ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………..

13

ВСТУП…………………………………………………………………………

14

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА, ІСТОРІОГРАФІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ…………………………

19

1.1. Джерела до реконструкції інтелектуальної біографії Докії Гуменної.

19

1.2. Історіографія проблеми, методологія та методи дослідження………

31

РОЗДІЛ 2. ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ДОКІЇ ГУМЕННОЇ В УМОВАХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ 1920-х – СЕРЕДИНИ 1940-х рр. ………………………………………………………………….

45

2.1. Формування особистості та історичних зацікавлень майбутньої письменниці……………………………………………………………………

545

2.2. Докія Гуменна в колах творчої та наукової інтелігенції в Радянській Україні 1920-х років – 1941 р. ……………………………………………

555

2.3. Життя, професійна діяльність та літературна творчість Докії Гуменної у роки нацистської окупації України (1941 – 1944 рр.)………….

770

РОЗДІЛ 3. ДОКІЯ ГУМЕННА В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ ……………………………

886

3.1. Період Ді-пі в інтелектуальній біографії письменниці (1944 – 1950 рр.)…… …………………………………………………………………..

886

3.2. Творче життя та організаційно-літературна діяльність Докії Гуменної у США (1950 – 1996 рр.)………………………………………………………

995

3.3. Актуальні проблеми української діаспори другої половини ХХ ст. у рецепції Докії Гуменної: збереження національної ідентичності, суспільно-політичні орієнтири, зв’язки з Батьківщиною…………………...

1

1109

РОЗДІЛ 4. ІСТОРИЧНІ ПОГЛЯДИ ДОКІЇ ГУМЕННОЇ ТА ЇХ ХУДОЖНЄ ВІДОБРАЖЕННЯ В ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ………...

1126

4.1. Теоретичні підвалини історичних поглядів та міфотворчості письменниці……………………………………………………………………

1126

4.2. Давня історія України в інтелектуальній спадщині Докії Гуменної…..

141

4.3. Історія українського народу Новітньої доби та перспективні тенденції цивілізаційного розвитку України в інтерпретаціях інтелектуалки…………………………………………………………………..

1

1152

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..

166

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………

171

ДОДАТКИ……………………………………………………………………

197

АНОТАЦІЯ

Сачко Д. В. Докія Гуменна: інтелектуальна біографія. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни, підготована в Херсонському державному університеті. Захист здійснюється в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка. Дрогобич, 2018 р.

Дисертація присвячена реконструкції інтелектуальної біографії української письменниці Д. Гуменної (1904 – 1996). Висвітлено основні етапи життя і літературної діяльності в контексті подій вітчизняної та світової історії. Простежено зміну світоглядних позицій письменниці. Проаналізовано її місце в радянському літературному процесі 1920 – 1930-х рр. Охарактеризовано особливості побутового життя та творчої діяльності письменниці в таборах для переміщених осіб у Європі та США. Визначено джерельну базу та концептуальні основи історичних студій Д. Гуменної. Стверджено, що в центрі історіософії письменниці центральне місце займає ідея тотемного минулого українського народу та гендерне питання. Окреслено особливості міфотворчості письменниці, її історичні погляди, особливості відтворення нею художніми засобами давньої історії України, радянської та діаспорної дійсності (протягом ХХ століття).

У першому розділі встановлено репрезентативність джерельної бази, охарактеризовано основні етапи в історіографії дослідження, визначено теоретико-методологічні засади написання інтелектуальної біографії письменниці.

У підрозділі 1.1 систематизовано джерельну базу дослідження та проаналізовано основні опубліковані та неопубліковані джерельні комплекси. У дисертації використано матеріали семи архівосховищ України (м. Київ). Запропоновано таку видову класифікацію джерел: І) документальні джерела, що засвідчують основні події життя, творчої, професійної та громадської діяльності;

ІІ) джерела особового походження – мемуари, щоденники і листування; ІІІ) художні твори Д. Гуменної; ІV) матеріали періодики представлені переважно у формі рецензій або оглядів, що відображають рефлексію читацької аудиторії в українській діаспорі на художній доробок Д. Гуменної; V) матеріали та офіційна звітність археологічної (1938) та фольклористичної (1939) експедицій, у яких письменниця брала участь; VІ) підготовчі матеріали до літературних творів, у тому числі опрацювання наукових праць з історії й археології України, світової міфології. У підрозділі 1.2 визначено сучасний стан дослідження життя та творчої діяльності Д. Гуменної в історіографії та літературознавстві, охарактеризовано теоретично-методологічне підґрунтя дисертаційного дослідження. Враховуючи міждисциплінарність роботи, історіографічна база дослідження включає дві тематичні складові: наукові розвідки літературознавчо-мовознавчого та історико-історіографічного характеру. Історію дослідження життя та творчої діяльності Д. Гуменної умовно можна поділити на два етапи: перший – прижиттєвий, який співвідноситься із її літературно-організаційною діяльністю і представлений переважно рецензіями на її твори; другий – актуальний (після смерті письменниці у 1996 р.), який характеризується посиленням суспільного та наукового інтересу до її творчості (серед літературознавців) у незалежній Україні і виводить дослідження проблематики на фаховий рівень. У роботі було також застосовано мережевий та ґендерний підхід.

У другому розділі окреслено основні віхи становлення особистості письменниці, життя та сфери її професійної діяльності протягом 1920-х – на початку 1940-х рр. та в часи нацистського режиму. У підрозділі 2.1 висвітлено ранні етапи біографії, соціальне походження, освіту, чинники формування національної свідомості, літературного хисту та інтересу до історії. Показано родинне коло та роль традиційного виховання у формуванні світогляду Д. Гуменної. Докладно висвітлено перші роки її навчання в інституті. Підрозділ 2.2 висвітлює життя, професійну діяльність, еволюцію літературних та наукових зацікавлень, коло спілкування письменниці за радянського режиму. Охарактеризовано середовище творчої інтелігенції, літературні течії та

письменницькі організації, літературні дискусії часів політики коренізації. Проаналізовано твори Д. Гуменної, присвячені актуальним проблемам соціалістичного будівництва (1924 – 1931), а також її членства в Спілці селянських письменників «Плуг». У підрозділі 2.3 показано, життя та діяльність письменниці у роки нацистської окупації Києва, коли вона намагалася бути активною учасницею українського культурного життя, реалізуватись як письменниця. Визначено особливості співпраці із Спілкою українських письменників, створеною похідною групою ОУН(м), її літературне оточення у Києві та Львові протягом Німецько-радянської війни (1941–1945 рр.).

Третій розділ присвячено розквіту творчого потенціалу, літературному доробоку письменниці, його презентації, літературно-організаційну та видавничу діяльність таборового періоду і в США. Підрозділ 3.1 відтворює перебіг подій життя, творчості, громадської діяльності Д. Гуменної у специфічних умовах Ді-пі. Окрему увагу приділено її членству в Мистецькому українському русі (МУР) в Баварії (склад правління – У. Самчук, Ю. Шерех, І. Багряний, Ю. Косач, Б. Подоляк, В. Петров) (1945 – 1949). Визначено роль Д. Гуменної у роботі журналу «Керма». Проаналізовано творчі контакти письменниці із археологами П. Курінним та Н. Кордиш, Л. Дражевською. У підрозділі 3.2 відтворено спосіб життя, літературний доробок та проблеми видання творів письменниці, її роль у роботі Об’єднання українських письменників «Слово» та її спогади про його членів. У підрозділі 3.3 охарактеризовано строкате українське інтелектуальне середовище в Західній Європі та Америці та місце в ньому Д. Гуменної, зміни пріоритетів молодшого покоління: зсув у системі цінностей від національних до матеріальних, підтримка національної єдності, культури та віри. Висвітлено спроби налагодження зв’язків Д. Гуменної із родиною та колегами з України після проголошення її незалежності.

В четвертому розділі аналізовано загальнотеоретичні засади історичних поглядів письменниці та їх літературно-художнього відображення, а також практичне висвітлення конкретно-історичних сюжетів української історії. У підрозділі 4.1 визначено концептуальні засади історичних студій Д. Гуменної та їх

роль у створенні «національного міфу». Досліджено авторське бачення рушійних сил розвитку українського народу та внутрішніх причин збереження його самобутності. Показано вплив досліджень міфології народів світу та філософсько-психологічних вчень Дж. Кемпбелла, Дж. Фрезера, К. Юнга на усталення історіософських поглядів Д. Гуменної. У підрозділі 4.2 розглянуто особливості авторського бачення давньої історії України та походження українського народу. Окреслено коло джерел для реконструкції поглядів Д. Гуменної на окремі епохи давньої історії України. Осмислено наукове підґрунтя формування уявлень Д. Гуменної: опрацювання письменницею наукових текстів В. Даниленка, Т. Пассек, В. Петрова, П. Єфименка, А. Потебні, М. Сумцова, С. Бібікова, І. Шовкопляса, Б. Гракова та ін., низки історичних, етнографічних, лінгвістичних джерел. Визначено низький рівень фаховості історичних студій Д. Гуменної, що пояснюється відсутністю відповідної підготовки авторки, обмеженим доступом до актуальних досліджень, свідомою вибірковістю і поверховими аналогіями заради обґрунтування давності українського народу та паритетності його історичних надбань з великими цивілізаціями.

Підрозділ 4.3 присвячений аналізу особливостей художнього висвітлення Д. Гуменною трагічних подій новітньої української історії та її прогностичного бачення майбутнього України: перші спроби колективізації кінця 1920-х рр., психологічну деформацію особистості та репресії за тоталітарного режиму, період нацистської окупації України. Визначено погляд письменниці на перспективи України у майбутньому Європи.

Статті у фахових виданнях України

1. Сачко Д. В. Докія Гуменна – співзасновниця Організації українських письменників «Слово». Scriptorium nostrum. 2018. № 1. С. 122-131.

2. Сачко Д. В. Ідея об’єднаної Європи у поглядах Докії Гуменної. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки». Харків. 2017. Вип. 25. С. 120-125.

3. Сачко Д. В. Творча та громадська діяльність Є.К. Гуменної за нацистського режиму у Києві (1941 – 1943 рр.). Література та культура Полісся. 2017. Вип. 87. С. 55-164.

4. Сачко Д. В. Участь Докії Гуменної у трипільській експедиції Державної академії історії матеріальної культури на поселенні Коломийщина І. Scriptorium Nostrum. 2017. № 2 (8). С. 295-302.

5. Сачко Д. В. Скіфська проблематика у творчості Докії Гуменної. Scriptorium Nostrum. 2017. № 1 (7). С. 38-49.

Статті в закордонних виданнях

6. Сачко Д. В. Творча та громадська діяльність Є. К. Гуменної в умовах розвитку українського літературного процесу в еміграції (1944 – 1950 рр.). Rozdroza. Europa srodkowa i wschodnia w historii i historiach historykow. Czestochowa-Human-Poznan. 2018. С. 235-245.

Статті у збірниках наукових праць і матеріалах конференцій

7. Сачко Д. В. Формування особистості та історичних зацікавлень Докії Гуменної. Scriptorium Nostrum. 2016. № 1 (4). С. 59-67.

8. Сачко Д. В. «Листи із Степової України» Докії Гуменної. Scriptorium nostrum. 2015. № 3. С. 259-265.

9. Сачко Д. В. Докія Гуменна: життя радянської студентки 1920-х рр. (за матеріалами художніх творів та спогадів письменниці). Scriptorium Nostrum. 2014. № 1. С. 87-197.

10. Сачко Д. В. Докія Гуменна про місце України на політичній карті об’єднаної Європи. Історико-краєзнавчі дослідження: традиції та інновації: матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції. У 2-х частинах. Частина ІІ. Суми, 2016. – С. 213-215.

11. Сачко Д. В. Роман «Діти Чумацького Шляху» як джерело до інтелектуальної біографії Докії Гуменної. Спадщина Д.І. Багалія в контексті сучасності. Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції «Теоретичні та прикладні аспекти біографістики». Харків. 2018. С. 134-143.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АРА – Американська організація надання допомоги голодуючим.

ВАПЛІТЕ – Вільна академія пролетарської літератури.

ВУСПП – Всеукраїнська спілка пролетарських письменників.

ВРФТ ІЛ НАНУ – Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (м. Київ).

ДАІМК СРСР – Державна академія історії матеріальної культури СРСР.

ДАКО – Державний архів Київської області.

ІА АН УРСР – Інститут археології АН УРСР.

ІА НАНУ – Інститут археології НАН України

ІІМК АН УРСР – Інститут історії матеріальної культури АН УРСР.

ІЛУ НАНУ – Інститут літератури України ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

ІМФЕ НАНУ – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України.

КІНО – Київського Інститут Народної Освіти.

КМУ – Київська міська управа.

КПОПУЧ – Комітет поліпшення побуту учнів.

МАРС – Майстерня революційного слова.

МУР – Мистецький український рух.

НА ІА НАНУ – Науковий архів Інституту археології НАНУ.

НАФРФ ІМФЕ НАНУ – Наукові архівні фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України (м. Київ).

НТШ – Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

ОУП «Слово» – Об’єднання українських письменників «Слово».

СКВУ – Світовий Конгрес Вільних Українців.

СУП – Спілка українських письменників.

УВАН – Українська Вільна Академія Наук.

УВУ – Український вільний університет.

ЦДАЗУ – Центральний державний архів зарубіжної україніки (м. Київ).

ЦДАМЛМУ – Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України (м. Київ).

УГВР– «Українська головна визвольна рада».

УКК – Український крайовий комітет (м. Львів).

УНРРА – Адміністрації Організації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови.

УЦК – Український Центральний Комітет (м. Краків).

ВСТУП

Актуальність теми. Процес глобалізації торкнувся всіх сфер життя сучасної людини. На наших очах формується єдиний інформаційний, культурний, науковий простір. Інтеграційні процеси піднімають питання збереження національної пам’яті та самобутності народів, їх духовно-інтелектуальних надбань, а також персональної індивідуальності людини в сучасному світі, а відтак і пошуку нових підходів до розуміння минулого.

В останні десятиліття спостерігається переосмислення предметного поля інтелектуальної історії – від вивчення історії ідей до дослідження інтелектуальної діяльності і процесів у їх соціокультурному контексті. Антропологічним виміром інтелектуальної історії постає «історія інтелектуалів», що ставить у центр уваги самих мислителів та їх міжособистісні зв’язки. Це породило новий жанр історичного знання – «інтелектуальна біографія».

Перспектива розвитку української національної держави серед іншого залежить і від репрезентації на загальноцивілізаційному тлі своєї історичної, зокрема інтелектуальної спадщини. Поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., втрата державності призвели в подальшому до зменшення ролі українських політичних еліт у збереженні національної культури та ідентичності. Цей обов’язок перебрала на себе творча й наукова інтелігенція як у Радянському Союзі, так і в еміграції. Серед української інтелектуальної еліти ХХ століття виділяються й жіночі постаті – науковців (Н. Полонська-Василенко, К. Грушевська, О. Єфименко, Н. Степанів), письменниць (О. Кобилянська, О. Теліга, Л. Костенко), майстринь художнього мистецтва (О. Петрусенко, К. Білокур, М. Приймаченко, А. Горська) та ін.

Недостатньо вивченими залишаються життя і творчість представниць творчої інтелігенції в діаспорі – Е. Андрієвської, Г. Журби, Л. Дражевської, Г. Черінь та інших. Серед останніх особливою оригінальністю творчого доробку позначена постать Д. Гуменної (1904 – 1996) – української письменниці, авторки численних художніх праць з історичної тематики, учасниці організацій

українських письменників «Плуг», Український Мистецький Рух, «Слово». Сенс свого життя вона вбачала в поширенні засобами художньої літератури знань про давність і самодостатність українського народу, ґрунтування його права на незалежний статус у колі європейських держав.

Д. Гуменна прожила довге життя, була безпосередньою учасницею літературного процесу та очевидицею подій, що відбувалися в інтелектуальному середовищі Радянської України 1920-х – початку 1940-х рр., української діаспори Європи та Північної Америки у воєнні та повоєнні роки. Письменниця мала широкі наукові зацікавлення, багато знайомств у літературних колах і серед учених-гуманітаріїв. Відтворення інтелектуальної біографії Д. Гуменної надає можливість не тільки актуалізувати її постать та творчий доробок у сучасній історіографії, а й глибше зрозуміти духовний, соціокультурний та інтелектуальний виміри вітчизняної історії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалось у межах науково-дослідницької проблематики кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного університету, одним із напрямів якої є тема «Інтелектуальна історія України ХІХ – ХХ ст. та форми її презентації» (номер державної реєстрації 0116U005126).

Об’єктом дослідження є життя та творчість Д. Гуменної в контексті суспільно-політичних і геополітичних трансформацій, змін у соціокультурному та інтелектуальному середовищі в Україні та світі впродовж ХХ століття.

Предметом дослідження є інтелектуальна біографія Д. Гуменної, що передбачає висвітлення всіх напрямків творчої діяльності, їх умов, форм і результатів, а також їх суспільного сприйняття.

Мета дослідження полягає в реконструкції складових інтелектуальної біографії Д. Гуменної та художньо-літературного відображення її історичних поглядів у широкому контексті розвитку української гуманітаристики ХХ ст.

Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:

– визначити специфіку джерельної бази та стан наукового дослідження

проблеми, обґрунтувати теоретико-методологічні засади інтелектуальної біографії Д. Гуменної;

– виділити основні чинники становлення особистості, формування світогляду та історичних зацікавлень майбутньої письменниці;

– показати зв’язки інтелектуалки з представниками творчої та наукової інтелігенції, визначити її місце в літературному процесі 1920-х – 1930-х рр. у Радянській Україні;

– схарактеризувати умови життя й основні напрямки трудової діяльності та літературної творчості Д. Гуменної в роки нацистської окупації України;

– простежити основні віхи творчого життя й літературно-організаційної діяльності Д. Гуменної у таборах для переміщених осіб (Ді-пі) та в США;

– представити актуальні проблеми національного життя української діаспори другої половини ХХ ст. у рецепції письменниці як складову її інтелектуальної біографії;

– розкрити теоретичні підвалини та історико-наукове підґрунтя міфотворчості письменниці;

– реконструювати погляди Д. Гуменної на давню історію України;

– з’ясувати особливості бачення Д. Гуменною новітньої доби історії українського народу та перспектив його цивілізаційного розвитку.

Хронологічні межі дослідження насамперед визначаються роками життя Д. Гуменної – 1904-1996 рр. Але, зважаючи на історіографічний характер роботи та актуалізацію праць письменниці, верхня хронологічна межа зазнає розширення до сьогодення, що дає змогу визначити місце та значення доробку письменниці в українському інтелектуальному просторі впродовж ХХ – початку ХХІ ст.

Географічні рамки дослідження охоплюють практично всю територію України, зокрема основні осередки інтелектуального життя та історично-знакові міста (Київ, Харків, Одеса, Львів, Дніпропетровськ (зараз – Дніпро), Запоріжжя та ін.), територію Рейху (зараз – Австрія та ФРН), США (м. Нью-Йорк). Письменниця також здійснювала тривалі подорожі до Туркменської РСР, Канади та мандрувала територією США.

Наукова новизна роботи. Уперше в українській історіографії на рівні дисертаційного дослідження з використанням широкого кола різноманітних джерел реконструйовано інтелектуальну біографію Д. Гуменної та виокремлено її етапи.

Представлено образ Д. Гуменної як інтелектуала-гуманітарія, письменниці з широкими історичними зацікавленнями в контексті суспільно-політичних трансформацій та змін у соціокультурному й інтелектуальному середовищі.

Відтворено специфічні механізми рецепції науково-історичних знань у її художніх творах, продемонстровано свідоме використання письменницею наукового й художнього образів давньої та новітньої історії України у створенні «національного міфу».

Складено найбільш повну біографію Д. Гуменної, окремі епізоди життя та діяльності якої в гуманітаристиці висвітлені вперше (зокрема перебування в таборах для переміщених осіб і в США).

Уведено до наукового обігу широке коло джерел з архівних зібрань України, републіковано частину публіцистичних праць письменниці 1928 р. із правками та доповненнями, свого часу вилучених радянською цензурою. Складено найбільш повну бібліографію опублікованих і неопублікованих робіт Д. Гуменної.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його зміст, основні положення та висновки можуть бути використані під час підготовки курсів з української історії та історіографії, укладання бібліографічних покажчиків і в подальших студіях з історії української діаспори, історії літератури.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного університету, висвітлювалися у доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції «Херсонщина у контексті соціокультурної історії України» (Херсон, 2014); ІІ Міжнародній науковій конференції «Історико-краєзнавчі дослідження:

традиції та новації» (Суми, 2016); ІІ Міжнародній науковій конференції «Україна і США: досвід та перспективи співпраці: традиції та новації» (Київ, 2017); Всеукраїнській науковій конференції «Україна і українці в світових війнах ХХ століття» (Умань, 2014); ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Філософські проблеми сучасності» (Херсон, 2015); Всеукраїнській науковій конференції «Історія Степової України ХVІІ – ХХ століття» (Запоріжжя, 2016); VІІІ, ІХ Новицьких читаннях (Запоріжжя, 2016, 2017); ІІ Всеукраїнській конференції «Теоретичні та прикладні аспекти біографістики» (до 160-річчя від дня народження Д. І. Багалія) (Харків, 2017); VІІ Всеукраїнській краєзнавчій конференції «Важкий шлях до свободи: сучасний погляд на події та долі людей Придніпров’я (1917 – 1991 рр.)» (Дніпро, 2018).

Публікації. Головні результати дослідження відображено в 11 наукових роботах, зокрема в 5 статтях, опублікованих у фахових виданнях України, 1 – у закордонному, а також 4 статті та 1 тези у збірниках наукових праць і матеріалах конференцій.

Структура роботи відповідає поставленій меті та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, 11 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (354 позиції) та додатків (6). Основний текст становить 170 сторінок. Загальний обсяг рукопису – 224 сторінки.

РОЗДІЛ 1 ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА, ІСТОРІОГРАФІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Джерела до реконструкції інтелектуальної біографії Докії Гуменної

Мета і завдання дослідження зумовили специфіку джерельної бази щодо реконструкції інтелектуальної біографії непересічної постаті української гуманітаристики Докії Гуменної. Вона складається з комплексу історіографічних, історичних джерел і літературних творів, що дозволяє узагальнити життя, творчість та історичні погляди письменниці.

За формальною ознакою комплекс актуалізованих джерел поділяється на архівні та опубліковані. У роботі використовувалися матеріали семи архівосховищ України, локалізовані в Києві.

Колекція Докії Гуменної в Національному музеї літератури України представлена офіційними документами, що засвідчують результати навчання та трудову діяльність письменниці, чотирма щоденниками довоєнного часу, фотокартками, листами, чернетками її художніх творів і неопублікованою роботою «Маленький всесвіт та безмежна Я».

Архів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтв України (далі – ЦДАМЛМ України) (Ф. 1301. Черінь Ганна Іванівна, Ф. 1398. Віта Вікторія Антонівна) та Центрального державного архіву зарубіжної україніки (далі – ЦДАЗУ) (Ф. 22. Черінь Ганна Іванівна) зберігають особисті фонди українських письменниць, в епістолярній спадщині яких збереглися згадки та характеристики Докії Гуменної.

Науковий архівний фонд рукописів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України містить рукопис-звіт фольклористичній експедиції, в якій брала участь Докія Гуменна, – «Матеріали експедиції до Одеської області в травні-червні 1939 р.» (ф. 8. Інститут українського фольклору АН УРСР).

В Архіві відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури

України ім. Т.Г. Шевченка НАН України створено особистий фонд Гуменної Докії Кузьмівни (1904-1996 рр.) (ф. 234), який складають щоденники, мемуари, листи, неопубліковані роботи Д. Гуменної («Тайнопис кам’яної книги», «Данапріс») та їх чернетки. Крім того, особисті фонди У.О. Самчука (ф. 195), та Ю.А. Лавріненка (ф. 215) містять колекції листів, які презентують переписку з письменницею, та листи до третіх осіб, що містять згадки про письменницю.

Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України зберігає офіційну документацію та звіти археологічної Трипільської експедиції (1937-1939 рр.) Інституту історії матеріальної культури Інституту археології УРСР, в якій вона працювала 1938 року (ф. ІІМК / Трипільська експедиція (1934-1936 рр.), ф. ІА / Трипільська експедиція).

У Державному архіві Київської області зберігається документація про роботу Докії Гуменної в Музеї-архіві Переходової доби в роки нацистської окупації, а саме «Книга наказів 1942 р.» (Р–2412 Музей-архів Переходової доби).

В останні роки життя письменниця особисто скопіювала машинопис своїх мемуарів (чотири екземпляри) та передрукувала оригінали рукописних щоденників (два екземпляри). Копії мемуарів та передрукованих щоденників вона передала в подарунок незалежній Україні через українського літературознавця О. Зінкевича. Зараз вони зберігаються в Архіві відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури України ім. Т.Г.Шевченка НАН України, складаючи основу її особового фонду.

Особистий архів (оригінали щоденників, мемуарів та окремі листи) за заповітом письменниці із накладанням обмежень на відкриття зберігаються в архіві Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку.

Опублікованими є основні праці Гуменної з его-джерел – два томи спогадів «Дар Евдотеї» [84] та окремі епістолярії [116; 117]. На сучасному етапі в Україні здійснено перевидання окремих її праць («Благослови, Мати!» [79], «Хрещатий Яр» [114], «Листи із Степової України» [97]). Окремі згадки про письменницю зустрічаємо в широковідомих мемуарах визначних постатей діаспори Г. Костюка та Ю. Шереха, а також в епістолярії української еміграції.

Історіографічний характер дослідження зумовив застосування такої прикладної класифікації джерел: І) документальні джерела; ІІ) джерела особового походження – мемуари, щоденники, листування тощо; ІІІ) художні твори Докії Гуменної; ІV) матеріали періодики, зокрема наукової; V) матеріали та офіційна звітність археологічних і фольклористичних експедицій, у яких письменниця брала участь; VI) підготовчі матеріали до написання літературних творів, зокрема опрацювання наукової літератури.

До першої групи джерел належать матеріали, що дозволяють відтворити основні віхи життя та діяльності письменниці. Серед цієї групи можна виділити документи, що засвідчують основні події її індивідуальної та професійної біографії: освіту Докії Гуменної, зокрема свідоцтва про закінчення Жашківського двокласного сільського училища, Ставищанської педагогічної школи, Державних курсів стенографії та машинопису; членство у професійних об’єднаннях письменників «Плуг», МУР та «Слово» (посвідчення, офіційна документація, статутні та програмні документи); її трудову діяльність, зокрема трудові списки, довідки Гуменної Євдокії Кузьмівни, а також довідки, видані різними установами, що підтверджують місце роботи письменниці впродовж 1930-х років та в окупованому Києві.

Для розширення уявлення про особливості світогляду письменниці, становлення її історичних поглядів, епізодів особистого життя, емоційних переживань, реакцій на суспільно-історичні зміни важливою є друга група джерел. Традиційно та справедливо вадою его-джерел вважається її суб’єктивність. Потрібно враховувати такі чинники: особливості пам`яті та індивідуального психічного складу, вплив умов епох, у яких писалися спогади. Також можливе штучне суб’єктивне «конструювання» автором самого себе, пошук рушійних чинників тощо.

Однак, на думку Л. Репіної, такі матеріали є дуже важливими для розуміння зв’язку між життям та творчістю особистості, психологічною та інтелектуальною сферами, саме в его-джерелах персонаж постає не ізольовано, а взаємодіючи з іншими людьми, зі своїм соціальним оточенням, зі світом у найрізноманітніших

його проявах, з культурними та інтелектуальними традиціями. І без аналізу цієї взаємодії не є можливою персональна історія («історія одного життя»)[256, с. 444].

Его-джерела Д. Гуменної представлені щоденниками, мемуарами й листуванням. Насамперед слід відзначити спогади «Іспит пам’яті» і «Дар Евдотеї», написані упродовж 1960-1974 років. Рукопис складається з 9 книг (12 частин).

Частково ці спогади були опубліковані після смерті письменниці під назвою «Дар Евдотеї Іспит пам’яті. Книга 1» (2004 р.) (відповідно сюди ввійшли перші дві книги рукопису, вступна стаття журналіста І. Пепи, післяслово історика-краєзнавця С. Горошка). У них письменниця докладно розкрила своє походження, ранній період життя, особливості навчання в початковій та середній школах, гімназії. Значну увагу приділено студентським рокам і першим спробам літературної діяльності. На тлі особистого життя письменниця відтворила широкий історичний контекст: особливості літературного життя 1920-1930-х років, побуту радянського населення, деякі соціально-економічні перетворення в країні.

Наступні за хронологією сім неопублікованих книг спогадів письменниці охоплюють період нацистської окупації України, життя в еміграції до 1980-х років. Поділ на книги та їх внутрішня структура типові, за хронологічно-тематичним принципом викладу: «Іспит пам’яті. Перша серія – (Європа). Смерч. Частина VII. Не на Схід, а на Захід. Частина VIIІ», «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Хапайся за вітер…. Частина І. Загнуздана неможливість. Частина ІІ», «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Шляхетна фікція. Частина ІII», «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Ізоляція. Частина IV. Пустеля. Частина V», «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Кольорова терапія. Частина VI. Змаг Опіки з Долею. Частина VІІ» , «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Я мушу. Частина VІІI. Чи ти працюєш? Частина ІХ», «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Добра Богиня Вода. Частина Х», «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Чорторіки. Частина ХІ. Та й о! Програма. Частина ХІІ». Виклад

спогадів авторкою послідовний, усі частини мають авторські назви, до кожного з них додається анотований зміст роботи [62-70].

Досить оригінальними є щоденники Докії Гуменної. Письменниця вела щоденникові записи зі шкільних років, однак значна частина з них не збереглись, а саме радянського, окупаційного та перших років емігрантського періоду. Існування таких щоденників, крім свідчення самої авторки, доводить співставлення текстів мемуарів і власне щоденників, що збереглись. Безперечно, базу для написання мемуарів склали саме щоденники. Окрім жанрово-видової відмінності, мемуари подають широкий зовнішній, соціокультурний контекст через події її індивідуальної біографії, у щоденниках авторка концентрується на внутрішніх переживаннях, викликаних зовнішнім впливом.

З довоєнних років збереглись лише окремі щоденники Докії Гуменної. Вони становлять собою чотири робочі загальні зошити пожовклого кольору. Текст написано рукописним чорнилом, нумерація сторінок відсутня, записи хаотичні. Зошит № 1 (48 арк.), датований 16 липня 1938 р. – 12 серпня 1938 р. та присвячений участі письменниці в археологічній експедиції; зошити №2 (46 арк.) 9 жовтня 1939 р. – 16 листопада 1939 р., № 3 (38 арк.) 15 січня 1940 р. – 20 лютого 1940 р., № 4 (25 акр.) 19 березня 1941 р. – 9 травня 1941 р. містять особисті записи письменниці, а також конспекти наукових робіт Л. Л.-Брюля, Д. Фрезера, Ф. Ніцше, Л. Моргана та інших (зберігаються в Національному музеї літератури України (Р-2278, Р-2279, Р-2280, Р-2281)) [8-11].

Щоденники 1948-1984 рр., складенні в роки еміграції, є багатим джерелом світобачення та його перетворень упродовж життя Д. Гуменної. Вони наповнені особистими переживаннями та роздумами над процесом творчої, громадсько-організаційної, професійної діяльності, її взаємовідносин з емігрантськими літературними та науковими колами (автор користувалась копією, що зберігається в Інституті літератури України ім. Т.Г. Шевченка НАН України) [48-61].

У машинописі щоденників містяться правки та пояснення авторки, зроблені власноруч. Нерозбірливі фрагменти тексту оригіналу Докія Гуменна не включала

в передрук, про що робила відповідні позначки. Тому немає гарантії повного ототожнення тексту копії з оригіналом.

Машинопис розбитий на частини, що відповідають окремим зошитам за роками. Нумерація подвійна: щоденники мають наскрізну нумерацію, а також кожен зошит окремо. До зв’язки зошитів авторкою додано зміст.

Щоденник «5 зв’язка» (зошити 20, 21, 22, 23, 24) датовано 19 березня 1948 р. – 28 березня 1950 р., 111 арк., містить записи про життя у таборах для переміщених осіб, особисті переживання та враження від таборового життя; про підготовку до виїзду до США; роздуми про історію, археологічні культури, нищення цивілізацій. Щоденник «6 зв’язка» (зошити 25, 26, 27, 28, 29) датовано 9 червня 1950 р. – 10 грудня 1952 р., 110 арк. Присвячено першим рокам життя в США: пошуку житла та роботи, першим спробам видання власних книжок. Щоденник «7 зв’язка» (зошити 30, 31, 32, 33) датовано 20 грудня 1952 р. – 16 травня 1954 р., 111 арк. Наповнений він роздумами про особисте життя, філософськими міркуваннями про історію та археологію України, магію, сенс власного життя, важкі взаємовідносини з довколишнім оточенням. Щоденник «8 зв’язка» (зошити 34, 35, 36, 37) датовано 18 травня 1954 р. – 22 лютого 1956 р., 110 арк. Присвячено його роздумам про становище жінки в сучасному їй світі, місце людини на Землі, враження від діяльності ОУП «Слово» та поїздки до Канади. Щоденник «10 зв’язка» (зошити 40, 41, 42) датується 28 червня 1957 р. – 19 червня 1958 р., 118 арк., а Щоденник «11 зв’язка» (зошити 43, 44, 45) – 12 червня 1958 р. – 25 липня 1959 р., 104 арк., Щоденник «14 зв’язка» (зошити 52, 53) датовано 28 січня 1964 р. – 2 грудня 1967 р., 107 арк. Вони наповнені переважно особистими переживаннями та роздумами про сенс буття, важкість переживання самотності, захоплення теоріями позитивного мислення, самовдосконалення й самодисципліни. Щоденник «15 зв’язка» (зошити 54, 55) датовано 9 червня 1968 р. – 27 вересня 1972 р., 104 арк. Присвячено його роздумам про українців за межами України, про діяльність ОУП «Слово» та критиці його учасниками творчості авторки, роздумам про сенс життя людини та можливості виживання в ньому, осмисленню природи моралі. Щоденник

«16 зв’язка» (зошити 56, 57) датовано 6 жовтня 1972 р. 12 грудня 1977 р., 112 арк. Наповнений він роздумами про всесвітню історію, теорію походження слов’ян. Щоденник «17 зв’язка» (зошити 58, 59) датовано 12 грудня 1977 р. – 21 березня 1980 р., 119 арк., Щоденник «18 зв’язка» (зошити 60, 61) датовано 23 березня 1980 р. – 29 червня 1982 р., 104 арк., Щоденник («19 зв’язка» зошити 62, 63, 64) датовано 5 серпня 1982 р. – 10 грудня 1984 р., 126 арк. Вони присвячені особистим переживанням, депресивному становищу, що змінюється сплеском потреби в діяльності, розмірковуванням про підсвідомість людини, її релігійність, місце України в світі та її приналежність до індоєвропейського світу, лінгвістичним і гендерним студіям письменниці.

Щоденники переважно містять опис особистих переживань письменниці, філософські роздуми, ідеї пошуку свого місця в світі, сни та скарги на самотність, про нерозуміння з боку довколишніх і неприйняття її рефлексій. Важливо, що виклад деяких епізодів життя радянської доби органічно поєднано з актуальними питаннями життя української еміграції. Таким чином авторка заповнює прогалини реконструкції інтелектуальної біографії відповідного періоду.

Окремо слід виділити епістолярну спадщину Докії Гуменної. Неопубліковані листи [12-22; 23-30; 32-47] письменниці зберігаються в архіві Відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури України ім. Т.Г.Шевченка НАН України (ф. 234. Гуменна Докія Кузьмівна (1904 – 1996); ф.195. Самчук Улас Олексійович (1905 – 1987), ф. 215 Лавріненко Юрій Андріанович (1905 – 1987)); Національного музею літератури України, куди були передані її листи внучатим племінником Євгеном Безносюком. Річ у тім, що Докія Гуменна вела широку переписку з колегами МУРу, переважно з Ю. Лавріненком та У. Самчуком.

Для відтворення широкого історичного та соціокультурного контексту Радянської України 1920-х років залучено мемуари В. Петрова (В.Домонтовича) та Н. Полонської-Василенко, періоду нацистської окупації Києва 1941-1943 рр. – спогади Г. Костюка, У. Самчука та ін., про побутове та літературне життя в еміграції – Г. Костюка, У. Самчука та ін.

Зважаючи на професійну складову інтелектуальної біографії Докії Гуменної, важливою групою джерел (третьою) визначаємо її художні твори, які можна класифікувати за різними критеріями.

Відповідно до основних віх у біографії письменниці та змін у суспільно-історичному й ідеологічному контекстах її творчості можна виділити етапи її літературної діяльності та запропонувати власну типологію художніх творів: 1) робота в радянській Україні – від появи першого оповідання 1924 р. до 1941 р., до початку війни СРСР з Німеччиною; 2) часи нацистської окупації – 1941-1944 рр.; 3) період еміграції (Австрія, Західна Німеччина, США) – 1944-1996 рр.

В УСРР першим побачило світ оповідання Докії Гуменної «У степу» 1924 року, надруковане в журналі «Сільськогосподарський пролетар», пізніше вона публікувала роботи в журналах «Плужанин», «Радянська література». Також з’являються серія репортажів «Листи із Степової України» (1928 р.), нариси «Ех, Кубань, ти Кубань, хлібородная» (1929 р.) та «Стрілка коливається» (1930 р.), повість «Кампанія» (1931 р.), де письменниця описує життя та працю в комунах, технічне зростання села й, разом із тим, аналізувала революційні перетворення в сільському господарстві, викривала суперечності, які зароджувалися в новому суспільстві.

Друга «хвиля» творчої діяльності письменниці за радянської доби припадає на кінець 1930-х – початок 1940-х рр. і характеризується переходом від актуальної до історичної тематики – нариси «Із історії сивої давнини» (1939 р.), «Трипільська статуетка» (1939 р.), оповідання «Про мустьєрського хлопчика» (1940 р.).

У період окупації України німецькими військами Д. Гуменною було написано, а пізніше видано в США праці, присвячені історичній тематиці давньої та новітній доби в історії України.

Різним періодам праісторії України присвячено історичну повість «Велике Цабе» (1952 р.), есе «Благослови, Мати!» (1966 р.), роман «Золотий плуг» (1968 р.), есе «Родинний альбом» (1971 р.), історичні повісті «Минуле пливе в прийдешнє» (1978 р.) і «Небесний змій» (1982 р.).

Сцени радянського життя, утиски та розправи над інтелігенцією, нищення

селянського стану було відображено письменницею в романах «Діти Чумацького шляху» (1948-1956 рр., 1983 р.) та «Скарга майбутньому» (1964 р.).

Художнє відтворення реалій Другої світової війни, довоєнного та післявоєнного часу стало предметом роману «Хрещатий Яр» (1956 р.) та збірки «Чотири Сонця» (1968 р.).

Життя й побут української діаспори в США та Канаді відображено у збірці нарисів «Багато неба» (1954 р.), книзі репортажів «Вічні вогні Альберти» (1959 р.), збірках новел «Серед хмарочосів» (1962 р.) та «Внуки столітнього запорожця» (1981 р.).

Історіософські роздуми Докії Гуменної щодо проблем рушійних сил історичного процесу, конфліктів ідей, світоглядних філософських та етичних позицій, взаємозв’язку давньої історії України з новітньою письменниця виклала у творах «Епізод із життя Європи Критської» (1957 р.) та «Прогулянка алеями мільйоноліть» (1987 р.), «Скарга майбутньому» (1964 р.), «Маленький всесвіт та безмежна Я» (1968 р.).

Особливістю творчої діяльності Докії Гуменної є значна тривалість написання творів. Робота над деякими переривалась і поновлювалась у різних суспільно-політичних, соціокультурних умовах. Не всі праці у зв’язку з проблемами їх видання бачили світ безпосередньо після написання (див. бібліографію творів Докії Гуменної у додатках).

Як ми бачимо, за змістовим навантаженням твори Д. Гуменної можна поділити на підгрупи: 1) історіософські роздуми; 2) твори, присвячені давній добі в історії України; 3) твори, що відображають сучасність письменниці (практично все ХХ ст.).

На нашу думку, уточнення потребує визначення окремих жанрово-стилістичних особливостей творів Д. Гуменної.

Український філолог О. Коломієць одна з перших дослідила проблемно-тематичні й жанрово-стильові особливості прози Докії Гуменної. Вчена умовно розділяє художній спадок письменниці за тематичним спрямуванням: твори про сучасність і твори праісторичної проблематики. Твори з історичної тематики

«Велике Цабе», «Благослови, Мати!», «Золотий плуг», «Родинний альбом», «Минуле пливе в прийдешнє», «Небесний змій» схарактеризовано як наукову фантастику. Твори про сучасність письменниці авторка відзначає як такі, що написані в реалістичному стилі, а жанри, визначені самою письменницею, дослідниця не коригує та не уточнює.

Однак зауважимо, що, по-перше, титульно заявлений жанр видання не завжди відповідає основним усталеним уявленням про його ознаки. Так, твір «Минуле пливе в прийдешнє» визначено як повість, «Золотий плуг» – як роман, але «повість» та «роман» передбачають наявність розгорнутого сюжету, головних і другорядних персонажів. Ці характеристики у творі відсутні, твір радше треба схарактеризувати як есе, яке лежить на перетині художньої та публіцистичної літератури, має довільну композицію, присвячене конкретно визначеній проблемі, з приводу якої висловлюється індивідуальний погляд автора і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми.

Есе «Родинний альбом» та «Благослови, Мати!» сама письменниця в передмовах схарактеризувала як «казки-есе», уважаючи, що будь-яке відтворення минулого є казкою. Однак джерелами для її робіт були досягнення археології, історії, етнографії, мовознавства, фольклористики та міфології, що не дає нам право зарахувати їх до казкового жанру – це есе з історичної тематики.

По-друге, більшість творів Д. Гуменної можна схарактеризувати саме як історико-белетристичні, адже їх мета – у легкій, доступній читачеві формі розкрити проблему з метою її популяризації. Найбільш наукове підґрунтя відчувається в есе «Родинний альбом», яке і сама авторка називає новим жанром, що вперше випробувала, «белетристикою на науковому тлі» (так, «Золотий плуг», на думку філолога П. Сороки, є белетристичною оповіддю, що захопливо розповідає про минуле).

По-третє, доречним буде окремо виділити збірки репортажів, нарисів і новел, що за жанровими характеристиками близькі до публіцистики. Це праці «Багато неба», «Серед хмарочосів», «Вічні вогні Альберти», «Внуки столітнього запорожця».

По-четверте, деякі її твори можна віднести до інтелектуальної прози («Золотий плуг», та почасти «Небесний змій»), яка була актуальною в Україні ще в 1920-1930-ті роки (аналогічно «Місто» В. Підмогильного та «Доктор Серафікус» В. Домонтовича). Інтелектуалізм у творах письменниці виявився у формально-змістових характеристиках художнього твору – зосередження автора на інтелектуальному житті особистості, її динаміці й сутнісних особливостях.

Також особливостями літературної творчості Д. Гуменної треба визначити поєднання в одному творі різних жанрів, переплетіння в одному творі різних сюжетних ліній з різних історичних епох, використання сюжету лише як контексту для роздумів на історичні та історіософські теми.

Жанрово-стилістична специфіка творчості Докії Гуменної визначає її оригінальність серед інших письменників, що писали з історичної тематики: І. Білик, Д. Міщенко, П. Загребельний, В. Малик, Ю. Мушкетик, І. Романичук, С. Скляренко та інші.

Найбільш вагомим у творчому доробку Д. Гуменної є роман-тетралогія «Діти Чумацького Шляху». Основна мета його написання – відтворення історії декількох поколінь однієї селянської родини впродовж кількох дореволюційних десятиліть до 20-30-х років ХХ століття. Цей жанр є характерним для літератури модерної доби – аналогічно Т. Манн «Йосип і його брати», Дж. Джойс «Улісс», В. Малик «Таємний посол», У. Самчук «Ost», Ю. Буряківець «Нездоланні», С. Любомирський «Слідами заповіту», Л. Коваленко «Наша не своя земля» тощо.

Події роману «Діти Чумацького Шляху» розгортаються в епоху української національної революції 1917-1920 рр., 1920-х років у Радянській Україні, масових репресій та голоду в 1930-ті роки. Кожен том роману розкриває особливості соціального та побутово-культурного характеру певного часу в різних локаціях – село-місто.

Роман «Діти Чумацького Шляху» є важливим джерелом для вивчення історичних поглядів Д. Гуменної, насамперед щодо злочинів радянської влади проти українського народу. При ототожненні текстів роману-тетралогії «Діти Чумацького Шляху» і роману-хроніки «Хрещатий Яр» із мемуарами Докії

Гуменної бачимо багато ототожнень сюжетів з її особистого життя та життя головних героїв роману. Це свідчить про певну автобіографічність цих творів, що дає можливість використання їх як джерела для реконструкцій не лише її історичних поглядів, а й певних етапів інтелектуальної біографії.

Як джерела з теми дослідження використано матеріали періодичної преси, які становлять четверту групу. Хоч комплекс рецензій літературознавців та істориків на художньо-історичні студії Докії Гуменної є важливим історіографічним джерелом дослідження творчості письменниці (про що докладніше йдеться в підрозділі 1.2), вони також відбивають рефлексію широких суспільних кіл читачів в українській діаспорі США та Канаді і так постають як історичне джерело. Завдяки ним можна простежити вплив літературної творчості Д. Гуменної на пробудження самосвідомості українського народу.

П’яту групу джерел становлять матеріали й офіційна звітність археологічної та фольклористичної експедиції до різних регіонів України, у яких письменниця брала участь.

У попередньому звіті археологічної Трипільської експедиції (1937 – 1939 рр.) Інституту історії матеріальної культури (згодом Інститут археології) АН УРСР до с. Халеп’є Київської області, підготовленому археологом Т. Пассек, демонстровано обсяги, методику та результати розкопок одного з перших досліджених трипільських поселень-гігантів. Щоденники розкопів ділянки №17 доповнені кресленнями на міліметровому папері, що були зроблені Докією Гуменною. Відповідні записи на кресленнях було зроблено безпосередньо нею.

Рукопис-звіт «Матеріали експедиції до Одеської області в травні-червні 1939 р.» фольклористичної експедиції Інституту українського фольклору АН УРСР (відділ оповідної історії) написаний рукою Д. Гуменної. Зафіксовані матеріали представлені віршами, частівками, записами пісень, розповідями очевидців і цілими історичними мемуарами, що відбивають особливості сприйняття населення південного регіону воєнних подій 1917 – 1920 рр., колективізації, суспільно-політичного устрою.

Також певне значення для реконструкції творчої лабораторії Д. Гуменної

має шоста група джерел – чернетки, підготовчі, а також власне наукові праці з історії та археології України, світової міфології.

Отже, залучена джерельна база дозволяє дослідити основні етапи життя та творчості Д. Гуменної. Залучення значного кола художніх творів письменниці, які переважно мають автобіографічний характер, допомагає відобразити різні сфери інтелектуального її життя. Це дозволяє простежити особливості історичних поглядів Д. Гуменної та кореляції наукового знання в його художньому відтворенні. Значний обсяг щоденників і мемуарів письменниці, їх інформативність робить цю групу джерел невід’ємними не лише для реконструкції життєвого шляху, еволюції світогляду, професійної та інтелектуальної біографії Докії Гуменної, а й джерелом до вивчення різних соціокультурних контекстів її інтелектуальної біографії.

1.2 Історіографія проблеми, методологія та методи дослідження

Ураховуючи міждисциплінарність роботи, історіографічна база дослідження включає дві тематичні складові: роботи літературознавчо-мовознавчного та історико-історіографічного характеру.

Історію дослідження життя та творчої діяльності Докії Гуменної умовно можна поділити на два етапи: перший – прижиттєвий, який відповідає її активній літературній, організаційній, видавничій, громадській діяльності і представлений переважно рецензіями на твори; другий – актуальний (після смерті письменниці 1996 року), який характеризується посиленням інтересу в українській гуманітаристиці (переважно серед літературознавців) і виводить дослідження проблематики на фаховий рівень узагальнення окремих питань її літературної творчості і представлений статтями, монографією та дисертаціями.

У межах першого етапу за ідеологічним спрямуванням та хронологічно-географічним принципом окремо розглянуто дослідження тематики в радянській Україні (1929 – початок 1980-х рр.) та в діаспорі (1943 – 1996).

Перші критичні статті на роботи Докії Гуменної вийшли друком упродовж 1929-1932-го рр. Рецензії М. Жовтобрюха [180], І. Приймаченка [254], Г. Рикліна

[272], В. Сухіно-Хоменко [301], А. Хвилі [322] та інших радянських письменників і критиків зводилися до відкритих звинувачень письменниці в «наклепі на радянську дійсність», а її художній доробок називали «куркульською контрабандою» [180, с. 67]. Так, Г. Риклін звинуватив Д. Гуменну та редакцію журналу «Плуг» у розпалюванні ворожнечі між українськими та російськими письменниками [272, с. 37]. Жодної конструктивної критики її художнього відтворення соціалістичної дійсності не спостерігалось.

1940 року розгорнулася друга хвиля критики творчості Докії Гуменної. У центрі уваги опинилась її повість «Вірус» (1940 р.). Відповідальний редактор журналів «Літературна критика» та «Радянська література», критик, літературознавець І. Стебун (Кацнельсон) наголошував на потребі очистити радянську партійну літературу від класового ворога, а авторів, що не бажають або не спроможні органічно в неї влитись, – зневажати і піддавати презирству [298, с. 17]. Критик А. Фарбер своєю рецензією остаточно закріпив за письменницею репутацію наклепниці [308, с. 3]. Інші також долучилися до цькування [323; 328].

Автори «Історії української літератури» (том 6, 1970 і том 7, 1971) [186-187] наголошували на ідейній шкідливості робіт Д. Гуменної, адже вона нібито спотворено зображала радянську дійсність, демонструючи чужі й ворожі ідеологічні настанови.

Навіть у роки перебудови її назвали «найнебезпечнішим ворогом», що «заплямувала себе зрадою». В «Українській літературній енциклопедії» (1989) та «Історії української літератури» (1998) її ім’я взагалі не згадується.

У діаспорі преважна більшість критичних публікацій та рецензій на художні роботи Докії Гуменної припадають на 1950-1970 рр. Так, археологи В. Петров [239] та П. Курінний [209] у своїх рецензіях на повість «Велике Цабе» схвалюють задум письменниці, яка не побоялась звернути увагу на проблему українського минулого та зв’язку українців із прадавніми народами, що заселяли територію нашої держави. Учені, проаналізувавши авторське бачення «трипільського» минулого українців, наголошували на доброму володінні Д. Гуменною науковим матеріалом, хоча й наголосили на певних неточностях і помилках письменниці.

Однак обидва вчені припустили можливість існування такого роду художніх робіт. Ці рецензії були зроблені заздалегідь до виходу праці друком і вміщені як додатки до видання 1950 р.

Наступні рецензії були безпосередньою реакцією на вихід друком творів Д. Гуменної в США. Так, видатний український літературознавець та письменник Ю. Шерех (Шевельов) опублікував рецензію на повість Д. Гуменної «Мана», яка в подальшому стала одним із розділів його спогадів. Дослідник наголосив на великому значенні творчості письменниці, зокрема повість «Мана» називає новаторською «камерною прозою» в українській літературі та спробою деполітизувати українську еміграційну літературу. Роман «Діти Чумацького Шляху» він схвалює за «документально-психологічну цінність» [336, с. 498].

Реалістичну основу роману «Діти Чумацького шляху» у висвітленні трагедії Голодомору 1932-1933 рр. також відзначив журналіст і літературознавець М. Степаненко [299].

Загалом позитивні відгуки отримала збірка Докії Гуменної «Серед хмаросягів», присвячена повсякденності українців у Нью-Йорку. Так, В. Сварог наголосив на лінгвістичних особливостях оповідань, які наповнені американізмами, діалектними західноукраїнськими словами й виразами [289], А. Юриняк називає її цікавою і корисною книгою для всіх представників української діаспори [341], І. Смолій звертає увагу на оптимізм і життєрадісність, якими наповнена збірка [295].

Велику кількість загалом позитивних і схожих за змістом відгуків викликала повість «Минуле пливе в прийдешнє (Розповідь про Трипілля)». Зокрема, С. Голубенко [154], Л. Горлиця (О. Костюк) [156], Н. Кібець [195], П. Маляр [220], М. Мироненко [225], І. Смолич [294], О. Соколишин [296], С. Федорівський [309] відзначили важливість появи такої роботи, присвяченої дослідженням трипільської культури на основі наукової фахової літератури та результатів особистих вражень письменниці від археологічних розкопок. Відзначалося, що повість написана доступною зрозумілою будь-якому читачеві мовою. Як зауважила українська письменниця Лада Горлиця, ця книга, що є

результатом десятирічної праці авторки, полегшує пересічному читачеві ознайомлення з висновками науки [156, с. 30].

Серед рецензій на зазначену роботу виділяється стаття українського письменника, літературо- і мовознавця В. Чапленка «Про одне псевдонаукове видання», що з’явилась як реакція її автора на попередні відгуки [326-327]. Учений, хоч і погоджується з тим, що письменниця виконала надзвичайно велику пошукову роботу, але висуває претензії щодо жанру твору, використання русизмів тощо. Авторку ж він називає дилетанткою [326, с. 7].

Така стаття В. Чапленка породила дискусію. Так, М. Мироненко [225] та О. Журавський [181] у відповідь відзначили потребу видання подібних робіт, адже вони виховують самоповагу, сприяють духовному збагаченню та самоствердженню українського народу у світі.

Український літературо- і мовознавець, редактор часопису «Українська книга» Б. Романенчук упродовж 1950-1970- рр. опублікував кілька рецензій та оглядів на художні роботи Д. Гуменної. Позитивний відгук критик надав казці-феєрії «Епізод із життя Європи Критської», вказуючи на оригінальність використання міфології як способу викладу поглядів авторки на сучасні їй політичні та ідеологічні проблеми, віддає належне спробі письменниці звернути увагу на місце України у світовій політиці, однак критикує негативне ставлення письменниці до націоналізму [268, с. 41]. Б. Романенчук, аналізуючи роман «Скарга майбутньому», відзначає гарну, чисту мову авторки, що влучно передає її думки [266]. Критик характеризує роботу як психологічний твір, що не матиме значної популярності серед читачів, адже не наповнений динамічністю, подіями, але вважає, що це не зменшує високої вартості роману [266, с. 167]. Біографічні дані та короткий аналіз літературної творчості Докії Гуменної літературознавець виклав у своїй роботі «Азбуковник. Енциклопедія української літератури» (1973 р.). Б. Романенчук підкреслює вміння письменниці вдало поєднувати давню історію України із проблемами сучасності [265]. До того ж сподобався йому і «Хрещатий яр» [267].

В. Державін у рецензії на повість «Велике Цабе» наголошував на

сумлінності Д. Гуменної в підборі наукового матеріалу для своєї повісті, далекосяжності ерудиції, але її роботу вважав «чудасією заради власної розваги та літературного задоволення накопичених під совєтами жіночих ресентиментів», а саму авторку – «повістяркою-натуралісткою», яка здатна добре зобразити лише те, що сама бачила й чула [168, с. 37].

Значного розголосу та переважно позитивну оцінку отримала повість Докії Гуменної «Небесний змій». Критики та літературознавці Л. Горлиця [157, с.77], Н. Пазуняк (Іщук-Пазуняк) [188, с. 247-265], І. Качуровський [191, с.4] наголошували на потребі ознайомлення якомога ширшого кола читачів з цим твором, адже він має важливе пізнавальне значення та пробуджує інтерес до давнього минулого України. Творчість Д. Гуменної завжди була в центрі уваги критиків [155; 165; 195; 203; 220; 231; 247; 289; 293; 294; 332; 342].

За життя письменниці вийшла і перша узагальнювальна стаття про життя та творчість Д. Гуменної – український літературознавець та її колега Григорій Костюк опублікував у журналі «Сучасність» огляд «На перехрестях життя та історії: До 70-річчя життя і 50-річчя літературної діяльності Докії Гуменної» [207]. Автор подає короткі біографічні відомості Докії Гуменної, пропонує свою періодизацію її життя та літературної діяльності: І період – 1904-1943 рр., коли Д. Гуменна жила і працювала в Україні; ІІ період – 1943-1996 рр. – продуктивний еміграційний період. Крім того Г. Костюк запропонував поділ творчого доробку письменниці за ідейно-жанровим принципом: 1) побутово-психологічні оповідання, повісті і романи, 2) жанр соціальної проблематики, 3) жанр історіософічної та міфологічної візії, 4) художні нариси-репортажі, спогади. Григорій Костюк завжди високо цінив Докію Гуменну та відзначав, що вона «пройшла важкий, але чесний творчий шлях ніколи не йшла на привабливі кон’юнктурно-догідливі теми та ідеї». Критик вказував на надзвичайно сильну любов письменниці до українського народу та України, якою вона й керувалась у своїй роботі [207, с. 71].

Другий етап представлено науковими студіями переважно в незалежній Україні, що зумовлено сплеском наукового та суспільного інтересу до постаті і

творчості Д. Гуменної. Так, у монографії П. Сороки «Докія Гуменна. Літературний портрет» [297] здійснено літературознавчий аналіз творчості письменниці в США, розділивши її роботи за тематичним спрямуванням: твори, що відтворюють радянську дійсність («Діти Чумацького Шляху», «Скарга майбутньому», «Мана»); твори, що присвячені висвітленню життя української діаспори («Вічні вогні Альберти», «Багато неба» інші); роботи з історичної тематики («Родинний альбом», «Благослови, Мати!» інші).

На початку ХХІ століття в Україні було захищено декілька дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук, присвячених вивченню художньої творчості Докії Гуменної. Так, у дисертації Т. Николюк «Інтелектуальний інтертекст прози Докії Гуменної» (2005) [233] здійснено аналіз праць письменниці в контексті наукової белетристики. Дослідниця дійшла висновку, що твори письменниці з історичної тематики є художніми, а не науковими чи науково-популярними працями, а її висновки – гіпотетичними.

2007 року О. Коломієць захистила кандидатську дисертацію з теми «Проза Докії Гуменної (проблемно-тематичні та жанрово-стильові особливості)», систематизувавши опубліковані роботи письменниці за проблемно-тематичними і жанровими особливостями на різних етапах розвитку української літератури [198].

2010 року В. Родигіна захистила кандидатську дисертацію з теми «Мемуаристика Докії Гуменної: інтерпретація української ідентичності в літературі та культурі» [260], здійснивши першу спробу літературознавчого аналізу спогадів письменниці; 2017 року Т. Швець – «Щоденник Докії Гуменної: типологія жанру, історико-літературний контекст» [334], присвячена дослідженню жанрової особливості щоденників письменниці, їх інформативності та значення для вивчення еміграційного літературного процесу; О. Філіпенко – «Естетичні функції символів у творчості Докії Гуменної» [310], що мала за мету вивчити естетичні функції символів, які використовує Д. Гуменна, її міфологічно-архетипний спосіб мислення.

2014 року М. Лаврусенко в монографії «Праісторія в українській літературі:

проблема кореляції наукового і художнього пізнання» характеризує роботи Докії Гуменної з історичної тематики як такі, що максимально правдиво відтворюють події історії, а через образи персонажів художньо подає певну наукову концепцію минулого [211, с. 28].

А. Погрібний, український письменник та літературознавець, спираючись на своє листування із Д. Гуменною, вказує на основні причини зацікавлення письменницею археологією та історією України [250-251], а В. Пепа [237] наголошував на бездоганному володінні нею українською мовою.

Короткі біографічні відомості та окремі проблеми літературної творчості розкрили В. Жила [179], Л. Онишкевич [234], В. Андрєєв [127], В. Брюховецький [141], Н. Довганич [171], М. Лаврусенко [212], В. Марценішко [223], М. Мушинка [229-230], Г. Саранча [281], Д. Сачко [282-288], В. Родигіна [261], Т. Садівська [274], Т. Шептицька [335], О. Шостак [338]. У сучасних узагальнювальних працях з історії української літератури доробок Д. Гуменної згадується нейтрально, у контексті огляду літератури української діаспори.

Для відтворення суспільного та інтелектуального контекстів, способу життя, політичних трансформацій залучено широке коло узагальнювальних і спеціальних праць з історіографії, зокрема роботи С. Водотики [150], Я. Калакури [189], І. Колесник [196], В. Масненка [224], В. Яремчука [343], О. Ясь [345]), загального літературознавства [139; 152; 186-187; 292], історії діаспори [131; 174; 176; 201; 221, 249; 269; 303; 305, 306; 350], біографістики [178; 313-320; 325].

Проаналізовано досягнення археології, міфології, етнографії та фольклористики свого часу, що вплинули на формування наукових уявлень Д. Гуменної та сучасний стан розвитку цих галузей знання [137; 149; 151; 162; 166; 175; 177; 213; 228; 244; 245; 333; 337; 344 та ін.].

Окрему увагу приділено літературним творам, що писалися та функціонували в одному інтелектуальному просторі з доробком Д. Гуменної: історичної белетристики [138; 183; 218; 227; 264; 291], романів-епопей [169; 215-217; 278-280], інтелектуальної прози [173].

Таким чином, упродовж останніх десятиліть підвищився інтерес до

вивчення життя та літературної діяльності Докії Гуменної. Однак на сучасному етапі, як і раніше, дослідження обмежені вивченням окремих епізодів життя або певним проблемам чи етапам художньої діяльності письменниці.

Теоретико-методологічне підґрунтя дисертації зумовлено визначеними завданнями роботи та специфікою досліджуваного матеріалу. Роботу виконано відповідно до загальнонаукових принципів історизму, об’єктивності та системності.

Принцип історизму передбачає дослідження та викладення матеріалу відповідно до конкретно-історичних обставин, їх взаємозв’язку та взаємозумовленості.

Принцип системності вимагає всебічного та цілісного дослідження інтелектуальної біографії письменника у взаємозв’язку всіх її проявів та з історичним контекстом.

Принцип об’єктивності зобов’язує до вивчення інтелектуальної біографії особистості у всій її складності, багатогранності та суперечності на основі історичних та історіографічних матеріалів відповідно до історичних і соціокультурних умов визначеного періоду.

Автором використано загальнонаукові методи аналізу та синтезу, загальноісторичні методи: проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, історико-генетичний, періодизації.

Базовими в цьому дослідженні стали теоретико-методологічні принципи «інтелектуальної історії» та «інтелектуальної біографії». Предметне поле інтелектуальної історії як актуального історичного знання в найширшому сенсі охоплює всі види творчої діяльності людини (умови, форми та результати) в загальному інтелектуальному просторі та в довгостроковій історичній ретроспективі [219, с. 135].

З кінця ХІХ-го до 80-х років ХХ століття дослідники інтелектуальної історії вивчали ідеї як дещо автономне, не залежне від багатьох інших видів людської активності, соціального контексту, а іноді й окремо від їх творців і носіїв. Проте під впливом нової соціальної історії цей напрямок набуває широкого

контекстуалізму, вивчає зв’язок ідей з культурними, соціальними, релігійними, політичними контекстами, в яких вони народжувались, трансформувались і транслювались.

На сучасному етапі спостерігаємо тісний зв’язок інтелектуальної історії з культурною історією, що відбилося в новій дефініції «нова культурно-інтелектуальна історія» [219, с. 136-237].

Під впливом історичної антропології активізувався інтерес до людського виміру в інтелектуальній історії, і упродовж 80-90-х рр. ХХ століття в західній історіографії відбулося становлення нового жанру історичного дослідження зі специфічним визначенням предметного поля – «інтелектуальна біографія». Започаткували розроблення теоретико-методологічних засад реконструкції інтелектуальної біографії французькі дослідники П. Нора та Ф. Ар’є (установивши зв’язки між творчою лабораторією вчених та їх життям). Теоретичному обґрунтуванню, практичному розвитку та інституалізації цього наукового напрямку сприяли праці та діяльність цілої плеяди вчених – І. Берліна, Д. Брауна, Д. Вокера, Б. Колвела, Д. Холла, В. Джонсона, П. Аліпова, М. Базанова, О. Волкогонова, М. Лаптєва, Л. Рєпіної, Е. Соловйова, С. Хатунцева, В. Шестакова, В. Андрєєва, В. Ващенка, Я. Грицака, Ю. Капаруліна, І. Колесник, Г. Михайленко, М. Суздаль, Т. Попової та ін. [124; 126-128; 133; 145; 160; 184; 190; 196-197; 225; 230; 252; 255-256; 347-348; 345-349; 351-352 та ін.].

У найширшому розумінні інтелектуальна біографія є результатом синтезу біографічного, текстуального й соціокультурного аналізу життя та діяльності особистості (Л. Рєпіна) [257, с. 455]. Інтелектуальна біографія має бути квінтесенцією життєвої активності інтелектуала в усіх її проявах. При цьому життя окремої людини, формування її внутрішнього світу, внесок у розвиток зовнішнього світу постають одночасно і як мета дослідження, і як засіб пізнання історичного соціуму (В. Андрєєв) [126, с. 339].

На сьогодні в історичній науці можна виокремити кілька моделей інтелектуальної біографії. Найпопулярнішою та найбільш оптимальною з них є модель, сформована на основі типології біографічного жанру в дослідженнях

історико-економічної думки американського економіста Д. Вокера (1983 р.) [353-354], яка широко ввійшла в практику завдяки російському досліднику А. Нейману (2002 р.) [230]. Вона вміщує в собі: 1) біографію особистості (дані про час і місце народження, смерті, освіту, родинні впливи, риси вдачі, особисте життя, психологічні особливості); 2) професійну біографію (позиції в наукових та інших колах, професійна діяльність); 3) бібліографічну біографію (аналіз наукових конструктів автора, історія створення праць, джерельна база, техніка та методологія досліджень, понятійний апарат та міждисциплінарні зв’язки); 4) ситуаційну біографію, або біографію середовища (події та умови соціально-економічного та політичного контексту епохи, в яких жив та працював персонаж, який досліджується). На думку російської вченої Л. Рєпіної, ця схема може бути застосована до інтелектуальної історії в цілому [257, с. 452].

Означена модель інтелектуальної біографії була адаптована й доповнена українським істориком В. Андрєєвим для дослідження інтелектуальних біографій фахових істориків. Він запропонував у ході дослідження визначити роль ученого у структурі наукового кола: визначення особливостей участі вченого у науковому дискурсі, співвідношення обраних істориком напрямку та проблематики із загальними тенденціями історіографії, визначення рівня сприйняття науковим співтовариством результатів наукових пошуків історика, створення особистісного портрета дослідника [122; 126].

Український історик В. Ващенко запропонував власний погляд на вивчення інтелектуальної біографії, шляхів виконання таких завдань: виявлення ґенези та сутності інтелектуальних досягнень суб’єкта, установлення його раціональності у категоріях мотивації, дослідження мотивації, або «внутрішньої логіки», якої дотримувався суб’єкт упродовж життя і яка визначала підбір конкретних методів його наукового пошуку [145].

Інноваційною є мережева модель української дослідниці І. Колесник, яка передбачає вивчення не лише біографії історика, а культурний простір, у якому той перебуває (професійний, науковий, побутовий тощо) [197].

Говорячи про «інтелектуала» розуміють людину з приналежністю до

певного професійного кола (письменник, учений, юрист, журналіст), зацікавлення якої не обмежуються лише професійною діяльністю. Сфери зацікавлень такої людини змінюються та трансформуються упродовж всього напруженого інтелектуального життя. Відповідно це впливає на формування особливої поведінки, мовної моделі, зовнішнього вигляду. А головне, інтелектуал має власний стиль життя і мислення, які визначають коло його спілкування, формують політичну культуру, громадянську позицію, має свою чітко сформульовану мотивацію як у життєвих, так і у професійних ситуаціях, може бути творцем політичних ідеологій, наукових програм, культурних проектів.

В українській культурній свідомості довгий час формувалося уявлення про українського інтелектуала як про носія національної ідеї, головним завданням якого було пробудження самосвідомості українського народу. Підпорядкування українським інтересам і зумовленість національною ідеологією характеризували політичну поведінку українського інтелектуала, протистояння владі набувало форм культурної, моральної або мовної опозиції режиму.

Постать Докії Гуменної цілком відповідає зазначеним критеріям. Як особа, яка працювала в напрямку інтелектуальної прози, вона мала чіткий погляд на предмет, який зображала в художній літературі (давня історія України), він логічно поєднувався з її історичною свідомістю, громадянською позицією та переконаннями. Свою творчу енергію вона реалізовувала не лише в літературній сфері, а була активним учасником суспільних подій, організаційної діяльності української письменницької спільноти на Батьківщині, в діаспорі у США та Європі. У своїй творчій діяльності письменниця вбачала певну місію – звернути увагу істориків, письменників, громадських діячів і загалом небайдужих українців до минулого України з метою знайти там обґрунтування права на незалежність та самовизначення.

У сучасній українській історіографії жанр інтелектуальної біографії набув практичної реалізації переважно щодо персоналій істориків-фахівців (О. Рябінін-Скляревський, О. Лотоцький, А. Яковлів та ін.), за деякими винятками – особи В. Петрова (В. Домонтовича) – гуманітарія широкого профілю – та І. Франка.

Водночас у світовій практиці методологію інтелектуальної біографії широко застосовують до представників інтелектуальної еліти різного фаху, зокрема митців і гуманітаріїв-неісториків – М. Бердяєва, А.К. Дойля, Ф. Ніцше, П. Сорокіна тощо.

З огляду на інтелектуальну діяльність представників творчих професій певний дослідницький потенціал є і в сучасних методологічних розробках літературознавців.

Біографія письменника – особлива категорія науково-біографічних досліджень, у якій органічно поєднані життєпис і творчість письменника. Довгий час була домінантною модель «літературний портрет», її започаткував ще у ХІХ ст. французький літературний критик, письменник і поет Ш.-О. Сент-Бев, виділивши головні аспекти дослідження митця: вивчення обставин формування особистості в родині; ознайомлення з характером його освіти та виховання; визначення довколишнього кола осіб у період становлення таланту; аналіз перших творчих успіхів; визначення періоду послаблення таланту; вивчення особливостей світобачення, релігійних поглядів, ставлення до природи, дітей, грошей тощо; виявлення таємних слабкостей; дослідження специфіки стилю; виявлення духовних наступників, учнів; аналіз оцінок творчості.

На сучасному етапі означена модель була трансформована в «персональну модель письменника». Російський літературознавець В. Луков пропонує власну стратегію побудови персональних моделей: виявлення всіх видів співвідношення письменника як творця текстів з тією реальністю, з якою він вступає в контакт (література, політика, особисті відносини тощо). Важливо, що об’єктом персональних моделей є персональні тексти письменника, який створив вагому модель творчості та який розглядається у співвідношенні з попередніми та сучасними йому персональними моделями, а також співвідношення, що є результатом взаємодії цих моделей. Важливим є те, що «модель» не є універсальною, а розробляється для кожного конкретно визначеного діяча літератури у його взаємозв’язку з довколишнім світом [253, c. 39-48].

Результатом побудови персональної моделі письменника є літературний

портрет, який охоплює система жанрів, співвідношень із різними напрямками, стилями, іншими портретами. Однак літературний портрет є статичним і не демонструє розвитку письменника в часі.

Тому при написанні інтелектуальної біографії Докії Гуменної, як письменниці в жанрі історичної белетристики та з широкими гуманітарними зацікавленнями, варто скористатися перевагами вищезазначених підходів. За основу варто взяти модель Д. Вокера (з доповненнями В. Андрєєва), яка якнайкраще дозволить продемонструвати життя та діяльність інтелектуалки в умовах суспільно-політичних та геополітичних трансформацій, змін у соціокультурному та інтелектуальному контекстах.

Тривалу інтелектуальну біографію Докії Гуменної запропоновано поділити на кілька основних періодів, що відбито в структурі дисертаційного дослідження. Підставою для періодизації став комплекс таких критеріїв: загальноісторичний контекст і події вітчизняної та світової історії; політичні режими та панівні ідеології; умови творчої діяльності та можливості для самореалізації, презентації результатів роботи; пріоритетні теми літературної творчості та сфери науково-історичних зацікавлень; особливості літературного, соціокультурного середовища, зв’язок з офіційними письменницькими організаціями; події приватного життя та місце перебування, еволюція світогляду та суспільно-політичних позицій.

У роботі було також використано феміністичний підхід, який передбачає вивчення жіночого бачення історії, життя та діяльності її учасниць. Історична фемінологія бере свій початок з середини 1970-х років, із започаткуванням досліджень жіночої історії В. Вульф, Н. Коч та інших і функціонує як аналог таких понять, як «жіноча історія» або історія жінок [143; 182]. На сьогодні найбільших успіхів фемінологічні дослідження в Україні досягли саме в літературознавстві. В Україні впродовж двох десятиріч сформувалась гендерна школа у вітчизняній літературній критиці, серед інших можна згадати С. Павличко, Т. Гундорову, В. Агеєву, О. Забужко.

Застосування фемінологічного підходу дозволить дослідити «жіночу

історію» Докії Гуменної в її багатогранності та різноманітності. Це є виправданим з огляду на феміністичні погляди письменниці та гендерні підходи в її історіософських працях і творах з історичної тематики.

У роботі використано підхід мережевого аналізу, що передбачає дослідження інтеграції розрізнених елементів (теорій, ідей, біографій тощо) у безшовну мережу взаємопов’язаних елементів, між якими постійно циркулює інформація. У цьому дослідженні такий підхід дозволяє простежити функціонування українського літературного товариства в СРСР 1920-1930-х рр. та інтелектуального середовища українців-емігрантів в умовах проживання у таборах для переміщених осіб (Німеччина, Австрія), США, Канаді. Відповідно модель-мережа вимагає вивчення співіснування ідеологій та стереотипів, основні риси організаційної діяльності (утворення різноманітних товариств, інститутів, клубів тощо), зокрема письменників, та побудови міжособистісних зв’язків.

Специфіка методологічного підходу дисертаційного дослідження полягає в її міждисциплінарному характері та широті творчих і наукових зацікавлень самої Докії Гуменної, що вимагає використання широкого спектру теоретичних і практичних досягнень, термінології та методів інших гуманітарних наук – фольклористики, релігієзнавства, літературознавства, культурології, археології, етнології, основ гендерного та цивілізаційного підходів.

Вивчивши сучасний стан дослідження проблеми та узагальнивши джерельну базу дослідження, можна перейти до комплексного вивчення життя та творчої діяльності Докії Гуменної як феномена вітчизняної інтелектуальної історії в єдності всіх видів творчої та життєвої активності.

РОЗДІЛ 2 ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ДОКІЇ ГУМЕННОЇ В УМОВАХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ 1920-Х – СЕРЕДИНИ 1940-Х РР.

2.1 Формування особистості та історичних зацікавлень майбутньої письменниці

Становлення особистості Докії Гуменної відбувалося в умовах трансформації українського села, викликаної столипінською аграрною реформою, складних часів Першої світової війни, визвольних змагань 1917-1920 рр. та остаточного утвердження радянської влади.

Народилася Докія Гуменна 23 лютого (10 березня) 1904 р. у с. Жашкові Таращанського повіту на Київщині (нині Черкащина) в селянській родині. Батько Кузьма Гуменний – син заможного селянина-хуторянина Герасима Гуменного, рід якого походив із Волині. Мати Дарія Кравченко походила з бідної селянської родини.

Перші роки життя, умови, в яких вони проходять, взаємовідносини в родині, особливості виховання – усе це є надзвичайно важливим чинниками формування особистості. Саме в цей період формуються творчі здібності людини, здатність до саморозвитку й освіти. У родинному колі відбувається її первинна соціалізація. Саме батьківське виховання та настанови стали основою для сформованих пізніше ідеологічних поглядів, ціннісних орієнтацій, понять про моральність тощо.

Відносини в родинному колі завжди були напруженими. Дарія Кравченко вийшла заміж за Кузьму Гуменного у 24 роки, що на той час уважалося пізно. Долю молодих вирішили їх батьки, незважаючи на те, що бажання укладати шлюб не мали ні мати, ні батько майбутньої письменниці. Як згадувала Докія Гуменна, «щось терпке і гірке було в її [Дарії Кравченко – авт.] розповідях про заміжжя, ще багато недоговореного» [84, с. 64].

Після одруження сина Герасим Гуменний виділив йому частину землі. Але Кузьма відмовився від неї та вирішив зайнятись комерцією, до того ж невдало.

Мати в цей час доглядала за садом і городом. Скрутне матеріальне становище, яке спричиняло лайки та часті переїзди з одного місця проживання до іншого, Гуменна називала «лихоманкою безгрошів’я».

Крім того, Докія Гуменна ще дитиною чула докори батька своїй дружині в бідності, неписьменності, щирості та чесності. Сам же Кузьма Гуменний намагався за будь-яку ціну знайти собі якомога вище в соціальному та матеріальному сенсі товариство. Серед людей він завжди був привітний, жартівливий, але вдома зі своєю родиною був неласкавий, кожна дрібниця ставала приводом покарати дітей. Незадоволений він був і наявністю трьох дочок, у чому знову ж таки звинувачував дружину. Ще його батько Герасим Гуменний завжди повторював, що з дівчатами тільки клопіт і жодної допомоги, і вчити їх не треба. Таке ставлення до жіноцтва в родині призвело до формування в майбутньої письменниці відчуття провини за своє існування та бажання самоствердитися в майбутньому [84, с. 75].

Докія Гуменна дуже любила матір. Її вона згадує як єдину подругу з дитинства. Мати завжди відповідала взаємністю, із терпінням давала відповіді на всі, навіть безглузді, запитання, передаючи народну мудрість та світосприйняття, кодекс поведінки та бажання пізнавати щось нове. Дарія Гуменна із задоволенням розповідала про своє життя, як їй подобалось ходити до школи, хоч відвідувала її лише рік. А пізніше, уже коли Докія пішла вчитись, з цікавістю слухала про те, що дізналась її донька у школі або з книжок.

Можливо, саме такі умови родинного життя, взаємовідносини між батьками стали причиною її зацікавлення проблемою ролі жінки в історії, її ролі в розвитку дописемних суспільств. А відчуття другосортності, яке прищеплювалось дідом Герасимом Гуменним, породило бажання самоствердитись у дорослому житті, продемонструвати свою жіночу повноцінність без допомоги чоловіків.

Пристрасть до читання виявилась у Докії Гуменної дуже рано, у 5 років. Письменниця вдячна батькові, який підтримував доньку в її «психозі читання» [84, с.59]. Книжки відкривали дівчині невідомий світ, що сприймався нею реальніше за фізичний. Тому вона читала все, що було в шкільній бібліотеці та

вдома, у книгарні батька: М. Вовчка, Б. Грінченка, М. Левицького, Г. Квітку-Основ’яненка, Г. Данилевського, І. Нечуй-Левицького, Г. Гейне та багато інших. Улюбленим письменником юної Докії Гуменної був Кнут Гамсун, а поетом – Тарас Шевченко. Останній користувався особливою пошаною в родині Гуменних. У хаті висів його портрет, а «Кобзаря» батько читав уголос.

Дівчина не любила шумні колективні ігри та не мала великої дитячої кампанії. Для неї найкращою розвагою, окрім безсистемного читання, були будь-які справи, що не вимагали товариства: експериментувала із затримкою повітря, спостерігала за довколишніми, особливо коли вони не бачать, і аналізувала їх жестикуляцію, голос, тип їх співрозмовників тощо.

Ще з дитинства Докія Гуменна відчувала певне переживання двох психоемоційних станів: періоди емоційного піднесення (щастя, екстаз, бажання працювати) змінювались періодами емоційного спаду (нудьга, сум, почуття вини, муки сумління). Подібні зміни у її поведінці спостерігались упродовж всього її життя і, як правило, виявлялись у бажанні/небажанні спілкуватись із довколишніми, коли її соціальна активність змінювалась затяжною депресією.

З дитинства і все життя не покидало письменницю відчуття відмінності від довколишніх. Ще з дитячих років вона була впевнена, що її чекає щось надзвичайне, що вона має виконати якусь місію. Обдумані та пережиті подібні емоції в майбутньому будуть покладені в основу її твору «Маленький всесвіт і безмежне Я», де письменниця в образі «Неприкаяної душі» намагається знайти своє місце в цьому світі, хто вона була в минулому, чим вона буде в майбутньому, і яке воно буде – те майбутнє [13].

Етнографія та фольклор займають вагоме місце серед зацікавлень Докії Гуменної. Найбільшим захопленням ще молодої письменниці були відвідини материних родичів у с. Роскішна, біля містечка Ставища. Серед них вона відчувала «атмосферу чистоти й шляхетної бідності» [84, с. 41]. Саме там письменниця почувала себе якнайкраще, наповнюючись любов’ю до української історії, фольклору, землі. Через багато років, складаючи свої спомини «Дар Евдотеї» Докія Гуменна раз-у-раз згадує прислів’я, приказки, пісні, казки, що

чула на хуторі у Кравченків. Саме мати прищепила Гуменній любов до української мови та зневагу до тих українців, які віддавали перевагу російській. Тому через багато років вона згадує, що Україна – це «кравченківський хутір, і весілля, і свята, і город, де я вродилася…», а найголовніше – українські народні пісні, які супроводжували всі зустрічі, весілля та свята [84, с. 83]. Перші розповіді були про історію селищ Ставища і Трояни, вали-укріплення, які були побудовані князем Володимиром у Х-ХІ ст.

Таким чином, психологія особистості Докії Гуменної, фундамент її майбутніх літературних уподобань, зацікавлення українським фольклором та історією були закладені родинним колом дівчини, що довгі роки зберігало українські народні традиції. Від батька письменниця перейняла любов до навчання та внутрішнє бунтарство проти неприємних обставин. Від матері – риси, що домінували в її характері: чесність, щирість, сором’язливість. Упродовж всього життя вона залишалась тихою і мовчазною, зосередженою на власних переживаннях [84, с. 193].

Важливе значення для становлення особистості письменниці мала освіта, яку бажав дати Кузьма Гуменний своїм дітям.

Першим прикладом освіченого українського діяча для малолітньої Докії Гуменної став фольклорист, етнограф, композитор, а в майбутньому професор Музично-драматичного інституту імені М.В. Лисенка Порфирій Демуцький. Упродовж 1889-1918 рр. він працював лікарем у сусідньому селі Охматове, а у вільний час збирав і записував народні пісні, які чув від представників українського селянства, керував місцевим хором, організовував безкоштовні концерти, репертуар яких складали зібрані ним народні пісні.

Початкову освіту Докія отримала в докласовій школі в Жашкові, де особливих успіхів не продемонструвала. Оцінки мала досить низькі: половина оцінок з десяти предметів – це трійки й жодної п’ятірки, про що свідчить відповідне свідоцтво [6, арк. 1]. Крім того, вже в початковій школі проявився страх аудиторії, який вона не змогла побороти за все життя. Середню освіту здобула у Звенигородській гімназії упродовж 1917-1919 рр. І знову нічим себе не

проявила, а отримала статус «троїшниці» [84, с. 97].

З 1920 р. Докія Гуменна навчалась у середній педагогічній школі у Ставищах на Київщині, де було закладено міцний фундамент літературних та історичних зацікавлень, бажання присвятити себе фаху письменника.

Історію української та світової літератури викладав у цій школі поет, автор збірок «На грані», «З зелених гір» Дмитро Загул, який розгледів у дівчині здібності до літературної діяльності та неодноразово відзначав її роботи як зразкові. У 16 років вона спробувала себе як письменниця та поетеса, редактор шкільного журналу.

У ставищанській школі вона вперше почула лекцію про матріархат від викладача історії Віталія Самійленка. Розуміння того, що жінка може вчитися і бути рівною з чоловіком у всьому, дали юній Докії переконання в потребі подальшого розвитку своєї особистості. Він же привернув увагу дівчини до історичної тематики, яка зайняла центральне місце в її літературній творчості.

Закінчивши 1922 року Ставищанську педагогічну школу, Д. Гуменна відразу вирішує їхати до Києва і вступає до Київського інституту народного господарства, а згодом переведена приймальною комісією до Імператорського університету без іспиту на навчання за основним (підготовчим) курсом, як і безліч інших селян, військових, дітей представників духовенства та непманів [84, с. 150]. Імператорський університет ім. Святого Володимира тоді було перейменовано в Київського Інститут Народної Освіти. Докія стає студенткою літературно-лінгвістичного факультету.

Молоді роки запам’яталися лише тотальним безгрошів’ям, дівчина залишалася осторонь ідейно-політичних та військових баталій. Однак, потрапивши до Києва, Докія Гуменна зіткнулась зі значними перетвореннями радянської влади.

На фоні студентського життя формувався радянський світогляд та нові ціннісні орієнтири Докії Гуменної. На момент утвердження радянської влади в Україні дівчині було 17-18 років. Вона була молода і сповнена бажання бути частиною чогось великого й надзвичайно важливого. Прихід до влади рад із

революційними радикальними гаслами знаменував ґрунтовні перетворення, особливо в очах молодої студентки. Бажання не виділятись серед пролетарського загалу змушувало Докію Гуменну переглянути свої погляди на дійсність, сформовані в досить консервативному родинному колі. Захоплювала майбутню письменницю й ідея рівності чоловіка та жінки.

У цей час перетворення на радянський устрій торкнулися і родини Гуменних. Ще 28 листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України оголосив Маніфест до робітників, селян і солдат про негайне передання селянам усіх поміщицьких земель з живим і мертвим інвентарем, а 28 січня 1919 року було видано Декларацію уряду, відповідно до якої передбачалась конфіскація поміщицьких, куркульських і монастирських земель і їх передання малоземельним або безземельним селянам.

Під дію зазначених документів потрапили дід та батько Докії Гуменної, їх майно було націоналізовано. Подібні заходи майбутня письменниця трактувала як потребу побудови нового суспільства. Бажання молодої мрійниці пояснити батькові, що настали нові часи, які вимагають змін, зустрічали гнів батьків. Протилежність поглядів та оцінки радянської дійсності призвело до дистанціювання Докії Гуменної від родичів. Вона це пояснювала небажанням «тримати в голові дві бухгалтерії, одну вдома, а другу – у виші». У новій політиці письменниця вбачала можливість отримати освіту, право самостійно обирати свою долю, фах, а не чекати запланованого батьками заміжжя [84, с. 171].

На початку 1920-х років більшовики розгорнули революційні перетворення й у системі освіти: були встановлені нові правила вступу до вищих навчальних закладів, система управління ними, ліквідовувалась їх автономія і т. ін. Пролетаризація та принцип «відкритих дверей», що дав можливість будь-кому отримати вищу освіту, призвели до повного знищення вищої школи як науково-освітньої установи, її наслідком було також збільшення кількості студентів [120, с. 198]. Такий результат було досягнуто завдяки тому, що «молодь перла до вишів з підготовкою різного калібру» [84, с. 150]. Одна з них – Докія Гуменна.

Основний курс навчання об’єднував студентів різного соціального та

матеріального походження, всі зливались в одну масу. Однак, склавши іспити та обравши факультет, молоді люди одразу розділились за вказаними критеріями: «одна група – «селюки» і «плебеї», а друга – «непмани» або «аристократи». Перші – україномовні діти трудового елементу (діти селян, учителів), другі – російськомовний міський елемент, що «дивились на нас (дітей села) із явним презирством, як на нижчу інтелектуально верству» [84, с. 185].

Початок 1920-х рр. – складні часи для київської інтелігенції. Це не тільки випробовування голодом, як і для всієї України, а й певна «помста» радянської влади, адже саме Київ був столицею української державності в часи визвольних змагань. Столицю більшовики перенесли в Харків, а Київ, за висловом Н. Полонської-Василенко, наче знелюднів [252, с. 318]. Найкращі представники літературної та наукової еліти змушені були шукати собі прожитку за межами міста [172].

Однак у період 1922-1923 рр. інтелігенція потроху повертається в Київ, розгортається робота освітніх та наукових інститутів, в умовах непу покращується економічний стан, а політика коренізації є певним «реверансом» у бік національної еліти.

Про проблеми студентського та викладацького життя в зламні 1920-ті роки свідчать багато сучасних досліджень [255; 324; 200], але саме живий виклад безпосередньої учасниці та очевидця подій «оживлює» ці непрості роки історії

Задоволена навчанням в університеті, Д. Гуменна одразу відчула на собі всю важкість студентського життя. У мемуарах та художніх творах вона докладно висвітлила досить типове для свого часу існування бідного студентства в Києві в першій половині 1920-х років.

Щоб забезпечити себе найнеобхіднішим, Гуменній доводилось заробляти «вишиванням ламбрекенів» у артілі «Кустарспілка», миттям вікон, дописами та редакторською роботою в газетах [84, с. 207]. Скрутне матеріальне становище вимагало постійного пошуку дешевого або й безкоштовного житла (зупинилась у давніх знайомих, сім’ї Коберників, винаймала кімнату у флігелі дому на Жилянській ще з шістьома дівчатами, безкоштовно займала кімнату в

архієрейському корпусі Михайлівського монастиря, лише 1924 року переїхала в гуртожиток у віданні Комітетів поліпшення побуту учнів (КПОПУЧ)). Тому не дивно, що одна з перших художніх робіт Докії Гуменної – новела «Кімната з примусом» – присвячена проблемам житла для студентів, демонстрації проблематичності знайти, а потім закріпити за собою житлову площу. А головне, окреслила мрію кожного студента 1920-х років: «Сонячна, суха кімната, приятельський примус, загальний коридор з усякими вигодами, включно до жанрових історійок «бабів Парасок і Палажок…» Звичайно, модернізованого міського типу» [111, с. 32].

Постійна відсутність грошей на трамвай вимагала пересуватись містом пішки. Тому користуватись перевагами Києва та відвідувати вечірні заходи було незручно та небезпечно. Залишившись одного разу до кінця вистави театру «Березіль» на постановці Леся Курбаса «Гайдамаки», Докія Гуменна була змушена під страхом ночі переночувати на сходах невідомого дому.

Ще однією вічною проблемою письменниці у студентські роки був голод, особливо у 1920 – 1921 роки. Вона була змушена заробляти гроші на продукти самостійно чи привозити з дому. Останніх вистачало на кілька днів чи тижнів. «Привезені з дому харчі дуже скоро пройшли, – та й що я привезла? Хліб, цибулю, гречану крупу, якої не було на чому зварити, не було де … лизала цукор і крупу, щоб втишити голод. Муку я міняла в пекарні на хліб» [84, с. 162]. Деякі студенти, маючи картки Американської організації надання допомоги голодуючим (АРА), користувалися їдальнею останньої. Там давали суп, котлети із квасолевим гарніром і какао. Такою карткою володіла одна з подруг Докії Гуменної Мотря Мельник. Вона іноді брала із собою Докію та розділяла навпіл свій обід із нею. Після переїзду до гуртожитку «КПОПУЧ» право користуватись їдальнею АРА отримала й письменниця. АРА розпочала свою роботу в УСРР з метою організації допомоги голодуючим наприкінці 1921 – на початку 1922 рр. і, за спогадами Гуменної, також присилала одяг і взуття.

Такі умови життя та побуту, як правило, призводили до послаблення здоров’я студентів. Однією з найпоширеніших хвороб був туберкульоз. Ті, хто

оминув низку важких захворювань, страждали від постійного недоїдання та фізичного виснаження. Як згадує Д. Гуменна про середину основного курсу, «з наближенням весни та весною я зовсім охляла і вже не розуміла, що на лекціях читали професори. Ходила – ледве волокла ноги… прийду у неділю до Коберників, та нагодують» [84, с. 165]. Крім того письменниця довгий час страждала на сухоти.

Паралельно з погіршенням фізичного здоров’я в Докії Гуменної спостерігались і психологічні проблеми. Жахливе матеріальне становище породжувало песимістичні настрої. Хворіючи, вона кожного разу готувалась до смерті, адже в лікарнях не вистачало ліків, практично не підтримувався режим гігієни.

Справжнім жахом для багатьох студентів 1920-х років стали систематичні «чистки» студентського складу. Їх основна мета – розвантажити переповнені навчальні заклади, виявити і відрахувати не бажаних для нової влади студентів [273, с. 136]. «Нетрудовий елемент, всякі там попівни, офіцерські синки, діти поліцаїв чи куркулів, торговців – нещадно викидаються з пролетарського вишу»,– згадувала Докія.

Згадані заходи очищення вищих навчальних заходів від шкідників радянського суспільства відбувались систематично упродовж навчального року. Вони досить негативно впливали на психологічний стан студентів, ставали причиною неврозів і депресій. Д. Гуменна не стала винятком. Вона, як дочка колишнього куркуля, мала брехати комісії, що її батько – селянин, має 6 десятин землі, та показувати фіктивну картку члена Комітету незаможних селян «з усіма печатями й підписами» [84, с. 161]. Такими незаконними методами діяли й інші: підкупами – діти мануфактуристів, знайомствами – попівни та куркулівни, демонстрацією підроблених документів – усі, хто міг їх дістати. На систематичних допитах майбутня письменниця мусила спокійно підтверджувати своє селянське незаможне походження.

Крім того, у роки навчання у Києві Д. Гуменна вперше зіткнулась із проблемою невідповідності між дійсністю і тим, що щодня писалося в газетах і

настирливо вносила у вуха пропаганда.

В університеті Докія Гуменна мала можливість відвідувати лекції О. Грушевського, О. Оглоблина, М. Зерова та інших. Особливо поважала молода студентка О. Оглоблина, бо лекції він читав тільки українською мовою (хоча й жахливим писклявим голосом).

Порятунком від побутових проблем та іноді нудного навчання для Докії Кузьмівни стали всі доступні та цікаві для дівчини розваги, вона занурилася у вир культурного та літературного життя. По-перше, пішла солісткою в об’єднаний студентський хор під керівництвом композитора, хорового диригента Г. Вірьовки. По-друге, не пропускала будь-яких публічних виступів і лекцій відомих поетів, письменників, публіцистів, сама писала літературні твори, відвідувала засідання Математичної, Літературознавчої комісій, із захватом слухала доповіді учасників, зазвичай навіть не розуміючи їх суті. Саме тоді з’явилась у Докії Гуменної увага до давнього минулого України, коли вона за власним бажанням відвідувала засідання Археологічного комітету Всеукраїнської академії наук (Всеукраїнського археологічного комітету), з’їзди Інституту археології Академії наук УРСР та читання історичних розвідок і монографій про праісторичні часи на території України, відвідувала курси вивчення англійської та французької мов. Самостійно додатково проробляла навчальні курси та теми в бібліотеці («Політекономію», «Діалектичний матеріалізм і т. ін.). По-третє, за можливості не пропускала літературні вечори, концерти капели «Думка» під керівництвом хорового диригента Н. Городовенка, захоплювалась театром.

