«Jožin z bažin .(Йожин с болот).»

**************

Перевод сделан Кожемяко Ольгой, Минск, Беларусь, 21.03.2015.

Его можно петь на русском под эту музыку.

**************

1.Шкодой «сотой» еду я

В лагерь на Ораву.

Тороплюсь, спешу. Рискуя

Еду чрез Мораву.

Там чудовище живет,

Всех проезжих гложет!

Любит кушать он пражан,

А зовется Йожин!

Припев:

Йожин, Йожин -

Это монстр болотный.

Йожин, Йожин,

Он всегда голодный,

Когти точит,

Лязгает зубами.

Схватит: душит и сосет.

Вот он — рядом с нами!

На Йожина из болот

Действует лишь порошок.

С самолета повезет

Им присыпать хорошо!

2.Проезжал грунтовку я

Трассой на Визовице.

Меня встретил председатель,

Угощал сливовицей.

Просил Йожина поймать,

Живого иль мертвого.

Сулил дочку в жены дать

И добра колхозного.

Припев: такой, как у 1 куплета.

3. Председатель мне достал

Самолет и порошок.

Рано утром я взлетал -

Быстро Йожина нашел.

С самолета порошок

Высыпал в болото:

Йожин силу потерял

Сразу отчего-то!

Припев:

Стал он белым,

Из болота выполз.

Полумертвым

Он на камень вылез.

Очень рад я!

Йохохо! Победа!.

На Ораву

Я живым доеду!

И схватил его я там,

Голыми руками!

В зоопарк его продам,

И возьму деньгами!

************

Спасибо за технику Спадар Антось!

Письменник, що працює в галузі наукової фантастики, має бути освіченим та обізнаним в науці, щоб не лише зрозуміти, над чим працює вчений, але й на цій основі передбачати наслідки та можливості, які часом незрозумілі ще й самому вченому.

Найбільше джерело енергії — це людська думка. Електромагнітні коливання, які виникають у клітинах людськлго мозку, — це сила, яка володіє світом.

Той, хто більше за всіх знає, той скромніший за всіх.

Передусім — знання. Вони оберігають нас від помилок.

Кожна година роботи геніального мозку збагачує людство на століття.

Урешті — решт, яке значення має життя автора? Головне, щоб ідея увійшла в світ і зробила свою справу.

Є речі, про які важко говорити. Але бувають обставини, коли не можна більше мовчати. Доводиться говорити про все, хоч як би важко це не було.

Ракету легше пристосувати до людського організму, ніж організм до незвичних умов.

Так уже створена людина: вона або обожнює, або заперечує те, чого не може зрозуміти.

Олександр Бєляєв.

с. 130 збірки "Фантастика".

http://www.geneza.ua/shop_content.php?coI...

Від шановного Юрія Винничука:

Чернява І. На Сході – ми! Фільм прийдешнього

http://diasporiana.org.ua/proza/9023-cher...

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbi...

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B...

автор Інна Кролевецька

Цей матеріал для тих, хто з прикрих причин не потрапив на лекцію Юрія Винничука «Амури і батяри: масова культура Галичини», яка відбулась у вільному просторі #MediaHub 7 листопада і розпочала перший комплексний лекторій про українську культуру 10-30 років ХХ століття. Під час лекції Юрій Винничук розповів про тематику масової галицької літератури, зокрема містичну, батярську, кримінальну, пригодницьку, історичну та еротичну. А «Читомо» наразі переповідає основні тези виступу.

Масова література Західної України широко публікувалася у першу чергу в часописах. Спробуємо оглянути її за темами і жанрами.

Містична література

Викликання духів вважалось дуже звичним явищем у Львові, у зв’язку з чим сформувався цілий пласт містичної та готичної літератури. Одним із популярних тогочасних письменників був Стефан Грабинський. Серед його творів – повісті «Саламандра» (1924), «Тінь Бафомета» (1926), а також цикл оповідань-жахіть «Демон руху» (1919). Не відомо, що надихнуло Стефана Грабинського на залізничну тематику, адже раніше мало хто писав містичні історії про закинуті станції. Легенда говорить, що колись на залізничному маршруті Львів-Перемишль бачили поїзд-привид.

Одним у вікнах потяга ввижались людські силуети з валізами та газетами в руках. Інші чули лише диявольське ревіння багатоколісного привида, що блискавично проминав станцію. Хто знає, чи чув Грабинський цю легенду, чи вдалось йому побачити поїзд-привид на власні очі. Однак відомо, що оповідання з циклу «Демон руху» стали його найбільш знаковими творіннями.

Батярський фольклор був абсолютно самобутнім явищем і вважався родзинкою галицької літератури. Львівські батяри – специфічний прошарок населення. Бути батяром означало не працювати на державній посаді та вести авантюрний спосіб життя.

