Високий презирливо штовхнув його автоматом у груди:

— Місце спати… кушати… добре кушати… ферштеє?.. Староста заметушився ще більше:

— Зараз буде спольнено, пане старшой. У нас для панів германців спеціально попівський будинок пристосовано, дуже добрий. І харч упольнє підходящий, сальце, хлібушко білий, молочко.

— Млєко, — сказав фашист, ледве ворушачи замерзлими губами.

— Млєко, млєко, — зрадів староста. — І тепло буде, витопимо як слід. Пожалтє, панове, я покажу куди!

Він підтюпцем побіг по стежці, протоптаній у снігу. Високий, обернувшись до супутників, підморгнув їм:

— Форвертс! — наказав він.

Через півгодини автоматники, скинувши маскувальні халати та шинелі, сиділи за столом і їли. У пічці палали дрова, закутана у велику хустку жінка принесла соломи, готуючи на підлозі постіль. А метушливий староста все ще ніяк не міг заспокоїтися. Він підходив до солдатів і запитував улесливо, весь час кланяючись:

— Може, панам германцям ще щось треба? То скажіть…

Солдати були надто зайняті їжею, щоб відповідати йому. Нарешті староста посміхаючись, прошепотів на вухо високому солдатові:

— Якщо розважитися бажаєте, то в один момент. Горілочки?.. Гм, дівчат справних?.. Тільки моргніть!..

Високий повернув голову. Озирнулися й інші. Староста, чекаючи відповіді, запобігливо пощипував борідку.

— Потім… потім, — відповів високий. І, вказуючи на вікна, наказав: — Треба закрити цей… віконниця, так? Забагато світла вулиця…

— Зараз, зараз, — заметушився староста. Він вибіг надвір. За хвилину загрюкали віконниці. Потім у дверях кімнати відкрилося маленьке віконце. З нього знову визирнуло обличчя старости. Він солодко мовив:

— А коли нащот розважитися, тільки моргніть, панове. Ураз горілочки приставлю, і все, що треба…

— Шляфен! — через плече кинув високий солдат.

Обличчя старости зникло. Зачинилось у дверях віконце. Високий все ще прислухався. Грюкнули вхідні двері. Староста вийшов. Високий знизав плечима й налив собі склянку гарячого молока.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша. Солдати вечеряли. Високий випив молоко, підвівся, пройшовся по кімнаті, потім вийшов із кімнати й невдовзі повернувся. Дрова в пічці вже догоряли. Високий солдат сів біля стола, вийняв кисет і скрутив цигарку. Заклеюючи її, він уважно подивився на інших.

— А й мерзотник же цей староста, — сказав він чистою українською мовою. Другий солдат охоче відгукнувся.

— Два рази, товаришу лейтенант, рука в мене ледве сама на спуск автомата не натиснула. Це тоді, коли він там, біля воріт, підлещувався. І ще…

Він не закінчив, його перебив кремезний юнак, що сидів біля нього:

— Гадина першої статті, факт! І зверніть увагу, товаришу лейтенант, у нього все як по маслу. І їжа для панів германців готова, будинок попівський… Плаче по ньому куля в моєму автоматі, товаришу лейтенант, їй-бо, плаче…

— Спокійно, товариші! — спинив обох високий. — У нас інші справи, інше завдання. А вже коли в когось руки сверблять на таких гадів, то, повірте, у мене більше, ніж у вас. Я, коли ще селом ішов, чого тільки не передумав… все знайоме… І вулиці, і хати…

— Та ви ж не з цього села, — зауважив кремезний.

— Не з цього, правда, — погодився високий. — Моє село сусіднє, у п’яти кілометрах було звідси… Було, доки фашисти не спалили його. Ну, сюди я частенько бігав, коли хлопцем був, до діда та бабусі, до родини моєї матері. Вона звідси була…

— Була? — необережно запитав кремезний.

— Так, була товаришу Соколов, — несподівано сухо відповів лейтенант. — І досить розмов! Вставати доведеться рано-вранці. Спати час. Чергуємо по годині, починаю я.

Товариші докірливо глянули на Соколова, який і сам не радий був своїй балакучості, і почали влаштовуватися на соломі. За кілька хвилин вони вже спали: втома від напруженого небезпечного переходу давалася взнаки. Заснув і Соколов, картаючи себе за недоречне запитання. Адже він знав, що матір лейтенанта Савченка гітлерівці спалили разом з усіма селянами. Про це в роті знали всі. І треба ж було йому спитати, роз’ятрити рану лейтенанта!

А Савченко сидів біля стола й думав. Він добре пам’ятав це село, пам’ятав і цей великий кам’яний попівський будинок, повз який хлопчиськом боявся бігати: звідси завжди міг вискочити великий собака. Добре жив піп, будинок у нього добрий, із товстими стінами, дубовими дверима та віконницями…

Лейтенант Савченко підвівся, пройшовся по кімнаті. Так, запитання Соколова справді немов ножем різонуло його. Він побачив знайомі вулиці села, по якому бігав хлопчиком. Згадав діда, що вирізував йому з дерева іграшки, бабусю, в якої завжди був для любого онука Василя медовий пряник… і матір, лагідну матір… Тепер їх нема. Померли й дід, бабуся й мати…

Ні! Досить думати про це. Не час! Попереду ще багато справ, небезпечних, важких, для яких будуть потрібні сили — і його самого, і його товаришів-розвідників.

Легкий шум за вікном привернув його увагу. Він прислухався, поклавши руку на автомат. Ні, це, мабуть, вітер шарудить сухим снігом. Просто він надто збуджений сьогодні. Навіть голова болить, що трапляється з ним рідко.

Лейтенант глянув на товаришів, що спали на підлозі. Так, коли б не знайомі обличчя, — справжні фрици в зелених мундирах. Та й сам він… Певно, і не варто було так старанно прикривати обличчя капюшоном, коли входили в село. Хто пізнав би його в німецькому одязі?

А от голова все-таки болить — і дедалі більше. Лампа смердить, чи що? У повітрі неприємний запах, немов чад. Відчинити двері?

Лейтенант Савченко підійшов до дверей, штовхнув їх. Вони не відчинялися. Він швидко оглянув їх: може, хтось із хлопців зачинив двері на засув? Ні. Що ж тоді?.. Він ще раз натиснув на двері. Наче хтось зовні підпер їх колодою.

