ЦЕ БУВ ПОЧАТОК

Харківські піонери ідуть зустрічати Отто Юльйовича — А де ж дістати

квітів? — Мирні переговори»— Зіна дав слово.

Це було в ті дні, коли всі кращі люди, кращі ребята нашої країни переживали велику радість.

Це було в ті дні, коли герої—полярні літуни—закінчили свої славні польоти і рапортували про те, що на місці ге¬роїчного табору челюскінців майорить лише червоний прапор перемоги.

Це було в ті дні, коли маленький хлопчик писав свої сповнені сердечністю вірші:

Челюскінці дорогинці,

Я ж весни боявся як!..

Та даремний переляк —

Вас врятовано однак.

Це було в ті дні, коли вся країна тяглася до вокзалів де проїздили, повертаючись із свого славного походу, мужні полярники. Коли всі палали бажанням зустріти, побачити, привітати і героічних врятованих і героічних рятівників.

Цю радість і це бажання переживали і харківські ребята. І от, коли начальник експедиції на „Челюскіні"—Отто Юльйович Шмідт—повертався до Москви, харківські ребята виділили невеличку делегацію для зустрічі.

Радісно, але й тривожно їхала делегація до Москви. На кожній зупинці ребята штурмували провідників, допитую¬чись, чи не запізнюється поїзд.

— Ну?

— От тобі й ну! Вже на п’ять хвилин запізнився.

З

— Нічого, він нажене,—заспокоювала себе і ребят Зіна, хоч серце у самої стискала тривога. Адже вони мали при¬їхати всього на дві години раніше від поїзду Отто Юльйо- вича. Запізняться і... Та ні, краще не думати. Не може бути! Вони повинні приїхати вчасно!

Поїзд прибув вчасно. Червоною загравою палав схід, віщуючи чудовий день.

— Насамперед треба роздобути квітів — сказав Микола Петрович. Письменник Микола Петрович Трублаіні очолю¬вав харківську делегацію.

— Обов’язково! Якнайпишніших. Але де? Всі крамниці ще зачинені.

— Спід землі викопаємо,— сказали ребята і рушили до міста.

— Ось, ось — квіткова крамниця.

Всі кинулися до неї. Але, поперще, квіткова крамниця була ще зачинена, а, подруге, сторож запевняв, що в крам¬ниці немає жодної квітки.

— Вчора увечері,— говорив він,—розібрали все до листочка.

— А звідкіль ви їх привозите?—запитав Микола Пет-рович.

— З квітникового господарства, — відповів сторож.

— А скажіть нам адресу цього господарства.

— Це можна,— відповів сторож і сказав ребятам адресу.

— Швидше,— гукнув Микола Петрович, і ребята про¬жогом кинулися до трамвая.

За півгодини вони вже стояли біля воріт квітникового господарства. На воротях висів великий замок.

Даремно ребята гукали, стукали у ворота — ніхто не обзивався.

— Лізь,— сказав Коля до Зіни, ставши на коліно і під-ставивши плечі.

За мить Зіна була по той бік воріт.

— Стій!—гукнув сторож і з дробовиком кинувся до неї.

Але Боря, що вже сидів верхи на воротях, підняв руки

вгору і гукнув сторожеві:

— Ми делегація. Ми просимо вас підійти до нас для мирних переговорів.

— Я вам зараз покажу мирні переговори, шибеники!— гукнув сторож і, войовничо кивнувши головою, пішов на¬зустріч.

— Дядечку,—почала Зіна і розказала сторожеві, хто вони і чого аж сюди забралися.

— Нам же треба зустрічати Отто Юльйовича, як же ми без квітів?

— По закону,— сказав понуро сторож,— мені б слід було вас одвести до комендатури і гарненько оштрафувати за таке безчинство. Але,— тут він усміхнувся і привітно додав,— для такої справи дам вам найкращих квітів.

І от у Зіни в руках пишний букет квітів.

А біля вокзалу тим часом уже була справжня демон-страція квітів. Великі квітучі букети несли дорослі, і вони гойдалися над головою в маленької на зріст Зіни. Ніжні пахучі левкої, троянди устеляли східці вокзалу, перон. Повінь квітів!

Важко було пробитися наперед. Мільйони вийшли зу¬стріти і привітати тоді Отто Юльйовича та його товаришів з щасливим поверненням.

Зіна втрачала вже надію навіть зблизька побачити слав¬них героїв.

— Поїзд! поїзд!

Всі кинулися назустріч. Заграв оркестр, залунали при¬вітні вигуки. Зустрінутий членами уряду, Отто Юльйович вийшов з вагону.

Що далі було, Зіна не бачила, бо тієї ж хвилини кілька рядів міцно зімкнулися і геть заступили її.

І раптом Зіна почула біля себе спокійний і чіткий голос Отто Юльйовича. Серце в неї радісно забилося.

— Дорогий Отто Юльйович, харківські піонери передають вам палке привітання, дають слово ще краще вчитися та організувати гурток юних дослідників Арктики,— сказала Зіна і вручила Отто Юльйовичу свій пишний букет.

Можливо, мрія поїхати в справжню полярну експедицію саме в цю мить і зародилася, вже не покидаючи ребят.

МРІЯ здійснюється

Вітаємо ваш задум!—Хочете послухати, як загинув Роберт Скотт?—

Ура! Качати Гришу!

Минуло кілька місяців. Ребята виконали те, що обіцяли Отто Юльйовичу. При Харківському Палаці піонерів і жов^ тенят вони організували перший у Союзі клуб юних дослід-ників Арктики.

Організацією клубу керував письменник Микола Пет-рович Трублаіні. Він раніше брав участь в арктичних експе-диціях на криголамах „ЛіткеіС, „Сибірякові „Русанов“. Написав для ребят багато книг про Арктику та її освоєння.

З перших же днів своєї роботи клуб установив радіо-зв'язок із зимовниками полярних станцій.

„Вітаємо ваш задум: відкриття клубу юних дослідників Арктики! Сподіваємося, що це буде хорошим залогом в справі виховання но¬вих кадрів полярників. Нас двадцятеро. Працюємо дружно. Поча¬лася полярна ніч. Ми зустріли її в цілковитій готовості. Горді вашою увагою. Раді діставати від вас запитання.

Колектив зимовників".

Таку першу радіограму отримали ребята від зимовників бухти „Тихої", що на землі Франца Йосифа.

Зразу завзято запрацювали окремі загони клубу: геофі-зики, геологи, штурмани, авіатори, зоологи, зв’язківці тощо.

Вечорами в центральній бібліотеці юного читача геофі¬зики вивчали метеорологію, гідрологію, земний магнетизм. Юні штурмани вивчали морські карти, історію мореплав¬ства в Арктиці, проектували моделі криголамів, шхун...

Ось і зараз на столі велика карта. Це карта Антарктики. Низько схилились над нею ребята. Вони вивчають маршрути видатних полярних експедицій. Шура червоним олівцем визначає шлях експедиції Роальда Амундсена, а Миша— синім олівцем шлях експедиції Роберта Скотта.

Ці два полярники майже одночасно вирушили до пів¬денного полюса. Північний полюс на той час був уже відкритий американцем Пірі. Роальд Амундсен і Роберт Скотт поставили собі за мету відкрити південний полюс.

§

І Роальдові Амундсену пощастило мету свою здійснити. Він перший досяг південного полюса, він зібрав багату колек¬цію мінералів, зробив цінні метеорологічні спостереження і щасливо повернувся. Зате Роберт Скотт, хоч і досяг південного полюса, але, повертаючись назад, трагічно за¬гинув.

Червоний олівець Шури швидко креслить широку лінію. Це шлях Роальда Амундсена до полюса і назад. А синій олівець Миші на зворотному шляху зупиняється.

— Ось тут місце, де загинув Роберт Скотт,— говорить Миша і малює на цім місці маленький чорний кружечок.

Ребята замислено дивляться на жалібний чорний круже¬чок. Миша говорить:

— А хочете послухати, чому і як загинув Роберт Скотт?

— Звичайно, хочемо,— в один голос відповідають ребята.

Тоді Миша починає розказувати:

— Другого жовтня 1911 року капітан Роберт Скотт з своїми тринадцятьма товаришами з миса Еванс вирушив до південного полюса. Шлях був надзвичайно важкий. Сні¬гові бурани просто збивали з ніг людей і коней. Коні, що везли різні наукові приладдя, харчі для експедиції тощо, зовсім знесиліли, і їх довелося застрелити. Дальший свій шлях експедиція продовжувала на собаках.

Четвертого січня капітан Роберт Скотт побачив, що харчів для експедиції не вистачить. Частину експедиції довелося йому відіслати назад, до місця зимової стоянки. А сам з лікарем Вільсоном, Боверсом, Оатсом і Евансом пішов далі на південь, пообіцявши повернутись не пізніше першої половини березня.

Але... в умовлений строк Роберт Скотт і його товариші не повернулися.

Про жахливу полярну драму, що трапилася з Робертом

Скоттом і його товаришами, довідалися аж через рік, коли члени експедиції, яких Роберт Скотт відіслав на місце зимової стоянки, вирушили на розшуки.

Після місячного подорожування крижаною пустинею, вони побачили в далині намет, В тому наметі і знайшли вони трупи каштана Роберта Скотта і його товаришів. Капітан Роберт Скотт загинув сидячи. До останньої хвилини він писав, свого щоденника, і цей щоденник є єдиним свідком драми Роберта Скотта і його товаришів,— закінчив Миша і почав перегортати велику книгу.

— А що це за книга?— запитав Шура.

— Це,— відповів Миша,— щоденник капітана Роберта Скотта. Якщо хочете, то я вам прочитаю про те, як за¬гинув Роберт Скотт і його товариші, з цього щоденника.

— Та читай же, читай. Або розповідай. Ти ж обіцяв...

Миша перегорнув кілька сторінок і почав розповідати,

інколи читати цікавіші місця.

— Четвертого січня капітан Роберт Скотт з чотирма товаришами попрощався з частиною експедиції і рушив до південного полюса.

П’ятого січня він уже записав до свого щоденника таке:

„Жахливий день... Дорога надзвичайно погана. Ми робимо не більше як два кілометри на годину, але й для цього потрібні неймовірні зусилля

— Шістнадцятого січня Роберт Скотт сподівався до¬сягти полюса. Ось що в ті дні записав він до свого що¬денника:

„У мовчазному напруженні ми швидко йшли вперед. У мене серце билося так, що, здавалось, готове було розірватись. Минуло ще півгодини. Боверс став ясно бачити в далині якусь чорну пляму. Ми пішли прямо на неї... і скоро побачили, що ця пляма була чорним прапором... Поруч з прапором покинене місце стоянки, собачі сліди — багато слідів — нам стало ясно: норвежці нас випе¬редили, Амундсен перший досяг полюса... Довкола нічого не видно, нічого такого, що хоч би трішки вносило різноманітності в моно¬тонність пейзажу... І в це жахливе місце добрели ми з такими труднощами і не маємо в нагороду навіть усвідомлення, що ми зробили це першими. Перед нами лежить тисяча п’ятсот кілометрів важкого шляху — тисяча п’ятсот кілометрів мук, холоду, голоду. Що робити? Мета мого життя, прощай!"

Шура, маленький синьоокий штурман* перебив Мишу:

— А чому Роберт Скотт так уболіває, що не першим відкрив полюс?-™ запитав він.

< — Бачиш, — відповів Миша, — для капіталістичного світу всякі рекорди мали і мають більше значення, ніж наукові спостереження. Капіталістам головне, щоб позадаватися було чим. Мовляв, дивіться, — це ми перші зробили! Це наші англійці відкрили полюс! Отож, Роберт Скотт знав, що коли він повернеться на свою батьківщину, то його не дуже то тепло зустрінуть.

— Які ж вони безсердечні, оті капіталісти,— сказав Шура і попросив читати далі.

— Далі, — сказав Миша,-—щоденник стає ще сумніший. Експедиція почала трагічно вибиватися з сил. Вільсон майже осліп від запалення очей та ще надвередив, послизнувшись, ногу. Оатс повідморожував ноги. Еванс скотився в ущелину льодовика і розбив собі голову так, що назавжди вибув із строю. Ось що пише про нього Роберт Скотт:

„Сімнадцятого лютого. Становище дуже серйозне. Еванс, зда¬ється, збожеволів. Сьогодні кілька разів вранці і після півдня він всякими дріб’язковостями заставляв нас усіх зупинятися, а тим ча¬сом ми існуємо, живлячись наймізернішими порціями, бо їжі нам вистачить тільки до завтрішнього дня. г)

Вісімнадцятого лютого. Жахливий день. Після гарного сну Еванс мав дещо кращий вигляд. Як завжди, він заявив, що почу¬ває себе добре і впрягся в сани. Однак, через півгодини у нього розв’язалася лижва, і він залишив упряжку. Дорога була жахлива... Через годину ми зупинилися. Еванс нас наздогнав, але дуже, дуже поволі. Через годину він знову відстав і попросив Боверса дати йому мотузок. Я крикнув йому, щоб він доганяв нас швидше, і він пообіцяв це зробити, як мені показалося, бадьорим голосом. Поминувши гору „Пам’ятник*4, ми побачили Еванса далеко позаду. Спершу ми зовсім не турбувалися. Зупинившись на привалі, на¬гріли чай і взялися до їжі. Але тому, що Еванса все ще не було, ми виглянули з намету і побачили, що він і досі дуже далеко.

і) По дорозі до полюса вони робили на певній відстані невеликі про¬дуктові склади. Говорячи про завтрішній день, Скотт має на меті по¬повнити харчові продукти з найближчого складу.

Нас охопила тривога, і ми всі на лижвах кинулися до нього. Я перший підбіг до нього. Жах скував мене від того вигляду, який мав Еванс. Він стояв на колінах, у розірваній одежі, з голими повідморожуваними руками, і диким поглядом позирав довкола. Коли я запитав його, що з ним трапилося, він поволі відповів, що не знає, що з ним було, але, що, мабуть, він був знепритомнів. Ми підняли його. Та, зробивши кілька кроків, він знову упав на сніг,—Еванс остаточно знесилів. Вільсон, Боверс і я побігли по санки, а Оатс залишився біля Еванса... Коли ми вернулися, Еванс був уже без пам’яті. А коли ми принесли його до намету, він зовсім захворів і о пів на першу помер*.

— Після смерті Еванса ще місяць блукали змучені по-лярники в просторах крижаної пустині. Та що далі, то швидше наближалася трагічна розв’язка- Оатс вкрай по¬відморожував ноги. Продуктів залишилося на кілька день. А йти ще далеко.

— Шістнадцятого березня капітан Роберт Скотт запи¬сав до свого щоденника:

„Наша трагедія в повному розпалі. Третього дня під час сні¬данку бідний Оатс заявив, що він далі не може йти і запропону¬вав залишити його в спальному мішку. Про таке, безперечно, не могло бути й мови, і ми просили провести нас хоча б до вечір¬нього табору. Він пішов. Але, мабуть, це для нього було великою мукою, бо він ледве плентався за нами, і ми з великими трудно¬щами пройшли ще кілька кілометрів. Вночі йому стало гірше. Ми бачили, що його кінець близький. Якщо ця моя книга буде коли- небудь знайдена, то я прошу передати такий факт: останні мрії Оатса були про матір. Ось як він загинув: він заснув минулої ночі в надії, що більше не прокинеться, але вранці він всетаки прокинувся. В цей час довкола нашого намету лютувала буря.

— Я вийду, •—сказав він, — і, можливо, деякий час пробуду там на дворі. Він вийшов і зник навіки в сніжному вихорі. Більше ми його не бачили.

Ми знали, що Оатс пішов на смерть, бо він вважав, що, бувши хворим, стає тільки зайвим тягарем для товаришів. Як тільки могли, ми намагалися утримати його від такого вчинку, але . він зробив, як герой. Ми троє, що зосталися, хочемо мати стільки ж мужності перед лицем смерті, яка, очевидно, вже недалеко".

— Так. Смерть справді була недалеко. Через кілька день закрутив шалений сніговий вихор. Мороз досягав 40 градусів. Іти далі не було ніякої змоги. Харчі вийшли зовсім, паливо теж. У холоднім наметі сім день дожи-дали змучені полярники поліпшення погоди; але марно. Сніжний вихор вирував з неймовірною силою. А сили полярників щохвилини танули. Першими від голодної і холодної смерті загинули Вільсон і Боверс. Роберт Скотт, зібравши, мабуть, останні сили, підвівся, попрощався із своїми товаришами і, накривши їхні тіла спальними мішками, взяв щоденника. Він сів дожидати своєї смерті. Двадцять п’ятого березня Роберт Скотт записав до щоденника останнє своє прохання:

„Коли б ми повернулися живими, я багато розповів би про мужність і сміливість моїх товаришів. І ці оповідання вразили б серце кожного англійця... Але, якщо ми готові віддати життя ради слави нашої батьківщини, то разом з тим я закликаю своїх зем¬ляків—-потурбуйтеся про наших рідних!"

