"Кончается четверг, и дождик мелок,

И сквозь него едва-едва видны,

Два косяка летающих тарелок,

Над мокрой территорией страны,

И девушки, бегущие с работы,

По лужам торопливо семеня,

Промокший двор и в нем промокший кто-то,

Немножечко похожий на меня.

Ох, как легка и необыкновенна

Та женщина, что скромный свой уют

Несет в химчистку в сумке здоровенной.

Немножечко похожей на твою.

А из-за облаков, сквозь дождик мелкий

Глядит на двор в подзорную трубу

Борт-инженер летающей тарелки.

Немножечко похожей на судьбу.

Кончается четверг, и дождик мелок

И трудно различить в промозглой мгле

Чего-то, что на небо улетело,

И то, чего осталось на земле.

И две фигуры посреди стихии,

Друг с друга не спускающие глаз.

Промокшие, слепые и глухие,

Такие непохожие на нас.

Счастливые, слепые и глухие,

Такие непохожие на нас."

А. Иващенко и Г. Васильев

В данном случае в качестве «близнеца» выступил «посмертный» памятник главному герою, который он лицезреет в концовке рассказа, вернувшись после длившегося несколько месяцев космического полёта на субсветовой скорости и обнаружив, что на Земле прошло 12 лет.

Кроме того, рассказ неожиданно пришёлся как раз «в тему» редакционного портфеля журнала «Знание—сила», который в течение 1954 и 1955 годов несколько раз обращался в своих материалах к советской космической программе и в популярной форме излагал актуальную научную и техническую информацию. Вот и публикация рассказа «Навстречу звёздам» сопровождалась научным комментарием Э. Зеликовича (существенных ошибок с точки зрения науки в сюжете рассказа, к слову, не обнаружившего)."