Таким чином, формування особистості Докії Гуменної відбувалось під значним впливом родини. Особливе місце в житті дівчини займала мати, яка прищепила їй любов до української мови, культури, фольклору, повагу до рідної землі та українського народу.

Важливим чинником формування особистості, самосвідомості, творчих уподобань майбутньої письменниці було навчання у Ставищанській середній школі, де викладав український поет Д. Загул, що відкрив у дівчині здібності до літературної діяльності. Навчання в Київському інституті народної освіти,

культурно-просвітницькі та наукові заходи, що відбувались у Києві, допомагали майбутній письменниці самовдосконалюватись та розширювати коло своїх зацікавлень.

2.2. Докія Гуменна в колах творчої та наукової інтелігенції в Радянській Україні 1920-х років – 1941 р.

Особливості суспільно-політичного, культурного, літературного та наукового життя Радянської України 1920-1930-х років визначили сфери творчих зацікавлень і перші спроби публікації творів письменниці, яка впевнено ввійшла в інтелектуальний контекст Києва в перші роки навчання в КІНО.

1920-ті роки характеризуються розквітом національного культурного життя в Радянській Україні. Першими офіційними документами радянської влади у справі українізації були декрет Раднаркому «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» від 27 липня 1923 р. і декрет ВУЦВК і Раднаркому УРСР «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» від 01 серпня 1923 р. Далі упродовж кількох років одна за одною з’являлися постанови ЦК КП(б)У, ВУЦВК, Раднаркому УРСР щодо тих чи інших аспектів українізації. Усе це засвідчувало, що ця політика зводилася до того, аби історично неминуче задоволення елементарних національних потреб українського народу відбувалося під контролем партії і в бажаних їй межах та формах. Політика непу також сприяла покращенню економічної ситуації в країні. Радянська влада таким чином хотіла завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції.

Незважаючи на те, що політика українізації мала прагматичний характер, проводилась непослідовно, ця політика сприяла національно-культурному розвитку. Змінилася національна структура міського населення, зростала мережа наукових інституцій та відбувалась їхня переорієнтація на комплексне дослідження проблем України; до 1933 р. початкове й семирічне шкільництво було українізовано на 88,5% (вища освіта до 1929 – на 69 %), преса – на 89%, книгодрукування – на 83%. Незважаючи на суворий ідеологічний нагляд,

зберігався певний світоглядний і естетичний плюралізм у сфері літератури та мистецтва, і вони переживали бурхливе піднесення, що дає підстави називати цей час добою культурного відродження України [185, с. 24].

В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечуваний доти розквіт літературного життя, ґрунт для якого був підготований попереднім етапом розвитку української літератури. До літератури прийшло нове покоління молодих письменників, переважна більшість яких була активними учасниками революції та громадянської війни: В. Еллан, П. Тичина, В. Сюсюра, С. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Йогансен, М. Хвильовий, Є. Плужник, М. Куліш, В. Домонтович (Петров), Т. Осьмачка та ін. Н. Полонська-Василенко навіть схарактеризувала значення саме творчої та академічної еліти в житті міста як «Київ часів М. Зерова та П. Филиповича» [252, с. 324-325]

У Радянській Україні з’явилося багато літературних угрупувань: «Плуг» (Спілка селянських письменників), «Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), «Авангард», «Нова ґенерація», «неокласики», МАРС (Майстерня революційного слова), ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), «Пролітфронт», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), «Молодняк» (Спілка комсомольських письменників) тощо. Але мистецьке життя в УРСР мало право на існування лише в межах лояльності до панівної комуністичної ідеології [185, с. 25].

В українській літературі склалась ситуація співіснування різних літературних течій. Модерністські напрямки розвивались паралельно з реалізмом. З утвердженням модернізму з’являються нові напрямки – імпресіонізм, символізм, футуризм тощо. Особливого значення набувають інтелектуальна проза (В. Домонтович), психологічні та філософські романи (В. Підмогильний, В. Винниченко), вітаїстичні новели М. Хвильового. Загальна тенденція розвитку літератури передбачала звільнення від надмірного соціологізму та ідеологізації.

Саме на цей час припадає початок літературної діяльності Докії Гуменної. Навчаючись, вона відвідувала засідання Літературознавчої комісії, де із захватом слухала виступи С. Єфремова, М. Рильського, М. Драй-Хмари, О. Бурґгардта,

М. Зерова, В. Сосюри та інших. Вона не пропускала й літературних ранків, що проводились у Всенародній бібліотеці Академії наук та яких виступали П. Тичина, Т. Осьмачка ті інші. Особливо зачаровували її, як і багатьох інших студентів, лекції М. Зерова.

Вона не пропускала будь-яких публічних виступів і лекцій І. Еренбурга, С. Єфремова, М. Рильського, М. Драй-Хмари, О. Бурґгардта, М. Зерова, П. Тичини, С. Пилипенка, В. Сосюри.

А критика перших робіт письменниці-початківця Г. Косинкою лише привернула увагу дівчини до діяльності Майстерні революційного слова, до якої належали Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Г. Косинка, М. Галич, В. Підмогильний. Їй подобалась іронічно-саркастична манера письма Б. Антоненка-Давидовича, а також була вражена мистецьким читанням і талантом Г. Косинки.

20 січня 1924 р. Докія Гуменна стала членом Спілки селянських письменників «Плуг», а Сергія Пилипенка, голову спілки, згадує, як свого «літературного хрещеного батька». Вона не пропускала жодної недільної зустрічі членів «Плугу», незважаючи на те, що її звинувачували у «втечі від дійсності», «безхребетності», «безідейності», у «небезпечному аполітизмі» [84, с. 188].

Сама ж Докія Гуменна спробувала себе як митець слова 1924 року, надрукувавши в київському журналі своє перше оповідання «В степу». Пізніше друкувалась у журналах «Глобус», «Плужанин», «Плуг», «Життя і революція» та інших. Усі вони були написані в рамках соціалістичного реалізму та відбивали успіхи радянської влади в перетвореннях в українському селі.

Це визначило місце Д. Гуменної в літературному середовищі. Як вона пізніше згадувала, такі «аристократи літератури», як М. Зеров, уважали її «плебейкою», дивилися як на «селюка». Особливо «упали акції» письменниці, коли вона стала членом «Плугу» [7], а не, наприклад, елітарного «Марсу» [57, арк. 45].

Поряд із захопливими згадками про талановитих митців 20-х років ХХ ст. Д. Гуменна згадує і письменників із посереднім літературним талантом.

Насамперед про своїх соратників – представників організації «Плуг». Вона болісно реагувала на безталанні твори своїх колег, а ще більше – на їх успіхи в літературній кар’єрі. Від першої зустрічі, наприклад з О. Корнійчуком, авторка зрозуміла пристосуванську сутність його натури: «Він виступав з смішними каламбурами, анекдотами, скетчами, які кінчав словами: «Ви ж понімаєте!»... Він був син залізничника з Христинівки, отже, з упривілейованої кляси, з усіма був на «ти» [84, с. 196]. Пізніше письменниця згадувала, як кардинально зміниться ця людина, ставши членом Спілки письменників Радянської України, як виробиться в неї зверхність до колишніх друзів.

Докія Гуменна, як член спілки селянських письменників «Плуг», була свідком протистояння «Плугу» і «Гарту» і того, як їх члени спотворюють молодих митців: «…набирали значення нові лайки. «Нова генерація» ставала «Новою дегенерацією»» [84, с. 101].

Значною подією стала літературна дискусія 1925-1928 рр., яку розпочав М. Хвильовий. Упродовж 1925-1926 років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у цикли «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія?», у яких письменник виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, насамперед, західноєвропейського мистецтва. До дискусії приєдналися майже всі провідні письменники та літературні критики, включаючи емігрантів. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла в політичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській гегемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окреслив метафорою «азіатський ренесанс».

На очах Докії Гуменної відбулось піднесення і падіння М. Хвильового: «Хвильовий умів заводити в інший, фантастичний світ, Хвильовий бачив його по-своєму і несамовито сміливо рушив у бій проти пігмеїв, що навратилися завалити все довкола…» [86, с. 102].

1926 року Докія Гуменна закінчила Київський інститут народної освіти й була змушена покинути Київ. Вона була направлена викладати українську мову та

літературу до трудової школи Наросвіти у Запоріжжі.

Загальне враження від Запоріжжя було негативним. Вона була розчарована розбудовою міста, називала його оплотом «велікой русской імперії» [84, с. 231-232].

Уже навесні наступного року, маючи тверде рішення покинути «глухе Запоріжжя», Д. Гуменна не бажає відмовлятись від справді «запорозьких вражень» і відвідує з екскурсією пароплавом Хортицю. Це було саме перед будівництвом Дніпрельстану, «все було в первісному стані»; «Такого високого буйного зела, такого цілющого запаху до того й після того часу я вже не вдихала… Само повітря п’янить і веселить». Але історичних слідів князівських чи козацьких часів у цьому «заповіднику дикого степу», звісно, вона не побачила [84, с.234].

Відпрацювавши рік вчителем української мови та літератури в старших класах трудової школи, Докія Гуменна повертається до Києва.

Українська інтелігенція не була ще уніфікованою всередині 1920-х рр. Її моделі поведінки та світогляд, сформовані в дореволюційні часи, не змінилися зі зламом суспільно-політичного устрою [199, с. 162]. А молода генерація швидко пристосовувалася до умов щоденного виживання, зокрема і в творчому плані, чого не можна сказати про Д. Гуменну.

У Києві Д.Гуменна безуспішно пробує далі друкувати свої праці. Вона ніяк не може натрапити на тему і форму, яка б прийшла до смаку тогочасним редакторам. Багато оповідань не друкують через незрозумілу для неї «ідеологічну її невитриманість». Ще з лекцій Д. Загула вона пам’ятала, що право й обов’язок письменника – писати правду і тільки правду, що дійсні чи вигадані образи й ідеї мусять відповідати своїм мистецьким зображенням життєвій правді. І вона старанно цього дотримувалась. Вона пише правду, а їй кажуть, що ідеологічно не витримано. І як наслідок, настає глибоке розчарування. Вона практично перестала писати. А якщо й писала, то не подавала до друку.

З цієї ситуації рятує її С. Пилипенко. Як член «Плугу» Д. Гуменна поїхала на все літо 1928 р. по Україні для всебічного вивчення життя та побуту

сільгоспкомун і колективів та написання літературних творів на своїх враженнях. Керівництво організації висловило письмове прохання до всіх державних і громадських установ допомагати їй у роботі [84, с. 261 – 262]. Авторка відвідала Канів, шахтарські міста, Маріуполь, Кубань тощо.

Найбільше запам’яталися їй пам’ятки козацької старовини з Дніпропетровського музею ім. Поля, екскурсія, яку їй провів сам Д. Яворницький. Натхненна музейною експозицією та розповідями академіка, вона спонтанно вирішила іти з Дніпропетровська до Запоріжжя пішки понад Дніпром, щоб побачити славні пороги. Подорож була відстанню близько 80 км, дорога була важка – стежка понад берегом або просто скеляста поверхня без стежки. Спочатку дівчина побоювалася мандрувати самотужки, але згодом боятися перестала – за два дні не зустріла ні душі. Здивування її викликало те, що історична місцевість колишньої польської фортеці Кодак занедбана як для видатної пам’ятки часів Хмельниччини. Ночувала вона біля найбільшого порога Ненаситця в хатині на взгір`ї, що вікнами виходила на Дніпро, засинала під клекіт славетного порога. Удень Ненаситець виглядав ще краще: «Цей острів-гора посеред Дніпра був у клекоті білої піни. Над бризками й білими потоками літають чайки, синє небо розкрило своє шатро. Життя й непереставній рух. Сиди тут хоч день, хоч тиждень, хоч вік. Так було й за козаччини, і за Святослава, за часів непам`ятних…» [84, с 262].

Ці свідчення цінні тим, що внаслідок будівництва Дніпрогесу мальовничі пороги незабаром мали бути затоплені. Письменниця жалкує: «…Так стало шкода та жаль! Отож довго сиділа я на камінчику, ноги спустивши в прозору воду, і не хотіла душею сприймати, що цю відвічну красу скоро заллє вода і вже ніколи більше не побачу цього чуда» [84, с. 262].

Таким чином, спогади Д. Гуменної є джерелом вивчення осередку запорозької історії, що зникло [127].

Повернувшись до Києва, письменниця написала два цикли репортажів. Обидва були опубліковані: «Листи із Степової України» – у місячнику «Плуг» (1928-1929 рр.), «Ех, Кубань, ти Кубань, хліборобная» [89] – в журналі «Червоний

Шлях» (1929 p.). У роботах простежується розчарування молодої дівчини, яка щиро вірить у світле комуністичне майбутнє. Докія Гуменна, як дитина свого часу, на собі відчула всі зміни радянського села кінця 1920-х років. Вона старанно занотовувала всі передові починання, але поруч із цим показала й ті негативні явища, що існували в народному середовищі.

Незважаючи на щире бажання реалістично продемонструвати успіхи початку колективізації села у 1920-х роках, Докія Гуменна потрапляє під жорстоку критику. Завідувач культпропвідділом та агітпромпресвідділом ЦК КП (б) України А. Хвиля розпочав наступ на письменницю, назвавши її «представником куркульської літератури» [322, с. 8]. Пізніше вийшли друком статті радянського письменника Г. Рикліна, який звинувачував Гуменну в наклепі на письменника Ф. Гладкова [272, с. 37], І. Приймаченко відкрито називав Докію Гуменну «відвертим класовим ворогом пролетарсько-колгоспної літератури», «її творчий шлях і літературі був шляхом одвертих наклепів на радянську дійсність», «куркульська агента в літературі» [254, с. 25], група письменників на чолі із М. Жовтобрюхом художній доробок письменниці назвали «куркульською контрабандою» [180, с. 67]. Єдиним, хто виступив на підтримку молодої письменниці та підтримав її, став С. Пилипенко [247].

1930 року вона написала ще й третій цикл нарисів про початки колективізації на Київщині під назвою «Стрілка коливається» [110] і того ж року – повість «Кампанія» [94], що були присвячені проблемі розвитку колгоспного господарства, небажанню українців об’єднуватись у комуни та загалом повторювали основні картини комунного життя, викладені у «Листах зі Степової України». На ці праці також не було позитивних рецензій.

Згортання політики українізації та непу, початки індустріалізації та посилення сталінського тоталітарного режиму супроводжувалися жорстокими переслідуваннями технічної інтелігенції, діячів культури та науки. Письменниця одна з перших потрапила під критику більшовицької влади. У квітні 1932 р. була ухвалена постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій», відповідно до якої ліквідовувались існуючі літературно-художні

об’єднання і було створено Спілку радянських письменників України (1934 р.), в яку Д. Гуменна навіть і не намагалась вступити.

З цього часу літературний процес потрапляв під контроль партійних чиновників, а письменники у своїй творчості суворо мали дотримуватись методу соціалістичного реалізму. На практиці все зводилось до прославляння радянської дійсності. Активно публікувалися автори, імена яких сьогодні в історії української літератури нічого не варті: Лев Плоткін, Лазар Смульсон, Авраам Кацнельсон, Єфим Мартинич, Іван Ле та ін. [185, c. 379]. Не випали з літературного процесу М. Рильський та П. Тичина, які виявили певну поступливість.

З 1931 р. до 1939 р. Докія Гуменна не опублікувала жодного слова. Подальша критика радянської влади, хоча і конструктивна, була небезпечною. Письменниця припиняє не тільки писати з актуальних тем радянського будівництва, а й писати взагалі.

Упродовж 1931-1932 рр. жила у Харкові, працювала позаштатним редактором у Державному видавництві України [5, арк. 1].

1932 року Докія Гуменна записалась слухачем курсів східних мов при ВУНАС у Харкові, закінчення яких передбачало обов’язкове стажування у країні, мову якої вивчали. Письменниця обрала туркменську мову і після декількох місяців її вивчення відбула у творче відрядження до Туркменської РСР [2, арк. 1]. Ця поїздка давала можливість вирватись з-під нагляду радянської влади.

У своїх спогадах і художніх роботах, присвячених поїздці до Туркменістану, Докія Гуменна відзначала екзотичну неповторність цієї землі та її народу, зблизька познайомилася з традиційним кочівницьким світом. Вона відтворювала фрагменти його історії, етнографії, світогляд населення, вписує мову, побут, зовнішність, культуру цього народу в загальносвітовий контекст, знаходячи паралелі між поважним старцем із посохом на вулиці Ашхабада і біблійним патріархом Авраамом («ця сценка має тисячі і тисячі літ!»), жіночим головним убором тапи й одягом цариць Хорезму і «єгипетською фараонесою» Нефертіті [84, с.151]. Також Д. Гуменна відзначила позитивні зміни в статусі

жінки Сходу, пов’язані з радянізацією.

Наприкінці 1932 р. Докія повернулася до Києва, де упродовж 1933-1934 рр. навчалась на Київських державних курсах стенографії [3, арк. 1]. Саме стенографічна робота стала головним джерелом її прибутків. Працювала помічником завідувача складу Київської копіювальної фабрики, пізніше там же стенографісткою, стенографісткою в Народному комісаріаті здоров’я, Інституті експериментальної біології та патології, Обласному земельному управлінні, Обласному комітеті заготівель сільськогосподарської продукції [4, арк. 1-3]. 1938 року Докія Гуменна відвідувала курси комбайнерів, і 1939 року працювала комбайнеркою [10, арк. 10].

Трагедія Голодомору була відома Д. Гуменній, адже її родичі проживали в селі. Сама ж вона в розпал подій перебувала в санаторії. Упродовж 1930-х рр. були репресовані М. Яловий, О. Вишня, О. Слісаренко, М. Зеров, розстріляні Г. Косинка, Д. Фальківський, О. Вльзько, М. Семенко та інші. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників [246]. Вона з острахом спостерігала події «великого терору», який знищив більшість її вчителів і колег.

Утиски влади активізували зацікавленість письменниці минулим свого народу, потребою в самоосвіті та пошуком альтернативних тем для літературної творчості. Найбільший інтерес викликала трипільська культура на території України. Вона навіть зверталась до Інституту історії матеріальної культури (згодом Інституту археології) Академії наук УРСР за повною бібліографією з цієї теми. Докія Гуменна, готуючись до написання роману «про занепад матріархату» [8, арк. 11], вивчила доступні їй друковані матеріали – відповідну літературу, звіти про археологічні розкопки, описи археологічних пам’яток тощо. Масштаби досліджень і рівень розвитку трипільської цивілізації настільки її захопили, що вона поставила собі за мету написати роман про цю культуру з метою популяризувати те, що вже відкрила археологія [84, с. 450].

Загалом на момент 1938 р. через масові репресії Інститут археології АН УРСР фактично був спустошений. Замість 41 співробітника, передбаченого штатним розкладом, реально працювали лише 17 [118, с. 30]. Саме в таких умовах

довелось працювати представнику «молодих радянських дослідників» Л. Славіну, який переїхав до Києва з Ленінграда для розвитку української науки [142, с.297]. Боротьба зі «шкідництвом» та звільнення старої професури з Державної академії історії матеріальної культури (м. Ленінград) відбулося ще на початку 1930-х років. Л. Славін пройшов там ґрунтовну школу впровадження марксистських засад у наукові дослідження.

Надзвичайно важливою подією в житті та роботі Д. Гуменної стала участь у запланованій на літо 1938 р. Трипільській експедиція до с. Халеп’є Київської області, організована Інститутом археології АН УРСР та Державною академією історії матеріальної культури (Ленінград). Д. Гуменна безпосередньо доторкнулась до багатства трипільської культури, познайомилась із провідними на той час її дослідниками, які стали її вчителями, цікавими знайомими та навіть друзями.

Письменниця звернулась до директора Інституту археології АН УРСР Л. Славіна з проханням включити її до складу експедиції як літератора. Однак уже в процесі роботи Д. Гуменна висловила бажання стати повноцінним учасником польових досліджень, пояснюючи це необхідністю «пройти виучку археологічній техніці, щоб читати спеціальну археологічну літературу...» [8, арк. 11]. Керівник українсько-ленінградської експедиції – Т. Пассек – дала на це свій дозвіл. Письменниця була включена до складу експедиції як студентка-практикантка Київського інституту народної освіти. Про це були зроблені відповідні записи в «Короткому попередньому звіті про роботу трипільської експедиції у 1938 році» [73, арк. 3].

Найбільші враження на Докію Гуменну справили масштаби розкопок. Археологи працювали на цій території четвертий рік поспіль. Упродовж 1934–1937 рр. ними було досліджено понад 9000 кв. м. трипільського поселення [72, арк. 1]. Експедиція застосувала нову методику розкопок – великими площами. Це дало можливість повного вивчення трипільського поселення, його планування, реконструювання житла та вивчення інвентарю.

Під час експедиції 1938 р. археологами було досліджено центральну

частину поселення, закладено два нових розкопи (№ 24, 25), закінчено аналіз п’яти «площадок» (№ 16, 17, 18, 20, 21), робота на яких була розпочата в попередні сезони [72, арк. 2], продовжувались розвідки неопрацьованих територій.

Особливу увагу археологиня-аматорка звернула на дослідження житла трипільців. Вона докладно представила один із варіантів їх реконструкції, запропонований Т. Пассек та Є. Кричевським: перед тим, як будувати стіни, трипільці виготовляли майданчик з обпалених «на стороні» глиняних плиток, дерева з кількох шарів [8, арк. 7-8]. А стіни виводили з дерева, а потім обмазували глиною («валькували») [8, арк. 22].

Ділянка № 24, керівником якої був Є. Кричевський, зацікавила Д. Гуменну виявленими на ній, по-перше, внутрішнім колом будівель, що підтверджувало ідею В. Хвойки про будівництво трипільцями поселень двома концентричними колами, а по-друге – дерев’яними стовпами, на яких тримався дах будинку [99, с.24-28]. Цікавою є спогад письменниці про експериментальне підтвердження походження цих стовпів. Вона згадувала, що археологи, не бажаючи чекати лабораторного вивчення залишків дерева в Києві, вирішили обпалити стовбури дерев різних порід і дійшли висновку, що стовпи виготовляли з дуба [99, с. 24-25].

На ділянці №17, дослідженням якої керував В. Петров, вона спробувала себе не тільки як археолог, але й кресляр. Її авторству належить кілька креслень у звітній документації керівника ділянки [71-72]. Ця співпраця дала можливість Д. Гуменній одній із перших побачити глиняну знахідку у формі «верхівки-головки» печі, що в результаті стала підтвердженням існування у трипільців будівель із димарями [99, с. 30].

Загалом робота археолога для Д. Гуменної – це методичне, наукове дослідження, що вимагає глибоких знань, логіки, уявлення. Вона порівнює її з роботою детектива, що передбачає наявність не лише перелічених навичок, а й спостережливості та вдумливості. Письменниця була настільки захоплена розкопками та спілкуванням з учасниками експедиції, що буденна справа для будь-якого археолога була для неї сповнена великим пафосом, який не бажала

втрачати [8, арк. 9].

Д. Гуменна була вражена фінансуванням експедиції. Матеріальне забезпечення археологічних розкопок дозволяло навіть «приймати гарно гостей, щоб вони не відчували ніякого напруження. Обід, квартира вже забезпечені» [8, арк.2]. Археологи зупинялись у місцевих жителів, які часто підробляли, копаючи трипільське поселення по кілька років.

Докія Гуменна, не знаючи основ археології, у процесі розкопок та спілкування з археологами ставила велику кількість запитань, які, навіть на її думку, були дещо «дурні» та наївні, наприклад, чи використовували трипільці сіль, чи був у них одяг тощо. Вона ставила їх стільки, що археологи «не розуміли, що воно таке» [8, арк. 12]. Письменниця не соромилась своєї необізнаності в багатьох проблемах історії й археології та використовувала будь-яку можливість збагатитися знаннями та досвідом. Коли на розкопки приїхали два незнайомі їй археологи та розмовляли з Т. Пассек і М. Макаревичем, Д. Гуменна покинула роботу на ділянці та ходила слідом за ними. Вона була щаслива, що чула «розмову цю, багату знаннями з одного й другого боку» [8, арк.12].

З часом письменниця намагалась якомога менше виявляти свою присутність в експедиції, керуючись принципом «помовчати та послухати і не виявляти свого ставлення» [8, арк. 41]. У цілому Д. Гуменна дійшла висновку, що археологічна спільнота, з якою їй довелось працювати, поважає лише тих, хто має високий науковий статус та інтелектуальний рівень: «при них треба в рот води набрати, бо вони висміюють і поважають тільки того, хто має бляху знатності на грудях» [8, арк. 22].

Саме реакція учасників експедиції на її дещо дивну поведінку стала вирішальною для формування письменницею свого погляду на археологів у цілому і про деяких зокрема.

Археологічне товариство вона згадує як «приязне, коректне, доброзичливе» [84, с. 452]. Вона швидко встановила контакт з керівником експедиції Т. Пассек, співробітницею Державної академії історії матеріальної культури СРСР. Уважаючи Докію Гуменну літератором, вона одразу провела для неї екскурсію.

Письменниця згадувала, що їх знайомство зайняло чимало часу, бо археологиня обійшла з гостею експедиції все коло розкопок, демонструючи всі особливості [8, арк. 7]. Саме Т. Пассек пояснила їх порядок роботи, структуровано розповіла історію відкриття й вивчення трипільської культури, починаючи від В. Хвойка. Цю інформативну екскурсію письменниця докладно презентує у своїх працях «Із сивої давнини» (1940 р.) та «Минуле пливе у прийдешнє» (1978 р.) [99]. Письменниця була захоплена вченою, згадувала її як впливового спеціаліста з трипільської проблематики, чудового організатора, наукового керівника та просто гарну жінку. Але спілкування з дослідницею обмежилось однією експедицією.

Найбільш суперечливі згадки залишила Д. Гуменна про доцента Державної академії історії матеріальної культури СРСР Євгена Кричевського та наукового співробітника Інституту археології АН УСРР Михайла Макаревича. Письменниці подобалось слухати роздуми Є. Кричевського про спільні риси в побуті людей Трипілля та сучасників, у неї було багато непоставлених питань до зарозумілого вченого. Вона згадувала, що «коли він говорив, вражіння таке, що тебе він ігнорує, а звертається до слухача більш кваліфікованого» [8, арк. 8]. Обмін думками відбувався не лише на розкопі, а й поза ними. Д. Гуменна згадує роздуми Є. Кричевського про схожість господарства та принцип розташування поселень колом трипільців та північноамериканських індіанців, або пошук П. Курінним аналогії між будівлями трипільців та українськими хатами [84, с. 451]. Піднімались й інші проблеми – наприклад, роль жінки в суспільстві, з приводу чого В. Горобець та Д. Гуменна навіть посварились.

М. Макаревич, навпаки, добре ставився до Д. Гуменної, відповідав на її запитання. Однак спілкування з археологом викликало в неї відчуття, ніби вона – учень, «якому треба жувати й вкладати в рот, але ж не з таким академічним гонором, як Кричевський» [8, арк. 9].

Неприємним співрозмовником виявився фотограф Інституту археології АН УСРР В. Горобець, який, на думку письменниці, був непоганим чоловіком, але казав про Д. Гуменну, що вона при обмеженості робочих рук – «на безриб’ї і рак риба» [8, арк. 34].

Корисним виявилося для Д. Гуменної знайомство з науковим співробітником ІА АН УРСР Віктором Петровим, який просто та зрозуміло відповідав на її запитання. Її навіть здивувала увага, яку археолог виявив до письменниці. Вона, працюючи з ним на одній ділянці, мала можливість спілкуватись з ученим та ближче з ним познайомитись. Саме до нього письменниця відчувала таку ж повагу, як до Т. Пассек. Але Д. Гуменну відштовхувала його достатньо вільна поведінка з жінками. Вона вказувала на його особливий стиль залицяння: «Він придивляється, і це придивляння до жінок прикриває фіглярством, «псевдозалицянням» до всіх без винятку жінок не вище певного віку» [8, арк. 39]. Неприваблива зовнішність та поведінка не могли вплинути на почуття письменниці. Було в ньому щось таке, що хвилювало молоду жінку: «Це правда, він цікавить мене й я навіть про нього багато думаю. Зацікавило те, що він під зовнішнім блаженством, жартами пустими, щось заховує своє, невеселе, нерозв’язане» [8, арк. 38].

Знайшли спільну мову Докія Гуменна і Віктор Петров і як літератори, адже останній був відомим на той час українським письменником 1920-х років, близьким до кола неокласиків. Ще одним спільним зацікавленням були фольклор та давня міфологія, якими В.Петров займався професійно.

Приємним і не менш корисним для Докії Гуменної стало знайомство з Неонілою Кордиш, науковою співробітницею Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г. Шевченка, з якою проживала в одній кімнаті, що стала їй подругою аж до еміграції в США. Вона стала для письменниці «живим довідником, до того ж завжди доступним, доброзичливим, товариським, охочим поговорити» [84, с. 462]. Обидві учасниці експедиції мали спільні зацікавлення – шлюбно-сімейні відносини у трипільському суспільстві та можливість існування в ньому матріархату. Вони розмовляли годинами, і Н. Кордиш із задоволенням ділилась своїми знаннями з Д. Гуменною.

Дружні стосунки склалися в Д. Гуменної з асистенткою ІА АН УРСР Наталею Байаріс і лаборанткою Державного республіканського історичного музею Лілею Якубою. Упродовж всього часу перебування у с. Халеп’є Докія

Гуменна робила докладні записи, зокрема в особистому щоденнику 1938 р. Опис процесу археологічних розкопок поселення трипільської культури, деякі особливості спілкування археологів та результати їх роботи вона описала в нарисі «Із сивої давнини», який написала одразу після повернення у Київ (опублікований 1940 року). Художній виклад письменниці містив короткий опис результатів дослідження кількох ділянок і процесу наукового аналізу знахідок археологами, доповнений власними розмірковуваннями. Зміст щоденника Д. Гуменної та твору «Із сивої давнини» за змістом і формою досить близькі до офіційного попереднього звіту Т. Пассек про роботу трипільської експедиції. Більше того, головним «персонажем» твору стала сама Т. Пассек [147, с. 361].

Спілкування письменниці з більшістю учасників експедиції не припинялись і після розкопок. Наприкінці 1930-х років Докія Гуменна найтісніше спілкувалась саме зі спільнотою археологів, часто відвідувала Інститут археології.

Однак при зустрічі в Інституті археології АН УРСР 1940 року Т. Пассек відмовилась розмовляти з Д. Гуменною [84, с. 462]. Остання в цей час була майже ворогом народу через негативну реакцію критики на поновлення літературної діяльності. Для ленінградської археологині таке знайомство було небезпечним, особливо після арешту та розстрілу її колег-археологів С. Магури та К. Коршака у 1937-1938 рр.

У травні 1939 р. Докія Гуменна взяла участь в етнографічній експедиції до Одеської області, організованій Інститутом українського фольклору АН УРСР Обставини залучення письменниці до експедиції встановити не вдалося, але ожна припустити, що допоміг у цьому В. Петров. Результатом її участі стали записи великої кількості пісень, частівок, віршів, оповідань, казок, розповідей та ін. дожовтневої та пожовтневої тематики. Фактично зібраний Д. Гуменною матеріал дозволяє говорити про комплексний характер експедиції (етнографічна, фольклористична, археографічна, збір «усної історії»). Таким чином, Д. Гуменна познайомилася з історико-етнографічними та мовними особливостями Південної України.

Відбулося повернення Д. Гуменної до літературної діяльності. 1939 року

вийшла друком перша після восьмирічного мовчання праця «Перший іспит кочівницького сина Чари» [104], яка була спокійно прийнята радянськими критиками. Того ж 1939 року вона видала нариси «Жадоба» (про щасливу долю жінки-трактористки). Навіть отримувала гонорари. Гроші вона внесла в будівництво житла, а саме відомого будинку-кооперативу радянських літераторів («Кооператив «Робітник літератури»», зараз на вул. Богдана Хмельницького), де її сусідами мали стати провідні представники творчої інтелігенції свого часу. Звісно, матеріальне заохочення та система соціального забезпечення наукової та творчої інтелігенції давно вже стали в УРСР способом соціального контролю [140].

Перехід письменниці до історичної тематики відбувся 1940 р. («Із сивої давнини»). Але того ж 1940 року побачила світ повість «Вірус» [81], у якій письменниця висвітлила проблему бюрократичності радянської системи. Ця робота викликала негативну реакцію критиків, письменницю знову звинуватили в наклепі на радянську дійсність [308].

Таким чином, зацікавлення Докії Гуменної літературним життям 20-х рр. ХХ століття відбулось під час навчання в Київському інституті народної освіти. Незважаючи на важкі умови життя в Києві, письменниця не залишає навчання та не повертається додому. Знайомство з інтелектуальним середовищем Києва часів «золотого віку» української гуманітаристики, літературний дебют і вступ до Спілки селянських письменників «Плуг» 1924 року давали перспективу її літературної кар’єрі. Але через жорстоку критику та статус «куркульської агенти» неодноразово відбувалося вилучення письменниці з літературного процесу 1920-1930-х років.

2.3 Життя, професійна діяльність та літературна творчість Докії Гуменної у роки нацистської окупації України (1941–1944 рр.)

На момент початку війни з Німеччиною на літературній кар’єрі Докія за радянського режиму можна було не тільки ставити хрест, а й очікувати своєї черги в перманентних репресіях проти наукової та творчої інтелігенції. Робота

стенографістки засідань наукових установ була періодичною та не покладала на неї значних зобов’язань.

Д. Гуменна мала можливість виїхати до Уфи разом з одним із наукових інститутів УРСР на самому початку бомбардування Києва німецькими військами. Евакуація відбувалася за списками. Потрапити до них, за словами її героїні з «Хрещеного яру», протегував якийсь Віктор (імовірно, мається на увазі В. Петров). Вона розуміла: якщо на початку війни не поїде в евакуацію, то в подальшому єдиним шляхом стане дорога на Захід. Вона покинула місто, але дісталася лише до Дніпропетровська, де усвідомила бажання «…бути в самому центрі подій у Києві, хоч би навіть і смерть там» [62, арк. 16]. Для жінки стало важливим бути присутньою при тривожних, але «надзвичайно цікавих» історичних змінах [62, арк. 28]. Її заворожувало навіть бомбардування барж і пароплавів, якими евакуювалось київське населення: «Скінчилось все – стало тихо і наче жаль, що все так скоро минуло, навіть не роздивились ми на виставу в небі» [62, арк. 13].

Письменниця, повернувшись у Київ, одразу зіткнулась із надзвичайно великою кількістю чуток, анекдотів та шпигунською міфологією, пов’язаними з приходом агресора. Але найбільше її вразив процес евакуації партійної верхівки та радянських «патріотів», які вивозили меблі, одяг, посуд і навіть кімнатні квіти. Тих, хто лишився в окупованому місті, вона поділяла на кілька категорій: ті, що сподівались на відродження України (демократичної європейської держави або націоналістичної, або комуністичної, або бажали зміни одного «гіршого» окупанта «кращим»); ті, що залишались прихильниками неділимого СРСР; ті, кому однаково, хто визначатиме долю держави, лише б мати матеріальне благополуччя [113, с. 126].

Колабораціонізм є явищем, поширеним у світовій історії [161, c. 232], а питання сподівань українських націоналістів на допомогу Рейху відродити українську державу є дуже делікатним і заполітизованим в історіографії. Але зрозуміло, що сталінський тоталітарний режим не асоціювався з батьківщиною для значної частини українського населення. Першим головою Київської міської

управи став Олександр Оглоблин (серпень – жовтень 1941 р.) [148, c. 244-255]. Спочатку КМУ діяла як українська влада, опікувалася налагодженням міського життя, сприяла відновленню українського мистецько-літературного життя. О. Оглоблин співпрацював з Олегом Кандибою (Ольжичем), заступником голови Проводу ОУН (Організації українських націоналістів), підтримував Спілку українських письменників, створену похідною групою УПА («мельниківців») у жовтні 1941 р. на чолі з О. Телігою.

Однак зміни в політиці окупаційної влади щодо України, жорстокі заходи і злочини нацистського режиму, і зрештою заборона на діяльність ОУН 1942 р. швидко відвернули від нього українську інтелігенцію. Для більшості представників української творчої та наукової еліти співпраця з окупантами, зайняття офіційних посад було лише питанням виживання.

Упродовж жовтня 1941 р. – лютого 1942 р. Докія Гуменна працювала референтом у відділі пропаганди в Софіївській міській управі, який скоро перейменували у відділ інформації. Оскільки було відсутнє положення про діяльність відділу, співробітники не мали чітко визначених посадових обов’язків. Ні найменшого розуміння не мала й Д. Гуменна про призначення відділу, про те, кого треба інформувати, про що. Основним обов’язком письменниці на цій посаді було вислуховування скарг переважно старих людей на відсутність пенсії, холод і голод. Єдиним позитивом цієї роботи стало знайомство з пенсіонеркою Г. Берло, яка була приятелькою М. Грушевського та Г. Кониського, з організатором громадського життя та головою Секретаріату Української далекосхідної республіки (Республіка Зелений Клин) Ю. Глушко-Мовою, сестрами Лесі Українки. У цілому ж вона згадує цю роботу як надзвичайно нудну: «Я мучилась на такій роботі. Нічого не робила, нічого ніхто й не вимагав…» [62, арк. 101]. Результатом роботи ставав звіт («інформація»-звіт) про потреби населення окупованого міста, але така інформація Київській міській управі була малоцікавою і навіть підлягала знищенню.

Докія Гуменна, працюючи в Софіївській міській управі, намагалась підтримувала творчі зв’язки зі Спілкою українських письменників та виданням

О. Теліги «Літаври».

Письменниця досить скептично ставилась до діяльності націоналістів, деколи згадувала про них із сарказмом, називала «обмеженими мрійниками», але підтримувала їх ідею відновлення української держави.

Причинами втрати Україною державності Д. Гуменна вважала домінування індивідуалізму в національному характері українців та їх легковірність, розбіжність у світосприйнятті українців Заходу і Сходу як «продуктів різних окупацій» [92, с. 384], довготривале панування іноземців-загарбників над нашим народом. На її думку, Другу світову війну треба розглядати як можливість оновлення України та перспективу вибороти незалежність. А отже, незважаючи на «бутафорність самостійної України» на момент окупації [62, арк.77], письменниця вважала за необхідне підтримувати українські вияви й потуги націоналістів.

Перше, що вразило письменницю, – відсутність єдності в націоналістичних колах: поділ на мельниківців та бандерівців («як сектантів і засліплених змовників-убивць» [62, арк. 78]). Вона навіть провела паралель із меншовиками та більшовиками, поміркованими і терористами. Вважала, що їх діяльність буде безрезультатною через відсутність єдності та ворожість одних до інших.

Наступне – критика та повчання представниками ОУН «збільшовичених» українців («чіпляння ярликів»), відсутність співпраці між ними, недовіра до радянського населення. Докія Гуменна звертала увагу на те, що «підсовєтцька людина 23 роки мокла в кориті агітпропу й не могла за одну ніч пересякнути гаслами націоналістичного корита. Звідки ж могли взятися організатори й герої, коли залишилися ущемлені, незадоволені, репресовані, відсунуті» [62, арк. 95]. Вона наголошувала на необхідності формування в українського населення націоналістичної свідомості, спираючись на «свідоміші одиниці, що самі приходять, виявляють прихильні інтенції» [62, арк. 95]. Наприклад, на Докію Гуменну, Олега Самійленка, Павла Нечая, а не на Ганну Рогальську, яка при кожній владі могла вижити, або Андрія Жука – автора «Оди Гітлеру».

До того ж письменниця переконана, що повернулись націоналісти до Києва

непідготовленими, не вивчили мислення радянської людини, адже «знатниє іностранци… прорвались крізь німецькі заборони і брели, аби бути першими і обсадити посади» [62, арк. 95]. Д. Гуменна наголошувала, що той, хто упродовж 23 років прожив чи виживав в умовах СРСР, не міг змінити своє світобачення за одну ніч. Вона про себе згадувала: «Я не маю антибільшовицьких думок, бо я ж – продукт радянської системи!... Не маю зненависті до інших націй» [62, арк. 74]. А швидко націоналізуватися зміг лише той, хто не був щирий у Радянському Союзі, – наприклад, Г. Рогальська.

Докія Гуменна була переконана: якщо від громадян СРСР відразу зажадати, щоб вони раптом стали думати так, як представники націоналістичного руху, станеться знов велика помилка [62, арк. 75]. Тому вважала за необхідне проводити ґрунтовну просвітницьку роботу з радянським населенням, яке через недовір’я до новоприбульців відкидали нову ідеологію. Крім того їх гасла та прокламації були малозрозумілими для людей, які залишились у Києві, а використання понять «Брюховеччина», «сервілізм», «провидіння» називала елементами «маячного стилю» [113, с. 167].

Дійсно, спостерігаємо величезну прірву між ура-націоналістичною та пронімецькою пропагандистською публіцистикою – наприклад, Уласа Самчука (редактор видання «Волинь»), який здійснив візит з Ровен до Києва наприкінці листопаду 1941 р. і зробив серію репортажів [170, с. 34-42], та реальними настроями киян.

Про настрої київської творчої, наукової та технічної інтелігенції в умовах окупації свідчать щоденники Ірини Хорошунової, художника-оформлювачки, яка в роки окупації Києва працювала бібліотекарем. Різні копії їх зберігаються в різних сховищах (Національний музей історії України в Другій світовій віні, Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Інститут юдаїки). Лише нещодавно вони були опрацьовані та оприлюднені О. Зінченком. Публікації фрагментів здійснено в «Бульварі Гордона» (2015 р. №26 с.5-6, 13; №30 с.6-7; №31 с.14; №33 с.14-15; №38 с.11-13; №40 с.5-7; с.8-11; №45 с.16; №52 с.4-5, 15; 2016 р. № 3 с.4-6; №4, с.16, №8, с16, №13, с.16: №18, 2-5;

№19 с.16; №25 с.13-14; №34 с.13-14; №27 с.4-5 12; №36 с.16; №47 с.14-15; №49 с.13; №50 с.16; 2017 р. № 7 с.4-7; №8 с.16; №10 с.16; №12 с.12-15; №19 с.16; №21 с.16; №26 с.16; №32 с.16; №33 с.13; №36 с.16; 2018 р. №25 с.14-15; №26 с.12-15; №27 с.4-5 12; №28 с.6-7 15; №30 с.6-7 12).

У цих щоденниках показано, що населення переважно перебувало на початку окупації в ситуації розпачу, переляку та невизначеності, з підозрою ставилося до німців та націоналістів, переймалося матеріальними проблемами. І. Хорошунова перебувала в складній системі координат: працювала на німців, була свідома вад радянського режиму, бо її родичі зазнали репресій, але в цілому дотримувалася поміркованої прорадянської орієнтації. Також не треба забувати, що в Києві було багато носіїв російської культурної свідомості, до яких можна віднести й І. Хорошунову.

Аналогічні думки викладає і в щоденнику колишня студентка Київського політехнічного інституту Ніна Герасимова, цей матеріал зберігається в колекції Національного музею історії України в Другій світовій віні («Бульвар Гордона». 2018 р. №19, с. 6-7, 13).

Викликала спантеличення у Д. Гуменної ідея О. Теліги заборонити вивчення у шкільних та університетських курсах російської літератури. Вона була переконана, що це нелогічно, бо російська література є невід’ємною частиною світового культурного надбання, і заборона вивчення О. Пушкіна рівноцінна забороні вивчення Шекспіра, Гете, Байрона. Освічена людина має бути знайома з їх творчістю. Така позиція Д. Гуменної відштовхнула від неї О. Телігу та призвела до звинувачень Гуменної у «збільшовиченні» та «несвідомості». Такий підхід новоприбулих реформаторів викликав у Д. Гуменної асоціацію з більшовиками, які не терпіли інакодумства і звинувачували її в буржуазному націоналізмі.

Неприємним для Докії Гуменної був факт самопроголошення Оленою Телігою себе головою Спілки українських письменників та одноосібним визначенням нею на установчих зборах правління Спілки. Письменниця гостро реагувала на бюрократизм організації – уведення перепусток для входу до Спілки українських письменників та до її керівництва. Своє розчарування новою

літературною організацією вона прокоментувала у мемуарах: «вже з’явились нові сановники, нові корнійчуки. Та й до тих не треба було перепусток. Ще не вмостилися як слід, а вже вельможаться. Що ж буде, коли вони справді стануть при владі» [62, арк. 86]. Однак найбільше її обурення викликав фаворитизм та визначення соціального статусу і рівня таланту відповідно до партійної приналежності. Фаворитами О. Теліги були Ю. Музиченко і Г. Рогальська; а Д. Фальківський для поетеси виявився найяскравішою постаттю, бо він нібито був членом Організації український націоналістів, а, наприклад, Григорій Косинка – ні [62, арк. 80].

Спостерігаючи за швидкою втечею з міста одних, ідейну переорієнтацію інших, догматичну затятість новоприбулих, Докія Гуменна важко переживала відсутність сильних особистостей, здатних не лише мріяти, а й працювати, покладаючись тільки на свої сили, відмовившись від вузькопартійних чи групових інтересів. Письменниця не підтримувала жодної панівної доктрини, вважала їх такими, що не відповідають українським потребам. Основну їх місію вбачала в необхідності виявити волю до свого щастя – незалежної України.

Авторитарність у міркуваннях та діяльності; збереження традицій бюрократизму або формування традицій фюрерства; фаворитизм та визнання соціального статусу і таланту відповідно до партійної приналежності; механічна відмова від ніби всього ворожого, російського – усе це нагадувало письменниці методи більшовиків, що, як і націоналісти, викинули її з літературного життя.

У лютому 1942 р. відбулись арешти представників міських і районних управ, активних діячів ОУН. Серед них і члени Спілки письменників – Олена і Михайло Теліги, Іван Ірлявський та інші. Досить цинічно коментувала з часом ці події Докія Гуменна. На її думку, О. Теліга, переживши арешт у Рівному, через свою самовпевненість погубила себе й чоловіка. Нібито вона була попереджена про заплановані заходи проти українських націоналістів, але відмовилась виїжджати. Д. Гуменна трактувала таку поведінку як неприйняття серйозності настроїв німців в українському питанні, або як «екзальтоване бажання згоріти в боротьбі» [62, арк. 104]. У результаті цих подій Спілка українських письменників

припинила своє існування. Таким чином, свідчення та оцінки Д. Гуменної не співпадають з дещо ідеалізованим образом Олени Теліги, що склався в сучасній гуманітаристиці та суспільній свідомості [119].

Більшість представників інтелектуального кола спілкування Д. Гуменної в окупованому Києві – письменники, критики, літератори, редактори, академіки, вчені-історики та інші – покинули місто. Упродовж 1941 – 1943 рр. письменниця підтримувала тісні зв’язки лише зі співробітниками Інституту археології АН УРСР, які, збираючи та оберігаючи археологічні матеріали, не встигли евакуюватись, і зафіксувала про деяких із них короткі характеристики: В. Козловська не вірила у слов’янську слабкість, М. Макаревич зберігав лояльність до радянського режиму, П. Курінний і Є. Дзбановський бажали уникнути зустрічі з націоналістами, лише В. Горобець, мріючи про власне ательє, із нетерпінням чекав приходу німців. Але найприємнішою співрозмовницею залишалась Н. Кордиш, яка зберігала позитивний настрій та ясність думок.

Надалі багато кого з вітчизняних археологів було залучено німцями до проектів, ідеологічним завданням який було довести перебування готів у IV столітті на території України, а отже, і право німців на її окупацію.

Літературне коло Д. Гуменної обмежувалось тими, хто залишився в Україні або переїхав до Києва зі східних областей, – Григорієм Костюком, Іваном Багряним, Аркадієм Любченком, Павлом Нечаєм та Юрієм Лавріненком (Дівничем).

У лютому 1942 р. було ліквідовано відділ інформації Софіївської міської управи, і Докія Гуменна залишилась без засобів до існування. У неї навіть з’явилось бажання добровільно поїхати працювати до Німеччини, але її відмовила сестра Олена.

За порадою Неоніли Кордиш Докія Гуменна звернулась у пошуках роботи до дирекції Музею-Архіву Переходової доби (містився на Контрактовій площі). З квітня 1942 р. вона займала посаду лаборанта, а 30 квітня 1942 р. її було переведено на посаду молодшого наукового співробітника [74, арк. 4-6].

Цей структурний підрозділ Київської міської управи було засновано 26

березня 1942 р. Директором призначено О. Оглоблина. Його письменниця знала ще зі студентських років, коли він викладав в КІНО. У стінах Музею-архіву зібралися знані представники науки та культури: історик Н. Полонська-Василенко, літературознавець В. Міяковський, архітектор І. Моргілевський, мистецтвознавець С. Гіляров, археолог П. Курінний та ін. Основними завданнями діяльності музею-архіву були збір та опрацювання матеріалів, що демонструють перехід від радянського режиму до німецької окупації, ведення антирадянської пропаганди, поширення думки про визвольний характер дій Німеччини в Україні. Установа діяла як ідеологічна під керівництвом німецької адміністрації по лінії штадкомісаріату та «Штабу Розенберга» [148, c. 257-259]. Відповідно його співробітники стали «гвинтиками» величезної машини нацистської пропаганди [275]

О. Оглоблин став ініціатором зібрання архівних матеріалів, фотознімків, документальних та усних свідчень про злочини більшовицького режиму [148, с. 257]. Професійним обов’язком Д. Гуменної було відвідування різноманітних міських установ та збирання інформації, що свідчила про більшовицькі злочини, вивезені документи та інше, а також протилежні дані про німецьку окупаційну владу – участь німців у відновленні культурного та господарського життя в Україні [62, арк. 121].

Усі співробітники музею-архіву вели облік роботи у формі щоденника та кожного місяця, або й тижня мали здавати звіт про виконану роботу. Відповідно до звітів Д. Гуменна складала робочі плани експозицій, допомагала оформлювати стенди, для чого добирала матеріали, складала їх реєстри, вела переговори з установами та приватними особами, про всі перемови мала надавати детальний звіт [75; 76, арк. 8].

На думку Д. Гуменної, «…цей музей – підлабузництво до німців» [62, арк. 122], він не мав жодного сенсу. Радянські наукові та адміністративно-політичні установи припиняли свою діяльність, а на їх місці з’являлись німецькі, які не надавали співробітникам Музею жодної інформації про свою діяльність. У жовтні 1942 р. Музей-архів переходової доби було ліквідовано відповідно до рішення

німецької влади, а штат співробітників було розпущено. Надалі Д. Гуменна зосередилася на літературній праці.

Після розгрому Спілки письменників взимку 1942 р. Докія Гуменна, Юрій Будяк та Павло Нечай мали бажання організувати літературне життя в Києві, навіть висловили своє бажання керівнику відділу інформації Київської міської управи відкрити букіністичну крамницю. Але отримали відмову, до того ж окупаційна влада не давала дозволів на відкриття будь-яких українських організацій.

Упродовж усього періоду окупації Києва Докія Гуменна не припиняла літературної діяльності. 1941 р. в журналі «Літаври» було опубліковано її оповідання «Пахощі польових квітів», присвячене її пішим подорожам із Києва до Жашкова в роки навчання в Київському інституті народної освіти. Пізніше, 1946 року, воно було перевидане в окремій збірці письменниці.

1942 р. за сприяння А. Любченка Докія Гуменна надрукувала в журналі «Український Засів» оповідання «Зустріч у лісі». Лише після Другої світової війни вона дізнається, що редакторами журналу були В. Петров та Ю. Шевельов [62, арк. 109]. «Засів» хоч був науково-літературним виданням і мав головну функцію пропагандистську, але його цільовою аудиторією було коло української творчої інтелігенції [125].

Упродовж 1941–1943 рр. письменниця занотовувала всі події, які бачила та про які чула в Києві, маючи бажання написати оповідання про окуповане німцями місто під назвою «Вкраїно, Мати!», але знищила недописану роботу ще під час війни. Дещо із занотованого і збереженого в подальшому стало основою роману-хроніки «Хрещатий Яр» (1956 р.).

У липні 1942 р. від саркоми померла мати Д. Гуменної. Ця подія її дуже вразила. Крім того вона відчувала провину за неуважність до найріднішої людини в останні її дні, бо вимушена була ходити на роботу, а головне, нічим не могла допомогти страждаючій від болю матері. До того ж не було грошей на пам’ятник, і тому вона вирішила написати повість «Безсмертя» про життя матері [62, арк. 128]. Саме цей твір мав стати своєрідним пам’ятником матері та увічнити її в

художній формі. В основу твору письменниця поклала мамині розповіді про своє минуле – дитинство, молодість та подружнє життя.

У результаті написання повість розрослась у найвагоміший чотиритомний роман «Діти Чумацького шляху» (1948–1956 рр.). Перші три томи були написані в окупованому Києві (вийшли друком у Німеччині 1948 року), а четвертий – після виїду з міста (виданий в США 1956 року).

На одному зі зборів письменників, організованими німецькою владою, Д. Гуменна читала оповідання «Барбос П’ятий». Воно викликало безліч критичних зауважень слухачів. І, як виявилось через десятки років, робота була визнана політичною й антинімецькою, гестапо мало намір заарештувати письменницю, але за неї заступився один з організаторів заходу, літератор Юрій Кандіїв (Большухін).

Восени 1943 р. німці почали відступати з території України. Багато хто, зокрема й Докія Гуменна, вирішили виїжджати з Києва, а пізніше – і з країни. Адже була висока вірогідність бути звинуваченим у співпраці з фашистами для тих, хто залишився на окупованій території. Таким чином, Київ та Україна втрачали значну частину своєї інтелектуальної еліти.

Виїжджаючи, письменниця взяла найцінніше – щоденники, рукописи, роман «Діти Чумацького шляху» та особисті речі. Так про неї згадував Г. Костюк: «…зайву сукню вона покине, подушки не візьме з собою, але це занотоване слово нізащо не залишить» [205, с. 108].

У жовтні 1943 р. Докія Гуменна переїхала до Львова. Письменниця одразу зіткнулась із незнайомими й незвичними обставинами культурного та суспільно-політичного життя.

Львів 1941–1944 рр. – центр утвореної німецькою окупаційною владою адміністративної одиниці «Дистрикт Галичина», який включав чотири західні області України – Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську (без північних районів). «Дистрикт Галичина» (округ) став п’ятою частиною польського генерал-губернаторства з центром у м. Кракові.

Адміністративне управління дистрикту будувалося за зразком генерал-

губернаторства, а всі керівні посади в управлінській, судовій та поліцейській системі займали виключно німці.

Самоорганізація львівського населення була дозволена лише в рамках діяльності Українського крайового комітету (УКК) як філії Українського Центрального Комітету (УЦК) у Кракові. Очолював УКК український політичний діяч, публіцист Кость Паньківський.

Незважаючи на окупацію, масові репресії, розгалужену систему місць примусового утримання (ґето, табори примусової праці, тюрми, табори для військовополонених), національне життя у Львові не зупинялось. Як згадував К. Паньківський, Галичина мала особливий статус, а становище галицького населення, порівняно з польським у Генеральній Губернії або українців Східної України, було привілейованим [235, с. 12].

Літературний критик Г. Костюк, який 1943 року переїхав з Києва до Львова, порівнював ситуацію в обох містах: «Те, що я побачив, пізнав і відчув у Львові, мене дуже приємно вразило. Незважаючи на офіційно наявну й чинну окупаційну німецьку владу, Львів жив як справжнє українське місто. Це було непорівнянне з тим, що ми мали в Києві. …Для мене, після київського безпросвітства й терору гестапо, це виявився зовсім інший несподіваний світ» [205, с. 115].

Центром культурного життя Львова став Літературно-Мистецький Клуб (п’ять мистецьких спілок – письменників, художників, журналістів, театральних та музичних діячів). З 1942 р. він підпорядковувався відділу культурної праці УЦК, але на практиці такий порядок був формальністю.

Діяльність Літературно-Мистецького Клубу була спрямована на проведення творчих засідань, літературних дискусій, авторських вечорів, образотворчих і театральних вистав. При Клубі працювали бібліотека, шаховий клуб, їдальня.

Діяльність українських літераторів здійснювалась у межах роботи Спілки письменників. У Літературно-Мистецькому Клубі кілька разів на тиждень організовувались авторські вечори або обговорення літературних творів. Мали популярність товариські зустрічі письменників.

Перші враження Докії Гуменної від Львова були досить позитивними, їй

сподобалось місто та його жителі. Вона була вражена атмосферою люб’язності та свободи слова [62, арк. 173]. Письменниця швидко поринула в літературне життя міста. Одразу познайомилась зі співробітниками видавництва «Краків-Львів», редакцій журналів «Нові дні» та «Дорога». А редактор місячника «Вечірня година» письменник Василь Чапленко (Чапля) у перші ж дні перебування письменниці в місті взяв до друку її оповідання «Дві».

Улюбленим місцем зустрічей українських письменників був ресторан Літературно-Мистецького Клубу, який мав спеціальне забезпечення продуктами, що знижувало ціну на харчування. Заклад користувався великою популярністю, особливо в митців, які нещодавно переїхали до Львова.

Докія Гуменна, відвідуючи цей заклад, звернула увагу на поділ українського літературного товариства на окремі групи. Добре запам’яталась письменниці кампанія, що завжди зустрічалась у ресторані відокремлено від усіх – О. Оглоблин, С. Драгоманов, А. Коломієць, І. Демиденко, адже у них «лунав веселий сміх і, мабуть, дуже мудрі розмови» [62, арк. 175].

Перебування у Львові стало цікавим для письменниці. Докія Гуменна відновила спілкування з письменниками та поетами І. Багряним, Т. Осьмачкою, А.Любченком, А. Шекериком, познайомилась із І. Вільде, М. Зеровим, Л. Бурачинською, Л. Коваленко, Л. Лиманом, П. Хутірським, А. Коломійцем, Ю. Косачем, О. Ольжичем та іншими.

Взимку 1944 р. Докія Гуменна на запрошення Андрія Шекерика здійснила подорож до Коломиї. Там вона познайомилася з українськими археологом, літератором та активним діячем ОУН Олегом Кандибою (Ольжичем). Письменницю вразили його знання з української історії, археології та етнографії, але вона засуджувала його за нетерпимість до політичних переконань інших [258]. На той момент вона не знала, що його перебування в Коломиї – це переховування від гестапо. Про це письменниця дізналась уже у Нью-Йорку.

Хвилюючим для Докії Гуменної стало знайомство з українським письменником Юрієм Косачем. Інтелектуальність, культурність і фізична привабливість стали причиною багаторічної закоханості письменниці в нього [62,

арк. 189]. Не змінили її ставлення до Ю. Косача й розповіді про його безвідповідальність і схильність до шахрайства.

Зовсім з іншого боку розкрився для письменниці український письменник, поет і публіцист Іван Багряний. Саме він був її незмінним сусідом по столику в ресторані Літературно-Мистецького Клубу. Їх постійне спілкування навіть стало приводом чуток, а об’єднували їх лише спільні переживання з приводу неприйняття їх західноукраїнським літературним товариством. Докія Гуменна характеризує його як талановитого оповідача, в якому «спліталось ліричне, задушевне, гумор, щирість і обридлива зарозумілість, самозакоханість» [62, арк 192]. Відкриттям для неї стало бажання письменника долучитись до підпільної діяльності ОУН/УПА. Він навіть мав свою політичну програму співпраці з українцями Радянської України, яка передбачала поєднання національної ідеї з уже виробленою психікою підрадянської людини, «навіть про прапор подумав: жовто-блакитний із серпом-молотом» [62, арк. 196]. Через Докію Гуменну І. Багряний знайомиться з представниками ОУН/УПА та приєднується до їх діяльності.

Продуктивним у творчій діяльності стало проживання письменниці у Львові. Вона не спромоглась закінчити четвертий том «Дітей Чумацького Шляху», однак написала повість «Епізод із життя Європи Критської». 1944 року Докія Гуменна подала цю роботу на літературний конкурс «Українського видавництва». Члени журі, серед яких був Г. Костюк, відзначили оригінальність твору, але не змогли визначитись із його жанровою специфікою, і тому грошову відзнаку письменниця не отримала. Також опублікувала оповідання «Дві» («Вечірня година», 1943 р.), («Барбос п’ятий», 1943 р.), «На натягненій струні» («Нові дні», 1943 р.), «Крилате письмо» («Дорога», 1943 р.), «Два вечори» («Вечірня година», 1943 р.), «Невільник» («Краківські вісті», 1943 р.), «Чорне – це біле» («Львівські вісті», 1943 р.), «Абстрактна вправа» («Український вісник», 1944 р.), «Куркульська вілія» («Дозвілля», 1944 р.).

На початку 1944 р. уже не було сумніву в поразці воєнної кампанії Рейху в Україні. Просування радянський військ на захід сколихнуло значну частину

населення Галичини, розпочалися групові та індивідуальні виїзди до кордонів Польщі та Словаччини. Г. Костюк згадував, що українська інтелігенція, особливо з УРСР, знала, яка страхітлива, хижацька, тоталітарна, із ще більшим розмахом терору влада насувається зі сходу [206, с. 131].

Навесні 1944 р. Докія Гуменна, як і більшість її колег-письменників, виїжджає зі Львова. Коли більшість її знайомих (Г. Костюк, Ю. Шерех, А. Любченко) вирішують виїхати до Кракова, Гуменна через складність дістати білети на відповідний потяг вирішила переїхати до м. Турка (зараз Львівська область).

Умови проживання в Турці мало чим відрізнялись від львівських: дороге харчування, відсутність хорошого житла тощо. Крім того письменниця на деякий час втратила зв’язок зі звичним їй письменницьким товариством. Літературна когорта була дуже обмежена – І. Багряний, Ю. Буряківець, А. Ковальчук, Л. Лиман, О. Веретенченко, П. Хутірський. Тут же Докія Гуменна знайомиться з Авеніром Коломийцем, короткої розмови з яким стало досить для висновку, що «він їй не по духу» [62, арк. 216].

У місті офіційно діяла філія Літературно-Мистецького Клубу, керівником якої був український поет, театральний критик Григорій Лужницький. Однак реальної літературно-мистецької діяльності Клуб не проводив, а був місцем спекуляції продуктами харчування та товарів загального ужитку [62, арк. 218]. Літературні вечори проводились лише з метою демонстрації німецькій владі виправдання свого існування. За час перебування письменниці в Турці було заплановано лише один такий вечір, на якому мали виступити І. Багряний, Ю. Буряківець і Д. Гуменна. Вона, згадавши наслідки своєї участі в подібному заході у Києві, відмовилась.

Відсутність активного літературного життя в Турці, призупинення публікаційної активності звільнили час письменниці для написання заключної частини роману «Діти Чумацького Шляху». У липні 1944 р. точилась боротьба радянських і німецьких військ за м. Станіслав, що стало попередженням для членів Літературно-Мистецького Клубу м. Турка про необхідність подальшого

просування на захід. Організаційні заходи взяв на себе Г. Лужницький та його помічники. Було вирішено їхати до м. Грац (Австрія). Керівник Клубу за допомогою хабарів та особистих зв’язків отримав дозвільні документи для виїзду та організував транспорт, товарні вагони, аж до Граца. 27 липня 1944 р. Докія Гуменна назавжди покинула територію України.

Таким чином, Друга світова війна стала переломним моментом у житті Докії Гуменної. Вона залишилась в окупованому Києві, працювала у відділі пропаганди/інформації у Софіївській районній управі, Музеї-Архіви Переходової доби, взяла участь у засіданнях Спілки українських письменників і навіть друкувала деякі свої роботи. Усе це могло стати приводом до подальших репресій у СРСР, а тому своє майбутнє вона бачила лише на Заході.

Упродовж 1920-х – середини 1940-х років відбулася еволюція світогляду письменниці від традиційних консервативних сімейних цінностей до сприйняття радянської ідеології та поступового розчарування в радянському режимі. У творчому плані Д. Гуменна частково реалізувала себе як радянська письменниця, але з кінця 1930-х років переходить до історичної тематики (спочатку давньої історії України, а згодом до сюжетів з новітньої доби). Серед широкого кола творчої та наукової інтелігенції за різних політичних режимів Д. Гуменна завжди виділялася позиціями позаполітичності та патріотизму, ніколи не йшла проти себе, не підлаштовувала свою творчість під вимоги панівної ідеології. Однак широкого визнання в колі професіоналів і загалу її творчість не набула.

РОЗДІЛ 3 ДОКІЯ ГУМЕННА В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

3.1 Період Ді-пі в інтелектуальній біографії письменниці (1944 – 1950 рр.)

Перед тим як висвітлити особливості перебування Докії Гуменної в діаспорі, проаналізуємо історію еміграції українців за кордон, зокрема до Північної Америки.

Українська діаспора – невід’ємна частина українського суспільства, яка перебуває за межами Батьківщини, але відчуває духовний зв’язок із нею. Тривалий час закордонне українство зберігає і передає наступним поколінням національну самобутність, культуру та традицій українців. Українська діаспора становить собою складне й неоднорідне суспільство, представлене різними поколіннями, ментальністю, світобаченням, адже її формування є результатом кількох етапів переселення представників українського народу з різних регіонів України в різні куточки світу та їх подальшої міграції. Кожна нова хвиля переселень пов’язана з певними історичними причинами і «накладається» на попередні, вже укорінені на новій батьківщині осередки розселення українців.

Упродовж кінця ХІХ – початку ХХІ століть переселення відбувалось кількома хвилями як стихійно, так і організовано, відповідно до держаних програм. Одна з найбільших українських діаспор сформувалась на Північноамериканському континенті.

Перша хвиля – кінець ХІХ – початок ХХ століть. Переважну більшість емігрантів до Американського континенту складали вихідці із Західної України селянського походження. Причини виїзду вбачають у соціально-економічних чинниках: складне матеріальне становище, мало- та безземелля селян, відсутність робочих місць [222, с. 11].

Друга хвиля припадає на міжвоєнний період (1920 – 1930-ті рр.). До економічних причин додались і політичні. Події Першої світової війни (1914-1918

рр.), Української революції 1917 р., боротьби за збереження незалежності упродовж 1917 – 1920 рр. та утвердження радянської влади в Україні спричинили масову політичну міграцію українців, переважно до Європи. Як правило, це були громадські та політичні діячі УНР та ЗУНР, учасники військових формувань. Крім того в цей час відбувся виїзд українських науковців до створених в Європі різноманітних наукових, освітніх установ, громадських та мистецьких організацій тощо [222, с. 13]. Багато хто з представників цієї другої хвилі змушені будуть переїхати після Другої Світової війни зі Східної Європи далі на Захід, зокрема і на Американський континент.

Третя хвиля – роки Другої світової війни та повоєнний час. Основні причини лежали в політичній площині. Мільйони українців у роки війни примусово, як остербайтери чи військовополонені, опинились у Німеччині чи Австрії, тисячі, маючи досвід життя у Радянській Україні, приймають рішення не повертатись додому або будь-яким чином виїхати за межі Батьківщини. Таким чином на теренах Європи утворився певний конгломерат із представників другої хвилі міграції, вихідців із західноукраїнських (зі складу Другої Речі Посполитої) та східних (з підрадянської України) земель. Міграція до Америки третьої хвилі була компактно-масовою, а її особливістю було те, що вона стартувала не з самої України, а з території західних окупаційних зон Австрії і Німеччини. Значно меншою була порівняно з міжвоєнним часом індивідуальна еміграція. Як правило, українці покидали Європу організованими групами. Характерним також і для цього періоду став відтік з України інтелектуалів – діячів культури та мистецтв, науковці, політиків, лікарів та інших.

Четверта хвиля викликана загальносвітовими процесами глобалізації, потребами міжнародного ринку праці, внутрішніми проблемами України кінця ХХ – початку ХХІ століть, переважно періоду Перебудови (1985–1991 рр.), у перші роки незалежності України та на сучасному етапі 2014–2018 рр. Основною причиною виїзду українців за кордон стає трудова міграція, скрутне матеріальне становище українців, відсутність достатньої кількості робочих місць, політична та економічна нестабільність, корупція, недостатні можливості для самореалізації

[131, с. 9-10].

Таким чином, за більш ніж століття за межами України опинились мільйони її громадян. Міграція українців мала економічний, політичний та ідеологічний, не завжди була результатом індивідуального вибору, а втечею від матеріальних проблем і політичних режимів. Одним із результатів еміграційних процесів є створення українського інтелектуального середовища в діаспорі.

Як уже було зазначено, під час і після Другої світової війни (1939-1945 рр.) велика кількість українців були змушені виїжджати за межі Батьківщини. Шукаючи кращих умов життя або тікаючи від радянської влади, українські біженці кілька років проживали у спеціально організованих таборах для перемішених осіб (DP, Ді-пі). Саме вони за короткий час перетворилися на центри громадсько-політичної та культурної діяльності емігрантів, серед яких значний відсоток становили письменники, критики, літературознавці та видавці.

Життя за межами СРСР дало українським письменникам можливість вільно викладати свої думки, експериментувати зі стилями і жанрами та знайти творчу реалізацію. Однак таборове існування забирало багато сил та енергії для задоволення найнеобхідніших потреб будь-якої людини.

Літературна та громадська діяльність Докії Гуменної упродовж 1944–1950 рр. розгорталась в умовах життя в таборах для переміщених осіб у часи відбудови Європи після Другої світової війни. Перебування в таких обставинах для письменниці – «нескладна таборова рутина», «легке, бездумне життя» [63, арк. 20], що не вимагало професійної активності. Воно передбачало практично повну залежність від Адміністрації Організації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови (УНРРА), проживання у бараках по кілька сімей в одній кімнаті, погане харчування у спільній кухні та виконання суспільно корисної роботи. Лише переїхавши до табору Пфорцгайм (Баварія, Німеччина), Д. Гуменна отримала окрему кімнату. До того ж значний психологічний тиск на українців у Ді-пі чинили радянські репатріатори («червоні людолови»), які систематично організовували повернення населення до СРСР.

Не могли знайти порозуміння українці-емігранти й між собою. Особливо

гостро постала проблема співіснування «східняків» і «галичан», «совєтчиків» і «націоналістів». Такий поділ емігрантського суспільства і ворожнеча між представниками різних груп спостерігалась як на побутовому рівні, так і у громадській або професійній діяльності, зокрема літературній.

Докія Гуменна на собі відчула подібне протистояння, хоч про ««партійну структуру» табору нічого не знала» [63, арк. 20] і намагалась не втручатись у політичні справи. Однак у своїх мемуарах згадує про мельниківців і бандерівців, які контролювали порядок у таборах, перерозподіл продуктів харчування та одягу, які були в обмеженій кількості. Вона навіть сама отримувала пропозицію стати членом «Української головної визвольної ради» (УГВР), представники якої були й серед «східняків».

Активний учасник УГВР Петро Чуйко, агітуючи письменницю приєднатись до їхньої організації, наголошував на «уенерівському» спрямуванні думок письменниці. Причиною цього стало її переконання, що природною формою майбутньої української держава є Українська Народна Республіка. Але письменниця відмовилась від пропозиції, пояснюючи це своєю аполітичністю і відсутністю необхідних навичок: «…який же з мене політик? Я – літераторка» [63, арк. 35].

Хоч політична боротьба письменницю мало цікавила, але в міру своїх можливостей і бажання від цікавої для неї громадської діяльності не відмовлялась. Вона одразу приєдналась до хору, який був потрібен УНРРА для проведення концертів перед американськими воєнними. Це давало їй можливість займатись улюбленою справою та отримувати краще харчування.

Та як тільки хор отримав деяке фінансування, серед виконавців зав’язались різноманітні інтриги. Д. Гуменна одразу пішла з нього і спробувала себе як головний редактор стінної газети культурно-освітньої секції УНРРА. Працювала разом з О. Склепковичем і І. Смолієм, але останній швидко відібрав її посаду. Загалом громадська діяльність не приносила задоволення письменниці, а примушування до цього викликало обурення. Так, на лист Любові Дражевської, голови Асоціації жінок-інтелектуалок у США, із пропозицією приєднатись до

організації вона відповіла гнівним листом [48, арк. 10].

Докія Гуменна, незважаючи на важкі умови життя, залишалась активним учасником української літературної громади в еміграції, яка у 1940-1950-х рр. зосередилась переважно в Німеччині навколо Мистецького українського руху (МУР) організації письменників-емігрантів. Він був заснований 1945 року за ініціативи І. Багряного, В. Петрова, Ю. Шереха, І. Костецького та інших інтелектуалів. Основним завданням діячі МУРу вбачали збереження української духовності в літературі, слугувати українському народу та відстоювати ідею високомистецької творчості, що принесла б українській літературі міжнародне визнання [134, с. 51].

З часом завдання письменників МУРу були переглянуті. Вже 1946 року після року роздумів і дискусій провідне завдання діяльності українських письменників в еміграції передбачало не лише відстоювати національні інтереси українців, а й мистецькими засобами творити синтетичний образ України, її духовності в минулому, визначати світогляд і напрямок мислення читачів, примушувати їх думати. А для цього сам митець має відчувати свободу у виборі стилю, напряму, ідеї, у творчому вияві особистості. І саме це має забезпечити МУР [331, с. 4].

Визначені завдання імпонували Докії Гуменній. Вона позитивно відреагувала на утворення об’єднання письменників та шукала способів переїзду з Австрії до Баварії, щоб бути ближчою до літературних сил еміграції. Д. Гуменну було запрошено до складу ініціативної групи, але через територіальну віддаленість і матеріальну скруту вона змогла взяти участь тільки в деяких з’їдах і конференціях (з’їзді у Новому Ульмі, 15-16 березня 1947 р. та конференції у Байройті, 4-5 жовтня 1947 р.).

Але жорстка критика її художніх робіт, відмова у сприянні видання її творів, розгром альманаху «Керма» та ігнорування листів до членів організації призвели до погіршення відносин між МУРівцями і Гуменною.

З Ю. Шерехом вона познайомилась на з’їзді МУРу в Новому Ульмі, де він одразу дав зрозуміти, що МУР – результат його клопіткої праці. Він і засновник, і

організатор, і листування є його справою. До того ж Ю. Шерех звернув увагу, що українською інтелігенцією можна назвати лише три відсотки всієї української маси [63, арк. 110]. Письменник загалом намагався організувати Рух за принципом елітарності, що було неможливо з дипломатичних міркувань [336, с. 495]. Гуменна сприймала такий інструктаж дещо образливим.

Не склались відносини письменниці з І. Багряним, який обіцяв сприяти друку повісті «Мана» в «Українських Вістях». Робота не була надрукована, а аванс Гуменній видавництво не повернуло.

Л. Полтава викликав у письменниці неприємні почуття через свої «геройства» (крадіжки, розбій), які вона характеризувала як «босякуватість» [63, арк. 172-173]. В. Державін обурював Д. Гуменну своїм лицемірством: у Німеччині переконував її, що Україні революція 1917 р. була не потрібна, і лише у складі Російської імперії вона мала можливість розвитку, а в довоєнні часи в передмові до перекладу «Антігони» Софокла розглядав грецьку класику з класових позицій [63, арк. 173].

Напружені відносини вона також мала з І. Костецьким та Ю. Косачем, О. Бурхгардтом, Д. Горнякевичем.

Чим більше Докія Гуменна втягувалась у роботу МУРу, тим сильнішим ставало її розчарування та невдоволення мистецьким об’єднанням. У листі до Уласа Самчука від 12 серпня 1947 р. вона вказувала, що за два роки існування «МУР став уже не організацією товариської співпраці, а організацією роз’єднаної гризні, сімейності, ареною змагання за престиж…», він «не спроможний керувати літературним процесом і направляти його в нормальне здорове річище, а плентається в хвості безладної стихії» [33, арк. 8].

Письменниця мала переконання, що ігнорують її через успіх роману «Діти Чумацького Шляху». Вона звинувачувала керівництво МУРу в комерційному розрахунку за те, що два її рукописи два роки чекають своєї черги до публікації, у той час як друкують недописані роботи Л. Полтави [33, арк. 7].

Звертаючись до голови МУРу, письменниця скаржиться на вороже ставлення до неї членів організації, неправильну видавничу політику та

відсутність поваги до творчої свободи митця. Вона обурювалась гегемонією на жанри і стилі та цькуванням членів МУРу, які відстоюють думку, відмінну від «загальноприйнятої» в організації. Письменниця не побоялась оголосити свою думку, назвавши МУР «могилою» [48, арк. 56], та відмовилась висловити вибачення за неї.

Упродовж 1949 – 1950 рр. МУР фактично припинив своє існування переважно через виїзд його членів до Америки та Австралії. Один із засновників МУРу Ю. Шерех згадував, що МУР для нього був втраченим часом, але не втраченою можливістю [336, с. 104], як і для багатьох його учасників.

Майже паралельно організовувалось і літературне життя у Зальцбурзі (Австрія). 1944 року до табору переїхав український театральний режисер, прозаїк і журналіст Авенір Коломиєць. Він здійснив першу спробу організувати Літературно-науково-мистецьку спілку в Австрії. Як згадувала Докія Гуменна, його кімната стала своєрідною штаб-квартирою, куди сходились представники літературної та мистецької таборової спільноти – Ю. Лавріненко, І. Смолій, Й. Гірняк, Є. Головінський та ін. У результаті довгих розмов та дискусій на літературознавчу тематику А. Коломиєць вирішив організувати друкований орган «Керма». Він особисто уклав, редагував і переписав на матриці для друку на циклостилі першу частину журналу [105]. Одним із авторів та редактором стала й Докія Гуменна.

Ю. Лавріненко, ознайомившись із цим виданням (1946 р.), високо його оцінив, вітав «за незалежний напрям, негнучкошийність, …обіцяв співробітничати» [63, арк. 72]. Тоді ж до А. Коломийця звернувся український мовознавець та літературознавець Б. Романенчук із вимогою віддати журнал, або той буде знищений. Але успіх першої частини змусив редактора розпочати роботу над другою частиною, не звернувши увагу на погрози.

Після смерті А. Коломийця закінчувати другу частину альманаху «Керма» довелось Докії Гуменній. Після його виходу 1947 року Ю. Лавріненко в журналі «Нові Дні» помістив розгромну статтю «Меланхолійна арифметика», в якій назвав альманах макулатурою. Для Д. Гуменної такий відгук став великим ударом. Своє

невдоволення діями людини, яка обіцяла підтримку зальцбурзького видання, вона виклала у листі до Ю. Лавріненка: «Я не розумію, чим «Керма» завинила перед МУРом?... «Керма» для мене є органом незалежної громадської думки, яку хотять за всяку ціну поховати, а також символом духа хоч одної людини, яка не побоялася протистояти вашим ударам» [34, арк. 4]. Альманах припинив своє існування, а його автори долучитись до МУРу.

Діяльність Докії Гуменної не обмежувалась лише участю в літературному житті еміграції. Вона відвідувала різноманітні конференції та зібрання: в Ашафенбурзі слухала лекції професора М. Міллера про археологічні дослідження Приазов’я, цікавилась дослідженнями П. Зайця біографії Т. Шевченка, ідеєю Л. Биковського про організацію українського інституту з вивчення океанології. Вона взяла участь у з’їзді Центрального представництва української еміграції у Діллінгені (Саар), де познайомилась із вченим-генетиком М. Вєтуховим і Л. Дражевською.

Письменниця продовжувала підтримувати тісні зв’язки із П. Курінним та Н. Кордиш. П. Курінний часто організовував у містечку Гехштеті та Діллінгені виставки, робив доповіді, охоче спілкувався із Д. Гуменною, корегуючи та доповнюючи її знання з археології. Н. Кордиш також не відмовляла київській подрузі в інтелектуальному спілкування та допомагала в написанні однієї з найпопулярніших робіт письменниці «Велике Цабе» [63, арк. 146-149].

Незважаючи на досить насичене інтелектуальне життя, весь вільний час Докія Гуменна приділяла творчій діяльності. Саме в еміграції, після довгих років мовчання відбулось відновлення її видавничої діяльності. Вона публікується в різноманітних виданнях МУРу, видала три томи роману «Діти Чумацького Шляху» та фрагменти повісті «Епізод із життя Європи Критської».

«Епізод із життя Європи Критської» (фрагменти) («Арка», 1948 р.) було представлено на першому зібранні письменників у Зальцбурзі. Повість була розкритикована та «не пройшла націоналістичної цензури», оскільки не містила згадок про Українську повстанську армію [63, арк. 22]. Хоча її повне видання 1957 р. у Нью-Йорку буде схвально зустріте критиками.

Найбільшим досягненням табірного життя Докії Гуменної стало видання трьох томів роману «Діти Чумацького Шляху» в Німеччині 1948 р. (четвертий вийде друком у США 1956 р.). Письменниця мала готовий текст роману, але зіткнулась із проблемою його видання. Допомогу їй надала співмешканка Галина Петренко, батько якої був співзасновником Української головної визвольної ради, а чоловік, Євген Петренко, у таборі Діллінген був «найважливішою бандерівською особою». За рекомендацією знайомої, Докія Гуменна звернулась у редакцію «Української Трибуни», яка погодилась на друк роману. Після виходу трьох томів на неї почала сипатись критика. В. Державін вказував, що авторка і сама не знає, що написала, М. Глобенко – що й таке потрібне, Ю. Шерех назвав роман репортажем, хоча у спогадах відзначав його документально-психологічну цінність, також свої негативні відгуки дали Є. Міщенко, В. Барка, І. Костецький, П. Зайцев. Але звичайні читачі книгу купували і тираж розпродувався досить швидко [63, арк. 24].

Отримавши гонорар за роман «Діти Чумацького Шляху», Докія Гуменна оплатила друк повісті «Мана» в «Українських вістях». Але через важке матеріальне становище видавництва робота побачила світ лише 1952 р. вже у США.

Також у таборах для переміщених осіб Докія Гуменна розпочала свою роботу над творами «Скарга майбутньому» та «Велике Цабе», продовжила писати «Хрещатий Яр». Майстернею для письменниці стала таборова канцелярія, де після четвертої години вечора було дуже тихо та ніхто їй не заважав. Щоденна робота Д. Гуменної в канцелярії дала привід керівництву табору запідозрити її у шпигунстві на користь СРСР – нібито вона друкувала списки жителів табору для передання їх радянській владі. Письменницю було перевірено та знято підозру як з радянської агентки [63, c. 25-26].

Таким чином, упродовж 1945–1950 рр. відбулось відновлення літературного та громадського життя Докії Гуменної в таборах для переміщених осіб у Австрії та Німеччини. Вона стала активним учасником українського літературного процесу в еміграції як член Мистецького українського руху, по можливості

підтримувала творчі й організаційні зв’язки з письменниками, критиками і видавцями. Незважаючи на важкі побутові умови життя та матеріальну скруту, Докія Гуменна спромоглась видати три томи свого роману «Діти Чумацького Шляху» та розпочати роботу над іншими художніми роботами.

3.2 Творче життя та організаційно-літературна діяльність Докії Гуменної у США (1950 – 1996 рр.)

У 1950-х рр. значна частина українських митців і діячів літератури перебували на Американському континенті, зокрема у Сполучених Штатах Америки. Цей регіон для українців, що проживали у таборах для переміщених осіб і тікали від радянської влади, здавався найбільш сприятливим для проживання. Американська влада вдало поєднала вирішення проблеми біженців та задоволення потреб ринку праці США.

Процес переселення українців до Нового Світу організовувався громадськими об’єднаннями українців Злучений Український Американський Допомоговий Комітет (США) та Фонд Допомоги Українців Канади (Канада). Члени цих організацій надавали запрошення на переїзд, інформували біженців щодо процедур оформлення документів на виїзд, а також лобіювали лібералізацію імміграційного законодавства США та Канади У червні 1948 р. Конгресом США було ухвалено Акт щодо переміщених осіб, відповідно до якого країна була готова прийняти понад 200 тис. переміщених осіб з Європи. Створювалась спеціальна комісія для роботи з переміщеними особами, яка займалася розселенням та працевлаштуванням біженців до 1951 р. Перевага надавалася сільськогосподарським працівникам. У червні 1950 р. число біженців, які можуть емігрувати у США, було збільшене до 340 тис. осіб [269, с. 21].

Переселення відбувалося хаотично та було погано організоване. Право на імміграцію отримували ті, що успішно пройшли політичну та медичну перевірки. Метою цих перевірок було недопущення проникнення до США та Канади комуністично налаштованих, а також неспроможних до фізичної роботи. Докія Гуменна в листі до Ю. Лавріненка від 30 липня 1949 р. згадувала, що подала

документи для переїзду в Канаду, але не пройшла, бо «канадська комісія дуже багатьох не приймає... Не люблять вони неписьменних і не люблять дуже письменних. А письменників і зовсім не хотять брать» [35, арк. 20]. Офіційно причиною у відмові їй стали проблеми з легенями, які було виявлено під час медичного огляду. Тому наступним напрямком міграції для письменниці стали США.

Дозвіл на переселення до цієї країни письменниця отримала від Союзу Українок Америки, що включив її до групи вдів і сиріт. Сприяла цьому її знайома журналістка Лідія Бурачинська. Письменниця з першого разу отримала візу в Консульстві США. Судячи зі співбесіди з посадовцем, Д. Гуменна мала бути направлена за «фермерською» квотою, як і більшість емігрантів. Але, прибувши до США, дехто з них жодного дня не був зайнятий у сільському господарстві.

23 березня 1950 р. Докія Гуменна переїхала до Нью-Йорку. Позичивши гроші в давньої знайомої Євдокії Міщенко, вона винайняла кімнату та вирушила на екскурсію містом. Лише коли гроші закінчились, письменниця почала пошук роботи. Ця справа виявилась нелегкою, адже її вік не дозволяв важко фізично працювати, а незнання англійської мови обмежувало вибір професії. Крім того вона не мала жодної рекомендації від роботодавців.

Перші роки її перебування в цій країні мало чим відрізнялись від життя інших емігрантів. Єдиним місцем, де її прийняли, стала нічна зміна на фабриці з виробництва мотузок за 75 центів на годину. Часу на спілкування із колегами-письменниками, зустрічами з знайомими практично не залишалось.

Відновлення та встановлення нових контактів відбулися на зустрічах вдома в молодої письменниці Оксани Буревій, дочки українського поета та літературного критика Едварда Стріхи (Кость Буревій), у якої Д. Гуменна винаймала кімнату. Саме на таких зібраннях письменниця познайомилась із ботаніком, фольклористом-любителем Наталією Осадчою-Янатою, письменником, видавцем і публіцистом Юрієм Тищенком, адвокатом Юрієм Фединським та іншими. Частими гостями Оксани Буревій були Григорій Костюк, Юрій Косач та Юрій Лавріненко [64, арк 32].

Близьке знайомство Докія Гуменна встановила з родиною Бражників, художником і театралом Федором Марковичем та його дружиною Олександрою Порфирівною, зав’язала тісну дружбу з письменницею Галиною Журбою. На довгі роки найтісніші стосунки вона мала з родиною Костюків.

Але матеріальне й побутове становище українських діячів залишалось важким. Усі вони були змушені шукати заробіток, миючи посуд, працюючи прибиральниками, робочими на заводах і фабриках тощо. Уже наприкінці 1950-х рр. більшість представників української інтелігенції в офісах не прибирали і в ресторанах посуд не мили. Українці в США опановували англійську мову, закінчували різноманітні курси. Працювали лікарями, бухгалтерами, лаборантами, а деякі письменники заробляли творчою працею [174, с. 30-33]. Як би не складалось життя українських інтелектуалів на Американському континенті, ніхто із них не полишав наукової, мистецької чи літературної діяльності.

Упродовж всього перебування у США Докія Гуменна жила досить бідно. Важко працюючи за копійки, вона намагалась заощаджувати кошти. 1950-1954 рр. Докія Гуменна працювала на фабриці. 1954 року, перерахувавши свої статки, письменниця залишила роботу.

Досвід бідного та голодного життя в Києві допоміг у США. Вона керувалась принципом: «ніяких потреб, крім найнеобхіднішого, і то так, щоб ні в кого нічого не просити». Тому вона виділяла собі по 50 доларів на місяць. Гроші витрачала лише на оплату квартири, електрозабезпечення. Не мала жодної електроніки (радіо, телевізора, холодильника), крім електричної праски. Обмежувала себе в харчуванні: основна страва – гречана каша, а делікатеси дозволяла собі лише в гостях. Одяг або доношувала той, що привезла з Європи, або купувала в комісійних магазинах. Намагалась всюди ходити пішки [65, арк. 323-324]. Вона усвідомлено обрала такий стиль життя з метою звільнити час для письменницької роботи.

Найбільший клопіт для Докії Гуменної було видання її художніх праць. У США вийшло друком 18 її робіт. Процедура видання всіх книжок була загалом

однакова. Одним із перших вийшов друком у США четвертий том «Дітей Чумацького Шляху», у які вклала лише особисті гроші.

Видання книжок вимагало роботи адміністратора, секретаря, експедитора тощо. Усю цю роботу виконувала сама письменниця. Іноді навіть забрати тираж із друкарні було нікому. Це відбирало в Докії Гуменної не лише особисті гроші, а й значні душевні та фізичні сили. На її плечі також покладався процес ілюстрування, коректури робіт, контролю за видавцями, адже за пошкодженні видання також треба було сплачувати. На видавця роману «Хрещатий Яр» письменниця навіть подавала до суду через неякісний друк роботи і виграла його.

Низький рівень попиту на покупку роману, а також його підпільна продаж видавцями розтягнули його реалізацію на 23 роки, а письменниця не змогла повернути витрачені кошти. Тому подальші свої роботи вона видавала лише після одержання передплати від бажаючих отримати книгу. З часом Д. Гуменна навіть сформувала каталог потенційних передплатників. Однак і цього було замало, і вона була змушена додавати свої гроші, адже тираж видання становив близько 2000 примірників, з яких продавалась, як правило, чверть. Інші примірники письменниця роздавала, дарувала, деякі екземпляри, що давала знайомим на реалізацію, просто зникали. Але більша частина тиражу залишалась у письменниці вдома. З часом Д. Гуменна почала розсилати свої книги знайомим своїх знайомих – як правило, не знайомим їй людям. Більшість із них книги повертали, навіть із гнівними листами про небажання отримувати незамовлену та нав’язану книгу [65, арк. 153].

Особисте життя Докії Гуменної так і не склалось. Покинувши родину в Києві у віці 40 років, особисту сім’ю вона не створила. Єдиною пристрастю для письменниці була творча діяльність. Це пояснюється компенсацією нереалізованості письменниці в інших сферах буття, сублімацією її людських бажань і пристрастей, потреби схвалення і любові [130, с. 194]. З жалем вона писала про себе: «Я – волоцюга. По всьому світу мандрую, а станція («термінал») – бібліотека. Звідси аеродром у всі країни Всесвіту. Бібліотека – моя мама. Затишна і гостинна. Ніколи не відмовить свого тепла. Все, що хочу – маю.

Треба ж мені до чогось притулятися!» [52, арк. 17].

Єдині та тривалі стосунки Д. Гуменної склались із йогом Кузьмою Л. (подробиць і повного прізвища не встановлено), що підробляв в одному з видавництв. Зблизив їх інтерес до йоги, якою зацікавилася письменниця в США. Він підкорив її своїми розповідями про самовдосконалення, реінкарнацію та відчуття екстазу, знаннями з «трансцендентальної, метафізичної езотерики» [64, арк. 144]. А спілкування з ним «чарували далекими й великими перспективами могутності людської думки» [64, арк.148]. Вона майже нічого про нього не знала, окрім того, що він родом із Галичини, де був сільським вчителем, малюванню вчився у Варшаві, до Америки приїхав з матір’ю за фермерською квотою, але перебивався різною, переважно нічною роботою прибиральника. Д. Гуменна згадувала його як «мрійника-бідняка з любов’ю до книжки і без намагання розбагатіти, «інтелігентного бомжа». Така життєва позиція їх зблизила. Подобалось їй те, що не було з його боку залицянь, а лише «бездонна товариськість та щирість» [64, арк.148].

Загалом особисті спогади Докії Гуменної сповнені відчуттям самотності. Мінливість її емоційного стану загострилась у США. Вона віддалялась від тих, кого називала друзями: «Не маю я друзів! Озлобленість і не шукання вже ніякої підпори та рятунку. Очі відвернені від усіх. І чи це так справді? Вони ж усміхаються, вітають приймають... як до них втиснешся, ввірвешся. А тим часом усі зусилля роби сама. Пливеш-пливи» [49, арк. 2]. Особисті проблеми довколишніх їй були не цікаві: «Мені треба вияснити для себе, чого це зо всіма мені нудно?... Чи тому що я знаю наперед, що там почую? Чи тому, що то – чужі неспівзвучні середовища? Чи що гребують мною? Чи що треба вислуховувати масу нецікавого?... Я ж його потребую, того товариства, але жодне не задовольняє мене. … А говорити хотілося би таке, що нікому і в голову не приходить. Це гра думки, вибрики її. От задумалась ненароком: що найстаріший орган у організмові?» [49, aрк. 46]. Зі всього свого інтелектуального товариства в США Докія Гуменна з повагою згадує лише Неонілу Кордиш, яка отримавши стипендію від Фонда Форда, закінчила аспірантуру та працювала в Українській Вільній

Академії Наук (Нью-Йорк). У США вони продовжували спілкування. Н. Кордиш була незмінним консультантом-археологом для Д. Гуменної.

Утіхою для письменниці стали відвідування різноманітних парків, лекцій, бібліотек, балету, букіністичних магазинів, де можна було наблизитись до книжок, навіть якщо немає за що їх придбати. Її думки були наповнені ідеями людської карми, позитивним мисленням, природним харчуванням тощо. Її постійно турбувала невідповідність здібностей людини з бажаннями – наприклад, уміння читати закриті книги [65, арк. 61].

