, написаній октавами (abababcc), показано історію марсіанина від перших його вражень перебування на Землі, починаючи з астрономічної лабораторії, до осмислення сутності соціальних процесів землян, що шокували його абсурдом, московсько-більшовицькою окупацією України, перетвореної на руїну в ім’я шовіністично-пролетарських «ідеалів», які виявилися наскрізь здирницькими і ксенофобськими. Автор започаткував НОВИЙ в українській ліриці фантастичний жанр поетичної антиутопії. Водночас твір відповідає жанровим ознакам подорожі, що ґрунтується на хронотопі шляху, на переміщенні персонажа в просторі й часі, його незвичайних пригодах. Крім пізнавальної мети, тут акцентовано філософські, етичні й естетичні сенси, сфокусовані на образі мандрівника в контексті світу, що постійно розгортається перед його очима, даючи простір нонфінальній оповіді.
Переповнений прагненням нових вражень і відкриттів, романтик за типом світобачення, юний ліро-епічний герой-марсіанин, заінтригований панотцем (рідним батьком), нарешті прилітає космопланом на незнайому йому планету Гея (Земля), названу за іменем народженої первісним Хаосом давньогрецької богині Землі, матері розмаїтої флори й фауни, Неба, Моря, титанів. Тамуючи непевність, він із захопленням лірика споглядає вперше ним побачені мальовничі суходільні й морські краєвиди, вважаючи, що «щасливі, мабуть тут живуть народи, / Щасливі й, певно, добрі без кінця, / Найближчі духом до свого творця». Космічний мандрівник із внутрішнім трепетом сподівається на зустріч із землянами, які уявлялися йому особливими істотами, сумнівається, чи вони приймуть його до свого товариства, чи скажуть: «Геть, нікчемний марсіяне!». Опинившись в обсерваторії, споглядаючи її інтер’єр разом з людьми, вдаючись до прийому ретардації, він подає детальний опис фіксованих об’єктів, порівнює їх марсіанськими. Долаючи мовний бар’єр, незнайомець за допомогою мапи Свяпареллі знаходить спільне комунікативне поле із земним колегою Lа Flamme [франц.: полум’я], приголомшеним появою космічного гостя. Мимохідь ліро-епічний герой (він же –– наратор) вдається до філологічних розмірковувань про специфіку «штучної» мови землян (есперанто), протиставної одній із природних, «гнучкій, дзвінкій, ортологічній» (мабуть, українській), в якій «слово кожне чистеє зерно», тому благодатній для поетів, хоча й попсованій «футуристичними круговертами». В. Самійленко в ліричному відступі, приперченому іронією, мимохідь висловив своє ставлення до лінгвістичних і поетичних проблем української сучасності. Таким виглядає перший розділ поеми. У ньому сконцентровані її експозиція, зав’язка й початок розвитку дії, що розгортається у другому розділі, наповненому розчаруванням між горизонтом очікування марсіанина і реаліями земного світу. Головний герой швидко усвідомлює, що навряд чи «люде тут краса природи», що впродовж свого життя вони не мають «двох веселих днів», що «слухняні маси темної юрби / Ідуть за тими, хто самі раби». Не байдужий до «подій Геї», він прагне збагнути невідповідність високого покликання її «дітей» їх справжньому існуванню, сповненому абсурду. Маючи «деякі знаття» про будову світу, вони не годні їх «стосувати до життя», сприймають всесвіт за ліхтарі, мають подібних собі «зажерливих», «неситих» богів (царків) повітового рівня, яких сакралізують, проливають задля них кров. Скрізь панує профанація «чистої, як кришталь», Христової науки, «ідеї Бога / Правдивої». Нікому не відоме поняття Богокосмосу, знехтувана універсальність Бога, що забезпечує єдність розмаїття, тому не вкладається в жодні рамки, зокрема «дрібної Геї». Поет знову акцентував своє розуміння онтології світобудови, співвідношення буття і свідомості, сформульоване в ранньому філософічному циклі «Думи буття». У поемі трактування цієї метафізичної концепції перенесено в утопійну семантику нібито марсіанського світорозуміння, позбавленого амбітних уявлень про місце людини у всесвіті. Тому «у йому Марс не більш як ліліпут», а мешканці цієї планети переконані, що «Бог один, / І тільки він субстанція правдива», що «всій природі він / Є Дух, котрим вона жива й рухлива», що «матерія жива». Повертаючись до земного часопростору, проникливий космічний мандрівник (alter ego автора), на підставі своїх спостережень, змушений був констатувати, що високоморальних особистостей-геян всього «два відсотки». Натомість переважна маса, позбавлена чеснот, не має бажання духовно самовдосконалюватися, відчувати, переживати й чути іншого, як самого себе. Марсіанин, звиклий до моральних імперативів, був шокований, дізнаючись, що «тут люд живе егоїстичний, / І любить кожний тільки сам себе. / Тут боротьба –– закон єдине вічний, / І всяк до себе все добро гребе». Переходячи від філософічних осмислень екзистенційно-онтологічної й морально-етичної проблематики до аналізу земного повсякдення, В. Самійленко непомітно використовує добре знані йому зображально-виражальні можливості сатири, змальовуючи канонізованого, насправді потворного «представника народу, / Що душив усі народи», наголошує на відносності і ненадійності його соціального статусу, адже вчорашній гнобитель «сам тепер у ролі жебрака». Автор використав алюзію на щойно розвалені Російську, Німецьку й Австро-Угорську імперії, на їхні народи, кожен з яких, вражений шовіністичним вірусом, «гадає все, що він народ великий / І преться на народи всіх країв». Поет, непомітно відтискаючи марсіанина-наратора на другий план оповіді, сам характеризував ментальну сутність росіян із свідомістю, засміченою «байками», бо їхні ватажки гасили в ній «огник думки», як і новітній «пророк від сатани», який «новую віру провіщає: / Ти цар землі, то все собі тягни, / Що бачить око й де рука сягає». Наведено натяк на «месіанські» квазітеорії російського шовінізму й пангерманізму, які розв’язали Першу світову війну. Тому в поемі доречне застереження до «сліпих народів», що стали жертвами кривавої авантюри: «Глядіть, щоб не стоптав ногою Хам / І вашу волю й святощі народні». В. Самійленко заперечував будь-яку ілюзію гіпертрофованого домашнього патріотизму, коли «плине / Річками кров». Аби наочно проілюструвати свою думку, він навів притчу («моральну побрехеньку») про пташку: її хотіла спіймати «шкодлива дітвора», не помітивши «страшної Мари», яка «всіх поїла, / Вони й незчулись, пташка ж полетіла». На його переконання, на світі немає «провідних» і «не провідних націй». Всі «народи Геї» наділені Господнім правом бути повноцінними суб’єктами свого існування. Жахаючись сповненої кричущих невідповідностей земної панорами, коли «багнетами катів / Будується святої волі справа», марсіанин доходить висновку: «Е, ні, не до смаку мені цей світ…». І все ж він, відчуваючи Душу Божу, вірить, що колись буде подолано «силу ворожу» й «кращий вік настане, / Бо й люде й тут –– небесні громадяне». Шлях до такої мети виявився перекритий новими фантомами, щедро продукованими московським більшовизмом. Третій розділ, сповнений грою травестування, двозначної семантики, присвячено мандрам допитливого марсіанина, переконаного, що «краще вірити своїм очам, / Аніж чужим», «великою робочою республікою». Аби потрапити в комуністичне антисвіття, де панувала класова підозра до кожного іншого, приреченого на фізичне знищення, наділений кмітливістю ліро-епічний герой змушений був мімікрувати під стандарти диктатури пролетаріату, починаючи із зовнішнього, «модерного» вигляду. Для цього він «перевдягся» в робітничу «уніформу» й перевтілився в пролетарський психотип: «…кожний робітник / Обдерся, обносився аж до шкури, / Бо часу, як буржуй злочинний зник, / Живе тут кожний близько до натури, / І виробляти пролетар одвик / Що-небудь, опріч диктатури». Його, уподібненого до плебсу, до товариша, відразу ж сприйняли за свого, озвавшись до нього московським сленгом: «Товариш, стой: куда бредешь, дружок». Новий співбесідник Іван, наділений типовими рисами російського більшовика («Малий на зріст, рябенький і кирпатий, / І, як з одежі знати, робітник, / Борідка цапом, різнобарвні лати / На спінжаку»), який із захопленням садиста розкрив перед гостем механізм насаджування диктатури пролетаріату: «А скільки сел ми досі попалили, / А скільки розстріляли ми людей! / І скільки вже в Сибір переселили, / Щоб не трималися власницьких ідей!». Йому, окупанту, невтямки, чому українці, яким «ми рай даєм їм, несем благую вість, / Приносим пролетарську диктатуру», йдуть в повстанці «сотнями з кожного села». Не довіряючи автохтонам, від яких комуністи зазнавали історично виправданий спротив захисника, він врешті-решт доходить висновку, що вкладався в основу класової боротьби: «Ми краще людність знищимо повсюди. / Нам більше буде, як помре вона». Спроби перевдягненого марсіанина пояснити Іванові, що право на землю має той, хто на ній працює, не сягають сподіваної цілі, тому що опонент, закомплексований комуністичними догмами, не годен чути іншого. Ліро-епічний герой, аби позбутися небезпечного співбесідника, не без сарказму вигукує більшовицьке гасло («Ура! нехай живе найкращий лад!»), що розчулило Івана, який саморозкрився у власній, московській ментальності: «Я щиро дякую й тебе цілую / За всю комуністичну Русь святую». Лише обіцянка марсіанина «дістати, чим нам промочити душу», примусила «товариша» відпустити свого опонента. Простуючи через зелені лани до села, космічний гість був шокований кривавими слідами більшовицького насильства, переданими через натуралістичні деталі, з якими ототожнювалася диктатура пролетаріату: «Тепер же наче був перед дверима / Страшної, всім огидної «чеки», /Мені ввижалася кривава маса / Потрощених кісток людських і м’яса». Головного героя по дорозі до однієї з хатинок непокоїла неприродна пустка, зумовлена московсько-більшовицьким нашестям: «Немов велика тут пройшла чума». Третій розділ, побудований переважно на діалогу, лишився нонфінальним, як і вся поема. В. Самійленко у збереженому фрагменті «Смерть повстанців» очима очевидця з «нашого села» відобразив героїчну загибель трьохсот козаків від комісарської розправи «на смітнику широкім за корчмою» –– їх розстріляли: Та не зігнулись лицарям коліна Перед катами в час останній сей. Мовчали вороги. Грізна хвилина! І враз з усіх намучених грудей Прорвалось: «Ще не вмерла Україна», –– Як