За кордоном досить популярною є література місця – дія художніх творів відбувається у чітко визначеному і цілком реальному місці, а книжки оздоблюються картами, схемами, фотографіями тощо. Щось подібне вже намітилося в нашому київському метатексті: тексти почали ділитися «по районах» – Дарниця, Сталінка, Печерськ, Поділ тощо. В мариністиці такий підхід застосувати найлегше, бо навігаційні карти вже готові й навіть мають номери. Дуже цікаво спостерігати, які саме письменники можуть зустрічатися на одній карті – як ось Борис Житков, Микола Трублаїні і ще з півдесятка авторів.

Усі мариністи поділяються на тих, хто писав про морську путівну карту 32102, і тих, хто писав про решту світового океану. Процитуємо одного з тих мариністів:

Цю карту сходжено й переходжено усіма, хто прямує з Одеси до Криму, на Кавказ чи в Азовське море. Лівий верхній кут карти займає Тендрівська коса, схожа на гігантський сперматозоїд, який так поспішає вскочити туди, куди сперматозоїдам хочеться, — в БДЛК, що вискочив аж на поля карти. І чорно-біла лінійка розмітки у мінутах та градусах східної широти чемно цього пуголовка обминає. На Тендрі, що плавно вигинається з півночі майже на схід, понатикано аж п’ять маяків: Тедрівський Північний, Тедрівський, Тендрівський Південний, Білі Кучугури, Тедрівський Залізний. Вночі ця низька піщана коса досить підступна, про що свідчать позначки затонулих під нею суден.

Правий нижній кут карти займає Крим з півостровом Тарханкут та затишною Караджинською бухтою, яка рясніє підводними та надводними каменями під берегом. Вхід до бухти позначено двома маяками: мис Тарханкут та мис Прибійний. Між Кримом і Тендрою кутом врізається в суходіл широка Каркінітська затока з найбільшим чорноморським островом Джарилгач, курортом Скадовськ, Залізним Портом та Хорлами.

Фіолетовим пунктиром позначено на карті територіальні води. Червоними та зеленими переривчастими лініями—рекомендовані шляхи пароплавів. Червоними квадратами—заборонені для плавання райони. Синіми звивистими лініями—ізобати, або лінії рівних глибин.

Така ось простенька провінційна карта без великих портів і відомих з підручника географічних назв. Хіба можна навчати школярів, що десь є коса Свиняча, Бабин острів та портовий пункт Більшовик? Але і ця карта не може поскаржитися на неувагу всіляких митців. В її межах відбувається перша частина кращого фільму всіх часів і народів Сергія Ейзенштейна. Бо потьомкінців хотіли нагодувати червивим м’ясом саме під Тендрою, де броненосець «Потьомкін» був на артилерійських навчаннях. На цій карті розгортається дія двох оповідань Бориса Житкова («Погибель» та «Джарилгач») і повісті Миколи Трублаїні «Шхуна „Колумб“».

«Мандариновий Шлях» (збірка «Баркароли»), А. Санченко (с)

Доповню, що крім згаданих достойників, на цій карті ловлять бичка на Тендрі герої повісті Олександра Мар’ямова «Данилов», гребуть в штиль герої вірша «Рибалки» Майка Йогансена, в якому він використав чи не всю чорноморську рибальську термінологію, і герой повісті Олександра Крона «Капітан далекого плавання» Олександр Марінеско, який в голодні 33-34 роки возив зерно пароплавом зі Скадовська на Поті й Батумі й порятував на своїй вахті в Каркінітській затоці командування Чорноморського флоту на торпедному катері з заглухлим мотором. На знак «подяки», його через тиждень призвали на військовий флот, чим і зіпсували людині життя, зробивши командиром підводного човна. Якщо покопатися, то можна дізнатись, що цей берег був відомий ще Гомеру, бо тут бігав піщаними пляжами та косами давньогрецький герой Ахіллес, тож берег так і звали – Ахіллодромією.

Але писатиму я тільки про перших двох зі згаданих авторів з карти 32102, дитячих, – Житкова й Трублаїні. Просто тому, що почув їхні оповідання раніше, ніж навчився читати. Їх читали мені перед сном. Для моєї мами це був логічний вибір дитячого читання, бо вона народилася за 1 кілометр вздовж берега від острова Джарилгач. Насправді, мами все за нас обирають наперед. Відчувають, що син виросте контрабандистом.