Високий інтелектуальний рівень мігрантів дозволяв за багато років добре організувати суспільно-політичне, культурно-освітнє та церковне життя. Після Другої світової війни в країні було створено чимало наукових центрів – Наукове товариство ім. Т. Шевченка, філіал Української Вільної Академії Наук, Українську академію мистецтв, Українське історичне товариство, Український публіцистично-науковий центр. Популярним місцем для зібрань, літературних вечорів, презентацій серед письменників української діаспори став Літературно-Мистецький Клуб [249, с. 148].

Наприкінці 1949 р. Президію УВАН було перенесено з Ауґсбурга (Вінніпег, Канада), а 15 квітня 1950 р. у Нью-Йорку було обрано тимчасове керівництво й засновано Фундацію УВАН. Першим президентом УВАН США став Михайло Вєтухов [249, с. 150].

1952 р. за кошти української громади Наукове товариство ім. Т. Шевченка придбало приміщення у Нью-Йорку, що сприяло зростанню ролі Академії в Америці. Докія Гуменна систематично відвідувала засідання секцій та комісій НТШ та УВАН.

У листопаді 1967 р. на з’їзді в Нью-Йорку широким колом української діаспори було створено Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), який об’єднував усі крайові та міжкрайові українські централі [249, с. 148]. До того ж постало багато інших організацій – молодіжних, жіночих, кооперативних, освітніх тощо. Ці установи стали координаторами громадського життя українців поза СРСР.

У літературному середовищі відчувалась потреба до самоорганізації, продовження традицій, започаткованих МУРом, та розширення жанрово-стильових, тематичних напрямів творчості. Значну частину життя Докії Гуменної в США зайняла літературно-організаційна діяльність.

Організацією, що об’єднала митців різноманітних жанрів і літературних напрямів української діаспори в світі, стало Об’єднання українських письменників «Слово» (ОУП «Слово»). 1953 року Докія Гуменна Г. Костюку висловила пропозицію заснувати літературну спілку. Незважаючи на те, що літературознавець назвав таку організацію «фікцією», було вирішено здійснити спробу об’єднати якомога ширше коло письменників еміграції [65, арк. 90].

Докія Гуменна виступила не лише ініціатором створення ОУП «Слово», а й активним організатором, учасником та, як сама себе називала, «хронікером «Слова»» [65, арк. 238]. Вона була однією з організаторів першого зібрання засновників майбутньої спілки, яке відбулось у квартирі української громадської діячки О. Буревій. Членами першої президії зібрання стали Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Д. Гуменна, О. Буревій та Ю. Шерех.

На думку Докії Гуменної, організація мала набути рис видавництва. Ще в роки діяльності МУРу вона наголошувала на необхідності формування подібної установи, щоб забезпечити порядок, зупинити хаос та ліквідувати корупцію у видавничій діяльності.

Докія Гуменна за особистий кошт видала друком дві роботи – «Велике Цабе» (1952 р.) та «Епізод із життя Європи Критської» (1957 р.), але без зазначення назви видавництва. Вона вважала неприйнятною та несолідною літературу під грифом «видання автора». Тому на зібранні було вирішено, що друк літератури здійснюватиметься за рахунок авторів, однак під грифом письменницької організації. Узагалі великою мрією Д. Гуменної було власне видавництво при ОУП «Слово», яке б забезпечувало потреби його членів. У листі до літературного критика Д. Ниченка вона пояснює важливість існування єдиного видавничого центру, а як буде прибуток, то 3 відсотки передавати до каси видавництва – так формуватиметься і фінансовий фонд. Але наголошувала, що

видавати потрібно за власні кошти [117, с. 177].

Упродовж 1953–1954 рр. засідання ОУП «Слово» відбувалось за участі, як правило, лише двох членів управи – Г. Костюка і Д. Гуменної. Лише 4 квітня 1954 р. відбулось перше організаційне засідання, в якому взяв участь оновлений склад спілки: Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Д. Гуменна, О. Буревій, Ю. Шерех, Г. Журба, Є. Маланюк, Б. Кравців, І. Керницький, В. Лесич, О. Тарнавський, М. Шлескевич, Л. Лиман. Було обрано назву організації – ОУП «Слово», ухвалено рішення розробити Статут новоствореної організації та розпочати підготовку до першого широкого з’їзду письменників. Очолив спілку Г. Костюк.

26 червня 1954 р. в Нью-Йорку відбулась перша нарада літераторів та митців, яка ухвалила започаткування діяльності письменницької корпорації під назвою Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово». На нараді було обрано нову президію, у складі якої була й Докія Гуменна. Саме на неї були покладені обов’язки касира та на її ім’я було відкрито банківський рахунок, де зберігались гроші новоствореної організації. Планувалось укладання картотеки читачів, в основу якої була покладена особиста картотека постійних передплатників Д. Гуменної з 600 адрес [117, с. 177].

Письменниця брала активну участь у розробленні Статуту ОУП «Слово» та Статуту Літературного фонду. Відповідно до Статуту ОУП «Слово» – організація, що має за мету об’єднати українських письменників незалежно від способів творчої реалізації та місця перебування, сприяти розвитку незалежного українського письменства, літературно-мистецької критики, допомагати у творчих, видавничих та побутових справах, здійснювати моральну та фінансову підтримку її членів [304, с. 170]. Обрання нових членів та їх виключення зі спілки було можливим лише за рішенням Президії та Контрольної Комісії.

Однак активна організаційна діяльність Докії Гуменної припинилась ще до проведення другої ширшої наради ОУП «Слово» (19 січня 1957 р.). Її членство в організації опинилось під загрозою. Причиною стали суперечки з Ю. Лавріненком з двох причин. Першою стала відмова письменниці в адмініструванні видання монографії М. Бутовича, адже всі автори, що друкуються під маркою «Слова»,

редагують, подають у друк і продають свої твори самостійно.

Другий конфлікт розгорівся навколо роману-хроніки «Хрещатий Яр» (1956 р.). Літературні критики та колеги-письменники звинувачували Д. Гуменну в антисемітизмі та в невиправданій критиці діяльності Організації українських націоналістів у роки Другої світової війни в Києві, що були нібито виявлені в романі. Основним критиком виступив Ю. Лавріненко, який на той час працював на радіо «Свобода» та в науково-видавничому об’єднанні «Пролог» (центр Закордонного Представництва Української головної визвольної ради, що відзначався націоналістичним спрямуванням). Саме цим письменниця пояснювала негативний відгук на роман з боку колеги. Він звертався до письменниці з вимогою відредагувати «гострі» місця в романі, але Д. Гуменна залишила роботу такою, якою була задумана. Вона вважала неприпустимим спотворювати правду (хоч і суб’єктивну), побоюючись втратити прибуткову роботу [66, арк. 9].

Натомість бажання написати повість про діяльність націоналістів в окупованому Києві висловила Ганна Паньків (Черінь) (хоча сама не була свідком подій), вона ставила завдання «дати відповідь» Д. Гуменній та її «фальшивому та безідейному твору, розрахованому на дрібноміщанські сентименти» [26, арк. 1].

У конфлікті з Д. Гуменною на бік Ю. Лавріненка став Г. Костюк, запропонувавши письменниці «відійти геть у бік від «Слова»» [66, арк. 44]. А невдовзі вона була змушена передати банківську та касову книги новому члену ОУП «Слово» Богдану Бойчукові, представнику «Нью-йоркської групи», яка була включена до складу «Слова» в порушення статуту організації.

А 19 січня 1957 р. на другій нараді ОУП «Слово» письменницю було виключено зі складу Президії. Така позиція керівництва «Слова», на думку Д. Гуменної, була продиктована острахом втратити джерело заробітку у «Пролозі» Ю. Лавріненком, і можливо Г. Костюком у Домі Культури, що утримувався за єврейський кошт.

У той же час, у жовтні 1956 р., Г. Костюк організував авторський вечір Ю. Косачу та запропонував йому членство у «Слові». Це сильно обурило

Д. Гуменну, адже відповідно до статуту ОУП «Слово» членами організації не можуть бути люди аморальні, комуністи і злочинці, а саме таким його і вбачала Д. Гуменна [66, арк. 123]. Репутація Ю. Косача була заплямованою співпрацею з радянофільськими періодичними виданнями, роботою в Українському союзі федералістів-демократів. Крім того він відмовився від членства у «Слові», бо такий статус несприятливо вплинув би на співпрацю з радянськими колегами в УРСР.

Отже, очільник ОУП «Слово» демонстрував прихильність прорадянськи налаштованому Ю. Косачу, що лише шкодило репутації Об’єднання, особливо серед емігрантів із Західної України, відмовляючи в підтримці Д. Гуменній, яка завжди щиро відстоювала самостійницькі, національні традиції України. Тому пояснення такої поведінки Г. Костюка треба шукати не в ідеологічній чи націоналістичній площині, а швидше в матеріальній.

До грудня 1958 р. Докія Гуменна ігнорувала всі зібрання та наради ОУП «Слова», ображаючись, що жоден член спілки не заступився за неї під час критики «Хрещатого Яру» і проблем із видавцем твору. Налагодження стосунків відбулося лише після оприлюднення висновку професора Колумбійського університету М. Фрідмана, що книга «Хрещатий Яр» – цікава, але до євреїв упереджена, хоча звинувачувати авторку в антисемітизмі підстав немає [66, арк. 166].

Г. Костюк та О. Тарнавський докладно висвітлили організаційну біографію ОУП «Слово». Загалом було проведено вісім з’їздів українських письменників в еміграції та видано 12 випусків збірника українських письменників «Слово». На з’їздах обговорювались проблеми, жанри й етапи розвитку українського літературного процесу, організаційні питання, а також можливість міжнародної співпраці, зокрема з Інтернаціональним П.Е.Н. Клубом та літературними діячами Радянської України [204, с. 163-167].

Спогади Докії Гуменної демонструють неофіційну історію ОУП «Слова» та його учасників. У своїх щоденниках і мемуарах письменниця не приділяла уваги офіційній частині зібрань – не вказувала членів Президії, не перераховувала

кількість учасників і не згадувала протокольно зафіксовані теми доповідей. Для неї було важливішим, що відбувається в залі, про що говорять учасники поза літературною дискусією тощо.

Упродовж 6–7 грудня 1958 р. відбувся з’їзд письменників ОУП «Слова», на якому Докія Гуменна була обрана до Президії «Слова» без її на це згоди. Для письменниці з’їзд запам’ятався виступом Івана Багряного, що приїхав із Німеччини, а також образою Юрія Лавріненка на Людмилу Коваленко і Григорія Костюка (перша назвала його націонал-комуністом, а другий погодився прийняти її до «Слова» всупереч протестам ображеної сторони). Це стало причиною подальшого ігнорування Ю. Лавріненком організаційних справ спілки [204, c. 160].

Також письменниця продовжувала демонструвати незадоволення включенням до складу «Слова» представників «Нью-Йоркської групи», вважаючи це забаганкою Ю. Лавріненка, щоб «мати над ким вождювати» [66, арк. 45]. Найбільше Докія Гуменна критикувала Богдана Бойчука, вказуючи на його нахабність: «Ця нахабність Бойчукова просто смердить, верне від усього «Слова»… я не хочу з такою самою маркою своє випускати. Їх і Дивнич не задовольняв, бо вимагав давати на перевірку все, що мало публікуватися. А що ж, Дивнич їх впустив у «Слово» і дав їм розперезатися там» [50, арк. 65]. Г. Костюк же вважав «Нью-Йоркську групу» новим і свіжим явищем, вільним від канонів класичної поетики. Поява цієї групи породила проблему «батьків та дітей», протистояння традицій та новаторства в поетичному цеху ОУП «Слова» [204, с. 202-203]. Та вже з 1959 р. «Нью-йоркська група» активізувала співпрацю із науково-видавничим об’єднанням «Пролог» і практично припинилося співробітництво зі «Словом» та, зокрема, з Ю. Лавріненком.

Докія Гуменна, вважаючи себе звичайним членом ОУП «Слово», відвідувала його щорічні зібрання, однак члени організації їй були нецікаві, а її діяльність уявлялась звичайною фікцією. Письменниця навіть порівнювала «Слово» з профспілкою: «Моя думка – вже літ. об’єднання «Слова» немає, розпалось…Тільки формально ще існує…Стала якась «профспілка». Просто

нецікаво» [57, арк. 46].

26–27 грудня 1964 р. відбувся другий з’їзд письменників ОУП «Слова». Г. Костюк у роботі «З літопису літературного життя в діаспорі. До 15-річчя діяльності Об’єднання українських письменників «Слово»: 1954 – 1969» вказував, що «в основі праці з’їзду стояли творчо-ідейні проблеми та становище літератури в світі, на батьківщині й на еміграції» [204, с. 161-162], а Д. Гуменна його назвала балаганом: організатори поєднали початки з’їздів ОУП «Слово» і Об’єднання письменників дитячої літератури, що супроводжувалось ходою дітей-пластунів, яким члени «Слова» давали автографи; виступали графомани з непідготовленими доповідями, на дискусії та виступи не вистачило часу, бо необхідно було продавати збірник «Слово» і канапки, щоб оплатити витрати з’їзду [56, арк. 38-39].

Та найбільше на з’їзді Докію Гуменну приголомшила поведінка Леоніда Полтави. Він приєднався до Союзу української молоді, які поставили перед ним завдання підпорядкувати «Слово» бандерівцям або ж розвалити [68, арк. 128]. Письменник постійно відволікав учасників з’їзду від порядку денного пропозиціями розширити знайомство з емігрантами-націоналістами.

Не менш скандальним, на думку Докії Гуменної, був і ІІІ з’їзд «Слова». У центрі уваги опинився Улас Самчук, який образився, що Іван Коровицький у доповіді «Післявоєнна еміграційна проза» не відзначив його винятковий талант, а поставив в один ряд зі звичайними членами «Слова» Людмилою Коваленко та Докією Гуменною. І як наслідок, «король еміграційної прози» офіційно заявив про свій вихід зі «Слова» [69, арк. 211]. Крім того письменниця звернула увагу на відсутність членів спілки з інших держав та континентів. Найбільше її дратувало повернення до лав ОУП «Слово» нещодавно виключених молодих модерних поетів та членів «Нью-Йорської групи» Богдана Бойчука та Богдана Рубчака, що стали організаторами з’їзду.

Останній з’їзд ОУП «Слова», який відвідала Докія Гуменна, став VІ з’їзд у Торонто, Канада (1982 р.). Він був присвячений 25-річному ювілею діяльності Об’єднання українських письменників в еміграції «Слово». Організатором став

Відділ Об’єднання «Слово» в Торонто, який очолювала Олександра Копач. Від української літературної громади США на зібрання запрошено було лише Г. Костюка та О. Тарнавського, а інших засновників спілки – Д. Гуменну, Ю. Лавріненка – та інших членів спілки проігноровано. Д. Гуменна поїхала на з’їзд із власної ініціативи і за власний кошт. Переважну більшість членів відділу ОУП «Слово» в Торонто становили емігранти із Західної України, які, на думку Д. Гуменної, зі зневагою ставились до східняків. Тому письменниця охрестила канадський відділ «Слово» «львівським» відділенням і загалом залишилась невдоволена діяльністю його членів – Я. Рудницького, О. Копач, М. Антонович, М. Левицького та інших. Особливе враження справив на письменницю Я. Рудницький, який сам себе проголосив літературознавцем. Д. Гуменна прокоментувала, що він – псевдонауковець, який виправдовує своє існування відкриттям по світу філій ВУАН [67, арк. 239]. Свої почуття від зустрічі пояснювала словами: «почувала себе обпльованою від «львівської» частини «Слова»» [58, арк. 14].

Неприємні враження від VІ з’їзду «Слова» у Торонто та тривала образа на деяких членів ОУП «Слова» змусили Докію Гуменну серйозно замислитись над виходом з організації, яка вже давно не мала нічого спільного зі «Словом» Костюка-Гуменної-Лавріненка: «Що це вийшло? З чого почалося «Слово» і в що воно перетворилося: Були самі ми, а тепер це зробилося львівською доменою. Клюб? Лавочка? Шопка? Як назвати? В усякому разі, якийсь сопух пре звідти, аж мене верне. Хоч прилизаний, у «европейській» формі, але отой надушено-провінціяльно-зарозумілий, без змісту, пишно формальний чи форменний… А де твоє місце там? На задвірках. Вони все вершать, варять свою печеню, самовеличаються – порожнечу возводять у геніальність» [59, арк. 62].

Загалом діяльність ОУП «Слово» супроводжувалась постійними суперечками та конфліктами, і без посередньо участі Д. Гуменної. Напередодні ІІ з’їзду «Слова», не пояснюючи причин, із його складу вийшов Є. Маланюк. Гострий конфлікт, у який було втягнуто і «Слово», розгорнувся між письменницею Галиною Журбою та її учнем – письменником Зосимом

Дончуком – через те, що останній вкрав у Г. Журби ідею твору. Відмова Г. Костюка виключити З. Дончука зі складу «Слова» призвела до конфлікту всередині організації [23, арк. 1].

Ще один конфлікт розгорівся між Г. Журбою та Г. Костюком через 1000 доларів, які були надіслані ОУП «Слово» В. Волиняком для видання твору письменниці. Але очільник Г. Костюк частину грошей віддав Г. Журбі, а іншу частину витратив на друк другої збірки «Слова».

Докія Гуменна мала претензії до управління «Слова» з організаційних та фінансових питань. По-перше, нераціональне використання коштів «Слова»: за рахунок літературного фонду окремі члени організації здійснювали поїздки на зустрічі, з’їзди і т. ін. По-друге, вимога О.Тарнавського оплачувати роботу рецензента, навіть якщо він є членом «Слова», що грубо порушувало норми Статуту організації.

Єдиною причиною залишитись у складі організації було небажання Д. Гуменної шкодити репутації всесвітньовідомої літературної спілки. А можливо, не хотіла починати чергову суперечку у «Слові», адже саме такий результат мало оголошення письменницею 1947 року про вихід із МУРу.

Незважаючи на те, що письменниця не брала активної участі в організації роботи та з’їздах «Слова», вона подавала свої роботи до друку в збірку українських письменників «Слово» (№ 1, 1962 р.; № 2, 1964 р.; № 3, 1968 р.; №5, 1973 р.; № 12, 1990 р.).

Таким чином, половина життя Докія Гуменної припадає на США, де вона видала практично всю свою літературну спадщину, була одним із засновників, активних діячів ОУП «Слова» – однієї з провідних культурницьких організацій української діаспори в другій половині ХХ століття. Воно продовжувало літературні та організаційні традиції МУРу, однак об’єднувало набагато більше коло митців та мало ширшу географію діяльності. Члени ОУП «Слово» зіграли важливу роль у збереженні традиційних та пошуку нових форм, стилів і жанрів української літератури. Її щоденники та мемуари є безцінним джерелом вивчення літературного процесу в українській діаспорі в США.

3.3 Актуальні проблеми української діаспори другої половини ХХ ст. у рецепції Докії Гуменної: збереження національної ідентичності, суспільно-політичні орієнтири, зв’язки з Батьківщиною

Докія Гуменна більшу половину свого життя прожила в діаспорі. Спочатку в таборах для переміщених осіб в Австрії та Німеччині, пізніше – у США. Докія Гуменна була частиною діаспорного світу і тому помічала його успіхи та провали. Важливі сюжети з життя закордонного українства, найгостріші проблеми перебували в центрі її уваги і відбилися у спогадах та ряді художніх і художньо-публіцистичних творів.

Збереження національної єдності українців з різними історичними традиціями, з різних історико-етнографічних регіонів, з різними суспільно-політичними поглядами стало однією з важливих проблем емігрантів наприкінці та після Другої світової війни.

Політичні та релігійні переконання українців ставали причинами конфліктів і непорозумінь. Найбільш гострим із них виявилось протистояння «націоналістів» і «східняків». Невдала спроба знайти спільну мову в роки окупації українських земель нацистськими військами заклала основу проблемам їх співпраці надалі. Упереджене ставлення українців один до одного письменниця помітила ще в Києві та Львові. В останньому Д. Гуменну обурювало звернення до неї як до росіянки та поблажливе зауваження, що вона може вільно говорити російською мовою. Не менш образливим для неї стало ототожнення українців «Великої України» із росіянами [60, арк. 8].

Найбільш відкрито ця проблема проявилась у Ді-пі. Гуртування українців здійснювалось переважно за політичним критерієм, і лише небезпека, що загрожувала обом таборам, на деякий час притупляла конфлікт: «Коли небезпека репатріації трошечки відсувалась на задній план, знову воскресало жорстоке тертя між синами одної матері України... Все діялось в атмосфері взаємної негації – галичани, буковинці, східняки» [60, арк. 29]. Так як і Д. Гуменна, У. Самчук констатує наявність «війни Донцов-Косач, східняки-західняки, бандерівці-багрянівці» [277, с. 150].

Аналізуючи таборову ворожнечу, письменниця систематизувала основні стереотипи сприйняття українцями один одного. З боку західняків можна було почути, що східняки є провокаторами та національно несвідомими, всі говорять «по-московському», не мають жодної інтелігентної людини, є «згангренізованим» народом, «шиються під галичан, щоб не їхати на родіну» тощо. Натомість «східняки» називали галичан фальшивими, «євреями» та «поляками», шовіністами, спекулянтами, такими, що принесли «в Україну свиню» [60, арк. 31].

Але найбільшу ненависть викликали ті особи, що свого часу співпрацювали з радянським режимом чи підозрювалися у зв’язках з КДБ; як згадувалося раніше, ця «шпигуноманія», необґрунтовані підозри зачепили і Д. Гуменну.

Незадоволення викликало те, що саме націоналісти займали посади в таборах. Д. Гуменна вважала, що «люди завжди однакові. Хижацтво двоногих на двоногих»; не бачила різниці «між совєтськими вельможами й націоналістичними. І тут і там купка забрала собі блага, а масі не дала. Тут до того ще й американські, даровані для всіх» [48, арк. 18].

На несвоєчасність таких проблем звертав увагу У. Самчук, згадуючи побиття бандерівцями полковника радянської армії К. Дацька, що співпрацював із німецькою владою, через політичні причини: «Годі таке збагнути. Роблять «політику». Вигнання, табори, безнадія і... націоналісти, соціялісти, східняки, західники» [277, с. 116].

Так само після раптового «зникнення» В. Петрова з Мюнхена 1949 р., на той час знаного інтелектуала, літератора та науковця, спричинилася дискусія щодо політичного підґрунтя цієї втрати. Формально його можна було б віднести до демократичного крила української еміграції. Однак В. Брюховецький припустив наявність у В. Петрова радянофільських настроїв, як і в його близьких друзів Ю. Косача та І. Костецького [141, с. 189]. У післявоєнному Мюнхені викрадення та вбивства людей не були рідкістю. Наукове товариство ім. Т. Шевченка та Український вільний університет звернулися до німецької й американської окупаційної влади, а також до Центрального представництва української еміграції з проханням про пошуки. Тоді в колах української еміграції

почали розповсюджуватися різні чутки про те, що В. Петров був убитий бандерівцями. Так, за словами Д. Гуменної В. Давиденко промовляв: «Так гадові і треба, бо совєтський шпіон». І продовжує: «Як усе можна сфабрикувати, щоб очорнити. Їм байдуже, що це наукове світило. Так точнісінько, як байдуже було НКВД вбити Косинку і Влиська і Буревія, – вони ж політичні вороги. І як культурна людина Давиденко так може втратити цивілізоване обличчя», – записала у щоденнику Д. Гуменна [51, арк. 45 – 46].

Та коли підозри, що В. Петров перебуває в СРСР підтвердилися 1954 року, той же ж Давиденко відмовив Д. Гуменній у публікації її книжки, що начебто її тепер все одно ніхто до рук не візьме, бо вона заплямувала себе близькими стосунками та заступництвом В. Петрова, радянського шпигуна [451, арк. 45-46].

Дискусії про В. Петрова та його подальшу долю в емігрантському середовищі тривали й надалі, що докладно висвітлено в історіографії [141, с.192-197; 123, c. 221-223].

Гостро стояло в таборах й релігійне питання. Особисто Д. Гуменна зіткнулась із цією проблемою, коли їй систематично нагадували про щонедільні відвідування церковної служби, зокрема й православної. У таборах для переміщених осіб навіть отримала зауваження: «Раз ви не підлягаєте дисципліні, то й не вимагайте до себе ласки. ... Як ви не ходите до церкви, то до вас так і ставляться» [60, арк. 276].

Історія переселення українців на Американський континент бере свій початок у ХІХ ст. і продовжується сьогодні, поповнюючи кількість носіїв етнічності. Тисячі вихідців з різних територій України емігрували до США після Другої світової війни [306, с. 4]. Цьому сприяли заходи державної політики США та Канади та зусилля, яких докладали представники вже існуючої там української громади.

У середовищі українства в Ді-пі обговорювалися різні пропозиції та принципи формування квот на виїзд до США, Канади, Австралії. Більшість представників інтелігенції намагалися потрапити до США. Ю. Шерех, який виїхав до США раніше, радив друзям не будувати «всього життя на ґрунті... еміграції, бо

тоді ви ніколи не будете вільними. Стійте там однією ногою, а другою шукайте американського ґрунту» [46, арк. 7].

На США орієнтувалася і Д. Гуменна, хоча на той час вона зіпсувала відносини майже зі всіма колегами-літераторами і навіть думала про закінчення літературної кар’єри.

Виїзд до США для Д. Гуменної становив проблему, як уже зазначалося в підрозділі 3.2. Вона ніяковіла, коли за віком, фахом і сімейним положенням право на виїзд надавали не їй, національно-свідомій письменниці зі статусом «ворога народу» в СРСР, а молодим жінкам із народу, які нічим не завинили перед радянським режимом, без освіти, з сільської місцевості, з дітьми. Дилемою для Д. Гуменної залишається питання: що важливіше в збереженні нації – генетичне відтворення чи трансляція до наступних поколінь соціокультурного спадку через його носіїв, представників інтелектуальної еліти [48, арк. 70]. Така іммігрантська політика західних держав викликала побоювання, чи можна буде зберегти українців як націю на еміграції.

Однак більшість представників переселенців до Америки середини ХХ ст. мали високий інтелектуальний рівень та бажання зберегти українську етнокультурну самобутність, щоб у майбутньому повернутись на Батьківщину, але водночас упродовж другої половини ХХ ст. намагались інтегруватись в українсько-американське ліберально-демократичне, суспільно-політичне та культурне життя.

Це був процес тривалий та суперечливий. Крім мовного бар’єру люди зіткнулись з новими реаліями життя та міжособистісних стосунків. Так, готуючись до виїзду в США, Д. Гуменна занотувала в Щоденнику: «Прочитавши про Америку – відхотілося мені її» (10.05.1949 р.) [48, арк. 70].

І надалі в сумних роздумах про перебування на еміграції на новий рік 1.01.1964 р. Д.Гуменна ставить питання: «чи це нормальне явище, чи епізод», застосовує до цього стану вираз з інтелектуальної прози В. Петрова 1920-х років «нереальна реальність». «Я ж таки хочу не почувати себе емігрантом, викоріненню, суть нерозлучною від кореня. Хоч і на цій землі – брехливій,

нещирій, ситій» [55, арк. 134]. Як бачимо, абсолютного сприйняття ліберальних американських цінностей та принципів життя не відбулося, домінували уявлення про гіпотетичний іманентно близький традиційний селянський общинний уклад українців-хліборобів.

Проживала Д. Гуменна в Нью-Йорку, восени 1967 р. подорожувала Сполученими Штатами, відвідала Сан-Дієго, Лос-Анджелес, Сан-Франциско, Денвер, Міннеаполіс, Чикаго та інші міста. Українська дійсність у США була відображена у збірках новел і репортажів «Багато неба» [77], «Серед хмарочосів» [108] та «Внуки столітнього запорожця» [83].

1956 року Докія Гуменна вперше відвідала Канаду. Поїздка до Канади була організована Головою Союзу Українок Канади Стефанією Пауш з метою ознайомити Докію Гуменну з життям канадських українців, що мало бути відображеним у серії репортажів. Через три роки вийшла друком праця письменниці «Вічні вогні Альберти» [82].

Із переїздом до США політична дихотомія української спільноти послаблюється і зберігається на суб’єктивному рівні. Подорожуючи містами США, Докія Гуменна, як правило, зупинялась у своїх знайомих «східняків».

Православні та греко-католики складали переважну більшість релігійних українців-емігрантів. Як і відмінності в політичних поглядах, релігійні переконання лише розділяли діаспорну спільноту. Боротьба конфесій стала однією з тем, розкритих у спогадах-переказах українців Канади. Докія Гуменна згадувала, про поділ канадських українців на православних і католиків, а також про так званих «червоних», що не відвідували церкву. Авторка наголошує, що є українці, які перейшли в протестантизм або долучились до «свідків Єгови» [82, с. 141].

Не меншим конфесійним плюралізмом відзначаються США. У країні діяли Греко-Католицька Церква, Українська Православна Церква, Українська Католицька Церква та інші. Більшість із них мали свої друковані органи [306, с.68-69]. Сколихнула релігійний діаспорний світ поява Йосипа Сліпого у США з його «Київсько-Галицьким патріархатом», колишні галичани одразу почали

збирати кошти на потребу церкви, Ватикан оголосив про бажання відкрити Католицький університет. Лише «східняки» ігнорували ці події [68, арк. 253].

Однією з ключових проблем, з якою зіткнулась українська діаспора, і на чому докладно зупиняється Д. Гуменна, є збереження національної ідентичності. Успіх цього процесу залежить від багатьох чинників: 1) історія перебування носіїв етнічності в певній країні, зокрема тривалість, яка пов’язана з початком переселення їх до іншої країни або ж колонізації їх іншою етнічною спільнотою; 2) джерела походження (території, країни виходу) іммігрантів; 3) політика країни поселення щодо іммігрантів; 4) кількісний склад та можливості поповнення спільнот, які утворилися в новому етнокультурному довкіллі (наявність міграційних потоків); 5) рівень етнічної свідомості іммігрантів та їхньої налаштованості на збереження й розвиток своєї етнокультурної самобутності; 6) рівень толерантності носіїв культур країни проживання щодо нових етнокультурницьких традицій (зазвичай представників титульних етнічних спільнот); 7) можливості підтримання контактів із країною походження [176, с. 4].

Нові іммігранти частково влилися в існуючі організації, але часто формували свої окремі відділення. Більшість відновила на Американському континенті організації, до яких вони належали в Україні або які були утворені в Ді-пі. Окремо треба сказати про молодь, яка формувала власне середовище, утворюючи нові організації: Пласт, Спілку української молоді Америки, Організацію демократичної української молоді та інші.

Існування паралельних структур громадських і політичних організацій засвідчило поляризацію української громади [306, с. 55-56]. З метою збереження єдності та етнічної самосвідомості діаспорою здійснювались заходи національного характеру: відкриття пам’ятників українським діячам, проведення вечорів, присвячених діяльності корифеям української культури та науки, проведення конференцій, з’їздів та конгресів українців тощо.

Упродовж 1960-х – 1970-х років українська діаспора Заходу створила розгалужену систему національної освіти та виховання (дошкільна-початкова-середня-вища), яка мала забезпечувати високий рівень самосвідомості молодого

покоління еміграції, його активну участь у житті української громади та боротьбі за демократію й державну незалежність України [201, с. 65].

В університетах США та Канади відкривались кафедри українознавства, історії України тощо. Так, з 1944 р. у Саскачеванському та в Альбертійському університетах викладали комплекс українознавчих дисциплін; з 1968 р. існувала кафедра українських студій в Гарвардському університеті (США), яка до 1973 р. перетворилась на Український науковий інститут.

Однак будь-які спроби свідомих українців зберегти свою самобутність не могли реалізуватись повною мірою. Докія Гуменна, спостерігаючи за молодшим поколінням українців-емігрантів, звертала увагу, що воно майже не володіє українською мовою, хоч їх батьки, як правило, двомовні, а старше покоління взагалі могло не знати англійської, а говорити виключно українською. Та й це не так важливо, як зберегти почуття приналежності до українського роду, адже з утратою мови відбувається і втрата народної пам’яті свого минулого [82, с. 131].

В Канаді другої половини ХХ ст. спеціально діяли молодіжні організації: «Пласт», «Спілка української молоді», «Рада української молоді Канади» та інші, які мали за мету сприяти найповнішому включенню української молоді Канади у загально канадійське суспільне, наукове, економічне та культурно-мистецьке життя» [221 с. 308-309].

Сама ж Д. Гуменна в еміграції так і не вивчила англійської мови, а принципово говорила українською, що обмежувало коло її спілкування винятково українцями. Відмову українців-емігрантів від власної мови вона сприймала як особисту образу та причину спустошеності духовного світу особистості [259, с. 48]

Письменниця стверджувала, що примітивними способами та засобами («вже сьогодні самими писанками, вишивками та аматорщеною не відбудемось») молоде покоління не привернути до свого етнічного. Вона наголошувала на необхідності збагачення української культури та мистецтва (вистав, балетів, концертів) модерними засобами, щоб продемонструвати «своєрідність та красу українського, не нижчу за блискучу тутешню» [82, с. 79]. Крім того, Д. Гуменна

переконана, що, окрім етнографії, важливішим складником національної ідентичності, є спільність національної перспективи [259, с. 48].

Особливо важливо це для виховання молоді, яка практично представлена сама собі в американському суспільстві, не читає українських книжок, захоплена телебаченням або коміксами. Вона «не хоче йти на наші збори, на наші концерти, не побачиш її тут ось в літературно-мистецькому клюбі. А без нашої культури й мистецтва нема ж і нації» [109, 133-134]. Збереження національної ідентичності молодшого покоління – справа не тільки їх батьків, а й діаспори загалом, зокрема інтелектуалів і письменників.

Свій внесок у виховання української молоді робить і Д. Гуменна творчою працею, звертає увагу на українську історію, яка має багато прикладів опису війн та завоювань. Як знайти свій індивідуальний та національний шлях в умовах сучасного світу? Сучасний світ поділений на два табори, люди живуть в постійній загрозі нової війни. Але війна стала анахронізмом, адже наступна війна буде вже не між народами, а між машинами та технологіями, у наступній війні переможців вже не буде. Світ потребує нових ідей, тому що сучасна епоха заплуталася. Ціла половина земної кулі охоплена маразмом «класової боротьби», брехні та рабської праці, гасла ненависті несуть загрозу заразити ще й другу половину. Друга ж частина світу зосередилася на матеріальному комфорті, і для неї в світі більше нічого не існує [107, с. 301-302].

Д. Гуменна пропонує нову ідею гармонії та рівноваги в світі, поваги до прав кожного народу. Роль України та її культури в сучасному світі полягає в тому, щоб додати необхідної духовної складової, якої бракує технократичній західній цивілізації, і це мають втілити наступні покоління українців.

Водночас в умовах відірваності від Батьківщини та невизначеності близької історичної перспективи налагодження з нею зв’язків, на думку Д. Гуменної, підтримка національної єдності, культури та віри має органічно поєднуватися зі сприйняттям надбань західної цивілізації.

Важливим для збереження українських громад було її компактне розселення. Українська діаспора в Америці, як правило, проживала єдиними

територіальними осередками («кварталами») у США, а у Канаді – у селах.

Перше враження від Нью-Йорка в письменниці було позитивним: «Нью-Йорком я не розчарована, бо всі його так лаяли в листах, що я чекала гіршого. Центр навіть дуже красивий, могутній, гордий – як німецькі собори. Околиці, де всі живемо, кошмарні – бруд, клопи, темні брудні сходи, двори як кам’яні колодці» [38, арк. 4]. Нью-Йорк для Докії Гуменної становить собою мозаїку з різноманітних національних груп – української, єврейської, італійської, китайської, африканської, пуерторіканської.

У своїх творах Докія Гуменна навіть називає компактне розселення українців в Нью-Йорку «гетто». І в такій характеристиці вона не бачить нічого негативного, адже тут присутні і церква, і школа, і Народний дім, і додаткові освітні установи – танцювальні, художні тощо. Саме в такому місці зосереджується громадське життя – різноманітні заходи, доповіді, виступи, зустрічі, концерти, крамниці, зокрема книгарні [108, с. 140]. Це важливо для виховання української молоді, бо розпорошена діаспорна громада, на відміну від такого «гетто», не спроможна забезпечити своїм дітям належне українське виховання.

Канада для Докії Гуменної – це світ, кардинально відмінний від Нью-Йорку. Він є душевнішим та ріднішим для письменниці [66, арк. 91]. У Канаді місцеве населення переважно проживає в сільській місцевості, вона називає їх «нащадками хліборобів, з виплеканим кількатисячним хліборобським інстинктом» [82, с. 46].

У Канаді, перебуваючи в Альберті, Д. Гуменна із зацікавленням слухала розповіді пані Пауш про досвід облаштування українців на нових теренах з кінця ХІХ ст., який важкий шлях вони пройшли, як їх предки з диких лісів зробили плодючу й багату країну, поклали своє життя, щоб тепер почувати себе її господарями. Водночас українці-канадці підкреслюють своє українське коріння, щоб серед канадійської мозаїки народностей не бути «кіньми, в стайні народженими». Українці в Канаді побудували свої церкви, народні доми, створили жіночі організації. Збереження народних традицій є повсякденною

справою. Саме в Канаді створено організацію, що немає аналогів в інших осередках української діаспори в світі, – Союз Українців Самостійників, яка відіграє провідну роль у всіх ділянках громадського життя, зокрема і церковного [82, с. 67-68].

Три питання привернули увагу Д. Гуменної: відносини з канадським урядом, наявність в українському середовищі прихильності до лівих поглядів та родинні стосунки українців з місцевими. Пані Пауш розповіла про спробу в 1930-х роках інспірованого «голодного бунту», коли з цілої Північної Альберти організованою масою фермери рушили на Едмонтон із вимогою збільшити ціну закупівель на сільгосппродукцію, а інакше вони захоплять парламент і створять свій «фермерський уряд». Але їх там зустріла озброєна кінна поліція. І таких історій про бійки та суди є чимало в анналах альбертської минувшини [82, c.66-67].

Із розповідей різних людей Д. Гуменна дізналася про різні випадки змішаних шлюбів упродовж кількох поколінь різних родин. Але найцікавішою видалася їй Стефанія Пунш – уже чиста канадійка. Витримана, рівна у ставленні до всього світу, щира. Однаково вільно володіє обома мовами, без показового пафосу однаково любить свою канадійську батьківщину й ту легендарну Україну. Вона надзвичайно горда з того, що вона буковинка. Дуже скромна. Мало хто знає, що за приємною зовнішністю криються літературні таланти, що це вона переклала англійською «Марію» У. Самчука [82, с. 69].

Д. Гуменна виявила бажання познайомитися з побутом і життям пересічного українсько-канадійського фермера родини Палиликів. Тепер це цивілізована оселя, «справжній степовий модерновий палац» зі всіма зручностями та устаткуваннями, телевізором, телефоном та ін. «Бурдей», болота та ліс залишилися лише в пам’яті старих піонерів. А головне, що вразило Д. Гуменну, – це самоповага селянина, який приїздить до міста на своєму авто, а може, навіть і відчуває жаль до дрібноти і тісноти міського мешканця [82, c.129]. Вона навіть не стала господарю говорити, що в СРСР селянин (тепер колгоспник) – основа нації – входить до міста з почуттям приниженості (бо все одно не повірить) [82, с.

129].

Відвідала Д. Гуменна і Калгарі – велике місто, де знаходили собі заробіток перші переселенці з України на важких промислових виробництвах. Тут українська громада не така згуртована, більше змішаних шлюбів. А диригент церковного хору Надія Кобильник повідомила, що українське життя у них бідне, «нікого воно й не цікавить інакше, як під знаком чарки, а про виставу чи концерт і не питайте» [82, с. 140 – 141].

Складно адаптуються в Калгарі українці-переселенці з Альберти: вони більше звикли до громадських проявів життя, а в Калгарі важко зорганізуватися на якийсь захід. Якщо в Альберті більшість українських дітей та дітей із змішаних родин навчаються в українських школах, через спілкування англо- та франкомовні діти засвоюють українську мову, звикають до українських страв, то в Калгарі процеси асиміляції вже свідомо вирішуються батьками при виборі англійської мови навчання. Такі сім’ї за родинним колом потім роздивляються репортажі в англомовних газетах та фото українського Великодня. Але ж вони не відчувають потреби в українській культурі, нехтують мовою, яку Д. Гуменна називає «духовним храмом», що вишліфовує шар української інтелігенції. Більше того, на носіїв української мови починають дивитися як на маргінальних і відсталих елементів. Але зрештою Д. Гуменна зазначає, хоча і не виправдовує їх: «вони важко працюють» [82, c. 147].

Для українського діаспорного суспільства в цілому та особисто для Докії Гуменної стояла болюча проблема підтримки праці представників інтелігенції – діючих митців, письменників і вчених, а не лише, наприклад, перевидання праць уже відомих діячів. На думку письменниці, «без плекання своєї інтелігенції не може оформитися українська свідомість наймолодшого покоління. Самих датків на церковне будівництво вже сьогодні мало, треба, щоб виховувалися свої композитори, музики, письменники, актори, маляри... І на таку «розкіш» не жалуйте коштів, бо, як пожалуєте, то всі оті вибудовані церкви в другому поколінні вже будуть не потрібні, або стануть не українські і лунатиме там китайська молитва» [82, с. 148 – 149].

Важливою місією вважала Д. Гуменна розповсюдження знань про історичне минуле України серед широкого загалу, саме в цьому вона бачила поряд із рідним словом основу збереження національної ідентичності. Есе «Родинний альбом» (1971), присвячене найдавнішим витокам первісного устрою та тотемістичним уявленням, зокрема на теренах України, як того і бажала авторка, викликало неоднозначну реакцію серед читачів, які відповідно до їх відгуків мали різний інтелектуальний рівень.

Деякі демонструють свою зацікавленість проблематикою і вказують свої зауваження: «ви, хоч нікого не примушуйте зрікатись традиційних релігійних переконань... зрадіє атеїстична «пропаганда» по тім боці океану. Дозволю згодом прислати Вам наукові матеріали...», «Невже ж Ви не віруєте в Слово Боже – Святую Біблію?» [329, с. 29], «як Ви попали на твори Джеймса Фрейзера. Він був нашому загалові не відомий», а деякі просто констатували свою цікавість роботою: «діти мої ними [книжками Гуменної – авт.] цікавляться», «Ви одинокий мужчина серед великої плеяди письменників на еміграції, що оту збайдужілу, зматеріалізовану до крайності масу тягнете на височини» [329, с.29], Було б добре, якби наші священики взяли з вас приклад, та... промовляли до молоді на зрозумілій мові [329, с. 31]. Хоча були й такі, що були не зацікавлені у творі: «Дякую за пам’ять. Повертаю книжку» [330, с. 25]. Я не заінтересований у такій темі». Схожі відгуки отримували редакції журналів на роботи «Чотири сонця» [259], «Минуле пливе в прийдешнє» [260].

Однією з причин утрати етнічної ідентичності був зсув у системі цінностей від національних до матеріальних, особливо на ранніх етапах еміграції. Якнайкраще це демонстрували продажі книг, які досить часто повертали Д. Гуменній із гнівними відповідями.

Відсутність попиту на українську книгу Докія Гуменна пояснює саме втратою поваги до друкованого слова та розуміння цінності його автора. Таке явище навіть було покладено в основу її оповідання, головна героїня якого, отримавши по пошті нову українську книгу, не поглянувши на неї, «із ввічливості, щоб не образити, вклала в конверту два доляри й вислала», а сама

пішла обирати сукню [108, с. 131].

Докія Гуменна виокремила кілька характерних рис українського літературного діаспорного суспільства [70, арк. 254-255]:

– По-перше, заздрість і цинічність серед колег-літераторів;

– по-друге, байдужість українського діаспорного суспільства до популяризації української літератури, що виявилось у так і не реалізованому плані започаткувати своє окреме видавництво в рамках діяльності ОУП «Слово»;

– по-третє, розшарування української діаспори, зокрема літературних кіл, за ідеологічним, релігійним, професійним принципом;

– по-четверте, «отарність» українців, а також потреба кого-небудь улаштувати.

Таким чином, розшарування, «отарність», гонитва за матеріальним благополуччям представників літературних кіл призводили, на думку Д. Гуменної, до «великих дір у мережі приватно-товариського життя». Яскравим показником цієї тези став приклад Ю. Лавріненка, який відразу як переїхав до США, то тягнувся до «вищого товариства», відгороджуючись від своїх колег. Ю. Лавріненко заздрив Д. Гуменній, що вона не працює, але має гроші, отримує гонорари за літературні вечори, називав «торговкою» за самостійність у реалізації своїх книжок. З часом із Д. Гуменною перестав навіть вітатись Л. Полтава, через постійні претензії до письменниці припинилось спілкування останньої із сім’єю Бражників [70, арк. 255].

Поза літературними колами опинився Ю. Косач, якого й раніше звинувачували в несерйозності та неправомірністі поведінки, радянофільських поглядах і співпраці з радянськими колегами в УРСР (1956 р. він не став членом ОУП «Слово»). Широкого розголосу набули деякі факти його біографії, а саме що в німецькій в’язниці у Львові 1944 р. він сидів за привласнення грошей та шахрайство. Ю. Шерех схарактеризував його як «елементарну свиню» [46, арк. 6].

Узагалі туга за Батьківщиною була для українських інтелектуалів у діаспорі спільною рисою духовного життя, але кожен із них зберіг свій «образ Батьківщини». Сама Д. Гуменна постійно згадує про перебування в Україні, для

неї це навіть не спогади, а паралельна реальність Це спогади про конкретні події особистого та творчого життя, зустрічі з людьми, старі прив’язаності та образи, повернення до проблем культурного та літературного життя в Радянській України на тлі актуальних творчих та організаційних питань в емігрантському середовищі, знайомство з новітньою науковою літературою з СРСР, навіть сни.

Це спогади про навчання в Києві, [54, арк. 44-45]; про М. Зерова та інших знайомих, які стали символом «розстріляного відродження» [54, арк. 45]; про подорож 1930 р. з Жакова до Херсона [58, арк. 98-99]. Найбільшим бажанням Д. Гуменної було «повернутися» до Києва 1920-х років.

Дуже часто Д. Гуменна згадує В. Петрова, слідкує за його науковими публікаціями [48, арк. 78, 88; 49, арк. 25, 35, 54; 53, арк. 16; 55, арк. 40, 47, 68-69, 114-115, 137; 56, арк. 2-3; 58, арк. 110; 59, арк.11; 61, арк. 2, 51-53].

Актуалізувалася дискусія в емігрантському середовищі щодо української мови. Власне яку мову треба плекати та зберігати? З приводу ювілейного зібрання на честь А. Кримського 6 травня 1961 р. доповідав Ю. Шевельов. Він лише побіжно згадав його енциклопедичні заслуги. Натомість звисока, злобно говорив про звернення А. Кримського до вивчення народної (селянської) української мови (мови баби Параски). Він звинувачував А. Кримського, що той начебто визбирував лише те, що було на доказ його теорії, а не висвітлював питання всебічно. Д. Гуменна була обурена, назвала виступ Ю. Шевельова «пліткарство на негативні риси Кримського», вона вважала, що таке не можна було озвучувати на загальних урочистих зборах, що А. Кримський з великим горінням і любов’ю був до всього українського [55, арк. 14 – 15].

Залізна завіса не давала можливості підтримувати літературні та особисті контакти переважної більшості представників української діаспори з Батьківщиною.

17 грудня 1966 р. відбулася зустріч в УВАН, де на хвилі ще хрущовської «відлиги» були присутні широкі кола діаспорної інтелігенції та представницька делегація молодих письменників з СРСР. Д. Гуменна використала нагоду, щоб передати привіт в Київ через Івана Драча «деяким людям, що відіграли ролю в

моєму житті» – Василю Козаченку, Віктору Петрову, М.Бажану [56, арк. 97-98]. У цілому було чотири зустрічі, Д.Гуменна дарувала І. Драчу свої книжки, але помітила, що той не особливо бажав спілкуватися, а про В. Петрова сказав: «не знаю такого» [56, арк. 98].

Неприємною для Д. Гуменної видалася зустріч з Віталієм Коротичем. Він нагадав їй молодого О. Корнійчука [56, арк. 98] (дійсно, надалі В. Коротич вступив до КПРС, займав провідні посади в Союзі письменників УРСР і СРСР).

Докія Гуменна 52 роки не мала жодних відомостей про рідних і близьких, що після Другої світової війни залишились у СРСР. Лише зі здобуттям Україною незалежності вона змогла налагодити зв’язок із рідними, знайомими та українською літературною спільнотою. Однак здійснити подорож до України через свій вік і погане здоров’я вже не могла.

З початку 1990-х рр. розпочала переписку із сестрою Оленою та племінником Євгеном Безносюком. Допоміг їй у цьому Осип Зінкевич, який передав адресу Д. Гуменної її сестрі в Києві. У листах до Олени коротко розповідає про своє сучасне становище: живе в новобудові Нью-Йорку на 15 поверсі, поряд церква, школа, крамниці. Згадує про видання своїх робіт, що написала ще в окупованому Києві [16, арк. 1]. Скаржиться, що, проживши так довго у США, не відчуває себе там рідною, «все таки чужинкою» [16, арк. 1].

Намагалась установити контакт із племінником, психологом із Москви Євгеном Безносюком. У першому листі вибачалась, що не знає навіть, як до нього звертатись [21, арк. 1], а пізніше шукала приводу його побачити на Американському континенті. У кожному листі до племінника вона згадує та навіть розкриває фрагменти своєї історіософії [21, арк. 1], турбується про пересилку в Україну свого літературного доробку [20, арк. 1].

Докія Гуменна, живучи на американську пенсію, намагалась матеріально допомогти родичам. Вона систематично присилала гроші для догляду за сестрою, а також 1996 року переказала тисячу доларів племіннику [22, арк. 1].

Серед українських діячів літератури інтерес до її особистості виявили В. Віта, В. Пепа, А. Погрібний. У листах до В. Віти Д. Гуменна намагається

підтримати ту в її літературних справах і переконує, що й самостійно можливо реалізуватись. Вказує, що її було прийнято до Спілки письменників України, але вважає, що це є холодне профсоюзне членство серед тисячі таких, як вона, і своєї згоди не давала [24, арк. 2].

В. Пепа в листуванні з письменницею згадує про передрук її спогадів «Дар Евдотеї» та роль у цьому О. Зінкевича, а також висловлює бажання приїхати до Києва та домогтись від українських видавництв публікації зазначеного роману «Діти Чумацького Шляху» та роману «Хрещатий Яр», продемонструвати, що вона все-таки реалізувала себе як письменниця [84, с. 17]. Мав можливість листуватись із письменницею Анатолій Погрібний. У листі до нього Докія Гуменна пояснює причину свого зацікавлення історичною тематикою [251 с. 431].

Як згадувала Д. Гуменна, 1993 р. Інститут археології НАН України (відділ первісної історії) просив надіслати їм її книжку про Трипілля і взяти участь у науковій конференції, присвяченій 100-річчя відкриття Трипільської культури та розкопок трипільських протоміст [59, арк. 13]. Однак відвідати Батьківщину їй так і не судилося.

Останні роки життя Докії Гуменної пройшли усамітнено в Нью-Йорку. Вона дуже хворіла на артрит, майже не виходила з дому. Померла письменниця 4 квітня 1996 р. у Нью-Йорку, де й похована.

З 1999 р. у м. Жашків діє Історико-культурологічне товариство імені Докії Гуменної, представники якого також намагались листуватись із письменницею. Листи Докії Гуменної разом із результатами своєї роботи над поверненням письменниці в українську культуру було опубліковано. Одна з вулиць у Жажкові носить ім’я Докії Гуменної.

Д. Гуменна, спостерігаючи за життям та різними сферами діяльності представників української діаспори, акцентувала увагу на:

1) змінах побутового та трудового життя українців-емігрантів, поступовому покращенні їх матеріального становища та розширення можливостей культурного розвитку;

2) компактності розселення української спільноти у містах та селищах США

та Канаді, що дозволяло систематично підтримувати міжособистісні та громадсько-організаційні контакти між українцями;

3) розшаруванні та протистоянні різних суспільно-політичних, релігійних груп української діаспори – націоналістів (колишні «бандерівці», «мельниківці») та «східняків» (колишні громадяни, прихильники СРСР), греко-католиків і православних;

4) необхідності збереження національної ідентичності за умов інтеграції української культури у світову та продовження наукового дослідження історії та культури України в умовах вільного світу;

5) непорозуміннях і конфліктах у літературному середовищі (розрив у мережі приватних та професійних зв’язків, заздрість та цинічність українців, що породжувало конкуренцію);

6) обмеженості контактів української діаспори з Батьківщиною та сподіванні старшого покоління на відновлення державної незалежності України.

Перебування Д. Гуменної на вістрі актуальних національних проблем української еміграції та спроба їх авторського узагальнення є доповненням її інтелектуальної біографії.

РОЗДІЛ 4 ІСТОРИЧНІ ПОГЛЯДИ ДОКІЇ ГУМЕННОЇ ТА ЇХ ХУДОЖНЄ ВІДОБРАЖЕННЯ В ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ

4.1 Теоретичні підвалини історичних поглядів та міфотворчості письменниці

У своїх реконструкціях історичного минулого Д. Гуменна оперувала як науковими підходами, так й інтуїтивним розумінням історичного процесу.

Загалом її белетристичні твори присвячено конкретно-історичним сюжетам, але в деяких есе містяться роздуми історіософського характеру, що дозволяє говорити про її стале та цілісне бачення витоків і рушійних сил світової та української історії. Перш за все це твори «Благослови, Мати!» (1966) [79] та «Родинний альбом» (1971) [107], «Прогулянка алеями мільйоноліть» [106].

Ці твори мають схожу концепцію, змістовне наповнення, аргументацію та завдання; наявні основні ознаки науково-довідникового апарату, визначення актуальності, мети, предмета вивчення, список використаних джерел і літератури тощо.

У праці «Благослови, Мати!» Д. Гуменна більш схематично в хронологічній послідовності з чітко витриманим гендерним підходом викладає власне бачення зміни епох давньої історії України. Також ця робота характеризується широким використанням методів фольклористичного дослідження (А. Потебня, М. Сумцов).

«Родинний альбом» є більш докладною, розширеною версією ідеї тотемної єдності народів світу й українців, базується на порівнянні їх міфології та мовних структур. Авторка ставить за мету винайти коріння самобутності українців і водночас довести спільне історичне коріння з іншими народами світу. Про це промовисто свідчить назва твору «Родинний альбом», щедро проілюстрованого зображеннями наших далеких і близьких, «родичів» (людей, звірів, богів, міфічних істот тощо). До речі, останній розділ має ту ж назву «Родинний альбом», на його початку авторка пропонує ще раз його переглянути. Список ілюстрацій із

вихідними даними вказано окремо наприкінці твору [107, c. 325-330], а текст містить докладний опис образотворчих джерел.

Д. Гуменна наполегливо переконує в наявності спільних рис у культурі, мові, міфології, обрядовості практично всіх народів та цивілізацій, що залишили свій слід в історії людства. Універсальною та об’єднувальною дефініцією є «тотемізм», через який «разом з усім людством пройшли наші предки» [107, с.6].

Авторка претендує на певну науковість, визначає жанр цього твору як «белетристика на науковому ґрунті» [107, с. 6] на тій підставі, що вона опрацювала велике коло джерел і літератури. Дійсно, до кожного розділу додається бібліографія («джерела»), яка включає літературу з історії, археології, літературознавства, релігієзнавства, культурології, історіософії, етнографії, фольклористики та ін. багатьма мовами. Однак список не є вичерпним з огляду на широту проблематики, не вміщує більшої частини використаних джерел (власне міфи народів світу, античні автори, літописи, художні і релігійні тексти тощо), в основному тексті не завжди позначено посилання на джерела та літературу, використана література не охоплює найновіших наукових видань (загалом література ХІХ ст. – кінця 1950-х років), під час аналізу української проблематики добір літератури виглядає випадковим (Є. Анічков, П. Чубинський, Л. Нідерле, М. Грушевський, І. Огієнко, Н. П’ятишева, С. Толстов, П. Єфименко, Н. Никольський, В. Латишев тощо) [107, c. 309-324].

Сама Д. Гуменна неодноразово підкреслює, що її виклад є «гіпотезою», яку вона пропонує фахівцям для дискусій та поправок.

Авторка вважає, що поставлене завдання можна реалізувати, тільки об’єднавши напрацювання з шести галузей знань: фольклористики, мовознавства, етнографії, археології, міфології давньої історії. Проблема полягає в тому, що жоден із вузьких фахівців не може однаково опанувати всі зазначені галузі. І навпаки, саме вона, не заглиблюючись в деталі, здатна начебто звисока побачити головне, ті загальні контури, що вирізняють українців серед інших народів світу [107, c. 5].

Водночас письменниця залишається письменницею. Її мета – дати людям

цікаву й корисну книжку для читання, тому зміст праці доступний кожній інтелігентній людині, яка має загальні знання.

Велику роль у становленні історіософських поглядів Д. Гуменної відіграло знайомство з дослідженнями міфології народів світу та філософсько-психологічними концепціями Дж. Кемпбелла, Дж. Фрезера, К. Юнга. Також можна простежити вплив на уявлення Гуменної про первісність українського історика, етнографа, мовознавця, археолога В. Петрова.

Джеймс Фрейзер (1854-1941 рр.) – англійський антрополог, релігієзнавець, представник англійської школи соціальної антропології. Він є автором робіт «Тотемізм» (1887 р.) та 12-томної «Золота гілка» (1890 р.). Перший том присвячено загальним питанням первісної магії, міфології, тотемізму, звичаям різних народів тощо [321].

Джерельною базою для досліджень Дж. Фрейзера є величезний релігієзнавчий та міфологічний матеріал. Здійснивши його історико-порівняльний аналіз, учений продемонстрував зв’язок між сучасними релігіями та первісними віруваннями. Він підтримує «концепцію пережитків», згідно з якою у свідомості сучасної людини існують певні пережитки, які для давньої людини були живим словом. До таких рудиментарних залишків первісної свідомості був віднесений і міф. Дж. Фрейзер протиставляє останньому магію як таку, що є більш віддаленою в часі. Дослідник називає міф вигадкою, що має пояснити старі традиції, походження тих чи інших речей. Дж. Фрейзер є автором оригінальної концепції еволюційних стадій у розумовому розвитку людини: магія, релігія, наука.

Під тотемізмом Дж. Фрейзер розумів: 1) тотемічні вірування як своєрідний вияв віри в можливість сховати свою душу в тіло якоїсь тварини, що і стає тотемом цієї людини; 2) форму «магічної кооперації». Явище тотемізму Д. Фрейзер пояснює таким чином: первісна людина думала, що людська душа може тимчасово розлучитися з тілом, не заподіявши цим смерті власникові душі. Зберегти себе від смерті можливо, заховавши душу в якомусь звірові. Такий звір звався тотемом, був пов’язаний з цілим родом, і був спадковим.

Джозеф Кемпбелл (1904-1987 рр.) – американський дослідник міфології,

автор праць «Маски Бога» (1959-1968) [192], «Міфи, в яких нам жити» (1972) [194], «Міфічний образ» (1974) [193] та інші.

Дослідник є автором теорії, яка розглядає всі міфічні оповідання як зміни єдиної великої історії. Теорія заснована на висновках автора, що більшість міфів мають спільну сюжетну структуру, яку він називає мономіфом. Мономіф – це універсальна модель, шлях героя, що є метафорою не тільки для індивіда, але й для культури в цілому, що демонструє схожість між світовими міфологіями. Ученого цікавили паралельні мотиви в міфах різних народів. Він звертав увагу на те, що в усіх куточках світу зустрічаються по суті одні й ті ж міфологічні сюжети.

Практичний досвід побудови мономіфу вченим відображено в роботі «Маски Бога» (1959) – чотиритомному дослідженні міфології. Автор ставив собі за мету написання історії міфів, через яку простежується фундаментальна єдність духовної історії людства у вигляді розповсюджених міфологічних сюжетів – таких як викрадення вогню, ідея непорочного зачаття, воскресіння героя тощо.

Хоч міф, за Дж. Кемпбеллом, є універсальною константою людського мислення, він може зазнати трансформацій залежно від культурно-історичних впливів.

У своїх дослідженнях Дж. Кемпбелл спирався на вчення К.Г. Юнга (1875-1961 рр.) – автора психоаналітичної теорії міфу [339]. За цією теорією, найглибиннішу основу історії людства становить міфологічне за своєю сутністю «колективне несвідоме», яке є ідентичним для всіх людей і утворює тим самим всезагальну підставу духовного життя кожного, будучи за природою надособистісним. Майже незмінними структурами колективного несвідомого є архетипи – наріжні глибинні смислові зв’язки, що утворюють вихідні, споконвічні засади культури людства в цілому та відносно окремих локальних історичних культур, спільнота яких і становить всесвітню історію.

Якщо буквально розуміти поняття архетипу, його можна ототожнити з поняттям «первісна модель, первісний психічний образ». Він визначає суть, форму та спосіб зв’язку спадкових несвідомих першообразів і структур психіки, що передаються від покоління до покоління. Їхня функція – забезпечення основи

поведінки та структурування особистості, розуміння світу, забезпечення внутрішньої єдності та взаємозв’язку культури та порозуміння між індивідами» [339].

До такої ідеї архетипів колективного несвідомого К.Г. Юнг дійшов через філософське переосмислення міфів різних народів. Йому вдалося виокремити в них спільні мотиви та образи на зразок таких понять, як чоловік, жінка, дитина, Бог, мудрець та ін. Як зазначає К.Г. Юнг, «для первісного мислення міф не є казкою чи просто оповіддю. Це насамперед психічне явище, що виражає глибинну сутність душі. Архетипи виявляються в повсякденному житті індивідів. На думку К. Юнга, образ матері був один із найперших архетипів, що сформувався в первісній свідомості людини [339, с. 134].

Як архетип можуть виступати різні мовні одиниці і структури – цілісні лексеми, основи, корені, морфеми, детермінативи, фонеми. Найпоширенішою є реконструкція на рівні морфем. Реконструкція архетипу може здійснюватися для прамовних станів різної хронологічної глибини.

Ідеї К.Г. Юнга актуалізуються і в сучасному порівняльному мовознавстві. Так, В. Агeєва архетип визначає як теоретично можливу форму, що виводиться шляхом порівняння реально засвідчених структурних елементів мови і є репрезентантом прамовного стану сім’ї чи групи споріднених мов [121, c. 19]. Таким чином установлюється і генетична та соціокультурна спорідненість носіїв цих архетипів (власне мовних структур).

Архетипи, за висновком К. Юнга, створюють міфи, релігії й філософії, що впливають на народи й історичні епохи.

Д. Гуменна наприкінці 1930-х років особисто була знайома з багатьма радянськими вченими-археологами, найбільший вплив на неї справив В. Петров. Він був єдиним з українських учених, кого у 1939-1940 рр. ленінградський Інститут історії матеріальної культури запросив взяти участь у написанні колективної монографії з історії первісного суспільства. Було розроблено план створення двотомної праці «Історія первісної культури». У проекті взяли участь переважно ленінградські вчені. Це був потужний колектив дослідників

(С. Бібіков, П. Борисковський, О. Брюсов, Н. Берегова, О. Гущин, О. Золотарьов, Є. Кагаров, Є. Кричевський, О. Окладников, М. Гитлиц, Т. Пассек, О. Рогачев, Ю. Францев) під керівництвом визначного археолога, учня Ф. Вовка П. Єфименка. Радянські науковці мусили написати історію «первіснообщинної формації». Концептуальною основою праці стала схема Ф. Енгельса – перший том отримав назву «Дикость», а другий «Варварство».

В. Петров мусив написати для обох томів видання розділи, присвячені духовній культурі первісного суспільства. Він підготував до кінця 1939 р. розділ «Духовная культура» для другого тому. Ця робота на сьогодні залишається ненадрукованою й не відомою переважній більшості дослідників. Вона складається з сімнадцяти параграфів – «Общественно-производительные основы», «Основные черты древне-родового сознания», «К вопросу о магизме и анимизме в идеологии первобытно-общинного времени», «Возникновение культа родоначальниц», «Культ бога-родоначальника в греческой мифологии», «Женские антропоморфные фигурки – палеолитические и неолитические изображения матери-родоначальницы», «Зооморфные изображения», «Тотемистические представления древне-родового времени», «Представления о рождении», «Представления о смерти», «Смерть – уход», «Обряд погребения», «Смерть как похищение», «Смерть-пожирание», «Смерть, как изменение» (палеолитические и неолитические захоронения), «Представления о природе. Охота и обряды», «Боги, как олицетворение сил природы». Зараз машинопис роботи зберігається в Науковому архіві Інституту історії матеріальної культури Російської академії наук (м. Санкт-Петербург) і недостатньо відомий широкому загалу [123, c. 169].

Для другої книги В. Петров почав працювати над планом-конспектом свого розділу. Так, учений передбачав висвітлити такі цікаві та малодосліджені на той час аспекти первісної культури, як релігія, культи, обрядовість, міфологія, мистецтво, татуювання та спотворювання тіла, першопочатки науки, лікування тощо. На жаль, планам дослідника здійснитися не судилося, імовірно цьому зашкодила війна [123, c. 168-169].

Однак, як установлено сучасною дослідницею В. Корпусовою, означена тематика плідно опрацьовувалася упродовж кількох років, в архівах різних інституцій міста Києва зберігаються попередні версії, окремі розділи та копії цієї праці В. Петрова, що свідчить про поширення його доробку в колах науковців того часу.

2006 р. В. Корпусовою було опубліковано два рукописи робіт В. Петрова «Основні проблеми фольклору і ідеології первіснообщинного періоду» [241] та «Матери-родоначальницы. Антропоморфные изображения матерей-родоначальниц» [242] під узагальнюючою назвою «Мислення родового суспільства (на підставі археологічних та етнографічних джерел)» із вступною статтею упорядниці [202].

Дозволимо припустити, що свого часу Д. Гуменна була знайома з доробком В. Петрова в цій царині та загалом із марксистською версією егалітарного материнського родового ладу.

В. Петров погоджується з Ф. Енгельсом, що в давньородові часи кожна окрема особистість перебувала в повній залежності від колективу, общини. Людина була підпорядкована колективу і в діях, і в думках. При цьому колектив розуміється як своєрідний материнський і родовий, а також як «тотемно-міфологічний» (колектив вміщує в собі не тільки живих, а й мертвих і ненароджених, колектив не протиставляє «людське» та «тваринне», колектив як єдине ціле існує поза категоріями минулого та майбутнього) [242, с.101]. Дослідження виконано на широкій історіографічній та джерельній базі (дані археології, етнографії, фольклористики, лінгвістики).

Належність індивіда до родової общини, замкнена цілісність роду фіксувалися і визначалися походженням від спільних родових родоначальниць, це було головним для формування роду, саме тому як базове мало набути оформлення в ідеології первісного суспільства як першочергове. Уявлення первісної людини про рід (і себе, бо вона не відділяла себе від колективу) чітко асоціювалося з матір’ю-родоначальницею (матір’ю-прародительницею) [242, c. 109-110]. Саме наявність уявлення про прародительницю роду та її тотожність

роду визначала весь спектр уявлень про світ, природу та людину [242, c. 111]. Свідомість первісної людини була «материнсько-родовою», а родова мати наділялася магічною господарською та дітородною дієвістю [242, с. 112].

Також пояснює В. Петров виникнення тотемізму і його зв’язок із культом матері-прародительниці. Особливістю свідомості первісної людини було те, що вона переносила на навколишній світ свої уявлення про рід, не розчленовувала людину, тварин і речі. Тотемізм відбиває уявлення про тваринну природу роду і родових предків, генетичний зв’язок і походження від звіриної матері-прародительниці: уявлення про звірину сутність ембріона, що жінка може завагітніти від звіра, а родич після смерті іде до тваринної матері роду [242, c. 128].

Таким чином, Д. Гуменна широко застосовує метод порівняльної міфології, що запропонував Дж. Кемпбелл (у роботах «Благослови, Мати!», «Родинний альбом», «Прогулянка алеями мільйоноліть»). А основним предметом своєї уваги визначає тотемізм, вбачаючи в ньому, за Дж. Фрейзером, не тільки первісну релігію, а складний суспільний (дородовий) устрій. Тотемний рід – це родина, що включає людську і звірину складову, які породжені тотемним джерелом (у роботах «Благослови, Мати!», «Родинний альбом») [107, с. 21]. Але, на відміну від Дж. Фрейзера, письменниця пов’язує тотемізм із віруванням у Велику Матір. Усі народи світу породжені спільним тотемним джерелом – Великою Матір’ю, першим архетипом, що сформувався у людській свідомості (у чому можна вбачати вплив В. Петрова).

Тобто для Д. Гуменної тотемізм є не тільки вірування («обожнювання звірів»), а устрій, уперше витворений людиною, суспільний родовий устрій у його найповнішому вигляді. Тотемний рід – це велика родина, що складається з людського і звіриного образу. Усі в родині рівні, мають однакові права, усі один одного охороняють і доглядають. Одні приходять з тотемного джерела Великої Матері, а другі відходять до нього, але не пропадають, вони можуть народитися знову чи то людиною, чи звіром [107, c. 21].

Тотемне джерело уявляється як величезна істота, власне весь усесвіт. Вона

вічна, ніколи не вмирає. Це істота жіночого роду, бо людська організації починається з матері та її дітей (материнський рід) [107, c. 22].

Зі зміною матріархальної структури роду на патріархальну Велика Мати спочатку перетворюється на Великого Брата, відбиваючи перехід управління в роді до рук материного брата, а потім Батька, який дає життя, добробут, захист [107, с. 22].

Однак на українських теренах хоча й утвердився патріархат, елементи матріархату залишалися. Так, Д. Гуменна вбачає їх у скіфському суспільстві: служителі Великої Матері («носії пілосу») вбирались як жінки, адже вони були посередниками між богами та людьми.

Українці, підтримуючи високий статус жінки в суспільстві, зберігали тим самим свою самобутність і постійне тяжіння до державної самостійності. Надраціональною причиною збереження самобутності, що не дозволила нас остаточно знищити, є психологія вільної жінки-матері. Гуменна переконана, що жінка в Україні ніколи не була рабинею, ні «коштовною лялькою» західного зразку, а співучасницею родового, матеріального й духовного життя, її не купували, не викрадали. Століттями ментальність поколінь визначалася тим, що їх виховувала вільна жінка [78, с. 217].

Гендерний підхід до вітчизняної історії простежується і в підвищеній увазі дослідниці до паралелей між поклонінням Богоматері (свято Покрова та ін.) у традиційній українській культурі та інших хліборобських цивілізаціях (богиня Ізида в Стародавньому Єгипті, статуетка матері на руках із дитиною трипільської культури, шумерська статуетка Матері-богині, статуетка богині зі зміями Критської цивілізації, давньогрецькі та ханаанські богині).

Дійсно, архетип «Мати» в українській культурі є стійким. У культурі прояв цього архетипу походить від найрізноманітніших образів жінок до образів, що символізують порятунок, захист, джерело життя, затишок, мудрість, милосердя. Часто звернення до архетипу «Мати» відбувається через відчуття незахищеності, пошуку духовної опори в світі. Зв’язок матері та України є священним і непорушним. Також можна простежити домінування жіночого начала в

українській етнографії, що свідчить про матріархальну ментальність українців [311, c. 387].

Д. Гуменна вважає, що така сутність українського народу навіть закодована в назві «Україна». Людський рід має таку саме назву як і тотем, таку назву має голова роду (мати, а потім – патріарх). Таку ж назву набуває й місцевість, де живе тотемний рід (ріка, гора, країна тощо) [107, c.22]. У подальших історичних епохах на рівні архетипу зберігається уявлення про тотем. Засобами порівняльної лінгвістики можна реконструювати трансформацію тотемного імені з прамовного стану у співставленні з реально засвідченими структурними елементами мови. Такими засобами вона здійснює оригінальну спробу вивести етимологію назви «Україна» від слова «корова» як тотемного предка жіночого роду [107, с. 58].

Найпоширенішим у всій Євразії був тотем рогатої худоби корови-бика. Припущення, що й мова з’явилася від потреби звертатися до звіра, Д. Гуменну приводить до ще одного припущення, що мова започаткувалася саме звуками, що використовувалися для приманювання звіра, а одночасно стали його назвою. У третьому та четвертому розділах праці «Родинний альбом» вона докладно простежує трансформацію звукового ряду Т-Р-Р-Р (найбільш вживаного для «спілкування» з крупною рогатою худобою, биком чи диким туром) у міфології давніх і сучасних мов європейських, азійських і північноафриканських народів Середземноморського регіону та навіть ширше – знаходить багато аналогій в українській мові та традиціях. Коріння нашої національної назви заходять глибоко в праісторію, де відклалися цікаві переплетіння тотемного-сонячно-материнського значення, і, на думку Д. Гуменної, необразливо для нашого патріотизму визнати, що походимо від рогатої худоби [107, c. 58].

Розмірковуючи про «жіночність», мирний хліборобський спосіб життя українців, Д. Гуменна бачить два боки: чудова наша земля, багато хто до неї ласий (кочовики, печеніги, татари тощо), а ми – не войовничі загарбники, не можемо дати відсіч; водночас після болісного шоку та інородних домішок наш народний організм наново перебудовується, регенерується («Це начебто без кінця-краю, це зміст нашої історії» [107, с. 300]. Так і у ХХ ст. українці,

перебуваючи під різними окупаціями, не втратили органічного зв’язку порізаного на шматки тіла. Звичаєво і мовно від Кубані до Карпат ми один народ. Це дуже здоровий інстинкт, який не дозволяє асимілюватися [107, c. 301].

У роботі «Благослови, Мати!» також наголошується, що кількаразове схрещення з кочівницьким світом розчинилося у «матріархальному хліборобському селянизмі» українців [78, с. 224].

Аналіз міфології та релігій народів стародавнього світу наштовхнув Докію Гуменну на думку, що існував на Землі працентр, що впливав на периферію, – колонії. З часом ці колонії почали розвиватись своїм самобутнім шляхом. Тому ми спостерігаємо схожість міфів та переказів, звичаїв та навіть звуків у віддалених країнах, що не мали можливості впливати одна на одну.

Наслідуючи висновки американського дослідника міфології Джозефа Кемпбелла «Маска Бога», Д. Гуменна вказує, що Україна – мітогенетична зона, звідки розходяться універсальні міфи. В Україні зустрілись дві мітогенетичні зони, що породило індоєвропейських нащадків. Індуська думка вилилась у плеканні духовних якостей у людській душі, у пізнанні невидимого світу, осягненні його, переступивши через інші відчуття. Західний світ плекав мрію про розвиток душі через пізнання видимого світу через досвід, науку.

Індоєвропейська цивілізація, на думку письменниці, є панівною. На підтвердження цього вона наголошує, що, по-перше, цивілізація зародилась у багатій зоні, де довго тривав осілий материнський ориньяк. Терени України та автохтонність українців – це той обшир, який вважається Д. Гуменною колискою індоєвропейських народів, а в центрі індоєвропейських мов стоїть саме слов’янство. Україна – центр і зав’язок слов’янської парості індоєвропейського мовного дерева. То й виходить, що Україна є та вісь, від якої залежить рівновага у всьому світі. Залежить тепер ця рівновага від того, чи будуть життєво важливі проблеми України розв’язані чи ні.

Механізми міфотворчості та суспільне значення міфології для давніх періодів історії як консолідуючого фактору Д. Гуменна свідомо переносить на художній ґрунт, у доступній формі створює певний історичний образ давньої та

тяглої вітчизняної історії, здатний викликати інтерес до минулого серед широкого загалу й обґрунтувати право українців на достойне місце серед європейських народів.

Міфотворчість як складова ідеологічних систем актуалізувалася у ХХ столітті. Важливою складовою національної свідомості є історичний міф, за допомогою якого формується національна самоідентифікація, вирізнення себе з-поміж інших національних спільнот. Історичний міф є складовою національного міфу, що виконує важливі ідеологічні функції, передусім функцію об’єднання етнічної групи чи нації.

У сучасній науці немає усталеного визначення поняття «національного міфу». Джордж Шепфлін, дослідник східноєвропейської політики і співредактор збірки статей «Міфи і нація», уважає, що міф – це один з інструментів, за допомогою яких колектив, зокрема нація, встановлює і означує засади власного буття, свою систему моралі і цінностей. У цьому сенсі міф є набором переконань, зазвичай оформлених у наратив, які спільнота сповідує про себе [159]. Дж. Армстронг інтерпретує міф як ідеологічну конструкцію, створену для певної мети, він є інтегруючим феноменом, в якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення [159].

Історичний міф включає в себе: 1) наявність національного месіанізму; підкреслення винятковості, матастатичності, притаманних тільки своїй нації особливостей, позитивних рис порівняно з націями-сусідами; 2) наявність власного, не залежного від інших націй історичного шляху (свого історичного процесу); 3) визнання існування єдиного колективного духу народу, який керує історичним процесом від доісторичних часів до наших днів; 4) протиставлення свого національного інтересу національним інтересам панівних націй (підкреслення постійної суперечності, яка мусить бути подолана через побудову національної держави); 5) заклик до будівництва автономного устрою в межах великої багатонаціональної держави як першого елемента національної самостійності [159].

Активізація міфотворчих процесів, як правило, спостерігається в умовах

серйозної політичної або соціально-економічної кризи. Цей процес дозволяє зберегти власну ідентичність народу, об’єднатись і протистояти зовнішнім впливам. Міф – це створене за допомогою ідеологічної машини держави або групи інтелектуалів-політиків і впроваджене для широкого загалу уявлення про своє минуле. Воно охоплює духовний пантеон негативних і позитивних героїв історії, подій, спільний історичний шлях [344].

У ХІХ ст. поширюється вплив міфотворчості на індивідуальну й масову свідомість, зокрема на історіописання та літературну творчість. Ці засадні трансформації відбуваються на культурній хвилі романтизму завдяки спорідненості міфологічного мислення з художніми устремліннями тогочасних європейських інтелектуалів і мислителів, які прагнули сприймати світ за посередництвом мистецтва. Ці процеси спостерігаються і в українському інтелектуальному середовищі. До конструювання українського національного міфу про героїчні часи вітчизняної історії долучилися Т. Шевченко, І. Франко, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов та ін.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. історичний міф став інструментом впливу та формування колективної, масової свідомості. Для України, коли питання національної державності тільки стояло на порядку денному, історичні дослідження стали важливою складовою ідеологічних та політичних доктрин, а історики стали політичними лідерами (М. Грушевський, Д. Дорошенко, А. Яковлів та ін. Те ж саме можна сказати і про прихід в політику письменників, які своєю творчістю обґрунтовували самобутність українського народу (В. Виниченко та ін.).

Період 1917-1920 рр. Д. Гуменна вважала найбільш вдалим часом для розбудови української державності. Пояснення поразки національних сил у революційних подіях вона знайшла в недостатньо сформованому «державницькому» мисленні українців та нерозумінні законного права на творчий розквіт своїх сил.

Водночас ідеологи й політичні діячі ХХ ст. повсюдно використовували досвід людства в побудові низки псевдо- та неоміфологій для реалізації різних

політичних проектів – від формації тоталітарних і авторитарних режимів до просування демократичних моделей. Заразом розглядалася роль історичного міфу в знищенні традиційного політичного ладу з метою створення нового режиму. Провідне місце в «політичній неоміфології» посідають конструкції, які легітимізують тоталітарний порядок: ритуали шанування «героя-вождя» в нацистському та радянському режимах, образи-міфологеми «новітніх героїв» («арійських надлюдей», пролетарських «висуванців»). Апогей штучної міфотворчості спостерігається за часів тоталітаризму, коли історичний міф стає одним з основних засобів маніпулювання суспільною свідомістю в гітлерівській Німеччині (міф про «тисячолітній Рейх») та в СРСР (міф про квазіспільноту – «радянський народ») [344].

У СРСР на службу пропагандистській машині було поставлено як історичну науку (якомога «удавнити» витоки слов’янства, спільних предків росіян, українців та білорусів на теренах Подніпров’я; довести «возз’єднання» України з Росією 1654 р. тощо), так і письменників, що відображали найкращі риси «радянської людини» (О. Корнійчук, В. Василевська та ін.).

Репресії проти української інтелігенції та селянства призвели до деформації народної свідомості, а історично необґрунтована пропаганда «братерства» українського та російського народів заперечувала політичну повноцінність українців. На думку Д. Гуменної, перед українцями в СРСР та діаспорі, «коли нечиста сила завзялася викорінювати наші звичаї, переробляти увесь наш лад життя, ламати психіку, створювати штучні ерзац-обряди, винищувати національну неповторність», постала проблема не лише відновлення державності, але й збереження самобутності, шляхом дослідження та популяризації української історії та культури [99, с. 6].

Таким чином, інтелектуалкою, що намагалась сформувати історичний міф про давність та самодостатність українського народу для виправдання його права на незалежність у ХХ столітті, стала Докія Гуменна. Сама письменниця у своїх щоденникових записах вказувала, що вона – міфотворець [54, арк. 81].

Її давнє зацікавлення історичною тематикою актуалізувалося в умовах

Другої світової війни та еміграції. Утрата Батьківщини та негативне ставлення до радянського режиму відбилися в її художніх творах, виданих у США під час розпалу «холодної війни», важливою складовою якої було ідеологічне протистояння з СРСР.

Досвід Д. Гуменної у використанні здобутків історичної науки в конструюванні національного міфу та популяризація його в художній, доступній для загалу формі є не просто фактом історії чи то історіографії свого часу – він набуває актуальності у зв’язку з подальшим збільшенням значення історичної міфотворчості в ідеологічних війнах і політичних практиках сучасності.

Ми були свідками, як у 1990-ті роки молода політична нація й українська держава потребували етнокультурної мобілізації, консолідації на соціально-політичному та культурно-психологічному рівнях. Написання «нової» національної історії стало справою державної політики, але фахівці зіткнулися з тим, що не розроблено багато сюжетів та періодів української історії, не відбулося методологічного оновлення історичної науки (лише декларативні спроби відійти від формаційного підходу), механічно було засвоєно термінологію, схеми і напрацювання істориків ХІХ – першої половини ХХ ст. [144, c. 219, 228]. За таких умов відбувалося аматорське, псевдонаукове поширення старих і створення нових історичних міфів (на кшталт того, що трипільці – це і є українці, а Колумб походив з Коломиї тощо).

Історичне минуле та його інтерпретації продовжують залишатися важливою складовою ідеологічного оформлення різних суспільних, релігійних, міжнародних конфліктів, зокрема сучасної гібридної війни, яку Росія веде проти України [153].

Центральне місце в історіософії Докії Гуменної посідає ідея спільного тотемного минулого народів Європи та Азії, а мовознавчий аналіз і співставлення міфологічних уявлень грецької, месопотамської, єгипетської цивілізацій, на думку письменниці, демонструє умовну схожість певних лінгвістичних і міфологічних особливостей з українською культурою. Апеляція до прадавності та дотичності вітчизняної історії до здобутків високих цивілізацій минулого, обґрунтування її ролі у вирішенні проблем сучасності сприяло формуванню національної гідності

та історичного права на власну державу.

4.2 Давня історія України в інтелектуальній спадщині Докії Гуменної

Докія Гуменна мала особливе, авторське бачення давньої історії України та походження українського народу, хоча в творчому доробку письменниці не всі історичні епохи були відображені. Її белетристичні твори відбивають вибірковість тематичних зацікавлень і зумовлені наявним джерельним матеріалом і науковими розробками з певної проблематики. Опрацювання наукової літератури відбилося в підготовчих матеріалах до написання художніх творів і щоденниках.

У концептуальному сенсі на неї найбільший вплив справила «теорія епох» В. Петрова, уперше викладена ним у роботі «Походження українського народу» (Реґенсбурґ, 1947 р.) [243] і вдосконаленій «Етногенез слов’ян» (видана в Києві 1972 р. після смерті автора) [240]. Історія – це буття та зміна самодостатніх епох, кожній з яких характерна своя структурна цілісність, ідеологія, форми господарства, суспільні структури, феномени культури. Перехід від однієї епохи до іншої означає не тільки знищення та переселення, а й дифузію, успадкування та засвоєння.

Вагоме місце в творчій діяльності Докії Гуменної займала давньоісторична проблематика, передусім Трипілля як ідеального образу родового суспільства. Попередні й наступні за нею епохи є радше як обґрунтування спадковості давніх культур у вітчизняній історії, підкреслюють значення високорозвиненої трипільська культури для обґрунтування її значення в історичній спадщині українського народу.

У творі «Благослови, Мати!», який ми вже детально схарактеризували в попередньому підрозділі, історію України Д. Гуменна починає з доби палеоліту, детально зупиняється на періодах шель, ашель і мустьє, особливу увагу приділяє пізньому палеоліту – добі ориньяк, солютре, мадлен. Так, період ориньяку, на думку письменниці, був дуже важливим для населення території України, адже в цей час був материнський рід, мати була берегинею роду, центром суспільної організації, мала рівні права в родовому, духовному і матеріальному житті поряд

із чоловіками. Ці міцно закладені суспільні підвалини й надалі немов «червоною ниткою» пройдуть через українську історію [79, c. 7-8].

Подальші періоди історії лише привносили щось нове в зовнішність, мислення, характер, культуру місцевого населення. Докія Гуменна наголошує на ідеї спільного тотемного минулого предків українців та інших європейських та азійських народів.

Трипілля стало предметом викладу в таких роботах, як «Трипільська статуетка» (1939 р.), «Велике Цабе» (1952 р.) [80] та «Минуле пливе в прийдешнє» (1978 р.) [99], фрагментарно Трипільська культура згадується у «Благослови, Мати!» (1966 р.) [79] та «Родинному альбомі» (1971 р.) [107].

Джерелами вивчення Докією Гуменною цієї культури стали, по-перше, особиста участь письменниці в археологічних розкопках (с. Халеп’є, Київщина, 1938 р.) і знайомство з археологічним матеріалом, по-друге, спілкування з практиками-археологами Т. Пассек, В. Петровим, П. Курінним, Н. Кордиш, М. Кричевським, по-третє, значний масив наукової літератури: роботи Т. Пассек, В. Петрова, С. Бібікова, М. Макаревич, І. Шовкопляса, О. Кандиби, К. Зінковського, Т. Мовши та інших.

Повість «Велике Цабе» – твір про життя людей у добу Трипільської культури. У післямові Докія Гуменна вказує, що основне завдання твору – «в приступній формі донести до широкого загалу скарби, які поки що залишаються скарбами вузького кола фахівців археологів» і пояснити, «що ж таке трипільська культура та яке відношення має вона до нас, українців» [80, с. 122].

У центрі сюжету три головні особи: дівчина Ягілка – представниця трипільського роду; сучасний скульптор Лука Савур; хранителька трипільського роду Жінка-Мати. Виклад побудовано за алогічною схемою: герої мандрують у часі й завдяки магічним силам відбувається поєднання двох світів – трипільського матріархального та сучасного ХХ ст. Скульптору ставиться наукове завдання: відтворити образ за рештками скелету дівчинки – унікальної археологічної знахідки. Завдяки давній магії Лука опиняється в умовах трипільської культури в родовій жіночій общині – в Ягитолоці, де бере шлюб з тілесним втіленням цієї

Ягілки. Лука відразу втрачає пам’ять про своє походження з ХХ ст., довго подорожує світами, і безпеку в цій подорожі забезпечують саме магічні дії Берегині. Зустрічається Лука з Великим Цабе, тобто представником кочового суспільства таврів, сусідніх щодо трипільців племен. Він мав за мету позбутися Луки, але втрутилася жінчина магія, і Великий Цабе раптово помирає. Повість закінчується смертю головної героїні та Луки, але залишився їх син, який знаменував собою відмирання матріархального устрою та переходом до патріархальності на злеті трипільської культури під тиском кочовиків.

У цьому сюжеті простежується певна закономірність, що характерна міфотворчості Докії Гуменної, протиставлення двох суспільних організацій – матріархальної та патріархальної, із домінуванням першої.

Показово, що ця повість вийшла разом із рецензіями авторитетних учених-археологів В. Петрова та П. Курінного. У листі-рецензії до повісті В. Петров вказує на компетентність і сміливість автора у виборі теми та вміння «оригінального відтворення міфу відповідно до конкретних етнографічно-археологічних матеріалів» [239, с. 150]. Археолог П. Курінний у своїй рецензії вказує на прагнення письменниці довести, що «сучасна українська етно-побутова культура українського народу виникла і в основі сформувалась із трипільської культурної єдності і живе досі в багатьох відкликах її духу» [209, с. 148]. П. Курінний у рецензії звертає увагу на неточність у трактуванні способу життя трипільців, проблему неспівпадіння місця і часу, та в цілому трактуванні матріархату як первинної закритої структури.

Повість «Минуле пливе в прийдешнє» має підзаголовок «Розповідь про Трипілля» [99]. Ця робота не має сюжету, головних героїв, а складається із трьох частин: екскурсії місцем розкопок, яку ніби проводить Т. Пассек; огляду сучасних їй теорій походження трипільської культури; безпосереднього знайомства з матеріальною культурою Трипілля.

У минулому Докія Гуменна хоче знайти історичне українське коріння та його зв’язок із сучасністю. Письменниця серед доказів давності існування праукраїнців розглядає новітні археологічні знахідки й відкриття. Основне

питання, на яке намагається дати відповідь у книзі Докія Гуменна, чи є трипільські племена нашими предками, і з якого часу насправді розпочинається історія автохтонного українського народу?

Шукаючи відповідь, письменниця використовує не тільки фактичний історичний, археологічний чи етнографічний матеріал, а й спирається на світобачення, обрядовість, історичні архетипи своїх сучасників, підсвідомість яких через багато поколінь із глибини тисячоліть засвідчує неперервність народних традицій.

Докія Гуменна подає коротку історію дослідження Трипільської культури на території України. Традиційно вона звертається до археологічних експедицій В. Хвойки. Однак цікавість викликають дослідження, що проводились у пізніший час. Авторка вважає, що першим вагомим археологічним дослідженням трипільської культури є розкопи Коломийщина І (Київщина) упродовж п’яти років (1934-1938 рр.), другою за значенням – розкопки біля с. Володимирівка (Черкаська обл.), що проводилась перед Другою світовою війною 1940 року, 1947 року на Поділлі археологічні дослідження проводив С. Бібіков – поселення Лука-Врублівецька [99, с. 34-46].

Основне питання, яке турбувало дослідників-археологів, а відповідно й Д. Гуменну, – це проблема походження трипільської культури. Авторка звертає увагу, що деякий час цю культуру вважали автохтонною, але з часом ця теорія втрачає свою актуальність.

На думку Докії Гуменної, найавторитетнішим дослідником трипільської культури є Т. Пассек. Спираючись на її роботи, письменниця транслює думку, що трипільські племена, що населяли територію України мали міжплемінні зв’язки з населенням Східного Середземномор’я та Малої Азії, і в доскіфський період були найбільш розвинутими в Європі, тісно пов’язаними з культурними районами Дунаю та Балкан [236, c. 235]. Д. Гуменна, наслідуючи археологиню, стверджувала можливість існування матріархату у представників цієї землеробської археологічної культури [99, c. 38].

С. Бібіков, досліджуючи трипільське поселення Лука-Врублівецька,

пропонує свою теорію: трипільці є результатом поєднання місцевого мезолітичного населення із прибулими племенами [99, c. 37].

Авторка звертається і до пізніших досліджень В. Даниленка, який один із перших спростовував твердження про автохтонність трипільців і прямий зв’язок українців та трипільців. Наслідуючи вченого, письменниця стверджує, що трипільці не є предками українців, але останні перейняли багато культурних маркерів від Трипілля [99, c. 53].

В. Даниленко доводить, що центром трипільського світу є Південний Буг, а не Наддіпрянщина. Крім того археолог стверджував, що хліборобство прийшло на територію України зі Сходу, але жодні племена на цю територію не переселялись. Д. Гуменна відмовляється від думки, що Україна була центром трипільської цивілізації, та зупинилась на твердженні про периферійність українського Трипілля [99, c. 53].

Важливо, що письменниця наголошувала на паралельному розвитку трипільських племен разом із хліборобськими племенами інших регіонів (наприклад, культура лінійно-стрічкової кераміки). Але пояснює, що вони не були споріднені з трипільцями. Докія Гуменна, дотримуючись своєї методи, не забуває згадати про хліборобські племена Малої Азії, Східного Середземномор’я, Сирії та Палестини, що існували паралельно із Трипіллям і своєю матеріальною культурою не поступалися їм.

Таким чином, Докія Гуменна була змушена погодитись із теорією неавтохтонності походження Трипілля, але була переконана, що предки українців перейняли багато рис трипільської культури.

Значну увагу письменниця приділяє опису матеріальної культури, відзначає її багатство кераміки, велику кількість жіночих зображень, особливостям архітектури.

Трипілля для Д. Гуменної було ідеальним матріархальним родовим суспільством з високою матеріальною та духовною культурою, яка стала частиною свідомості українців. Найкраще, на її думку, цей ментальний зв’язок демонструє традиційний український весільний обряд.

Для письменниці українське весілля – інсценізація перемоги патріархального ладу над матріархальним, однак із збереженням «культу матері». Остання є центральною постаттю всього обряду, вона благословляє кожен акт весільного дійства. Заручини відбуваються в домі нареченої під керівництвом брата Матері, а в день весілля молода просить благословення у батьків на шлюб і перехід у рід чоловіка [151, с. 60]. Д. Гуменна останній акт характеризує, як вибачення нареченої за відмову від материнського роду (руйнація матрилінійності) [80, с. 67].

До створення художнього образу ямної культури в праці «Небесний змій» (1982 р.) [101] письменниця звернулася достатньо пізно. По-перше, її завжди цікавили землеробські цивілізації, а кочівницький світ – тільки як їх периферія, зазвичай ворожа і загарбницька. Але ж треба мати на увазі, що основні відкриття кочівницьких археологічних культур епохи бронзи відбулися в 1960-1970-ті роки під час масштабних новобудовних експедицій в УРСР, про них нічого не йдеться в роботах В. Петрова, якими вона завжди надихалася. Однак треба зазначити, що Д. Гуменна, будучи вже в літньому віці, опрацювала певну наукову літературу з цього питання («Радянську археологію»), що викликала її значний інтерес, а також які ще наукові відкриття нас чекають і як вони змінять наше уявлення про історичне минуле. Також вона задавалася питанням, чому в другий варіант своєї концепції (1972 р.) В. Петров не включив ямників та інших кочовиків [59, арк. 121].