Лейтенант озирнувся. На столі горіла лампа, круг неї стояли тарілки з їжею, глечики, миски, лежав хліб. На підлозі на соломі спали товариші. Все було як і раніше. Але двері… Соколов ворухнувся, тихо застогнав і сонно провів рукою по лобі. Так, і головний біль… і цей чад…

Савченко швидко підійшов до вікна, натиснув на залізний стержень віконниці, що проходив усередину кімнати крізь дірку в стіні. Стержень не піддавався.

Підвівся Соколов, сів, кволо озирнувся. Він побачив обличчя командира — напружене, серйозне. В одну мить солдат був на ногах. Та нараз він похитнувся й ледве не впав. Розгублено, збентежено подивився на командира.

— Голова не варить, товаришу лейтенант. Болить дуже.

— Розбудіть товаришів, — коротко наказав Савченко. Соколов нахилився й знов ледве втримався на ногах.

Він старанно розштовхував товаришів, але вони тільки бурмотіли щось незрозуміле й знов засинали. Нарешті, наймолодший і найміцніший Чорножук підвівся. Обличчя його було бліде. Петренко не прокидався. Невже чад устиг так вплинути на нього?..

Савченко зазирнув у піч: там ще й досі спалахували сині вогники. Води!

Води в кімнаті не було.

Савченко схопив зі стола глечик і вилив у піч молоко. Жар зашипів — голосно, люто. Кімнату наповнив чад горілого молока. Повітря потрібне, свіже повітря!

Лейтенант озирнувся. Чорножук і Соколов дивилися на нього. Вони все ще не розуміли, що трапилося. Коротко й швидко Савченко пояснив:

— Нас зачинили. Двері підперті зовні. Віконниці теж. Піч закрито надто рано. Нас отруюють чадом. Зрозуміло?

— Дозвольте вибити шибку, товаришу лейтенант, — запропонував Соколов.

Савченко знизав плечима.

— Спробуйте. Але віконниці тут дуже міцні. От коли б пощастило вибити і їх… та де там!

Він згадав: віконниці в попівському будинку теж дубові.

Соколов замахнувся автоматом. Задзеленчало розбите скло. Люто, з усієї сили Соколов ударив прикладом по віконниці. Даремно! Дубова віконниця навіть не хитнулася. Зате сам Соколов ледве втримався на ногах.

— Голова йде обертом, товаришу лейтенант, — збентежено сказав він, потираючи лоба.

Ззаду щось загуркотіло. І зразу стало темно. То Чорножук стогнучи впав на підлогу. Він зачепив стіл, перекинув його, лампа розбилась. У темряві було чути важке дихання Соколова та слабий стогін Чорножука. А Петренко? Що з ним?

І в цю мить за дверима почулося шарудіння. Щось рипнуло. У темряві лейтенант Савченко побачив, як у дубових дверях засвітилася щілина. Хтось зовні відчиняв віконце, прорізане в них. Пролунав тихий жіночий голос:

— Мабуть, уже готові.

Їй відповів чоловік так само тихо:

— Стривай, поспішати нема куди! — Це був голос старости, але вже зовсім інший, де й поділися запобігливі, улесливі нотки.

Чиєсь обличчя неясно й туманно виднілось у віконці. Лейтенант відчув дотик руки Соколова, почув його збуджений шепіт:

— Це що ж, розшифрував нас гад, чи що?..

Хоч як тихо прошепотів Соколов, за дверима його почули. Обличчя зникло. Долинуло шепотіння, уривчасте, схвильоване. І тоді неясний обрис обличчя знову з’явився у віконці. Залунав голос тихий, але твердий:

— Ще не всі подохли, прокляті? Ще ворушитеся? Так от вам на останнє, перед смертю вашою собачою, мої слова. Будьте ви прокляті на цьому й на тому світі. Здихайте, іроди! Тут вам розплата за все. І за село наше спалене, і за життя наше розбите…

Голос у темряві на мить увірвався, наче від гніву людині перехопило подих. Лейтенант Савченко стояв посеред кімнати, приголомшений. Він відчував, як важко повис на його руці Соколов. А голос, схвильований жіночий голос вів далі:

— Будете й ви, окаянні, лежати в сирій землі, як усі ті, що приходили вже сюди. Вісімнадцятьох фашистів я вже поклала в льох. І ви ляжете, нема вам порятунку, дияволи! Мого села нема, хати нема, нічого не лишилося, тільки я сама живу з люттю моєю. На всіх вас її вистачить. І прийдуть, і ще ляжуть, як ті, як ви. Всі загинете, всі до одного на землі нашій пропадете. Подихайте, як собаки!..

Тоді лейтенант Савченко, хитаючись, ступив крок до дверей. Простягаючи вперед руки, він скрикнув:

— Мати! Мамо!

За дверима пролунав вигук. Лейтенант знову гукнув, відчуваючи, як стискує його голову розжарений обруч чаду:

— Мамо! Це я, Василь… Мамо! — і впав.

За дверима загуркотіло, хтось вбіг у кімнату, хтось хутко відчинив віконниці, морозне повітря свіжою крижаною хвилею ввірвалося в кімнату. Втомленим нерівним голосом Соколов докірливо мовив:

— Це так і справді ви нас на той світ вирядили б, друзі…

Лейтенант Савченко лежав із заплющеними очима, відчуваючи, як його плечі обіймають знайомі лагідні руки, як падають йому на лице великі гарячі сльози й одразу висихають під частими нестримними поцілунками тієї, у чиєму материнському серці з’єдналися нерозлучно палка любов до Батьківщини й велика гнівна ненависть до її ворогів.

https://fantlab.ru/work69667

Та перед самісінькими дверима горища він знову зупинився. Чи немає там ворогів? Будинок високий, фашисти встановлюють на таких будинках протиповітряні установки, це він знав. Гуркіт, що долинав знизу, підштовхував його.

На горищі було напівтемно. В обличчя вдарив запах, властивий горищу міського будинку. Товстий шар сухого піску заглушав кроки: пісок насипали тут, коли почалася війна, ним гасили запалювальні бомби.

Тиша.

Швидко, озираючись, він ішов туди, де світилося дахове вікно. Може, перебратися на дах сусіднього будинку, бо на горищі лишатися небезпечно, все видно як на долоні… Стоп!

Насторожене вухо вловило нові звуки, шум. Немов десь поблизу грюкали важкі двері. Потім долинув голос — хтось розмовляв німецькою мовою. Почулася хода. Йшли ніби від дахового вікна.

Одним стрибком він опинився за брандмауером, причаївся у напівтемряві горища, в його непевних тінях.