Перше, що вражає дорослого читача оповідань Бориса Житкова, – те, наскільки вони не дитячі. Гранично проста, зрозуміла десятирічній дитині мова. Але тільки іншому письменникові зрозуміло, наскільки ця простота й лапідарність вишукані й набуті щоденними вправами. Що це вже витриманий роками в дубовій бочці дистилят потрійної перегонки.

Віскі чи коньяк, а не сивуха, а тим паче брага. Іноді здається, що Житков цією простотою навіть хизується, скорочуючи повість до розмірів анекдоту зі збереженням усіх ознак саме повісті («Джарилгач»). І на контрасті з цією лаконічно-сухою мовою з чіткими, як укол шпагою, влучними, афористичними репліками персонажів, – виступають геть не дитячі теми цих оповідань.

Посудіть самі.

«Погибель» – косметично відремонтований, наскрізь іржавий пароплав топлять заради страхової премії посеред моря, саме під Тендрою, щедро роздавши хабарі портовим чиновникам і підробивши вахтовий журнал. Але двоє друзів, матрос та кочегар, один з яких колишній іспанський матадор, цього не знають і потрапляють у халепу. Ось де їм знадобилася миттєва реакція тореадора. Між тим, саме на прикладі кориди діти дізнаються, що таке момент істини.

«Компас» – історія загального страйку моряків у Одесі, який намагаються зірвати за допомогою штрейкбрехерів Вони чимось смутно нагадують сучасних тітуханів, коли їх строєм ведуть на пароплав, щоб вивести його в море без моряків, аби тільки дійти до Варни й набрати команду там. Але в них нічого не виходить, вони горять на елементарному незнанні звичаїв порту, і двоє матросів “розводять їх, як кошенят”. Знову двоє друзів, як завжди в Житкова.

«Вата» – історія про контрабандистів, які виводять на чисту воду стукача від митниці. Кент ходив з ними в рейси на Персію, жив з ними в кубрику і… здавав усіх митному інспектору, який бородою нагадує гіпстера. Те, що в тюках з бавовною ховають не тільки контрабандний чай, але й робітничу газету «Іскра», суті методу не змінює. Двоє друзів проводять цілу детективну операцію, щоб вирахувати зрадника. Знову ці двоє.

Тож я раніше, ніж навчився читати, вже знав, як поводитися з митницею, проводити страйки на судні та ні в якому разі не найматися на «гроб» (так моряки називають дуже іржавий пароплав). Геть не дитячі знання, але дивним чином усі мені в житті знадобилися. Навіть навичка влаштовувати бунт на судні.

А все дуже просто. Борис Житков у дитячій літературі переховувався.

Середина двадцятих. Більшовики вже винищили всіх зовнішніх ворогів та інтервентів (в тому числі наших петлюрівців і махновців, а також своїх денікінців й колчаківців), розстріляли розрізнені повстання попутників, що привели їх до влади ( есерів та кронштадтських матросів), щойно поховали свого Володимира в мавзолеї Леніна та захопилися внутрішньовидовою боротьбою всередині своєї червоної монобільшості. Троцький чи Сталін. Бухарін чи Риков. В економіці панує НЕП. В літературі горлани-главарі й комсомольський молодняк. У Спілку письменників, літературний колгосп, ще нікого не загнали, але все дуже заідеологізовано. Видаються десятки журналів, при кожному з них є якась войовнича група, яка вчить всіх інших, як правильно побудувати комунізм і чи повинна комсомолка відмовляти комсомольцю, якщо тому закортіло. Пристойні люди, які не звикли розмовляти лозунгами й водити комсомолок на суботник, рятуються в дитячій літературі.

