У середині 50-х років життя привело його на Солом’янку, де в не
величких охайних хатках серед чепурних садочків
жили справжні герої великих звершень країни,
люди в більшості своїй красивої душі, чесні, скром
ні, роботящі. Не просто вивчаючи прототипів для
майбутніх героїв, а всім єством входячи в справи
Гурія Андріяновича, Мусія Романовича, Калени-
ка Романовича, Євфросинії Лук’янівни, Любові Ка-
сянівни та інших героїв, письменник здійснює пе
реворот у своєму розумінні життєвої і художньої
істини.
Він бачить вираження великих ідеалів суспіль
ства в конкретній, навіть приземлено-побутовій де
талі, в устояному і, на неуважний погляд, однома
нітно-розміреному плині життя, де пристрасті — не
поверхнева піна, а глибокий вир, який відчуваєш,
тільки побувавши в ньому. Письменник уважно при
глядається до звичок, характерних особливостей
мислення своїх героїв, він переймається їхньою не
показною, внутрішньо-органічною любов’ю до праці
як джерела життя.
Є. Гуцало точно зазначив, що зрілі речі Сенчен
ка «знаходяться в своєрідній полеміці з тим, що
було створено ним в перші роки літературної пра- 1
1 Сетенко І. Рідна вулиця.—«Літературна газета», 11 лип
ня 1961 р.
ці»Пригадаймо, як у «Металістах» доказом по
зитивності (нехай і даної читачеві в перспективі) ге
роя виступало вже саме пролетарське походження
Івана Погодки. Слова старого робітника Ковган-
ки: «...робітник не може виховати отакого шкідни
ка, отаку негідну людину»— були немов відправ
ною точкою в процесі перевиховання героя; і вона,
по суті, обумовлювала подальший схематизм ко
лізії.
В оповіданнях солом’янського циклу стереотип
такого плакатного мислення вже не впливає на
письменника. Подивімося, як в оповіданні «Син
Дмитрій» автор показує, що й у робітничому сере
довищі може зрости гнила людина, яка «вибива
тиметься в люди», користаючись з пролетарських
заслуг свого батька: «Хто в нього був батя, Дмит
рій Іванович добре знав. І того ж дня він і Мирос
лава вирішили, що соціальне походження Дмит-
рія Івановича — це щаблі, сходячи по яких можна
піднятися до яких завгодно висот благополуччя».
Є різне сприйняття праці людиною. Дмитра Іва
новича, сина глибокоповажаного робітника Івана
Андрійовича, не назвеш ледарем — річ у тому, за
ради чого він працює! Тепер для більшості героїв
Сенченка соціальне походження Дмитрія Івановича
аж ніяк не утруднює розуміння його як людини чу
жої, не їхньої кості.
Звісно, «прозріння» відбулося не враз, не в
один день чи рік. Ще якось у довоєнний час Сен-
ченко формулює своє поглиблене розуміння худож
ньої правди: «Мистецтво не констатує факту —
воно виявляє його сховану суть» 1 2. Отож, побачи
вши, відкривши «сховану суть» краси своїх героїв,
1 Гуцало Е. Взгляд не со стороньї.— «Литературная газета»,
23 липня 1975 р.
2 «Літературний журнал», 1939, № 10—11.
письменник і досяг значного успіху. Зовні виходить
так, що він справді описує лише «факти», буденні
події з життя нічим особливим не примітних людей.
В оповіданні «Рубін на Солом’янці» перед нами —
зіткана з таких «фактів» доля підлітка, потім до
рослого парубка Рубіна та його вихователя Кале-
ника Романовича. Ніяких конфліктів і пристрастей
письменник особливо не виділяє, і навіть закінчен
ня твору, твору, в якому розкрито незглибимість
краси людської праці, виглядає настільки буден
но-прозаїчним, що сміливість так завершити твір
міг мати лише художник, абсолютно певний прав
дивості свого осмислення життя:
«— Чуєш, я оце думаю: адже якими бузувірами
всі були. Куди там! Згадати — волосся ''сторч!
А які орли з тих смаркачів виростають!
— Коли з дитинства є порох в людини, то, ду
маю, не десь він дінеться і в дорослому, тільки на
інше обернеться,— відповіла Ганна Сильвестрівна
і, прислухаючись до того, як між рожами сміялась
Мар’яна, додала:—Чуєш, як Мар’янка залива
ється?
— Еге ж,— відповів Каленик Романович.— А ва
реники — добрі.
— їж на здоров’я».
Рубін з’являється перед читачем настороженим,
йоржистим. Ніби на власні очі бачиш, як він, бо
сий, зайшов до ремісничого училища. «Ноги у нього
були великі, чорні й порепані; очі — теж чорні;
і брови також. Черевики Рубін заробив у радгоспі,
але батько в останній день украв і пропив. Хлопець
дуже переживав утрату; його мучив сором, що по
їде в місто босий. Він ждав насмішок». У цьому
лаконічному портреті відкривається читачеві люди
на, точніше — основа її характеру, бо в солом’ян-
ському циклі, попри всю нібито малозначущість по
дій, кожна з ланкою розвитку, має характерологіч
не навантаження. Персонажів із наперед заданою
психологією, із визначеною автором лінією пове
дінки ми вже не зустрінемо. Порівняймо зачин опо
відання «Син Дмитрій»: «Дмитрій ріс, як усі хлоп
ці: побоювався батька, директора школи. Влітку,
незважаючи на найсуворішу заборону матері, про
падав на Дніпрі; взимку спускався з Батиєвої гори
на санках; а взагалі заздро нюхав заводські запа
хи, якими був просочений робочий одяг Івана Кор-
нійовича, батька, і думав про себе: «Ні на якого
інженера вчитися не буду; піду на завод; он хлоп
ці вже мають свої гроші, курять цигарки «Ракета»
і ходять у клуб». Отже, він був хлопець як хло
пець». Оце «хлопець як хлопець» можна цілком
віднести й до Рубіна, але ж якими антиподами ста
ють вони згодом у житті! Коли Рубін, озлоблений
тяжкими враженнями дитинства, раптом вперше
побачив у очах Каленика Романовича Лукійченка
«не безтямні вогні, як звик бачити у батька, а щось
зовсім незрозуміле для себе, неначебто приховану
симпатію», він зміг з усією чистотою душі підлітка
перейнятися почуттям вдячності, а може, іще чи
мось більшим до майстра, котрий не покарав жор
стоко за провину, а зрозумів хлопця. Саме тоді по
чинається переродження, точніше — відродження
Рубіна. А придивімося до джерел спустошіння ду
ші Дмитрія, «хлопця як хлопця»: «Дмитрій пере
ходив з класу в клас, потім перейшов з десятиріч
ки в інститут. Іван Корнійович все ходив і ходив
на завод, який перебудовувався, розростався на всі
боки. Клопоту було стільки, що часом і вгору ні
коли було глянути... Свій пайковий хліб і буряки
(їх Лукерка Василівна пекла в гарячому попелі)
він підкладав Дмитрові під подушку. Дмитрій на
кидався на їжу з егоїзмом підлітка, якому ще не
спадало на думку, а що ж їв і чи взагалі їв сам
батько. Та труднощі минули...» Не минули тільки
зароджені вже тоді душевна черствість, егоїзм.
