Итак, по моему мнению, аэроторпеды лучше всего подходят для нашей цели. Аэроторпеды с культурой гриппа летят на восток. В идеальном случае, торпеды достигают цели и взрываются над большим городом, густонаселенным и промышленным центром, распыляя над ним культуру гриппа, которая медленно оседает на город и заражает его. В других случаях, если, скажем, торпеда не долетает до места назначения, как это было в последний раз, она все равно взрывается и заражает определенную местность, откуда грипп уже самостоятельно распространится дальше. Я прошу простить меня за эти подробные справки, но я тщательно изучил вопрос с помощью профессора Виртуса, известного бактериолога, которому, собственно, и принадлежит этот план. Если Совету желательно — профессор Виртус охотно выступит с сообщением о своем плане, он по моему приглашению приехал сюда и ждет нашего решения.

Совету «Заинтересованных Держав» было желательно. Совет без каких-либо препирательств принял план бактериологической войны Оунли-Виртуса. Его исполнение Совет возложил на генерала Ренуара.

На всякий случай, как выразился сэр Оунли — «для истории», Совет принял секретную резолюцию о бактериологической войне:

«Бактериологическая война в рамках употребления культур легких болезней, таких как грипп, не является чем-то непозволительным. Такие способы войны не противоречат постановлениям международных конференций, запретивших бактериологические средства ведения войны, понимая под этим заражение войск и тыла неприятеля ужасными инфекциями, подобными чуме, холере или тифу. Заражение гриппом, напротив, значительно гуманнее всех других средств войны, поскольку в результате такого мероприятия никто не умирает, а только выбывает из строя, теряя на некоторое время работоспособность. Заражение гриппом с этой точки зрения гуманнее артиллерийской войны, газовой войны, пулеметов и гранат, которые убивают врага».

Не следует удивляться этой резолюции. Она не была чем-то небывалым и, несмотря на всю свою циничность, кардинально не отличалась от многих других постановлений международных конференций. Вспомним хотя бы категорические требования Англии на конференции по разоружению в 1933 году. Тогда Англия выдвигала такое предложение: запрещая бомбардировки с воздуха в целом, позволить ей применять это средство войны в отдаленных местностях, где жители никогда, мол, ничего не имели против того, чтобы их бомбили с воздуха, потому что в таком случае они просто убегают в лес, а бомбы разрушают их дома. Так что, с этой точки зрения, постановление Совета «Заинтересованных Держав» совсем не удивительно, оно просто еще раз доказало, чего стоят все постановления и пакты капиталистических стран.

Однако сэр Оунли был абсолютно прав, когда он угрожал Совету опасностью революционных взрывов в Европе.

Мы сказали бы даже больше: уважаемый сэр Оунли слишком мягко описывал то, что происходило в последние дни в Европе."

***

«Белая болезнь» (чеш. Bílá nemoc) — фантастическая пьеса Карела Чапека, написанная в 1937 году. Сюжет построен вокруг пандемии некоей неизвестной болезни и поиске средства от неё в контексте развёртывания европейской войны.

Обстоятельства создания

Чапек работал над пьесой с марта по декабрь 1936 года, в преддверии Второй мировой войны и предшествовавших ей драматических для Чехословакии событий — Мюнхенского сговора 1938 года и последующей оккупации Чехословакии. Премьера состоялась 29 января 1937 года в Сословном театре в Праге, в том же году пьеса вышла отдельным изданием в издательстве Франтишека Борового[1], и была экранизирована чехословацким кинорежиссёром Гуго Гаасом, который сам исполнил главную роль доктора Галена.

Первое представление пьесы высоко оценили такие чешские критики как Йиндржих Водак, Йозеф Трегер и Вацлав Черны[cs]; с другой стороны, правый политический деятель Иржи Стржибрны, а также фашистская Глинкова словацкая народная партия подвергли резкой критике пьесу, назвав её «вредной»[2]. Макс Брод предсказал, что пьеса будет иметь успех за рубежом, а Томас Манн послал Чапеку письмо, где дал высокую оценку «Белой болезни»[2]. Чапек был позже награждён государственной премией за пьесу[2]. В 1937 году пьеса была поставлена в Лондоне, постановку освещал пацифистский журнал Peace News[3]. Премьера пьесы на иврите состоялась в театре Габима в Тель-Авиве 28 сентября 1938 года, за день до Мюнхенского сговора[4].

Первый перевод пьесы на русский язык был сделан Т. М. Аксель в 1950 году, пьеса неоднократно переиздавалась на русском языке.

Сюжет

В мире бушует эпидемия ранее неизвестной смертельной болезни, называемой «белой болезнью», которая поражает людей старше 45 лет. Повсюду царит паника. Однако правительство некоей европейской страны во главе с маршалом-диктатором (намёк на нацистскую Германию), несмотря на эпидемию, занято подготовкой к завоевательной войне.

Герой пьесы — доктор Гален (аллюзия на известного римского доктора Галена) изобретает лекарство от этой болезни, но намерен лечить не всех подряд, а только бедных, для чего требует от пациентов справки о доходах. Он обещает вылечить всех остальных, как только правительство прекратит подготовку к войне. Правительство, стремясь поддерживать общественный порядок, спонсирует бывшего ученика Галена, который продаёт богатым якобы лекарство от «белой болезни», которое на самом деле устраняет лишь симптомы заболевания.

Тем временем правительство страны начинает войну, вторгнувшись в соседнюю маленькую страну (аллюзия на Чехословакию). В ответ на это другие европейские страны, включая Великобританию, объявляют войну агрессору. В разгар военной кампании «белой болезнью» заболевает сам маршал-диктатор, он вызывает Галена и требует вылечить себя. Гален требует от него остановить войну. Диктатор сначала пытается переубедить доктора, затем соглашается. Доктор спешит в резиденцию диктатора со своим лекарством, но погибает от рук толпы, настроенной на войну до победного конца.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B...

А какие произведения знаете вы?

Сам Хоттабыч, рассказал о себе следующее:

— Знай же, о благословеннейший из прекрасных, что я могучий и прославленный во всех странах света джинн Гассан Абдуррахман ибн Хоттаб, или, по-вашему, Гассан Абдуррахман Хоттабович. И случилась со мной удивительная история, которая, будь она написана иглами в уголках глаз, послужила бы назиданием для поучающихся. Я, несчастный джинн, ослушался Сулеймана ибн Дауда — мир с ними обоими! — я и брат мой Омар Юсуф Хоттабович. И Сулейман прислал своего визиря Асафа ибн Барахию, и тот доставил нас насильно. И Сулейман ибн Дауд-мир с ними обоими! — приказал принести два сосуда: один медный, а другой глиняный, и заточил меня в глиняном сосуде, а брата моего, Омара Хоттабовича, — в медном. Он запечатал оба сосуда, оттиснув на них величайшее из имен аллаха, а потом отдал приказ джиннам, и они понесли нас и бросили брата моего в море, а меня в реку… слова человека, который владеет кольцом Сулеймана, для меня закон…

В Талмуде, трактате Гитин, рассказывается, среди прочего история неудачной попытки царя злых духов овладеть троном Короля Шломо. В конечном итоге Шломо получил власть не только над «верхними» но и над «нижними». Злые духи прислуживали Королю Шломо, носили его по воздуху на ковре (да, да! ковер самолет!), перемещали в пространстве и вообще были полезны по хозяйству. В книгах каббалы упоминается, что Король Шломо (Сулейман)* сын Давида (ибн Дауд) действительно заковывал некоторых духов печатями со Святыми Именами.

Хорошенько подумайте, прежде чем открывать кувшин с печатью Короля Шломо!

Шмуэль Фортман а-Парци

* царь Соломон

Источник: https://www.moshiach.ru/view/kaleidoscope...

© www.moshiach.ru

В Талмуде рассказывается история неудачной попытки царя злых духов овладеть троном Короля Шломо. Злые духи прислуживали Шломо, носили его по воздуху на ковре, перемещали в пространстве и вообще были полезны по хозяйству.

Источник: https://www.moshiach.ru/viewcomment/4264....

© www.moshiach.ru

Да, именно в таком вот виде представляет себе военную литературу — поэзию и прозу — основная масса населения “самой читающей страны в мире". И именно в таком виде она многим нравится, это Стругацкие правильно отметили. Ничего удивительного — процентов восемьдесят художественной продукции военной печати написано в таком же духе, в духе, так сказать, Случая в карауле А. Ф. Сорокина — следовательно, предложение рождает спрос.

Что касается фантастики, то в ней, как вы сейчас убедитесь, сложилась несколько иная картина — и это при том, что я беру даже не всю военную фантастику в целом, а лишь ту ее часть, что была опубликована военными изданиями и издательствами.

Итак, чем же порадовало Министерство обороны СССР своих преданных читателей в области фантастики?

1. О ДВУХ ИЗДАНИЯХ НАРКОМАТА ОБОРОНЫ

И еще две цитаты.

Первая — из воспоминаний И. Д. Чередник-Дубовой: “Не помню, в каком году вышла нашумевшая тогда книга Война 1936 года, книга, переведенная, кажется, с английского. Я, прийдя с работы, зашла к Якирам. Там были Ян Борисович(Гамарник), Якир, Дубовой и еще несколько военных. Говорили об этой книге. Я побыла несколько минут и хотела уже уходить, когда Ян Борисович спросил меня, читала ли я ее. Я ответила утвердительно. "Ваше мнение?” — “Когда читаешь, становится страшно — какая сила техники, война механизмов, война самолетов. Как-то даже и не хочется думать о возможности такой войны..." Ян Борисович горячо запротестовал: “Вот это уже никуда не годится. Как это — думать не хочется? Да, товарищи, — обратился он к присутствующим, — война будущего — война механизмов, и у нас должны быть самые лучшие и самые новейшие механизмы. К сожалению, это еще не все понимают". (Цит. по ст.: З. Ерошок. Его знала вся страна. — В сб.: Возвращенные имена. Том 1. М., 1989, с. 148).

В данном случае имеется в виду роман Гельдерса Воздушная война 1936 года. Разрушение Парижа (Пер. с нем. М., 1934). Это одно издание.

Вторая цитата — из письма

В.А.Смирнова: “Перед войной вышла книга Н.Шпанова Первый удар — о будущей войне с Германией. Автор за 30-45 минут одним налетом советской бомбардировочной авиации выводит из строя всю германскую промышленность. После чего германский рабочий класс поднимает восстание против Гитлера. Красная армия переходит границу Польши и воюет на чужой территории. Сейчас об этом стыдно читать, но это было”. (Цит. по кн.: А.Самсонов. Знать и помнить. М., 1989, с.79).

Николай Шпанов. Первый удар. Повесть. М., 1936.^Это другое издание. Причем вышло оно в “Библиотеке командира”;

К чему все^это привело — уже известная и уже история...

А ведь между этими двумя изданиями— в 1935 году — журнал “Красноармеец-краснофлотец” под названием Мы проходим через войну опубликовал главу из романа Леонида Леонова Дорога на Океан — и там будущая война рисовалась отнюдь не столь радужными красками (впрочем, в этом вы можете убедиться сами — этот роман после смерти Сталина переиздавался очень часто).

С Первого удара же как отрезало...

Более того — сценарий, описанный в этой книге, пытались даже воплотить в

— жизнь: раздел Польши 40-го года — это не совсем сюда, а вот рейды советских бомбардировщиков на Берлин в начале войны — ну, это чисто по Шпанову.

Другой вопрос, какой крови это стоило...

2. О ДВУХ АВТОРАХ ВОЕНМОРИЗДАТА

Когда прошел первый шок от войны, развернувшейся совсем не по тому сценарию, и стало наконец ясно, что на одних только лозунгах, призывах и “Боевых киносборниках” на тему, как Василий Иванович Чапаев выплывает из реки и скачет громить фашистов, до конца войны не протянуть, — военная печать вновь обращается к фантастике.

В 1942-м году журнал “Красноармеец" печатает сокращенный вариант пове-ш сти нашего старого знакомого Николая Л ШПанова Тайна профессора Бураго. На стратегические проблемы автор уже не замахивается — это боевик с кровожадными, но глупыми фашистами, доблестными красноармейцами и заглавным профессором с его фантастическими изобретениями — и так далее, в том же духе. Впрочем, автора вряд ли стоит в чем-либо упрекать — в то время правда была видна из каждого окопа, а чтиво — оно отвлекает. Повесть стала популярна, а ковать железо, не отходя от кассы, Шпанов умел: в 1943-м, одно за другим,

печатаются два продолжения — Происшествие на Клариссе" в “Красноармейце” и Пленники ОстроваТуманов в “Краснофлотце".

Но не долго музыка играла... Был ли Шпанов репрессирован, не знаю. Но то, что в 1944-м публикация полного варианта романа — как отдельными выпусками в “МГ" под названием Тайна профессора Бураго, так и в журнале “Огонек" под названием Война невидимок, — была прервана — это факт...

(И лишь в 1958-м году Война невидимок все-таки была издана целиком в “Советской России").

Вот и осталась военная печать без весьма маститого для тех времен фантаста. Но, как известно, свято место пусто не бывает: в том же 1944-м году, в том же “Краснофлотце" один за другим появляются рассказы тогда еще молодого и никому не известного Ивана Антоновича Ефремова: Встреча над Тускаророй, Де-ны-Дерь (более известен под названием Озеро Горных Духов), Катти Сарк, Последний марсель. В том же 44-м все эти рассказы с добавлением Аголла Факаофо и Бухты Радужных Струй выходят в Во-енмориздате авторским сборником Встреча над Тускаророй. В 1945-м “Краснофлотец" печатает еще два рассказа И.

А. Ефремова: Тени минувшего и Ак-Мюн-гуз (более известен, как Белый Рог).

3. ИНТЕРМЕДИЯ О “ЗВЕЗДНОМ ЧАСЕ” “КРАСНОФЛОТЦА"

В ответе на анкету для писателей-фантастоз, распространенную “Уральским следопытом" лет десять назад, Дмитрий Биленкин писал: “В комментариях к собранию сочинений А.Грина указано, в каких журналах впервые были опубликованы те или иные его произведения. Оттуда я (верно, не один я) впервые узнал о существовании многих журналов первой четверти века. Забвения они, выходит, избежали потому, что публиковали Грина..." ("Уральский следопыт", 1979, N0 6, с.69).

Вот и журнал “Краснофлотец” точно так же избежал забвения благодаря своим публикациям И. А. Ефремова и, смею надеяться, заслужил тем самым немалую благодарность и от советского фэндома. Но и это отнюдь не все его заслуги на данном поприще.

В том же 1944-м году журнал выпускает приложением “Библиотечку "Краснофлотца", а в ней: сборник Марка Твена с Путешествием капитана Стормфилда на небеса; сборник Проспера Мериме с Венерой Илльской; сборник Г. Дж.Уэллса, включающий рассказы В бездне,Морские пираты, Остров Эпиорниса, Красный гриб и один из лучших его рассказов Калитка в стене. Мало того, в той же серии выходит повесть-феерия весьма тогда нелюбимого официальной критикой “космополита” А.С.Грина Алые паруса.

В 1945-м, как уже было сказано, продолжается публикация рассказов Ефремова.

В 1946-м вдохновленный примером собрата “Красноармеец” в своей библиотечке тоже выпускает сборник Уэллса — Похищенная бацилла: из фантастики, помимо заглавного рассказа, в него вошел также Новейший ускоритель. А “Краснофлотец” успевает напечатать ныне совершенно забытый рассказ Н.Добровольского В глубине океана.

1947 год: Военмориздат переформирован в связи с наступившим мирным временем, “Краснофлотец” и “Красноармеец” объединены в журнал “Советский воин”, руководство которого, по-видимому, сменилось: хотя по инерции в библиотечке теперь уже “Советского воина" выходит сборник Джека Лондона с Любопытным отрывком — хорошая фантастика надолго уходит из, теперь уже, Во-ениздата...

Ну чем не пролог к истории с “МГ"?..

4. О ДВУХ НАПРАВЛЕНИЯХ ФАНТАСТИКИ ВОЕНИЗДАТА В 50-Х

И пошла волна “подвигов разведчиков" и "майоров Прониных". Не будем останавливаться на напрочь забытом рассказе Г.Травина Загадка пятнадцати высг ре лов, опубликованном в “Советском воине" в 1949-м году. Несколько более известен Николай Томан.

1950-м году в серии “Библиотека военных приключений" (в те времена она имела формат близкий к нынешней “БСФ", но только твердую обложку) выходит его сборни к Что происходит в тишине. Входил в этот сборник рассказ Секрет "Королевского тигрё' (хоть этот рассказ и был перепечатан в 62-м году в калининградском сборнике Капитан звездолета, к

фантастике он, тем не менее, отношения не имеет) и повесть, давшая название всему сборнику. А из этого творения выясняется, что немцы, отступая, в некоторых населенных пунктах, наиболее подходящих, на их взгляд, для размещения наших штабов, оставляли свое зловещее изобретение — электролампу с микрофотоаппаратом, коварно полагая, что именно под ней будут рисовать всякие карты и другие секретные дела, поскольку она очень яркая и подло вкручена в самом удобном месте. Фотографирует аппарат через определенные промежутки времени, шпиону же только и остается, чтобы забрать потом микропленку. В 1953-м году этот шедевр выходит вторым изданием. Мало того, в 65-м, уже в современной серии “Военные приключения”, выходит сборник Томана Прыжок через невозможное с этой же повестью в составе*. В этот же сборник была включена и другая "фантастико-шпионская" повесть Томана —Майе /7?_ главным героем которой является самоходный кибернетический шпион, передающий телевизионное изображение своим заокеанским хозяевам (увы, последние не придумали ничего лучшего, как кроме опубликовать полученные с его помощью сверхсекретные снимки в газете, чем и вызвали закономерное расследование советских контрразведчиков).

Вернемся однако в 50-е годы. Итак, одним из направлений фантастики Вое-низдата стало использование антуража Великой Отечественной войны. В те же годы начали публиковаться отдельные рассказы Леонида Платова, позднее вошедшие в его многократно переиздававшийся (в том числе и в Воениздате) и даже экранизированный роман Секретный фарватер. В этом романе следы фантастики очень даже заметны: вспомните

* Насколько я помню, в более поздних изданиях данной повести абверовцы вмонтировали в электролампу уже не фотоаппарат, а нечто вроде примитивной телекамеры, кабель от которой тянулся в лес, где резидент в хорошо замаскированной землянке изучал секретные карты на экране примитивного же телевизора

— так сказать, полные полевые испытания секретного оружия разведывательных служб “третьего рейха”. — Прим. ред

— фашистская подводная лодка-рейдер, засекреченные стоянки ("винеты") по всему миру, испытания “вундерваффе" (чудесного оружия), план эвакуации Гитлера в Латинскую Америку, и т.д., и т.п.

На той же грани фантастики балансирует и другой роман Платова — Предела нет!, Ч/ повествующийчоб изобретении психохимического по своему действию (внушающего страх) газа — лютеола — и испытаниях его на военнопленных. Этот роман дважды издавался в серии “Военные приключения" в 70-х.

(Представляет некоторый интерес история создания этого романа: еще до войны Платов написал фантастический рассказ Аромат резеды, в 1952-м переработал его в полуфантастическую повесть^/ Вилла на Энее, а уже из нее и получился полуреалистический роман Предела нет!^ в начале семидесятых).

В русле того же направления написан и более поздний роман Александра Насибова Безумцы (также выходивший в серии “Военные приключения"). Снова кошмарные эксперименты ученых-фаши-стов, снова несгибаемые военнопленные-разведчики, однако на сей раз сюжет вертится вокруг людей-торпед. Кстати, экранизация этого романа, получившая название Эксперимент доктора Абста,^ вошла в фильмографию советской кинофантастики, распространявшуюся не так давно ВС КЛФ.

И снова вернемся в 50-е годы. Вторым популярным направлением военной фантастики тех лет стало обличение язв успешно загнивающего империализма и его попыток помешать построению светлого будущего в одной отдельно взятой шестой части земного шара.

А началось все с войны в Корее. Как говорилось тогда — поступил социальный заказ, и была спешно переведена с польского повесть-агитка (с изрядной примесью фантастики) Мариана Белицкого Бацилла 078, повествующая о зловещих планах японских милитаристов, возжаждавших развязать бактериологическую войну. Издана она была в “Библиотеке военных приключений" в 1952-м году. А затем уж и советские авторы подключились.

Это именно тот жанр, который мы сейчас стыдливо называем памфлетом.

(Только не надо думать, что только Воениздат публиковал такие вещи: в те же годы совсем в других издательствах четырежды (!) переиздавался роман Валентина Иванова По следу — о том, как подлые наймиты империализма напускают на наши колхозные поля ихнюю саранчу... Совсем недавно этот роман был переиздан в серии “Мир приключений"!!!).

Следующим достижением Военизда-та в данном направлении стала публикация в 1958-м году романа И. Цацулина Атомная крепость. Это было очень объемное произведение; помимо всяческих шпионов и наших отважных разведчиков там по по линии НФ описывались “самолет-невидимка", тектоническое оружие и даже старт пилотируемого орбитального корабля (впрочем, неудачный).

(И опять не стоит слишком иронизировать над Воениздатом — в 1974-м (!) издательство “Современник" выпустило 2-ю часть этого романа — уже без какой-либо примеси фантастики, но с непременным “Вы арестованы, мистер Смит!" на последней странице...)

Но разве мог пройти мимо столь многообещающего направления уже знакомый нам Николай Томан? Никак нет, товарищ полковник! И вот в 1960-м году он выпускает в Воениздате сборник памфлетов История одной сенсации. Заглавная повесть описывает гнусную провокацию ЦРУ, которое путем фальсификации “космических сигналов" от “братьев по разуму" призывает смести коммунистическую заразу с лица планеты. (Хотя здесь, похоже, Томан, сам того не желая, попал в самую струю нынешнего плюрализма...) Столь же прочно забыты ныне и две другие повести из этого сборника:

Катастрофы не будет, если... и Пленники "Большого Джо”. Последняя из них расписывает моральную деградацию засыпанных в наблюдательном бункере после испытания супербомбы американских военных, включающую в себя посыпание головы пеплом и биения себя в грудь: “Ах, ну почему я не боролся за мир, а нагнетал гонку вооружений?!.”

И не вписалось у нас в эти два направления, по-видимому, лишь самое первое произведение Г.Альтова, тогда еще Г.Альтшуллера, про которое он и сам совершенно забыл — в анкете “Уральского следопыта” своими первыми рассказами он назвал рассказы За чертой спидометра и Икар и Дедал, опубликованные в 1958-м году. А ведь еще в 1957-м в библиотечке “Советского воина” выходил рассказ Г.Альтшуллера и В.Фелицына Тайна тройного удара. Но если и автор не помнит — значит, шедевр небольшой...

5. О ДВУХ НОВЫХ НАПРАВЛЕНИЯХ ФАНТАСТИКИ ВОЕНИЗДАТА В 60-Х

60-е годы — начало “космической эры человечества”, — причем в космос в основном летят военные. Несколько отставший от времени Воениздат тоже наконец начинает осваивать это принципиально новое для себя направление фантастики.

Если не считать робких подступов к теме космоса И.Цацулина и Н.Томана, то первопроходцем космической фантастики в военной печати стал “тот самый”

А.П.Казанцев.

Так, в 1961-м году в газете “Красная звезда" под названием В иллюминаторе с*— Венера была опубликована глава повести Планета бурь (известна также под названием Внуки Марса). И чтобы уже большие не возвращаться к нашему “корифею и классику”, упомяну, что в 1965-м та же газета напечатала его рассказ Машина времени (по всей видимости, вариант рассказа А'лин клином).

В той же газете в том же 65-м году был напечатан отрывок из нового романа Г.Семенихина Космонавты живут на Земле. Сразу же эстафету подхватил и “Советский воин”, опубликовав еще один отрывок. В 1966-м году Воениздат выпускает роман полностью. Но нас больше интересует вторая книга романа — Лунный вариант, — опубликованная в 1968-м. Там описан пилотируемый облет Луны советским космическим кораблем, а это, что ни говори, до сих пор фантастика. Обе книги романа, уже под единым названием, Воениздат переиздавал в 1971-м и 1976-м годах.

Снова возвратимся в 1965 год— по-чему-то он был наиболее продуктивен для этого направления, — "Советский воин" публикует рассказ Н.Васильева Голос Тау-Кита, а “Авиация и космонавтика”, печатает глав/покинутый на орбите*из

романа Мартина Кэйдина, позднее вышедшего книгой в серии “ЗФ”.

В 1968-м “Авиация и космонавтика” печатает главы из повести Р.Виноградова Марсианская “Звезда' (полностью так и не была опубликована), а в библиотечке “Советского воина" выходит “пришельческая" повесть Р. Агишева Руэлла ~(Эх, Аэлиты вы мои, Гианеи...)

И все — вплоть до конца 80-х Воениздат к космической фантастике охладел...

Также на волне “оттепели” Воениздат временно отказался от “доморощенных памфлетов” и перешел на публикацию некоторых, “с политической точки зрения правильных”, произведений западной политфантастики.

“Первой ласточкой” этого направления стал роман Курта Занднера Ночь без милости, изданный в 1961-м году. Тут, правда, без прокола не обошлось — правда, не с самим романом западногерманского писателя, а с его экранизацией

— в 1962-м году режиссер К.Файнцим-/уу мер снял фильм Ночь без милосердия. Слово А.Аджубею:

“...в 1963 "остром" году Никита Сергеевич посмотрел как-то на "Мосфильме” картину об американских летчиках, которые должны были нанести по нашей стране атомный удар, но, поднявшись в воздух, вопреки команде сбросили бомбы в океан. Я так и не смог узнать название этой картины. Рассказывали, в какую ярость пришел Хрущев. Как же так, мы показываем наших потенциальных противников этакими благородными рыцарями, гуманистами, нарушающими приказ о бомбежке России! Какую же идейную нагрузку несет такой фильм? Он что, сделан советскими кинематографистами или его производство оплачено американцами?., Через несколько дней было готово соответствующее постановление".

(А.Аджубей. Те десять лет. — В сб.: КС.Хрущев. Материалы к биографии. М.: Политиздат, 1989, с. 318).

И с тех пор Воениздатом выбирались произведения, желательно, никак не касающиеся Советского Союза.

В 1964-м году был издан роман Берта Коула Вулкан Суби, во многом предвосхитивший американскую войну во Вьетнаме.

В том же 64-м первым изданием вышел еще один американский роман — Семь дней в мае Ф.Нибела и Ч.Бейли. В этом случае остается только поздравить Воениздат с несомненной удачей. Роман в свое время получил мировую известность, был экранизирован, киноверсия получила не менее широкую известность. На содержании не останавливаюсь, поскольку этот роман в 66-м был переиздан Воениздатом, в 80-х экранизировался нашим телевидением под названием Последний довод королей, а в 90-м был переиздан в “прогрессавасой" серии “Политический роман”.К/Ф В 1970-м Воениздат напечатш/роман англичанина П.Гринвея Человек, который похитил королеву и распустил парламент. Содержание его ясно уже из названия. Книга не запоминается совершенно, зато с классовой точки зрения несомненно правильна...

6. О ТОМ, КАКАЯ ФАНТАСТИКА ИЗДАВАЛАСЬ ВОЕНИЗДАТОМ В 70-Х

А никакая не издавалась, кроме уже упомянутых Платова, Насибова и Семе-нихина...

7. О ВОЗВРАТЕ К ДВУМ СТАРЫМ НАПРАВЛЕНИЯМ ВОЕНИЗДАТА В 80-Х

Уже на более высоком литературном уровне, но все с той же железобетонной целью — обличать коварные замыслы и происки империалистического врага, — были выпущены Воениздатом новые произведения, основанные на “закордонном” материале, а именно:

Роман В.Попова Взрыв (1982 год). Похищение советского профессора, которого затем пытаются привлечь к исследованию проблемы замедления жизненных процессов в организме человека, ведущегося на загадочной базе, расположенной на не менее загадочном острове. Короче, еще один вариант “ноева ковчега”: дескать, люди, живущие в “замедленном” времени в каких-либо убежищах, сумеют еще при своей жизни дождаться спада радиоактивного заражения после атомной войны. Что уже хорошо, так это отсутствие традиционного “наши победили" в конце романа — профессору в отличие от, скажем, Шельги всеобщего восстания на острове поднять

не удалось, и даже побег у него сорвался...

Повесть Н.Черкашина Крик дельфина, вышедшая в серии "Военные приключения". История экипажа американской атомной подводной лодки, буквально “загнивающего" от “суперлепры" в результате утечки с имеющегося на борту бактериологического оружия. Поскольку прокаженные службу нести могут весьма длительное время, эта лодка была отправлена Пентагоном в “вечное" патрулирование — пока ученые не найдут лекарство. Наконец, поняв, что в море погоды не дождешься, капитан инсценирует гибель корабля и начинает промышлять морским разбоем, уничтожая всех свидетелей. По мере приближения к неизбежному концу — все-таки корабль эксплуатируется без каких-либо ремонтов и надлежащего технического обслуживания, — капитан намеревается произвести залп всем имеющимся на борту ядерным оружием по крупнейшим столицам мира, и только крик постоянного следующего за кораблем дельфина удерживает его от нажатия кнопки. В это время на борту начинается бунт, но в самый последний момент капитан успевает отправить подлодку на вечное погружение...

Повесть несколько раз переиздавалась — в основном в "Детской литературе”, а не так давно была экранизирована, с непременным Джигарханяном в одной из главных ролей. В общем, для эпохи конца расцвета застоя вещь довольно-та-ки неплохая.

Несколько позднее в нашей фантастике стала довольно-таки популярна тема ядерного конфликта, который удается предотвратить в самый последний момент. Два романа на эту тему выходили и в Воениздате: в 1988-м — Пожнешь бурю...

С.Гагарина, а в 1990-м — Громовержцы

В.Степанова, вошедший в состав его двухтомника.

В тех же восьмидесятых Воениздат продолжает публиковать и западную по-литфантастику. Тут, правда, есть один нюанс: политический детектив и политическую же фантастику очень трудно отделить друг от друга. Поэтому определить жанровую принадлежность романов Т.Гиффорда Леденящий ветер (о всемирном нацистском заговоре) и Р.Ладлэма Рукопись Ченселора (о тайном правительстве США) я предоставляю читателям этих строк. Но оба эти романа имели в Воениздате по два издания.

В 1988-м году Воениздат выпускает роман Джима Гаррисона Звездно-полосатый контракт, который, по мнению “Уральского следопыта”, бесспорно фантастический.

Под конец этого раздела упомяну также, что в 1985-м году здесь выходит сборник “мастера акварельной прозы"

В.Щербакова Летучие зарницы, за исключением заглавной повести к фантастике отношения не имеющий; туда же вошли и два его рассказа из сборника Красные кони, построенные на материале Великой Отечественной.

8. О ДВУХ ЖУРНАЛЬНЫХ ПУБЛИКАЦИЯХ 1962 ГОДА И ИХ ПОСЛЕДСТВИЯХ

Итак, в 1962-м году журнал “Советский воин" печатает первый вариант рассказа А. и Б.Стругацких Человек из Паси-фиды, застолбив тем самым определенное место в благодарной памяти фэндома.

Другой военный журнал — “Старшина-сержант” — в том же 62-м году печатает рассказ тоже тогда довольно-таки известного А.Колпакова Нейтринный импульс.

(Немного о Колпакове: после ураганного разгрома Гриады и Голубой цефеиды, прокатившегося по страницам прессы в начале 60-х, у критиков стало правилом хорошего тона поиздеваться над каждым новым произведением злополучного автора. Затравленный писатель долго пытался скрываться за псевдонимами, как то: А.Мегалов, В.Глухов, Л.Кошевой и др. В конце концов о нем забыли, хотя еще долго потом он изредка публиковал ИФ повести и рассказы в сборниках На суше и на море).

Вот и получается, что выбор, сделанный журналом “Старшина-сержант” был весьма неудачен. И да простится мне такое предположение — судьбу этого журнала это и предопределило. С введением института прапорщиков журнал получил название “Знаменосец” и просуществовал до конца 1987-го года, потом был закрыт, а его бумага пошла на увеличение объема “Советского воина”...

...Стругацких надо было печатать!..

9. О БЕЗУСЛОВНОМ ПРОГРЕССЕ

ФАНТАСТИКИ В “СОВЕТСКОМ ВОИНЕ"

Получив вдвое больший объем, “Советский воин” снова начинает печатать фантастику. Уже в 1988-м он перепечатывает повесть В.Рыбина Зеленый призрак

— почему-то под названием Ультиматум не принимается. Безусловно, не шедевр, но лиха беда начало.

Год 1989 — печатается повесть В.Ми-хановского Операция"Аннамарий’. Снова зловещие планы ястребов — построить неуязвимую ракетную базу на дне глубоководной впадины, управляемую суперкомпьютером. Но сторонники мира не дремлют, на свои средства они снаряжают андроида, и тот ценой своей гибели базу уничтожает. Я ничего против Миха-новского не имею, но эта повесть к числу его лучших вещей не относится.

Тогда же печатается рассказ Г.Мак-симовича Заговор генерала Вудворта. Суть — пресеченная попытка доставить на территорию СССР ядерный заряд при помощи управляемого подземохода. (Эх, всяческие вы мои — Победители недр, Дороги вглубь и Пленники пылающих бездн!).

Но уже в том же году начинают печататься боевики на грани фантастики типа Месть Посейдона и Кандидат в коммандос — ну, прямо только Шварценеггера на главную роль зови и снимай! (Если только валюты хватит...)