Справді, дія чи не всіх оповідань Бориса Житкова відбувається до революції, і більша частина з них – в Одесі. На Чорному морі. Ну, але є й Біле. Й трансатлантичний лайнер. Й суднова верф і клепальники в Миколаєві. Й в’язке дно севастопольської Північної бухти. Й нічний політ над хвилями. Але передовсім Одеса. Саме там пройшло його дитинство. Герої його оповідань – люди моря. Матроси й кочегари пароплавів, шкіпери вітрильних дубків і капітани яхт, капітани криголамів і підводних човнів, пілоти перших пасажирських авіаліній. Шкода, що ніхто з російських критиків так і не покопався в бекграунді тих летунських оповідань, але це мали би бути перші пасажирські лінії Сікорського за часів ясновельможного гетьмана в 1918 році, на «Іллях Муромцях». У більшовиків пасажирські літаки з’явилися вже в пізні 20-ті, після того, як «Морські історії» вийшли друком. І літали вони Москва-Орел-Харків. А ще Житков, авіаційний технік морської авіації, мабуть, першим в літературі застовпив цю тему нічного польоту над морем, яку потім так шикарно розвине Екзюпері.

До того, як прибитися в Ленінграді середини 20-х до дитячих журналів «Ёж» та «Чиж», Житков встиг побути студентом, матросом, контрабандистом, шкіпером, штурманом, революціонером-бойовиком, іхтіологом, капітаном науково-дослідного судна, інженером-суднобудівником, викладачем фізики та креслення, директором технічного училища тощо. В літературу він прийшов досвідченим, сорокарічним. Мав повчальну притчу на кожен випадок з життя, і йому було байдуже, що головного редактора звали Маршак, а література була дитяча. Не дарма одна з його збірок називалася «Що бувало».

Він писав про те, що знав найкраще. Про вже зникомий світ безстрашно порядних людей. В казкаря Євгена Шварца є пронизливий своєю езоповою мовою запис про Бориса Житкова того часу. Мовляв, одна велика педагогічна діячка на зустрічі з літераторами в дитячому журналі розповідала про одну велику людину. Начебто йшла вона з тією людиною Цюрихом, хотіла подати копієчку прохачеві, а великий чоловік утримав і сказав:

– Не плодіть жебраків.

Усі дитячі літератори замовкли, а Житков підвівся й сказав:

– Яка мерзота, – і вийшов.

І тільки вже в примітках часів Перебудови хтось з літературознавців обережно зауважував, що тією педагогічною діячкою була Крупська. А великою людиною, відповідно, – Ленін. Бути таким старим і пам’ятати порядних людей в дорослій літературі вже не виходило. Житков ховався в журналі «Чиж».

До речі, ніхто не доніс. Та і хто б міг? Євген Шварц? Самуїл Маршак? Ілля Олєйніков? Іраклій Андронніков? Зрештою, Хармс? Штамп «оберіути» ні на кому ставити. Навіть сама Крупська – теж не донесла. Бо теж була стара і порядна, попри все. Не Фурцева.

Після читання його оповідань складається враження, що справжні друзі, перевірені, щирі й нелицемірні – неабияка цінність, і зустрічаються тільки на флоті. В принципі, так воно і є. В інших людей просто рідко коли видається отой момент істини – нагода в тому переконатися. Житков щедро роздавав такі нагоди своїм літературним друзям на березі.

Я не хочу переповідати вам пліток, як ті дитячі автори й кохані жінки Житкова божеволіли й вмирали в нищівні 30-ті, і що саме значив в реалі отой хармсівський абсурд «і поїхав у Баден-Баден».

Перекажу краще повість «Джарилгач», з якої все почалося.

Одеський гімназист випадково ставить собі пляму дьогтю на нових шкільних штанях. І з горя тікає з дому на дубку (невеликому чорноморському вітрильнику), який іде кудись на Азов чи на Кавказ. «Божуся, що ні тата в мене нема, ні матері. Брешу все, тато в мене – поштар». Судно вискакує на косу в морі біля Джарилгацького маяка, і щоб викрутитися з мілини на брашпилі, посилає гімназиста вплав на берег, аби він прив’язав за той маяк канат. А на острові тільки верблюди й жодних модних туристів в наметах, як в останні, вже наші роки, коли Джарилгач несподівано став меккою українських шукачів дзену.