Справжні батяри берегли власний особистий простір і не дозволяли стороннім записувати свою творчість. Саме тому батярська література не була доступна широкому загалу, однак існувало чимало письменників, які намагались писати у схожому стилі і видавали свою літературу за батярську. Серед прикладів літератури про львівських батяр – гумористична повість Юрія Тиса «Щоденник національного героя Селепка Лавочки» (1944) та збірка оповідань Богдана Нижанківського «Вулиця».

На лихо справжнім батярам і на радість простим людям, сьогодні з колоритним батярським фольклором може ознайомитись кожен, хто опиниться в місті Лева 1 травня. Адже саме в цей день львів’яни та гості культурної столиці України святкують День батяра, який останнім часом набув масштабу міжнародного.

Кримінальна та пригодницька література

Створювати кримінальну прозу галицьких письменників надихала газета «Новий час», де регулярно публікували хроніку судових розправ. Ця хроніка була дуже детальною, тому автори могли запозичити з неї цілі діалоги й використати у своїх творах.

Найплодовитішим автором детективів був Григорій Лужницький, який писав під кількома псевдонімами. Його «Кімната з одним входом» (1930), «Товариші усміху» (1938), «Гальо, гальо! Напад на банк» (1935) друкувалися в тодішніх часописах, а потім були видані окремо.

Історична література

Виданням, яке спеціалізувалось на історичній літературі, був «Літопис Червоної Калини». У часописі друкували спогади та біографії учасників визвольних змагань 1917-1921 років, а пізніше й поетичні твори Олександра Олеся, Богдана Лепкого, Олеся Бабія. Тут було опубліковано чимало оповідань та повістей з періоду Польсько-української та Московсько-української воєн.

Найяскравішими прикладами історичної прози 10-30 років ХХ століття можна вважати повісті В’ячеслава Будзиновського «Кров за кров» (1922), «Пригоди запорозьких скитальців» (1927), повість Івана Филипчака «Кульчицький – герой Відня» (1933), роман Юрія Липи «Козаки в Московії» (1934), повісті Юліана Опільського, що сягали від прадавньої доби до початку ХІХ сторіччя.

Ще одним талановитим, однак незаслужено забутим автором історично-пригодницької літератури був племінник Лесі Українки Юрій Косач. Серед його великої прози – романи «Затяг під Дюнкерк» (1936), «День гніву» (1947), «Володарка Понтиди» (1987). Останній, між іншим, у якісному оформленні читачам пропонує видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Еротична література

Еротична тематика не була табу для галицької літератури. А до представників інтимної прози та лірики належали новели Михайла Рудницького (збірка «9 любовних історій» (1930)), написані у стилі Мопассана, новела В’ячеслава Будзиновського «Серце» (1937), збірка оповідань Василя Левицького «Липнева отрута» (1934)… Так, еротична література Галичини була скромною, але це зовсім не означало, що тогочасні автори не мали чим здивувати й приголомшити своїх читачів.

Для прикладу, Юрій Винничук коротко переповів сюжет новели Будзиновського «Серце»: жінка зраджує своєму чоловікові й вирішує тікати разом з коханцем до іншого міста. У напруженні вони ховаються у вокзалі. У напруженні очікують свій потяг. І коли до відправлення залишаються лічені миті, вона помічає його, свого чоловіка. Він загрозливо наближається, спритно ховаючи руку за спиною. Там точно револьвер. Він вб’є її, він вб’є її разом з коханцем. Він підійшов. Напруження зросло до краю. Ще секунда і… Він простягнув букет квітів, побажав щасливої дороги. Вона зайшла у вагон хитаючись. Потяг рушив. Серце розірвалось. Фінал.

Світлини зі спільноти проекту у Facebook, чільна — erepublik.com

http://www.chytomo.com/news/vinnichuk-pro...

26.11.2015 Автор: Богдана Романцова

«Мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою», – читаємо ми у Майка Йогансена і ображено відкладаємо книжку, бо не розуміємо, чим йому так не догодили митці. Проте все значно складніше, ніж видається на перший погляд. «Центр літературної освіти» вкотре допомагає киянам розібратися у прозі цікавих письменників і філософів. Цього разу лекцію «Як писав Майк Йогансен» прочитав літературознавець, видавець, письменник, викладач Києво-Могилянської академії Сергій Іванюк. А Читомо підготувало для вас нотатки – про літературні ігри, інтриги і поради авторам-початківцям.