Отак на віддалі всього одинадцяти кілометрів від най¬ближчої продуктової бази загинув Роберт Скотт і його то¬вариші.

— Не розумію, — важко зітхнувши, промовив Шура. — Невже ні літаками, ані чим іншим не можна було їх вря¬тувати? Врешті ж вони могли по радіо передати товаришам, і ті б на собаках виїхали до них.

Миша посміхнувся.

— Радіо? В ті часи радіозв’язку ще не було. Та й літаки тоді в Арктику не літали. Врятувати їх могли тільки біль¬шовики,— додав Миша.—Але ж тоді ще й радянської кра¬їни не було.

— Та невже там такі сильні завірюхи, що вони ніяк не могли пройти тих нікчемних одинадцяти кілометрів? — все ще не розуміючи, ніби сам до себе, промовив Шура.

— Щоб ти собі уявив, які сильні там вихорі, я тобі

розкажу один факт так, як його чув від знайомого поляр-ника, — сказав Миша, і почав оповідати.

Було це в 1931 році, на одній з полярних станцій Но-вої Землі. Молодий геофізик Лебедєв разом з начальником станції пішли змінити товаришів, що провадили гідрогео¬логічні спостереження на льоду. Пройти треба було не більше як півкілометра. Був ясний сонячний день. Вий¬шовши із станції, вони відразу побачили на льоду людей, що їх ото мали змінити. Та не встигли вони зробити сотні кроків, як налетів сніговий вихор. Сніг засліплював очі, не давав дихати, вітер валив з ніг, збивав з дороги. Дві години кружляли вони в божевільному сніжному вихорі. Але ні станції, ні людей, на зміну яким ішли, знайти вони не могли. Лебедєв зовсім вибився з сили. Іти далі він не міг. Тоді начальник станції, маючи надію добрести до будинку і викликати на допомогу людей, пішов сам уперед. Він падав, він ліз, розгрібаючи головою сніжні замети, він кричав, але кругом тільки снігова темна каламуть і хиже виття вітру. Останні надії зникли в начальника, коли раптом він стукнувся головою об віщось тверде. Це була стіна станції. Начальник наказав людям негайно шукати Лебедєва. Чотири години бродили люди, шукаючи молодого геофі¬зика. А коли вітер ущух, то побачили за кілька кроків від станції, що із снігового замету стирчали чоботи. Глибоко в снігу лежав Лебедєв. Він замерз.

— Ось які вони, арктичні бурі! — закінчив Миша.

Ребята замислились. Вони думали про те, які труднощі

лежать на шляху дослідження ще й досі вкрай не пере-моженої Арктики. Скільки сміливців загинуло в крижаному мороці полярних країн...

В уяві вставав одважний моряк Г. Я. Сєдов, що також трагічно загинув на шляху до північного полюса.

— Вперед, тільки вперед! — говорив він у ті хвилини, коли його, майже здерев’яніле від холоду й хвороби, тіло супутники-матроси одігрівали примусом.

В уяві вставали трагічно загинулі експедиції Толля> Брусілова, Русанова.

Але разом з тим вставали й образи завойовників. Ні, Арктика все ж таки рік-у-рік схилялася перед наполегливою силою людини, а особливо перед організованою силою, більшовиків. До 1932 року лише трьом мореплавцям поща¬стило обігнути береги Сибіру, пройти Великий Північно¬морський шлях. їх імена знає увесь світ. Це були: Норден- шельд, Амундсен і Вількицький. А починаючи з 1932 р- щороку радянські криголами й пароплави пропливають цим шляхом.

Радянські вчені рік-у-рік освоюють таємниці крижа-них країв. Щоразу досліджують і відкривають нові шляхи, нові острови, нові багатства північних земель.

Героічні більшовики-пілоти з нечуваною сміливістю пе¬ремагають арктичні вітри й сніжну пургу.

Ні, не страх, а ще гостріше бажання запалювалося в ре- бят —хоч одним оком поглянути, хоч кілька день побути в тім царстві криги, торосів і снігових буранів. В тім царстві полярних ночей і полярного сяйва.

Особливо це бажання загоралося тоді, коли до ребят приходили полярники, як от: геолог Іваничук, що зимував на Землі Франца Йосифа, письменник Кальницький, що брав участь в експедиції на криголамі „Красін“, та інші; коли вони розказували про роботу північних станцій, про свої приго¬ди, про полювання на білих ведмедів...

Одного вечора, коли ребята сиділи в центральній бі-бліотеці юного читача, читали книги про полярні експедиції і мріяли про те, як би й собі туди поїхати, — до бібліотеки зайшов завідувач клубу юних дослідників Арктики Гриша Розовський.

А

— Знаю, знаю, — сказав Гриша, — так от, можете ра¬діти: під час зимової перерви влаштовуємо першу піонер¬ську експедицію за поріг Арктики, на Кольський пів¬острів.

— Та невже?

— Ура!

— Качати Гришу! —І ребята з усіх боків оточили Гришу, схопили і підкинули так, що він аж стукнувся головою об книжкову полицю.

— Гришо, і я поїду?..

— Гришо, і я поїду? — допитував низенький оцупку-ватий Миша.

— Поїдуть найкращі учні та найактивніші члени клу¬бу, — відповідав Гриша, мацаючи лоба, чи не набили там гулі, качавши.

— Гриша, та я учуся тільки на „добре" і „дуже добре"!

КРИГОЛАМ НА КОЛЕСАХ

Як радісно б'ється серце! —Хто ж їде? — Щасливої дороги! — Пра-

цюють загони, — Завтра в Москві.

І от здійснено те, про що місяцями мріяли ребята. Юні дослідники, майбутні полярники, стануть на сніги' справж¬ньої Арктики.

Хвилюючись, Боря записував тоді у своєму щоденнику:

„Як радісно б’ється серце, коли чуєш про те, що через кілька день наша експедиція буде за полярним колом! Ми побачимо по¬лярну ніч, північне сяйво, ознайомимося з Кіровськом, Мурманськом, побачимо ліси й озера, побачимо Москву і Ленінград. Побачимо на власні очі все те, про що читали, або чули в клубі. Ми зустрі¬немося з полярниками, учасниками арктичних походів... О, як радісно б’ється серце!"

Писав так не один Боря. Так писали і так мріяли всі члени експедиції клубу юних дослідників Арктики, що ви¬рушали до Кольського півострова.

Серйозно, уперто готувалися ребята, члени експедиції, до цієї подорожі. Кожен загін мав свої завдання, свої інтереси.

Географи старанно вивчали Кольський півострів, його географічне положення, до якого доходить тепла течія Гольфштрему. Вони знайомилися з рельєфом, грунтом, при¬родними багатствами цього півострова.

Зоологи вивчали тваринний та рослинний світ півночі.

Загін авіаторів вивчав літаки і розробляв конструкцію нового, цілком пристосованого до умов півночі, літака.

Юні штурмани, юні радисти, геологи — кожен готувався до роботи під час експедиції.

І от майже все готове. Через кілька хвилин — вагон- криголам, із штурманською рубкою, устаткований наукови-

Капітан експедиції

М. П. Трублаїні

1-Соля Мізяк-^зоолог-

фотограф

ми приладами —барометрами, компасами, снігомірами, гео¬графічними картами — вирушить у путь.

Зразу ж закипить наукова робота.

Штурмани позначатимуть на карті курс експедиції..

Геофізики вимірятимуть температуру,.атмосферний тиск, силу вітру, його напрям, товщину снігу.

Географи візьмуться до вивчення природи та багатств кожного району.

Жодної людини не буде без роботи:

Але хто ж їде? Хто ж вони, ці юні полярники, одягнені в теплі валянки, теплі кожухи, хутряні шапки? Хто вони, що готові зустріти глибокі сніги й холодні .вітри півночі?

Насамперед, це ті, що вчаться тільки на „добре" і „від¬мінно". Але крім цього, кожен з них має вже не абиякі за¬слуги перед клубом юних дослідників Арктики — це най¬активніші його чдени. Ось хоча б Зіна. Взна — піонерка. Ну, звичайно, вчиться вона тільки на „добре" і „відмінно". Це • вона з делегацією харківських піонерів зустрічала Отто Юльйовича Шмідта і дала йому слово якнайширше розгор¬нути роботу над вивченням Арктики серед піонерів Харкова. Свою обіцянку вона здійснює. Працює в школі, в клубі, в загоні та ще шефствує над білим ведмедем у Зоопарку.

Ось Борис — геофізик, чудово вчиться, читає доповіді, веде щоденник загону. ,

Ось троє, колишні безпритульні, а тепер члени комуни Дзержинського— Юра, Коля і Миша—завзяті радисти.

Двадцять шість їх, найактивніших юних дослідників, іна чолі з начальником експедиції і завідувачем клубу Арктики Гришею Розовським, письменником, капітаном клубу, Мико¬лою Петровичем Трублаіні та науковим керівником Давидом Іллічем Коппом вирушають у цю прекрасну подорож.

М’яко підійшов поїзд до перону.

— Ось, ось наш „криголам"—гукнули ребята, показу-ючи на вагон з великим на ньому лнапйсом:

2. Дивний криголам

Швидко вносимо до вагону харчові припаси: хліб, кон¬серви, яблука, масло.

— Тео, Тео! — гукає чиясь мати, — гляди ж мені, бере¬жись!

Другий дзвінок.

— Прощавайте, ребята!

— Щасливої дороги!

— Бережіться! Там же морози, сніги, бурани, ведмеді..-

— До швидкого побачення! — гукають у вікна батьки*, знайомі, що вийшли проводжати щасливих юних полярників-

Поїзд рушає.

Прощай, Харків!

— Штурмани — ось ваша рубка,— говорить Гриша, пока¬зуючи на перше купе у вагоні.

— Єсть, — відповідають юні штурмани і швидко почи¬нають пристосовувати купе для роботи. Шура розвішує карти, витягає компас, довідник... А через хвилину перший вартовий—штурман Юрко—вже дає довідкц всьому ва¬гонові.

— Курс поїзду?

— Норд-ост, — відповідає Юрко.

— Віддаленість від найближчої станції?

— П’ятнадцять кілометрів.

Зразу розгорнули роботу й інші загони.

Географи описували місцевість.

Геофізики провадили метеорологічні спостереження.

А Стьопа тим часом встиг уже зміряти анемометром? швидкість вітру. Тільки, що воно таке? На дворі зовсії* тихо, а анемометр показує неймовірну швидкість вітру.

— А як же ти міряв? — запитують ребята:

— Просто з дверей вагона, — відповідає здивований Стьопа.

— А поїзд тоді йшов, чи стояв?

— Ішов.

— А-а-а... то ти виміряв не швидкість вітру, а, вірніше швидкість поїзду! — сказав Слава, і всі розсміялися.

— Славо, а ти вже температуру повітря зміряв?

— Зміряв. Плюс вісімнадцять, — відповідає Слава.

— Що?! А ти де міряв, чи не в кишені в себе?

— Ні, не в кишені, а ось біля вікна,—-ображено від-повідає Слава.

— Ну й геофізик з тебе! Так і на полюсі буде плюс вісімнадцять, дров тільки більше підкинути в пічку! — сміється Стьопа.

— Температуру треба виміряти на зупинках, на дворі. Таксамо на зупинках міряти і швидкість повітря, —пояс-нює Давид Ілліч Копп.

А тим часом працювала вже редколегія, готуючи перший номер газети „Заполярне коло". Записували ребята вра- жіння до щоденників...

Мчить поїзд. Далеко позаду залишилась порізана- бал¬ками лісостепова Харківщина.

— Станція Орел, — повідомляють штурмани.

— Місто Орел — окружний центр ЦЧО. Має він досить велике промислове значення. Особливо ж славиться своїм заводом сільськогосподарського машинобудування, — гово¬рять географи.

— Тут, мабуть, і зараз можна побачити орловських рисаків, — перешіптуються зоологи.

— Наступна станція— Тула, — попереджає вартовий штурман.

— А чим славиться Тула?

— А славиться вона своїми заводами. Це ж у Тулі колись виготовили цар-пушку і цар-дзвін; вони ще й досі у Москві. Тільки пушка та не стріляє, а дзвін не дзво¬нить. В минулому царська влада в Тулу вислала цілий ряд революціонерів. Тула була одним з великих центрів революційної пропаганди й боротьби. Вже 1894 року в Тулі виникають перші революційні гуртки. А 1905 року велика робітнича демонстрація вийшла на вулиці Тули до¬магатися своїх прав. З цією демонстрацією царська влада криваво розправилася.

Та в 1917 році робітники Тули домоглися своїх прав. Тепер Тула великий центр металообробної промисло-вості...

— А ще чим славиться Тула?

— А ще славиться вона смачними тульськими пряниками.

Солодкими чудовими пряниками, не прогавте, ребята!— жартома оголошують географи.

Тула, Тула, Тула, я.

Тула — родина моя.

підхопили кимось почату пісню штурмани.

Мчить поїзд.

— Завтра ми будемо в Москві,—говорять керівники експедиції.-—Отже, слухайте:

-— Москва починає свою історію десь аж в одинадця¬тому сторіччі. Спершу вона була звичайним невеликим селом. Потім старовинну феодальну Москву було обнесено дерев’яними стінами і вона являла собою невеличку форте¬цю для охорони південних кордонів Суздальської землі. Бувши на перехресті основних торговельних шляхів, Москва вже в тринадцятому сторіччі стає великим торговельним, а пізніше й політичним центром всієї феодальної Росії. Назвою Москва починає зватися вся тодішня Русь. Не раз ^нападали на неї кримські татари. Не раз її мало не дощен¬ту було спалено спершу татарами, а потім ще раз під час війни з Наполеоном. Але Москва швидко відбудовувалась і зростала. До вісімнадцятого сторіччя Москва була столи¬цею Росії (потім столицею став Петербург — теперішній Ленінград).

Ставши політичним центром самодержавної Росії, Москва стає і одним з найбільших центрів революційного руху. Трудове населення Москви не раз підіймало бунти проти поміщицько-самодержавної влади. Найбільші селянські ре¬волюції— разінщина, пугачовщина — зародившись на окраї¬нах, також скеровували свій основний удар на Москву.

Широко розгорнули в Москві в свій час революційну роботу декабристи і народники. А в 1905 році робітники, керовані більшовиками, почали в Москві справжні бари-кадні бої з царським військом.

Під керівництвом більшовицького центру революційний рух у Москві рік-у-рік зростав. В 1917 році Москва стала ареною боротьби за владу рад, а через кілька місяців — радянською столицею.

Нині в Москві містяться всі центральні урядові, вищі судові, партійні, профспілкові, учбові й військові установи.

Так само тут багато музеїв та інших пам’ятників мисте-цтва та культури.

Наша червона Москва —центр політичного, промисло¬вого й культурного життя країни.

Наша червона Москва — центр світової революції!

— А Ленінград?—запитують ребята.

— Ленінград значно молодший,—пояснюють керівники.— Ленінград заснований Петром І у вісімнадцятому сторіччі. Будуючи це місто, Петро І думав цим самим, як говорить Пушкін, через Балтійське м 'ре „в Европу прорубати вікно". Приморське становище зробило Ленінград (тоді Санкт-Петербург) центром зовнішніх зносин з закордоном, з Европою. Санктпетербург уже в вісімнадцятому віці став першим, справжнім європейським, промисловим містом іг крім того—новою столицею Росії. Жили тут найвизначніші вельможі, дворяни і сам цар із своїми міністрами та при-служниками. Царські палаци, стрункі колони адміралтійств, військові казарми, золочені верхівки церков і Петропа- влівська фортеця—для революціонерів—ось основні споруди царського Санктпетербургу, а пізніше Петрограда.

Але зростали в Санктпетербурзі заводи, гуртувався про¬летаріат. Саме тут формувалися перші робітничі револю¬ційні гуртки, перші передові загони пролетаріату. Так, Пе¬троград має велике революційне минуле. Це ж тут 9 січня 1905 року було залито майдан і вулиці кров’ю беззбройних робітників і їхніх беззахисних жінок та дітей, що вийшли були просити царської милості.

Та в безперервних страйках, кривавих боях виховува¬лися робітники. Революція наближалась. 1917 року до Пе¬трограда зза кордону приїхав Володимир Ільїч Ленін. Ро¬бітники з величезним піднесенням зустріли свого вождя, розпочавши під його безпосереднім керівництвом рішуче збройне повстання проти царської влади, проти контрре¬волюції. Отже, звідци, з Петрограда, почалася і Жовтнева революція.