Вся «повість», розміром з середнє оповідання, настільки концентрована й насичена, що дія кожного розділу триває не більше абзацу. Або, якщо хочете, від кожного розділу на десяток сторінок старого пригодницького роману а-ля Жуль Верн, залишилася тільки главка на початку, в якій анонсується, що в розділі має відбутися. І цього досить. Неймовірний текст. Наступного разу візьміть її з собою на Джарилгач і перечитайте.

Єдиний дорослий роман Житкова «Віктор Вавіч» виходив частинами в часописі вже після смерті автора. Але після того, як він потрапив на очі секретарю спілки письменників Фадєєву, якийвлаштував тексту отой свій «Розгром», третя частина так і не вийшла. Це був роман про революцію 1905 року.

Микола Трублаїні народився вже через два роки після революції 1905 року. В нього не було дореволюційних оповідань, бо він нічого дореволюційного не пам’ятав. Він і був отой комсомольський молодняк, пасажир соціальних ліфтів, від поведінки яких так часто ставало незручно тим, хто пам’ятав пристойних людей. І навіть його літературне угрупування в Харкові 1927-32 років так і називалося – «Молодняк».

Перший твір Миколи Трублаїні називався «День Леніна» і вийшов у 1924 році. Стаття в районній газеті чи на смерть, чи на день народження вождя. 1924-й – якраз рік смерті Леніна. Швидко зорієнтувався. Практики вставляння у свої твори пропагандистських штампів поточного моменту, сувороз курсом партії, Трублаїні не позбувся до самого кінця своєї творчості. Та й навіщо, якщо вона себе виправдовувала? Він не знав, що цього слід соромитися, бо всі навколо були такі ж гарно мотивовані невігласи – геть тобі мілленіали й успішний успіх. Новий бравий світ комсомольця починався з того, що треба було вгадати, що сподобається старшим товаришам. Трублаїні – вгадав.

Кмітливого сількора відправляють у Харків на курси журналістів. І понеслась. Харків тоді був якпобачити Париж і померти. Харківський Держпром був першим радянським хмарочосом, який побудували раніше, ніж навчилися виробляти підйомні крани. Хмарочос без кранів та самоскидів. Ґрунт возили тачками мобілізовані на будівництво комунізму навколишні селяни. Це майже так концептуально, як захід сонця вручну. Столиця УРСР отримала три гігантських поліграфічних комбінати, які функціонують досі на радість харківським видавцям. Партійна політика українізації вимагала нової української літератури. Українська преса, книжки й освіта, – те, на що, власне, українські соціалістичні партії на кшталт боротьбистів розміняли незалежність нашої держави. У 20-ті здавалося, що вони не прогадали. Це були «Наші двадцяті». Десятки часописів, сотні газет,ітературні групи й напрямки, які сперечалися й полемізували, аж до того, що ті полеміки ми тепер вивчаємо окремими темами в навчальній програмі.

«Трахтамобіль сучасності». Розквіт театру Курбаса й сінематографа Довженка. Вже самі назви харківських часописів, що в ті часи публікували подорожні нариси й репортажі, звучать, як пісня: «Нова ґенерація», «Універсальний журнал», «Літературний ярмарок», «Глобус», «Шквал», «Кіно», «Робітничий журнал», «Всесвіт», «Металеві дні».

Свій псевдонім Микола Трублаєвський отримав, коли водив по Харкову делегацію італійських робітників, і вони перехрестили його в Трублаїні – на звичний їм манер.

У Харкові видавалися навіть газети для Владивостока на Тихому океані. Самі газети не везли, просто літаком відправляли гранки через весь Сибір й друкували на місці із запізненням всього на добу. Центральні українські газети, українською мовою, продавалися в кіосках Владивостока. Далекий Схід теж встиг побути незалежною республікою. І Владивосток колись був українським. Тож не дивно, що першим тривалим відрядженням свіжоспеченого харківського власкора була поїздка на Далекий Схід у Зелений клин.