С первого номера 1990-го года в “Советском воине” печатается роман Роберта Хайнлайна Туннель в небе в переводе А.Корженевского — чувствуется, что подсокращен, но, впрочем, редакция сразу же все это обозвала журнальным вариантом. Комментарии? Разница между Рыбиным и Хайнлайном, по-моему, ясна всякому.

Дальше — больше: в конце 90-го года печатается полный вариант повести Л. и Е.Лукиных Вторжение. Даже годом ранее для военной прессы это было бы немыслимо.

А на 1991-й год “Советский воин” обещает Стругацких и Булычева... И дай-то Бог! —

10. ОБ ОЧЕНЬ РАЗНЫХ КНИЖНЫХ

ИЗДАНИЯХ НФ ПОСЛЕДНЕГО ВРЕМЕНИ

В 1989-м году Воениздат начинает выпуск альманаха Военные приключения (не путать с одноименной серией!). В первом же его выпуске среди обычного ассортимента была напечатана доволь-но-таки неординарная, хотя и оставляющая странное впечатление, повесть В.Заруби на Убить Скорпиона.

“Зона" (раньше это называлось “лагерь”) на каком-то острове — скорее всего, за Полярным кругом. Туда прибывает женщина-геолог с заданием что-то там замерить в старых шахтах на предмет наличия каких-то радиоактивных руд— все это, конечно, засекречено. Выделяют ей пять человек "спецконтингента" и сержанта с двумя конвойными. И вот однажды в шахте все поборы у них зашкаливает от какого-то мощного излучения, связь прекращается. Выбираются наружу — оба конвойных, охранявших вход в шахту, мертвы. Вернулись в “зону” — ни одного живого человека. Сержант загоняет "своих” зеков в изолятор и, понимая, что замок их там долго не удержит, собирает все оружие и баррикадируется в управлении вместе с геологом. Связи нет, радиопередачи не ловятся. Вот такая ситуация: отпустить зеков он не имеет права, обеспечить охрану на месте не в состоянии, единственное средство сообщения с материком — катер, но и бросить их на острове он тоже не может, а навигация уже кончается. Плыть всем вместе? От пятерых не убережешься, да и опять же не имеет права... И вот какой наш сержант находит выход: заключает с зеками нечто вроде перемирия, гуляет с женщиной по берегу океана, оставляет ее и “Калашников” с одним патроном в патроннике на берегу, рассчитывая на то, что с первого выстрела убивать не будут или не смогут, а сам лезет купаться (закаленный такой сержант), в плавках — пистолет Макарова в полиэтиленовом пакете. Ситуацию он просчитал верно — зеки идут на захват, пуля уходит мимо, и наш сержант одной обоймой ложит всех пятерых... (То ли дуэль, то ли провокация?!). И остаются они вдвоем с женщиной-гео-логом смотреть навстречу неизвестному будущему... Ну, не знаю я, как это комментировать, написано, во всяком случае, неплохо.

В 1990-м году Воениздат выпускает сборник Противостояние, включающий одноименную повесть Хорста Мюллера из ГДР. На фоне этого опуса даже Желтое облако Ванюшина или там Лунная дорога Казанцева выглядят просто шедеврами; впрочем, написана она была, похоже, в те же годы.

Суть повести такова: где-то на Западе один умный профессор строит космическую ракету, а к нему в экипаж втирается агент ЦРУ, и полетели они, значит, на Луну. А в это время на советской орбитальной станции один корреспондент из ГДР фотографировал станцию из открытого космоса, отвязался от фала, и вдруг летит метеорит и утаскивает его за собой в пространство. Хорошо хоть, что неподалеку пролетала ракета с братьями по разуму с Ганимеда, подобрали они бедолагу-фотографа и подбросили, значит, на Луну, к тому самому профессору, да еще и капсулу со своими знаниями ему подарили. Агент ЦРУ, не долго думая, эту капсулу похищает, бросает профессора вместе с корреспондентом и сматывается на Землю...

Продолжать?.. Там еще бездна событий, и все в том же духе! Ну ладно — переиздал Воениздат в 90-м последний боевик В.Щербакова Чаша бурь (только почему-то в Киевском филиале) — завязалось у них доброе сотрудничество, так сказать. Но Мюллера-то зачем? Как пародию? Да нет, на полном серьезе! Ведь нельзя же забывать о ЦРУ, которое, несмотря на разные там перестройки и гласности, по-прежнему лелеет свои зловещие планы — и эти планы по-прежнему надо обличать и разоблачать! Вот только, видимо, ничего более свежего и лучшего на эту тему не нашлось...

И наконец, еще одно начинание 90-го года — начинают выходит сборнички серии “Сокол” — формата “Искателя" и примерно такого же содержания. В 1-й выпуск из фантастики вошли рассказы Р.Шекли Руками не трогать и Дж.Г.Балларда Минус один. И хотя обе вещи уже публиковались ранее, кто скажет, что он против? Только не я...

А в последующих выпусках, помимо неизбежного, видимо, Рыбина, обещают также Брэдбери и Лейнстера... И в добрый путь!

Только Мюллера больше не надо...

Линар АБДУЛИН

ИНТЕРКОМЪ 1991 № 2 / 73

https://fantlab.ru/work421439

Він бачить вираження великих ідеалів суспіль­

ства в конкретній, навіть приземлено-побутовій де­

талі, в устояному і, на неуважний погляд, однома­

нітно-розміреному плині життя, де пристрасті — не

поверхнева піна, а глибокий вир, який відчуваєш,

тільки побувавши в ньому. Письменник уважно при­

глядається до звичок, характерних особливостей

мислення своїх героїв, він переймається їхньою не­

показною, внутрішньо-органічною любов’ю до праці

як джерела життя.

Є. Гуцало точно зазначив, що зрілі речі Сенчен­

ка «знаходяться в своєрідній полеміці з тим, що

було створено ним в перші роки літературної пра- 1

1 Сетенко І. Рідна вулиця.—«Літературна газета», 11 лип­

ня 1961 р.

ці»Пригадаймо, як у «Металістах» доказом по­

зитивності (нехай і даної читачеві в перспективі) ге­

роя виступало вже саме пролетарське походження

Івана Погодки. Слова старого робітника Ковган-

ки: «...робітник не може виховати отакого шкідни­

ка, отаку негідну людину»— були немов відправ­

ною точкою в процесі перевиховання героя; і вона,

по суті, обумовлювала подальший схематизм ко­

лізії.

В оповіданнях солом’янського циклу стереотип

такого плакатного мислення вже не впливає на

письменника. Подивімося, як в оповіданні «Син

Дмитрій» автор показує, що й у робітничому сере­

довищі може зрости гнила людина, яка «вибива­

тиметься в люди», користаючись з пролетарських

заслуг свого батька: «Хто в нього був батя, Дмит­

рій Іванович добре знав. І того ж дня він і Мирос­

лава вирішили, що соціальне походження Дмит-

рія Івановича — це щаблі, сходячи по яких можна

піднятися до яких завгодно висот благополуччя».

Є різне сприйняття праці людиною. Дмитра Іва­

новича, сина глибокоповажаного робітника Івана

Андрійовича, не назвеш ледарем — річ у тому, за­

ради чого він працює! Тепер для більшості героїв

Сенченка соціальне походження Дмитрія Івановича

аж ніяк не утруднює розуміння його як людини чу­

жої, не їхньої кості.

Звісно, «прозріння» відбулося не враз, не в

один день чи рік. Ще якось у довоєнний час Сен-

ченко формулює своє поглиблене розуміння худож­

ньої правди: «Мистецтво не констатує факту —

воно виявляє його сховану суть» 1 2. Отож, побачи­

вши, відкривши «сховану суть» краси своїх героїв,

1 Гуцало Е. Взгляд не со стороньї.— «Литературная газета»,

23 липня 1975 р.

2 «Літературний журнал», 1939, № 10—11.

письменник і досяг значного успіху. Зовні виходить

так, що він справді описує лише «факти», буденні

події з життя нічим особливим не примітних людей.

В оповіданні «Рубін на Солом’янці» перед нами —

зіткана з таких «фактів» доля підлітка, потім до­

рослого парубка Рубіна та його вихователя Кале-

ника Романовича. Ніяких конфліктів і пристрастей

письменник особливо не виділяє, і навіть закінчен­

ня твору, твору, в якому розкрито незглибимість

краси людської праці, виглядає настільки буден­

но-прозаїчним, що сміливість так завершити твір

міг мати лише художник, абсолютно певний прав­

дивості свого осмислення життя:

«— Чуєш, я оце думаю: адже якими бузувірами

всі були. Куди там! Згадати — волосся ''сторч!

А які орли з тих смаркачів виростають!

— Коли з дитинства є порох в людини, то, ду­

маю, не десь він дінеться і в дорослому, тільки на

інше обернеться,— відповіла Ганна Сильвестрівна

і, прислухаючись до того, як між рожами сміялась

Мар’яна, додала:—Чуєш, як Мар’янка залива­

ється?

— Еге ж,— відповів Каленик Романович.— А ва­

реники — добрі.

— їж на здоров’я».

Рубін з’являється перед читачем настороженим,

йоржистим. Ніби на власні очі бачиш, як він, бо­

сий, зайшов до ремісничого училища. «Ноги у нього

були великі, чорні й порепані; очі — теж чорні;

і брови також. Черевики Рубін заробив у радгоспі,

але батько в останній день украв і пропив. Хлопець

дуже переживав утрату; його мучив сором, що по­

їде в місто босий. Він ждав насмішок». У цьому

лаконічному портреті відкривається читачеві люди­

на, точніше — основа її характеру, бо в солом’ян-

ському циклі, попри всю нібито малозначущість по­

дій, кожна з ланкою розвитку, має характерологіч­

не навантаження. Персонажів із наперед заданою

психологією, із визначеною автором лінією пове­

дінки ми вже не зустрінемо. Порівняймо зачин опо­

відання «Син Дмитрій»: «Дмитрій ріс, як усі хлоп­

ці: побоювався батька, директора школи. Влітку,

незважаючи на найсуворішу заборону матері, про­

падав на Дніпрі; взимку спускався з Батиєвої гори

на санках; а взагалі заздро нюхав заводські запа­

хи, якими був просочений робочий одяг Івана Кор-

нійовича, батька, і думав про себе: «Ні на якого

інженера вчитися не буду; піду на завод; он хлоп­

ці вже мають свої гроші, курять цигарки «Ракета»

і ходять у клуб». Отже, він був хлопець як хло­

пець». Оце «хлопець як хлопець» можна цілком

віднести й до Рубіна, але ж якими антиподами ста­

ють вони згодом у житті! Коли Рубін, озлоблений

тяжкими враженнями дитинства, раптом вперше

побачив у очах Каленика Романовича Лукійченка

«не безтямні вогні, як звик бачити у батька, а щось

зовсім незрозуміле для себе, неначебто приховану

симпатію», він зміг з усією чистотою душі підлітка

перейнятися почуттям вдячності, а може, іще чи­

мось більшим до майстра, котрий не покарав жор­

стоко за провину, а зрозумів хлопця. Саме тоді по­

чинається переродження, точніше — відродження

Рубіна. А придивімося до джерел спустошіння ду­

ші Дмитрія, «хлопця як хлопця»: «Дмитрій пере­

ходив з класу в клас, потім перейшов з десятиріч­

ки в інститут. Іван Корнійович все ходив і ходив

на завод, який перебудовувався, розростався на всі

боки. Клопоту було стільки, що часом і вгору ні­

коли було глянути... Свій пайковий хліб і буряки

(їх Лукерка Василівна пекла в гарячому попелі)

він підкладав Дмитрові під подушку. Дмитрій на­

кидався на їжу з егоїзмом підлітка, якому ще не

спадало на думку, а що ж їв і чи взагалі їв сам

батько. Та труднощі минули...» Не минули тільки

зароджені вже тоді душевна черствість, егоїзм.

Письменник, уникаючи сухих, нудних сентенцій,

переконливо оголює корені майбутнього відступни­

цтва сина Дмитрів від високого робітничого звання.

Знайдемо тут, звісно, немалу вину й Івана Корні-

йовича. Тим часом Каленик Романович навіть

нерідному Рубінові сповна вділяє щирої любові й

розуміння, отож хіба дивно після цього, що «орли

з тих смаркачів виростають»:

«— Як ви молоді були, у вас рука така була,

як у мене, чи сильніша?

Каленик Романович скоса глянув на дебелу руку

Рубіна, помацав її і відповів:

— Твоя, либонь, чи не сильніша.

— Справді?!— аж скрикнув Рубін і увесь запа­

лився рум’янцем.

Він провів Каленика Романовича аж додому і

біля хвіртки сказав:

— Якщо хочете, я нарубаю вам дров або води

принесу. Тільки не думайте, що я підлабузник. Мені

просто так хочеться.— Лукійченко, озираючи хлоп­

ця своїми уважними очима, відповів:

— Спочатку давай пообідаємо, а там видно

буде».

В оповіданні «Рубін на Солом’янці» письменник

ненав’язливо, раз у раз поглиблюючи, розкриває

високий зміст людської праці: «Хлопця вперше за

довгий час зігріло якесь солодке почуття втіхи. Це

почуття зростало в міру того, як розпечений прут

заліза в руках Каленика Романовича обертався в

красиву кочережку. А втім, не кочережка розхвилю­

вала його, а вогонь горна і сяйво розпеченого до

білого заліза». Письменник святість цього почуття

не лише констатує. Для Каленика Романовича і

його дружини Ганни Сильвестрівни все, «що стосу­

валося ковальства, не було ділом буденним», але як

виразно, і якраз через цілком буденні деталі, від­

чуває цю святість Рубін:

«Ганна Снльвестрівна винесла з хижки і струс­

нула надворі шкіряний фартух, в багатьох місцях

поцяткований чорними пропалинами, склала його

і зав’язала в полинялу якусь ситцеву шматину...

Віддала Каленику Романовичу згорток і, стоячи

біля нього, не знать для чого обсмикнула старий

робочий піджак його, струсила з рукава смужку

крейди. Коли всі почали виходити з кімнати, Ган­

на Снльвестрівна обома руками погладила плечі

чоловікові і тихо промовила: «Ну, йди, іди з богом».

І випадок із зварюванням крюка, куди оце саме

так виряджала Ганна Снльвестрівна чоловіка,—

то- вже заключний «акорд» величного гімну праці.

Ми бачимо опосередковано, через ставлення до ро­

боти як сенсу життя, цю сцену на заводі. Каленика

Романовича покликано ліквідувати велику невправ­

ку — бо ніхто з молодших ковалів не зумів зварити

розірваного крюка. Причім для Рубіна це не про­

сто виробничий досвід, як то б могло постати з тво­

рів Сенченка 30-х років, а насамперед досвід люд­

ський, і хлопця розпирають мрії про натхненну

працю... Тоді, «як оце тепер Каленика Романовича

викликають на допомогу, так викликатимуть (і його,

і назвуть майстром ковальської справи...»

Ми можемо простежити, з іншого боку, як нео-

духотворене ставлення до праці заводить Дмитрія

Івановича в лабети наживи, знищує в ньому все

людяне й хороше, аж поки він остаточно не деградує

як особистість («Син Дмитрій»),

Любовний погляд Сенченка на своїх героїв аж

ніяк не тотожний поверховому замилуванню люди­

ною праці. Про це свідчить не лише образ головного

героя оповідання «Син Дмитрій», але й такий

епізодичний персонаж, як коваль Кальниболоцький

(«Рубін на Солом’янці»), для характеристики кот­

рого достатньо слів Каленика Романовича: «Це

поганий чоловік. Фальшивий». Справді, такі люди

небагатослівні. І краса їхня — не від легкості про­

йдених життєвих доріг, а швидше навпаки.

Хіба легко здобував досвід Іван Іванович Кали­

на, начальник трамвайного депо, де почав працю­

вати Денис Сірко, головний герой однойменного

оповідання? «Сам Калина колись пройшов таку

школу поневірянь, як герої Тесленка». До речі, оця

жива риска покладена не просто так, а щоб пояс­

нити любов Калини до творчості Тесленка, ліобов,

яка б могла видатися й дивакуватою... У Сенченка

тепер не зустрінемо випадкових деталей. Отож, про­

йшовши шлях тяжких життєвих випробувань, чи

легко було Іванові Івановичу визнати правоту Де­

ниса Сірка, коли той застосував новий метод про­

філактичного огляду трамвайних вагонів? Ні, нелег­

ко: «Калина береться за голову, до болю стискає

її. Чому ж все це спало на думку тому паруб­

чакові, у якого ще й молоко не висохло на губах,

а не йому, старому тигрові трамвайної справи? Це

було б законно, увінчало б довголітні зусилля лю­

дини, вивершило б її життя. А тому парубкові що?

Чи ж зуміє він оцінити вагу свого винаходу?» Сен-

ченко, вірний життєвій правді, не вкладає похап­

ливо у вуста Івана Івановича слів захоплення, хоч

«всім своїм єством Калина осяг і зрозумів всі мож­

ливості», закладені в пропозиції молодого інженера.

Однак життя складне: «...рушив до зупинки і, коли

дійшов до неї, з подивом помітив, що серце його

було налите холодом і непривітністю до Сірка. «Та

чим хлопець винен?»— спитав він сам себе. Від­

повіді не було». Відповідь читач одержить згодом,

і навіть, не тоді, коли Калина своїм роздратовано-

болючим «А забирайтесь ви к чортовій матері, чув?!»

схвалить нововведення, а в прикінцевих рядках

твору: «А Калину Івана Івановича німці розстріля­

ли за партизанські діла, і він помер як герой...»

Ось вам і оцінка трудного життя. І, можливо, Сен-

ченко внутрішньо полемізував із самим собою.

Пригадаймо, схожа ситуація є й у романі «Металі­

сти»: практикантка враз помітила, що деталь мож­

на обточувати за три проходи, а не за чотири, як

то робить токар Дорош, робітник з ген-ген яким

стажем. І приблизно таке ж, як у Калини, сум’ят­

тя в душі Дороша: «досвідчений, бувалий, випро­

буваний фахівець,— стоїть розбитий перед цифра­

ми, недбайливо кинутими на папір ще незміцнілими

дитячими руками». Але як легко й просто погодив­

ся Дорош зі своєю юною «супутницею», того ви­

магала не логіка характеру, а заданість у розв’я­

занні життєвих колізій.

Не раз робилися спроби визначити своєрідність

письма в оповіданнях «солом’янського циклу». Ми

вже говорили про животрепетну несподіваність са­

мої концепції автора: замість передбачуваної кри­

тикою (для кращих творів того періоду) гостроти

конфліктів, Сенченко «взяв» спокійним плином роз­

повіді про звичайнісінькі події, в яких соціальний

конфлікт не те що не домінував, а навіть ззовні не

завжди був і помітний. А проте твори ці виявили­

ся глибоко соціальними — передусім своїм пафосом

життєствердження. Критики, аналізуючи стиль опо­

відань Сенченка, згадували про романтичну підне­

сеність творів О. Довженка, то епічну розлогість

прози Л. Толстого чи М. Шолохова, то гумористич­

ну оповідь М. Гоголя... І якщо вже говорити про

творчі впливи, сюди можна долучити й могутній

дотик іронічного тону М. Сервантеса, що його сво­

го часу виразно відчув Сенченко, і перегук з про­

зою А." Франса та Г. Гейне... Власне, список видат­

них вчителів виявився б досить великим. Так, впли­

ви були, хоч не завжди однакові за силою чи за

значенням. Але тільки ними не пояснити цільності

й оригінальності стилю повістування Івана Сен-

ченка. Мабуть, маючи їх на оці, слід усе ж уважні­

ше придивитись, у чому виявляється своєрідність

його таланту. «Ти в прозі скульптор»,— точно ска­

зав у вірші «Лист Івану Сенченку» В. Сосюра. Та

ми бачили, що творчий шлях до цієї скульптурної

пластичності письма випав письменнику дуже

складний, нерівномірний. Але вже у створеному

в другій половині 20-х років, після відносно корот­

кого періоду учнівства, ми спостерігаємо паростки

оригінального таланту — смак до виразної худож­

ньої деталі, ледь іронічне забарвлення погляду

об’єктивованого оповідача. Оповідач частіше був

зовсім не Сенченко, але в деяких випадках і від­

ділити автора від цього своєрідного образу — зав­

дання не з простих. У ранніх творах окремим фак­

там Сенченко часом пробував надати епічного зву­

чання, та здійснював це не шляхом суворого від­

бору єдино доцільного матеріалу, а виставляючи

в ряд один за одним безліч різних епізодів. Ска­

жімо, оте «нанизування» в оповіданні «У золотому

закуті» розмивало й так не дуже чітку художню

концепцію автора. Письменник напружено шукав

свою тему, але не мав ще достатнього світогляд­

ного й естетичного досвіду.

Ми звертали увагу на те, як крізь соціологічну

схему деяких творів пробивається та ж таки увага

до значущої побутової деталі. Особливо виразно

це відбилося в романі «Металісти». Вже тоді не

вряди-годи з’являється отой об’єктивований опові­

дач або навіть «сприймач» дійсності, очима якого

подано подію. Тепер, у пізнішій творчості Сенчен-

ка, образ оповідача — одна з характерних і сталих

ознак його стилю. «Сини Солом’янки, які ви прекрас­

ні, які відважні!» — чиї це слова? За логікою харак­

теру, так не міг мислити Рубін, хоча відразу ж да­

лі йде: «Думаючи про них, Рубін заплющує очі

і бачить себе в грізні дні боїв за Вітчизну...» То

на мить увірвався в плин розповіді голос оповідача,,

як він виходить «назовні», і у своєрідних кінцівках

оповідань Сенченка: «От і кінець ще одної розпо­

віді,— читаємо в «Денисі Сірку».— Хтось може

спитати: правда всьому цьому? Так, правда. Що

маємо робити, коли життя народу нашого ішло

такими тяжкими шляхами. Хтось може ще спитати:

а як там старі Сірки й Варя? Де вони і що з ними?

Сірчиха давно померла; Сірко-старший живий; йо­

го можна побачити на Солом’янці: він все ще

ходить у форменому картузі кадрового залізнични­

ка, ходить важко, ледь дибає, і онука свого Толю

називає Денисом, не тому, що так хоче, а тому, що

забува через старість». А далі ми дізнаємося про

долі інших героїв. А серед них — і про Калину Іва­

на Івановича.

До речі, вперше письменник застосував такий

прийом оповіді ще в «Паровому млині». Чи ж ви­

правданий він з погляду художності зображення?

В творах Сенченка — так. Його оповідання — ніби

вихоплений шмат буття, але події в них виходять

за точки, означені початком і кінцем сюжету. Роз­

митість часових меж оповіді створює відчуття не­

скінченності життєвих змін, нескінченності оцих

простих історій, які, розказані майстром, переро­

стають межі описаного. І автор тоді цілком природ­

но до локальних картин підходить із міркою епіч­

ного повістування: «Над нами сонце, над нами літ­

ні вітри, хмари бунтуються в небі, а серце все одно

неспокійне: болять давні болі, і як їх утишити?»

(«Денис Сірко»). Неспокійний, нуртуючий плин дум­

ки органічний у поетиці Сенченка. Колись він на­

магався образами, виписаними імпресіоністичними

штрихами, втілювати свою художню концепцію,

але при такому способі зображення виявилося мало

простору для широкого мислення прозаїка. Тепер

цей штрих ніби перетворився на досить грубуватий

мазок: «Отак і збігло два роки», «І побігли знову

тижні, місяці» і т. ін. Справді, якщо дивитися на

зображені події зблизька, зважаючи лише на фак­

ти, подані письменником, а не відкриваючи сховану

в них суть, то ніби небагато цікавого, повчального

може взяти для себе читач. Ну, що, здавалось би

на поверховий погляд, більшого сказав Сенченко

в оповіданні «На Батиєвій горі», аніж переповів

долю простої дівчини Олі? Чиста і світла любов

її до Олексія вбита війною — коханий загинув. Не­

скоро з’явилися нові почуття, але й фронтовий друг

Олексія Іван Карнавченко, якого полюбила дівчи­

на, гине, рятуючи дітей на пожежі. Оце і все. «Дов­

го сиділа Оля проти пожарища, заплющивши очі.

Карнавченкові товариші з бази підвели її, мов не­

живу. Я інколи зустрічаю її і щоразу без слів схи­

ляюся перед нею» (підкреслення моє.— В. Б.). Так,

це оповідач, здолавши віддаль від того трагічного

випадку, показав нам героїню й сьогодні. Макси­

мально ущільнюючи час, Сенченко досягає відчут­

ного ефекту епічності, відкриває нове, незвідане у

звичайнісіньких подіях, переконує нас у значущо­

сті цих подій.

«Був у мене один приятель,— писав Сенченко,—

дуже гарний, вправний редакційний працівник, сам

споконвічний киянин. Якось принагідно запитую

його:

— А що ви про Солом’янку знаєте?

Знизав плечима, відповідає:

— А хто ж у Києві не знає Солом’янки? Гнізд»

хуліганів і міських розбишак!

Запитую другого споконвічного киянина:

— А що ви про Солом’янку скажете?

— Складний комплекс,— відповідає.— В старі ча­

си, де оселилися робітники, там біля них знаходили

собі пристановище суспільні відходи—люмпени,,

проститутки. Звідси і різні розмови» С

Такі люди мислили загальниками, покладаючись-

на звичайний житейський глузд, і їхні уявлення бу­

ли далекими від реальності. Ні, не десь є цікаві

люди, не десь відбуваються значні події, вони

скрізь, навколо. Треба тільки уважно придивитися,

полюбити людей, прислухатися до них. Про що б

не писав Сенченко у солом’янських оповіданнях —

чи про народження красивого робітника Рубіна,

чи про складний життєвий шлях Дениса Сірка, чи

про Олю з Батиєвої гори, чи про щирість і красу

стосунків уже літніх людей Гурія Андрїяновича та

Любові Касянівни («На калиновім мості»), Мусія

Романовича та Євфросинії Лук’янівни («Про лист

з крапками»)—це завжди більше, ніж розповідь

про описані події, це осмислення животворної сили

героя-трудівника, осмислення, сповнене глибокої

шани й любові.

Іван Сенченко своїми солом’янськими оповідан­

нями плідно і на новому матеріалі розвинув тра­

дицію нашої літератури, яка саме й полягає в;

повазі людини-трудівника. Не піднімати її на котур­

ни, не зображувати в якихось неприродних надлюд­

ських зусиллях, а зуміти осягнуть простоту її не­

показної величі — в глибинах її душі. Ось чого до­

магався і домігся письменник. * 9

1 Сенченко І. Знайти свою Солом’янку. — «Друг читача»,

9 лютого 1971 р

Придивімося, як повертається зі зміни до­

дому той же герой з оповідання «Цвіт королевий»:

«Митро щодня, прийшовши з роботи, пообідавши,

поговоривши з жінкою і Оксаною Корні'івною про

новини (підкреслення моє.—В. Б.), лише тоді брав­

ся за господарські клопоти». Ніде Митро прямо не

висловлює своїх, почуттів до дружини та тещі,

але оце обов’язкове щоденне «поговоривши з жін­

кою і Оксаною Корніївною» хіба не переконливе

свідчення краси моральних устоїв героя? Або —

радість домашніх при поверненні Митра з курсів:

«Митро Каленикович теж зрадів, захвилювався, але

нічого не сплутав: першу привітав Оксану Корніїв-

ну, сказавши: «Здрастуйте, мамо»,— а тоді вже

звернувся до Орини і теж сказав:

— Здрастуй, Орино!»

Удавана одноманітність життя насправді випрос­

тується багатством почуттів, самозаперечується, ко­

ли за нею стоїть теплий душевний контакт.

А погляньмо, як виникає похмура однотонність.

Між Гурієм Андріяновичем та Любов’ю Касянів-

ною встановилася мовчазна неприязнь: чоловік об­

разився, що дружина повстала проти спроб його

колишніх «дружків» зламати щасливу «одноманіт­

ність» їхнього подружнього життя. «Зовні нічого на­

чебто особливого і не сталося. Любов Касянівна

зливала Гурію Андріяновичу на руки й на голову,

коли він приходив з заводу, подавала йому білий

рушник, ставила на стіл повну стопку, але робила

це все мовчки, з пустими очима, які дивились по­

верх плеча Гурія Андріяновича. В кімнаті, де був

Гурій Андріянович, Любов Касянівна довго не за­

тримувалася, виходила в кухню. Коли Гурій Андрі­

янович заходив у кухню, Любов Касянівна накида­

ла хустку і, взявши кошолку, виходила з дому». Та

досить було сколихнути душу героя, пробудити у

нього світлі почуття, щоб «враз здалися нікчемни­

ми і непотрібними всі його образи й жалі», щоб

знову «одноманітність» наповнилася високим зміс­

том. Отака здорова основа людських стосунків, не­

показні почуття як свідчення моральної сили народ­

ного духу і утворюють філософічність Сенченкових

оповідань.

Про Івана Сенченка часом можна почути, що він

не приділяє значної уваги розкриттю психології

героїв, не намагається вести повістування з уста­

новкою на узагальнене осмислення життя. Але це

уявлення поверхове в своїй суті, хоча для його під­

твердження можна, здавалось би, назбирати низку

конкретних доказів. Справді, хіба заглиблюється

автор у психологію свого Митра Калениковича?

Він же показує лише прояви зовнішньої поведінки

героя. Але які вони психологічно вивірені! Хіба під­

креслення отої закономірності: щоденна увага до

родини, а відтак і глибока повага до близьких лю­

дей, хіба так природно виявлювана народна етика

(спершу привітай старшого)— це не психологічне

письмо? Виявляється, зовсім не обов’язково «пор­

патися» в душі героя, щоб дати психологічно точний

його портрет,— можна знайти й інші засоби. І Сен-

ченко їх знаходить.

Щодо філософічності, то тут, може здатися, спра­

ва стоїть ще простіше. Чи вмістить невигадлива

історія потужний заряд осмислення життєвої суті

у кондентровано-узагальнюючому вияві? Дуже кон­

кретні факти подає нам письменник, і вони, мабуть,

так би й не здолали емпіричного рівня, коли б їх

не просвічував мудрий погляд оповідача. «Я інколи

зустрічаю її і щоразу без слів схиляюся перед

нею»,— повторимо ще раз це заключне речення про

Олю з оповідання «На Батиєвій горі». Або згадай­

мо оповідання «Жовта волошка», яке завершується

такою оцінкою героя: «Дивний чоловік цей Данило

Михайлович, а після зустрічі з ним якось стало теп­

ло в грудях». Ці слова підривають локальну замк­

неність описаних подій та характерів, переводять

їх у ранг всезагальної значущості. Подія завершу­

ється, але починається її осмислення на рівні ху­

дожнього узагальнення.

Брюховецький В. С. Іван Сенченко : літературно-критичний нарис / В. С. Брюховецький. — К. : Радянський письменник, 1981. — 158 с.

***

Уранці 24 лютого 1975 року, перед домовленою зустріччю з Іваном Юхимовичем Сенченком я сів у громохкий трамвай № 8 (сьогодні його вже нема в Києві...) і з Володимирської вулиці проїхав на Солом’янку. Хотілося поглянути на ті місця, де колись жили герої оповідань «солом’янського циклу» письменника.

Літня жінка, котру я запитав, як пройти на вулицю Мокру, відповіла, що така справді раніше тут десь була, але тільки в корінних солом’янців можна дізнатися її теперішню назву. Виявилося — то вулиця Кудряшова. І зовсім вона не мокра, а гарно заасфальтована. Халупи, що тулилися колись попід Батиєвою горою, знесено, і на їхньому місці один за одним з’явилися сучасні багатоповерхові будинки. Здавалося б, незабаром назавжди з людської пам’яті зітреться життя цього колишнього робітничого селища. Тому наче сконденсована частка отого солом’янського життя-буття залишилась у скарбниці нашої культури розповіді про Дениса Сірка, Рубіна, Каленика Романовича, Гурія Андріяновича, Любов Касянівну, про їхні прекрасні почуття і вчинки, що ними жили герої оповідань Івана Сенченка.

Особливий край. Особлива людина в ньому. Мабуть, Іван Юхимович міг сказати так про все і про кожного. Вірніше, він володів талантом побачити це. Бо — таке невідступне враження — він завжди зауважував оригінальне, особистісне в будь-якій людині. І саме цим людина, справді, велика. Захоп¬лено розповідав про особливості тої чи тої місцевості, про звичаї та уподо¬бання, про психологію її мешканців. Але як пов’язувалася любов до отчого Лісостепу із заглибленням в життя робітничої Солом’янки? Важко на це знайти відповідь.

Завершення «червоноградського циклу», до якого належить ще ряд оповідань, мабуть, могло б не відбутися, коли б у 50-х роках Іван Сенченко не зробив кількох вагомих відкриттів і для читача, і для себе самого. Це стосується оповідань з життя київської робітничої Солом’янки.

Якось письменник згадував: «Був у мене один приятель, дуже гарний, вправний редакційний працівник, сам споконвічний киянин. Якось принагідно запитую його:

— А що ви про Солом’янку знаєте?

Знизав плечима, відповідає:

— А хто ж у Києві не знає Солом’янки? Гніздо хуліганів і міських розбишак!

Запитую другого споконвічного киянина:

— А що ви про Солом’янку скажете?

— Складний комплекс,— відповідає.— В старі часи, де оселилися робіт¬ники, там біля них знаходили собі пристановище суспільні відходи — люмпени, проститутки. Звідси і різні розмови» І3.