Хода чулася ближче. Ось вималювався силует людини в німецькій шинелі. Фашистський солдат ішов горищем, засунувши руки в кишені, зігнувшись і зіщулившись.

Гітлерівський солдат. Німецький одяг. В ньому легше зникнути, врятуватися, пройти дахом, не викликаючи підозри вартових… Діяти, діяти!

Солдат минає брандмауер, щось бурмочучи собі під ніс. Ще мить, так буде зручніше…

— Аах!

Фашист дивно, безглуздо змахнув руками і впав на пісок долілиць. І знов тиша.

Озирнутись, впевнитися, що немає нової небезпеки? Прислухатися, чи немає близької погоні? Фашист лежав нерухомо розкинувши руки. Мертвий чи непритомний? А, все одно!

Він перевернув гітлерівця на спину, розстебнув ґудзики шинелі, стягнув її, надів на себе. Тепер ще пілотку. Готово. Вперед!

Десь позаду, ще далеко, чулося тупотіння. Німці бігли слідом за ним.

Ось і дахове вікно. Дах — плескатий, вкритий льодом. Тікати нікуди. Так… Його пальці стиснули пістолет.

Квадратна бетонна башта посеред даху. Башта з залізним поруччям навколо, з флагштоком. Двері. Оце звідси і вийшов гітлерівець? Гаразд, іншого виходу немає.

Впевнено, невимушеною ходою він підійшов до дверей башти, відчинив їх. Круті сходи вели вгору. Над ними залізний люк. Уперед!

Мов у відповідь на стукіт його чобіт по сходах, зверху долинув чийсь голос. Він щось запитував німецькою мовою. Чудово. Думають, що він фашист.

Він голосно відповів кількома нерозбірливими словами.

Залізний люк над його головою відчинився. Звідти визирнув гітлерівський солдат. І майже водночас пролунав короткий, сухий постріл з пістолета. О, недаремно він мав славу неабиякого стрільця!

Хапаючись омертвілими руками за східці, фашист падав униз. Ще мить — і гітлерівець покотився до зовнішніх дверей башти. Увага, спокійніше! Чи немає там ще когось?

Немає, бо в тиші було чути тільки неясні звуки, що долинали знизу, з боку горища. Чийсь здивований вигук. Мабуть, гітлерівці знайшли першого солдата. Ну, гаразд!

Він хутко збіг униз, підняв важкого фашиста і випхнув його на дах. Потім зачинив двері, засунув важкий засув. Так буде спокійніше.

Тоді знову збіг сходами і через люк вийшов на верх башти, відчуваючи, як шалено калатає серце.

Нікого. Мабуть, їх тут було тільки двоє. Один пішов раніше, другого він застрелив тут. Спарений кулемет дивився в небо. З його замка звисали стрічки з патронами. Ящики з запасними стрічками стояли біля кулемета. Зенітне кулеметне гніздо! Добре, тепер він озброєний непогано… Знизу долинули голоси гітлерівців. Вони бігли сюди, до башти. Нічого, тепер він хазяїн становища!

Він зачинив важкий залізний люк, що вів униз. У тому люкові були два отвори, невеличкі, але зручні для спостереження. Гаразд, можете йти, панове фашисти!

Знову долинули люті вигуки. Гітлерівці побачили перед баштою другого вбитого солдата. Вони щось вигукували, вони намагалися відчинити двері.

Він обережно, лежачи на підлозі башти і тримаючись руками за стояки поруччя, глянув униз. Так, звідси добре видно дах. Гітлерівці внизу. Їх чимало — чоловік двадцять. Еге, скільки їх женеться за ним!

Пролунав постріл. Куля дзвінко вдарилась об поруччя біля його голови. Помітили все-таки! Та це байдуже, все одно вони знають, що він тут.

Він одповз од краю башти і ліг біля кулемета. Ще постріли. В повітрі просвистіли кулі. Він посміхнувся: іграшки!

У ранковому серпанку перед його очима розкинулося велике місто. Знайомі обрії, знайомі обриси…

Он, праворуч, велетенські корпуси заводу, яким усі пишалися. А яке було свято, коли відкривали завод кілька років тому! Як чітко, гордовито вимальовувалися в небі обриси будов заводу-велетня!

Тепер це чорні руїни.

Він повільно оглянув місто. Колись гомінке, веселе, сповнене життя, тепер воно було мертве, безлюдне, похмуре кладовище. Фашисти ходили цим містом, хазяйнували тут, командували в ньому…

Проте не дуже командували. І те, що він тут, — доказ цьому. Його загін… ні, точніше, підпільна група, — робила своє діло. Мимоволі він пошукав очима той будинок. Ондечки… Тепер це руїни. Там розмістився гітлерівський штаб. І сьогодні вночі він злетів у повітря. Товариші втекли, а він… він мав одвернути увагу від підривників. І відвернув. Шкода тільки, що не пощастило до кінця ошукати гітлерівців. Вони таки не загубили його сліду. І ось він тут.

Треба зважити становище. Врятуватися уже не зможе. Це ясно. Його оточили. Але і взяти його легко їм не вдасться. Це теж ясно. Отже, він має нове бойове завдання: віддати своє життя якнайдорожче, знищити якнайбільше ворогів.

Йому пощастило. Він має додаткову зброю — спарений кулемет. Гаразд!

Він хрипко, нервово засміявся. Гітлерівською зброєю нищити фашистів? Чудово! Шкода, товариші не знають, не бачать усього цього… Сюди, на башту, не зазирнеш. Вона висока.

Знизу долинуло гуркотіння. Фашисти намагалися вдертися до башти. Він роззирнувся.

З другого боку кулемета знайшов сумку. Сухарі… пляшка з водою… Е, це добре! Сигарети! І сірники. Він запалив сигарету, несмачну німецьку сигарету. Але це, звісно, краще, ніж нічого. Давненько не курив. Патрони… і більше нічого.

Ні, ось щось іще. Зім’яті газети, якийсь мотлох і згорток. Що в ньому? Червона тонка тканина, на ній золота фарба. Та це ж прапор! Радянський прапор з золотим серпом і молотом, якого, мабуть, свого часу підіймали на свята на цій башті. Німці не помітили його серед мотлоху. Чудово!.

Він знову засміявся і підвів голову. Бліде зимове блакитне небо широкою чашею розкинулося над ним. Флагшток з тонкими мотузками, що гойдалися під подувами легкого вітру, здіймався у блакитне небо.