ненці дар останній від дітей. Хвилина ще –– і гімн святий покрили Торохкотінням хижим скоростріли. В. Самійленко в незакінченій поемі-утопії «Гея» глибоко усвідомлював катастрофічні наслідки ґвалтівного запровадження комуністичного режиму в Україні, стероризованій московсько-більшовицькими окупантами, однак це його не зупинило від рееміграції, від сумного повернення в рідний, очужілий край, аби померти під пильним оком немилої йому диктатури пролетаріату. Своєрідним продовженням "Геї" стала бурлескна поема «Спритний ченчик» з гострим викриттям більшовизму, а не просто «сатира на переродженців –– бюрократів, на світських ченчиків, "фахівців у вірі"», як вважає М. Чорнописький у передмові до видання творів письменника (1990). Попри суворе літування та каральні акції чекістів, вона була надрукована в журналі «Червоний шлях» (1926. –– Ч. 6-7). Поема виявилась аналогійною творам «Сон» Т. Шевченка, «Бичування» В. Гюґо, «Німеччина» Г. Гайне, можливо, перегукувалася з твором «Дон Жуан» М. Чернявського. Вона датована 1 жовтнем 1924 р. –– роком, коли радянське суспільство «переживало» смерть В. Леніна. На відміну від письменників, які створювали міф про вождя пролетаріату, в народних анекдотах він поставав об’єктом розкутої сміхової культури, що нотував С. Єфремов у своїх «Щоденниках». Поет переосмислював не лише цей лаконічний фольклорний жанр, а й використовував інші інтертекстуальні матеріали, зокрема прозу іспанського письменника Б. Ібаньєса (1867–1928), переінакшив фабулу його оповідання «Біля райських воріт», яку переклав разом з іншими «Валенсійськими оповіданнями» іспанського письменника (книжка з’явилася 1926 р. з передмовою С. Савченка). В. Самійленко не приховував свого першоджерела, натякаючи у підзаголовку –– «Еспанська легенда (Тему запозичено)». Це, очевидно, ввело в оману ідейних редакторів. Вони сприйняли твір як сатирично-атеїстичний, який було навіть видано окремою книжкою. У першодруку поеми «Спритний ченчик» наведено примітку «Транскрипція імен», в якій автор пояснив, як він у своєму творі українізує іспанські імена та назви предметів: «Хесус –– Ісус, Мігель –– Михайло, Сан-Педро –– Св[ятий] Петро, Хуан –– Іван, а також наваха (з ісп.) –– довгий складаний ніж, використовується також як зброя». У гротескно-алегоричній поемі «Спритний ченчик», в якій дотримано викривальний пафос написаної 1901 р. сатиричної поезії «Te deum» («У Мадриді дзвонять дзвони…»), спостерігаються також алюзії на «Декамерон» Дж. Боккаччо й «Кентерберійські оповідання» Дж. Чосера, в яких засобами сміхової культури показано зовсім не подвижницьке життя чернецтва. Вже на початку поеми, що стилізує зачин народних оповідей, автор з притаманною йому гумористичною інтонацією інтригує вірогідного читача духом нових «рятівників» світу, які мало чим різнилися від попередніх: «В сю сумну добу невірства, / Що касує всі догмати, / Я вам казочку побожну / Нині хочу розказати. / В вік сухий, архіпрактичний / Казочок таких нерясно, / Та одну таку подати / Чи не буде своєчасно?» Апелюючи до періоду fin de siécle, зумовлену поширенням утилітарних тенденцій, В. Самійленко ніби заперечує їх, протиставляючи їм ірраціональні моделі буття. Водночас він глузує з поширених уявлень про «нову еру». «Райські цимбали» здатні лише славословити утопічні концепції, до яких належить і марксо-ленінська, ідентифіковані із ситим існуванням, яке до краю переповнюють «небесні вареники й ковбаси», «груші едемські», «вино правдиве з Кани / Фірми "Дон Хесус і Спілка"», обслуговують обов’язкові «крилаті, невмирущі, канонічні янголиці». Як-не-як головним героєм є невтомний коханець Дон Хуан із Сарагоси, травестований у ченця, який «чуд творив чимало»: На добро людської ниви Зараз він ставав до праці; Щедро він творив молитву Й цілий ряд маніпуляцій. І дивіться-бо, в чернечих Молитвах якая сила: За три чверті року жінка Вже й дитину породила. А то все те від молитви, То знаки були несхибні, Бо родилися тут діти До Хуана всі подібні. Автор, не зупиняючись на любовних подвигах головного героя, невимушено перекидає смисловий місток із сексуальної сфери у політичну, в якій всі мають бути запліднені марксо-ленінським вченням, а «діти», породжені ним, –– схожими на вождів. У такому разі поема сягає значення парадоксально гротескної семантики. Баляндрасне мовлення, суголосне ігровій тональності веселих народних оповідачів, набуває історичної конкретизації, впізнаваної вже з першої строфи другої частини поеми: «Наш еспанський край щасливий, / Бо хоч босий він і голий, / Та зате святая віра / Не вгасала тут ніколи». Його насильницьки «вкрито» монастирями, під якими треба розуміти нові партапаратницькі інституції, покликані, «щоб тут всі вже / Стали в вірі фахівцями», тому що мета (дрібниця) полягала в тому, щоб «на N людей монахів / Стала N плюс одиниця». Особлива роль у сатиричному сюжеті припадає фольклорній топіці «того світу» й «райської брами», яка відкривається перед носіями високих моральних критеріїв. До них не належать титуловані злотворці на кшталт «скаженого» монарха Петра І, «скаженої баби» імператриці Катерини або «царя-гороха» Миколи