Людина, як правило, мислить стереотипними загальниками, покладаючись на чутки та на звичайний житейський глузд. Отож здається, що тільки десь в іншому місці є гарні люди, здійснюються великі діла, але тільки не там, де ти буваєш щодня. Виявляється, досить уважно придивитися, прислухатися, полюбити цих людей, і враження різко змінюється, хоч би про що писав Іван Сенченко у своїх солом’янських оповіданнях — чи про народження молодого робітника Рубіна («Рубін на Солом’янці»), чи про Олю з Київської околиці («На Батиєвій горі»), чи про щирість і красу стосунків уже літніх людей — Гурія Андріяновича та Любові Касянівни («На калиновім мості»), Мусія Романовича та Єфросинії Лук’янівни («Про лист з крапками») — це завжди щось глибше за звичайний опис подій; тут — осмислення животворної сили героя- трудівника, осмислення, сповнене глибокої шани й любові. Подібне знаходимо і в ранніх творах Івана Сенченка, яким усе-таки бракувало якогось особливого відчуття єдності зі своїми героями, погляд на них він ніби кидав трохи збоку. «Іване Юхимовичу,— запитую,— а як «відкрився» для художнього осмислення матеріал, що ліг в основу «Солом’янських оповідань»? Адже його довелося, мабуть, вивчати! Не було б тривких вражень безпосеред¬нього спілкування з оточуючими, як для роботи над «червоноградським циклом»?

— Коли згадати, що, крім «Парового млина» і «Напередодні», написано роман «Металісти», то виходить, що я все життя повертаюся до своєї улюбленої теми.

В середині 50-х років обставини привели мене на київську Солом’янку, де жило кілька моїх родичів. Ходив я на родинні свята, яких неухильно дотримувалися тут. Спочатку люди ці видавалися мені не дуже цікавими. Люди як люди. А потім прийшло розуміння, що на них треба дивитися не крізь сірі буденні окуляри. Мене зацікавили дрібниці побуту, одягу. А це примусило звертати увагу на поведінку людей. Але відрадний результат з’явився, коли я звів докупи і топографію, і етнографію, і побутознавство, а головне — любов. Любов до того, що ти хочеш покласти в основу твору. Обов’язково треба любити. Тільки це може напоїти життям ваш твір. А щоб любити, повинен багато пожити з людьми, знати їх. За зовнішністю, невигадливою простотою наших робітників необхідно побачити те живе, чим є ці люди. Без любові нічого не вийде. її відсутність обов’язково позначиться на роботі.

«Солом’янський цикл» оповідань Івана Сенченка був чи не найяскравішою подією у літературному процесі 50-х років. Коли уважно перечитаєш критичні статті того часу, неодмінно впадає в око, що чи не в кожному більш-менш серйозному виступі мова заходила про дві проблеми, гостро поставлені тоді життям перед красним письменством: боротьба з безконфліктністю, яка знецінювала багато творів попереднього десятиліття, і необхідність долати бар’єр псевдоконфліктності, штучного ускладнення життєвих колізій. «Про¬зріння» Івана Сенченка відбулося не враз, не в один місяць чи рік. Це був ево¬люційний шлях, сповнений плідних пошуки і невдач, на яких письменник вчився. Ще в довоєнний час він кілька разів у різних критичних виступах підкреслював, що мистецтво покликане не констатувати факти, а виявляти їхню приховану сутність. Отож, збагнувши внутрішню значимість своїх солом’янських героїв, письменник досяг і значних успіхів. На перший погляд могло навіть здатися таке, що він надто просто описував рядові «факти», буденні події з життя нічим ие примітних людей. В оповіданні «Рубін на Солом’янці» перед нами — зіткана з таких «фактів» доля підлітка, потім трубка Рубіна та його вихователя Каленика Романовича. Ніяких конфлік¬тів, пристрастей письменник особливо не виділяє, і навіть кінцівка твору, де розкрито самоцінність краси людської праці, виглядає настільки буденно-про-заїчною, що сміливість у такий спосіб завершити твір міг мати лише художник, абсолютно певний у правдивості й. переконливості свого бачення життя:

«— Чуєш, я оце думаю: адже якими бузувірами всі були. Куди там! Згадати — волосся сторч! А які орли з тих смаркачів виростають!

— Коли з дитинства є порох в людини, то думаю, не десь він дінеться

і в дорослому, тільки на інше обернеться,— відповіла Ганна Сильвестрівна і, прислухаючись до того, як між рожами сміялась Мар’яна, додала: — Чуєш, як Мар’янка заливається? '

— Еге ж,— відповів Каленик Романович.— А вареники — добрі,— їж на здоров’я».

Читач зустрічається з Рубіном у тяжкий для того момент. Ніби на власні очі бачиш, як він, насторожений, йоршистий, зайшов до ремісничого

училища. «Ноги у нього були великі, чорні й порепані; очі — теж чорні; і брови також. Черевики Рубін заробив у радгоспі, але батько в останній день украв і пропив.

Хлопець дуже переживав утрату; його мучив сором, що поїде в місто босий. Він ждав насмішок». У цьому портреті, точному й лаконічному, від¬кривається читачеві людина, вірніше — основа характеру, бо в оповіданнях письменника, попри всю нібито малозначущість подій, кожна з них є кроком у розвитку людської індивідуальності. Персонажів із наперед заданою психо¬логічною окресленістю, із визначеною автором лінією поведінки, як то бувало раніше, ми вже не зустрічаємо.

«— Іване Юхимовичу, в оповіданнях ваших циклів нерідко переплітаються долі різних героїв, мовби вони складають цільний колектив?

—- Так, бо, крім чисто творчого осмислення життя, є ще одне завдання в письменника. Кожен з нас — більшою чи меншою мірою Колумб, який відшукує невідомі літературні Солом’янки, Червоногради... Якщо у вас є своя Солом’янка, то ви маєте змогу багато разів почерпнути звідтіля теми, сюжети.

І всі вони будуть об’єднані солом’янським чи, скажімо, червоноградським духом. З’являється цілий «кущ» творів. І письменник уже виступає не просто як автор повістей із життя, а як автор повістей із Солом’янки. Такі «кущі» є й у Михайла Коцюбинського— Молдавський та кримський цикли, і в Івана Нечуя-Левицького — повісті про життя Надросся.

— І наскільки точно, ви вважаєте, письменнику слід відтворювати реальні події?

Сенченко І. Мій Котляревський//Література і мистецтво.— 1944.— 

— Чим точніше, тим гірше. Поштовх потрібен, та без фантазії нічого не вдієш. Недавно я перечитував свої замітки, записувані протягом довгого часу. Відбирав зерно від полови. Все, що нотував з конкретним адресуванням на подію, буквально так, як воно відбувалося, вийшло літературно безпорадним. Французи кажуть: безглузде, як факт. Отож реальна подія може бути лише збудником. Важливо, щоб виник творчий інтерес до неї».

Багатий доробок залишив у скарбниці української культури Іван Сен- чсико — від воістину філософських повістей «Подорож до Червонограда», «Савка», «Фесько Кандиба», романів «Його покоління» й опублікованого вже по смерті письменника, в перебудовчий час, «Любов і Хрещатик», оповідань «Діоген», «Рубін на Солом’янці», «На Батиєвій горі», «Денис Сірко», «Під териконом», «Кінчався вересень 1941 року» та ще скількох-скількох — до творів для дітей (і сьогодні б юного читача зацікавили його оповідання «Мої приятелі» (1951), повісті «Руді Бовки» (1936), «Чорна брама» (1936), «Діамантовий берег» (1962) та ін. і до спадщини Сенченка-критика — вдумливого, оригінального, вельми серйозного. Такі його статті, як «Спіралі і петлі», «Зачароване коло» (1927), «У парках зблідлих фантазій» (1930), «З нотаток про поезію П. Г. Тичини» (1939, 1941), «Про золоте яблуко» (1944), «Думи і мрії» (1945), «Автор і видавництво» (1961), «Знайти свою Солом’янку» (1974), по праву можна вважати класикою української радян¬ської критики. Іван Юхимович умів говорити про конкретний твір, торкаючись загалом наболілих літературних і життєвих проблем, складностей, особливо¬стей. Це якраз і йшло від отої любові до людини, людини-творця.

В. С. БРЮХОВЕЦЬКИЙ

http://chtyvo.org.ua/authors/Senchenko/Op...

***

Солом’янка — старий робітничий район Києва. Побут, праця і доля його типових мешканців до війни та в перше повоєнне десятиліття і становить предмет оповіді. Розмірене й нехитре, зовні монотонне життя старого робітничого передмістя. Герої оповідань — як правило, з потомственних робітничих сімей, де панують строгі правила і звичаї, де цінують діловитість, сталість у всьому, у людях — статечність, житейську порядність і надійність. Працюють зазвичай там само, де працювали батьки й діди. Живуть в успадкованих від них старих, часом ветхих хатках із незмінною садибкою, де так приємно попоратися після тяжкої виробничої зміни. Знаються по роботі й по сусідству; раненько чекають один на одного, щоб разом іти на роботу; в неділю навідуються один до одного в гості, і тоді не обходиться без гостинно заставленого стола та улюблених пісень. Це органічно укладений, в чомусь самодостатній «мікросвіт» (час його не пощадив, сьогодні можна говорити лише про його залишкові явища, але в 50-ті роки він ще тримався міцно;

і добре, що він надовго збережеться в своїй художній іпостасі в Сенченкових оповіданнях) — зі своїм локальним колоритом, моральною атмосферою і «громадською думкою»; тут сильною є традиція; все тут трохи патріархальне і навіть подеколи ідилічне, втім, у міру і не до неправдоподібності (при тому ж нова дійсність уже наклала свій глибокий відбиток на робітничий побут, нею зумовлене і головне в його моральній атмосфері: повсюдна повага до праці, «культ» праці). Цей усталений мікросвіт вписується в більший світ народного життя, соціального та історичного, багатоманітно з ним стикається, і на гранях цієї взаємодії і відбувається все, про що оповідає письменник (хоча самий соціальний фон йому мало вдається, і «виходи» в ширшу проблематику — наприклад, в останніх розділах повісті «Денис Сірко» — видаються поверховими).

Автор подає справу так, наче він усього лиш невигадливий і ледве чи не «підневільний» переповідач різних відстояних у часі житейських історій, які дійшли до нього, стереотипних житейських мотивів. У тоні довірчої бесіди з уважним слухачем у загальних рисах викладаються немудровані бувальщини, що зводяться, зазвичай, до кількох моментів пересічної людської біографії, не завжди «забезпеченої» (в переказі) початком і кінцем. Деякі з цих історій цілком ординарні, особливо з погляду фабульних і емоційних передумов; в інших — відкладається відчутно мелодраматичний або навіть трагедійний матеріал, але й він подається так злагіднено, «обжито», що зовсім не претендує на якусь спеціальну значущість, будь-який ефект. Так чим же все-таки хвилюють ці оповіді, чому справляють враження рівної глибокої течії, дають відчуття потрібної та недріб’язкової правди про людське життя?

Іван Дзюба. З криниці літ. Том 3

*

Іван Сенченко. Знайти свою Солом’янку

ЛЮДИ різної творчої організації. Є пись¬менники так», що па роки, МІСЯЦІ, ТИЖНІ, на кожен день розписали своє життя. ЦсД лягає спати, вже знаючи, за що вій візь¬меться завтра вранці. Є люди й іншйї вдачі. ЦІ часто, снідаючи, не знають, що будуть робити, відклавши ложку. Бідолашні Гі нещасні! До таких належу і я.

Є також ЛЮДІІ енергійні, непосидливі, моторні, у яких одна нога тут, друга там. Сьогодні мчать вони у відрядження на Карпати, завтра па теп¬ле узбережжя Чорного моря, позавтрьому ще ку* дись. Тдуть бачити все на власні очі, помацати руками, набратися вражень. Ці вважають, що тут, дома, навколо них неизе ніякого цікавого жнітя, немає нічого, гідного письменницької ува-іи. Це гарни» темперамент — ї^лптіг. їздити, дивитися, тішити :.:<••::<;'. собою і самому вті¬шатися. Є й інші, ледачі, мамулуваті, валькуваті, що все собі думають, як би його так прожити, щоб не зрушити з місця. Саме до них належу і я.

Є письменники, які ніколи не слухають/ тич більше не прислухаються до розповідей звичай¬нісінької собі тітусі Марії чи Моїрі, може, не хочуть прислухатися тому, що вважають рівень той ке для себе.

Мені ж пощастило в житті. Ще коли я був малий і жив у батьковій хаті, то доля послала мені у виховательки рідну тітку, тітку Мотрю, в дівоцтві Ссаченко. Була вона висока, врод* лива, а ніжним рум'янцем на щоках, з бага¬тющою біографією, бо довелося їй попрацювати на всіх плантаціях, розкиданих по чарівних про* сторах Полтавської, Харківської І Дніпропетров¬ської областей, а сапкою, дао.ма сильними руками і голосом, може, й таким, як у Євгенії Мірош¬ниченко, тільки натренованим не для камерного вжитку, а для вжитку на тих просторах, що тягнуться від Ворскли до Чорного моря. Мама наша біля столу шаткувала капусту, я,    щоб міцніше стояти на ногах, притримувався за її спідницю, в дванадцять пілок иошпгу, а тітка Мотря розказувала1. їй не треба було" колупати¬ся в пам'яті, щоб видобути звідти якийсь ви¬мучений сюжет для розповіді. Вся вона, все єство її зіткане було з лодій, пригод, випадків, трапунків, історій *— веселих, невеселих, страш¬них, комічних — яких хочете. Образ тітки Мотрі засів мені в серці, і з ним та а мрією ще р;н і ще раз зустрітися з нею і вирушив я у життя. Траплялися потому   добрі зустрічі,   траплялися провали, але надії на нову і нову зустріч я не залишав.

Тим часом п'ятдесяті роки вибили мене на мі-лину. Товариші мої заметушилися в пошуках і ІЧІ\ джерел для натхнення, а я застряв на київ¬ській Солом'янії?, на смій, що тулилася до вулиці Урицького. Бідолашна Солом'ямкп ота була то¬лі. Тепер гляньте, що там робиться!

Висотні гарні будинки один біля одного, асфальтоване шосе —- новий район міста середини XX віку! Тоді ж не були квартали робітничих халупок, ррбітлнчих нузенькнх вуличок і завулочків, ПО;

ьобаного часом шосе, маленьких, у дві долоні віконечок з те меншими шибками. Щоправда, за цими віконечками квітували літо й зиму ка¬лачики, надто фуксії з ЇХ чарівними фіялковішн накогончикамн. Ьднс «мово, доля занесла мене в пригород, побудований нашвидкуруч робітни¬ками Київських залізничних майстерень сто роми тому.

Глянув я на все не « подумай: а якого, власне, ще потрібно відрядження? Ланіто шу¬кати чогось десь там, коли воно красується ось тутечки, V пас дома! Донбас? Дебальцсвс? А чому, плаї ЇС, ЦС Солом'янка? Яка різниця? Тут навіть ще цікавіше, бо Донбас всі знають, а хто догадується про існування Солом'янки? Тобто, догадуються* навіть 'знають про неї, але то \ Був у мене один приятель, дуже гарний.

рзвннн редакційний працівник, сам споконвіч¬ний киянин. Якось принагідно запитую його:

— А що пи про Соломинку знаєте? Зннззв плечима, відповідає:

— А хто ж у Києві не аиае Солом'янки. Гніз¬до хуліганів і міських розбишак!

Запитую другого споконвічного киянина:

— А ви що про Солом'яику скажете?

— Складний це комплекс, — відповідає. — В старі часи, де оселилися робітники, там Сіли них знаходили собі пристановище суспільні відхо¬ди — люмпени, проститутки. Звідси й різні роз¬мови.

Пройдіться зараз по вулиці Урпцьхого, спробуйте знайти те дворище, де стояв будиночок під номером 49. Так от, в тому будиночку жив старий капсерзівський коваль Іван Якович, уже у відставці, на пенсії; любив всілякі урочисті ритуали — родини, хрестини, іменини, поминки, повноту людей у кімнатці — чоловіків, жінок, дітей. Одягав сам вишиту полотняну сорочку, підстригався, голився, "заокруглював свою сиву борідку, ходив поміж гостями    і свящеиодіяв. В хаті гамір, сліпають, анекдоти, життєві билиці розповідають, тільки не курять, ті — за   двері виходять.

Поринув І я в цю колояісчу, дивився, слухав. Шо тільки не потрапляло у вуха! Та все — мимо, з загального гамору ще нічого не виок* рс     ося. Потім раптом спало на думку: А як .+;е ж з тіткою Мотрею? Є тут тітка Мотря чи немає? Немає? Не може бутиі Треба придивити¬ся, прислухатися. І, звичайно,   знайшлася. Не така, як та, перша тітка Мотря, малих моїх ро¬ки), але знайшлася — українка з сім'ї покато¬личених житомирських селян — Болсслава Кази-міріпна. Мені треба було тільки слухати, а вже розиовідала попа сама.

З цих розповідей утворилася невеличка «кни¬га записів*, з якої зюдо>:. може й через п'ять-ШІСТЬ рокіп. почали народжуватися псршГ опові¬даних І ТАК званого солом'ямського циклу.

В житті Солом'янки Болеслава Казимірівна

почувала себе як в рідній стихії, яку знала по

всіх діагоналях і промірах. Плетучи свої нат-

хненні розповіді, вона й не підозрювала, шо

десь на світі існують якісь книги записів. Ми

жили душа в душу, одне другому не перешкод-

жали. в        • —   -

Старий коваль- па розмови був скупий, але коли вже розповідав, то завжди повноцінне й значуще. Зустрілися одного разу; він схвильо¬ваний і агресивний. Внянляегься, на КВРЗ в ковалі затесався один карЧрист, наскрізь погана людина, иіиу собі избива, діла ж робити не вміє. Треба було варити крюки, вій наробив такого, що страшно й подумати. Цехове началь¬ство згадало тоді про Івана Яковича, послало хлопця-ковальчука до нього. <Приходьте, будь

ласка, рятуйте!>« П Іван Якович, тамуючи гнів і обурення супроти партача, прийшов на завод, зібрав учнів та кевалів і показав, як треба і як слід працювати.

Ми зайшли до старого попити чайку, і коли він заспокоївся, я сказав:,

— А розкажіть ще, як вя того гака варили? 1 чи можна мені записати? Бо такі £ечі не мусять пропадать для нащадків.

Почали пити чан спокійно; через мить, в міру розгортання розповіді, він запалився, схопився з стільця, злетів на свою ковальського Пегаса, і я записав слово в слово розповідь його. Та вій, переживаючи хвилі блаженства від спогадів про найкраще для себе, і не помітив нічого. Обличчя його ожило, освітилося красивим внутрішнім світлом, він не міг б\ть байдужим, коли мова про зблІЗО, горно й вогонь заходила...

Пригадуючи, думаю, що тоді діло піде добре, кони кожен сам свою Солом'яику знайде. І, крім того, неодмінно тітусю Мотрю чи Казн мірівну, в яких, як в діаманті, відбнвасться життя людських Солом'янок.

*

Є ЛЮДИ різної творчої організації. Є письменники такі, що на роки, МІСЯЦІ, тижні, на кожен день розписали своє життя. Цей лягає спати, пже знаючи, за що він візь¬мете, ч завтра вранці. Є люди й іншої . вдачі. Ці часто, снідаючи, не знають, що будуть робити, відклавши ложку. Бідолашні й І нещасні! До таких належу і я.

1 Є також люди енергійні, непосидливі, моторні, І у яких одна нога тут. друга там. Сьогодні мчать І вони у відрядження на Карпати, завтра на теп- II ле узбережжя Чорного моря, позавтрьому ще ку- І дись. Ідуть бачити все на власні очі, помацати І рухами, набратися вражень. Ці вважають, що І тут, дока, навколо них немає ніякого цікавого І ЖН,1немае НІЧОГО, гідного письменницької УВа- I тн. Це гарний темперамент — їздити, їздити, 'і дивитися, тішити людей собою і самому вті¬шатися. Є й інші, ледачі, мамулуваті, валькуваті, І що все собі думають, як би його так прожити, І щоб не зрушити з місця. Саме до них належу і я. І < ПНСЬЧСМНИКИ, які ніколи не слухають,’тим більше не прислухаються до розповідей звичай- I НІСІНЬКОІ собі тітусі Марії чи Метрі, може, не І хочуть прислухатися тому, що вважають рівень И тон не для себе.

Мені ж пощастило п житті. Ще коли я був малий 1 жив у батьковій хаті, то доля послала мені у виховательки рідну тітку, тітку Мотрю, в дівоцтві Сснчеико. Була вона висока, врод¬лива, з ніжним рум’янцем на щоках, з бага¬тющою біографією, бо довелося їй попрацювати її.: всіх плантаціях^ розкиданих по чарівних про- І сторах Полтавської, Харківської і Дніпропетров¬ської областей, з сапкою, двома сильними руками І і голосом, може, й таким, як у ЄпгеиіТ МІрош- II кичспко, тільки натренованим не для камерного ! вжитку, а для вжитку на тих просторах, що І тягнуться під Ворскли до Чорного моря. Мама наша біля столу шаткувала капусту, я, щоб І. мшніше стояти на ногах, притримувався за її І и дванадцять пілок пошиту, а тітка

І Аіотря розказувала. їй не треба було колупати¬ся в вам яті, щоб видобути звідти якийсь ви¬мучений сюжет для розповіді. Вся вона, все естпо її зіткане було з подій, пригод, випадків, трапунків, історій — веселих, невеселих, страві- І них, комічних — яких хочете. Образ тітки Метрі засів мені в серці, і з ним та я мрією ще раз і ще раз зустрітися з нею і вирушив я у життя. Траплялися потому добрі зустрічі, провали, але надії на нову і нову залишав.

Тим часом п’ятдесяті роки вибили лнну. Товариші мої заметушилися я І внх джерел для натхнення, а я застряв на київ¬ській Солом’янцї, па отій, що тулилася до вулиці Урйцького. Бідолашна Солом’янка ота була то¬лі. Тепер гляньте, що там робиться! Висотні гарні будники один біля одного, асфальтоване шосе — новий район міста середини XX віку! Толі ж не були квартали робітничих халупок, робітничих вузеньких вуличок і завулочків, по¬дзьобаного часом шосе,'маленьких, у дві долоні віконечок з ще меншими шибками. Щоправда, за цими віконечками квітували літо й зиму ка¬лачики, надто фуксії з їх чарівними фіялковв'мн .мзкогончнкамн. Одне слово, доля занесла мене в пригород, побудований нашвидкуруч робітни¬ками Київських залізничних майстерень сто років тому.

Глянув я на все не і подумай: а якого, власне,’ ще потрібно відрядження? Навіщо шу¬кати чогось десь там, коли воно красується ось і\т(чкнг V нас дома! Донбас? Дебальцеве? А чому, власне. не Солом’янка? Яка різниця? Тут навіть ще иікзвіше, бо Донбас всі знають, а хто догадується про існування Солом’янки? Тобто, догадуються, навіть знають про неї, але то і ч! Був у мене один приятель, дуже гарний, нпрзвнин редакційний- працівник, сам спдкбнвіЧ- ний киянин. Якось принагідно запитую його:

— А ЩО ВИ про Солом’яику знаєте? |

Зннззв плечима, відповідає:

А хто ж у Києві не знає Солом’янки. Гніздо хуліганів і міських розбишак! ।

Запитую другого споконвічного киянина:

А ви що про Солом’янку скажете?

— Складний це комплекс, — відповідає — , старі часи, де оселилися робітники, там біля них знаходили собі пристановище суспільні відхо¬ди — люмпени, проститутки. Звідси Й різні рот- мови. г

Пройдіться зараз по вулиці Урйцького, спро¬буйте знайти тс дворище, де стояв будиночок під номером 49. Так от, в тому будиночку жив старий кавссрзівсьюій коваль Іван'Якович, уже у відставці, на пенсії; любив всілякі урочисті ритуали — родини, хрестини, іменини, поминки, повноту людей у кімнатці — чоловіків, жінок, дітей. Одягав сам вишиту ПОЛОТНЯНУ сорочку, підстригався, голився, 'заокруглював свою сиву борідку, ходив поміж гостями і свяшснодіяв, В хаті гамір, спіадіоть. анекдоти. життєві билиці розповідають, тільки не курять, ті — за двері виходять. ' г

Поринув і я в цю колотнечу, дивився, слухав. Що тільки не потрапляло у вуха! Та все — мимо, з загального гамору ще нічого не виок¬ремилося. Потім раптом спало на думку: А як же ж з тіткою Мотрею? Є тут тітка Метри чи немає? Немає? Не може бути! Треба придивити¬ся, прислухатися. І, звичайно. знайшлася. Не така, як то. перша тітка Мотря, малих моїх ро¬ки), але знайшлася — українка з сім’ї покато¬личених житомирських селян — Болеслова Казн- міріпна. Мені треба було тільки слухати, а пжс розповідала попа сама.

З цих розповідей утворилася невеличка «кни¬га ЗИПИСІВ>, з якої подох, може й через п’ять- ШІСТЬ років, почали народ,«узятися перин спові¬дання з так ЗВ.-НОГО СОЛО’:’ЯНСЬКОГО циклу.

В житті Солом'янкп Болеслава Казимірівна

1 стихії, яку знала по

всіх діагоналях і промірах. Плетучи свої нат¬хненні розповіді, вона й не підозрювала, що десь іують якісь книги записів. Ми

жили душа а душу, одне другому пе перешкод¬жали.

Старий коваль па розмови був скупий, але коли вже розповідав, то завжди повноцінне я значуще. Зустрілися одного разу; він схвильо¬ваний і агресивний. Виявляється. на КВРЗ в ковалі затесався один кар’єрист, наскрізь погана людина, ціну собі нзб.ива, діла ж робити не вміє. Треба було варити крюки, він наробив такого, що страшно к подумай!. Цехове началь¬ство згадало тоді про Івана Яковича, послало хлопця-ковальчука до нього. «-Приходьте, будь ласка, рятуйте!) П Іван Якович, тамуючи гнів і обурення супроти паруача, прийшов на завод, зібрав учнів та хсвалів і показав, як треба і як слід працювати.

Ми зайшли до старого попити чайку, і коли він заспокоївся, я сказав:. -. І

— А розкажіть ще, як ви того гака варили? ' 1 чи можна мені записати? Бо такі речі не мусять пропадать для нащадків.

Почали пити чай спокійно; через мить, в міру розгортання розповіді, він запалився, схопився з стільця, хтетів на свою ковальського Пегаса, і я записав слово в слово розповідь його. Та він, переживаючи хвилі блаженства від спогадів про найкраще для себе, і не помітив нічого. Обличчя його ожило, освітилося красивим внутрішнім світлом, він не міг буть байдужим, коли мова про залізо, горно й вогонь ’ заходила...

Пригадуючи, думаю, що тоді діло піде добре, коли кожен сам свою Солом’яику знайде. 1, крім того, неодмінно тітусю Мотрю чи Кази- мірівну, в яких, як н діаманті, відбивається життя людських Солом"янок.

Літня жінка, котру я запитав, як пройти на вулицю Мокру, відповіла, що така справді раніше тут десь була, але тільки в корінних солом’янців можна дізнатися її теперішню назву. Виявилося — то вулиця Кудряшова. І зовсім вона не мокра, а гарно заасфальтована. Халупи, що тулилися колись попід Батиєвою горою, знесено, і на їхньому місці один за одним з’явилися сучасні багатоповерхові будинки. Здавалося б, незабаром назавжди з людської пам’яті зітреться життя цього колишнього робітничого селища. Тому наче сконденсована частка отого солом’янського життя-буття залишилась у скарбниці нашої культури розповіді про Дениса Сірка, Рубіна, Каленика Романовича, Гурія Андріяновича, Любов Касянівну, про їхні прекрасні почуття і вчинки, що ними жили герої оповідань Івана Сенченка.

В. Брюховецький

***

Рубін на Солом'янці

В ремісниче училище 1 Рубін приїхав босий. Ноги у нього були великі, чорні й порепані; очі — теж чорні; і брови також. Черевики Рубін заробив у радгоспі, але батько в останній день украв і пропив. Хлопець дуже переживав утрату; його мучив сором, що поїде у місто босий. Він ждав насмішок.

У гуртожитку перший на нього пішов у наступ Індиченко. Здалеку "р бін здавався йому слабаком, але в міру того, як Індиченко наближався, перше враження його почало мінятися. Погляд Рубіна був сміливий, кістки ка руках товсті; ноги великі й сильні; груди в Рубіна були широкі, сам він був худий і не дуже пещений. І тепер вже не босі ноги Рубіна, а Рубінові груди привернули до себе увагу Ікдиченка. Побачивши зблизька ці груди, ЕІН здрейфив, але відступати було вже нікуди і він промовив:

— Хоч, когутяче плем'я, зітру на табак?

— Ти? — пильно дивлячися на нього чорними блискучими очима, відповів Рубін.— Ти краще собі йди, звідки прийшов.— Зовні Рубін в цю хвилину був схожий на молодого стригуна, що, прищуливши вуха, наготувався вихнути.

— Овва який!

— Отакий"— Рубін ждав нападу, але Індиченко все ж таки здрейфив і ке зачепив його.

Незабаром хлопцям видали форму. Рубін одягся, як всі учні. Ця обставина, а також безкровна перемога над Ікдичен-ком піднесла Рубіна у власних очах. Він почав задаватися. Інколи знущався з слабіших, жадібно шукав сутичок з сильними, позубрив відкрутку для великих шурупів і алмазом вирізав круглу дірку в шибці.

Його брали в роботу, і кожного разу після прочуханки він обіцяв, що більше не буде, але через тиждень-другий йому знову заходив дур у голову і він подвизався далі, бо хлопець був сильний і не всю його склу забирало навчання.

* Солом'янка — давня назва робітничого селища в Києві, де жили залізничники, зосереджені навколо Київського залізничного вузла, паровозовагоноремонтного заводу (КПВРЗ) і залізничного депо.

Уроки ковальської справи вів Каленик Романович Лу-кійченко, кадровий — це слово Рубін ке раз чув — робітник, білий, неначе вимазаний сметаною. Дід був красивий, говорив таким басом, мов у бочку бутів. Він сподобався Рубінозі і ке сподобався. Не сподобалося Рубінові те, що біля горна він поводився, як дома, все знав і вмів, а Рубін ще нічого не знав і нічого не вмів. До такого свого становища хлопець байдуже ставитися не міг, і знову дур ліз йому в голову. Одного разу, коли Каленик Романович стояв біля горна і розмовляв з учнями про ковальські справи, Рубін раптом додумався: "От візьму терпужок, всуну у вогонь, знатиме цей Лукійченко!" Каленик Романович, проте, руку перехопив. Рубін блиснув очима.

Життя своє Рубін прожив у сім'ї, де не спинялися чвари і п'яні бійки були побутом. З дванадцяти років хлопець з незрозумілою упертістю ставав на захист матері, і батько бив його чим потрапить і безжально. Хлопець не плакав, не кричав, тільки погляд його в такі хвилини світився злобою.

Рух коваля, що перехопив його руку, Рубін сприйняв як вступ до бійки. Він напружився, з усієї сили висмикнув руку, терпуг упав на землю, дзвякнув. Обличчя Рубінове налилося кров'ю, очі заблискотіли. Стиснувши кулаки, він стояв проти Каленика Романовича. їх погляди стрілися.

До цього випадку Каленик Романович ще не виділяв Рубіна з купи інших хлопців. Одягнені однаково, однакових років, вони напочатку мало чим відрізнялися один від одного. Вибух, яким спалахнув цей чорнявий хлопець з широким лобом і красивими чорними бровами, провіщав, що за цією неначебто одноманітністю ховаються різні вдачі й темпераменти.

Поза, весь вигляд Рубіна спочатку здивували Лукійченка, потім він залюбувався ним. Дивлячись на цю сильну і водночас зіщулену постать, що ніби чекала удару, він подумав: "Е, хлопче! Та життя тобі не вистеляло шовкових доріжок. Палкий. З цього будуть люди. З таких завжди люди бувають".

Вголос вік наказав:

— Поклади, хлопче, на місце терпуг і слухай.

І слова Лукійченка, і його погляд обезкуражили Рубіна, бо в очах отих він побачив не безтямні вогні, як звик бачити у батька, а щось зовсім незрозуміле для себе, неначебто приховану симпатію. Згодом Рубін ще раз глянув у ці очі, але вони були вже інакші — жвазо заклопотані. Взявши в одну руку прут, а в другу молоток, Лукійченко почав говорити про залізо.

З залізом Каленик Романович прожив усе своє життя і, проживши отак, майже не міг зрозуміти людей, які не трепетали б, побачивши горно, розпечений прут заліза, сяйва іскор і бузково-синіх пластинок циндри. Йому навіть уві сні ввижалися оці горна, парові молоти, обжимні преси. Як же про ковальську справу він міг говорити байдуже?

Не роблячи над собою зусилля, Рубін заслухався і задивився на старого Лукійченка. Хлопця вперше за довгий час зігріло якесь солодке почуття втіхи. Це почуття зростало в міру того, як розпечений прут заліза в руках Каленика Романовича обертався в красиву кочережку. А втім, не кочережка розхвилювала його, а вогонь горна і сяйво розпеченого до білого заліза. Охоплений цим почуттям, Рубін ступив крок наперед і, перш ніж сам зрозумів, що робить, сказав:

— Ану дайте я.

— На!

Каленик Романович поступається від ковадла, біля очей у нього збирається безліч зморщок, і кожна з них гукає Рубінові:

— Так, так. Сміливіше!