Сюжет твору «Небесний змій» є фантастичним: наукова археологічна експедиція потрапляє в давні часи і безпосередньо спостерігає навалу кочовиків на землеробське населення Придніпров’я, що призводить до зміни матріархату патріархатом.

Значне зацікавлення письменниці викликало ознайомлення з науковою роботою археолога Н. Рудинського «Кам’яна Могила» (1961 р.) [271] про одну з найзагадковіших прадавніх пам’яток України. Докія Гуменна присвятила цій темі оповідання «Тайнопис камінної книги» (неопубліковане) [70] та згадує про цей археологічний об’єкт у фантастичній повісті з праісторії України «Небесний змій»

(1982 р.) [101].

Скіфи теж мали патріархальний суспільний устрій, але зберегли, на думку Д. Гуменної, елементи матріархальності. Тому скіфам присвячено кілька творів – «Благослови, Мати!» (1966 р.) [79], «Золотий плуг» (1968 р.) [91], «Родинний альбом» (1971 р.) [107]. З історії скіфів вона скористалася значним масивом історичних, лінгвістичних джерел і літератури. Основними писемними джерелами стали праці Геродота, інших грецьких і латинських авторів (опубліковані В. Латишевим) та праці істориків й археологів М. Аркаса, Б. Гракова, М. Грушевського, Д. Дюмезиля, В. Петрова, З. Раєвського, С. Руденка, О. Тереножкіна та ін.

Загалом Д. Гуменна не задоволена наявною літературою, яка не дає відповідей на багато питань. Але водночас це відкриває можливості для довільної побудови власних конструктів із посиланням на наукову літературу в основному тексті. Художні твори письменниці – результат авторського узагальнення міфології, історичних, лінгвістичних, археологічних та історіографічних джерел.

На відміну від багатьох інших творів Д. Гуменної, роман «Золотий плуг» має певний сюжет, на тлі якого письменниця розгортає своє бачення скіфської доби в історії України. Дія відбувається в Києві ймовірно в 1930-ті роки. Діючих осіб лише дві – дівчина Гаїна Сай без визначеного роду занять, але мріє стати письменницею, та студент історичного факультету інституту Микола Мадій. Безпосередньо дія відбувається в бібліотеці. Молоді люди кілька разів зустрічаються там, симпатизують один одному, але навіть не знайомляться. Основу авторського викладу становлять роздуми про скіфів та їх значення в історії українського народу, що вкладається в думки студента-історика. Микола опрацьовує літературу та намагається формулювати висновки для своєї дипломної роботи, присвяченої скіфам.

Держава скіфів, для письменниці – то конфедерація споріднених племен від р. Дунай до р. Об, а можливо навіть від Альп до Алтаю з центром в Україні, де вони панували у VІІІ-ІІІ ст. до н. е. Найбільшого розквіту держава досягла за часів царя Атея (IV ст. до н. е.), а Кам’янське городище було столицею Скіфії [91,

c. 103]. Ця теза є не що інше, як цитата з роботи Б. Гракова «Кам’янське городище»: «в другій половині V ст.. до н.е. виникло Кам’янське городище, як центр степової Скіфії, з причин соціально-економічних, – початок формування держави, як місце збору податків… і місця ввозу товарів для потреб степу» [158, c. 172]. Більша частина її роботи – переказ результатів дослідження авторитетних вчених та спростування свідчень греків про дикість і примітивність скіфів. Письменниця описує здібності скіфських ремісників, їх естетичність і схильність до мистецтва, прикраси та багатство одягу, побуту, зброї, шляхи збагачення та міфологію цього кочового народу.

У творі «Золотий плуг» вона розкриває кілька дискусійних проблем [91, с. 102], які можна систематизувати певним чином.

Перше, на що звертає увагу Д. Гуменна, вводячи у свої твори скіфський сюжет, це питання походження скіфів у світовій та радянській історіографії. Вона виокремила кілька теорій їх походження: 1) міграційна теорія, під якою хибно розуміла іранське (ірансько-осетинське або турано-монгольське) походження; 2) автохтонна, тубільно-українська теорія; 3) скіфи – прямі предки всіх європейських народів.

Докія Гуменна виявила особливе зацікавлення теорією автохтонного походження, запропонованою В. Петровим: скіфи мають тубільно-українське походження, однак царські скіфи були іранізовані внаслідок тривалого перебування в Передній Азії [129, с. 141]. Однак письменниця без будь-яких зауважень переконана, що «Скити це просто скотарі, вершники. Не туранці вони й не іранці, а явище чисто тубільне, зросло на цьому самому ґрунті» [91, с. 102]. Вона відкидає «міграційну» теорію, вважаючи, що іранський «акцент» деяких племен скіфів (саї) «збив з пантелику» послідовників М. Ростовцева та В. Абаєва [55, арк. 77].

Наступна проблема, яку піднімає письменниця, – етнічна спорідненість скіфської конфедерації. Вона, наслідуючи В. Петрова, переконана, що скіфи – специфічно «варварська» імперія вершників з центром, що містився в Україні [91, с. 26]. Незважаючи на те, що вчений переглянув свою теорію та вказував, що

Скіфія в V ст. до н. е. становила собою союз кровноспоріднених племен або протодержавне утворення [124, с. 291], Д. Гуменна не змінила своєї точки зору.

Крім того вона, вказуючи на неможливість ототожнення кельтів зі скіфами, у роботі «Благослови, Мати!» наголошує, що «данаї, ахейці, фракійці, гети, кельти, тевтони, сакси – то ближчі й дальші родичі скитів, тільки раніш відчахнуті гілки з одного дерева» [79, с. 150]. Вони є скотарськими патріархальними родами. На думку письменниці, їх об’єднує спільне тотемне минуле (корова, коров’яча шкіра), а також спільність способу життя та суспільного ладу: войовничість, любов до бенкетів; культ коня; схожість у військовій організації з князем-жерцем на чолі. До такого висновку вона дійшла після ознайомлення з роботою британського історика Теренса Пауелла «Кельти» (1958 р.), який виділяв два можливі витоки кельтів: з Анатолії через Іспанію, Альпи, Балкани за Дунай, куди і принесли індоєвропейську мову, або з північного Кавказу через Причорномор’я в Європу. А отже, ці племена не могли оминути територію сучасної України. До того ж дослідник описує кельтів як досить схожих із скіфами – високих, світлошкірих, з міцним тілом і русявим довгим волоссям.

Докія Гуменна висуває гіпотезу, що сколоти, скити та кельти були спорідненими племенами. Вони довгий час зберігали свою спільність, адже для всіх характерні могили-кургани, наявність символу родової спільноти в могилах – казана, княжо-дружинницька організація, що на заході Європи втілилась у королівсько-лицарську [91, с. 65]. Таким чином, вона штучно встановлює зв’язок скіфського населення з давніми європейськими народностями та практично представляє територію України як індоєвропейську прабатьківщину.

Письменниця характеризує суспільний устрій скіфів як патріархальний. На чолі роду – ватажок-жрець, священна особа. Однак вона вказувала на пережитки матріархату у скіфському суспільстві – наприклад, поклоніння Великій Матері Кибелі [79, с. 159]. У похоронній традиції скіфів Д. Гуменна вбачала втілення давньої ідеї повернення після смерті в лоно матері-землі. Для письменниці є очевидним зв’язок між шануванням скіфами охоронниці вогню, богині Табіті та козацтвом – Матері Божої, Пречистої Діви Марії, яка вважалася Покровою

Війська Запорозького [79, с. 178]. Тому дослідниця доходить висновку, що на теренах України тривалий час панували матріархальні традиції, що відігравали важливу роль у формуванні світогляду та збереженні державності.

Докладно описуючи поховальний обряд скіфів, Д. Гуменна піддає сумніву монгольський вплив на його походження. Письменниця, ознайомившись з результатами досліджень царських могил у Месопотамії британського археолога Леонарда Вуллі, уважає, що традиція пишного та багатого поховання скіфів – месопотамська [79, с. 167]. Таким чином, вона ще раз намагається довести індоєвропейські зв’язки скіфів, відкидаючи можливість виключно іранського чи монгольського походження.

Д. Гуменна, наслідуючи археолога Б. Гракова, уважає, що, починаючи з ІІІ ст., південні степи України слов’янізуються, а тому більшість скіфів та інших народів розчинилися серед слов’ян [79, с. 193]. Як доказ письменниця наводить цитати з грецьких писемних джерел про слов’янські племена, які були схожими за описом на скіфів. Вони зображують їх зухвалими та свавільними, експансивними вояками, для яких головним заняттям є війна та бенкети, нищення сусідніх земель і військова здобич. Докія Гуменна ототожнює військову організацію обох народів: старшина-князь і дружина, при цьому слов’янський князь, як і скіфський цар, виконує роль жерця; поклоніння мечу скіфів та слов’янська присяга перед мечем тощо.

Як уважає дослідниця, скіфські традиції відбились і на козаччині. Кочове скіфське населення обов’язково мало коней та зброю, і саме воно становило численне військо. Хто не мав коня, той не брав участі в поході. Так і козак – це озброєна вільна людина. Навіть слово «козак» для письменниці є похідним від однієї з назв скіфів – «сак», а початок слова «ко» – це скорочення від слів «комонний», «кінний» [79, с. 177]. Тобто «скіф на коні».

Д. Гуменна робить для себе відкриття, що скіфське Кам’янське городище розташоване на близькій відстані від Запорізької Січі. У цьому вона вбачала певну спадкоємність та аналогію. До того ж простежується певна схожість військово-політичної організації: влада царя/гетьмана обмежується зібранням

війська (віче)/запорізького товариства, яке мало право скинути царя/гетьмана.

Навіть у такому традиційному українському явищі, як чумацтво, Д. Гуменна віднайшла скіфський вплив. На її думку, давніми чумаками були скіфи, які купували сушену та солону рибу у каспіїв та продавали її римлянам. Вона вважала, що в чумацькому побуті відтворено скіфські кочові традиції: у небезпеці виставляти вози колом, золотити роги волам, ватага, любов до руху, пригод [79, с. 214]. Ця любов до пригод, необхідність нових вражень і потреба постійного руху виявляється в кожному українцеві й сьогодні.

Скіфський спадок не оминув і ХХ століття. Махновщина, на думку Докії Гуменної, – «гротескове відродження» скіфської військової традиції. Як скіфи здійснювали набіги на Мідію та Передню Азію, отримували данину від Єгипту, так і махновці: «не маючи іншого виходу своїм дряпіжним успадкованим імпульсам, хлопці пооперізувалися стрічками з патронами, обтикалися бомбами, озброїлися карикатурним анархізмом і давай плюндрувати сусідні, чужі їм духом, міста й містечка» [91, с. 37].

Промовистою є і сама назва твору «Золотий плуг», в якій явно поєднано два символи. Золото («золото скіфів») як знак їх войовничої здобичі та звитяги («патріархальності») та «плуг» як знак осілого хліборобського стану (власне «матріархальних» елементів) у культурі скіфів, які транслювалися в наступні епохи в історії українського народу.

Отже, Докія Гуменна сформувала власну схему відриву України від Радянського Союзу, прослідкувавши традицію державності від скіфської кочової імперії, ядром якої була Україна, через Козаччину, до індустріально-аграрної Української Радянської Соціалістичної Республіки. Усвідомлення та прийняття українцями свого вікового спадку має сформувати відчуття законного права на самовизначення та суверенітет.

Д. Гуменна погоджується з В. Петровим, що автохтонність українців – це результат випробувань історією, що спричиняла трансформацію нашої свідомості. Однак, на її думку, існує те незмінне, що не дає зникнути нашій державі, – психологія вільної жінки-матері, яка бере свій початок з часів трипільської та

скіфської культур. Д. Гуменна впевнена, що самобутність українського народу в різні історичні епохи не була знищена схрещуванням осілих хліборобів і кочових скотарів, до сьогодні зберігся «матріархальний хліборобський селянізм» [78, с. 224]. У найбільш узагальненій формі ці висновки Д. Гуменної містяться в творах «Благослови, Мати!», «Минуле пливе в прийдешнє» та «Родинний альбом».

Особливістю публікацій творів з давньої історії є велика кількість ілюстративного матеріалу, який має унаочнити та підкріпити доказову базу реконструкцій авторкою різних сторін життя давніх культур.

Варто відзначити, що переважна більшість висновків авторки не мають історичних та археологічних доказів. При співставленні художнього образу давньої історії України в творах Гуменної з науковими досягненнями визначено низький рівень їх фаховості навіть для свого часу. Це пояснюється рівнем підготовки авторки, відсутністю або надходженням актуальних досліджень з СРСР із запізненням, свідомою вибірковістю та поверховими аналогіями заради обґрунтування давності української історії та її співвідношення з іншими світовими цивілізаціями художніми засобами та їх популяризації.

4.3 Історія українського народу новітньої доби та перспективні тенденції цивілізаційного розвитку України в інтерпретаціях інтелектуалки

Історія України ХХ століття, особливо першої його половини, наповнена трагічними та доленосними подіями, що отримали своє художнє відображення в творах Докії Гуменної. Ці твори можна з упевненістю вважати автобіографічними й навіть дещо фактографічними. Це демонструє співставлення спогадів письменниці з її художніми творами. Достовірність викладу історичної дійсності в белетристичних творах Д. Гуменної підтверджується іншими свідоцтвами та свідками описаних подій і сучасними актуалізованими джерельними комплексами та науковими дослідженнями.

У творчій діяльності Д. Гуменна керувалась принципом «хоч суб’єктивне, але правдиве зображення, без фальшу і натяжок, достосованих до стандартного

штампу газетних передовиць» [96, с. 4]. Вона вважала, що зафіксований матеріал має стати цінністю для майбутніх поколінь. Щоб майбутнє знало, якими були початки [97, арк. 4].

«Листи із Степової України» («Плуг», 1928-1929 рр.) – перша робота Докії Гуменної, написана у формі репортажів – це знайомство з організацією сільськогосподарських комун Степової України на замовлення спілки селянських письменників «Плуг». Основна мета – вивчити та відтворити досвід утворення колективних господарств упродовж 1928 р., реалії їх побуту та господарської діяльності. У результаті вона написала два цикли репортажів у формі листів до своєї подруги Василини Ставнистої.

Комуна для письменниці – якісно нове та цікаве явище, відмінне від села та міста. З часом щодо комуни в місцевих жителів з’являється вислів «Як підеш на село…» і додається: «…підеш у другу країну» [96, c. 43].

Докія Гуменна відвідала кілька комун – «Авангард», «Іскру», «Незаможник», німецьку колонію Вища Хортиця. Знайомство з ними продемонструвало неоднорідність розвитку комунальних господарств, їх матеріальне та фінансове забезпечення.

Багата комуна, наприклад «Авангард», має в своєму розпорядженні млин, олійницю, столярно-механічну майстерню, реманентний склад, лазню, їдальню, клуб, ясла, школу, бібліотеку. Особливо вразили письменницю електрифікація та машинізація господарства – наявність машинного відділення з дизелями, електричним освітленням, у стайні електрика й водогін. «Планують залізницю підігнати під саму комуну. Мають своє кіно» [96, c. 58].

Причину успіху та позитивної динаміки розвитку подібних колективних господарств письменниця вбачала в різноманітності галузей господарства включно до фабрично-заводського та плановості розвитку («точно вирахували, скільки нам потрібно хліба на рік, і лишок віддали державі. Дідько його знає, скільки в нього (селянина) хліба, як ти врахуєш. Тим то довелось уживати таких заходів, як викачування». Побут комунара обмежувався кімнатою у великому корпусі, заставленою ліжком та столом, на столі електрична лампа, на ліжку чисті

ковдри і простирадла, але немає затишку. Перуть в окремому приміщенні – у пральні. Діти живуть у яслах, де є окремі їдальня, пральня і т.д. [96, c. 58]).

Однак не всі комунарні господарства відрізнялися такою зразковістю. Д. Гуменна, відвідавши ще кілька комун, демонструє й бідніші об’єднання з гіршими умовами життя та праці. Зокрема, у комуні «Іскра» мінімальна заробітна плата виплачується раз на рік, її не вистачає на найнеобхідніше; господарство – рільниче, млин та олійниця – за три версти; електрика, школа, ясла – відсутні. Все це виглядає убого та неохайно [96, c. 33].

Найбільше розчарування викликала комуна «Незаможник», що колись була настільки зразковою (1924 р.), що про неї в підручниках писали. А на 1928 р. навіть прохід до їдальні лежав через конюшню [96, c. 56] .

Якщо на початкових етапах колективізації створювались окремі невеликі комуни, то в 1930-ті роки деякі з них перетворювались у аргоміста. Будівництво такого міста на півдні України Д. Гуменна описала в повісті «Кампанія». Агромісто зводилось на терені двох округів – Херсонського та Мелітопольського, передбачало наявність контори, їдальні, читальні, крамниці кооперації, ремонтної майстерні [94, с. 10]. Участь у будівництві взяли не тільки різного рівня кваліфіковані робітники, а й стажери провідних вишів СРСР, працівники наукових експедицій та американські представники [94, с. 12].

У нарисі «Стрілка коливається» Докія Гуменна зосередилась на невдоволенні українського населення процесом колективізації – примусовою добровільністю, ліквідацією індивідуальної власності, нестабільністю членства, несправедливістю розподілу матеріальних благ [110, с. 12]

Докія Гуменна, дослідивши зразки комунного будівництва, звертала увагу на особливості цього процесу на початковому етапі. Ще 1928 року простежується боротьба нових і старих форм господарювання, повільні темпи та сильний супротив колективізації, відсутність «комунарського патріотизму» в молоді.

Крім того письменниця спостерігає зміну свідомості членів комун: ліквідацію індивідуальності (всі мають однакові стрижки, одяг, предмети побуту тощо) та ініціативності, зниження відчуття відповідальності, обмеження

особистого простору.

Хаотичність і стихійність нових процесів породжували зміни психіки: «які тіні кладе на психіку людини організація її життя…. десь хочеться піти од людей, щоб нікого не чути і не бачити...» [96, с. 36].

Негативними наслідками для українського народу стала руйнація давніх сімейних цінностей. Утрачається вага індивідуальної сім’ї: комуна представляє собою численну, надзвичайно складну родину, але чужу для українця. Звичним явищем стало співмешкання молодих людей без укладання шлюбу: «Комунари не переробляться. У них сила силенна енергії, що в умовах манісінької територіально комуни, при наявності лиш зачатків культурних, не має як реалізуватися. От вона і виливається в найперше, у … – почуттєву еротику». Крім того комуна замінила дітям батьків. Письменниця вражена дитячим сприйняттям родинності, адже найріднішим стає той, хто дає їсти [96, с.48].

Д. Гуменна спостерігає й падіння загальної культури поведінки, нехтування українськими традиціями, почуттям людської гідності: ігноруються весільні та поховальні традиції, діти ростуть неввічливі, грубі до батьків і довколишніх.

Для комуни найважливішою є фізична сила та здоров’я. Тому освіченість втратила свою цінність, ніхто не слідкує за культурою мовлення, набуває популярності російська мова.

Таким чином, культивований Докією Гуменною та іншими «плужанами» «селянизм» на її очах втрачав вироблені століттями риси – хазяйновитість, ініціативність, працелюбність. У реальне життя ввійшли зрівнялівка, безгосподарність, відсутність економічних стимулів розвитку, повна незацікавленість селян в ефективній, продуктивній праці.

Проблеми терору проти українського народу Докія Гуменна окреслила в творах «Діти Чумацького шляху» та «Скарга майбутньому». «Діти Чумацького шляху» (1948-1956 рр.) – найвагоміший чотиритомний роман Докії Гуменної. Ідея його написання з’явилась у час душевних мук письменниці – померла її мати. Вона мала бажання увічнити пам’ять про найдорожчу в її житті людину. Своєрідним пам’ятником матері письменниці став цей роман, в якому показано

поступову руйнацію традиційного життя та побуту, родинних зв’язків, культурних і господарських основ того «материнського світу». Перші три томи вийшли друком у Німеччині 1948 року, а четвертий – у США 1956 року. Пізніше кілька разів перевидавався, зокрема і в Україні.

Основна мета роботи – відтворення історії декількох поколінь однієї селянської родини упродовж кількох дореволюційних десятиліть до 20-30-х років ХХ століття. Представники старшого покоління народилися й виростали за часів кріпацтва, у молодості ще чумакували (Яриней Сарґола, Пилип Осташенко). Дитинство і юність молодшого покоління (Тарас Сарґола) відбувалися в епоху національної революції, наступні етапи життя захопили період відродження 1920-х років, масових репресій та голоду у 1930-і роки. Кожен том роману розкриває особливості соціального та побутово-культурного характеру певного часу. Події І та ІІІ тому відбуваються у селі, а ІІ і IV – у місті.

У центрі сюжету – життя самої письменниці. Докія Гуменна переносить свої переживання та події особистої біографії на головного героя роману Тараса Сарголу, а також інших другорядних художніх образів. Доказом автобіографічності роману є мемуари письменниці «Дар Евдотеї» (1972 р.).

Однією з найтрагічніших подій ХХ століття в Україні став Голодомор 1932-1933 рр. Український історик С. Кульчицький зазначав, що завданням істориків має бути доведення наукового, а юристів і державних службовців – правового і політичного висновків про те, що Голодомор є геноцидом. Усі ми разом зобов’язані домогтися від міжнародного співтовариства правової оцінки голоду 1932-1933 рр. в Україні як дії, передбаченої Конвенцією ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього». Це наш моральний обов’язок перед пам’яттю мільйонів полеглих від терору наших співвітчизників. Полеглих не від голоду, а від терору голодом [208, с. 1].

Своє бачення причин і прояву Голодомору 1932-1933 рр. викладали у спеціальних працях і зарубіжні історики. Так, англійський історик Н. Дейвіс наголошував, що у 1932-1934 рр. в Україні та козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений Голодомор. Мета полягала в знищенні

української нації, а з нею – і «класового ворога». Світ бачив не один страшний голод. Проте голод, організований як геноцидний акт державної політики, слід вважати за унікальний» [167, с. 715].

Представники української діаспори упродовж другої половини ХХ століття звертали увагу світової спільноти до проблеми Голодомору 1932-1933 рр. Переважно вона порушувалась у художній літературі. Перша робота, присвячена цьому явищу, належить Уласу Самчуку – «Марія» (1933) [276], але вона побачила світ лише за кордоном. Цей твір став початком художнього осмислення великої трагедії українського народу і, чи не вперше в діаспорній літературі, «по гарячих слідах» продемонстрував протистояння українців та більшовицької влади в діаметральній протилежності й несумісності різних світоглядів, причому апогей цього – колективізація, репресії, Голодомор. Ще одним автором, що докладно висвітлив сцени Голоду, став український діаспорний письменник В. Барка в романі «Жовтий князь» (1958-1961). Цю трагедію автор переніс особисто, що в художній формі виклав у романі [135, с. 6]. Упродовж 1950-60-х рр. вийшли друком роботи Є. Гуцала «Голодомор» [164], М. Руденка «Хрест» [270] та ін., присвячені жахливим сценам муки та смерті.

Тему Голодомору 1932-1933 рр. порушила й українська письменниця Докія Гуменна у свої спогадах «Дар Євдотеї» та романі «Діти Чумацького шляху» (1948, 1951 рр.)

Жахливі картини не стали основним предметом зображення у творах письменниці. Вона констатувала факт голоду 1932-1933 рр., переказуючи короткі відомості, які поширювались у суспільстві і промовлялись лише пошепки: «на селі діється жах, люди пухнуть і вмирають з голоду, а написав і надрукував у газеті [Д.Гуменна має на увазі узагальнений образ письменника, прислужника режиму – авт.] про щасливе й заможне життя на селі, що стіл колгоспника вгинається під пампушками, ковбасами й варениками в сметані. Соцреалізм у дії» [88, c. 76].

Д. Гуменна одна з перших звертає увагу на причини Голодомору 1932-1933 рр. і характеризує його як штучний. Вона ніяк не могла зрозуміти, який сенс

у смерті людей, який був врожай, хто винен, і хто це робить. Елементарність і примітивізм її суджень пояснювались її невірою, що «так безглуздо сама держава видушувала своїх же громадян». Авторка наводить приклади роз’яснення одного зі своїх приятелів – Кіпніса: «Ви уявіть собі – людина смертельно хвора. Стоїть питання – бути їй чи не бути? Єдиний порятунок – відтяти одну руку. Жалко, дуже жалко це робити, але людина мусить відтяти собі пальці, щоб врятувати ціле. Хтозна, чи змогли б ми з вами сидіти оце, розмовляючи про курорт, якби наш уряд не робив усе, що можливо, для оборони країни» [88, c. 76].

На цьому фоні Докія Гуменна аналізує ідею побудови соціалізму та доходить невтішних висновків: виходить, не для всіх соціалізм – що ж тоді соціалізм, чому зветься так? Виходить, для цього майбутнього одних треба принести в жертву других? Кого ж тоді треба цьому бездушному соціалізмові?

У неї викликає обурення, чому саме селянство має вщент розламатися, щоб стати цеглою для соціалізму, а чому місто не кладе таких жертв для нього? Хіба місто ближче до соціалізму, хіба там не покрученіша, не поламаніша, не зіпсованіша капіталізмом психологія? [87, с. 12].

Коли людей позбавляють даху над головою, везуть на старість у заслання, за одну годину роблять старцями, забороняють їм допомогти, пустити в хату, – то це не є фізичне знищення? Це інквізиція, найповільніше й найлицемірніше в світі знищення, тільки не вогнем, а голодом і холодом [87, c. 68].

У роботі «Внуки столітнього запорожця» (1981 р.) [83] Докія Гуменна вмістила оповідання-згадку переселенця із СРСР до США, записану 1966 р. Присвячена вона тому, як із міста робітників відправляли до села збирати урожай, бо вже не було кому – повмирали. З них брали підписку ніколи не розказувати, що бачили на селі. Саме цей свідок був направлений шукати людоїдів, то розповідав кілька випадків, як люди божеволіли від голоду та з’їдали своїх дітей.

Таким чином, Докія Гуменна одна з перших українських діячів культури прямо оголосити Голодомор 1932-1933 рр. цілеспрямованою кампанією соціалістичної держави проти українського народу.

Одним із найдієвіших засобів захопити та утримати владу є утвердження у

свідомості народу провідних постулатів своєї ідеології. Для цього необхідно підкорити тих, хто формує дійсність навколо себе, тобто діячів науки та мистецтва, інтелектуалів. Такий спосіб став доречним для встановлення більшовицького режиму, який приніс українській нації докорінну насильницьку зміну світогляду. Українські письменники 20-30-х років ХХ ст., перебуваючи під жорстким владним контролем та будучи змушеними писати чітко регламентовані цензурою твори, переживали глибокий внутрішній конфлікт, що призводив до психологічного саморуйнування творчої індивідуальності – нівелювання особистості, поглиблення внутрішнього розщеплення аж до самогубства чи божевілля [238, с. 43-44].

Комуністичний режим не лише ламав життя невинних людей, він довільно змішував їх у рамках міфічних підпільних організацій, перетворював страждання своїх бранців на публічні шоу. Ерозія масової та особистої свідомості чимдалі набирала хворобливих форм. Ставало все тривожніше, народ перебував у стані хронічного масового психозу [340, с. 392 – 393].

Не оминула увагою ці події й Докія Гуменна, тим більше, що сама потрапила під тиск радянської влади та дивом оминула репресії. У роботі «Скарга майбутньому» (1964 р.) письменниця намагалась відобразити трагедію життя двох жінок, що були позбавлені права займатись улюбленою справою та перебували під постійним контролем радянської репресивної системи. Постійний тиск і цькування призводить до «безмежної втоми! Неспромоги навіть чогось бажати... І в чому знайти рівновагу, коли не хочеться навіть рухнути пальцем, ні думкою, щоб її шукати» [109, с. 85].

Докія Гуменна була вражена самогубством М. Хвильового через цькування владою, що стало окремим сюжетом «Дітей Чумацького Шляху». Вона називає цю подію катастрофою, яку бачив кожен, але ніби не помічав її. Усі вдавали з себе веселих, задоволених ситим і веселим життям, гумористично налаштованих [88, с.49]. Вона на прикладі М. Хвильового поєднує трагедію українського селянства (Голодомор) зі знищенням прогресивної інтелігенції («великий терор»). Вона чітко показує, що своїм самогубством він «заявив свою приналежність до

жертв Голодомору».

Потрясіння 1937-1938 рр. стали логічним продовженням політики упокорення суспільства методами фізичного й психічного садизму [340, с. 522].

Зображуючи страшні та тривожні події 1930-х рр., Докія Гуменна продемонструвала психологічну деформацію особистості – не лише жертви терору, а й осіб, що закривали на це очі, боячись перейняти роль жертви.

Гендерне питання для письменниці завжди було болючим. Саме тому майже всі її роботи наповнені яскравими жіночими образами. Безпосередньо суспільній ролі жінки присвячено твори «Перший іспит кочовницького сина Чари» [104] та «Жадоба» [84, с. 354] (1939 р.) та збірку оповідань «Жадоба» (1959 р.). Остання складається з чотирьох оповідань (частково перевидань вищезгаданих творів 1939 р.), одне з яких висвітлює становище жінки в туркменському суспільстві. Авторка, перебуваючи на стажуванні в Туркменії (1932 р.), особисто спостерігала безправне положення жінок і певні позитивні зміни в ньому. Письменниця в художній формі висвітлює ганебні пережитки традиційного патріархального устрою – сплату калиму за майбутню дружину, тобто її купівлю, безправне становище невістки в сім’ї чоловіка, вимогу закривати обличчя, заборону сидіти за одним столом із чоловіками. Докія Гуменна вражена такими суспільними пережитками, наголошує на необхідності боротись із таким рабським становищем.

Та якщо у творі «Перший іспит кочовницького сина Чари» (1939 р.) письменниця констатує велике значення радянської влади в перемозі над «закоренілим лихом насильства, деспотії, грабунку й перепродажу людей» та в боротьбі за рівні права всіх члені радянського суспільства [104, с. 88], то у 1959 р. в одному з оповідань збірки «Жадоба» стверджує, що дівчат «треба виховувати відважними, витривалими, не ласими на даровий хліб, на паразитарне проживання» [90, с. 146].

Упродовж 1939-1945 рр. світ переживав один із найбільших військових конфліктів – Другу світову війну, яка призвела до радикальних змін у міжнародному, суспільно-політичному та культурному житті всього людства.

Докія Гуменна була очевидцем і військових дій на території СРСР під час бомбардування німецькими військами Києва, і нацистського окупаційного режиму в Україні, і капітуляції Німеччини. Ці події змусили письменницю замислитись над причинами війн та їх наслідками, а що найважливіше – над перспективами для України після Другої світової війни. Усі її переживання відображено у двох працях – «Хрещатий Яр» [113] та «Епізод із життя Європи Критської» [92].

Київ у роки Другої світової війни перетворився для Докії Гуменної на світ, де зіткнулись дві ідеології, історичні традиції, світогляди – націоналістичний та радянсько-комуністичний. На цій дихотомії побудовано виклад національного життя міста. Факт, обставини, дії та злочини нацистської влади, еволюція його ставлення до «українського питання», загальний плин життя окупованого міста стають лише своєрідним фоном у розбраті українських національних сил.

У романі-хроніці послідовно описується поява в Києві похідної групи ОУН та їх діяльність, особливо підкреслено вади та прорахунки, зухвале ставлення як до німецької адміністрації, так і до місцевого населення, погану підготовленість та нерозуміння специфіки радянської людини. Мельниківці організували Українську Національну Раду, сподіваючись, що ця інституція розвинеться в репрезентативний політичний орган у Східній Україні [163, с. 77]. У Києві ОУН розгорнула масштабну культурну роботу, створивши Спілку українських письменників і налагодивши випуск газети «Українське слово». Але після заборони в листопаді 1941 р. і репресій ОУН зазнало найбільших втрат серед керівництва саме в Києві.

Докія Гуменна демонструвала неоднозначне ставлення до представників ОУН. Вона виявляла загальну прихильність до ідей націоналізму, навіть уважала за можливу співпрацю з нацистською Німеччиною, адже в часи імперіалістичних війн, великих світових і державних перетворень у світі всупереч намірам і незалежно від волі великих держав здійснюються геополітичні зміни, Може те, що здійснюється тепер у формі запеклої національної боротьби і ворожнечі народів, і є природний щабель до співробітництва націй.

Але відозви націоналістів називала неділовою маячнею, інтелігентськими ремінісценціями з погано й тенденційно складених шкільних підручників. Дуже добре, що вони хочуть самостійної держави, але чи бачать вони ті сили, які могли б не пропасти в пащі акул-сусідів? [113, с. 209].

Виклад роману ведеться від першої особи – молодої жінки Мар’яни, яка уважно спостерігає не тільки перебіг подій та діяльності представників політичної, наукової та творчої української еліти в умовах окупації, а й дає їм оцінки. Багато місця в творі відведено характеристикам окремих діячів ОУН, а саме Олені Телізі та її оточенню.

1943 року Д. Гуменною була написана повість-феєрія «Епізод із життя Європи Критської», частину якої 1948 р. вона опублікувала в журналі «Арка», а 1957 р. повна версія твору вийшла окремою книгою у Нью-Йорку (США). Саме цю роботу український літературознавець Григорій Костюк назвав «новітнім «виводом прав українського народу», адже однією із ключових проблем повісті є право України на незалежність і рівноправність серед європейських народів [207, с.64]. Але читачі, незважаючи на позитивні відгуки та рецензії, не зацікавились нею, і вона не мала популярності.

Ідея європейської інтеграції не була новою для західноєвропейського суспільства. Після Першої світової війни (1914-1918 рр.) було запропоновано низку проектів формування економічних і політичних блоків європейських капіталістичних країн – «Пан-Європи», «Європейської федерації», «Європейського союзу», Сполучених Штатів Європи і т.п. Однак для пересічної людини, особливо радянської, можливість такої трансформації Європи була маловідома або не відома зовсім.

Д. Гуменна, вказуючи на необхідність об’єднання європейських країн, 1943 року об’єктивно долучилась до плеяди європейських експертів, що наголошували на потребі злиття європейських промисловості, інфраструктури, освітнього та наукового простору тощо. Письменниця переконана, що ХХ століття – це час великих держав, і жодна невелика країна не може існувати самостійно, адже Європа – це «жива, неподільна істота, а не зшите з різнокольорових лоскутків

рядно, розвішане на мапі!» [92, с. 84].

Аналізуючи причини війн ХХ століття, Докія Гуменна дійшла власного висновку, що головною з них є відсутність «спільноти» в Європі. Остання в письменниці викликає асоціацію з безтурботною жінкою, яка мріє про спокій [294, с.356]. Довготривале ігнорування цього впливовими в міжнародній політиці країнами Західної Європи (Францією, Великою Британією) права націй на самовизначення (наприклад, українців), національних конфліктів (наприклад, в Югославії), нехтування національними інтересами, у ході проведення політики умиротворення агресора (наприклад, за рахунок Чехословаччини) є яскравим підтвердженням поглядів письменниці [132, с. 26]. Саме така нерішуча політика західних демократій дозволила домінувати агресивним тоталітарним режимам у Німеччині, Італії та СРСР.

Не менш вагомою причиною збройних конфліктів письменниця вважала перевагу раціонального над інтуїтивним (духовним). Вона вказувала на стрімкий розвиток науково-технічного прогресу, який плекали всі народи Європи, удосконалення військової техніки упродовж останніх десятиріч та майже повну втрату європейцями духовного зв’язку з минулим, з історією, ігноруванням духовної частини життя, гуманізму.

Основні ідеї, які намагалась донести Докія Гуменна до читача, полягали в такому: по-перше, те, що Друга світова війна не принесла свободи народам Центрально-Східної Європи, а по-друге, перед усіма європейськими державами постало нелегке завдання пошуку компромісів між собою з метою подальшого об’єднання [63, арк. 182].

Д. Гуменна порушує питання місця України на політичній карті Європи та її можливої перспективи стати її невід’ємною частиною. Але для цього було необхідно позбавитись внутрішніх чинників, що призводять до розколу українського народу. Серед них вона виділяє домінування індивідуалізму в національному характері українців та їх легковірність; розбіжність у світосприйнятті українців Заходу і Сходу, адже вони є «продуктом різних окупацій» [92, с. 384]; довготривале панування іноземців-загарбників над нашим

народом.

Д. Гуменна вказує на ще один недолік українців – відсутність сильних неегоїстичних особистостей, здатних не лише мріяти, а й працювати, покладаючись тільки на свої сили, відмовившись від вузькопартійних чи групових інтересів.

У творі «Родинний альбом» (1971 р.) Д. Гуменна підкреслює цю «ваду» українців, що заважає створити їм свою державу. Ще з козацьких гасел «без холопа, без пана» транслюється небажання виділити з власного народу «пана» [мається на увазі національну еліту – авт.], який збудував би палаци, фортеці, університети. «Ця нездатність витворити з самих себе сильну централістичну владу обертається проти народу, бо замість своїх монархів і палаців постають чужі, а ми опиняємося під п’ятою загарбників» [107, с. 300].

Письменниця не підтримує жодної панівної доктрини, яка засліплює розум і серце, вважає їх такими, що не відповідають українським потребам. Тому одна з частин повісті «Епізод із життя Європи Критської» присвячена авторській демонстрації антагонізму між демократією і аристократією, при чому аристократія в письменниці асоціюється з партійним керівництвом СРСР, що при проголошеній рівності в реальності протиставляло інтелігенцію, пролетаріат і селянство; нацією і клас; ідею і матерію, раціональне та інтуїтивне. Докія Гуменна є безперечною прихильницею демократичного політичного режиму, націоналізму та єдності духовного матеріального, що не можуть існувати один без одного.

Хоч письменниця не раз наголошувала, що не має антибільшовицьких думок, бо вона – «продукт радянської системи», однак демонструвала негативне ставлення до ідеї класового суспільства, зокрема «диктатури пролетаріату». Вона переконувала, що «пролетар не має батьківщини… чого варт такий безбатченко?» [92, с. 113]. А нація, яка відчуває та зберігає свою єдність, скільки б не втрачала своєї державності, буде відроджуватись і розвиватись.

Письменниця звертає особливу увагу на колиску формування українського народу, якою вона вважала територію Наддніпрянщини, відхиляючи інші теорії.

Д. Гуменна вказує, що саме Україна є правонаступницею Київської Русі, а назва «Росія» є краденою [92, с. 64]. А бездержавність українців – результат інкорпорації українських земель до складу іноземних країн. Особливо руйнівний вплив чинили Російська імперія та СРСР. Тоталітарний режим Радянського Союзу вона ототожнювала з нацистським у Німеччині і не мала сумніву щодо його повалення з часом.

Письменниця, вказуючи на потребу Європи в Україні, пророкувала, що саме Україна стане «зародком майбутнього співжиття народів, що проросте … з хаосу суперечностей» [92, с. 137].

На думку Д. Гуменної, Європа є своєрідним імперіалістичним утворенням Тому вона відстоює право України на незалежність та самостійність поза межами об’єднаної європейської спільноти, але в тісній співпраці з нею. Адже Україна є європейською державою, а українці – частиною індоєвропейських народів. Однак, незважаючи на це, письменниця застерігає щодо можливої появи нової крайності: бездумне сліпе впровадження чужих порядків. Вона закликає до збереження давніх самобутніх українських традицій, їх розвитку та модернізації: «європейський одяг… А де ж він узявся, як не виробився з етнографічних одягів народів? То чому ми маємо переймати, а не розвивати свій? Пізно вже? Краще взяти готове? Так і побут, суспільні системи! А де ж наша творчість, про яку ми стільки кричимо? А сірість уніфікації!» [48, арк. 10]. Сліпе наслідування чужих традицій, проявів культури обурювало письменницю.

Таким чином, українська діаспорна письменниця Докія Гуменна вже у 40-х роках ХХ століття відстоювала ідею об’єднаної Європи, а єдиною перспективою розвитку України вбачала в її утвердженні у статусі суверенної, демократичної, правової держави та невід’ємної частини європейської сім`ї народів.

ВИСНОВКИ

1. Актуалізована джерельна база охоплює історіографічні, історичні джерела та літературні твори Д. Гуменної, що дає змогу узагальнити життя і творчість, соціокультурне та інтелектуальне середовище, реконструювати її історичні погляди.

Аналіз історіографії проблеми засвідчує, що на сьогодні немає комплексної наукової роботи, яка б висвітлила біографію та творчий шлях письменниці.

Для реалізації мети та завдань дослідження обрано жанр інтелектуальної біографії та виділено п’ять етапів життя й творчості Д. Гуменної: І – формування особистості, історичних зацікавлень, літературного хисту в перші роки навчання в КІНО; ІІ – 1924-1941 рр. – участь у роботі спілки селянських письменників «Плуг» та поява перших друкованих творів, виключення письменниці з літературного життя Радянської України, підвищення інтересу до історичних наукових студій; ІІІ – 1941-1944 рр. – життя та літературна діяльність Д. Гуменної в роки нацистської окупації Києва і Львова та перелом світоглядних позицій письменниці, відмова від радянської ідеології; ІV – 1945-1950 рр. – перебування в таборах для переміщених осіб (Ді-пі) Австрії та Німеччини, участь у МУРі; V – 1950-1996 рр. – еміграція до США, активна видавнича діяльність, участь в ОУП «Слово».

2. Важливу роль у формуванні особистості Д. Гуменної відіграло родинне середовище, де панувала повага до українських традицій. Нав’язування стереотипу другосортності жінки породило бажання утвердити особисту жіночу самодостатність і довести повноцінність жінки в суспільстві в різні історичні епохи.

В усталенні літературних та історичних зацікавлень Д. Гуменної велике значення мало спілкування зі ставищанськими викладачами історії (В. Самійленком) та історії української і світової літератури (поетом Д. Загулою).

Інтелектуальне зростання Д. Гуменної припадає на студентські роки, чому сприяли відповідне освітнє (лекції О. Грушевського, О. Оглоблина, М. Зерова) та

соціокультурне середовище, самоосвіта, цілеспрямованість і працьовитість. Бажання не виділятись серед пролетарського загалу, бути причетною до великих суспільних перетворень, гасла рівності чоловіка та жінки спричинили радянізацію світогляду Д. Гуменної та дистанціювання її від родини.

3. На літературну творчість Д. Гуменної вплинуло середовище української творчої інтелігенції (Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Г. Косинка, М. Галич). С. Пилипенко став «хрещеним батьком» її письменницького дебюту (1924 р.). Перші твори були написані в жанрі соцреалізму, але ідеологічно невитримане відображення радянської дійсності призвело до відсторонення її від літературного життя. Вона з острахом спостерігала події «великого терору», який знищив більшість її вчителів і колег.

Давнє зацікавлення міфологією та праісторією спонукало Д. Гуменну до участі наприкінці 1930-х рр. в археологічних розкопках трипільського поселення, знайомства з методикою роботи археолога і археологічною спільнотою (Т. Пассек, Є. Кричевський, М. Макаревич, В. Петров, Н. Кордиш та ін.).

4. Роки окупації Києва були для Д. Гуменної складними та небезпечними, адже в деяких її творах вгледіли антинімецькі позиції. Музей-Архів переходової доби вона вважала «підлабузництвом до німців», але робота в ньому дала їй можливість ближче познайомитися зі злочинами радянського режиму, що остаточно зневірило в радянській ідеології.

Конфронтація в середовищі української культурної та політичної еліти у поглядах на поточні проблеми і перспективи України не вплинули на послідовну позицію Д. Гуменної: працювати, покладаючись тільки на свої сили, відмовитись від групових інтересів. Вона критикувала Спілку українських письменників за авторитарність, фаворитизм і визнання таланту відповідно до партійної приналежності – усе це нагадувало їй методи більшовиків.

Плідним у творчому плані виявилось перебування Д. Гуменної у Львові, де відбулося зближення з широкими колами українства різних регіонів.

5. Важке матеріальне та побутове становище в Ді-пі та в перші роки по переїзді в США не завадили Д. Гуменній творчо реалізовуватися,

експериментуючи зі стилями і жанрами.

На еміграції, залишившись на самоті, Д. Гуменна практично відмовилась від особистого життя та присвятила себе письменництву, видавничій та літературно-організаційній діяльності. Переважна більшість творів була задумана та написана в Ді-пі, але видана там частково. Тільки в США, переважно власним коштом, Д. Гуменна завершила та видала свій творчий доробок. Однак схвалення її творів у колах літературознавців не гарантувало суспільний попит на них.

В організаційно-літературній діяльності Д. Гуменна відстоювала принципи свободи творчості, аполітичності, згуртованості письменницьких сил заради збереження і поширення української мови та літератури. Вона виступала проти бюрократизації, формалізму, ідеологічного диктату. Це виявилося в її діяльності в МУРі та ОУП «Слово». Найбільше вона боялась перетворення цих організацій на копію Спілки радянських письменників України на чолі з О. Корнійчуком.

6. Перебуваючи у вирі життя української діаспори, Д. Гуменна зосередилася на таких актуальних проблемах: 1) розшарування та протистояння різних суспільно-політичних, релігійних груп: націоналісти – «східняки» (колишні громадяни СРСР), греко-католики – православні; 2) поглиблення наукових досліджень історії та культури України для збереження національної ідентичності; 3) непорозуміння в літературному середовищі, що породжувало розрив мережі приватних і професійних зв’язків; 4) обмеженість контактів української діаспори з Батьківщиною.

7. У своїх реконструкціях історичного минулого Д. Гуменна оперувала як науковими підходами, так й інтуїтивним розумінням української історії та її можливого майбутнього.

Центральне місце в історіософії Д. Гуменної займала ідея спільного тотемного минулого народів Європи та Азії, що породжене Великою Матір’ю. Для неї тотемізм був не тільки первісною релігією, а складним суспільним устроєм або родиною, що включає людську і звірину складові. Феміністичні погляди письменниці та гендерні підходи чітко простежуються й у творах з історичної тематики.

Механізми міфотворчості та суспільне значення міфології Д. Гуменна свідомо переносила на художньо-історичний образ української історії, який мав викликати інтерес до минулого серед широкого загалу.

8. Цілісного уявлення про давню історію України в Д. Гуменної не склалось. Письменниця була переконана, що залюднення території України відбулось ще за часів палеоліту, а подальші періоди історії лише привносили щось нове у зовнішність, мислення, культуру місцевого населення.

Трипілля для Д. Гуменної було ідеальним матріархальним родовим суспільством з високою матеріальною та духовною культурою, яка стала частиною свідомості українців. Найкраще, на її думку, цей ментальний зв’язок демонструє традиційний український весільний обряд.

Розвиток ямної культури знаменував перехід до патріархального ладу, але зі збереженням деяких елементів матріархату. Це демонструє вивчення скіфської культури. На переконання Д. Гуменної, самобутність українського народу в різні історичні епохи не була знищена змішуванням осілих хліборобів і кочових скотарів, і до сьогодні зберігся «матріархальний хліборобський селянизм».

9. Зображення радянської дійсності в творах Д. Гуменної зазнало еволюції. Якщо в роботах, написаних в СРСР, критиці піддавалися лише її окремі негативні прояви, то в творах еміграційного періоду було засуджено радянський режим загалом.

Д. Гуменна вперше в українській літературі зобразила Голодомор 1932-1933 рр. як цілеспрямовану кампанію соціалістичної держави проти українського народу. Оригінальним є поєднання в її творчості, з одного боку, висвітлення психологічної деформації особистості, а з іншого – фізичного знищення найкращих представників інтелектуальної еліти тоталітарним режимом.

Неоднозначне ставлення демонструвала Д. Гуменна до представників ОУН. Виявляючи загальну прихильність до ідей націоналізму, вона критично ставилася до їх діяльності в окупованому Києві, закидала їм вузькопартійну замкненість, зверхність і недовіру до місцевого населення, нерозуміння специфіки свідомості радянської людини.

Причини Другої світової війни Д. Гуменна вбачала у втраті духовності та цивілізаційної єдності європейськими народами. Майбутнє Європи, на думку письменниці, полягає в об’єднанні політики, економіки, створенні єдиної європейської спільноти, невід’ємною частиною якої має стати заможна, державницька, високодуховна українська нація.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

А) архівні джерела

Національний музей літератури України (м. Київ)

1. М 1297. Свідоцтво № 34/333 від 12.06.1922 р. Копія [№ 3580] про закінчення Ставищанської педагогічної школи, м. Ставище, Київської області, 21.07.1922, 1 арк.

2. М 1315. Довідка Гуменній Докії від МК письменників м. Київ на продуктову картку, 20.VІІІ. 1932, 1 арк.

3. М 1320. Свідоцтво Гуменної Докії про закінчення Державних курсів стенографії та машинопису, 05.07.1934 р., 1 арк.

4. М 1332. Трудовий список Гуменної Євдокії Кузьмівни (копія), 8 арк.

5. М 1339. Машинопис Докії Гуменної. Автобіографія. К., 01.08.1940 р., 2 арк.

6. М 1479. Свідоцтво № 43 Гуменної Докії про закінчення Жашківського двокласового сільського училища, 07.04.1916 р., 1 арк.

7. М 1481. Посвідчення № 370 – Спілки Селянських Письменників «Плуг», 4 арк.

8. Р 2278. Рукопис Гуменної Докії. Щоденник участі в археологічних розкопках трипільської культури в с. Халеп`я, 16.07.1938 – 20.08.1938 р., 48 арк.

9. Р 2279. Рукопис. Щоденник. 09.10.1939 – 21.11.1939 р., 46 арк.

10. Р 2280 Рукопис. Щоденник, 15.01. – 30.02.1940 р., 40 арк.

11. Р 2281. Рукопис. Щоденник, 19.03. – 08.05.1941 р., 25 арк.

12. Р-2407 Лист Докії Гуменної до Льони, 1 арк.

13. Р 2621. Докія Гуменна. Маленький всесвіт і безмежне Я. Повість. 1968, 68 арк.

14. Р 2900. Лист до Євгена Віталійовича Безносюка, 1 арк.

15. Р 2901. Листи до Євгена Віталійовича Безносюка, 1 арк.

16. Р 2775 Лист Льоні, 1 арк.

17. Р 2776. Лист до Євгена Віталійовича Безносюка, 1 арк.

18. Р 2777. Лист до Євгена Віталійовича Безносюка, 1 арк.

19. Р 2778. Лист до Євгена Віталійовича Безносюка, 1 арк.

20. Р 2796. Лист до Євгена Віталійовича Безносюка, 1 арк.

21. Р 2799. Лист до Євгена Віталійовича Безносюка, 1 арк.

22. Р 2905. Лист до Євгена Віталійовича Безносюка, 1 арк.

Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України (м. Київ)

Ф. 1301. Черінь Ганна Іванівна.

Оп. 3.

23. Спр. 165. Лист Гуменної Д. до Дончука З.,.1964. 1 арк.

Ф. 1398. Віта Вікторія Антонівна.

Оп. 1.

24. Спр. 50. Листи Гуменної Д. Нью-Йорк, б/д, 4 арк.

Центральний державний архів зарубіжної україніки (м. Київ)

Ф. 22. Черінь Ганна Іванівна.

Оп. 2.

25. Спр. 14. Черінь Г. «Браво, професоре!», «Велич Миколи Лисенка», «Виривати бур’ян поки зростеться» та ін. Статті суспільно-політичної тематики. Варіанти. [січень 1960] – 7 грудня 2007, б/д, 106 арк.

26. Спр. 97. Листування Черінь Г. з Шекериком, Лащенко Г., Лащенком О., ін.. щодо підготовки оповідання про Телігу О. та події 1942 у м. Київ (Україна), 78 арк.

27. Спр. 98. Листування Черінь Г. з Бакаєм […], Бачинським Л.,

Безкоровайною-Стецьків Л., ін. з літературної тематики. 30 січня 1961 – 27 липня 1999, б/д, 115 арк.

28. Спр. 101. Листування Черінь Г. з письменниками Дончуком З, Єнсеном-Полтавою Л., Ізарським О. 11 грудня 1960 – 20 серпня 1994, 115 арк.

29. Спр. 103. Листування Черінь Г. з письменниками Перебийносом П., Полет Ф., Понеділком [М] та ін. У справі є листи Самчука У., вітальні листівки вірші Черінь Г. 4 січня 1962 – 12 березня 2005, 125 арк.

30. Спр. 105. Листування Черінь Г. з редакторами періодичних друкованих видань Карпенком В., Коновалом О., Костюком Г. та ін. (18.01.1961 – 8.01.1999), 68 арк.

Наукові архівні фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України (м. Київ)

Ф. 8. Інститут українського фольклору АН УРСР

31. Ф. 8-3. Од. зб. 264. Фольклорні матеріали експедиції до Одеської області в травні-червні 1939 р. Рукопис, 142 арк.

Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (м. Київ)

Ф. 195. Самчук Улас Олексійович (1905 – 1987)

32. Спр. 456. Листи У.О. Самчука до Докії Гуменної, 7 арк.

33. Спр. 1115. Листи Докії Гуменної до У.О. Самчука, 8 арк.

Ф. 215 Лавріненко Юрій Андріанович (1905 – 1987)

34. Спр. 116. Листи Докії Гуменної до Юрія Лавріненка. 01.06. – 27.11.1946 р., 21 арк.

35. Спр. 117. Листи Докії Гуменної до Юрія Лавріненка. 05.10.1947 –

03.09.1968, б/д, 20 арк.

36. Спр. 119. Листи Докії Гуменної до Юрія Лавріненка. 06.01. – 27.10.1949 р., 33 арк.

37. Спр. 133. Листи Л. Дражевської до Ю. Лавріненка. б/д, 14 арк.

38. Спр. 134. Листи Л. Дражевської до Ю. Лавріненка. 21.01.1950, 21.11.1950, б/д, б/д, 4 арк.

39. Спр. 218. Лист Євдокії Міщенко до Юрія Лавріненка (Дивнича). 04.04.1948 р., 1 арк.

40. Спр. 436. Лист Федора Бойка до Докії Гуменної. 15.01.1951 р., 1 арк.

41. Спр. 437. Поштові картки та листи Юрія Шереха до Юрія Лавріненка. 05.01. – 14.05.1950 р., 8 арк.

42. Спр. 439. Лист до Докії Гуменної [М. та Б. Гошовський]. б/д, 1 арк.

43. Спр. 441. Лист Докії Гуменної до Євгена [Блакитного]. 30.10.1950 р., 1 арк.

44. Спр. 442. Лист Докії Гуменної до Йосипа [Гірняка]. 29.02.1948 р., 1 арк.

45. Спр. 451. Лист Євдокії Міщенко до Докії Гуменної. 11.07.1950 р., 2 арк.

46. Спр. 548. Листи, листівки, поштові картки Юрія Шереха-Шевельова до Юрія Лавріненка. 24.09.1945 – 29.08.1951, 58 арк.

Ф. 226. Бойко-Блохин Юрій Гаврилович (1909 – 2002)

47. Спр. 386. Лист Докії Гуменної до Ю. Бойка. США, 09.04.1969, 1 арк.

Ф. 234. Гуменна Докія Кузьминівна (1904 – 1996)

48. Спр. 1. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити 20, 21, 22, 23, 24. Роки : 1948, 1949, 1950. «5 зв’язка». 111 арк.

49. Спр. 2. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити 25, 26, 27, 28, 29. Роки : 1950, 1951, 1952, 1953. «6 зв’язка». 110 арк.

50. Спр. 3. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити 30, 31, 32, 33. Роки : 1953, 1954. «7 зв’язка». 111 арк.

51. Спр. 4. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити 34, 35, 36, 37. Роки : 1954, 1955, 1956. «8 зв’язка». 110 арк.

52. Спр. 5. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити 40, 41, 42. Роки : 1957, 1958. «10 зв’язка». 118 арк.

53. Спр. 6. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити 43, 44, 45. Роки : 1958, 1959. «11 зв’язка». 104 арк.

54. Спр. 7. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити: 46, 47, 48. Роки: 1959, 1960, 1961. «12 зв’язка», 137 арк.

55. Спр. 8 Докія Гуменна. Щоденник. Зошити: 49,50,51. Роки: 1961, 1962, 1963. «13 зв’язка», 107 арк.

56. Спр. 9. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити 52, 53. Роки : 1964, 1965, 1966, 1967. «14 зв’язка». 107 арк.

57. Спр. 10. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити 54, 55. Роки : 1968, 1969, 1970, 1971, 1972. «15 зв’язка». 104 арк.

58. Спр. 11. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити 56, 57. Роки : 1972, 1973, 1974, 1975, 1976, 1977. «16 зв’язка». 112 арк.

59. Спр.12. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити 58, 59. Роки : 1977, 1978, 1979, 1980. «17 зв’язка». 119 арк.

60. Спр. 13. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити: 60, 61. Роки: 1980, 1981, 1982. «18 зв’язка», 104 арк.

61. Спр. 14. Докія Гуменна. Щоденник. Зошити: 62, 63, 64. Роки: 1982, 1983, 1984. «19 зв’язка», 126 арк.

62. Спр. 18. Докія Гуменна. «Іспит пам’яті. Перша серія – (Європа). Смерч. Частина VII. Не на Схід, а на Захід. Частина VIIІ». 283 арк.

63. Спр. 19. Докія Гуменна. «Іспит пам’яті. Частина ІХ Ой, Боже, наш, діпійський! Перша серія – (Європа). Знейдісненна дійсність. Частина Х». 276 арк.

64. Спр. 20. Докія Гуменна. «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Хапайся за вітер…. Частина І. Загнуздана неможливість. Частина ІІ» 227 арк.

65. Спр. 21. Докія Гуменна. «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Шляхетна фікція. Частина ІII». 190 арк.

66. Спр. 22. Докія Гуменна. «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Ізоляція. Частина IV. Пустеля. Частина V». 240 арк.

67. Спр. 23. Докія Гуменна. «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Кольорова терапія. Частина VI. Змаг Опіки з Долею. Частина VІІ». 284 арк.

68. Спр. 24. Докія Гуменна. «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Я мушу. Частина VІІI. Чи ти працюєш? Частина ІХ». 251 арк.

69. Спр. 25. Докія Гуменна. «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Добра Богиня Вода. Частина Х». 248 арк.

70. Спр. 26. Докія Гуменна. «Дар Евдотеї. Друга серія – (Америка). Чорторіки. Частина ХІ. Та й о! Програма. Частина ХІІ». 275 арк.

Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України (м. Київ)

Ф. ІІМК / Трипільська експедиція (1934-1936 рр.)

71. Спр. 172. Петров В. П. Щоденники розкопів «трипільської культури» в с. Халеп’є Київської області – 2 зош. олівцем, укр. мов, 1937 р., 174 арк. Кресленники на меліметровці різного розміру. 7 арк.

Ф. ІА / Трипільська експедиція

72. Спр. 354а. Петров В. П. Щоденник розкопів в с. Халеп’є. Уч. Коломийщина. Ділянка №17. 1938 р. Рукоп. олівцем. укр. мов., 1938, 66 арк. Кресленники на міліметр. 3 арк.

73. Спр. 358а. Т. С. Пассек. Краткий предварительньш отчет о работах трипольской экспедиции в 1938 г. 17 арк.

Державний архів Київської області (м. Київ)

Оп. 1

Р – 2412 Музей-архів Переходової доби

74. Спр. 1. Книга наказів 1942 р., 32 арк.

75. Спр. 2. Положение, планы, отчеты и другие материалы о деятельности музея [апр.1942 – 29 апр. 1942], 47 арк.

76. Спр. 8. Отчеты сотрудников о работе от 29 апреля 1942 до 6 октября 1942 г., 116 арк.

б) опубліковані твори Докії Гуменної

77. Гуменна Д. Багато неба. Нью-Йорк: «Слово», 1966. 239 с.

78. Гуменна Д. Благослови, Мати! Нью-Йорк: «Слово», 1966. 282 с.

79. Гуменна Д. Благослови, Мати! К: КМ Аcademia, 1995. 287 с.

80. Гуменна Д. Велике Цабе. Нью-Йорк, 1952. 156 с.

81. Гуменна Д. Вірус. Радянська література. 1940. № 3. С. 57-87.

82. Гуменна Д. Вічні вогні Альберти. Едмонтон, 1959. 184 с.

83. Гуменна Д. Внуки столітнього запорожця. Торонто: Видавництво «Добра книжка». 1981. 143 с.

84. Гуменна Д. Дар Евдотеї: Іспит пам’яті. Кн. 1. Київ: Дніпро, 2004. 517 с.

85. Гуменна Д. Діти Чумацького шляху : роман у 4 книгах. Нью-Йорк: Науково-дослідне товариство української термінології, 1983. Кн. 1. 172 с.

86. Гуменна Д. Діти Чумацького шляху : роман у 4 книгах. Нью-Йорк: Науково-дослідне товариство української термінології, 1983. Кн. 2. 172 с.

87. Гуменна Д. Діти Чумацького шляху : роман у 4 книгах. Нью-Йорк: Науково-дослідне товариство української термінології, 1983. Кн. 3. 151 с.

88. Гуменна Д. Діти Чумацького Шляху: роман у 4 книгах. Нью-Йорк: Науково-дослідне товариство української термінології, 1983. Кн. 4. 217 с.

89. Гуменна Д. Ех, Кубань, ти, Кубань, хліборобна! Харків: Література і мистецтво, 1931. 49 с.

90. Гуменна Д. Жадоба. Оповідання. Нью-Йорк: «Слово», 1959. 222 с.

91. Гуменна Д. Золотий плуг. Роман. Нью-Йорк: «Слово»1968. 294 с.

92. Гуменна Д. Епізод із життя Європи Критської. Нью-Йорк: «Слово», 1957. 143 с.

93. Гуменна Д. Із записної книжки. Керма. 1946. Ч. 1. С. 31 – 42.

94. Гуменна Д. Кампанія. Повість. Харків, Київ: Література і мистецтво, 1931. 111 с.

95. Гуменна Д. Куркульська вілія. 1948.

96. Гуменна Д. Листи із Степової України. Плуг. 1928. № 10

97. Гуменна Д. Листи із Степової України. Scriptorium Nostrum. 2015. №3. С. 265 – 273.

98. Гуменна Д. Мана. Повість. Нью-Йорк: Українсько-американське видавниче товариство, 1952. 100 с.

99. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. Нью-Йорк: Видання 1978. 388 с.

100. Гуменна Д. Місія (Як народжувалися «Діти Чумацького шляху»). Свобода. Український щоденник. 1983. Ч. 154. С. 1 – 4.

101. Гуменна Д. Небесний змій. Нью-Йорк: Науково-дослідне товариство української термінології, 1982. 273 с.

102. Гуменна Д. Оповідання. Альманах МУР. 1946. Ч. 1. С.

103. Гуменна Д. Пастухи. Плужанин. 1925. № 6. С. 12 – 13.

104. Гуменна Д. Перший іспит кочовницького сина Чари. Радянська література. 1939. № 6. С. 70 – 89.

105. Гуменна Д. Премудрі розумники. Керма. 1946. Ч. 1. С. 57 – 71.

106. Гуменна Д. Прогулянка алеями мільйон століть. Нью-Йорк, Балтимор: Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. 174 с.

107. Гуменна Д. Родинний альбом. Нью-Йорк: «Слово», 1971. 352 с.

108. Гуменна Д. Серед хмарочосів. Нью-Йорк: «Слово», 1962. 180 с.

109. Гуменна Д. Скарга майбутньому. Нью-Йорк: «Слово», 1964. 323 с.

110. Гуменна Д. Стрілка коливається. Нарис. Харків, Київ: Державне видавництво України, 1930. 30 с.

111. Гуменна Д. Чотири сонця. Нью-Йорк: «Слово», 1969. 251 с.

112. Гуменна Д. Хіба це справедливо. Сучасність. 1988. Ч. 9. С. 124 – 27.

113. Гуменна Д. Хрещатий яр. Нью-Йорк : «Слово», 1956. 489 с.

114. Гуменна Д. Хрещатий яр. К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2001. 408 с.

115. Д.Г. Позичені предки. Керма. 1946. Ч. 1. С. 157 – 163.

116. Листи Докії Гуменної до В. Пепи.

117. Листи Докії Гуменної до Дмитра Нитченка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.yatran.com.ua/articles/563.html

Опубліковані джерела та література

118. Абашина Н.С., Колеснікова В.А. Нарис історії Інституту археології. Інститут археології Національної академії наук України. 1918 – 2014. Київ: АДЕФ-Україна, 2015. С. 11 – 97.

119. Абліцов В.Г. Теліга Олена. Український Все-Світ. Т. 1. К.: КИТ, 2011. С. 293 – 295.

120. Агеєва В. Інтелектуальна біографія Соломії Павличко. Дух і літера. 2001. № 7 – 8. С. 248 – 261.

121. Агеєва В. Архетип та його витлумачення від К.Г. Юнга – психоаналітика до лінгвокогнітивної сучасності. Сучасні дослідження з іноземної філології. 2013. Вип. 11. С. 18 – 26.

122. Антонюк Т. Особливості розвитку вищої освіти в Україні в 1920-х – 1930-х роках ХХ ст. Українознавчий альманах. 2008. Вип. 8. С. 198 – 201.

123. Андрєєв В. Віктор Петров: інтелектуальна біографія: дис. ... доктора. істор. наук : 07.00.06; Ін-т історії України НАН України. – Київ, 2013. – 521 с.

124. Андрєєв В. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого. Дніпропетровськ: Герда. 2012. 476 с.

125. Андрєєв В.М., Андрєєв С.С. Наукові та науково-популярні статті з вітчизняної історії, археології та етнографії в літературному журналі «Український Засів» (1942 – 1943) як засіб нацистської пропаганди на окупованій території України. Пропаганда vs контрпропаганда у медіапросторі: минулу,

сучасне, майбутнє. Запоріжжя: Інтер-М, 2018. С. 171 – 180.

126. Андрєєв В.М. «Інтелектуальна біографія історика»:експлікація поняття. Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. 2010. Вип. 5. С. 333 – 341.

127. Андрєєв В.М.Запорозький край та історія запорозького козацтва в рецепції Докії Гуменної. Музейний вісник. 2013. № 14. С. 281 – 285.

128. Андрєєв В. М. Інтегральний напрям сучасної історіографії: інтелектуальна історія. Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. 2005. Вип.1. С. 17 – 23.

129. Андрєєв В. Скіфські студії Віктора Петрова. Південний архів. Історичні науки. 2009. Випуск 30. С. 138 – 147.

130. Андрусів С. Докія Гуменна. Українки в історії. Київ: Либідь, 2004. 326 с.

131. Атаманенко А. Українські інтелектуальні співтовариства в західній діаспорі: спроба типології. Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. 2009. Вип. 4. С. 193–209.

132. Артеменко Ю. Докія Гуменна повертається на Батьківщину. УВПП. 2006. 69 с.

133. Базанов М. А. Интеллектуальная биография: контуры нового жанра в российской и украинской историографии. Диалог со временем: альманах интеллектуальной истори. М.: ИВИ, 2016. 400 с.

134. Басілія Х. Д. До історії Мистецького українського руху. Наукові записки НАУКМА. Київ. 2001. Т. 19. с. 51 – 55.

135. Барка В. Жовтий князь. Харків: Фоліо, 2014. 317 с.

136. Біляєв В. Вірний покликанню. Француженко-Вірний Микола Олександрович. Француженко-Вірний М. Заокеанські письменники України. Київ.: Смолоскип, 2015. С. 283 – 296.

137. Бибиков С.Н. Раннетрипольское поселение Лука-Врублевецкая на Днестре: к истории ранних земледельческо-скотоводческих племен на юго-востоке Европы. М.; Л.: Академия наук СССР, 1953. 458 с.

138. Білик І. Меч аріїв. К.: Веселка. 2003. 359 с.

139. Білоусов П. В. Вступ до літературознавства. Теорія літератури. Психологія літературної творчості. Житомир: Рута. 2009. 336 с.

140. Бонь О. Діяльність Всеукраїнського комітету сприяння вченим у Києві в 1920-х рр.: соціальний контроль. Київські історичні студії. 2017. № 1 (4). С. 88 – 93.

141. Брюховецький В. День, що може вмістити вічність. Обрії особистості : Книга на пошану Івана Дзюби К.: Дух і літера, 2011. С. 185–205.

142. Буйських С. Б., Бунятян К. П. Славін Лазар Мойсейович. Інститут археології Національної академії наук України. 1918 – 2014. Київ: Адеф-Україна, 2015. С. 296 – 299.

143. Буряк Л. Фемінологія історична. Спеціальні історичні дисципліни. К.: Либідь, 2008. С. 495 – 503.

144. Васильєв В. От Киевской Руси к независимой Украине: новые концепции украинской истории. Национальные истории в советском и постсаветских государствах. М.: АИРО-ХХ, 1999. С. 209 – 231.

145. Ващенко В. Концепт «інтелектуальна біографія» та конструювання «наукових біографій» в українській історіографії. Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. 2009. № 4. С. 475 – 486.

146. Відгуки читачів на книжку Докії Гуменної «Минуле пливе в прийдешнє». Народна воля. 1980. 21 лютого.

147. Відейко М.Ю. Т. Пасек – дослідниця трипільської культури. Українознавство-2003: календар-щорічник. Київ: Поліграфкнина, 2002. С. 222 – 224.

148. Верба І. Олександр Оглоблин. Життя і праця в Україні. Київ, 1999. 382 с.

149. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. Шлюбні обряди та звичаї на Україні. Прага, 1928. 280 с.

150. Водотикa С.Г. Історична наука УСРР 1920-х років: соціополітичні, організаційні та концептуальні основи функціонування. Херсон: ХЮІ ХНУВС,

2006. 336 с.

151. Войтович В.М. Українська міфологія. К.: Либідь, 2017. 664 с.

152. Ганошенко Інтелектуальність в романі vs інтелектуальний роман: до проблеми дифініціювання жанру. Наукові записки Бердянського державного педагогічного університету. 2015. Вип. 5. С. 265 – 272.

153. Головченко В. Історико-інформаційна складова гібридної агресії Росії проти Української держави. Науковий журнал. 2017. № 1 (4). С. 35 – 45.

154. Голубенко С. Книжкова новина, що варта уваги молоді Докія Гуменна «Минуле пливе в прийдешнє». Молода Україна. 1980. Ч. 288. С. 8 – 9.

155. Горлиця Л. Казки Докії Гуменної. Український голос. 1982. № 50. С.9 – 10.

156. Горлиця Л. Таємниці – загадки землі. Українські вісті.1978. Ч. 21 – 22. С. 17 – 18.

157. Горлиця Л. Фантастика чи факт? Свобода. 1982. Ч. 109. С.

158. Граков Б.Н. Каменское городище на Днепре. Материалы и исследования по археологии СССР. 1954. № 36. 240 с.

159. Гирич І. Чи суперечить національний міф історичній правді?. Історія України. 2001. № 2 (210). С. 4 – 5.

160. Грицак Я. Іван Лисяк-Рудницький (нарис інтелектуальної біографії). Сучасність. 1994. № 11.

161. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. Київ, 1996. 360 с.

162. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Київ: Наукова думка. 1991. 650 с.

163. Гунчак Т. ОУН і нацистська Німеччина: між колабораціонізмом та резистансом. Український визвольний рух. 2007. С. 61 – 80.

164. Гуцало Є. Голодомор. Сльози божої матері. К., 1990. C. 3 – 84.

165. Д.М. «Небесний змій» Докії Гуменної. Нові дні. 1983. Ч. 398. С. 21.

166. Даниленко В.Н. Энеолит Украины. Киев: Наукова думка, 1974. 257 с.

167. Девіс Н. Історія Європи. М.: АСТ, Транзит-книга, 2005. 943 с.

168. Державін В. Казка для дорослих, але молоді – скоріше містифікація. Визвольний шлях. 1953. Ч. 4. С. 37 – 38.

169. Джеймс Джойс. Улісс. Київ: Видавництво Жупанського. 2015. 736 с.

170. Документ доби. Публіцистика Уласа Самчука 1941 – 1943 рр. Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2008. – 456.

171. Довганич Н. «Ми – всі сліпці. Бредемо у майбутнє навпомацки. Зрячі тільки в минуле»: динаміка пам’яті у романістиці Докії Гуменної. Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. 2016. Вип. 2 (36). С. 107 – 113.

172. Домонтович В. Болотяна Лукроза. Календар-альманах. Мюнхен, 1948. C. 13 – 24.

173. Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту. К: Критика, 1999. 381 с.

174. Дражевська Л. Перші кроки «недостріляних» українців у повоєнній Америці (очима свідка). Слово і час. 1991. № 10. С. 28 – 34.

175. Дюмезиля Д. Верховные Боги индоевропейцев. М.: Наука, ГРВЛ, 1986. 234 с.

176. Євтух В., Ковальчук О., Попок А., Трощинський В. Українська етнічність поза межами України. Народна творчість та етнографія. 2010. № 1. С.48 – 57.

177. Ефименко. П.П. Первобытное общество. Очерки по истории палеолитического времени. Киев: Изд-во АН УССР. 1953. 664 с.

178. Живюк А. А., Комаренко Т. О. Самчук Улас Олексійович. Енциклопедія історії України: у 10 т. К.: Наукова думка, 2012. Т. 9. С. 437.

179. Жила В. Про нову збірку оповідань. Докія Гуменна «Онуки столітнього запорожця». Український голос. 1984. Ч. 34. С. 9.

180. Жовтобрюх М.А. та інші. Куркульська контрабанда в літературі. Плуг. 1932. № 3. С. 67–72.

181. Журавський О. Між фактом і фантазією. Вільний світ. 1980. Ч. 15. С.6 – 7.

182. Забужко О. Notre Dame d`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. К.: Факт, 2007. 640 с.

183. Загребельний П. Роксолана. К.- А-ба-ба-га-ла-ма-га. 2003. 800 с.

184. Історіографічний словник. За ред. С.І. Посохова. Харків: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2004. 320 с.

185. Історія української літератури XX століття: У 2 кн. Київ: Либідь, 1998. Кн. 1. 464 с.

186. Історія української літератури: у 8 т. К.: Наук. думка, 1970. Т.6: Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917 – 1932). 516 с.

187. Історія української літератури: у 8 т. К.: Наук. думка, 1971. Т.7: Література періоду завершення будівництва соціалізму та Великої Вітчизняної війни (1933 – 1945). 402 с.

188. Іщук-Пазуняк Н. Вибрані студії з історії, лінгвістики, літературознавства і філософії. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2010. 536 с.

189. Калакура Я.С. Українська історіографія. К: Генеза, 2004. 496 с.

190. Капарулін Ю. Олександр Рябінін-Скляревський: інтелектуальна біографія історика (1878 – 1942 рр.). Херсон: Видавничий дім Гельветика, 2014. 236 с.

191. Качуровський І. Огляд книжки Докії Гуменної «Небесний змій». Українські вісті. 1985. Ч. 3. С. 4.

192. Кэмпбелл Дж. Маски бога. Созидательная мифология. Том I. Кн. 1. М.: Золотой Век, 1997. 332 с.

193. Кэмпбелл Дж. Мифический образ. М.: Изд-во АСТ, 2002. 686 с.

194. Кэмпбелл Дж. Мифы, в которых нам жить. К.: София; М.: ИД «Гелиос», 2002. 252 с.

195. Кібець Н. Докія Гуменна – Минуле пливе в прийдешнє. Український голос. 1978. Ч. 35.

196. Колесник І.І. Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. ХІХ століття. Український історичний журнал. 2008. № 1. С. 169 – 193.

197. Колесник І.І. Українська історіографія: концептуальна історія. К.:

Вид-во Фенікс, 2013. 566.

198. Коломієць О.В. Проза Докії Гуменної (проблемно-тематичні та жанрово-стильові особливості): автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.01; Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Київ, 2007. 18 с.

199. Коляструк О. Повсякденне життя інтелігенції УСРР в 1920-ті роки як об’єкт історичного дослідження. Історична пам’ть. 2015. №1. 160 – 165.

200. Комаренко Т. О. Шипович М. А. Влада і літературно-мистецька інтелігенція Радянської України: 20-ті роки ХХ ст. Київ: Інститут історії України. 1999. 63 с.

201. Кондрашевська Ю. Проблема збереження національної ідентичності української діаспори (на прикладі українців Канади в другій половині ХХ ст.). Схід. 2017. № 1. С. 64 – 69.

202. Корпусова В. Від упорядника. В. Корпусова. Петров В. Матери-родоначальницы. Антропоморфные изображения матерей-родоначальниц. Мислення родового суспільства (на підставі археологічних і етнографічних джерел). К., 2006. С. 91 – 96.

203. Копач О. Новий твір. Новий шлях.1982. Ч. 3. С. 43.

204. Костюк Г. Вибрані праці: У 5 т. Київ: Смолоскип, 2015. Т.1: Літературознавство. Критика. 974 с.

205. Костюк Г. Зустрічі і прощання. Кн. 1 / Г. Костюк. Едмонтон: КІУС, 1987. 743 с.

206. Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Кн. 2 / Г. Костюк. Едмонтон ; Торонто: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1998. 607 с.

207. Костюк Г.На перехрестях життя та історії: До 70-річчя життя і 50- річчя літературної діяльності Докії Гуменної. Сучасність. 1975. № 3. С. 52 – 71.

208. Кульчицький С. В. Голод 1932–1933 рр. в Україні як геноцид. К., 2005. 220 с.

209. Курінний П. Лист-рецензія. Гуменна Д. Велике Цабе. Нью-Йорк, 1952. С. 144 – 148.

210. Куруківська О. Щоденникові нотатки Докії Гуменної у фондах Національного музею літератури України (загальний огляд та спроби аналізу деяких аспектів). Національний музей літератури України: Пошуки, Дослідження, Перспективи. 2011. Вип. 6. С. 228 – 241.

211. Лаврусенко М. Праісторія в українській літературі: проблема кореляції наукового і художнього пізнання. Кіровоград: ПП «Центр оперативної поліграфії», 2014. 252 с.

212. Лаврусенко М. Трипільський світ в художньому осмисленні Докії Гуменної (на матеріалі повісті «Велике Цабе»). Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2004. №3. С. 192 – 204.

213. Латышев В.В.Известия древних писателей греческих и о Скифии и Кавказе. Вестник древней истории. 1947. № 1 – 4; 1948. № 1 – 4; 1949. № 1 – 4.

214. Лопушан Т. Ідея абсурдності буття в романах Докії Гуменної «Хрещатий яр» та А. Камю «Чума». Українська література в загальноосвітній школі. 2008. № 7 – 8. С. 19 – 21.

215. Любомирський С. Слідами заповіту: політ. роман-візія: в 3 т. Т.1: Поховайте – та вставайте!. Лондон: Укр. Вид. Спілка; Торонто: Гомiн України, 1985. 371 с.

216. Любомирський С. Слідами заповіту: політ. роман-візія: в 3 т. Т.2: Кайдани порвіте! Лондон: Укр. Вид. Спілка; Торонто: Гомiн України, 1985. 361 с.

217. Любомирський С. Слідами заповіту: політ. роман-візія: в 3 т. Т. 3: І вражою злою кров’ю – волю окропіте! Лондон: Укр. Вид. Спілка; Торонто: Гомiн України, 1986. 472 с.

218. Малик В. Таємний посол. К.: Дніпро. 1986. 440 с.

219. Маловичко С.И. Интеллектуальная истории. Теория и методология исторической науки: историографический словар. М., 2014. С. 135 – 137.

220. Маляр П. Минуле пливе в прийдешнє. Українські вісті. 1978. Ч. 33 – 34. С. 6 – 8.

221. Марунчак М. Історія українців Канади. Вінніпег: Українська Вільна Академія Наук, 1991. 515 с.

222. Маруняк В. Українська еміграція в Нмеччині і Австрії по другій світовій війні. Мюнхен: Академічне видавництво д-ра Петра Белея, 1985. 435 с.

223. Марценішко В. Синтез історіософського та міфологічного у творчості Докії Гуменної. Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. 2004. Вип. 58. С. 40 – 45.

224. Масненко В.В. Історична думка та націє творення в Україні (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст. Київ, Черкаси: Відлуння – Плюс, 2001. 440 с.

225. Мироненко М. До статті В. Чапленка. Вільний світ. 1980. Ч. 10. С. 6 – 9

226. Михайленко Г. Олександр Лотоцький (1879 –1939 рр.): інтелектуальна біографія історика. Херсон: Видавничий дім Гельветика, 2014. 312 с.

227. Міщенко Д. Синьоока Тивір. К.: Дніпро 1985. 411 с.

228. Мовша Т.Г. Скарб прикрас з пізньотрипільського поселення в с.Цвіклівці. Археологія. 1965. Вип. XVIII. С. 161 – 170.

229. Мушинка М. «Докія Гуменна і її «Діти...». Слово і час. 1993. № 1. С.26–35.

230. Мушинка М. П’ять разів «похоронена», а все ж таки жива. Сучасність. 1995. № 4. С. 139 – 143.

231. Нейман А.М. Биография.в истории экономической мысли и опыт интеллектуальной биографии Дж. М. Кейнса. Диалог со временем: альманах интеллектуальной истори. 2002. Вип. 8. С. 8 – 31.

232. Несіна О. «Родинний альбом» Гуменної та «Золота гілка» Фрейзера. Нові дні. 1971. Ч. 263. С. 13 –15.

233. Николюк Т. Інтертекстуальність як спосіб «інакомовлення» у повісті Докії Гуменної «Небесний змій». Слово і час. 2005. № 10. С. 22 – 30.

234. Онишкевич Л. Гуменна Докія. Енциклопедія української діаспори. Нью-Йорк. Чикаго, 2009. Кн. 1.С. 192 – 193

235. Паньківський К. Роки німецької окупації. Нью-Йорк Торонто: Життя і мисль. 1965. 242 с.

236. Пассек Т.С. Периодизация трепольских поселений. МИА. 1949. № 10.

237. Пепа В. Воскресіння Докії Гуменної. Гуменна Д. Дар Евдотеї. Іспит пам’яті. К.: Дніпро. 2004. С. 7 – 9.

238. Піскун О. Ю. Українське письменство 20 – 30-х років: феномен «людей зі страху». Вісник Черкаського університету. Серія: філологічні науки. 2005. Випуск 67. С. 36 – 45.

239. Петров. В. Лист-рецензія. Гуменна Д. Велике Цабе. Нью-Йорк, 1952. С. 149 – 155.

240. Петров В. Етногенез слов’ян. Джерела, стан розвитку і проблематика. К., 1972. 214 с.

241. Петров В.П. Основні проблеми фольклору і ідеології первіснообщинного періоду. Мислення родового суспільства (на підставі археологічних та етнографічних джерел). К.: ІМФЕ ім.М.Рильського НАН України, 2006. С. 7 – 86.

242. Петров В. Матери – родоначальницы. Антропоморфные изображения матерей – родоначальниц. Мислення родового суспільства (на підставі археологічних та етнографічних джерел). К.: ІМФЕ ім. М.Рильського НАН України, 2006. С. 97 – 149.

243. Петров В. Походження українського народу. Реґенсбурґ: Українська Студентська Громада, 1947. 77 с.

244. Петров В. Скіфи. Мова і етнос. К. : Наук. думка, 1968. 149 с.

245. Петров В. П. Скіфська релігія. Імена скіфських божеств у Геродота. Археологія. 1963. Т. 15. С. 19 – 32.

246. Петров В. Діячі української культури (1920–1940 рр.) – жертви більшовицького терору. К.: Воскресіння, 1992. 80 с.

247. Пилипенко С. В чім помилка Д. Гуменної? Плуг. 1929. № 1. С. 43 – 47.

248. Пісочинець С. Трохи про шанобу, трохи про жадобу… Нові дні. 1960. Ч. 129. С. 15 – 19.

249. Плазова Т. Діяльність наукових та освітньо-виховних осередків української діаспори у повоєнні роки. Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. 2013. Вип. 25. С. 147–152.

250. Погрібний А. Повернення Докії Гуменної. Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття: У 3 кн. К.: Дніпро, 1994. Кн. 1.С. 444 – 452.

251. Погрібний А. Поклик дужого чину: статті, портрети, силуети, наближення, публіцистика. Київ: ВЦ «Просвіта», 2009. 680 с.

252. Полонська-Василенко Н. Київ часів М.Зерова та П. Филиповича. Полонська-Василенко Н. Спогади. С. 318 – 336.

253. Попова Т.Н. Жизнеописание ученого-историка на перекрестке историографыческих традиций. Теория. Методология. Практика. Одесса: Бондаренко М. А., 2017. 456 с.

254. Приймаченко І. За корінну перебудову пролетарсько-колгоспної літератури. Молодий більшовик. 1932. № 2. С. 25 – 26.

255. Прилуцький В. Побут студентів в УСРР в 1920-х рр. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. 2006. № 15. С.85 – 107.

256. Репина Л.П. «Персональная история»: биография как средство исторического познания. Казус: индивидуальное и уникальное в истории. 1999. Вып. 2. С. 76 – 100.

257. Репина Л.П. Историческая биография и интеллектуальная история. Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. 2009.Вип. 4. С. 337 – 464.

258. Рижов С. О. Кандиба (Ольжич) – славетний український археолог. О. Ольжич. Археологія. К.: Видавництво імені Олени Теліги. 2007. С. 5 – 20.

259. Родигіна В. Докія Гуменна: шукання себе у спогадах часів еміграції. Дивослово. 2014. № 4. С. 45-51.

260. Родигіна В.Ю. Мемуаристика Докії Гуменної: інтерпретація української ідентичності в літературі та культурі : автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.01; Черкас. нац. ун-т ім. Богдана Хмельницького. Черкаси, 2010. 16 с.

261. Родигіна В. Творчість Докії Гуменної в контексті літератури української еміграції та діаспори. Вісник Запорізького осередку вивчення української діаспори. 2009. Вип. 7. С. 45 – 59.

262. Розмова з читача з автором («Чотири сонця» Д. Гуменної). Нові дні.

1971. Ч. 262. С. 19 – 20.

263. Розмова читачів з автором (Докія Гуменна «Минуле пливе в прийдешнє»). Українські вісті. 1978. Ч. 24.

264. Романчук І. Орда. К.: Український центр духовної культури, 1994. 111 с.

265. Романенчук Б. Азбуковник: Енциклопедія української літератури. Філядельфія, 1973. Т. 2. 536 с.

266. Романенчук Б. Докія Гуменна. Скарга майбутньому. Київ. 1964. № 5. С. 166.

267. Романенчук Б. Докія Гуменна. Хрещатий Яр. Київ. 1958. № 3. С. 139 – 140.

268. Романенчук Б. З мандрівки по книгарських полицях. Київ. 1958. № 3. С. 40 – 48

269. Рудик С.Я. Переселення українських біженців і переміщених осіб до США та Канади після Другої світової війни: причини, особливості, наслідки (1945 – 1953 рр.): автореф. дис.. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 „Всесвітня історія ". К., 2003. 20 с.

270. Руденко М. Хрест. К.: Смолоскип, 1996. 60 с.

271. Рудинський М.Я. Кам'яна Могила, К., 1961.

272. Рыклин Г. Проказы тети Хиври. Известия. 1929. № 3. С. 37.

273. Рябченко О. Студенти радянської України 1920–1930-х років: практики повсякденності та конфлікти ідентифікації. Харків: ХНАМГ, 2012. 456 с.

274. Садівська Т. Твори Докії Гуменної в контексті “наукової белетристики”. Слово і час. 2004. №3. С. 70 – 76.

275. Салата О. О. Формування німецького інформаційного простору в Рейхскомісаріаті України та в зоні військової адміністрації (червень 1941 – 1944рр.). Донецьк : Норд Прес, 2010. 361 с.

276. Самчук У. Марія. Київ: Смолоскип, 2014. 224 с.

277. Самчук У. Плянета Ді-Пі. Нотатки й листи. Вінніпег, 1979. 355 с.

278. Самчук У. Ост: роман у 3 томах: Т 1. Морозів хутір. Реґенсбурґ: видання Михайла Борецького, 1948. 584 с.

279. Самчук У. Ост: роман у 3 томах: Т.2. Темнота. Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук, 1957. 495 с.

280. Самчук У. Ост: роман у 3 томах: Т.2. Втеча від себе. Вінніпег: видання Товариство Волинь, 1982. 429 с.

281. Саранча Г. Докія Гуменна: проблема становлення та початок літературної творчості письменниці. Наукові записки. Серія: Літературознавство. Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка. Тернопіль, 2013. Вип. 37. С. 137 – 150.

282. Сачко Д. В. Докія Гуменна: життя радянської студентки 1920-х рр. (за матеріалами художніх творів та спогадів письменниці). Scriptorium Nostrum. 2014. № 1. С. 87 – 197.

283. Сачко Д. В. Докія Гуменна – співзасновниця Організації українських письменників «Слово». Scriptorium nostrum. 2018. № 1. С. 122 – 131.

284. Сачко Д. В. Ідея об’єднаної Європи у поглядах Докії Гуменної. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія «Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки». Харків. 2017. Вип. 25. С. 120 – 125.

285. Сачко Д. В. «Листи із Степової України» Докії Гуменної. Scriptorium nostrum. 2015. № 3. С. 259 – 265.

286. Сачко Д.В. Скіфська проблематика у творчості Докії Гуменної. Scriptorium Nostrum. 2017. № 1 (7). С. 38 – 49.

287. Сачко Д.В. Участь Докії Гуменної у трипільській експедиції Державної академії історії матеріальної культури на поселенні Коломийщина І. Scriptorium Nostrum. 2017. № 2 (8). С. 295 – 302.

288. Сачко Д. В. Формування особистості та історичних зацікавлень Докії Гуменної. Scriptorium Nostrum. 2016. № 1 (4). С. 59 – 67.

289. Сварог В. Життя і смерть Петра Поліщука (Докія Гуменна «Серед хмаросягів»). Нові дні. 1962. Ч.153. С. 13 – 15.

290. Сварог В. Книга, що будить думки (Докія Гуменна: Вічні вогні Альберти. Едмонтон. 1959 р.). Нові дні. 1959. Ч. 112. С. 19 – 21.

291. Скляреко С. Володимир. К. Дніпро. 1987. 547с.

292. Скорина Л. Література та літературознавство української діаспори. Черкаси Брама-Україна, 2005. 384 с.

293. Слово читача про книжку Докії Гуменної «Минуле пливе в прийдешнє». Промінь. 1979. Лютий. С.13.

294. Смолич І. Докія Гуменна. «Минуле пливе в прийдешнє». Розповідь про минуле. Видання Української Вільної Академії Наук у США, Нью-Йорк, 1978. Стор 384 з ілюстраціями в тексті. Народна воля. 1978. Ч. 35. С. 5 – 6.

295. Смолій І. Серед нової тематики. Свобода. 1962. Ч. 181. С. 2.

296. Соколишин О. Докія Гуменна. Минуле пливе в прийдешнє. Розповідь про минуле. Видання УВАН. Серія: із нашого минулого, Нью-Йорк, 1978. Стор. 384. Українська книга. 1978. Ч. 4. С. 115.

297. Сорока П. Докія Гуменна. Літературний портрет. Тернопіль: Арій, 2003. 495 с.

298. Стебун І. За радянську літературну класику. Літературна критика. 1940. Ч. 8 – 9.

299. Степаненко М. Перечитуючи роман Докії Гуменної «Діти Чумацького Шляху». Америка. 1983. Ч. 136. С.

300. Стех Я. Століття Докії Гуменної [Електронний ресурс]. Українознавство: електронне наукове фахове видання. 2004. № 2 (11). С. 147–148. – Режим доступу: http://www.ualogos.kiev.ua/text.html?id=1... number=50&category=2&skip=20.

301. Сухіно-Хоменко В. Думки з приводу... Із степових нотаток. Критика. 1931. № 3. С. 87 – 109.

302. Тарнавський О. Літературний шлях Докії Гуменної. Відоме й позавідоме. К.: Час, 1999. С. 30 – 35.

303. Тарнавський О. Шостий з’їзд українських письменників в еміграції. Слово: збірник українських письменників. 1983. № 10. С. 440 – 453.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

УДК 930 (477):929Гуменна(043.3)

САЧКО ДАР’Я ВІКТОРІВНА

ДИСЕРТАЦІЯ

ДОКІЯ ГУМЕННА: ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА БІОГРАФІЯ

спеціальність 07.00.06 – історiографiя, джерелознавство та спецiальнi iсторичнi дисципліни

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають покликання на відповідне джерело

Д. В. Сачко

Науковий керівник –

Андрєєв Віталій Миколайович,

доктор історичних наук, професор,

професор кафедри історії

України Київського університету

імені Бориса Грінченка

Херсон – 2018

Восток или Запад? Азія, или Европа?

Откуда возсіяет свѣт, кто укажет истинный путъ человѣческой цивилизаціи и выведет истомленные народы из пустыни культурнаго варварства, человѣконенавистничества и войн в страну обѣтованную-вселенской гармоніи?

Наши славянофилы были глубоко убѣждены, что для измученнаго человѣства свѣт придет с востока, и что в роли путеводной звѣзды должно выступить славянство. Запад они не представляли иначе, как "прогнившим". По их мнѣнію, Европа погрязла в мѣщанствѣ, в мелком торгашествѣ, меркантилизмѣ.

"Правда" осталась только на славянском Востокѣ, в частности, у русскаго народа.

-----

Ex oriente lux...

На Востокѣ взошла красная заѣзда коммунизма.

Устроив на коммунистическій лад Россію, большевики взялись за буржуазный Запад. Но дѣло плохо подвигается вперед. Старый Запад проявил полную бездарность в роли ученика Востока. Исторія большевизма, в нѣкотором отношеніи, является исторіей крушенія их надежд на міровую революцію,

Баварія, Венгрія... все это могилы не сбывшихся коммунистических надежд.

Но Запад не только не преклонился пред звѣздою на Востокѣ, но и занял по отношенію к нему явно враждебную позицію.

Все уже сжимается кольцо вокруг совѣтской Россіи. Все неотступнѣй встает роковой вопрос, что дѣлать дальше, послѣ неизбѣжнаго паденія "красной" Москвы, куда перевести центр куммунистической борьбы?