Трублаїні потрапить туди ще не раз, зокрема в рейс на льодорізі «Федір Літке» з Севастополя у Владивосток в 1929-30 роках, та напише про це книжку репортажів «До Арктики через тропіки». В цьому рейсі був також його колега й товариш Олександр Мар’ямов. Він теж написав книжку «Береги дванадцяти вод». Однак Мар’ямова з Владивостока відправили додому, а вже зверстану книжку розсипали після доносу харківського критика (зовсім так само, як єдиний роман Житкова – мабуть, це була звичайна в ті часи практика), томудо 2017 року вона залишалася в єдиному (сигнальному) екземплярі в московській бібліотеці синів письменника, який вже після початку російсько-української війни знайшла літературознавиця Ярина Цимбал. Скан-копію, як в якомусь шпигунському романі, секретно переправляли через російський кордон, щоб перевидати у вільній Україні.

До речі, шпигуноманія, кон’юктура 30-х, присутня чи не в усіх романах Трублаїні. Присутня і в «Шхуні «Колумбі»». Втім, історія з книжкою Мар’ямова достойна окремої статті. Я намагався зрозуміти, що ж саме не сподобалося партійним критикам, – і не зміг. Нічого конкретно і все зразу.

Книжка повна такої внутрішньої свободи мандрівника за кордоном (Суец, Йемен, Індонезія, Тайвань), якої я, колишній радянський моряк, якого в місто випускали тільки у складі «руської трійки», не відчував до самого розвалу Союзу. Цензори таке січуть. Лише десь в шістдесяті роки ця океанська свобода знову з’явиться в українській літературі в книжках Леоніда Тендюка і в російській – в мандрівній прозі Віктора Конецького. Цензор украв у літератури 30 років.

Книжку Трублаїні про тропіки не розсипали – навпаки, її відправили у всі піонерські організації. А також ще дві – про Арктику та острів Врангеля, які він написав у цьому рейсі. Настільки вдало вплітав він курс партії й комсомольський пафос в пригодницький, здавалось би, сюжет. Колись одна сучасна критикиця затіяла проєкт «Сучасні письменники читають класиків» і запросила мене почитати Трублаїні. Я обрав уривок з повісті «Лахтак», про відкриття архіпелагу Північна Земля, і ледь зміг його дочитати вголос. Увесь той радянський агітаційний треш, який поспішно «прогортаєш» до наступної сторінки, де знову пригоди, довелося озвучити вголос. В мене було таке відчуття, що горло поросло пір’ям.

Його не відправили додому, хоча й місця кореспондента на борту «Літке» вже не залишилося. До Владивостока понаїхало кореспондентів московських видань і українців з екіпажу кишнули. Кастинг на єдине штатне місце кореспондента на борту виграла журналістка газети «Ізвєстія» Зінаїда Ріхтер. Розумію суворих полярних капітанів, які проводили той кастинг. Симпатична. Але Трублаїні не розгубився і записався в кочегари. На острові Врангеля на полювання на білого ведмедя посоловілі полярники, яких забували змінити вже третій рік поспіль, возили на санях Зинаїду. Ведмедів не було, тожвони стріляли по консервних бляшанках, а Трублаїні, по коліно в крижаній воді, розвантажував зі шлюпки на острів запаси тих бляшанок для наступної зимівлі. Втім, оповідання про чукчів «Крила рожевої чайки» написав він, а не Зинаїда. Оповідання, до речі, дуже вдало потрапило тоді до читанок молодшої школи і, здається, живе там і досі. Це вам аргумент щодо популярності письменників.

Трублаїні був у полярних експедиціях ще двічі. А після цього заснував у харківському Палаці піонерів гурток юних полярників і навіть возив дітей ешелоном у Мурманськ. До речі, це єдиний автор, який правильно передав роботу радиста в ефірі, бо оте ваше вічне «СОС – рятуйте наші душі» – то смішно, чесне слово. QRZ шрм.

Оморячена ж душа і правдива флотська спеціальність вимагала моря, і вони його разом з Мар’ямовим знайшли серед чорноморських рибалок. Якщо хто забув – шхуна «Колумб» ходить вздовж Північно-Західного узбережжя Чорного моря, по отій карті 32102, і збирає в місцевих рибалок рибу, щоб відвезти на рибокомбінат в Скадовську, названому для конспірації Лузанами. Або якось так. Може ті Лузани – то Залізний порт, хоча комбінату там нема.