Рубін кує, і сам відчуває, що рука у нього б'є не так, що молоток не потрапляє, куди треба. Він зосереджує всю свою волю, щоб робота вийшла як слід. І ось його кочережка готова. Вона плескувата, кути неправильні, подзьобана невправними ударами молотка. Рубін дивиться на охололе й посиніле залізо сконфужено. Каленик Романович каже:

— Молодець. У тебе буде удар.

Почин Рубіна заразливий. З усіх боків чути: "Тепер я! Я! Я! Я!" Навколо Каленика Романовича комашаться учні, він губиться в цій колотнечі, а Рубін стоїть і прислухається до себе. Яке в нього закипає завзяття! Скільки сили він чує в своїх руках! Від хвилювання у хлопця підіймаються груди. Він ловить носом запах вугілля з горна, запах розпеченого заліза, і вперше в житті від цього запаху у нього починають ворушитися ніздрі.

За ворітьми училища хтось торкнув за лікоть Лукійченка. Коваль озирнувся. Перед ним стояв Рубін. Він сказав:

— Я більше не буду. Ось побачите.

— Добре,— спокійно погодився Лукійченко.— Одначе скажи, чого в тебе таке дорогоцінне ім'я.

— Дід назвав,— пожвавішав Рубін.— Піп колись був розсердився на дідових батьків, і як у них народився хлопець, то й назвав його Македоном. І все життя люди дражнять діда: "Македон, убив вола кулаком". Він і придумав мені ім'я, щоб було красиве і щоб до нього трудно було причепити якусь приповідку.

Вони пройшли трохи. Рубін заговорив знову:

— Ви знаєте, рука у вас як залізна. Як перехватили мою руку з терпугом — дух захопило, так придавили! — І він з пошаною, але без боязні узяв праву руку Лукійченка і оглянув її з усіх боків. Рука була важка, костиста, з застарілими мозолями.

Пройшовши трохи і випустивши ковалеву руку, Рубін спитав, тепер уже засоромлено, непевно:

— Як ви молоді були, у вас рука така була, як у мене, чи сильніша?

Каленик Романович скоса глянув на дебелу руку Рубіна, помацав її і відповів:

— Твоя, либонь, чи не сильніша.

— Справді?! — аж скрикнув Рубін і увесь запалився рум'янцем.

Він провів Каленика Романовича аж додому і біля хвіртки сказав:

— Якщо хочете, я нарубаю вам дров або води принесу. Тільки не думайте, що я підлабузник. Мені просто .так хочеться.

Лукійченко, озираючи хлопця своїми уважними очима, відповів:

— Спочатку давай пообідаємо, а там видно буде.

Рубін вперше був на квартирі у Каленика Романовича. Як вона відрізнялася від небіленої, запущеної хати, в якій виріс Рубін! Тут все було прибране, чисте, вимите. Квартира Каленика Романовича складалася з двох невеличких кімнаток, одна з них правила за світлицю, а друга за кухню і їдальню.

В світлиці стояв святковий стіл, велике ліжко, заслане білим в'язаним запиналом; підлога була пофарбована світло-коричневою фарбою, заслана від стола до порога товстою шерстяною доріжкою. На вікнах росло багато квітів; Рубін побачив тут калачики і зведені на драбинки фуксії. В світлиці над диваном висіло дві великі фотографії. На одній із них Рубін пізнав Каленика Романовича. Друга, очевидно, зображувала хазяйку в її молоді літа. Запнута вона була якоюсь прозорчастою хусткою з квітами, розкиданими по всій хустині. Це була молода жінка з овальним красивим обличчям. Каленик Романович, з чорною, дбайливо підстриженою бородою, з товстими, теж чорними, вусами, у новій костюмній парі, нагадував багатих синків з кінофільмів про старе життя. Під фотографіями стояла і дата — золотом витиснений 190 І рік.

— А чого ви такі, як пан? — спитав Рубін трохи здивовано.

Каленик Романович глянув поверх окулярів на фотографії.

— Так тоді одягались,— сказав він.— А до того я ще тільки був оженився ось з Ганною Сильвестрівною, ну й причепурився як слід. Аякже. Прийде пора женитися, сам усе зрозумієш.

— А. я женитися не думаю,— відповів Рубін з серйозністю, на яку лише здатний був його вік.— До тридцяти років не оженюся, а тоді вже понесу голову під шибеницю.

— І це діло,— відповів Каленик Романович.— Поспішати нікуди.

Ганна Сильвестрівна почала готувати на стіл. Переходячи з кухні в світличку й назад, вона розпитувала:

— А батьки ж в тебе є? Рубін відповів:

— Батька в мене нема. А матір він замучив. Все пропив. День і ніч п'є. І ніде нічого не робить.

Рубін потемнів, насупився.

— Еге ж, брат, незаздрісне в тебе життя,— сказав Каленик Романович.— Що незаздрісне, то незаздрісне.

Ганна Сильвестрівна наготувала на стіл.

— Сідай з нами обідати,— сказав Каленик Романович.— Після морозу гарячий борщ зразу душу зігріє.

— Я не буду,— не підводячи очей, відповів Рубін.— Не хочу я їсти. Я їв уже сьогодні.

Ганна Сильвестрівна розсердилася:

— Ти оці витівки, Рубіне, кинь. Руки помив? Ні? Іди он у кухню, помий швиденько. Та мерщій, бо борщ захолоне. Ну!

Рубінові здалося, що це говорить не бабуся, яку він сьогодні вперше в житті побачив, а мати — так багато було спільного в інтонаціях, навіть в самому ладі мови. І він глянув на неї. Ганна Сильвестрівна таки справді сердилася, але сердилася таким добрим серцем, як сердилася і мати. Рубін підвівся і слухняно пішов у кухню мити руки. Тут тільки він відчув, як йому хотілося їсти.

— Я, брат, твої хитрощі знаю,— гомоніла тим часом Ганна Сильвестрівна.— Не хочу, не хочу! А чого не хочу — сам не знаєш. Ти, чоловіче добрий, тільки покуштуй мого борщику, а як вже покуштуєш, то за сто кілометрів прибіжиш і скажеш: "Бабусю, мерщій дайте пообідати".

Вона ще довго гомоніла, і Рубінові без міри приємно було слухати її старече бурчання.

Після обіду мужчини, забравши лопати, пішли відкидати сніг, що нападав за день. Снігу було вище колін; він лежав важкою ковдрою на землі і позависав мохнатими бровами на гіллі дерев.

Вони поодкидали сніг від порога, пробили стежку до колонки — через увесь двір аж на вулицю. Колонка стояла на горбику, тут було слизько, розлита вода позамерзала, легко було впасти. Каленик Романович пішов по пісок, а Рубін задивився на вулицю. Вона мало нагадувала ті вузькі вулиці, які Рубін бачив досі. Простору тут було так багато, що проїжджа частина просто губилася серед тих смуг, які прилягали до дворів і хвилястим широким сніжним потоком спускалися кудись до залізничних колій.,

Вниз із гори поодинці і по кілька вряд мчали санки з хлопцями й дівчатами. Простір був їм тут і воля! Рубіну самому захотілося вчепитися в якісь санки і гнати, й гнати вниз скільки сили.

Посипавши піском біля колонки, Каленик Романович теж задивився на гулянку. Ось якісь санчата почали наближатися до них. Каленик Романович спинив їх, сказавши:

— Володю, покатайся з Рубіном, вш вперше на Соло-м'янці.

Вслодька загальмував ногами санки, дружелюбно глянув на Рубіна, крикнув: "Сідай ззаду" — і запрацював знову ногами, відпихаючись з місця. Рубін сів у Еолодьки за спиною, санки рушили вниз. Місцевість була ніерівна. Вибої, круті пороги чергувалися з рівними площинами. Сипався ледве помітний сніжок; всю Солом'янку затягла біла імла. Спалахували вигуки, скрихи, сміх, голоси наступу і благання. Від швидкої їзди дух забило Рубінові, і рік закричав скільки сили: "Га-га-га! Гур-р-ра!" Щось подібне кричав і Володька.

Санки промчали через один поріг, другий, полетіли кудись вниз у прірву, а коли Рубін отямився, вони вже наближалися до колій. Тут вони вскочили в якусь канаву, перекинулися, і обидва полетіли сторч головою в сніг. На гору, щоб було веселіше, вони навперемінку везли один одного.

На горі, на самому старті, хвіртка в одному дворі розчинилася, і закутана в білий в'язаний пдаток жінка гукнула Володці:

— Обідати!

— Добре! — відгукнувся Володька і обернувся до Рубіна: — Катайся сам. Я швидко. Тільки розганяйся добре.

Рубін розігнався. Володька підштовхнув його в спину, і сани помчали. Ду;$ захоплювало. Рурін наздоганяв такі ж самі санки з хлопцями, дівчатами обминав малюків і переможно кричав: "Гур-р-р-ра!"

На тому місці, де горбом підіймався перший поріг, він побачив дівчину. Дівчина була довгонога і довгорука, пальтечка вистачало їй лише до колін, рукави теж ніяк не могли як слід прикрити ліктів. Зате шерстяна біла хустина на ній була величезна і обрамляла обличчя, як клубок морського шумовиння. Дівчина зиркала на Рубіна якимсь дивним поглядом, насмішкуватим і зухвалим. Щоки в неї були червоні як жар, очі поблискували. Якась інша істота, здається, хлопець у величезному батьковому кожусі, з рукавами, які діставали до землі, репетувала: "Мдріонілко! Квітко-о-о, не бійся ти його!"

І цю дівчину, і цього хлопця Рубін бачив лише якусь хвилину — санки мчали з найкрутішого місця гори. Дівчинка з отими довжелезними ногами враз зірвалася з місця, кинулася до Рубіна, упала на землю, викинувши вперед руки, і слідом за цим щось з усієї сили смикнуло санки. Рубін вилетів з них і, не спиняючися, покотився вниз з кручі. Він перекидався, орав носом сніг, летів сторч головою. Спинився Рубін аж у канаві.

Коли він, обтрушуючись, підвівся, санки з отією дівчиною вже мчали з гори, а хлопець у батьківському кожусі, розмахуючи над кручею довгими рукавами, як вітряк крилами, кричав щасливо: "А-та-та-та!" Дівчина пролетіла повз Рубіна, показала йому язика, крикнула:

— Ну, як — добре?!

Рубін скільки сили погнався за нею, але коли добіг вниз, дівчина вже почала видиратися з санками на гору. Коли вони порівнялися, вона спитала:

— Тепер знатимеш?

— Ось надаю тобі — сама знатимеш!

Рубін кинувся до дівчини, але вона встигла впасти, і він, перечепившися через неї, полетів знову вниз. Вона реготала; падав сніжок; з гори долітали скрики й благання...

Коли Рубін, задихamp;вшися і почервонівши до кінця вух, видерся до старту, щоб розправитися з веселою дівчиною, її на вулиці вже не було. І він про це щиро пожалкував.

Рубін подружив з Калеником Романовичем та Ганною Сильвестрівною. Він почав часто бувати у них, грав з хазяїном у дамки 2, інколи бігав до колонки по воду, слухав радіо. Тут йому було дуже хороше, але за найкращі години для себе він вважав ті години, коли вони з Калеником Романовичем залишалися біля горна, і старий коваль вводив Рубіна в таємниці свого ремесла, давав йому завдання і, розчерво-нілий, нетерплячий, стежив за тим, як хлопець невправно орудував молотком.

Одного разу, коли Каленик Романович і Рубін грали в дамки, в двері хтось постукав чужим стухом, і в кімнату зайшов хлопець з дорученням від начальника цеху запросити Каленика Романовича на завод у важливій справі.

Рубін побачив, як Каленик Романович відразу змінився. Він ще був у домашній блузці і туфлях з товстої повсті, обрамлених білим козячим хутром, а вже здалося, що обличчя його вкрите сірим кузнечним порохом і хода стала такою, якою ходять в цеху робітники, які ціну собі знають.

Ганна Сильвестрівна винесла з хижки і струснула на дворі шкіряний фартух, в багатьох місцях поцяткований чорними пропалинами, склала його і зав'язала в полинялу якусь ситцеву шматину.

Це запрошення для неї, як і для Каленика Романовича, не було чимсь буденним, бо все тут, що стосувалося ковальства, не було ділом буденним. Каленика Романовича так собі не викликали. Лише дуже велика невправка могла змусити адміністрацію цеху, де працюють сотні ковалів, звернутися до авторитету коваля відставного.

Ганна Сильвестрівна віддала Каленику Романовичу згорток і, стоячи біля нього, не знать для чого обсмикнула старий робочий піджак його, струсила з рукава смужку крейди. Коли всі почали виходити з кімнати, Ганна Сильвестрівна обома руками погладила плечі чоловікові і тихо промовила: "Ну, йди, іди з богом".

Рубін вийшов найостаннішим з хати і вже на вулиці, біля хвіртки, спитав:

— А мені можна, Каленику Романовичу?

— Аякже,— відповів старий коваль, зиркнувши ка Рубіна.— На заводі ж не був — подивишся.

В цеху з'ясувалося таке. Розірвався крюк від пульманівського вагона, і треба було його зварити. Цехові ковалі як не бралися, що не робили, діло в них не виходило. Розламаний крюк із слідами зварювання лежав на довгій чорній залізній лаві.

Біля крюка Каленик Романович з Рубіном знайшли кілька молодих ковальських помічників і коваля Кальни-болоцького, похніопого і непривітного. Помічники привіталися, коваль — відвернузся, ніби ніколи й не зустрічався з Калеником Романовичем. Каленик Романович знав цього чоловіка. Це була небезпечна людина, в'юнка, мстива. Завжди траплялося так: коли заводські організації ставали на боротьбу з фальшивістю, ледарством, бракоробстзом, він в якийсь незрозумілий спосіб викручувався, і випливав наверх, і, замість того щоб самому відповідати, притягав до відповідальності інших. Його боялися і ненавиділи.. Але він мав великі зв'язки, і його ніхто не наважувався зачепити. Каленик Романович, побачивши його, нишком сплюнув.

— А чого він сам не зварює, хіба він не вміє? — тихо спитав Рубін.

— Це поганий чоловік,— відповів Каленик Романович.— Фальшивий.

Хлопець, який прийшов разом з ними у цех, подався шукати начальника цеху. Один з помічників побіг кудись в цехові закапелки і повернувся з стільцем.

— Сідайте, Каленику Романовичу,— сказав він, і в голосі його Рубін відчув глибоку пошану.

Каленик Романович повернувся до хлопця, неначе придивляючись.

— Не пізнаєте? — спитаз помічник.— Я ж онук Андрія Максимовича.

— Серьожка?

— Еге ж,— жваво відповів він.

Рубін прислухався до розмови і зрозуміз, що Серьожчин дід — товариш Каленика Романовича, що вони дружили обидва з самої молодості і що той дід вже помер, а Серьожчин батько ке повернувся з війни.

Аж ось Серьожка спинив розмову і стримано став осторонь.

До Каленика Романовича наближався якийсь старий чолсівік в давній шкіряній куртці і шапці з шкіряним порижілим верхом, голений, з маленькими колючими посивілими вусиками під носом. Ось він побачив Каленика Романовича, і Рубін помітив, як вираз обличчя його змінився. То він був зосереджений і заклопотаний, а тепер в очах його з'явилося привітне світло. Він швидко пішов вперед, простяг руку, стиснув міцно за руку Каленика Романовича, скрикнув:

— Скільки літ, скільки зим!

— Та давненько вже не бачилися,— відповів Каленик Романович. Його обличчя теж змінилося, біля очей назбиралося багато малесеньких зморщок — вони так збігалися завжди, коли Каленик Романович чув щось хороше або зустрічав людей, яких любив чи поважав.

Рубін догадався, що це прийшов начальник цеху, Іван Матвійович Хворост. "Мабуть, довго вони працювали отут разом,— подумав вік.— Бач, як скучили один за одним".

Справді, радість зустрічі просвічувалася з кожної рисочки обличчя обох цих людей. Вони почали розмовляти про своє домашнє життя. Рубін чув, як начальник спитаз про Ганну Сильвестрівну, про Володимира, сина Каленика Романовича, який працював у Красноярську, а Каленик

Романович і собі почав розпитувати про жінку і синів та дочок начальника цеху.

Як це кінчили, Хворост взяв обома руками за плечі Каленика Романовича, відштовхнув трохи від себе, сказав:

— А ви ще герой, Каленику Романовичу. Герой, герой! — і після паузи додав: — Ну що ж, послужіть ще раз заводові, виручіть.— Він став серйозний. Серйозного вигляду набрав і Каленик Романович.

Вони підійшли до крюка. Обидва куски його мали на собі сліди невдалого зварювання.

— Я вже дивився,— промовив Каленик Романович.

— Краще б на таке не дивитися,— відповів начальник цеху.

Кальниболоцький десь зник. Помічники стояли, поопускавши голови або дивлячись кудись вбік. Хворост спинивсь біля них.

— Ви, товариші,— сказав він,— самі розумієте обстановку. До нас на винятковий випадок прийшов майстер ковальської справи, і я прошу вас виконувати всі його розпорядження як безпосереднього начальника. Ну, з богом.

Він зробив кілька кроків від горна, і зір його несподівано спинився на Рубінові. Придивившись і, очевидно, не впізнавши його, він спитав:

— А ви тут чого?

— Та це мій, Іване Матвійовичу,— виступив вперед Каленик Романович.— Рекомендую: Рубін Максимович Приходько, з нашого ремісничого училища.

Начальник цеху оглянув з голови до ніг Рубіна. Оглядини ці, очевидно, задовольнили його, і він спитав старого коваля:

— А ви своєї лінії не залишаєте? Це ж котрий: сьомий, восьмий?

— Але ж парубок який! — весело відповів Каленик Романович.— 3 шибки вирізав круг, як під циркуль!

Від такої рекомендації Рубін почервонів як рак і опустив голову, і вже не чув дальшої розмови як слід,— здалося тільки йому, що ця розмова була дружня.

Коли начальник цеху пішов, Рубін обернув голову до Каленика Романовича і хотів сказати, навіщо він згадав про шибку, але не наважився. Насунувши кепку на лоба, Каленик Романович уже стояв, схилившись біля уламків крюка. Спочатку він тільки дивився на попалені вогнем кінці його, потім взяв молоток; від його ударів з заліза товстими кусками посипалась циндра. Він похитав головою.

Серьожка сказав:

— Оце як бачите. Згоріти згоріло, а зваритися не зварилося.

Каленик Романович поклав молоток. Сепьожка, який стояв напоготові, спитав:

— Горно?

Каленик Романович махнув рукою і зробив крок до стільця. Один з помічників, пішовши слідом за ним, сказав:

— Вам тут погано буде сидіти. Вам отут буде краще.— І, не ждучи, що відповість Каленик Романович, він переставив стілець. В його рухах, у виразі обличчя було щось таке, що ріднило його з начальником цеху, і Рубін зрозумів, що Каленик Романович тут був не Калеником Романовичем домашнім чи навіть училищним, це була людина, з якою рахувався весь цех, від його начальника до ковальського помічника. І сам Рубін почав заражатися цим почуттям.

Каленик Романович сів, обдивився навколо. З цього місця йому було добре видно горн, людей біля нього, і водночас він не заважав ні робітникам, які проходили цехом, ні помічникам.

Крюк мав сімдесят міліметрів в діаметрі. Помилка Каль-ниболоцького полягала в тому, що він, не зумівши прогріти наскрізь заліза, спалив його і, коли почав варити, у нього нічого не вийшло.

При початку робіт не всі помічники були на боці Каленика Романовича. Всі вони навчалися в училищах і вважали, що знають таємниці ковальської справи не гірше за інших, а тому, як і Кальниболоцький, були переконані, що причиною невдачі з крюком було залізо, непридатне для зварювання. Воно не прогрівалось як слід і починало горіти, раніше, ніж метал був готовий під молот. Тому й вирази облич у декого з них були скептичні. Один навіть сказав, зиркнувши в бік старого коваля: "Боюся, що і в цього варяга нічого не вийде". Тим часом Каленик Романович, глянувши на заходи Серьожі біля горна, враз спинив його рухом руки.

— А що таке? — спитав, підійшовши, Серьожка.— Я вас не розумію.

— Вибери з центра горна вогке вугілля, наклади сухого.

— Але ж! — здивовано глянувши на Каленика Романовича, скрикнув хлопець.— Для горна завжди вживається лише вогке вугілля!

— ї буде у вас мокре варіння. Залізо погорить, а нагрітися не нагріється. Роби, Серьожо, як належить робити. І зваж, та і всі ви, хлопці, слухайте: що товсте залізо — то не тонке. І кожен випадок вимагає свого підходу. Нам треба багато жару, без сухого вугілля його не доможешся.

Вираз обличчя в Серьожі з скептичного став спантеличеним, він позирав то на своїх товаришів, то на Каленика Романовича, але наказ виконав.

Ось розгорілося вугілля, взялося жаром. Спочатку цей жар пробирався лише між зигзагуватими щілинами й розколинами великої вугільної шапки, потім щілини почали більшати, зливатися, вогонь запалав з усіх боків, побіг по шапці вгору, розтяв її ясними смужками до самого верху. Спалахували червоні язики, і чим далі, тим жар ставав більший.

Коли горн був уже готовий, чотири помічники і Рубін п'ятий взяли крюк і поклали розломом у жар.

Каленик Романович сидить на стільці, і коли підводить вгору руку, помічники обертають важке тіло крюка, а Серьожка це ж саме робить з відламаним його кінцем. Вугілля в горні зовсім розгорілося, кінці крюка почали червоніти.

Кузня двигтить від важких ударів парових молотів; десь збоку дзвонять ручні ковальські молоти, всуміш з ударами таки ж ручного молота.

Рубін заслухався і за цим не помітив, як Каленик Романович підвівся, став біля горна, глянув зблизька, махнув рукою:

— Піску!

Два помічники і Рубін обертають важке залізо. Серьожка кидає на розчервонілий край його пісок, потім перевертає і обсипає піском і одламаний край крюка.

Від ударів піщинок по залізі посипались іскри. Яке чарівне видовище! Рубін дивиться, і, як в казці, до нього долітають слова Каленика Романовича: пісок уберігає залізо від горіння і разом з тим допомагає кращому його прогріванню. Іскра заліза, готового до зварювання, повинна бути прозорою і чистою, еге ж, п р о з рою і чистою!

Рубін дивиться на горно, на іскри, які від ударів піщинок летять із заліза, і не може уявити іскор, чистіших і прозоріших за ті, які він бачить зараз.

Нагрівання, здається, триває довго, страшенно довго. Крюк обертають ще раз і ще раз, посипають піском, від цього знову і знову летять іскри.

І знову, задивившись у вогонь, Рубін не помічає, як Каленик Романович підводиться із стільця. Зарухались його сиві брови, ожили очі. Він підходить до самого горна, торкає за плече Рубіна:

— Замічай, Рубіне! — і кинув жменьку піску на залізо, біле," аж неначе прозоре. Залізо заблискотіло, і з нього посипались іскри.

— Бачиш?

Рубін дивиться на цей фейєрверк. Йому мерехтить в очах.

— Замітив? Чиста? Чистішої вже не буде! Фейєрверк ще не встиг загаснути, а Каленик Романович

вже повернувся до Серьожі.

— Під молот! Підготуватися!

Помічник і Рубін кинулися до крюка і почали обертати, щоб віднести до ручного ковадла.

— Відставити] Під паровий!

— Каленику Романовичу, але ж...

Перший раз, коли варили з Кальниболоцьким, крюк клали під ручний молот. Наказ Каленика Романовича спантеличив помічників. Вони уставилися на нього очима.

Коваль похитав головою:

— Сімдесят міліметрів під ріучний молот?! Ая-я-я! І крюк поклали під молот паровий.

Біля молота став сам Каленик Романович. Рух руки — і молот шалено і весело загупав підлітаючи вгору і опускаючись вниз. Полетіли фонтани іскор. Складені краями два куски металу з першого удару вгрузли один у одного. Наступні удари без жалю їх місили, і залізо слухняно зв'язувалося, як зв'язуються у вмілих руках два куски тіста.

Почався процес зварювання. Обидва крюки зварювалися не поверхнево, а серцевиною, зчіпалися молекули з молекулами в самій глибині залізного стрижня. Помічники дивилися широка відкритими очима. Кожен рух майстра викликав у них подив, навіть заздрість.

Молот усе гатив і гатив. Каленик Романович мовби прикипів до нього, ніби народився тут і ніколи не збирався залишити цього свого місця. Він неначе увесь одсвічувався внутрішнім жаром, і Рубін задивився на ньбго.

— Годі! На горно!

Крюк знову поклали у жар.

Крюк нагрівся. Молот знову бгав і місив розпечене залізо. Каленик Романович, зосереджений і бистрий, стежив за ним, не спускаючи очей. Проте молот гупав не так, як раніше. Тоді він місив залізо завзято, безоглядно, тепер в рухах його помічалась обережність.

Веселі іскорки сипалися на Каленика Романовича. Ще кілька рухів, завмираючих, ніжних, як дотик пелюстки, і молот спинився. Крюк почав швидко червоніти; потім метал посинів, а коли захолов, став аж бузковий. Всі стовпилися навколо: на місці зварювання не було видно ніяких швів, залізна маса обох кінців скипілася в одно.

Каленик Романович почав витирати руки, повільно скинув свій фартух, простяг його Рубінові.

— Вже? — спитав Рубін непевно.

— Вже,— відповів Каленик Романович.— Тепер він швидше по цілому розірветься, ніж по звареному.

Хлопці оточили Каленика Романовича.

— Як це у вас здорово! — скрикнув Серьожа.— Ви тільки гляньте,— гукнув він до товаришів.— Ні, ви тільки гляньте!

— Багато будете хвалити — перехвалите,— відмахнувся Каленик Романович.

З цеху Каленик Романович вийшов дуже схвильований і разом з тим у великому піднесенні. Око не зрадило, не схибила рука! В душі у нього ніби гриміла музика, як гриміла вона в дні давні, колишні. Але чим далі ішов він, тим частіше в переможні звуки впліталися інші звуки якогось жалю. Жалю за тим, що так швидко усе минає і за плечима старість. І хто його знає, чи не є це останній його зліт, остання перемога?

Спочатку, як вийшли із цеху, Калеиику Романовичу хотілося швидше дійти додому, побачити Ганну Сильвестрівну і про все їй розказати, як розказував він завжди раніше. Він знав, що й вона дома жде не діждеться, і летів, летів. Але чим далі від цеху і ближче додому, тим кроки його ставали повільніші, в душі тужили невеселі скрипки...

Рубін ішов за Калеником Романовичем, ніс рукою його фартух, закоханими очима дивився на нього і думав про наступні дні своїх перемог і тріумфів. Авжеж, він не буде сидіти склавши руки, він почне працювати, як сам чорт, і — навчиться. І як оце тепер Каленика Романовича викликають на допомогу, так викликатимуть і його, і назвуть майстром ковальської справи...

Ці думки, мрії і роздуми не пропадали для хлопця даром. Він тепер знав справжню ціну Каленику Романовичу, ходив за ним невідступно і пильно прислухався до його слів. Але не завжди, звичайно, адже він був ще хлопець, якому хотілося засунути терпуг у горно і вирізати у шибці круглу дірку!

В кінці зими у Рубіна сталося велике горе. Прийшов лист з радгоспу, що померла мати. Хлопець залишився круглим сиротою, бо батько ще раніше розбився, упавши п'яний з мосту.

Рубін сидіз на вікні в коридорі, дивився на талий сніг у дворі, на струмочки, що вже бігли по землі, і схлипував. Все всередині йому боліло, мов там була відкрита рана, яка, здавалося, і загоїтися не могла. Як він тепер буде жити на світі? І як це тяжко усвідомити, що матері, яку він так любив, вже немає на світі і ніколи не буде, ніколи він її вже не побачить, не почує її голосу, не загляне у вічі.

Від цих думок Рубін починав дужче схлипувати, всередині наростав такий біль, що паморочилося з голові.

Вночі хлопець не міг заснути. Чергова по коридору кілька разів напувала його холодною водою. Рубін лежав ниць на постелі і тужив.

Не спромігшися заспокоїти в кімнаті, добра жінка вивела його на свіже повітря, і він сидів на ґанку, поки не почало світати.

В їдальні Рубін не торкнувся до їжі на уроках сидів понуро, важко зітхаючи й схлипуючи.

Каленика Романовича вразив вигляд хлопця: він був блідий і змарнів за ніч так, що не можна було пізнати. Після уроків коваль забрав його до себе — до Ганни Сильвестрівни. Хлопець ішов мовчки, опустивши голову: в кімнаті знову розридався і, упавши головою на стіл, повторяв: "Я ж тепер її вже ніколи не побачу на світі".

В хаті було сумно. Всі мовчали і мовчки зітхали. Від їжі Рубін знову одмовився, тільки жадібно випив води. Ганна Сильвестрівна послала йому на дивані; він знову не міг заснути і лежав, обнявши подушку. Заснув він пізно, виснажений, вимучений, схлипуючи уві сні.

В училище вони пішли вдвох, і, як ішли, Каленик Романович сказав:

— Якби ти схотів, то я взяв би тебе жити до себе. Ти подумай. Бо куди ж тобі тепер?

Наближалася літня перерва, і, справді, де було дітися хлопцеві?

Він так і залишився у Каленика Романовича. Втрату матері хлопець переживав бурхливо і гостро. Два місяці він був несхожий на себе — притих, ходив задуманий і зосереджений. Лише коли сонце почало припікати по-літньому і Солом'янка вкрилася зеленню, а по глухих садах її заспівали солов'ї, Рубін очуняв і очі його знову заблищали.

Живучи у Каленика Романовича, він намагався бути серйозним і витриманим, а насправді у нього було ще багато хлоп'ячого. Рівна течія життя його була заповнена спалахами вчинків дивних і несподіваних. Він бився з хлопцями на вулиці, тікав з уроків, просився до товариша і їхав на Дніпро, каявся у всьому, обіцяв виправитися і знову шкодив.

Каленик Романович сердився, Ганна Сильвестрівна дорікала:

— І що ти оце собі думаєш, Рубіне! Виженуть тебе з училища, хто ж тебе на завод візьме — дикого і неграмотного!

Рубін мовчав, сопів, потім признавався:

— Хіба я, бабусю, хотів. Мені й на думку не спадало. А як воно все стається, я, їй-право, не знаю!

— Вітру у тебе в голові багато,— казала Ганна Сильвестрівна.

— Я буду брати себе в руки,— обіцяв Рубін, і це була чесна обіцянка, і він дотримувався її до... наступного разу.

Був прекрасний літній ранок. Рубін сходив з Ганною Силь-вестрівною на базар, приніс кошики з продуктами, поснідали.

Каленик Романович пішов десь у своїх справах. Ганна Сильвестрівна лягла відпочити, щось надто у неї ослабіли ноги — ходити з базару доводилося на гору, а літ їй було вже багато.

Рубін узяв мітлу, замів біля порога, полив великою поливальницею бузок, що ріс за домочком, спушив гострою залізячкою землю між рядками помідорів — у них росло на городі двадцять квадратних метрів помідорів — і сів читати. Попалася йому повість Нечуя-Левицького про Кайдашеву сім'ю3, він поглинав сторінки за сторінками, обурювався, сміявся і лаявся: "Ну й сімейка, ну й життя, хай йому лиха година!" Ні, коли Рубін і згоден жити, то лише з такими людьми, як Каленик Романович, Ганна Сильвестрівна. Це люди зовсім інші. Що говорити!

Він так зачитався, що Володьці довелося цілу хвилину торсати його, поки він зміг одірватися від книжки.

Володька присів біля нього.

— Ти що зараз робиш?

— Бачиш — читаю.

— А потім?

— Прийде Каленик Романович — в Совки 4 поїдемо, він до племінника, а я в ставку покупаюся.

— А ти знаєш,— сказав Володька,— у Бондаренчихи налилися вже ранні яблука, а стара попхалася на базар. їй-право!

— Та ну!

— Правду тобі кажу.

— Ні, не хочу,— відповів Рубін.— У мене, брат, стільки всячини за плечихма, що не знаю, як мене і терпить Каленик Романович. По зав'язку! Рад, а не можу. Кажеш, поспіли?

— На весь провулок пахтять. Ось ходім.

— Понюхати? Ну що ж, понюхати можна. Ходім. Рубін відклав книжку і пішов за приятелем не на вулицю,

а кудись через перелази і дірки в огорожах. Вийшли вони в глухий завулок. Завулок біг круто вниз, весь заріс кущами білої акації.

Стежка йшла по самому дну ярочка, бо цей провулок був разом з тим і сточищем, куди весною і в грози збігали потоки води. Садиби й сади по схилах не спускалися низько, а обережно спинялися своїми огорожами на самій бровці ярочка.

Хлопці, як вийшли в завулок, так і загубилися в заростях акації, гігантських будяків і дикої лози. Зовні ці зарості здавалися непролазними джунглями, насправді ж при землі вони були попробивані десятками доріжок, рухатися по яких здебільшого доводилося рачки.

В акацієвих заростях уже чулося сопіння і стриманий шепіт. Рубін і Володька знайшли тут Василя і Максима. Василь і Максим теж говорили про запах в саду Бондаренчихи, що сьогодні вперше порушив спокій Солом'янки.

На місці з'ясувалося таке: Бондаренчиха справді пішла на базар, дома залишилася тільки її онука Валька, але Валька була страшенна соня, і припущення, що в цей час вона могла не спати, було неймовірне.

Рубін, не заходячи довго в суперечки, зійшов на стежку, що вела до саду Бондаренчихи, і тихо рушив вперед. Стежка йшла круто вгору. Рубін нагнувся і поліз рачки. Дертися довелося далеко й високо.