Не так давно состоялось чрезвычайное собраніе совнаркома, посвященное этому вопросу. Послѣ тщательнаго обсужденія вопроса, собраніе постановило всѣми возможными силами и средствами пробиваться на Восток, в Сибирь, и там утвердить россійскую федеративную соціалистическую республику.

Это постановленіе принято по тѣм соображеніям что Сибирь болѣе подготовлена для воспріятія новаго коммунистическаго строя, чѣм "мелкобуржуазная" Европейская Россія, "гдѣ русская революція уже задыхается в атмосферѣ вражды и индиферентизма". Главное-же Сибирь непосредственно соприкасается о необъятным Востоком; на который коммунистическая Россія может положиться больше, чѣм на "прогнившую и запутавшуюся в противорѣчіях Европу", которая не оправдала надежд.

Мысль о том, что именно на Востокѣ возсіяет свѣт новаго ученія, не нова для большевистской идеалогіи. Еще в концѣ прошлаго года в "Московском совѣтском издательствѣ" вышла брошюра К. Трояновскаго, в которой старое славянофильство нашло свое новое своеобразное воплощеніе.

Брошюра называется "Восток при свѣтѣ революціи. Попытка построенія новой политической программы для туземцев стран Востока -- Индіи, Персіи и Китая". В этой брошюрѣ автор высказывает слѣдующія мысли.

Констатировав тяжелое положеніе совѣтской Россіи, оказавшейся изолированной и взявшей на себя всю тяжесть неравной борьбы "с прогнившим насквозь", но еще упорным міровым капитализмом и прежде всего с имперіализмом Запада, автор обращает свои взоры на Восток, в поисках того "надежнаго міра, на который миролюбивая (!) и соціалистическая Россія скорѣе может положиться, нежели на Европу". Не отрицая того, что и в Европѣ есть "годный" матеріал -- часть интернаціоналистически настроеннаго пролетаріата, автор пишет: "наша интернаціональная оріентація должна как можно быстрѣе распространиться и на огромный многомилліонный, національно освободательный (?) и аграрно соціалистическій Восток. "Россія одним своим взором как бы обращена на Запад, другим -- на Восток и, таким образом, олицетворяет собою борьбу с міровым имперіализмом на два фронта. Миролюбивая вовнѣ и революціонная внутри, Совѣтская Россія должна поэтому стать авангардом не только западное европейской, но и азіатской революціи. Расположенная между двумя огромными мірами -- между Европой и Азіей -- она может и должна стать не только идейным, но и организованный центром революціи...

Что касается спеціально Востока, то, как предлагает автор, коммунисты должны поднять "священную войну -- возстаніе всего порабощеннаго, но пробудившагося уже к новой жизни молодого Востока против порабощеннаго, гнилого и подлаго в имперіалистической своей части, Запада".

При чем, К. Трояновскій думает, что Востоку "несмотря на прочную свою культурную и техническую отсталость, удастся перешагнуть через голову собственных феодалов и капиталистов, не имѣющих никаких обезпеченных шансов на развитіе из до капиталистическаго строя в царство соціализма, минуя мучительную стадію капитализма".

Первой попыткой осуществить этот проект является основаніе в Москвѣ 31-го октября прошлаго года "Союза освобожденія Востока".

Такой грандіозный проект коммунистических нео славянофилов-восточников.

Большевики, будучи изгнаны из Европейской Россіи, уходят в Сибирь, учреждают там центр коммунистическаго Востока и начинают освобожденіе Китая, Персіи, Индіи. "Несмотря на культурную отсталость, эти огромные, человѣческіе резервуары" пропитываются коммунизмом, объединяются, вооружаются, и вот "миролюбивый, коммунистическій Восток" двигается на "прогнившій" Запад.

С Востока свѣт!

Сотни милліонов проникнутых вѣрой новообращенныъ поднимаются на "гнилой западный мир под руководством геніальнаго вождя мірового коммунизма, Ленина, под знаменіем Красной Звѣзды.

Ужасный час послѣдней борьбы "стараго міра" с новым.

Коммунисты вѣрят в мессіанскую роль Россіи, "стоящей между Европой и Азіей". Славянофилы, вѣрили, что от патріархальнаго, "исконнаго" порядка можно перейти к справедливому порядку устроенія общества. К. Трояновскій вѣрит, что архаическому Востоку, несмотря на его отсталость, удастся сразу перепрыгнуть к коммунизму, минуя стадіи капиталистическаго развитія.

Пусть все это неосуществимо с точки зрѣнія разума, развѣ вѣра считается с этим? Credo, quia absurdum. И даже "чѣм абсурднѣе, тѣм больше вѣрю". К. Трояновскій такой же мечтатель, как и Конст. Аксаков.

Но... Трояновскіе и др. воплощают свои фантазіи пушками и пулеметами, они пишут кровью, а не чернилами, не на бумагѣ, а на человѣческой кожѣ.

Страшен сон, да милостив Бог.

А. Бѣляев.

"Ялтинскій голос", No 551, 01.09.1919, с. 1

http://az.lib.ru/b/beljaew_a_r/text_1919_...

Із 90-х років ХХ ст. у фондах музею зберігається архів Докії Гуменної, матеріали якого частково були передані близьким її родичем Безносюком Є., а також Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей. Детально описала ці надходження головний зберігач музею Грабова Н.С. у своїй статті „Минуле пливе в прийдешнє…” (архів Докії Гуменної у фондовій колекції Національного музею літератури України)[1].

Серед унікальних експонатів, а це рукописи творів, щоденник у 4-х зошитах передвоєнного періоду, блокноти з фольклорним матеріалом, меморіальні речі, першовидання художніх та публіцистичних творів тощо, привернув увагу один машинопис (інв. № Р-2621) – авторська саморобна книжка в м’якій обкладинці. На ній від руки написано: Докія Гуменна. «Маленький Всесвіт і безмежне Я». Повість, 1968. У лівому куті обкладинки напис: «7а редакція», «2ий прим.», «Із заувагами Г. Журби». Текст містить авторські правки та зауваження Г. Журби[2].

Перше знайомство з цим твором поставило перед автором статті ряд запитань, а саме: як виник задум твору?, чи випадковий він (з чим він пов’язаний)?, чи випадковий вибір шляхів реалізації основної ідеї?, яку мету переслідувала письменниця, пишучи цю повість?, чому так боляче реагувала на критичні закиди щодо неї? Єдиним інформаційним джерелом, крім тексту повісті, звичайно, став щоденник Докії Гуменної (близько 2000 сторінок), який зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури НАНУ. В останні роки життя письменниця впорядкувала свої записи, набравши їх на друкарській машинці. У силу складних життєвих обставин, про які будемо говорити далі, щоденник став єдиним свідком її цілої „…гам[и] різних емоцій, емоціодумок, дивних психічних станів, що з’явились і пролетіли”. Для дослідників її щоденника стає зрозуміло — це те, „… з чого зіткана людська душа…”[3].

Цікаво було читати щоденникові записи з січня 1953 по січень 1969 років, тобто період виникнення задуму та написання повісті – початок і кінець роботи – „1953 – сьогодні 8 травня 1968 р.”. Впродовж 15 років творила повість «Маленький Всесвіт і безмежне Я» («МВБЯ») – чи не єдиний твір у творчому спадку Д.Гуменної, який вона так довго писала, і чи не єдиний твір, який так і не довірила світові. Чому? Отже, зробимо спробу дати відповідь на це та інші запитання.

IMG_7353

Докія Гуменна – археолог, історик, психолог – в український літературі посіла місце самобутнього письменника. Підводячи підсумки свого творчого шляху, в листі до приятельки писала: «…Мала б ще бути повість про події на нашій землі в сьомому-четвертому тисячолітті до нас, коли закладалися основи того, що ми маємо тепер. Дійсно! Нащо нам забиратися в шумерську і єгипетську давнину, коли лежить облогом велика і багата подіями наша доісторія… Цей велетенський процес стоїть перед очима кадрами, а я стою перед ним із спокусами шукати літературного оформлення. Перед вершиною, не на вершині…» (виділене мною) (4, С.138-139). Так скромно, без хизування поцінувала свою літературну працю велика трудівниця, яка все своє життя прагнула досягти досконалости як у творчості, так і в роботі над своїм духом. Відомий науковець, письменник Петро Сорока у своїй статті „Світлий дар Евдотеї”, присвяченій 100-літньому ювілею Докії Гуменної, писав: «Протягом усього творчого життя вона залишилася ідеалісткою, світлоносною натурою, одержимою невситимою працею та гарячою любов’ю до літератури і людей» (виділено мною) (4, С.134). Та ще до правди, додамо. Вона дивилася на світ широко розкритими очима та серцем і те що бачила й відчувала знаходило відображення як у її публіцистичних творах, так і в белетристиці. Тому „доля [її] не уласкавила”. Нагінки, яких зазнала молода письменниця ще у 20-30-х роках, спонукали її до вимушеної еміграції. Разом із відступом нацистських військ із території України Докія Гуменна пішла на Захід, а по закінченню Другої світової війни із таборів для переміщених осіб у Зальцбурзі 1950-ого року опинилася в Нью-Йорку.

Гуменна_Турка 1944

Хоча письменниця ніколи не цуралася товариства, була активною учасницею літературної діяльності МУРу, а в США стояла біля витоків об’єднання українських письменників (ОУП) „Слово”, вболівала за однойменне видавництво, все ж у силу різних причин відчувала свою окремішність. „І знов одного приятеля-друга маю, цього зошита… Не маю з ким спілкуватися, навіть порадитися” – читаємо запис від 28.07.1961. Її щоденник містить не лише події, факти, імена людей, в оточенні яких перебувала, міркування щодо прочитаних книг, – у більшій мірі – це огром внутрішнього світу Особистості: глибокий самопсихоаналіз, становлення та розвиток світобачення авторки – одним словом, потужно-постійна праця людини над самовдосконаленням. І «це не для самолюбування або від самозакоханності. Ці одкровення», на думку Вадима Пепи (відомого журналіста, письменника), „ – це сповідь без будь-якого наперед визначеного заміру, без якогось хитрого прихованого умислу. Назвав би це, якщо не помилюся, а наближуся до істини, природним самовираженням…” (3, С.132).

Гуменна_Київ 1935

Але не лише для спілкування із собою слугує щоденник – це прихисток для душі легкоранимої. Навіть на еміграції, „у вільному світі” Докії Гуменній – авторці на той час відомих повісті „Мана” (1952), роману-епопеї у 3-х томах 4 книгах „Діти Чумацького Шляху”, інших творів – бракує відгуків, сторонніх думок, конструктивних рецензій, дружньої розмови з близькою по духу людиною. З гіркотою згадує в щоденнику про урочисту академію на честь її 60-ліття, організовану ОУП „Слово”, коли не продалася жодна книга ювілярки. Тому до лицемірства та лицемірних „друзів” була нетерпима. Та й коло справжніх друзів, приятелів було невеликим. Часто розчаровувалася в дружніх стосунках із, здавалося б, давно знайомими людьми. Про це – багато сторінок у щоденнику. „…Боротьба за стверджування хоч у собі себе” (виділене мною) – написала Докія Гуменна 16 лютого 1953 р. І в цьому найголовнішу роль відігравало спілкування із собою, яке вона методично, впродовж багатьох років записувала в багаточисельних зошитах.

Із її щоденника можна судити, що велику, якщо не основну, роль у духовному розвитку письменниці відігравали книги, тому не дивно, що багато читала, у тому числі, й езотеричну, духовну літературу, звідки черпала світову мудрість, прагнучи постійного удосконалення духу, відшукуючи (підсвідомо?) „однодумців”. Шукала життєдайних джерел, які б відповідали їй духовним запитам, пошукам, пориванням, шукала, щоб знайти відповіді. Тому не є дивним, що Докія Гуменна продовжувала, правда, в меншій мірі, ніж це робила в щоденнику довоєнного періоду свого життя, конспектувати та аналізувати прочитане. Наприклад, у своїх зошитах цього періоду залишила думки щодо праці Алдоуса Гекслі «Рай і пекло»[4]. Їй близька його теорія про «інший світ у нашому мозку», який «ми не знаємо, але можемо виявити різними засобами», коли «виключаємо» свідомість, то «виступає саме оцей світ, незнаний. Може бути рай, а може бути пекло» [С. 1657]. Вона мріє «нештучно» відключати свідомість, «чи є таке вміння, чи є такі люди?» – ось ті риторичні запитання, на які намагається все-таки знаходити відповіді. Більше того, вона практикує «відключення свідомости», оскільки, на її погляд, «дуже важлива річ» – «дослідження підсвідомости (на собі)». У цій же книзі цікавою для Докії Гуменної була тема «душевної туги», яка може ввести як «…в шизофренію, а може, й навпаки до раювання». І вона приводить приклади своїх відчувань: «А це ж і в мені часто: депресія, не знаю, як вийти – перетворюється на творчу радість» (пригадуємо, як в «Дарі Евдотеї» від «співу й голодності» впадала авторка в стан ейфорії), «… надзвичайн[у] емоційність. Вона [емоційність — моє] все обарвлювала, тому я й пам’ятаю давні сцени, бо вони – «в олії» емоції. Ця емоційність – моїх незрозумілих жалів за чимось, моєї вразливости, моєї легкої роздратованої здібности. Вона так багато давала мені (і дає), – а як його описати? Сп’яніння?» (слово найближче, але надокучило)… щастя? (не підходить)… радість?… – Але депресія – теж емоція, а то зовсім не радість. Ну, щось пахуче, амброзійне, незалежно від подій дня, багатство душі чи як?

Чи це зв’язано з фізіологією, нервами? Я уявляю собі, як дуже велику загостреність кінчиків нервових волокон…» (24.06.1968).

Із щоденника від 30.05.1953: «Глибоке враження! Радість! Згублене знайшлося. Стаття Онацького[5] про реінкарнацію душі. Я заблудила на цю планету, у цю епоху, у цей світ. Не мій він. [Томлюся] і нидію, мучуся. Так безнадійно, що кінчаюся разом із кінцем своєї фізичної посудини. І от – не кінчаюся! Жила, буду існувати і може у моїй відповідній атмосфері. Ці муки непотрібного і безжально-нудного існування тільки тимчасовість. Це ж дає сили зносити себе і оцю скороминущість».

Вірила Докія Гуменна в те, що існує телепатичний зв’язок «між істотами інших плянет і земними», тому що «вона сама теж має цей зв’язок, але не може зрозуміти, з ким». І врешті-решт, «якби навіть це моя фантазія, я хочу в це вірити, з цим легше жити. Можливо жити» – записала у щоденнику 15 червня 1968 року. А книга Ернсте Вуда «Великі системи йоги», про яку згадує авторка щоденника, теж містить «…думки, що я впізнаю, як свої, а інші ж – докінчують [мої] невияснені думки і ведуть» (08.02.1969) – «вживаючи думку, думка росте». Саме на основі читання книги Вуда запише Докія Гуменна свою думку: «Голод за чимось кращим, що спричиняє пробудження в собі глибшого знання і… цінно ще тим, що це є і засіб справжньої самоосвіти (виховання), корисної для кожного». Приваблювали в неї глибоку зацікавленість індуська філософія своїм зокрема законом карми, а Біблія – про жертовність Ісуса Христа, про пошуки Мойсея.

Ми детально зупинилися на записах у щоденнику Докії Гуменної зазначеного періоду невипадково, оскільки вони тісно пов’язані з виникненням та реалізацією задуму повісті, в якій авторка синтезувала всі свої духовні спонуки, своє світобачення з духовними теоріями та практиками, яке виробило людство: християнську ідею про безсмертя душі, індуїстський та буддистський закон карми, ідея реінкарнації, ідеями інтегральної йоги тощо. Поєднала їх із світовими міфологіями, які вона скрупульозно досліджувала, етнографічними та етнопсихологічними знаннями.

«Ще про перевтілення вічної душі. І мою заблудженість у цій плянеті. Як так, – тоді легко з «обов’язками». Вони перестають бути обов’язковими, а стають зайвим тягарем, який можна зігнорувати… Це ж до моєї теми: про душу. Її сюжет»(виділене мною) – читаємо записане 30.05.1953. І вже у липні цього ж року (10.VII.1953) Докія Гуменна написала план майбутньої книги про Неприкаяну душу, по суті свою неприкаяну душу, яка прагла спокою.

Розглянемо основний зміст повісті-гротеску «МВБЯ».

Твір складається із 6 частин та епілогу. Архетип дороги – улюблений творчий прийом авторки – є основним і в цьому тексті: він визначає напрямок, а назва кожної частини — поступовий/поступальний розвитку сюжету. Між першою – «Неприкаяна шукає свого Раю» – та останньою – «Неприкаяна знайшла свій Рай» – розміщено наступні: «Неприкаяна у Майбутньому», «Неприкаяна у Минулому», «Неприкаяна у Макрокосмі», «Неприкаяна у Мікрокосмі». Таким чином визначений і головний герой повісті – Неприкаяна [душа]. Вона втомилася жити на світі, де панує несправедливість, де сповідується насильство та хижацтво. Вона звинувачує Всевишнього в неправильності світобудови, безцільності її [душі] існування і тому вимагає від Бога позбавити її безсмертя. Неприкаяній вказано на неможливість «завертання у небуття», оскільки «… маєш виконати місію!». Місія виступає не карою для душі, а наукою. Тому «Всюдисущий, Всемогутній і Всеблагий» «всепрощающе» сказав: «Ти неприкаяна? І неприкаяні потрібні…У тебе є все, за чим тужиш. Ти – насіння, що в ньому є вже майбутнє дерево» [1, С.9]. І тоді душа «така досі нещасна, в цю мить відчула безмежне блаженство, як хвилина кохання. Тільки була ця мить не минуща хвилина, а вічна мить, без рахуби часу. За цю вічну мить я пережила таку стрімголовно-п’янку радість, якої вистачило б на Всесвіт, на віки» [1, С.10]. Душа «розпливалася у всьому світі, як у в с ь о м у стала я. І от нема мене, ні моєї неприкаяности, ні потреби, ні примусу, ні змоги б у т и. Зате, яке безмежне щастя – перебувати завжди, всюди, повно! Ось він, мій Рай!» (там же).

Та відчуття повного щастя тривало лише мить. Бог «вволив» благання Неприкаяної, відправивши її в Майбутнє, в Світ, де все – «одробина» Сонця, де сонячна енергія – основа життя цього Світу, творець «штучного матеріального». У цьому майбутньому з’являється у Неприкаяної співбесідник Пірруару (цікаво, якого походження це ім’я?), з яким вона веде розмови у т.ч. зі сфери «духової»: про щирість, про вразливість душі… Життя у цьому Світі прекрасне. Можна жити в гурті, або самотою, в «хатці-одежі-літальнику», або в «старомодних домах». Працею ніхто не обтяжений, віддаючи дві години часу на добу, мріям-бажанням немає кінця-краю. Скільки хочеш, стільки читаєш… Зустріла в цьому Світі-Планеті Неприкаяна і кохання. ЇЇ обранець – той же Пірруару. «Це ж та особистість, що її усе життя шукаю. Хотіла зустріти, тільки досі не бачила. Такий гострий інтелект і одночасно така чуйна інтуїція. А така делікатна емоційність» – ось що привабило Неприкаяну. Вона відверта до безкраю з ним, і це вводить її у «стан повноти й щирости – ось раювання… Вперше за всі часи» [1, С.23]. Але недовгим було відчуття ейфорії: Пірруара покохав іншу. Це спричинило «клекіт муки»: «Не хочу жити! Хочу стати каменем. Отим звичайним каменем, що нічого не бачить, не відчуває. Бо тут серед оголених з листя чести дерев свище вітер чужини. А я хотіла рідної атмосфери, щоб набрати сили до нової віхоли, що є життя» (1, С. 37). Крім мук зрадженої, не покидає Неприкаяну давновідчуване: «За чимось жаль… Це так мені з найдавнішого дитинства. Прокидаюся з тим ниттям у душі, що завжди виступає, як не діє свідомість» [1, С.15]. І ще одне настирне «почуття чужості на цій планеті. Це справжнє Я дивується: що воно тут робить? Зовсім безцільно існує, бо все, що ця «я» матеріальна робить – чуже справжньому невидимому Я. І наче ще не розвіялося відчуття, що я вертаюся з якогось повного м о г о життя у стиснену безповітряну нестерпну консервацію І оце все, що роблю, – умиваюсь, чепурю себе, їм, – не я. Це – щось інше» [1, С. 25].

Від розпуки Неприкаяна піднялася високо-високо, викинулася «у безмежні простори Всесвіту», і Бог зробив її «каменем-метеоритом».

Камінь-метеорит упав на Венеру. Віднайшла його «венерянка», взяла в руки «сірий камінчик», і відразу відчула, що душа його ввійшла в неї, і вродився хлопчик – «нащось так хоче Бог». Життя «солодкого хорошуна [в очах жіноцтва]» проходить у танцях, співах та грі на флейті, в заграваннях до дівчат тощо. Цьому навчали його вчителі-знахарі.

Існували в цьому примітивному суспільстві щорічні великі учти, які закінчувалися жертвоприношенням. Їли спочатку м’ясо Дракона (в дійсності, динозавра), яке запікалося, поки відбувалося дійство «висвячення молоді у дорослі». Після цього «приходи[ла] черга й на людську жертву». Кожна дівчина давала своєму милому чашу з «веселящим напоєм», але ніхто із них не знав, що в чарі. Тільки ті, хто готував це «зело», знають, хто стане «Царем-Жертвою». Потім натовп накидається на веселого й безтямного «царя-жертву» і роздирає його на шматки – «бо кожному належиться хоч маленька часточка святої крови й м’яса» (1, С. 42). Цьогоріч став «царем-жертвою» «солодкий хорошун» (тобто Неприкаяна). Дівчина, ним зневажена, дала йому отруту таку, що «Красень Цар-Жертва і все венерянське плем’я» загинули, отруївшись, («розхапавши по шматочку свою жертву!»). «Потім кудись подівся я. Що далі – не знаю, не знаю!» (1, С. 43).

Наступним чином душа Неприкаяної вселилася в «Нашу Величність Вірус – «еліту Всесвіту». Найбільший ворог вірусу – лікарі. Вони ж бо не лише вбивають мікроби, а й шкіру деруть із пацієнтів, вкорочуючи їм віку.

Вирішили «вірусо-мікроби й антивіруси-антимікроби» зібратися на міжпланетну конференцію для вироблення тактики боротьби проти лікарів – «земних людей». Багато говорено на цій конференції, зокрема Вірус Мікробич так захопився своєю промовою, що вигукнув у нестямі на весь астероїд: «Крім мене, Бога нєт! Релігія це вияв страху малого землянина перед грізними силами природи та неспроможність опанувати стихію. А я, Ми, Наша Величність вірус Мікробович, уже опанував усе й підкорив природу своїм цілям. Релігія вже непотрібна! Бога нєт! Я, наша Величність Вірус, розкошую на мойому пасовиську-плянеті, що зветься людиною…» (1, С.49). Пристрасна промова зненацька вривається на півслові – промовець упав. Все. Серцевий напад.

Після такого «тріюмфу й самозадоволеного самолюбування» вірус самознищився, і – «стала я душею Макрокосму». Перше відчуття – «Радість у космічному масштабі». «На Землі була чужість, море-моренне було її навколо. Я від неї рятувалась в «рідність» безлюддя», у гучання мовчазної тиші. Так хотіла я радості-тепла – і не знайшла ні на Землі, ані на Венері, ані в інших місцях, куди гонили мене доля Неприкаяности» (1, С. 51). Здається, насамкінець, Неприкаяна стала Прикаяною, але ні, катаклізми, викликані силами Природи, як: повені, виверження вулкану, урагани; спровоковані діяльністю Людини; як: війни, «штучний голод і терор народовбивства» – все кололо, шпигало, ломило Неприкаяну. Вона знову в Майстерні Шістьох Днів, але Всевишній не пустив її на поріг: «Ох, ти ж ледаче насіння! Ніяк не проростеш!..В тобі ж дерево!… Бачу, ти ще не готова бути душею Всесвіту» (виділено мною). (1, С. 59).

Врешті Бог дає останній шанс нашій героїні – відправляє її в країну, де все «збудоване з дорогоцінного каміння, оці смарагдові й аметистові дороги та хідники…». Скрізь світло, усміхнені обличчя, спокій – повне сприйняття одне одного (стать тут не важлива, по суті, тут її нема). Неприкаяній так добре на цій планеті (одному із сателітів Юпітера), що «спокій і блаженство не сходять із душі» (1, С.59). «Яке щастя! Тут нема закону, що так гнітив мене на Землі, Венері і ще, де була. Отого неморального закону, що одна істота має пожирати другу, як хоче жити. Нема хижака, нема жертви. Нема так, що від одного відбирається життя, аби друге могло жити. Яке щастя! Вже не мушу їсти, щоб існувати. Все, що потрібно мені, я дістаю просто з повітря, лише дихаю. А що тіло моє вбирає безпосередньо з повітря все, що йому потрібно, то й нема потреби в насильстві, визиску праці іншого, розкоші поруч із злиднями. То це, мабуть, і є той Рай, що ось уже відколи шукаю я?» (1, С. 54) Музика звучить в унісон настрою, одяг красивий і зручний. Його легко змінити – думкою?, вібраціями? Справжній рай на одній із планет-сателітів Юпітера. Населення – «подібні на херувимів і серафимів» – доброзичливі, веселі.

Неприкаяна відвідує «клюби» різні, зокрема Асоціацію Спізнавальників (постійний потяг душі до знань!), де «вправляється в мистецтві бачити майбутнє». Здається, що ще треба душі! Але «…ідея самовдосконалення найголовніша на цій планеті. Це її прапор» (1, С.62), тому, щоб досягнути найвищих сфер, необхідно проходити ще вищі щаблі самовдосконалення. Але як це робити? «У них [у юпітерян] це якось в’яжеться. Ідея самовдосконалення – з прагненням у вищі сфери, а це прагнення – з ідеєю саможертви» (1, С.63).

І ось на якомусь етапі Неприкаяна раптом зрозуміла та відчула незбориму потребу саможертви як перехід у НЕ БУТИ, у нематерію тобто, те, про що завжди мріяла. Трапилася катастрофа і «…блаженство. Нічого не лишилося з мене, з моєї машини, ніякого сліду, все перейшло в стан нематерії. (олівцем дописала) АЛЕ Я Є. Не в маленькім Всесвіті, а в безмежній Нематерії» (1, С.66).

В епілозі повісті читач довідується про те, що всі події, всі пригоди, які траплялися з Неприкаяною, тривали всього одну хвилину.

Наскільки вдалося Докії Гуменній зреалізувати задумане, питання зовсім не риторичне. Хоча вона й образилася на Галину Журбу, в якій вбачала спочатку споріднену душу, за різко негативну оцінку твору, але все ж таки сумнів щодо художньо повного розкриття основної ідеї – ідеї самовдосконалення людини – закрався в її душу. «Ну, ще може треба обробити так два рази, щоб Журбини закиди не мали сили. Може в мене там невиразно, що справа в моральному аспекті…» – записує 24.06.1968.

Під цією ж датою Гуменна коментує лист Галини Журби: «…лайка на «Маленький Всесвіт і безмежне Я». Нічого вона не зрозуміла! Їй недоступне це, над чим завжди думаю я. Те, для чого я писала – проблеми моралі, – вона не помітила, не сприйняла. Перший розділ, суперечки з Богом, – нудний і нецікавий…І так не ввійшло в її свідомість, що всі епізоди – ланки одної цілости, що проблема пожирання «щоб жити» розглядається з багатьох позицій… З тоншої, психологічної. З примітивнішої, мотиви [красеня]: ще вульгарніше. Світ, де нема цього закону: «Жру, щоб жити». На цьому не спиняється удосконалення.

Головна тема – удосконалення. Журба не побачила» (С. 1660)]. Показовим є запис 30 грудня 1968 року: «…відпала вже й Журба. Я не маю до нею жалю, але й увірвалося щось, нема вже теплоти. Вона не оцінила МВБЯ, а висміяла та навіть не дочитала. То про що говорити з Журбою, яка моє дороге, півжиття думане, (виділене мною) їй чуже? ».

IMG_7354IMG_7355

Правки тексту Галини Журби

Про те, що цей твір – автобіографічний, не викликає сумнівів. Але найголовніше, чим він відрізняється від усіх її творів саме з боку біографізму, це те, що «автобіографія» ця – лише «духова». Неважливо, які події, образи, колізії, як вони описані, важливіше – «світовідчуття душі», «емоція душі», тобто психічний стан душі, яка через страждання очищується до стану «не бути», до стану «нематерії», до повного розчинення свідомості в безмежжі простору й часу. Про такий стан мріяла Докія Гуменна, перебуваючи тут, на Землі. Підтвердженням цього є її щоденник, а «Маленький Всесвіт і безмежне Я» – це спроба його художнього вираження в гротескній та фантастичній формах.

Коли в 1992 році Докія Гуменна передруковувала свої рукописні зошити, вона залишила «увагу» до записів, датованих 1953-м роком: «Десь у мене є недруковане «МВіБЯ», нікуди не пропонувала. При тому рукописі є лист Г. Журби, яка не зрозуміла ідеї твору». Оскільки зміст листа нам невідомий, але свої «закиди» письменниця Г.Журба залишила між рядками повісті. Вони відображають її настрій, оцінку на кшталт «Бред больной голови», «…Тікайте з цього примітивізму, вульгарщини, точок над «і» – лопатою нагорнуте в людини суть особисте, суб’єктивне і нецікаве. Слово чести. Тема достойна ширшого, глибшого, людського, а не дівацького-паробоцького» (1, с.38) І як висновок у рецензента звучить фраза «Просто мені шкода Докії Гуменної письменниці».

Вартий уваги ще один запис у щоденнику від 20.IV.1968: «(Страсна субота, узавтра Великдень). …Оце ще раз /6-й чи 7-й/ (виділено мною) передрукувала МВБЯ і не знаю, чи воно вже готове. Нема кому дати та почути голос читача. То знов поклала». Коментарі щодо настрою авторки, як кажуть, зайві. Але цей запис дає нам право стверджувати, що саме ця 7-а редакція повісті зберігається у фондах нашого музею. Оскільки первісний автограф повісті нам (поки що, можливо) невідомий, тому машинопис повісті-ґротеску, який містить правки авторки, критичні зауваження Г.Журби і ніколи не був надрукованим, можна вважати за єдине джерело тексту на сьогодні на правах автографа. І в цьому його унікальність.

Отже, розглянуту повість-гротеск «Маленький Всесвіт і безмежне Я» Докія Гуменна, як найбільш сокровенне, так і не явила світу. Саме в цьому творі, на наш погляд, вихід у трансцендентне буття є для письменниці єдиним джерелом, звідки вона черпала сили жити, працювати – БУТИ. Гортаючи сторінки повісті, розуміємо, що прочитання цієї повісті ще попереду. Ми віддаємо данину Докії Гуменній не лише письменниці, але й унікальній Особистості, яка все своє життя прагла «ПРАВДИ та ЛЮБОВИ», жодного разу не зрадивши собі…

Література:

1. Р-2621 фонди НМЛУ

2. Ф-234/3 – Ф-234/10 ВР ІЛ НАНУ

3. Пепа В. «Доля не уласкавила мене»// Вітчизна. – 2005. – № 9-10. – С. 132 – 133.

4. Сорока П. Світлий дар Евдотеї. До 100-літнього ювілею Докії Гуменної Дзвін. – 2004. – № 10. – С. 134-139.

______________________________________________________ ________________

[1] (див. Зб. Національний музей літератури України: пошуки, дослідження, перспективи 2007, № 2; 2011, № 6; 2013, № 8).

[2] Г. Журба ( 1889 (ст. ст. 29 грудня 1888) – 1979) – один із найкращих прозаїків на еміграції: «…варто ствердити, що Галина Журба є не тільки достойним представником нашої літератури по обох боках заслонини, а й … її сеньйором». Євген Маланюк.

(Валерій Шевчук упорядкував та написав вступне слово до 3-х томного видання творів, які чекають на свій вихід у світ ув одному з видавництв Києва).

[3] Д. Гуменна. „Дар Евдотеї”. – Торонто: Смолоскип, 1990. – С. 92

[4] Алдоуса Гекслі (Олдос Хакслі) (1894-1963) — англійський письменник, автор багатьох романів, учасник експерименту дії ЛСД на розширення свідомість, про що писав зокрема в есе «Рай і пекло», який став культовим текстом для інтелектуалів 60-х.

[5] Євген Онацько (1894-1979) – відомий український журналіст на еміграції, науковець, громадський діяч

http://museumlit.org.ua/?p=11393

Правда, для подавляющего большинства читателей фантастика Алек-сандра Беляева — всего несколько наиболее известных книг: «Голова профессора Доуэля», «Человек-амфибия», «Последний человек из Атлан-тиды», «Остров Погибших Кораблей»... И мало кто знает, что творчество Беляева — это целая библиотека: более двадцати повестей и романов, несколько десятков рассказов, множество очерков, критических статей, рецензий, пьесы, сценарии, публицистика. Точное их количество сегодня еще неизвестно, и вряд ли сыщется человек, прочитавший все написан¬ное Александром Беляевым.

Если Алексей Толстой был одним из зачинателей советской научно- фантастической литературы, то Александр Беляев — первый в нашей стране профессиональный писатель, для которого научная фантастика стала делом всей жизни. До него этот литературный жанр у нас не знал ни такой широты тем, ни такого разнообразия форм, ни такой разрабо¬танности литературных приемов. Он оставил след во всех его разновид¬ностях и в смежных приключенческих жанрах; он создал чисто свои, бе- ляевские, например цикл научно-фантастических сказок, полушутливых новелл об изобретениях профессора Вагнера.

И это при всем том, что обратился Александр Беляев к литератур¬ной работе довольно поздно, когда ему было уже под сорок. Все те ты¬сячи страниц, что вышли из-под его пера, родились за каких-нибудь полтора десятка лет: первое научно-фантастическое произведение Алек¬сандра Беляева, тогда еще рассказ «Голова профессора Доуэля», было опубликовано «Рабочей газетой» в 1925 году, а последнее — роман «Ариэль» — издано «Советским писателем» в 1941 году. Трудно вообра¬зить себе фантастическую трудоспособность и беспримерное трудолюбие, которые потребовались для свершения этого литературного подвига.

А он находил в себе силы еще и для борьбы с тяжелой болезнью, по-единком с которой стала вся вторая половина его жизни, и для борьбы с непониманием со стороны литературной критики за достижение цели, которую он определил в заглавии одной из своих статей: «Создадим со-ветскую научную фантастику». Беляев не принадлежал к числу тех сча-стливчиков, кто рано находит свое призвание. Жизнь успела немало поки-дать его из стороны в сторону, прежде чем он наконец стал писателем.

2

Александр Беляев родился 4 марта (по новому стилю 16 марта) 1884 года в Смоленске, в семье священника Романа Петровича Беляева.

В его детстве был один день, один момент — внешне самый обычный, но, если вдуматься, не менее удивительный, чем самые яркие страницы беляевских книг. Кто из нас хоть раз не летал во сне? А наяву? Не на са-молете, а просто так, подобно птице? Эта мысль кажется нелепой, против неё восстает здравый смысл. И все же Сашу Беляева это не убеждало.

Он мечтал о полете, грезя им во сне и наяву. И потом, став постарше, как сам вспоминал впоследствии, непрестанно «мечтал о полетах. Бро¬сался с крыши на большом раскрытом зонтике, на парашюте, сделанном из простыни, расплачиваясь изрядными ушибами. Позднее мастерил пла¬нер, летал на аэроплане одной из первых конструкций инж. Гаккеля, за границей — на гидроплане». Но это все — потом. А тогда Саша забрался на крышу сарая. Над ним раскинулось бездонное небо, и в это небо он решил взлететь. И — прыгнул. Он был уверен* что полетит.

Психолог сказал бы, что это произошло в один из моментов форми-рования личности. Поэт сказал бы, что это мгновение высветило всю дальнейшую жизнь Александра Беляева.

Конечно, он упал и больно расшибся. Но без этого мига не появился бы Ариэль — живое воплощение страстной мечты о безграничной свобо¬де парения, которую пронес Беляев через всю свою жизнь. И люди поте¬ряли бы какую-то долю созданной им. красоты. Из чувства пьянящего полета и злой боли падения родился тогда в ничем не примечательном мальчишке тот Александр Беляев, которого знают сегодня миллионы людей на всей земле.

О том, какой силой обладала беляевская мечта, свидетельствует то, что в книгах его черпали силы и находили поддержку узники фашист¬ских застенков. «Когда я был в концентрационном лагере Маутхаузен, пленные советские товарищи рассказывали мне многие романы этого ав¬тора, которые я так и не смог впоследствии достать, — вспоминал фран¬цузский физик-ядерщик и писатель Жак Бержье. — Романы Беляева я нахожу просто замечательными. Научная мысль превосходна, рассказ ведется очень хорошо, и главные научно-фантастические темы отлично развиты. Лично я просто проглотил бы не прочитанные мной книги Бе¬ляева, если б нашел их. Беляев, безусловно, один из крупнейших науч¬ных фантастов. Как и произведения Жюля Верна и американца Роберта Хайнлайна, книги Беляева, мне кажется, совсем не устарели. А часто они оказываются пророческими, как, например, «Звезда КЭЦ». Эти слова были написаны спустя два десятилетия после смерти писателя.

А пока что жизнь только начиналась.

Рано приохотившись к чтению, Саша Беляев почти сразу же открыл для себя фантастику. Сила воздействия романов Жюля Верна была тако¬ва, что, как вспоминал он годы спустя, они «с братом решили отправиться путешествовать к центру Земли. Сдвинули столы, стулья, кровати, на¬крыли их одеялами, простынями, запаслись маленьким масляным фонарем и углубились в таинственные недра Земли. И тотчас прозаические сто¬лы и стулья пропали. Мы видели только пещеры и пропасти, скалы и подземные водопады такими, какими их изображали чудесные картинки (иллюстрации в книге): жуткими и в то же время какими-то уютными. И сердце сжималось от сладкой жути. Позднее пришел Уэллс с кошма¬рами «Борьбы миров». В этом мире уже не было так уютно...».

Не очень уютной становилась и окружающая жизнь. Кончалось дет¬ство, наступало отрочество. Куда мог пойти учиться младший сын небо¬гатого священнослужителя? Конечно же, по стопам отца. Ни малейшего призвания к духовной карьере Беляев-младший в себе не находил. Но выбора не было. Отец так решил, и мальчика на одиннадцатом году определили в Смоленскую духовную семинарию..

Правда, надо отдать этому заведению должное: преподавали там от¬менно. И отнюдь не только закон божий. Первые основы той широкой образованности, того энциклопедизма, который отличает Беляева-писа- теля, закладывались именно здесь. И учился Саша охотно. Но...

Сам дух семинарии был ему глубоко чужд. Противно было множество ограничений. Они задевали как раз те стороны жизни, которые обладали особой привлекательностью. Так, решением Святейшего Синода (высшей духовной властью России) семинаристам запрещалось: «...чтение в биб-лиотеках газет и журналов, чтение книг без особого письменного разре¬шения ректора семинарии, посещение театров (кроме императорских), а также любых других увеселительных собраний и зрелищ». Это Беляе- ву-то, влюбленному в чтение и музыку, живопись и театр! Хорошо хоть, были воскресенья, каникулы — рождественские, пасхальные и летние, ко¬гда можно было тайком нарушать запреты!

А соблазнов было немало. Губернский город Смоленск не был обой¬ден вниманием российских и иностранных музыкантов, композиторов, писателей, актеров, певцов. Здесь гастролировал Александринский театр; здесь звучали фортепианные сочинения Шопена в виртуозном исполне¬нии Игнация Падеревского. Сцена смоленского Народного дома знала лирический тенор Леонида Собинова и могучий бас Федора Шаляпина. Здесь слушали затаив дыхание концерты Сергея Рахманинова. Читал свои «Песню о Соколе» и «Старуху Изергиль» Максим Горький.

Но не только театром, музыкой и литературой занят был ум Саши Беляева. Не меньше привлекала его и техника. Увлечение полетами — все эти самодельные парашюты, планер — сменилось не менее страстным увлечением фотографией. Ему мало было просто хорошо фотографиро¬вать, находить оригинальные сюжеты. Нужно было еще и создавать свое, новое. В год окончания семинарии он изобрел стереоскопический проек¬ционный фонарь. Аппарат действовал отлично. Правда, лавры изобрета¬теля Беляева не прельщали, и о его творении знали только друзья да близкие. Но двадцать лет спустя проектор аналогичной конструкции был изобретен и запатентован в Соединенных Штатах Америки...

Но вот семинария позади, Александру Беляеву исполнилось семна¬дцать. Что же дальше? Самое, казалось бы, логичное — во всяком случае, такой точки зрения придерживался Роман Петрович Беляев — поступать в духовную академию, повторяя путь своего отца.

Но об этом Беляев-младший не мог и помыслить: он вынес из семи¬нарии стойкий атеизм. Даже многие годы спустя ни одного из церковно-служителей— персонажей своих романов он не наделит ни единой мало- мальски положительной чертой... Так какой же путь избрать дальше?

Манил театр. Александр к тому времени уже мог говорить о себе как о подающем большие надежды актере. Правда, пока что выступал он лишь во время летних каникул в любительских и домашних спектаклях. Но ролей было сыграно немало: граф Любин в тургеневской «Провин¬циалке», Карандышев в «Бесприданнице» Островского, доктор Астров, Любим Торцов... Театр представлялся Беляеву во всей своей сложности, единым организмом, где четкое разделение функций вроде бы сущест¬вует, но все слито в единое целое. И ограничиться только ролью испол¬нителя он не мог. Он пробовал себя в режиссуре, выступал как худож¬ник-оформитель, создавал театральные костюмы...

Театр не сулил, однако, надежного будущего. А главное, хотелось продолжить образование. Но ни в один университет России семинаристов не принимали... В конце концов подходящее учебное заведение все же сыскалось — Демидовский юридический лицей в Ярославле, существо-вавший на правах университета. Юриспруденция — область, несомнен¬но, интересная. Здесь остро сталкиваются человеческие интересы и люд¬ские судьбы. Здесь ощущается вся боль жизни — то, что не может не ин¬тересовать человека, увлеченного театром и литературой и по-настояще¬му любящего людей. Для продолжения образования нужны были деньги. И эти деньги дала ему сцена. Беляев подписал контракт с театром смолен¬ского Народного дома.

Роли сменяли одна другую с калейдоскопической пестротой. Два спектакля в неделю, репетиции, разучивание новых пьес... «Лес», «Триль- би», «Ревизор», «Нищие духом», «Воровка детей», «Безумные ночи», «Бешеные деньги», «Преступление и наказание», «Два подростка», «Со¬колы и вороны», «Картежник»... Театральные обозреватели смоленских газет отнеслись к Беляеву доброжелательно: «В роли капитана д’Альбоа- за г-н Беляев был весьма недурен», — писал один. «Г-н Беляев выдавал¬ся из среды играющих по тонкому исполнению своей роли», — вторил другой.

И вот наконец Беляев — студент. Одновременно с занятиями в лицее он получает — там же в Яросла-влё — еще и музыкальное образование по классу скрипки. Как на все это хватало времени — оставалось загад¬кой не только для окружающих, но, кажется, и для него самого. А ведь приходилось и подрабатывать — образование стоило денег. Александр играл по временам в оркестре цирка Труцци.

«В 1905 году, — писал он впоследствии в автобиографии, — студен¬том строил баррикады на площадях Москвы. Вел дневник, записывая со¬бытия вооруженного восстания. Уже во время адвокатуры выступал по политическим делам, подвергался обыскам. Дневник едва не сжег».

Дневник этот, уцелевший в начале века, в конце концов все-таки по¬гиб — вместе со всем архивом писателя — в годы Великой Отечественной войны. Но даже из этой короткой записи ясно, как встретил будущий пи-сатель события первой русской революции.

В 1906 году, окончив лицей, Беляев вернулся на родину, в Смоленск. Теперь он уже вполне самостоятельный человек — помощник присяжно¬го поверенного Александр Романович Беляев. И пусть поначалу осторож¬ные смоленские обыватели поручают молодому адвокату лишь мелкие дела — важно, что он работает, приносит пользу людям. Правда, «адво¬катура, — вспоминал он впоследствии, — формалистика и казуистика царского суда — не удовлетворяла». Требовалась какая-то отдушина, и ею стала журналистика. Занимаясь этим новым для себя делом, Беляев остался верен и прежней своей любви. В газете «Смоленский вестник» время от времени стали появляться подписанные разными псевдонима¬ми его театральные рецензии, отчеты о концертах, литературных чтени¬ях. Новое увлечение было не только интересно, но и давало приработок. А когда Александру Беляеву, уже присяжному поверенному, довелось в 1911 году удачно провести крупный — по смоленским масштабам, ко¬нечно, — судебный процесс, дело лесопромышленника Скундина, и полу¬чить первый в жизни значительный гонорар, он решил побывать в Ев¬ропе. В автобиографии об этой поездке сказано скупо: «Изучал историю искусств, ездил в Италию изучать Ренессанс. Был в Швейцарии, Герма¬нии, Австрии, на юге Франции». И все. Но на самом деле поездка эта, пусть длившаяся не так уж долго, всего несколько месяцев, означала для Беляева очень много. Он впервые оказался за пределами привычно¬го и знакомого до мелочей мира провинциальных городов Российской империи.

И вот — Италия. Венеция, Рим, Болонья, Падуя, Неаполь, Флорен¬ция, Генуя... За каждым названием — века и тысячелетия истории, от загадочных этрусков и гордых римлян до похода Гарибальди. Но моло¬дой русский адвокат не из тех туристов, что толпами бродят по Форуму и развалинам Колизея или обнюхивают Тройнову колонну с неизменным бедекеровским путеводителем в руках. Он должен заглянуть в кратер Везувия, побродить по раскопанным виллам и улицам Помпеи, проник¬нуться былым величием Рима, впитать в себя гармоническое изящество венецианских палаццо. Он хочет понять жизнь простых итальянцев — там, в злополучном римском квартале Сан-Лоренцо, который поставлял Вечному городу наибольшее количество преступников.

Свои непраздные впечатления от «жемчужины Средиземноморья» он впоследствии передаст героине «Острова Погибших Кораблей» Вивиане Кингман: «Венеция?.. Гондольер повез меня по главным каналам, желая показать товар лицом, все эти дворцы, статуи и прочие красоты, кото¬рые позеленели от сырости... Но я приказала, чтобы он вез меня на один из малых каналов, — не знаю, верно ли я сказала, но гондольер меня понял и после повторного приказания неохотно направил гондолу в уз¬кий канал. Мне хотелось видеть, как живут сами венецианцы. Ведь это ужас. Каналы так узки, что можно подать руку соседу напротив. Вода в каналах пахнет плесенью, на поверхности плавают апельсиновые кор¬ки и всякий сор, который выбрасывают из окон. Солнце никогда не за¬глядывает в эти каменные ущелья. А дети, несчастные дети! Им негде

П

порезвиться. Бледные, рахитичные, сидят они на подоконниках, рискуя упасть в грязный канал, и с недетской тоской смотрят на проезжающую гондолу. Я даже не уверена, умеют ли они ходить».

И снова — полет. На этот раз — настоящий. В те годы авиация была еще опасным искусством. Немногие рисковали подняться в небо на «эта¬жерках» Фармана, Райта или Блерио, о которых писал Александр Блок:

Его винты поют, как струны...

Смотри: недрогнувший пилот К слепому солнцу над трибуной Стремит свой винтовой полет...

Уж в вышине недостижимой Сияет двигателя медь...

Там, еле слышный и незримый,

Пропеллер продолжает петь...

Как хрупки и ненадежны были эти сооружения из деревянных реек и перкаля! Но зато как чувствовался в них полет! Человек сидел в лег¬ком кресле, и стоило чуть повернуться или наклониться — и встречный ветер, обтекавший щиток, превращался во что-то упругое и тугое, в не¬кую удивительную субстанцию двадцатого века.

Потом была Франция: Марсель с черной громадой встающего из моря замка Иф, где томился граф Монте-Кристо, мыс Антиб, Тулуза, Тулон, древняя Лютеция — Париж...

Швейцария — лодки на Женевском озере, пронзительная тишина ло-заннских и бернских музеев, библиотек...

Беляев возвращался на родину без гроша в кармане, но с колоссаль¬ным запасом впечатлений. Эта поездка представлялась ему первой из множества. Он должен побывать в аргентинской пампе и австралийском буше, в бразильской сельве и мексиканских прериях, в африканских са¬ваннах и на прекрасных островах Южных морей, воспетых на полотнах Гогена... Он еще не знал, что это путешествие было первым — и послед¬ним. Что в дальние страны отправятся лишь его герои.

Покачиваясь на подушках пульмановского вагона, он раздумывал о том, что пришла, пожалуй, пора распрощаться со Смоленском. Надо перебираться в Москву. Там — литература, там кипение страстей, тече¬ний, мнений; там — театр, по-прежнему манящий и любимый; наконец, там то и дело возникают громкие процессы, а значит, найдет свой зара¬боток и Беляев-юрист. Впрочем, не пора ли кончать с адвокатурой? Пора уже выбирать свое настоящее дело. Театр. Или — литературу?

Весной и летом 1914 года Беляев несколько раз ездил в Москву, и не как юрист, а как театральный режиссер, только что поставивший в Смо¬ленске оперу Григорьева «Спящая царевна», как член Смоленского сим¬фонического общества, Глинкинского музыкального кружка, Общества любителей изящных искусств.

В Москве он встречался с Константином Сергеевичем Станиславским, проходил у него актерские пробы. «Если вы решитесь посвятить себя искусству, — сказал на прощание Станиславский, — я вижу, что вы сде¬лаете это с большим успехом». Станиславский не ошибся, хотя Беляев так и не стал профессиональным актером или режиссером. Он все боль¬ше склонялся к литературе.

В эти месяцы в детском журнале «Проталинка» появляется его пер¬вое художественное произведение — пьеса-сказка «Бабушка Мойра». Может быть, в самом деле пора уже переезжать в Москву?

Но в августе 1914 года разразилась первая мировая война. С переез¬дом пришлось повременить. Пока что Беляев продолжал — теперь уже штатную — работу в «Смоленском вестнике». А в следующем, 1915 году стал его редактором.

4

И в этом же году на него впервые обрушилась болезнь.

Может быть, виной всему был тот давний ушиб, которым окончилась детская попытка взлететь в небесную глубину. Может быть, врач, кото¬рый делал пункцию, когда Беляев болел плевритом, неосторожно задел иглой позвонок... Но в диагнозе сошлись все: костный туберкулез.

Беляев писал об этом с мужественным лаконизмом: «С 1916 по 1922 год тяжело болел костным туберкулезом позвонков».

Шесть лет будущий писатель провел в постели. Три года — скован¬ный по рукам и ногам гипсом. Из этих лет и вынес он, наверное, весь пронзительный трагизм профессора Доуэля, лишенного тела, лишенного всего, кроме мимики, движения глаз, речи... Отсюда, вероятно, и ощущения Ихтиандра, который не может жить среди людей,как равный среди равных.

И ко всему этому — ощущение ненужности, брошенности. Врачи ре-комендовали перемену климата, и мать увезла его в Ялту, где и прошли все эти тяжкие годы.

И какие годы! Февральская революция и Великий Октябрь, граждан¬ская война... В Крыму кипели события, одна власть сменяла другую. Только после легендарной Перекопской операции окончательно наступил мир. А Беляев все это время лежал, прикованный к постели. Больного, практически безнадежного, бросает его жена. В 1919 году умирает мать, Надежда Васильевна Беляева. По своей или не по своей воле его, кажет¬ся, оставляют все. Кто знает, хватило бы сил, если бы не поддержка, дружба, преданность, любовь Маргариты Константиновны Магнушев- ской — будущей жены Беляева.

Все эти годы он много, очень много читал — всегда, пока был в со-стоянии. И немалое место в чтении этом занимала научная фантастика. В основном, конечно, переводная — своей, отечественной, было пока очень мало. Нет, он еще не решил заняться этой областью литературы. Это придет потом. Но тот прежний, детский интерес теперь возродился и окреп.

Только в 1922 году Беляев наконец смог возвратиться к активной жиз¬ни. Силы, правда, вернулись не полностью, болезнь еще не была побеж¬дена (победить ее так и не удастся, в конце концов одолеет она...). Но недуг отступил, а это было уже немало.

И Беляев сразу же включается в жизнь. Он работает инспектором по делам несовершеннолетних в Ялтинском уголовном розыске, потом — воспитателем в расположенном неподалеку от Ялты детском доме.

А год пустя сбывается давняя его мечта: Беляев вместе со своей женой Маргаритой Константиновной переезжает в Москву.

На первых порах думать о литературной работе не приходится. О теат¬ре из-за болезни и вовсе надо было забыть. Он поступает в организацию, казалось бы, крайне далекую от обычных его интересов, — в Наркомпоч- тель, Народный комиссариат почт и телеграфа. Некоторое время спустя Беляев стал юрисконсультом в Наркомпросе — Народном комиссариа¬те просвещения. Но чем бы ни занимался он по долгу службы, как бы честно и рьяно ни относился к своим обязанностям, оставались еще ве¬чера в маленькой, сырой комнатке в Лялином переулке. И этими вечера¬ми медленно рождался писатель-фантаст Александр Беляев.

Наступил 1925 год. В Москве стал выходить журнал «Всемирный сле-допыт». На его страницах сразу же начали появляться любимые чита¬телями самых разных возрастов и профессий приключенческие и научно- фантастические повести и рассказы. В одном из первых номеров журнала был опубликован рассказ Александра Беляева «Голова профессора До- уэля». Да-да, именно рассказ, а вовсе не тот всем нам сегодня известный роман, что напечатан в этом томе Собрания сочинений (см. коммента¬рии). Это пока еще была проба пера, проба сил. Но проба удачная — рассказ читателям понравился. И Беляев стал развивать успех.

Уже в следующем году вышел первый сборник его научно-фантасти-ческих рассказов «Голова профессора Доуэля» (1926), куда вошли так¬же и первые новеллы вагнеровского цикла: «Человек, который не спит» и «Гость из книжного шкапа».

Но не только фантастика привлекала в те поры Беляева. Его литера¬турные интересы определились еще не до конца. В том же году увидела свет и друг'ая его книга — «Современная почта за границей» (1926). Сегодня ее причислили бы к научно-художественному жанру. За ней последовал «Спутник письмоносца» (1927) —специальная инструктив¬ная книга. В это же время печатаются в различных журналах реалистиче¬ские рассказы Беляева: «В киргизских степях», «Среди одичавших коней», «Три портрета», «Страх».

И все-таки фантастика прежде всего. Одно за другим в том же «Все-мирном следопыте» публикуются новые и новые -произведения: «Ни жизнь, ни смерть» (1926), «Белый дикарь» (1926), «Идеофон» (1926), кинорассказ «Остров Погибших Кораблей» (1926).

Жизнь Александра Беляева наконец определилась. Он не меняет больше профессий, не путешествует... Зато много работает за письмен¬ным столом.

5

У Беляева было как бы три жизни. Первая — от рождения и до нача¬ла писательской работы. В той жизни были яркие события, поездки, дей¬ствия, судебные процессы, роли в спектаклях, режиссура, журналистика, путешествия и увлечения...

Вторая — внешне не столь броская. Она протянулась на те шестна¬дцать с небольшим лет, что еще осталось ему прожить. И в ней была прежде всего работа — упорная, бесконечная, тяжкая, но очень благо¬дарная работа над словом, над сюжетами, над идеями своих произве¬дений. Были встречи с писателями, учеными, инженерами, просто чита¬телями — интересными, удивительными людьми...

Эти две жизни словно уравновешивали одна другую. Во второй было больше динамики внутренней. Вынужденно ограниченную подвижность больного человека словно возмещали судьбы, путешествия, приключе¬ния его героев. Герои Беляева обошли все моря и материки и даже поки¬дали родную планету.

И еще была третья жизнь. Но о ней разговор впереди.

Первые три года своей писательской деятельности Александр Беляев провел в Москве. Здесь были его журналы, — в первую очередь «Всемир¬ный следопыт» и «Вокруг света». Но потом в конце 1928 года переехал в Ленинград. Он вообще любил менять обстановку, менять места жи¬тельства. Он не только переезжал из города’в город, но и в том же самом городе с удовольствием менял крышу над головой. Маргари¬та Константиновна Беляева вспоминала, как не раз, вернувшись до¬мой, она вдруг слышала: «А' мы скоро переезжаем. Я новую квартиру нашел...»

Порой эта охота к перемене мест оказывалась невольной. Так, в 1929 году из-за обострения болезни врачи снова посоветовали переменить климат. Беляевы всей семьей, вместе с четырехлетней дочерью Людмилой и родившейся в этом году Светланой переселились в Киев.

Писательская жизнь не стала проще. Возникли трудности с перевода¬ми на украинский язык, тиражи местных изданий были невелики, стало быть, уменьшились гонорары, а ведь надо было кормить семью... Правда, однажды украинский язык сохранил роман Беляева «Чудесное- око». Впервые' произведение было напечатано по-украински, и потом издава¬лось уже в переводе на русский, так как рукопись оказалась утраченной.

Выручали сохранившиеся связи с редакциями и издательствами Москвы и Ленинграда. Но все-таки это было довольно сложно. И как только здоровье позволило, в 1931 году Беляевы вернулись в Ленинград. На этот раз уже навсегда, если не считать последнего «микропереезда» в 1938 году под Ленинград, в Детское Село (ныне г. Пушкин). Здесь, в просторной квартире на Первомайской улице, прошли последние годы жизни писателя.

В те времена в Детском Селе образовалось нечто вроде литератур¬ной колонии. Тут подолгу жили Алексей Толстой, Ольга Форш, Вячеслав Шишков, Юрий Тынянов. Все они постоянно сотрудничали в местной га¬зете «Большевистское слово». С первых же дней жизни в Пушкине Алек¬сандр Беляев стал еженедельно печатать в «Большевистском слове» очерки, фельетоны, рассказы... Последняя его статья была опубликована в первые дни Великой Отечественной войны, 26 июня 1941 года.

Все эти годы Беляев тяжело болел. В 1940 году ему сделали опера¬цию на почках — по тому времени тяжелую и трудную. По просьбе Бе¬ляева ему разрешили следить в зеркале за ходом операции: писателю было нужно видеть и знать все.

Откуда только черпал он силы? Силы не только для бесконечной сво¬ей работы, но и для того, чтобы отдавать их окружающим. Каждую не¬делю приходили пионеры: Беляев вел у них драматический кружок, по¬могал инсценировать «Голову профессора Доуэля»... На все и на всех хватало энергии у этого неистощимого человека! К нему наведывались друзья. Его посещали читатели и почитатели. К нему приходили колле¬ги. Одной из таких встреч ленинградский поэт Всеволод Азаров посвятил стихотворение, опубликованное много лет спустя газетой «Вперед» (так называется теперь «Большевистское слово»):

Мне эту встречу вспоминать не трудно,

Соединяя с нынешним сейчас,

А он, ведя корабль высокотрубный,

Какой ценой в грядущем видел нас?

И не легко жилось ему, пожалуй,

И одобренье редко слышал он,

Но никогда не доходил до жалоб,

В свои предначертания влюблен.

И называл себя он инженером,

Конструктором идей грядущих лет,

А свой талант ценил он скромной мерой И признавался мне: «Я не поэт».

Но он поэтом был тогда и ныне,

Нам дорог звездный свет его дорог И юноша, плывущий на дельфине,

Трубящий звонко в свой волшебный рог!

Но все-таки силы постепенно таяли. Из-за болезни Александра Рома-новича Беляевы не смогли эвакуироваться, когда стало уже ясно, что отстоять город не удастся. 6 января 1942 года в оккупированном фа¬шистами Пушкине умер великий писатель-фантаст Александр Беляев.

6

Беляев ушел из жизни, может быть, не думая о том, что с его именем свяжут целую эпоху советской научной фантастики. Между тем дело об¬стояло именно так.

Ранние произведения Александра Беляева появились в середине два-дцатых годов, почти одновременно с «Гиперболоидом инженера Гарина» Алексея Толстого; последний роман печатался уже во время Великой Отечественной войны. Порой его называют «советским Жюлем Верном». И не случайно: Беляева роднит с великим французом активный гума¬низм и энциклопедическая разносторонность творчества, вещественность вымысла и дисциплинированное художественное воображение. Подобно Жюлю Верну, он умел на лету подхватить идею, едва зародившуюся на переднем крае знания. Даже его приключенческие книги нередко насы- щеныщрозорливыми предвидениями. Например, в романе «Борьба в эфи¬ре» (1928) читатель получал представление о радиокомпасе и радиопе¬ленгации, о передаче энергии без проводов и объемном телевидении, о лучевой болезни и акустическом оружии, об искусственном очищении организма от токсинов усталости и улучшении памяти, об эксперимен¬тальной разработке эстетических норм и многом другом. Иные из этих изобретений и открытий сегодня уже претворены в жизнь, другие лишь начинают обретать черты реальности, третьи не утратили свежести на¬учно-фантастической идеи.

В шестидесятых годах известный американский физик Лео Сциллард опубликовал научно-фантастический рассказ «Фонд Марка Гейбла», уди-вительно напоминающий один из первых беляевских рассказов «Ни жизнь, ни смерть». Сциллард использовал ту же самую проблему — анабиоз и пришел к такой же, как у Беляева, парадоксальной коллизии: капиталистическое государство у него тоже замораживает «до лучших времен» резервную армию безработных. Беляев физиологически грамот¬но определил явление: ни жизнь, ни смерть — и угадал в нем главное — глубокое охлаждение организма. Академик В. Ларин имел основания го-ворить, что прежде чем проблемой анабиоза занялись ученые, ее основа¬тельно разработали писатели-фантасты.

Тайна беляевского мастерства не только в поэтическом воплощении научной гипотезы, но и в том, что писатель тонко чувствует ее внутрен¬нюю красоту и оттого с такой изящной убедительностью превращает в идею художественную. Он утвердил в молодом жанре советской литера¬туры уважение к научной мысли, как плодотворному источнику искус¬ства. Уже Жюль Верн старался сообщать научные сведения в таких эпи¬зодах, где они легко увязывались бы с приключениями. Беляев делает следующий шаг. Он включает научный материал в размышления и пере¬живания своих героев, превращает в мотивировку их намерений и по¬ступков.

Когда доктор Сорокин в романе «Человек, потерявший свое лицо» объясняет Тонио Престо содружество гормональной и нервной систем как своего рода «рабочее самоуправление» организма, в противовес точ¬ке зрения о «самодержавии мозга» («Монархам вообще не повезло в двадцатом веке», — мимоходом замечает он), эта образная информация и психологически подготавливает пациента к необычному лечению, и предвосхищает бунт знаменитого комика против самодержавной амери¬канской демократии. Научно-фантастический домысел насчет превраще¬ния уродца карлика в красавца атлета сразу же делается пружиной и приключенческого сюжета, и человеческой драмы, и социальной борьбы, в которую неожиданно увлекло киноактера невинное желание понравить¬ся ослепительной партнерше. Научно-фантастическая посылка у Беляе¬ва не просто отправная точка занимательной истории, но и первооснова художественной структуры, источник поэзии. Оттого лучшие романы Бе¬ляева столь цельны и законченны, оттого сохраняют они поэтическую свежесть и тогда, когда научная основа устаревает.

7

Неистребимый интерес Беляева к неведомому всегда искал опору в факте, в логике познания, приключения не служат, главным образом, занимательной канвой. Впрочем, и вымышленная фабула нередко оттал¬кивается у него от факта. Толчком к созданию романа «Последний чело¬век из Атлантиды» (1926) послужила, например, вырезка из француз¬ской газеты: «В Париже организовано общество по изучению и эксплуа¬тации Атлантиды». Беляев заставил экспедицию разыскать в глубинах Атлантики останки этой легендарной цивилизации, восстановить историю предполагаемого материка. Материал писатель почерпнул из книги Р. Девиня «Атлантида, исчезнувший материк», русский перевод которой вышел в 1926 году. Беляева увлекла мысль французского автора: «Необ¬ходимо... найти священную землю, в которой спят общие предки древней¬ших наций Европы, Африки и Америки». Роман развертывается как фан¬тастическое воплощение этой действительно большой и благородной за¬дачи. Девинь очень живо реконструировал легендарную страну, спор о са¬мом существовании которой не решен и по сей день. В известном смысле это была уже готовая научно-фантастическая обработка легенды, и Бе¬ляев воспользовался ее фрагментами. Он подверг текст литературной ре¬дактуре, а некоторые незаметные у Девиня частности развернул в це¬лые образы. Девинь упоминал, например, что на языке древних племен Америки (предполагаемых потомков атлантов) Луна называлась Сель. У Беляева имя Сель носит прекрасная девушка.

Беляев сохранил стремление ученого-популяризатора не отрываться от научных источников. Девинь, например, связывал с Атлантидой легенду о золотых храмовых садах, по преданию, укрытых от опустошительного вторжения испанских конкистадоров в недоступные горные страны Юж¬ной Америки. Беляев поместил эти сады в свою Атлантиду. Была или не была Атлантида, были или не были сады, где листья вычеканены из золо¬та, но достоверно известно, что высокая культура обработки металлов уходит в глубочайшую древность.

При всем том Беляев, писал известный атлантолог Н. Ф. Жи¬ров, «ввел в роман много своего, особенно — использование в качестве скульптур горных массивов». В его романе столица атлантов построена на гигантской ладони бога Солнца, изваянного в цельном горном кряже. По словам Жирова, Беляев тем самым «предвосхитил открытие» его «перуанского друга, д-ра Даниэля Руссо, открывшего в Перу гигантские скульптуры, напоминающие беляевские (конечно, меньших масштабов)». Это частность, конечно, хотя по-своему примечательная.

Существенней, что Беляев, в отличие от Девиня, нашел социальную пружину сюжета. У Девиня к веслам армады, которая покидает гибну¬щую Атлантиду, прикованы каторжники, у Беляева — рабы. Писатель- фантаст сдвинул события на тысячелетия вперед. Атлантида в его рома¬не — сердце колоссальной империи вроде тех, что много позднее создава¬лись завоеваниями Александра Македонского, римскими цезарями, Чин¬гисханом. Но если Атлантида все-таки была, ее могущество не могло не опираться на рабовладельческий строй. Геологическая катастрофа раз¬вязывает в романе Беляева клубок противоречий, в центре которого вос¬стание угнетенных. Приключения одного из вожаков восстания, царского раба Адиширны-Гуанча, гениального создателя золотых садов, любовь к царской дочери Сели, драматические картины гибели целого материка в морской пучине, приводят читателя к берегам Старого Света, куда при¬било корабль с единственным уцелевшим атлантом.

Странный пришелец учил белокурых варваров добывать огонь, обра-батывать землю, рассказывал «чудесные истории о Золотом веке, когда люди жили... не зная забот и нужды». Может быть, легенда об Атлан¬тиде — не только литературное сочинение древнегреческого писателя Платона, не только фантастическое украшение Платонова проекта иде¬ального государства? Может быть, мы — наследники еще неизвестных, неразгаданных працивилизаций, пусть и не Атлантической, а какой-то другой? Полусказочные приключения героев Беляева ведут читателя к этой мысли. Ее высказывал Валерий Брюсов, она увлекла Алексея Тол¬стого (рассказы об Атлантиде в романе «Аэлита»). Она созвучна совре¬менным открытиям археологии и антропологии, которые отодвигают исто¬ки современного человечества в гораздо более глубокое прошлое, чем ка¬залось еще недавно.

Связь между «Последним человеком из Атлантиды» Беляева и книгой Девиня, когда одно произведение выступает как бы вариацией на тему другого, — прием, в литературе давно известный и широко распростра-ненный. Достаточно вспомнить, что к нему едва ли не в каждом своем произведении прибегал Уильям Шекспир. Каждому с детства знакомы приключения забавного деревянного мальчишки Буратино, написанные Алексеем Толстым по мотивам «Приключений Пиноккио» Карло Колло- ди. Беляев тоже пользовался таким приемом неоднократно, особенно в начале своего творческого пути, повторяя своих предшественников, но зачастую изменяя литературный источник до полной противоположности.

В рассказе «Белый дикарь» (1926), написанном под влиянием аме¬риканца Эдгара Райса Берроуза, чьи романы о воспитанном обезьянами “человеке Тарзане пользовались в двадцатые годы шумным успехом, Бе¬ляев приходит к совершенно иному финалу. Сталкивая своего «белого дикаря» с современным капиталистическим миром, его людьми и зако¬нами, он судит тем самым этот мир — мысль, которая не приходила Бер¬роузу в голову.

Отправной точкой для романа «Остров Погибших Кораблей» послу¬жил американский кинобоевик, название которого история нам не сохра¬нила. В первом варианте произведение Беляева носило даже подзаголо¬вок «фантастический кинорассказ». Но использовал писатель только об¬щую канву мелодраматического фильма с погонями, стрельбой, гангсте¬рами и сыщиками. И по этой канве вывел узор собственного познава¬тельного и романтического сюжета.

В начале двадцатых годов в русском переводе появился рассказ французского писателя Мориса Ренара «Новый зверь» (в оригинале он назывался «Доктор Лерн»). Речь в нем шла о пересадке человеческого мозга быку. Ситуация эта понадобилась автору только для того, чтобы «закрутить» приключенческий сюжет. Беляев подхватил идею Ренара. В рассказе «Хойти-Тойти» (1930) профессор Вагнер пересаживает слону мозг своего погибшего ассистента. Но Беляеву важны не только при¬ключения слоночеловека (хотя их тоже хватает). Главное для писате¬ля — гуманистическая идея о возможности продления человеческой жиз¬ни, пусть даже таким необычайным способом.

8

Использовал мотивы предшественников Беляев и в одном из наиболее известных своих романов «Человек-амфибия» (1926). На этот раз он шел по стопам французского писателя Жана де ля Ира. Вот как пере¬сказывал сюжет его романа «Иктанэр и Моизетта» Валерий Брюсов. Юноша, которому легкие заменяли пересаженные жабры акулы, «мог жить под водой. Целая организация была образована, чтобы с его по¬мощью поработить мир. Помощники «человека-акулы» в разных частях земного шара сидели под водой в водолазных костюмах, соединенных телеграфом. Подводник... навел панику на весь мир. Благодаря помо¬щи японцев человек-акула был захвачен в плен; врачи удалили у него из тела жабры акулы, он стал обыкновенным человеком, и грозная орга¬низация распалась».

Беляев полностью переосмыслил сюжет Жана де ля Ира, сохранив лишь Ихтиандра (Иктанэра) — юношу с жабрами акулы. В остальном же он написал совершенно новый роман. Ихтиандр — не угроза миру, не кандидат в мировые диктаторы. Наоборот, он жертва капиталистическо¬го общества, жертва церковников, и судьба его глубоко трагична.

В романе Беляева главное — это человеческая судьба Ихтиандра и человеческая цель экспериментов профессора Сальватора. Гениальный врач «искалечил» индейского мальчика не в сомнительных интересах чи¬стой науки, как «поняли» в свое время Беляева некоторые критики. На вопрос прокурора, каким образом пришла ему мысль создать человека- рыбу, профессор отвечал: «Мысль все та же — человек не совершенен. Получив в процессе эволюционного развития большие преимущества по сравнению со своими животными предками, человек вместе с тем потерял многое из того, что имел на низших стадиях животного развития... Пер¬вая рыба среди людей и первый человек среди рыб, Ихтиандр не мог не чувствовать одиночества. Но если бы следом за ним и другие люди про¬никли в океан, жизнь стала бы совершенно иной.

Нельзя не сочувствовать Сальватору, как бы ни были спорны его идеи с точки зрения моральной и медико-биологической, как бы ни были уто¬пичны они в мире классовой ненависти. Не следует, однако, смешивать позицию Сальватора с позицией автора, хотя и сам Сальватор, мечтая осчастливить человечество, знал цену миру, в котором живет. «Я не спе¬шил попасть на скамью подсудимых, — объяснял он причину «засекре¬ченности» своих опытов, — ...я опасался, что мое изобретение в условиях нашего общественного строя принесет больше вреда, чем пользы. Вокруг Ихтиандра уже завязалась борьба... Ихтиандра отняли бы, чего доброго, генералы и адмиралы, чтобы заставить человека-амфибию топить военные корабли. Нет, я не мог Ихтиандра и ихтиандров сделать общим достоя¬нием в стране, где борьба и алчность обращают высочайшие открытия в зло, увеличивая сумму человеческого страдания».

Роман привлекает не только социальной остротой драмы Сальватора и Ихтиандра. Сальватор близок нам и своей революционной мыслью ученого. «Вы, кажется, приписываете себе качества всемогущего бо¬жества?» — спросил его прокурор. Да, Сальватор «присвоил» — не себе, науке! — божественную власть над природой. И пусть в будущем чело¬век поручит переделку себя, скорее всего, не скальпелю хирурга, — важ¬но само покушение Сальватора, второго отца Ихтиандра, на «божествен¬ное» естество своего сына. Заслуга Беляева в том, что он выдвинул идею вмешательства в «святая святых» — человеческую природу и зажег ее поэтическим вдохновением. Животное приспосабливается к среде. Чело¬век приспосабливает среду к себе. Но высшее развитие разума — усо-вершенствование себя. Социальное и духовное развитие общества откро¬ет дверь и биологическому совершенствованию. Так читается сегодня ро¬ман «Человек-амфибия».

Мысль о всемогуществе науки у Беляева неотделима от захватываю¬щих приключений, от поэтичных картин вольного полета Ихтиандра в безмолвии океанских глубин. Продолжая жюль-верновскую романтику освоения моря, Беляев приобщает нас к иному, революционному мироот- ношению. Но и сама по себе эта фантастическая романтика имела ху¬дожественно-эмоциональную и научную ценность: скольких энтузиастов подвигнул роман Беляева на освоение голубого континента!

Нынче разрабатывается сразу несколько программ проникновения че-ловека в гидрокосмос. Еще недавно исследователи беляевского твор¬чества писали, что нынешние «люди-амфибии» — аквалангисты — осу¬ществили мечту о приходе человека в океан. Но это не совсем так.

В 1959 году профессор физиологии Лейденского университета Иохан- нес Кильстра поставил серию опытов на мышах и собаках, заставляя их дышать перенасыщенной кислородом водой. Исследуются и другие пути «амфибизации» — предварительное насыщение кислородом не окружаю¬щей воды, как в опытах Кильстра, но самого организма; извлечение кис¬лорода из окружающей воды посредством особых пленок-мембран. В 1962 году патриарх акванавтики Жак-Ив Кусто на Втором междуна¬родном конгрессе по подводным исследованиям заявил, что, по его мне¬нию, через полвека сформируются новые люди, приспособленные к жиз¬ни под водой. Это будет достигнуто с помощью союза инженера и вра¬ча. Акванавтам будут вживлены миниатюрные аппараты, вводящие кис¬лород непосредственно в кровь и удаляющие из нее углекислый газ. Лег¬кие и все полости костей будут заполнены нейтральной несжимаемой жидкостью, а дыхательные центры заторможены. «Я вижу новую расу Гомо Акватикус — грядущее поколение, рожденное в подводных посел¬ках и окончательно приспособившееся к новой окружающей среде», — сказал Кусто. Одни из первых подводных домов — прообразы грядущих поселков, о которых мечтает Кусто, были сооружены в крымской бухте Ласпи. Дома эти назывались «Ихтиандр-66», «Ихтиандр-67» и так далее. И сооружали их члены клуба аквалангистов «Ихтиандр». Символично, не правда ли?

Нельзя не вспомнить, что подводный поселок впервые был описан опять-таки в романе Александра Беляева. Только уже не в «Человекё- амфибии», а в «Подводных земледельцах» (1930).

9

Мысль о несовершенстве человеческой природы волновала Беляева глубоко лично. С нее, как мы помним, и начиналось творчество писателя- фантаста. Сейчас журналисты чуть ли не с удивлением восклицают: «До Барнарда был... Доуэль!» (кейптаунский врач Кристиан Барнард пер¬вым осуществил в-1967 году пересадку сердца). А ведь в свое время Бе¬ляева обвиняли в отсталости! «Рассказ «Голова профессора Доуэля», — отвечал он на упреки литературной критики, — был написан мною, когда еще не существовало опытов не только С. С. Брюхоненко, но и его пред-шественников по оживлению изолированных органов. Сначала я написал рассказ, в котором фигурирует лишь оживленная голова. Только при пе-ределке рассказа в роман я осмелился на создание двуединых людей (голова одного человека, приживленная к туловищу другого. — А. Б.) ...И наиболее печальным я нахожу не то, что книга в виде романа издана теперь, а то, что она только теперь издана. В свое время она сыграла бы, конечно, большую роль...»

Беляев не преувеличивал. Хотя и у этого романа были литературные предшественники (новелла немецкого писателя Карла Груннерта «Го¬лова мистера Стейла»), вдохновлялся фантаст экспериментами отече¬ственных ученых. Роман «Голова профессора Доуэля» обсуждался в Первом ленинградском медицинском институте. Ценность его состояла, конечно, не в хирургических рекомендациях, да их там и нет, а в смелом задании науке, заключенном в этой метафоре: голова, которая продол¬жает жить; мозг, который не перестает мыслить, когда тело уже разру¬шилось. В трагическую историю профессора Доуэля Беляев вложил оп¬тимистическую идею бессмертия человеческой мысли.

Фантастическая идея «Головы профессора Доуэля» и поныне исполь¬зуется в десятках научно-фантастических произведений, но уже на каче¬ственно новом уровне, подсказанном развитием кибернетики. В новелле А. и Б. Стругацких «Свечи перед пультом» (1960) сознание умирающе¬го ученого переносят в искусственный мозг. С последним вздохом челове¬ка заживет его индивидуальностью, его научным темпераментом биоки- бернетическая машина. Непривычно, страшновато и пока — сказочно.

Роман Беляева ценен не только тем, что привлек и продолжает при¬влекать внимание к волнующей научной задаче. Сегодня, может быть, еще важней, что Беляевым были хорошо разработаны социальные, пси¬хологические, нравственные, этические аспекты такого эксперимента. Академик Н. Амосов как-то сказал, что, если бы не было иного выхода, он ради того, чтобы сохранить счастье мыслить, смирился бы с вечной неподвижностью изолированной головы. Задача создания двуединого ор¬ганизма порождает еще более сложные нравственные вопросы. Романы Беляева как бы заблаговременно ставили их на широкое обсуждение.

Внутренний мир человека тоже интересовал Беляева как объект на¬учной фантастики. В романе «Властелин мира» (1926) Штирнер вторгает¬ся в этот внутренний мир с помощью своей внушающей машины, заставля¬ет женщину полюбить его, подчиняет своей воле людей в борьбе за власть. Фантастическое изобретение позволило писателю построить динамичный сюжет, создать захватывающие ситуации. Однако фабульная роль «вну-шающей машины» — не самая главная. Последняя часть романа — апофеоз мирного, гуманного применения внушения. Бывший кандидат в Наполеоны уснул, склонив голову на гриву льва: «Они мирно спали, да¬же не подозревая о тайниках их подсознательной жизни, куда сила че¬ловеческой мысли загнала все, что было в них страшного и опасного для окружающих». Этими строками завершается роман. «Нам не нужны те¬перь тюрьмы», — говорит советский инженер Качинский. Его прообра¬зом послужил Б. Кажинский, проводивший вместе с известным дресси¬ровщиком В. Дуровым (в романе Дугов) опыты по изменению психики животных. Раскаявшись, Штирнер с помощью своей машины внушил се¬бе другую, неагрессивную индивидуальность, забыл преступное прошлое. Бывшие враги стали вместе работать над передачей мысли на расстояние, чтобы помогать рабочим объединять усилия, артистам и художникам — непосредственно сообщать образы зрителям и слушателям. Мыслепере- дача у Беляева — инструмент нравственного воспитания человека и со¬вершенствования общества.

В романе «Человек, потерявший лицо» (1929) нарисована захваты¬вающая перспектива искусственного воздействия на железы внутренней секреции. Но его герою, талантливому комику Тонио Престо, избавление от физической неполноценности приносит только несчастье. Красавицу кинозвезду, которую полюбил Тонио, интересовало лишь громкое имя уморительного карлика. Кинофирмам нужно было лишь его талантливое уродство. И когда Тонио обрел совершенное тело — он перестал быть ка¬питалом. Его человеческая душа оказалась никому не нужна. Измененная внешность отняла у него даже права юридического лица: его не при¬знают за Тонио Престо.

Правда, он сумел отомстить своим гонителям. Во главе разбойничьей шайки Тонио с помощью препаратов доктора Сорокина расправляется с прокурором, судьей, превращает губернатора штата в негра, чтобы за¬ядлый расист на собственной шкуре испытал все прелести расовой ди¬скриминации. Но такой финал, в духе истории о благородном разбой¬нике, не удовлетворял писателя.

Беляев переделал роман, возвысив Тонио до социальной борьбы. Актер становится режиссером, постановщиком разоблачительных фильмов, ведет борьбу с Голливудом. Новый роман — уже не о жертве общества, а о бор¬це за справедливость — Беляев назвал «Человек, нашедший свое лицо» (1940).

В произведениях, которые условно (по существу, они глубже и шире) можно отнести к биологической фантастике, Беляев высказал, может быть, свои самые смелые и оригинальные идеи. Но и здесь он был связан научным правдоподобием. А в голове его теснились идеи и образы, не укладывавшиеся ни в какие возможности науки и техники. Не желая компрометировать молодой жанр научной фантастики, писатель замаски¬ровал свою дерзость юмористическими ситуациями, шутливым тоном. Заголовки вроде «Ковер-самолет», «Творимые легенды и апокрифы», «Чертова мельница» как бы заранее отводили упрек в профанации науки. Небольшие новеллы избавляли от необходимости детально обосновывать те или иные гипотезы: сказочная фантастика просто не выдержала бы серьезного обоснования. Здесь велся вольный поиск, не ограниченный научно-фантастической традицией. В этих шутливых рассказах Беляев словно спорил с собой, испытывал сомнением саму науку, здесь начина¬лась та фантастика без берегов, с которой, вероятно, хорошо знаком со¬временный читатель...

10

Все изобретения профессора Вагнера — волшебные. А сам Вагнер среди беляевских героев — личность особенная. Он наделен сказочной властью над природой. Он перестроил свой организм так, чтобы выво¬дить токсины усталости и в бодрствующем состоянии, научился читать две книги одновременно, мыслить раздельно каждым полушарием голов¬ного мозга и так далее («Человек, который не спит»). Он пересадил сло¬ну мозг своего погибшего ассистента («Хойти-Тойти»), сделал проницае¬мыми материальные тела и сам теперь проходит сквозь стены («Гость из книжного шкапа»). И этот Мефистофель нашего времени пережил ре¬волюцию и принял Советскую власть. «Никогда еще, — говорил Вагнер ее врагам, — столько научных экспедиций не бороздило вдоль и поперек великую страну... Никогда самая смелая мысль не встречала такого вни¬мания и поддержки... А вы?..»

Из фантастических юморесок вырастает образ не меетее значитель¬ный, чем гуманист Сальватор («Человек-амфибия») или антифашист Лео Цандер («Прыжок в ничто»). Немножко, может быть, автобиографич¬ный и в то же время — сродни средневековому алхимику. В иных эпи¬зодах профессор Вагнер выступает чуть ли не бароном Мюнхгаузеном. А другие настолько правдоподобны, что напоминают о вполне реаль¬ных энтузиастах-ученых тех трудных послереволюционных лет. И это, между прочим, помогает нам, современным читателям, слой за слоем сни¬мать с вагнеровских чудес маскирующие вуали юмора и приключенчест¬ва. Сложный сплав сказки с научной фантазией дает нам почувствовать какую-то долю возможного в невозможном. Мол, не таится ли в такой вот научной сказке зародыш подлинного открытия? Фигура Вагнера воз¬никла у Беляева, чтобы замаскировать и в то же время высказать эту мысль. Иначе трудно понять, почему Вагнер выступает героем целого цикла новелл, трудно подыскать другое объяснение тому, что автор добротных научно-фантастических произведений обратился вдруг к та¬кой фантастике.

«Изобретения профессора Вагнера» были как бы штрихами новой картины знания, которая еще неотчетливо проглядывала за классическим профилем науки начала XX века. Фигура Вагнера запечатлела возвра¬щение фантастической литературы — после жюль-верновских ученых- чудаков и практичных ученых Уэллса — к каким-то чертам чародея чер¬нокнижника. Таинственное его всемогущество сродни духу науки нашего века, замахнувшейся на «здравый смысл» минувшего столетия. Откры¬вая относительность аксиом старого естествознания, современная наука развязывала поистине сказочные силы, равно способные вознести челове¬ка в рай и низвергнуть в ад. Беляев уловил, хотя вряд ли до конца осо¬знавал, драматизм Вагнеров, обретших такое могущество.

11

В творчестве Беляева нашла продолжение традиция сатирической фантастики Алексея Толстого и, может быть, Маяковского. Автор «Прыжка в ничто» и «Продавца воздуха», «Острова Погибших Кораб¬лей» и «Человека, потерявшего свое лицо», «Отворотного средства» и «Мистера Смеха» владел широким спектром смешного — от мягкой улыбки до ядовитой иронии. Писатель часто переосмыслял юмористиче¬ские образы и коллизии в фантастические, фантастические — в сатири¬ческие и разоблачительные. Многие страницы его романов и рассказов запечатлели несомненное дарование сатирика, по природе близкое фан¬тастике. Некоторые образы капиталистов близки персонажам памфле¬тов Горького, направленных против служителей Желтого Дьявола. Бе¬ляев внес свою лепту в формирование на русской национальной почве фантастического романа-памфлета. Л. Лагин в романе «Патент АВ» шел по следам биологической гипотезы, использованной Беляевым в двух ро¬манах о Тонио Престо. Однако в отличие от Лагина для Беляева фанта¬стическая идея представляла самостоятельную ценность. Он и в сатири¬ческом романе не удовлетворялся использованием научной фантастики в качестве простого «сюжетоносителя». В романе «Прыжок в ничто» са¬тира неотделимо переплелась с научной фантастикой. Капиталисты воз¬вышенно говорят здесь о своем бегстве на другие планеты, как о спасе¬нии «чистых» от революционного потопа, нарекают свою ракету ковче¬гом... Святой отец, отбирая лимитированный центнер багажа, отодви¬гает в сторону пищу духовную и набивает сундук гастрономическими соблазнами. Попытка «чистых» — финансовых воротил и светских без¬дельников, церковников и реакционного философа-романтика — основать на «обетованной» планете библейскую колонию потерпела позорный крах. Перед нами кучка дикарей, готовых вцепиться друг другу в глотку из-за горстки бесполезных здесь, на Венере, драгоценных камней.

Наконец, Беляев сделал саму природу смешного объектом научно- фантастического исследования. Герой рассказа «Мистер Смех» (1937) Спольдинг, изучающий перед зеркалом свои гримасы, — это отчасти и сам Беляев, каким он запечатлен на шутливых фотографиях из семейно¬го альбома (эти фотографии опубликованы в восьмом томе Собрания сочинений, изданного в 1963—1965 гг. издательством «Молодая гвар¬дия»). Спольдинг научно разработал психологию смеха и добился миро¬вой славы, но в конце концов сам оказался жертвой собственного искус¬ства. «Я анализировал, машинизировал живой смех. И тем самым я убил его... И я, фабрикант смеха, сам больше уже никогда в жизни не буду смеяться». Впрочем, на самом деле драма сложнее: «Спольдинга убил дух американской машинизации», — заметил врач.

В этом рассказе Беляев выразил уверенность в возможности изуче¬ния эмоциональной жизни человека на самом сложном ее уровне. Раз¬мышляя об «аппарате, при помощи которого можно было бы механиче¬ски фабриковать мелодии, ну, хоть бы так, как получается итоговая циф¬ра на арифмометре», писатель в какой-то мере предугадал возможности современных электронных вычислительных машин (известно, что ЭВМ «сочиняют» музыку и стихи).

Художественный диапазон Беляева многообразен — от полусказочно- го цикла о волшебствах профессора Вагнера до серии романов, повестей, этюдов и очерков, популяризирующих крупные научные идеи. Может показаться, что в этой второй линии своего творчества Беляев был пред¬течей фантастики «ближнего прицела». Но он не прятался за науку офи¬циальную, признанную. Он популяризировал, например, космические проекты Циолковского, которые считались тогда несостоятельными, едва ли не сказочными. Циолковскйй на десятилетия опередил свое время, — и не столько технические возможности, сколько узкие представления о целесообразности, о необходимости для человечества того или иного изо¬бретения. И вот это второе, человеческое, лицо его замыслов писатель- фантаст Беляев разглядел куда лучше иных специалистов.

Например, цельнометаллический дирижабль Циолковского — надеж¬ный, экономичный, долговечный — до сих пор бороздит воздушный океан лишь в романе Беляева. Правда, в последние годы интерес к дирижаб¬лестроению вырос. В разных странах появились уже современные воз¬душные корабли, созданные с применением новейших синтетических ма¬териалов и оснащенные ЭВМ. Возможно, не за горами и тот день, когда в первый полет отправится цельнометаллический дирижабль, постро¬енный по идеям Циолковского.

Роман «Воздушный корабль» начал печататься в журнале «Вокруг света» в конце 1934 года. Вскоре редакция получила письмо из Калуги: «Рассказ... остроумно написан и достаточно научен для фантазии. По¬зволю себе изъявить удовольствие тов. Беляеву и почтенной редакции журнала. Прошу тов. Беляева прислать мне наложенным платежом его другой фантастический рассказ, посбященный межпланетным скита¬ниям, который я нигде не мог достать. Надеюсь и в нем найти хорошее...».

Это был роман «Прыжок в ничто» (1933). В предисловии ко второму его изданию знаменитый ученый писал, что роман Беляева представляется ему «наиболее содержательным и научным» из всех известных тогда произве-дений о космических путешествиях. А обращаясь к Беляеву, добавлял (цитируем сохранившийся в архиве набросок письма): «Что касается до посвящения его мне, то я считаю это Вашей любезностью и честью для себя».

Поддержка окрылила Беляева. «Ваш теплый отзыв о моем романе, — отвечал он, — придает мне силы в нелегкой борьбе за создание научно- фантастических произведений». Циолковский консультировал второе из¬дание «Прыжка в ничто», входил в детали. «Я уже исправил текст со¬гласно Вашим замечаниям, — сообщал Беляев в другом письме. — Во втором издании редакция только несколько облегчает «научную нагруз¬ку» — снимает «Дневник Ганса» и кое-какие длинноты в тексте, которые, по мнению читателей, несколько тяжелы для беллетристического произ¬ведения». «Расширил и третью часть романа — на Венере, — введя не¬сколько занимательных приключений, с целью сделать роман более инте¬ресным для широкого читателя». «При исправлении по Вашим замечаниям я сделал только одно маленькое отступление: Вы пишете: «Скорость туманностей около 10 000 километров в сек.», — это я внес в текст, но даль¬ше пишу, что есть туманности и с большими скоростями...»

Отступление, впрочем, было не только в этом. Беляев не принял со¬вет Циолковского снять упоминание о теории относительности и выте¬кающем из нее парадоксе времени (когда время в ракете, несущейся со скоростью, близкой к скорости света, замедляется по отношению к земному).

Популяризируя, писатель, как видим, не исключал спорного и выдви¬гал свои, ни у кого не заимствованные, фантастические идеи. Извест¬ный популяризатор науки Перельман, например, осуждал Беляева за то, что в «Прыжке в ничто» ракету намереваются разогнать до субсвето¬вой скорости при помощи чересчур «проблематической для технического пользования» внутриатомной энергии. Но Беляев смотрел в будущее: без столь мощной энергетической установки, как ядерный двигатель, невоз¬можны дальние космические полеты. Современная наука настойчиво ищет в этом направлении, а что касается современной научной фанта¬стики, то она давно уже оснастила ядерными установками свой звездный флот. Беляев оптимистичнее Циолковского оценил и сроки выхода чело¬века в космос. Как он и предсказывал, первые орбитальные полеты были осуществлены младшими современниками Циолковского. Сам же ученый, до того как он нашел возможность обойтись без водородо-кислород¬ного горючего, отодвигал это событие на несколько столетий.

В эпизодах на Венере мы найдем в романе Беляева не только приклю-чения, но и довольно логичный — по тем временам — взгляд на формы внеземной жизни. «Кроты», горячим телом проплавляющие ходы в снего¬вой толще, шестирукие обезьянолюди в многоэтажных венерианских ле¬сах и прочие диковинки — все это не буйная неуправляемая фантазия, а образы, навеянные научными представлениями того времени. Беляев знал, что природно-температурные контрасты на Венере более резки, чем на Земле, и, если в таких условиях вообще возможна жизнь, она дол¬жна была выработать какие-то более активные приспособительные при¬знаки. Не обязательно, конечно, шесть рук, но это ведь, так сказать, био¬логическая метафора.

Беляева интересовали не только космические проекты. Он жаловался Циолковскому на то, что при переезде пропали книги: «Среди этих книг были между прочим о «переделке Земли», заселении экваториальных стран и проч. С этими Вашими идеями широкая публика менее знакома, мне хотелось бы популяризировать и эти идеи».

В середине 1935 года тяжело больной Беляев писал Циолковскому, что, не будучи в состоянии работать, обдумывает «новый роман — «Вто¬рая Луна» — об искусственном спутнике Земли — постоянной страто¬сферной станции для научных наблюдений. Надеюсь, что Вы не откажете мне в Ваших дружеских и ценных указаниях и советах.

Простите, что пишу карандашом, — я лежу уже 4 месяца.

От души желаю Вам скорее поправиться, искренне любящий и ува-жающий Вас А. Беляев».

На оборотной стороне листка с трудом можно разобрать дрожащие строки, выведенные слабеющей рукой Циолковского:

«Дорогой Александр Романович.

Спасибо за обстоятельный ответ. Ваша болезнь, как и моя, результат напряженных трудов. Надо меньше работать. Относительно советов — прошу почитать мои книжки — там все научно (Цели, Вне Земли и проч.).

Обещать же, ввиду моей слабости, ничего не могу.