Письменник, уникаючи сухих, нудних сентенцій,
переконливо оголює корені майбутнього відступни
цтва сина Дмитрів від високого робітничого звання.
Знайдемо тут, звісно, немалу вину й Івана Корні-
йовича. Тим часом Каленик Романович навіть
нерідному Рубінові сповна вділяє щирої любові й
розуміння, отож хіба дивно після цього, що «орли
з тих смаркачів виростають»:
«— Як ви молоді були, у вас рука така була,
як у мене, чи сильніша?
Каленик Романович скоса глянув на дебелу руку
Рубіна, помацав її і відповів:
— Твоя, либонь, чи не сильніша.
— Справді?!— аж скрикнув Рубін і увесь запа
лився рум’янцем.
Він провів Каленика Романовича аж додому і
біля хвіртки сказав:
— Якщо хочете, я нарубаю вам дров або води
принесу. Тільки не думайте, що я підлабузник. Мені
просто так хочеться.— Лукійченко, озираючи хлоп
ця своїми уважними очима, відповів:
— Спочатку давай пообідаємо, а там видно
буде».
В оповіданні «Рубін на Солом’янці» письменник
ненав’язливо, раз у раз поглиблюючи, розкриває
високий зміст людської праці: «Хлопця вперше за
довгий час зігріло якесь солодке почуття втіхи. Це
почуття зростало в міру того, як розпечений прут
заліза в руках Каленика Романовича обертався в
красиву кочережку. А втім, не кочережка розхвилю
вала його, а вогонь горна і сяйво розпеченого до
білого заліза». Письменник святість цього почуття
не лише констатує. Для Каленика Романовича і
його дружини Ганни Сильвестрівни все, «що стосу
валося ковальства, не було ділом буденним», але як
виразно, і якраз через цілком буденні деталі, від
чуває цю святість Рубін:
«Ганна Снльвестрівна винесла з хижки і струс
нула надворі шкіряний фартух, в багатьох місцях
поцяткований чорними пропалинами, склала його
і зав’язала в полинялу якусь ситцеву шматину...
Віддала Каленику Романовичу згорток і, стоячи
біля нього, не знать для чого обсмикнула старий
робочий піджак його, струсила з рукава смужку
крейди. Коли всі почали виходити з кімнати, Ган
на Снльвестрівна обома руками погладила плечі
чоловікові і тихо промовила: «Ну, йди, іди з богом».
І випадок із зварюванням крюка, куди оце саме
так виряджала Ганна Снльвестрівна чоловіка,—
то- вже заключний «акорд» величного гімну праці.
Ми бачимо опосередковано, через ставлення до ро
боти як сенсу життя, цю сцену на заводі. Каленика
Романовича покликано ліквідувати велику невправ
ку — бо ніхто з молодших ковалів не зумів зварити
розірваного крюка. Причім для Рубіна це не про
сто виробничий досвід, як то б могло постати з тво
рів Сенченка 30-х років, а насамперед досвід люд
ський, і хлопця розпирають мрії про натхненну
працю... Тоді, «як оце тепер Каленика Романовича
викликають на допомогу, так викликатимуть (і його,
і назвуть майстром ковальської справи...»
Ми можемо простежити, з іншого боку, як нео-
духотворене ставлення до праці заводить Дмитрія
Івановича в лабети наживи, знищує в ньому все
людяне й хороше, аж поки він остаточно не деградує
як особистість («Син Дмитрій»),
Любовний погляд Сенченка на своїх героїв аж
ніяк не тотожний поверховому замилуванню люди
ною праці. Про це свідчить не лише образ головного
героя оповідання «Син Дмитрій», але й такий
епізодичний персонаж, як коваль Кальниболоцький
(«Рубін на Солом’янці»), для характеристики кот
рого достатньо слів Каленика Романовича: «Це
поганий чоловік. Фальшивий». Справді, такі люди
небагатослівні. І краса їхня — не від легкості про
йдених життєвих доріг, а швидше навпаки.
Хіба легко здобував досвід Іван Іванович Кали
на, начальник трамвайного депо, де почав працю
вати Денис Сірко, головний герой однойменного
оповідання? «Сам Калина колись пройшов таку
школу поневірянь, як герої Тесленка». До речі, оця
жива риска покладена не просто так, а щоб пояс
нити любов Калини до творчості Тесленка, ліобов,
яка б могла видатися й дивакуватою... У Сенченка
тепер не зустрінемо випадкових деталей. Отож, про
йшовши шлях тяжких життєвих випробувань, чи
легко було Іванові Івановичу визнати правоту Де
ниса Сірка, коли той застосував новий метод про
філактичного огляду трамвайних вагонів? Ні, нелег
ко: «Калина береться за голову, до болю стискає
її. Чому ж все це спало на думку тому паруб
чакові, у якого ще й молоко не висохло на губах,
а не йому, старому тигрові трамвайної справи? Це
було б законно, увінчало б довголітні зусилля лю
дини, вивершило б її життя. А тому парубкові що?
Чи ж зуміє він оцінити вагу свого винаходу?» Сен-
ченко, вірний життєвій правді, не вкладає похап
ливо у вуста Івана Івановича слів захоплення, хоч
«всім своїм єством Калина осяг і зрозумів всі мож
ливості», закладені в пропозиції молодого інженера.
Однак життя складне: «...рушив до зупинки і, коли
дійшов до неї, з подивом помітив, що серце його
було налите холодом і непривітністю до Сірка. «Та
чим хлопець винен?»— спитав він сам себе. Від
повіді не було». Відповідь читач одержить згодом,
і навіть, не тоді, коли Калина своїм роздратовано-
болючим «А забирайтесь ви к чортовій матері, чув?!»
схвалить нововведення, а в прикінцевих рядках
твору: «А Калину Івана Івановича німці розстріля
ли за партизанські діла, і він помер як герой...»
Ось вам і оцінка трудного життя. І, можливо, Сен-
ченко внутрішньо полемізував із самим собою.
Пригадаймо, схожа ситуація є й у романі «Металі
сти»: практикантка враз помітила, що деталь мож
на обточувати за три проходи, а не за чотири, як
то робить токар Дорош, робітник з ген-ген яким
стажем. І приблизно таке ж, як у Калини, сум’ят
тя в душі Дороша: «досвідчений, бувалий, випро
буваний фахівець,— стоїть розбитий перед цифра
ми, недбайливо кинутими на папір ще незміцнілими
дитячими руками». Але як легко й просто погодив
ся Дорош зі своєю юною «супутницею», того ви
магала не логіка характеру, а заданість у розв’я
занні життєвих колізій.