Йогансен – винахідник нових жанрів

У Йогансена була неймовірна інтуїція: він завжди знав, чого не вистачає літературі на певному етапі розвитку. У 1925 році Йогансен усвідомив, що українській літературі бракує детективу. Так з’явилися «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Сьогодні нам може видатися, ніби цей твір дещо наївний, але тоді він став тараном, який пробив стіну, і одразу світ побачила неймовірна кількість історій про пошуки вбивць і розслідування зухвалих пограбувань. Саме завдяки Йогансену були написані авантурні романи Юрія Смолича, зокрема його трилогія «Прекрасні катастрофи». Таким чином постав новий дискурс в українській літературі.

Потім Йогансена захопила проза. Йому здалося, що в Україні бракує краєзнавчих романів, так світ побачила «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Цей роман друкували окремими частинами, причому всі – під різними іменами. І вже потім, наче мозаїку, автор зібрав їх в окремий твір.

Згодом Йогансену видалося, ніби нема хорошої літератури для дітей. Він кинувся «на амбразуру» і написав 10 оповідань про тварин, які і сьогодні неймовірно цікаво читати. Наприклад, я найбільше люблю оповідання «Собака Джан» про справжню дружбу між письменником і сільським собакою, з яким вони разом ходили на полювання.

Згідно з модою, тоді всі письменники мали бути мисливцями, адже творчій спільноті не давала спокою слава Івана Тургєнєва. Йогансен вважав полювання черговою грою, а грати йому подобалося. Все літературне і соціальне життя Йогансена – це ігрове служіння і служіння грі.

У житті Йогансен також грав, обравши роль письменника-піжона. Коли всі ходили у гімнастерках, він вперто носив метелика. Коли всі писали патріотичні вірші, Йогансен тяжів до конструктивізму. Навіть на фотографіях цього красивого чоловіка легко впізнати – за позою і поглядом справжнього актора.

Репресії і колишні друзі

У 1934 році всіх близьких друзів Йогансена заарештували – Михайла Ялового, Миколу Зерова, Миколу Куліша, всю групу «Ланка». Таким чином почалися психологічні зміни у письменницькій спільноті: коли всі все знають, але ніхто не порушує мовчанки.

Наприклад, всі знали, що Григорія Косинку ніхто не відправляв вести терористичну діяльність за кордоном, ніхто не знаходив у нього обріз під час обшуку. Проте це не завадило владі Косинку розстріляти. Ті, що лишилися живими, відчували свою вину, але стосунки із репресованими і їхніми сім’ями не підтримували.

Наприклад, коли родину Куліша вигнали з їхньої домівки, нещасні дві доби просиділи навпроти письменницького будинку, де жили всі їхні друзі. Проте за весь час до них ніхто так і не підійшов.

Клуб дослідників Півночі

Але навіть за таких умов треба було жити і щось писати. У цей час Йогансен сходиться з молодим дитячим письменником Миколою Трублаїні. Разом вони придумують «сховатися» у літературі для дітей, оскільки вона видавалася безпечнішою за дорослу белетристику. Проте невдовзі із дитячою прозою також почалися проблеми, і тоді Йогансен і Трублаїні вирішили розпочати громадську діяльність. Своєї першою місією письменники обрали реформацію піонерських закладів в Україні.

Тоді інститут піонерства існував, проте був дуже нерозвиненим, зовсім не таким, як організація американських скаутів. І якщо у книжках піонери були дуже зайнятими (вони ловили шпигунів), то у реальному житті підліткам не було, що робити. Йогансен і Трублаїні вирішили організувати осередок піонерської творчості – так постав Харківський палац піонерів.

Там вони створили «Клуб дослідників півночі» для підлітків. Письменники задумали подорож піонерів за полярне коло, їм навіть вдалося домовитися з наркоматом шляхів сполучення і отримати задля цього окремий вагон. Разом з дітьми вони цей вагон суттєво переобладнали: замість вікон – ілюмінатори, замість номерів купе – рятувальні кола. Йогансен і Трублаїні розробили складну логістику, зібрали харчі і рушили у цьому вагоні з усім гуртком «дослідників півночі» в Архангельськ.

Там діти ходили у тундру, познайомилися з оленярами, але північного сяйва так ніхто і не побачив. Приїхавши назад у Харків, письменники написали оповідь про спільну подорож, проте невдовзі цензура викреслила з неї всі згадки про Йогансена. Це був поганий знак. І справді, невдовзі його заарештували і майже одразу розстріляли.

Літературна дискусія

Але повернімося на кілька років назад. 1925-го в українській письменницькій спільноті почалася потужна дискусія про природу і функцію літератури. Ця дискусія була вкрай необхідна партії, оскільки у владних ешелонах ніхто не знав, що робити з письменниками.

Було очевидно, як вчинити зі старою університетською інтелігенцією, а от щодо авторів не існувало жодної методологічної підказки. Ця дискусія, на жаль, дала можливість «всіх зайвих» фізично знищити, а решту – добряче налякати.