Гуркіт унизу обірвався. Гітлерівцям пощастило вибити зовнішні двері башти. Він прислухався. Солдати біжать сходами? Добре!

В одну мить він опинився біля люка. Крізь вузенькі отвори було чудово видно темні постаті фашистів, що обережно підіймалися вгору. Він просунув дуло пістолета в отвір, націлився.

Один за одним пролунали три постріли. У відповідь почулися крики і тупотіння гітлерівців, що тікали.

Частим, безладним дробом внизу застукотіли постріли. Фашисти стріляли навмання. Кулі з скреготом ударялись об залізо. Він посміхнувся. Витрачати патрони треба тільки напевно. Крім того, тепер гітлерівці деякий час обмірковуватимуть, що їм робити.

Од збудження в нього тремтіли пальці, коли він прив’язував червоний прапор до мотуззя на флагштоці. Серце стискалося в грудях, поки він обережно натягував мотуззя. Прапор повільно піднімався вгору, плив уздовж флагштока в небо — вище, вище, вище…

Та ось прапор злетів до верхнього кінця флагштока. На якусь мить наче завмер, і зразу ж його підхопив свіжий подув вітру. Червоне яскраве полотнище розгорнулося. Блиснула горда золота емблема Країни Рад — трудові серп і молот. Прапор маяв у небі. Червоний прапор маяв у блакитному небі над похмурим, великим містом, яке захопили фашисти.

Його було видно звідусіль — з вулиць, з майданів, з вікон будинків. Гордий червоний прапор, він вільно майорів у небі, недосяжний для гітлерівців, прекрасний, як одвічний символ боротьби й перемоги.

Постріли знизу припинилися. Мабуть, фашисти зрозуміли недоцільність стрілянини. Але що вони вигадають тепер?

Гучний вибух десь біля поруччя башти струсонув повітря. Ще один… ще… Ага, гітлерівці вирішили закидати його гранатами. Що ж, це може дати їм перевагу, якщо…

Але башта була висока. Гранати не долітали до неї. Йому це не пошкодить, а самих фашистів, що були внизу, може поранити. Добре.

Треба підтягти кулемет ближче до краю башти.

Він підповз до краю, до поруччя. Треба перевірити, чи не тримають вороги під обстрілом дах башти. Надівши пілотку на паличку, що лежала біля поруччя, він повільно підняв її вгору. І враз затріщали постріли. Кулі верескнули над ним, хоч жодна й не потрапила в пілотку.

— Погані стрільці, — прошепотів він задоволено. — Ну, я стрілятиму не так, будьте певні!

Вихід на дах будинку був тільки з дахового вікна, звідки вийшов він сам.

Розраховуючи кожен рух, він підтягнув кулемет до дахового вікна. Знову пролунали постріли. Кулі дзенькнули об щит кулемета.

Гаразд!

Гострим поглядом він помітив крізь щілину кількох гітлерівців, що досягли дахового вікна. З горища вибігали солдати.

Він націлився і натиснув на гашетку. Кулі прошили повітря. Солдати кинулися врозтіч, лишаючи вбитих і поранених.

Він задоволено підрахував:

— Чотири… шість… вісім… та два раніше… та ще три на сходах… — всього тринадцять. Уже добре. А ще ж не вечір!

Нараз щось гаряче вдарило його в ліве плече. І враз по тому ще кілька куль застукотіло по щиту кулемета.

Десь ховався фашистський снайпер, який вистрілив, коли людина на башті, захоплена успіхом, висунулась з-за щита.

— Ні, ця рана не страшна. Адже плече ліве…

Так, рана була легкою, хоча плече й пекло мов вогнем. Де ж снайпер?

Він висунув за щит пілотку, й одразу пролунали два постріли. Дві кулі одна за одною пробили пілотку. Жовтуваті виблиски з-за цегляного димаря вказали місце, де ховався фашист.

Тепер справа була в тому, хто кого перехитрує.

Він завмер, повільно повертаючи стволи кулемета у напрямі до димаря. Не стріляти, ні, аж доки не буде певності. Не сполохати фашиста!

Ще кілька куль ударилося об щит. Раптом він відчув, як гаряче полилося по його руках і боці. І тільки тепер ніби почув останні постріли. Розривні кулі! Фашист стріляв розривними кулями.

Його поранено осколком…

Клятий фашист може перешкодити виконати завдання. Його охопила нестримна лють. Ні, ціна його життя має, має бути висока!

Не відриваючи очей від щілини в щиті, він помітив, як з-за димаря висунувся ствол гвинтівки. Над ним з’явилася зеленувата каска фашиста. Ага, сюди, під каску, над самою гвинтівкою!

Коротка черга з кулемета, кулі вдарили об димар. І зразу по вкритому льодом даху покотилася гвинтівка, з-за димаря впав фашист у касці й німецькій шинелі. Готовий! Чотирнадцять!

Гаряча кров текла по боку. Одяг прилип до тіла. Перев’язати? Чим?

Враз з іншого боку по залізу щось застукотіло. Кулі. Його обстрілювали з сусіднього будинку.

Швидким рухом він перевів стволи кулемета ліворуч, туди, де спалахували виблиски пострілів. Довгою чергою вдарив по вікнах верхнього поверху.

— П’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять… ах!

Він упав. Поранено в ногу. Мабуть, куля зачепила кістку, бо підвестися уже не міг. Погано…

Кулемет стояв біля нього, та, навіть сівши, він не дотягнеться до його рукоятки.

— Кляті! Але я ще живий!

Він перевірив гранати й пістолет, замінив обойму, допомагаючи собі лівою, пораненою рукою. Він міг рухатися лише плазом, поранена нога була, як колода.

Трошки відпочити, зібратися з силами!.. Він підвів голову. Над ним майорів червоний прапор. Здавалося, прапор плив по небу серед нерухомих білих хмар. Радянський прапор маяв над захопленим фашистами містом.

Його увагу привернув легкий шум праворуч. Щось шаруділо по бетонній стіні.

Над краєм башти показалися дві дерев’яні палиці. Гойднулись і спинилися, сперлися на край стіни. Драбина! Гітлерівці хочуть вилізти на дах по драбині.

Поклавши пістолет на поранену руку, він націлився. Ось над краєм башти з’явилася залізна каска. Рано ще, рано стріляти. Може, це все тільки ввижається йому?

Ні! Ось фашист змахнув гранатою.

Сухий постріл — і фашист зник.

— Вісімнадцять! І я ще живий!