Після революції трудяші Петрограда почали відбудову¬вати і будувати своє нове місто — місто Леніна — Ленінград. Царські палаци перетворилися в музеї, в наукові установи- Виросли нові велетні заводи, порти. Ленінград поряд з

Москвою є тепер один з найважливіших культурних і про-мислових центрів країни.

— Але на сьогодні досить!

Спать! спать!

Смачно вечеряємо, миємося і готуємо постелі.

За кілька хвилин у „криголамі на колесах" всі, крім вартового, міцно сплять. Тільки Боря ще дописує свого щоденника:

„Усього п’ять років тому я їхав до Москви,— пише він,—всю ніч я тоді не спав, хотів крізь вікно роздивитись краєвиди. Але темна ніч загорнула все і я нічого не міг побачити. А тепер всюди світло. В степах — горить елек-трика. Електрика в радгоспах, колгоспах, селах — це ве-лике досягнення..."

МОСКВА

Ку-ку-рі-ку!— За дружний піонерський колектив.— Острів Врангеля на

Московському вокзалі. — Хрипу ша-дорогуша і Шипа-Шипуша. — Перша

зустріч з героїчними полярниками.

— Шуро! Агей, Шуро, ти спиш? Яка наступна станція?— це гукав на весь вагон до чергового штурмана невгамов¬ний Тео.

Спід ковдри вискочив начальник експедиції. Він підбіг до Тео і швидко заговорив:

— Не забувай, що ти тут не один. Сім годин ранку, всі сплять, а ти на весь вагон галасуєш!

Тео закліпав очима і поліз під ковдру.

Але виявилося, що багато ребят уже не спали.

— Як ти думаєш, далеко ще до Москви?— цокотів до-питливий Борис.

— А хто його знає,—відповів мрійливий Юра, замислено дивлячись у вікно.

— А як ти думаєш, на сонці можна жити?

— На городі бузина, а в Києві дядько,—усміхнувся Юра.—Не розумію, що спільного між можливістю жити на сонці і віддаленням до Москви.

Але допитливий Борис невгавав. Щодня він умудрявся

кожному ставити кілька сот найрізноманітніших запитань. Отже, його день уже почався.

Третім прокинувся Володя. Високий і стрункий, він, швидко схопившись, хотів поглянути у вікно і так стук¬нувся головою об полицю, що аж луна пішла по вагону.

— О, вже Володя встав,—промовив чийсь голос.

Ребята, слухаючи, як Володя охкав та ойкав, тримаю-чись за нову гулю на лобі, пирскали від сміху.

Ні, сон категорично відлетів.

— Вставайте, ребята.

— Ку-ку-рі-ку,— зразу ж гукнув Тео так, що аж у вухах заверещало, і на одній нозі підскочив до вікна.

Через кілька хвилин вагон був схожий на розбурханий комашник. В безладді, на всі боки полетіли ковдри, по-душки... Ребята підводились різно. Частина бігла зразу дивитися, що готує на сніданок наша арктична господарка ЗКеня, разом з лікаркою Олександрою Георгіївною і Со-фою Черняк — кореспондентом „Ленінської зміни". Друга частина ребят бігла насамперед умиватися. А деякі вва-жали, що в дорозі можна і не вмиватись і, нашвидку одяг-ались, сиділи поверх розкуйовдженої постелі.

Лише наш шановний художник, Вадим Миколайович Невський уже і одягся, і помився, і постіль прибрав, і з своїм нерозлучним альбомом давно ходив по вагону, ма-люючи все, що тільки впадало в око. Ось він, посміхаю-чись, малює вартового (по секрету кажучи, автора цієї книжки). Вартовому, безперечно, насамперед, не личить спати. Але, на жаль, це була людина єдина в вагоні, для якої ще навіть і ранок не настав. Всупереч усім законам, вартовий, залізши з головою під подушку, міцно вартував... чи то пак—спав.

Саме тоді і понесла редколегія по вагону, як прапора, перший нумер газети „За полярне коло". На першому місці в цій газеті красувалася натхненна стаття, написана вели-кими літерами:

„МИ В ДОРОЗІ*

Почато життя невеличкого колективу в нових умовах. Перед нами довгий шлях. Успішне завершення цього шляху вирішує ко- 

жен учасник експедиції, його організованість, дисциплінованість,, товариська взаємодопомога.

Ми не можемо припустити, щоб серед нас були дезорганіза¬тори, невмиваки, неохайні ребята, які заважали б нашій роботі.

Попереду багато цікавого. Але разом з тим можуть бути і труднощі. Тому, стійкість, організованість колективу потрібні перш за все. Стійкість і організованість забезпечили перемогу в таборі героічних челюскінців. Стійкість і організованість забезпечать і нам якнайкращу роботу, якнайкращий відпочинок.

За згуртований дружний піонерський колектив — будьте готові!

Начальник експедиції Г. Розовський".

Нижче була колективна стаття дівчачого' купе.

„ВИКЛИКАЄМО!*

Вагон, що В' нім ми маємо провести цілих п'ятнадцять днів має бути чистим. Для цілком задовільного санітарного стану потрібної

1) тримати чистоту в купе;

2) не здіймати пороху;

3) не смітити на підлогу (для цього є ящики);

4) провітрювати вагон;

5) накривати їжу і воду, не розкидати шматків і крихот хліба* добре мити посуд і руки перед їжею;

6) лягаючи спати, роздягатись. А вставши, гарненько прибирати

постіль і чисто вмиватися.

Наше дівчаче купе зобов’язується все це виконувати і викликає на змагання хлопчачі купе.

З і н а, Ж е н я, Валя.

Ребя*га одразу Заворушились. Ретельно складені ковдри^ матраци, подушки полізли до спеціальних мішків. Правда* порох стояв стовпом. Це хлопці, притримуючись другого пункту умови, про те, щоб не здіймати пороху, підмітали купе. Довелося наполягти на четвертий пункт—провітрю¬вання вагона.

За півгодини ребята і вагон все ж таки прибрали до¬сить чепурного вигляду. Встав і вартовий. Завівши иате-

фон, експедиція під музику сіла снідати. При цім штур¬мани щедра частували всіх чаєм, ща його з боєм дістали

аж двоє відер на одній зупинці.

Пісні, гри, робота загонів — ї нарешті поїзд з розгону влетів під скляний дах московського вокзалу.

— Здрастуй, Москва І

Як заворожені, кілька хвилин стоять ребята у вирі вог~ нів, трамваїв, автобусів. Велетенським# колими позагина¬лись московські вулиці. Вулиці киплять гомоном, вирують рухливим потбкоМ людей.

— Швидше! швидше! Адже вже вечоріє, ми можемо запізнитися!

— Та що ти вдієш, коли, як на зло —автобус за авто¬бусом, машина за машиною, тролейбус за тролейбусом, ще й довгі низки трамвая щохвилини перетинають шлях. Стій і дожидай, поки н# мить мигне зелений ліхтарик; попере¬джаючи, що можна перебігти на другий бік вулиці; Та й то всім одразу перебігтй не щастить, бо знову займається червоний ліхтарик. Доводиться перебігати вулиці неве¬личкими купками.

— Швидше! Швидше!

Ми поспішаємо туди, куди перш за все поспішає кожен радянський громадянин, вперше приїхавши до Москви.

— Ще одчинено, бачите, рівненька черга входить у двері...

Дивгіа черга. Це люди, що приїхали з усіх кінців Ра¬дянського' Союзу. Тут і кавказці, і сибіряки, ї башкіри, і саамі, і чукчі...

Швидко перебігаємо Червоний майдан і тихенько, без слів, стаємо й собі у чергу.

За хвилину, скинувши шапки і схиливши голови, ми майже навшпиньках, ніби ббячись порушити величний спо¬кій, увіходимо до мавзолей Леніна.

В скляній домовині лежить він, любий, величний, неза¬бутній—вождь, друг, учитель. Як важко відірватй очі від нього! Від його мужньоіго, і такого ніжного, ніби тільки йцо заснулого обличчя. Все здавалось, що він от — от устане, підійде, покладе на голову свою тегілу руку і скаже: „Па¬м'ятаєте, ребята, я колись говорив, що нам треба вчитись, вчитись і ще раз вчитись. Ану, розкажіть мені, як ви

вчитесь, куди це ви їдете?.." Скаже і, примруживши свої мудрі очі, лагідно посміхнеться. Так усміхнеться, що ні¬коли в житті тієї усмішки не забудеш.

Важко відірвати від нього очі!

Сумні виходимо.

Але за стінами мавзолею сум цей переходить у приплив енергії, в бажання ще більше прикласти зусиль, щоб ви¬конати заповіти любимого Ільїча.

І от Москва знову заполонила нас. Ми на вулиці. Які могутні, красиві будинки! І все нові, залиті вогнями елек-трики. Скільки принад!

Крутив вітер. Обличчя обпікав мороз. Але нікому не хотілося сідати в трамвай. Москва зачарувала — хотілося іти поволі і роздивлятися довкола.

— Пішки! Підемо пішки, аж до планетарій.

— Правильно, до планетарія!—погодилися всі.

І за годину експедиція любувалася зоряним небом і чу-довим ранком єдиного в Союзі велетня-планетарія.

— А тепер їдьмо на вокзал,—сказав Давид Ілліч.

— А чого так швидко? До поїзду ж ще дві години!

— Секрет!—усміхнувся Давид Ілліч.— Факт той, що ми вже й так запізнюємося. Щонайбільше через півгодини ми мусимо бути на вокзалі.

Через півгодини ми були на вокзалі. Швидко позно¬сили стільці і тісним півколом сіли. За вікнами гули поїзди, а нам здавалося, що то на острові Врангеля бушує пурга і завиває арктичний вітер.

І в пам’яті вставало все відоме про цей острів.

Сто десять років тому, моряк і дослідник Ф. Врангель, бродив узбережжям суворого Полярного моря. Він пішки обійшов увесь Чукотський півострів, про який тоді ще ніхто нічого не знав. Чотири роки він досліджував цей півострів. Бідував, голодував, хворів на цингу, але роботу не залишав. Він розпитував чукчів, ескімосів про нові землі, що ховалися там за торосистими кригами моря. І чукчі і ескімоси розказували йому, що в погожі дні, з високої скелі миса Якан видно береги невідомої землі. 1823 р. взимку, коли море вже замерзло, Ф. Врангель ви¬рушив на собаках у путь. Він їхав у тому напрямі, куди показували ескімоси і чукчі. Шлях був неймовірно важ¬кий. Торосистий лід прямо забарикадував путь до невідо¬мої землі, а невідому землю справді було видно. Від не¬людських зусиль, від шаленого холоду Врангель захворів і, не доїхавши усього тридцяти кілометрів до цієї невідо¬мої землі, повернувся назад. Невідома земля була великим островом. Ф. Врангель вперше правильно заніс цей острів на карту.

1914 року недалеко від острова Врангеля в льодах за-гинув пароплав „Карлук", що віз американську експеди¬цію. Учасники експедиції по кризі пішли на острів. Кілька чоловік з експедиції загинуло в дорозі, решта досягли острова. Це були перші люди, що жили на цьому острові. Через кілька місяців їх забрала рятівнича експедиція. По-вернувшись до Америки, вони розказали про надзвичайні багатства цього острова, а особливо про велику кількість песців з їх дорогоцінним хутром.

1921 року канадські капіталісти, скориставшися з того, що наша країна через громадянську війну дещо послабила свою увагу до цього острова, послали туди свою проми¬слову експедицію. Правда, ця маленька експедиція недовго прожила на острові. 1923 року, коли прибула друга аме¬риканська експедиція, була жива тільки одна ескімоска, решта загинула, не винісши суворої природи острова. Друга канадська експедиція залишила на острові трина¬дцять ескімосів і одного американця.

1924 року перша радянська експедиція, під керівництвом гідрографа Давидова, на канонерці „Червоний Жовтень" прибула на острів. Ця експедиція підняла на острові чер¬воний прапор і зняла з нього канадських загарбників.

В 1929 році, потужний криголам „Літке“ боровся з важ-кими кригами Полярного моря. Напружено працювали ма-шини. Криголам то врізався у льодові масиви, то відсту¬пав назад, щоб, розігнавшись, з новою силою штурмувати кількаметровий лід. Вся країна слідкувала за боротьбою і курсом цього криголаму. Ось вже кілька років, як жо¬ден пароплав не міг підійти до острова.

Острів Врангеля—найнеприступніший. Непроходимий то¬росистий лід білим кладовищем майже круглий рік ле¬

жить навколо нього... А на криголамі нова зміна зимовнн- кам острову, будівельні матеріали, харчі. Треба було за всяку діну досягти острова.

Кілька разів криголам уже майже наближався до острова. Та знову загортав його туман, і то в цей, то в той бік відносив дрейфуючий лід.

Але одного ранку „Літке“, вирвавшись із льодових обій-мів, пробився на більш-менш чисту воду. І тоді на суво¬рий, скелястий, вічно засніжений берег острова вийшла нова зміна замовників. їх було семеро, що мали три роки прожити тут у царстві шалених бурунів та морозів. Тільки самі хвилі радіо мали з’єднувати їх із світом.

їх було семеро: начальник острова, його дружина, гео-фізик, лікар, два раднсти-мотористи та повар.

Шалений вітер жене до берега кількаметрову кригу. Льодові гори здушують криголам, бьють у борти. Три¬вожно над криголамом літають і кричать чайки, ніби по-переджаючи—поспішайте, льоди можуть розчавити криго-лам, викинути його на берег, розбити в тріски об льодові скелі острова. Кругом кипить робота. На березі нашвидку будують дім і радіостанцію для нової зміни. Вони майже готові. Вже й вікна вставлені. Безупинно снують човни. Це з криголаму на острів перевозять вантаж. Нова зміна давно вже на острові. А старі зимовники на чолі з началь-ником тов. Ушаковим на криголамі. Вони пакують хутра величезних полярних ведмедів, хутра білих, ніжних песців. А їх не мало: за три роки зимовники убили триста ведме-дів, п’ятсот песців і багато моржів.

— Поспішайте, — ніби попереджають, ще нервовіше кружляючи над криголамом, чайки.

— Так, треба поспішати! Це бачать усі!

Протяжний, ревучий гудок криголаму дає знати про

відхід. Криголам ринає носом у льодову воду. Криголам рушає.

— Бу-х-х-х — несеться з берега. Це стріляють, проща-ючись з криголамом, сім полярників на острові. Вони малень¬кою купкою стоять на дикім березі мовчазного острова.

Раптом шалені хвилі налітають на берег. А на березі ще не прибрані бочки з гасом, бензином, консервні ящики.

Семеро кидаються в льодову воду рятувати дорогоцінне майно. Боротьба за нього,—це боротьба за життя. І ця бо¬ротьба починається з першої ж хвилини відходу криголама.

Вечоріє. Бродять довкола білі ведмеді, вдивляючись, що воно за новина на острові. Гудуть вітри. Мете пурга. Ра¬дист, хвилюючись, налагоджує зв’язок із світом, з великою, квітучою землею, що зосталася десь там, за тисячами кі¬лометрів льодової пустині, разом з рідними, знайомими, товаришами... Ескімоси з начальником острова готують капкани на песців, гострять ножі і чистять рушниці. Вони і завтра підуть на полювання.

Життя на острові почалося.

В щоденній боротьбі з арктичними стихіями, з полярним звіром — минає рік, другий, третій...

У холодній кімнатці лежать двоє. Вони з головою одяг- , нені в хутра. Один із них блідий, лежить спокійно і глухо кашляє. Нещодавно він ходив на полювання, поєдинок з білим ведмедем закінчився щасливо. Але мисливець не по¬мітив, як налетів вітер. Зірвалася пурга. Мисливець заблу¬дився. Він бродив кілька годин, шукаючи будинку зимов- ників. Він захлинався від снігової муті, він падав, прова- і люючись у сніжні замети. В кімнатці хвилювались зимов¬

ники, дожидаючись товариша-мисливця. Вони прислуха¬лися, виходили за поріг, кричали, стріляли. Але тільки дико гув вітер і тріщала на морі крига. Раптом почувся люд¬ський стогін. Зимовники кинулись туди. Під снігом лежав їх товариш-мисливець. Цілий вечір його розтирали снігбм. Життя йому врятували, але ось уже кілька день, як він ї лежить тяжко хворий.

Другий, що лежить у кімнатці, має дивний вигляд. Руки в нього зв’язані. Але і з зв’язаними руками він намагається порвати на собі одежу. Це повар. Він не виніс тяжких умов півночі. Бувши не зовсім здоровим нервово і раніше,-— він тут серйозно захворів. Хвилинами він просто божеволіє.

Перші роки зимівлі промайнули швидко. Всього було вдосталь, полювання добре.