Шпигунів, ворожі підводні човни й ескадрений міноносець «Буревісник-Невтомний», зібраний з двох інших есмінців, які підірвалися на міні, тож від одного залишився тільки ніс, а від іншого тільки корма, – залишимо на совісті Трублаїні. Це нонсенс з будь-якої точки зору, як і ціль підступних шпигунів – накрасти дуже цінного піску з Джарилгача, з якого начебто можна видобувати цінний газ для дирижаблів – гелій. Який пісок, які дирижаблі? Гелій видобувають просто з повітря і надувають ним кульки на першотравневі демонстрації. Але ж як воно вражає дітей. І мене. І мене. Я вже старий вредний дядько, який пережив Трублаїні, що загинув у віці 34 років, ледь не вдвоє, але досі під враженням. Пророчі книжки. Якщо подумати, я потім працював на сучасній варіації такої шхуни – ПТС-93, і саме на ньому влаштовував бунт, як вчив нас Борис Житков. А військове стажування проходив у Севастополі саме на есмінці «Сознатєльний», який хіба що на міні не підірвався, а так – один в один як в Трублаїні. В мене не було шансів не стати моряком, бо моя мама народилася в кілометрі від острова Джарилгач, а дитячі письменники написали про карту 32102 стільки чудових книжок.

Коли я провів імпровізоване опитування серед своїх фейсбучних друзів, «Джарилгач» Житкова згадали лише четверо, двоє з яких – письменники брати Капранови, очаківці і яхтові капітани. Книжку ж «Шхуна «Колумб» читали всі. Трублаїні досі поєднує покоління. Це, з одного боку, показує, наскільки вигідніше бути українським, ніж російським письменником-мариністом, тобі вибачать всі недоречності й шпигунів. з іншого – показує вплив на літературу отої так нелюбої усіма письменниками шкільної програми, на яку боротьбисти обміняли незалежність.

https://chytomo.com/zhytkov-i-trublaini-o...

“Які раней за ўсіх Калумбаў свету на многіх перагасцяваў планетах…”

Аўтапартрэт

Гэтыя радкі беларускі паэт Максім Танк прысвяціў свайму сучасніку Язэпу Драздовічу. Той самы Максім Танк, які калісьці няшчадна раскрытыкаваў паэму нашага земляка “Трызна мінуўшчыны”. Аднак, ставячы пад сумненне паэтычныя здольнасці Драздовіча, пра яго мастацкую і даследчую работу класік выказваўся ўжо зусім па-іншаму: “Рэдкі скарб, якому некалі і цаны не будзе”. Сапраўды, наўрад ці знойдзецца сярод ураджэнцаў Глыбоччыны такая ж рознабаковая асоба, як Язэп Драздовіч. Ён быў і археолагам, і этнографам, і паэтам, і пісьменнікам, і скульптарам, і рэзчыкам па дрэве… І нават нядрэнным хірамантам! Аднак сучаснікам “дзядзька Язэп” найбольш вядомы як таленавіты мастак. З самага пачатку сваёй творчай дзейнасці Язэп Нарцызавіч праявіў сябе як мастак гістарычнай тэмы, якую не пакідаў да канца жыцця. Гэта і серыі графічных работ («Дзісеншчына», «Старажытны Мінск», «Заслаўе», «Глыбокае», «Навагрудак і Навагрудчына» і інш.), якія можна смела лічыць выдатнымі крыніцамі па гісторыі архітэктуры Беларусі, і жывапісныя карціны з выявамі гістарычных асоб нашага краю («Усяслаў Чарадзей у парубе пад палатамі кіеўскага князя», «Пагоня Ярылы», «Песня Баяна», «Пярсцёнак Усяслава Чарадзея», партрэты Францыска Скарыны і Францішка Багушэвіча).