Одразу три гранати перелетіли через край башти. Три вибухи один за одним струсонули башту.

Щось важко вдарило його по голові, вибило з рук пістолет. Але він знайшов ще у собі силу. Вийняв останню гранату.

Потім побачив, мов у тумані, фашистів. Вони обережно лізли на башту, тримаючи напоготові пістолети й гранати.

На якусь мить він знов розплющив очі. Червоний прапор могутнім широким крилом маяв над ним. Золоті серп і молот переливалися вогнем на червоному тлі. Прапор, як одвічний символ боротьби й перемоги.

Фашисти були вже на башті. Вони шукали його. І тоді останнім зусиллям він жбурнув у них останню гранату. Це було все, що він зміг зробити.

Вибуху він уже не почув. І нічого не побачив. Але він виконав бойове завдання. Фашисти дорого заплатили за його життя!

https://fantlab.ru/work69666

Соболь шанобливо подивився на свого друга. Справді, він щиро поважав його за гостроту розуму, виняткову спостережливість і ясність думки. Дехто називав це інтуїцією — так сильно іноді вражали товаришів зовні несподівані, але завжди внутрішньо обгрунтовані висновки майора з складних, заплутаних, а іноді і суперечливих обставин якоїсь справи. Він знав: втручання Тимощука вже не раз допомагало розв’язати майже безнадійне завдання, немовби освітлене раптом зсередини могутнім і світлим проникненням його ясного розуму.

— То навчи і мене цієї спостережливості, хай йому чорт! — з благанням мовив Соболь по паузі. — Чи, може, це секрет?

Тимощук посміхнувся:

— Звісно, ні, друже. Ну от, наприклад, спробуй охарактеризувати он ту людину в хутряній куртці, що простує попереду нас. А я послухаю.

Соболь охоче погодився. Кроків за тридцять попереду простував невисокий чоловік у чорній хутряній куртці. Він ішов якось непевно, похитуючись. Ось він, послизнувшись, мало не впав. “Гм, це не так важко!” — подумав Соболь і мовив:

— Якби не твоє глибокодумне запитання та ще після не менш глибокодумної розмови про спостережливість, я просто сказав би, що той чолов’яга трохи випив. Але тепер так не скажу, і не сподівайся! Зараз міркуватиму вголос. Це якийсь службовець — про це свідчить його тека. Він згорблений, голова опущена. Мабуть, якась службова неприємність. Ну, скажімо, дістав за щось догану. Іде додому й переживає. Ні на кого не дивиться, нічого не помічає, збентежений…

Чоловік у хутряній куртці тим часом почав переходити вулицю. І тут скоїлося щось неймовірне. Зненацька з-за рогу вигулькнула машина, маленький вілліс. Чоловік не встиг навіть озирнутися, як машина наскочила на нього ззаду і вдарила радіатором. Чоловік змахнув руками, скрикнув і впав. Машина, рипнувши гальмами, спинилась. З неї вистрибнув військовий і кинувся до потерпілого, що лежав на снігу розкинувши руки.

Усе це сталося в одну мить на очах у вражених Тимощука і Соболя. Вони підбігли до місця аварії. Військовий уже підняв чоловіка в куртці і насилу тяг його до машини.

— Дозвольте допоможемо, товаришу капітан, — звернувся до нього Тимощук. — Здається, він непритомний…

Військовий спідлоба зиркнув на майора.

— Роззява така, переходить вулицю і не дивиться, — пробурмотів він. — Тепер відповідай за нього… Кладімо в машину, я його в госпіталь відвезу.

— Навіщо ж у госпіталь, товаришу капітан? — сказав Тимощук. — Тут якраз за рогом інститут травматології. Його там зразу оглянуть і скажуть що і як. А ми з товаришем, до речі, свідками будемо, потвердимо, що він сам винен. Ми якраз про нього щойно говорили. Він хитався, мов п’яний. Правда ж, Соболь? Ну, сідай, чого стоїш? їдьмо, товаришу капітан!

Військовий похмуро глянув на Тимощука. Соболь теж здивовано подивився на друга: чого це він одразу став такий балакучий? Але Тимощук так дбайливо клопотався непритомним, голос його лунав так щиро, що військовий, хоч і кашлянув незадоволено, все-таки сів на місце і включив мотор.

— Сюди, сюди, товаришу капітан. Он той під’їзд, — показав Тимощук. — Бачите, зовсім близько. А ви хотіли в якийсь госпіталь його везти. Ну, а тепер внесімо його в приміщення. Ми з товаришем удвох за плечі, а ви за ноги. Отак. Ідіть уперед, товаришу капітан!

Через дві-три хвилини непритомний чоловік уже лежав у приймальні. Його роздягала сестра в білому халаті. Вона стурбовано казала:

— Дивно, і пошкоджень зовні непомітно, а лежить як мертвий. Навіть піна на губах виступила…

— Піна? — здивовано перепитав Тимощук і нахилився до непритомного.

Зацікавлений Соболь підійшов ближче і теж нахилився. Так, на губах у чоловіка виступила синювата піна. Губи його ворухнулись. Тіло здригнулося.

— Ну, як ви його збили, товаришу капітан! — з докором мовила сестра, повертаючись до водія машини. — А де ж капітан? — здивовано вигукнула вона.

Тимощук рвучко озирнувся. Водія не було. Соболь кинувся до дверей. Цієї миті з вулиці долинув, віддаляючись, гуркіт машини.

— Он як злякався капітан, що доведеться відповідати, — сказав Соболь, повернувшись. — Тільки його й бачили.

— Це гірше, — сухо промовив майор. — Прогавили, виходить… Тепер шукай вітра в полі! І головне, нічогісінько ж не знаємо про нього. Тільки й того, що він у формі капітана та ще марку машини. Малувато…

— Ні! Ми знаємо більше, — переможно вигукнув Соболь. — Я помітив номер вілліса — ФЮ-15-89.

— Радий ще раз відзначити, що в тебе прекрасна зорова пам’ять, — так само сухо промовив Тимощук і звернувся до сестри: — Не опритомнів?

— Тут, либонь, медицина безсила. Агонія! — відповіла сестра. Чоловік на столі глухо захрипів.

— Чому й досі немає лікаря? Негайно лікаря! — наказав Тимощук.

Обличчя потерпілого посиніло. Він конвульсивно сіпнувся раз, удруге. Губи його ворухнулись, ніби він щось хотів сказати. Потім широко відкрив рота, наче йому бракувало повітря, та так і заціпенів… Незнайомець сконав.