Третій рік зимівлі був важкий. З семи — двоє захворіли. Харчові припаси ось-ось вже вийдуть. Тішить зимовників лише те, що це останній рік. З дня на день зимовники ви-

глядають криголама. Цього року криголам має привезти на острів Врангеля нову зміну і забрати їх.

Радист приймає радіограми. Обличчя в нього насторо¬жене. Раптом він схоплюється. Хапає шапку і, забувши про тріскучий мороз, без кожуха біжить до начальника острова. Начальник острова у кімнаті. Він упорядковує різні ко¬лекції, що їх зібрано тут на острові.

— Слухайте...— говорить радист і замовкає.

Начальник підводить голову.

— Ну, я слухаю,— говорить начальник.

Але радист від хвилювання не може вимовити й слова.

— Ну, я слухаю,— повторює начальник.

Радист підходить ближче. Він говорить майже пошепки.

— Зараз мені передали, що криголами цього року до нашого острова через важкі льоди підійти не можуть.

Начальник здригається. Але проходить одна мить, і він уже знову спокійний. Говорить чітко й твердо:

— Значить, треба готуватися до четвертої зимівлі,— каже він, підходячи до радиста, і говорить пошепки.— А про те, що криголами цього року до острова не піді-йдуть, нікому не говори. Особливо нашим хворим. Таке повідомлення їх приголомшить.

І знову потяглися буденні дні роботи й дожидання.

І знову потяглися дні поєдинків з білими ведмедями, полювання на лахтаків. Треба ж бо було заготовити харчі для четвертої зимівлі.

І раптом мертву тишу острова розірвав незвичайний шум. Шум наближався, дужчав.

— Літак! — не своїм голосом крикнули зимовники і по¬мчали назустріч.

Літак привіз найнеобхідніші продукти і забрав частину зимовників. З семи залишилося на острові троє: начальник, його дружина і лікар.

Довго стояли вони на пустинному березі острова, вди¬вляючись в далечінь, де маленькою чорною крапкою зникав літак. Ось він ще раз виринув з хмари і ніби розтанув у далині...

Троє махнули востаннє руками, попрощалися з літаком і пішли до будинку.

ЗО

Начальник перш за все завітав до радіо-кімнати.

Радіо—це була єдина розрада. Хвилька радіо зв’язувала їх із світом. Хвилька радіо щодня розказувала про герой¬ства й перемоги там —на великій квітучій землі радянської країни. Тремтюча хвилька радіо давала їм можливість від¬чувати себе часткою великого мільйонного колективу. Тремтюча хвилька радіо підбадьорювала, заспокоювала, живила думки, давала нові сили для важкої роботи. Радіо¬концерти, заглушуючи виття арктичної пурги, прикрашали їхні вбчори.

Але на цей раз радіо мовчало.

Радистів забрав літак. І тільки тепер начальник зрозу¬мів, що вони зовсім відрізані від світу.

І тоді троє полярників вхопилися за радіо-літературу. Цілі дні просиджували вони, вивчаючи установку приймача. І добилися. Радіо запрацювало.

Але навушників було мало, а кожному хотілося чути, що передають з далекої рідної землі.

Тоді і народився хрипуша... Хрипуша— це старенький радіорепродуктор. Назвали його, так тому, що інколи, за¬мість передавати людську мову та музику,— він тільки оглушливо хрипів.

Та не зважаючи на це, він був найдорожчою річчю в по¬буті зимовників.

Увечері, після роботи, троє полярників нашвидкоруч ве¬черяли і сідали біля радіорепродуктора, з хвилюванням за¬питуючи:

— Ану, хрипушо-дорогушо, чим ти нас сьогодні по-радуєш?

І хрипуша-дорогуша порадував...

В ті дні, коли зимовники напружено дожидали криго-лама, в ті дні, коли вже не було ні палива, ні продуктів, ні гасу, ні цукру, хрипуша-дорогуша передав:

— І цього року криголами до острова через важкі льоди підійти не зможуть.

— Ну, що ж,— намагаючись бути спокійним, сказав на¬чальник,— доведеться готуватися до п’ятої зимівлі.

Через кілька день на острів прилетів літак. Літак при-віз деякі продукти і забрав лікаря. Начальник з дружиною

залишились на острові самі. Не могли ж вони кинути на¬призволяще острів, майно.

Двоє самотніх полярників почали готуватися до п’ятої зимівлі. Старий будинок був уже непридатний. Будувати новий не було з чого.

Врни пошили з мішків хутрову кімнатку. Води не було, доводилося користатися снігом і льодом. Гасу не стало. В кімнаті була така холоднеча, що все зразу замерзало. Підлога зробилася крижаною. Від холоду попухли руки.

Вдалися до винахідництва.

Зробили невеличку металеву коробку, знизу в цю ко-робку вставили голівку від примуса. Така споруда дала можливість огрівати хутрову кімнатку бензином.

Після хрипуші-дорогуші це була друга дорогоцінна річ у житті зимовників.

Коли примус горів, пічка ця досить приємно шепотіла. Назвали її полярники шипою-шипушею.

— Шипа-шипуша хоче їсти, — говорили вони, коли в примусі вигорав бензин.

Вечорами вони приходили до своєї заледенілої хутрової кімнатки, наливали бензин у пічку і говорили:

— Шипа-шипушо, зогрій нашу душу! А ти хрипушо-до- рогушо, — зверталися вони до радіорепродуктора, — роз¬кажи но нам, що чути на далекій рідній батьківщині.

Шипа-шипуша і хрипуша-дорогуша охоче виконували свої обов’язки, зогріваючи самотніх полярників, прикра¬шуючи їхнє життя.

Після п’ятої зимівлі, коли дзюрчали струмки, коли сонце протягом усього короткого полярного літа не хова¬лося за обрій —до острова підійшов червонопрапорний кри¬голам „Красін".

Він привіз, нарешті, нову зміну і забрав з острова двох героїчних полярників — начальника острова і його дружину. Начальник острова був Арефа Мінеєв, його дружина — Варя Власова.

З цими героічними полярниками ми й мали зустрітися на вокзалі. Тому так і поспішали.

Привітно посміхаючись, т. т. Мінеєв і Власова підходять до нас.

Дружними оплесками зустрічає експедиція мужніх по¬лярників.

— Розкажіть же нам, як ви жили, як ви полювали на білих ведмедів.

Мінеєв і Власова сідають проти нас і починають розпо¬відати.

Багато цікавого про далеку сувору північ, про білих ведмедів, про моржів і лахтаків почули ребята. А напри-кінці тов. Мінеєв показав нам власні фотографії, де було знято і острів Врангеля, і хутрову кімнату, і, ясна річ, хри- пушу-дорогушу та шипу-шипушу.

І от ми знову в поїзді.

Другий дзвінок.

Мчимо до Ленінграда.

ЛЕНІНГРАД

Ану, відгадайте! — Знайомимося з містом. — Оповідання про профе¬сора.— Орденоносці полярники бажають успіху арктичним ребятам.

Наукову годину закінчено. Змірено температуру, силу вітру, глибину снігу, заповнено щоденники.

— Ребята, зараз година гри.

В дівчачому купе грає патефон.

Штурмани дружно підхоплюють пісню:

В наших спогадах, як казка,

Як зоріючі огні —

Бойовії ночі Спаська,

Волочаївськії дні.

В середнім купе ребята грають в гру—„А ну, відгадай!"

Гра ця полягає ось у чому. Ребята змовляються і заду¬мують, або якусь відому річ, або відому людину (поета, композитора, наукового діяча, вождя і т. ін.). Той, що має відгадати, виходить і, даючи всякі запитання, мусить від¬повісти кого, а чи що ребята задумали.

На запитання того, хто мусить відгадати, ребята відпо¬відають тільки двома словами —ятак“, або -„ні".

Ось Миша виходить з купе. Ребята швидко змовляються.

3. Дивний криголам ОО

—Вже! — гукають вони.

Миша увіходить.

— Жива істота? — запитує він.

— Так,—в один голос відповідають йому.

— Людина?

— Так.

— Живе в наші часи?

— Ні.

— Науковий робітник?

— Ні.

— Полярник?

— Ні.

— Письменник?

— Так.

— Класик?

— Так.

— Поет?

— Так.

— Написав „Євгеній Онєгін"?

—■ Так.

— Олександр Сергійович Пушкін! — урочисто відпові дає Миша.

— Молодець! Правильно!

— Ану, нехай ще раз відгадає.

Миша знову виходить.

Ребята змовляються.

— Єсть! — гукають вони.— Заходь!

— Жива істота? — звично запитує Миша.

— Так.

— Тварина?

— Ні.

— З породи жучків і комах?

— Ні.

— Лазить?

— Ні.

— Літає?

— Так.

Миша зрадів. Тепер, мовляв, відгадаю.

— Ворона?

— Ні.

— Сорока?

— Ні.

— Але ж птиця?

— Ні.

Миша спантеличений: — Що ж воно таке? Жива істота, літає і не птиця? — Сам до себе говорить Миша. Раптом, сяючи, відповідає:

— Літак.

— Ні,—сміються ребята.

Але Миша і сам зрозумів, що ні, бо ж літак не жива істота. Миша тре лоба. Він нічого вже не може приду-мати.

— Не можу відгадати,— ніяково говорить він і сідає.

Ребята сміються.

— Та що ж ви задумали? — зривається з місця Миша. Він ніяк не може погодитися з тим, що не може вгадати. Він ніяк не бажає здатися.

— Мабуть жартуєте? — говорить Миша.

— Ні,-—сміються ребята.

Миша б’є себе по лобі.

— Відгадав! — радісно і переможно гукає він.—Тепер відгадав — кажан!

—■ Ха-ха-ха. Попав пальцем у небо. Не те! Не вгадав! Значить, получай фант.

— Що ми йому присудимо?

— Нехай танцює.

— Танцюй, Мишо!

Високо підкидаючи ноги, ведмедикуватий Миша танцює.

— Та що ж ви все таки задумали? — викаблучуючи но¬гами, ніяк не може заспокоїтися він.

— Задумали ми нашого дорогого героя літуна, товари¬ша Молокова — відповідають ребята.

Миша аж рота роззявив. Як же йому, мовляв, і на думку не спало, що не тільки птахи, а й люди тепер літають.

А иоїзд мчить рівними, як струни, рейками. З розгону підТздимо до станції. Штурмани з відрами біжать по чай.

Пора вечеряти.

Після доброї вечері, після сміху й ігор — спалося смачно.

Прокинулись вже, як поїзд прибув до Ленінграда.

І от ми крокуємо широкими вулицями цього величного міста.

Ще майже вдосвіта.

Установи, музеї закрито. Експедиція вирішила викори¬стати вранішній час, щоб познайомитися з Ленінградом. З містом, де кожна вулиця і майдан — це ніби уривок з історії революційної Росії.

Тріскучий мороз. Біля трамвайних зупинок горять вогни¬ща. А нашим полярникам хоч би що.

— Толю, у тебе побіліли щоки, підніми комір, — попере¬джає його начальник експедиції.

— Я ніколи коміра не піднімаю,—-відповідає відважний юний полярник.

— Гляди, повідморозиш щоки!

Толя* сміється.

— Не бійтеся, не повідморожую.

Важко відірвати ребят, а особливо наших художників — Ігоря та Шуру — від історичних пам’ятників.

Ось „пугало", — так назвав поет Дем’ян Бєдний пам’ят¬ник туполобому деспотові Олександру III.

А ось майдан, де виступали декабристи. Далі — майдан Революції, Зимовий палац і нарешті Марсове поле. Місце жертв революції, де лежать найкращі сини Ленінграда, бор¬ці й соратники дорогого Сергія Мироновича Кірова, заби¬того 1 грудня 1934 року підлим ворогом з кубла розбитого контрреволюційного троцкістсько-зінов’ївського блоку. Не¬забутнього т. Кірова, натхненного більшовика, одного з найвидатніших керівників, що віддав усе своє славне життя справі комунізму. Дорогого тов. Кірова, що відродив Запо¬ляр’я, що його йменням назване м. Кіровськ, перше велике промислове місто, побудоване за його ініціативою серед безлюдної тоді тундри.

О дванадцятій годині ми — в будинку Всесоюзного арк¬тичного інституту.

Ми сидимо на м’яких кріслах затишного кабінету. А тим часом Микола Петрович говорить по телефону з директо¬ром інституту про те, що його дожидає, бажаючи зустрі¬тися, наша, експедиція.

— Через п’ятнадцять хвилин Рудольф Лазарович при¬йде,— говорить нам Микола Петрович.

Коля перевіряє свій фотоапарат „Лейку".

— Будеш знімати?

— Ну, звичайно,— відповідає Коля.

У Миколи Петровича під рукою книга. На обгортці цієї книги червонопрапорний криголам „Красін". Ребята знають цю книгу і пригадують її зміст:

1928 року в Берлінському готелі сиділо двоє. Один з них був Умберто Нобіле. Другий — широкоплечий, з приєм¬ним обличчям і спокійними розумними очима — був наш відомий полярник професор.

Професор говорив:

— Отже, ваш план — летіти на дирижаблі „Італія" для того, щоб дослідити Північну землю, а також досягти північ¬ного полюса. Історія знає кілька, і навіть щасливих, польо¬тів до північного полюса. Та все ж, я вважаю своїм обов’яз¬ком попередити вас, що дирижабль, на якому ви маєте летіти, на мою думку, не цілком підходящий для польотів в Арктиці. Насамперед, його оболонка має схильність до зледеніння. У наслідок цього може обважніти дирижабль прорватися сама оболонка і т. ін. Крім того, мотори у ва¬шому дирижаблі мені здаються занадто слабими, щоб боро¬тися з арктичними вітрами.

— Не турбуйтеся, професоре,— сказав Умберто Нобіле.— Взяте раз рішення я ніколи не зміню.

— Тобто ви думаєте все ж таки летіти? — запитав про¬фесор.

— Так. Я думаю все ж таки летіти,— відповів Умберто Нобіле.

— Ну, що ж, взявши на увагу вашу рішучість, мені за¬лишається тільки щиро побажати вам успішної роботи і щасливого повернення,— сказав професор.

— Дуже вдячний вам, професоре,—відповів Умберто Нобіле, і вони міцно потисли один одному руки.

Через деякий час після цієї розмови професор повернув-

ся до себе в Ленінград. А Умберто Нобіле поїхав до Італії, де підготовлялася експедиція на дирижаблі „Італія*.

Шостого травня 1928 року Умберто Нобіле на дирижаблі „Італія" з своїм екіпажем прилетів на острів Шпіцберген. Звідси він мав вилетіти для докладного дослідження Пів¬нічної землі, а потім до північного полюса. На північнім полюсі він збирався зробити деякі наукові спостереження та поставити італійський прапор.

Після двох невдалих польотів, Умберто Нобіле двадцять третього травня вилетів прямо до північного полюса. Цілу добу летів і досяг своєї мети. Тим часом зірвався вітер. Сісти на лід дирижабль не міг, тому Умберто Нобіле вирі¬шив просто скинути на полюсі прапор.

Дві години кружляв дирижабль над полюсом, поки ски¬дали прапор. А тим часом ■ вітер набирав все більшої сили. „Італію" відносило до берегів Сибіру. Густий туман осідав на оболонці росою, оболонка дирижабля, як і казав про¬фесор, вкрилася льодом. Повітряний корабель почав па¬дати. Радіозв’язок припинився.

Професор три дні, хвилюючись, чекав звісток про „Іта¬лію". А коли й на четвертий день газети жодних звісток про долю „Італії" не принесли, він узяв телефонну трубку подзвонив у Раднарком.

— Я вважаю,— сказав він,— що з дирижаблем „Італією" трапилося нещастя. Треба негайно нашими науковими си¬лами організувати і відрядити рятівничі експедиції.

Професор не помилився. Через декілька день один ра¬діоаматор прийняв радіограму іноземною мовою. Три слова в цій радіограмі ясно говорили про те, що з дирижаблем „Італією" таки трапилося нещастя.

„Італія". Нобіле. 5. СЬЗ. 3.0.5., тобто — рятуйте нас — благала ця радіограма.

Як саме загинула „Італія", де її шукати, ніхто точно не знав. Увесь світ лагодив рятівничі експедиції.

На пароплавах, на літаках вирушали шукати загинулий дирижабль і потерпілих.

Тоді, на потужному криголамі „Красін* вирушив і про-фесор. Той професор, що розмовляв з Нобіле, що дзвонив до Раднаркому. Він був начальником рятівничої експедиції.

На борту „Красіна" був літун — тов. Чухновський — із своїм літаком.