ІІ, приречені, за версіями української народної сатири, кипіти у смолі. Таким постає і Дон Хуан із Сарагоси, закомплексований на фанатичних молитвах перед образом культового патрона Мігеля, який викликає асоціації з К. Марксом, здатного баламутити людський розум принадними легендами, «здійснювати» історію. Ці прагнення виявляються ілюзорними, бо все одно головного героя на вершині його «слави» «смерть скосила невблаганна». В. Самійленко підкидає ключ впізнавання свого персонажа, який «кинув прозаїчно / Всю красу й принади світа, / А прожив між нами тільки / П’ятдесят чотири літа». Стільки ж років земного життя випало В. Леніну. Небіжчик напускав полуду на людські очі, але не зміг перехитрити грубуватого ключника Сан-Педро, який викрив його сутність («А який там біс товчеться»), спровадивши до відповідальності за свої вчинки: «Марш до пекла, бо як вийду, / То боки ще полатаю». Честь потрапити до раю, минаючи чистилище, мали тільки загиблі у бою вершники. Аби перехитрити принципового Сан-Педро, точніше –– щоб по-більшовицьки змінити світову історію, «мудрий» Мігель всупереч «декрету» радить Дон Хуану осідлати черницю, яка, певно, втілювала комуністичну ідеологему, і під виглядом полеглого гусарина проскочити крізь райські брами. Спритний ченчик запропонував праведниці: Тільки прошу задубити Аж на голову спідницю, Щоб не міг пізнати в тварі В вас не шкапу, а черницю. Та вихайте більше задом, Ржіть, підскакуйте тим часом І старайтесь повертатись До портьєра заднім фасом. Отже, обраний у поемі «Спритний ченчик» сюжет, близький своїм граціозним розміром і ритмом до «Страшного суду» І. Франка, не тільки вибухав «феєрверком життєрадісного […] гумору» (М. Бондар), а й мав значно глибший викривальний зміст. Використані властивості народної, барокової буфонади з перевитратами комізму викликають ефект дійсності навиворіт, зумовлюють нищівний сміх, але без проявів котляревщини. Поховальна церемонія Хуана «з Сан-Мігельового дому» набула ґротескного сенсу, коли персонажа – «батька всіх кодифікацій» ревні послідовники, всупереч божественним законам, силкувалися увічнити. Так, В. Самійленко, дарма що опинився в руках сумнозвісної чрезвичайки, один з перших висловив сумнів щодо атеїзму комуністів, які насправді, скинувши традиційних богів, обстоювали власне віровчення, запроваджували власні культи. Серед сучасників С. Єфремов зумів адекватно прочитати сатиричну поему, в якій поєднано фантастичні, гротескні, карикатурні елементи, на відміну від Марії Грінченко, яка сприйняла її за порнографічний твір (мовляв, автору «за шматок хліба довелося зійти на цю стежку, та ще не стежку простої порнографії, а з метою релігійною»), не збагнула високої культури інтелігента, наділеного тонким гумором та гострим оком сатирика, що одним з перших висвітлив параною більшовизму.
|
| | |
| Статья написана 5 мая 2019 г. 07:40 |
Відбувалася кривава радянсько-німецька війна. Найжорстокіша сторінка трагедії Другої світової, а тут в часописі «Вечірня година» (краківське «Українське видавництво») з'являється сенсаційна повість «Доктор Качіоні» Галини Журби (псевдонім Галини Домбровської, в заміжжі –– Нивинської, 29 грудня 1888 р. -- 3 квітня 1979 р.) що мала присмак пікантності. То був несподіваний, на перший погляд, для соціально-побутового романіста мелодраматичний бестселер, тому письменниця видала його під псевдонімом Гемень Жмурко (персонаж роману «Революція іде!»). Переплетена інтригами, оповита таємничою атмосферою сердечних переживань, пліток і зрад, історія трагічного кохання 50-річного статечного Доктора Качіоні з демонічним поглядом «південного мага», якого поза очі називали «масоном», й 19-річної вродливої й легковажної русявої Євгени (Женьки), з якою він одружився, спиралася-таки, попри модернізацію художнього трактування, на традиційні любовні романи в дусі французьких реалістів. Твір був своєрідним викликом традиційній моралі. Письменниця, мабуть, свідомо (як і в просвітленій ліриці: Б. Нижанківський /"Терпке вино"/ й І. Ковалів /"Прелюдії"/) видала свою повість в найтрагічніший час світової історії, беручи за наративну основу сюжетику сердечних переживань, але в період іншої катастрофи –– Першої світової війни, що розгортаються в провінційному волинському містечку. Таким чином стверджується ціннісний принцип еросу, протиставний руйнівному танатосу, катастрофам людського буття. Колізії любовного роману побудовані за тексту в тексті: оповідь ведеться від імені Антона Тинецького –– колишнього пацієнта, доброго знайомого «лікаря з покликання», хірурга Доктора Качіоні. Вона перетікає на вподібненому до архіва маломістечковому цвинтарі, у повільній розмові наратора з безіменним слухачем –– колегою по роботі в «одному банку», має ретроспективну проекцію, адже наратор починає історію на цвинтарі, на могилі 20-річної Євгени, висвітлює її сімейну драму та власну закоханість в Ольгу. Оповідач не приховує свого захоплення дивакуватим, невелемовним Доктором Качіоні, що не пригасало від дитинства, коли лікар вилікував його від ревматизму, привернув увагу до «масонства», поглиблену книжками про містичні ритуали.