Тимощук уважно оглядав шкіру на обличчі, руках, шиї небіжчика, коли прибув лікар.

— Що трапилось? — стурбовано спитав він.

— Ви вже не допоможете, товаришу лікар, — стримано відповів Тимощук. — Він помер. Його вбили. Ось!

Майор показав лікареві за правим вухом небіжчика блакитну з темно-червоною цяткою пляму завбільшки з п’ятак.

— Ви гадаєте, що це причина смерті? — недовірливо промовив лікар. — Більше схоже на укус якоїсь комахи…

— Товаришу лікар, дайте розпорядження, щоб сюди нікого не пускали. А ви, — звернувся майор до сестри, — жодного слова про те, що трапилося. Товаришу Соболь, зателефонуйте… — він назвав номер. — Скажіть, що я прошу негайно прислати сюди людей. Спробуйте також довідатися, кому належить вілліс номер…

— ФЮ-15-89, — з готовністю закінчив Соболь.

— Так. Поки що все. Шкода, випустили водія!

Коли Соболь повернувся, Тимощук зосереджено вивчав папери й документи потерпілого.

— Ну, що? — коротко спитав він.

— Люди зараз прибудуть… — відповів Соболь.

— А вілліс?

— Гм… він належить машинобудівному заводу. Виявляється, машину сьогодні вранці вкрали. Директор мав кудись їхати… Шофер пішов сказати, що вже чекає його, а коли повернувся, машини не було.

— Так, тут діяла досвідчена рука.

— Може, ти мені, нарешті, з’ясуєш… — почав Соболь. Але Тимощук обірвав його:

— Ми все ще тільки маємо з’ясувати. Думати, робити треба. Дивись!

Він подав Соболю фотокартку. На ній була стара, колись, видно, вродлива жінка, вбрана дуже просто. На звороті напис: “Любому Миколі від матусі”. Соболь звернув увагу на те, що нижній край картки був наче вирізаний ножицями. Він повертів у руках фото і віддав Тимощуку:

— Картка як картка. Хіба що тільки хтось вирізав її. Дитина, чи що?..

— Дитина, кажеш? А це що, по-твоєму?

Майор розклав перед Соболем кілька аркушиків, на кожному з яких зверху чітким почерком було написано: “До НКДБ. Громадянина Фірсова Миколи Івановича заява”, і далі в різних варіантах одна і та сама незакінчена фраза: “Дійшовши висновку, що я повинен розповісти все і тим самим бодай якоюсь мірою…”

Соболь підвів голову:

— Цей чоловік, Фірсов, хотів у чомусь зізнатися. В чому саме? І за що його вбили? Хто вбив?

— Цього я поки що не знаю, — задумливо відповів Тимощук. — Слід гадати, що він писав ці свої заяви на службі, але йому або ж щось заважало, або він ніяк не міг насмілитися написати все до кінця. А щодо фотокартки… то, либонь, саме вона допоможе нам розкрити злочин. Адже це не звичайна фотокартка… А от і наші люди прибули!

Він вийшов і повернувся за кілька хвилин, одягнений уже в білий халат. Разом з ним зайшов чоловік, теж у білому халаті, молодий, з енергійним розумним обличчям. Чоловік сів коло дверей.

— Ти теж надінь халат, Соболь, — мовив Тимощук. — Почергуємо трохи ніби лікарі. Можливо, хтось завітає сюди… А я тим часом ще раз уважно перегляну всі папери потерпілого, — додав він.

Минали довгі, нудні хвилини. Соболь знічев’я роздивлявся кімнату. Два столи. На, одному під білим простирадлом лежав небіжчик. За другим сидів Тимощук. Два вікна виходили у двір. Двоє дверей: одні вели в коридор, другі, засклені вгорі, — до сусідньої кімнати чийогось кабінету. Більше оку не було на чому спинитися. Соболь позіхнув і закурив. Він старанно перебирав у думці всі обставини дивної події. Тимощук натякнув, що сюди може хтось прийти. Хто ж саме?.. Час спливав неймовірно повільно. Тільки Тимощук, здавалося, не помічав нічого, заглиблений у свою роботу.

В двері постукали.

— Увійдіть! — гукнув Тимощук, повертаючись. Соболь помітив, як спалахнули його очі і враз згасли, коли на порозі з’явилась сестра.

— До вас громадянка в справі загиблого під машиною.

— Запросіть!

До кімнати увійшла молода жінка в шубці й капелюшку. Її вродливе нервове обличчя з тонкими рисами було схвильоване. Вона дивилася на Соболя й Тимощука очима, повними сліз. Прегарним жестом жінка приклала до очей маленьку мережану хусточку. Потім, глянувши на стіл, де лежав небіжчик, раптом здригнулась і сплеснула руками.

— Це… він?.. — ледве чутно спитала вона. І, не чекаючи відповіді, кинулася до стола, впала на труп і гірко заплакала. Соболь і Тимощук перезирнулися. Все це було якось надто підкреслено, надто театрально. Здавалося, надміру розраховані рухи вродливої молодої жінки, надміру мелодійні її ридання, щоб бути щирими. Щось тут не так!

Тимощук підійшов до жінки, взяв її за лікоть і підвів.

— Це ваш батько? — спитав він.

— Чому батько? Це мій чоловік, — невдоволено відповіла вона. — Правда, він старший від мене. Ми жили не дуже дружно… Але така смерть, така жахлива смерть!..

— Давно ви одружені з громадянином Фірсовим? — спитав майор.

Молода жінка здивовано глянула на нього:

— З яким Фірсовим? Прізвище мого чоловіка — Кроленко. Сидір Кроленко.

Тимощук нахмурився. Він трохи відкинув простирадло з небіжчика і сухо запитав:

— Виходить, його прізвище Кроленко?

Жінка замахала руками і почала задкувати до дверей, злякано примовляючи:

— Та не знаю я його зовсім! Це якийсь чужий! Боже мій, це зовсім не він. І рот відкритий, страшний!

— Навіщо ж ви прийшли сюди? Кого ви шукаєте? — сердито запитав Тимощук.

— Чоловіка свого. Він учора страшенно розлютився на мене і як пішов, то й досі нема. А мені сказали, що сюди привезли потерпілого, то я й подумала, чи не мій це чоловік, бо він такий необережний… Ми тут поблизу живемо, я й прийшла. Ну то я піду, я так боюся мертвих!..