В гущині зарості, де повітря стояло непорушне, було жарко, Рубін спітнів. Зате яка ж краса розкрилася перед ним, коли він видерся нарешті на останню терасу.

Сад Бондаренчихи від моря акацієвих джунглів відділяла лише сяка-така огорожа з дроту, заліза та дощечок з дерев'яної тари. Ця споруда була густо обтикана терновими й грушевими гілками: в одному місці Рубін побачив на ній латку з старого валянка, в другому таку ж саму латку з розгорнутого циліндра великої консервної банки.

Сад за огорожею вражав чистотою незвичайною. Все тут було скопане, прополене, вигладжене, висмикане, полите, підв'язане. Стежечки Бондаренчиха посипала білим піском, в тіні під грушею біліли вискреблеиі до воскового кольору лавочка і стіл.

Над всією красою світило сонце, пролітав вітрець, гойдаючи гілки вишень, яблунь і груш.

Краєвид зачарував Рубіна. Та ось вітрець обернувся і війнув не в садок, а з саду. І зразу ніздрі у Рубіна затрепетали. Ні з чим не зрівняний аромат першого яблука пролинув над світом. Рубін втяг повітря і занімів. За огорожею, за десять метрів від неї, підносилася вгору яблуня, обважена плодами, що нагинали гілки до землі. Стовбур, вибілений до сяйва розпеченого заліза, світився проти сонця, він був низький і перша гілляка відходила од нього за півтора метра від грунту. Щоб вона пе відчахнулася під вагою фруктів, Бондаренчиха підперла її дубовою розсохою. Три молоді пружкі гілки і на них десяток яблук опускалися до самої землі. Не треба було навіть рук підіймати! Стань рядом, зривай і клади за пазуху.

Промінь сонця порснув між розхиленими гілочками і впав ка яблуко. Рубін побачив його в усій його красі.

План, як проскочити у сад до Бондаренчихи, Марини Василівни, визрів у нього відразу. Не розмірковуючи довго, він витяг з кишені ножа, розкрив його і встромив у землю під нижньою дротиною огорожі. Щоб закрити в садок доступ Шарикам, курям і котам, Марина Василівна межу саду виклала валиком з дерну.

Рубін розтяв цей вал в двох місцях і вирізану пластину відсунув набік. Утворилися ворота. Але вони були надто низенькі. Кілька ударів ножем розпушили землю. Рубін вигорнув її на себе і знову пустив у хід ніж.

4 Працював він тихо, безшумно, жодна билинка не поворухнулася. Навіть півень, що пасся за десять кроків по той бік саду, не підвів голови.

Як усе було готове, Рубін обернувся до Володьки і прошепотів пристрасно:

— Дивись і, коли що,— бий тривогу!

Володька мотнув головою, і Рубін поліз попід дротиною теж безшумно. Десять кроків, які відділяли його від яблуні, він проповз на животі, під знадливою гілкою підвівся, взяв її в руки, нагнувся і потонув носом у пишному гроні.

Так без краю чудесно пахло! Такий був незвичайний день! Все було, як у казці. І чого це обов'язково треба красти? А коли б, щоб не красти, сісти отут, на узгір'ї, і дивитися, як випливає з марева Батиєва гора5, як море повітря хлюпає сюди звідкись з степів і лісів?

Рубін втяг повітря, глянув ще раз на чарівний привид Батиєвої гори і простяг руку до яблука. Пора було рвати.

Увесь сон скінчився несподівано. Біля яблуні стояла Бондаренчиха, Марина Василівна. На ній була сліпучо-біла батистова кофта, як завжди. Як завжди, вона була охайна, підібрана. На голові була підібрана волосинка до волосинки, погляд розумних очей був променистий. Чистоту випромінювали навіть її домашні туфлі — червоні, з зеленими цяточками на носках.

— Здрастуй, Рубіне,— сказала вона.— Що це ти отут робиш? Нюхаєш? Добре пахне?

Вона ні сердилася, ні дивувалася. Легка посмішка ледь-ледь світилася на її губах.

Рубін почервонів увесь. Володька, який мав бити тривогу, відчайдушно запідпадьомкав перепелом. Марина Василівна махнула в бік джунглів рукою:

— Пізно, Володько,— і додала з тим самим легким смішком:— Ех ти, сторож! — Володька сконфужено стих. Вона звернулася до Рубіна:— А ти дивний, парубче. Ти, якщо хочеш знати, навіть красти яблук не вмієш. Дивний у тебе звичай: в сад ходиш через пролазку і чого? Нанюхатися міг і з того боку, з-за огорожі. Ну що ж, всякі люди бувають.

— Я не хотів красти,— похнюпо відповів, нарешті, Рубін.— Хлопці кажуть: "Вже пахне". Я й не здержався.

— Гаразд. Добре. Спробуємо повірити. Однак чи повірить у це Каленик Романович? Збирайся, ходім.

Рубін спідлоба глянув на Марину Василівну. Перший переляк у нього пройшов, в голові билися думки, як вийти з цього становища. Тікати! Просити? Як тікати? Як просити?

За огорожею спокусливо шелестіли зарості білої акації, заманливо чорніла пролазка. Кінець кінцем можна з розгону просто перелетіти через огорожу.

— Я нікуди не піду,— сказав він нарешті, похмуро нагледівши дільницю огорожі, виплетену не з колючого дроту. "Отам стрибну і прощай, Марино Василівно".

— Цікаво,— промовила з тією самою посмішкою Марина Василівна.— Що ж ти тут ночувати будеш? Чи, може, назираєш, де можна краще перескочити через тин. Га? Що ж, можна й так, тільки, Рубіне, нічого з цього не вийде. Ти Ж сюди іще не дивився.

Рубін обернувся і глянув, куди показувала хазяйка саду. З лівого боку у неї біля ноги стояв Шарик, кудлатий двірняк з надгризеним вухом і з трьома глибокими шрамами на голові.

Шарик, піднявши голову, спокійно дивився на Рубіна, але спокій цей Рубін знав! У Рубіна похололо в серці. "Ну ж і влип",— подумав він, і холодний піт виступив у нього на лобі.

— Ну, то що ж, пішли?

Рубін рушив, тягнучи ноги, потім спинився, сказав:

— Бабо, що хочете, робіть, тільки не кажіть дома. Я вас дуже, дуже прошу. Я вам що завгодно зроблю: сад поливати буду, воду носитиму, тільки не кажіть.— Він з надією підвів очі на Марину Василівну.

— Піймавшися, ви всі такі добрі. А от поки не піймався, не надумався: "Дай піду бабі підсоблю трохи: підтопталася баба".

Вони рушили знов. Марина Василівна говорила правду. Рубін так-таки ніколи й не додумався до цього. Марина Василівна тим часом далі говорила:

— А це хіба справедливо, Рубіне? Як по правді розібратися, то совісті в тебе немає. Я з дідусем твоїм, Калеником Романовичем, вік по сусідству звікувала, а кривди від нього не бачила. Бо в нього совість є, Рубіне. Чи, може, немає?

— Бабо,— сказав Рубін.— Пустіть мене, бабо. Не хотів я, бабо, ваших яблук!

— А хто ж за тебе опинився у мене в саду?

— Я не знаю, бабо, як це сталося. От, їй-богу, не знаю!

— Гаразд, до діда підемо, з'ясуємо. Він у всьому розбереться.

Рубін спинився, ліг на землю і сказав:

— Як до діда вести, краще отут візьміть і вбийте на місці.

— Шарику, підведи його,— строго промовила Марина Василівна.

Шарик підійшов до Рубіна, смикнув за штани, загарчав.

— Уставай, штани порве, а штани казенні. Перед училищем треба відповідати за них.

Рубін потрапив у пастку, з якої виходу не було.

"Ну що ж, хай ведуть,— подумав він. На мозок його напливла якась страшна тінь.— Хай ведуть. Все одно мені після цього не жити". Він стих і сказав глухо:

— До діда, то й до діда. Пішли. Ступав вій важко.

Тіло його закам'яніло, ноги стали неслухняними, щедрий піт вкрив йому обличчя, і хлопець то білів, то червонів. Поріг у хвіртці став для нього непереборною перешкодою. Лише коли Марина Василівна підштовхнула його, він знайшов в собі сили переступити через нього.

Каленик Романович і Ганна Сильвестрівна сиділи вже в холодочку під вербою і пили чай. Побачивши Рубіна і Марину Василівну, Ганна Сильвестрівна сплеснула руками:

— Господи! Невже це Рубін лазив у сад?

— Ба ні,— зирнувши на Рубіна збоку, промовила мирним, навіть здивованим голосом Марина Василівна.— Біля хвіртки отам стояв.

Каленик Романович обернувся, глянув на Рубіна. Рубін стояв знеможений, з слідами сліз, розтертих по обличчю, з очима, опущеними в землю, і з виразом на обличчі горя і якогось остаточного і похмурого вирішення.

— А заплаканий чого, замурзакий?! — не вгавала Ганна Сильвестрівна.— Де ж це ти був? З хлопцями знову бився? ї коли ти вже розуму наберешся?! Все як не гулі, так бійка...

Каленик Романович тим часом, оглянувши хлопця, сказав:

— Геть з очей, бузувіре! Умийся піди, ач який розмальований. Ану руки покажи. Господи, та вони в тебе, як у маленького. Ех, біда з вами. Поморочишся, поки виростуть,— звернувся він уже до обох жінок.

Голос у Каленика Романовича був хоч і сердитий, але звучало в ньому більше батьківського бурчання, ніж серця, ї Рубін це відчув.

Поки він дійшов до умивальника, тяжкі його думки,— а тяжкі тому, що він вирішив був по всій цій колотнечі піти на Дніпро і втопитися,— почали мінятися. Світ, який оточував його отут, на Солом'янці, був особливий. Ось сьогодні він пережив тяжкі хвилини після історії з тими яблуками — його ж піймали на крадіжці, піймала сама Бондаренчиха, Марина Василівна, і — сама врятувала! ї його серце несамохіть линуло до Марини Василівни, до Каленика Романовича, до Ганни Сильвестрівни. Як їм за всю їх добрість віддячити? Йому хотілося підійти до Каленика Романовича і розказати йому всю правду. Звичайно, Рубік, як і всі хлопці його віку, цього не зробив. Спокутувати свою провину він вирішив інакше.

Ще зранку він умовився з Ганною Сильвестрівною, що завтра, в понеділок, він їй почистить чайник — всередині і зовні, надто він уже зациганився. Тепер Рубін вирішив зробити це сьогодні, не ждучи завтра.

Він узяв чайник, старе долото, щоб вишкрібати накип всередині, миску з піском і ганчіркою і сів у холодок під стіною, щоб Каленик Романович, який не хотів його бачити, принаймні чув, що Рубін тут, близько! Заторготіло долото по залізу, зашарудів пісок по емалі.

Тим часом хвіртка рипнула. З вигуків і привітань Рубін зрозуміз, що прийшли гості. Визирнувши з-за причілка, Рубін пізнав Захожая Кирила Гнатовича і Прихідька Ізана Костьо-вича. Прийшли вони з жінками, а жінки з якимись вузликами. Ганна Сильвестрівна заметушилася, і в ту хвилину, як вона побігла в кімнату, Кирило Гнатович поставив на стіл пляшку горілки, а Іван Костьович — червоного вина з красивою наклейкою,— всі знали, що Ганна Сильвестрівна гіркої не п'є. Заторохтіли стільці, забряжчав посуд, запахло яєчнею і смаженим салом. Якась з жінок спитала: "А де ж це Рубін?" (Рубін саме в цей час втягнув голову за причілок.) Відказала Марина Василівна: "Рубін, здається, заробив на горіхи, спокутує". Потім всі посідали.

У Каленика Романовича фруктових дерев не було перед домочком, замість цього росла плакуча верба, з довгими-довги-ми пацьорками, що звисали мало не до землі. Верба була широка, тіниста, дуже красива, і Каленик Романович та ближні сусіди любили сидіти влітку під нею. Поливали її щедро, і верба вражала всіх свіжістю свого листя. Інколи Каленик Романович мріяв: "От коли б під нею отут та ще невеличкий фонтанчик!" Але мрії його так і залишилися мріями. От і сьогодні, коли чоловіки, очевидно, вже повсідалися, Захожай сказав:

— А добра-таки в тебе, Каленику Романовичу, верба.

— Що добра, то добра! — погодився Каленик Романович.— Все життя думав фонтанчик під нею зробити, та ба — щось не виходить.

Після верби і фонтанчика вони перейшли на іншу тему, а Рубінові запали в голову лише ці слова про фонтанчик, і він сказав собі: "Ось розпитаюся, як його робити,— і зроблю. Тоді хай не кажуть: "Геть з очей, щоб я тебе і не бачив!"

Рубін думав спочатку про оцей фонтанчик, але незабаром перестав думати — він прислухався до розмови, що точилася за столом,— і знову заслухався. Хазяїни і гості розповідали, згадували. Згадували молодість, якихось невідомих Рубінові людей, розповідали про пригоди, які траплялися з ними на

Солом'янці, в місті, на заводі. Всі ці пригоди прив'язані були до подій, про які Рубін читав тільки в книгах. Згадували зони п'ятий рік , рік сімнадцятий 7, повстання проти якоїсь Центральної ради а" бої проти петлюрівців9, про війну з фашистами І0.3 того, що розповідалося, видно було, що всі вони — і Каленик Романович, і Захожай, і Прихідько — були в самому вирі тієї боротьби, ходили в атаки, стріляли з рушниць, кидали бомби... Несподівано дізнався Рубін, що чоловік Марини Василівни загинув під час повстання "Арсеналу" 11. Але найбільше вразило хлопця те, що він був не перший прийомний син Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни, що до нього Каленик Романович і Ганна Сильвестрівна усиновили спочатку трьох хлопців-братів, потім ще двох, а разом з рідними синами поставили на ноги сім чоловік. Тільки тепер Рубін зрозумів слова начальника цеху, звернені до Каленика Романовича: "Це ж котрий у вас, сьомий, восьмий?" Дізнався Рубін і про те, що три прийомні і один рідний син Каленика Романовича пішли добровольцями в армію, коли німці почали наближатися до Києва'12.,, і всі загинули в боях. На війні також загинули сини й онуки Марини Василівни, сини й онуки Захожая й Прихідька. У Марини Василівни — троє, у Захожая — один, у Прихідька — два. Старі розповідали, зітхали, витирали сльози, і Рубін зрозумів, яких страшних ран завдало їм життя. Як це страшно — з однієї хати не повернулося четверо! Горе косило цих старих людей, коли одна по одній приходили звістки з фронтів. Які ріки сліз пролито тут в глибині ночей! Яку силу любові до своєї землі мали всі ці люди, що йшли самі на смерть і дітей послали своїх...

Чайник був давно вичищений. Рубін поздирав долотом увесь накип всередині. Гості вже попрощалися і порозходилися, а він сидів і думав про все, що почув тепер, що чув раніше, та не зв'язував в одне ціле. І йому здавалося, що отут, на Соло-м'янці, бачить він не життя звичайних людей, а життя якихось велетнів. І бачить він їх чомусь усіх — освітлених сонцем, на залитих сонцем вулицях, на барикадах, де полум'яніють прапори, ка полі бою із зв'язками гранат, як вони у пишний червневий день кидаються під гусениці фашистських танків... Сини Солом'янки, які ви прекрасні, які відважні! Думаючи про них, Рубін заплющує очі і бачить себе в грізні дні боїв за Вітчизну з Калеником Романовичем, і він, Рубін, був таким же сміливим, як і всі ці відважні люди з Солом'янки...

Отак і збігло два роки. Закінчивши училище, Рубін виїхав на Подніпров'я. Шість місяців від нього не було чути й слова, потім написав, що влаштувався як слід. Через рік з Дніпропетровська знову прийшов лист. З листом Рубін прислав газету з своїм портретом, надрукованим у тій газеті, і п'ятдесят карбованців грошей. В газеті Рубіна хвалили. З того часу на Солом'янку почало щомісяця надходити по п'ятдесят карбованців Ганні Сильвестрівні на насіння. Влітку, через три з половиною роки після закінчення ремісничого училища, Рубін несподівано приїхав у відпустку до Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни на Солом'янку. За цей час він змужнів, чорні вуса густо засіяли верхню губу, брови дугами сходилися на переніссі, і з-під них дивилися сміливі й гострі чорні очі. Привіз Рубін Каленикові Романовичу теплі зимові валянки з калошами, а Ганні Сильвестрівні прозорчасту хустку, таку, як на її молодому портреті. Ганна Сильвестрівна розчулилася, аж схлипнула трохи. Каленик Романович спитав:

— Навіщо оце витрачатися?

— А ви вже, батю, мені дозвольте знати навіщо,— відказав Рубін.— А може, мені так хочеться!

Знайомих хлопців з ремісничого училища Рубін на Соло-м'янці вже не знайшов, не знайшов і на Чоколівці13 — пороз'їжджалися по світах. Зустрів лише Женю Індиченка, але Женя був по вуха закоханий, ходив незрозумілий, дивний, і все зітхав. Навіть купатися до Наводницького мосту 14 не поїхав. Рубін махнув рукою на Індиченка.

Стояло надвечір'я. Над Солом'янкою пливли грозові хмари з бузковими відсвітами. За Києвом-Товарним15 гримотіло, земля пахла збитим пилом і чорнобривцями. Гроза наближалася. Ганна Сильвестрівна виколупувала головною шпилькою кісточки з вишень і підсувала Рубінові найбільші налиті соком ягоди. Каленик Романович, надівши окуляри, підсів до четвертої сторінки газети "Правда" і6, де містилися політичні відомості з широкого світу, писалося про атомну й водневу бомби, про скорочення армій. З цими новинами він, звичайно, знайомився через радіо, але репродуктор в цей час гримів піснями і до політики йому було байдуже. Рубін, навпаки, час від часу кладучи в рот ягоди, які подавала йому Ганна Сильвестрівна, прислухався до звуків, що долітали звідти. Найбільше йому подобалася музика швидка —: польки, галопи, фокстроти, але студія, як на зло, передавала старі, тужні й тягучі пісні, які рідко коли його зворушували, бо, мабуть, він перебував у такому віці, коли музику слухають ще ногами. За вікном шумів дощ. Окремі великі краплини, зриваючись з даху, били по зовнішньому критому залізом підвіконнику. Падали вони рідко, і їх удари лунко відзивалися в кімнаті. Рубінові було дуже приємно: звуки музики, до якої він уже не прислухався, удари крапель по залізу занесли його думки кудись далеко.

Коли він прочуняв, в кімнаті, крім їх трьох, була ще й четверта особа. Вона, видно, вбігла тільки що з дойду. Це була дівчина. Через плече у неї висіла велика чорна шкіряна сумка, з якої вибивалися газети й журнали. Дівчина була невеличка, з двома товстезними чорними косами по пояс; діставши коси з-за спини, вона почала струшувати з них дощову росу. Краплини води блищали у неї також на щоках, на лобі, на волоссі. Ніс у листоноші був рівний, очі — величезні, чорні, овал обличчя — красивий. Руки, голі до плеча, були засмаглі, аж коричневі, обличчя теж дуже загоріле. І тим ясніше на ньому позначався рядок білих-білих, як пелюстки квітів, зубів, "Ти диви яка,— подумав Рубін, оглядаючи її скоса.— Коли б трохи вища, була б, чого доброго, дівка". Ріст дівчини вирішив питання. Рубін мріяв, що дівчина в нього буде висока й струнка, як тополя, біла, як цвіт жасмину, прекрасна, як щастя. А ця — пхе!

Обтрусившися від дощових крапель, дівчина поправила сумку і, покопавшися в ній, сказала, звертаючись до Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни:

— А вам лист від Володимира аж із Красноярська.

Каленик Романович пожвавішав, відклав газету, потягся до листа. Ганна Сильвестрівна теж обернулася в цей бік.

Дівчина віддала листа Каленику Романовичу і скоса глянула на Рубіна. Відчувши, що поглядом затрималася на хлопцеві, довше, ніж треба, вона перевела його на Каленика Романовича і зробила це так легко, що Рубінові й не снилась така легкість. Каленик Романович встиг тим часом обрізати ножицями вузький бік конверта.

З конверта випала фотокартка, красиво зубчиками обрізана. На фотокартці було знято троє людей: молода жінка —-невістка Оля, красивий чорнявий мужчина, хлопчик п'яти-шес-ти місяців. Хлопчик у самій сорочці сидів на руках у Олі, ручки у нього були товстенькі; ніжки так само; ручки й ніжки на всіх згинах були поперерізувані ниточками, щоки посміхалися ямочками і щілинками очей між тими ямочками. Звали хлопчика Ваня; чорнявого мужчину — Володимир. Володимир працював у залізничних майстернях і називав Олю Оля-шкою. В цілому Оля була щаслива, і від листа, написаного її рукою, віяло теплом достатку, радістю щасливої матері й жінки.

Ганна Сильвестрівна відклала тісто на вареники, витерла об фартух руки, взяла карточку, довго дивилася на Олю, на Володимира, але найдовше на хлопчика. У неї вже, мабуть, була стареча слабість на сльози, бо, намацавши кінчик хустки, що давно збилася на плечі, притулила його до очей.

— Ну, чого ж схлипз/вати,— сказав Каленик Романович.— Бач, онук гарненький який.

— Гарненький, гарненький,— повторила Ганна Сильвестрівна, гладячи фото рукою. І, витираючи сльози, кінчила:— Та й вони обоє гарні. Як поїхали, так тільки й бачили. Чого не приїхати? Приїхали б з дитиною...

Рубін теж почав розглядати фото і сказав:

— Опецькувате яке, товсте. Але все одно до дсадцяти п'яти років у петлю не полізу.

Який зв'язок Рубін знайшов між опецькуватим товстим хлопцем і петлею, була, очевидно, його таємниця.

— Ач, який завзятий,— кивнув на Рубіна Каленик Романович, звертаючись до дівчини.— Ти теж, Мар'яно, така?

Мар'яна засміялася. Сміялася вона, неначе струмочок дзвенів. І в цьому сміхові було щось і веселе, і зухвале. Рубін незадозолено глянув в її бік — він не любив розмов, які на отаких парашутах добрі люди закидали йому в тил.

Мар'яна нічого не відповіла Каленику Романовичу, проминула й незадоволення Рубіна.

— У нас на пошті,— почала вона,— стався такий випадок з Харитоном,— ви ж знаєте його,— повернулася вона до Каленика Романовича і Ганни Сильвестрізни. Обоє старі кивнули головами, і вона продовжила:— А в того Харитона є дівчина Катя. А в тієї Каті мама — теж Катя. От пішов Харитон на побачення на Третю Нижню, а ніч претемна, побачення о десятій; стоїть він край стежки в саду, жде. Дивиться — йде. Він до неї каже: "Катю, я тебе так жду, що мало не помер ждучиі" і — в обійми Катю. Обнімає, а Катя, як обняв він її та поцілував, і каже: "Ой, Харитончику-зятьоч-ку, як же ж ти й цілуєшся. Мене вже двадцять років ніхто так гарно не цілував!" Так він як побіг і не знає тепер, що робити...

— Еге ж, це задача,— весело сказав Каленик Романович.— Йому скільки років?

— Аж сімнадцять,— відповіла Мар'яна серйозно.— Йому сімнадцять років,— і вона веселим, невловимо швидким поглядом оглянула з ніг до голови Рубіна.

Рубін, що ненавидів жодних натяків на свої сімнадцять років, блиснув очима і грізно глянув на Мар'яну.

Мар'яна хотіла, здається, було щось сказати ущипливе, та, видно, стрималася. Однак коли Рубін зиркнув на неї ще раз, йому здалося, що губи її ворухнулися і між ними мигнув рожевий кінчик її язика. "Ну, стривай ти мені, знатимеш!" — зціпив зуби Рубін.

Ганна Сильвестрівна встигла тим часом наставити вже окропу, і коли вода забулькотіла, виклала на підситок перший десяток вареників і почала по одному кидати їх в каструлю.

Прозора вода враз скаламутилася, в ній затанцювали білі порошинки. З гарячою парою з кухні линув ніжний аромат тіста і варених ягід. Потім вода знову забила в ключ, і незабаром вареники почали випливати нагору. Запахтіло ще приємніше.

Упоравшись з першим десятком, Ганна Сильвестрівна сказала, звертаючись до Мар'яни:

— Ну що ж далі?

— А далі нічого,— відповіла Мар'яна.— Як вечір — ходить Харитон по садку, а яка вийде Катя — не знає! Задача хлопцеві.

Мар'яна знову зиркнула на Рубіна. "Чого вона прискіпалася до мене, чого їй треба? — скипів Рубін.— Адже мала яка, в блюдці втопитися може, а прискіпалася!" А вголос він нічого не сказав. Бо що скажеш, коли нібито йдеться про якогось Харитона. Нарешті він зозла сказав:

— Я зовсім би не ходив!

— Кинув би й Катю?

Очі у Мар'яни були вологі й блискучі. Каленик Романович дивився в газету і все повертав її так, щоб вона лягла між його обличчям і Рубіном.

Гроза надворі минала, хмари розходилися, у вікна через зарості фуксій лилося м'яке передвечірнє світло. Мар'яна стояла перед Рубіном у цьому світлі, як царівна; очі у неї були великі, дві чорні коси, перекинуті наперед, обрамляли лице незвичайне, все у грі тіней і ямочок, зігріте посмішкою, хоч і насмішкуватою, але таке, заради якого можна загинути!

Без жодного зусилля Рубін зразу ж пригадав, що зустрічав її вже раз у житті, взимку, як катався з гори на санках! Це — те ж саме лице, ті ж самі очі, та ж сама дівчина, яку хлопець у великому батьковому кожусі назвав дивним сполученням слів: Маріонілою-квіткою.

— А-а-а, то це ти Маріоніла-квітка,— скрикнув він.— квітка Маріоніла,— і він так задивився на неї, аж почервонів. Злість його немов випив і по світу розвіяв вихор.

— Еге ж, я,— відповіла Мар'яна.— Я. Тільки признайся, Рубіне, добре ти полетів тоді сторч головою на санках з гори, га?

В кімнаті запанувала весела пауза, якої не помітив лише Каленик Романович.

— Шкода, що ти тоді втекла,— сказав, сяючи, Рубін.— Я б тобі показав!

Ганна Сильвестрівна поралася біля своєї газової плитки, запаморочливо пахтіли перелиті _ цукровим сиропом вареники — білі-білі, ледь з бузковим відливом. Нарешті вона обізвалася:

— Ну, йдіть уже, вечеряти будемо. Заходь, Рубіне, заходь, Мар'янко! Старий, іди вже вечеряти, чуєш? Кидай газету.

Каленик Романович відклав газету і, підпихаючи обох молодят широко розставленими руками, почав просуватися до кухні. В дверях він зіткнув Мар'янку й Рубіна так, що вони мало лобами не стукнулися. Щоб цього не сталося, Рубін ухопився за руку Мар'яни. Рука була така тепла, що тепло її враз передалося Рубінові в щоки, і він спалахнув.

У Каленика Романовича було своє місце. Він заліз туди, підсунув до себе тарілочку з сметаною і труснув на неї солі з солянки.

Упавши на білу поверхню сметани, соляні крупинки враз подзьобали її сірими цяточками. Мар'яна засміялася, і тепер сміх у неї був не такий, як раніше,— а аж до болю рум'яний:

— Та вареники ж солодкі! Що ви!

За ковальське життя з Каленика Романовича зійшло стільки солі із потом, що він ладен був і узвар присолювати. І він сказав:

— Нічого, нічого, Мар'янко, луччі будуть. Ну, Мар'яно, Рубіне, сідайте.— І він почав підсувати кожному його тарілочку з сметаною і варениками. На тарілці, призначеній для Мар'яни, один вареник надірвався, і з нього потік червоний сироп.

— І не запрошуйте,— відповіла Мар'яна.— Мені треба бігти, я ж на роботі. Бачите, скільки ще треба листів і газет порозносити! — І щоки її знову запалали рум'янцем.

— Ет, там пошта,— відповіла Ганна Сильвестрівна.— Сідай поїж, а тоді біжи собі. Та й дощ ще не зовсім перестав.

— Ні, побіжу,— відповіла Мар'яна і підхопила на плече свою сумку.

— Бійся ж бога! — скрикнула Ганна Сильвестрівна.— Та що ти собі думаєш!

Мар'яні було сімнадцять років. Можливо, й жила вона бідно, і в цю мить голодна була, але разом з цим в грудях у неї народжувалась якась інша сила. Мар'яна й сама не могла б, може, сказати, що це за сила. І ось ця сила звела її на ноги, схвилювала до самого дна, наказала йти, і Мар'яна, кинувши на ходу веселе "бувайте!", вибігла з кімнати надвір.

Досівалися останні краплини дощу, півнеба вже очистилося від хмар, на другій половині вони ще клубочилися, але вже збезсиліло, швидко розтікалися в високостях, ховались за обрій, танули. Перед порогом і далі по стежці, що вела на вулицю, блищали проти вечірнього сонечка більші й менші калюжки води, в одній із них вже купалися горобці.

— Ач, яка шалена дівчина,— почала скаржитися Ганна Сильвестрівна.— Де ж це видано втекти прямо від столу!

Рубін стояв проти Ганни Сильвестрівни, слухав, про що вона говорила, дивився у вікно і бачив, як, переступаючи через калюжі, по стежці відходила Мар'яна. І він заметушився, поліз в обидві кишені разом, понишпорив там.

— Ах, чорт, таж ні цигарок, ні сірників! Гей, стривай, разом підемо, мені цигарок і сірників треба купити,— гукнув він услід Мар'яні, вискочивши з кімнати. І побіг просто через купи кімнатних калачиків, фуксій і столітників, виставлених Ганною Сильвестрівною на дощ.

Наздогнав він Мар'яну біля самої хвіртки, між двома величезними кущами рожі і, порівнявшися, прошепотів:

— Хочеш сьогодні в кіно? Ми підемо на Володимирську гірку17, звідти краєвиди на всю Україну, і там я скажу тобі, що дівчини кращої за тебе немає на всьому білому світі.

— Спробуй тільки сказати,— відповіла Мар'яна і засміялася. І сміх її дзвенів, як струмочок...

— Еге ж,— сказав Каленик Романович Ганні Сильвестрів-ні, коли вони залишилися вдвох.— Каже, ні сірників, ні цигарок. Ну що ж, сідай, будемо вдвох вечеряти.— Покуштувавши вареника, він продовжив:— Чуєш, я оце думаю: адже якими бузувірами всі були. Куди там! Згадати — волосся сторч! А які орли з тих смаркачів виростають!

— Коли з дитинства є порох в людини, то, думаю, не десь він дінеться і в дорослому, тільки на інше обернеться,— відповіла Ганна Сильвестрівна і, прислухаючись до того, як між рожами сміялась Мар'яна, додала:— Чуєш, як Мар'янка заливається?

— Еге ж,— відповів Каленик Романович.— А вареники — добрі.

— Їж на здоров'я.

1956

1 Ремісниче училище — навчальний заклад системи професійно-технічної освіти, створений 1940 р. з метою підготовки кваліфікованих кадрів робітників для різних галузей народного господарства. 1958 р, ремісничі училища перетворено на міські професійно-технічні ущлища.

2 ...г р а в з хазяїном 'у д а м к и...— Йдеться про гру в шашки.

3 "К а й д а ш е в а сі м'я" — повість класика української літератури 5. С. Нечуя-Левицьхсго, яка вийшла у світ 1879 р. В4 ній письменник правдив© відтворив негативні ржи приватновласницької психології, іцо виникла на грунті пореформекого побуту села, засудив індивідуалізм, обмеженість світогляду, примітивізм, забобонність.

4 Совки — селище у Залізничному районі Києва. Назва вперше зустрічається в документах XVII ст. У 1923 р. Совки включено до міської зони, ка його території розміщено однойменний радгосп, який постачав Київ овочами.

5 Батиева гора — назва місцевості між Солом'янською та Волгоградською вулицями Залізничного району Києга. За переказами, тут лід час монголо-татарського нашестя 1240 р. знаходилось шатро хана Батия.

6 Згадували вони п'ятий рік*..— тобто події резолюції 1905— 2907 рр., яка мала буржуазко-демократичиий характер і стала "генеральною репетицією" Великої Жовтневої соціалістичної революції.

7 ...рік сімнадцятий...— Тобто Велика Жовтнева соціалістична революція.

г ."п овстання проти якоїсь Центральної рад и...— Центральна рада — орган державного управління в межах України, який ©бЧ-днузйв різні дартії та організації ка демократичній основі. Проголошена у Києві 17 березня 1917 р,, розгромлена 26 січня 1918 р. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, проголосивши 25 грудня 1917 р. створення Української Радянської Республіки, оголосив Центральну раду поз2 законом.

9 ...б ої проти летлдарізці в...— Петлюрівці — яійсьхово-полі-тичиа сила хіа Україні в 1917—1520 рр., очолягешза оддам з хердомгкгз Центральної рада (1917—1918) та Директорії (з лютого 1919р.) — С. В. Петлюрою (1878—1926), якай 1920 р. емігрував за коряок.

10 ...п р о війну з фашистам и.— Йдеться про Велику Вітчнзняну війну Радянсьжоуо Союзу 1943—1945 рр. проти фашистської Німеччини,

п ...повстання "Арсеналу".— Йдеться про Січневе збройне повстання робітників кїивського заходу "Арсенал" проти Центральної Ради …березня (7 квітня) 1917 р. з більшовзецької організації "Арсеналу" створен©

Печерський райком РСДРП (б) — основну ударну силу Жовтневого збройного повстання 1917 р. і Січневого збройного повстання 1918 р. У пам'ять про героїчну боротьбу за владу Рад біля заводу встановлено пам'ятник арсеналь-цям та меморіальну дошку на його стіні.