Велетень „Красін" поспішав. Тоді, коли за кордоном ще сумнівно посміхалися, мовляв, більшовики вирішили зробити неможливе, великі полярні експедиції ладналися роками, а вони, гляньте, за три дні хочуть зібратися. Та тоді, коли за кордоном ще сумнівно посміхалися, „Красін" підходив уже до берегів Норвегії.

Професор вийшов на палубу. На березі норвезького міста Бергена стояли великі юрми людей. Коли професор зійшов на берег, вони кинулися йому в ноги.

— Врятуйте нашого Роальда Амундсена,— благали вони.

Роальд Амундсен — великий полярник. Роальд Амундсен

відкрив південний полюс, побував і на північному.

— А що з ним сталося? тривожно запитав професор.

Професорові розповіли:

— Роальд Амундсен, як тільки почув, що з „Італією" сталося нещастя, зразу ж вилетів на літаку „Латам* на роз¬шук потерпілих. Він вирішив зробити все можливе, щоб допомогти Нобіле, не зважаючи на те, що був уже старий, і що Нобіле, з яким він літав на дирижаблі „Норвегія", на цей раз обминув його, не взявши в цю експедицію.

Минуло сім день відтоді, як Амундсен покинув Норве¬гію. Сім день, як од нього немає ніякої звістки. Ніхто не знає, де він.

— Найдіть його, врятуйте його! — благали професора.

Професор важко схилив голову і замислився.

Що міг відповісти професор? Він знає невблаганну запо¬лярну стихію. Він не раз водив експедиції в льодові моря. Він знав, як важко вирвати з крижаної пащі Півночі потер¬пілу людину.

— Я зроблю все, що в моїй силі,— відповів професор і, ще більше зажурений, повернувся на криголам.

— На Північ! „Повний хід"! Швидше!

А там на півночі, біля Шпіцбергена вже багато іноземних експедицій розшукували потерпілих. Та важкий лід перего¬родив їм шлях, і всі вони кружляли майже на однім місці. Єдине, що їм пощастило, це—встановити радіозв’язок з по терпілими і виявити приблизно місце їхнього перебування. 

Але жоден пароплав пробитися до того місця не зміг.

Правда, шведському літунові Лундборгу пощастило вря¬тувати самого Нобіле, але коли він удруге полетів, щоб забрати ще когонебудь з членів експедиції, то назад не повернувся. Сідаючи, він поламав літака.— Літун врятував Нобіле, а сам опинився на його місці.

Оце й все, що зробили інші експедиції.

„Красін" підійшов до крижаної межі. Він не зупинився. Він узяв розгін і врізався в льодове поле. яКрасін“ випе-редив усі експедиції. „Красін“ один пішов у льоди, туди, до того місця, де були потерпілі.

Щоправда, точність місця була сумнівна, бо потерпілі були на крижині, а крижину щогодини відносило то в той, то в інший бік.

Довгі години професор простоював на капітанському містку, вдивляючись у крижану далечінь.

„Красін“ гудками кликав потерпілих, ніби просячи по-дати про себе звістку, але відповіді не було. Тільки оглуш¬ливо тріщала, ламаючись, крига та здивовано підводили хижі носи білі ведмеді.

А льоди щодалі збільшувались. Величезні льодові гори щомиті загрожували нещастям. Криголам *Красін“ мав три гвинти. Борючися з кригою, він одного зламав. Криголам здригнувся і, врізавшись у суцільне крижане поле, зупи¬нився.

Було ясно — криголамові мусить допомогти літак. Вирів¬няли на крижині майданчик, зняли з криголама літак, і літун Чухновський злетів над льодовим хаосом Північного моря. Він мав розвідати, чи немає поблизу місця, хоч більш-менш вільного від криги, куди б міг пройти „Красін“. А також знайти потерпілих і подивитись, чи не можна їх забрати на літак.

Через кілька хвилин від Чухновського отримали радіо¬граму. Чухновський сповіщав, що вітер спереду трохи ро¬зігнав лід, і криголам може пробитись далі.

У Чухновського був запас пального для літака на шість годин.

Минула година, друга... Чухновський не повернувся.

А тим часом густий арктичний туман непроглядною

муттю обгорнув усе навкруги. Літак у такому стані без допомоги не може сісти. Йому загрожувала неминуча заги¬бель. Тому професор наказав запалити на льоду багаття. Це єдиний спосіб врятувати літак, вогнем показавши місце» де можна сісти.

Палали бочки з гасом. Страшне і величне те багаття: то вогонь, то дим високо підлітав над крижаною пустинею. Огонь кликав відважних літунів, вказуючи місце для по¬садки літака.

— Остання бочка, більше гасу немає, — сказали профе¬сорові.

— Паліть усе! Паліть зайві коробки, ганчірки, порожні бочки...

Чухновського не було. Серце стискав біль...

Професор всю ніч не відходив від радіоприймача.

— Де ви? Що з вами? — через кожні п’ятнадцять хвилин гукав професор.

Відповіді не було.

Значить, з Чухновським трапилося нещастя.

Це нове нещастя приголомшило всю команду вКрасіна“.

„Красін" уже збирався відпливати на розшук літака,* коли раптом радіостанція почула сигнали станції Чухнов¬ського.

Чухновський передавав, що бачив людей!

Трьох людей на невеличкій крижині!

Відлетівши за кілька кілометрів від „Красіна", він по-пав у густий туман, намагався повернутися до „Красіна% але навкруги нічого не було видно, і він криголама не знайшов.

Безпорадний літак кружляв кілька годин над розвіддями і льодами. Сісти не міг, бо, що було там під ним, — безпро¬світний туман заважав бачити. Тоді він взяв напрямок до Шпіцбергена в надії сісти поблизу острова.

Раптом він виринув з туману і на мить побачив чисту К воду, невеличкі крижини і на одній з них людей.

— Негайно вирушайте рятувати їх! — передав Чухнов- ськйй, — а потім нас. Ми сіли недалеко від Шпіцбергена. Сідаючи зламали шасі, летіти не можемо. Всі здорові, хар¬чів стане на два тижні.

— Скажіть, — запитав професор у Чухновського, — на якій широті і довготі ви побачили людей?

Чухновський відповів.

За кілька хвилин криголам знову з непослабною силою бився з кригою, рвучись уперед. Вперед, туди, де гинули люди!

Професор майже не сходив з капітанського містка.

„Красін" час-від-часу пронизливо гув, закликаючи по¬терпілих дати про себе будьяку звістку, знак.

— Людина, бачу людину! — крикнув хтось із команди.

Професор взяв бінокль.

Вперше за ці тривожні дні почуття радості охопило його. Він мало не крикнув.

— Так, у бінокль він ясно бачив людину... Ні, двох. Два чоловіки. Один з них, як божевільний, бігав по кри-жині, вимахуючи руками. Другий лежав на льоду і тільки безсило піднімав голову.

За кілька хвилин двоє потерпілих були на борту „Кра- сіна“. Один ще тримався на ногах. Він мав досить міцний вигляд і був добре одягнений. Другий потерпілий був у •дранті, тяжко хворий і виснажений голодом. Здавалося, що, коли б „Красін" запізнився хоч на один день, його б уже живим не застали.

Тринадцять днів потерпілі нічого не їли.

—■ Це начальник експедиції, — показав хтось потерпілим на професора.

Потерпілий, що тримався ще на ногах, зразу підбіг до професора і схопив його за руки. Другий попросив під¬нести його до професора. Коли його піднесли, він руками обійняв професора за ноги і припав до них з невимовною вдячністю.

Професор нічого не міг говорити. Радість здушувала йому груди. Він готовий був плакати з радості так, як справді плакали деякі з команди „Красіна".

— О, врятувати людину від смерті — це велика ра-дість!

Двоє врятованих були члени експедиції на дирижаблі „Італія" — Цаппі і Маріано. Це було ті люди, що їх поба¬чив літун Чухновський. Тільки їх було, як бачите, не троє.

На крижині лежали шматки подертого одягу. Тому Чух- новському й здалося, що він бачив третю людину.

З ними таки була третя людина, вчений Мальмгрем. Але він загинув.

Врятовані розповіли про загибіль дирижабля таке:

В густому тумані оболонка дирижабля почала, як ми вже знаємо, вкриватися льодом. Дирижабль швидко падав. Вітер то підкидав його вгору, то з силою жбурляв униз. Дирижабль мав дві гондоли. Падаючи, дирижабль заче¬пився передньою гондолою за лід.

Гондола розбилася вщент, і люди всі, що в ній були, випали.

Дирижабль „Італія", звільнившись від важкої головної гондоли з неймовірною силою підлетів угору і зник навіки разом з дев’ятьма членами експедиції, що зосталися в дру¬гій гондолі. В повітрі дирижабль, очевидно, згорів, бо через кілька хвилин потерпілі, що залишились на кризі, побачили вгорі клуби густого диму.

На кризі опинилося, таким чином, дев’ять чоловіка, що випали з головної гондоли. Між ними був і Нобіле. Один, падаючи, розбився на смерть. Кілька потерпілих і сам Но¬біле покалічилися, падаючи, але залишилися живі.

Ніхто не вірив, що їх знайдуть і врятують, тим більше, що на їх радіо-виклики ніхто не обзивався. Вони й поду¬мали, що радіо в них не працює. Тоді Мальмгрем, Цаппі і Маріано визвалися через лід піти до Шпіцбергена і ви¬кликати людей на допомогу потерпілим.

Два тижні блукали вони льодами Крижаного моря. Мальмгрем, що тоді, як падав з дирижабля „Італії" зламав руку, — зовсім захворів і вибився з сил. Він не міг іти. Пробував лізти, але вкрай повідморожував руки й ноги. Побачивши, що він тільки заважає Цаппі і Маріано — Мальмгрем сказав, щоб вони викопали для нього могилу в кризі і поклали його туди. Він віддав свої харчі і одяг Цаппі та Маріано, щоб ті швидше змогли добратися до Шніцбергена, а сам залишився помирати.

Минуло два тижні, харчів у Цаппі і Маріано не стало. Лід почав танути і ламатися. І врешті вони опинилися на невелич¬кій крижині, без харчів, серед пустинного крижаного моря.

На цій крижині їх і знайшов „Красін".

А тим часРм, ті, що зосталися на льоду дожидати до¬помоги — зв’язалися по радіо з пароплавом „Чітта-ді-Мі~ лано“. Цей пароплав врятувати їх не міг, але тепер допо¬магав „Красіну", сповіщаючи, де і в якому стані потерпілі.

— Ми врятували Цаппі і Маріано. Скажіть нам місце перебування другої групи потерпілих, — сказав по радіо професор.

„Чітта-ді-Мілано“ відповіла, і „Красін“ зразу рушив на розшук.

Лід м’якшав. Треба було поспішати, бо групі потерпі¬лих щохвилини загрожувала смерть. Крижина, на якій вони були, могла розтанути, поламатися, і холодна безодня мор» поглинула б їх.

Лід розступався перед „Красіним". Великі айсберги пливли обіруч...

Довго шукав „Красін".

Професор знову з біноклем стояв на капітанському містку. Раптом:

— Дим! Гляньте, дим! — крикнув хтось. Справді далека на обрії піднялися клуби густого диму. Це група потер¬пілих сигналізувала ракетами.

Радості не було краю.

Потерпілі побачили „Красіна" і кричали.

— Уруса карашо!

їх було п’ятеро. Вони обнімали професора, вони цілу¬вали руки своїм рятівникам. Потерпілі мали страшний ви¬гляд. Вони позаростали волоссям, були брудні. Але разом з тим живі, здорові і нарешті врятовані.

— Тепер черга за Роальдом Амундсеном, — сказав про¬фесор.

Але тут до професора підійшов радист. Він був сумний. Він сказав:

— Марна справа — Амундсена вже не врятуємо, — і по¬дав професорові радіограму.

В цій радіограмі сповіщалось, що біля берегів Північної Норвегії знайдено поплавок від літака „Латам", тобто від. того літака, на якому вилетів Роальд Амундсен. Значить,, літак розбився, і холодні води Крижаного моря поглинули

навіки цю мужню людину. Він віддав своє життя в надії ©рятувати інших.

Професор мовчки пішов до себе. Свій невимовний сум він виливав на сторінках щоденника. Він писав:

„... Не хочеться вірити. Не хочеться думати, що це лихо справді сталося... Туга, глибока туга охопила серце не тільки норвежців. Увесь культурний світ поділяє горе норвезького народу. А для нас, для красінців ця звістка удвоє сумніша. Нехай невеличка та все ж таки жевріла надія в наших серцях, що розшуки „Красіна* можуть увінчатися успіхом, розквітнути перемогою. Як прикро — цій надії не судилося здійснитись... Арктичне царство на цей раз жорстоко, занадто жорстоко розправилося з тією людиною, що з винятковою мужністю, з виключним знанням, крок за кроком завойовувала Арктику...

Але, нехай так, — та навіть ці тяжкі втрати нікого не зупи-нять — наука переможно буде продовжувати свій шлях, і недалеко той час, коли Арктику буде переможено на користь усього люд¬ства. А зараз ми засмучені схиляємо свої голови; життя Амундсена має навчити нас і жити, і помирати. Не можна примиритися з його смертю. Залишається тільки одне — своєю роботою показати, що ми гідні тієї визначної спадщини, яку залишив нам Амундсен".

А тим часом, з усього світу, всіма мовами летіли при¬вітальні радіограми. Бо красінці зробили те, чого не могла зробити жодна експедиція. Бо були врятовані люди, які й самі не вірили в своє врятування. Навіть вороги схилялись перед мужністю більшовиків.

Але професор не мав часу перечитувати всіх радіограм.

„Красін" знову боровся з льодами. Не вважаючи на те, що один гвинт уже був зламаний, він з усією наполегли¬вістю, вибиваючись із сили, довбав крижані поля, поспі¬шаючи на допомогу Чухновському, що з товаришами до¬жидав порятунку біля зіпсованого літака.

Три довгі дні пробивалися до того, місця, де мусів бути літак Чухновського. Але підійти близько так і не поща¬стило. Важкі льоди перегородили шлях. Тоді команда „Кра- сіна“ на руках приволокла літак Чухновського до криголаму. Врятували, отже, і літака і Чухновського з товаришами.

Таким чином всі, кого можна було врятувати, були вже

на борту „Красіна".

Професор попрощався з берегами Шпіцбергена і пішов до себе в каюту. Він міг радіти, всі врятовані були веселі й бадьорі. Тільки нещасний Маріано не міг досі як слід, прийти до пам’яті. Він ще навіть не говорив, а тільки пла¬кав від радості.

„Красін“ громив крижані барикади Північного моря,, тримаючи курс назад на батьківщину.

Професор уже збирався лягти і спокійно відпочити,, коли знову радист приніс тривожну радіограму. На при¬м’ятім папері було написано:

— 303!—Рятуйте нас! Гинемо! Пароплав „Монте Сер- вантес". Протримаємося не більше шістнадцяти годин. Приходьте швидше.

І знову тривога. І знову „Красіна поспішає рятувати. І знову професор з біноклем у руках переходить з одного місця на друге, вдивляючись у тривожну крижану даль.

І от після багатьох годин боротьби з льодами професор-

побачив жахливу картину.

Великий океанський пароплав „Монте Сервантеса, що мав на борту тисячу вісімсот пасажирів, уже до половині® поринув у льодову воду. Він хилився набік, готовий що¬миті перекинутись і зникнути в морській безодні навіки*.

Довколо нього гойдалися набиті Суіідими від страху па¬сажирами рятівничі човни.

Тисячі рук і очей тяглися до „Красіна*, благаючи до¬помогти, врятувати...

Три дні не спав професор. Три дні не спала команда „Красіна“. Водолази не вилазили з крижаної води, лаго¬дячи „Монте Сервантес".

І от запрацювали помпи. Викачали з пароплава воду. „Монте Сервантес* підвівся, випрямився.

— Готово! Тисячу вісімсот чоловік урятовано.

Професор тоді пішов до себе в каюту. Він замкнувся,,

бо кожен з врятованих хотів особисто побачити його, хотів^ подякувати йому. Голова професорові тріщала від утоми* від подяк, від вітальних телеграм, яких він уже не встигав перечитувати.

Все населення міст виходило в порти, куди заходив повертаючися з експедиції, „Красін“. Іноземні пароплави гудками вітали більшовиків-переможців.

Особливо ж тепло і щиро зустрів красінців рідний Ра-дянський Союз, рідне місто Ленінград, куди повернулася * експедиція „Красіна*.

Ціла флотилія виїхала назустріч „Красіну". Гарматні салюти, громове „ура“, сотні оркестрів злились у єдиний гімн, що славив і вітав мужніх.

В портах, над пароплавами майоріли червоні прапори, к Струнко стояли команди червонофлотців. Увесь Ленінград

вийшов на вулиці до портів. Море людських голів хвилю¬валось вздовж узбережжя. Люди лізли на дахи високих будинків, навіть на заводські димарі, кружляли літаки.