Pirx

ВСТУП Актуальність дослідження. На сьогодні спостерігається підвищення дослідницького інтересу до генези та інтертекстуального прочитання фантастичної літератури, адже внесок письменників-фантастів в історію української літератури має не лише загальнонаціональне, а й міжнародне значення. Українська фантастична проза має власних відомих письменників у жанрі раціональної фантастики. Наукове вивчення української фантастичної літератури вимагає всебічного аналізу жанрово-стильових, естетично-художніх шукань письменників-фантастів, а тому назріла нагальна потреба інтерпретації доробку Олеся Бердника, який є одним із найвідоміших письменників-фантастів. Актуальність осмислення та обґрунтування теми дослідження полягає у потребі всебічного вивчення його творчого доробку, адже комплексно творчість О. Бердника в українському літературознавстві досі не розглядалася. Аналіз критичних праць, присвячених фантастиці, дав змогу зробити висновок про брак комплексних досліджень творчості окремих письменників. Літературознавці зосереджували увагу переважно на вивченні наукової фантастики, тоді як решта жанрів фантастичної літератури лишалася майже не охопленою. Тому висвітлення творчості О. Бердника у жанрово-стильовому та інтертекстуальному аспектах дасть змогу заповнити прогалини в осмисленні української фантастики, яку у радянський період зводили до науково-популярної белетристики, вважали меншовартісною порівняно з літературою реалістичного штибу. Доцільність розробки теми зумовлена необхідністю вироблення чіткої жанрової типології фантастичної літератури, адже в українському літературознавстві відчутний брак відповідних теоретичних праць. Мета роботи — систематизувати генологічні особливості фантастичних творів Олеся Бердника, що належать до одного із жанрів літератури про незвичайне; дослідити інтертекстуальні звязки у прозі письменника. Для реалізації мети дослідження поставлено такі завдання: зясувати поняття фантастики з погляду естетичного досвіду людства та нинішніх концепцій фантастичного; виявити структуру жанрів фантастичної прози О. Бердника; виокремити визначальні компоненти ідіостилю О. Бердника з огляду на провідні стильові течії ХХ століття; окреслити спосіб реалізації наукових, міфологічних та історичних інтертекстуальних звязків у фантастичних творах О. Бердника; визначити ключові теми фантастичної літератури, пропущені крізь письменницьке ставлення до життєвого матеріалу; охарактеризувати глибину індивідуальності героїв, психологічну виписаність характерів фантастичних творів О. Бердника; узагальнити образне освоєння Бердником життя і особливості витворюваної ним художньої картини світу. Обєкт дослідження — фантастичні твори Олеся Бердника у жанрово-стильовому та інтертекстуальному аспектах. Для аналізу обрано романи «Вогнесміх», «Зоряний Корсар», «Діти Безмежжя», «Чаша Амріти», повісті «Покривало Ізіди» (повість-легенда за авторським визначенням), «Серце Всесвіту» та оповідання «Дві безодні». Цей вибір зумовлений потребою аналізу жанрової палітри фантастичної літератури, яка представлена у творчому доробку Олеся Бердника. У письменника є твори написані у жанрі криптоісторії, наукової фантастики, фентезі, антиутопії, утопії, роману-застереження тощо. Предмет дослідження — жанрово-стильові особливості та інтертекстуальне прочитання фантастики Олеся Бердника. Теоретико-методологічну базу дослідження становлять літературно-критичні праці українських і зарубіжних дослідників, присвячені проблемам жанрової специфіки прози, а також інтертекстуальності М. Бахтіна, Ніни Бернадської, Г. Гадамера, Нонни Копистянської, Надії Корабльової; дослідження відомих фантастознавців Є. Брандіса, А. Бритикова, В. Гакова, Г. Гуревича, Ю. Кагарлицького, Олени Ковтун, Ю. Мана, Є. Нейолова, Ц. Тодорова, Тетяни Чернишової та інших. Видатною фігурою української фантастики не лише повоєнного періоду, але й усіх часів загалом, родоначальником жанру фантастичної феєрії, провідником Української Духовної Республіки, духовних республік народів землі та Зоряного Братства людей, творцем світлих і радісних фантастичних світів був, є і залишиться Олесь Бердник. Доля — чи, точніше, радянська дійсність, ласкава до лояльних мрійників, але сувора до правдолюбних, — то підносила його на вершини слави і благополуччя, то кидала на дно забуття і нестатків, у вязниці й табори. Олесь Бердник — це знакова постать української фантастики. фантастика бердник проза естетичний РОЗДІЛ І. БІОГРАФІЯ ВИДАТНОГО ПРЕДСТАВНИКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ СТОЛІТТЯ, УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА І ПРОЗАЇКА Олесь Бердник ( Олександр Павлович Бердник ) — український поет, письменник- фантаст, художник, філософ і громадський діяч.ТНародився 27 листопада [ за документами: 25 грудень ] 1926 року в селі Вавилов Снігурівського району Херсонської (нині Миколаївської ) області. З дитинства знайомився зі світом українських казок, легенд і фантастики. Захоплювався творами Ж. Г. Верна, А. Р. Бєляєва, В. Н. Владко. Навчався в Харкові, Києві, на Київщині. Перші дитячі вірші опубліковані в піонерській газеті « На зміну » в 1939 р. З 1944 року брав участь мінером у бойових діях Великої Вітчизняної. Був поранений. Середню школу закінчив після демобілізації в 1946 році. У 1947 році поступив на навчання в театральну студію при театрі ім. Івана Франка в Києві, працював актором. У тому ж році почав співпрацювати в якості журналіста і публікуватися в українській періодичній пресі.Після виступу в 1949 році на зборах з критикою кампанії засудження « космополітів », був заарештований і засуджений на 10 років ув'язнення «за контрреволюційну пропаганду ». Другий десятирічний термін отримав за спробу втечі з табору в 1953 році. Звільнення прийшло в 1955 році — через два роки після смерті «батька всіх народів». Досвід перебування в неволі і духовного спілкування з в'язнями сталінських таборів пізніше був запроваджений в поетичній збірці « Зорі — крізь ґрати ». Спілкування з політв'язнями ( а, на думку Бердника, в таборах був зібраний інтелектуальний цвіт суспільства ), зробило вирішальний вплив на процес дорослішання і змужніння молодої людини. З висновку він вийшов з визначилися поглядами про своє місце в світі.Олесь Бердник Вже в 1957 році Олесь Бердник був прийнятий до Спілки письменників. Перша збірка фантастики « Поза годиною и простором » опубліковано в 1957 році. До кінця 1960 -х Олесь Бердник став одним з провідних і своєрідний українських фантастів. Саме в 1960 -ті роки були створені і опубліковані його найзначніші науково- фантастичні твори : романи «Шляхи титанів » (1959), « Стріла часу» ( 1960 ), « Хто ти ? », «Діти Безмежжя » (обидва — 1963), «Подвиг Вайвасвати » (1965). Головною ознакою ранніх фантастичних творів з'явився епіки- поетичний стиль, в якому виразно простежуються народно- фольклорні традиції. « Футурологічнийий романтизм» — так можна назвати стиль, в якому працював Олесь Бердник. Співвідношення тіла і духу, людина в світі, що розвивається, його значення у всесвіті, космос людської сутності — ось те головне, що цікавило письменника. Людина у творчості Бердника — це істота космічне, жива модель Всесвіту. Саме такий лейтмотив основних творів Олеся Бердника, написаних у жанрі НФ та футурології. Часто і багато ( насамперед — у романах « Хто ти ? », «Подвиг Вайвасвати » і «Чаша Амріті » ) письменник запозичив з різних часів і народів відверто езотеричні ідеї та побудови. Пов'язані воєдино спільністю творчого буття і пізнання, « окультно- езотеричні ухили » і містицизм, в яких простежуються явні паралелі з прозою В. Крижанівської — Рочестер, тут же були відзначені в критичних публікаціях і рецензіях. Поєднання незвичайних якостей письменницької прози з сюжетами, прийомами і темами сучасної НФ нерідко викликало різке неприйняття критиків і читачів, які звикли до іншим — технічної — зразкам і образам вітчизняної фантастики. Втім, автор незмінно просувався до намічених художнім і етичним цілям своїми шляхами, реалізуючи у своїх творах, у тому числі, і давні, ще дитячі, мрії про миттєвих міжзоряних мандрах, здійснюваних силою думки і розуму. Улюбленими жанровими формами письменника стали казка і феєрія. Саме в них він досяг найбільшої свободи самовираження. Тексти письменника насичені етичним символізмом, що виходять за межі вузько — жанрових ознак. Слід зазначити характерну особливість: настільки популярний нині терміни « фентезі», « фолк- фентезі» автором не використовувалися. Явні моралізаторські інтонації і захоплення філософією Стародавньої Індії зблизили творчість Олеся Бердника з етичними поглядами І. А. Єфремова. Представляють особливий інтерес і авторські фантастичні версії життєписів легендарних мислителів минулого Піфагора ( « Покривало Ізіди » (1968) і Гіпатії Олександрійської ( « Лабіринт Мінотавра » (1972). У 1971 році вийшло в світ найзначніший твір Бердника — роман «Зоряний корсар ». «Людина в« Зоряному Корсаре » — писав Г. Прашкевич, — це модель самого Всесвіту (адже Макрокосм і Мікрокосм єдині ). І ці вселенські можливості людина, по Берднику, може реалізувати через власну волю. Майбутнє по «Зоряному до Корсара » — це подолання деспотизму навколишнього світу, і власної природи, і творення гармонійного світу, де навіть смішний Універсальний Робот хоче стати людиною, і стає їм, трансформувавши через свій біокібернетичний мозок вищу силу, яка править у світах Олеся Бердника — любов ». З виходом у світ роману «Зоряний Корсар» почалася відверта цькування письменника, яка посилювалися в міру подальшого захоплення автора неформальними ідеями; письменник виразно і радикально порвав з комуністичним офіціозом. З травня 1972 Бердник включився в дисидентську діяльність. Разом з О. Мешко та Олесь Бердником М. Руденко став засновником першої правозахисної Української Гельсінкської групи. У 1973 році в публікаціях творів на батьківщині письменника настав тривала перерва, викликаний початком систематичних переслідувань з боку тоталітарної державної машини. За правозахисну діяльність Олесь Бердник в 1973 році виключений зі Спілки письменників, що по кваліфікації авторів радянських законоположення — автоматично зробило його кримінально та адміністративно караним « тунеядцем » ( ніде не служити мали право тільки члени творчих спілок). Публікації творів письменника в СРСР припинилися, книги вилучалися з масових публічних і шкільних бібліотек і знищувалися. Бердник змушений був вступити на роботу художником- оформлювачем, одночасно займаючись та активної неформальній громадською діяльністю. Розробляв проекти « Духовні нації» та « Альтернативна еволюція» (проект був відісланий їм в ООН і зареєстрований там, як робочий документ), складав і поширював публічні відозви до української інтелігенції, народам світу і партійним властям. березня 1979 Бердника заарештували вдруге, а 21 грудня 1979 — «за антирадянську агітацію і пропаганду » він був засуджений до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 6 років заслання. Втім, літературна робота О. Бердника не переривався і в місцях позбавлення волі. З 1979 року письменник почав вести « тюремний щоденник » — з філософськими роздумами і викладенням ідей нових фантастичних творів. Ізольованого від світу автору було невтямки, що в зарубіжжі його творчість викликала чималий інтерес: у перекладах на англійську та французьку мови був опублікований ряд його книг, праці письменника вийшли в США, Канаді та ФРН, де завдяки старанням української діаспори було видано низку заборонених свого час в СРСР творів. У 1984-му (всього за рік до початку горезвісних «перебудови » і « гласності» ) письменник зважився направити відкрите покаянний лист уряду УРСР і був амністований рішенням Президії Верховної Ради республіки. «Заява » було опубліковано в київській газеті « Літературна Україна» від 17 травня 1984 року, а пізніше — було публічне його « покаяння » по Центральному телебаченню. Втім, публікації поновилися далеко не відразу, а лише в 1988 році після відновлення у Спілці письменників (1987). У 1988 році вийшов написаний в ув'язненні роман « Вогнесміхом », який сам письменник називав « зборами божевільних думок». У міру розвитку процесів демократизації та лібералізації, письменник повернувся і до активної громадської діяльності. Увійшов до складу редакції журналу « Наука- фантастика » (Київ). Велика увага письменник і філософ приділяв і колишнім своїм громадським ініціативам і, зокрема, — реалізації проекту Української Духовної Республіки : в 1987 році Бердник заснував Ноосферний фронт «Зоряний Ключ» та громадську організацію « Українська Духовна Республіка»; в 1990 році — брав участь у роботі першого Всесвітнього Собору Духовної України; в 1994-95 роках — прочитав курс лекцій « Астероїд Свободи». Багато дисидентські ідеї письменника втілювалися в життя. Саме Олесю Берднику з'явилася в мріях Светонія — Держава Свободи, — і тут ідеї письменника перегукувалися з видіннями древніх гностиків про Країну Світла, і з Царством Світла — в описах манихейців.