12 ...коли німці почали наближатися до Києва...— В липні 1941 р. німецько-фашистські війська завдали перших тяжких ударів по місту. Героїчна оборона Києва тривала до 20 вересня 1941 р. Відхід радянських військ на схід почався 19 вересня 1941 р.

13 Чоколівка — історична місцевість Залізничного району Києва. Виникла як селище на початку XX ст. Назва походить від прізвища гласного міської думи І. Чоколова — власника друкарні, який допоміг групі залізнични— ків отримати банківську позику для забудови. У 1923 р. Чоколівку було приєднано до Києва.

14 Наводницький міст — міст через Дніпро, збудований на місці одного з головних київських перевозів у районі гирла ріки Либідь. Першу згадку про перевіз зустрічаємо в літописах X—XI ст. 1914 р. побудовано дерев'яний міст, який згодом зазнав кілька реконструкцій (1920—1921, 1935, 1943, 1944—1953 рр.). 1937 р. почалося зведення капітального Наводницького мосту з підпорами на кесонній основі, будівництво якого припинилось під час Великої Вітчизняної війни. Після введення у дію мосту Є. О. Патона Наводницький міст було розібрано.

15 Київ-Товарний — залізнична станція у межах Києва.

16 "Правда" — щоденна масова загальнополітична газета, орган ЦК КПРС. Виходить з 22 квітня (5 травня) 1912 р. Засновником та ідейним керівником газети був В. І. Ленін.

17 Володимирська гірка — парк, закладений в середині XIX ст. (10,6га). Розташований на верхній та середній придніпровських терасах київських схилів; його композиційний центр — пам'ятник князю Володимиру.

***

На калиновім мості

Гурій Андріянович тридцять років прожив із жінкою. Це було тяжке життя, бо вони були люди різні й далекі. І ось вона померла. Старий шліфувальник так стомився і знемігся, що й собі вирішив померти і вибрав місце на кладовищі біля свого товариша, який розпрощався з життям кілька років тому.

Була пізня осінь. Сіяла мжичка останні листочки тремтіли на тополях, по небу повзли сиві хмари, і було так тоскно, що можна б завити, піднявши голову вгору, як пес.

Перші дні Гурій Андріянович зразу ж після заводу падав у ліжко і немов провалювався у безодню. Коли на п'ятий день вранці він прокинувся, то перше почуття його було — їсти хочеться. Він поспішив на роботу, а повернувшись після зміни додому, начистив картоплі, знайшов залишки крупи, зварив юшку і сів обідати.

Саме в цей час прийшов до нього його товариш Опара. Вони погомоніли, позітхали і почали писати надмогильну табличку. Гурій Андріянович склав текст, а Опара, що довгі роки пропрацював у малярному цеху, оформив табличку. "Спи, дорога жона",— вивів він траурною фарбою на жовтому тлі прощання і намалював знизу гілочку і одірваний від неї листочок. Обоє позітхали і потім помаленьку пошкандибали на кладовище.

Стояв свіжий осінній надвечірок, морозець ще не заганяв людських рук у кишені, він лише приємно холодив щоки. На заході загорялася вечірня заграва. Галасувала галич, що ніяк не могла вгамуватися, кричали десь хлопчики. Вродлива сусідка — невістка Назара Степановича — несла на коромислі двоє відер води, ведучи заразом за руку дівчинку. Щоки у молодиці були червоні, вигляд свіжий. Вона ласкаво привіталася з ними і співчутливо Оглянула Гурія Андріяновича. її співчутливість зворушила його, і він подумав — є добрі люди, не один він на світі.

Темніло коли вони поверталися з кладовища. Заграва на сході почала синіти, на землю спускався вечірній присмерк, в будиночках на Солом'янці спалахували перші вогники. Морозець починав добиратися до плечей і колін, і Опара сказав:

— Ходім до Нехводьки. Йому зять привіз самогонки із Бородянки 1. Погріємося.

Вони пішли до Нехводьки, свого товариша по заводу.

У Нехводьки була гулянка. Невістка подарувала старому батькові онука.

Гурій Андріянович і Опара поздоровили хазяїна дому і обох молодих. Нехводьчина жінка й невістка теж оглянули Гурія Андріяновича співчутливими поглядами, а втім, він не помітив цьбго за колотнечею, що панувала у хаті.

Відпочивши трохи, випивши і закусивши, Гурій Андріянович побачив, що в господі було багато людей і серед них чимало співучих і голосистих. Коли почали співати "Ой ти боже милосердний" 2, охота поспівати взяла і Гурія Андріяновича, і він співав разом з іншими. Проти нього сиділа якась жінка років п'ятдесяти, огрядна, трохи таранкувата, голосиста. Підперши щоки обома руками і дивлячись на Гурія Андріяновича, вона виводила на весь голос. Очі у неї були живі, гарні, і вона здалася йому інтересною особою. Ця обставина збентежила Гурія Андріяновича: перед лицем смерті хоч би й нелюбимої жінки такі думки були недоречними, і він прогнав їх. Крім того, він так і не міг пригадати, чи вмивався після заводу, а глянувши на руки, зніяковів і поспішив сховати їх під стіл.

На цьому все й скінчилося. В кімнату ринула молодь, задвигтіли столи, стільці,— очищалося місце для танців. На танці Гурій Андріянович не залишився і, щиро забувши про "інтересну особу", подався додому, щоб виспатися і вчасно бути на заводі, бо на роботу за всі тридцять п'ять років він не спізнився ні разу.

З теплої кімнати він потрапив на свіже повітря. Вулиця Урицького 3 вже потонула в пітьмі. З її глибокої імли на нього набігали вогники автомобілів, і, сторонячися їх, він пішов стежкою попід будиночками, то видираючися на пагорки, то спускаючися вниз. Домочки, паркани, навіть хвіртки тонули в обіймах вже пов'ялених осінню і побитих першими морозами кручених паничів; скрізь підіймалися ще купи почорнілої зелені, пахло в'ялим примороженим листям, пізніми квітами, і пахло тим сильніше, чим дужче Гурій Андріянович розтирав між пальцями запізнілу квітку чорнобривця.

З цим почуттям запаху чорнобривця і молодого морозцю він і прийшов додому. В кімнаті у нього було непривітно, неприбрано, і, щоб не псувати собі настрою, він, не засвічуючи світла, ліг і заснув. Приснився йому кущ сивих квітів, які на Солом'янці звуть морозом, і якась жінка — хто саме, так і не дібрав,— з'явилася і зразу ж зникла.

Отже, Гурій Андріянович так і не помер. Але порядок життя його змінився. Після роботи він, не заходячи додому, завертав у закусочну, де обідав, випивав і просиджував з новими прияте лями до пізнього вечора. Додому він тепер повертався безбоязно: нікому було зустрічати його скандалами.

Одного разу, вже через добрих півроку, вийшовши із заводу і ще не наблизившись до закусочної, Гурій Андріянович несподівано зустрівся лицем до лиця з "інтересною особою", що колись співала разом з ним на гулянці у Нехводьки. Вони пізнали одне одного, спинилися і привіталися.

З'ясувалося, що "інтересна особа" теж працювала, тільки не на заводі, а в пошивочній майстерні; після закінчення роботи вона прослухала лекцію про міжнародний стан і тепер поверталася додому. Жила вона теж на Солом'янці, за кілька вулиць від Гурія Андріяновича. Гурію Андріяновичу дуже схотілося погомоніти з нею, посидіти в скверику, взагалі взнати дещо про неї, він наважився і сказав:

— Я, ось бачите, вдівець. Дуже цікавлюся знати, як з вашого боку?

— Я п'ять років як поховала свого чоловіка,— сказала вона.— Був і син, та не повернувся з війни.

З війни не повернувся і старший син Гурія Андріяновича. Згадка про дітей розтривожила обох, вони змовкли і так мовчали якийсь час, задумавшися.

Незнайому звали Любов Касянівна. Вони посиділи в скверику та так і пророзмовляли про своїх загиблих і живих синів та дочок до темноти. Гурій Андріянович провів Любов Касянівну аж до її вулиці, а повернувшись додому, ліг у ліжко і довго не міг заснути: думав про сина. Все боліло — серце, груди. Гурій Андріянович перекидався і проказував: "Ех, мій хлопчику, не так воно вийшло, як треба". З тяжкими думами на серці він заснув.

Вранці, вирушивши з дому і проходячи повз скверик, він згадав і про Любов Касянівну. "Отак теж, мабуть, побивається і мучиться за своїм",— подумав він, і щось тепле ворухнулося в нього у серці до цієї самотньої жінки.

З того дня Гурій Андріянович частенько просиджував в алейці, чекаючи, поки буде вертатись з майстерні Любов Касянівна. З нею йому було якось затишно. Побачивши її, він підводився і йшов назустріч. Обличчя його осявала посмішка. Цієї посмішки він, звичайно, не бачив, зате бачив посмішку на обличчі Любові Касянівни, і посмішка ця подобалася йому.

Пройшло київське літо. Вони поїхали вдвох на Дніпро і прогуляли там до самої темноти.

Тепер Гурій Андріянович як коли одвідував Любов Касянівну навіть і з будень. Інколи вони ходили в кіно, але здебільшого до когось із знайомих. Отак і проходив час непомітно.

Одного разу вони сиділи вчотирьох у Нехводьки. У Не-хводьки була корова, і коли онук пригнав її додому, обоє старі Нехводьки пішли до хліва. Гурій Андріянович і Любов Касянівна зосталися вдвох. Вони продовжували говорити, і раптом Гурій Андріянович помітив, що все навколо було залите сяйвом місяця. Він підвів голову і побач™, що й небо, і садок, і вершини дерев, і окремі хмаринки на небі, і сам місяць тонули в цьому незвичайному сяйві. Таку ніч Гурій Андріянович бачив лише раз в часи ранньої юності, коли був закоханий в свою дівчину Віру. Гурій Андріянович почав стежити за хмаркою, що набігала на місяць. І йому здалося, що то не хмарка пливе, а місяць поспішає назустріч їй. І ще йому здалося, що небо, і світло від місяця і саме повітря були зеленаві. Гурій Андріянович довго дивився вгору, і на умі в нього вертілися все слова з пісні: "Запрягайте коні в шори, коні воронії , та й поїдем доганяти літа молодії. Наздогнали ж літа свої на калиновім мості..."

— Куди ви так дивитеся? — спитала його Любов Кася-нівна.

— Та це я так,— відповів Гурій Андріянович.— ї зрозуміти не можна: місяць, хмара — і все, а душу тривожить.

Він сказав це якось журно. Йому й справді було журно. Журно, що все безповоротно минуло, і він так нічого гарного і не побачив у своєму родинному житті. І цілий вечір він був задуманий, все прислухався, що діється в серці, і здавалося, що його серце плаче і тужить за тим, що життя його могло б бути таким гарним і таким не було.

Як ішли додому і треба було спуститися в ярок або піднятись на гірку, Любов Касянівна спиралася на його руку. У неї були теплі долоні, і це тепло так і зосталося при Гурії Андріяновичу навіть тоді, коли він повернувся додому і ліг спати. Вночі йому знову приснилася жінка. Це була Віра, та дівчина, яку він кохав молодим. Вона. промайнула перед очима, як білий привид, і зникла. Гурій Андріянович прокинувся, сів проти вікна і довго дивився в тривожне зеленаве світло ночі.

Місяців через три, вже восени, він зрозумів, що йому, мабуть, без Любові Касянівни не буде гарного життя. Він почав думати про неї часто й багато, і від тих думок йому жилося легше і краще.

Одного разу, взявши на поміч Опару, він попрямував до Любові Касянівни. Коли трохи випили і посміливішали, Опара сказав Любові Касянівні в той час, як Гурій Андріянович вийшов на повітря покурити:

— Оце, Любов Касянівно, прийшли ми неначебто через двері, та не знаємо, як доведеться виходити — чи не через вікно?

Любов Касянівна відчула в цих словах щось серйозне і насторожилась.

— А чого це ви в такій непевності? — спитала вона.

— Бо діло таке,— відповів Опара.— Гурій Андріянович просить вас про ваше з ним законне одруження.

— Ну хіба ж про це так можна відразу? — слабо сказала Любов Касянівна.

їй стало, видимо, душно, і вона поправила комір, ніби бажаючи пропустити більше повітря. Вона була якась розгублена, навіть пригноблена.

У Опари упало серце. "Не влучили в точку",— подумав він, витираючи на лобі піт і водночас намацуючи кисет.

Він почав похапцем крутити цигарку, розсипаючи собі на коліна тютюновий дріб'язок і думаючи, як би відступити з найменшими втратами.

Коли Опара вже майже скрутив цигарку і поліз в кишеню по сірники, Любов Касянівиа сказала:

— Літа у нас, бач, які. Дайте подумати до суботи.

У суботу Гурій Андріянович сказав тихо, ковтаючи слова від хвилювання:

— Прошу вас, Любов Касянівно, ще раз — стати мені за законну дружину.

Любов Касянівиа підвелася і так само тихо, але виразно вимовляючи слова, відповіла:

— Даю свою згоду на законний шлюб з вами, Гурію Андріяновичу.

Через кілька днів Гурій Андріянович і Любов Касянівиа записалися в загсі і стали законними чоловіком і жінкою. Опара ждав їх біля дверей загсу, і, як тільки вони звідти вийшли, подав їм букет, і поздоровив та побажав щастя. Він сказав:

— Бажаю вам чесного подружнього життя і багато радощів.

Гурій Андріянович вийшов з прохідної разом з Опарою.

Говорили вони про всячину, і все було благополучно до того моменту, поки не наблизилися до закусочної. Двері в закусочну були відчинені навстіж. Продавщиця Устина Купріянів-на стояла за стойкою і відміряла в стопочки по сто грамів. В лівому кутку біля столика вже сиділи знайомі Гурія Андріяновича — Луцько, Калістрат, Ярошенко, Цибуля Денис, видно, вже випивши, сидів біля них і грав на гармонії вальс "Дунайські хвилі". Луцько, пересилюючи гармонію, кричав Калістратові: "А я шахрайства ненавиджу. Треба, щоб життя було чисте, як скло". Сам Луцько був склярем, точильщиком, вантажником при мебельних магазинах. Як і Гурій Андріянович, він був нещасливий в особистому житті,— з жінкою розійшовся і жив сам, дожидаючи, поки дочка, десь закінчивши навчання, повернеться додому. Дочку він дуже любив, але, випивши, ніколи не говорив про свої почуття до неї. Не вміючи сам доглядати за собою, ходив Луцько неохайно, часто з запухлими від горілки очима. Розмова про правду була його улюбленою розмовою. Калістрат, Ярошенко й Денис працювали в різних дрібних майстернях. За час безконечних блукань по закусочних вони втратили чимало тих добрих рис, з якими народилися на Солом'янці, і тепер навчилися цинічно доїти таких нещасливих людей, як Луцько чи Гурій Андріянович, що, потрапляючи в закусочну, тим самим потрапляли до їх чіпких рук.

Дійшовши до закусочної, Гурій Андріянович, а за ним і Опара уповільнили крок. Забачивши їх, заметушилися і Калі-страт з Денисом.

Опара спитав з чемності (але не з переконання, бо знав ціну отим Калістратам):

— Зайдемо?

Гурій Андріянович спинився, постояв секунду, ніби вагаючись, однак не зайшов. І Опара сказав Калістратові, який з закусочної вилетів надвір:

— Нічого не вдієш — перший день по одруженні. Відриваючи ноги від грунту, неначе на кожній з них висіло

по гирі, Гурій Андріянович і Опара рушили з місця і йшли так повільно, неначе назад їх тягла невидима нить, а вони пересилювали її. Тільки коли вони відійшли від закусочної, йти обом стало легше.

На розі вони попрощалися, і кожен пішов своєю дорогою.

"Чим-то мене нова хазяйка зустріне?" — думав Гурій Андріянович. Перша жінка здебільшого зустрічала його непривітно. На життя вона дивилася так, що Гурій Андріянович завжди був у чомусь винен. Він спочатку докладав усіх зусиль, щоб полагодити незгоди, але це не призводило ні до чого. Вимогам і прискіпанням жінки не було кінця й краю. Парубком і перші кілька років по одруженні Гурій Андріянович не пив, як не рахувати різних урочистих свят у сім'ї та в близьких знайомих. Але, зрозумівши, що з жінкою він до злади так і не прийде, почав випивати спочатку від горя, а потім від невлаштованості і за звичкою. Від цього в сім'ї пішли сварки. Вони озлобляли Гурія Андріяновича, і часто він напивався, щоб просто дошкулити жінці. Сцени, тяжчі одна за другу, траплялися мало не щодня. Згадавши про це, Гурій Андріянович несамохіть здригнув і, замість того щоб увійти в хвіртку, завернув у сусідній завулок, де він рятувався не раз за своє життя.

Провулок був вузенький, дерева поспліталися над ним гілками, утворивши низький зелений тунель, обгороджений від дворів старими трухлявими тинами, парканами, збитими з різнокаліберних дощечок та фігурних металевих аркушів з-під штампувальних пресів. І тини, і паркани, і живоплоти — все було пов'язане обривками вірьовок та дроту, звичайного і колючого, і такими ж самими обривками проводів та обтинка-ми дахового і обручевого заліза. Дірки в огорожах, які поробили собі собаки, коти й півні, місцеві господарки позатуляли старими шапками, побитою повстю з-під валянків, дірявими каструлями й рогожками. По дну провулка йшли глибокі колії, прокладені в грузьку пору. Через огорожі на вулицю звисало зелене гілля садових дерев, іноді випорскувала сюди ціла гілка з налитими бурхливими соками вишнями, а то навіть і яблуками та грушами. У бур'янах попід цими огорожами завжди ворушилися в сутінках тунелю якісь тіні, щось сопло, щось стишено сичало: "Сашко — уб'ю!"; чиїсь руки незримо тяглися до отих гілок, а коли якісь в'юнкі тіла прослизали в саме святая святих — за паркани,— тоді ззідти у зелений тунель долітало відчайдушне хекання і стриманий шелест садового листя. Інколи десь щось невчасно гупало об м'яку скопану землю, іноді гримав жіночий голос: "Піймаю, скину штани, віднесу до матері, вона всипле тобі, до нових віників пам'ятатимеш".

З тунельного завулка людина могла потрапити на Нижню вулицю першу, на Нижню вулицю другу і, нарешті, на Нижню вулицю третю 5. Далі за третьою Нижньою ішов яр з ковбанями, а за ними — гора. Гора ця вся поросла деревами й кущами, і не один літній вечір і ніч просидів тут Гурій Андріянович, і один, і з друзями, такими ж нещасливими, як і він сам.

Цього" разу Гурій Андріянович зробив по тунелю лише кілька кроків. Він отямився і, витерши лоба, який вкрився росою дрібнесеньких краплин поту, повернувся назад і зайшов у хвіртку. Рухи його були все ж якісь мляві, непевні. На душі було важко.

Як тільки він зайшов до ґаночка, двері хатини відчинилися. На порозі стояла Любов Касянівна. Вона привітно посміхалася і казала:

— Ну, здрастуй, здрастуй, Гурію, а я жду та на годинника позираю.

Вона була в гарному ситцевому платті, і з темного його тла впадали у вічі якісь сині тони. Зелень вишні і кручених паничів, що росли проти дверей хатини, зелень величезного куща жоржини, оці веселі сині тони вбрання і ясна блакить над двірочком — все якось злилося в одно і дихнуло в душу Гурія Андріяновича чимсь незнайомо милим.

Він зайшов у кімнату і — ахнув, всім єством, мовчазно, без слів. Відколи Гурій Андріянович жив у цій кімнаті, в ній панували лише похмурість і холод. Зараз кімната сяяла білістю, якось блищала. Блищала підлога, блищали насвіжо помиті шибки, свіжістю дихала ковдра, наволочки, ніжки стільців і спинка дивана. В голові у Гурія Андріяновича запаморочилося. Ще важкі почуття гнітили душу, а поверх них вже народжувалося щось світле і лагідне.

Гурій Андріянович стояв посеред кімнати, не знаючи, де діти свої руки і ноги. Він увесь був у заводському поросі, в плямах і розумів, що тут він не зможе ступити й кроку, щоб не залишити сліду.

— Іди митися,— сказала Любов Касянівна.

В кухні на низькій широкій табуретці стояла новісінька балія і біля неї відшароване відро з літеплом. На кілочку висів чистий рушник, вишитий стародавніми півниками.

Гурій Андріянович скинув робочий одяг, сорочку, став біля балії, і Любов Касянівна почала зливати йому теплу воду на руки, на шию, на голову. Незабаром він потонув у завірюсі мила, а коли кінчив умиватися, витерся, надів чисту сорочку і м'які домашні туфлі, йому стало остаточно по-святковому на серці.

Переговорюючись, вони повернулися у світличку. Тут на столі, засланому новою білою клейонкою, стояв уже готовий обід, виблискували начищені ножі й виделки, хлібниця з хлібом. Посеред всього цього підносилася вгору висока гранчаста старосвітська карафка, виточена з прозорого, як кришталь, скла, доверху налита горілкою, але не звичайною, а настояною на калгані. Карафка золотилася від променів, які пробивалися у вікно, на ній раз у раз спалахували веселі іскри, освітлювали грані скла і загасали.

Любов Касянівна відкрила гранчасту пробку, і золотистий напій полився в стопочки. Гурію Андріяновичу вона налила повну стопочку, собі — щоб тільки пригубити. Вони цокнулися і випили. І радість затрепетала в жилах Гурія Андріяновича.

Після обіду Любов Касянівна поклала маленьку, білу як сніг подушечку на бильце дивана і сказала:

— Ляж, Гурію, отут на диванчику. Все це було як сон.

Гурій Андріянович ліг. Від подушки приємно пахло засушеними квітами. Мухи не лізли у вічі, крихти й лушпиння не валялося на підлозі, з стелі не звисали пасма павутини.

Гурій Андріянович заклав руки за голову і з задоволенням дивився на білі рукави своєї сорочки і на дбайливо заштопані носки на ногах. Він довго дивився на все це: йому хотілося сказати Любові Касянівні щось хороше, але слів не знайшлося; і, повернувшися на дивані, він задрімав, а далі й заснув.

Виявилося, що Любов Касянівна, як і Гурій Андріянович, любила життя, любила ходити в гості і в себе приймати людей. Дні, коли у них збиралися гості, були торжеством Гурія Андріяновича. Одягнений у вишиту білу сорочку, він ходив з світлиці в кухню поміж гостями, жартував, спинявся послухати розмови, докидав як коли й своє слівце і йшов до іншого гурту. Він був охайно поголений, підстрижений, моложавий. Хто раніш його бачив, казав:

— Як на світ народився чоловік!

Одного разу, коли у Гурія Андріяновича збиралися люди, щоб відсвяткувати іменини хазяїна дому, в розпал сходження гостей двері в кімнату відчинилися і туди зайшли один по одному Цибуля Денис, Луцько, Калістрат і Ярошенко. Ярошенко був напідпитку і, зайшовши в кімнату, відразу ж почав грати вальс "Дунайські хвилі".

Гурій Андріянович, побачивши своїх знайомих по закусочній, хоч прийшли вони і непрохані, від усього серця зрадів і почав представляти їх Любові Касянівні. Любов Касянівну бентежили припухлі очі Луцька і його неголене обличчя. Прихід в такому вигляді на свято означав явну неповагу до господарів. Однак, бачивши, як Гурій Андріянович по-дружньому їх всіх привітав, вона згнітила серце і постаралася з усім примиритися.

Всі четверо прийшли більше з цікавості, хоч, звичайно, й інші моменти відігравали свою роль. їм, а особливо Луцькові, хотілося зблизька роздивитися на Любов Касянівну, на вишиту сорочку Гурія Андріяновича, на знамениту гранчасту карафку і прославлену, таку ж саму гранчасту, золотавого блиску стопочку,— про це скрізь говорили на Солом'янці.

— Мені б тільки раз зблизька на неї подивитися, на Любов Касянівну, і все,— хвалився Луцько.

Він був лірик з натури і світ бачив лише з кращого боку. Денис був іншої вдачі, на речі дивився похмуро, лірики не визнавав і коли сідав до стола, то цікавився вмістом чарок, стаканів і стопочок переважно. Калістрат в цій компанії вважався за знавця жіночої статі, і Устина Купріянівна з закусочної завжди, коли він вмощувався, щоб обняти її, казала: "Доведуть вас ці фокуси колись до неприємності". Сьогодні Калістрат був настроєний опозиційно до Луцька, головне через те, що Луцько цілу дорогу говорив у піднесеному тоні про Любов Касянівну. Слухаючи його, Калістрат раз у раз повторював: "Казав сліпий, побачимо".

Любов Касянівна вийшла в кухню збуджена від багато-людства і хвилювання. Хоч їй вже було понад п'ятдесят, але в цю хвилину їй можна було дати щонайбільше сорок п'ять років. Одягнена вона була в чорну спідницю і білу батистову кофточку, прикрашену вгорі великою блискучою брошкою. Каштанове багате волосся її було гарно викладене великими хвилями спереду, а ззаду зібране у пишну корону. Окремі волосинки вибивалися з цієї корони, і, коли їх власниця ставала проти світла, вони відливали красивим темно-золотим блиском. На ногах у неї були нові туфлі на середніх каблуках і добрі панчохи, що робили натруджені її ноги акуратними і охайними. Голос у Любові Касянівни був грімкий, око велике й бистре. Колись воно належало жінці вогнистої вроди, але й тепер ще. в ньому спалахували живі вогні. Обличчя Любов Касянівиа гарно припудрила, і якщо біля вух крізь цю пудру підіймався густий пушок і окремі волосини, то це не збіднювало картини, а, навпаки, збагачувало її: зразу видно було, що жінка в літах і за життя бачила всячини.

Поява її засліпила Луцька. Було зрозуміло, що перед такою жінкою треба схилитися — і все! І Луцько схилив свою рудаво-сиву їжахувату голову і тепер бачив лише руки Любові Касянівни. На мить заплющивши очі, він уявив, як ці руки наливають Гурію Андріяновичу повну топазову стопочку, і серце його налилося до неї любов'ю і вдячністю. З усієї цієї картини Денис, навпаки, побачив лише пушок на щоках Любові Касянівни і великі жилаві руки. Після привітання, обернувшися до Калістрата, він сказав: "В се, як у людей, нічого особливого" — і знизав плечима. Калістрат же, оглянувши хазяйку, подумав: "Огрядненька собі,— але в цю ж мить, згадавши, що він в опозиції до Луцька, додав:— Але Устина Купріянівна куди поважніша буде!" Ярошенко нічого не думав, бо, привітавшись з господинею, глянув випадково через її плече у світлицю, і зір його в той самий момент спинився на знаменитій карафці. Вона до пробки була налита калганівкою, біля карафки на тарілках лежали оселедці, парувала гаряча картопля і червоніли купи смаженої риби в томаті. Ярошенко несамохіть облизався і відчув, що випити йому в цю мить закортіло до смерті. Він навіть зробив рух у той бік. Отак вони й познайомилися з Любов'ю Касянівною.

Почали сходитися гості. Прийшов Опара з жінкою, Григорій Пимонозич з жінкою і з дочкою, Коля і Фрося. Коли прийшла вже дваддять п'ять років як закохана пара — Іван Іванович і Женя,— відразу стало весело: Женя співала, танцювала, всіх торсала, викликала на танці.

Луцько придивлявся до нових людей, декотрих з яких він, звичайно, знав, але найохочіше все ж таки стежив очима за Любов'ю Касянівною. Отож коли всі вже вмостилися навколо стола і на мить стало тихо, він, увесь почервонівши, підвівся і, підносячи вгору золотисту стопочку, не спускаючи очей з Любові Касянівни, проголосив:

— За найдорожчу Любов Касянівну, від усього серця як за господиню дому цього.

Сказав він це щиро, та коли Денис похмуро зауважив, що перший бокал належить підіймати за іменинника, він розгубився, закліпав повіками, засіяними рудим ластовинням, і сів. І все ж цей тост сподобався Любові Касянівні. Вона простила промовцеві і його неголене обличчя, і запухлі очі й подумала: "Хіба знаєш, як кому живеться. Може, людині й шляху іншого не було?" І привітно глянула на Луцька. їй не треба було б цього робити, бо цей погляд її перехопив Ка-лістрат, що, як відомо, був сьогодні в опозиції до Луцька. Отже, перехопивши той погляд, він сказав без слів, адресуючи цю свою репліку Луцькові: "Ач який! Вліз у чужий дім і верзе казна-що". Ця мовчазна репліка забрала чимало сили в Калістрата, і, щоб підкріпитися, він простяг руку до чарки. Але, на лихо, сталося так, що біля цієї чарки стояв стакан, звичайний стакан, з якого всюди на світі п'ють чай, воду, ситро. Калістрат взяв цей стакан, спочатку подержав його, оглянув з усіх боків, потім підсунув його до карафки, налив по вінця, підніс до вуст, перехилив і випив до краплини.

Вчинок Калістрата справив на тих, хто це бачив, різне враження. Опара поморщився і невдоволено знизав плечима. Пріся від здивування широко розплющила очі. Женя зсунула брови, Іван Іванович, ремонтний слюсар, пильно придивившися до Калістрата, пізнав у ньому закусочного гостя і відразу ж перестав і дивуватися, і цікавитися ним. Інакше був настроєний Денис. "Ти диви!" — вигукнув він захоплено. Луцькові вчинок хоч і сподобався своєю сміливістю, однак здався безцеремонним. Він штовхнув у бік Калістрата, прошепотів: "Ну, знаєш!" У Гурія Андріяновича жест Калістрата викликав суперечливі почуття: з одного боку, щось схоже на заздрість, з другого — побоювання, що це може не сподобатися Любові Касянівні. І він нишком глянув на неї. Глянув і зацвів, захоплений: Любов Касянівна нічого не бачила і не помічала. Привітна, ласкава, вона дивилася теплими очима на гостей і запрошувала:

— Беріть ось вінегрет, а оце ось жарена гуска; тут квашені яблука. Прошу, товаришу Калістрате, не знаю, як вас по батькові.

Ще Гурій Андріянович не відцвів од захоплення, як Калістрат вже засовався. На нього насмішкувато дивилися добрі десять пар очей. Чоловік хилить горілку стаканами, а хазяї не знають навіть, з ким мають справу, і називають не по батькові, а офіціально — товаришем? Під тиском всіх цих обставин Калістрат спочатку був зніяковів, але випита горілка вибила вже його з рейок пристойності В нього вселився горілчаний біс, а коли це з ним траплялося, тоді вже він нічого не чув і не бачив. Забувши і про десяток пар насмішкуватих очей, і про Любов Касянівну, він простяг до карафки руку і налив ще один стакан. Після цього в карафці напою катастрофічно поменшало. Гості, спостерігши цю дику картину, поодверта-лися. Денисові стало страшно, що Калістрат все видудлить сам, не залишивши йому, Денисові, нічого, і він потягся й собі до стакана і налив його по самі вінця.

Луцько дивився на все це здивовано і злякано.

Коли вся карафка і пляшки, які стояли поблизу цієї компанії, були спустошені, Денис прицмокнув і, звернувшись до Калістрата, голосно вигукнув:

— А добра була горілка!

— Дуже добра! — підтвердив Калістрат, і в голосі його продзвенів виклик господарям.

Почувши ці розмови, Гурій Андріянович відкликав Любов Касянівну і тихо промовив:

— Дай грошей, я ще куплю.

— Ні, не треба,— відповіла Любов Касянівна.

— Як це не треба? — спитав Гурій Андріянович здивовано. На гулянках його душа ставала широкою і щедрою без кінця.

— А так, що не треба,— спокійно відповіла Любов Касянівна.

Гурій Андріянович почервонів і, насилу стримуючи себе, сказав:

— А я прошу тебе: дай!

— А я кажу тобі: не дам!

Гурій Андріянович скипів. Уражене чоловіче самолюбство його призвело до сказу, і він крикнув, як до нього-кричало не одно покоління солом'янських людей:

— А — так, то получки не дам!

— І не треба,— стримуючи себе, відповіла Любов Касянівна.

Гурій Андріянович був обурений до самої 'дуніі. Дарма що п'яного Калістрата, а потім і Дениса незабаром було виведено з-за столу, дарма що Ярошенко, розгорнувши гармонію, почав грати найвеселіших пісень і танців на світі, а Женя змусила вийти на гопак всіх присутніх, він ходив, як хмара.

З цього дня в сім'ї у Гурія Андріяновича утворилася мовчазна неприязнь. Зовні нічого начебто особливого і не сталося. Любов Касянівна зливала Гурію Андріяновичу на руки й на голову, коли він приходив з заводу, подавала йому білий рушник, ставила на стіл повну стопку, але робила це все мовчки, з пустими очима, які дивилися поверх плеча Гурія Андріяновича. В кімнаті, де був Гурій Андріянович, Любов Касянівна довго не затримувалася, виходила в кухню. Коли Гурій Андріянович заходив у кухню, Любов Касянівна накидала хустку і, взявши кошолочку, виходила з дому.

Був хороший літній вечір, спека вже спала, скрізь на Солом'янці заторготіли відра, забряжчали дужки,— люди почали поливати садки, квітники, городи. Любов Касянівна поралася біля квітів. До неї з повними відрами наблизився

Гурій Андріянович. Не зиркнувши в його бік, Любов Касяківна зайшла у сіни, і коли вийшла звідти, у неї в руках була її звичайна сумка. Все діялося без слів, холодно, відчужено.