Вона знову злякано поглянула на труп. Майор Тимощук, стримуючи посмішку, спитав її.

— Ви працюєте десь, громадянко?

— Вчуся в театральному інституті. Ой, яка неприємність! Він тепер снитиметься мені! Який жах!

І вона зникла за дверима.

— Мабуть, не та прийшла, на яку ти чекав, га? — іронічно спитав Соболь. — А я вже приготувався, гадав — шпигунка. Вона й справді дуже підозріла, схожа на шпигунку!

— Бувають непорозуміння, нічого не вдієш, — посміхнувся Тимощук. — Правду кажучи, я й сам спочатку подумав, що пташка піймалася… А все через цей театральний інститут! Вона й тут пробувала роль грати. Нічого, почекаємо ще. А тим часом… Ти просив з’ясувати все. Тобі, либонь, кортить знати, що я думаю з приводу цієї події, га? Та й мені не зашкодить перевірити хід своїх міркувань. Ну, запитуй.

— Ти що-небудь знав уже про цього Фірсова, коли показав мені його на вулиці? — запитав Соболь.

— Нічогісінько. Звернув на нього увагу тільки тому, що він ідучи похитувався. А почав думати, що тут не все гаразд, тільки тоді, коли машина вискочила з-за рогу і збила його. Згадай, водій одразу вистрибнув і почав тягнути Фірсова в машину. Надто вже старався допомогти йому. Це викликало в мене неясну підозру. Потім капітан заявив, що хоче відвезти потерпілого в якийсь госпіталь. Це ще більше посилило мою підозру. Розумієш, я звик придивлятися до всього, усе помічати. Час тепер воєнний, серйозний, сам знаєш. Ну, а коли побачив синювату піну на губах Фірсова, одразу збагнув: тут не нещасний випадок. Тільки — каюся! — маху дав я, проґавив, випустив капітана, утік він. А блакитна пляма довела остаточно, що це було вбивство. Чув я про цей гестапівський спосіб, чимало чув… Ворог хитрий і підступний. Доведеться вести серйозну гру. Але дещо я вже встиг помітити.

— Що ж саме?

— А те, що й ти, — посміхнувся Тимощук. — Убитого, його незакінчені заяви, фотокартку. Тільки я звик аналізувати, пов’язувати явища в систему… якщо хочеш, фантазувати. Що я уявив собі? Я припустив, що Фірсов — резидент німецької розвідки. У нього — явочна квартира для шпигунів, яких засилає сюди гестапо. Так от, ця фотокартка — пароль. Той, хто приходив на явочну квартиру, мусив показувати таку саму картку з вирізаними краями. Якщо краї точно сходилися, входили один в один, — усе гаразд, прибулець “свій”. Звичайно, спосіб не новий. Нове тільки те, що цього разу вибрали фотографію, яка не викликає ні в кого підозри — “любої матусі”. Тепер уявімо, що Фірсов схотів чомусь вийти з гри і виказати своїх поплічників. Про його наміри пронюхали “друзі”. Що вони мали вчинити? Ясно, усунути з дороги Фірсова. І усунули, як бачиш.

— Сміливе припущення… — знизав плечима Соболь.

— Але, погодься, цілком імовірне. Усунув Фірсова цей самий капітан. Підіймаючи Фірсова на вулиці, він непомітно вколов його за вухом голкою з отрутою, що залишає блакитну пляму на місці уколу, після якого людина одразу непритомніє, а через чверть години вмирає. Навіщо їм потрібне було таке складне вбивство? Адже Фірсова можна було просто рішити десь у кутку. В крайньому разі після вбивства покинути на вулиці. Чому ж його труп намагалися вивезти?

— Справді, чому? — повторив Соболь.

— Вони хотіли обов’язково оволодіти фотокарткою, цим паролем, щоб він не попав до рук радянських органів. Тому капітан і намагався одвезти тіло Фірсова якнайдалі. Зрозуміло? Ну, а тут несподівано втрутилися ми з тобою і перешкодили йому це зробити. А от капітана проґавили, на превеликий жаль. Ніяк не можу собі пробачити цього!

— І ти гадаєш, що сюди неодмінно хтось із них прийде?

— Якщо моя уява намалювала правдиву картину, інакше не може бути! Коли мої висновки й припущення правильні, обов’язково прийдуть! Причому, довго не доведеться чекати. Вони зроблять усе, щоб повернути пароль… Стривай, стривай!..

Сестра відчинила двері й доповіла так само офіційно:

— До вас відвідувачка, питає про загиблого.

— Нехай увійде! — обізвався майор Тимощук.

До кімнати увійшла підстаркувата жінка в сірій хустині і потертому пальтечку, така непоказна і непримітна, що Соболь не зміг стримати розчарованого зітхання. Після розмови з Тимощуком він чекав появи когось іншого, А тут — жовте, сухе обличчя, маленькі червоні очі під білявими бровами — ото й усі прикмети. Навіть вік її важко було визначити. Їй можна було дати і тридцять і п’ятдесят років.

Тим часом жінка, роззирнувшись навколо, звернулась до Тимощука:

— Ви тут головний, громадянине? Мені сказали сусіди, що сюди привезли брата мого, Фірсова Миколу Івановича. Машина його, кажуть, підбила. Так от, живий він чи ні?..

— Це ваш брат? — відкинув простирадло Тимощук.

Жінка глянула і похмуро відповіла:

— Виходить, мертвий? Страшний який…

— Нещасний випадок, — коротко відповів Тимощук. — Врятувати не вдалося.

Жінка помовчала. Жовте її обличчя не виказувало ні хвилювання, ні суму. Потім вона спитала:

— Там у нього гроші були. Так вони не пропадуть? Коли одержати можна буде? Інших спадкоємців нема, я одна.

Соболь знизав плечима: ото любляча сестриця! Але Тимощук спокійно відповів у тон їй, діловито і коротко.

— Днів через два-три все одержите. І гроші, і папери, і фотокартки.

Жінка пожувала сухими губами:

— А поховають його на казенний рахунок, чи як? Я жінка бідна.

— На казенний.

— А гроші полічили, що при ньому були? — не вгавала жінка. — Бо гроші люблять рахунок.

— Усе перевірили й записали. Грошей — триста двадцять карбованців, документи, фотографії, — дуже ретельно перелічив Тимощук.

— Ага, — задоволено мовила жінка. — Тоді я піду. Мені дуже ніколи, я жінка самотня, доводиться заробляти собі на хліб. А саме надвечір люди добре і махорку, й насіннячко купують. Ну, бувайте здоровенькі.