Не раз робилися спроби визначити своєрідність
письма в оповіданнях «солом’янського циклу». Ми
вже говорили про животрепетну несподіваність са
мої концепції автора: замість передбачуваної кри
тикою (для кращих творів того періоду) гостроти
конфліктів, Сенченко «взяв» спокійним плином роз
повіді про звичайнісінькі події, в яких соціальний
конфлікт не те що не домінував, а навіть ззовні не
завжди був і помітний. А проте твори ці виявили
ся глибоко соціальними — передусім своїм пафосом
життєствердження. Критики, аналізуючи стиль опо
відань Сенченка, згадували про романтичну підне
сеність творів О. Довженка, то епічну розлогість
прози Л. Толстого чи М. Шолохова, то гумористич
ну оповідь М. Гоголя... І якщо вже говорити про
творчі впливи, сюди можна долучити й могутній
дотик іронічного тону М. Сервантеса, що його сво
го часу виразно відчув Сенченко, і перегук з про
зою А." Франса та Г. Гейне... Власне, список видат
них вчителів виявився б досить великим. Так, впли
ви були, хоч не завжди однакові за силою чи за
значенням. Але тільки ними не пояснити цільності
й оригінальності стилю повістування Івана Сен-
ченка. Мабуть, маючи їх на оці, слід усе ж уважні
ше придивитись, у чому виявляється своєрідність
його таланту. «Ти в прозі скульптор»,— точно ска
зав у вірші «Лист Івану Сенченку» В. Сосюра. Та
ми бачили, що творчий шлях до цієї скульптурної
пластичності письма випав письменнику дуже
складний, нерівномірний. Але вже у створеному
в другій половині 20-х років, після відносно корот
кого періоду учнівства, ми спостерігаємо паростки
оригінального таланту — смак до виразної худож
ньої деталі, ледь іронічне забарвлення погляду
об’єктивованого оповідача. Оповідач частіше був
зовсім не Сенченко, але в деяких випадках і від
ділити автора від цього своєрідного образу — зав
дання не з простих. У ранніх творах окремим фак
там Сенченко часом пробував надати епічного зву
чання, та здійснював це не шляхом суворого від
бору єдино доцільного матеріалу, а виставляючи
в ряд один за одним безліч різних епізодів. Ска
жімо, оте «нанизування» в оповіданні «У золотому
закуті» розмивало й так не дуже чітку художню
концепцію автора. Письменник напружено шукав
свою тему, але не мав ще достатнього світогляд
ного й естетичного досвіду.
Ми звертали увагу на те, як крізь соціологічну
схему деяких творів пробивається та ж таки увага
до значущої побутової деталі. Особливо виразно
це відбилося в романі «Металісти». Вже тоді не
вряди-годи з’являється отой об’єктивований опові
дач або навіть «сприймач» дійсності, очима якого
подано подію. Тепер, у пізнішій творчості Сенчен-
ка, образ оповідача — одна з характерних і сталих
ознак його стилю. «Сини Солом’янки, які ви прекрас
ні, які відважні!» — чиї це слова? За логікою харак
теру, так не міг мислити Рубін, хоча відразу ж да
лі йде: «Думаючи про них, Рубін заплющує очі
і бачить себе в грізні дні боїв за Вітчизну...» То
на мить увірвався в плин розповіді голос оповідача,,
як він виходить «назовні», і у своєрідних кінцівках
оповідань Сенченка: «От і кінець ще одної розпо
віді,— читаємо в «Денисі Сірку».— Хтось може
спитати: правда всьому цьому? Так, правда. Що
маємо робити, коли життя народу нашого ішло
такими тяжкими шляхами. Хтось може ще спитати:
а як там старі Сірки й Варя? Де вони і що з ними?
Сірчиха давно померла; Сірко-старший живий; йо
го можна побачити на Солом’янці: він все ще
ходить у форменому картузі кадрового залізнични
ка, ходить важко, ледь дибає, і онука свого Толю
називає Денисом, не тому, що так хоче, а тому, що
забува через старість». А далі ми дізнаємося про
долі інших героїв. А серед них — і про Калину Іва
на Івановича.
До речі, вперше письменник застосував такий
прийом оповіді ще в «Паровому млині». Чи ж ви
правданий він з погляду художності зображення?
В творах Сенченка — так. Його оповідання — ніби
вихоплений шмат буття, але події в них виходять
за точки, означені початком і кінцем сюжету. Роз
митість часових меж оповіді створює відчуття не
скінченності життєвих змін, нескінченності оцих
простих історій, які, розказані майстром, переро
стають межі описаного. І автор тоді цілком природ
но до локальних картин підходить із міркою епіч
ного повістування: «Над нами сонце, над нами літ
ні вітри, хмари бунтуються в небі, а серце все одно
неспокійне: болять давні болі, і як їх утишити?»
(«Денис Сірко»). Неспокійний, нуртуючий плин дум
ки органічний у поетиці Сенченка. Колись він на
магався образами, виписаними імпресіоністичними
штрихами, втілювати свою художню концепцію,
але при такому способі зображення виявилося мало
простору для широкого мислення прозаїка. Тепер
цей штрих ніби перетворився на досить грубуватий
мазок: «Отак і збігло два роки», «І побігли знову
тижні, місяці» і т. ін. Справді, якщо дивитися на
зображені події зблизька, зважаючи лише на фак
ти, подані письменником, а не відкриваючи сховану
в них суть, то ніби небагато цікавого, повчального
може взяти для себе читач. Ну, що, здавалось би
на поверховий погляд, більшого сказав Сенченко
в оповіданні «На Батиєвій горі», аніж переповів
долю простої дівчини Олі? Чиста і світла любов
її до Олексія вбита війною — коханий загинув. Не
скоро з’явилися нові почуття, але й фронтовий друг
Олексія Іван Карнавченко, якого полюбила дівчи
на, гине, рятуючи дітей на пожежі. Оце і все. «Дов
го сиділа Оля проти пожарища, заплющивши очі.
Карнавченкові товариші з бази підвели її, мов не
живу. Я інколи зустрічаю її і щоразу без слів схи
ляюся перед нею» (підкреслення моє.— В. Б.). Так,
це оповідач, здолавши віддаль від того трагічного
випадку, показав нам героїню й сьогодні. Макси
мально ущільнюючи час, Сенченко досягає відчут
ного ефекту епічності, відкриває нове, незвідане у
звичайнісіньких подіях, переконує нас у значущо
сті цих подій.
«Був у мене один приятель,— писав Сенченко,—
дуже гарний, вправний редакційний працівник, сам
споконвічний киянин. Якось принагідно запитую
його:
— А що ви про Солом’янку знаєте?
Знизав плечима, відповідає:
— А хто ж у Києві не знає Солом’янки? Гнізд»
хуліганів і міських розбишак!
Запитую другого споконвічного киянина:
— А що ви про Солом’янку скажете?
— Складний комплекс,— відповідає.— В старі ча
си, де оселилися робітники, там біля них знаходили
собі пристановище суспільні відходи—люмпени,,
проститутки. Звідси і різні розмови» С
Такі люди мислили загальниками, покладаючись-
на звичайний житейський глузд, і їхні уявлення бу
ли далекими від реальності. Ні, не десь є цікаві
люди, не десь відбуваються значні події, вони
скрізь, навколо. Треба тільки уважно придивитися,
полюбити людей, прислухатися до них. Про що б
не писав Сенченко у солом’янських оповіданнях —
чи про народження красивого робітника Рубіна,
чи про складний життєвий шлях Дениса Сірка, чи
про Олю з Батиєвої гори, чи про щирість і красу
стосунків уже літніх людей Гурія Андрїяновича та
Любові Касянівни («На калиновім мості»), Мусія
Романовича та Євфросинії Лук’янівни («Про лист
з крапками»)—це завжди більше, ніж розповідь
про описані події, це осмислення животворної сили
героя-трудівника, осмислення, сповнене глибокої
шани й любові.