— Слава переможцям красінцям!

— Слава мужнім керівникам експедиції! — лунало згори» знизу, з боків.

Того дня груди професорові прикрасила вища наго-рода—орден Червоного трудового прапора.

Це було 1928 року. За цей час професор побував у нових експедиціях. Він разом з Отто Юльйовичем Шмідтом брав участь в експедиції на Землю Франца Йосифа. Ві» побував на Північній землі. Він очолював наукову частину арктичної експедиції на дирижаблі „Цепелін*. Він очолю¬вав експедицію на криголамі „Русанов*, що їздила на мис Челюскіна і острів Каменева. Під його керівництвом було- проведено експедицію до північної частини Карського моря. Він є керівником всесоюзного Арктичного інституту. Груди йому тепер прикрашує й друга найвища нагорода — орден Леніна. Ім’я його знає ввесь світ. Шанує його кожен тру¬дящий.

Професор цей — Рудольф Лазарович Самойлович — ди¬ректор Всесоюзного Арктичного інституту.

1 Його наша експедиція оце й чекала.

Рівно через п’ятнадцять хвилин одчинилися двері, і Ру¬дольф Лазарович увійшов. Лагідний, крем’язний, він при¬вітно оглянув усіх, привітався, і зразу стало так легко і просто, як у себе вдома. Коли зразу ввійшов у роль фо¬тографа. Він забігав то спереду, то з боків і націлявся своєю „Лейкою" прямо в обличчя Рудольфові Лазаровичу.

— Спокійно, знімаю,— хотів уже крикнути він, коли Рудольф Лазарович повернувся і запитав: — У чім справа?

Виручив Микола Петрович. Він розказав, що Коля—ви¬хованець комуни Дзержинського, що ця комуна виробляє фотоапарати, звані „Фед“, що ці фотоапарати не гірші від кращих закордонних апаратів „Лейка*. Отож Коля має власного виробу „Лейку" і хоче зняти Рудольфа Лазаро- вича.

Тоді Коля, нарешті, сказав своє урочисте:

— Спокійно, знімаю! — Цокнув, радісно зітхнув і оголо¬сив: — Готово!

І зразу вийшла Зіна. Вона розказала Рудольфові Лаза¬ровичу про клуб і про першу організовану ними експеди¬цію за полярне коло.

— О, це прекрасна ідея, — сказав Рудольф Лазарович, і розповів ребятам про історію радянської Арктики. Він

сказав:

— П'ятнадцять років тому вперше радянські пароплави почали штурмувати неприступні крижані моря.

Невеличкий човен на чотири чоловіка —оце й було, на той час, все наше майно. На цмшу човні ми вперше п'ят¬надцять років тому об'їхали довкола Нової Землі. Навкруги була крижана пустка. Майже жодної полярної станції не було.

Та з року-в-рік ми міцніли. Уже через рік було відря¬джено кілька експедицій на північ. А потім ще. Під час цих експедицій полярники вивчали Арктику, її погоду, морські течії, переміщення льодів у північних морях, буду¬вали на узбережжях та островах Північного Полярного моря полярні станції.

Партія і її вожді —в минулому Ленін, а нині Сталін — велику увагу приділили Півночі. І от ми маємо тепер най¬потужніші в світі криголами.

Більшовики-вчені відкрили багато нових проток і остро¬вів, як от: острів Більшовик, острів Жовтневої Революції, острів Комсомолець, Піонер та інші.

Героїчними рейсами „Красіна", „Сибірякова“, „Челю- екіна*, „Літке“ більшовики відкрили найпівнічніший у світі морський; шлях. Вони показали, що можливе плавання пароплавів з Архангельська аж до Владивостока через Полярне море. ; г :

Ми побудували на Землі Франца Йосифа найпівнічнішу е світі геофізичну обсерваторію.

Крок за кроком радянські вчені їдуть все далі на північ, опановуючи Арктику і її багатства.

Тридцять сім полярних радіостанцій, десятки кригола¬мів, літаків,— ось наше майно тепер. Тисячі вчених поляр¬ників провадять тепер постійну уперту науково-дослідну роботу в Арктиці...

— Ось якою була Північ п’ятнадцять років тому,— закінчуючи свою промову, сказав Рудольф Лазарович і показав на велику карту.

Карта ця була вся вкрита білими плямами недослі- джених районів. Від цієї карти віяло холодною пусткою.

— А оце Арктика тепер, — сказал Рудольф Лазарович І показав на другу карту..

Десятки нових радіостанцій, зимівель, метеорологічних станцій, авіобаз, шляхи криголамів — оживлювали цю карту. Від неї вже не віяло пустинею. Вона вже було живою част¬кою цілого Радянського Союзу. і: 'х'3'■''/’г

— Таку карту, — сказав Рудольф Лазарович, коли ви

будете повертатись, я потурбуюсь дістати для 'вашого «лубу. Крім того, ми підготуємо для вас деякі колекції мінералів та північної птиці. '

Щиро дякували ребята Рудольфові Лазаровичу. На цій зустрічі вони познайомилися з багатьма полярниками-ордено- носцями, учасниками сибіряковських і челюскінських по¬ході з. ■: , • ■ ■ ■

Герої,. Арктики бажали юним полярникам успіху в нав¬чанні, в роботі експедиції.

Ще раз, і ще раз виступала Зіна.

Ще раз, і ще раз виголошував Коля своє урочисте:

—- Спокійно, знімаю!

А наприкінці Рудольф Лазарович міцно потис кожному юному полярникові руку і сказав:

4. Дивний криголам

— Бажаю вам, арктичні ребята, стати справжніми смі-ливими дослідниками Арктики.

Організовано вийшли ребята з г кабінету і пішли огля-дати окремі відділи й лабораторії Арктичного інституту.

— Гляньте, ось колекції птахів, зібрані на острові Вран- геля Мінеєвим і Власовою.

— А ось мінерали, зібрані на Новій Землі Рудольфом: •Назаровичем.

Багато цікавого побачили ребята тут. Вони побачили маленьке ведмежатко у банці, чучела моржів, тюленів, риб. Незліченні багатства півночі сотнями колекцій заповнювали відділи й лабораторії Арктичного інституту.

Після цієї зустрічі, після знайомства з Арктичним ін-ститутом, ще більше всі горіли бажанням якнайшвидше побачити, побувати в суворій і казковій країні Заполяр'я.

ЗА ПОЛЯРНЕ КОЛО

Загадковий пакунок — Перший день без сонця — Білий ведмідь у вагоні.—

Ми ступили за поріг Арктики.

— Що таке? Де наші керівники? Де Гриша? Де Микола Петрович? Де Давид Ілліч? Зараз же поїзд відходить,— турбувалися ребята, щохвилини підбігаючи до вікон ва¬гона.

— Ідутьі

— Допоможіть, ребята,—гукнув Гриша Розовський. Гриша і Давид Ілліч несли багато пляшок. Пляшки,.

наче бомби, стирчали зза пояса, виглядали з кишень.

— Що це таке?

Гриша, жартуючи, відповів:

— Вода. Знаєте, коли полярники виходять на кригола¬мах у море, вони перш за все беруть з собою прісну воду. А ми ж їдемо в Заполяр’я. Хто зна, де ми там дістанемо води. Може, там всі джерела і криниці позамерзали.

Дехто з ребят сміявся. Дехто прийняв слова Гриші за цілковиту правду. Ребята накинулися, почали витягати пляшки з кишень, ^забирати з рук у Гриші й Давида Ілліча.

Микола Петрович ніс великий клунок.

Шура й Миша підскочили до Миколи Петровича.

— А це що? Давайте допоможемо,-— в один голос ска-зали вони.

— Ні, ні! Це засекречений клунок. До нього не можна доторкатися. Я сам понесу,—загадково усміхаючись, відпо¬вів Микола Петрович.

Коли зайшли до вагона, Микола Петрович поклав свій за-секречений клунок на третю полицю і прикрив його газетою.

Ребята зацікавлено поглядали на той клунок. Але більше в Миколи Петровича не розпитували, що воно таке. Бо в кожного і так було безліч усяких цікавих вражінь, кож¬ному хотілося поділитися з товаришами тим, що він чув, з ким із видатних полярників розмовляв...

А поїзд, справді, ніби тільки і дожидав, поки прийдуть наші керівники. Він зразу м’яко відійшов від перону.

І от:

Ще шумлять в уяві ребят московські вулиці з трам¬ваями, автобусами, тролейбусами, величними будинками, електричними рекламами...

Кремль. Червоний майдан. Мавзолей, де лежить любий Їльїч...

Ще горить перед очима зоряне небо московського пла-нетарій...

Ще мерехтять вечірні вулиці Ленінграда...

Ще дзвенить, ніби зараз, ласкавий голос Рудольфа Ла- заровича Самойловича...

А поїзд мчить і мчить все далі й далі на північ.

Все густіші ліси.

Все глибші сніги.

— ‘Валю, .на наступній станції треба зміряти глибину снігу.

— Сама знаю,—говорит Валя. Вона давно стоїть напо-готові із своїм снігоміром.

Поїзд зупиняється.

Валя біжить вбік від залізничної лінії. Раптом — бух... і тільки хутрова шапка із снігу визирає.

— Ой, ой, ой!—кричить Валя, все глибше поринаючи в сніг.

— Рятуйте!—крикнув Юрко і з трьома штурманами в одну мить схопив Валю за комір від пальто.

Борсаючись в снігу, ребята ледве витягли Нашого не-одмінного снігоміра Валю.

— Та невже ж справді тут такі глибокі сніги?—смію¬чись запитували ребята.

— Які там сніги,— сердилася і сміялася Валя, обтру-шуючись.

— Не глибокі сніги, а глибокі рови,— додала вона.— Я в рів ускочила.

Всі крім Слави сміялися. А Слава не сміявся, бо був заклопотаний.

— Не може бути. Ми їдемо назад,— запевняв він Давида Ілліча.

— Та ні ж, не назад, ми їдемо вперед, до полярного кола.

— Тоді термометр коверзує; або він зіпсувався, або його закачало в поїзді.

— А в чім справа?

— Та гляньте ж, у Ленінграді показував 30° морозу, а тут 2° тбпла. Хіба ж це може бути?—дивувався Слава.

А воно таки справді було тепло, як весною. На даху поїзда танув сніг, по-весняному капаючи прозорими крапли¬нами.

— В чому ж справа?—допитувався Слава.

— Справа в переміщенні повітряних течій,— пояснював Давид Ілліч.— Ми попали в смугу .циклону. Отож і спо-стерігаємо таке переміщення холоду й тепла. Холодні те¬чії прорвалися на південь, а на місце холодних з півдня повіяли теплі.

•— От не везе!—сказав відважний полярник ТЬля.— їдемо, можна сказати, до Арктики і морозу доброго не понюхаємо.

— А ти хіба в Ленінграді не понюхав?— запитав Миша, приглядаючись до Толиного носа, що був чомусь занадто червоний.

— Нюхати не було чого,— відповів Толя.— Подумаєш, мороз! Тридцять градусів... Мені б понюхати градусів сім-десят.

— Хто там черговий штурман?—гукають з третього купе.

— Льоня!—лунає відповідь.

—- Льоню, скажи, яка наступна станція?

— Петрозаводськ,—відповідає Льоня.

Ми проїздимо Карелію. Країну‘численних озер і пишних: дорогоцінних лісів. До революції вона була країною заслань. А тепер Карелія розвивається нарівні з іншими республі¬ками. Ростуть і тут нові міста, заводи. Більшовики побу¬дували тут Біломорсько-Балтійський канал, що з’єднує Балтійське і Біле моря водним шляхом.

Нема більше непрохідної, дикої Карелії— є багата, лі¬сова промислова країна.

Пливуть за вікнами безкраї простори: сніги, ялини, сосни...

Сідає сонце, рожеві тіні його мерехтять на засніжених, пухнастих верхів’ях дерев.

— Ребята,— гукає Давид Ілліч, — дивіться на сонце! Прощайтеся з ним, бо завтра ми вже його не побачимо. Завтра ми будемо в смузі полярної ночі.

Не відриваючися від вікон, проводжали ребята сонце, аж поки воно геть зайшло.

А ввечері у нас були гості-^матроси, що їхали на Пів¬ніч. Вони розказували про своє життя, про те, як уперше попали до флоту, як плавали на кораблях. Вони співали пісень про море і відважних моряків. Вони співали про бойові лінкори, що стоять на сторожі радянських кор¬донів.

Співали з матросами і ребята.

Співав і Шура. Він зручно сидів на тому загадковому, м’яком;у пакунку, що його ото ніс Микола Петрович, і як на пружинах гойдався на ньому в такт пісні.

Шура співав, сидячи на цьому клунку, навіть тоді, коли вже матросів ребята випровадили.

Шура співав би, мабуть, ще довго, коли б не помітив його Микола Петрович.

—- Ой, ой, ой! Все пропало,— мало не крикнув Микола Петрович.—Злазь! Злазь но швидше! Ой, леле, ти сидиш на наполеоні!

— Що?—здивувався Шура.— Я сиджу на Наполеоні, на якім Наполеоні? Наполеон давно помер. Я сиджу на м’я-кенькому клунку.

— На клунку. Ой, лишенько, на клунку! Ти сидиш на наполеоні. На пирожному такому, що зветься—на-по-ле-он! Воно ж усередині з кремом! Подушив, мабуть, чисто все!

Шура, як підстрелений, скотився з клунка.

— Іди ж та хоч не признавайся,— сказав схвильовано Микола Петрович.

— Спать! Спать,—закликав начальник експедиції.

Ребята почали вмощуватись. Бо таки справді вже було

пізно. За годину всі міцно спали.

Вдавав, що спить, і Альоша. Він старанно сопів, час від часу ховав голову під ковдру,, Але вартовий все ж таки помітив, що Альоша не спить.

— Чому ото не спиться, Альошо?—запитав вартовий, підійшовщи до Альоші в ту мить, коли той пильно вди¬влявся у вікно.

Альоша зніяковів.

— За домом, може, ото так заскучав, що й сон не бере?

— Ні!—усміхнувся Альоша.—Додому ще не дуже ску¬чив, я... я просто боюся проспати північне сяйво.

— Он як! Ні, тут ще сяйва не побачиш. Ми ж поляр¬ного кола не переїхали. Сміливо спи. Не проспиш,— запев¬няв вартовий.

Альоша ліг. Він обіцяв спати, але ще довго одним оком позирав на вікно.

Ніч тяглася довго. Ребята кілька разів прокидалися. Дивилися у вікна, але там за вікнами вагона все було темно та й темно. Очевидно, ще зовсім рано,— думали ре¬бята і намагалися знову заснути, хоч сон уже настирливо відлітав.

Кроки порушили тишу вагона. Це проходив начальник експедиції.

— Ну, ребята,— сказав він,—час уже давно вставати. Ви так солодко спите, що аж будити жалко. Заполяр’я, мабуть, впливає на хороший сон, чи що. »

— А яка година?—спитав хтось.

— Та вже одинадцята.

— Що? Та ще ж зовсім темно. Гляньте, ще он зорі не зійшли з неба, а сонце й не думало показуватись.

— Сонце тепер покажеться, аж як ми в Ленінград на¬зад приїдемо,—відповів начальник експедиції.

А воно й справді не показалося. Аж о дванадцятій годині тільки рожева заграва там, де сонце має сходити, пишно розгорілася. Все здається — ось-ось і сонце зійде. Та так і не діждалися—не зійшло.

Отже, перший день без сонця почався. Почав його знову Тео.

— Ребята,—крикнув він так, що Володя аж підскочив, стукнувшись при цім головою об полицю з такою силою, що іскри з очей посипались.

— Ребята,— крикнув він так, що у одного хлопця аж чашка з рук вилетіла, розбившись при цім на черепочки. .Але тут якраз проходив Гриша і став між ними, докірливо похитуючи головою. Скривджений підібрав черепки і сів на своє місце.

— Ребята,— вже трохи тихше сказав Тео.— Гляньте, у Толі ніс, як бараболя, і щоки попідпухали. Наш арктичний герой уже встиг підморозитись.

Всі збіглися дивитися на Толін ніс. І всі погодились:

— Відморозив...

Толя ніяково щупав носа, намазуючи вазеліном. Але виявилося, що потерпілим був не тільки Толя. Лежав у постелі, „нанюхавшись" ленінградського морозу, і Йося Яблокович, що теж не слухався, коли йому наказували .добре замотати шию.

В ці хвилини і вийшов другий ну мер нашої газети „За полярне коло".