К- Циолковский».

Это было одно из последних писем ученого. «Вторая Луна» в память Константина Эдуардовича Циолковского названа была «Звезда КЭЦ».

12

В «Звезде КЭЦ» (1936), «Лаборатории Дубльвэ» (1938), «Под небом Арктики» (1938) Беляева занимала тема коммунистического будущего. В его раннем романе «Борьба в эфире» авантюрный сюжет заглушал не¬затейливые утопические наброски. Теперь он стремился создать роман о будущем на добротной научно-фантастической основе. Советская соци¬альная фантастика пересекалась с научно-технической не только своей устремленностью в будущее, но и своим художественным методом. «Со¬циальная часть советских научно-фантастических произведений, — пи¬сал Беляев, — должна иметь такое же научное основание, как и часть на¬учно-техническая».

Беляев сознавал, что со временем уйдет в прошлое классовый анта¬гонизм, исчезнет противоположность между физическим и умственным

трудом и так далее. В романе о коммунизме, говорил он, писатель дол¬жен «предугадать конфликты положительных героев между собой, уга¬дать хотя бы 2-3 черточки в характере человека будущего». В произ¬ведении о сравнительно близком завтра «может и должна быть исполь¬зована для сюжета борьба с осколками класса эксплуататоров, с вре¬дителями, шпионами, диверсантами. Но роман, описывающий бесклассо¬вое общество эпохи коммунизма, должен уже иметь какие-то совершен¬но новые сюжетные основы».

Какие же? «С этим вопросом, — рассказывал Беляев, — я обращался к десяткам авторитетных людей, вплоть до покойного А. В. Луначарско¬го, и в лучшем случае получал ответ в виде абстрактной формулы: «на борьбе старого с новым». Писателю же нужны были конкретные колли¬зии и обстоятельства, чтобы развернуть живое действие.

Он не чувствовал себя уверенно в психологической обрисовке своих героев: «Образы не всегда удаются, язык не всегда богат». Ленинград¬ский писатель Лев Успенский вспоминал, как однажды они с Беляевым остановились в Русском музее перед полотном Ивана Айвазовского «Прощай, свободная стихия». Фигура Пушкина на этой картине принад¬лежит другому великому русскому художнику, Илье Репину. Беляев со¬крушенно вздохнул: «Вот если бы в мои романы кто-то взялся бы так же вписывать живых людей!..» Хорошо знавший Беляева поэт Всеволод Аза¬ров справедливо говорил: «Сюжет — вот над чем он ощущал свою власть». Беляев умело сплетал фабулу, искусно перебивал действие «на самом интересном месте», владел сотней других приемов приключенче¬ского мастерства. Поэтому он невольно и в романе о будущем тянулся к привычному жанру, где, по его словам, «все держится на быстром раз¬витии действия, на динамике, на стремительной смене эпизодов; здесь герои познаются главным образом не по их описательной характеристи¬ке, не по их переживаниям, а по внешним поступкам». Здесь он мог при¬менить хорошо освоенные приемы. . ,.

Беляев понимал, что социальный роман о будущем должен включать более обширные, чем обычный научно-фантастический, размышления о морали, описания быта и так далее. А «при обилии описаний сюжет не может быть слишком острым, захватывающим, иначе читатель начнет пропускать описания». Именно поэтому роман «Лаборатория Дубльвэ», говорил Беляев, «получился не очень занимательным по сюжету».

Беляев думал и о другом. Он сомневался: «Захватит ли герой будуще¬го и его борьба читателя сегодняшнего дня, который не преодолел еще в собственном сознании пережитков капитализма и воспитан на более гру¬бых — вплоть до физических — представлениях борьбы?» Увлекут ли та¬кого читателя совсем иные конфликты? Не покажется ли ему человек бу¬дущего — «с огромным самообладанием, умением сдерживать себя — бесчувственным, бездушным, холодным, не вызывающим симпатий»? Сомнения эти были достаточно обоснованными. Когда двадцать лет спу¬стя увидел свет роман Ивана Ефремова о коммунистическом будущем «Туманность Андромеды», многие укоряли его героев именно в этом.

Теоретически Беляев сознавал, что автор социального романа о ком-мунизме не должен приспосабливаться к потребителю приключенческой фантастики, но на деле он все же вернулся к «сюжетному» стандарту, правда, несколько измененному. В одном романе мы вместе с американ¬

ским рабочим и сопровождающим его советским инженером совершаем путешествие по обжитому, механизированному Северу («Под небом Арк-тики»). В другом вместе с героями, которые ищут и никак не могут встретить друг друга, попадаем на внеземную орбитальную лаборато¬рию («Звезда КЭЦ»). Мы видим удивительные технические достижения, а людей — деловито нажимающими кнопки, борющимися с природой и тому подобное. О чем они думают, о чем говорят, как относятся друг к другу? Какой вообще будет человеческая жизнь, когда в ней не станет гангстеров-бизнесменов («Продавец воздуха») и новоявленных рабовла¬дельцев («Человек-амфибия»), претендентов на мировое господство («Властелин мира») и врачей-преступников («Голова профессора Доуэ- ля»)? Неужели тогда останется только показывать успехи свободного труда да по случайности попадать в приключения?

Коммунистические отношения только-только начинали зарождаться, их нельзя было целиком предугадать. Беляев же надеялся построить модель будущего умозрительно («...автор, — писал он, — на свой страх и риск, принужден экстраполировать законы диалектического развития»). Для социально-фантастического романа такой путь был малопригоден. Живая действительность вносит в социальную теорию поправки куда бо¬лее сложные и неожиданные, чем в естественнонаучную. С другой сторо¬ны, Беляев склонен был прямолинейно переносить в завтрашний день свои наблюдения над современностью. «В одном романе о будущем, — писал он, — я поставил целью показать многообразие вкусов человека будущего. Никаких стандартов в быту... одних героев я изображаю как любителей ультрамодернизированной домашней обстановки — мебели и пр., других — любителями старинной мебели». Казалось бы, все верно: каждому по потребности. Но ведь расцвет высших потребностей, весьма возможно, поведет как раз к известной стандартизации низших...

Беляев не мельчил идеал. Это, говорил он, «социалистическое отно¬шение к труду, государству и общественной собственности, любовь к ро¬дине, готовность к самопожертвованию во имя ее, героизм». Он крупным планом видел основу, на которой разовьется человек будущего, и у него были интересные соображения на этот счет. В повести «Золотая гора» (1929) журналист-американец, наблюдая сотрудников научной лабо¬ратории, «все больше удивлялся этим людям. Их психология казалась ему необычной. Быть может, это психология будущего человека? Эта глу¬бина переживаний и вместе с тем умение быстро переключить свое внимание на другое, сосредоточить все свои душевные силы на одном предмете...».

Искания Беляева в этой области не получили полноценного худо-жественного воплощения. Объясняя, почему в «Лаборатории Дубльвэ» он не решился «дать характеристики людей» и вместо того перенес вни¬мание «на описание городов будущего», Беляев признавался, что у него оказалось «недостаточно материала». Вероятно, писатель хуже знал тех своих современников, кто шел в Завтра. Ведь в своих прежних сюжетах он привык к иному герою. Но дело было не только в его личных возмож¬ностях, айв небольшом в то время историческом опыте советского обра¬за жизни. Дальнейший шаг к человеку и обществу будущего советская литература сделает уже в наше время. Но мы будем помнить, что на этом пути Александр Беляев выступил первопроходцем.

Если первая жизнь Александра Беляева — с рождения до выхода в свет новенького, свежо и остро пахнущего типографской краской номе¬ра «Всемирного следопыта» с рассказом «Голова профессора Доуэля», если вторая его жизнь — с этого дня и до 6 января 1942 года, когда пи¬сателя не стало, то третья длится по сей день и будет продолжаться еще долго. Это жизнь его книг. Выйдя из-под пера Беляева и вроде бы до конца отделившись от автора, книги продолжают нести в себе частицу его души — его любви к людям и ненависти к любым угнетателям, будь то ко¬лонизаторы, фашисты, рабовладельцы, чем бы ни угрожали они окру¬жающим: пушками или миллионами.

Враги платят ему взаимностью.

Когда оккупанты узнают, что в городе Пушкине живет известный пи¬сатель-фантаст Александр Беляев, сообщает его биограф О. Орлов, им «заинтересовывается гестапо. Исчезает папка с документами. Немцы ро¬ются в книгах и бумагах Беляева». Надо сказать, гитлеровцы вообще относились к писателям-фантастам с пристальным вниманием. Герберт Джордж Уэллс, например, был занесен в список тех англичан, которые должны быть уничтожены немедленно по завершении операции «Мор¬ской лев» — так назывался план оккупации вермахтом Британских ост¬ровов.

Книги Беляева запрещала франкистская цензура в Испании.

В шестидесятые годы аргентинские таможенники сожгли сборник на¬учно-фантастических произведений Беляева, что не слишком удивитель¬но — ведь именно в Аргентине происходят события «Человека-амфи- бии»... Своими действиями все они подтверждали слова, написанные когда- то Назымом Хикметом Полю Робсону: «Если они не дают нам петь — зна¬чит, боятся нас!».

Книги Беляева идут по свету. Они переведены уже на множество язы¬ков: английский и немецкий, французский и польский, болгарский и фин¬ский, монгольский и итальянский, испанский и хинди... И каждый год то в одной, то в другой стране появляются новые переводы.

Только у нас в СССР за годы, прошедшие после смерти Александра Беляева, его книги были изданы общим тиражом в несколько миллионов экземпляров. Было выпущено первое, а теперь, к столетию со дня его рождения, выходит второе Собрание его сочинений.

В 1930 году, когда отмечался пятилетний юбилей «Всемирного сле¬допыта», редакция опубликовала статью о работе журнала. В ней сооб¬щалось, что на. вопрос читательской анкеты: «Какие произведения по¬нравились вам больше других?» — был получен единогласный ответ: «Человек-амфибия». И сегодня, когда в клубах любителей фантастики распространяются подобные анкеты, имя Беляева по-прежнему оказы¬вается одним из первых, наряду с классиками мировой научной фанта¬стики и сегодняшними ее мастерами.

https://fantlab.ru/edition5204

"Роман в совершенно новом роде",[27] как назвал Жюль Верн созданным им жанр, формировался у нас медленно в силу технической отсталости, но предубежденность ученой критики не позволила заметить, что зародился он все-таки еще в прошлом веке и не только в русле научно-технического прогресса, но и в связи с передовой общественной мыслью.

1

В России, как и на Западе, научная фантастика в первоначальной форме существовала в "синкретизме" с социальной утопией. Характерна в этом отношении незаконченная утопия В.Ф.Одоевского "4338 год. Петербургские письма",[28] — по-видимому, первое в России произведение, бросавшее взгляд в будущее с высоты научно-общественной мысли. Одоевского можно считать пионером научной фантастики не только в России: "Петербургские письма" появились в 1840г. — за 22 года до первого романа Верна и столько же лет спустя после "Франкенштейна, или Современного Прометея" Мэри Шелли, романа, от которого некоторые ведут начало современной фантастики. "Петербургские письма" — научно-техническая утопия в форме распространенного в первой половине XIX в. эпистолярного романа. Вымышленный автор записок перенесен в будущее в сомнамбулическом сне, в котором превратился в китайского студента, путешествующего по России 44-го столетия.

Характерный для Одоевского серьезный, глубокий подход к будущему широко образованного человека в какой-то мере предвосхищал просветительский дух жюль-верновской фантастики. Ученые в России — сердце общества. Центр Петербурга — колоссальный зооботанический сад. Управляемые воздушные корабли, скоростные трансевразийские электропоезда, одежда из синтетических материалов — многое в предвиденьях Одоевского совпало с тем, что предсказал Верн и что осуществил наш XX век.

Социальное воображение автора "Петербургских писем" более консервативно. Россией 44-го века правит царь. Общество благоденствует, но сохраняется резкое имущественное и сословное неравенство. Правда, воображаемая монархия окрашена некоторой иронией. Трудно иначе расценить, например, тот намек, что страной правит "первый поет". Возможно, по цензурным условиям иначе нельзя было выразить пожелание просветительских реформ. Переплетение просветительски-утопических идей с ироническими намеками на современность можно заметить и в придуманных Одоевским странных должностях. Существуют министры истории, министр философии, премьер носит звание министра примирений... В некоторых деталях быта тоже различимы сатирические ноты. Так, в России 44-го века принято утро посвящать работе, а не светской жизни. В домах хорошего тона с утра не принимают, но это не значит, что хозяева трудятся, замечает автор.

Верн опирался на достижения уже развитой научно-технической культуры, Одоевский призывал Россию к этим достижениям. В духе утопий своего времени он надеялся, что наука и культура сами собой изменят мир к лучшему. Для его утопизма характерно обостренное чувство гражданской ответственности перед человечеством. "Не один я в мире, и не безответен я перед моими собратиями — кто бы они ни были: друг, товарищ, любимая женщина, соплеменник, человек с другого полушария... Мысль, которую я посеял сегодня, взойдет завтра, через год, через тысячу лет",[29] — отвечал он в статье "Недовольно" И.Тургеневу, по его мнению, слишком пессимистически глядевшему на русскую действительность.

Пожалуй, для всех немногочисленных научно- фантастических опытов прошлого столетия типична была гражданственно-просветительская направленность. Но можно четко различить, как сказали бы мы сейчас, партийную определенность.

В фантастических главах романа Чернышевского "Что делать?" (1863) проясняется социалистический идеал русской революционной демократии, цель той революции, к которой звал роман. В них как бы заостряется философская и публицистическая проблематика главной "современной" сюжетной линии романа (подобную конструкцию повторит Л.Леонов в "Дороге на Океан"). Вера Павловна видит во сне будущую Россию, за которую боролись герои Чернышевского. Счастливые люди при помощи "умных машин" строят прекрасные здания, преобразуют природу. Труд, быт, мораль, любовь людей будущего — образное воплощение представлений "партии Чернышевского" о духовном облике человека при социализме. У Одоевского мощный подъем науки и техники почти не влияет на совершенствование общественных форм. У Чернышевского впервые в русской литературе научно-технические мечтания соединяются с социалистическими представлениями о будущем.

2

Научно- фантастический жанр в его современном виде начал выделяться из синкретической утопически-публицистической романистики в конце XIX — начале XX в., в пору стремительного подъема промышленности и науки. Самые разнообразные журналы, вплоть до специальных технических, охотно публиковали научно-фантастические романы и рассказы, отечественные и переводные.

В 1895 г. журнал "Электричество" напечатал "электрическую" утопию В.Чиколева "Не быль, но и не выдумка". В Нижнем Новгороде П.Инфантьев издал фантастическую повесть "На другой планете" (1901). В 1902г. А.Родных в незаконченном романе "Самокатная подземная железная дорога между С.-Петербургом и Москвой" выдвинул оригинальную идею безмоторного транспорта, использующего силу земного тяготения. В повести "В стране полуночи" (1910) М.Волохов (М.Первухин) описал путешествие в Арктику на автомобиле. В 1913г. вышел "астрономический роман" Б.Красногорского "По волнам эфира", а в 1914 — его продолжение "Острова эфирного океана" (в соавторстве с Д.Святским). В эти же годы появляются фантастико-утопические произведения Н.Олигера ("Праздник весны", 1910), А.Куприна ("Жидкое солнце", 1912), А.Богданова ("Красная звезда", 1908; "Инженер Мэнни", 1913).

Узник Шлиссельбургской крепости Н.Морозов, революционер и ученый, в книге "На границе неведомого. Научные полуфантазии" (1910) одним из первых в России проложил дорогу космической фантастике. Его "Звездные песни" и теоретическая статья "Поэзия в науке и наука в поэзии" (1912) перекликались с научной поэзией и экспериментами в фантастической прозе В.Брюсова.

В отличие от многих авторов Брюсов и Морозов тесно связывали техническую утопию с социальной фантастикой. В циклах космических стихов Брюсов настойчиво проводил мысль, что прогресс науки и техники неуклонно влечет человечество к звездам и каждое достижение — "Наутилус", автомобиль, аэроплан — необходимый этап на этом пути.

Я жду, что наконец увижу шар блестящий,

Как точка малая, затерянный в огнях,

Путем намеченным к иной земле летящий,

Чтоб братство воссоздать в разрозненных мирах.[30]

Пионером темы космических путешествий в России был К.Циолковский. Он первый обосновал стремление человека в космос с точки зрения судеб человечества. Его гениальный афоризм: "Земля — колыбель людского рода, но нельзя вечно оставаться в колыбели", — стал девизом космической эры. Сравнительно мало известно, что Циолковский занялся теорией ракет вовсе не из узкотехнического интереса. Великое научное прозрение было вдохновлено большой гуманистической целью. Космос, говорил Циолковский, даст людям горы хлеба и бездну могущества.

Задолго до исторического витка Юрия Гагарина мечтатель из Калуги понял, что преодоление земного тяготения будет началом принципиально новой эпохи земного разума. Он понимал, что заселение космоса — задача, которая под силу лишь объединенному человечеству. А такое объединение возможно только на основе коммунизма. "Каждая планета, — развивал он свою мысль, — устраняет все несовершенное, достигает высшего могущества и прекрасного общественного устройства. Объединяются также ближайшие группы солнц, млечные пути, эфирные острова...".[31] Сейчас идея "эфирных островов" перешагнула страницы фантастических романов (автоматические космические станции, высадка человека на Луне).

Не случайно четверть века спустя идея Великого Кольца объединенных миров завоевала такую популярность благодаря роману И.Ефремова "Туманность Андромеды" (1957). Не случайно подхвачена была в рассказе Г.Альтова "Порт Каменных Бурь" (1965) и мысль Циолковского об объединении населенных солнечных систем в звездные города.

И сейчас научно-фантастическое творчество Циолковского (или творческая научная фантазия — разделить трудно) остается для писателей-фантастов настоящей сокровищницей тем, гипотез, сюжетов. Под его влиянием или же при его помощи написаны были романы и повести о межпланетных полетах: "Путешествие на Луну" (1926) С.Граве, "Планета КИМ" (1930) А.Палея, "Прыжок в ничто" (1933) А.Беляева, рассказ С.Григорьева "За метеором" (1932). Циолковский консультировал фильм В.Журавлева "Космический рейс".

Насколько всеобъемлющим было воздействие Циолковского на советскую научную фантастику, свидетельствует любопытное письмо, по-видимому, начала 30-х годов (цитируем в сокращении): "Константин Эдуардович. Издательство "Молодая гвардия" приступает к созданию фантастического романа, построенного на принципе сотрудничества ряда специалистов с авторами. В качестве первого опыта Издательство предполагает выпустить агро-фантастический роман... К Вам Издательство обращается с просьбой не отказать в консультации по вопросам техники междупланетных и земных сообщений, использования различных видов энергии и богатств Вселенной".[32]

Фантастика играла важную роль в начальной стадии научной работы Циолковского. Жюль Верн заронил в нем влечение к космосу: "Он пробудил работу мозга в этом направлении. Явились желания. За желаниями возникла деятельность ума".[33] На склоне лет ученый вспоминал: "Много раз я брался за сочинение на тему "Космические путешествия", но кончал тем, что увлекался точными соображениями и переходил на серьезную работу".[34]

* * *

Научно-фантастические произведения Циолковского нелегко отделить от его научных трудов. Ранняя научная монография "Свободное пространство" (написана в 1883г., опубликована в 1954г.) по форме изложения близка к научно-фантастическому произведению.

В 1893г. журнал "Вокруг света" напечатал первую фантастическую очерковую повесть Циолковского "На Луне". За ней последовали в том жанре "Изменение относительной тяжести на Земле" (1894) и "Грезы о Земле и небе" (повесть написана в 1895г., в советское время переиздавалась под заглавием "Тяжесть исчезла"). В 1896 г. была начата и публиковалась частями в 1903-1916-1920гг. (в журналах и отдельным изданием) повесть "Вне Земли". В наиболее полном сборнике научно-фантастических произведений К.Циолковского "Путь к звездам" (1960) помещено еще несколько произведений.

Если в очерках "На Луне" и "Грезы о Земле и небе" "Циолковский еще не заботился о реалистическом обосновании сюжета, изобразив пребывание вне Земли лишь как условное допущение (например, все, что описано в очерке "На Луне", происходит во сне), то более поздняя повесть "Вне Земли" имеет уже развернутую фабулу, связанную с перипетиями межпланетного полета на составной пассажирской "ракете 2017 года" и организацией "эфирной колонии". Тем не менее и занимательность, и вообще художественность для Циолковского-фантаста отступали на второй план перед доступностью и достоверностью. "Хочу быть Чеховым в науке, — писал он, — в небольших очерках, доступных подготовленному или неподготовленному читателю, дать серьезное логическое познание наиболее достоверного учения о космосе".[35]

Желая быть "Чеховым в науке", Циолковский, по-видимому, имел в виду простоту и сжатость, а не литературное дарование: он достаточно критически оценивал свои художественные возможности. "Я отлично понимаю, — писал он известному популяризатору науки Я.И.Перельману, — что напр<имер> Вне Земли не годится, потому что имеет много скучных мест, не понятных для читателя, хотя и понятных мне — и строго научных".[36]

Циолковский не стал профессиональным писателем подобно академику В.Обручеву или профессору И.Ефремову. Он охотно предоставлял свободу своему постоянному литературному редактору Перельману, полагая, видимо, что суть научно-фантастического произведения — прежде всего в характере фантазии, а не в беллетристических достоинствах. Циолковский хорошо чувствовал отличие этой литературы от "изящной словесности" и потому избегал, например, термина "роман": в нем для него, по-видимому, слишком явен был дух житейской интриги. Научная же фантастика уносилась в совсем иные сферы, мало общего имеющие с бытовой обыденностью. Зачеркивая "роман" и надписывая сверху "рассказ" (как он делает в черновиках писем к А.Беляеву) даже в тех случаях, когда речь шла о типичных романах, Циолковский как бы акцентировал первостепенность для него научного содержания и, может быть, имел в виду, что это содержание должно быть именно изложено, а не изображено.

Сам он рассказывает и описывает, не индивидуализируя героев. В повести "Вне Земли" действуют Ньютон, Лаплас, Иванов. Но эти персонажи — только символическое олицетворение науки разных наций. Они собраны лишь для того, чтобы сделать более наглядным рассказ о постройке и полете пассажирской космической ракеты (правда, сюжет имеет и не очень ясно выраженный утопический подтекст). О персонажах другой повести "На Луне", Авторе и его Приятеле, мы узнаем только, как они себя чувствуют в мире без тяжести.

Дело тут не в литературной неопытности. Скорее это была принципиальная установка, вытекающая из задач научной фантастики, как их понимал Циолковский. Его научно- фантастическое творчество можно отнести к особого рода популяризации. То, что, на его взгляд, было доступным изложением реальных замыслов и гипотез, читатели, в том числе известные ученые, воспринимали как чистейшую игру воображения, чудачество и прожектерство. "Очень трудно издавать чисто научные работы, — жаловался он Перельману. — Поэтому я подумываю написать нечто вроде Вне Земли, только более занимательное, без трудных мест, в разговорной форме. Под видом фантастики можно сказать много правды". "Фантазию же, — повторял он, — пропустят гораздо легче".[37]

Популяризаторская фантастика Циолковского отличалась, однако, от позднее появившихся произведений этого типа тем, что освещала не очевидные, в то время не "узаконенные" истины. "Фантастические рассказы на темы межпланетных рейсов несут новую мысль в массы. Кто этим занимается, тот делает полезное дело: вызывает интерес, побуждает к деятельности мозг, рождает сочувствующих и будущих работников великих намерений".[38]

Заслуга Циолковского как фантаста-популяризатора была не только в этом. Одним из первых в России он перенес в литературу важные элементы логики научного воображения. В повести "Грезы о Земле и небе" автор делает следующее допущение: "Тяжесть на Земле исчезла, но пусть воздух останется, и ни моря, ни реки не улетучиваются. Устроит это довольно трудно, предположить же все можно".[39] И далее идет рассказ о том, что произошло бы в мире без тяжести...

Так как явления природы фантастически перевернуты, они раскрываются особенно наглядно. В то же время этот заимствованный у науки прием доказательства от противного давал простор парадоксальному Сюжету, построенному уже на чисто научной посылке. Поэтика фантастического повествования не привносилась извне, за счет приключенческой фабулы, а как бы развивалась из самого фантастического допущения.

Впоследствии такой прием, такой гамбит (как называют в шахматах типовое начало, программирующее логический рисунок партии) получит широкое распространение. "Как бы это было" — так озаглавлен сборник рассказов В.Язвицкого. Что могло бы случиться, если бы резко замедлилась скорость света? Погибли бы гноеродные бактерии? Резко ускорилось вращение Земли? (А.Беляев "Светопреставление", "Нетленный мир", "Над бездной"). А если человек перестал бы ощущать боль? (А.Палей "Человек без боли"). Исчезло бы трение? (В.Язвицкий "Аппарат Джона Инглиса"). Трудно, конечно, сказать, чей пример оказался более заразительным — Циолковского или Уэллса, но, как бы то ни было, Циолковский первым из русских фантастов обратился к подобному приему.

В творчестве Циолковского новая отрасль русской литературы обеими ногами стала на строго научную почву. Тяготение русской фантастики с первых шагов к положительному знанию было сродни исследовательской устремленности русского классического реализма. Впоследствии это поможет ей сравнительно легко преодолевать авантюрно-детективные поветрия.

3

"Роман в совершенно новом роде" зарождался в России как поэтический спутник науки и одновременно новая ветвь остросоциальной литературы. Но социальность и научность далеко не всегда объединялись. Начало века отмечено большим числом чисто технических утопий. Романов же, соединявших научно-технические предвиденья с социальными, почти не было.

Одна из первых попыток такого идейно-жанрового синтеза сделана была А.Куприным в "Жидком солнце" (1912). Интересовавшийся наукой и техникой издалека, Куприн на этот раз основательно знакомился с трудами выдающихся ученых и осаждал своего друга Ф.Д.Батюшкова вопросами: "...7) что делается с содержимым мешка газа, сгущенного до жидкого состояния, если это содержимое вылить на стол, на плиту, на снег, на ладонь... Все это необходимо вот для чего. Я хочу попытаться сгустить, — конечно, в рассказе — солнечный луч до газообразного состояния, а потом — до жидкого. Вероятно, такая мысль ерунда, но мне нужно внешнее правдоподобие".[40]

Правдивая обстановка лаборатории понадобилась, чтобы мотивировать социально-психологический сюжет. В "Жидком солнце" рассказана история утопической попытки осчастливить человечество. Герой повести сгущает солнечную энергию, чтобы запасти для людей свет и тепло на то время, когда Солнце начнет остывать, — во времена Куприна имела хождение гипотеза теплового угасания Земли (в России ее высказывал Д.И.Менделеев). Бескорыстный альтруист — автор открытия — разочаровывается в людях и бросает лабораторию. Механизм одного из баллонов с "жидким солнцем" забывают выключить. Колоссальный взрыв производит страшные разрушения и уничтожает ученого.

Грандиозность действия солнечной энергии живо напоминает картину ядерного взрыва. Куприн одним из первых в русской литературе задумался о влиянии крупных открытий на жизнь человечества, заговорил об ответственности ученого, развязывающего невероятные силы. Только прусский лейтенант способен обратить созидающую силу Солнца во зло, писал Куприн, верно предсказав небывалое до того применение науки для истребления людей в первой мировой войне.

Трудно поэтому согласиться, что в "Жидком солнце" Куприн лишь пародировал Верна.[41] Нелишне вспомнить, что близкий Куприну по духу молодой Алексей Толстой в 1913г. написал полуутопическую пьесу о войне России с Германией.

"Жидкое солнце" — наиболее зрелое фантастическое произведение Куприна. Оригинальный научный материал здесь естественно слит с гуманистической темой. В рассказе "Тост" (1907) этой плодотворной для фантастико-утопического жанра внутренней соотнесенности еще не было. Научный материал сводился к двум-трем штрихам, наудачу выхваченным из популярных ошибочных идей (превращение земного шара в гигантскую динамо-машину). На таком же уровне и представление Куприна о коммунизме — как об "анархическом союзе свободных людей". Физически прекрасным людям скучно и пресно в купринском коммунизме, они завидуют ушедшим временам жестокой борьбы.

В "Королевском парке" (1911) неуверенность в будущем переходит в откровенный пессимизм. Оба рассказа Куприна отразили неверие либерально-демократического крыла русской интеллигенции в созидательную силу революции. Реакция, наступившая после событий 1905-1907гг., смела и без того путаные либеральные идеалы.

Толчком к "Королевскому парку" послужила, по-видимому, работа писателя над переводом стихотворения П.Беранже "Предсказание Нострадама на 2000 год" (1907). Куприна, активно искавшего новые формы, увлек "жанр" предсказания. Беранже предрекал падение тронов и торжество республики. Антимонархическая сатира Куприна в "Королевском парке", быть может, еще более зла. В Альфонсе Девятнадцатом, разорившем страну в угоду любовнице-актрисе и опустившемся до продажи иностранным шпионам планов собственных крепостей, читатель мог усмотреть намек на нравы двора Николая II. Но если у Беранже великодушие будущей республиканской Франции к безработным монархам сверкает искрами исторической иронии, то в рассказе Куприна заметна сентиментальность. Милость к поверженным самодержцам представлялась ему, по-видимому, пробным камнем нравственного содержания революции.

Несколько позднее мысль о добровольном отказе от власти появится в утопии Уэллса. Правда, в его романе "Освобожденный мир" (1914) королей и президентов вынудит к тому угроза существованию человечества: освобождение начинается с жесточайшей атомной войны. Нельзя не отметить чуткости, с какой фантасты предугадали и эскалацию средств разрушения, и кризис международной обстановки. Уэллс тоже идеализировал земных властителей, но он верил, что человечество в конце концов поймет прекрасную сущность мира, где больше не существует "моего" и "твоего", а только "наше".[42] Куприну же социализм представлялся в виде утробного благополучия: "Машина свела труд к четырем часам... Исчезли пороки, процвели добродетели. По правде сказать... все это было довольно скучно". Сытая дрема взорвалась в конце концов "радостным безумиием" "заговоров, разврата и жестокого, неслыханного деспотизма",[43] в прах и пепел развеяны великие завоевания мировой культуры.

"Как видите, — обращался к читателю со страниц "Правды" М.Ольминский, — возражения Куприна против короткого рабочего дня те же, что и у любого купца или фабриканта... Куприн не смог стать выше пошлостей, которые твердит самый заурядный буржуй".[44]

Автор мистических романов В.Крыжановская оправдывала свою аристократическую ненависть к бунту "черни" аргументами, очень близкими "Королевскому парку": "Сокращение во что бы то ни стало (!) труда и вместе с тем увеличение заработной платы разве не стало уже лозунгом масс и целью, которой добиваются люди всеми дозволенными и недозволенными средствами?".[45] В романе "Смерть планеты" толпа, пораженная каким-то микробом разрушения, низвергает в пропасть тысячелетиями созидаемую цивилизацию. Осколки гибнущей культуры спасает аристократическая каста магов. На космических кораблях, нагруженных произведениями искусства, машинами и животными, они улетают на другую планету, оставляя гибнущую от каких-то таинственных сил Землю на произвол зла и безверия...

Демократ и реалист Куприн был, конечно, чужд этой воинственной реакционной мистики. Но он был далек и от рабочего движения, и от научного социализма. Его представления о социалистическом будущем были почерпнуты из ходячих обывательских мифов. В значительной мере эти мифы распространялись лжесоциалистическими утопиями.

Влияние псевдосоциалистической литературы на общественное мнение не следует недооценивать. Е.Аничков обращал внимание на причину популярности романа американца Э.Беллами "Взгляд назад" (в русском переводе "Через 100 лет"): "Широкой публике, которой не совсем доступны экономические выкладки, представлялась возможность составить себе (по этому роману, — А.Б.) представление об этом заветном коллективистическом обществе, где не будет уже роковой борьбы между трудом и капиталом. Мудрено ли поэтому, что роман Беллами продавался десятками тысяч экземпляров и приковывал к себе интерес не только одной передовой части общества".[46] Беллами рисовал механический обывательский рай, в котором сохранялось неравенство людей. Реакция оттого и давала "зеленую улицу" таким сочинениям, что они могли только оттолкнуть читателя, жаждавшего пришествия подлинно человечного общества.

4

Одной из фантастических книг, ярко отразивших шараханье русской либеральной интеллигенции от веры и надежды к унынию и безверию, был сборник В.Брюсова "Земная ось" (1907). В этой книге собрана фантастическая проза поэта. Брюсов верно предсказал будущее русской фантастике, был первым ее теоретиком. Как фантаст он прошел сложный путь. Оптимист в фантастических стихах, Брюсов почти одновременно создавал в прозе мрачные (хотя порой и прозорливые) пророчества. В фантастике он шел к реалистической простоте и все-таки был вычурен в главных своих произведениях.

В рассказе "Последние мученики" (1906) в форме записок очевидца "громадного исторического движения, которое его приверженцы именуют теперь "Мировой Революцией"",[47] Брюсов гиперболизировал противоречие между разрушительным и созидательным началами грядущего переворота. Действие происходит в некой условной стране. Центральная часть рассказа — диалог между "революционерами-разрушителями" и "хранителями культуры". На первый взгляд автор на стороне хранителей: "Мы стоим на вершинах сознания, до которых вы не достигали никогда... Вы — варвары, у которых нет предков. Вы презираете культуру веков, потому что не понимаете ее. Вы хвалитесь будущим, потому что духовно вы — нищие" (с.73-75).

Ответная речь "революционера" очень напоминает лозунги анархистов, футуристов, будущих пролеткультовцев (и, между прочим, некоторых крайне "левых" нынешних "революционеров"): "Нам не надо ничего старого. Мы отрекаемся от всякого наследства, потому что сами скуем себе свое сокровище" (с.74-75). Здесь очевидны отголоски спора о культуре, который вел В.И.Ленин и с "охранителями", не отделявшими прогрессивных элементов культуры от реакционных, и с отрицавшими все "ниспровергателями". Брюсов не видел диалектики в ленинском подходе и склонялся к "охранителям". Но в художественной практике он уничтожающе развенчал жрецов реакционной культуры.

"Жрецы" требуют от толпы, чтобы их пронесли на руках "ко дворцу и, коленопреклоненные, ждали... велений" (с.74). Одна из "хранительниц света" изъясняется определенней: "Мне нужно быть над другими, я задыхаюсь, когда слишком многие рядом" (с.70). Т.е. все гораздо проще: не столько хранят, сколько желают быть сверху. Не случайно златоуст "жрецов" Феодосий, по словам его же единомышленника, — человек лицемерный и мелочно тщеславный.

"Поэты", "мыслители", "художники" замкнулись в храме мистико-эротического культа Слепой Тайны. Культура, кичащаяся своей древностью, выродилась в секту развратников, и речь революционеров, с отвращением взирающих на изысканное скотство, воспринимается как справедливый голос истории: революция своим мечом отсекает от человечества "всех мертвых, всех неспособных на возрождение", потому что "мертвая сила ... до сих пор всегда уничтожала наши победы" (с.74).

Сознавая всю тленность омертвелой культуры, Брюсов все же сопроводил эту объективно убийственную характеристику некоторым сожалением. В "Дневниках" он признавался, что революция его затронула слишком лично: "...я не мог выносить той обязательности восхищаться ею и негодовать на правительство, с какой обращались ко мне мои товарищи. ...я прослыл правым, а у иных и "черносотенником"".[48] И далее: "Первая (хотя и низшая) заповедь — любовь к себе и поклонение себе. Credo".[49]

Возможна, против философско-эстетического индивидуализма вождя символистов был направлен выпад Н.Олигера в утопическом романе "Праздник Весны". Осколок прошлого, волей писателя перенесенный в коммунистическое будущее, жалуется: "Зачем мне ваш мир?.. Конец и начало всего — во мне... Для меня только это сознание — действительность" (в предисловии к сборнику "Земная ось" Брюсов писал, что субъективно воображаемый мир, "может быть, высшая реальность мира"). Ему возражают: "Как ты стар, мой бедный Кредо! Ты подбираешь старые объедки и питаешь ими свою мысль... ты так же, как и все, пользуешься трудами других, но не чувствуешь этих других в своем сердце".[50]

Критика отмечала влияние Ф.Ницше на автора "Земной оси" — ""ложный индивидуализм", который по своей религиозно-философской слепоте мечтает утвердить себя вне общественности".[51] Дело между тем обстояло сложнее: фантастическое творчество Брюсова обнаруживало кризис эстетско-индивидуалистического кредо символистов. Художественно-философский субъективизм особенно резко выявлял свою несостоятельность на фоне тех животрепещущих проблем века, которые Брюсов стремился осмыслить в фантастической прозе.

Но, с другой стороны, включение в орбиту фантастики наряду с идеями индивидуалистически-декадентскими остросоциальных, прозорливость брюсовской критики опасных тенденций капитализма — все это заставляет внести поправку в нарочито эстетскую декларацию предисловия к "Земной оси".

Центральными вещами сборника являются драматизированная повесть "Земля" (1904) и большой рассказ "Республика Южного Креста" (1904-1905). Оба посвящены любимой теме Брюсова-фантаста, поэта и прозаика, — городу будущего. Этот город у него — символ надежды и в то же время — предостережение человечеству. Предостережение и надежда — два противоположных полюса, между которыми колеблются брюсовские прорицания.

В "Земле" будущее олицетворено в лабиринте этажей, залов, переходов, лестниц и машин, заключенных под непроницаемым колпаком. Человечество, лишенное естественного света и воздуха, вымирает в этом научно созданном мире. Восторженные юноши мечтают о давно забытом Солнце, о давно покинутой Земле. Они требуют открыть купол, впустить свет и воздух. Мудрец Теотль знает, что вокруг — пустота и, если купол открыть, люди задохнутся. Но еще важнее ему доказать неизбежность угасания. Подобно тому как прежде человек помогал созидающей работе Природы, теперь он, проповедует Теотль, во имя ее же закона умирания, должен стать разрушителем.

Лукавый старец противопоставляет смерть жизни как высокую духовность низменному плотскому стремлению: "Вам нравятся зачатия и рождения, — упрекает он толпу, — крик младенцев и опять первые поцелуи, и опять первые объятия вся сказка веков и миллионов поколений!".[52]

В этих аллегориях слышится отклик на реакционные пессимистические концепции, получавшие выражение то в философии Мальтуса и Шпенглера, то в мистических романах Крыжановской. Возможно, близкие совпадения (порой почти текстуальные) человеконенавистнических деклараций брюсовского Теотля с философией Тускуба в "Аэлите" А.Толстого восходят к общим источникам.

Жизнь, однако, берет свое: машины приводят в действие, купол медленно поднимается. Коленопреклоненная толпа ждет Солнца. Но люди не послушались старика, — и вот огромный зал превращается в кладбище.

И все-таки правы те, кто рвался к Солнцу. Предфинальный эпизод "Земли" неожидан. Под крики: "Бегите в нижние этажи, закройте все опускные двери! Это — спасение", появляется Юноша. "Ты ошибся, Теотль! Мы — не последние люди!" Есть еще другие залы! Там живет истинное человечество... А мы — лишь несчастная толпа, заблудившаяся в темных залах... Пусть погибнем мы, Земля — жива!".[53]

Открытие Юноши не снимает все же мрачного тона финала. Возможно, Брюсов и не хотел этого. В "Земле" изображен город мрака и смерти. Совсем не тот Город Будущего, что пригрезился поэту в стихах 1904-1905гг., которому суждено "вечно жить ласкательной весной", где

Свобода, братство, равенство, все то,

О чем томимся мы, почти без веры...[54]

В "Земле" гиперболизированы и светлые, и темные страсти человечества. В "Республике Южного Креста" сконцентрированы одни пороки. Рассказ навеян раздумьем о будущем буржуазной демократии, тень которой мелькнула над Россией в 1905г. Повествование выдержано в форме бесстрастного исторического репортажа. Новое государство в Антарктиде возникло "из треста сталелитейных заводов... Конституция республики по внешним признакам казалась осуществлением народовластия. ...Однако эта демократическая внешность прикрывала чисто самодержавную тиранию членов-учредителей бывшего треста" (с.3).

При некоторых вымышленных деталях (рабочие — единственные полноправные граждане) фантастическая республика лицемерием своего строя сильно смахивала на Североамериканские Соединенные Штаты. Впрочем, в ней воплощены и черты прусского полицейского государства, и технократический рай буржуазных утопистов, и самодержавная система всеобщего сыска. Вся Земля завидует процветанию "научно" организованного Звездного города. Трудящиеся достигли там, казалось бы, вершины желаний человеческих. Никакой анархии производства и безработицы. Но чудовищная регламентация жизни (та самая, которую воспел Э.Беллами в своей утопии) и тотальная демагогия, весь тиранический дух, пронизывающий эту "демократию", приводят к психическому взрыву. Звездный город, роскошная столица пенсионеров-рантье, поголовно заболевает манией противоречия. Желая добра, "счастливые" во всем поступают наоборот — режут друг друга и сокрушают все вокруг. То, что в купринском "Королевском парке" случилось от сытой скуки "социализма", в рассказе Брюсова — следствие алогизма капиталистической демократии.

Брюсов чутко провидел инволюцию капиталистического строя к фашизму. Прозорливость "Республики Южного Креста" не столько в таких аксессуарах будущего, как управляемые аэростаты, электрические дороги, циклопический город под стеклянной крышей, сколько в символичности этой "мании противоречия", развернутой в "идеальное" будущее и доведенной до абсурда сущности буржуазного строя.

Соотнесенностью фантазии с тенденциями "развития" капитализма "Республика Южного Креста" и "Земля" напоминают известные романы Уэллса "Когда спящий проснется" и "Машина времени". Уэллс, правда, пытался дать выход протесту (в первом — восстание народа). Брюсов же заставляет олигархическую диктатуру погибнуть, так сказать, своей естественной смертью.

"Республика Южного Креста" имела подражателей. По образцу ее, писал Брюсов в неопубликованной статье "Пределы фантазии", "изобразил свою "Полярную империю" автор весьма слабого романа, печатавшегося в "Синем журнале", — "Под стеклянным колпаком" — Сергей Соломин".[55]

5

В сборнике "Земная ось" утопии-предостережения причудливо орнаментованы декадентскими экспериментами. Ссылаясь на предисловие автора к первому изданию (1907), в котором В.Брюсов назвал своих предтеч: Э.По, А.Франса, С.Пшибышевского, — критика расценила сборник как подражание чужим стилям, в лучшем случае как попытку привить русской прозе приемы иностранных беллетристов.[56]

Брюсов в самом деле хотел перенести на русскую почву "Рассказ положений" (в отличие, например, от чеховского "рассказа характеров"). Но приемы остросюжетного повествования интересовали его не сами по себе. В предисловии ко второму изданию сборника он писал: "Кроме общности приемов письма, "манеры", эти одиннадцать рассказов объединены еще единой мыслью, с разных сторон освещаемой в каждом из них: это — мысль о том, что нет определенной границы между миром реальным и воображаемым, между "сном" и "явью", "жизнью" и "фантазией"".[57]

Если сопоставить эту декларацию с боле поздней статьей "Пределы фантазии" (1912-1913), нельзя не заметить, что от парадокса: реальность бреда — бредовость реальности, от осужденных критикой "сцен безумия, сладострастия, извращений, пыток и преступлений"[58] Брюсов продвигался к мысли о расширении сферы искусства за счет нового метода и материала фантастики.

Еще в статье "Об искусстве" (1899) он писал, что искусство — в преддверии новой эпохи: ее готовят успехи науки. Брюсов предчувствовал зревший в лабораториях и кабинетах ученых грандиозный переворот в представлениях о мире. Но если тогда он эклектически смешивал знание с тайной, неведомое с мистикой, психологию с магией, внушение со спиритизмом; если в лекции "Ключи тайны" (1903) утверждал, что искусство только в "стихии запредельной", "по ту сторону познаваемого", то в "Пределах фантазии" (характерно уже само название) Брюсов измерял фантастический вымысел реальностью.

"В моем рассказе "В зеркале", — писал он, — отражение гипнотизирует героиню рассказа и заставляет ее обменяться с собой местами... Впрочем, для постороннего наблюдателя никакого чуда нет: перед ним все та же женщина, и ее рассказ о том, что она одно время была заключена, как отражение, в зеркале, он вправе считать за бред". Подзаголовок "Из архива психиатра" не оставлял недоговоренности. Можно сомневаться, предмет ли искусства раздвоенное сознание, но, без сомнения, реальность больной души, а не мистическая запредельность составляет содержание рассказа. В научно-фантастическом рассказе 1918г. "Не воскрешайте меня!" Брюсов писал: "Пора старого примитивного материализма давно миновала. Наука осталась позитивной, какой она и будет всегда, пока человек будет мыслить по законам логики! Мы позитивисты в том смысле, что отрицаем всякую мистику, все сверхъестественное. Но зато границы естественного раздвинулись теперь гораздо шире, чем столетие назад".[59]

В цитированной статье "Пределы фантазии" Брюсов сделал попытку нащупать технологию фантастического вымысла. Рассматривая широкий круг произведений всех времен и народов, он приходит к выводу: "Чтобы изобразить явления "фантастические", т.е. подчиняющиеся иным законам природы, нежели те, которым подчинен наш мир, может быть три приема:

1) Изобразить иной мир, — не тот, где живем мы.

2) Ввести в наш мир существо иного мира.

3) Изменить условия нашего мира".

Брюсов показывает, как фантастика, обойдя Землю в поисках уголка, где мог бы запрятаться неведомый мир, спустилась в океан, затем в глубь Земли, затем поднялась в воздух и наконец вышла в межпланетное пространство. Называя Эдгара По "родоначальником всей новой фантастики", Брюсов тем не менее критикует его роман "Путешествие Ганса Пфалля": "Совершенно ясно, что возд<ушный> шар для путеш<ествия> в межпланетном простр<анстве>, где воздуха нет, — не пригоден". Он отдает предпочтение более научным идеям Верна и Федорова, предшественника Циолковского: "Ж.Ве<рн> дал намек еще на одну возможн<ость> посет<ить> небесный) мир. В его р<омане> "Вверх дном" герои хотят построить исполинскую пушку, кот<орая> сотрясением своего выстрела... переместила бы положение пол<юсов> Земли, н<а>при<мер>, сделав пол<юса> обит<аемыми>. Этот толчок мог бы бы<ть> такж<е> продолжением движ<ения> Зем<ли> по ее орбите. Любопытно, что русск<ий> философ Федоров серьезно проектировал управлять движением Земли в пространстве, превр<атив> ее в огром<ный> электромаг<нит>. На Земле, как на гиг<антском> корабле, люди могли бы посетить не т<олько> др<угие> планеты, но и другие звезды".

Брюсов рассматривает как прием фантастики путешествие во времени: "В сущ<ности> гов<оря>, все исторические романы носят в себе элемент фантастич<еский>. Перенося д<ейст>вие в глубь врем<ен>, романисты до изв<естной> степ<ени> создают обстановку ф<антастическую>, во вс<яком> случ<ае> не похожую на нашу. Особенно это относится к романам из доисторической эпохи. Здесь научн<ые> данные невольно переплетаются с "вымыслом" из-за недостатка сведений. Непосредственно к области фантастики относятся попытки романистов ввести древность в условия совр<еменной> жизни". Брюсов упоминает оживление древнего помпеянина (уснувшего в I в. н.э. летаргическим сном) в романе Э.По "Разговор с мумией" и отдает предпочтение Уэллсу: "Уэльс смелее других решает вопрос о путешест<вии> во времен<и>. Его герой строит особую "Машину времени", на которой можно путешест<вовать> в веках, как на автом<обиле> в пространстве". Рассматривая третий прием фантастики — изменение условий жизни (в эту рубрику автор статьи отнес и свой рассказ "В зеркале"), Брюсов вновь подчеркивает превосходство Уэллса — автора "Новейшего ускорителя" и "Человека-невидимки".

Фантастическим творчеством поэт занимался более четверти века. Первое свое фантастическое произведение, неопубликованный роман "Гора Звезды", он написал еще в 1895-1899гг., рукопись последнего научно-фантастического рассказа датирована 1921 г. Фантастика была одним из направлений намеченной Брюсовым генеральной программы литературных и научных занятий. В записях 1908-1909 гг. он помечает в разделе "Рассказы" следующие темы: "1. Ожившие машины... 8. Путеводитель по Марсу".[60] Этот темник позволяет судить о разносторонности Брюсова-фантаста: приемы и метод фантастики, их место в общей системе реализма, наука и техника как предмет фантастического воображения, в том числе "белые пятна" науки — Атлантида, "мистика с позитивной точки зрения"[61] и многое другое, наконец, социально-историческая фантастика.

С фантастикой связаны и другие разделы программы, например научная поэзия, задуманные и частично осуществленные стихотворные циклы "Фильм веков", "Кинематограф столетий". Замысел большой повести "Семь соблазнов" (опубликованы отрывки первой части) включал тему будущего. В приключенческую фабулу философско-психологического романа "Гора Звезды" Брюсов одним из первых в русской фантастике ввел мотив межпланетных путешествий. Уже в этом эклектическом произведении Брюсов искал какую-то взаимозависимость между машинной фантастикой и социальной утопией. В "Земле" и "Республике Южного Креста" социальные прогнозы как бы выводятся из машинизированной "научной" структуры капитализма. Последняя берется обобщенно, как некая символическая целостность.

В более поздних фантастических замыслах Брюсов избирает отдельные элементы индустриальной основы общества и сквозь их призму пытается разглядеть тенденции социального целого. Таковы наброски "Восстание машин" (1908-1909) и "Мятеж машин" (1915). В них Брюсов реализовал пункт программы "Ожившие машины". В изменении названия чувствуется поворот от собственно машины к социальной роли техники, от "машинной утопии" к социальной аллегории. В первом наброске, имеющем подзаголовок "Из летописи ***-го века", описана великая катастрофа, отнявшая у героя всех, кого он любил, и превратившая его самого в калеку. Во втором наброске дана как бы экспозиция этой истории: "Надобно ясно себе представить всю организацию жизни в ту эпоху".[62] Автор стремится показать социальную обстановку, в которой разразился необычный бунт.

Одним из первых в мировой фантастике Брюсов задумался над коллизиями, которые сегодня, в предвиденье появления машины, наделенной свободой поведения, ожесточенно обсуждаются не только фантастами, но и учеными-кибернетиками. Для Брюсова, видимо, была интересна не столько вероятность самого бунта машины (о мыслящей машине никто еще всерьез не говорил), сколько заключенная в этом парадоксе социальная аллегория. Все же не следует недооценивать интуиции фантаста. Писатель необыкновенно эрудированный, Брюсов чутко следил за всем новым, что появлялось на горизонте знания.

К 1918-1919гг. относится набросок "Экспедиция на Марс" (в брюсовской программе 1908-1909гг. была тема "Путеводитель по Марсу") Это незаконченный научно-фантастический рассказ. В нем подробно описано устройство "междупланетного корабля", на котором "тов. Марли" с двумя спутниками совершил путешествие на Марс, привез ценные коллекции, но разбился при возвращении. В 1921г. Брюсов еще раз вернулся к этой теме в наброске "Первая междупланетная экспедиция".[63] Для космического путешествия здесь предусмотрена атомная энергия. Действие происходит при коммунизме.

Брюсов-фантаст шел "с веком наравне", ставил в своих произведениях актуальные естественнонаучные и социальные проблемы. Он раньше многих обратил внимание на внутреннюю связь научно-технического прогресса с социальной жизнью и с тревогой заговорил об опасности механизированной цивилизации, которая выбрасывает за борт гуманизм и демократию.

6

Когда П.Сакулин писал в 1912г. (в связи с утопическим романом Одоевского), что "появление утопий служит симптомом назревающего кризиса",[64] он мог бы сослаться на целый ряд современных произведений, русская фантастика той поры предчувствовала надвигавшийся социальный взрыв, хотя и не всегда сознавала его связь с промышленно-технической революцией. Она не только отражала брожение научной и общественной мысли, но уже испытывала и воздействие социально-освободительной борьбы.

В 1910г. появился утопический роман Н.Олигера "Праздник Весны". Олигер был второразрядным беллетристом, но он, в меру своего таланта, возражал тем, кому в обетованном завтра мерещилось возвращение насилия и собственничества "на круги своя". Не употребляя по цензурным соображениям слово "революция", но явно намекая на смятение перед нею русской интеллигенции, он убеждал читателя, что жизнь продолжает нести "свое пламенное знамя среди серого тумана",[65] что надо уметь видеть не только "красный луч, который остр, как оружие", но и освещаемое им будущее. "Разве там ничего? — спрашивал он и отвечал: -Там — мечта. Там — то, чего еще не было" (6).

Не лишне вспомнить, что появившийся тремя годами позже роман В.Ропшина (Савинкова) озаглавлен был теми же словами: "То, чего не было", но в прямо противоположном значении — с ренегатским намеком на то, что революция 1905г. была фантомом.

В "Празднике Весны" есть сознательные полемические переклички. Мы упоминали выпад против декадентского индивидуализма. Олигер оспаривает также мысль купринского "Тоста". Он также допускает в будущее личность, тоскующую по прошлому, по его людям, жестоким и нечутким, но сильным и смелым, выкованным звериной борьбой за существование. Но у Олигера этому тоскующему герою отвечают, что такие, как он, идеализаторы прошлого всегда тянули человечество назад.

Олигера упрекали за то, что его утопия не содержала ни социального, ни эстетического идеала. "Потому что нельзя же считать эстетическим "идеалом" то фразистое и праздное "Воображательство" о статуях, картинах, необыкновенно грандиозных храмах и бесконечных купаньях, общими обывательскими словами которого наполнен роман".[66] Это не вполне справедливо. Да, утопический идеал Олигера расплывчат (хотя не более чем у В.Морриса или Г.Уэллса, чьи романы противопоставлялись "Празднику Весны"). И вместе с тем, в отличие от большинства поздних западных утопистов (особенно Э.Беллами и Т.Герцка), на взгляды Олигера оказала заметное влияние практика революционного движения. На некоторых страницах романа отразился и горьковский пролетарский пафос. Фигуру гиганта с молотом, строителя Земли, призывающего разогнуть спину и побеждать, Олигер возвышает над жизнью как символ будущего и главную силу движения вперед. Реакция олицетворена в служителях, "одетых в золото", которые кормятся у "седалища" Властителя и тупо бубнят, чтобы люди не слушали бунтаря.

Критика не могла не заметить, что Олигер сосредоточивается не на внешних формах, а на внутреннем содержании будущего, хотя и сомневалась, чтобы "идиллические образы аркадских пастушков" показались "заманчивыми современному сознанию, измеряющему полноту жизни широтою размаха от величайших страданий до величайших радостей".[67]

Олигер ориентировался на салонных читательниц в наивной надежде, что дамы скорее заинтересуются мечтой. И все же в "Празднике Весны" подняты отнюдь не салонные темы. Писатель, например, задумался о драме интеллектуальной неравноценности в социально освобожденном обществе. Смогут ли совершенные социальные условия устранить несовершенство природных задатков? Ведь во мнении товарищей слабый работник будет подобен тем, кто не трудится, а человечество "не имеет права быть расточительным" (с.97).

Олигер разделял распространенное заблуждение, что высокая духовность коммунизма выразится главным образом в украшении жизни (см. также роман В.Морриса "Вести ниоткуда", авторское предисловие к утопии В.Итина "Страна Гонгури" и др.). "Праздник Весны" — феерия торжеств и карнавалов в прекрасных дворцах и садах. Искусство становится культом, он олицетворен в статуе Весны, которой посвящены храмы. Герои Олигера, правда, задумываются: не слишком ли много они тратят "на бесполезное в своей сущности служение красоте" (с.97)? Критик иронизировал: "Утопия г. Олигера воображает будущность человечества в образе какого-то "Дуракова царства", где не сеют, не жнут, не собирают в житницы".[68]

Это была крайность: такой упрек можно предъявить многим старым и новым утопиям. Но крайность симптоматичная: от утопии уже требовали не только "определенного слова", т.е. четкого идеала, но и развертывания этого идеала в действии, в борьбе.

Олигер набрасывал социальный контур будущего, почти не затрагивая индустриально-научной основы общества. В "Празднике Весны" есть декларации о том, что наука и техника займут в будущем гораздо более значительное место. Что же касается изображения научно-технического прогресса, то оно сведено в основном к декоративному обрамлению сельской идиллии. Люди что-то исследуют, на чем-то летают, как-то общаются на расстоянии, какими-то машинами строят свои бесконечные храмы искусства ("Мара спорила с Акро о каком-то новом изобретении, которое должно было внести новый переворот в строительную технику", с. 177).

7

Естественнонаучная и социально-утопическая тематики в русской фантастике начала XX в. сближаются, перекрещиваются, но в общем, так сказать, существуют в параллельных плоскостях — в разных жанрах и, главное, концепционно разграниченные. Синтез, неизбежно повлекший бы типологически новую разновидность жанра, удавался пока в плане негативных утопий — фантазий-предостережений типа брюсовской "Республики Южного Креста" или купринского "Жидкого солнца".

Позитивная утопия должна была опираться на понимание решающего значения для коммунизма производительных сил и знание научных законов общественной жизни. Естественно, что такая утопия вышла из-под пера социал-демократа. Речь идет о романе "Красная звезда" (1908) А.Богданова-Малиновского, видного социал-демократического деятеля, философа. Некоторыми фабульными нитями и философскими построениями с "Красной звездой" связан второй утопический роман Богданова "Инженер Мэнни" (1913). Он уже отразил отход автора от революционного марксизма.

Либеральная критика иронизировала: "Не марксистское дело сочинять проекты социалистического строя", ибо фантазии о будущем якобы "принципиально отрицаются правоверным марксизмом".[69] Марксисты между тем лишь против фантазий, которые не помогают, а мешают революционной перестройке общества. Поэтому они против утопий, запоздало поспевающих к тому времени, когда пришла пора революционной борьбы, поэтому же отвергают и мелочную регламентацию будущего (чем так увлекались социалисты-утописты), ибо невозможно предугадать все детали.

В.И.Ленин порицал Богданова не за намерение писать утопический роман, а за махистские заблуждения в "Инженере Мэнни". Он сам предлагал ему тему утопического романа. Горький вспоминал, как сожалел Ленин, что никто не догадался написать книгу о расточении общественного богатства при капитализме. Беседуя на Капри у Горького с Богдановым об утопическом романе, Ленин сказал: "Вот вы бы написали для рабочих роман на тему о том, как хищники капитализма ограбили Землю, растратив всю нефть, все железо, дерево, весь уголь. Это была бы очень полезная книга, синьор махист!".[70]

Возможно, у Ленина было свежо впечатление от первого романа Богданова "Красная звезда", хорошо принятого в партийной среде. Но изданный пять лет спустя роман "Инженер Мэнни" оказался совсем другой книгой. В нем отразилась полемика с марксистами-ленинцами, которую Богданов вел с позиций эмпириомонизма Э.Маха и Р.Авенариуса. Главный тезис эмпириомонистов: внешний мир — не независимо от нас существующая реальность, а только социально организованный опыт наших ощущений стал для Богданова ступенью к его тектологии, или всеобщей организационной науке.

Богданов создал, казалось бы, стройную систему: в технике и индустрии человечество организует внешний мир, в экономике само организуется для борьбы с природой, а в идеологии организует свой социальный опыт. Организационными проблемами Богданов склонен был подменять классовую борьбу. Эксплуатируемые у него превращались в исполнителей. Эксплуататоры — в организаторов. Пролетариат, по Богданову, выступает в производстве одновременно и организатором, и исполнителем, т.е. способен встать на всеорганизационную точку зрения и таким образом внести в общество отсутствующее единство. Исходя из этого, Богданов подменял реальную классовую борьбу идеальными коллективизмом и товарищеским сотрудничеством.

Тем не менее в "Инженере Мэнни" организацию вносит не рабочий класс, а прогрессивная технократия уэллсовского типа. По-видимому, для наглядности структуры организаторы — исполнители классовые противоречия в этом романе приглушены. В какой-то мере Богданов объясняет это природными особенностями Марса. Географические и климатические условия, конечно, накладывают отпечаток на общество, но не настолько, чтобы менее резким природным контрастам соответствовала смягченность социальных отношений. На Земле, во всяком случае, самую зверскую эксплуатацию можно встретить в самых благодатных уголках.

"Прочел его "Инженера Мэнни", — писал Ленин Горькому в 1913г. — Тот же махизм=идеализм, спрятанный так, что ни рабочие, ни глупые редактора в "Правде" не поняли".[71] Роман не разоблачал, а объективно идеализировал капитализм. По свидетельству современника, он не возбудил в партийных кругах того интереса, с которым была встречена "Красная звезда".[72]

"Красную звезду" Богданов писал под свежим впечатлением буржуазно-демократической революции, гегемоном которой был рабочий класс. Тема романа — победоносная социальная революция — не была взята с философского потолка, как махистская "организация", разрешающая в "Инженере Мэнни" все вопросы. "Был ноябрь 1907 года, — вспоминал рецензент, — когда появилась "Красная звезда": реакция уже вступила в свои права, но у нас, рядовых работников большевизма, все еще не умирали надежды на близкое возрождение революции, и именно такую ласточку мы видели в этом романе. Интересно отметить, что для многих из нас прошла совершенно незамеченной основная мысль автора об организованном обществе и о принципах этой организации. Все же о романе много говорили в партийных кругах".[73]

Вероятно, это была первая утопия, окрашенная пафосом пролетарского освободительного движения. Марсиане прилетают на Землю в связи с восстанием, подготовляемым русскими революционерами. До "Аэлиты" это была и первая в мировой фантастике революционная мотивировка космического путешествия. Богданов распространил на гуманистическую идею объединения разумных миров дух пролетарской солидарности.

А.В.Луначарский уловил, что автор "Красной звезды" противопоставляет "гармоническую и разумную культуру" марсиан "с ее рационализмом и позитивизмом бурной, юношеской земной культуре, которой гораздо труднее достигнуть гармонии, но которая обещает нечто гораздо более богатое, чем схематическая и сухая, при всей ее величавой стройности, культура марсиан... Это отчасти и научное открытие, или его предвидение и популяризация, это и пророчество. Сила поэтической мысли заключается здесь в победе над обыденным, в творческом построении прообраза грядущего целого из разбросанных и часто неуловимых элементов его, зреющих в недрах настоящего".[74] "А.Богданов сумел свою утопию написать так, — отмечала позднее советская печать, — что она представила будущую жизнь человечества с точки зрения научного социализма и показала грядущий общественный строй сообразно тому, что намечается уже в настоящее время".[75]

Централизованное производство, точная статистика труда, общественное воспитание детей — эти и другие преимущества социализма не остались не замеченными даже теми рецензентами, которые иронизировали над марксистским утопическим романом. Коммунистический строй в "Красной звезде" противостоял регламентированному царству благополучного мещанина, которое Беллами и Герцка выдавали в своих утопиях за подлинный коммунизм.

Мир, который находит русский революционер Леонид на Марсе, превосходно устроен и глубоко человечен. На пути к Марсу, когда метеорит пробил оболочку космического корабля, Леониду довелось стать свидетелем безоглядного самопожертвования: один из космонавтов своим телом заслонил пробоину, спасая товарищей и друга-землянина. Здесь каждый ко всем и все к каждому относятся как братья. В "Красной звезде" впервые в мировой фантастике блеснула сознательная мораль пролетарской солидарности. В этом мире есть свои трудности, свои противоречия, своя борьба мнений. Неблагоприятные природные условия вынуждают марсиан искать новую планету. Но "сократить размножение — это последнее, на что мы бы решились; а когда это случится помимо нашей воли, то оно будет началом конца",[76] ибо будет означать утрату веры в коллективную силу человечества и капитуляцию перед природой.

В середине XX в. некоторые люди пытаются сочетать "марксистскую ортодоксальность" с административным регулированием рождаемости и даже не видят большой беды в термоядерной войне: оставшиеся в живых создадут, мол, цивилизацию в тысячу раз более совершенную. У Богданова общество дает отпор тем, кто пытается оправдать подобные жертвы. В рецензии на "Красную звезду" Луначарский писал: "Это лучшее в книге, это поистине прекрасно".[77]

Автору "Красной звезды" в отличие от предшественников-утопистов удалось показать коммунизм как систему движущуюся и совершенствующуюся. Однако у Богданова коллективистское начало коммунистического общества развивается в ущерб индивидуальности. Вульгаризируя коллективизм, Богданов, например, предлагал "товарищеский обмен жизни не только в идейном, но и физиологическом (!) существовании (с.80) Он представлял его в виде всеобщего обмена кровью — для обновления организма и повышения долголетия. Богданов не только писал об этом: он погиб, проводя на себе подобный эксперимент.

Героям "Красной звезды" кажется, что различие между марсианской (коммунистической) и земной (капиталистической) культурами "составляет непроходимую пропасть для отдельной личности и преодолеть" это различие "может только общество" (с.138) как целое, в котором личность растворяется. Противоречию между общественной и индивидуальной моралью Богданов придавал надклассовый характер и оттого переносил его в коммунизм.

Можно понять богдановского героя Леонида, человека, несущего в себе пережитки капиталистической психологии, страдающего к тому же нервным расстройством, когда он убивает автора бесчеловечного плана "очистить" Землю от людей. Но невозможно допустить, чтобы такой план вообще мог зародиться в голове ученого в обществе, где каждый готов прийти на помощь товарищу. Невозможно допустить, чтобы в таком мире могли стать обыденными и самоубийства, даже среди стариков, — когда человек не может работать в полную силу и "чувство жизни слабеет и притупляется" (с.77).

Богданов не считал противоестественным уход из жизни, видимо, с точки зрения индивидуальной свободы: "Если сознание пациента и его решение твердо, — говорит один из его героев, — то какие же могут быть препятствия?" (77). Препятствие, конечно, в нравственной ответственности личности: истинный коллективист не может подать своим братьям пример духовной капитуляции.

Не лишен противоречия и отклик в богдановской "Красной звезде" на споры о нравственной основе любви, брака, семьи, разгоревшиеся в русской печати в связи с романом М.Арцыбашева "Санин" (1907). Богдановский социалист Леонид теоретически исповедует ничем не ограниченную свободу любовных связей: "Многобрачие, — философствует он, — принципиально выше единобрачия, так как оно способно дать людям и большее богатство личной жизни, и большее разнообразие сочетаний в сфере наследственности" (с.8-9). Но когда многобрачие задевает Леонида лично, теория терпит крах. Во имя любви к нему, любви "до гробовой доски", марсианка Нэтти отказывается от своих нескольких мужей, потому что это делало Леонида несчастным. Леонид же в отсутствие Нэтти принимает "нежную дружбу" ее подруги Энно.

В книге "Происхождение семьи, частной собственности и государства" Ф.Энгельс пришел к выводу, что будущее за моногамной семьей. Он прослеживал историческую эволюцию форм семьи и брака. Врач А.Омельченко, сопоставляя отношения полов в "Красной звезде" и "Санине", пришел к тому же выводу, беря этический критерий. Богданов, писал он, допустил в свое коммунистическое общество многобрачие, но показал вместе с тем, что оно, вопреки теориям, которые заботятся якобы об общественном благе, приносит несчастье индивидуальному человеку. "Социалистический строй не только не уничтожит старую форму "мещанской" морали (единобрачия, — А.Б.), но подчеркнет всю ее принципиальную глубину",[78] потому что социализм непременно включает идеал личного счастья. Ложная этическая установка не выдержала поставленного Богдановым мысленного эксперимента.

В "Красной звезде" разбросано немало интересных фантастических идей в области естествознания и техники (некоторые из них уже реализованы): синтез белка, синтетические материалы, склеивание вместо шитья при производстве одежды, минус-материя, отрицательное тяготение и т.д. Профессор Н.А.Рынин писал, что Богданов, "правильно оценивая недостаточность энергии существующих взрывчатых веществ.., заставляет применять в ракетном двигателе своего корабля разложение атома и, таким образом, впервые (!) высказывает идею использования внутриатомной энергии"[79] для межпланетных полетов.

Богданов, философ, разносторонне осведомленный в физических и биологических науках, медик по образованию, экономист и социолог, высказал интересные суждения об ущербе, наносимом целостности знания анархией капиталистической цивилизации: "Нынешняя наука такова же как и общество, которое ее создало: она сильна, но разъединена, и масса сил в ней растрачивается даром. В ее дроблении каждая часть развивалась отдельно и потеряла живую связь с другими... Каждая отрасль имеет свой язык — привилегия для посвященных, препятствие для остальных. Много трудностей порождается тем, что наука оторвалась от жизни, забыла о своем происхождении, перестала сознавать свое назначение, отсюда мнимые задачи и часто окольные пути в простых вопросах... Надо преодолеть ее дробление, надо сблизить ее с трудом, ее первым источником".[80]

Перспективы науки и техники интересовали Богданова не сами по себе. Автор "Красной звезды" первый в русской фантастике соединил талантливую техническую утопию с научными представлениями о коммунизме и идеей социальной революции. В "Красной звезде" был очерчен первый контур того нового, революционного научно-фантастического романа, образец которого с таким талантом дал через несколько лет Алексей Толстой.

Время "Аэлиты"

Фантастические романы в творчестве А.Толстого: источники, гуманистическая концепция человека, научное содержание, отношение к авантюрной романистике.

Фантастика в пародийно-авантюрных романах 20-х годов (М.Шагинян, В.Катаев, В.Гончаров и др.).

Чудесная фантастика и научные мотивы в романах А.Грина.

Жюль-верновская традиция: "Плутония" и "Земля Савинкова" В.Обручева.

Социально-фантастический роман первой половины 20-х годов: В.Итин, Я.Окунев и др.

Антикоммунистическая утопия.

1

Может показаться странным, что "Аэлита", ставшая для Алексея Толстого чем-то вроде моста на родину, оказалась фантастическим романом. Стоит, однако, вспомнить, что этот жанр очень характерен для ранней советской прозы: в том же 1922г., что и "Аэлита", вышли "Страна Гонгури" В.Итина и "Месс-Менд" М.Шагинян, в 1923 — "Трест Д. Е." И.Эренбурга, "Грядущий мир" Я.Окунева. Список можно продолжить.

Обращение к фантастике Алексея Толстого, убежденного реалиста, несколько даже старомодного на фоне пестрого новаторства тех лет, было не совсем случайным. Еще в 1915г. он начал роман "Свет уединенный". У героя, Егора Ивановича, сообщал Толстой жене, "возникла идея о новом изучении психики (души) при помощи физических приборов и логики (такой прибор можно придумать)... при помощи своего прибора он математически определяет, что ему нужно Варвару Н<иколаевну> убить".[81] (Незаконченный роман опубликован под названием "Егор Абозов").

В реалистической по характерам и стилистике пьесе Толстого "День битвы" (1913) изображалась будущая империалистическая война. В сходном полуфантастическом жанре Толстой напишет (совместно с П.Сухотиным) в 1930г. пьесу "Это будет". Реально-исторические картины революции и гражданской войны завершаются здесь фантастическим эпилогом о будущей войне Советской России против капиталистической агрессии (роман П.Павленко "На Востоке" появился лишь три года спустя).

Самой ранней "фантастической привязанностью" Толстого были сказка, легенда, предание. Его тянуло написать когда-нибудь, передает Н.Крандиевская-Толстая разговор с Толстым, "роман с привидениями, с подземельями, с зарытыми кладами, со всякой чертовщиной. С детских лет неутолена эта мечта... Насчет привидений это, конечно, ерунда. Но знаешь, без фантастики скушно все же художнику, благоразумно как-то ...художник по природе — враль, — вот в чем дело!".[82]

Фантастика была близка дарованию Толстого, его богатому воображению, склонности к импровизации, блестящему мастерству занимательного сюжета. Тяга к чудесному отчасти утолена была в таких бытовых произведениях, как "Чудаки" (1911), "Харитоновское золото" (1911), "Детство Никиты" (1920-1922).

В 1921г., незадолго до "Аэлиты", Толстой закончил повесть "Граф Калиостро", где по-гоголевски натурально и вместе с тем насмешливо изобразил "чертовщину". Здесь появляются злое волшебство и волшебная любовь — едва ли не прямая предшественница любви Лося и Аэлиты. В "Графе Калиостро" Толстой также обнаружил знакомство с теософской литературой, которой воспользуется в "Аэлите".

В повести можно усмотреть художественную полемику с реакциионными фантастами-мистиками. Накануне первой мировой войны получили известность мистические романы В.Крыжановской-Рочестер "Маги", "Смерть планеты", "Законодатели", где маги-теософы изображены носителями высшего добра и справедливости. У Толстого же маг Калиостро — авантюрист и шарлатан. Подвизавшийся под этим и другими именами Джузеппе Бальзаме, по-видимому, искусно пользовался внушением. Своими чудесами он стяжал славу в европейских столицах и в 1778г. объявился в Петербурге. Толстой воспользовался этим фактом для вымышленной истории о том, как Калиостро в имении некоего русского дворянина материализовал портрет злющей красавицы. Чистое чувство хозяина к живой женщине, юной жене волшебника, вытеснило надуманную от скуки мечту о неземной любви к портрету. Черное искусство чародея было посрамлено, а сам он с позором изгнан. Нравственная нить этой истории тоже протягивается к "Аэлите".

"Аэлита" явилась известным синтезом опыта Толстого в утопической, приключенческой и научной разновидностях фантастики. В то же время в этом романе писатель решительно стал на сторону революции. В марсианской фантазии он впервые попытался понять русскую революцию как художник, увидеть в ней закономерный этап истории человечества — истории, развернутой не только в прошлое, но и в будущее. Такую историю желал теперь иметь русский народ, объяснял Вадиму Рощину "красный" подполковник Тетькин в "Восемнадцатом годе".

Научной фантастикой и романтическим "историзмом" легенд об Атлантиде "Аэлита" безмерно далека от "Хождения по мукам". И все-таки именно она была написана между двумя редакциями "Сестер" — эмигрантской и первой советской. Ее, а не другую вещь, читал Толстой в советском посольстве в Берлине накануне возвращения на родину. В это время было написано письмо А.Соболю и опубликовано второе — Н.Чайковскому, в которых Толстой отрекался от добровольного изгнания и из-за которых эмиграция отреклась от него.

Не случайно русская революция проецируется в "Аэлите" на фантастический экран марсианско-земной цивилизации. В легендах об Атлантиде отразились раздумья Толстого о вселенских судьбах человечества. В фантастике Толстой искал простора своему историческому мышлению. Это помогало увидеть в событиях на родине закономерное звено в цепи всемирно-исторических потрясений. Вот почему Толстого заинтересовала баснословно древняя заря человечества и почему он прибегнул к фантастической перелицовке легенд.

Толстой отталкивался от эзотерического (тайного) предания, бытующего в атлантологии наряду с научными трудами. Начало XX в. было отмечено вспышкой атлантомании. Атлантидой бредил не только гимназист Степка по прозвищу Атлантида из "Кондуита и Швамбрании" Л.Кассиля. В народном университете Шанявского В.Брюсов читал лекции о легендарной стране (опубликованы в виде большой статьи "Учители учителей" в горьковской "Летописи" за 1916 год). Характерный для рассказов Аэлиты образ истории-экрана, истории-кинематографа встречается в стихотворении Брюсова 1917г. "Мировой кинематограф". В том бурном году Брюсов и Толстой встречались в комиссариате Временного правительства по регистрации печати, разбирали "какие-то архивы".[83] К легендам об Атлантиде Толстого мог приобщить поэт М.Волошин, с которым они были близки, большой любитель и знаток исторических сказок.

Толстого, вероятно, привлекло то, что у теософов-атлантоманов древность причудливо перемешалась с новейшими представлениями. Вот что об этом пишет атлантолог Н.Жиров: "Во времена гибели Атлантиды часть атлантов спаслась на реактивных кораблях, перелетев в Америку и Африку, а другая часть на космических ракетах якобы улетела на другие планеты. Эта легенда... была положена в основу ряда глав фантастического романа А.Н.Толстого "Аэлита"[84] (ее использовала и Крыжановская-Рочестер в романе "Смерть планеты").

Основательница теософии Е.Блаватская и ее последователи У.Скотт-Эллиот, Р.Штейнер и др. (рассказы Аэлиты ближе всего к Штейнеру) изукрасили Платоново предание об Атлантиде множеством неправдоподобных подробностей. Космические ракеты, например, были бы невозможны уже по примитивности производительных сил в кастовом строе, который существовал в Атлантиде согласно теософам. Платон был более историчен, изображая культуру Атлантиды на уровне века бронзы. Н.Ф.Жиров установил, что космическую часть своего псевдомифа теософы заимствовали из научно-фантастических романов XIX в. Скотт-Эллиот, например, взял фантастическую силу "врил", якобы применявшуюся атлантами для воздушных кораблей, из романов Э.Бульвер-Литтона.[85]

Почему же Толстой воспользовался псевдомифом, а не научным сочинением? Да потому что художнику не было нужды доказывать существование Атлантиды, сочиненный же оккультистами миф красив и поэтичен. Создатели мифа обладали незаурядным беллетристическим дарованием, да и черпали свою "атлантологию" из индийского эпоса и других народно-поэтических произведений высокой художественной ценности. "Аэлита" примыкает к поэтической традиции, уходящей в глубину тысячелетий.

2

В "Графе Калиостро" Толстой посмеялся над теософской мистикой. В "Аэлите" разглядел содержавшийся в теософском псевдомифе глухой намек на социальное неравенство в царстве атлантов. Своим колдовством Калиостро порабощает женскую душу. Тускуб силой "древней чертовщины" подавляет волю к жизни своей дочери Аэлиты. Если черная магия Калиостро бессильна против любви и в конце концов смешна, то бесчеловечно холодная рассудочность Тускуба страшновата. Калиостро — нечистая сила из сказки, за Тускубом угадываются безжалостные социальные силы.

В этом наследнике рафинированного интеллекта атлантов-магацитлов Толстой как бы довел до логического завершения просвещенный технократизм, которому Уэллс и Богданов поручали в своих фантастических романах прогрессивную миссию. Мудрецом Тускубом руководит не жажда наживы или иная низменная страсть. Он желает "всего лишь" власти — безраздельной, и прежде всего над умами и душами. Он не хочет обновлять угасающее марсианское человечество (мотив, близкий брюсовской "Земле") не потому, что это невозможно — кипучая кровь атлантов однажды уже влила жизнь в оранжевых обитателей Тумы. Но возрождение грозит поколебать его власть и разрушить его философию, его "эстетику" пышного заката (журнальная публикация "Аэлиты" назвалась "Закат Марса") — вот в чем мораль его деспотизма. Жажда жить, проснувшаяся в шахтах и подземных заводах, говорит Тускуб, — всего лишь темный инстинкт продления рода, "красная тьма", враждебная высшему духу и потому кощунственная.

Философией Тускуба Толстой откликнулся на волновавшую мировую общественность проблему буржуазной цивилизации (Г.Уэллс, И.Эренбург). Ее конец некоторые западные писатели (О.Шпенглер) отождествляли с закатом человечества. В эмиграции Толстой остро ощутил пессимизм послевоенной Европы — "уныние опустошенных душ" (т. 10, с.41). Фатализм Тускуба сконцентрировал мироощущение общества, охваченного чувством обреченности.

С деспотической цепкостью навязывает Тускуб человечеству свой собственный закат. Он почти искренен и по-своему прав, когда оправдывает философию заката двадцатитысячелетней цивилизацией угнетения: так жить в самом деле не стоит... Трудно отделаться от впечатления, что Алексей Толстой угадал самоубийственную психологию современного империализма, готового обречь человечество на истребление, лишь бы не допустить коммунизма.

Утопическая, философски-романтизированная, символическая фигура Тускуба, фанатика и аскета, ничем не напоминает Гарина из второго научно-фантастического романа А.Толстого "Гиперболоид инженера Гарина" (1925-1926) — эпикурейца и гениального авантюриста из белоэмигрантских кабаков. Но в одном они равны — в чудовищном властолюбии.

Алексею Толстому больше чем кому-либо удалось остро современно использовать фантастику для философско-психологического памфлета: в вымышленном марсианине, полностью сохраняя весь фантастический колорит, открыть злодейство глубоко земное, сегодняшнее, а в совершенно реалистическом Гарине дать властолюбие почти космическое, злодейство фантастическое. Тускуб, Гарин и люди их породы — Роллинг, Зоя Монроз — большая удача советской фантастической и приключенческой литературы.

Но, конечно, главная и лучшая фигура Толстого-фантаста — Гусев. Даже в пристрастно-несправедливой статье о первых советских годах Алексея Толстого Корней Чуковский не смог не признать, что ради Гусева затеян был роман, что это "образ широчайше обобщенный, доведенный до размеров национального типа... Миллионы рядовых делателей революции воплотились в этом одном человеке".[86] Именно через Гусева Толстой понял революцию, увидел, что она народная и — что для него было особенно важно — национальная. Гусев пока еще не поставлен в связь с эволюцией писателя от эмигрантской редакции "Сестер" — к "Восемнадцатому году".

Человек из народа, человек действия, Гусев стал новым героем и в научной фантастике. У Жюля Верна положительный герой — ученый или журналист, лицо в известной мере экстерриториальное, пользующееся в буржуазном обществе чем-то вроде социального иммунитета. Герой романов Уэллса — типичный обыватель доброй старой Англии. Волей случая они делаются свидетелями или участниками фантастических событий. Гусев же — борец и исследователь, космопроходец и революционер не по случаю, но по зову сердца.

Лететь в космос, чтобы устроить "у них" революцию, чтобы освободить угнетенных и добыть "бумагу о присоединении к Ресефесер планеты Марс" — без этой цели, без этой идеи не только нет Гусева, весь сюжет без нее лишился бы благородной романтичности и исторического аромата. Гусев, не могущий расстаться с оружием, не умеющий ждать и взвешивать, пытающийся одолеть препятствия кавалерийским наскоком, тлеющий при нэпе после чистого горения в боях за справедливость и свободу, — этот человеческий тип был характерным для эпохи и будет варьироваться Толстым в "Гадюке" и "Голубых городах" (в последнем рассказе, кстати сказать, тоже в связи с утопическими мотивами). Образ Гусева больше чем что-либо делает "Аэлиту" романом, неотъемлемым от своего времени, — качество, редкое в научной фантастике, секретом такого историзма владели разве что Жюль Верн и Уэллс. С Гусевым связано то обстоятельство, что советский научно-фантастический роман возникал как утверждение нового отношения к миру: не страха перед будущим (многие романы Уэллса), но оптимистической веры и борьбы за переделку мира к лучшему.

Гусев, Лось, Гарин — все это персонажи, взятые из жизни. Во времена Жюля Верна проблема героя решалась простым переселением в фантастический роман бытового персонажа либо имела много общего с проблемой романтического героя. Но и опыт романтиков мало мог помочь, когда Толстой стал искать неведомый облик существа иного мира.

Отчасти идя от современной ему фантастики (уэллсовы вырождающиеся патриции и изуродованные цивилизацией пролетарии, красная и черная расы в марсианских романах Э.Берроуза), Толстой отказался, однако, заселять космос дегенератами и паукообразными чудищами. Загадку облика мыслящих существ иных миров он решал, на первый взгляд, традиционно просто: марсиане у него почти такие же люди. Но простота эта отнюдь не так наивна, как антропоцентризм древних, заселивших и Олимп, и Небо себе подобными богами и героями. Устами инженера Лося Толстой с большой убежденностью высказал вполне современную мысль: "Одни законы (природы, — А.Б.) для нас и для них. Во вселенной носится пыль жизни. Одни и те же споры оседают на Марс и на Землю, на все мириады остывающих звезд. Повсюду возникает жизнь, и над жизнью всюду царствует человекоподобный: нельзя создать животное, более совершенное, чем человек" (т.З, с.546).

Эта перекличка с обсуждавшейся во времена "Аэлиты" теорией панспермии, а также с научно обоснованными гипотезами И.Ефремова, Ч. Оливера и других современных фантастов — примечательный пример порыва художественного реализма в научное знание, подтверждающий их гносеологическую близость.

Толстой по-своему, но в принципе тоже, как и Ефремов, отталкивался от земного опыта. Приметы вымирающей расы? Писатель мог почерпнуть их не только в австралийских или американских резервациях ("кирпичные" потомки аолов), но и в цивилизованнейшем городе-спруте с его нездоровой жизнью ("голубые" потомки магацитлов). Философия господ? Она тоже вряд ли должна быть существенно иной, если на Марсе господство человека над человеком будет похоже на земное угнетение.

Фантасты вообще широко пользуются принципом аналогии. Но Толстой к тому же искал какого-то объективного основания своей художественной интуиции. Он отвергал уэллсовых селенитов из "Первых людей на Луне" и спрутопауков из "Борьбы миров", ошибочно сбрасывая со счета, что в их фантасмагорическом уродстве гротескно запечатлено "нормальное" земное зло. Романтик и оптимист Толстой и ироничный скептик Уэллс — они были очень разными фантастами. Впрочем, прекрасные обитатели Утопии в романе Уэллса "Люди как боги" нисколько не расходятся с толстовским идеалом человека.

Тем не менее в неприятии "космического" уродства был и тот рациональный смысл, что современный фантаст не может рисовать инопланетное существо, никак не поверяя свой художественный замысел. Правда, нынче фантасты допускают самые невероятные формы разумной жизни (вплоть до кристаллической). В этом свете антропоцентризм Толстого: "нельзя создать животное более совершенное, чем человек", может показаться устаревшим. Но в главе "Великое Кольцо" мы увидим, что аргументы "антропоцентриста" И.Ефремова по крайней мере не менее основательны, чем умозрительные соображения его противников.

Конечно, Толстой, беря земного человека исходной моделью Разумного существа вообще, руководствовался прежде всего эстетическим и этическим чутьем, а не глубокими научными соображениями. Но этот художнический антропоцентризм позволил ему создать не только гумманистический внешний облик, но и правдоподобный внутренний мир марсиан.

Метод Толстого одновременно и сложен и прост. Писатель переносит земные чувства и побуждения в фантастическую обстановку не неизменными (как поступают сотни фантастов). Он именно меняет, модифицирует земную психику в соответствии с неземными условиями и строго придерживается этого принципа. Он отбирает, далее, не заурядные и случайные, но коренные и общечеловеческие идеи и побуждения, которые, вероятно, не чужды любому разумному существу (если, конечно, оно хоть сколько-нибудь похоже на нас). Толстой как бы схематизирует человеческую душевную организацию, но это не равнозначно схеме, потому что он не упрощает, а укрупняет.

В Аэлите, этой, по словам безошибочного в своих симпатиях и антипатиях Гусева, очень приятной барышне, узнаешь чистую, преданную душу женщин ранних романов и рассказов Алексея Толстого, звездочками-светлячками светящих в сумерках разрушающихся дворянских гнезд. Как подсолнечник к солнцу, тянется она к любви и в борьбе за нее обнаруживает благородство и силу характера. Лучше подземелья царицы Магр, лучше смерть, чем вечный запрет любви.

Аэлита воспитана в религиозной, философской боязни чувства — хао, "красной тьмы", якобы враждебного разуму. Чувство марсианки к человеку Земли больше, чем влечение женщины. Для Аэлиты любить Сына Неба — это любить жизнь. Любовь Лося открывает ей, что земная страсть враждебна только эгоистической рассудочности угасающего мира. И путь любви для нее — это путь к жизни от смерти, от холодеющего Марса к веселой зеленой Земле. Необыкновенная, экзотическая любовь в "Аэлите" глубоко человечна.

Для Лося борьба за Аэлиту, за личное счастье перерастает в солидарность с делом Гусева. Камерный, интимный мотив вливается в социальную, революционную тему романа. В Лосе и Аэлите намечен нравственный поворот, который совершит революция в четырех главных героях "Восемнадцатого года" и "Хмурого утра".

Примечательна в этом плане перекличка "Аэлиты" с марсианскими романами Берроуза, отца небезызвестного Тарзана. Этот писатель подготовил в англо-американской фантастике так называемую космическую оперу — ковбойский вестерн, перенесенный на другие планеты. В 20-е годы романы Берроуза обильно переводились у нас. В "Аэлите" можно заметить отсвет талантливого воображения американского фантаста (мертвые города, гигантские битвы воздушных кораблей, подвиги могучих землян среди слабосильных марсиан). И — ничего похожего в побуждениях героев.

Берроуз рисует своего космического Тарзана Джона Картера джентльменом и рыцарем. Этот искатель приключений может поднять меч в защиту марсианских рабов, но ему и в голову не придет, что в затеянной резне освобожденные поголовно погибнут. Лось оставляет Аэлиту ради восстания. Джон Картер прокладывает дорогу к принцессе Марса по горам трупов. Рука Деи Терис — единственная цель фантасмагорического избиения миллионных армий. Даже самый гуманный свой подвиг — ликвидацию аварии на атмосферных станциях, питающих кислородом убегающую газовую оболочку планеты, — Картер совершает не столько во имя человечества, сколько потому, что задохнутся его жена и ребенок. Очень "по-земному" и очень по-американски.

Алексей Толстой не гримирует по-марсиански земные побуждения. Он переносит, мы говорили, в чужой мир наиболее общие настроения и эмоции (по сходству общих законов природы, о которых говорит Лось) и лишь в той мере, в какой позволяет предположенная близость марсианских обстоятельств земным. Психологическая детализация дается лишь в самом общем виде. Писатель не претендует в своих марсианах больше чем на философско-психологический силуэт, он останавливается у той грани, за которой начинается "земная" пластичность — но и произвольный вымысел.

Тускуб — сгусток классовой психологии и философии. Будь его фигура чересчур детализирована, он выглядел бы почти карикатурой и выпал бы из обобщенно-романтического стиля романа. Резец художника удалял материал из заготовленной глыбы крупными кусками, оставляя только самое необходимое. Внутренний облик предстал в самом приблизительном виде, но это-то и требовалось для такого персонажа.

Мастерская схематизация марсианских типов найдена была Толстым не только в связи с поисками фантастического стиля, но и в связи с важными для него в те годы поисками социальной конструкции. Писателю важно было определить в еще не до конца понятой сложности пореволюционного мира самые простые, но зато и самые главные, общечеловечески-космические полюсы. И они хорошо чувствуются в "Аэлите": ледяному эгоцентризму и безнадежному пессимизму Тускуба противостоят горячий пролетарский коллективизм и оптимистичность Гусева.

3

Романтические картины марсианского человечества, легенды и мифы, людские судьбы и страсти — вот наиболее впечатляющий художественный план "Аэлиты". Космическая техника, описанная зримо, сочно, увлекательно, была не особенно оригинальной и только наполовину фантастической. Писатель воспользовался готовыми проектами, правда, еще не осуществленными. Устройство реактивного "яйца" Лося воспроизводит ракету К.Э.Циолковского, описанную в его труде "Исследование мирового пространства реактивными приборами". Толстой допустил неточности, бросающиеся в глаза современному читателю: "яйцу" сообщает движение не непрерывное горение, а серия взрывов, взрывная же работа двигателя мгновенно уничтожила бы Лося с Гусевым. Впрочем, в те времена это вряд ли было ясно даже крупным специалистам.

В "Гиперболоиде инженера Гарина" Толстой дал более оригинальные технические идеи. Правда, и здесь техническая фантастика занимает сравнительно небольшое место. Она служит скорее мотивировкой борьбы за гаринское изобретение, а эта борьба делается канвой острого памфлета на империализм с его стремлением к мировой диктатуре, Алексей Толстой уже тогда, в 20-е годы, угадал далеко идущие замысли фашизма и впоследствии гордился своей прозорливостью.

Фантастические романы Толстого поучительны изяществом, с каким научный материал вписан в приключенческую фабулу и политический памфлет. Писателю это далось не сразу. В первоначальном наброске "Гиперболоида", рассказе "Союз пяти" (написан в 1924г.), Толстой связал было авантюру Игнатия Руфа с уже использованными в "Аэлите" ракетной техникой и космосом (те же яйцевидные реактивные аппараты, даже упоминается имя русского инженера Лося). Промышленный магнат Игнатий Руф (прообраз Роллинга) раскалывал Луну ракетами, начиненными сверхмощной взрывчаткой, а когда мир забился в панической истерике, диктовал свою волю.

Коллизия была не столь уж фантастична. Одоевский, Верн, Уэллс, изображавшие возбуждение общества перед необычным ("Петербургские письма", "Вверх дном", "В дни кометы"), могли бы сослаться на действительные волнения, охватывавшие страны и целые континенты при более привычных явлениях — затмениях, землетрясениях, наводнениях. Сюжет "Союза пяти" сворачивал в проторенное литературное русло. Опереточное злодейство не вязалось к тому же с романтикой космоса, да и было мало правдоподобно, чтобы трезвый делец делал ставку на изобретение, которым увлекались мечтатели. (В "Аэлите" межпланетный перелет обрамлен легендами, героикой, лирикой).

В романе Толстой привел технику в соответствие с масштабом и характером социальной темы. Гиперболоид — универсальный аппарат: и страшное оружие, и мощное промышленное орудие. Он режет пополам линейные крейсеры и бурит шахту, из которой Гарин черпает золото. Обоюдоострость, универсальность типичны для техники и промышленности XX в. (эта мысль варьируется и в другой линии "Гиперболоида": химические концерны Роллинга производят краски, лекарства — и яды, газы). Обесценив мировую валюту, Гарин надеется развязать анархию и захватить власть.

Мотив обесценения золота встречается в одном из последних романов Верна "В погоне за метеором" (опубликован посмертно, в 1908г.). Великий фантаст отразил здесь нарастание империалистических противоречий. Правительства передрались из-за колоссального золотого метеорита, сбитого на берегу океана лучом антитяготения. Преданный науке изобретатель с помощью той же машины антитяготения сталкивает гору золота в морскую пучину.

Некоторыми внешними атрибутами гаринский гиперболоид напоминает этот аппарат. Не исключено также, что до Толстого дошел слух о действительной попытке построить прибор, концентрирующий тепловую энергию в узкий нерассеивающийся луч: "Старый знакомый" Оленин, -писал он, — рассказывал мне действительную историю постройки такого гиперболоида; инженер, сделавший это открытие, погиб в 1918 году в Сибири" (т.19, с.135).