Іван Сенченко своїми солом’янськими оповідан
нями плідно і на новому матеріалі розвинув тра
дицію нашої літератури, яка саме й полягає в;
повазі людини-трудівника. Не піднімати її на котур
ни, не зображувати в якихось неприродних надлюд
ських зусиллях, а зуміти осягнуть простоту її не
показної величі — в глибинах її душі. Ось чого до
магався і домігся письменник. * 9
1 Сенченко І. Знайти свою Солом’янку. — «Друг читача»,
9 лютого 1971 р
Придивімося, як повертається зі зміни до
дому той же герой з оповідання «Цвіт королевий»:
«Митро щодня, прийшовши з роботи, пообідавши,
поговоривши з жінкою і Оксаною Корні'івною про
новини (підкреслення моє.—В. Б.), лише тоді брав
ся за господарські клопоти». Ніде Митро прямо не
висловлює своїх, почуттів до дружини та тещі,
але оце обов’язкове щоденне «поговоривши з жін
кою і Оксаною Корніївною» хіба не переконливе
свідчення краси моральних устоїв героя? Або —
радість домашніх при поверненні Митра з курсів:
«Митро Каленикович теж зрадів, захвилювався, але
нічого не сплутав: першу привітав Оксану Корніїв-
ну, сказавши: «Здрастуйте, мамо»,— а тоді вже
звернувся до Орини і теж сказав:
— Здрастуй, Орино!»
Удавана одноманітність життя насправді випрос
тується багатством почуттів, самозаперечується, ко
ли за нею стоїть теплий душевний контакт.
А погляньмо, як виникає похмура однотонність.
Між Гурієм Андріяновичем та Любов’ю Касянів-
ною встановилася мовчазна неприязнь: чоловік об
разився, що дружина повстала проти спроб його
колишніх «дружків» зламати щасливу «одноманіт
ність» їхнього подружнього життя. «Зовні нічого на
чебто особливого і не сталося. Любов Касянівна
зливала Гурію Андріяновичу на руки й на голову,
коли він приходив з заводу, подавала йому білий
рушник, ставила на стіл повну стопку, але робила
це все мовчки, з пустими очима, які дивились по
верх плеча Гурія Андріяновича. В кімнаті, де був
Гурій Андріянович, Любов Касянівна довго не за
тримувалася, виходила в кухню. Коли Гурій Андрі
янович заходив у кухню, Любов Касянівна накида
ла хустку і, взявши кошолку, виходила з дому». Та
досить було сколихнути душу героя, пробудити у
нього світлі почуття, щоб «враз здалися нікчемни
ми і непотрібними всі його образи й жалі», щоб
знову «одноманітність» наповнилася високим зміс
том. Отака здорова основа людських стосунків, не
показні почуття як свідчення моральної сили народ
ного духу і утворюють філософічність Сенченкових
оповідань.
Про Івана Сенченка часом можна почути, що він
не приділяє значної уваги розкриттю психології
героїв, не намагається вести повістування з уста
новкою на узагальнене осмислення життя. Але це
уявлення поверхове в своїй суті, хоча для його під
твердження можна, здавалось би, назбирати низку
конкретних доказів. Справді, хіба заглиблюється
автор у психологію свого Митра Калениковича?
Він же показує лише прояви зовнішньої поведінки
героя. Але які вони психологічно вивірені! Хіба під
креслення отої закономірності: щоденна увага до
родини, а відтак і глибока повага до близьких лю
дей, хіба так природно виявлювана народна етика
(спершу привітай старшого)— це не психологічне
письмо? Виявляється, зовсім не обов’язково «пор
патися» в душі героя, щоб дати психологічно точний
його портрет,— можна знайти й інші засоби. І Сен-
ченко їх знаходить.
Щодо філософічності, то тут, може здатися, спра
ва стоїть ще простіше. Чи вмістить невигадлива
історія потужний заряд осмислення життєвої суті
у кондентровано-узагальнюючому вияві? Дуже кон
кретні факти подає нам письменник, і вони, мабуть,
так би й не здолали емпіричного рівня, коли б їх
не просвічував мудрий погляд оповідача. «Я інколи
зустрічаю її і щоразу без слів схиляюся перед
нею»,— повторимо ще раз це заключне речення про
Олю з оповідання «На Батиєвій горі». Або згадай
мо оповідання «Жовта волошка», яке завершується
такою оцінкою героя: «Дивний чоловік цей Данило
Михайлович, а після зустрічі з ним якось стало теп
ло в грудях». Ці слова підривають локальну замк
неність описаних подій та характерів, переводять
їх у ранг всезагальної значущості. Подія завершу
ється, але починається її осмислення на рівні ху
дожнього узагальнення.
Брюховецький В. С. Іван Сенченко : літературно-критичний нарис / В. С. Брюховецький. — К. : Радянський письменник, 1981. — 158 с.
***
Уранці 24 лютого 1975 року, перед домовленою зустріччю з Іваном Юхимовичем Сенченком я сів у громохкий трамвай № 8 (сьогодні його вже нема в Києві...) і з Володимирської вулиці проїхав на Солом’янку. Хотілося поглянути на ті місця, де колись жили герої оповідань «солом’янського циклу» письменника.
Літня жінка, котру я запитав, як пройти на вулицю Мокру, відповіла, що така справді раніше тут десь була, але тільки в корінних солом’янців можна дізнатися її теперішню назву. Виявилося — то вулиця Кудряшова. І зовсім вона не мокра, а гарно заасфальтована. Халупи, що тулилися колись попід Батиєвою горою, знесено, і на їхньому місці один за одним з’явилися сучасні багатоповерхові будинки. Здавалося б, незабаром назавжди з людської пам’яті зітреться життя цього колишнього робітничого селища. Тому наче сконденсована частка отого солом’янського життя-буття залишилась у скарбниці нашої культури розповіді про Дениса Сірка, Рубіна, Каленика Романовича, Гурія Андріяновича, Любов Касянівну, про їхні прекрасні почуття і вчинки, що ними жили герої оповідань Івана Сенченка.
Особливий край. Особлива людина в ньому. Мабуть, Іван Юхимович міг сказати так про все і про кожного. Вірніше, він володів талантом побачити це. Бо — таке невідступне враження — він завжди зауважував оригінальне, особистісне в будь-якій людині. І саме цим людина, справді, велика. Захоп¬лено розповідав про особливості тої чи тої місцевості, про звичаї та уподо¬бання, про психологію її мешканців. Але як пов’язувалася любов до отчого Лісостепу із заглибленням в життя робітничої Солом’янки? Важко на це знайти відповідь.