«Наскрізь гуманна й вирозуміла людина», як характеризував титульного персонажа Антон Тинецький, шокував провінційну містечкову публіку, коли одного разу після чергового від’їзду повернувся із вродливою русявкою, іноді, коли не був зайнятий роботою, з’являвся з нею на вулицях, викликав несхвальні, частіше заздрісні погляди. Сподіваної гармонії у подружжя не відбулося. Набагато старший Доктор Качіоні покладався на стабільність і статечність, натомість молода дружина прагнула бурхливого, яскравого життя під передзвін келихів і шумовиння шампанського. Лікар, не бажаючи того, сам підштовхнув її до легковажних кроків, до флірту з іншими чоловіками, конкретизованому на одному з балів її залицянням до Олександра Бобіна. Така поведінка молодої дружини викликала в її чоловіка приступи ревнощів. Любовний трикутник завершується трагічно, ніби за загадкових обставин. Письменниця послідовно дотримувалася інтриги, і лише наприкінці твору розкрила суть справи: Євгена отруюється, дізнавшись про розправу Доктора Качіоні над її полюбовником на операційному столі. Позолочений напис на надгробку «Засмучений муж» викликає неоднозначне враження. Страждання лікаря не спростовує його підсвідомої інспірації смерті молодої дружини. Фабула «зрадженого чоловіка» не має моралізаторського акцентування, лише засвідчує еклезіастівську марноту марнот людського існування, засліпленого амбітними емоціями, які ведуть жорстоку гру з людським життям, про драматичну несумість горизонтів очікування, що важко переживає й Антон Тинецький, закоханий в Ольгу. А втім, Галина Журба починала зовсім з іншої прози. В період свого першого еміграційного періоду під час проживання у Рівному (1922–1924), Здолбунові (1924–1933), Львові (1933–1940) вона набувала літературного досвіду, задокументалізованого новелістичними книжками «З життя», «Похід життя», виданими під час національної революції, випробовувала свій талант сценічними картинами «Маланка» (1922), «Метелиця» (1923), «В перельоті років» (1923), звернулася до середньої й великої прози. На той час її твори були помітним явищем в українській літературі. Вал. Шевчук вважає, що збірка «Похід життя», попри те що містила доробок переважно друкований в журналі «Українська хата», була «одна з найцікавіших книжок періоду революції і громадянської війни». Є. Маланюк назвав сценічні картини «блискучими в своїй закінченості драматичними поемами», а Софія Русова захоплювалася сценічним етюдом «Метелиця» . Соціально-побутова, психологічна повість «Зорі світ заповідають», написана у Здолбунові (1925–1928), видана у Львові накладом І. Тиктора («Українська бібліотека», – Ч. 10), нагороджена Товариства письменників і журналістів, хоч письменниця принципово не взяла участі в церемонії вручення лауреатських відзнак. То була перша частина задуманої епопеї «Хроніка одного села». Друга частина з’явилася 1937 р., третя –– у 1937–1938 рр. Обидві мали спільну назву «Революція іде». Твір разом з повістю «Зорі світ заповідають» виявляв жанрові ознаки роману-дилогії. За спогадами письменниці Оксани Керч, у роки міжвоєнного десятиліття «ніхто так не писав про "революцію", як Галина Журба» («Визвольний шлях» –– 1973. –– Кн. 12). Є. Маланюк припускав, що Галина Журба, яку він назвав «сеньйорою» національного письменства, покликана виконати в українській літературі ту ж конструктивну роль, що й Марія Домбровська (трилогія «Дні і ночі») у польській. Галина Журба, бездоганно володіючи традиційним реалістичним стилем, збагаченим новими модерністськими, зокрема стефаниківськими засобами прозописьма, імпресіоністичною фактурою, уникаючи поширених неонародницьких шаблонів, запропонувала проникливу психологічну нарацію, означену тонкою сюжетною режисурою. Вона, за твердженням її біографа І. Керницького, орієнтувалася на творчий досвід К. Гамсуна й А. Франса, що ними «зблимували перші проблиски імпресьйонізму, як райдужні випари над застигаючим півтрупом натуралізму». Повість «Зорі світ заповідають» викликала неоднозначні рецепції. Коли В. Барського вона не влаштовувала невідповідністю жанровій ідентифікації, браком виструнченості фабули, поглинутої «повінню балачок, настроїв та описів» («Вісник». –– 1934. –– Т. 1. –– Кн. 1), то М. Рудницький вбачав у ритміці речень, що сповільнюють динаміку сюжета, прояв властивої письменниці імпресіоністичної манери зображення, що «замітно бореться з формою повісти», яку він назвав «поемою в прозі» («Діло». –– 1933. –– 24 листопада). Е. Мох, трактуючи видання з погляду християнських цінностей, закидав письменниці «великого таланту», яка виявила силу слова «в очах, в серці і в пері», відсутність чіткої лінії боротьби добра зі злом, проте у тонкій наративній грі світла й тіней виявляється «щось по-материнськи тепле у її [Галини Журби –– Ю. К.] у погляді на темне й байдуже село» («Нова зоря» –– 1934. –– Ч. 1). Дискусія точилася і з приводу мови повісті, зокрема персонажів. Коли