Була розгорнута робота і в так званій «Школі Астросталкеров ». Письменник багато працював з творчою молоддю. Введення і вступ у творчість перетворюється їм в якийсь сакралізувала ритуал, де першорядне значення набуває звернення до витоків і основ культури. ( Незабутнім виступом народних музикантів — бандуристів перед початком літературних занять). Творче натхнення трактувалося як налаштування якогось божественного камертона, а вища творча ( сакральна ) дійсність розглядалася як священне єдність Добра і Світла, як епічне дійство, розгорнуте в самому широкому часовому діапазоні: від етико — філософських поглядів Стародавньої Індії, Греції та Єгипту до ідей і діянь Спасителя, — Ісуса Христа. Ідеї порятунку людини і цивілізації розглядалися їм як простягнута в прийдешнє естафета зусиль найбільших подвижників думки і діянь. Олесь Бердник Остання публічна зустріч автора з читачами відбулася 1 грудня 1996 році. У березні 1997 року другий інсульт прикував письменника до ліжка і позбавив мови. Не відбулася зустріч з Папою Римським Іоанном Павлом II ( після читання книг письменника той висловлював побажання зустрітися з письменником особисто). Залишилися незавершеними творчі задуми. Помер Олесь Бердник 18 березня 2003. Похований, згідно із заповітом, у дворі власного сільського будинку під деревним символом України, — розлогою калиною, висадженої самим письменником. Інтерес до творчості письменника -фантаста і філософа — мислителя не згас. Протягом першого десятиліття нового століття перевидані ряд його книг, вийшло восьмитомне зібрання творів.Твори О. Бердника переведені на 26 мов, в тому числі: англійська, болгарська, угорська, киргизька, німецька, польська, російська, словацька, узбецька, уйгурська, французька, чеська, японська. На згадку письменника, поета і громадського діяча в Україні встановлений монумент. Проводяться всеукраїнські меморіальні конференції. Серед не дуже численних нагород — орден « За мужність » I ступеня — як засновнику і учаснику Української Гельсінкської групи; приз Харківського Інституту Чудаков; одна з головних нагород фестивалю « Зоряний Міст » (Харків, 2002 ) — за підсумками творчості; гран -прі в номінації «Пророк у Вітчизні ». РОЗДІЛ ІІ. ТВОРЧІСТЬ ОЛЕСЯ БЕРДНИКА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ Пестили мене Предивні руки Формувала Мова-дивина З мелодійних янголиних звуків Ткалась пісня Духу чарівна Наливались силою рамена Обрій зору ширився і ріс... І тоді КРИЛАТИЙ ГЕНІЙ в мене Увійшов і до зірок поніс... Так говорив Олесь Бердник у віршах, що увійшли до його останнього літературного "Кредо", до книги "Тайна Христа". Чи належить Генієві бути духовно окриленим, чи сумісні взагалі, перефразовуючи слова поета, Геніальність і безкрилість? В римській міфології Геній — це дух-покровитель людини, дух завжди дарує крила творцю. Цю особливість, цю постійну здатність до польоту думки, прагнення, мрії, сам Олесь Павлович називав огнекрилістю, і риса ця була завжди притаманна його творчості. Якщо крилате прагнення думки у далину, у безмежжя є якісною ознакою Генія, то творчість українського письменника — фантаста маніфестує цю ознаку дуже яскраво. Так і в процитованих вище віршах можна вирізнити звичайну поетичну метафорику. Поета формували турботливі батьківські руки, рідна материнська мова, з їхньою поміччю формувався дух і починав співати свою пісню. А можна поглянути незвичним зором на вірш, уважніше поставитись до тих слів, які поет виділив великими літерами. І тоді перед нами може постати більш глибинний символічний шифр, згадаймо Дантівські чотири рівні прочитання поетичних рядків. Можливо майбутню людину виховували справді Предивні Руки — руки Бога, співтворцем Бога-Батька був формуючий Логос, Мова — дивина, тобто — Син Божий. А далі вже Дух або Дух Святий завершував творчість своєю чарівною піснею. В декількох рядках постає ціла космогонічна картина — Свята Трійця формує людину і кожна іпостась виконує свою роботу, а пізніше в душу людську входить Геній, Дух, посланий Святою Трійцею, і пориває її до зірок. Подібний метод прочитання годився б, на моє переконання, і для кожної книги Олеся Бердника, за кожною книгою відчувається особлива символічна глибина, і одночасно на поверхні тексти можуть здаватися аж до наївності простими. Бердник — поет апелює безпосередньо до людського серця, окрилює його, Бердник — філософ Вірші — спогади Олеся Бердника — це не вірші суму та елегійної печалі, до чого часто і звично прагнула поезія, це скоріше медитативні вірші, які повертають і авторові, і читачеві колишню світлу гармонійність. Так далеко, далеко Відійшли дні ясної розради Сніжно — білі лелеки Та блакитні легенди позаду... Ах, для чого було, о, навіщо Вирушати з дитячого раю У провалля зловіщі, У дорослі дороги безкраї? Заберіте мене, заберіте, Журавлі із дитячої казки, До блакитного світу, До забутої щирої ласки. Остання строфа говорить вже не лише про дитинство земне, а про втрачений, але пам'ятний гармонійний світ Незабаром Олесь Бердник був заарештований. Його допитували з "пристрастієм", засудили до ув'язнення і відіслали до Печорлагу. Далі були спроби втекти, карцер і тортури, загроза смерті від голоду і від бандитського ножа. В таборі "пахан" отримав від тюремного начальства наказ вбити Олеся. І цей "злодій в законі" бачить сон. Мати Божа являється йому і каже, щоб він не чіпав юнака, бо він під ЇЇ покровом. Зовсім інші люди траплялися і таборах — талановитий поет Іван Хоменко, побратим — галичанин Юліан Чарпінський, литовський ксьондз Болеслав. В карцері незадовго до звільнення Олесь чув цілі музикальні ораторії, малювалися образи фантастичних книг. Тоді виник сюжет повісті "Поза часом і простором". А трохи пізніше у сні Олесь побачив титанічні двері, що самі собою почали відчинятися, і за ними — Христос. Заіржали в небі коні полум'яні Хто не побоїться осідлати їх? Понесуть ті коні у світи незнані, У світи казкові вершників своїх! Цей вірш добре характеризує надпотужний, динамічний настрій молодого автора, який виливався у нестримну карколомно — фантастичну творчість. "Поза часом і простором" — тільки так, не інакше! Людська думка прагне розірвати пута часу і простору, стати понад законами косної матерії. Професор Святослав Барвицький, син західноукраїнських емігрантів в Америці ламає світ міщанських умовностей в житті і ламає умовності часу і простору в науковій творчості. Він будує ракету, яка розвиває надпроменеву швидкість. Саме з понадсвітового прискорення думки і уяви розпочиналася творчість Бердника. Ця назва першої книжки у 1957 — році, році запуску першого супутника Землі і виходу знаменитої Єфремівської "Туманності Андромеди" була символічною, ніби запрацювала титанічна творча лабораторія, включилася велетенська динамо — машина, ніби омріяна батьком перпетуум-мобіле. Можна сказати й іншими словами: ніби біблійний Аарон торкнувся своїм магічним жезлом душі ще одного Генія, і почали творитися книги, кожна із яких і за назвою, і за змістом, ніби новий титанічний міф стародавньої Еллади, ніби новий космічний міф таємничої Індії — "Шляхи титанів", "Стріла Часу", "Серце Всесвіту", "Чаша Амріти", "Покривало Ізіди", "Діти Безмежжя". Ще один роман у діаспорному виданні був названий "Прометей". Це ім'я означає "той, хто передбачає", або трошки інакше можна сказати — "той, хто бачить МЕТУ". Це саме завдання — передбачити те, що чекає людство попереду поставив перед собою Олесь Бердник. "ПроМетей" — це могло бути й персоніфікованим ім'ям ідеального письменника-фантаста і цей епітет надзвичайно влучно характеризує й творчість Олеся Бердника. Він зазирає вперед і на десять тисяч років — вже в перших романах, а далі — і на мільйон і на мільярд літ. Єфремов описав майбутнє Землі через 1,5 тис. років. і це теж вражало, Бердник же постійно прагне за межі часу і простору. Подібно до Франка в "Каменярах", він закликає в своєму "Корсарі" — "Бийте в скелю часу! Вона впаде". Книги Олеся Бердника є унікальними не лише в українській літературі за масштабністю охоплення і динамічністю викладу, за метою своєю — змалювати людину-титана, людину, яка повертається як господар до втраченої колись Зоряної Домівки, книги ці вражають оптимізмом і полум'яністю. Романтична література в попередні часи маніфестувала себе в діапазоні від мрійливої елегійності до похмурої буряності, література фантастична, як правило, характеризувалася дещо сухуватою розсудливістю. Олесь Бердник з'єднує ці два потоки літератури, з'єднує їх і зі старовинним жанром легенди Й казки і цей синтез дуже відрізняється від інгредієнтів. Стилістика роману "Вогнесміх", яка повинна була відобразити поєднання двох стихій — полум'яності і радісності, нагадує бурлескність традиції Котляревського, в якого сміх проривається крізь загати суму і трагедії. Спалює себе Дідона, мандрує у вогняне пекло Еней, але цей вогонь у поемі не спалює головного і вічного у людському дусі, автор сміється крізь вогняну стихію. А в Олеся Бердника інакше — сміється сама вогняна стихія, спопеляючи мізерне, залишаючи невмируще. В історії людства за Прометеєм часто слідує Епіметей, "той що постійно озирається назад", лякається відірватися від минулого, від косно-матеріальної звичності. Такому творчість Олеся Бердника може видатися просто несерйозним, ніби захмарно-повітряним фантазуванням. Але український фантаст завжди підсилює свою мрію Логосом, розумом, доказами, діалектичними побудовами, яскрава ілюстрація цьому — сорокасторінкова дискусія про походження життя і розуму на початку "Дітей Безмежжя". Його мрія, посилена Логосом перетворюються на тверду Віру і могутню Надію. Недарма і не лише метафорично тут згадується Логос. Фантастичні романи, які виходили в світ, супроводжені пильним наглядом комуністичної цензури, за кожну ідею в яких доводилося з цензорами битися, ці романи стануть зрозумілі лише якщо ми будемо враховувати іншу оптику, оптику християнської віри автора. Не вузькоконфесійної віри, а тієї, яка об'єднує і в нещастях дуже різних людей, яку він відчув ще в юності. Тепер, освітлена оптикою духу, інакше виглядає вся побудова романів Олеся