Знак перасцярогі на краю кальца Сатурна.1931 г.А яшчэ дзядзька Язэп, як ласкава яго звалі знаёмыя, стаў пачынальнікам касмічнай тэмы ў выяўленчым мастацтве. Цікавіцца космасам Драздовіч пачаў яшчэ ў дзяцінстве. Маці заўсёды казала яму: “Вучыся і пазнай нябесныя бегі. Гэта самая найвялікшая таямніца Сусвету”. І ён вучыўся! З захапленнем “праглытваў” адну за другой кнігі на астралагічныя тэмы, і яго ўяўленне ўсё больш выразна вырысоўвала далёкія планеты з дзівоснай прыродай, заселеныя разумнымі істотамі. Дакладна вядома, што адно з першых “ касмічных падарожжаў” адбылося з ім у сне ў 1914 годзе, калі Язэп Нарцызавіч служыў у войску. Няма сумненняў, што “палёты” на далёкія планеты працягваліся і надалей, ажно пакуль у 1930-х гадах не выліліся ў некалькі жывапісных серый – «Жыццё на Марсе», «Артаполіс», «Жыццё на Венеры» (1931), «Жыццё на Сатурне» і «Жыццё на Месяцы» (1932), «Космас» (1940).“Нябёсныя бегі”. Вільня, 1931 У 1931 годзе мастак выдаў брашуру па астраноміі “Нябесныя бегі”. Драздовіч быў упэўнены, што калі і не ўсе, то большасць планет Сонечнай Сістэмы заселеныя. Сёння, магчыма, камусьці такое меркаванне здаецца, па меншай меры, наіўным. Аднак разважанні мастака не супярэчылі навуковым поглядам таго часу. Ды і ці так ужо шмат мы ведаем пра космас сёння? Нават самы бліжэйшы ад нас касмічны аб’ект – Месяц, вывучаны надзвычай мала. Зваротны бок месяца людзі змаглі ўбачыць толькі ў 1959 годзе з дапамогай савецкай касмічнай станцыі. А між тым, менавіта на спадарожнік нашай Зямлі часцей за ўсё выпраўляўся ў сваих мроях мастак. У сваіх дзённіках ён пакінуў дастаткова падрабязнае апісанне дзівоснага свету Месяца. Згодна гэтым запісам, неба на Месяцы бясколернае, сівое, ноччу зорак на ім не бачна. Паветра ж чыстае, празрыстае. Прырода досыць разнастайная, хоць у параўнанні з Зямлёй -- бедная: ёсць рэкі, азёры, балоты, грунт амаль паўсюдна пакрываецца тоўстым дываном жоўтага моху, травяністымі раслінамі, невялікімі хмызнякамі. Дзе-нідзе сустракаюцца і дрэвы.

Лунны горад Артаполіс (1934-1935)/ Аднойчы, падчас сваіх “падарожжаў”, Драздовіч сустрэў прадстаўніка жывёльнага свету Месяца: “чатырохногая пачвара – кот, не кот, яшчар, не яшчар – скура чорная, як жук, тулава тошчае і доўгае, ногі кароткія, а галава круглая, як качан, рот шырокі, без носа, а вочы круглыя, вялікія – па яблыку, і блішчаць”. Ну і канечне, на Месяцы жывуць разумныя чалавекападобныя істоты – селеніды або луніды. Целам яны вельмі падобныя да зямлян, толькі вышэйшыя і больш хударлявыя. Безвалосыя, пласкатварыя, каратканосыя, з малымі, вузка пасаджанымі між сабой вачамі і надта доўгімі сківіцамі, апушчанымі клінам на грудзі. Як і зямляне, луніды адрозніваюцца паміж сабой колерам скуры – у адных яна светлая, у другіх – цёмная. Адрозніваецца і ўзровень развіцця народаў, што засяляюць месяц. У адной мясцовасці ён “бачыў” істот, што жылі ў цьмяных вырубленых у скалах пячорах з невялічкімі акенцамі. У гэтых жытлах няма ніякай мэблі ці хатняга начыння, і нават адзенне (светлыя плашчы) жыхары апранаюць толькі перад выхадам на вуліцу. Разам з тым, на Месяцы існуюць і гарады (напрыклад Трывеж) з каменнымі будынкамі і паркамі, якія асвячаюцца электрычным святлом, а ў госці адзін да аднаго луніды выпраўляюцца на цягніках у камфортных вагонах. Такім бачылася жыццё на Месяцы Язэпу Драздовічу. І ён не сумняваўся, што ўсё ўбачанае ім у “самнамбулічных снах” – рэальнасць. “Хто гэтаму не верыць, хай праверыць праз тэлескопы, і я пэвен, што бальшыну таго, што мной апісана, убачыць як на далоні” – так напісаў мастак у сваім дзённіку.

