Пригадую, що мене вразили відразу кілька речей. Я на той момент прочитала досить багато нарисів Лема, з якими він регулярно виступав на сторінках польських періодичних видань, і насамперед у своїй постійній рубриці в краківському "Тигодніку Повшехним". Прочитала кільканадцять написаних ним книжок і уявляла собі Лема трохи мізантропом, іронічним, сухуватим інтелектуалом (може, за образом і подобою такого собі російського письменника-дисидента), з поривчастими рухами, з різкуватими інтонаціями etc. А Лем виявився надзвичайно затишною людиною. Він виглядав, говорив і рухався так, як дуже добрий і дуже втомлений лікар похилого віку; він ставився до нас лагідно, з деякою м'якою поблажливістю; він погоджувався говорити про себе (і це Лем, про якого я знала, що він давав інтерв'ю завжди дуже неохоче!), і навіть відповідав на запитання...

Друге, що мене вразило, — це те, наскільки болісно він відреагував на невдалу рецензію на котрусь із його книжок. Здавалося б, Лем — письменник зі світовим іменем, філософ, автор кількох тисяч фейлетонів, написаних на злобу дня, людина, іменем якої названо зірку, — Лем мав би взагалі на це не зважати. Лем не обурювався, точніше, він намагався не виявляти свого обурення. Він казав, що просто не розуміє такої критики — побудованої на підміні понять. В його оповіданні "Непереможний" дія відбувається на планеті з некробіотичною цивілізацією, що виникла внаслідок еволюції машин. І Лем торкається у творі проблеми абсолютно глобальної: чи людина з її біологічною напередзаданістю здатна розуміти і висловлювати судження про те, що суперечить її біологічному єству. Критик (вочевидь, заклопотана феміністка) дозволила собі надінтерпретацію тексту — інтерпретацію з погляду психоаналізу. Я також не розумію такої критики. Та доти думала, що такий великий письменник, як Лем, може собі дозволити не звертати на це уваги. Але, може, така людина, як Лем, просто воліє не лицемірити? Він не захотів про це промовчати — і не промовчав...

Третє, що мене вразило (хоч насправді дивно, що це мене вразило), — простір Лемового дому. Дуже приємний, дуже теплий простір, без натяку на міщанство. Багато білого — не сніжно-білого, ні. Білий колір у домі Лема був кольором ванільного морозива. Надворі — серпнева спека, у кімнаті — м'яка прохолода і легесенький запах троянд. Станіслав Лем багато усміхався. Він кілька разів сказав, що влітку вмикає телевізор тільки для того, аби подивитися актуальний випуск теленовин...

Четверте, що мене вразило, — табличка на брамі: "Увага! Дуже злі собаки". Насправді у Лема був тоді малесенький добродушний песик, а до цього маленького добродушного песика був інший маленький добродушний песик, а до того іншого — ще інший. Наскільки мені тепер відомо (бо я не втерпіла і таки запитала про це у людей, які знали Лема вже досить давно), він ніколи не мав великих і "дуже злих собак". Йому дуже подобалися такси...

І було ще щось, що мене неймовірно вразило (хоч я зрозуміла, що це вразило мене, вже значно пізніше, не того ж і навіть не наступного дня). Мені час від часу пригадувалися ці сто хвилин у просторі Станіслава Лема (якісь окремі сказані ним фрази, якісь його жести, якісь зауважені мною — звичні для нього — предмети, на які він щодня дивився, вже, може, зовсім їх не помічаючи) — і якоїсь миті я замислилася: а чому, власне, я все це постійно згадую, чому щоразу повертаюся думками у той серпневий день? Ну, так, я була учасником розмови із дуже відомою людиною. Але то була звичайна розмова. Не було сказано нічого архіважливого. І Лем був, так би мовити, "звичайною" відомою людиною. У моєму світі нічого не змінилося, принаймні на перший погляд. Щоправда, після цієї розмови мені захотілося зрозуміти й осмислити дуже багато речей, над якими до того якось не замислювалася. І те, що я намагалася зрозуміти і осмислити, на перший погляд, не було пов'язано з тим, про що говорив Станіслав Лем. І тільки значно пізніше я збагнула, що це і є харизма. Вона абсолютно невловима; просто ти дивишся на людину, наділену харизмою, — і в твоєму світі змінюється дуже багато, іноді майже все...

А ще мене вразило, що Станіслав Лем так і не отримав Нобелівської премії. З іншого боку, Джордано Бруно, який написав "Про причину, початок і єдине" та "Про нескінченність, всесвіт і світи", свого часу спалили на площі Квітів у Римі. Трохи навіть смішно про це говорити, але Джордано Бруно також був надзвичайно розумною людиною.

Єжи Яжембський в анотації до збірника Лемових есе Summa technologiae (видання 2000 р.) називає Лема "одним із найбільших письменників в історії жанру наукової фантастики", класиком і водночас найвидатнішим новатором цього жанру. З іншого боку, якраз "Суму технологій" Станіслав Лем вважав своєю найважливішою книжкою. І зовсім не випадково. Не тому, що інші книги Лема були менш цікавими, а тому, що "Сума технологій", хоч від моменту її першої публікації у 1964 р. минуло чимало часу, залишається абсолютно актуальною, хоча дійсність, витворена людиною, перевершила всі, навіть найсміливіші, очікування.