Завершення «червоноградського циклу», до якого належить ще ряд оповідань, мабуть, могло б не відбутися, коли б у 50-х роках Іван Сенченко не зробив кількох вагомих відкриттів і для читача, і для себе самого. Це стосується оповідань з життя київської робітничої Солом’янки.
Якось письменник згадував: «Був у мене один приятель, дуже гарний, вправний редакційний працівник, сам споконвічний киянин. Якось принагідно запитую його:
— А що ви про Солом’янку знаєте?
Знизав плечима, відповідає:
— А хто ж у Києві не знає Солом’янки? Гніздо хуліганів і міських розбишак!
Запитую другого споконвічного киянина:
— А що ви про Солом’янку скажете?
— Складний комплекс,— відповідає.— В старі часи, де оселилися робіт¬ники, там біля них знаходили собі пристановище суспільні відходи — люмпени, проститутки. Звідси і різні розмови» І3.
Людина, як правило, мислить стереотипними загальниками, покладаючись на чутки та на звичайний житейський глузд. Отож здається, що тільки десь в іншому місці є гарні люди, здійснюються великі діла, але тільки не там, де ти буваєш щодня. Виявляється, досить уважно придивитися, прислухатися, полюбити цих людей, і враження різко змінюється, хоч би про що писав Іван Сенченко у своїх солом’янських оповіданнях — чи про народження молодого робітника Рубіна («Рубін на Солом’янці»), чи про Олю з Київської околиці («На Батиєвій горі»), чи про щирість і красу стосунків уже літніх людей — Гурія Андріяновича та Любові Касянівни («На калиновім мості»), Мусія Романовича та Єфросинії Лук’янівни («Про лист з крапками») — це завжди щось глибше за звичайний опис подій; тут — осмислення животворної сили героя- трудівника, осмислення, сповнене глибокої шани й любові. Подібне знаходимо і в ранніх творах Івана Сенченка, яким усе-таки бракувало якогось особливого відчуття єдності зі своїми героями, погляд на них він ніби кидав трохи збоку. «Іване Юхимовичу,— запитую,— а як «відкрився» для художнього осмислення матеріал, що ліг в основу «Солом’янських оповідань»? Адже його довелося, мабуть, вивчати! Не було б тривких вражень безпосеред¬нього спілкування з оточуючими, як для роботи над «червоноградським циклом»?
— Коли згадати, що, крім «Парового млина» і «Напередодні», написано роман «Металісти», то виходить, що я все життя повертаюся до своєї улюбленої теми.
В середині 50-х років обставини привели мене на київську Солом’янку, де жило кілька моїх родичів. Ходив я на родинні свята, яких неухильно дотримувалися тут. Спочатку люди ці видавалися мені не дуже цікавими. Люди як люди. А потім прийшло розуміння, що на них треба дивитися не крізь сірі буденні окуляри. Мене зацікавили дрібниці побуту, одягу. А це примусило звертати увагу на поведінку людей. Але відрадний результат з’явився, коли я звів докупи і топографію, і етнографію, і побутознавство, а головне — любов. Любов до того, що ти хочеш покласти в основу твору. Обов’язково треба любити. Тільки це може напоїти життям ваш твір. А щоб любити, повинен багато пожити з людьми, знати їх. За зовнішністю, невигадливою простотою наших робітників необхідно побачити те живе, чим є ці люди. Без любові нічого не вийде. її відсутність обов’язково позначиться на роботі.
«Солом’янський цикл» оповідань Івана Сенченка був чи не найяскравішою подією у літературному процесі 50-х років. Коли уважно перечитаєш критичні статті того часу, неодмінно впадає в око, що чи не в кожному більш-менш серйозному виступі мова заходила про дві проблеми, гостро поставлені тоді життям перед красним письменством: боротьба з безконфліктністю, яка знецінювала багато творів попереднього десятиліття, і необхідність долати бар’єр псевдоконфліктності, штучного ускладнення життєвих колізій. «Про¬зріння» Івана Сенченка відбулося не враз, не в один місяць чи рік. Це був ево¬люційний шлях, сповнений плідних пошуки і невдач, на яких письменник вчився. Ще в довоєнний час він кілька разів у різних критичних виступах підкреслював, що мистецтво покликане не констатувати факти, а виявляти їхню приховану сутність. Отож, збагнувши внутрішню значимість своїх солом’янських героїв, письменник досяг і значних успіхів. На перший погляд могло навіть здатися таке, що він надто просто описував рядові «факти», буденні події з життя нічим ие примітних людей. В оповіданні «Рубін на Солом’янці» перед нами — зіткана з таких «фактів» доля підлітка, потім трубка Рубіна та його вихователя Каленика Романовича. Ніяких конфлік¬тів, пристрастей письменник особливо не виділяє, і навіть кінцівка твору, де розкрито самоцінність краси людської праці, виглядає настільки буденно-про-заїчною, що сміливість у такий спосіб завершити твір міг мати лише художник, абсолютно певний у правдивості й. переконливості свого бачення життя:
«— Чуєш, я оце думаю: адже якими бузувірами всі були. Куди там! Згадати — волосся сторч! А які орли з тих смаркачів виростають!
— Коли з дитинства є порох в людини, то думаю, не десь він дінеться
і в дорослому, тільки на інше обернеться,— відповіла Ганна Сильвестрівна і, прислухаючись до того, як між рожами сміялась Мар’яна, додала: — Чуєш, як Мар’янка заливається? '
— Еге ж,— відповів Каленик Романович.— А вареники — добрі,— їж на здоров’я».
Читач зустрічається з Рубіном у тяжкий для того момент. Ніби на власні очі бачиш, як він, насторожений, йоршистий, зайшов до ремісничого
училища. «Ноги у нього були великі, чорні й порепані; очі — теж чорні; і брови також. Черевики Рубін заробив у радгоспі, але батько в останній день украв і пропив.
Хлопець дуже переживав утрату; його мучив сором, що поїде в місто босий. Він ждав насмішок». У цьому портреті, точному й лаконічному, від¬кривається читачеві людина, вірніше — основа характеру, бо в оповіданнях письменника, попри всю нібито малозначущість подій, кожна з них є кроком у розвитку людської індивідуальності. Персонажів із наперед заданою психо¬логічною окресленістю, із визначеною автором лінією поведінки, як то бувало раніше, ми вже не зустрічаємо.
«— Іване Юхимовичу, в оповіданнях ваших циклів нерідко переплітаються долі різних героїв, мовби вони складають цільний колектив?
—- Так, бо, крім чисто творчого осмислення життя, є ще одне завдання в письменника. Кожен з нас — більшою чи меншою мірою Колумб, який відшукує невідомі літературні Солом’янки, Червоногради... Якщо у вас є своя Солом’янка, то ви маєте змогу багато разів почерпнути звідтіля теми, сюжети.
І всі вони будуть об’єднані солом’янським чи, скажімо, червоноградським духом. З’являється цілий «кущ» творів. І письменник уже виступає не просто як автор повістей із життя, а як автор повістей із Солом’янки. Такі «кущі» є й у Михайла Коцюбинського— Молдавський та кримський цикли, і в Івана Нечуя-Левицького — повісті про життя Надросся.
— І наскільки точно, ви вважаєте, письменнику слід відтворювати реальні події?