— Заждіть хвилинку, — спинив її Тимощук. Жінка озирнулась, неласкаво дивлячись на майора. — Скажіть, ваша мати жива?

— Ні, померла. Років п’ять як померла.

— Це її фотокартка? — показав Тимощук фотографію.

— Вона, голубонька, — спокійно відповіла жінка.

— Вам ця картка потрібна? — спитав майор.

— Та ви ж сказали, що днів через три віддасте все. Як хочете, то віддайте й зараз, мені байдуже. Я й почекати можу, на голову мені не тече.

— Ну, тоді бувайте здорові, громадянко, — поклав фотокартку на стіл Тимощук. — Залиште свою адресу.

Жінка вийшла. Тимощук глянув на розчароване обличчя Соболя і всміхнувся:

— А ви думали, що все так легко! В нашій справі потрібні терпіння і витримка. Заждемо ще. Хоча… хоча і тут уже є над чим серйозно замислитись, — додав він, покусуючи губи. Потім труснув головою і рішуче мовив: — Ні! Це нічого не дало б. Нехай вона погуляє, ми ще побачимося з нею… А втім… В чому ж. тоді річ? Дивно…

Чекати ще довелося досить довго. Стемніло. Потім насунула ніч. Проте ніхто не приходив.

Тимощук дав якесь розпорядження чоловікові, що сидів біля дверей. Той вийшов. Майор акуратно розклав папери вбитого на столі і загасив світло. Вони з Соболем вийшли до сусіднього кабінету і сіли там, прочинивши двері так, щоб видно було вікна першої кімнати, тіло небіжчика і стіл, де було розкладено папери.

— Тепер усе залежить від нашої витримки, — тихо мовив Тимощук. — Це діло куди серйозніше, ніж я гадав. Певен, що справа не тільки в картці.

Тепер час спливав ще повільніше. Соболя хилило в сон, але зусиллям волі він примушував себе пильнувати. Так минали години.

Раптом Соболь відчув, як рука Тимощука обережно торкнулася його коліна: увага! Майже тієї миті він помітив тоненький промінь світла, що впав зовні на одне вікно сусідньої кімнати.

Промінь згас. Почувся легенький скрегіт по склу. Згодом щось тріснуло — коротко й сухо. І відразу з сусідньої кімнати війнуло свіжим морозним повітрям. У неясному чотирикутнику вікна з’явився темний силует чоловіка і сів на підвіконні. Гострий промінь електричного ліхтарика пробіг по кімнаті, спинився на мить на білому простирадлі, потім на столі з паперами. Чоловік нечутно зіскочив з підвіконня, попрямував до столу з паперами і взяв там щось, присвітлюючи собі ліхтариком.

Потім незнайомець підійшов до небіжчика, відкинув простирадло і, пробурмотівши щось, схилився над тілом Фірсова. Саме цієї секунди під Соболем рипнув стілець. Чоловік озирнувся. Промінь ліхтарика майнув по кімнаті й вихопив з темряви голову Соболя. Тимощук кинувся в сусідню кімнату. Але чоловік ще швидше рвонувся до вікна. На мить його постать ясно вималювалася на тлі неба. Пролунав постріл. Чоловік зойкнув і незграбно зіскочив з підвіконня.

— Лишайся тут! — крикнув Тимощук Соболю і кинувся до дверей.

Зразу ж таки в дворі пролунало ще кілька пострілів. Соболь підбіг до вікна. Він побачив темну купу людей, що борсалися внизу. Піймали!.. Соболь увімкнув світло.

До кімнати ввійшов майор Тимощук. Він тримав у руках дві фотографії. На обох була підстаркувата жінка, в обох нижні краї були наче вирізані ножицями. Тимощук приклав картки нижніми краями одну до одної — краї зійшлися.

— Дещо є, — мовив Тимощук. — Одна фотокартка — Фірсова, другу знайшли в кишені пійманого відвідувача. Між іншим, це той самий “капітан”, що збив Фірсова своїм віллісом. Обидві фотографії зійшлися. Але “капітан” ще за чимось полював. Що він шукав на трупі? — Тимощук замислився.

— Я знаю! Золоті зуби! Розумієш, золоті зуби! — вигукнув Соболь.

Тимощук глянув на Соболя, потім на відкритий рот Фірсова й похитав головою.

— Він, мабуть, хотів вирвати в нього золоті зуби. Я чув про таке, — переконував Соболь.

— Ні, — рішуче похитав головою Тимощук. — Ні! Деталі ти помічаєш добре. Але висновки твої надто дрібні, неправильні. Це був не грабіжник, якоґо привабили золоті зуби. Тут гра значно тонша. Зуби… так… зуби… але не те, зовсім не те… Що ж тоді? — Він схилився над трупом.

— Ага! Он воно що! — Тимощук випростався, тримаючи в пальцях білий зуб. Він показав його Соболю.

— Поміж золотими був оцей, — сказав майор. — Він вигвинчувався. Зрозуміло? В ньому ми знайдемо…

Майор підійшов до другого стола, ввімкнув лампу. І тоді остаточно здивований Соболь побачив, як Тимощук обережно виймає з зуба тоненьку білу стрічечку з дрібненьким написом.

— Шифр! — сказав майор Тимощук. — Ось у чому річ! Ось за чим вони полювали! їм треба було добути цей шифр, що зберігався у Фірсова. І непогано зберігався. От чому “капітан” хотів вивезти якнайдалі тіло Фірсова. Звісно, пароль теж був потрібен їм. Але головне — шифр. Розумієш, я відчував, що фотокартка — не все, і був певен, що хтось неодмінно прийде! Спочатку вони ознайомляться з обстановкою, а потім уже почнуть діяти. Так і вийшло.

— А хто ж ознайомлювався з обстановкою?

— Удавана сестра Фірсова. Ми допомогли їй це зробити, показавши небіжчика. Вона, либонь, одразу запримітила, що в нього відкритий рот. Це полегшувало їм завдання. Адже відкрити рота задубілому трупу, щоб вигвинтити зуб із шифром, було б важче. Що ж, ця жінка добре зіграла роль! Це тобі, друже, не театральний інститут, а вища гестапівська школа. Тепер приберемо до рук і “сестру” і всіх поплічників “капітана”. Ми не дозволимо довго гуляти ворогові по нашій землі, хоч би який досвідчений і спритний він був.

https://fantlab.ru/edition45422