У великому дворищі, де жив Гурій Андріянович, знайшли притулок з півдесятка робітничих домочків. Вся площа була розбита на малюсенькі дворики, розгороджені один від одного колючим дротом, натягненим на стовпчики. Дворики були засаджені всякою городиною і декоративною зеленню. Там тяглися під сонце стовбури соняшників, там височіли буйні кущі жоржини, зарості якихось високих, кущатих жовтих і фіолетових квітів. В іншому дворику весь п'ятачок був засаджений картоплею. Картопля вже цвіла, і її пахощі насичували передвечірнє повітря. На межниках, де господарки висипали попіл, кублилися кури; там і там на ланцюжках дзявкотіли Жучки й Шарики, яких отак хязяїни рятували від гицелів. У двох двориках над стовбурами кукурудзи, яку вигнало мало не в два людські зрости, підносилися дерев'яні мальовані голуб'ятні, і хлопці різного віку, озброївшись жердинами, свистіли й улюлюкали, позадиравши голови в небо.

На стежці, що вилася між двома стінками кукурудзи і соняшників, замигтіла людська постать. Це був Луцько. Ішов він якось піднесено, навіть зовнішній вигляд його був не такий, як завжди: рудий їжакуватий чуб був старанно розчесаний, стерня на щоках поголена. Все життя він ходив у синіх сорочках, тепер на ньому була біла сорочка в рубчик і піджачна пара з бавовняної тканини в смужку. Руде обличчя його чи від жари, чи від хвилювання було червоне.

Не доходячи до домочка Гурія Андріяновича, стежка вигиналася знаком запитання, бо треба було обминути вишню Гурія Андріяновича і розбитий навколо неї квітничок. Зробивши півкола по цій кривій, Луцько вийшов на лінію ґаночка і, побачивши Гурія Андріяновича, хотів був уже гукнути його, але стримався. Щось незвичайне було в постаті хазяїна та і в постаті хазяйки, коли вона визирнула з присінків. Холодні, чужі обличчя, неприязні, ба навіть ворожі. Луцькові аж дух забило. Вражений такою несподіванкою, він спинився, не знаючи, що робити,— вертатися чи йти далі. Вагання розв'язала Любов Касянівна. Вийшовши з присінків, вона рушила по стежці і зразу ж побачила Луцька. І, як тільки побачила вона його, непривітне обличчя її неначе хто підмінив. Воно стало таким, яким Луцько бачив його отоді на іменинах,— теплим, багатим на ясність і щирість.

— А-а,— сказала вона,— це ви?1 От несподіваний гість. Проходьте, проходьте. Гурій дома, он з квітами морочиться.

А ви, бач, у обнові,— Любов Касянівиа оглянула привітно Луцька з голови до ніг.

— Радість у мене,— сказав Луцько,— дочка приїхала. Ще й кохана дочка. Місця від радості не знайду!

Любов Касянівиа, розпитуючи про дочку, пропустила Луцька вперед і сама пішла слідом за ним.

Гурій Андріянович, побачивши гостя, теж освітився приємною усмішкою і ще здалеку загукав:

— А, заходь, заходь. Та ти, брат, в обнові! Свято яке?

— Дочка приїхала,— відповів і йому Луцько.— Приїхала, а я місця з радості не знайду. Пішла оце з подружками в кіно, а я — до вас.

Всі троє зійшлися під вишнею.

— Сідайте ж отут,— сказала Любов Касянівиа Луцькові й чоловікові,— а я чайочку наставлю.

Вона зникла в присінках, а обидва чоловіки посідали в тіні вишні за столиком.

Колись ця вишня, ростучи без догляду, зовсім була здичавіла. Гілки зверху посохли, а натомість гнало пагінки знизу. Протягом років з цих пагінків виріс цілий гай, і там знаходили постійний притулок сусідські коти, півні й квочки. Тепер ці пагінки були вирубані, сухе гілля поспилював сам Гурій Андріянович, землю навколо вибіленого вапном стовбура скопала Любов Касянівиа і в лунці видно було сліди щедрого поливання. Увесь дворик і місце навколо стола було посипано білим піском. Дупло в стовбурі вишні свіжо зеленіло цементовою пломбою.

Іншого разу Луцько, може, й не помітив би цього, але тепер ця вишня в очах його набрала особливого значення, і він сказав, адресуючи своє зауваження Гурію Андріяно-вичу:

— Помирала ж, а ожила деревина! Так і з людиною часом буває, тільки щоб та рука була.

Ця прозора сентенція не сподобалася Гурію Андріяновичу, і він відповів не дуже привітно:

— Не хвали, бо перехвалиш,— і зиркнув недружелюбно в бік присінків, куди пішла Любов Касянівиа.— Не все те золото, брат, що блищить.

Гурій Андріянович все ще кипів всередині, йому, видно, давно хотілося вилити свої болі, він змагався з собою і, нарешті, не витримав. Перегнувшись через стіл, він палко і обурено зашепотів:

— Хто б і догадатися міг: прижимиста до краю! — І він з обуренням і запалом розповів про пригоду на іменинах.

Луцько дуже уважно слухав розповідь Гурія Андріяновича, але видно було, що вона не доходила до нього. Йому, навпаки, до болю було шкода, що подружнє життя цих людей, яке так красиво почалося, збивається з стежки. І не Любов Касянівну обвинувачував він, вислухавши розповідь, а самого Гурія Андріяновича. "Хіба, записуючися в загсі, ти не знав, що так буде? Чи ти перволіток, чи хто розум відшиб тобі?! Адже не ти її, а вона тебе поставила на ноги, так чого ж тобі треба? Болячки?"

Але всіх цих думок Луцько вголос не сказав. Вголос він сказав таке:

— Ну що ж. В житті, брат, буває. Буває всього, як на довгій ниві. Так-то.

Мабуть, ніде в світі подібні відповіді не мають такої сили, як серед трудящого люду, в них — і стриманість у виразі почуттів, і обережний підбір слів, і, нарешті, заклик до розсудливості, що просвічується в кожній рисі обличчя співрозмовця; все це настроює людину на серйозний лад, змушує . задуматися. Задумався і Гурій Андріянович. Еге ж, буває всього. На віку — як на довгій ниві! Була важка драма і в житті Гурія Андріяновича. І про неї він тепер згадав. Сорок п'ять років тому він, тоді ще нерозважливий парубчак, грубо образив матір, коли вона намагалася не пустити його пропивати решту получки.

Незабаром він схаменувся, почав просити, щоб вона простила його. І вона сказала,— і ці слова її Гурій запам'ятав на все життя: "Я давно вже простила. На віку, синок, як на довгій ниві,— всього буває". Тепер мати, як і завжди, коли він згадував про ту тяжку подію, мов жива стояла перед ним. І від цього недавно зле обличчя Гурія Андріяновича змінилося, вся постать його стала такою, якою буває вона на схилі літ у людей, що прожили життя і бачили всі глибини його.

Вийшла з чайником Любов Касянівна. Гурій Андріянович спочатку не бачив її за думками, а коли туга трохи попустила, він із здивуванням помітив, що і в постаті, і у всьому виразі обличчя Любов Касянівни, і в руках її напрацьованих, великих і важких руках, є щось схоже з його матір'ю. Навіть такий самий вираз очей — в глибині скорботних, а зверху ласкавих і привітних — заради гостя. "Ех, матері ви наші, жінки наші горьовані",— подумав Гурій Андріянович. Він побачив пушок і окремі волосинки на щоках біля вух, важкі зморшки, що перекраяли лоб, сильні плечі, що витримали натиск негоди всього життя, і йому враз здалися нікчемними і непотрібними всі його образи і жалі.

Над Солом'янкою вересень. Відцвіли вже по дворах соняшники; фіолетом беруться стовбури кукурудзи; на латочках картоплищ перед порогами граються діти. Але ще квітнуть, як жар, жоржини, розкривають свої кошики айстри. Вишня перед домочком Гурія Андріяновича ще не впустила ці одного листочка, тічок під нею, як і завжди, посипаний білим піском, стіл вискреблений, і старі липові дошки його прозоро світяться, мов стільники. Після заводу Гурій порається на своєму клаптику землі, щось скопує, щось підмітає, переносить з місця на місце якесь старе колесо. На поріг виходить жінка в синьому, трохи вже полинялому ситцевому платті, з короною сивіючого, але ще пишного волосся. Вона поблажливо дивиться на клопіт Гурія Андріяновича, хмурить очі від сонця, каже:

— Годі тобі копирсатися. Чай давай пити.

Гурій Андріянович випростовується, дивиться на жінку, потім на сонце. Воно доходить уже до тополі, значить,— пора пити чай. Але небо яке! Воно блакитне. На ньому летять легенькі хмарки... Та синь його уже не густа червнева, а білувата, і в прозорому повітрі вже ясно чути свіжі подуви. І листя шумить не так, як у травні. В травні воно розмовляє й лепече, мов за посадкою вдалині десь дівчата співають, а тепер затверділі за літо листки крешуть, мов шаблі об панцир,— і шум його від цього гострий, тривожний. Від цього шуму у Гурія Андріяновича завжди тут стискається серце і на пам'ять спливає та сама пісня: "Ой догнали літа свої на калиновім мості, поверніться, літа мої, хоч до мене в гості". Гурій Андріянович прислухається, як стискається серце. Так тужно, аж сльози з очей виступають. Адже дивно. Скільки йому' років, соромно перед собою самим, а тим часом він її — Любов Касянівну — любить. Як він її любить! І того його серце тужить, що все це так пізно прийшло. Чому воно не налетіло, як життя починалось і до думок про калиновий міст було ще п'ятдесят років дороги? Оббивши на ходу одна об одну долоні, він іде до присінків.

Над Солом'янкою летить вересень...

1956

1 Бородянка — селище міського типу Київської області на р. Здвижі. Вперше назву зустрічаємо в документах, що відносяться до 1640 р. За Київської Русі на місці нинішнього селища існувало поселення Козятичі.

2 "Ой ти боже милосердний" — слова церковної молитви.

3 Вулиця Урицьког о...— вулиця у Києві (Залізничний район). Названа в честь М. С. Урицького (1873—1918), професійного революціонера.

4 "Запрягайте коні в шори, коні вороні ї..." — слова української народної пісні "Ой з-за гори крем'яної..."

53 тунельного завулка людина могла потрапити на Нижню вулицю першу, на Нижню вулицю другу і... на Нижню вулицю третю. — Вулиці на Солом'янці у Києві; ліквідовані у зв'язку з переплануванням.

***

ІЗ ОПОВІДАНЬ «СОЛОМ’ЯНСЬКОГО ЦИКЛУ»

До «СОЛОМ’ЯНСЬКОГО циклу» ввійшли оповідання: «Рубін на Солом’янці», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «На Батиєвій горі», «Денис Сірко», «Син Дмитрій». Написані в 1956—1957 рр., після довготривалого вимушеного мовчання, твори ці свідчили про вивільнення неповторного голосу їх автора з-під лещат вульгаризаторської критики. Саме тут, на Солом’янці, одному з найстаріших приміських районів Києва, намітився той великий перелом «другого цвітіння», який допоміг «інтуїтивно підняти завісу і побачити людей такими, якими вони е насправді», а не величний монумент «робітника з великої літери» (із архіву сім’ї І. Сенченка. Лист до І. О. Штляо 16 лютого 1966 р.).

Цікавий історичний екскурс про твори цього циклу знаходимо в листі І. Сенченка до Н. Д. Плешко (грудень, 1968 р.):

«Щодо содом’янських оповідань, то зміст цих оповідань відображає живі події, свідком яких я був сам або розповіли мені про них люди, які в той період мого життя оточували мене. Солом'япка — це колись пригород, робіт¬ниче селище, що зросло навколо маленького приміського сільця. Виникло це селище біля київського залізничного вузла, жили в ньому, та й тепер живуть як робітники самої залізниці, так і тих заводів, що обслуговували і обслуговують її. Це київське залізничне депо і київські величезні вагоноремонтні май¬стерні. Солом’янські вулички впритул підходили до центрального холійного господарства залізничного вузла, до депо, а надто до залізничних май¬стерень. До самої Солом’янки — з південного сходу, через глибокий яр, по якому протікав Мокрий струмок, примикає Еатиєва гора — таке ж саме робіт¬ниче селище залізничкихів, де колись в основному селилися робітники, які працювали в залізничному депо. Тепер стара Солом’янка, як і Бвтиєва гора, зникають чи подекуди вже зникли. Давні робітничі халупки позношу¬вано, і на їх місці будуються сучасні багатоповерхові і багатоквартирні будинки. Основні герої, тобто прототипи їх, майже всі уже повмирали, а хто не вмер, ті вже десь поперебиралися в нові житлові райони» (із архіву сім’ї І. Сенченка).

РУБІН НА СОЛОМ’ЯНЦІ

Вперше надруковано в жури.: Вітчизна.— 1956.— №. 3.— С. З—22.

Наступного року з деякими уточненнями твір включено до збірки оповідань під назвою «Рубін на Солом’янці. Із солом’ямських оповідань» (К., 1957). Сюди ввійшли ще оповідання «Про лист з крапками», «На калиновім мості», «На Батиєвій горі», «Син Дмитрій».

Без змін оповідання передруковувалися у всіх, наступних виданнях: 1959, 1960, 1965, 1967, 1971, 1981 рр.

1960 р. за оповідання «Рубін на Солом’янці» (російською мовою) І. Сен- ченко удостоєний премії журналу «Дружба народов» (Сенченка И. Рубин на Соломянкг. // Дружба народов.— 1960.— № 10.— С. 17—34). Про цю та інші публікації журналу М. Рильський писав у .тості тодішньому головному редактору «Дружбьі народов» А. Н. Салахяну 11 вересня 1960 р.: «План декадного номера (которьиі будет Теперь 11-м) мне нравится. Он представлен сильними имеаами. Земляк — хороший человек и писатель. Хорошо, что по- явятся в «Дружбе» Вьірган и Сенченко»(РильськийМ. Зібр. творів: У 20-ти т.— Т. 20.— Київ, 1990).

У статті «Знайти свою Солом’янку» (Друг читача.—1971.— 9 л:от.) ї. Сенченко досить детально' розповів своєрідну історію написання твору. «Старий коваль (йдеться про Івана Яковича Компана — родича дружини письменника.— М. Г.) на розмови був скупий,— зазначав автор,— але коли вже розповідав, то завжди повноцінне й значуще. Зустрілися одного разу; він схвильований і агресивний,- Виявляється, на КІЛ893 в ковалі за¬тесався один кар’єрист, наскрізь погана людина, ціну собі кабива,_діла ж ро¬бити не вміє. Треба було вирити крюки, він наробив такого, що страшно й по¬думати. Цехове начальство згадало тоді про Івана Яковича, послало хлогщя- ковальчука до нього. «Приходьте, будь ласка, рятуйте!» Й Іван Якович, тамуючи гнів і обурення супроти партача, прийшов на завод, зібрав учнів та ковалів і показав, як треба і як слід працювати..

Ми зайшли до старого попити чайку, і, коли він заспокоївся, я сказав:

— А розкажіть ще, як ви того гожа варили? І чи можна мені записати? Бо такі речі не мусять иропадать для нащадків.

Почали пити чай спокійно; через мить, в міру розгортання розповіді, вій запалився, схопився з стільця, злетів на свого ковальського Пегаса, і я за¬пасав слово в слово розповідь його. Та він, переживаючи хвалі блаженства від спогадів про найкраще для себе, і не помітив нічого. Обличчя його ожило, освітилося красивим внутрішнім світом, він не міг буть байдужим, коли мова про залізо, горно й вогонь заходила...»

У листі до Н. Д. Плешко І. Секченко охарактеризував і молодшого героя свого оповідання, тим самим ще раз підтвердивши реальність зображуваних подій і персонажів: «Рубіна,— звали його насправді Борисом,— я бачив на свої власні очі, бачив і його чорні порепані ноги, чорні, симпатичні, такі точ¬нісінько, як були колись у мене і у всіх моїх приятелів дитяуих років». 5 далі: «Про солом’янського Рубіна я теж дсзго не чув, а оце цього року мої знайомі зустрічалися з ним у Криму — він працює машиністом на тепловозі десь в промисловім Донецько-Криворізькім районі».

Подається за вид.: Сенченкд Іван. Вибрані твори: В 2-х т.— Т. 1.— С. 68—98.

1 Ремісниче училище — навчальний заклад системи професійно- технічної освіти, створений 1940 р. з метою підготовки кваліфікованих кадрів робітьзїхІ8~ддя різЦих галузей народного господарства. 1958 р. ремісничі учи-лища перетворено на міські професійно-технічні учцлмща.

2 -трав з хазяїном у дамки...— Йдеться про гру в шашки.

3 «Кайдашєва сім’я» — повість класика української літератури 1 С. Нечуя-Левицьхего, яка вийшла у світ 1879 р. Б-ній письменник прав,диво відтворив негативні риси приватновласницької психології, що виникла на грунті пореформекого побуту села, засудив індивідуалізм, обмеженість сві¬тогляду, примітивізм, забобонність.

4 Совки — селище у Залізничному районі Києва. Назва вперше зустрі-чається в документах XVII ст. У 1923 р. Совки включено до міської зони, ка його території розміщено однойменний радгосп, який постачає Київ овочами.

5 Б а ти с в а гора — назва місцевості між Солом’янською та Вол-гоградською вулицями Залізничного району Києва. За переказами, тут під час мокгсло-твтарського нашестя 1240 р. знаходилось шатро хат Батиж.

6 Згадували вони п’ятий рік...— тобто події резолюції 1905— 1907 рр., яка мала буржуазно-демократичний характер і стала «генеральною репетицією» Великої Жовтневої соціалістичної резолюції.

I ...р ік сімнадцяти й...— Тобто Велика Жовтнева соціалістична революція.

! ...п овстання проти якоїсь Центральної рад и...— Центральна рада — орган державного управління в межах України, який еб’еднувев різні партії та організації иа демократичній основі. Проголошена у Києві 17 березня 1917 р., розгромлена 26 січня 1918 р. Перший Всеукраїн¬ський з’їзд Рад, проголосивши 25 груддя 1917 р. створення Української Радянської Республіки, оголосив Центральну раду поза законом.

3 ...Є ої проти петлюрівці в...— Петлюрівці — військово-полі¬тична сила на Україні в 1917—1920 рр., очолювала одам з керівників Цент¬ральної ради <1917—19.18) та Директора (з лютого 1919 р.) — С. В. Петлюрою <1878—1926), який 1920 р. емігрував за кордон.

*® ...п р о війну з фашистам и.— Йдеться про Велику Вітчиз¬няну війну Радянського Союзу 1.945—1945 рр. проти фашистської Німеч¬чина,

II ...п овстання «Арсенал у».— Йдеться про Січневе збройне но¬ве танк я (1918) робітників київського заведу «Арсенал» проти Центральної рад», із березня <7 квітня) 1937 р. з більшовицької організації «Арсеналу» створено

Печерський райком РСДРП(б) — основну ударну силу Жовтневого збройного повстання 1917 р. і Січневого збройного повстання 1918 р. У пам’ять про героїчну боротьбу за владу Рад біля заводу встановлено пам’ятник арсеналь- цям та меморіальну дошку на його стіні.

12 ...коли німці почали' наближатися до Києва...— В липні 1941 р. німецько-фашистські війська завдали перших тяжких ударів по місту. Героїчна оборона Києва тривала до 20 вересня 1941 р. Відхід радянських військ на схід почався 19 вересня 1941 р.

13 Чоколівка — історична місцевість Залізничного району Києва. Виникла як селище на початку XX ст. Назва походить від прізвища гласного міської думи І. Чоколова — власника друкарні, який допоміг групі залізнични¬ків отримати банківську позику для забудови. У 1923 р. Чоколівку було приєднано до Києва.

14 Наводницький міст — міст через Дніпро, збудований на місці одного з головних київських перевозів у районі гирла ріки Либідь. Першу згадку про перевіз зустрічаємо в літописах X—XI ст. 1914 р. побудовано дерев’яний міст, який згодом зазнав кілька реконструкцій (1920—1921, 1935, 1943, 1944—1953 рр.). 1937 р. почалося зведення капітального Навод- ницького мосту з підпорами на кесонній основі, будівництво якого припинилось під час Великої Вітчизняної війни. Після введеїшя у дію мосту Є. О. Патона Наводницький міст було розібрано.

15 Київ-Тозарннй — залізнична станція у межах Києва.

16 «Правда» — щоденна масова загальнополітична газета, орган ЦК КПРС. Виходить з 22 квітня (5 травня) 1912 р. Засновником та ідейним керівником газети був В. І. Ленін.

17 Володимирська гірка — парк, закладений в середині XIX ст. (10,бга). Розташований на верхній та середній придніпровських терасах київських схилів; його композиційний центр — пам’ятник князю Володимиру.

НА КАЛИНОВІМ МОСТІ

Вперше надруковано в журн.: Вітчизна.—1956.— № 7.— С. 59—70. Текст без змін увійшов до збірки оповідань: Сенченко Іван. Рубін на Солом’янці.— Київ, 1957; передруковувався у всіх наступних виданнях, зокрема в збірці оповідань «На калиновім мості» (Львів, 1961).

Російською мовою твір вийшов у збірці оповідань: Сенченко Йван. Рубин на Соломянхе.— М., 1962. Згодом оповідання дало назву новій, посмертній збірці твосів російською мовою: Сенченко Йван. На калиновом мосту.,.— М., 1982. ‘

Подається за вид.: Сенченко Іван. Вибрані твори: В 2-х т.— Т. 1.— С. 99—

116.

1 Бородянка — селище міського типу Київської області на р. Здвижі. Вперше назву зустрічаємо в документах, що відносяться до 1640 р. За Київської Русі на місці нинішнього селища існувало поселення Козятичі.

2 «Ой ти боже милосердний» — слова церковної молитви.

3 Вулиця Урицького...— вулиця у Києві (Залізничний район). Названа в честь М. С. Урицького (1873—1918), професійного революціо¬нера.

4 «Запрягайте коні в шори, коні воронії...» — слова української народної пісні «Ой з-за гори крем’яної...»

5 3 тунельного завулка людина могла потрапити на Нижню вулицю першу, на Нижню вулицю другу і... на Нижню вулицю третю. — Вулиці на Солом’янці у Києві; ліквідовані у зв’язку з переплануванням.

http://chtyvo.org.ua/authors/Senchenko/Op...

ПРО ЛИСТ З КРАПКАМИ

Мусій Романович народився на Солом’янці, на Мокрій иулиці. Різні вулиці є на світі, отже, є й Мокра вулиця. Мокрою вона названа тому, що побудовано її в балці і іпдовж неї біжить безіменний струмочок.

От на оцій Мокрій вулиці, аж туди до Криниці (в ній на водохреща колись воду свячено), стоїть домочок. Від старості він осів уже в землю, а проте всі роки, аж до останніх, він завжди сяяв чисто вибіленими стінами і і а із жди старанно протертими вікнами без віконниць, лише з •«зленими наличниками. При будиночку — маленький садочок і маленький дворик. Живуть тут чоловік і жінка. Чо-ишіка, як уже згадано, звати Мусієм Романовичем, жін-иу -Євфросинією Лук’янівною.

Мусій Романович був сином слюсаря, який усе життя пропрацював на Капевеерзе (Київському паравозо-ваго-ниргмоіітному заводі), і сам теж був слюсарем, але пра-

•.....і.ш уже не на Капевеерзе, а в залізничному депо, і

їйІі г;імо — все життя. Робітником він був хорошим та й ‘Ми щінно теж; на роботі його поважано; поважали й су-ІІ'Оі, \оч часом і доводилося полаятися де з ким, головним ЧИІІПМ через жінок, які не мирилися між собою здебіль-Щон) ш хлоп’ят та курчат.

І * ифросинія Лук’янівна теж була жінкою простою, хо-

СММ»"м. сусідкою і хазяйкою. Вона народила Мусію Рома-ННігіу купу дітей, годувала їх, випускала в життя, раділа І Цими, ;і також плакала і журилася за ними, бо життя на Ці Сім як і скрізь на білому світі, шляху не встеляє тро-/мМИ.

Ом, | прожили вони сорок років. І за всі ці сорок |Ін нічого особливого не сталося в їх особистому жит-ІІМІМІО, що б відрізняло їх від інших людей. Люди 1|н и окопах першої імперіалістичної війни, і Мусій

й.....о і' і гам гибів; люди билися за Жовтень, і Мусій

  ІН»'НІГІ бився; люди терпіли від розрухи і голодовки, і »їй V "М.ніович з Євфросинією Лук’янівною терпіли; Жйніііікя, як на штурм, на відбудову господарства Ні і» «пі і і робітничо-селянської держави, і Мусій ■•'Н І МІ і.ІИСЯ, бо тоді був молодим і завзяття у ньо-■ И'ННО ми двох.

117

А втім, щось було у Мусія Романовича, що, може, й відрізняло його від товаришів. Колись, ще малим бувши, Мусій Романович з батьками гостював у якихось родичів на селі. Про все, що він там бачив, з ким зустрічався і розмовляв, забув Мусій Романович, а от забути не міг одного надвечір’я. Тоді він серед двору сидів на ряднині, простеленій на спориші, а десь далеко,— може, за три, а може, й за п’ять кілометрів,— співали дівчата, повертаючись з якономії (Мусій Романович до кінця життя так вимовляв це слово). Пісня була далека. Під подувами вітру вона то наближалася до хлопчика, то віддалялася від нього і навіки зачарувала його. У нього як защеміло тоді від цієї пісні серце, так і прощеміло все життя. Десь далеко гудуть паровозні гудки, чи гупають парові молоти, чи співають дівчата, а в нього туга по тілу розливається: от знявся б і полетів кудись на самий край світу. З цієї причини Мусій Романович дуже часто ходив задумливий, неуважливий. А поза цим був цілком справним слюсарем; життя прожив так, як його проживають люди: любин попрацювати, любив і погуляти. Випивши, любив співати. Бреде по вулиці, співає. Тисячу разів сусіди чули ту пісню, а заспіває її Мусій Романович — відірветься чоловік від роботи, випростається, прислухається і скаже: «Це Мусій Романович. До чого ж добре співає». За все чесне життя, а також і за співи його любили і батиєвогірці, і солом’ян* ці і радо зустрічали на своїх гулянках; а гулянки у них відбувалися постійно, інколи з суботи на неділю, а зде* більшого в неділю вдень. У одного гуляють в цю неділю, м другого в ту, в третього, четвертого, коли приходила їн черга, а як замикався круг, починали спочатку.

Війна страшним лихом упала на нашу землю. Не ОҐІІ йшла вона боком і Мокрої. Наймолодший син Мусія Рп мановича і чотири онуки пішли на війну, і не всі попер нулися. Слюсар постарішав за ці літа, може, на дегиц років і ходив у депо по Мокрій худий, сивий і згорбленій) На гулянках він тепер бував лише коли-не-коли. Раніше до війни, він сумував, часом невідомо по чому, тепер Ііог( брала туга за сином, за онуками, і вони, ласкаві, милі, їм» чами, а коли, як задумається, то і вдень ввижалися йому і він нікуди не міг втекти від свого горя, хіба що упитим ся. Та йому не багато й треба було тепер: вип’є ч.ірму другу — і приходить додому збезсилілий.

Євфросинія Лук’янівна шанувала свого чоловіка, дї глядала його, як малого, особливо з того часу, коли шиї залишилися тільки вдвох. Крім того, їй здавалося (<» і

118

почасти й правда була), що він у неї був якийсь біля себе невмілий. Інші чоловіки могли гудзик пришити, як одірветься, носки при потребі заштопати, сорочку випрати. Мусій Романович нічого цього не вмів робити. Захворіє коли жінка, нездужа випрасувати йому сорочки, скаже зробити отак і отак, він візьметься за залізко і наробить лиха. Отакий безпорадний був і випивши — додому дійти дійде, а вже щоб розібратись, то ні. Повсякденний клопіт біля невмілого чоловіка надавав якогось змісту її життю. Вона начебто жила для того, щоб стрічати з роботи чоловіка. Євфросинія Лук’янівна стежила навіть за тим, як їсть Мусій Романович. Коли він їв охоче, вона була задо-полена. Коли Мусій Романович до обіду брався мляво •мбо був неуважний, зосереджений, Євфросинія Лук’янівна починала думати, що не догодила чоловікові, вигляд у неї ставав винуватий, і ця обставина до кінця дня вибивала її 1 життєвої колії.

Щороку в літню перерву Євфросинія Лук’янівна і Му-Ии Романович їздили по Дніпру до Дніпродзержинська. Гпм працював механіком син, що жив найближче до Киє-у нього було три хлопці і двоє дівчаток, і старі два-три тижні відпочивали з онуками.

Нова і страшна в своїй несподіванці сторінка в житті ЇМ перегорнулася тоді, коли Євфросинія Лук’янівна після 'ижгого нездужання відчула раптом, що захворіла, і за-йноріла тяжко. Довго кріпилася вона, щоб не лягти, на-«ісчііті не видержала і лягла. -її довелося одвезти в лікар-І там виявилося, що у неї була та невиліковна хворо-яка забирає передчасно так багато людей в могилу. ИйНІШС, до цієї хвороби, Євфросинії Лук’янівні смерть •йнжди здавалася звичайною річчю. Кожна людина на-|илжу(-ться, щоб жити, а поживши, має і вмерти. Тепер •И це здалося зовсім іншим. Страх перед смертю біль-|мви що під того, що Євфросинію Лук’янівну не залишали і* мин про чоловіка. Що він без неї робитиме, як він жи-Вфм» бел неї такий безпорадний? Вже й тепер, лежачи в м'ні, пона бачила, як він опускається, як приходить до Її1 V несвіжій, пом’ятій сорочці, у нечищених черевиках І і мнбуть, і в незаштопаних носках. Більшість часу, від-Шримго їм для побачення, вона розказувала йому, що і | *!*лйн мробити, кому віднести прати білизну, скільки за І ,мн іптити і кого з сусідок просити, щоб прибрала в И§і!/Нн н кімнаті.

|і-ммішіє життя Мусі я Романовича за час хвороби жін-I іиінилося. Раніше він після роботи як приходив додо-

му, то так і залишався там—відпочивав, допомагав жінці в садку і в дворі біля хазяйства. Тепер дома сидіти він не міг, все тут нагадувало про Євфросинію Лук’янівну, і він тікав до знайомих або в депо, де товкся до втоми, щоб потім прийти, впасти у ліжко і заснути глухим сном.

Одного разу Мусія Романовича зустрів його старий приятель, теж слюсар, тільки з Капевеерзе, Смирний, і запросив до себе на весілля. Він женив найменшого сина. За невістку Смирний взяв вдовину дочку. Вдовина дочка працювала на Капевеерзе, а сама вдова у садівництві за містом. Звали вдову Євгенія Кузьмівна. Євгенія Кузьмівна з самого початку гулянки накинула оком на Мусія Романовича. Інтерес її до нього ще більше зріс відтоді, як вона дізналася про його родинні обставини. От незабаром залишиться вдівцем — і жених! За столом обоє сиділи рядом. Мусій Романович заговорився з новою знайомою, і, як гості вже почали розходитись, провів її до автобусної станції і дав також згоду у найближчу неділю приїхати до Євгенії Кузьмівни відпочити у садівництво. Дома Мус і Гі Романович почухав потилицю, та коли слово дав, нічого робити, треба додержати його.

У неділю з самого ранку він поїхав до Євгенії Кузьмівни. Вони ходили у ліс по гриби і прогуляли вдвох аж до того часу, коли Мусію Романовичу треба було їхати до жінки в лікарню. Про свою пригоду з вдовою він дружині нічого не розповів. Хвороба у неї перебігала важко, їй, зрештою, вистачило сили лише на те, щоб розказати чоловікові, що саме вій має зробити біля себе.

Наступної неділі Мусій Романович хотів просидіти ;іпі ма в садочку, але з самого ранку не знати звідки взял;и м Євгенія Кузьмівна і потягла його — кінець літа був тин лий — на Дніпро. Спокій переліска, де опинилися нони, загойдав Мусія Романовича. Гріло сонце, пахло рікше розпареним листям шелюги і молоденьких осичок. Євгиі! Кузьмівна, ведучи свою лінію, належно приготувалася д цього випадку, і все, що було на ній, сяяло білістю, і е;іМ вона була ласкава до Мусія Романовича і невідступнії своєму задумі.

В третю неділю Євгенія Кузьмівна не приїхала, ;і нр слала поштою листа. На цей час Мусій Романович о уже в сум’ятті. З одного боку над ним тяжіло у 11. і і. 11 м і Євгенії Кузьмівни, з дна совісті почав підійматись прим* проти всього цього. Йому й на думку ніколи не сті'їм щось подібне, та ще в такий тяжкий час для нього і /|| Євфросинії Лук’янівни.

120

   Мусій Романович клопотався цим цілий ранок, то й не помітив, як листа від Євгенії Кузьмівни уклав у вузлик з гостинцем для Євфросинії Лук’янівни. Отак Євфросинія Лук’янівна і дізналася про все. Мусію Романовичу було неймовірно тяжко усвідомлювати, якої непрощенної образи вік завдав дружині, котру вважав невіддільною частиною самого себе і котра до того ж стояла на такому страшному порозі. І він сидів, низько нахиливши голову і не дивлячись на Єзфросинію Лук’янівну.