Сенченко І. Мій Котляревський//Література і мистецтво.— 1944.—
— Чим точніше, тим гірше. Поштовх потрібен, та без фантазії нічого не вдієш. Недавно я перечитував свої замітки, записувані протягом довгого часу. Відбирав зерно від полови. Все, що нотував з конкретним адресуванням на подію, буквально так, як воно відбувалося, вийшло літературно безпорадним. Французи кажуть: безглузде, як факт. Отож реальна подія може бути лише збудником. Важливо, щоб виник творчий інтерес до неї».
Багатий доробок залишив у скарбниці української культури Іван Сен- чсико — від воістину філософських повістей «Подорож до Червонограда», «Савка», «Фесько Кандиба», романів «Його покоління» й опублікованого вже по смерті письменника, в перебудовчий час, «Любов і Хрещатик», оповідань «Діоген», «Рубін на Солом’янці», «На Батиєвій горі», «Денис Сірко», «Під териконом», «Кінчався вересень 1941 року» та ще скількох-скількох — до творів для дітей (і сьогодні б юного читача зацікавили його оповідання «Мої приятелі» (1951), повісті «Руді Бовки» (1936), «Чорна брама» (1936), «Діамантовий берег» (1962) та ін. і до спадщини Сенченка-критика — вдумливого, оригінального, вельми серйозного. Такі його статті, як «Спіралі і петлі», «Зачароване коло» (1927), «У парках зблідлих фантазій» (1930), «З нотаток про поезію П. Г. Тичини» (1939, 1941), «Про золоте яблуко» (1944), «Думи і мрії» (1945), «Автор і видавництво» (1961), «Знайти свою Солом’янку» (1974), по праву можна вважати класикою української радян¬ської критики. Іван Юхимович умів говорити про конкретний твір, торкаючись загалом наболілих літературних і життєвих проблем, складностей, особливо¬стей. Це якраз і йшло від отої любові до людини, людини-творця.
В. С. БРЮХОВЕЦЬКИЙ
http://chtyvo.org.ua/authors/Senchenko/Op...
***
Солом’янка — старий робітничий район Києва. Побут, праця і доля його типових мешканців до війни та в перше повоєнне десятиліття і становить предмет оповіді. Розмірене й нехитре, зовні монотонне життя старого робітничого передмістя. Герої оповідань — як правило, з потомственних робітничих сімей, де панують строгі правила і звичаї, де цінують діловитість, сталість у всьому, у людях — статечність, житейську порядність і надійність. Працюють зазвичай там само, де працювали батьки й діди. Живуть в успадкованих від них старих, часом ветхих хатках із незмінною садибкою, де так приємно попоратися після тяжкої виробничої зміни. Знаються по роботі й по сусідству; раненько чекають один на одного, щоб разом іти на роботу; в неділю навідуються один до одного в гості, і тоді не обходиться без гостинно заставленого стола та улюблених пісень. Це органічно укладений, в чомусь самодостатній «мікросвіт» (час його не пощадив, сьогодні можна говорити лише про його залишкові явища, але в 50-ті роки він ще тримався міцно;
і добре, що він надовго збережеться в своїй художній іпостасі в Сенченкових оповіданнях) — зі своїм локальним колоритом, моральною атмосферою і «громадською думкою»; тут сильною є традиція; все тут трохи патріархальне і навіть подеколи ідилічне, втім, у міру і не до неправдоподібності (при тому ж нова дійсність уже наклала свій глибокий відбиток на робітничий побут, нею зумовлене і головне в його моральній атмосфері: повсюдна повага до праці, «культ» праці). Цей усталений мікросвіт вписується в більший світ народного життя, соціального та історичного, багатоманітно з ним стикається, і на гранях цієї взаємодії і відбувається все, про що оповідає письменник (хоча самий соціальний фон йому мало вдається, і «виходи» в ширшу проблематику — наприклад, в останніх розділах повісті «Денис Сірко» — видаються поверховими).
Автор подає справу так, наче він усього лиш невигадливий і ледве чи не «підневільний» переповідач різних відстояних у часі житейських історій, які дійшли до нього, стереотипних житейських мотивів. У тоні довірчої бесіди з уважним слухачем у загальних рисах викладаються немудровані бувальщини, що зводяться, зазвичай, до кількох моментів пересічної людської біографії, не завжди «забезпеченої» (в переказі) початком і кінцем. Деякі з цих історій цілком ординарні, особливо з погляду фабульних і емоційних передумов; в інших — відкладається відчутно мелодраматичний або навіть трагедійний матеріал, але й він подається так злагіднено, «обжито», що зовсім не претендує на якусь спеціальну значущість, будь-який ефект. Так чим же все-таки хвилюють ці оповіді, чому справляють враження рівної глибокої течії, дають відчуття потрібної та недріб’язкової правди про людське життя?
Іван Дзюба. З криниці літ. Том 3
*
Іван Сенченко. Знайти свою Солом’янку
ЛЮДИ різної творчої організації. Є пись¬менники так», що па роки, МІСЯЦІ, ТИЖНІ, на кожен день розписали своє життя. ЦсД лягає спати, вже знаючи, за що вій візь¬меться завтра вранці. Є люди й іншйї вдачі. ЦІ часто, снідаючи, не знають, що будуть робити, відклавши ложку. Бідолашні Гі нещасні! До таких належу і я.
Є також ЛЮДІІ енергійні, непосидливі, моторні, у яких одна нога тут, друга там. Сьогодні мчать вони у відрядження на Карпати, завтра па теп¬ле узбережжя Чорного моря, позавтрьому ще ку* дись. Тдуть бачити все на власні очі, помацати руками, набратися вражень. Ці вважають, що тут, дома, навколо них неизе ніякого цікавого жнітя, немає нічого, гідного письменницької ува-іи. Це гарни» темперамент — ї^лптіг. їздити, дивитися, тішити :.:<••::<;'. собою і самому вті¬шатися. Є й інші, ледачі, мамулуваті, валькуваті, що все собі думають, як би його так прожити, щоб не зрушити з місця. Саме до них належу і я.
Є письменники, які ніколи не слухають/ тич більше не прислухаються до розповідей звичай¬нісінької собі тітусі Марії чи Моїрі, може, не хочуть прислухатися тому, що вважають рівень той ке для себе.
Мені ж пощастило в житті. Ще коли я був малий і жив у батьковій хаті, то доля послала мені у виховательки рідну тітку, тітку Мотрю, в дівоцтві Ссаченко. Була вона висока, врод* лива, а ніжним рум'янцем на щоках, з бага¬тющою біографією, бо довелося їй попрацювати на всіх плантаціях, розкиданих по чарівних про* сторах Полтавської, Харківської І Дніпропетров¬ської областей, а сапкою, дао.ма сильними руками і голосом, може, й таким, як у Євгенії Мірош¬ниченко, тільки натренованим не для камерного вжитку, а для вжитку на тих просторах, що тягнуться від Ворскли до Чорного моря. Мама наша біля столу шаткувала капусту, я, щоб міцніше стояти на ногах, притримувався за її спідницю, в дванадцять пілок иошпгу, а тітка Мотря розказувала1. їй не треба було" колупати¬ся в пам'яті, щоб видобути звідти якийсь ви¬мучений сюжет для розповіді. Вся вона, все єство її зіткане було з лодій, пригод, випадків, трапунків, історій *— веселих, невеселих, страш¬них, комічних — яких хочете. Образ тітки Мотрі засів мені в серці, і з ним та а мрією ще р;н і ще раз зустрітися з нею і вирушив я у життя. Траплялися потому добрі зустрічі, траплялися провали, але надії на нову і нову зустріч я не залишав.