Тепер на першому місці була стаття капітана „Криго¬ламу на колесах" Миколи Петровича:

„НА ПІВНІЧ"

Наш поїзд взяв курс на північ. З кожною хвилиною ми на-ближаємося до полярного кола, до географічного кордону Арктики. Ми мчимо в країну полярної ночі. Вчора ми востаннє побачили

сонце. Північ зустріне нас лютими- морозами, — ніби — випробовуючі»' юних дослідників Арктики на витривалість.

■Але .витривалість дослідника Арктики вимірюється не лише його фізичними .властивостями. .Ця- витривалість, вимірюється також

свідомою дисциплінованістю. І коли хтось із нас одморозив носа, то хай не думає, .що він Амундсен, бо відморозив він лише через: те, що, бравуючи, не піднімав коміра, коли хтось застудився, то сталося це тільки тому, що він уникав порад, керівників експеди¬ції. та нашої лікарки Олександри- Георгіївни.

У нашій першій дослідній експедиції ми робимо перевірку юним дослідникам Арктики.

Видатні дослідники Арктики побажали нам вдачі і висловили надію, що ми будемо їм гідною зміною.

Працюйте ж над тим, щоб виправдати їхні сподіванки.

Капітан клубу — М. Т р у б л а І н іС

Мчить поїзд.

— Справжнє сніжне царство—любується наш художник: Ігор. . . ,

Ще кілька годин, і ми будемо в тундрі. В тундрі—там*, де вирують снігові бурани, запорошуючи, завалюючи сні” гами таємниці і багатства заполярного краю. Там, де не¬прохідні крижані гори височіють крутими боками, не* даючи можливості прокладати в тундрі шляхів. А на вер¬шинах гір лютують, навіть влітку, завірюхи. Та й яке тут літо! Так місяців зо три ледь-ледь визирне сонце, затем¬ніють мохи, а потім знову приморозки, а потім знову сніп® і темні полярні ночі.

Пустинна тиша звисала над тундрою. Коли-не-коли проїде на оленях саамі, поспішаючи до своєї юрти—і знову тільки вітри виють.

Але ні сніги, ні бурани не страшні більшовикам. Запо¬лярні багатства не можуть дурно пропадати, рживитш тундру, розкрити її таємниці, розкопати її багатства!

І ось рушили в тундру сотні наукових експедицій. Вони роками блукали, перемагаючи хуртовини й бурани тундри^ На лижвах, на оленях перебиралися вони з однієї гори на другу, і майже на протязі всього свого шляху, майже на* кожній горі, після їхнього перебування, підносився заявоч-

ний стовпчик. Цей стовпчик вказував на ті чи інші міне¬ральні багатства, заховані в цій горі. ;

Дивна природа! На зледенілій землі тундри не квітнуть дерева, не шумить, колосиста пшениця.—Ну, що ж, коли так,—ніби говорить тундра, — то я тоді в надрах своїх, може, заховала родючість у вигляді мінералів. Розкрийте надра мої, „заберіть родючість мою, перенесіть її в ті краї, де пухка земля парує під сонцем—і ви матимете тоді удвоє кращі врожаї. Це моя щедра данина. Цим я виправдую своє існування!

Ні, не брехала тундра! Незчисленні багатства мінералів заховані в її надрах. Цілі апатитові гори підносяться над тундрою. А з апатиту {добувають добрива. І добрива ці ще вище підносять колос наших посівів, ще повніше нали¬вають зерна. Та не тільки апатити, є тут і залізні, і мідні, і ніклеві руди, і найрідкісніші, найдорожчі метали. А Мурманськ! А Баренцове море з теплою течією Гольф- штрем! Море, південна частина якого не замерзає і в своїх глибинах таїть невичерпні багатства риби.

І от слідами оленів у тундру, в країну, що була за ца¬рату місцем заслання,— почали пробиватися машини, елек¬трика, культура. Почали виростати міста і робітничі се¬лища. Тундра оживає.

Мерехтять у вікнах засніжені віти ялинок. Пломеніють над обрієм червоні заграви. Це горить полярна зірка. Червонувато-зеленими мінливими фарбами грає вона на снігах, на лапатих засніжених ялинках.

Ребята, не відриваючись од вікон вагона, милуються сні-гами й зорею, що вже поволі згасає.

Ще кілька хвилин і починає темніти.

А через годину за вікнами вже не видно ні дерев, ні гір, все злилося в темносніжну пустиню.

— Зайців, мабуть, тут багато,— цікавляться зоологи.

— Не тільки зайців, є тут багато вовків і навіть вед¬медів,—відповідає Давид Ілліч.

Та не встиг Давид Ілліч скінчити, як раптом розчиня¬ються двері вагона і, клацаючи зубами, в купе увалю¬ється—ведмідь!

Кошлата, сіра шкіра наїжачилася...

— У-гу-гу!—ричить він. А куди це ви зібралися?—за¬питує.

— Та це експедиція юних дослідників Арктики, ведме¬дику. Іди собі, ведмедику, не лякайся,— виступивши з па¬лицею наперед, говорить Зіна.

— Ги-ги-ги! А це ми зараз побачимо, хто кого зля¬кається.

І, клацнувши зубами, ведмідь закричав:

— Не пущу! Не пущу нікого в моє царство снігів і криги. В мою Арктику.

— Ведмедику, не гримай, не ричи,— знову умовляє його наша красномовна Зіна.—Не сердься, ведмедику, ми льодів твоїх не поламаємо, снігів твоїх не з’їмо.

— Розказуйте! Сніги ви мої порозгрібаєте, льоди мої понївичите, ліси мої порозчищаєте. Ведмежат моїх поля-каєте. Геть звідси!

— Он який ти? Ні, ведмедику, не підемо! Не відсту¬пимо! Ми більшовиченята, а більшовики і більшовиченята не відступають. Так що ти не дуже кричи. Ти подивися ксаще, які герої сидять тут. Думаєш, такі, що злякаються? Глянь но, ось, полюбуйся.

І почала Зіна знайомити ведмедя з кожним героєм, юним полярником.

— Подивися, ось сидить Толя Гусак. Думаєш, це зви-чайний хлопчина? Ні, ведмедику, це герой.

Це арктичний наш герой,

Перші його кроки—

Відморозив собі носа,

Поморозив щоки.

— Або ось стоїть Льоля Хаєт. Її не злякаєш, будь певний.

О, ця дівчина іде Із віком у ногу.

Жінці штурману, ану—

Дайте но дорогу!

— А ось стоїть Валя. Юний геофізик. Її не тільки сніги, а й рови не лякають.

Наша Валя—молодець,

Тільки те І знає,

У глибокому яру Сніги виміряє,

— Або ось Любімов Тео. Твоє ричання, ведмедику, ні¬чого не варте в порівнянні з криком та балакунством цього юного штурмана.

Це нечуваний герой,

Пурга, завірюха—

Де не стане—крику, зойку,

Аж лящить у вухах.

— А ось, ведмедику, познайомся з цим юним і мужнім дослідником. Це наш художник—Ігор Найдьонов. Якщо ти на нас гриматимеш, то він тебе так змалює, що й сам себе

не впізнаєш.

— Слід тобі познайомитися і з Шурою Бесідовським. Це наш наймолодший штурман. Можна сказати, юнга. Надзви-чайно хоробрий хлопчина. Він нічогісінько не боїться. Сідає, на чому попало, хоч би там і динаміт, так йому начхать. Правда, він умудрився на цей раз сісти зовсім на нестраш¬ну річ. Він сів на загадковий клунок Миколи Петровича, просто кажучи, на пирожні, та ще й з кремом. Гляди, вед¬медику, щоб він і на тебе не сів. Бо:

Не питавши, він сідає На чому попало;

Через нього ці пирожні Мало не пропали.

— Бійся, ведмедику, і ось цього високого героя —Володі Кіселєвського. У нього така міцна голова, що він у вагоні скоро всі полиці повідбиває. Гляди, щоб він і тебе головою своєю не стукнув.

Що міцніше,—це для нас Просто таємниця,

Чи в Володі голова,

Чи третя полиця.

— Познайомся, ведмедику* і з Женею Олейніковою. Вона тебе чудовими речами почастує. Вона ж бо в нас

Хазяїнує так, що аж На полюсі жарко—- Невід’ємна, незамінна Наша господарка.

— А ось. І ти, ведмедику, насмілюєшся не пускати цього героя Альошу Набокіна до Арктики? Та він же дні і ночі мріє нею. Дні і ночі не спить, майже з тої хвилини, як поїзд рушив. Зразу за Харковом і то ледве уклали ми його спати. Чому?

Бо в Набокіна одна Турбота одвічна —

Все боїться не проспати Сяйво північне.

— Ага, ведмедику, затремтів! Та це ще не все! Ти поглянь, хто нас веде. Ти поглянь, хто он у кутку спокійно собі стоїть і посміхається з тебе. Хто це? Ага, злякався, запиту¬єш? Це — Микола Петрович. Що ти питаєш? Хто він такий? А ось хто:

Це наш мужній капітан,

Літковець завзятий.

Бійтесь його, ведмеді,

Бійтесь, ведмежата.

Від цих слів, як піднятий, упав ведмідь. Дружно наки-нулись на нього ребята і в одну мить стягли з нього вед¬межу шкуру і... маску. А спід маски, а з ведмежої шкури, а чи простіше з кожуха, виверненого догори хутром, виліз ведмедикуватий Миша Пеккер. Маленький Миша Пеккер, що мріє стати обов’язково героєм-полярником.

— Ой, ой, ой! — заблагав він.— Помилуйте мене, мужні герої полярники. Не вбивайте. Я ж ваш друг.

— Це я, це я, друзі мої. І припас я для вас від справж¬нього ведмедя одбиті яблука та врятовані від Щури Бесі- довського пирожні. Частуйтеся, бо... штурмани,— крикнув він,— яка наступна зупинка?

— Полярне коло! — в один голос відповіли штурмани

— Скільки хвилин їхати залишилось? — знову запитав Миша.

"—П’ятнадцять^

■ — Ура, ребята! Через п’ятнадцять хвилин ми будемо за полярним колом. Через п’ятнадцять хвилин ми в’їдемо в країну полярних ночей і буранів.

Дружно стискали ребята одне одному руки, щиро віта¬ючи з першою арктичною подорожжю.

Лунали пісні, вітальні вигуки. А поїзд мчав 1 мчав нас туди, за поріг Арктики. За поріг казкової, суворої й багатої Арктики, яку юні дослідники мають вивчити і остаточно перемогти.

Рівно о дванадцятій годині ночі ми переїхали полярне коло. Летіли телеграми в Харківський Палац піонерів і жоц- тенят, летіли телеграми зимовникам бухти Тихої, миса Че- люскіна, Землі Франца Йосифа. Ребята вітали старих зимов- ників. Ребята запевняли, щО всі покладені на них обов’язки вони з честю виконають.

КІРОВСЬК

Місто, що виросло з казковою швидкістю,— Арктика розкривав свої

багатства. — Апатитова гора.— Привіт піонерам Заполяр’я.

Тундра. Сніги. Ялини. Озера...

Промайне маленька дерев’яна станційка і знову — сніги, ялини, озера.

Та ось заворушилися геологи.

— Стопі

— Станція Апатити.

А від Апатитів рукою подати до Кіровська.

Мчить поїзд. І враз споміж засніжених гір та ялинок виринув Кіровськ.

Поки поїзд підходив до станції, керівники експедиції розказували:

— ...Глуха бездоріжна тундра, що починалася майже одразу за Ленінградом, віковічні непрохідні ліси, засніжені гори —довго не давали спокою вождеві й керівникові ле- иінградських більшовиків Сергію Мироновичу Кірову. Ні, не може бути, щоб такі простори пустували. Там же Мур¬манськ, багатюще море, що ніколи не замерзає. Треба ожи¬вити мурманські порти, по-новому відбудувати саме місто. Треба приглянутися до тундри, до її засніжених гір. Може, там невичерпні багатства. Треба спробувати оживити тун¬дру..: Треба... Треба,— не відступали настирливі думки.

— Пошлемо туди знаючих людей, геологів, нехай подив-ляться, що воно за гори, нехай обізнаються з тундрою,— сказав Сергій Миронович.

Знаючі люди, геологи вирушили. Минали довгі місяці, люди перемагали бездоріжжя тундри, люті вітри й морози. Люди свердлували надра неприступних гір.

— Ну, як справи? — запитував у них Сергій Миро¬нович.

— Дурниці! Нічого там в тих горах немає,— сказали де¬які понурі старички.

— Ні, не дурниці,— гори таять у собі невичерпні багат¬ства мінералів. Ці гори можуть переродити цілі країни, оживити виснажені грунти. На пісках, на глинах з допомо¬гою цих 'мінеральних добрив зацвітуть нечувані врожаї,— сказали ентузіасти більшовики.

— Мінерали там є, але їх небагато,— сказали маловіри.

Кому ж вірити? Звичайно, вірити треба більшовикам

ентузіастам, але перш за все треба самому перевірити, впев-нитись. І Сергій Миронович вирушив у тундру.

Він сам поліз на крижані гори. З нам пішли люди, що мали показувати йому багатства гір. Сергій Миронович ліз на обмерзлу кручу, льодовий вітер пронизував до кісток. Довкола бушувала непривітна сніжно-імлиста тундра. Части-на людей, що йшли з Сергієм Мироновичем, повернулися назад, не витримавши жахливого холоду тундри. Сергій Ми-ронович добрався до найвищої границі, туди, де продовбано хід в середину гори. Він довго оглядав нутро гори, розпи-тував, набивав кишені мінералами...

Всі дожидали.

— Ну?..

Всі хотіли почути, що скаже Сергій Миронович.

Сергій Миронович мовчав. Мовчки він повернувся до

бараку, де жили геологи, знову розпитував, записуючи все до блокноту.

— Ну, що ж ви вирішили, Сергію Мироновичу?— хви¬люючись, запитували ентузіасти геологи.

Сергій Миронович мовчав. Слово легко сказати! Але які будуть наслідки? А що, коли він помилиться? Та тоді ж про¬падуть мільйони, пропаде енергія сотень тисяч людей. І за все це нестиме відповідальність він!

Сергій Миронович нічого не сказав. Він повернувся до Ленінграда. Він ще раз детально перевірив і зважив все, що чув і бачив. Він вирішував. Він рішуче взяв на себе всю відповідальність за цю справу. І він вирішив:

— Будемо будувати!

І от пройшло всього кілька років після того, як біль-шовик сказав своє рішуче слово. Гляньте ж, як це слово здійснюється,— закінчили керівники.

А тим часом поїзд підходив до Кіровська, до міста, що прибрало собі ім’я свого натхненника й будівника Сер¬гія Мироновича Кірова.

Ось уже і електростанція.

Ось озеро Вуд’явр.

— Приїхали!

Через місто проїжджає саамі1). На саночках у нього пакунки й родина — дружина, очевидно, синок, а дочка чі¬пляється за саночки і гальмує, примушує оленів бігти тих¬ше, бо батько, зацікавившись містом, відстає...

Саамі зупинився. Очі його перебігають з вулиці на ву¬лицю, з будинка на будинок.

Диво, він уперше .бачить триповерхові будинки. А ген величезна, в пасмах диму, збагачувальна фабрика. Коли ж це все побудували? То ж усього кілька років тому він проїздив цим місцем. Жило тут два земляки саамі, та й край. А зараз... О, саамі не полічить. Тепер у цьому місті понад сорок тисяч людей. І все це за три-чотири роки. Саа¬мі здригнувся. Що це?.. Ні, це не північне сяйво! Що ж це

!) Саамі — це народ, що живе на Польському півострові. Раніш їх зва¬ди лопарі.

таке? Саамі вперше бачить електрику. Тисячами огнів сяє заполярний Кіровськ.

— Куди ми зараз підемо? — допитують геологи.

—1 Куди ж, звичайно, на Кукіс-Вумчорр, на апатитову гору, на рудні.

— О, наш край багатий,— розказує ребятам робітник комсомолець, що веде експедицію на рудню.

— Ось тут здобувають апатит, та не тільки апатит, є в нас і нефелін, з якого робитимуть алюміній, і ловчорит, і молібденіт —рідкісні метали, потрібні для високосортної сталі. Є й мідні руди, залізні, ніклеві тощо. Та навіть такі рідкісні, як радій і уран. Скоро не менш казково, ніж Кіровськ, виростуть такі ж багаті промислові центри нав¬круги. Тундра оживе. Справу Леніна-Сталіна-Кірова біль¬шовики доведуть до кінця.

Швидко збігають ребята східцями вгору до апатитових рудень.

Все вище і вище...

Які чудові краєвиди навколо! Горить полярна зоря. Кру¬гом засніжені гори, ялини.

Наші художники — Вадим Миколаєвич Невський та Ігор — не можуть відірватися. Дарма, що мерзнуть руки,—малю¬ють.

Геологи набивають кишені мінералами.