Бердника, а ми з товаришем лише на виставці, присвяченій 70-річному ювілею письменника в Українському Домі у грудні 1996 року нарахували близько 40 оригінальних книжок, а на виставці були далеко не всі твори. Не фантазування, а справжнє духовне бачення, не романтичні мрії, а міцна як алмаз віра в наявність Царства Правди, не ідеологічне оспівування комуністичного майбутнього, якого так багато було в радянській літературі в 50-60-роки, а образно — детальне змалювання Небесного Царства Христа. Хто має очі, той може побачити! В 50-60-ті роки жанр космічної фантастики був актуальний як ніколи раніше, і Олесь Бердник творив у ньому найпослідовніше і найпостійніше в українській літературі. Мені творчість письменника уявляється своєрідною Одіссеєю, яка мала свій задум і план, а також свої несподіванки, ця творчість є певною цілісністю, в пошуках автора прослідковується певна система. В першій книзі "Поза часом і простором" герой досягає надпроменевої швидкості космічного руху. Зірка Сиріус — лише проміжна ланка в його шаленому польоті. Після цього Роману-Прискорення приходить час книги "Шляхи Титанів". Роман "Стріла часу" задуманий вже не як змагання з парадоксом Ейнштейна. Автор прагне відкрити завісу над загадкою прадавнього Кроноса. Двоє землян студент Василь Горовий і професор Діжа, прозваний "консервованим моржем" за твердолобість і відстоювання косних теорій (до речі, Олесю Берднику, очевидно, доводилося і в житті полемізувати з реакційними жерцями від науки) зустріли корабель із космосу і вирушили з його господарем на край... тільки не світу, а саме Всесвіту, в ті області, де закінчується ланцюг фізичних галактик і починаються таємничі поля антиматерії. Зробимо мисленний експеримент, уявімо собі, що Василь Горовий — це інкарнація героя із "Шляхів Титанів". Там він самотній блукав серед Безмежжя невідомих галактик. Тут він на краю Метагалактики. Небагато фантастів пробували уявити цей край. Олесь Бердник описує його, описує й досягнення цивілізації, яка випередила земну на сто тисяч років. Апарати, які прямують за межі Всесвіту до Антисвіту або повертають убік по крутій спіралі, або, пробиваючи сферу Космосу, назавжди зникають з нашого світу. Високо розвинена цивілізація вже давно покинула рідну планету як дитина колиску і населила космічний простір. Люди досягли автотрофності — вони перейшли на нову енергетичну систему харчування. "Діти Безмежжя" — підсумок і вершина першого періоду творчості Олеся Бердника. Людина вийшла в Космос, ще триває хрущовська відлига, художник досягає повноти творчих сил. Пройдено художній шлях: Сонячна система — Сиріус — інші галактики — край Всесвіту — Антисвіт. Тепер на часі вже не наукова фантастика, як "Шляхи Титанів" і не фантастичний роман, як "Стріла Часу". "Діти Безмежжя" названі романом — феєрією, ніби перед автором стоїть завдання сполучити літературну фантастику і стародавню казку. "Феєрія" — це знову поняття-синтез як Вогнесміх, як Космоандр, як Зорептах, це поняття сполучає казку і вогонь, якщо ми візьмемо до уваги хоча б англійські відповідники цих слів. Давши цю назву, автор поставив перед собою надскладне завдання наповнити світлом і вогнем, урочистістю і радістю всі 350 сторінок книги, і він знаходить слова і барви. Погляньмо на назви розділів роману — Брама Безодні — На крилах часу — Космічна місія — Сходи Вічності — Світ Полум'яний — Вогонь Прометея. Кожна назва — це справді ніби Сходинка Вічності, Сходинка вгору по біблійній Лествиці Іакова. Якщо "Зоряний Корсар", "Діти Безмежжя", "Вогнесміх" за філософською глибиною і загадковістю ніби три гігантські піраміди, три вершини творчості Олеся Бердника, то за мірою сонячної, вогняної психічної енергії, вкладеної в текст — "Діти Безмежжя" є, очевидно, неперевершеними. Це Роман-Пробудження. Душу автора сколихнула Космічна Ера, що тільки починається, позаду світ воєн і таборів, під космічними променями люди прокинуться до нового життя, тепер людство дійсно зможе преобразитися. Ця віра у можливе пробудження людей струмує у романі, він сам повинен змінити людей. Б'ють Литаври у серця народів, Чайки вже маячать на воді! Як не станеш НИНІ до походу, Пізно буде каятись тоді. З перших же сторінок автор зміщає фокус уваги читача від буденно — споживацької круговерті, від скепсису і зневіри до завдань Зоряної Ери. На початку філософський дискурс домінує над художньою безпосередністю, потім художня майстерність Олеся Бердника вступає в свої права. Бурхлива дискусія з багатьма учасниками, вона нагадує за діалектичною напруженістю діалоги Платона, особливо асоціюється з платонівським "Бенкетом". Устами декількох героїв автор доводить тезу про вічність життя у Всесвіті, концентрує велику кількість аргументів на користь існування давніх рас на Землі, материків Атлантиди і Гондвани, достатньо в нього аргументів, щоб стверджувати, що в давнину на Землі були і гості із Космосу. А потім — захоплюючі експерименти з Машиною Часу. В цьому тексті і урочиста пісенність загальної інтонації, і динамічна мірність фраз, і тенденція до нанизування посилюючих епітетів — теж дуже важлива риса стилістики Бердника. Для літературних своїх полотен Олесь Бердник підбирає яскраві, насичені, "зоряні" фарби. "Діти Безмежжя" — це мандрівка в часі і просторі ще далі, ніж у попередніх романах. "Одіссея духа" Бердника вже простягається на мільйони років у минувшину, а потім на мільйон і на мільярд років у Грядуще. Далекі нащадки землян у Космосі творять, ніби боги, нові зоряні і планетарні світи. Своєрідна й унікальна в європейській літературі ХХ сторіччя інтерпретація платонівської легенди про космічні половини, про об'єднання чоловіка і жінки в один організм. Олесь Бердник підготував уважного читача до сприйняття незвичайних шляхів якими автор його поведе — після химерних дискусій про пришельців — після мандрівки на машині часу в стародавні часи і в космічний світ майбутнього — після сонячного острова і корабля, який летить до зірки Тау Кита, керований енергією людської думки — після телепатичних вправ і вправ по виходу психодвійника із людського тіла — тепер об'єднання двох космічних половинок. Перші романи Олеся Бердника — це романи розлук. Герої-чоловіки в романі "Поза часом і простором", в "Шляхах титанів", в "Стрілі часу" залишають своїх коханих на Землі. Чорнота космосу розділяє їх. Різними акордами грають ці розлуки. Мері не дочекалася Святослава Барвицького, інша героїня дочекалася героя через чверть віку і юнак зустрічає сиву жінку, ще іншу героїню герой пробуджує через тисячі років зі стану анабіозу. В "Дітях Безмежжя" Олесь Бердник нарешті вирішує це болісне протиріччя. В цьому романі діють чотири пари героїв і це теж ніби чотири літературні реінкарнації. У першому сюжетному житті Іван Заграва знаходить Марію Райдугу на Тау Кита. У другому житті Ріона телепатично знаходить Буревія, загубленого на планеті Плутон і потім об'єднується з ним в один психоорганізм на Меркурії. У третій літературній реінкарнації Зоря, юна дівчина-селенолог, відчуває, перебуваючи на Місяці, що на Землі в небезпеці поранене серце юного Ясноцвіта і вона летить на Землю й рятує незнайому людину з близьким, єдиним для неї серцем, свою "космічну половину". Космічні половинки, з'єднані в андрогінну цілісність, разом долають зоряні перешкоди. Говорячи про пари, Олесь Бердник ніби говорить про одну істоту. До такої ж андрогінної єдності прагнуть у четвертому житті істоти із різних Всесвітів — Біла Зірочка і Полум'яне Серце — жертовний образ Христа. Світ де вони єднаються — це світ Блакитної Зорі, світ великого синтезу. Герої Олеся Бердника в попередніх романах вже торкнулися краю Всесвіту, побували в Антисвіті. Тепер перед ними не край, а вершина Всесвіту, це вінець і апогей всієї семирічної октави розвитку Всесвіту, світ до якого всі вони колись досягнуть. Від золотих сонячних барв Олесь Бердник — художник переходить до найтонших фарб райдужного спектру. "На Планеті... Перлисто-блакитні світанки над темно-синіми сферами. Оксамитно-фіолетові ночі осяяні зорепадом фосфоричних птахів і метеликів. Ніжні лазурні дерева з плакучими вітами, які перед сходом Світила співають ледве чутну мелодію пробудження". Людину яка вміє так бачити і так описувати світ Царства Небесного в релігійних суспільствах нарекли б пророком або б віщим поетом — обранцем Божим. Цей поетично-художній стиль нагадує стиль таких титанів світової літератури як Мільтон, Данте, Гомер або біблійні пророки. В культурах, чий золотий вік духовності позаду, але які зберегли ще частково духовну і інтелектуальну національну еліту, автора такого рівня як Олесь Бердник перевидавали б кожний рік стотисячними тиражами і створювали б товариства і інститути по вивченню якщо не духовної, так творчої спадщини. Таке ставлення до Гете і Вагнера в Німеччині, до Даниїла Андрєєва і Толстого в Росії, їх вже погано розуміють, їхній рівень зависокий для сучасної повсякденності, але усвідомлюють, що престиж нації вимагає ушановувати такого Генія, пошана до нього підніме й інших національних митців і творців, саме пошанування і рекламування такого творця піднімає рейтинг країни в світі і національної культури серед культур. Україна, звичайно, втратила свою і духовну і, в основному, інтелектуальну еліту в 20-му столітті, тому Олесь Бердник залишається поки що поза діапазоном сприйняття сучасного українства. Письменник чий "Зоряний Корсар" перекладався на 26 мов світу, чию творчість високо цінували інші великі письменники 20-го століття — Іван Єфремов і Ричард Бах, чиї романи виходили раніше стотисячними тиражами й швидко розкуповувалися, чий сумарний тираж сягає далеко за мільйон примірників тільки українською мовою зараз не дуже помітний серед "бурхливого" українського видавничого процесу. Ім'я, яке зробило б честь будь-якій великій, європейській літературі відсутнє навіть в шкільних хрестоматіях, які зараз заповнені сотнями імен навіть тих, хто ледве вмів тримати літературне перо. Світ творчості Бердника цього часу це світ казки, міфу, легенди, в його романах діють чарівні речі — чудодійний келих невмирущості, всевидюще око, чарівний Чорний Папірус. Поглиблюються й філософські рефлектування автора. Поєднати мертвих і живих і ненароджених, преобразити Землю на шляхах науки і йоги, любові і збратаної праці — ось мета пошуку Олеся Бердника на новому етапі творчості. Вже не в космічній далині, а на Землі у вогняному колі з'єдналися головні герої роману "Вогнесміх" Гриць Гук і Русалія. Але як і на початку літературного шляху провідною темою залишається духовне і тілесне Воскрешення людини. "Apostle of Immortality", "Апостол Безсмертя" — так названа одна англомовна книга творів Олеся Бердника і можливо, в цій назві ще раз окреслена головна мета його творчого служіння. ВИСНОВКИ Є твори, що пробуджують думку і очищують душу. Є твори, що надихають і наповнюють смислами. Усе це стосується і творчого слова Олеся Бердника. Однак воно — більше. Його слово серед тих, якими творяться світи Це твори, більші за авторів і епоху, більші за надбання окремого народу й часу. Це твори, що перебувають на межі і виводять за неї. Вони не лише про найважливіше і засадниче для людського буття і буття космічного, земного й трансцендентного — про сенс життя і любов, і честь, і свободу. Вони створюють цей сенс. А разом з ним — і світ. Це — твори-архетипи, зустріч з якими — це зустріч з найпотаємнішим і найглибиннішим у самому собі. Життя і смерть, любов і свобода — ось чотири кити архетипового мистецтва. Якими сенсами сповнені ці поняття в Олеся Бердника? Зустріч з творами Олеся Бердника — це