Тим часом п'ятдесяті роки вибили мене на мі-лину. Товариші мої заметушилися в пошуках і ІЧІ\ джерел для натхнення, а я застряв на київ¬ській Солом'янії?, на смій, що тулилася до вулиці Урицького. Бідолашна Солом'ямкп ота була то¬лі. Тепер гляньте, що там робиться!
Висотні гарні будинки один біля одного, асфальтоване шосе —- новий район міста середини XX віку! Тоді ж не були квартали робітничих халупок, ррбітлнчих нузенькнх вуличок і завулочків, ПО;
ьобаного часом шосе, маленьких, у дві долоні віконечок з те меншими шибками. Щоправда, за цими віконечками квітували літо й зиму ка¬лачики, надто фуксії з ЇХ чарівними фіялковішн накогончикамн. Ьднс «мово, доля занесла мене в пригород, побудований нашвидкуруч робітни¬ками Київських залізничних майстерень сто роми тому.
Глянув я на все не « подумай: а якого, власне, ще потрібно відрядження? Ланіто шу¬кати чогось десь там, коли воно красується ось тутечки, V пас дома! Донбас? Дебальцсвс? А чому, плаї ЇС, ЦС Солом'янка? Яка різниця? Тут навіть ще цікавіше, бо Донбас всі знають, а хто догадується про існування Солом'янки? Тобто, догадуються* навіть 'знають про неї, але то \ Був у мене один приятель, дуже гарний.
рзвннн редакційний працівник, сам споконвіч¬ний киянин. Якось принагідно запитую його:
— А що пи про Соломинку знаєте? Зннззв плечима, відповідає:
— А хто ж у Києві не аиае Солом'янки. Гніз¬до хуліганів і міських розбишак!
Запитую другого споконвічного киянина:
— А ви що про Солом'яику скажете?
— Складний це комплекс, — відповідає. — В старі часи, де оселилися робітники, там Сіли них знаходили собі пристановище суспільні відхо¬ди — люмпени, проститутки. Звідси й різні роз¬мови.
Пройдіться зараз по вулиці Урпцьхого, спробуйте знайти те дворище, де стояв будиночок під номером 49. Так от, в тому будиночку жив старий капсерзівський коваль Іван Якович, уже у відставці, на пенсії; любив всілякі урочисті ритуали — родини, хрестини, іменини, поминки, повноту людей у кімнатці — чоловіків, жінок, дітей. Одягав сам вишиту полотняну сорочку, підстригався, голився, "заокруглював свою сиву борідку, ходив поміж гостями і свящеиодіяв. В хаті гамір, сліпають, анекдоти, життєві билиці розповідають, тільки не курять, ті — за двері виходять.
Поринув І я в цю колояісчу, дивився, слухав. Шо тільки не потрапляло у вуха! Та все — мимо, з загального гамору ще нічого не виок* рс ося. Потім раптом спало на думку: А як .+;е ж з тіткою Мотрею? Є тут тітка Мотря чи немає? Немає? Не може бутиі Треба придивити¬ся, прислухатися. І, звичайно, знайшлася. Не така, як та, перша тітка Мотря, малих моїх ро¬ки), але знайшлася — українка з сім'ї покато¬личених житомирських селян — Болсслава Кази-міріпна. Мені треба було тільки слухати, а вже розиовідала попа сама.
З цих розповідей утворилася невеличка «кни¬га записів*, з якої зюдо>:. може й через п'ять-ШІСТЬ рокіп. почали народжуватися псршГ опові¬даних І ТАК званого солом'ямського циклу.
В житті Солом'янки Болеслава Казимірівна
почувала себе як в рідній стихії, яку знала по
всіх діагоналях і промірах. Плетучи свої нат-
хненні розповіді, вона й не підозрювала, шо
десь на світі існують якісь книги записів. Ми
жили душа в душу, одне другому не перешкод-
жали. в • — -
Старий коваль- па розмови був скупий, але коли вже розповідав, то завжди повноцінне й значуще. Зустрілися одного разу; він схвильо¬ваний і агресивний. Внянляегься, на КВРЗ в ковалі затесався один карЧрист, наскрізь погана людина, иіиу собі избива, діла ж робити не вміє. Треба було варити крюки, вій наробив такого, що страшно й подумати. Цехове началь¬ство згадало тоді про Івана Яковича, послало хлопця-ковальчука до нього. <Приходьте, будь
ласка, рятуйте!>« П Іван Якович, тамуючи гнів і обурення супроти партача, прийшов на завод, зібрав учнів та кевалів і показав, як треба і як слід працювати.
Ми зайшли до старого попити чайку, і коли він заспокоївся, я сказав:,
— А розкажіть ще, як вя того гака варили? 1 чи можна мені записати? Бо такі £ечі не мусять пропадать для нащадків.
Почали пити чан спокійно; через мить, в міру розгортання розповіді, він запалився, схопився з стільця, злетів на свою ковальського Пегаса, і я записав слово в слово розповідь його. Та вій, переживаючи хвилі блаженства від спогадів про найкраще для себе, і не помітив нічого. Обличчя його ожило, освітилося красивим внутрішнім світлом, він не міг б\ть байдужим, коли мова про зблІЗО, горно й вогонь заходила...
Пригадуючи, думаю, що тоді діло піде добре, кони кожен сам свою Солом'яику знайде. І, крім того, неодмінно тітусю Мотрю чи Казн мірівну, в яких, як в діаманті, відбнвасться життя людських Солом'янок.
*
Є ЛЮДИ різної творчої організації. Є письменники такі, що на роки, МІСЯЦІ, тижні, на кожен день розписали своє життя. Цей лягає спати, пже знаючи, за що він візь¬мете, ч завтра вранці. Є люди й іншої . вдачі. Ці часто, снідаючи, не знають, що будуть робити, відклавши ложку. Бідолашні й І нещасні! До таких належу і я.
1 Є також люди енергійні, непосидливі, моторні, І у яких одна нога тут. друга там. Сьогодні мчать І вони у відрядження на Карпати, завтра на теп- II ле узбережжя Чорного моря, позавтрьому ще ку- І дись. Ідуть бачити все на власні очі, помацати І рухами, набратися вражень. Ці вважають, що І тут, дока, навколо них немає ніякого цікавого І ЖН,1немае НІЧОГО, гідного письменницької УВа- I тн. Це гарний темперамент — їздити, їздити, 'і дивитися, тішити людей собою і самому вті¬шатися. Є й інші, ледачі, мамулуваті, валькуваті, І що все собі думають, як би його так прожити, І щоб не зрушити з місця. Саме до них належу і я. І < ПНСЬЧСМНИКИ, які ніколи не слухають,’тим більше не прислухаються до розповідей звичай- I НІСІНЬКОІ собі тітусі Марії чи Метрі, може, не І хочуть прислухатися тому, що вважають рівень И тон не для себе.