М. Рудницький виявляв природне мовлення героїв, то М. Барському хотілось би волинських діалектизмів, а Л. Луців протестував проти «московської мови» деяких персонажів. До речі, Галина Журба вимагала в передруках і в публікаціях нових творів дотримуватися авторської волі. За словами Марії Комариці, письменниця у повісті «Зорі світ заповідають» вловила, «наче сейсмограф, ледь відчутні підземні коливання у психології сільської громади». Вони вибухнули національним й соціальним протестом проти деструктивних сил в романі «Революція іде». Схильна до естетики вражень, письменниця менше дбала про хронологічну послідовність наративу, що непокоїло Л. Луцева при рецензуванні роману. Критик наголосив на есхаталогічному началі твору, але не в містичному, а в геополітичому сенсі, коли селянин виявився політично зрілішим, ніж київські урядовці («Вісник». –– 1938. –– Т. 1. –– Кн. 3), яких читачки журналу «Нова Хата» влучно назвали «паперовими провідниками». Письменниця наводить слова млинаря Лозецького про односельців, які «властиво, одні й зберегли лице нації», які можуть бути лейтмотивом «Хроніки одного села». Драматичні колізії волинського села, передусім родини Паліїв, спочатку перетікають у річищі патріархальної гармонії, дотримання традицій етноментальної культури й природного антеїзму, доповненою символікою національної культури. Найстарший Захар Палій –– нащадок бунтпрського роду «аж з тих-о київських країв» був органічним втіленняи природної людини, здатної чути землю, праця на якій поставала священодійством, як, наприклад, у жнива. Привертають увагу мужні жінки на кшталт тітки Соломки, яка, рятуючи дитину, задавила вовчицю. Далека від змалювання природних ідилій, письменниця розкрила автентичну українську душу, здатну на адекватну відповідь деструктивним викликам Першої світової війни, бунтарський протест проти непроханих більшовицьких зайд, на здатність реалізувати дух національної революції, відстояти свої права під час національно-визвольних змагань. Акцентуючи психологічні колізії реанімації й утвердження національної свідомості, письменниця уникла небезпеки «дешевої тенденції». Зі сторінок роману, що викликав в М. Рудницького асоціації з пуантилізмом («цятки за цятками і на цятках») й «нервовими записами щоденника», віяло «свіжістю –– подекуди тою щирою наївністю, з якою дійові особи противники в політичних дискусіях обороняли привид віри свого національного катихизму» («Діло». –– 1938. –– Ч. 10). Повість «Зорі світ заповідають» й роман «Революція іде» Галини Журби викликають асоціації з трилогією «Волинь» У. Самчука на тематичному рівні, на художній інтерпретації лихоліття Першої світової війни й революційних збурень, що травмували й підносили душу волинського селянина, на осмислення його етноментальної сутності, здатної чинити спротив чужинським, зокрема російським деструкціям. За словами М. Гнатишака, українська література «знайшла собі двох звеличників, гідних важкого завдання епіка українського сучасного села» («Дзвони». –– 1938. –– Ч. 3). Попри те між творами цих письменників спостерігається істотна відмінність, яку одним з перших спостеріг Е. Мох, тільки-но трилогія «Волинь» з’явилася після повісті «Зорі світ заповідають» і також здобула перше місце на конкурсі ТОПІЖа: твір Галини Журби викликав у критика асоціації з «жіночо-рококовою будовою», а У. Самчука –– ґотику («Дзвони». –– 1934. –– Ч. 8–9). На противагу велемовному У. Самчуку, схильному до розлогого епічного полотна, Галина Журба тяжіла до напрочуд сконцентрованого, ліризовано-мозаїчного прозописьма, уникала стилізованого біографізму персонажів, їх ідеалізування, властивого автору трилогії. Воно, зумовлене еміграційною ностальгією, з’явилося в нього невипадково. Натомість письменниця працювала над повістю у Здолбунові –– неподалік від самчукового Дерманя, бачила й осмислювала, не збиваючись на дидактику, сувору правду життя безпосередньо, їй «все боліло, як одна пекуча рана», на відміну від польської письменниці Софії Коссак-Щуцкої («Pożoga»), яка спостерігала українську революцію («хижих напасників») з ґанку палацу (Лідія Бурачинська). М. Голубець у «Післямові» повісті зазначив, що Галина Журба з’ясувала, що в глибинах волинського села «дрімає неспоєна тяга до землі, як основи селянського дорбобуту» «до збереження у ній прадідівських традицій і нез’ясованих візій майбутнього». Тобто головний героєм метанатаривів Галини Журби було волинське село, а не персонаж у селі, як в трилогії У. Самчука. У роки міжвоєнного двадцятиліття (1930-1939) Галина Журба працювала над автобіографічним метанаративом, що пропав на початку Другої світової війни, поновлений 1940–1943 рр. згорів під час пожежі у Варшаві (1944). Письменниця, будучи вольовою натурою, вже під час другої еміграції таки продовжила роботу над відновленням втраченого рукопису, перша частина якої під назвою «Далекий світ» була надрукована 1956 р.