радісна й щемлива зустріч-впізнавання. Творчість його надзвичайно багата на змістовні й образні коннотації з найкращими зразками філософських концепцій, що мали місце в історії людства. Феєричне й неймовірне поєднання ведичних, ведантичних й загалом давньосхідних мотивів, акцентованих властивою для європейського світогляду цінністю людини, натхненного Слова християнських мислителів, поєднаного з Модерновим поціновуванням розуму, звучать потужною полум'яною симфонію Всесвітньої Єдності. Любов і Свобода — ось її лейтмотив, креативна любов і відповідальна свобода — ось покликання людини. Людина, якою вона постає в Олеся Бердника, — істота не природна, а космічна, хоч би як дивно виглядало таке протиставлення. Її еволюційно сформована тілесність, це те єдине, що в неї від власне природи як того зрізу буття, який пов'язаний з обов'язковим утіленням. І хоч тілесність не є чимось довільним людському єству (адже недаремно Універсальний Робот, якому волею долі випало доглядати і виховувати людських дітей, прагне отримати й тілесну людську подобу, щоб остаточно перетворитися на людину), однак не вона визначає людину. Людина, відтак, постає не лише як дзеркало, в яке Всесвіт дивиться сам на себе, але як жива модель Усесвіту, можливості якої — власні потенційні можливості — людині належить актуалізувати через власну волю. Єдина енергетична ритміка Всесвіту модулюється й активується в безліч потоків. Роздроблена між ними монадична сутність людини, як, утім, будь-якої живої істоти, може мати безліч варіантів і втілень не лише в різних часах, а й у різних мірностях буття. "Не на половинки розділили вселенську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих часток. Океан форм. Повернути їм єдність — ось яке завдання перед людиною". Звести місткі між розпорошеними варіаціями власної сутності-інваріанту, зібрати себе з усіх мірностей — таким є перший крок до відновлення космічної єдності. Тіло, тілесність — бар'єр на шляху "збирання" себе самого. І не тому, що воно — від природи, а дух — надприродний, і не тому, що воно — гріховне і тим протиставлене духові. Воно — статичне, позбавлене руху й мінливості. Усталеність форми — в ній безвихідь. Дерева — стовпи вогню, заковані в стовбури, людина — невпинний рух, зупинений тюрмою тіла з його тваринними потребами, шлунком, печінкою і апендиксом. Звільнення від обмежень — передусім обмежень смертю — у звільненні від статичності, одиничності тілесного муру, що не має варіацій. "Треба розірвати деспотію форми, нав'язану нам природою. Настає час, коли мислячі істоти усвідомлюють покликання — очолити потік еволюції, свідомо повести за собою живий світ до розкриття всієї прихованої в нас потенціальності". Не менш промовистим є й те, що концептуалізовану й виражену в творах О. Бердника закономірність демонструють усі космогонічні міфології світу. У них негативно оцінюється будь-яка об'єктивація, що набуває ознак зв'язанності, устатичнення, зупинки на шляху. І навпаки, подолання об'єктивації, яке відбувається як звільнення від зв'язаності, набуває позитивної оцінки. За межами будь-яких оцінок лежить позачасопросторова основа — Єдине. Звести часи й простори через себе в єдність — таким постає космічне покликання людини. Бо розпорошеність і усталеність не є єдиним закономірним шляхом розвитку Всесвіту. Вони — наслідок сліпої дії природи. Сліпа стихія діє навпомацки і породжує безліч варіантів буття, розпорошує єдиний потік на безліч роз'єднаних ручаїв. Темна "воля до буття", оголошена Шопенгауером джерелом об'єктивацій, існування кожної з яких потребує ущемлення і нищення інших, є причиною всесвітнього страждання саме тому, що вона — темна. Просвітити її світом розуму й зігріти вогнем серця, припинити об'єктивації через виведення їх зі стану речовинної стабільності у високоенергетичний стан — ось те, що під силу людині. І, допоки людина свідомо не втрутиться в процес природної еволюції, страждання є незнищенним, а сама еволюція — приречена весь час заходити в глухий кут. Усесвіт, чиїми дітьми ми є, не повинен і не може бути жорстоким. Світ, де умовою життя є біль і смерть, це викривлений світ і він мусить загинути. "Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів — не знати нам справедливості". Поки людина шукає справедливості для себе, вона не знайде її. Поки біль усього живого, кожної краплини всесвіту не стане її болем, світ страждатиме від безвиході. У тому й сенс Христової жертви, у тому й має наслідувати Христу людина. Здатність співчуття, здатність бути-Іншим і тим звільнити Іншого від конечності — ось визначальна здатність людини. Бути-Іншим, мінливою тотожністю вогню, піснею над луками, птахом у польоті — це й означає любити. Любов, не та, статева, що веде до постійного відновлення тюремних стін, до репродукування поневолення статикою тілесної форми, не той оманливий епіфеноменальний потяг сліпої стихії до наступних об'єктивацій, однак стверджувана Аврелієм Августином любов як креативна здатність утримувати в бутті, ототожнюватися з Іншим, приймаючи його біль у своє серце, бути-Іншим і повсякчас творити Іншого.А отже: Тримай своїй любов'ю у житті всіх, хто ввійшов в екзистенційне коло твоє. Тримай! Вони без тебе кволі — на мить їх за межу не відпусти. Напружуй м'язи серця і душі і спалюй смерть вогнем свого кохання. Бо, може, ти їх бачиш увостаннє. Відпочивать — благаю — не спіши. Розчавлений розпукою і горем, Шматований на друзки вічним болем, Кохання — не життя — рятуй своє. Викрешуй спалах вічної любові! Утримуй їх! Вони живі тобою. Заради них. Заради тих, хто є. "Любов — це не дія, а стан всерозуміння." Візьми на себе страждання усіх живих, і ваші світи з'єднаються, і ти станеш ними!"Треба полюбити незмірність і вмістити її у своєму серці." Шлях до безміру — через власне серце. Розшир його до безмежжя. Розум лише дає здатність зрозуміти це, він — визначає напрям дії. Воля — то лише енергетична потуга людини йти в тому напрямі, не схибити, дотримуватись його. Та лише серце є джерелом самої дії. Так говорив Памфіл Юркевич. Так вустами й вчинками свої героїв стверджує Олесь Бердник. Любов як спасіння світу через самозречення — ось шлях до свободи. Самозречення не заради й не задля абстрактних химер, а задля живого конкретного світу, його цілком конкретних, стражденних і смертних частинок. Умісти в собі світ в усій його конкретності, генеруй серцем любов до кожної крихітної його частини — лише так, через неможливе дістанешся неможливого. Ніхто не вправі нав'язати свої закони людині — ані природа, ані Творець, ані, тим більше, спільнота. Особистість — ось джерело свободи! Плекай особистість у собі, збирай її через віки й простори. Хто в примушуванні інших посилається на закони — природні чи вироблені власноруч — той уже є порушником закону Свободи. Підпорядкування волі індивідуума волі єдності призвело до рабства, "рабства під лозунгом свободи. Бо Єдність — то абстракція. А конкретний індивідуум зникає." То що ж є свободою? — Політичні форми суспільства не є кайданами. Вони — жалюгідна й безсила мара, не варта зусиль задля їх подолання. Статика, обмеженість, "вічне повернення" до частковості й підпорядкованості комусь і чомусь закорінено в основи цієї світобудови. Їх не здолати жодними соціальними революціями, жодними перебудовами світу на інших соціально-економічних і політичних засадах. Свобода — це звільнення від кайданів самого соціального світу, облаштованого за вузько-тілесними правилами гри, встановленими смертними задля виправдання своєї обмеженості й жалюгідності. Свобода — це вихід у безмір не скутої формою, ані часом і простором пластичної єдності з Усесвітом. І вона ж, як потім виявиться в "Камертонах Дажбога", — є свободою світотворення. А хіба б не могли належати Олесю Берднику й такі слова філософа, така бородаївська транскрипція кантівського категоричного імперативу: "Ти безсмертний Творець, будуй у безкінечності багатомірного часу кожен зі своїх з нових своїх світів так, ніби кожне переображене твоє уявлення про досконалість через твою волю ставало всезагальним законом природи цих світів. Усякий раз будуй їх так, ніби кожен зі створених твоєю волею світів ставав би власною кров'ю й плоттю твоєю". Якщо "Корсар" — це роман-онтологія світу Свободи й нарис стратегії його досягнення, то в "Камертонах" акцентовано практичну складову концепції, вироблено тактику подолання обмеженості. Відповідно зазнала конкретизації й онтологія. Однак і фундаментальна реальність — не менш ілюзорна, і вона є "узгодженістю всього сущого", монадами "встановленою гармонією", узгодженими ними довільними правилами гри, які й становлять "Закон". Вихід за його межі — це встановлення власних правил гри, яке можливе через реалізацію потенцій, закладених у "вузлових точках" морального вибору, "добудова фрагментів", що зазвичай втрачаються у нереалізованій реальності, "формування у свідомості — якнайповніше — нової реальності, що випливає з того чи іншого фрагменту".Воля тут відіграє провідну роль в тому розумінні, що вона спрямовує особистість дослухатися голосу власного серця. Український світогляд, українська ментальність споконвічно містили в собі зерно проголошеної Бердником Надії — впевненість у космічній цінності людської особистості, у її трансцендентній і онтологічній природі, у глибинному, фундаментальному значенні серця, чиї функції аж ніяк не зводяться до того, аби бути органом, який, підтримуючи кровообіг, забезпечує плотське існування людини. Українська філософія від Климента Смолятича, Івана Вишенського, Феофана Прокоповича й до сьогоднішніх мислителів відверто чи приховано стверджує: серце — це місток від людини до Всесвіту, ворота в трансцендентність. У цьому сенсі ідеї, закладені в творах Олеся Бердника, є квінтесенцією філософських пошуків українства, є вираженням українського духу і відповіддю на питання про місію України — місію не історичну, а надісторичну, не соціальну, а космічну. *** Є книги, які відтворюють дух часу. Вони становлять історичну спадщину людства. Є книги, які концентрують культурні змісти, належні якомусь народу. Вони є вмістом національної скарбниці. Є книги, що поєднують те й інше. Такі ми називаємо шедеврами, культурними подіями. А є й ті, що поєднують все часове загальнолюдське з концентровано національним. Вони, архетипові книги-міфи. Ними тримається людство. До останніх належить і творчий доробок Олеся Бердника. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Барський Вілен. Поет духовної синтези // Сучасність. — 1985. — №10. — С. 13-23. . Бердник О. Блакитний коваль: Поезії. — Париж-Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1975. — 88 с. . Бердник О. Пора: Божевільна балада // Свята Україна: Есеї і листи. — Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1980. — С. 51-69. . Гречаник І. П. Бердник Олесь Павлович / І. П. Гречаник // Історія української літератури XX століття : Навчальний посібник / За ред. Т. С. Пінчук. — Луганськ : Глобус, 2011. — С.182 — 225. . Гречаник І. П., Пінчук Т. С. Українська фантастика: витоки, розвиток, становлення жанрів/ І. П. Гречаник, Т. С. Пінчук. — Луганськ: Глобус, 2010. . Дитинство Олеся описане в книзі для дітей «Богдан Логвиненко про Нестора Махна, Шарля де Ґолля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича»[6]. . Ільїн В. Олесь Бердник — вічна сила духовності // Бердник О. Вибрані твори. — К.: Книга, 2007. — С. 5-14. . М. М. Шитюк, Є. Г. Горбуров, К. Є. Горбуров. Слава і гордість Миколаївщини. 75-річчю утворення Миколаївської області присвячується — Миколаїв: Видавець П. М. Шамрай., 2012. — 276с.