Возможно "рассказ Оленина" послужил зерном замысла, но научно-техническая основа романа замышлялась шире. Гарин собирался использовать гиперболоид для передачи электроэнергии без проводов. В записной книжке Толстого есть запись: "Ультрафиолет<овый> луч — вместо электрич<еского> провода (т.4, с.827). В первой публикации (в "Красной нови") и в рукописи с более поздней правкой тема гиперболоида переплетается с темой атомной энергии: "Было использовано свойство платино-синеродистого бария светиться в присутствии радиевых солей. На острове устанавливалось освещение вечными лампами... Инженер Чермак проектировал по заданиям Гарина радио-водородный двигатель. По-видимому, радиево-водородный, — А.Б.) ...Ведь двигатель в сто лошадиных сил предполагалось уместить в сигарной коробке... Гарин известил весь свет об имеющихся у него неограниченных запасах радия и объявил конкурс на работу "Проблема искусственного разложения атома"".[87]

Когда писался "Гиперболоид", первым искусственно расщепленным элементом был азот (1919г.). Получался кислород и водород (протий). Водород можно было сжигать старым способом. (На полях рукописи помета, вероятно редактора или консультанта: "Водород должен был взрываться в цилиндрах двигателя?", — А.Б.). Но, разумеется, "двигатель в сигарной коробке", подобно малогабаритным атомным двигателям на марсианских воздушных лодках, рисовался Толстому чем-то принципиально отличным от старого громоздкого двигателя внутреннего сгорания.

Для Толстого, как, впрочем, и для ученых в те годы, конкретные формы применения атомной энергии были достаточно туманны. Атомная тематика к тому же требовала разработки и отвлекала в сторону от гиперболоида. При переиздании романа Толстой опустил атомные замыслы Гарина. (Пожертвовал даже такой любопытной сегодня деталью: Гарин добывал радий, чтобы, "пользуясь одним из его свойств, делать воздух электропроводным", создать "электрические орудия.., перед которыми разрушительная сила гиперболоида показалась бы игрушкой").[88] Гарину, бешено торопившемуся пустить в ход свое оружие, было не до научных изысканий.

Идея гиперболоида очень увлекла читателей, хотя они понимали, что игольчатый тепловой луч мешают получить непреодолимые технологические препятствия. В свое время профессор Г.Слюсарев в книге "О возможном и невозможном в оптике" (1944) доказал, что Толстой игнорирует законы оптики, термодинамики и химии порохов. "Гиперболоид" долго считался примером научно ошибочной фантастики. Но мало-помалу в стене предубежденности образовались бреши. Оказалось, например, что при взрыве заряда, имеющего сферическую выемку, наибольшая температура и давление распространяются по оси сферы. Благодаря этому малокалиберный снаряд прожигает мощную броню. И хотя этот кумулятивный эффект ограничен небольшим расстоянием, важен сам принцип концентрации потока энергии.

В простоте идеи гиперболоида было изящество, часто сопутствующее гениальной догадке, тем не менее оптика гаринского прибора ошибочна. Следовало бы взять по крайней мере эллипсоидные, а не гиперболоидные зеркала. Впрочем, и это бы не помогло: в обычной оптике нерассеивающийся луч по многим причинам принципиально невозможен. По этому поводу физик В.Смилга остроумно заметил, что детализация фантастической конструкции обратно пропорциональна ее правдоподобию.[89] Но вот что говорил академик Л.Арцимович: "Для любителей научной фантастики я хочу заметить, что игольчатые пучки (излучения, — А.Б.) атомных радиостанций представляют собой своеобразную реализацию идеи "Гиперболоида инженера Гарина"".[90] Имеется в виду открытие Н.Басовым и М.Прохоровым квантовых генераторов — лазеров. В лазерах накопленная возбужденными атомами энергия излучается почти нерассеивающимся пучком, и он прожигает даже алмаз. Квантовая физика позволила обойти запреты оптики, а исходная идея осталась. Толстой бросил ее в миллионные читательские массы, и, быть может, ослепительный световой шнур несовершенно "сконструированного", но талантливо задуманного прибора, осветил какую-то тропку к подлинному открытию. Сила романа в том, что он поэтически возбуждал ищущую мысль.

Писавшие о фантастике Алексея Толстого, к сожалению, мало уделяли внимания этому ее свойству — не непосредственно познавательному, а научно-поэтическому. А ведь в нем — секрет долгой жизни научно-фантастических романов Алексея Толстого. Неизбежную для фантаста условность научного материала Толстой искусно восполнял удивительным правдоподобием, поднимаясь от правдоподобия внешнего к неожиданно дальновидным предвосхищениям. В этом плане сохраняет значение и научно-художественное содержание "Аэлиты" — поэзия космических пространств, удивительно достоверное описание ракеты Лося, марсианских вертолетов с гибкими крыльями, моторов, работающих на энергии распада вещества, и т.д.

В творчестве Алексея Толстого созрела научно-художественная специфика русской фантастики. Путь в фантастику от науки, который был проложен Циолковским и Обручевым, Толстой закрепил как большой художник слова, продемонстрировав сродственность научной фантазии художественному реализму. Толстой не изучал науку так широко и методически, как Александр Беляев, но умело пользовался, например в работе над "Гиперболоидом", консультациями академика П.П.Лазарева. Общение с ученым не застраховало от промахов (Толстой, например, признался, что в "Гиперболоиде" произвел род человеческий от "человекоподобного ящера", — желая, видимо, сказать, что наши отдаленные предки вышли из воды), но удерживало от поверхностного дилетантизма. Фантаст не может профессионально знать все и нередко щеголяет тем, что ему в новинку, утомительно описывая детали. Толстой никогда не доводит читателя до головной боли мельканием колес и рычагов, "таинственной" путаницей трубопроводов и радиосхем, не козыряет (как молодые фантасты 60-х годов) новейшими учеными словечками.

В по-жюльверновски пластичных описаниях техники он по-чеховски лаконичен. Он выхватывает те броские и типичные детали, в которых выражается "внутренний жест" машины — главная ее функция (прием, родственный его психологическим портретам). Толстой привил нашей фантастике благородную простоту и изящество классиков, и это не было механическим перенесением приемов реалистической литературы. Вместе с художественной культурой реалистов он принес в советскую фантастику традицию творческого новаторства и разработал принципиально важные элементы фантастической поэтики.

4

Для современников вовсе не было очевидно, что научно-фантастические произведения Алексея Толстого положили начало важной линии советской литературы. М.Горький в письме С.Н.Сергееву-Ценскому объяснил появление "марсианского сочинения" Толстого увлеченностью фабульным романом и сенсационной сюжетностью: "Сейчас в Европах очень увлекаются этим делом. Быт, психология — надоели".[91] Горький был прав только отчасти. Толстой не чурался литературных веяний своего времени, но искал собственный путь. Соединяя острый приключенческий сюжет с политическим памфлетом, революционной героикой и подлинно научным фантастическим материалом. Толстой по существу разрывал рамки европейского авантюрного романа и выступал в Советской России застрельщиком иного, хотя формально близкого жанра.

Толстой не обольщался достоинствами сенсационного авантюрного романа, который под именем "красного Пинкертона" пытались пересадить на советскую почву. Он отлично разбирался в системе сюжетных трюков, изобретенных для подогревания читательского интереса (например, запускать фабулу, как киноленту, в обратном порядке). "Занимательно, пока читаешь, — писал Толстой в одной из статей 1924г., — но когда дочитаешь до конца — то плюнешь, поняв, что тебя просто одурачили. Таким методом сейчас пишутся три четверти романов в Западной Европе. Это не искусство... В искусстве все — в значительности художника-наблюдателя, все — в величине его личности, в его страстях и чувствах" (т. 10, с.71).

Образчиком бульварного решения научно-фантастической темы были "Повести о Марсе" (1925) Н.Арельского. Здесь ни кинематографиическая живость сюжета, ни драматизация языка в духе "великого немого" ("неистовым порывом его охватила жажда разгадки", "еще секунда и он нашел дверь"), ни броскость многообещающих заголовков ("В доисторическом лесу", "Ни-Сол создает новую религию", "Новый мир рождается") не могли восполнить легковесности вымысла. Научный багаж "Повестей", писал рецензент, "укладывается в такие убогие чемоданчики слов -радиоаэробиль, радиоопера, радиолампа (для освещения, — А.Б.) и даже радиоревольвер. Почему не радиопалка?"[92] Потому что "радиопалки" не было в романах Берроуза, у которого, путая созвучие слов со смыслом терминов, переняли бутафорскую науку и технику авторы авантюрных романов. Берроуз довольно неразборчиво черпал "научно-техническую" оснастку у всех понемногу — от Лукиана до Сирано де Бержерака и от Фламмариона до Хаггарда. В его фантастических романах истинно "нижегородско-французское" смешение стилей и эпох. Марсианский воздушный флот больше походил на поднятые в облака морские суда — с мачтами, палубами, килями. Корабли то парят под парусами, то получают тягу от "радиодвигателя"; подъемную силу создают "отталкивающие лучи" весьма туманного свойства.

Толстой тоже не прошел мимо Берроуза. Марсианские летательные аппараты у него тоже именуются кораблями и лодками. Но на этом сходство кончается. Двумя-тремя штрихами Толстой набрасывает схему, близкую к реальности: крылья и вертикальный винт, как у автожира; винт вращает двигатель, в котором под действием электричества распадается "серый порошок".

Эпигонов соблазняло то, от чего Толстой отталкивался. Вещественность чужого образа, который они целиком, механически тянули в свой роман, была для него толчком к оригинальной выдумке. Возможно, Толстому запомнилось отверстие в потолке, "просверленное" лучом антитяготения в романе Верна "В погоне за метеором". Возможно, через это отверстие Толстому привиделись сквозные вензеля, которые Гарин прожигает в стальных полосах в подвале дачи на Крестовском. Но принцип действия гиперболоида взят был не из романов. Трудно догадаться, что способ (и чуть ли не текст) конспиративной переписки Гарина с Роллингом, когда они через газетные объявления сговариваются о взрыве германских химических заводов, заимствован из рассказа Конан Дойла, — настолько взятое вписано в толстовскую ситуацию, настолько оно в духе персонажей романа.

От издания к изданию Толстой очищал "Гиперболоид" и "Аэлиту" от мотивов, сцен, лексических наслоений, привнесенных было ориентацией на сенсационную романистику.[93] Существенной переделке подвергся образ Гусева — снят был налет авантюрности и плакатной, несколько даже пародийной (в духе "красного Пинкертона") революционности. Устранены сентиментально-мистические ноты во взаимоотношениях Лося — Аэлиты, Зои Монроз — Янсена. Четче, определенней проведено идеологическое размежевание героев.

Толстой прошел как бы сквозь авантюрный роман — взял некоторые его элементы для романа иного рода, где невероятные приключения делаются возможны в силу научно обоснованной посылки и где научный материал поэтому приобретал иное качество, которого никогда не получал в авантюрно-фантастическом романе. Создатели этого последнего заботились о том, чтобы "научными" мотивами подперчить сенсационную интригу и тем самым придать своей выдумке современный колорит. Т.е. научно-фантастический элемент, с ударением на втором слове и кавычками на первом, играл здесь роль сугубо служебную.

5

Авантюрно-фантастический роман был явлением эклектическим — не столько сложным, сколько пестрым. В "Месс-Менд" и "Лори Лэн, металлисте" М.Шагинян, "Тресте Д.Е." И.Эренбурга, "Грядущем мире" (1923) и "Завтрашнем дне" (1924) Я.Окунева, "Острове Эрендорфе" (1924) и "Повелителе железа" (1925) В.Катаева, "Республике Итль" (1926) Б.Лавренева, "Иприте" (1926) Вс.Иванова и В.Шкловского, "Борьбе в эфире" (1928) А.Беляева, "Запахе лимона" (1928) Л.Рубуса (Л.Рубинова и Л.Успенского) и других произведениях подобного рода сенсационная фабула с ее весьма условной героикой декорирована причудливым научно-фантастическим орнаментом.

Деформированность научно-фантастического элемента определяялась "разбросанностью" сатирически-пародийной задачи. В крайних формах гротеска, в которых изображались империалисты, военщина, шпионы и авантюристы, фантастика и не могла не быть столь же условной. Но одновременно жанр включал литературную пародию на западный и отечественный авантюрный роман и вдобавок — автопародию. Роман разрушался, превращаясь в какую-то литературную игру, и в этой игре "научные" и "утопические" мотивы лишались серьезного смысла.

Уже в заглавии своего романа Катаев обыгрывал имя одного из зачинателей этого странного жанра: Эренбург-Эрендорф. Катаев высмеивал "телеграфный" эренбурговский психологизм (сыщик, солдафон и индийский коммунист к месту и не к месту многозначительно "улыбаются", подобно великому провокатору Енсу Бооту), издевался в предисловии над сюжетными трафаретами авантюрников, высмеивал водевильное изображение коммунистов (сам при этом впадая в пошловатый тон), выводил под именем Стенли Холмса "племянника" знаменитого сыщика ("красные" его родственники поразительно смахивают на этого кретина) и прибегал к сотне других литературных реминисценций. Метко, остроумно, язвительно. Но для литературной пародии форма романа была несообразно просторна, а для романа пародийное содержание — анемичным.

Не случайно буйный поток этих пародий почти не оставил следа. Странный жанр напоминает о себе разве что отдаленным отголоском в знаменитых сатирических романах И.Ильфа и Е.Петрова. Талантливые писатели пристально вглядывались в литературу как часть жизни своего времени (чего не скажешь про литературную игру авторов "красного Пинкертона").

Известно, что Катаев подсказал Ильфу и Петрову сюжет "Двенадцати стульев", но лишь недавно была отмечена близость этого романа творчеству самого Катаева.[94] "Классическая" реплика под занавес поверженного Остапа Бендера: "Графа Монте-Кристо из меня не вышло. Придется переквалифицироваться в управдомы"[95] удивительно совпадает с меланхолическим умозаключением потерпевшего фиаско Стенли Холмса: "Придется себе заблаговременно подыскать какую-нибудь тихую профессию".[96]

Прослеживается связь "Двенадцати стульев" и с другим авантюрным романом 20-х годов — "Долиной смерти" (1924) В.Гончарова. Эпопея отца Федора в поисках зашитого в стул клада очень похожа на злоключения гончаровского дьякона Ипостасина с таинственным детрюитом. Спасаясь от чекистов, дьякон скрылся в неприступных кавказских скалах и тихо спятил в обществе шакалов, как отец Федор в соседстве с орлом в аналогичном кавказском эпизоде. Любопытно, однако, что как раз гончаровский персонаж кажется списанным с отца Федора, а не наоборот. Ничего похожего на социально-бытовой подтекст сатиры Ильфа и Петрова у Гончарова нет. Искры дарования (они, по-видимому, и остановили внимание авторов "Двенадцати стульев") поглотила модная авантюрно-пародийная волна.

Между умопомрачительными приключениями Гончаров иногда довольно толково описывает (по книгам), например, лучевую болезнь и даже прорицает, что когда-нибудь "появится на свет божий" атомная взрывчатка. Но когда сам начинает фантазировать и сообщает, например, что радиоактивные металлы добываются выплавкой из руд или что пучок радиоактивного излучения режет материальные тела (да еще "со свистом"!), вспоминается одна реплика в романе Гончарова: "Это или абсолютное незнакомство с физикой, или вообще дурость".[97]

С.Григорьев, автор научно-фантастических рассказов и романа "Гибель Британии" (1925),[98] вспоминая в конце 30-х годов недавнее прошлое советской фантастики, писал: "Часто автор (чем в юности грешил и я) к острому сюжету приплетает квантум сатис научно-технической безответственной чепухи, в которой иногда бессилен разобраться и редактор, хотя бы человек образованный".[99] Так, у Катаева в обоих романах почетное место заняла "машина обратного тока", загадочным образом с большой силой намагничивающая на расстоянии все железное. Абсурдность изобретения была очевидна для каждого, способного сменить перегоревшие пробки, у Катаева же оно решает судьбы мира: оружие намагничивается, склеивается в кучу и война прекращается.

Разумеется, это было эпатированием: передразнивалась лихость, с какой авторы "красного Пинкертона" кинулись изобретать разную техническую невидаль. Но и Катаев, высмеивавший советский авантюрный роман, и М.Шагинян (Джим Доллар), пародировавшая буржуазный, и Гончаров, передразнивавший всех и самого себя, превращали научно-фантастические мотивы в предмет литературной игры.

В "Месс-Менд" Шагинян умельцы-пролетарии побеждают капиталистов при помощи таких бутафорских аллегорий, как зеркала, хранящие изображение тех, кто в них смотрелся, скрываются в раздвигающихся стенах, устраивают пост подслушивания в ...канализационной трубе. Писательнице хотелось, чтоб вещи, сделанные рабочими руками, были "с фокусами, чтобы они досаждали своим хозяевам" и, наоборот, "помогали рабочим бороться. Замки — открываться от одного только нажима, стены — подслушивать, прятать ходы и тайники".[100]

Сперва Шагинян замышляла, "используя обычные западноевропейские штампы детективов", направить "их острие против разрушительных сил империализма и фашизма 20-х годов нашего века" (с.346). Затем, видимо, усомнившись, что и "перенаправленному" штампу не под силу столь ответственная идеологическая нагрузка, заменила его своим собственным, "красным" трюком с двойным ликом вещей. Этот трюк, объясняет она, имел уже не "личный характер (который присущ, по ее мнению, "обычным трюкам в романах и в кино", — А.Б.), а рабоче-производственный, стало быть, коллективистский, и "быть другим он и не может, потому что вещи делаются рабочими (!). Отсюда — плодотворность (!) темы, ее не надуманный, а сам собой возникающий романтизм" (с.346).

Несокрушимая логика. Забавно, что все это без улыбки преподносится теперь (мы цитируем послесловие к переработанному изданию романа 1960г.). Ведь дело даже не в этом наивном "классовом столкновении" трюков; беда в том, что по-прежнему трюк самонадеянно претендует на непосредственно идеологическое содержание. Именно так: "Содержание: возникает из неисчерпаемых возможностей нового — вещевого — трюка (с.341). Не прием из содержания, а — наоборот!

И здесь проясняется замысел. "Тема: рабочий может победить капитал через тайную власть над созданиями своих рук, вещами. Иначе — развитие производительных сил взрывает производственные отношения" (с.341). "Красный" трюк понадобился, стало быть, для того, чтобы переложить марксизм на язык трюка... пародисты теряли меру (а на ней ведь держится жанр!).

Естественно, что "новаторское" единение примитивного социологизма с формалистическим эстетством не всеми было оценено. "Не забудем, что это пародия, — вынуждена пуститься в объяснения писательница, "Месс-Менд" пародирует западноевропейскую форму авантюрного романа, а не подражает ей, как ошибочно думают некоторые критики" (с.346). Но пародия хотя бы не нуждается в пояснении, что она есть пародия.

Вряд ли надо было доказывать, как это делает в послесловии (к новому изданию) Мариэтта Шагинян, что "Месс-Менд" "не халтура". Литературный путь талантливой писательницы свидетельствует, насколько она далека от халтуры. "Месс-Менд" в свое время имел успех как раз потому, что талант, увлеченность и трудолюбие (некоторые главы переделывались до десяти раз) боролись с упрощенной установкой и кое в чем ее преодолели. Роман удался в той части, где сказку не деформируют неприсущие ей научные и социологические категории. Порок, однако, был в самой природе замысла — в убежденности, что трюки все могут, даже прославить большую идею, тогда как они-то и рядят ее в скоморошьи лохмотья.

Может быть, Гончаров тоже полагал, что, зубоскаля, "между делом" пропагандирует, скажем, диалектику случайности и закономерности. В отличие от нравоучительных романов, где спасение герою ниспосылается с небес, у него, Гончарова, оно вытекает из "законов исторической необходимости" (с.56), а именно: "Красному сыщику" вовремя приходит на помощь подруга, потому что "исторически закономерно" преследовала его по пятам. Или в другом его романе: "наше сознание определялось бытием: из двух зол мы выбирали меньшее".[101]

6

Просчет был в том, что жанр, построенный на детективном штаммпе, только подкрашенный в розовый цвет, вместо пародирования западного авантюрного романа невольно оборачивался пародией на революционную романтику. Высокий идеал сознательно низводился до уровня "красного обывателя". Джим Доллар, от чьего имени Шагинян ведет повествование, при всех его симпатиях к большевизму и СССР, осведомлен о том и другом в духе самой настоящей развесистой клюквы, и писательница всячески это подчеркивает. Адресованный передовым рабочим, роман поэтому оказался развлекательным чтением и для обывателя, которому, должно быть, импонировало, что "развитие производительных сил взрывает производственные отношения в забавных трюках и "ужасных" историях".

Даже писателей талантливых двойственность жанра тянула на двусмысленность. На зыбкой грани не могла удержаться сколько-нибудь серьезная идея, научно-техническая или политическая. Пародировалось все сверху донизу и снизу доверху: изображение революционеров и контрреволюционеров, пацифизм и р-р-революционность, стандартные приемы буржуазного и "красного" авантюрного романа. Сводились к одному знаменателю диаметрально противоположные вещи. В "Повелителе железа" В.Катаева коммунист Рамашандра оправдывает свою ложь восставшим (соврал, чтобы поднять дух...): "Цель оправдывает средства" (с.92), словно эхо, повторяя своих врагов: "Цель оправдывает средства" (в последнем случае это значит: "Денег и патронов не жалеть", с.9).

Когда в том же "Повелителе железа" под обязывающим эпиграфом: "Фразы о мире смешная, глупенькая утопия, пока не экспроприирован класс капиталистов. Владимир Ленин", читатель находил лишь вереницу несерьезных приключений; когда в этих приключениях и коммунисты и капиталисты выглядели одинаково глупыми (англичане подозревают, что угрозы пацифиста прекратить войну — дело рук индийских коммунистов, а коммунисты уверены, что их шантажируют колонизаторы); когда и те и другие с одинаково бессмысленной яростью набрасываются на машину, мешающую воевать, — высказывание Ленина искажалось. Исчезает принципиальное различие между отрицанием пацифизма в условиях классовой борьбы и утверждением мирного соревнования победившего социализма с капитализмом. Стирается грань между пародией на литературу и пародией на идею. Не случайно Катаев не переиздавал своих пародийных романов.

Для откровенных халтурщиков авантюрность и пародийность "красного Пинкертона" была находкой. Спецификой жанра оправдывалось все, что угодно. В "Долине смерти" Гончарова студент-химик изобретает детрюит — вещество огромной разрушительной силы. Детрюит похищают. Агент ГПУ, спасенный "исторически закономерной" подругой, расследует пропажу и обнаруживает контрреволюционный заговор. На конспиративном сборище выжившие из ума старцы и дегенераты (прообраз "Союза меча и орала" в "Двенадцати стульях") выкрикивают: "К чертовой бабушке взорвем Кремль, передавим большевиков!.." (с.156).

Слежка, аресты, ловушки, прыжки с пятого этажа, таинственные подземелья... Как писал Катаев: "Василий Блаженный... Индия... Подземный Кремль... Библиотека Ивана Грозного... Да, да. Я чувствую, что между этим существует какая-то связь" (с. 16).

Следует, кстати, вспомнить и другую связь — авантюрного романа с приключенческим кино, с трюками Дугласа Фербенкса и комедийными масками молодого Игоря Ильинского. Авантюрный роман многое взял от динамичной условности великого немого и кое-что ему дал — "Месс-Менд" по М.Шагинян, "Красных дьяволят" по П.Бляхину.

Когда, наконец, детрюит возвращается в те руки, в которых должен быть, он перестает действовать. С некоторой растерянностью критик-современник писал, что эпопея детрюита напомнила ему ирландскую сказку, в которой коты дрались так отчаянно, что остались одни хвосты... Кстати, в романе "Межпланетный путешественник" (1924) у Гончарова как раз такая ассоциация: "Мирно обнявшись, словно наигравшиеся котята, спали там (во вражеском воздушном корабле! — А.Б.) мои верные спутники... Вот что значит простая здоровая натура! Вот что значит не иметь Интеллигентской расхлябанности!".[102]

Критик не подозревал, что автор иронизирует, что "статная красивая фигура, обнаруживающая необыкновенную силищу; юное мужественное с открытым большим лбом лицо; энергические движения; смелый пронизывающий взгляд цвета стали глаз"[103] положительного героя — литературная ирония, а отрицательный персонаж, в одном романе выступающий "безобразным павианом, которому только что отрубили хвост",[104] в другом отвратительно цикающий слюной в собственную "ноздрю вместо окна" (с.62), — пародийный гротеск.

В "Долине Смерти" "котята" погибают, воскресают, совещаются с автором, что бы такое вытворить, и вновь принимаются валять дурака. Начальник ГПУ, изловив дьякона, опять полез в скалы, "привычным глазом предварительно выследя толстый зад грузинского меньшевика" (с. 181). Английский авантюрист, не выдержав навязанной автором гнусной роли, вдруг потребовал реабилитации, "сел на гоночный самолет и умчался" ...на съезд компартии (с.181). (Последнее, должно быть, означало насмешку над немыслимыми перевоплощениями персонажей в "Месс-Менд", например).

На конференции автора с героями выяснилось, что история с детрюитом дьякону просто примерещилась. Несчастный, оказывается, страдал летаргией, "осложненной истерической болтливостью". Одобрительно похлопывая автора по плечу, воскрешенные и реабилитированные персонажи выразили уверенность, что дьяконовы галлюцинации "дадут нашему уважаемому литератору т. Гончарову приличный заработок... Как, Гончарка, дадут?.." (с.196).

* * *

Мариэтта Шагинян назвала "Месс-Менд" романом-сказкой. Сказочной романтике несродственны, однако, детективный сюжет и "научные" мистификации. Получился скорее роман-буффонада. Академик В.Обручев, автор "Земли Савинкова" и "Плутонии", предостерегал как раз от такого смешения: "Я думаю, что научно-фантастический роман... не должен походить на волшебную сказку".[105] Но и волшебная сказка не должна напоминать научно-фантастический роман. У них иная логика, иная мера условности.

Роман-сказка несравненно больше удался Ю.Олеше в его "Трех толстяках" (1928). Все, что здесь относится к "науке" и "технике", выступает в истинной сказочном виде — без претензии на перекличку с современной машинной цивилизацией. Сюжет этой повести не засорен приемами западной авантюрной фантастики. Конечно, автор "Трех толстяков" учитывал возраст своего читателя. Но дело не только в этом. Лирико-романтическое начало господствует и в сказочной фантастике для взрослых.

7

А.Грин принес в нашу фантастику обыкновенное чудо, — иначе не назовешь сверхъестественные способности его героев. Девушка спешит "по воде аки по суху" на помощь терпящему бедствие моряку ("Бегущая по волнам", 1926), человек летает без крыльев ("Блистающий мир", 1923) — под все это не подведено никакой базы, никакой, пусть даже сказочной мотивировки. Грин взывает "скорее к нашему чувству романтики, чем к логике, — справедливо замечает Ж.Бержье, известный французский ученый и знаток советской фантастики. — Автор знакомит нас с чудесами, не давая им объяснений, но и не прибегая ни к ложным реакционным наукам, ни к мистике".[106] Читатель отлично сознает, что и бегущая по волнам, и летающий человек — вымысел. Но через их чудесную способность познается романтика невозможного, зрению сердца открывается человеческое благородство и злодейство, верность и коварство, высота духа и низменные страсти. Чудо во имя людей. А вот герой рассказа "Происшествие в улице Пса", — он тоже умел творить чудеса, да не смог обратить свою силу на себя и погиб от любви.

Не случайно сходство названия с "Происшествием в улице Морг" Э.По. Но у Грина нет ни хитросплетенной интриги, ни характерного для По интереса к страшному. Его волнует нравственный смысл фантастического происшествия. Уходит в прошлое легенда о Грине-подражателе. Грин учился у Эдгара По стилевым приемам, учился изображать фантастическое в реальных подробностях, виртуозно владеть сюжетом. Но по основному содержанию творчества и эмоциональному воздействию на читателей Грин и По — писатели полярно противоположные, справедливо отмечает В.Вихров.[107]

Едва ли не главный мотив гриновского творчества — благоговейное удивление перед силой любви. Чувство его героев совсем не похоже на погребальную мистическую любовь у Эдгара По. У Грина любовь поднимает на подвиг. И еще одно важное отличие: герои Грина не покорствуют судьбе, ломают ее по-своему. В них сидит упрямый, но "добрый черт", спасительный, вселяющий в душу мужество, дающий радость"[108] и, между прочим, — очень русский. Это люди яркой внутренней жизни и настолько высокого духа, что способны воплотить в жизнь свою сказку. Разве Фрези Грант не спрыгнула с корабля на воду и не пошла по волнам потому, что — захотела!

Красочное смешение книжного элемента (чаще — взятого как литературная условность, иногда — иронически) с могучей, единственной в своем роде выдумкой, наивно обнаженной и в то же время чуть ли не огрубление реальной, — оригинальная черта гриновского дарования. Она восходит к переплетению сказочного с реальным в народной сказке, у Гоголя и Достоевского.

Представление о Грине — "чистом" романтике, сторонившемся житейской прозы, не соответствует ни наличию у него сугубо реалистических рассказов, основанных на точных фактах политической жизни России, ни природе гриновского творчества. Его фантастика далеко перерастала намерение украсить голубой мечтой "томительно бедную жизнь". Она и вытекала из этой жизни — реалистическим обрамлением вымысла, но, главное, эскапизмом — чувством отталкивания от действительности. Грин и море-то полюбил через "флотчиков", ненавидимых в обывательской Вятке за "смуту", которую они сеяли, одним своим появлением напоминая о другом мире, где не действует вятский серенький здравый смысл. Он пришел к своей романтической фантастике от ненависти к этому самому "здравому смыслу". И свою "гринландию" он создал не для того, чтобы укрыться в ее воздушных замках, а чтобы там свести счет с всероссийской духовной Вяткой.

"Его недооценили, — писал Ю.Олеша. — Он был отнесен к символистам, между тем все, что он писал, было исполнено веры именно в силу, в возможности человека. И, если угодно, тот оттенок раздражения, который пронизывает его рассказы, — а этот оттенок безусловно наличествует в них! — имел своей причиной как раз неудовольствие его по поводу того, что люди не так волшебно-сильны, какими они представлялись ему в его фантазии".[109]

Раздраженный примитивной летательной техникой, увиденной на Авиационной неделе в апреле 1910г. под Петербургом, Грин написал рассказ "Состязание в Лиссе". Чудесная способность человека летать без крыльев, как мы летаем во сне, силой одного лишь вдохновения, противопоставлена здесь "здравому" примитиву самолетов-этажерок. Летун вступал в состязание с авиатором, изумлял своим появлением в воздухе и летчик в панике погибал.

Жена Грина В.Калицкая рассказывает, что писателю очень хотелось, чтобы читатель поверил в эту сказку. Придуманная для этого концовка: "Это случилось в городе Р. с гражданином К.",[110] — конечно, не делала чудо более достоверным, и впоследствии Грин опустил ее. У него была своя теория. "Он объяснял мне, — вспоминал писатель М.Слонимский, — что человек бесспорно некогда умел летать и летал. Он говорил, что люди были другими и будут другими, чем теперь. Он мечтал вслух яростно и вдохновенно... Сны, в которых спящий летает, он приводил в доказательство того, что человек некогда летал, эти каждому знакомые сны он считал воспоминанием об атрофированном свойстве человека".[111]

В романе "Блистающий мир" нет ни наивного противопоставления летающего человека "жалким" аэропланам, ни этих объяснений. В конце концов не все ли равно как случается чудо! Важно — зачем и для чего. Главной целью стало не фантастическое явление, а заключенная в нем нравственная метафора. Когда Олеша выразил восхищение превосходной темой для фантастического романа, Грин почти оскорбился: "Как это для фантастического романа? Это символический роман, а не фантастический! Это вовсе не человек летает, это парение духа!".[112]

Фантастика у Грина — своеобразный прием анализа страны страстей, вымышленной и такой реальной, где романтическая чистота смешана с прозаической грязью. Летающий человек Друд любит парить над землей и морем. Подняв Руну над купами деревьев, он показывает ей открывшийся мир:

"... — Ты могла бы рассматривать землю, как чашечку цветка, но вместо того хочешь быть только упрямой гусеницей!..

"- Если нет власти здесь, я буду внизу..." (т.З, с.121).

Руна требовала, чтобы Друд овладел миром. Она убеждена, что рано или поздно эта цель у него появится: властолюбцы не знают иных ценностей. Она жаждала власти — "ненасытной, подобной обвалу" (т.З, с. 117). За это она готова любить Друда. Целомудренная девушка, она духовно продается за ту же цену, что продалась Гарину дорогая девка Зоя Монроз.

Своей чудесной способностью Друд мог бы поработить всех, "...но цель эта для меня отвратительна. Она помешает жить. У меня нет честолюбия. Вы спросите — что мне заменяет его? Улыбка" (т.З, с.120). Немного! Друг не испытывает желания изменить мир, где царит властолюбие: "Мне ли тасовать ту старую, истрепанную колоду, что именуется человечеством? Не нравится мне эта игра" (т.З, с. 120). Друг не сумел переступить черту узкого круга друзей, за которых готов на смерть. К человечеству он холоден.

Политически Грин отошел от эсеров. Но чувство одиночества перед серой толпой осталось. Одиночества, неизбежно сопутствующего мессианству. Друд — небожитель, "Человек Двойной звезды", как гласили афиши. Он смущал мастеровых рассказами об иных мирах, своей песней (в ней слышалось слово "клир"), намекал, что он, может быть, посланец бога. Но сколько иронии в том, что мессия дразнит в цирке толпу! И звал он в "тот путь без дороги" ("Дорога никуда" — назвал Грин свой реалистический роман). Да и некуда ему было звать их, ползающих во прахе.

Оттого символичен его труп — там же, в пыли, под ногами толпы.

Не удержала Друда тюрьма, не соблазнила продажная любовь, порвались сети, расставленные наемными убийцами. Но он не избежал расплаты за обманный свой зов. Разбился не Друд, но дух его, воспаривший без опоры. И очень жаль, что Руна может истолковывать Таинственное падение (ведь никто не знает, отчего он лишился сил в высоте) в свою пользу: "Земля сильнее его" (т.З, с.213).

В чем же истинное парение человека? В "Бегущей по волнам" Грин говорил: в сострадании, в "Алых парусах" — в любви. В "Блистающем мире" он вплотную подошел к человеческой общности, соединяющей то и Другое, но в высшем, всечеловеческом смысле. Однако так и не решил противоречия между рабским стадом и гордой личностью.

Руна по-своему права, успокаивая дядю-министра: "Не бойтесь; это — мечтатель" (т.З, с.122). Да, Друд не покусился ни взбунтовать народ, ни проникнуть в открытые ему сверху форты и военные заводы.

Опасней было другое: "Он вмешивается в законы природы, и сам он — прямое отрицание их" (т.З, с.209). Министр, умный обыватель, боится интеллектуальной смуты: "Наука, совершив круг, по черте которого частью разрешены, частью грубо рассечены, ради свободного движения умов, труднейшие вопросы... вновь подошла к силам, недоступным исследованию, ибо они — в корне, в своей сущности — ничто, давшее Все. Предоставим простецам называть их "энергией" или любым другим словом, играющим роль резинового мяча, которым они пытаются пробить гранитную скалу... Глубоко важно то, что религия и наука сошлись на том месте, с какого первоначально удалились в разные стороны; вернее религия поджидала здесь науку, и они смотрят теперь друг другу в лицо" (т.З,с.100).

Религия и по сей день не теряет надежды повернуть в пользу веры необъясненные еще парадоксы "странного мира". Тот, кто читал книгу П.Тейяра де Шардена "Феномен человека (М.: Прогресс, 1965), мог видеть, как преодоление новой физикой кризиса естествознания XIX в. оказывает благотворное действие и на тех теологов (к ним относится Тейяр), кто пытается посредничать в "неизбежном" союзе между верой и знанием.

"Представим же, — продолжает министр, — что произойдет, если в напряженно ожидающую (разрешения поединка между верой и знанием, — А.Б.) пустоту современной души грянет этот образ, это потрясающее диво: человек, летящий над городами вопреки всем законам природы, уличая их (религию и "здравый смысл", — А.Б.) в каком-то чудовищном, тысячелетнем вранье. Легко сказать, что ученый мир кинется в атаку и все объяснит. Никакое объяснение не уничтожит сверхъестественной картинности зрелища" (т.З, с. 100).

Грин не знал науки, как знали ее А.Беляев и А.Толстой. Но изумительной интуицией он очень верно схватил этическую суть конфликта, разыгравшегося вокруг физики, когда она не сумела материалистически объяснить новую диалектику "странного мира" элементарных частиц.

Грин изобретал свои чудеса, сторонясь научного обоснования неведомого, в значительной мере потому, что знанием грубым и ограниченным, чувствовал он, можно лишь разорвать тонкую материю интуиции, принизить парение духа. Он видел вокруг себя знание, низведенное до "здравого смысла", и верно угадывал в нем самодовольство обывателя, убежденного в непогрешимости своих кухонных истин. Его едкая ирония по поводу "серого флажка здравого смысла", запрещающе выставленного над величавой тайной мира, равно относилась и к этике, и к интеллекту обывателя.

Отдельные мысли об отношении знания к человеку, мелькающие в произведениях Грина где-то на обочине, не объясняют, конечно, природы его фантастики. Но они позволяют лучше понять условно-фантастические, чудесные образы не только в ключе психологических поединков, блистательно разыгранных в "гринландии". Смысл образов Фрези Грант и Друда в том, что здесь на пьедестал надчеловеческой "высшей силы" возведена сила духа самого человека, а мы знаем, что она в самом деле творит чудеса, хотя и в ином роде. Фантастика Грина — символическое покрывало его страстной, фанатической убежденности в том, что романтика чистых пламенных душ совершает невозможное. А эта чудесная способность человеческой души раскрывается в превосходной романтической фабуле.

Было бы неверно отрицать определенное мастерство сюжета даже у средних приключенцев. Но как всякая посредственность это искусство у них односторонне. У такого выдающегося мастера приключенческого романа, как Жюль Верн, погрешностей в развертывании сюжета сколько угодно, и едва ли не главная — бесконечные перебивы действия географиическими, зоологическими, астрономическими, описательными сведениями. И вместе с тем как раз они, эти "погрешности" составляют едва ли не главное очарование его географической, утопической, и, конечно же, научно-технической фантастики. Они бесконечно раздвигают мир, открываемый приключением-действием включая в него "приключения мысли". И в этой своеобразной полноте обращения к действительности, полноте отражения жизни — главный секрет художественной гениальности Жюля Верна.

Нечто подобное мы встречаем и в приключенческом творчестве А.Грина.

Фантастика у него служит не только завязкой действия и объединением интригующей тайны — гриновские фантастические образы и ситуации, созданные фантастическим вымыслом, вкладывают в развитие фабулы едва ли не еще более важный интерес нравственного романтизма.

Романтика этого "парения духа" — взлетов человеческого благородства на фоне сереньких страстей (а порой и такого же серого злодейства) — и составляет очарование гриновских приключений. Стихийно Грин нащупал тем не менее золотоносную жилу современной приключенческой литературы, которая то скрываясь под пластами "обыкновенного" детектива и других разновидностей, культивировавших интерес голого действия, то выходя на поверхность, например, в творчестве А.Гайдара пробилась в таких произведениях, которые уж никак не связаны с чисто литературной традицией Грина.

В самом деле, что общего имеют романы и повести В.Ардаматского, Ю.Семенова, А.Безуглова и Ю.Кларова с фантастическими приключениями автора "Алых парусов". И однако эта общее, несомненно: красота нравственного максимализма. Когда советский разведчик А.Белов под именем офицера СД Иогана Вайса попадает в фашистскую тюрьму качестве жертвы соперничающих департаментов гитлеровской разведки " там в тюрьме проявляет истинную человечность по отношению заговорщикам, пытавшимся убить "фюрера", причем, не из тактических соображений, а по велению души, в силу железной твердости своих коммунистических принципов (а он мог и не делать этого без всякого ущерба для своей тактики!) — в этом несомненное проявление нравственного максимализма советского человека. Когда полковник Исаев под личиной высокопоставленного немецкого разведчика слывет либералом и не только находит пути сохранить в чистоте свою человеческую душу, но и активно противостоя звериным нравам своей среды, снискать тоже как и И.Вайс, известное уважение своих "коллег", — это тоже проявление того же самого нравственного максимализма.

[И очень показательно, что писателям не приходится хитро обосновывать, как удается "голубям" слыть своими среди стервятников. Сохраняя нравственное начало советского человека в обстановке, казалось бы, требующей — для маскировки — обратного герои Семенова и Кожевникова, конечно же, рискуют. Прототип А.Белова советский разведчик полковник Абель как-то едва не выдал себя запросто предложив деньги знакомому, который очутился в трудном положении. Таких непосредственных движений души разведчик, конечно, должен остерегаться, но поступать наперекор нравственным принципам советского человека безнаказанно он тоже не может, даже из профессиональных соображений, ибо растеряет духовную доминанту, оправдывающую психологическую маскировку, потому что, маскируясь человек должен оставаться самим собой, и в мире по ту сторону. "Странность" человечности не теряет вместе с тем обаяния, притягивающего, ну если уж не души, то хотя бы остатки здоровых человеческих инстинктов].

Чудесное у Грина вдохновлено верой в человека, Человека в высоком значении слова. И вот эта вера родственна пафосу истинной научной фантастики.

Жюль Верн верил в невозможное, потому что знал творческую силу науки. Источник гриновской веры в чудо — в знании самого человека Разные секторы жизни. Разная форма художественного познания. Невозможно взвесить, чья линия фантастики, жюль-верновско-уэллсовская, технологически-социальная, или гриновская, нравственно-социальная, больше воздействовала на мировоззрение русского читателя XX в. Несомненно только, что и та и другая не пугали Неведомым, но звали не склоняться к вере в надчеловеческую "высшую" силу. Обе влекли воображение в глубь чудес природы и человеческого духа гораздо дальше, чем дозволял пресловутый "здравый смысл".

Мы говорим гриновская линия — не в смысле литературной школы. Грину недоставало слишком многого, чтобы стать во главе русской фантастики. Но Грин оказал на нее большое косвенное влияние, возможно через читателя. Рубрика "Алый парус" в "Комсомольской правде" 60-х годов говорит о многом.

Гриновская традиция укрепила в фантастической литературе человеческое начало, и можно пожалеть, что мы так долго заблуждались относительно его творчества. Грин воспринимается сегодня связующим звеном между человековеденьем "большой" реалистической литературы и "машиноведеньем" золушки-фантастики. В значительной мере ему мы обязаны тем, что наша фантастика, отсвечивающая металлом звездолетов и счетнорешающих машин, потеплела в 50-60-е годы человеческими страстями.

8

Сложная картина фантастического романа 20-х годов была бы неполной, если бы среди удачных и неудачных новаторств были забыты традиционные романы В.Обручева. Написанные в основном в старой, жюль-верновской манере, "Земля Санникова" (1924), "Плутония" (1926) до сих пор сохранили значение. Романы были задуманы и начаты в годы первой мировой войны. У Обручева образовалась вынужденная академическая пауза: за поддержку радикально настроенной молодежи и резкие выпады в печати против начальства известный профессор и неутомимый путешественник был уволен в отставку.

У Обручева уже был литературный опыт. Склонность к литературному творчеству он проявил еще в студенчестве. В 1887-1895гг. его рассказы и очерки печатались в петербургских газетах. Позднее, во время первой русской революции, он выступал с острыми фельетонами на общественные темы в томских прогрессивных газетах. Кроме научно-фантастических произведений, Обручевым написаны приключенческие романы и повести, беллетризованные очерки путешествий: "Рудник убогий" (1926), "Коралловый остров" (1947), "Золотоискатели в пустыне" (1949), "В дебрях центральной Азии. Записки кладоискателя" (1951). Среди рукописей ученого найдены также психологически-бытовой роман "Лик многогранный", пьеса "Остров блаженных", написанная под влиянием Метерлинка, наброски рассказов, планы пьес, главы задуманных романов.

Перечитывая с детства знакомое жюль-верновское "Путешествие к Центру Земли", Обручев пожалел, что в увлекательной книге оказалось много несообразностей. Ведь проникнуть в глубь Земли через жерло погасшего вулкана нельзя — оно прочно закупорено лавовой пробкой и открывается только во время извержения. Нельзя плыть на деревянном плоту по кипящей подводной реке и жидкой лаве. Люди-гиганты, пасущие под Землей стада мастодонтов — предков слонов, — это еще куда ни шло. Но рядом с ними ихтиозавры из юрского периода и панцирные рыбы из еще более раннего девона — это уже была путаница, для ученого нетерпимая.

Сам Верн вряд ли заслуживал упрека: в его время наука многого не знала. Он, кроме того, может быть, и не хотел буквалистски придерживаться науки. Ведь понимал же, что из пушки на Луну послать людей невозможно, но у фантастики свои условные мотивировки (их иногда принимают за собственно научно-фантастические гипотезы).

Обручев, увлекшись мыслью написать для молодежи книгу "по следам Жюля Верна", но без чересчур вольных отклонений от науки, все-таки вынужден был прибегнуть к одному заведомо ненаучному допущению. В его время уже не было сомнений в том, что внутри Земли нет полости, а Обручев поместил в эту полость маленькое солнце — Плутон и устроил в ней заповедный уголок, где сохранился допотопный живой мир. У него просто не было возможности иным образом показать читателю архаических животных и растения: поверхность Земли уже была обследована вдоль и поперек. А тут еще получалось и увлекательное путешествие. Чем глубже спускаются герои Обручева в Плутонию, тем более древние пояса жизни встречают, и в том порядке, в каком они сменяли друг друга на Земле. Получилось без жюль-верновского смещения геологических эпох и чрезмерных фабульных неправдоподобностей.

Второй роман, "Земля Савинкова", тоже примыкал к жюль-верновской географической фантастике. Здесь уже ученый не "преодолевал" Верна и не поступался научным правдоподобием. Гипотезу о Земле Санникова разделяли в то время многие. Тогда еще спорили, землю или плавающий остров увидел в ледовитом океане в 1811г. Яков Санников, а после него Эдуард Толль. Эта земля существовала, быть может, более ста лет, пишет Обручев, но не так давно исчезла — растаяла подобно многим ледяным островам (на них даже иногда намывает грунт).

Геологическое строение многих островов полярного бассейна (Исландии, например) подсказало, правда, иную версию: в романе "Земля Санникова "- потухший вулкан. Вулканическое тепло могло сохранить реликтовый живой мир. На подобных предположениях построена географическая фантастика Л.Платова ("Повести о Ветлугине") и В.Папьмана ("Кратер Эршота"), прямых последователей и во многом подражателей Обручева. "На том же благодатном острове, — писал ученый, — среди полярных льдов могли найти приют и онкилоны... отступавшие под напором чукчей на острова Ледовитого океана".[113]

Земля Санникова, таким образом, — средоточие нескольких перенесенных в одно место вполне реальных природно-географических явлений. Обручев с присущей ему живостью воображения нарисовал уголок, не тронутый "цивилизацией", где человеке дышит вольно, а ученый может заняться своим делом без министерски-полицейского надзора. Быть может, Обручев и себя представлял в обобщенной фигуре передового ученого Шенка — организатора экспедиции ссыльно-поселенцев на Землю Санникова. Ведь сам он недавно помогал "политической" университетской молодежи...

"Плутония" и "Земля Санникова" не были беллетризованными научными очерками. Ученый написал романы, где внешнее правдоподобие подкреплялось увлекательными приключениями, а главное — живыми и красочными описаниями природы и людей. "Многие подростки так искренне верили в действительное существование Плутонии и Земли Санникова, — рассказывают биографы Обручева, — что просили взять их в новую экспедицию... Владимир Афанасьевич ...в предисловиях к своим романам старался объяснить юным читателям разницу между реальной жизнью и научной фантастикой"[114] и огорчался, что просьбы продолжали поступать.

Видимо, было не только невнимание к предисловию, но и обаяние правды вымысла. Эта правда, как часто бывает в научной фантастике, восполняла у Обручева недостаток литературной техники (образного языка, например). Впрочем, описания природы и животного мира в "Плутонии" и "Земле Санникова" отлично вплетены в приключенческую канву, зрительно-выпуклы, и эта картинность — не измышленная. Оснащая фабулу научно-фантастическими подробностями, Обручев умеет мобилизовать свою богатейшую эрудицию и с поразительной всесторонностью обосновывает каждую мелочь. Эта дисциплинированность и добросовестность фантазии унаследована младшим современником Обручева, И.Ефремовым, тоже палеонтологом и геологом по специальности. По характеру фантазии, а иногда и тематически ефремовские "Рассказы о необыкновенном" близки таким произведениям Обручева, как "Происшествие в Нескучном саду" (1940) и "Видение в Гоби" (1947).

В 10-е годы Обручев начал работать над оставшейся незаконченной повестью "Тепловая шахта". Можно предположить, что ее замысел относится к той же паузе в научных занятиях, которая породила "Плутонию" и "Землю Санникова". На эту мысль наводят намеченные в "Тепловой шахте" утопические мотивы: в них чувствуется отголосок настроений опального Обручева, а быть может, и его отношение к разразившейся мировой войне.

Назначение города Безмятежного — служить приютом для "людей, ищущих спасения от политических бурь".[115] Действие происходит в начале XX в. в Петербурге и на русско-китайско-корейской границе, где заложен этот "экстерриториальный город". В опубликованных главах о характере "приюта" больше не упоминается. Трудно судить, как мыслил себе эту тему Обручев. В законченной части повести рассказано главным образом о пробивании шахты к горячим недрам земли — она должна снабдить Безмятежный даровой энергией. Хотя строительство финансируют капиталисты, автор проекта горный инженер Ельников озабочен судьбой человечества, которому "грозит холод в недалеком будущем" (с.138).

По-видимому, Обручев имел в виду возникшую в начале XX в теорию истощения энергетических ресурсов Земли. Он возвратится к этой теме в набросанном в 1946г. плане повести "Солнце гаснет": "Причины — потухание Солнца или космическая туманность... начинаются огромные работы по уходу человечества под землю; источники тепла — уголь, нефть, торф исчерпаны... Осталась атомная энергия" (с.238).

Круг интересов Обручева-фантаста широк: не только геология и горное дело, которым он посвятил свою научную жизнь, но и палеозоология и география, этнография и палеоботаника. В последний период жизни этот круг был расширен рассказами на физические и космологические темы. "Путешествие в прошлое и будущее" (1940), "Загадочная находка" (1947), "Полет по планетам" (1950).

Интересно, что в начатой повести "Путешествие в прошлое и будущее" Обручев хотел продолжить "Машину времени" Уэллса. Напомним: уэллсов Путешественник во времени не вернулся из очередной экскурсии. У Обручева он объясняет друзьям, что они напрасно беспокоились: "Если бы я погиб, перенесшись в прошлое, то как мог бы я существовать в наши дни, после этой поездки? Не мог бы я погибнуть и перенесшись на машине в далекое будущее, так как ясно, что в этом будущем могут существовать только мои потомки, но не я сам" (с.217).

Подобные парадоксы лягут в основу многих фантастических произведений 50-60-х годов, как и в ранних романах, Обручева заинтересовала возможность усовершенствовать, развить фантастическую идею. Но не только это. Путешественник делится впечатлениями от разрушительной войны будущего — первой мировой войны. В последних произведениях Обручева заметно стремление осмыслить социальные последствия фантастических открытий и изобретений.

9

В годы революции и гражданской войны в русском фантастическом романе нарастает вторая волна глубокого интереса к утопической теме. (Первую породил революционный подъем 1905 года). На этот раз фантастико-утопические произведения стали ареной еще более острой идеологической борьбы.

В канун Октября разочарованные в революции, отрекшиеся от своего прошлого правонароднические литераторы отвергали принцип революционного переустройства мира. Н.Чаадаев в романе "Предтеча" (1917) выдвинул в противовес пролетарской революции идею возрождения общества через "научную" переделку духовного мира индивидуальной личности. Победа пролетарской революции вызвала кулацкие нападки на большевиков, якобы вознамерившихся уничтожить крестьянство ("Путешествие моего брата Алексея в страну крестьянской утопии" И.Кремнева, 1920). Вышвырнутый за рубеж белый генерал П.Краснов в фантастическом романе "За чертополохом" (Берлин, 1922) изливал желчно-голубыми чернилами несусветную маниловщину насчет возрождения России через... самодержавие, разумеется, "гуманное" и "справедливое".

Буржуазные интеллигенты боялись, чтобы в будущем советский строй не "проинтегрировал" личность, во имя абстрактных интересов государства. Роман Е.Замятина "Мы" (написан в 1922, издан за границей в 1925 г.), как писал А.Воронский,[116] изображал коммунизм в кривом зеркале. Марксисты-ленинцы всегда подчеркивали, что цель коммунизма — отнюдь не растворение отдельного человека в безымянном "интеграле" масс, а, напротив, гармония "я" и "мы"; что коммунисты считают свое учение не раз и навсегда данной истиной ("последним нумером", по терминологии Замятина), за которой прекращается всякое развитие, но руководством к действию, которое подлежит непрерывному совершенствованию в соответствии с ходом жизни (например, постепенный переход диктатуры пролетариата в общенародное государство).

Роман "Мы" был одной из первых антиутопий XX в., возникших как фантастическое опровержение коммунистического учения, сеявших неверие в "эту утопию". Антиутопию следует отличать от романа-предупреждения. В последнем экстраполируются действительно отрицательные социальные явления и опасные тенденции научно-технического прогресса. В "Машине времени" Уэллса и "Республике Южного Креста" Брюсова доведены до логического конца антигуманистические абсурды капиталистических противоречий. В романе "Божье наказание" (1939) Уэллс показал преодоление личной диктатуры в социально-освободительном движении.[117]

Замятин нарисовал свою сатиру по трафарету "левых" коммунистов и прочих вульгаризаторов марксизма-ленинизма. Не случайно "культурная революция" Мао Цзе-дуна кажется списанной с этого пасквиля.

Если появление в русской литературе утопий, как отмечал в 1912г. П.Сакулин, было симптомом надвигающейся революции, то антиутопия знаменовала наступление контрреволюции и разгул скептицизма разных оттенков.

Частица "анти" характеризует не только политическую направленность, но и отношение антиутопии к науке. Чаадаев, отказываясь от революционной борьбы и переделки сознания народных масс в новых социальных условиях, делал ставку на инкубаторное воспитание гениальной элиты. "Самураи утопии" (выражение Уэллса) и должны были, по его мнению, преобразовать русскую действительность. Высокогражданственный же интеллект им должен был обеспечить таинственный "умород". В романе Чаадаева было всего понемногу: и от толстовской идеи самоусовершенствования, и от уэллсовского интеллектуального элитизма, и от народнического мессианства, и от мистического мещанства Крыжановской.

Кремнев, мечтая о ниспровержении диктатуры рабочего класса, возлагал надежду на "крестьянские пулеметы" и прочую военную технику, а так как в кулацкой республике, естественно, не предполагалось промышленного рабочего класса, то пулеметы, очевидно, должны были произрастать на грядках вместе с огурцами. Отражая агрессию советской (!) Германии, кулацкая Россия сметает врага тропической силы ливнями. Их создают гигантские ветроустановки, а циклопическую энергию ветрякам подают, вероятно, опять же какие-нибудь буренки.

Генерал-писатель Краснов додумался до воздушных кораблей из листового железа. Подъемную силу им сообщает газ в 500 (!) раз легче воздуха. Царь велел покрыть кулацкие избы негорючим составом, и теперь избяная Россия (гигантский взлет воображения!) застрахована от пожаров. Наверно в благодарность за такую реформу мужики терпеть не могут слова "товарищ". Фантазия Краснова, пожалуй, уникальна: слепая ненависть и махровая мистика — единственные опоры этой белой утопии,

* * *

На другом полюсе утопического жанра были "Аэлита" А.Толстого, "Красная звезда" А.Богданова (переизданная в 1918г. и очень популярная в то время), "Страна Гонгури" (1922) В.Итина, "Грядущий мир" (1923) и "Завтрашний день" (1924) Я.Окунева. Эти произведения — разные по художественному уровню, жанру, стилю, читательскому адресу. Романтическое прославление очистительного пламени революции в "Аэлите" не спутаешь с драматическим лиризмом "Страны Гонгури". Интеллектуальное утверждение социалистического идеала в "Красной звезде" не похоже на приключенческий калейдоскоп романов Окунева. Но всем этим утопиям присущ оптимистический пафос. Безнадежный же пессимизм кулацких, монархистских, эсеровских, анархистских утопий сравним разве что с их безнадежной реакционностью.

Зачинатели советской социальной фантастики не только противопоставляли энтузиазм победителей отчаянию побежденных — они ставили на место прежней мечты убежденность — убежденность в том, что начинают сбываться чаяния провозвестников счастья человечества. Революционный оптимизм ранних советских утопий был эмоциональной проекцией современности в будущее.

Старая утопия получила свое наименование от вымышленного Томасом Мором острова, и это слово, обозначавшее идеальное общество, сделалось вместе с тем синонимом несбыточной мечты. Ни один социалист-утопист не в силах был указать реальный путь в свою идеальную страну (не оттого ли ее укрывали на легендарных островах?). Сила старого утопического романа была в другом: он противопоставлял гумманистический идеал существующей несправедливости и тем самым заострял отрицание социального зла.

Для утопического романа становление научного социализма Маркса-Энгельса-Ленина имело важные последствия. Потеряли значение "предвиденья", построенные в полном смысле на утопической основе. Даже романисты, далекие от марксизма, не смогли не учесть в своих прогнозах марксистской революционной теории и практики. В переведенном в России в 10-х годах XX в. романе "Заброшенный в будущее" австрийский экономист Т.Герцка приурочил мировую социальную революцию не к отдаленному будущему, а к 1918г. В.Моррис написал "Вести ниоткуда" (1890) в полемике с популярной реформистской утопией Э.Беллами "Взгляд назад" (1888), рисовавшей социализм как регламентированное царство мещанина (из подобных сочинений и черпали свое вдохновение авторы антиутопий). Зигзагообразная и во многом реформистская концепция утопических романов Уэллса все-таки опиралась на идею гармонии коллективизма с индивидуальной свободой. Еще радикальней была установка на революционное утверждение социализма в романе социал-демократа Богданова "Красная звезда".

Марксистский анализ загнивания капитализма осветил социально-фантастическому роману путь научной критики капитализма; марксистское же предвидение инволюции капитализма подготовило появление жанра романа-предостережения. И, наконец, самое главное: чем больше претворялось в жизнь учение научного социализма, тем очевидней делалось, что ценность социальной фантастики перемещается с критики и отрицания зла — к утверждению и обоснованию идеала. Эпоха научного социализма и пролетарской революции обратила утопический роман к действительности как первоисточнику социальной фантазии. Делалось очевидным, что облик будущего должен быть выведен не только из умозрительной теории, но и из практики социалистического строительства.

Для утопического романа век идеалистического романтизма сменился веком реалистической романтики. Но, как ни парадоксально, волна реализма влила в ранний советский утопический роман новую романтическую струю.

Для нашей социальной фантастики 20-х (и отчасти 30-х) годов характерно своеобразное сочетание темы будущего с злободневной современностью. Первые советские утопии писались под свежим впечатлением гражданской войны. Невозможно было рисовать картины будущего без того, чтобы не откликнуться на сегодняшнюю борьбу за это будущее. К тому влекло и ожидание мировой революции. Всеобщее восстание против капитала страстно призывали, его назначали на завтра, в крайнем случае на послезавтра... И намерение фантаста заглянуть в коммунизм нередко выливалось в романтизацию "последнего и решительного" боя.

Для создания картин будущего, в которых учтен был бы реальный опыт великого Октября (существенное отличие от гипотетических утопий прошлого!), фантасты, однако, не располагали в то время ни достаточным жизненным материалом, ни глубоким знанием теории коммунизма, ни соответствующей художественной традицией.

* * *

Среди ранних попыток создать произведение о коммунизме наиболее интересна повесть В.Итина "Страна Гонгури". Небольшая по объему, она написана в характерной для начала 20-х годов манере: концентрированная "стиховая" образность, ритмизация, символика. Итин оригинально решил жанровую проблему "современной" утопии тех лет. Он показал, что хроникально-непрерывное сюжетное продолжение настоящего в будущее не обязательно. В "Стране Гонгури" философский образ будущего соотнесен с борьбой за коммунизм композиционно — как бы окольцован трагическим эпизодом из гражданской войны в России.

Вероятно, что и эту осовременивающую окольцовку, и социалистическое философское заострение повесть обрела при втором рождении. "Страна Гонгури" была задумана во время империалистической войны (когда Богданов уже опубликовал свою "Красную звезду") петроградским студентом Вивианом Итиным, будущим большевиком и активным участником революции и советского строительства в Сибири. В стихотворении, посвященном Ларисе Рейснер, Итин вспоминал, в какой грозовой атмосфере рождались "грезы о светлой Гонгури".[118] В первом варианте повесть предложена была горьковской "Летописи". Журнал, однако, вскоре закрылся, и "Страну Гонгури" удалось напечатать лишь в 1922г. в городе Канске.[119] (В новой редакции под заглавием "Открытие Риэля" переиздана в книге Итина "Высокий путь", 1927).

Гражданская война неизгладимо запечатлелась в поэтическом сознании писателя. В колчаковском застенке перед внутренним взором героя повести Гелия проходят картины прекрасного справедливого мира Гонгури. Старый прием — будущее в сновиденьях — Итин делает, с одной стороны, более реальным: молодого революционера Гелия погружает в гипнотический сон его друг, врач, вместе с ним коротающий ночь перед расстрелом. Но, с другой стороны, писатель не избежал иррационализма: во сне Гелий, как это уже с ним бывало не раз, перевоплощается в жителя далекой планеты, гениального ученого Риэля (мотив, встречающийся у Д.Лондона в "Звездном скитальце" и хорошо известным русским символистам).

Риэль открывает единство законов мироздания: "Жизнь насыщает мертвое вещество, повторяясь в единообразных формах...".[120] Риэль — Гелий трагически переживает повторяющийся в истории человечеств, разбросанных по Вселенной, единообразный круг несчастий, крови и ужасов. Все это неизбежно при эволюции стихийных социальных форм к вершинам гуманного общества. Страшные картины борьбы он наблюдает в изобретенной им установке и, полубезумный, желая постичь самого себя в вечной смене существований-перевоплощений, принимает яд...

И вот уже он не Риэль, а вновь Гелий. Солнечным утром колчаковцы ведут его на расстрел. Гелий должен умереть, чтобы вновь возникнуть под новым именем и увидеть на Земле мир более прекрасный, чем в стране своей сказки-сна... Автор не настаивает на мистическом толковании: мотив перевоплощений — скорее дань поэтическим атрибутам символистов, чем идеологии символизма.

Ритмичностью, стиховой красочностью и главное образной силой чувства, обращенного к будущему, повесть напоминает поэму в прозе. Будущее не планируется с мелочной регламентацией, как в утопиях Кабе, Беллами, Герцка, и не описывается прозаически, — о нем поется искренним, драматическим голосом бойца за этот прекрасный мир. Эмоциональна не только форма повести, сам идеал будущего проникнут у Итина сознанием того, что коммунизм будет построен и по законам сердца. Итин не смог подняться к гармоническому единству личности с обществом, которое уверенно намечено в современном романе о коммунизме. Он отдал даже известную дань индивидуалистической концепции будущего. Но в "Стране Гонгури" нет и механического рационализма, который порой заслоняет человека в романах А.Богданова, Я.Окунева, Э.Зеликовича.

В этой поэме-повести встречаются оптимистические и новые (по тем временам) для научной фантастики догадки из области естествознания. "Мир идет, — верил Итин, — не по мертвому, безразличному пространству, всемирной пустыне, где нет миражей лучшего будущего, а к накоплению высшей силы" (с.53). Феерическая культура гонгурийцев — плод коммунистического строя, — эту мысль Итин утверждает с одушевляющей силой. Поэзия естественнонаучных идей Итина, близка философским мотивам фантастики А.Толстого и И.Ефремова.

Но главная ценность повести в том, что она рисовала дорогу к будущему как путь трудной и долгой борьбы — и с классовым врагом, и с пережитками варварства в людях, которым этот путь суждено пройти. "Страна Гонгури" предостерегала от идиллического представления о коммунизме. Мужественный трудовой идеал будущего в этой книге противостоял "красным" мещанским представлениям, вроде тех, что полуосмеивал-полувоспевал Гончаров: "Роскошь и красота нового мира достигала невиданных, неслыханных и немыслимых когда-либо форм. Жизнь каждого члена социалистического общества Солнечной системы была обставлена таким комфортом, который вызывал даже некоторое сомнение: и человечество после этого не выродилось? Развлечениям и утонченнейшим наслаждениям не было конца...".[121]

Многим авторам ранних советских утопий представлялось, что "роскошная жизнь", безоблачная, как майский день, придет сама собой вслед за мировой революцией. Да и эта революция будет не такой трудной и долгой, как минувшая гражданская война.

"Создадим советскую научную фантастику"

Александр Беляев.

Познавательность приключенческого сюжета.

Научный и социальный оптимизм.

Мировоззренческая заостренность фантастических идей ("Голова профессора Доуэля", "Человек-амфибия").

Юмористическая фантастика (рассказы о профессоре Вагнере).

Популяризация проектов К.Циолковского ("Прыжок в ничто"), переписка с ученым.

"Социальная часть советской фантастики должна иметь такое же научное основание": теория и романы А.Беляева о будущем.

Имя Александра Романовича Беляева связано с целой эпохой советской научной фантастики. Первые его научно-фантастические произведения появились почти одновременно с "Гиперболоидом инженера Гарина" А.Толстого, публикацию последнего прервала Отечественная война. Поиски жанровых форм и попытки создать теорию жанра, характерный для фантастики 20-30-х годов компромисс между научной достоверностью и приключенческой условностью, злободневность и мечта о будущем — многие успехи и неудачи этого периода нашли отражение в творчестве Беляева.

Ему повезло меньше иных случайных пришельцев в этот жанр. Его романами зачитываются до сих пор, а при жизни они выходили малыми тиражами, подолгу дожидались издателя. Ученые по сей день обращаются к его фантастическим идеям, а литературная критика была к Беляеву несправедлива. Но его творчество высоко оценили К.Циолковский и Г.Уэллс. В 1934г. группа ленинградских ученых и литераторов встретилась с Уэллсом во время визита знаменитого фантаста в нашу страну. Среди них был Беляев. Отвечая на вопрос, читают ли в Англии советскую фантастику, Уэллс сказал: "Я по нездоровью не могу, к сожалению, следить за всем, что печатается в мире. Но я с огромным удовольствием, господин Беляев, прочитал Ваши чудесные романы "Голова профессора Доуэля" и "Человек-амфибия". О! они весьма выгодно отличаются от западных книг. Я даже немного завидую их успеху".[122]

"Когда я был в концентрационном лагере Маутхаузен, — вспоминает известный писатель и ученый Ж.Бержье, — пленные советские товарищи рассказывали мне о многих романах этого автора, которые я так и не смог впоследствии достать. Прочитанные же мной романы Беляева я нахожу просто замечательными. Научная мысль превосходна, рассказ ведется очень хорошо и главные научно-фантастические темы отлично развиты... Беляев, безусловно, один из крупнейших научных фантастов".[123]

Алексей Толстой был зачинателем, Беляев — первым советским писателем, для кого научно-фантастическая литература стала делом всей жизни. До него наша фантастика не знала ни такого тематического диапазона, ни такого многообразия форм. Он оставил след во всех ее разновидностях и смежных жанрах и создал свои, беляевские (например цикл лукавых юморесок об изобретениях профессора Вагнера).

1

Беляев связал нашу фантастику с мировой традицией. Иногда его называют советским Жюль Верном. Дело не только в том, что Беляев шел по стопам патриарха мировой фантастики, заимствовал и развил некоторые его приемы. Его роднит с Верном умный гуманизм, энциклопедиическая разносторонность, вещественность вымысла, богатая и в то же время научно дисциплинированная фантазия.

У Беляева тоже был "прирожденный" талант фантаста: он налету подхватывал новую идею, задолго до того, как она находила публичное признание, и время подтвердило многие его предвосхищения.[124] О некоторых из них мы еще вспомним, а сейчас сошлемся только на одно и притом нетипичное произведение — "Борьбу в эфире" (1928). Авантюрно-пародийная направленность, казалось бы, безоговорочно отбрасывает этот роман к ненаучной фантастике, и в то же время даже эта книга насыщена добротным научным материалом. Вот неполная выборка: радиокомпас, радиопеленгация, передача энергии без проводов, объемное телевидение, лучевая болезнь, звуковое оружие, искусственное очищение организма от токсинов усталости и искусственное же улучшение памяти, научно-экспериментальная выработка эстетических норм. Иные из этих открытий и изобретений во времена Беляева только еще осуществлялись, другие и сейчас еще остаются научной проблемой, третьи не потеряли свежести как научная фантастика.

Любопытно, что в 60-х годах известный американский физик Л.Сцилард напечатал рассказ "Фонд Марка Гайбла",[125] удивительно напоминающий беляевский рассказ 20-х годов "Ни жизнь, ни смерть". Сцилард не только взял ту же научную тему — анабиоз (длительное затормаживание жизненных функций), но и пришел к такой же, как у Беляева, парадоксальной социальной трактовке: у Сциларда капиталистическое государство тоже замораживает "до лучших времен" резервную армию безработных. Беляев физиологически грамотно определил явление: ни жизнь, ни смерть. В отличие от многих собратьев-фантастов он верно избрал главным фактором анабиоза охлаждение организма. В этой связи нелишне вспомнить замечание, сделанное в статье акад. В.Ларина и Р. Баевского, что проблема анабиоза наиболее подробно освещена была не в научной литературе, а в художественной фантастике.[126]

Вместе с жюль-верновской традицией научности Беляев принес в советский фантастический роман высокое сознание общекультурной и мировоззренческой ценности жанра. Отсюда — подвижническое трудолюбие. Свыше двухсот печатных листов — целую библиотеку романов, повестей, очерков, рассказов, киносценариев, статей и рецензий (некоторые совсем недавно разысканы в старых газетных подшивках) — написал он за каких-нибудь пятнадцать лет, нередко месяцами прикованный к постели. Некоторые замыслы развертывались в роман лишь после опробования в сокращенном варианте, в виде рассказа ("Голова профессора Доуэля"). Немногие сохранившиеся рукописи свидетельствуют, каким кропотливым трудом Беляев добивался той легкости, с какой читаются его вещи.

Беляев не был так литературно одарен, как например Алексей Толстой, и сознавал это: "Образы не всегда удаются, язык не всегда богат",[127] — сокрушался он. И все же его мастерство выделяется на фоне фантастики того времени. Беляеву — писателю яркого воображения, занимательному рассказчику — отдавали должное и те, кто отрицал научность его романов.[128] "Сюжет — вот над чем он ощущал свою власть",[129] — говорил В.Азаров, и это справедливо. Беляев умело сплетает фабулу, искусно перебивает действие "на самом интересном" и т.д. Но его талант богаче искусства приключенческой литературы. Главная пружина беляевских романов — внутреннее действие, романтика неведомого, интерес исследования и открытия, интеллектуальная ситуация и социальное столкновение.

Уже Жюль Верн старался сообщать научные сведения в тех эпизодах, где они логично увязывались бы с поступками героев. Беляев сделал дальнейший шаг — включил научное содержание в разработанный психологический контекст и подтекст (в романах Верна они выражены весьма слабо). Научно-фантастическая тема получила у Беляева таким образом очень важную художественную характеристику — индивидуализированную психологическую окраску. Беляев утвердил советский научно-фантастический роман как новый род искусства, более высокий, чем роман приключений. Он — в числе немногих, кто спас его для большой литературы.

Когда в романе "Человек, нашедший свое лицо" доктор Сорокин беседуя с Тонио Престо, уподобляет содружество гормональной и нервной систем рабочему самоуправлению; когда он противопоставляет свою концепцию мнению о "самодержавии" мозга и мимоходом иронизирует "Монархам вообще не повезло в двадцатом веке",[130] — всё это не только остроумный перевод медицинских понятий в социальные образы, но и чутко подхваченный врачом иронический тон пациента: "- На что жалуетесь, мистер Престо? — На судьбу" (т.4, с.342).

Доктор отлично понимает, о какой судьбе может горевать знаменитый артист — уморительный карлик. Действие происходит в Америке. В глубине уподобления организма "совету рабочих депутатов" кроется принадлежность доктора Сорокина другому миру. Образная ассоциация предвосхищает бунт Тонио против американской демократии. Фантастическая тема (доктор Сорокин превращает карлика в привлекательного молодого человека) развивается в пересечении нескольких психологических планов.

Рациональный смысл своей фантазии Беляев стремился выразить поэтично. В его произведениях немало точных красочных деталей. Но главная поэзия его романов — в фантастической идее. Тайна его литературного мастерства в искусстве, с каким он владел научно-фантастическим материалом. Беляев тонко чувствовал его эстетику и умел извлечь не только рациональные, но и художественно-эмоциональные потенции фантастической идеи. Научная посылка у Беляева не просто отправная точка занимательной истории, но зерно всей художественной структуры. Удавшиеся ему романы развертываются из этого зерна так, что фантастическая идея "программирует", казалось бы, самые нейтральные в научном отношении, чисто художественные детали. Оттого его лучшие произведения цельны и закончены и сохраняют поэтическую привлекательность и после того, как научная основа устаревает.

Метафорой, порой символичной, выраженной уже в заглавии ("Человек-амфибия", "Прыжок в ничто"), Беляев как бы венчал фантастическую трансформацию исходной научной посылки. И не только в известных его романах, но и в рассказах, погребенных в старых журналах. Один из них назван "Мертвая голова". Имеется в виду бабочка, за которой погнался (и заблудился в джунглях) энтомолог. Но это и символ утраты человеком своего человеческого естества в социальном безмолвии необитаемых лесов. "Белый дикарь" — не только белокожий человек, выросший один на один с дикой природой, это и светлая человеческая природа на мрачном фоне капиталистической цивилизации.

В "Белом дикаре" Беляев воспользовался сюжетом, нещадно выжатым Э.Беррузом в романах о Тарзане. (В 20-е годы они пользовались на книжном рынке шумным успехом). Беляев умел придать неожиданно глубокий и поучительный — научно и социально — поворот, казалось бы, самой банальной приключенческой коллизии. В 1926г. журнал "Всемирный следопыт" начал публиковать его фантастический кинорассказ "Остров погибших кораблей" — "вольный перевод" американского кинобоевика, как было сказано в предисловии. В типичную мелодраму с погонями и стрельбой Беляев вложил массу сведений о кораблестроении, о жизни моря и переключил романтику в познавательный план. Его неистребимое любопытство к неведомому всегда искало опору в факте, в логике научного познания, фабульность же использовалась главным образом как занимательная форма серьезного научного и социального содержания.

Впрочем, и вымышленная фабула нередко отправлялась от факта. Толчком к приключенческому сюжету одного из ранних произведений Беляева, "Последний человек из Атлантиды" (1926), могла послужить вырезка из "Фигаро": "В Париже организовано общество по изучению и эксплуатации (финансовой) Атлантиды".[131] Беляев заставляет экспедицию разыскать в глубинах Атлантики описание жизни и гибели гипотетического материка. Это описание составило сюжет произведения. Материал писатель почерпнул из книги Р.Девиня "Атлантида, исчезнувший материк", вышедшей в 1926г. в русском переводе. Сюжет в свою очередь служит обрамлением главной мысли, тоже взятой у Девиня (Беляев приводит ее в экспозиции романа): "Необходимо... найти священную землю, в которой спят общие предки древнейших наций Европы, Африки и Америки" (т.2, с.9). Роман развертывается как фантастическая реализация этой задачи.

Девинь очень живо воссоздавал картины Атлантиды. В известном смысле это уже была готовая научно-фантастическая реконструкция, и Беляев воспользовался ее фрагментами. Он подверг текст литературной редактуре (устраняя такие, например, эффектности, как "кошмарный океан" и т.д.), а некоторые незаметные частности развертывал в целые образы. Девинь упоминал, например, что на языке древних аборигенов Америки (предполагаемых потомков атлантов) Луна называлась Сель. Под пером Беляева Сель превратилась в прекрасную дочь властителя Атлантиды.

Беляев сохранил стремление ученого-популяризатора не отрываться от научных источников. Если А.Толстой в атлантических главах "Аэлиты" пошел путем фантаста-поэта, взяв самый романтичный, но и призрачный покров псевдоисторических преданий, то Беляев избрал путь фантаста-историка или точней археолога. Он воссоздает облик давно минувшей культуры из каких-то крупиц возможной исторической правды и логичных догадок. Девинь относит легенду о золотых храмовых садах аборигенов Америки (по преданию, укрытых от опустошительного вторжения испанцев в недоступные горные страны Южной Америки) к осколкам легендарной истории атлантов. Беляев переместил эти сады в Атлантиду. В его романе нет ни реактивных летательных аппаратов, ни других невероятных для древности вещей. Его воображение строго следует реальным возможностям древнего мира. Была или не была Атлантида, были или не были в ней сады, где листья и птицы вычеканены из золота, но достоверно известно, что высокая культура металла уходит в глубочайшую древность.

При всем том Беляев не следовал рабски книжным источникам. Н.Жиров писал автору этих строк: "Мне кажется, что Беляев ввел в роман много своего, особенно — использование в качестве скульптур природы горных массивов. Этим самым он как бы предвосхитил открытие моего перуанского друга, д-ра Даниэля Русо, открывшего в Перу гигантские скульптуры, напоминающие беляевские (конечно, меньших масштабов)". У Беляева высеченная из цельной скалы скульптура Посейдониса возвышается над главным городом атлантов.

Это, конечно, частность, хотя и примечательная. Существенней, что Беляев самостоятельно нашел социальную пружину сюжета. У Девиня к веслам армады, покидающей гибнущую Атлантиду, прикованы каторжники. У Беляева — рабы. Атлантида в его романе — сердце колоссальной рабовладельческой империи. Сюда поступает вся кровь, весь пот десятков царств. Нечто похожее было в Римской империи, империях Александра Македонского, Карла Великого, Чингизхана. И Беляев показывает, как рушились эти вавилонские башни. Геологический катаклизм лишь приводит в действие клубок противоречий, в центре которого — восстание рабов.

Один из вожаков восстания — царский раб Адиширна-Гуанч. Гениальный механик, архитектор и ученый, он подарил своей возлюбленной Сели изумительные золотые сады. Маловероятно, правда, чтобы даже самое горячее чувство преодолело пропасть между царской дочерью и рабом. Но необычайную судьбу молодых людей вскоре отодвигает в сторону апокалиптическая картина катастрофы.

Гибель Атлантиды описана с большим драматизмом, но и это нужно Беляеву, чтобы вернуть течение романа к исходной мысли. Он приводит читателя к суровым берегам Старого Света — туда прибило полуразрушенный корабль с уцелевшим атлантом. Странный пришелец рассказал белокурым северянам "чудесные истории о Золотом веке, когда люди жили... не зная забот и нужды... о Золотых Садах с золотыми яблоками..." (т.2, с. 130). Люди берегли предание, атлант "завоевал своими знаниями их глубокое уважение... он научил их обрабатывать землю... он научил их добывать огонь" (т.2, с. 129). Библейский миф о божественном происхождении разума может быть объяснен очень рационально. Эстафета знания кружила по свету, то замирая, то разгораясь тысячелетиями, медленно поднимая человека над природой. Вот эту идею Беляев и вложил в вымышленные приключения экзотических героев.

2

Беляев учился (по образованию он был юрист), выступал на любительской сцене, увлекался музыкой, работал в детском доме и в уголовном розыске, изучал множество вещей, а главное — жизнь, в те годы, когда Циолковский в захолустной Калуге вынашивал грандиозные замыслы освоения космоса, когда Ленин в голодной Москве беседовал с его соратником Ф.Цандером (прототип инженера Лео Цандера в романе Беляева "Прыжок в ничто"), когда Уэллс со скептицизмом и сочувствием наблюдал первые шаги великого эксперимента. Страстный публицистический очерк "Огни социализма, или Господин Уэллс во мгле",[132] в котором Беляев полемизировал с известной книгой Уэллса, отстаивая ленинскую мечту, — только одно из многих звеньев активной и убежденной связи Беляева с революционной Россией. Многие сюжеты Беляев строил на зарубежных темах. Кое-кто порицал его за этот "уход" от советской действительности. У ревнителей почвенничества оказалась короткая память. Они не помнили повести "Земля горит" (1931) и романа "Подводные земледельцы" (1930), в которых Беляев откликнулся на преобразование советской деревни; революционно-приключенческой фантастики "Продавца воздуха" (1929); "Звезды КЭЦ" (1936), прославлявшей проекты Циолковского в коммунистическом будущем, антифашистских мотивов "Прыжка в ничто" (1933) и уж, конечно, не воспринимали "Голову профессора Доуэля" "Человека-амфибию" как социально-разоблачительные романы. Трудно назвать произведение, где Беляев упустил бы случай подчеркнуть силу материалистического мировоззрения и превосходство социалистической системы. Он делал это убежденно и ненавязчиво.

Мало осталось людей, лично знавших Беляева в ранние годы. В оккупированном Пушкине, у стен осажденного Ленинграда погиб вместе с писателем его архив. Но остались главные свидетели — книги. И не себя ли в числе русских интеллигентов, признавших советскую власть, имел в виду Беляев, вкладывая в уста профессора Ивана Семеновича Вагнера знаменательное признание? Германские милитаристы похитили ученого и соблазняют изменить Советской России — во имя "нашей старой европейской культуры" (т.8, с.275), которую "губят" большевики. "Никогда еще — ответил Вагнер, — столько научных экспедиций не бороздило вдоль и поперек великую страну... Никогда самая смелая творческая мысль не встречала такого внимания и поддержки... А вы?.. — Да он сам большевик! — воскликнул узколобый генерал" (т.8, с.275-276).

Да, профессор пережил сомнения. Но он увидел и созидательную роль большевизма — а она ведь совпадает с целью подлинной науки и культуры! Беляев решительно стал на сторону Советской власти, и последние его строки были в защиту Советской Родины от гитлеровского нашествия.

Вместе с Алексеем Толстым Беляев мог бы сказать, что писателем его сделала революция. Но к идеям коммунизма он пришел своим путем. Социализм оказался созвучен его влюбленности в созидательную силу научного творчества. В детстве Жюль Верн заразил его верой во всемогущество гуманного разума. И непреклонность большевиков в возрождении России вдохновила Беляева надеждой, что на его родине осуществятся самые дерзкие утопии. Вот этот сплав социального и научного оптимизма и определил направленность беляевской романтики.

В иных условиях сюжет "Головы профессора Доуэля" или "Человека-амфибии" мог вылиться в автобиографическую драму. Эти романы не совсем вымышлены. Писатель тяжело болел и временами "переживал ощущения головы без тела".[133] Ихтиандр, проницательно заметил биограф Беляева О.Орлов, "был тоской человека, навечно скованного гутаперчевым ортопедическим корсетом, тоской по здоровью, по безграничной физической и духовной свободе".[134] Но как удивительно переплавился личный трагизм! У Беляева был редкий дар извлекать светлую мечту даже из горьких переживаний.

В отличие от читателей, в том числе ученых, литературная критика не поняла двух лучших романов Беляева. По поводу собаки профессора Сальватора, с приживленным туловищем обезьянки, брезгливо пожимали плечами: к чему эти монстры?[135] А в 60-х годах мировую печать обошла фотография, которая могла бы стать иллюстрацией к роману Беляева: советский медик В.Демихов приживил взрослому псу верхнюю часть туловища щенка.

А Беляева упрекали в отсталости! "Рассказ и роман "Голова профессора Доуэля", — отвечал он, был написан мною 15 лет назад, когда еще не существовало опытов не только С.С.Брюхоненко, но и его предшественников", ожививших изолированную голову собаки. "Сначала я написал рассказ, в котором фигурирует лишь оживленная голова. Только при переделке рассказа в роман я осмелился на создание двуединых людей (голова одного человека, приживленная к туловищу другого, — А.Б.)... И наиболее печальным я нахожу не то, что книга в виде романа издана теперь, а то, что она только теперь издана. В свое время она сыграла бы, конечно, большую роль...".[136]

Беляев не преувеличивал. Не зря "Голова профессора Доуэля" обсуждалась в Первом Ленинградском медицинском институте. Ценность романа, конечно, не в хирургических рецептах, которых в нем нет, а в смелом задании науке, заключенном в метафоре: голова, которая продолжает жить, мозг, который не перестает мыслить, когда тело уже разрушилось. В трагической коллизии профессора Доуэля — оптимистическая идея бессмертия человеческой мысли. В одном из рассказов о профессоре Вагнере мозг его ассистента помещают в черепную коробку слона. В этом полушутливом сюжете тоже серьезна не столько фантастическая операция, сколько опять-таки метафорически выраженная задача: продлить творческий век разума.

А критика повернула дело так, будто Беляев буквально предлагает "из двух покойников делать одного живого", уводя тем самым читателя "в область идеалистических мечтаний"[137] о механическом личном бессмертии. Беляев отлично понимал разницу. Он сам указывал на несостоятельность истолкования в "Арктании" Г.Гребнева идеи Брюхоненко об оживлении "необоснованно умерших" в этом примитивном духе.[138]

Кибернетика дала идее пересадки мозга новое основание. В новелле А. и Б.Стругацких "Свечи перед пультом" (1960) гений ученого переносят в искусственный мозг. С последним вздохом человека заживет его научным темпераментом, его индивидуальностью биокибернетическая машина. Непривычно, страшновато и пока что — сказочно. Но уже сейчас кибернетика может помочь, полагает известный врач Н.Амосов,[139] в хирургической пересадке головы. Как видим, наука на новом уровне возвращается к идее "Головы профессора Доуэля".

Но особенно важно то, что фантаст прослеживает чисто человеческие аспекты эксперимента и помогает преодолевать психологические, моральные, этические барьеры, которые естественны при вмешательстве в "священную" природу человека. Фантаст-гуманист может предрешить существенную во многих случаях для ученого альтернативу: вмешиваться или не вмешиваться. Именно эти аспекты вновь привлекли внимание ученых к "Голове профессора Доуэля" в 60-х годах, в дискуссии вокруг проблемы пересадки мозга.[140]

3

"Цель научной фантастики, — говорил Беляев, — служить гуманизму в большом, всеобъемлющем смысле этого слова".[141] Активный гуманизм был путеводной звездой Беляева-фантаста. Любопытно сопоставить Сюжет "Человека-амфибии" с фабулой, пересказанной В.Брюсовым в упоминавшейся нами неопубликованной статье "Пределы фантазии". "Года два назад (статья написана в 1912-1913гг., — А.Б.) в "Le matin" печатался ф<антастический> роман, героем которого был юноша, котором<у> искусственно одно легкое заменяла жабра апасу. Он мог жить под водой. Целая организация была образована, чтобы с его помощью поработить мир. Помощники "челов<ека>-акулы" в разных частях з<емного> шара сидели под водой в водолазных костюмах, соединенных телеграфом. "Подводн<ик>", объяв<ив> войну всему миру, взрывал минами Ф. остров и навел панику на весь мир. Благодаря помощи японцев ч<еловек>-акула был захвачен в плен; врачи удалили у него из тела жабры акулы, он стал об<ыкновенным> человеком и грозная организация распалась".[142]

Интересно, что в пересказе сохранился лишь авантюрный скелет. В романе Беляева центр тяжести — в человеческой судьбе Ихтиандра и человечной цели экспериментов профессора Сальватора. Гениальный врач "искалечил" индейского мальчика не из сомнительных интересов чистой науки, как "поняли" в свое время Беляева некоторые критики. На вопрос прокурора, каким образом пришла ему мысль создать человека-рыбу и какие цели он преследовал, он ответил:

"- Мысль все та же — человек не совершенен. Получив в процессе эволюционного развития большие преимущества по сравнению с своими животными предками, человек вместе с тем потерял многое из того, что имел на низших стадиях животного развития... Первая рыба среди людей и первый человек среди рыб, Ихтиандр не мог не чувствовать одиночества. Но если бы следом за ним и другие люди проникли в океан, жизнь стала бы совершенно иной. Тогда, люди легко победили бы могучую стихию — воду. Вы знаете, что это за стихия, какая это мощь?" (т.З, с.181).

Мы, задумываясь о дальнем будущем, когда перед человеком неизбежно станет задача усовершенствования своей собственной природы, не ложем не сочувствовать Сальватору, как бы ни были спорны его идеи с точки зрения медико-биологической и как бы ни были они утопичны в мире классовой ненависти. Не следует, правда, смешивать автора с его героем. Хотя, впрочем, и Сальватор, мечтая осчастливить человечество, знает цену миру, в котором живет. "Я не спешил попасть на скамью подсудимых, — объясняет он, почему не торопился опубликовать свои опыты. — Я опасался, что мое изобретение в условиях нашего общественного строя принесет больше вреда, чем пользы. Вокруг Ихтиандра уже завязалась борьба, а завтра генералы и адмиралы заставят человека-амфибию топить военные корабли. Нет, я не мог Ихтиандра и "ихтиандров" сделать общим достоянием в стране, где борьба и алчность обращают высочайшие открытия в зло, увеличивая сумму человеческого страдания" (т.З, с.184).

Нужно было читать "Человека-амфибию" в самом деле с закрытыми глазами, чтобы сказать обо всем этом: "Я думаю, что доктора действительно следовало судить за искалечение ребенка, из которого он с неясной научной целью, да еще с сохранением своих открытий в полной тайне от современников, сделал амфибию".[143]

В этом романе привлекает не только социально-критическая заостренность, не только драма Сальватора и Ихтиандра. Сальватор близок нам и своей революционной мыслью ученого: "- Вы, кажется приписываете себе качестве всемогущего божества? — заметил прокурор" (т.З, с.184).

Да, Сальватор "присвоил" науке божественную власть над природой. Но он не "сверхчеловек", как уэллсов доктор Моро, и не сентиментальный филантроп. Вероятно, переделку самого себя человек поручит не только ножу хирурга. Для нас важно само покушение Сальватора, второго отца Ихтиандра, на "божественную" природу сына. Заслуга Беляева в том, что он выдвинул идею вмешательства в "святая святых" и зажег ее поэтическим вдохновением. Животное приспосабливается к среде. Разум начинается тогда, когда приспосабливает среду. Но высшее развитие разума — усовершенствование самого себя. Социальная революция и духовное усовершенствование откроют дверь биологической революции человека. Так сегодня читается "Человек-амфибия".

Не такие ли "стыки" революционного научного воображения с социальной революционностью имел в виду Ж.Бержье, говоря о большой роли советской научной фантастики в либерализации мировоззрения западной научной интеллигенции? Ведь богоборчество философии большевиков беспокоило идеологов реакции не меньше, чем разъяряла ее политиков устойчивость советской власти. Реакция по сей день вожделеет "освобождения от сатанинского человекобожия" коммунистов, как писал в свое время один из идейных пастырей белоэмиграции Петр Струве.[144]

Революционную идею "человекобожия" Беляев доносит без дидактической навязчивости. Она вложена в сюжет внешне несколько даже авантюрный, неотделима от захватывающих, полных поэзии картин (Ихтиандр в морских глубинах), Продолжая жюль-верновскую романтику освоения моря, Беляев приобщал читателя через эту романтику к иному, революционному мироотношению. Но и сама по себе эта фантастическая романтика имела художественно-эмоциональную и научную ценность: скольких энтузиастов подвигнул роман Беляева на освоение голубого континента!

Нынче разрабатывается проблема глубоководных погружений без акваланга, используя для дыхания воздух, растворенный в воде. Оттуда должны его извлечь механические жабры. Осуществляется и другая подводная фантазия Беляева — из романа "Подводные земледельцы" — о советских Ихтиандрах, собирающих урожай дальневосточных морей. В Японии и в Китае издавна культивировали на подводных плантациях морскую капусту. Работы велись с поверхности, вслепую. Беляев поселил своих героев на морском дне, там они построили дом. Тридцать лет спустя в подводном доме несколько недель провела группа знаменитого исследователя морских глубин Ж.Кусто, затем последовали более сложные эксперименты. Человек должен жить и работать под водой так, как на Земле.

Мысль о достижении человеком безграничной власти над своей природой волновала Беляева и в других произведениях. Во "Властелине мира" сюжетная функция машины внушения не главная. Фантастическое изобретение Штирнера-Качинского понадобилось писателю для более общей фантастической идеи. Последняя, третья часть романа — апофеоз мирного и гуманного применения внушения. Бывший кандидат в Наполеоны Штирнер уснул, склонив голову на гриву льва: "Они мирно спали, даже не подозревая о тайниках их подсознательной жизни, куда сила человеческой мысли загнала всё, что было в них страшного и опасного для окружающих" (т.4, с.240). Этими строками заканчивается роман.

"Нам не нужны теперь тюрьмы" (т.4, с.20), — говорит советский инженер Качинский. Его прообразом послужил Б.Кажинский, проводивший вместе с известным дрессировщиком В.Дуровым (в романе Дугов) опыты над изменением психики животных. Беляев развил эту идею: по "подсказке" Качинского Штирнер внушает себе с помощью своей машины другую, неагрессивную индивидуальность, забывает прошлое. Бывшие враги стали вместе работать над мыслепередачей, помогая рабочим координировать усилия, артистам и художникам — непосредственно передавать образы зрителям и слушателям. Мыслепередача у Беляева — инструмент социальной педагогики и организации, коммунистического преобразования личности и общества.

В 1929г. вышел роман "Человек, потерявший свое лицо". Домышляя в нем возможности эндокринологии, Беляев набросал захватывающую перспективу искусственного воздействия на железы внутренней секреции: человек избавится от старческой немощи, освободится от физического уродства. Но талантливому комику Тонио Престо это принесло только несчастье. Красавицу-звезду экрана, в которую Тонио был влюблен и ради которой пошел на рискованное лечение, интересовало лишь громкое имя уморительного карлика. Кинофирмам нужно было лишь его талантливое уродство. Обретя совершенное тело, Тонио перестал быть капиталом, а его прекрасная душа никому не нужна. Изменившаяся внешность отняла у него даже права юридического лица.