|
| | |
| Статья написана 5 мая 2019 г. 07:36 |
Філософічна мелодрама «Майстри часу» Івана Кочерги (6 жовтня 1881 р. -- 29 грудня 1952р.), за яку він отримав третю премію (разом з Б. Ромашовим /«Бійці»/ і М. Джананом /«Шахнаме»/) на Всесоюзному конкурсі (1933), оголошеному РНК СРСР, вражала несподіваним розв’язанням авторської гіпотези «тісного часу», художнім моделюванням його приборкання, осмисленням реальних й ідеальних вимірів, концепції релятивного часу, обстоювані новою фізикою. Ці проблеми завжди викликали в драматурга жвавий інтерес, що засвідчують світлини з юнацьких років, де він залюбки позує поряд з пісковим годинником, образ якого неодноразово з’являвся в його ранніх п’єсах. Інтелектуальна п’єса, ідентифікована автором «проблемною», має підназву «Годинникар і курка», в якій поєднано сакральну й профанну семантику. Справа не в тому, що в драматичному творі присутні живі і смажені кури, як у їхньому асоціативному зв’язку з півнем, який символізує пробуджений час, трактований дискретно. Філософія часу в інтерпретації І. Кочерги активізувала поетику пізнього експресіонізму, що підтверджує мозаїчна структура композиції, почленована на часові фрагменти, неврастенічна поведінка персонажів, ірраціональне розуміння буття.
П’єса з ознаками мелодрами, характерна своєю поліжанровістю, елементами трагікомедії, захоплює «привабливістю бенгальського вогню, феєрверком блискучих несподіванок» (Наталя Кузякіна). «Драма крику» дедалі приглушується в останніх двох діях п’єси з посиленням «монументальної» соціалістичної риторики, більшовицьким прагненням «прискорити час», або, як висловився машиніст Черевко, «загнуздати», що «значно послаблює блискучий сюжетний задум автора» (Тетяна Свербілова, Наталя Малютіна, Людмила Скорина). Імператив персонажа, звиклого діяти за тоталітарними настановами, приводить до протилежного ефекту –– до розриву часових зв’язків, між старим і новим. Це спонукало автора відмовитися від романтичної дуальності, перейти до пошуку «можливостей медіації цих непримиренних досі крайнощів» (Віра Агеєва). Адекватний ключ декодування мелодрами знайшов режисер 2-го МХАТу І. Берсенєв, який визнав, що її експериментальність вимагає подачі «в дуже гострій, дуже театральній формі». Драматург полемізував з прихильниками як суб’єктивного розуміння категорії часу, так і з скептиками, які вказують на його відсутність. Він також спростовував уявлення про українця, «приреченного» існувати в повільному темпоритмі. І. Кочерга устами одного з персонажів Тобіаса Керфункеля доводив, що індивід, з яким упродовж життя нічого особливого не сталося, може опинитися в особливих обставинах, коли за стислий термін змушений буде прожити безліч подій й екстремальних ситуацій. Умовний час з неочікуваними випадковостями тісно переплетений із сюжетним, позначившись на будові п’єси «таким чином, що її можна було скінчити наприкінці кожної з чотирьох дій» (Тетяна Свербілова, Наталя Малютіна, Людмила Скорина). Першу і четверту дії, датовані 1912-им й 1929-им роками, варто ідентифікувати прологом й епілогом, між якими стрімко розгортається конфлікт 1919–1920 рр. Автор, потрапивши в ідеологічні шори, через мозаїку фрагментарних сцен показав невпинний рух від старого, індивідуалізованого світу до нового, охопленого колективістським пафосом. Діахронний вектор сценічного дійства відбувається при збереженні єдності місця дії –– маленького залізничного вокзалу, що дозволило І. Кочерзі розкрити карколомні історичні зміни при відносній сталості предметних реалій, які також зазнають діалектики ствердження через заперечення. Залізничний вокзал, лишаючись собою, з упорядкованого й затишного перетворюється на занехаяний, аби нарешті модернізуватися в перспективі соціальних перетворень, символізованих «соціалістичними» риштуваннями. Він вказує початок дороги з постійним повертанням до першопочатків, але щоразу на іншому рівні існування. Для деяких персонажів –– романтичного поета Леся Юркевича або графа Лундишева, в ньому прихована пастка замкненого кола, звідки немає виходу: обидва так і не потрапили в Париж, тому що не могли подолати кілька метрів до перону. Стислі події неповних двох десятиліть приголомшують своєю насиченістю. Складається враження, ніби за цей час стільки відбулося час змін, що «не вмістити їх в століття» (І. Заєць). І. Микитенко, виступаючи на другій Всеукраїнській нараді драматургів, не приховував свого захоплення п’єсою, яка «читається одним духом», намагався виявити її секрет, прихований у взаємозв’яку сцен, у непередбачуваності ровитку дії, коли «який переможе герой і яка ідея переможе, глядач наперед не знає». І. Кочерга постійно застосовував семантику апорії, вказуючи на неподоланне логічне утруднення при розв’язанні пізнавальної проблеми, що пережили на собі Лесь Юркевич і Ліда Званцева, тільки-но станційна кімната перетворилася на камеру смертників. Фатальний простір залізничного вокзалу позначився на долях закоханих персонажів, яким не судилося бути разом. Ліда Званцева, еволюціонувавши з романтичної дівчини у фанатичну