Мені ж пощастило п житті. Ще коли я був малий 1 жив у батьковій хаті, то доля послала мені у виховательки рідну тітку, тітку Мотрю, в дівоцтві Сснчеико. Була вона висока, врод¬лива, з ніжним рум’янцем на щоках, з бага¬тющою біографією, бо довелося їй попрацювати її.: всіх плантаціях^ розкиданих по чарівних про- І сторах Полтавської, Харківської і Дніпропетров¬ської областей, з сапкою, двома сильними руками І і голосом, може, й таким, як у ЄпгеиіТ МІрош- II кичспко, тільки натренованим не для камерного ! вжитку, а для вжитку на тих просторах, що І тягнуться під Ворскли до Чорного моря. Мама наша біля столу шаткувала капусту, я, щоб І. мшніше стояти на ногах, притримувався за її І и дванадцять пілок пошиту, а тітка
І Аіотря розказувала. їй не треба було колупати¬ся в вам яті, щоб видобути звідти якийсь ви¬мучений сюжет для розповіді. Вся вона, все естпо її зіткане було з подій, пригод, випадків, трапунків, історій — веселих, невеселих, страві- І них, комічних — яких хочете. Образ тітки Метрі засів мені в серці, і з ним та я мрією ще раз і ще раз зустрітися з нею і вирушив я у життя. Траплялися потому добрі зустрічі, провали, але надії на нову і нову залишав.
Тим часом п’ятдесяті роки вибили лнну. Товариші мої заметушилися я І внх джерел для натхнення, а я застряв на київ¬ській Солом’янцї, па отій, що тулилася до вулиці Урйцького. Бідолашна Солом’янка ота була то¬лі. Тепер гляньте, що там робиться! Висотні гарні будники один біля одного, асфальтоване шосе — новий район міста середини XX віку! Толі ж не були квартали робітничих халупок, робітничих вузеньких вуличок і завулочків, по¬дзьобаного часом шосе,'маленьких, у дві долоні віконечок з ще меншими шибками. Щоправда, за цими віконечками квітували літо й зиму ка¬лачики, надто фуксії з їх чарівними фіялковв'мн .мзкогончнкамн. Одне слово, доля занесла мене в пригород, побудований нашвидкуруч робітни¬ками Київських залізничних майстерень сто років тому.
Глянув я на все не і подумай: а якого, власне,’ ще потрібно відрядження? Навіщо шу¬кати чогось десь там, коли воно красується ось і\т(чкнг V нас дома! Донбас? Дебальцеве? А чому, власне. не Солом’янка? Яка різниця? Тут навіть ще иікзвіше, бо Донбас всі знають, а хто догадується про існування Солом’янки? Тобто, догадуються, навіть знають про неї, але то і ч! Був у мене один приятель, дуже гарний, нпрзвнин редакційний- працівник, сам спдкбнвіЧ- ний киянин. Якось принагідно запитую його:
— А ЩО ВИ про Солом’яику знаєте? |
Зннззв плечима, відповідає:
А хто ж у Києві не знає Солом’янки. Гніздо хуліганів і міських розбишак! ।
Запитую другого споконвічного киянина:
А ви що про Солом’янку скажете?
— Складний це комплекс, — відповідає — , старі часи, де оселилися робітники, там біля них знаходили собі пристановище суспільні відхо¬ди — люмпени, проститутки. Звідси Й різні рот- мови. г
Пройдіться зараз по вулиці Урйцького, спро¬буйте знайти тс дворище, де стояв будиночок під номером 49. Так от, в тому будиночку жив старий кавссрзівсьюій коваль Іван'Якович, уже у відставці, на пенсії; любив всілякі урочисті ритуали — родини, хрестини, іменини, поминки, повноту людей у кімнатці — чоловіків, жінок, дітей. Одягав сам вишиту ПОЛОТНЯНУ сорочку, підстригався, голився, 'заокруглював свою сиву борідку, ходив поміж гостями і свяшснодіяв, В хаті гамір, спіадіоть. анекдоти. життєві билиці розповідають, тільки не курять, ті — за двері виходять. ' г
Поринув і я в цю колотнечу, дивився, слухав. Що тільки не потрапляло у вуха! Та все — мимо, з загального гамору ще нічого не виок¬ремилося. Потім раптом спало на думку: А як же ж з тіткою Мотрею? Є тут тітка Метри чи немає? Немає? Не може бути! Треба придивити¬ся, прислухатися. І, звичайно. знайшлася. Не така, як то. перша тітка Мотря, малих моїх ро¬ки), але знайшлася — українка з сім’ї покато¬личених житомирських селян — Болеслова Казн- міріпна. Мені треба було тільки слухати, а пжс розповідала попа сама.
З цих розповідей утворилася невеличка «кни¬га ЗИПИСІВ>, з якої подох, може й через п’ять- ШІСТЬ років, почали народ,«узятися перин спові¬дання з так ЗВ.-НОГО СОЛО’:’ЯНСЬКОГО циклу.
В житті Солом'янкп Болеслава Казимірівна
1 стихії, яку знала по
всіх діагоналях і промірах. Плетучи свої нат¬хненні розповіді, вона й не підозрювала, що десь іують якісь книги записів. Ми
жили душа а душу, одне другому пе перешкод¬жали.
Старий коваль па розмови був скупий, але коли вже розповідав, то завжди повноцінне я значуще. Зустрілися одного разу; він схвильо¬ваний і агресивний. Виявляється. на КВРЗ в ковалі затесався один кар’єрист, наскрізь погана людина, ціну собі нзб.ива, діла ж робити не вміє. Треба було варити крюки, він наробив такого, що страшно к подумай!. Цехове началь¬ство згадало тоді про Івана Яковича, послало хлопця-ковальчука до нього. «-Приходьте, будь ласка, рятуйте!) П Іван Якович, тамуючи гнів і обурення супроти паруача, прийшов на завод, зібрав учнів та хсвалів і показав, як треба і як слід працювати.
Ми зайшли до старого попити чайку, і коли він заспокоївся, я сказав:. -. І
— А розкажіть ще, як ви того гака варили? ' 1 чи можна мені записати? Бо такі речі не мусять пропадать для нащадків.
Почали пити чай спокійно; через мить, в міру розгортання розповіді, він запалився, схопився з стільця, хтетів на свою ковальського Пегаса, і я записав слово в слово розповідь його. Та він, переживаючи хвилі блаженства від спогадів про найкраще для себе, і не помітив нічого. Обличчя його ожило, освітилося красивим внутрішнім світлом, він не міг буть байдужим, коли мова про залізо, горно й вогонь ’ заходила...
Пригадуючи, думаю, що тоді діло піде добре, коли кожен сам свою Солом’яику знайде. 1, крім того, неодмінно тітусю Мотрю чи Кази- мірівну, в яких, як н діаманті, відбивається життя людських Солом"янок.