Автор невідомий

2014-04-02

Источник: https://www.bibliofond.ru/view.aspx?id=72...

© Библиофонд

*

Разночтения:

О. Бердник. Мрія, література, майбутнє. [Питання розвитку н.-ф. літератури Під рубрикою «Дискусії»] // «Літ. Газета». К.: 1960, 15 апреля

Бердник О. Мрія, література, майбутнє // Літературна Газета. 1960. 1 квітня (1 апреля)

Лучшие из ранних рассказов — “Навстречу звездам” (“Где вы, Ильин?”), “Пробуждение профессора Берна”, “Вторая экспедиция на Странную планету”, составившие вместе с заглавной повестью сборник “Черные звезды” (1960), сделали его имя известным. Наибольший успех создал ему роман “Открытие себя” (1967), позднее включенный в Библиотеку современной фантастики (т. 22, М., 1972) и переведенный в разных странах. Перу В. Савченко принадлежат также повесть “Алгоритм успеха” (1964), пьеса “Новое оружие” (1966), рассказы и повести 70-х годов, среди них “Жил-был мальчик” (1970), “Тупик” (1972), “Испытание истиной” (1973), “Встречники” (1980). Перечень, разумеется, далеко не полный.

К началу 60-х годов в советской литературе было преодолено длительное отставание научной фантастики, развитие которой искусственно тормозилось ограничительной теорией “ближнего прицела”. Дабы читатель поверил в “абсолютную реальность мечты”, сторонники этого направления декларировали и рекомендовали фантастам “разрабатывать локальные технические темы”, “избегать масштабности”, заглядывать в будущее на ближайшие годы [ См.: В. Немцов. Героем может быть любой. — В кн.: О литературе для детей, вып. 5, Л., 1960, с. 262-267.. ]. Между XX и XXII съездами партии ситуация в фантастике решительно изменилась. Стимулировали ее обновление и такие события, всемирно-историческое и литературное, как запуск в СССР первого искусственного спутника и публикация в том же 1957 году “Туманности Андромеды” И. Ефремова, масштабного социально-философского романа О претворении коммунистических идеалов человечеством объединенной Земли. Новаторский роман И. Ефремова, вызвав широкий общественный резонанс, поднял престиж научной фантастики, ранее считавшейся “несерьезным жанром”, обращенным только к детской аудитории. Все это способствовало “выходу на орбиту” группы даровитых фантастов — не менее полутора десятка имен! — среди которых звучал и голос Владимира Савченко.