більшовичку, насамкінець стала директором курячого радгоспу. Її бадьориста імітація бурхливої керівної діяльності виявляє втрачену людську й жіночу сутність, втиснуту у функцію гвинтика соціалістичного механізму. Героїня, опинившись над прірвою між недосяжною мрією й банальними реаліями, зрослася з маскою тоталітарної особи. Так само талановитий Лесь Юркевич мусить нидіти на чиновницькій роботі, одружитися з перестаркуватою Софією Петрівною, аби пропасти під її каблуком. Сердечні почуття не витримують випробувань замкненого вокзального простору. Тому любов, поставлена під сумнів, поступається перед гротескною семантикою пташарні, закамуфльованою під езотику Буль-Буль ель Газар –– так називали індійську курку, приречену на роль радгоспної «пролетарки й ударниці», зобов’язаної виконувати «зустрічний план» несіння яєць. Профанація аксіологічної сутності людського буття продемонстрована помпезною зустріччю делегата з’їзду рад. Таких невідповідностей (недоречне куряче кудкудакання, труна давно померлого графа, яку несуть через парадний вхід тощо) у філософічній мелодрамі чимало. Вони засвідчують абсурд буття, заплутаного в тенета апорій, властивих більшовицькому існуванню, продемонстрованому класово свідомим пролетарем Черевком, фанатичним керманичем локомотивів революції. Він категорично відмовляється рятувати рідного сина від смерті тому, що має везти військовий ешелон. Надаючи переваги більшовицькому наказу, витиснувши себе потойбіч добра і зла, персонаж, не тільки втратив батьківські характеристики, а й підтвердив параноїдальний сенс партійного обов’язку. На невідповідність високої мети і шляхів її реалізації слушно вказав Лесь Юркевич в розмові з Лідою Званцевою: «То навіщо тоді ж ця воля, яку ти захищаєш своєю кров’ю? Навіщо ця воля, якщо партія поглине твою особу, твою душу, твою любов? Тоді це не воля, а насильство». Точний діагноз вилюднення людини в комуністичному соціумі самодискредитує проголошені ним ідеали. Ліда Званцева, перетворившись на функцію системи, випала з часу. Її більшовицька маскулінізація –– позірна. Недарма героїня зізнається, що їй «хотілося б часом скинути цей кожух, цей бруд, що налипнув на мене в теплушках, любити, чарувати, вабити». На відміну від її міфічного світоуявлення, життєвий досвід Леся Юркевича, позбавленого цих ілюзій, доволяє йому бачити речі такими, яким вони є, іронічно коментуючи їх: «Революція […] зупинила всі дзиґарі, всі годинники окремих людей і змусила їх жити і вмирати по її великих дзиґарях […]. Тепер ми знаємо і без вас, що таке, що таке насправді тісні часи!». Найтрагічнішим образом філософської мелодрами був фаустіанець Тобіас Керфункель. Вдаючись до автоалюзій годинникаря, духа бурі («Пісня в келиху»), пісочного годинника («Алмазне жорно»), ремонту годинника («Свіччине весілля»), безчасів’я («Марко в пеклі»), драматург зробив категорію часу метафорою свого твору, сюжетотвірним чинником філософських колізій й реальних конфліктів. Схильний до діалектичного мислення, Тобіас Керфункель не зміг розв’язати проблеми ствердження через заперечення, тому опинився в безвихідному глухому куті апорії. У п’єсі обіграно прізвище колоритного годинникаря, що вказує на коштовний камінь, тому персонаж мав виправдати власну етимологію. Раціоналіст і скептик сподівається відкрити секрети часу, уніфікувати унікальні особистості, змусити світ жити за єдиним графіком. То був символічний «філософський камінь» (карбункул), пошуки якого стали сенсом життя дзиґармайстра, який, прагнучи особистої слави, обстоюючи «право індивідуального вибору» (Віра Агеєва), приречений був програти процесам соціального буття, які він проігнорував. Революція, встановивши спільний час для всіх, а не для втаємниченої меншості, розкрила перед винахідником крах його проектів, тому життя втратила для нього сенс. Такий задум п’єси, символізований запрограмованою смертю Тобіаса Керфункеля біля модерного пролетарського годинника на новозбудованому радянському вокзалі. Не менш трагічним спримається й образ поета Леся Юркевича, який принципово не міг проміняти романтичного синього птаха на багряну жар-птицю революції, «обмежитися лише куркою –– символом користі і добробуту», як керівник курячого радгоспу Ліда Званцева. Підназва твору «Годинникар і курка» вказує на тривожні, катастрофічні конотативи зламу епох, на крайні полюси конфлікту, якого його так і зміг розв’язати оптимістичний соціалістичний «паровоз» регламентованого, дидактичного фіналу. Інтрига з неординарною мелодрамою полягає в тому, що український репертком, вражений симптоми пролетарського маскульту, не зважився належно її оцінити, тому заборонив. Ніхто навіть не вибачився перед автором, коли на всесоюзному конкурсі п’єса здобула третю (одну з трьох) премію. Низький горизонт очікування українських чиновників від театру зумовлений також їхнім незнанням школи французького драматурга XVIII ст. Е. Скріба, нехтуванням естетики водевілю, поетики М. Метерлінка, неприйняттям ексцентрики, вигадки, дотепних діалогів, еспериментального пафосу в драматургії.
|
|
|