Пока это была коллизия в духе Уэллса (вспомним "Пищу богов"). Внося в свои сюжеты советскую идеологию и материалистическое мировоззрение, Беляев нередко сохранял фабульную схему старой фантастики. Ихтиандр скрывался в океане от правосудия мошенников. Сальватор попадал за решетку. Профессор Доуэль гибнул. Престо, правда, сумел отомстить гонителям: стал во главе шайки униженных и оскорбленных, с помощью чудодейственных препаратов доктора Сорокина превратил яростного расиста в негра. Но такой финал не удовлетворил Беляева. Переделывая роман, писатель возвысил Тонио до социальной борьбы. Артист взялся за режиссуру, ставил разоблачительные фильмы, повел войну с кинокомпаниями. Новую редакцию Беляев назвал: "Человек, нашедший свое лицо" (1940).

Правда, это была уже несколько другая история: финал обособлялся от фантастической темы. Тем не менее в такой переделке заметна тенденция к социальному усложнению фантастического сюжета, к социально активному типу героя. В методе писателя появились новые элементы.

4

В романах, условно говоря, на биологическую тему (ибо по существу они шире) Беляев высказал самые смелые и оригинальные свои идеи. Но и здесь он был связан критерием научного правдоподобия. А в голове теснились идеи, не укладывавшиеся ни в какие возможности науки и техники. Не желая компрометировать жанр, к которому относился очень серьезно, писатель замаскировал свою дерзость юмористическими ситуациями и шутливым тоном. Заголовки "Ковер-самолет", "Творимые легенды и апокрифы", "Чертова мельница" заранее отстраняли упрек в профанации науки. Это были шутливые рассказы. В них Беляев, приверженец жюль-верновской научной фантастики, как бы спорил с самим собой, испытывал сомнением популяризируемую в романах науку. Здесь велся вольный поиск, не ограниченный ни научной, ни художественной системой. Здесь начиналась та фантастика без берегов, в которую окунется наш фантастический роман 60-х годов. Рассказ избавлял от неизбежного в романе углубленного освещения темы: сказочная фантастика этого просто не выдержала бы.

Но некоторая "система" все же была: изобретения профессора Вагнера — волшебные. А Вагнер среди героев Беляева — личность особенная. Он наделен сказочной властью над природой. Он перестроил собственный организм — научился выводить токсины усталости в бодрствующем состоянии ("Человек, который не спит"); пересадил слону Хойти-Тойти мозг погибшего ассистента ("Хойти-Тойти"), сделал проницаемыми материальные тела и сам проходит сквозь стены ("Человек из книжного шкапа"). И этот Мефистофель пережил революцию и принял Советскую власть.

Меж фантастических юморесок прорисовывается образ не менее значительный, чем гуманист Сальватор ("Человек-амфибия") и антифашист Лео Цандер ("Прыжок в ничто"). Немножко даже автобиографический — и в то же время сродни средневековому алхимику. В иных эпизодах профессор Вагнер выступает чуть ли не бароном Мюнхгаузеном, другие настолько реалистичны, что напоминают о реальных энтузиастах-ученых в трудные пореволюционные годы ("Человек, который не спит"). Это-то и заставляет слой за слоем снимать с вагнеровских чудес маскирующие вуали юмора и забавного приключенчества. Этот сложный сплав и дает почувствовать какую-то долю возможного в невозможном. Мол, не таится ли в научной сказке зародыш открытий? Вагнер возник на грани сказки и научной фантазии, чтобы замаскировать и в то же время объяснить эту мысль. Трудно иначе понять эту фигуру в центре целого цикла, трудно подыскать другое объяснение тому, что автор серьезных романов параллельно писал шутливую эпопею в новеллах.

"Изобретения профессора Вагнера" были как бы штрихами нового лица знания, которое еще неотчетливо проглядывало за классическим профилем науки начала XX в. Фигура Вагнера запечатлела возвращение фантастической литературы, после жюль-верновских ученых-чудаков и прагматических образов людей науки, к каким-то чертам чародея-чернокнижника. Приметы этого персонажа средневековых легенд отметил Ю.Кагарлицкий еще в героях Уэллса.[145] Таинственное его всемогущество сродни духу XX в., замахнувшегося на "здравый смысл" минувшего столетия. Открыв относительность аксиом старого естествознания, ученый развязывал поистине сказочные силы, равно способные вознести человека в рай или повергнуть в ад. Беляев уловил, хотя вряд ли до конца осознал, драматизм Вагнеров.

Автор "Прыжка в ничто" и "Продавца воздуха", "Острова погибших кораблей" и "Человека, нашедшего свое лицо", "Отворотного средства" и "Мистера Смеха" владел широким спектром смешного — от мягкой улыбки до ядовитой иронии. Многие страницы его романов и рассказов запечатлели дарование сатирика. Оно по природе близко фантасту, а талант смешить свойствен был Беляеву и в жизни. Юмористические образы и коллизии он переосмыслял в фантастические ("Изобретения профессора Вагнера") и, наоборот, фантастические — в сатирические и разоблачительные.

В романе "Прыжок в ничто" романтическая фабула космического путешествия обернулась гротескной метафорой. О своем бегстве на другие планеты капиталисты возвышенно говорят, как о спасении "чистых" от революционного потопа, нарекают ракету ковчегом... А святой отец, отбирая лимитированный центнер багажа, отодвигает в сторону пищу духовную и набивает сундук гастрономическими соблазнами. Попытка "чистых" — финансовых воротил и светских бездельников, церковника и реакционного философа-романтика — основать на "обетованной" планете библейскую колонию потерпела позорный крах. Перед нами кучка дикарей, готовых вцепиться друг другу в горло из-за горстки бесполезных на Венере драгоценных камней. Несколько недель в плену у шестируких обезьянолюдей начисто смыли весь лоск с грубых инстинктов лорда Блоттона.

Беляев продолжил традицию сатирической фантастики Алексея Толстого и, может быть, В.Маяковского ("Мистерия буфф"). Некоторые образы капиталистов у него близки памфлетам М.Горького на служителей Желтого Дьявола. Беляев внес лепту в становление на отечественной почве фантастического романа-памфлета. Л.Лагин в романе "Патент АВ" шел по следам биологической гипотезы, использованной Беляевым в романе о Тонио Престо. Однако в отличие от Лагина для Беляева фантастическая идея представляла самостоятельную ценность и в сатирическом романе, он не удовлетворялся использованием ее в качестве простого трамплина к сюжету. В некоторых ранних произведениях условным фантастическим мотивировкам соответствовал лубочный гротеск в дух "Месс-Менд" и "Треста Д.Е." (перенесение в будущее во сне — и вырожденческий облик господ в романе "Борьба в эфире"). В зрелом "Прыжке в ничто" и в романах о Тонио Престо реалистическая гиперболизация соотнесена с научной фантазией.

Наконец, Беляев сделал объектом научно-фантастического исследования самую природу смешного. Жизнерадостный человек и большой шутник, писатель в юности был незаурядным комедийным артистом-любителем. психологическая правда перипетий Тонио Престо имеет, может быть, и автобиографическое происхождение. Герой рассказа "Мистер Смех" (1937) Спольдинг, изучающий перед зеркалом свои гримасы, — это отчасти и сам Беляев, каким он предстает в шутливых фотографиях из семейного альбома, что опубликованы в восьмом томе "Собрания сочинений".

Спольдинг научно разработал психологию смеха и добился мировой славы, но в конце концов оказался жертвой своего искусства. "Я анализировал, машинизировал живой смех. И тем самым я убил его... И я, фабрикант смеха, сам больше никогда не буду смеяться" (т.8, с. 145). Впрочем, дело сложней: "Спольдинга убил дух американской машинизации (т.8, с. 145), заметил врач.

В этом рассказе Беляев выразил уверенность в возможности точного исследования эмоциональной сферы на самом сложном ее уровне. Размышляя об "аппарате, при помощи которого можно было бы механически фабриковать мелодии, ну, хотя бы так, как получается итоговая цифра на арифмометре" (т.8, с.125), писатель в какой-то мере предугадал возможности современных электронных вычислительных машин (известно, что ЭВМ "сочиняют" музыку).

5

Художественный метод Беляева, чье творчество по шаблон) обычно относили к облегченной "детской" литературе, на поверку глубже и сложней. На одном его полюсе — полусказочный цикл о волшебствах профессора Вагнера, на другом — серия романов, повестей, этюдов и очерков, популяризировавших реальные научные идеи. Может показаться, что в этой второй линии своего творчества Беляев был предтечей современной "ближней" фантастики. Ее установка "на грани возможного", объявленная в 40-50-е годы магистральной и единственной, привела к измельчанию научно-фантастической литературы. Но Беляев вкладывал в этот принцип другой смысл. Популяризируя вслед за Жюлем Верном реальные тенденции науки и техники, он шел дальше. Он и как фантаст-популяризатор не прятался за науку признанную.

Он писал Циолковскому, что в романе "Прыжок в ничто" "сделал попытку, не вдаваясь в самостоятельное фантазирование, изложить современные взгляды на возможность межпланетных сообщений, основываясь, главным образом, на Ваших работах".[146] Не вдаваясь в самостоятельное фантазирование... Но ведь даже не чуждый фантастики В.Катаев "в шутку" отдавал "чтение лекций о межпланетных сообщениях развязным молодым людям, промышлявшим до сих пор мелкими аферами",[147] а известный кораблестроитель А.Н.Крылов объявил проекты Циолковского научно несостоятельными.

По этому поводу Циолковский писал: "...академик Крылов, заимствуя у О.Эбергарда его статью, доказывает устами этого профессора, что космические скорости невозможны, потому что количество взрывчатого вещества будет превышать самый реактивный прибор во множество раз". Стало быть, ракетоплавание — химера? "Совершенно верно, — продолжал Циолковский, — если взять для расчета порох. Но получатся обратные выводы, если порох заменить, например, жидким водородом и кислородом. Порох понадобился ученому, чтобы опровергнуть всеми признанную истину".[148]

Циолковский на десятилетия опередил свое время — и не столько технические возможности, сколько узкие представления о целесообразности, о необходимости того или иного изобретения для человечества. И вот это второе, человеческое лицо "всеми признанной истины" писатель-фантаст Беляев разглядел лучше иных специалистов. Например, цельнометаллический дирижабль Циолковского — надежный, экономичный, долговечный — до сих пор бороздит воздушный океан лишь в романе Беляева.

Роман "Воздушный корабль" начал печататься в журнале "Вокруг света" в конце 1934г. Вскоре редакция получила письмо из Калуги: "Рассказ... остроумно написан и достаточно научен для фантазии. Позволю себе изъявить удовольствие тов. Беляеву и почтенной редакции журнала. Прошу тов. Беляева прислать мне наложенным платежом его другой фантастический рассказ, посвященный межпланетным скитаниям, который я нигде не мог достать. Надеюсь и в нем найти хорошее...".[149]

Это был роман "Прыжок в ничто".

"Глубокоуважаемый Константин Эдуардович! — отвечал Беляев — ...Я очень признателен Вам за Ваш отзыв и внимание... У меня была даже мысль — посвятить этот роман Вам, но я опасался, что он "не будет стоить этого". И я не ошибся: хотя у читателей роман встретил теплый прием, Як<ов> Ис<идорович> Перельман дал о нем довольно отрицательный отзыв в №10 газеты "Литературный Ленинград" (от 28 февр.)... Но теперь поскольку Вы сами об этом просите, охотно исполняю Вашу просьбу и посылаю роман на Ваш суд. В настоящее время роман переиздается вторым изданием, и я очень просил бы Вас сообщить Ваши замечания и поправки... И я, и издательство были бы Вам очень благодарны, если бы Вы написали и предисловие ко второму изданию романа (если, конечно, Вы сочтете, что роман заслуживает Вашего предисловия).

Искренне уважающий Вас А.Беляев"[150] (письмо от 27 декабря 1934г.).

Рецензия Я.Перельмана, известного популяризатора науки, много способствовавшего распространению идеи освоения космоса, была необъективной и противоречивой. Перельман то требовал неукоснительно следовать практически осуществимому, то упрекал за популяризацию давно известного, то отвергал как раз новое и оригинальное.

Перельман, по-видимому, был недоволен тем, что в "Прыжке" не нашла отражения только что открытая Циолковским возможность достигнуть космических скоростей на обычном промышленном топливе. До того Циолковский (как видно из его возражений академику Крылову) возлагал надежду на очень опасную и дорогую пару: жидкий водород и кислород. Циолковский опубликовал свое открытие в специальной периодике в мае 1935 г. Перельман мог знать о нем раньше из переписки с ученым.[151] Но, естественно, что в романе, вышедшем из печати в 1933 г., новая идея Циолковского никак не могла быть учтена.

Главное, однако, не в этом, а в том, что Перельман подошел к фантастическому произведению с точки зрения своей, чисто популяризаторской задачи, в которую научная фантастика, конечно же, не укладывается. И здесь он не был последователен. Он противопоставлял "Прыжку в ничто" как образец научной популяризации роман О.В.Гайля "Лунный перелет". Немецкий автор основывался на работах своего соотечественника Г.Оберта. Перельман не знал, оказывается, что обертова схема космической ракеты вовсе не была последним словом науки. Вот отрывки из письма Циолковского Перельману от 17 июня 1924г.:

"Глубокоуважаемый Яков Исидорович, пишу Вам главным образом затем, чтобы высказаться немного относительно работ Оберта и Годдарда (американский пионер ракетной техники, — А.Б.)... Во-первых, многие важные вопросы о ракете даже не затронуты теоретически. Чертеж же Оберта годится только для иллюстрации фантастических рассказов... (т.е. скорей Оберт должен был иллюстрировать Гайля, а не наоборот, — А.Б.). У Оберта много сходства с моим "Вне Земли"".[152] И далее Циолковский перечисляет многочисленные заимствования.

Стало быть, Гайль брал даже не из вторых, а из третьих рук и во всяком случае не мог быть для Беляева образцом. Беляев же основательно был знаком с трудами Циолковского, еще в 1930г. он посвятил ученому очерк "Гражданин эфирного острова".

Предисловие Циолковского ко второму изданию "Прыжка в ничто" (Л.: изд. "Молодая гвардия", 1935) по всем пунктам противоположно рецензии Перельмана. Приведем карандашный, неразборчивой крупной скорописью набросок, сохранившийся на обороте беляевского письма:

"А.Р. Ваш [зачеркнуто: роман] рассказ перечел и могу дать следующую) оценку. Ваш рассказ содержательнее, научнее и литературнее всех известных мне работ на [тему?] междупланетных путешествий. Поэтому я очень рад появлению 2-го издания. Он более будет способствовать распространению интереса?) к великой задаче 20 века, чем другие <нрзб> популярные рассказы, не исключая даже иностранных. Подробно и доступно [достаточно?] он охарактеризован профессором Н.А.>Рыниным. Что же касается до посвящения его мне, то я считаю это Ваш<ей> любезностью и честью для себя".[153]

Поддержка окрылила Беляева. "Ваш теплый отзыв о моем романе, — отвечал он Циолковскому, — придает мне силы в нелегкой борьбе за создание научно-фантастических произведений".[154] Циолковский консультировал второе издание, входил в детали. "Я уже исправил текст согласно Вашим замечаниям, — сообщал Беляев в другом письме. — Во втором издании редакция только несколько облегчает "научную нагрузку" — снимает "Дневник Ганса" и кое-какие длинноты в тексте, которые, по мнению читателей, несколько тяжелы для беллетристического произведения.

"Расширил я третью часть романа — на Венере — введя несколько занимательных приключений с целью сделать роман более интересным для широкого читателя.

"При исправлении по Вашим замечаниям я сделал только одно маленькое отступление: Вы пишите: "Скорость туманностей около 10.000 кило<метров> в сек.", — это я внес в текст, но дальше пишу, что есть туманности и с большими скоростями...".[155]

Отступление, впрочем, было не только в этом. Беляев отклонил совет Циолковского снять упоминание о теории относительности и использовал вытекающий из нее парадокс времени (когда время в ракете, понесущейся со скоростью, близкой к скорости света, замедляется от отношению к земному).

Популяризируя, Беляев не исключал спорного и выдвигал свои, не заимствованные у Циолковского фантастические идеи. Перельман осуждал Беляева за то, что в "Прыжке в ничто" ракету разгоняют до субсветовой скорости при помощи чересчур "проблематической для технического использования" внутриатомной энергии.[156] Но Беляев смотрел в будущее: без столь мощной энергетической установки невозможны дальние космические полеты. Современная наука настойчиво ищет в этом направлении. Беляев оптимистичнее Циолковского оценил сроки выхода человека в космос. Как он предсказал, первые космические полеты осуществлены были младшими современниками Циолковского. Сам же ученый, до того как нашел возможность обойтись без водородо-кислородного горючего, отодвигал это событие на несколько столетий.[157]

В эпизодах на Венере — не только приключения, но и довольно строгая концепция внеземной жизни. "Кроты", своим горячим телом проплавляющие ходы в снеговой толще, шестирукие обезьянолюди в многоэтажных венерианских лесах и прочие диковинки — все это не буйная фантазия, а образы, навеянные логикой научных представлений того времени. Венера — более горячая планета, чем Земля, природнотемпературные контрасты на ней более резки и, если в таких условиях вообще возможна жизнь, она необходимо должна выработать более активные приспособительные признаки. Не обязательно, конечно, шесть рук, но это ведь, так сказать, биологически реализованная метафора, к таким приемам всегда прибегают фантасты.

Беляева интересовали не только космические проекты Циолковского. Сожалея об утерянных при перевозке книгах, он писал: "Среди этих книг были между прочим о "переделке Земли", заселении экваториальных стран и проч. С этими Вашими идеями широкая публика менее знакома, мне хотелось бы популяризировать и эти идеи".[158]

В середине 1935г. тяжело больной Беляев писал Циолковскому, что, не будучи в силах работать, обдумывает "новый роман — "Вторая Луна" — об искусственном спутнике Земли, — постоянной стратосферной станции для научных наблюдений. Надеюсь, что Вы не откажете мне в Ваших дружеских и ценных указаниях и советах.

"Простите, что пишу карандашом, — я лежу уже 4 месяца.

"От души желаю Вам скорее поправиться, искренне любящий и уважающий Вас А.Беляев".[159]

На оборотной стороне листка с трудом можно разобрать дрожащие строки, выведенные слабеющий рукой:

"Дорогой (Александр Романович).

Спасибо за обстоятельный ответ. Ваша болезнь, как и моя <нрзб>, результат напряженных трудов. Надо меньше работать. Относительно советов — прошу почитать мои книжки — там все научно (Цели, Вне Земли и проч.).

Обещать же, в виду моей слабости, ничего не могу.

К.Циолковский".

Это было одно из последних писем умиравшего ученого "Вторая Луна" в память Константина Эдуардовича Циолковского названа была "Звездой КЭЦ".

6

В романах "Звезда КЭЦ" (1936), "Лаборатория Дубльвэ" (1938) и "Под небом Арктики" (1938) писатель хотел на новом уровне ввести в свою фантастику тему коммунистического будущего. В "Борьбе в эфире" авантюрный сюжет заглушил незатейливые утопические наброски. Теперь Беляев хотел создать роман о будущем на добротном научно-фантастическом сюжете. Советская социальная фантастика пересекалась с научно-технической не только устремленностью в будущее, но и своим методом. "Наша техника будущего, — писал Беляев, — является лишь частью социального будущего... социальная часть советских научно-фантастических произведений должна иметь такое же научное основание, как и часть научно-техническая".[160]

Писатель понимал, что такой роман должен принципиально отличаться от острофабульного боевика на тему классовой борьбы. Уйдет в прошлое классовый антагонизм, исчезнет различие между физическим и умственным трудом и т.д. В романе о коммунизме, говорил Беляев, писатель должен "предугадать конфликты положительных героев между собой, угадать хотя бы 2-3 черточки в характере человека будущего".[161] В произведении о сравнительно близком завтра советского общества "может и должна быть использована для сюжета борьба с осколками класса эксплуататоров, с вредителями, шпионами, диверсантами. Но роман, описывающий бесклассовое общество эпохи коммунизма, должен уже иметь какие-то совершенно новые сюжетные основы".[162]

Но какие? "С этим вопросом, — рассказывал Беляев, — я обращался к десяткам авторитетных людей, вплоть до покойного А.В.Луначарского, и в лучшем случае получал ответ в виде абстрактной формулы: — На борьбе старого с новым".[163] Ему же нужны были конкретные коллизии: это позволило бы дать живое действие. Невольно Беляев тянулся к старой структуре фантастического романа, о которой писал: "Здесь все держится на быстром развитии действия, на динамике, на стремительной смене эпизодов: Здесь герои познаются, главным образом, не по их описательной характеристике, не по их переживаниям, а по внешним поступкам".[164] Здесь он был в своей стихии, здесь мог применить хорошо освоенную систему приемов.

Беляев понимал, что социально-фантастический роман должен включать более обширные, чем в обычном научно-фантастическом романе, размышления о морали, описания быта и т.д. А "при обилии описаний сюжет не может быть слишком острым, захватывающим, иначе читатель начнет пропускать описания". Именно поэтому, говорил Беляев, его роман "Лаборатория Дубльвэ" "получился не очень занимательным по Сюжету".[165] Беляев сомневался: "Захватит ли герой будущего и его борьба читателя сегодняшнего дня, который не преодолел еще в собственном сознании пережитков капитализма и воспитан на более грубых — вплоть до физических представлениях борьбы".[166] Увлекут ли такого читателя иные социальные измерения? Не покажется ли ему человек будущего — "с огромным самообладанием, умением сдерживать себя" — "бесчувственным, бездушным, холодным, не вызывающим симпатий?".[167]

Не случайно Л.Леонов в "Дороге на Океан" показал будущее глазами своего современника Курилова, коммуниста 30-х годов. В повести Я.Ларри "Страна счастливых" интерес к описаниям коммунистического завтра заострен публицистическими перекличками с современностью. А И.Ефремов просто перешагнет в "Туманности Андромеды" затруднявшие Беляева препятствия. В 60-е годы внефабульные элементы (и особенно размышления о будущем — "приключения мысли") приобретут для читателя непосредственную эстетическую ценность.

Теоретически Беляев понимал, что автор социального романа о будущем не должен приспосабливаться к потребителю приключенческой фантастики, но на практике вернулся к сюжетному стандарту, правда, несколько измененному. Погоню за шпионами, на которой строился сюжет в фантастических романах 30-х годов (С.Беляев, Г.Гребнев, А.Адамов, А.Казанцев), он заменил житейскими неожиданностями и стихийными препятствиями. Получился компромисс. Романы Беляева о будущем экспозиционны и этим качеством напоминают его ранние утопические очерки "Город победителя" и "Зеленая симфония".

В одном романе мы вместе с американским рабочим и сопровождающим его советским инженером совершаем путешествие по обжитому, механизированному Северу ("Под небом Арктики"). В другом вместе с героями, которые ищут и никак не могут встретить друг друга, попадаем на внеземную орбитальную лабораторию ("Звезда КЭЦ"). Видим удивительные технические достижения, а люди — они деловито нажимают кнопки, борются с природой, занимаются исследованиями. О чем они думают, о чем спорят, как относятся друг к другу? Какой вообще будет человеческая жизнь, когда в ней не станет межпланетных бизнесменов-гангстеров ("Продавец воздуха") и рабовладельцев ("Человек-амфибия"), раскаявшихся претендентов на мировое господство ("Властелин мира") и врачей-преступников ("Голова профессора Доуэля")? Неужели тогда останется только показывать успехи свободного труда да по случайности попадать в приключения?

Задавая вопрос о человеческих отношениях при коммунизме, Беляев и не мог получить более конкретного ответа, потому что эти отношения только начали складываться. Писатель сам должен был сделаться их разведчиком, сам должен был "предугадывать, — как писал Беляев, — в каких сюжетно-конкретных формах будут проявляться "борьба противоположностей", "отрицание отрицания" при коммунизме".[168] Его работа была "на стыке" теории с живым исследованием советской действительности. И не зря реалисту приходилось делаться полуфантастом (Леонов в "Дороге на Океан") и фантасту полуреалистом (Ларри в "Стране счастливых").

Беляев же хотел построить социальную модель будущего тем же методом умозрительной экстраполяции ("автор на свой страх и риск, принужден экстраполировать законы диалектического развития"), который освоил на своих технических моделях. Но для социальной темы, столь тесно соприкасающейся с живой действительностью, чисто умозрительный путь был малопригоден. Жизнь вносила в теорию коммунизма поправки более сложные, чем в естествознание и технику. В воображаемой картине социального будущего оказывалось чересчур много неизвестных. Фантаст не располагал новыми идеями и возвращался к общим местам о борьбе противоположностей и отрицания отрицания.

Для социального будущего теоретическая экстраполяция должна была быть дополнена конкретной жизненной аналогией, тем более что Беляев обращался в сравнительно близкое будущее: там, писал он, люди должны "больше напоминать современников, чем людей будущего".[169] Только аналогия с действительностью могла дать меру этого сходства и различия.

Таким образом, трудность состояла не в "художественном оформлении", но в том, чтобы обогатить сам метод фантастики назревшими новыми элементами, поднять фантастическое воображение на более точный, более научный уровень.

Никогда еще проблема усовершенствования метода не стояла перед утопистом так остро.

Экстраполяция должна была нацеливать аналогию в будущее, между тем в 20-30-е годы фабула подавляющего большинства романов о будущем (В.Итина, Я.Окунева, Б.Лавренева, Г.Адамова, Г.Гребнева и др.) потому и основывалась на мотивах классовой борьбы, что аналогии были обращены в прошлое. Мировая революция уподоблялась недавней гражданской войне, в будущее переносились не столько ростки коммунизма, сколько лежащие на поверхности мотивы борьбы за коммунизм. Вместо экстраполированной аналогии получалось плоское отождествление.

Беляев склонен был механически экстраполировать наблюдения над современным человеком. "В одном романе о будущем, — писал он, — я поставил целью показать многообразие вкусов человека будущего. Никаких стандартов в быту... одних героев я изображаю как любителей ультрамодернизированной домашней обстановки — мебели и пр., других — любителями старинной мебели".[170] Казалось бы, все верно, но ведь расцвет высших потребностей, очень возможно, поведет как раз по пути стандартизации низших, о которых говорит Беляев. (Мы вернемся к этому в главе о романах И.Ефремова). Беляев механически прилагал "теорию будущего" к современному быту, тогда как между ними сложная диалектическая связь — через идеал человека. Осуществление идеала, выдвигая на первый план высшие потребности, должно изменить самую постановку вопроса о быте.

Беляев не мельчил идеал. Это, говорил он, "социалистическое отношение к труду, государству и общественной собственности, любовь к родине, готовность самопожертвования во имя ее, героизм".[171] Он крупным планом видел основу, на которой разовьется человек будущего, и у него были интересные соображения о психотипе его. В повести "Золотая гора" (1929) журналист-американец, наблюдая сотрудников советской научной лаборатории, "все больше удивлялся этим людям. Их психология казалась ему необычной. Быть может, это психология будущего человека? Эта глубина переживаний и вместе с тем умение быстро "переключить" свое внимание на другое, сосредоточить все свои душевные силы на одном предмете...".[172]

Но эти декларации оказались нереализованными. Объясняя, почему в "Лаборатории Дубльвэ" он не решился "дать характеристики людей" и вместо того перенес внимание "на описание городов будущего", Беляев признавался, что у него просто оказалось "недостаточно материала".[173] Очевидно, дело было не в нехватке эмпирических наблюдений, а в ограниченности исторического опыта и обобщения, сопоставления идеала человека с тем, как этот идеал осуществляется.

Разумеется, имел значение и личный опыт. Беляев, вероятно, хуже знал тех современников, кто шел в Завтра. В своих прежних сюжетах он привык к иному герою. Во второй половине 30-х годов писатель подолгу оставался один, оторванный даже от литературной общественности. Понадобилось выступление печати, чтобы Ленинградское отделение Союза писателей оказало внимание прикованному к постели товарищу.[174] Его книги замалчивались, либо подвергались несправедливой критике, их неохотно печатали. Беляев тяжело переживал, что критика не принимает переработанных, улучшенных его вещей, а новые романы с трудом находят путь к читателю. Роман "Чудесное око" (1935), например, мог быть издан только на Украине, и нынешний русский текст — переводной (рукописи, хранившиеся в архиве писателя, погибли во время войны). Чтобы пробить равнодушие издательств, а защиту беляевской фантастики должна была выступить группа ученых. [175]Писателя не могли не посетить сомнения: нужна ли его работа, нужен ли тот большой философский синтез естественнонаучной и социальной фантастики, то самое предвиденье новых человеческих отношений, к которому он стремился?

Ведь издательства ожидали от него совсем другого. Невероятно, но факт, — с горечью вспоминал он, — в моем романе "Прыжок в ничто", в первоначальной редакции, характеристике героев и реалистическому элементу в фантастике было отведено довольно много места. Но как только в романе появлялась живая сцена, выходящая как будто за пределы "служебной" роли героев — объяснять науку и технику, на полях рукописи уже красовалась надпись редактора: "К чему это? Лучше бы описать атомный двигатель"".[176]

По мнению редакторов, герои научно-фантастического романа "должны были неукоснительно исполнять свои прямые служебные обязанности руководителей и лекторов в мире науки и техники. Всякая личная черта, всякий личный поступок казался ненужным и даже вредным как отвлекающий от основной задачи".[177] Вот откуда в поздних романах Беляева персонажи только экскурсанты и экскурсоводы. Писатель старался сохранить хотя бы какую-то индивидуальную характерность. "Только в... смешении личного и служебного, — справедливо отмечал он, — и возможно придать реальный характер миру фантастическому".[178] Но задача ведь была гораздо значительней: в личное надо было вложить социально типичное. Беляев отлично понимал, например, что героев романа Владко "Аргонавты Вселенной" с их пустыми препирательствами и плоскими шуточками никак нельзя отнести к "лучшей части человечества". Но сам Беляев посоветовал автору "облагородить" конфликты всего лишь "индивидуальным несходством характеров".[179]

Между тем к концу 30-х годов проблема человеческой личности стала особо насущной, и не только для социальной фантастики. Изменялся тип фантастического романа вообще. Страна заговорила о программе строительства коммунизма. Научно-фантастический роман уже не мог двигаться дальше лишь по железной колее научно-технического прогресса. Какие бы атомные двигатели к нему ни приспосабливали, он нуждался в иных и новых движущих силах — творческих социальных идеях.

Поиски и потери

Новые черты фантастического и утопического романа конца 20-х — начала 30-х годов.

Отражение успехов строительства социализма в повести Я.Ларри "Страна счастливых".

Укрепление научной основы фантастики в годы первых пятилеток.

Закономерности развития знаний и "роман науки" в произведениях А.Беляева, В.Орловского, Ю.Долгушина.

Принцип познавательности.

Сужение тематики.

Романы А.Казанцева, Г.Адамова, В.Владко.

Рецидив приключенческой фабульности и оборонная тема.

Военно-утопические романы С.Беляева, Н.Шпанова, П.Павленко.

Нравственная концепция коммунистического будущего в "Дороге на Океан" Л.Леонова.

1

К середине 20-х годов научно-фантастический роман занял заметное место в общем потоке художественной литературы. Отечественную и переводную фантастику охотно печатали самые разные журналы — молодежные и взрослые, полуспециализированные и общелитературные: "Вокруг света", "Всемирный следопыт", "Борьба миров", "Техника — молодежи", "Знание — сила", "Красная новь", "Пионер". Толстые ежемесячники и солидные библиографические издания довольно регулярно помещали критические отклики. Даже техническая периодика публиковала художественную фантастику ("Авиация и химия") и разборы научно-фантастических идей ("В бой за технику"). Зарождаются сборники путешествий, фантастики и приключений "На суше и на море" (возобновлены в 60-е годы). В конце 20-х годов в издательстве "Молодая гвардия" вышли три книги "Современной библиотеки путешествий, краеведения, приключений и фантастики". Так зародилась доныне выпускаемая издательством "Детская литература" "Библиотека приключений и научной фантастики" — старейшее в нашей стране серийное издание этого рода.

Однако к началу 30-х годов выпуск фантастики заметно упал. Может быть, поэтому казалось, что научно-фантастический роман хиреет и даже "умер и закопан в могилу", как говорил К.Федин в 1934г.[180] Статьи о фантастике, отмечал А.Беляев, имели обычно заголовки: "О жанре, которого у нас нет", "Научная фантастика — белое пятно на карте советской литературы". И словно призывая начать все заново, Беляев писал: "Создадим советскую научную фантастику".[181] В 1938г. он повторит этот заголовок в новой программной статье. Но к этому времени сам Беляев создаст целую библиотеку фантастических романов и повестей, а читателю также будут хорошо знакомы В.Обручев, А.Казанцев, Я.Ларри, Г.Адамов, Ю.Долгушин, Г.Гребнев, В.Владко — называем лишь самые известные имена.

Правда, в 30-е годы появилось мало произведений высокого класса, о которых мечтал Беляев. Некоторые разновидности пошли на убыль, как например фантастико-сатирический и пародийно-фантастический роман. Другие поджанры продолжали существовать, третьи видоизменились, появились новые. В 1930г. журнал "Всемирный следопыт" напечатал роман М.Зуева-Ордынца "Сказание о граде Ново-Китеже"; это был первый опыт советских фантастов в исторической теме.

Количественная убыль фантастики на рубеже 20-30-х годов отчасти была вызвана установкой: поближе к жизни. Вульгарно примененный к фантастике, этот лозунг ликвидировал ее специфику. В 1930г., например, некто И.Злобный "предостерегал", что Жюль Верн якобы принес "немалый вред": его произведения будто бы "размагничивали молодежь, уводили из текущей действительности в новые, непохожие на окружающее, миры".[182] Однако в постановлении о детской литературе от 15 сентября 1933г. ЦК ВКП(б) рекомендовал переиздавать уводящего от действительности Верна...

Были и обстоятельства другого рода, не связанные с вульгаризаторским ликвидаторством фантастики. Энтузиазм первых пятилеток настолько ускорил темпы преобразований, что реальный прорыв в будущее казался фантастичней любого воображения. Сама жизнь приглашала писателей искать фантастическое в сегодняшних трудовых буднях. Беляев после фантастических и приключенческих произведений печатает роман "Подводные земледельцы" (1930) и очерковую повесть "Земля горит" (1931), где элементы научной фантазии введены в реалистическое изображение строительства социализма. Фантастическое видение любопытным образом контаминировалось с реалистическим.

Некоторые писатели пытались, правда, подменить фантастикой реалистическое исследование действительности. В романе А.Демидова "Село Екатериненское" (1929) на месте безотраднейшей "бунинской" деревни чудодейственно возникал этакий фаланстер — дворцы, "пруд с сотнями лодок", "лес радиомачт"[183] и т.п. В третьей (1933) и четвертой (1937) книгах панферовских "Брусков" село Широкий Буерак мановением волшебной палочки преображалось в аграрно-индустриальный город. Тем не менее было очевидно, что "обычного" реализма недостаточно, чтобы выразить стремительную перемену жизни. Л.Леонов расширял перспективу современной тематики, введя в "Дорогу на Океан" (1936) главы о будущем. В повести Н.Смирнова "Джек Восьмеркин, американец" (1930) утопические мотивы финала оттеняли правдивое изображение строительства социализма в деревне. Фантастика выступала как бы эквивалентом романтики.

Тема коммунистического будущего явственно зазвучала в произведениях самого разного плана — и в технологической утопии В.Никольского "Через тысячу лет" (1928), и в космической повести А.Палея "Планета КИМ" (1930), и в авантюрно-сатирически-утопическом романе А.Беляева "Борьба в эфире" (1928). Социальному облику коммунизма целиком были посвящены этюды А.Беляева "Город победителя" и "Зеленая симфония" (оба в 1930), роман Э.Зеликовича "Следующий мир" (1930) и повесть Я.Ларри "Страна счастливых" (1931).

В романах 20-х годов само будущее, ради которого завязывались сражения и совершались подвиги, очерчивалось схематично, по-книжному (романы Я.Окунева), часто в заведомо условной манере — в виде сна ("Борьба в эфире" А.Беляева), в духе сказки ("Месс-Менд" М.Шагинян) или даже пародии на утопию ("Межпланетный путешественник" В.Гончарова). Хотя порой и замышлялись романы эпического размаха, картины коммунистического мира заслонялись в них революционными боями и восстаниями.

А.Толстой, например, в заявке в Гослитиздат (1924) на "Гиперболоид инженера Гарина" обещал, кроме авантюрной первой части, вторую в героическом духе и третью в утопическом: "Таким образом, роман будет авантюрный, героический и утопический".[184] Кроме войны и "победы европейской революции", писатель намеревался нарисовать "картины мирной, роскошной жизни, царство труда, науки и грандиозного искусства".[185] Впоследствии, однако, героическая часть оказалась свернутой, а утопическая совсем не была написана.

Три части первоначального замысла "Гиперболоида" соответствовали в общих чертах фабуле романа Окунева "Грядущий мир" (1923) (особенно линия Роллинга, скитания на яхте и т.д.). Хотя Окунев и написал утопический апофеоз, в романе преобладало авантюрное начало и в его свете еще огрубленней выглядело упрощенно-книжное изображение коммунистического общества. Толстой же совсем отказался от утопической части, поняв, по-видимому, что для темы коммунизма малопригодны сами рамки авантюрного романа. Ведь в существе своем фантазия о коммунизме всегда была возвышенно-романтической и философской.

Фабульностью, возможно, надеялись оживить присущую утопиям дидактическую экспозиционность. Описание борьбы за будущее должно было внести ту жизненную конкретность, которой тоже всегда недоставало утопическим романам. И хотя фабульность во многих случаях имела литературное происхождение, усиление внимания к событиям отражало все-таки стремление фантастов к известному историзму: в будущих революционных событиях виделась наиболее зримая связь с героическим прошлым. К тому же по аналогии со вчерашним днем революционной России ближайшее завтра мировой революции рисовалось более отчетливо, чем контуры отдаленного нового мира. Окунев, переделывая свой роман, усилил изображение революционных событий, а не коммунистического общества и соответственно изменил заглавие: "Грядущий мир" превратился в "Завтрашний день" (1924). В фантастических романах второй половины 20-х годов: "Борьба в эфире" А.Беляева, "Истребитель 17Y" С.Беляева, "Крушение республики Итль" Б.Лавренева, "Я жгу Париж" Б.Ясенского, акцептирование мотивов будущей революционной войны отразило нарастание сегодняшней угрозы социалистическому государству. Военно-революционная тематика пройдет через большинство романов 30-х годов и даже обособится в военно-утопическом романе (П.Павленко, Н.Шпанов).

Вместе с тем уже в самом начале насыщенного политическими кризисами и "малыми" войнами предвоенного десятилетия в фантастическом романе наметились существенно новые черты. Успехи социалистического строительства создали уверенность в том, что в советском обществе и при капиталистическом окружении может быть осуществлен переход к коммунизму.

2

Повесть Яна Ларри "Страна счастливых" была посвящена не событиям, которые приведут к победе коммунизма, и даже не столько внешнему облику будущего, сколько идейно-психологическому содержанию человеческих отношений. Писателю удалось показать столкновение коллективизма, уже вошедшего в плоть и кровь гражданина бесклассового общества, с "родимыми пятнами" прошлого. Действие происходит в близком будущем. Дожили до коммунизма люди, духовно связанные с прошлым. Они озабочены, чтобы "непрактичные" энтузиасты космоса не отвлекли Республику от дел насущных. "Они полагают, что все это лишь... фанаберия... Молибден любит повторять: "Нечего на звезды смотреть, на земле работы много... "".[186]

В самом деле, страна накануне энергетического голода. И все же Совет ста сочтет возможным совместить решение обеих задач. Молибден просто навязывал свою волю, не церемонясь в средствах. Подослал красавицу-дочь к Павлу Стельмаху: вдруг привяжет мечтателя к Земле. Использовал уважение в Совете ста к людям своего поколения и "подсказал", что конструктор больше будет нужен здесь, на земле: вдруг Павел станет на дыбы и невольно разоблачит эгоистическую подоплеку всей затеи — быть первым.

Молибден просчитался. Павел согласился с неожиданным решением Совета: "...вы правы, товарищи. Я остаюсь. Но передайте Молибдену... этому человеку, оставленному у нас старой эпохой: мы другие. Он плохо знает нас" (с. 80).

"...будет день, — говорил Павел, — когда человечество встанет плечом к плечу и покроет планету сплошной толпой... Земля ограничена возможностями... Выход — в колонизации планет... Десять, двести, триста лет... В конце концов ясно одно: дни великого переселения человечества придут" (с.35). И тогда о пращурах будут судить и по тому, насколько они были коммунистами в заботе о дальних потомках. Романтическая "непрактичность" обнаруживает коллективизм прямодушного конструктора, "земной" же практицизм едва скрывает лукавое властолюбие Молибдена.

Имена-маски и некоторые черточки персонажей (например, показной аскетизм и железная невозмутимость Молибдена), возможно, вызвали у современников ассоциации. Во всяком случае "Страна счастливых" не переиздавалась и в отличие от многих других фантастических произведений той поры не получила отклика в прессе.

Между тем нельзя было не заметить, что повесть Ларри направлена прежде всего против романа Е.Замятина "Мы", незадолго перед тем опубликованного за границей.[187] Замятин изображал коммунизм как общество, противостоящее личности, построенное на стадном коллективизме, которое подавляет мнения и тем самым останавливает развитие.

"Страна счастливых", в противоположность мрачному пророчеству Замятина, исполнена оптимистической убежденности в способности социалистического строя отсечь извращения коммунистического идеала и гармонично слить личность с обществом. Ларри показывал, что при коммунизме конфликты будут не между личностью и обществом, а между разными людьми и различными пониманиями идеала. Общественная жизнь будет борьбой как раз тех индивидуальных воль и страстей, которые, по Замятину, коллективизм фатально подминает.

Антикоммунистическая фантастика получила название антиутопии[188] (термин, впрочем, употребляется и в другом значении — вне связи с идеологией антикоммунизма). В таком духе извращал социализм еще Д.М.Пэрри в романе "Багровое царство" (в 1908г. издан на русском языке), поздней О.Хаксли и др.

"Страна счастливых" Ларри, по-видимому, одна из первых контрантиутопий. Дело не только в том, что книга объективно противостояла антиутопической концепции, она сознательно нацелена в роман "Мы". Ларри переосмыслил некоторые элементы замятинской фабулы (эпизоды с астропланом и др.). В повести есть такие строки: "В памяти его... встали страницы старинного романа, в котором герой считал, что жизнь в социалистическом обществе будет безрадостной и серой. Слепое бешенство охватило Павла. Ему захотелось вытащить этого дикаря из гроба эпохи..." (с.62). И далее: "Ты напоминаешь старого мещанина, который боялся социалистического общества потому, что его бесцветная личность могла раствориться в коллективе. Он представлял наш коллектив как стадо... Но разве наш коллектив таков? Точно в бесконечной гамме каждый из нас звучит особенно и... все мы вместе... соединяемся... в прекрасную человеческую симфонию" (с. 157).

Жанр "Страны счастливых" обозначен как "публицистическая повесть". Повествование в самом деле отчасти построено на журналистски-публицистических интонациях. Но суть публицистичности в другом — в злободневной социальной заостренности фантастических мотивов, в том числе тех, об актуальности которых утопический роман совсем недавно еще не догадывался. Ларри, кажется, впервые после К.Циолковского напомнил о главной, великой цели освоения космоса: это не только познание, но прежде всего насущные жизненные нужды человечества, которому рано или поздно станет тесно на Земле. Именно эта, социальная идея — исходная точка всех ракетных, биологических и прочих теорий патриарха звездоплавания.

Предшественники Ларри не видели угрозы перенаселения планеты. У Окунева в "Грядущем мире" и "Завтрашнем дне" земля покрыта всепланетным городом. В романе Никольского "Через тысячу лет" между гигантскими населенными пунктами оставлены клочки лесов-парков и декоративных нив (пища синтезируется промышленным способом). Писатели либо не понимали, что крайняя урбанизация жизни опасна, либо пренебрегали чересчур дальней перспективой. "Мы слишком счастливы, каждый в отдельности и все вместе, чтобы беспокоиться о том, что будет еще не скоро",[189] — говорят герои коммунистической утопии Морриса "Вести ниоткуда".

Для повести о коммунизме небезразлично, на каком "пейзаже" развертывается мечта. В третьем десятилетии нашего века буколика "Праздника Весны" Олигера была бы смешной. В "Стране счастливых" есть и гигантские города и стратопланы, и светомузыка и телевиденье, и роботы-официанты и скоростной реактивный вагон. Но автор не стремится поразить нас технической феерией. Научно-индустриальная культура нужна будущему постольку, поскольку она способна умножить человеческое счастье.

Западная фантастика лишь после второй мировой войны почувствовала в предупреждении о демографическом взрыве большую тему (см., например, статья А.Азимова "Будущее? Напряженное!" в "Fantasy and Seiens Fiction", 1965, №6). Угроза перенаселения представляется ей источником крайнего обострения социальных противоречий (романы А.Азимова "Стальные пещеры", Ф.Пола и С.Корнблата "Торговцы космосом") вплоть до периодического уничтожения "лишнего" населения (в рассказах Г.Гаррисона "Преступление" и Ф.Пола "Переписчики"). Азимов называет подобные произведения "шоковым средством": они должны заставить людей задуматься над проблемой.

В "Стране счастливых" развернута разносторонняя картина быта, культуры, техники, морали, искусства. Автор предугадал даже проблему избытка информации — как хранить и осваивать эту нарастающую лавину? (Жизненно актуальным этот вопрос стал много поздней, а в научно-фантастический роман вошел лишь в последнее время). Как изменится лицо города, как будут одеваться люди, какие будут воспитание и образование, общественное питание, медицина, средства связи, транспорт, сельское хозяйство, энергетика, наука, автоматика в быту и на производстве, как будет централизовано управление экономикой (Совет ста) и децентрализована общественная и профессиональная жизнь (клуб журналистов, звездный клуб и т.д.)? В сравнительно небольшую вещь вложено емкое содержание и главное — хорошо продумана система будущего.

Повесть Ларри лишена грубых просчетов и наивного вымысла, которые характерны, например, для проявившегося годом раньше романа Э.Зеликовича "Следующий мир". В этой по-своему интересной, но путаной книге можно прочесть, что граждане "сверхкоммунистического (!) общества превзошли идеал нравственного удовлетворения трудом и работают уже из "любви и искусству".[190] Искусство труда запечатлено в следующей картинке: "Рабочие праздно разгуливали" по заводу, "поворачивая изредка рычаги на распределительных досках".[191] Сохранилось, оказывается, разделение труда: "Для существования" и "ради искусства". Чтобы найти приложение второму, граждане, не занятые в смене, тоже прогуливаются по цехам "и выдумывают, что бы такое изобрести".[192] "Это — безработные",[193] не без юмора поясняет гид.

Порядок без организации, как сказал бы персонаж романа Уэллса "Люди как боги", под сильным влиянием которого написан "Следующий мир". Там есть такая мысль: наше образование — наше правительство. Герои Зеликовича могли бы сказать, что их сознание и есть их организация Но в сложной структуре индустриального общества это немыслимо. Тем более что сознание героев Зеликовича довольно странное. Скажем, тот, кто голоден, может зайти к соседу и, не спросясь (?!), взять "что и сколько угодно".[194] В школе заложена именно такая мораль. Диалог с ученииками:

"- Что такое личность?

— Часть общества.

..................................

— Что такое частная собственность?

— Общественное зло.

.....................................

— Что такое... скука?

— Один из тупиков буржуазного строя".[195]

Повесть Ларри далека от этого механического понимания личности и общества, собственности и человеческой психологии. В становлении советской социальной фантастики "Страна счастливых" была заметным шагом вперед и отчасти намечала дальнейшее развитие. Мир будущего у Ларри не в "четвертом измерении", как у Зеликовича, но здесь, в Советской стране, и поэтому — конкретней. Ларри удалась проекция этой конкретности в будущее, к чему стремился Беляев.

Несмотря на то что чуткость к духовному миру не сочетается в "Стране счастливых" с индивидуализацией лиц и пластичностью изображения, Ларри удалось наметить в своих героях черты человека будущего. Простота, с какой Павел поступается мечтой о космосе и вместо себя отпускает Киру, — это унаследованное от борцов революции высокое сознание общественного долга, помноженное на природный коллективизм и эмоциональную уравновешенность коммунистического человека. Цельностью натур персонажи "Страны счастливых" напоминают героев "Туманности Андромеды".

От современного читателя не укроется некоторая наивность повести Ларри: чрезмерный ригоризм к современникам, людям 20-х годов; точная датировка отмены денег; стремление людей будущего обременять себя комфортом и т.д. И тем не менее облик будущего привлекает свой достоверностью. Автор перенес в коммунизм огромный энтузиазм 20-х годов. Повесть создавала то ощущение, что на строительной площадке Советской страны в самом деле закладывается Страна счастливых; что будущее во власти не только всемирной истории, ход которой трудно предусмотреть, но уже и в руках строителей социализма в конкретной стране, и поэтому наше созидание, наши пятилетки — самая реальная и грандиозная проблема перехода к коммунизму.

3

К концу 20-х годов спадает волна пародийно-авантюрной фантастики. Не так бросался в глаза характерный для первой половины десятилетия разнобой — когда рядом с подлинно художественными произведениями А.Толстого, научно аргументированными романами В.Обручева, глубокими по мысли фантазиями К.Циолковского, новаторскими произведениями А.Беляева фонтаном извергались приключенческие боевики писателей вроде Н.Муханова и В.Гончарова. Только в 1924-1925гг. печатный станок выбросил на рынок гончаровские "Долину смерти", "Психо-машину", "Межпланетного путешественника", "Приключения доктора Скальпеля", "Век гигантов". Теперь научная фантастика заметно потеснила приключенческую.

В недавнем прошлом "красный Пинкертон" запросто открывал дверь в таинственное царство машин и приборов. В каком-нибудь чулане на московских задворках "чудаковатый изобретатель" колдовал со своими ретортами и тигелями, "портил предохранительные пробки... устраивал взрывы и пожары, — одним словом, изобретал и изобретал крепко".[196] Плодом его гения была какая-нибудь "металлическая палка" со "сверкающим медным шаром" на конце, подозрительно смахивающая на кондуктор электростатической машины, либо "черно-красная магнитная подкова",[197] тоже перекочевавшая в роман из школьного физкабинета.

Один романист разыгрывал читателя, другой пародировал собрата, а читатель между тем кое в чем стал разбираться. Бутафорские тайны приедались, сколь ни маскировались они загадочной "путаницей штепселей, рычагов и ручек". Хотя читатель еще воспринимал фантастику как занимательное приключение, лишь приправленное "модной" наукой и техникой, воображение требовало более доброкачественной пищи.

В 20-е годы страна невиданными темпами приобщалась к науке и технике. Техническая революция неотделима была от вопроса: быть или не быть новому строю. Область науки и техники вырастала в социальный фактор первостепенной важности. Вот почему фантасты уже без прежней лихости обращаются с разными "лучами смерти", почему реже встречаются полуграмотные идеи "передачи по радио" энергии и отпадает "научное" ерничество вроде использования психической энергии для движения машин. Писатели-фантасты глубже начинают изучать науку, подобно тому, как социальный романист изучал общество. Фантастический роман приблизился к столбовой дороге знания, сделался как бы беллетристическим бюллетенем новейшей науки и техники. Даже приключенческая фантастика не может уже обходиться без оригинальных фантастических идей ("Борьба в эфире" А.Беляева, "Радиомозг" С.Беляева и др.).

Фантасты принялись обследовать науку и технику с утилитарной задачей — расширить кругозор читателя, зачастую вчера только приобщившегося к книге. Как писала редакция журнала "Вокруг света", советская научная фантастика в отличие от буржуазной должна давать "проснувшейся любознательности исследовательскую окраску".[198] Появляются произведения, где фантастический элемент вводится как прием популяризации. Типичен, например, рассказ А.Беляева "Отворотное средство" (1925). Остроумно, доступно и не огрубляя существа дела писатель знакомил с учением И.П.Павлова об условных рефлексах. Отрицательный рефлекс на алкоголь и есть то самое отворотное средство, которым находчивый студент-медик излечил неисправимого пьяницу. Н.Железников в рассказе-очерке "Блохи и великаны" (1929) популяризировал идею искусственного воздействия на рост животных при помощи гормональных препаратов. Фантастика здесь почти исчезает: она разве что в некотором количественном преувеличении известных эффектов. Очерк Железникова имел даже подзаголовок: рассказ-загадка.

Познавательную, популяризаторскую, просветительную установку стремились распространить на всю научно-фантастическую литературу. В.Обручев, корректируя в своих романах, в соответствии с новыми научными данными, фантастические идеи Жюля Верна, выдвигал на первый план один из его принципов: поучать, развлекая (которым фантастика Верна, разумеется, отнюдь не исчерпывалась). Задача фантаста, говорил Обручев, — облечь знания в "интересную форму", чтобы юношество "усваивало без труда много нового".[199] Он сближал научно-фантастический роман с научно-популярной книгой: "Хороший научно-фантастический роман дает большее или меньшее количество знаний в увлекательной форме" и тем самым побуждает к знакомству с научной литературой.[200]

Беляев тоже говорил, что "толкнуть... на самостоятельную научную работу — это лучшее и большее, что может сделать научно-фантастическое произведение".[201] Но он все же оценивал задачу художественной научной фантастики шире: "...не максимальная нагрузка произведения научными данными, — это можно проще и лучше сделать посредством книги типа "занимательных наук", — а привлечение максимального внимания и интереса читателей к важным научным и техническим проблемам".[202]

И хотя Беляев был против навязываемого редакционно-издательскими работниками узкого утилитаризма, тем не менее и он писал, что научная фантастика "должна быть одним из средств агитации и пропаганды науки и техники".[203] Эта ее функция, конечно, попутная. Гораздо важней, чтобы фантаст, как говорил Беляев, "сумел предвосхитить такие последствия и возможности знания, которые подчас неясны самому ученому".[204] Здесь было зерно той мысли, что творчество — не только в занимательной художественной форме, что фантазия должна быть направлена и на научное содержание. (В 60-х годах И.Ефремов внесет здесь важное уточнение: фантаст предвосхищает ученого тоже на путях науки, используя те научные идеи и факты, которые пока не поддаются научным методам).[205] Этот принцип был развит Гербертом Уэллсом.

По мере роста научно-индустриальной культуры, фантастика жюль-верновской типа, основанная на наглядно возможном, перестанет удовлетворять читателя. Но в 20-30-е годы из жюль-верновской традиции вышло наиболее плодотворное направление советского научно-фантастического романа, представленное именами В.Обручева, В.Орловского, Г.Адамова, А.Казанцева, Г.Гребнева, В.Владко и в первую очередь, конечно, А.Беляева.

Известный писатель и ученый, знаток советской научной фантастики (при аресте гестаповцы конфисковали у него целую библиотеку научно-фантастической литературы), Ж.Бержье вспоминает, что в конце 20-х — начале 30-х годов американские специализированные журналы научной фантастики обильно печатали советские произведения, письма читателей из СССР, нередко сопровождая такими подзаголовками: "Этот рассказ повествует о героических подвигах строителей пятилетнего плана".

"Этот период свободы (т.е. относительного либерализма, — А.Б.) — говорит Бержье, — продолжался с 1927 по 1933 год. Его значение велико. Большинство современных американских физиков нашли свое призвание в научной фантастике той эпохи,. и мы находим их имена рядом с именами прогрессивных писателей и политических деятелей в разделах переписки с читателями тех времен.

"Если когда-нибудь можно будет написать историю либерального мышления в США между двумя войнами, то переводы советской научно-фантастической литературы сыграют в ней важную роль".[206]

Примечательное наблюдение. Советская фантастика заявила себя идеологической силой международного значения не потому, что уже стала совершенной. Литературно она в те годы едва оперялась. "Мы добросовестней многих зарубежных писателей в подаче научного материала, но далеко отстаем от их литературного мастерства",[207] — сожалел Беляев. Но уже тогда советские фантасты резко противостояли зарубежным, тесно связывая научное мировоззрение с воинствующим гуманизмом.

"За последние десятилетия научно-фантастическая литература за рубежом невероятно деградировала, — говорил А.Беляев Уэллсу в 1934г. — Убогость мысли, низкое профессиональное мастерство, трусость научных и социальных концепций — вот ее сегодняшнее лицо..."[208] Уэллс был совершенно с ним согласен: "Научная фантастика... вырождается, особенно в Соединенных Штатах Америки... Внешне занимательная фабула, низкопробность научной первоосновы и отсутствие перспективы, безответственность издателей — вот что такое, по-моему, наша фантастическая литература сегодня".[209]

В 30-е годы достигает своего зенита так называемая космическая опера, где невероятные приключения переносились в межпланетные просторы. Впрочем, и в романе Х.Гернсбека "Ральф 124 С 41+" (1911), почитаемом американцами первенцем национальной научной фантастики, уже были наряду с техницизмом черты этой "оперы". Между тем, подчеркнул Уэллс, задача фантаста — "провидеть социальные и психологические сдвиги, порождаемые прогрессом цивилизации. Задача литературы — усовершенствование человечества...".[210] Советские фантасты сознавали это лучше, чем кто бы то ни было.

Дело было даже не в превосходстве политической идеологии. Наши писатели (Бержье отмечает, например, работавших в 20-е годы Беляева и Орловского) "совращали" западного интеллигента своей убежденностью в том, что достижения человеческого разума могут и должны быть вырваны из рук авантюристов — персонажей западного научно-фантастического романа и направлены на благо человека. Уэллс отмечал, что "в современной научно-фантастической литературе Запада невероятно много буйной фантастики и столь же невероятно мало подлинной науки и глубокой мысли".[211] От интеллигентного сознания не могла укрыться связь между нравственной и научной деградацией западной фантастики и не могло не импонировать, что гуманные идеалы советских фантастов созвучны идеалам науки.

Проницательные идеологи реакции не случайно связывают прогрессивные политические идеи с "древней ересью, которая известна под именем гностицизма",[212] т.е. с научным мировоззрением. Вот почему установка на то, чтобы советская научная фантастика давала "проснувшейся любознательности исследовательскую окраску" решала не только просветительную, но в конечном счете и идеологическую и политическую задачу.

4

Среди советских произведений 20-х годов Бержье назвал незаслуженно забытый роман Орловского "Бунт атомов" (1928). Первым в России и одним из первых в мировой фантастике Орловский заглянул в будущее человечества, открывшего атомный ларец Пандоры. Как и "Освобожденный мир" (1914) Уэллса, "Бунт атомов" — роман-предостережение. Уэллс писал об ужасах мировой войны с применением атомного оружия, Орловский — о борьбе человечества против атомной смерти. Интересно, что оба были сразу же переведены — "Освобожденный мир" в России, "Бунт атомов" в Америке — в специализированном журнале научной фантастики.

В один год с Орловским грозные последствия применения внутриатомной энергии были предсказаны в технологической утопии В.Никольского "Через тысячу лет" (1928). В лабораторном опыте атомы неожиданно "отдали скрытую в них энергию... это стоило гибели почти половины Европы".[213] Конечно, дело случая, но Никольский угадал срок изобретения и огромные исторические последствия атомной бомбы: "Взрыв тысяча девятьсот сорок пятого года ускорил процесс естественного разложения старого мира..." (с.63).

В романе Орловского впечатляют картины фантастических явлений. Ослепительно-жгучий шар, в клубах дыма и пара плывущий в воздушных течениях над Землей, сжигающий все живое, — этот образ превосходно передает величественную мощь сил, которые могут быть использованы и на счастье, и на горе людям.

Представления Орловского о ядерной реакции сегодня устарели. Впрочем, относительно. Медленно горящий огненный шар плазмы не очень похож на грибовидное облако атомного взрыва, зато воспринимается как метафорическое изображение будущей, тоже "медленной", управляемой термоядерной реакции. У Орловского можно найти и ее схему, в грубом, разумеется, приближении: комок плазмы удерживается электромагнитным полем.

Атомы взбунтовались по преступной неосторожности германского ученого-националиста, спешившего вложить в руки "побежденной родины" страшное оружие реванша. В его экспериментальной установке возникла незамеченная искорка. Вырвавшись на волю, она стала втягивать окружающее вещество в реакцию распада. (Много лет спустя американские физики, готовя в Аламогордо первый атомный взрыв, не были вначале уверены, что не может случиться нечто подобное). Безостановочно растущий огненный шар стал жадно пожирать атмосферу. Страшная угроза нависла над человечеством.

А.Казанцев повторит эту коллизию в романе "Пылающий остров". Переклички можно найти и в сюжете. У Казанцева тоже трагически гибнет дочь виновника рокового открытия, у нее тоже роман с его русским ассистентом и т.д. Только автор "Пылающего острова" не стал мотивировать пожар атмосферы цепной ядерной реакцией: в 30-х годах многие физики считали ее невозможной.[214]

В романе Орловского советский ассистент немецкого физика вместе с соотечественниками и прогрессивными западными учеными предложил план: так как плазма обладает магнитными свойствами, ее можно взнуздать мощными электромагнитами, ввести огненный шар в жерло гигантской пушки и выстрелить за пределы атмосферы. Правительства не желают рисковать взрывчатыми веществами: их понадобится столько, что были бы опустошены арсеналы. Народы вручают власть конгрессу ученых. После многих жертв замысел удалось осуществить. В небе появилась новая звездочка — маленькое искусственное Солнце.

Самоубийство виновника катастрофы и его дочери, возбуждение народов перед небывалой опасностью, напряженные поиски выхода и самопожертвование ученых — все это не только очерчено фабульно, но и освещено "изнутри". Орловский несколько ослабляет традиционное заострение сюжета, чтобы углубить реалистический психологизм. Бытовой манерой обрисовки характеров "Бунт атомов" напоминает "Гиперболоид инженера Гарина". Но в отличие от Алексея Толстого Орловский изображает политические последствия открытия в значительной мере через мир ученого. Толстой его почти не касался. Гарин крадет идею гиперболоида. Мы не знаем, как она возникла в голове у Манцева. Писатель открывает нам лишь чисто "человеческие" побуждения своих изобретателей — корысть и властолюбие.

* * *

От Орловского идет целая серия романов об электромагнитной природе мышления: "Радио-мозг" (1928) С.Беляева, "Властелин мира" (1929) А.Беляева, "Генератор чудес" (1940) Ю.Долгушина, "Защита 240" (1955) А.Меерова.

В первом своем романе "Машина ужаса" (1925) Орловский рассказывал об установке, выплескивающей в эфир волны эпидемии страха. Машина была построена капиталистами с целью захватить власть над миром. Но она же кладет конец капитализму. Анархия, внушенная людям посредством машины ужаса, перерастает в революционный взрыв. Изобретатель машины, американский архимиллионер, побежден русским ученым.

Орловский пользовался свежим научным материалом. Гипотеза его романа восходит к экспериментам Бергера и его учеников, открывших в 1920г. электрическую активность мозга. В беляевском "Властелине мира" впервые были опубликованы радиосхемы инженера Б.Кажинского (в романе — Качинский), уподоблявшие человеческий организм приемно-передающему радиоустройству. Кажинский полагал, что при помощи соответствующей аппаратуры можно улавливать и внушать мысли и эмоции.

Впоследствии было доказано, что ряд психических процессов и сама "мыслепередача" не зависят от электричества. Это не умаляет заслуги писателей-фантастов. Они возбудили интерес к малоизвестным явлениям, обозначившимся на стыке биологии и физики, способствовали распространению идеи овладения самым сложным в мире — человеческой мыслью. С другой стороны, эта тема способствовала психологическому углублению научно-фантастического романа. Правда, в романах С.Беляева и Меерова столько детективных штампов, что говорить о психологизме не приходится. Зато во "Властелине мира" и "Генераторе чудес" процесс научного творчества раскрыт с той тонкостью, без которой была бы невозможна убедительность фантастического содержания. У А.Беляева детективная интрига сразу перерастает в научную тайну, а эта последняя развертывается в историю открытия. Мы следим за фантастической идеей от зарождения до реализации, и нас не столько интересует, кто виновник удивительных событий, сколько, как удалось Штирнеру подчинить своей воле внутренний мир других людей.

Со временем биография открытия все больше будет увлекать фантастов. В "Арктическом мосту" Казанцева и "Генераторе чудес" Долгушина, отчасти в "Прыжке в ничто" А.Беляева и некоторых других романах 30-х годов судьба научного замысла — равноправный и даже важнейший сюжетный ход, стержень повествования.

Книга Долгушина несколько перегружена специальными сведениями и "технологическими" эпизодами (что сближает ее со сложившимся поздней фантастико-производственным романом). Интересно задуманная, антифашистская сюжетная линия в общем банальна. И вместе с тем вот уже три десятилетия этот роман заслужено пользуется успехом. В нем не только основательней разработана гипотеза, положенная в основу "Машины ужаса" и "Властелина мира", но и развит самый тип романа открытия. Здесь история изобретения — история характеров и судеб, изображенная с внутренней, интеллектуально-психологической стороны. Внутреннее изображение является одновременно и бытовым, потому что в "романе открытия" быт людей — их творческая жизнь.

Долгушин и Беляев сумели показать историю открытия через внутренний мир ученого. Во "Властелине мира" и "Генераторе чудес" "роман науки" слит с "романом человека". Вот в этом смысле фантастическая тема произведений и способствовала их художественно-психологическому углублению.

Дело прежде всего в этом, а не только в том, что за героями Долгушина — Дираном и Тунгусовым были живые прототипы и что прообразами беляевских Качинского и Дугова были реальные Б.Кажинский и В.Дуров. Фантасты стали "ближе к жизни" в том смысле, что их герои-ученые раскрываются в своих научных замыслах, в столкновении идей, в своей способности понять общественный смысл открытия; что чисто человеческие их черты как бы продолжают их специфические качества ученого. (Между прочим, поэтому научный материал не приходится выносить в традиционные лекции и описания, которые утяжеляют повествование, оттого структура романа "легче" и жизнеподобней).

5

В фантастике старого типа борьба велась вокруг готового изобретения и образ ученого рисовался часто по-бытовому приземлению (Паганель в "Детях капитана Гранта" и вообще распространенный типаж чудака-профессора), либо романтически-приподнято (капитан Немо). Жюль Верн, даже когда "списывал" своих героев с друзей и знакомых, ограничивался двумя-тремя обобщенными бытовыми черточками, иногда заостряя их, романтизируя образ. В обоих случаях эта схематичность была обусловлена тем, что события в романе лишь косвенно касались профессиональной деятельности ученого. Читатель романов Жюля Верна разве что заглядывал в окно лаборатории, едва успевал заметить изобретателя у себя дома.

Когда же наука затронула повседневную жизнь многих людей и для многих сама стала делом жизни и ареной борьбы, уже нельзя было изображать бледную тень "профессора" на фоне колб и пробирок, надо было приоткрыть дверь в его умственную, интеллектуальную лабораторию. Психологизм перестал быть внешним по отношению к содержанию его деятельности. Фигура ученого перестала быть чисто фабульным элементом. В истории открытия слились внешняя, событийная составляющая сюжета и внутренняя, психологическая. Научно-фантастическая идея стала и психологическим компонентом. Отпала нужда соединять социально-психологические мотивы с научно-фантастическими при помощи искусственных приключенческих скреп. Социальный аспект раскрылся как нравственная сторона борьбы научных взглядов. Обозначившиеся в 30-е годы новый характер науки и ее новая роль в обществе оказали воздействие на всю структуру жанра.

Эти черты научно-фантастического романа рельефно раскроются несколько позже, например, в книге Н.Лукина "Судьба открытия" (1951). Но они наметились и в "Арктическом мосту" Казанцева, который печатался (незавершенная журнальная публикация в 1941г.) в одно время с "Генератором чудес". Типом конфликтов (энтузиаст-новатор против консерваторов), производственным характером научного материала, общим колоритом этот роман тоже напоминает реалистические произведения на производственную тему. В нем отразились, между прочим, впечатления автора от Нью-Йоркской всемирной выставки 1939г. (Казанцев был сотрудником советского павильона).[215]

Фантастический замысел — провести подводную трубу между советским Севером и Америкой, откачать из нее воздух и пустить по этому туннелю скоростные поезда — сам по себе остроумен, но продуман был небрежно. В самом деле, огромное, на тысячи километров подводное сооружение, необычайно дорогое, трудоемкое и небезопасное (строительство едва не кончилось катастрофой — в туннель прорвалась вода) было для близкого будущего и мало правдоподобным, и расточительным. Естественней напрашивался другой вариант: через Берингов пролив — всего несколько десятков километров. Здесь в самом деле имело смысл пускать поезда по подводному туннелю. Остальной же путь мог проходить по земле.

Впрочем, украинского писателя М.Трублаини в романе "Глубинный путь" (1941) не смутила даже целесообразность метро от... Москвы до Владивостока. Идея пришла в голову гениальному мальчику Тарасу, может быть, по прочтении "Самокатной подземной железной дороги между Санкт-Петербургом и Москвой" (1902) А.Родных. Талантливый инженер в свое время выдвинул принцип безмоторного движения под землей за счет использования сил тяготения. Начитанный же мальчик с помощью академиков догадался растянуть подземную дорогу на тысячи километров. Строят ее, кстати сказать, и с оборонной (!) целью (разумеется, шпионы охотятся за гениальным мальчиком, устраивают катастрофу и т.п.).

Это была "фантастика масштабов" — простого увеличения уже отработанных фантастических идей. Беляев считал ее признаком спада научно-технического воображения. В 50-60-е годы поворот к оригинальным идеям будет и в большей расчетливости фантазии. А. и Б.Стругацкие в "Возвращении", при всех громадных ресурсах коммунистического будущего, все же предусмотрят самовозобновляющиеся дороги, т.е. не требующие ухода — нечто среднее между живым и неживым. Подтекст этой интересной выдумки — экономия творческой энергии человечества. И.Ефремов в "Туманности Андромеды" тоже не спрячет под Землю трансконтинентальные трассы.

Герой Казанцева так же нерасчетлив, как и автор. Осуществление грандиозного проекта инженера Алексея Корнева было по плечу лишь большому коллективу, а он на первых порах хочет все сделать сам. Одаренному и бескорыстному Алексею противостоит его брат Степан, ловкий приспособленец. Он успел вовремя переметнуться из лагеря "трезвых скептиков" в горячие сторонники проекта, и не торопится разуверить американцев, что он вовсе не соавтор талантливого брата. В более позднем варианте текста появилась довольно характерная для производственного романа фигура "волевого" директора Векова.

Мотивы и образы "Арктического моста" перекликаются с романом Лукина "Судьба открытия", а также с нашумевшим позднее романом В.Дудинцева "Не хлебом единым" (1954), хотя, конечно, в последнем иной тип повествования. Но психологически они едва намечены. За приключенчески-публицистической конструкцией можно даже не уловить ни сальеризма Степана, ни "ячества" Алексея, а Веков воспринимается чуть ли не положительным героем. В отличие от Дудинцева Казанцев не углубился с социальную природу, не исследовал нравственной подоплеки столкновений своих инженеров и изобретателей, как это задолго до него попытался сделать Я.Ларри в повести "Страна счастливых" (Павел Стельмах — Молибден).

Мы еще скажем о достоинствах "Арктического моста". Здесь же отметим, что в романе отразилась бесконфликтная установка на борьбу "лучшего с хорошим". А.Беляев считал, что для романа о будущем нужен "конфликт положительных героев между собой[216] (в 30-е годы в научной фантастике преобладали мотивы классовой борьбы). Но беда в том, что этот упрощенный "конфликт будущего" распространяли и на произведения о настоящем, чему способствовала, так сказать, родовая специфика научно-фантастической литературы: фантастика неизбежно отвлекается от конкретной социальности. Первые побеги бесконфликтности проявились в научной фантастике раньше и явственней, чем в реалистической литературе.

* * *

"Генератор чудес" Долгушина и отчасти "Арктический мост" Казанцева примечательны одной важной для эволюции научно-фантастического романа особенностью. Здесь не только изображена группа людей, занятых решением одной задачи, но выдвинута — впервые, вероятно, в нашей фантастике — проблема научного коллектива в современном понимании. Сегодня трудно представить историю крупного открытия без переплетения многих судеб. Но не столь давно наука была другой. В романах 20-х годов на узкой площадке отдельных изобретений, принадлежащих отдельным лицам, завершалась старая коллизия фантастики XIX — начала XX в.: одинокий гений и мир.

Коллизия восходит к роману Мэри Шелли "Франкенштейн, или Современный Прометей" (1818), в котором искусственный гигант, безмерно одинокий, ненавидит своего творца и мстит ему. Эгоцентрист, жаждущий власти, или, наоборот, благородный гуманист, непонятый гениальный ученый или мститель за правое дело, а иногда тот и другой третий в одном лице, но по-прежнему одинокий, — эти мотивы и образы на протяжении столетия питали научно-фантастический роман, от Немо и Робура Завоевателя Жюля Верна до профессора Челленджера Конан Дойла и лорда Чальсбери Куприна.

Давала знать близость научной фантастики к традиции романтизма. Литературные корни, впрочем, уходили глубже — в действительность, порождавшую эту коллизию. Уэллс осуждал индивидуализм Гриффина и вместе с тем обвинял среду, затравившую гениального анархиста. Если на минуту отвлечься от социального критицизма "Человека-невидимки", образ ученого-одиночки характеризовал в свое время и состояние науки. Все это ярко показано в упоминавшемся уже романе Лукина "Судьба открытия".

Однако к 20-м годам эта коллизия превратилась в штамп, она не отвечала ни изменившемуся миру, ни изменениям в мире науки. И научно-фантастический роман не прошел мимо этих перемен. Эгоцентризм Гарина в "Гиперболоиде" Толстого или Вельта в "Пылающем острове" Казанцева имеет совершенно определенную политическую окраску и ни тот ни другой властолюбец не автор открытия. В "Пылающем острове" к открытию причастно уже много умов, а в редакции 1962г. это еще больше подчеркнуто. Между романами Толстого и Казанцева тринадцать лет — и эпоха в науке.

Идея коллективности науки иногда пробивала путь даже там где бралась старая сюжетная схема. "Радио-мозг" С.Беляева и "Властелин мира" А.Беляева близки по теме и оба появились примерно в одно и то же время. Но если в первом ученого-злодея побеждают внешние силы то во втором он сломлен внутренне, и Штирнер-ученый приводит Штирнера-человека к решению сложить оружие. В бытовом человеческом плане крушение наполеоновских замыслов Штирнера, быть может, и не столь убедительно: властолюбцы обычно не следуют логике. Но нельзя не согласиться с логикой Штирнера-ученого: незаурядный ум не мог в конце концов не прийти к выводу, что даже гению не под силу противостоять всей науке человечества.

Беляев вряд ли думал, что его герой развенчивает целую литературную традицию. Но писатель не мог не знать, что ни одно крупное изобретение не принадлежало в действительности одному человеку. Еще Гарин у Алексея Толстого обмолвился, что не сможет долго держать гиперболоид в секрете: идея назрела и кто-нибудь непременно ее повторит. Условная трактовка научного творчества уступала место более реалистической. В раннем романе Беляева "Голова профессора Доуэля" Керн подобно Гарину, присваивал чужое открытие. Герой написанного в зрелый период "Прыжка в ничто", Лео Цандер говорит, что он — лишь один из плеяды продолжателей Циолковского.

Гениальная личность не перестает интересовать фантастов, но угол зрения и тип героя меняются. Ридан и Тунгусов, Алексей Корнев, Лео Цандер — не только генераторы фантастических идей, но и организаторы и воспитатели коллективов. Вместе с тем перед нами разные типы ученых — не только иные индивидуальности, но и представители науки разных эпох. Цандер — энциклопедист, один охватывающий необозримую совокупность знаний. Такими были ученые минувшего XIX в., и в этом плане его фигура условна. Радиоинженер же Тунгусов и физиолог Ридан только вместе способны решить общую задачу, потому что она — на стыке далеких друг от друга наук.

В "Генераторе чудес" впервые было предвидено столь тесное содружество специалистов разных областей. Долгушин очень рано подметил перспективность работы на стыках отраслей знания. Проблема научного коллектива в этом романе оказалась актуальной не только социально, но и профессионально.

6

Выход исследований на стыки наук означал, что дробление знания подошло к черте, за которой следует синтез. Отдельные отрасли, разделяющие целостное знание перегородками частных закономерностей, в пограничных областях генерализуются более общими законами. Научно-фантастический роман особенно нуждался в этом жизненном, объективном обобщении исходного материала. Для рассказа ослабление связей между отраслями науки не составляло помехи. "Эпизод из науки" по аналогии с "эпизодом из жизни" давал содержание и одновременно подсказывал локальную художественную форму. Роман же обращался к науке более масштабным сюжетом. Сталкиваясь с нечеткостью общей картины, он вынужден был объединять россыпь "эпизодов из науки" чисто внешним образом. Поэтому содержание и приспосабливалось к структуре смежных жанров — роману путешествий, бытовому и (чаще всего в 20-30-е годы) авантюрному и детективному.

Возможности научно-фантастического романа ограничила раздробленность "жизненного материала". "Многопроблемная" пестрота "Пылающего острова" не могла бы существовать в рамках художественного целого без приключенческих подпорок, тогда как в "Арктическом мосту" все главные сюжетные линии сведены в комплексный фантастический замысел. Генерализация общей картины знания дала научно-фантастическому роману как бы эквивалент целостной жизненной концепции, которой он был лишен в период дробления. В 60-е годы на этой основе выдвинется на первый план интеллектуальный фантастический роман.

Но мы забегаем вперед.

В 30-е годы упомянутые тенденции только намечались. Продолжалось дробление науки. Росло число изобретений и открытий, основанных на старых принципах, увеличивались масштабы внедрения науки в народное хозяйство. Наука и техника разрастались вширь. Всем этим эпоха первых пятилеток созвучна была опоэтизированному Жюлем Верном веку пара и электричества с его практицизмом и здравым смыслом.

Вот почему познавательная фантастика жюль-верновского типа послужила тогда для советского научно-фантастического романа главным ориентиром.

Популяризация науки и творческая разработка новых фантастических идей — диалектические полюсы. То тот, то другой выступают на поверхность в зависимости от зрелости научно-фантастической литературы, от "социального заказа", диктуемого ролью науки и техники в обществе, и, наконец, от состояния самой науки и техники, о чем сейчас идет речь.

В количественном накоплении знаний вызревали новые научные принципы. На смену механистическим представлениям шли релятивистские, диалектические. Но должно было пройти время, чтобы стало ясно, что отживает основа жюль-верновской фантастики. Новые принципы парадоксально не соответствовали старым. С одной стороны, это возбуждало новаторские фантастические идеи, с другой — толкало фантастов на простую популяризацию традиционных, апробированных идей и принципов. В беседе с сотрудниками журнала "Детская литература" академик П.Капица, отвечая на вопрос, почему стало трудней фантазировать, говорил, что техника и физика, на которую фантасты опирались во времена Жюля Верна, сейчас (разговор шел в 1940г.) уже разрешили основные задачи и потому перестали быть источником оригинальной фантастики. Он советовал обратить внимание на химию и физиологию.[217] А в то же время шла драматическая борьба идей вокруг теории относительности, и она породила немало интересных фантастических произведений.

Редактор второго издания романа Беляева "Прыжок в ничто" Г.Мишкевич сопротивлялся рекомендации Циолковского снять упоминания о теории относительности. Теория Эйнштейна, говорил он автору, "не опровергнута и других взамен ее равноценных нет".[218] Но ведь Циолковский отрицал теорию относительности апеллируя, казалось бы, к незыблемым основам материалистического мировоззрения. В наброске письма М.Горькому он писал: "Моя философия монистична, между тем как наука открыто придерживается дуализма и даже полизма. Так, признается ею существование двух начал: материи и энергии. Материя распадается на энергию, но из энергии не может получиться материя".[219] (По-видимому, имелось в виду эйнштейновское соотношение между массой и энергией при скоростях порядка скорости света: Е = МС2).

С подобных механистических позиций отвергались и идеи самого Циолковского о завоевании космоса. Сходное положение складывалось в биологии и ядерной физике. В упоминавшейся беседе с сотрудниками "Детской литературы" академик Капица обосновывал невозможность использовать внутриатомные силы законом сохранения энергии: на расщепление ядра энергии уйдет столько же, сколько получим (не учитывалось, что необходимую для реакции энергию извлекут из вещества сами осколки делящихся ядер).

Ученый комментарий (а в 30-е годы старанием осторожных издательств он сделался чуть ли не жанровым признаком научно-фантастического романа) дезориентировал литературную критику. В.Шкловский иронизировал по поводу того, что Беляев согласился выпустить "Человека-амфибию" с уничтожающим послесловием профессора А.Немилова: "Странная амфибия: чисто фантастический роман, к которому пришиты жабры научного опровержения".[220] А.Рагозин высмеивал писателя за то, что он, призывая бросать в мир новые идеи, сам пишет роман, не содержащий "ни грана науки, ни тени здравого смысла".[221]

Беда в том, что науку отождествляли со здравым смыслом. Следуя научному консерватизму (а ему, как видим, не чужды даже передовые ученые), литературная критика пыталась измерить любую фантастическую догадку укоренившимся бытовым представлением о научности. Если никто еще не приживлял голову одного человека к телу другого, то никакой науки в этом нет и быть не может. Если пороховые ракеты не могут развить скоростей, даже близких к первой космической, то космический полет — вообще бред. Таким способом хоронили чуть ли не всю фантастику. Оставалось фантазировать о том, что не выходило за пределы "здравого смысла".

Популяризаторская установка искусственно абсолютизировалась еще и тем, что в 30-е годы возобладало отношение к научной фантастике как к облегченной юношеской литературе. Проблемы советской научной фантастики обсуждались главным образом в журнале "Детская литератуpa". Этот журнал немало сделал для того, чтобы в них разобраться. Редакция помещала наряду с несправедливыми наскоками серьезные рецензии и статьи, в которых писатели-фантасты делились опытом, организовал дискуссию в связи с романом Г.Адамова "Победители недр" (выступили, в частности, авторы фантастических романов академик В.Обручев, А. Беляев и др.)[222], провела интересную встречу с академиком Капицей.

Но факт остается фактом: журнал адресовал научную фантастику главным образом подросткам и юношеству и способствовал ее сближению (если не по форме, то по содержанию) с популяризаторскими книгами. Беляев с тревогой отмечал, что писатели перестали обращаться к науке как первоисточнику творческой фантазии. Поэтому "предпочитали писать о настоящем, фантастика сводилась к увеличению масштабов (размеров, скоростей и пр.)".[223] Сиюминутное понимание индустриализации вело к тому, что "узкий техницизм заслонял все другие области науки. Да и в области технической тематический круг ограничивался перепевами тем, содержащихся в таких популярных брошюрах, как "Технические мечтания" и "Энергетика будущего" Г.Гюнтера, "Техника и человек в 2000 году" Антона Любке и др.".[224]

7

Для многих фантастических романов второй половины 30-х — начала 40-х годов — "Арктании (1937) Г.Гребнева, "Пылающего острова" А.Казанцева, "Победителей недр" (1937), "Тайны двух океанов" (1939) и "Изгнания владыки" (1941-1946) Г.Адамова, "Истребителя 2Z" (1939) С.Беляева, "Аргонавтов Вселенной" (1939) В.Владко — характерна мелочная энциклопедичность. Самодвижущиеся подводные скафандры в "Тайне двух океанов" представляешь так зримо, что, когда у Павлика заклинило рычажок управления, в эту случайность верится. Но фантазия писателя сконцентрировалась преимущественно на придумывании этих хитрых рычажков и реактивных двигателей, портативных парашютов, при помощи которых шпионы прыгают с девятого этажа, и миниатюрных радиостанций, обеспечивающих связь (опять же шпионам) в океанских глубинах (кстати, даже современный мощный передатчик способен пробить лишь небольшой слой воды).

Адамов умел быть поэтичным и в своей не очень фантастичной технике. Работы тружеников моря в "Тайне двух океанов" занимательны и романтичны. Но и этому и двум другим романам Адамова, при множестве интересных частностей, не хватало поэзии большой идеи. Если в "Тайне двух океанов" или в "Пылающем острове" Казанцева еще было что-то от "информационного бюллетеня" перспективных направлений науки и техники, каким начинал становиться научно-фантастический роман к концу 20-х — началу 30-х годов, то в "Изгнании владыки", до отказа набитом все теми же скафандрами и прочим реквизитом предыдущих романов, в "Арктании" и в "Истребителе 2Z" уже прогладывал какой-то рекламный каталог всевозможных штучек.

Иные из этих "штучек", как например реактивные сани в "Арктании", были любопытны, но не новы и содержали немало элементарных ошибок, которых не допускали не только ученые Циолковский и Обручев, но и литераторы Толстой и Александр Беляев. Реактивный двигатель саней у Гребнева работает почему-то беззвучно; радий употребляют не только как ядерное горючее, но, непонятно почему, и для оживления замороженного организма. Создается впечатление, что писатель гонялся за технической "экзотикой" и кое-как пристраивал взятое из третьих рук, не вникая в дело.

А когда в поле зрения попадала интересная идея, ее забивали приключения. Парящая над Северным полюсом исследовательская станция — оригинальная выдумка: исполинский дирижабль, на котором размещен целый город, с реактивными двигателями, автоматически удерживающими Арктанию против воздушных течений. Но и устройству станции и жизни на ней уделено третьестепенное место по сравнению с приключениями сына начальника. Точно так же и с оживлением замороженных людей. Увлеченный мыслью найти и оживить погибшего Амундсена, мальчик попадает в лапы укрывшихся в подводном гроте фашистов-"крестовиков". Чуть ли не весь роман читатель следит за эпопеей его освобождения и лишь между делом узнает, что удалось оживить вмерзшего в лед человека.

В предисловии к переработанному изданию "Пылающего острова" профессор И.Ефремов, автор "Туманности Андромеды", напомнил, что новые исследования в области сверхпроводимости подтвердили реальность сверхаккумулятора, идею которого критики романа в свое время сочли наивной.[225] Но сколько научного и литературного шлака нагромождено в этом романе вокруг интересных фантастических идей! В первоначальном варианте писатель тушил сжигавший земную атмосферу пожар взрывом сверхаккумуляторов, выбрасываемых электропушкой. Впоследствии, когда была открыта ядерная энергия, герои Казанцева засомневались: не лучше ли атомные бомбы? Аккумулятор, какой бы фантастической емкости он ни был, должен все-таки заряжаться энергией электростанции. Хватит ли ее? Однако энергетическую сторону дела, насущную с точки зрения правдоподобия, герои "Пылающего острова" даже не обсуждают (то же самое в "Победителях недр" и "Тайне двух океанов" — на эти промахи указывал еще Беляев).

Далее: как быть с электропушкой в ракетный век? Модная у фантастов в 30-е годы "штучка" (та же электропушка в киноповести Уэллса "Облик грядущего") все-таки была сохранена под тем неосновательным предлогом, что ракеты менее точны. Это ракеты-то, со снайперской меткостью угодившие в Луну! Стремлением во что бы то ни стало идти "в ногу" с модой писатель пришел в противоречие с тем самым здравым смыслом, верность которому больше всего старался сохранить... В сущности, ему следовало заменить всю старую технику, т.е. написать новую книгу...

В переделанный вариант "Пылающего острова" Казанцев ввел нового своего "конька" — тему космических пришельцев. Ради этого была надстроена целая сюжетная линия. Чтобы сверхаккумулятор не разряжались, их надо зачем-то покрыть слоем радия-дельта. Зачем — неважно, зато — предлог для приключений, как вырвали сей элемент у злодея Вельта, которому он достался от Кленова. Кленов же унаследовал радий у своего учителя, а тому его подарила марсианка с Тунгусского метеорита, оказавшегося космическим кораблем... Вот так, не мудрствуя лукаво, к старому сюжету была пристегнута новая гипотеза, раздутая в сенсацию (подробней об этом см. в главе "Великое Кольцо"). Марсианский подарок не украсил научного содержания романа, а добавочная доза внешней занимательности усугубила намечавшийся и прежде отход от приключений мысли.

Сходная неудача постигла переделку Гребневым "Арктании" (в новом варианте "Тайна подводной скалы", 1955) и Владко "Аргонавтов Вселенной" (новый вариант в 1957г.). Гребнев увлекся детективными ситуациями и еще больше отдалил сюжет от коммунистического будущего. Владко, освежив познавательный материал, тоже не смог создать нового произведения. После романов Беляева читатель найдет здесь немного нового. Модерзинировались частности, тогда как обновления требовал сам тип романа.

8

Нельзя сказать, чтобы научно-фантастический роман 30-х годов ни в чем не совершенствовался. Его литературный уровень в целом выше средних произведений предшествующего десятилетия. Некоторые книги до сих пор остаются занимательным чтением подростков. Но не появилось таких ярких новаторских вещей, как "Аэлита" и "Гиперболоид инженера Гарина", "Голова профессора Доуэля" и "Человек-амфибия". В калейдоскопе скафандров, портативных парашютов, электролыж и т.п. не было большой мысли. Роман получил угрожающий детективный крен, и его не спасли броские заголовки о пылающих островах и морских тайнах.

В некоторых романах глубже, чем в прежние годы, обрисованы образы врагов (Горелов в "Тайне двух океанов" Адамова, Вельт и Ганс в "Пылающем острове" Казанцева). Но в сопоставлении, например, с персонажами беляевского "Прыжка в ничто" еще очевидней ограниченные возможности психологизма, основанного на детективной фабуле. Правда, в "Арктании" Гребнева гротескные образы "крестовиков" и элементы политического памфлета удачно сочетались с приключенческим сюжетом. Но зато в написанном в близкой манере "Истребителе 2Z" С.Беляева и памфлетные фигуры врагов, и приключения, и научно-фантастические мотивы на уровне "красного Пинкертона".

Намечались и живые черты положительных героев: добродушный гигант Скворешня в "Тайне двух океанов", Тунгусов и Ридан в "Генераторе чудес", Алексей Корнев в "Арктическом мосту". Но герои с большой буквы были заметно бледней традиционных литературных профессоров. Автор "Пылающего острова" уберег летчика Матросова от заблуждений старого ученого Кленова, но заодно и лишил присущей тому жизненности. Хорошо владея диалогом, Казанцев избегал уснащать речь своих героев дешевыми остротами типа "С чем его кушают", "не по адресу обратились", которыми обмениваются космонавты в "Аргонавтах Вселенной" Владко. Но и для его героев (за двумя-тремя исключениями) тоже характерен невысокий интеллектуальный уровень. Так что отсутствие мыслительных способностей у голубого героя "Истребителя 2Z" не было чем-то из ряда вон выходящим.

Почти все фантасты во второй половине 30-х годов отходят от интеллектуальной фантастики. Сюжет почти каждой из упоминавшихся книг построен как "экскурсия с препятствиями" — это превращается в жанровый шаблон. Главные коллизии, если это не стихийные катастрофы, создаются при помощи шпионов и международных авантюристов. Разоблачают их странствующие майоры госбезопасности и мальчишки, заблудившиеся в Арктике, как на улице Горького. И даже когда кончается погоня за шпионами, отсутствие "приключений мысли" все равно заставляет прибегать к назойливо стереотипным ходам. В одном романе роковой мальчик упорно лезет под Землю, в двух — под воду, а в третьем прокрадывается в стартующую на Венеру ракету.

У Владко в "Аргонавтах Вселенной" уже, впрочем, не мальчик, а здоровенный развязный парень. С тем большим основанием относилась к нему реплика А.Беляева: ""3аяц"-герой — фигура очень вредная в педагогическом отношении. "Заяц" не только недисциплинированный человек но и преступник, если брать всерьез те последствия, к которым может повести появление "зайца" в ракете или подземном, подводном снаряде. Это может повести к гибели всех, к провалу дела, на которое правительство затратило миллионы. А между тем этот дезорганизатор в романах возводится в героя, идеализируется, наделяется всяческими достоинствами, и получается так, что без "зайца" люди не справились бы с работой, даже погибли бы".[226] А в "Глубинном пути" Трублаини без "литературного мальчика" не догадались бы построить метро — от Москвы до Владивостока (!).

Мальчиков и диверсантов словно магнитом тянет в Арктику или, на худой конец, к подводным скалам острова Пасхи. (Еще в конце 20-х годов, в пору освоения Северного морского пути, читатели журнала "Вокруг света" жаловались, что пристрастие к Арктике начинает надоедать.) Писателям очень нравились подводные катастрофы: вода прорывается в подводные сооружения в "Арктании", в "Изгнании владыки", в "Тайне двух океанов", в "Арктическом мосту" и в хорошей фантастико-приключенческой повести М.Розенфельда "Морская тайна" (1926).

Трудно после этого вспомнить, где были сконструированы сверхглубинные самоходные скафандры — в "Тайне двух океанов" или в "Изгнании владыки"? И кто автор оружия, превращающего вещество в ничто? Адамов снабдил им советскую подводную лодку, С.Беляев — фашистский истребитель (он же летающий танк). Слава богу, что хотя бы у Гребнева ультразвуковой генератор мирно расстреливает ураган...

Фантастическая техника в романе "Истребитель 2Z" состоит из таких муляжных деталей, как лучи смерти, раздвигающиеся стены и звучащие из пространства механические голоса. "Роман этот, — отмечала критика, — написан под сильнейшим влиянием "Гиперболоида инженера Гарина", но то, что у А.Толстого оправдано гротеском, то у С.Беляева дано совершенно всерьез".[227] (Первоначальный вариант романа под названием "Истребитель 17Y" появился в 1928г., следом за главой из "Гиперболоида" "Гарин-диктатор", напечатанной в 1927г. в "Красной нови".) Склонный к переимчивости С.Беляев в данном случае повторял и самого себя, предвосхищая эпидемию переделок в фантастике 50-х годов. Шлифовалась не научная основа, а беллетристическая конструкция. Каждая главка обязательно обрывается "на самом интересном", на каждой странице читателя ошарашивают жуткие сюрпризы. Критика отмечала, что герои С.Беляева без устали твердят о любви к родине, фашистская разведка терпит поражение за поражением, а Красная Армия в первые дни войны, шутя и забавляясь, уничтожает врагов. "Вздорный вымысел, нагромождение головоломных, нелепых и безвкусных ситуаций, — резюмировал критик, — никак не могут служить благодарным материалом для юношеской патриотической книги".[228] Рецензия называлась "профанация темы" и, в сущности, касалась явления более широкого.