Як будується оповідання

У 1928 році під завісу дискусії, коли стало очевидно, що справжнім письменникам перемогти у ній не вдасться, Йогансен видав своєрідний підручник з художнього письма під незвичною назвою «Як будується оповідання». У першій частині подано теоретичний матеріал, а у другій автор аналізує окремі «взірцеві» зразки світової прози.

«З дурня прозаїка не буде, хай вже краще прямо вчиться на історика літератури», – саркастично зауважує у першій частині автор, і тут ображений літературознавець мав книжку відкласти. «В наших умовах мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою», – і тут вже кидає читання професійний письменник. Отже, почавши з першої частини, мало хто доходить до другої, оскільки не зауважує іронічний модус цього твору.

Проте іронія – це завжди діалог, завжди репліка у чийсь бік, камінь у чийсь город. Якщо Йогансен іронізує, то з кого? З ким він полемізує у цій незвичній для радянського читача поетиці? Для того, аби докопатися до правда, повернімося у минуле.

Як Енгельс зруйнував драму

У своїй критиці Гегеля Фрідріх Енгельс зазначив, що драма – це не оповідь про індивідуальний конфлікт, а естетичне освоєння суперечностей, які виникають між суспільними групами у процесі історичного розвитку. Діалектики не дуже розумілися на драмі, тому всіляко намагалися звернути у бік історії. Потім прийшов Лєнін, і його взагалі не цікавила поетика.

За спогадами Крупської, «Лєнін дуже любив читати […] Я бачила біля його ліжка одного разу томик Пушкіна», – тому сумнівна обізнаність вождя із літературою не викликає жодних питань. «Партийная организация и партийная литература» – основна «літературознавча» стаття «головного революціонера», де Лєнін визначає, що партійна література має три функції: агітаційну, пропагандистську й роль організатора народних мас.

Як Йогансен рятував літературу

Для інтелектуала Йогансена це, звичайно, було повною ахінеєю. Аби зруйнувати насаджену Лєніном «інструментальну» функцію літератури, він порівнює книжки з пивом, зазначаючи, що нині творчість перебуває десь посередині між різними типами побутової насолоди.

Йогансен був першим, хто, хай і у жартівливій формі, наголосив на тому, що література має насамперед розважати. Для того, аби не сперечатися з мертвим вождем напряму, автор поетики вирішив зіграти у блазня.

«Не чіпайте літературу, вона вам нічого не дасть, краще працюйте на заводі, це простіше», – читається між рядків у «Як будується оповідання». Ця книжка Йогансена – марна спроба скинути ідеологічний тягар марксизму-лєнінізму.

У другій частині для тих, хто подолав першу і не образився, Йогансен вже серйозно пояснює, як треба писати. Автор постійно покликається на формалістів, проте не цитує їх прямо, оскільки Шкловського і Тинянова вже почала цькувати влада. Так, наприклад, формалістське «очуднення» перетворилася на «оновлення» – адже навряд цензори помітили б між ними зв’язок.

Хоча книжка написана для початківців-письменників, основною метою Йогансена було відлякати і відвадити від літератури лінюхів і графоманів. Проте для тих, хто готовий наполегливо працювати, це дуже корисний порадник.

Вісім порад від Майка Йогансена молодим письменникам:

У прозі не можна піддаватися емоціям, це – для поетів.

Не варто переповідати історію так, як ти її прочитав, побачив чи почув.

Твір треба ретельно «вибудовувати», розробляти, наче інженерну конструкцію.

Звичні для читачів процеси варто описувати незвичним чином, аби читач відчув «оновлення». Нікому не цікаво, що персонаж «закурив», але цікавіше, коли він «дістав циліндричний білий предмет, підпалив його і відчув задоволення».

Оповідання – ті ж шахи. І треба виграти у читача наосліп, але так, аби сам читач лишився задоволеним.

Часто оповідання варто почати з кінця. Придумайте цікавий фінал твору, а потім поступово «розплутувати» його.

Поезія – справа темна, навчити поезії не можна.

Вдалим прийомом у творі може бути «оманливий» сюжет. Наприклад, читач весь твір чекає, що детектив почне розслідування вбивства, але цього так і не відбувається.

Підсумки

Все життя Йогансен вважав себе не так письменником, як працівником літератури, який «заповнює» текстові лакуни. Тому деякі книжки Йогансена – вдалі, інші – не дуже. Але його дитячі твори, «Подорож ученого доктора Леонардо» і «Як будується оповідання» – must read для кожного інтелектуала.

Світлини надані видавництвом Смолоскип, у якому вийшла книжка Майка Йогансена «Вибрані твори».

Ще про ЙогАнсена: http://m.tyzhden.ua/publication/149982

http://www.chytomo.com/news/majk-jogansen...