Еще не утихли споры о праве писателя-фантаста уноситься воображением в даль веков, переводить умозрительные понятия в образы, не подменяя задач обычной популяризации знаний, как вслед за романом И. Ефремова, а порой и с опережением в два-три года, стали появляться произведения, поднявшие фантастическую литературу на уровень современных научных идей и диалектического социально-философского мышления.

Моделирование колоссальных научных возможностей на основе мыслимых перспектив космонавтики, кибернетики, генной биологии, проникновения в загадочные глубины макро- и микромира; исследования социальных структур и вариаций контактов с иными цивилизациями Галактики, психологии и поведения человека в экстремальных условиях; острые обличения неразрешимых противоречий капитализма, ставящих под угрозу существование жизни; проблемы войны и мира, энергетических и природных ресурсов, экологии, демографии, “информационного взрыва”... И сколько еще ключевых проблем, преломляющих в фантастических построениях грандиозность уже осуществившихся и неминуемых в обозримом будущем перемен, которые вносят в жизнь социальные движения нашего времени и научно-техническая революция...

Все это раздвинуло горизонты и обогатило художественную палитру фантастики. За короткое время она сумела завоевать достаточно прочные позиции в общем литературном процессе и в лучших своих образцах снискать мировое признание.

“Достоверность” фантастических замыслов ныне определяется стремлением уловить дух исследования, а не букву науки. Смелые допущения, которые еще несколько десятилетий назад могли бы показаться “мистическими”, отражают в прихотливых сюжетных сплетениях “сумасшедшие идеи” науки и парадоксы современного мира, во многих отношениях еще более фантастические, чем сама фантастика.

Об этом невольно думаешь, перечитывая произведения В. Савченко

драматическими конфликтами и даже трагедийными ситуациями, неотделимыми в первый период творчества от расстановки и борьбы политических сил в условиях навязанной нам “холодной войны”.

Особенности фантастической прозы В. Савченко отчетливо проявились в его первой повести “Черные звезды”, близкой по жанру к реалистическим романам из жизни ученых. Речь идет о “судьбе открытия”. Фундаментального, большого открытия, могущего повлиять на судьбы мира и всего человечества. Отвлеченные математические выкладки, чистая, казалось бы, теория, оборачиваются на практике в огромную созидательную силу либо в мощнейшее истребительное оружие. Советские ученые получают “нейтрид”—вещество погасших “черных звезд”, материал исключительной плотности, небывалой прочности, не подверженный никаким воздействиям, ни физическим, ни химическим. “Нейтрид” может найти применение в атомной промышленности, в космических исследованиях, а также в оборонных целях. А дальше следует новое открытие, логически вытекающее из первого—из “нейтрида” получают антивещество, капельку антиртути, и эти грандиозные результаты, таящие труднопредставимые последствия, словно замыкают цепь эпохальных открытий, начатых с обнаружения радиоактивного распада в преддверии XX века. Тем самым фантастическая гипотеза В. Савченко в общем виде не противоречит законам физики и ко времени появления повести казалась поразительно новой. Например, Б. Ляпунов отметил, что в “Черных звездах” “не только предвосхищено открытие антивещества, которое было впервые получено на Земле несколькими годами позже, но и обрисованы удивительные практические следствия этого открытия” [ Б.Ляпунов. В мире фантастики. Издание 2-е, М., 1975, с.87. ] .

В то же время, при всех ее несомненных достоинствах, повесть не свободна от схематизма. Сверхплотное вещество получают и в США. У нас — “нейтрид”, в Америке — “нейтриум”. В обеих странах строят заводы для производства этого вещества. И там и здесь происходят взрывы. Выясняется, что в процессе производства образуется антивещество. В США это обнаруживает профессор Эндрю Хард, нашедший способ управлять процессом, но благоразумно уничтоживший результаты исследований: человечество еще не доросло до такого открытия, которым военно-промышленный комплекс не применет воспользоваться в злонамеренных целях. В СССР молодой ученый Самойлов вместе со своим помощником совершает такое же открытие, которое будет служить только на благо человечества. В итоге побеждают прогрессивные силы. Побеждают с завидной легкостью.

И все-таки издержки лобовых пропагандистских приемов не умаляют значения “Черных звезд” и в истории советской научной фантастики, и как заметного произведения в творчестве В. Савченко. Накопленный опыт помог ему более взыскательно отнестись к построению сюжета близкой по теме публицистической пьесы “Новое оружие”, редкого и в общем удачного образца драматургии в научной фантастике.

“Пьеса в четырех действиях с прологом” снабжена ремарками в, как видно, ориентирована для сцены. Но скорее это—“пьеса для чтения”. Диалоги ученых, излагающих свои научные идеи, рассуждения и споры военных, администраторов, политиканов из Белого Дома, привязанные к борьбе и полемике вокруг открытия, в сценическом воплощении выглядели бы слишком статично. В чтении же драматургические изъяны скрадываются, изложение выглядит компактным.

И здесь — идеологическая антитеза с параллельным чередованием действия. Согласно ремаркам, сцена делится на две части, причем попеременно освещаются то одна, то другая сторона: в левой части показываются события в Советском Союзе, в правой — в Соединенных Штатах. На сей раз ученые открывают способ дистанционного управления ядерными реакциями с помощью “нейтринных пучков”. Однако это грозит страшной опасностью: “нейтринные пучки” могут использоваться как чудовищное оружие — внезапно и на любом расстоянии. Попытка правительства СССР договориться с американцами о мирном использовании открытия наталкивается на глухое сопротивление. И тогда правительство СССР, поставленное перед альтернативой — вверить судьбы народов империалистическим “ястребам” либо использовать нейтринные пучки для прекращения ядерных реакций в глобальном масштабе и такой дорогой ценой предотвратить катастрофу, предпочитает последнее. К аналогичному решению приходят прогрессивные ученые США, действующие на свой страх и риск, наперекор военному бизнесу. С той и другой стороны одновременно запускаются “нейтринные генераторы”, исключающие не только атомную войну, но и мирное применение ядерной энергии. Фантастическая посылка вызывает следствия, не столь уж далекие от жизненной правды. Предоставим самому читателю проследить за крутыми поворотами действия, драматическими и гротескными эпизодами, переходящими в откровенную буффонаду, когда некий адмирал, по примеру Форрестола, в панике выбрасывается в окно, а сенатор-делец, он же председатель комиссии “по проблемам ядерной политики”, чтобы успеть продать свои акции, пытается, пуская в ход кулаки, помешать тупоумному генералу сообщить президенту о последних событиях.

Рядом с трагедией политический фарс. В мире, где господствует бизнес, люди, прорвавшиеся к власти, выдают свои корыстные интересы за общенациональные. Подлинные ценности подменяются мнимыми. Для военных и финансовых воротил предотвращение мировой катастрофы равнозначно мировой катастрофе.

“Новое оружие”, как своеобразный драматургический опыт прозаика, заслуживает более пристального анализа. Как произведение научной фантастики, привлекает антивоенным пафосом, исключительно гуманной постановкой проблемы. Идеологическая направленность пьесы придает ей особую остроту в нынешней политической ситуации.

В других произведениях 60-х и начала 70-х годов В. Савченко, отвлекаясь от прежней сюжетной схемы (“у нас и у них”), сосредоточивается на моральных аспектах научных экспериментов, на гражданских позициях и нравственном долге ученых в нашей стране. Вырабатывается новый тип повествования: выдающийся молодой ученый или группа из двух-трех человек делают потрясающее открытие, размышляют о его возможных последствиях, как благотворных, так и отрицательных, находят союзника в лице академика — директора института, заваленного грудой дел, окруженного околонаучными прихлебателями, парализующими желание шефа помочь молодым ученым. Примерно в таком ключе написаны “Алгоритм успеха”, “Открытие себя”, “Испытание истиной”.

Первая из названных повестей построена на юмористическом парадоксе. Двое молодых сотрудников Института вычислительной техники изобретают способ прогнозирования тех или иных возможностей с помощью ЭВМ и проверяют его без всякой машины, зная характеры ведущих сотрудников и безошибочно предсказывая их поведение, среди прочего — разгромный доклад ученого секретаря Института, направленный против прогнозистов-изобретателей. В повести хорошо показана атмосфера в НИИ, борьба ученых-новаторов с делягами от науки. Общий фон и коллизии “Алгоритма успеха” получают дальнейшее развитие в романе “Открытие себя”, наиболее значительном произведении В. Савченко.

Автор благоразумно воздерживается от подробных мотивировок научного эксперимента Валентина Кривошеина, сотрудника Института системологии, создавшего совершенную машину, способную на основе кибернетической информации воспроизводить двойников человека. Фактическая предпосылка столь смелого допущения доводит до логического предела современные теоретические исследования перспектив кибернетики в сочетании с перспективами биологии, в частности, работы советских ученых о принципиальной возможности создания искусственного интеллекта, вплоть до кибернетического двойника человека (школа В. М. Глушкова, И. М. Амосова и др.).