   Але Євфросинія Лук’янівна інакше глянула на подію. Хвороба, яка безжально катувала її, витіснила з її свідомості все, крім безмежної любові до чоловіка. Обставина з листом не лише не вразила її прикро, а, навпаки, породила якусь надію. Жінка, що написала цього листа, могла бути гарною людиною, здатною щиро полюбити Мусія Романовича і зрозуміти всю його життєву безпорадність. Перемагаючи себе, Євфросинія Лук’янівна взяла листа і, зібравши всю силу волі, щоб відігнати від себе біль, взялися читати його. Незабаром, проте, лице її спохмурніло. .'Іист ке сподобався їй. В ньому Євгенія Кузьмівна писа-.чд, що їй дуже б хотілося побачити Мусія Романовича знову у себе в садівництві і не в неділю, а в суботу, зра-«V ж після роботи. Вони знову підуть по гриби, а потім... Після цього слова Євгенія Кузьмівна поставила кілька рядків крапок і наприкінці знак оклику. Крапки на Соломинці, як і скрізь на білому світі, є фіговим листочком, який прикриває дуже прозору матерію. Звичайно, Євфросинія Лук’янівна розуміла Євгенію'Кузьмівну з її куцим вдовиним щастям, але, з другого боку, тій було і не тридцять іии-.ім. В свої літа ця жінка вже повинна була б, особливо їирп і, побачити дещо важливіше за ті крапки.

   < ’.ифросинїя Лук’янівна заплющила очі і, виснажена Иукнми, прикусила свої спраглі губи, щоб відігнати біль. ІЬ • коро вона сказала Мусію Романовичу, поклавши свою Іім клу руку йому на плече:

П’ятдесят літ їй, а, бач, скільки крапок наставила. /Ірн а на розум. Ти не ходи більше до неї. Це жінка не щоб дбати про інших; все буде тільки про себе дума-Іи А тобі треба такої, щоб і доглянуть могла, і порадити |Міді и

І і їй були останні слова Євфросинії Лук’янівни. Вона

Вздовж по Мокрій протікає безіменний струмочок, про щось дзюркотить. Над ним шумлять тривожним шелестом осокори і клени. І нічого не вдієш з тією тривогою. Так вже побудоване людське життя. Що ж сталося з Мусієм Романовичем? Поховавши Євфросинію Лук’янівну, одружився він з Євгенією Кузьмівною? І чи зуміла ця остання домогтися свого? Ні. Мусій Романович не поламав заповіту Євфросинії Лук’янівни. Людям, які живуть у важкій праці, нелегко все дається, отож нелегко вони й прощаються з тим, що набуто за це життя.

  1957

НА БАТИЄВІЙ ГОРІ

  На Батиєвій горі, на одній із ліній, є домочок, звичайний робітничий домочок, яких багато розкидано по нашій неосяжній землі. Домочок належить двом хазяїнам. Один з них любить темні кольори, другий — лише світлі тони. Відповідно до цього вікна, двері, віконниці, стовпчики на ганочках у першого пофарбовані в коричневе, у другого в легке — синє, небесне. Власник темних кольорів мав шестеро дітей; власник небесних — теж шестеро і сьому Олю, про яку й написано цю повість. Оля не доводилася рідною дочкою власникові небесної половини будиночка, її знайшли не в капусті, як інших дітей, а просто на вулиці. Хтось там кинув її, а Іван Каленикович, ішовши з роботи, підібрав і приніс Надії Пилипівні. До ранку хай догляне, л потім віднесе в міліцію. Проте Олю зранку не віднесли и міліцію. Вона так і зосталася у Надії Пилипівни. Обидві ні жінки, видно, добре подружили між собою. Підрісши І навчившися говорити, Оля почала називати Надію Пи-шііівну мамою, а Надія Пилипівна її — дочкою. Виросла Оля такою, ніби доля спеціально призначила її для небес-I мої половини будиночку. У неї були великі блакитні, з дов-і йми віями, очі, і вся вона була тендітна, граційна, одне І іЛоно, небесна.

  і шостого року Оля почала допомагати матері. В де-и н і і. років — в сім’ї вже нічого не робилося без Олі, та й н»ні<і сама не могла уявити, як би ото вона сиділа склавши (♦уми Дома працювали всі. У сусідів справа і зліва теж і |*|мні,ювали всі: і діти, й дорослі. Гудок на роботу — і вся І Нміік іза гора підіймається на ноги. Димлять верхи, рип-йн 11- хиіртки, дзюркоче вода біля колонок, вітрець доно-Ііін. іапахи розігрітого сніданку і майже завжди слова: 1|* і ритій, Григорію Павловичу, разом підемо». Влітку Оля ■* *-ні і./ід рано і, біжачи по воду до колонки, спостерігала Виші споєї вулиці. І сама мріяла — як виросте, теж отак Мінні| нставатиме на роботу і їй хтось буде гукати: «Пі-||> .м Олько, підемо разом». Через вулицю проти них жи-Щ І* міидія Іванівна. Вона часто придивлялася до Олі і, |||Иумитип, любила брати Олині руки в свої, розглядала

■ і митного разу казала: «Підростеш, навчу тебе так ........ні ги рукави, що інший хто погнатися, може, й по-

женеться, а чи випередить — побачимо». Сама Клавдія Іванівна була велика спеціалістка пришивати рукави. На роботі її завжди виставляли за приклад для інших, і поки молода була, нікому й на думку не спадало змагатися з нею. Звичайно, в майстерні можна було навчитися й чо- , гось іншого,— наприклад, пришивати гудзики, метати петлі, але то був хліб абиякий, справжній хліб — це рукави!

І Оля змалечку звикла до своєї майбутньої професії. Коли дома нікого не було, вона виставляла вперед свою худеньку, з довгими, вже натрудженими пальчиками руку, розглядала її; їй здавалося, що рука в неї як рука, а от Клавдія Іванівна вважала її особливо придатною для пришивання рукавів.

Отак і росла Оля. Хоч уродилася вона начебто тоненькою і тендітною, але насправді була витривала і сильна духом. Розіб’є ногу чи коліно, то батьки дізнаються про це лише тоді, як самі виразку помітять. Влітку їй — не жарко, взимку — не холодно. Часом стоїть в черзі, посиніє вся, а спитає мати: «Змерзла. Піди погрійся, я перестою»,— 1 відкаже: «Ні, мамо, не дуже. Надворі ж не холодно». Лег- ' ко було матері з такою дочкою. І любила ж вона її, може, й більше, ніж інших дітей. Не раз нагадувала Іванові Ка- І лениковичу: «Підведеться на ноги, віддамо до Клавдії Іванівни, кусок хліба завжди матиме». і ™

І віддали. Почала Оля щоранку бігати в майстерню. Цілий тиждень бігала, а в неділю, як упорається, допомагаючи Надії Пилипівні біля господарства й менших дітей, попроситься:

— А тепер дозвольте мені, мамо, погуляти трохи.

Інші підлітки біжать чимдуж в кіно, а Оля в свої лю-бимі місця. Є на Батиєвій горі, як іти по її гребеню, при надні видолиночки, горбочки, гаї. Внизу під ногами у псі в’ється Мокра вулиця. З цього боку над Мокрою — Г>;і тиєва гора, а по той бік — Солом’янка. Солом’янсі.мііі схил то пологий, то крутий; від цього й вигляд Солом’япкМ щоразу міняється. На пологих місцях будиночки розкшм ні просторо, там скрізь багато садочків, довгих парка пін На крутих місцях — картина міняється. Тут квартальчикИ тісно збиті, майже не видно садків, будиночки стоять им плечах один у одного і, почавшися від Мокрої, дерун.» М вгору, залишаючи між собою вузенькі щілини — провулпч» ки. А з лівого боку, де оце йде Оля,— пустош, городи, ІІП реліски. Сама Мокра балка чимдалі ширшає, розбившім ся на багато доріг і в’їжджає цими дорогами у величе ніі, обгороджені парканами двори будівництв.

Вибере собі Оля десь затишне місце, сяде проти сонечка, дивиться перед себе і так може просидіти до вечора. Дивиться на місто, на горби. Гарно! Думає вона про те, чого ніколи не бачила, про що тільки чула чи прочитала. Є така квітка едельвейс, на високих горах росте. І Оля мандрує на оті високості по квітку едельвейс. Груди її переповнюють якісь солодкі і тривожні передчуття. І так щемить серце! Отам, на пустовщині Батиєвої гори, і познайомилася Оля з Олексієм.

Він в ті літа працював учнем у коваля на Капевеерзе, а вона недавно як поступила в пошивочну майстерню під руку до Клавдії Іванівни. Через рік Олі і Олексієві стало вже по сімнадцять. Оля продовжувала успішно навчатися свого ремесла, а Олексій починав уже мріяти про те, щоб, опустивши паровий молот з усього розгону, спинити його па волосинку від покладеного під нього годинника. Потім їм стало по вісімнадцять і по дев’ятнадцять. За всі ці роки не було, може, ні однієї години, коли б Оля не думала про Олексія, і також, мабуть, не було ні одного дня, коли б Олексій не бажав побачити Олі на привітних схилах Ватиєвої гори. За цей час Оля вилюдніла, як кажуть, стала красива, і хлопці з ближчих вулиць почали задивлятися па неї. Олексій теж змужнів, з підлітка стаз молодим робітником. Одного разу, коли вони блукали поза Солом’ян-кою, Олексій зірвав якусь синю квіточку, довго носив її, псе принюхувався, а потім впустив; Оля підібрала цю кві-тчку, дома засушила в томику віршів поета Володимира Сосюри, і, коли довго ке бачила Олексія, відкривала томик, там, де була засушена квітка, і довго дивилася на неї. і'.друге, коли вони гуляли на своїх улюблених місцях, і >.юксій приліг на землю, а Ольга сіла на пеньочок спочині Над головою у них у неспокійному шумі летів такий іич'ііяний день, що Оля, глянувши ка Олексія, подумала:

• М його так люблю, що зовсім не можу жити без нього».

V майстерні працювала сила народу: самих дівчат, та-ІІііч. як Оля, чоловік з тридцять. Кожна дівчина у свою Иім'ииііу пору квітла, як рожа. Під кінець зміни сходилися

* і • и і ці з цяточками кохання в очах і з квіточками в пе-н н.к.іх лацканів. Оля не зникала в цьому квітнику моїй ч і »і гі і здоров’я; вона й сама квітла. Але було в ній Чііи і* таке особливе, що привертало до неї людську увагу. (ііін і дівчата входили в життя майстерні з скрипом, рипом, №« їм .{ сльозами й наріканнями. В молоді літа так хочеть-н| іничіати, і скільки дівчат рюмсало перед своїми начальники, спізнившися на роботу. Багато дівчат, одержавши

125

свої перші в житті заробітки, п’яніли від грошей і волі. Хто біг із засліпленими очима в універмаг, хто поспішав зробити перший у житті переказ матері на село, хто починав складати карбованця до карбованця. Через чотири-п’ять днів після получки в усіх кутках майстерні чулося: «Клавко, позич п’ять карбованців до получки». Оля ні разу не заспала в майстерню, вставала разом із батьком і звикло вливалася в жвавий вранішній людський потік своєї вулиці. І не було в неї також лукавства, щоб, маючи гроші, відповісти подрузі: «Позичила б, так, їй-богу, сама всі витратила». Коли ж грошей у неї справді не було, вона казала: «Постривай, щось придумаю» — і, в когось позичивши, перепозичала тій Клаві чи Вірі. Клавдія Іванівна, коли заходила розмова про Олю, казала, пишаючись: «Це наша дитина, батиєвогірська». Подруги ж по-різному ставилися до Олі,— залежно від своїх поглядів на життя. Ті, що вірили в хороше, казали: «Оля славна дівчина і хороший товариш». Ті ж, хто умів говорити одне, а думати інше, твердили: «Кар’єру хоче зробити, то й прикидається доброю».

Співали в майстерні всі. Співала і Оля. Пісня луна, а перед очима у неї залита сонцем Батиєва гора і Олексій... Якось, коли вони сиділи вдвох на лавочці біля Оли-ного двору, Олексій сказав їй:

— Восени ми з старим кінчимо свій котедж, а тоді й поженимося.

Але поженитися їм не довелося. Гримнула війна. Черс:і кілька днів Ольга провела Олексія на вокзал. Дома во на упала на ліжко і лежала, мов нежива. Прийшли суворі дні. Коли бої насунулися до Голосіївського лісу, Оля пішла санітаркою, виносила з бою поранених, напувала бійців водою. Вона відступала з останньою групою захиснії ків міста; пізніше на лівому березі попала в оточений, в полон, сховалася у придорожній канаві, накрившися ґіу> дяками, і повернулася в Київ на змертвілу Батиєву гору, Тут, в постійній боротьбі за життя, рятуючи від голод ної смерті батьків і менших дітей, вона діждалася листопада сорок третього року.

Через два тижні після визволення Києва з фронту при йшов лист. Писав Олексій. Одержавши листа від живого і навіть непошкодженого Олексія, Ольга заридала з радої -ті. Бадьорий Олексіїв лист сповнив її віри у те, що и'-пер, після всіх пережитих страждань, все буде благоію лучно. Вона повірила в щасливу Олексієву зірку. Кони досі йому нічого не сталося, то тим більше не станстм н

126

тепер, і він благополучно повернеться додому. Ольга гарячково почала жити. Накинулася на роботу в майстерні, допомагала матері й дітям і мало не щодня писала Олексієві листи. Олексій не мав змоги писати так багато листів, але все ж писав часто, і з тих листів видно було, що душа його живе разом з душею Олі. В квітні 1945 року прийшла від Олексія з Німеччини фотокартка. Наприкінці цього місяця він писав, що незабаром всьому буде кінець. Батиєва гора ожила. Люди вимітали двори й вулиці. На небі з’явилося сонце, і це сонце було вмите не сльозами, пороховим димом і кров’ю, а людськими надіями. На вулицях вже можна було бачити не лише дітвору, що порпалася там в пилюзі,— на замшілі лавочки біля дворів почали виходити старі робітники, щоб погомоніти з сусідами. Нарешті прийшли дні восьмого й дев’ятого травт ня, прийшов День Перемоги. Війна скінчилася. Оля зовсім ожила і розквітла. Все вже позаду. Незабаром настане демобілізація, і Олексій прибуде додому. Оля пошила собі нове плаття, у знайомого шевця полагодила черевики так, що дірочки на пальцях стало майже непомітно.

Наймолодша сестра в сонячний травневий день вбігла і вулиці, ще на бігу підіймаючи високо руку вгору і по-грясаючи трикутничком, закричала:

— Олю, танцюй, тобі лист!

Ольга побачила трикутничок, очі її засвітилися щасли-ііпм вогнем, і вона, підібравши рукою плаття, закружила-і н у вальсі.

Сестра подала лист. Ольга взяла його, розгорнула і іґі,підла смертельно. Щоб не впасти, вона присіла на якийсь піцик, що стояв серед двору. Вибігла мати, відібрала лисій і рук Ольги і прочитала:

••Дорога моя сестро Олю! Я сам не знаю, що робити і три і не знаю, як Вам писати. Олексія вбито чотирна-.н.моіч) травня, вже після укладення миру. Він допомагав •ми,іям розбирати завалений будиночок і натрапив на міну І от його немає. Чотири дні я кріпився і не писав Вам нічім о Дорога Олю, сестро моя, наберіться мужності. Так §ім іпоі Ваш і Олексіїв друг

Іван Карнавченко»

V лі .і іїстерні багато дівчат і багато жінок різного віку.

■ і.мжіїої гарячково горить вогник у очах. А десь гуркочи. і (м 'МИ війни. Подув їх долітає то до однієї, то до дру-

I Дмухнув — і згас вогник, лице полотніє, голова пада

■ і рули, Спочатку була зів’яла Клава, потім дихання віт-

127

ру опекло душу Вірі. І ось вже сидить серед них, мов вирвана з життя, Оля, зів’яла, прозора, аж світиться. Мигтять рукави ватників. Хто надіне цей ватник? Чи знатиме він, яке горе упало на плечі Олі? І чи спаде йому на думку, що й сьогодні, в день, коли її життя переломилося надвоє, вона, як завжди, сидить за столом і викидає руку з голкою, раз від себе, раз вниз, світу за сльозами не бачить і проте стоїть на своєму маленькому посту, такому маленькому, що й не помічає її ніхто, крім Клавдії Іванівни. А вона підійшла, притулила до себе Олину голову, погладила по щоці твердою долонею, промовила: «Бідолашна дитино моя». З цим і пішла в дальше життя Оля, зберігаючи в томику віршів свято засушену синю квітку, до якої торкалися теплі Олексієві пальці.

І так тривало до весни 1946 року.

Було наприкінці квітня. Оля прийшла з роботи додому і, схилившися над ночовками, взялася допомагати матері прати білизну. Раптом у дворі почулися незнайомі кроки — гупали важкі чоботи. Ольга скинулася, підвела голову: проти неї стояв незнайомий солдат. Це був Іван Карнавченко. Оля витерла руки, провела Карнавченка під вишню, що стояла в білому цвіті під домочком. Вони посідали біля столика, і Карнавченко розповів, що воші з Олексієм були знайомі ще до війни, а на війні подружи ли, пройшли разом від Дніпра до Волги і від Волги до Берліна. Обоє були багато разів поранені.

— І Олексій теж? — підвела на Карнавченка очі Оля

— Правди ніде діти,— відповів Карнавченко,— та не має смислу тепер і приховувати. Був поранений двічі.

Вони довго говорили, і Оля розпитала про Олексія в Карнавченка все, що той лише міг пригадати. Коли про щалися біля хвіртки, Оля сказала Карнавченкові:

— Якщо буде змога, заходьте до нас.

— Добре, буду заходити,— пообіцяв Карнавченко, ;і.»ш пообіцяв не дуже впевнено.

Ще до війни у нього була дівчина Пріся, там-такн ни Повітрофлотському шосе, де жив він і сам. Як звечоріло, Карнавченко пішов до Прісі, сів біля двору на лавочЦІ ждучи, поки вона вийде. Вийшла Пріся. Вони міцно ію тисли одне одному руки, потім посідали на ту ж снму лавочку.

За ці п’ять років Пріся дуже зросла, стала вищою І он ряднішою, а разом з цим з неї спав і той серпанок за чи руї вання, який так приваблював Карнавченка п’ять ромІЙ тому. Близькість дівчини не викликала у нього майжп м)#

128

яких почуттів. Щодо Прісі, то їй Карнавченко видався зовсім новим, майже незнайомим, і їй було дивно, що вони колись зустрічалися, танцювали разом, цілувалися. Вона з прикрістю відчула, що від Карнавченка тхне тютюном, яким, мабуть, до гнота просочилася його полиняла солдатська гімнастьорка, руки, пальці і навіть пілотка. Вона непомітно відсунулася і сперлася на паркан так, щоб тютюновий дим і запах зносило повз неї. З Карнавченком їй було легко, її зовсім не зв’язувала та ніяковість і почуття сором’язливості, що сковують руки і ноги закоханим. Вона розпитувала Карнавченка про його життя, але охочіше розповідала про себе, про своїх товаришів і товаришок — хто загинув, хто одружився, хто вийшов заміж. Вони просиділи годину і після цього відчули, що далі розмовляти було вже ні про що. Треба було підводити підсумок. Кар-навченкові не хотілося починати розмову самому, все ж таки він мужчина, і він ждав, що йому скаже Пріся. І вона, нарешті, сказала:

— Перед нашою зустріччю я думала: чи ми ті ж самі, ЇЦО й були колись, чи змінилися?

— Ну і до якого висновку дійшла?—тихо спитав Карнавченко.

— Ми,—відповіла Пріся,—дуже змінилися. Дуже змінилися.

— Це правда,— погодився Карнавченко.— Ми обоє ду-м‘ змінилися. Та й дивно було б, коли б сталося інакше. Адже п’ять років.

    Еге ж, п’ять років.— Пріся помовчала і сказала, иПгріїувшись до Карнавченка і дивлячись йому в облич-іїїі; Давай просто так дружити, як хороші знайомі, га?

Карнавченко відповів не відразу. Йому було жаль,— |*иі п, не теперішнього, а колишнього — молодого, милого. Й» * ці п’ять років, як не вважати на швидкоплинні пусто-И|| шіицяння, Карнавченко був вірний Прісі. Тому, може, її жилі* йому було хминулого. Пріся, після того як Карнав-}§ннн пішов на фронт, мала кілька сильних, але невдалих ііімшц'пь, відпочивала тепер після бур, і спогади про ко-Йіінин пс викликали нічого ні в її уяві, ні в серці. Вони Н|( ірм.мі посиділи, потім встали з лавочки, і Пріся прове-Л І* ;<(»!!,тченка аж до чоколівської зупинки тролейбуса. ПИ пі пі промтоварних і продуктових яточок вони зу-ДІ м іи/иу своїх давніх знайомих, весело поговорили з ни-Ііі 1 * "ми розійшлися, то Карнавченко вже зовсім забув Ц При і.», У нього була тепер більш важлива проблема — Ви і уми тої шофером на базу. База ця обслуговувала

Ій^ним , І 129

торговельну сітку всієї області. Карнавченко за війну звик до масштабних переїздів, і тепер йому ніяк не хотілося замкнутися в курних вулицях міста. Його вабило ще погуляти по білому світу, а це здійснилося б, коли б його таки'взяли шофером на обласну базу. І він пішов до рай-воєнкома. Після майора, який обнадіяв його ще раз, Карнавченко сходив у кіно, пізно ліг спати, рано схопився і, попивши з матір’ю чаю, подався на базу і пробув там до самого вечора: то нагадував про себе, то оформлявся, то допомагав хлопцям поратися біля моторів. Він любив усі запахи, зв’язані з автомобільними майстернями, з моторами, і атмосфера в гаражах бази заполонила його і підкорила відразу. А на другий день він уже вийшов на роботу і поїхав у свій перший рейс. Місцевість, по якій йому довелося їхати, була дуже красива, і Карнавченко провів час добре, роздивляючися навколо і прислухаючись до патякання підлітка-помічника. Помічник, як і Карнавченко, теж був трохи романтиком, і вони швидко подружили.

Отак і почав Карнавченко своє нове життя. Про Олю за всім цим клопотом він майже забув, лише якось у липні, в грозу, яка захопила його серед рейсу, він згадав про Олексія і вирішив при першій нагоді провідати Олю. Олю він застав під тією ж самою вишнею, на якій, проте, замість квітів, шелестіла тепер густа шапка листя. Дівчина щось шила; пізнала вона Карнавченка відразу і дуже зраділа. В перше своє одвідування Карнавченко, пригніченіїіі переживаннями своїми і Олиними, не встиг навіть як слід роздивитися на неї. Тепер він уважно оглянув її і несио дівано побачив у виразі її очей і обличчя щось таке особливе, що вибило його з рівноваги. Може, це була її душ.і. її серце, вимучені і все ж прекрасні, і вони підкори,/іII його? Трохи пізніше він помітив, що дівчина була і з сеїїг гарна. Волосся у Олі з першого погляду здавалося руоі вим, але коли вона з холодка вийшла на сонце, коли на игі впали промені, воно спалахнуло ніжним золотом. Пісїім цього випадку Карнавченко не пропускав вже ні однії ї нагоди провідати Олю. Одного разу він повертався з рсГм у через луки, які, ждучи коси, тонули у морі квітів. І і їм спинив машину, нарвав сніпок смолок, горілки й медуммі під’їхав до Олиного двору і подав дівчині цей букет. К.ір навченко був обгорілий, від нього пахло далекою доритім і чесністю.

— Де ви його взяли? — спитала Оля, і вона вигрім* посміхнулася Карнавченкові.

130

Він повернувся до машини, і коли йшов до неї, то ніби брів по коліна у щасті. Отак і пішли тижні, місяці. Кар-навченко за кожної нагоди заходив або заїздив до Олі. Вони то просто сиділи в садочку, то ходили гуляти в сквер, інколи зазирали в кіно. Оля за цей час звикла до Карнав-ченка, приймала його завжди ласкаво. Одного разу з Кар-навченком у дорозі сталася аварія. Він запізнився і прийшов до Олі набагато пізніше, ніж обіцяв. Не приховуючи стурбованості, Оля спитала у Карнавченка:

— Що сталося?

Карнавченко розповів про пригоду.

Оля сказала після його розповіді:

— А я так хвилювалася, так хвилювалася. Будьте обережні.

І побігли знову тижні, місяці. І кожного разу протягом щ.ого часу Карнавченко, зазирнувши дівчині у вічі, бачив, що вона не забула ще Олексія. «Ну що ж, доведеться по-и'рпіти,— думав Карнавченко.— Та куди мені й поспіша-ш? А крім того, не проганяє, просить приходити, то чо-ю ж мені ще треба?» І він возив і носив їй квіти і якось и і і гку, під час Олиної відпустки, кілька разів брав її з со-г“"'> в рейс. На моріжку, залитому сонцем, Карнавченко шипу зазирнув у вічі дівчині і побачив у них малюсінький типик надії. Не один ще місяць минув, поки цей промінчик обернузся на ніжний погляд її великих блакитних риі Довго Карнавченко ждав цього дня! Одного разу він Мі'ннчіои на Батиєву гору. Оля вийшла йому назустріч.

\ 11 <-ї були відкриті, і кожна їх цяточка була звернена §9 і фітвченка. Вона взяла Карнавченка за руку.

Як добре, що ти прийшов. Я так скучила за тобою, іь ми сіли під вишнею. За цей час вишня ця виросла і,! красивим деревцем. Ольжині менші сестри теж !»•»• мі, Найменшій стало одинадцять років, вона вже Нр і » п дзеркало, зацікавлено позирала на Карнавчен-I <• німі о разу зовсім потай прошепотіла матері:

\ і чула, він каже Ольці: «Поженимося?» А вона И Поженимося». Це у нас, мамо, весілля буде? А ти Нині* ІІЛЛТТЯ пошиєш?

І ІІм'ч почала готуватися до весілля. Карнавченко нації <1 и її м.чтері на плаття, накупив хусточок, сережок, Ч|м* • " ладний був покласти Олі до ніг увесь світ, ♦им і 11мі іпчснко зібрався їхати в черговий рейс, Оля, §иф * ікнім Гюго руки, сказала:

Гін р і.'іи бога, будь обережний. Не жени швидко ІинІї Я п»к боюся за тебе...

131

Вона говорила це з тривогою, і Карнавченко пообіцяв їй бути обережним, хоч і взагалі належав до обережних і розсудливих шоферів.

Була середа, і до суботи, коли Карнавченко мав повернутися з рейсу, було так далеко! Оля ждала його, хвилюючись; в п’ятницю не стерпіла і пішла на базу довідатися, що чути про Карнавченка. На базі Карнавченкові товариші вже знали Олю і зустріли її тепло і радо. Один з шоферів, Говоров, який щойно повернувся з дороги, сказав їй, що бачив Карнавченка лише чотири години тому і за його розрахунками Карнавченко мав зараз обідати у Вільховому Розі. Говоров узявся навіть подзвонити туди, і справді додзвонився, знайшов Карнавченка, і коли цей підійшов до телефону, Оля сказала йому:

— Я за тобою так скучила, так скучила! Коли ти вже повернешся?!

— В суботу о шостій буду у тебе. Ти тільки з роботи, а я вже й тут.— Він назвав Олю милою, дорогою і послав їй по телефону поцілунок.

Оля пішла щаслива.

В суботу Карнавченко летів на машині, поспішаючи до Олі. Парубок був заклопотаний. їхавши ще в рейс, він в магазині в Комишуватому побачив красивий разок намиста. Карнавченко спочатку хотів був купити його, потім чомусь передумав, не купив, а тепер увесь час каявся і, під’їжджаючи до Комишуватого, тільки й думав, щоб хто не забрав того останнього разка. Але намиста, на щастя, ніхто не купив. Карнавченко з глибоким задоволенням заплатив гроші, помилувався разком і сховав його в бу-мажник.

їхавши додому, Карнавченко увесь час думав про Олю, про близьке одруження з нею, про те, як вони будуть жити вдвох. Жити вони збиралися у батьків Карнавченка, залі \ ничників, які на Повітрофлотському шосе мали свій димочок з вишневим садком і високим зеленим парканом. Мати Карнавченка вже давно вибілила кімнату від саду, призначивши її для сина і молодої невістки, настави.мд на вікна калачиків і фуксій, які під її вмілим доглядом пишно квітли. Ще з півроку тому Карнавченко купив дво спальне широке ліжко з красивими нікельованими біш. цями і пружинним матрацом. Мати заслала нове ліжьм ще невживаною білою ковдрою і виклала з обох бон їм піраміди пухових подушок, вкритих накрохмаленими ми кривальцями. Покривальця Карнавченкова мати самл ми шила, і Карнавченко довго милувався їх прозорчастим киї

132

мерним візерунком. До кімнати молодят доклав рук і старий Карнавченко. Він купив доброї світло-коричневої фарби, старанно зашпаклював всі щілинки в підлозі і пофарбував її з тією майстерністю, на яку здатні старі кадрові робітники. Фарба лягла рівно і, просохнувши, взялася свіжим, пахучим, дзеркальним блиском.

  Отак роздумуючи про Олю і близьке одруження з нею, Карнавченко незчувся, як в’їхав і в передмістя Києва. На одній з вуличок, заставлених новенькими робітничими ко-теджиками, його увагу привернула купка дуже схвильованих чимсь жінок. Карнавченко спинив машину і визир* мув з кабіни. З кватирки вікна найближчого домочка густо йшов дим. Якась стара жінка в розпачі заламувала руки. Домочок був замкнений, і в ньому залишилося двоє дітей. Карнавченко вийшов з машини. Під ринвою, недалеко від гого вікна, з якого йшов дим, стояла бочка з дощовою модою. Не виливаючи води, Карнавченко підкотив бочку під вікно, скочив на неї і зазирнув крізь скло. В кімнаті г*\./іо повно диму, і десь з глибини він почув приглушене, зопсиліле хлипання дітей. Він сплигнув на землю, дістав » ПІД сидіння в кабіні старий ватник, старі калоші, все це, і\ також свою кепку намочив у діжці з водою і почав одя-іпгіі па себе по-солдатському, моторно. Мокру кепку він

* іп(пінно натяг на лоб і вуха, а носа закрив носовою цугткою, намочивши її так само у воді і зав’язавши вузли-ймм ип потилиці. Парубок, видно, зовсім не хотів напере-|і ■ иіі весілля рискувати вухами й носом. Покінчивши з тім, піп знову скочив на бочку, учепився обома руками раму кватирки і з усієї сили смикнув її на себе. Рама Имамипі; швидко він її вийняв зовсім, опустив бережно, Н|ЯП по побити скла, на землю, переждав, поки зійдуть НР|»мі!, найважчі клуби диму, і легко вскочив у вікно. Чор-|і іи\мгиа диму заслала його. З свого солдатського досвіду М|ЖйМЧ(Чіко знав, що люди — і дорослі й малі — як під М|і бою, так і під час пожежі найбільше ховаються під | * (ЇМ * • Піп швидко знайшов у димній темряві широку де-■гнну кропить, підліз під неї і намацав там справді мами і и*/те живу від переляку й диму істотку. «Ну, ось №н [ м, промовив Карнавченко вголос, виліз з дитиною |) * и і и.і, подався з нею до світлої плями вікна і вису-•м и . ш ию, держачи на витягнених руках п’ятирічного ~Ичм»мі (надвору хтось підхопив дитину. Карнавченко нм \ мікпо йому крикнули:

     § І нм адеї» і дівчинка ^

Яммй/іпмо І дівчинку,— спокійно відповів Карнавчен-

133

ко. Залишивши вікно, він ліг на підлогу — тут було менше диму — і почав новий рейс вздовж другої стіни. Диму побільшало, тепер навіть на підлозі було важко дихати; з глибини кімнати пашіло гарячим повітрям, і Карнавченко сам похвалив себе за передбачливість: «Лизне полум’я по вухах — і почорніли. А так хай спробує!» Він поправив хусточку на носі і незабаром знайшов плетене дитяче ліжко, яке від жари почало вже диміти, і намацав за ним живий теплий клубочок. Боячися, щоб на дівчинці не зайнялося вбрання, він сховав її під мокру полу ватника і, вже не задержуючися, прихилившися, мов для перебіжки, подався до вікна, яке чомусь виявилося прикрите віконницею — може, вітер зробив це? Карнавченко пхнув вільною рукою віконницю, вона відчинилася, і на нього раптом бурхнув стовп полум’я. Воно з гучним гудінням ударило Карнавченка в лице і груди, він скрикнув — крик цей чули й надворі,— і, поточившися, впав навзнак на підлогу.

Коли сюди з співробітниками бази приїхала Оля, люди розповіли їй, що в будиночку спочатку йшло добре. Карнавченко всередині бадьоро розмовляв з дівчинкою, потішав її, а потім схопилося полум’я, жахнуло у вікно, увесь дім зайнявся, і з вогню вже ніхто не з’явився. Пожежники пізніше відтворили перебіг подій. Карнавченко, засліплений димом, замість вікна потрапив у кухоньку, охоплену полум’ям; коли він відчинив туди двері, там в цей момент вибухнув бідон з гасом, і цей вибух завершив усе.

Довго сиділа Оля проти пожарища, заплющивши очі. Карнавченкові товариші з бази підвели її, мов неживу. Я інколи зустрічаю її і щоразу без слів схиляюся перед нею.

  1957

Солом"янський цикл: «Рубін на Солом'янці», «На Батиєвій горі», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «Денис Сірко», «Син Дмитрій».

https://www.facebook.com/profile.php?id=1...

https://www.facebook.com/media/set/?set=a...