Памёр мастак у 1954 годзе. Праз тры гады на арбіту Зямлі быў выведзены першы штучны спадарожнік, а крыху пазней Белка і Стрэлка кінулі позірк на нашу планету праз ілюмінатар. У 1961 годзе здзейсніў свой гістарычны палёт Юрый Гагарын. Пачалася эра засваення космасу чалавекам. Стала рэальнасцю тое, пра што так доўга марыў наш славуты зямляк. І няхай амерыканскі астранаўт Ніл Армстранг, што першым з людзей ступіў на паверхню Месяца, не сустрэўся з лунідамі і не гасцяваў у таемным горадзе Трывеж – космас дзядзькі Язэпа па-ранейшаму застаецца цікавым і захапляючым.

fbclid=IwAR2Kx52rK6Ol3N3xexb3_X9NbM4Vucy6MrGZprPZF4jzjWeLKhwFpMRjVak

ФАНТАСТИЧЕСКОЕ В ТВОРЧЕСТВЕ ПИСАТЕЛЯ,

Затем были написаны повесть «Шхуна «Колумб» 1940 (эта повесть «выросла» из повести «Лебединый остров» и рассказа «Юнга с «Колумба»).

Профессор находит на острове редкий минерал торианит. Он везёт минерал на исследование. За границей шпион выслеживает профессора. Он знает, что из торианита добывают гелий, которым наполняют дирижабли. Это фантастический элемент повести, т.к. обычно гелий добывают из воздуха. Шпион и резидент, забравшиеся в СССР, положили начало "советскому шпионскому роману".

Вследствие еще одного увлечения Трублаини – авиации, несколько рассказов писателя из написанного в 1936-1937 гг. цикла «Приключения в воздухе» можно также причислить к фантастике. Восьмимоторный самолёт, дети путешествуют сами некомфортным самолётом 1936 г.

Кроме того, например, в рассказе «Дом на льдине» Володя Велетень, Оротук и Темар отправляются к Северному полюсу на аэросанях, приспособленных к движению по воде (такого самоходного аппарата-амфибии тогда не существовало), сами строят радиопеленгатор, достигают цели, переживая по дороге немало приключений.

Рассказ "Володька-рыбак" так же с элементами фантастики.

Но самым главным произведением Трублаини стал научно-фантастический роман «Глубинный путь» 1941, над которым автор работал в течение 1939-41 гг. В 1939 году в журнале "Знання та праця" писатель опубликовал свою фантастическую повесть «56-я параллель», но она не удовлетворила автора, он полностью ее переделал, и в результате этого получилась книга под названием «Глубинный путь». Идея романа состояла в том, что один гениальный школьник Тарас Чуть предлагает маститым ученым идею метрополитена между Москвой и Владивостоком, и, в конечном счете, этот тысячекилометровый путь был построен. Транспортный туннель представлял собой хорду, пересекавшую земную кору, в которой поезда за восемь часов почти без затрат энергии (!) достигают конечного пункта. Дело в том, что поезд в этом метро первую половину пути едет под склон и набирает скорость порядка 1300 км/час, а вторую половину пути он уже несется по инерции. Не обошлось и без шпиона.

Первая часть романа была напечатана в «Литературном журнале» в 1-4 номерах за 1941 год. Уезжая на фронт, Н. Трублаини оставил оригинал романа (напечатанный на машинке, с авторской правкой) в своей квартире. Вернувшись из эвакуации, жена писателя застала в квартире машинописную рукопись в целости и сохранности. В итоге книга была издана уже после смерти писателя в 1948 году.

Кстати, идея глубинного туннеля использовалась впоследствии фантастами не раз. Например, роман Ф. Пола и Дж. Уильямсона «Рифы в космосе». В нем вся Земля уже прорыта такими туннелями-хордами по которым в безвоздушном пространстве, подстегиваемые электростатическими силами кольцевых ускорителей, с космической скоростью неслись в разные концы планеты субпоезда.

http://archivsf.narod.ru/1907/nikioay_tru...