Известный в литературе еще со времен Плавта мотив приключений близнецов со всякого рода недоразумениями и путаницей, на уровне воображаемого биокибернетического дублирования получает наукообразное объяснение. На фоне повседневной работы Института, где действуют рутинеры и новаторы, энтузиасты и лжеученые, творятся необычайные события. В “лаборатории новых систем” с помощью случайно обнаруженной обратной связи Центральной ЭВМ с баком, заполненным биомассой, осуществляется “направленный синтез” ...двойников Кривошеина.

Роман динамичен и увлекателен. Переплетение детективных линий сюжета с научной тайной героя заставляет следить за развитием действия с непрерывно нарастающим интересом. Но главное все жене приключения Кривошеина и его двойников, а дневники и раздумья пытливого ученого, содержащие целый комплекс моральных в философских проблем, изложенных “для себя”, с подкупающей искренностью . И, поскольку с тем же индивидуальным сознанием Кривошеина выступает в четырех лицах — он сам и его биокопии,— идейная нагрузка повествования распределяется между ним и дублями. Поэтому размышления на разные темы ведутся непринужденно и ненавязчиво в различных жизненных ситуациях. В целом получается обширный свод суждении нашего современника о настоящем, прошлом и будущем, о критериях нравственности, о сложных взаимоотношениях между человеком и обществом, человеком и техникой, человеком и природой.

Позволю себе привести выдержку из послесловия Д. Биленкина к изданию книги в серии БСФ: “Роман В. Савченко “Открытие себя” затрагивает, можно сказать, трепещущий нерв современности. В скромной лаборатории, в привычной текучке будней, неожиданно для всех произошла подлинная научная революция. Стало возможным машинное воссоздание самого себя... Первооткрыватель, обычный инженер, человек порядочный, хороший, но вовсе не “рыцарь без страха и упрека”, вот так, сразу, в один миг оказался наедине со всеми проблемами века и принимает на себя небывалый груз ответственности—что же мне теперь делать? Его путь колебаний, ошибок, духовного возмужания долог, непрям и труден... Прояснение задач, которые стоят перед людьми, раздумья о путях совершенствования человека, о качестве его духовной жизни, способность понимать великую сложность времени, мудро действовать в соответствии с этим — вот стержень романа В. Савченко”.

Оригинальна по замыслу повесть из того же цикла “Испытание истиной”. На сей раз детективная линия сюжета — поиски пропавшего без вести научного сотрудника Института теоретической физики Калужникова — сплетается с неотделимой от действия его странной теорией резонанса, дающего “на атомно-молекулярном уровне... почти неисчерпаемый поток энергии, не меньше, чем при термоядерном синтезе”. И, чтобы доказать “истину”, физик, сконцентрировав всю свою волю, заставляет себя войти в резонанс... Всплеск освобожденной материи, заключенной в его собственном теле, производит колоссальный взрыв, по мнению ученых,— метеорита из антивещества.

Натурфилософия Калужникова, изложенная несколько иронично, сама по себе менее произвольна, нежели ее проверка на практике. Поэтика фантастического творчества не требует прямых доказательств противоречащих “здравому смыслу” идей. В поразительном переходе от рассуждений к действию и заключается тщательно подготовленный эффект. Рассуждения исчезнувшего ученого относительно “энергетической интуиции”, которая позволила бы перевернуть мир, содержатся в его записной книжке (обычный прием В. Савченко), найденной следователем Нестеренко у сельского жителя неподалеку от места взрыва. Однако комиссия ученых устанавливает смерть от несчастного случая, и даже начальник покойного профессор В. С. Кузин (из галереи ученых-деляг), прочитав по настоянию следователя записки Калужникова, утверждает, во избежание лишних беспокойств, что идеи бредовые и к тому же “упущен момент”: научная конференция по проблеме “метеорита из антивещества” уже состоялась, выводы не подлежат пересмотру и лучше дело закрыть... Следователь остается при своем мнении, но приведение доводов подлинной причины смерти Калужникова вне его компетенции.

Новый уровень научной фантастики характеризуется выдвижением парадоксальных гипотез, постановкой поразительных “умственных экспериментов”. Именно к такому типу произведений относится “Испытание истиной” — повесть странная и вместе с тем притягательная. Автор словно хочет сказать, что есть такие пределы знания, за которыми открывается бездна. Постигнутая человеком объективная истина никогда не перейдет в абсолютную, и может быть, лучше для человека, что знания его относительны. Философский подтекст повести не только не противоречит реальному процессу постижения мироздания, но как бы подчеркивает его бесконечность.

Отсюда один шаг до “сказочно-научной” фантастики. И этот шаг был сделан писателем в достоверном в психологическом плане рассказе “Жил-был мальчик”, где вторжение необычного в повседневную жизнь помогает углубить этический замысел, а мотивировка невероятного случая — всего лишь литературный прием.

Некий Петр Иванович, преуспевающий сотрудник одного из НИИ, случайно купив на лотке превосходно изданную “Книгу жизни”, прочитывает в ней собственную биографию со всеми неблаговидными, хотя внешне корректными поступками, которые он совершал с мальчишеских лет. И, когда “Книга жизни” оставляет наедине со своей совестью его жену, а затем сына-школьника, Петра Ивановича осеняет догадка, что, по-видимому, это какой-то прибор, “возбуждающий память подсознания”. А если расшифровать аллегорию,—повод поверки человека на человечность. Ловкий приспособленец и карьерист, взглянув на себя как бы со стороны, почувствовал угрызения совести. Значит в нем еще не пропал человек...

“Умственный эксперимент” на моральную тему мог бы открыть в творчестве Савченко совершенно новую линию, но он предпочел вернуться к более привычным построениям. Повести “Тупик” и “Встречники” объединяют выдвинутые в фантастическом плане проблемы времени и пространства, причем первая повесть предшествует “Испытанию истиной” не только хронологически, но и по кругу идей.

Природа ревниво оберегает свои сокровенные тайны. Вырванные у нее “чрезмерные” знания могут стать опасными. Академик Тураев открывает неизвестные свойства пространства-времени, и это знание убивает его. Сохранившиеся записи читает соавтор академика, а затем ученый секретарь института. Оба внезапно умирают. И тогда следователь Коломиец приходит к выводу, что постижение геометрии четырехмерного пространства представляет смертельную угрозу для ученых. И все же Коломиец знакомит с записями своего приятеля, физика-аспиранта Бориса Чекана. Однако с тем ничего не происходит, ибо идею “предопределенности” он воспринял скептически. Умер он 43 года спустя... от коклюша. Юмористическая концовка и подзаголовок повести — “Философский детектив в четырех трупах” — снижают серьезность рассуждении о четвертом измерении, “геометризации” и “причинности” пространственно-временного континуума, внося в произведение пародийный оттенок. Само же изложение теории академика варьирует мысли Г. Уэллса в “Машине времени”, навеянные трудами предшественников Эйнштейна.

Привлекает динамичным сюжетом, непринужденной выдумкой, свежими мыслями повесть “Встречники”. Казалось бы, трудно найти новые повороты в изрядно заезженной теме “путешествий” во времени, но писателю это удается. Герои осуществляют на практике теоретическую разработку Багрия-Багреева, якобы доказавшего возможность движения в прошлое против потока времени. Сконструированная ученым камера предполагает наличие “пассажира”, наделенного исключительной памятью, способного при “забросе” четко представить себе “запомнившееся приятное событие, к которому тянет вернуться, пережить его еще раз” в том самом отрезке времени, куда он должен отправиться. Такая “зацепка” создает волевое усилие, переносящее в “точку финиша”. Разумеется, мотивировка чисто условная. Нечто подобное не раз встречалось в фантастике, хотя бы в романе Дж. Финнея “Меж двух времен”, и не этим определяется оригинальность сюжета.

Задача бригады Багрия-Багреева — “нежелательные, губительные реализации возвращать обратно в категорию возможного”, иначе говоря, забегать в прошлое до того, как произошла какая-то катастрофа, и, установив причину несчастья, стараться предотвратить его. Изображены два опыта — успешный и неудавшийся. В повести немало сюжетных находок, она пронизана юмором, добра и гуманна.

Диапазон фантастических идей В. Савченко на редкость широк. В развитии советской научно-фантастической прозы ему принадлежит заметная роль. Сейчас, когда пишутся эти строки, готовится к изданию новая книга В.Савченко. Писатель продолжает свой творческий путь.