Автор розробив специфічний проект майбутнього, який мислиться як універсалія. При цьому Лем у межах пошуку спільних структур біологічної еволюції, еволюції науки й техніки, розвитку культури тощо висловив низку ідей і прогнозів, які, на мою думку, за своєю оригінальністю та влучністю цілком співвідносні з ідеями і прогнозами великого генія епохи Відродження — Леонардо да Вінчі. З іншого боку, тези, сформульовані в книзі Summa technologiae, Лем дуже послідовно втілював у своїх книгах, написаних після 1964 року. Зокрема у "Таємниці китайської кімнати", не кажучи вже про "Мегабітну бомбу" чи "Миттєвість". У певному сенсі все, про що намагався сказати Станіслав Лем у своїх книгах, написаних за останні сорок років, так чи інакше відсилає до "Суми технологій".

"Сума технологій" у своєрідний спосіб задала інтелектуальну біографію автора. Зокрема думка про те, що Розум є однією із сил природи, а не унікальною властивістю людської свідомості, присутня вже у "Пасквілі на еволюцію" (а це один із есеїв "Суми"); пізніше Лем розвиває цю думку в "Големі XIV". Вражає, що "Суму технологій" можна прочитувати як суму пророцтв, зокрема щодо створення штучного інтелекту. Вирішуючи це та інші питання, роздумуючи над тим, чим є Розум, Лем не може відмовитися від конкретної етичної настанови (до речі, один із його есеїв так і називається — "Етика технології й технологія етики"). І питання, які він формулює, а також відповіді, котрі дає на деякі з цих питань, дозволяють поставити його в один ряд із найбільшими мислителями людства.

2003 року побачила світ одна з останніх книг Станіслава Лема — "ДиЛЕМи". Це збірник коротких нарисів, причому їхня тематика є надзвичайно широкою. У них йдеться про політику, культуру, питання екології (навіть енергетики), кібернетики, генетики etc. Автор — дещо дріб'язковий, злегка скандальний раціоналіст, іронічний коментатор подій, співтворець сучасності, який водночас замислюється над вічними, універсальними питаннями. То який же він — Лем? Що з переліченого є його личинами? Що з переліченого є його справжньою іпостассю? Як далеко сягає його гра зі світом, з кожним із нас? У який спосіб встановлюються межі й правила цієї гри? І що саме є його — Лемовою — грою?

Говорячи про гру як динамічний процес творення значень у контексті творчості автора "Кіберади", "Зоряних щоденників Йона Тихого", щоразу пам'ятаючи, що письмо — гра, а гра — це радість свободи, ні на мить не можна забувати, що Лем дуже часто був надзвичайно серйозним. І ця серйозність особливо дається взнаки тоді, коли ми намагаємося звести написане ним у єдине ціле, пояснити одне через друге, розпочати свою власну гру: звести порахунки з одним Лемом заради Лема-іншого.

Хотілося б сказати про ще одне. Лемові тексти "відкриті". І як автор футурологічних есеїв, і як публіцист Лем регулярно вступав у діалог зі своїми читачами та водночас із тою "сумою" науки, культури й технології, яка "тут і тепер" становила наповнення індивідуального простору конкретної людини й універсального простору конкретної цивілізації. Водночас тексти Станіслава Лема дуже "закриті". Він не завуальовував своїх ідей, уникав будь-якої двозначності, але суспільство, яке очікує появи "бога з машини", іноді може просто не помітити приходу істинного Бога. І ось над цим Лем, як і кожен із пророків, не владний.

Лем щоразу наголошує, що не вірить у те, що світ є таким, яким його описують теологи. Але його книга "Миттєвість" (2000) сповнена такого запалу, містить так багато роздумів стосовно того, що стало початком життя на Землі, а що може стати його кінцем, що принаймні тематично і настроєво вона дуже близька до релігійних текстів. (Але, можливо, я піддалася спокусі і вгледіла присутність Бога там, де Лемові йдеться зовсім не про це. Може, я просто не зрозуміла цієї книги... Мабуть, я мушу зробити ще одне застереження. Сказане у попередньому абзаці про Бога і пророка — метафора. Лем завжди говорив, що він є агностиком. Нота бене.).

Читання Лема не є запорукою мислення разом із Лемом і на його умовах, але воно є запорукою мислення як такого. Творчість Лема стає шляхом до болісного усвідомлення того, що сума технологій не є панацеєю; що світ не є театром, бо те, що ми сприймаємо як декорації, декораціями не є.

Наостанку хочу сказати ще кілька слів — про Лема і Україну. І вужче — про Лема та Львів.

Кілька років тому цей автор прийшов до українського читача, прийшов удруге. Перекладено кілька його книжок, перекладатимуть і наступні. Наші помилки, якщо йдеться про Лема, неминучі; у певному сенсі вони неуникненні. Але ми не маємо права на стереотипи. А вони вже почали формуватися. Один із них стосується фактів, наведених у "Високому Замку". Лем жив у Львові не лише на вул. Браєровській (нині Лепкого). Він також мешкав на вул. Бернштейна, потім його батьки переселилися на Знесіння. На вул. Зеленій, неподалік Погулянки, Лем прожив останні місяці німецької окупації...

Є тільки один шлях боротися зі стереотипами, і шлях цей — шляхетний. Чому б не створити у Львові музей Станіслава Лема? У Львові — у його і нашому місті... Адже Львів, як відомо, ЛЕМберг. І цим усе сказано.

http://postup.brama.com/usual.php?what=51...