Гуде гора, вивозять апатит, що величезними брилами лежить після вибухів. Там, на вершині гори його просто рвуть вибуховими речовинами.

: А ось і рудня. Велика. Її устаткують за останнім словом

техніки. Звичайний великий паровіз зможе увійти сюди в глибокі надра гори.

З неменшим захопленням знайомилася експедиція і із збагачувальною фабрикою. Фабрикою, що роздрібнює вели¬чезні брили апатиту і виробляє апатитовий концентрат, з якого кандалашський хемкомбінат робитиме добрива та фосфорити.

— Колись ми апатитовий концентрат привозили зза кор¬дону, а тепер забезпечуємо і наш Союз, і закордонні краї¬ни— продаємо їм.

Зіиа Олвйнїкова

з птахом — га-гою, — подарун-ком Рудольфа Лазаревича для клубу

За полярним

колом

— Вже тисячі тонн нашого апатиту з великим апетитом споживає закордон,—-жартує інженер.

Дрижить каменедробарня. Струмує вода. Крутяться вели¬чезні махини, що й не уявляєш, як тільки їх везли та вста¬новлювали.

Та де лише перша черга фабрики. Уже готові проекти другої черги, не менш величної.

Вечоріє. Ми йдемо містом. Нас дожидають піонери. За¬поляр’я.

Велика, нова, триповерхова школа.

Тепло зустрічають нас кіровські школярі, піонери.

— Привіт піонерам і школярам Заполяр’я! —говорить від імени експедиції Льоля.

Дружно відповідають ребята на наше привітання, а по¬тім з захопленням слухають, як Льоля, а після неї Боря, а після нього Шура, а після нього Володя, а після Володі Зіна — розказують про роботу клубу юних дослідників Арктики.

— Наша мета не тільки познайомитися із Заполяр’ям, а і всюди, де ми проїздимо, допомогти ребятам Організувати подібні клуби, гуртки юних дослідників Арктики.

Сипляться сотні запитань. Докладно відповідають ребя¬та на них. Докладно знайомить начальник експедиції піоне¬рів Кіровська з роботою у Харківському Палаці піонерів і жовтенят, з роботою експедиції.

А після цього, посідавши дружніми купками, почали ре¬бята товариську розмову.

І ось наслідок:

Договір соцзмагання між першою школою

м. Кіровська і клубом юних дослідників

Арктики м. Харкова.

Перша школа м. Кіровська поряд з боротьбою за підвищення якості навчання зобов’язується для більш досконалого вивчення Арктики зробити таке:

1. Організувати гурток юних дослідників Арктики до 1 лю¬того 1935 року.

2. Організувати куток Арктики.

3. Виділити з бібліотеки фонд для вивчення Арктики.

4. Провести ряд лекцій, присвячених Арктиці.

5. Встановити зв’язок з харківським клубом юних дослідників Арктики через листування і інформацію про свою роботу, а також допомагати клубові юних дослідників Арктики, посилаючи метеорологічні дані, мінерали тощо.

Харківський клуб дослідників Арктики зобов’язується:

1. Систематично, не менше одного разу на місяць, висилати матеріали про роботу клубу.

2. Зведення про роботу.

3. Фотографії клубу.

4. Становище клубу і плани роботи*

5. Метеорологічні дані.

6. Друковані матеріали харківського Палацу піонерів та

жовтенят.

Підпис сторін....

А щоб закріпити зв’язок зразу, піонери Кіровська пода¬рували експедиції цікаву колекцію мінералів, що іх здобу¬вають і знаходять у горах Кіровська.

Аж до вагона проводжали ребята експедицію. Дружньо прощались, запрошували знову приїхати.

— Приїдемо, а ви до нас! — гукали ребята, не зважаючи на те, що поїзд уже мчав.

МУРМАНСЬК

Невже вода?—Заполярний центр.—, Чорний принц*—Героічний Епрон.—

Ми на справжньому криголамі.—Чесне піонерске слово, більш не за”

хворію!—Сон і північне сяйво.—Прощай, Заполяр'я.

— Вода! — крикнули ребята, і всі як один прикипіли до вікон вагона.

Та й справді, хіба не диво побачити воду, морську, з білими гребінцями хвиль тут, де все вкрито снігами, де сонця і на мить не видно.

Читали в газетах про те, що південні порти позамерзали,

§б

а тут спокійно хлюпає в береги вода, а на її оранжево- голубій поверхні гойдаються пароплави.

— Як же це так? — цікавляться ребята. Давид Ілліч докладно з’ясовує ребятам про повітряні течії та про „Гольфштрем" — теплу течію води, що доходить аж до Мурманська.

А тим часом поїзд підходить до станції.

— Мурманськ,—заполярний центр. |Кінцевий пункт Коль- еького півострова. Кінцева мета нашої подорожі.

Мурманськ — на горі. А з гори він увесь, як на малюнку, веред нами.

Он порти: торговельний, що приймає норвезькі, англій¬ські, американські пароплави. Взимку, коли замерзає ленін¬градський порт, він приймає і пароплави інших країн. Там же на рейді стоять наші криголами. А трішки нижче — рибний порт. А ген далі —- судноремонтний і лісопильний заводи. І все в огнях, усюди кипить робота. І знову ж таки, як і в Кіровську, все це виросло за кілька років.

До революції тут, де галасує тепер велике промислове місто, була пустинна безлюдність. Тільки саамі пасли табуни оленів та влітку помори ‘) ловили недалечко від берега рибу.

Засніжені гори переходили", в тундру, а там — ялини, мох, сніги...

І тільки море вічно жило. Вічно плескалося своїми си- ньооранжевими хвилями в береги. А в його глибинах — спокійно множилися незчисленні рибні багатства.

Баренцове море — це одне з найбагатших морів.

Тепла нордкапська течія, відгалуження Гольфштрему, є найкращий розплідник для риби.

Але й це не приваблювало ситих купців та дворян, вони ж бо звикли до легкої наживи.

Тільки в скрутні часи, коли гіршали взаємини з іншими державами, коли Німеччина не пускала наших пароплавів в Балтійське море, а Туреччина —в Чорне море — дорево¬люційна Росія згадувала про Баренцове море.

1915 року навіть надумали були будувати порт і місто.

*) Росіяни, що здавен жили на узбережжі Баренцового моря.

Збудували вісім бараків, кілька дерев’яних будиночків — і назвали все де „Романов на Мурмані".

Революція, шпурнувши Романова з престола і вигнавши інтервентів з Мурманську, почала будувати справжнє місто— радянський Мурманськ.

До імперіалістичної війни населення всього Кольського півострова становило приблизно 1.000 чоловіка. А тепер у самому тільки Мурманську понад 100.000 мешканців.

До революції не було жодного письменного саамі, а тепер саамі закінчують уже технікуми, інститути. Ребята- заполярники майже всі вчаться в школах»

До революції ледве-ледве животіли порти; пароплавів- траулерів майже не було. А тепер понад 60 пароплавів- траулерів у самому тільки рибнім порту.

Два дні ми були в Мурманську. Оглядали місто, музей, порти. Хороші порти, великі. Погойдуються пароплави іноземні, наші радянські — і не полічиш, скільки їх тут! Усюди кипить робота — вантажать, розвантажують.

Побували й на судноремонтному заводі. Мурманський судноремонтний завод —один з найбільших у Союзі.

А вечорами розважались, милувалися Заполяр’ям, його природою.

Вечоріє. Нам ще не хочеться йти до себе у вагон. Ми стоїмо біля готелю „Арктика", що виблискує привабними електричними вогнями. Зовсім тихо. Зоряне небо. Мороз усього сім градусів.

— Просто, як у Харкові,—говорить Боря.—Тільки зорі тут ніби повніші. Велика Ведмедиця круглу добу кру-титься над головою. Навіть не віриш, що ми в Арктиці, що тут можуть вирувати пурга, вітри...

— А хіба й тут буває справжня арктична пурга? — запи¬тав Шура.

— Буває, ще й частенько. Взагалі Польський півострів дуже мінливий щодо погоди. Сьогодні тепло, а завтра може налетіти такий буран, що й носа не висунеш,— сказав Микола Петрович і розповів ребятам випадок, що тра¬пився з письменником Кальницьким тут у Мурманську.

— У 1933 роді криголам „Красін“ уперше в історії мав іти в Полярне море взимку. Завжди полярні експедиції відбуваються літньої пори. Але більшовики вирішили пере¬могти й зиму, тим більш, що цього вимагали обставини* Криголам мусів обов’язково привезти харчові продукти зимовникам Нової Землі. В Мурманську криголам забирав останні вантажі. Увечері, коли вже всі роботи були закін¬чені, команда „Красіна44 пішла прогулятися. Кальницький пішов до своїх знайомих, що мешкали на краю міста. При¬йшов він до них, коли ще на дворі була порівняно тиха погода. Поки знайомі накривали стіл, поки частували гостя чаєм —з гір налетів сніговий буран. Вітер вив. Сніг білою каламуттю кружляв, метушився, навівав величезні снігові горби. Гість і хазяї-знайохмі повечеряли, випили чай, наго¬ворилися. Час іти. Прощається Кальницький і виходить на двір, щоб іти до криголама. Кілька кроків тільки зробив він від тієї хати, де був, а вже нічогісінько не видно — ні спереду, ні ззаду. Дихати важко, сніг сліпить очі, вітер валить з ніг. Що не крок, то більші снігові гори. За білою муттю хурделиці нічогісінько не видно, і він або з голо¬вою провалювався в сніг, або, зашпортуючись, летів сторч головою. В такому борсанні проходить ціла година. Руки починають дубіти від холоду.

— Ні, не може бути,—думає Кальницький.—Це ж смішно. Заблудитись, замерзнути в місті, де біля ста тисяч мешкан¬ців. Але смішно, чи ні, а рятуватися треба. Він уже сто¬мився, захекався, [а шляху нема. Напрям зовсім згубив. Може,— думає Кальницький,— замість іти в місто, я побрів казна куди? Може, я вже в безлюдній тундрі? Коли б хоч у провалля^яке не потрапити! Раптом він з головою пірнув у сніговий замет. Швидко видираючись звідти, він заче¬пився за якусь річ. Що таке? Ще раз штовхнув ту річ ногою. Коли щось загомоніло. Невже людина? Нагнувся, почав нишпорити руками — факт! Людина замерзає.

Отже, треба було рятуватись самому і рятувати людину. З новою рішучістю, схопивши впоперек людину, що замер¬зала, Кальницький почав борсатися в сніжному вирі, шу¬каючи порятунку. Знову линули години. Що робити? Кричати? Лягати і дожидати порятунку? Він уже майже не міг

Іти. Стомився вкрай, бо ж доводилося ще й тягти * за собою людину, що знайшов у снігу. Раптом стукнувся плечем об віщось тверде. Помацав руками — одвірок. Значить, за сті¬ною люди. Значить, врятувався і врятував:

— Агей! Одчиніть, людина замерзає... ось! — гукнув тоді Кальницький.

Двері відчинились і диво — перед Кальницьким [ті самі знайомі люди, що він ото в них вечеряв.

Кілька годин, значить, він тупцявся довкола цієї хати, заблудившись у сніговому вирі, в пурзі.

Ось яка тут буває погода,— закінчив Микола Петрович.

Ми стояли на пригорку, дивились на зоряну ніч і диву¬вались.

Почав зриватися вітер—холодний, пронизуватий, з моря.

Час спати.'

Вранці нас розбудили піонери. Довідавшись, що при¬їхала експедиція, вони знайшли наш „криголам на колесах* і прийшли привітати та переказати нам, що ввечері нас дожидатимуть піонери Мурманська.

Ми щиро дякуємо за увагу і поспішаємо в порт.

О, сьогодні у нас виключний день! Сьогодні ми будемо на справжньому криголамі.

Сіріє холодний північний день. Небо без сонця, як око без зіниці. Видає воно нам — холодним, сірим і пустинним. Та щомиті дужче починає горіти полярна зоря. Ось вона вже палахкотить на сході ніжними рожевозеленуватими фарбами.

Ми в порту. Буксирний пароплав — „Корелець* — має

везти нас до криголамів, що стоять далеко від порту.

„Корелець* маленький. Він стоїть біля причалу так, що ми без жодних зусиль стрибаємо на палубу.

— Всі сіли?

— Всі!

„Корелець* здригнувся. Він тихо відходить від причала» рівно погойдуючись на багряночорних хвилях Кольської затоки.

Вітер зриває шапки. Але нікому не хочеться йти з па¬луби. Чудові краєвиди. Снігові береги. Засніжені гори;.

Лапаті в снігу ялини і ця хвиляста, вічно жива, холодна, м інливокольориста морська вода.

Недалеко від порту [стоїть якийсь великий пароплав. Написа на борту розібрати важко. Тому ребята читають по одній літері.

— Я бачу першу літеру — М,— напружено вдивляючись у бік пароплаву, говорить Юрко.

— Правильно, М, а за М, здається, А — підтверджує Шура.

— Правильно, МА, а за МА, здається, літера Л,—говорить Валя.

— Правильно МАЛ, а за МАЛ, здається, літера И,—го-ворить знову Юрко.

— Правильно, МАЛИ... бачу, бачу вже весь напис—МА¬ЛИННІ Це кррголам, червонопрапорний „МАЛИГІН*,— крикнув Шура.

— Він, він і є!—підтримую і я ребят.

Він і є, червонопрапорний „Малигін", якого нещо¬давно наш героічний Епрон зняв з мілини біля Шпіцбер- гена. Теж нечувана в історії людства річ — врятувати кри-голам з виру Полярного моря. Це могли зробити тільки більшовики. До речі,—кажу я,— хочете послухати казкову правду про Епрон. їхати ще довго. Час є.

Ребята з радістю погодилися.

Ми ідемо до невеличкої, єдиної на „Корельці* каюти і сідаємо тісним гуртом за столик.

Я починаю:

— Більш як вісімдесят років тому,—коли Севастополь був в облозі англійських, французьких і турецьких військ— з англійського порту вийшов пароплав „Принц*. Цей па- роп лав, як говорили, віз кількамісячне утримання англій- ськ им солдатам. Отож, говорять, на борту пароплава було, в спеціальних бочках, понад п’ять мільйонів золота. Золо¬тим и грішми мали розплачуватися з англійським військом. Ан лійський флот стояв недалеко від Севастополя в Бала- клавській бухті. Балаклавська бухта — найбільша і разом з тим, здається, найвужча в світі бухта. В бухті цій може сховатись величезний флот, але вхід у бухту дуже вузень-

кий, так що кораблі можуть проходити туди тільки по одному. Береги біля бухти скелясті, море глибоке. Підій-шовши близенько до скелястого берега Балаклавської бухти, „Принц" почав чекати своєї черги на вхід до бухти.

Вночі зірвався нечуваної сили шторм. Такі шторми бувають раз на тридцять, сорок років. Трьом лише кораблям з тридцяти чотирьох, що стояли тоді біля Балаклави, по¬щастило врятуватися. Вони встигли знятися з якорів і ві¬дійти далеко в море. Решта ж загинула. Шторм зірвав їх з якорів, велетенські хвилі підкидали їх, ніби це були не пароплави, а легенькі м’ячі. Пароплави перекидалися, про¬бивали один одному борти. їх підхоплювали чорні, лютуючі хвилі і жбурляли об берегові скелі, розбиваючи на тріски.

„Принц" між ними був найбільший і найвеличніший.

Він був гордістю англійського флоту. Поряд з іншими де¬рев’яними й парусними суднами „Принц", побудований за останнім словом техніки стояв, як чудо-велетень. З розгону кілька разів кинуло його об скелю, і темна морська безодня навіки поглинула його, разом із сто п’ятьма чоловіками команди, з майном, і з золотом.

Довгі роки лежав „Принц" на дні моря. А тим часом,, довкола нього складалися цілі легенди. Почали його нази¬вати таємничою назвою „Чорний принц". Почали говорити, що не п’ять, а двадцять мільйонів золота було заховано в забиті бочки. Потихеньку, ховаючись одна ,від одної, по¬чинають з’являтися закордонні експедиції, щоб спуститися на дно морське, розшукати „Чорного принца" і витягти золото. Експедиції ці привозять всілякі таємничі приладдя,. і

але знайти „Чорного принца" їм не пощастило.

В 1923 році один радянський громадянин прийшов да тов. Дзержинського. Він сказав, що вже п’ятнадцять років займається „Чорним принцем". Він показав папери, ща стверджували наявність на пароплаві золота і попросив дозволу на організацію робіт по розшукуванню цього зо¬лота.

Тов. Дзержинський обіцяв допомогти. І скоро справді був організований невеличкий гурток водолазів, з яких 1 організувався в дальшому перший зародок нашого Епрон’у.

Отож, цей невеличкий гурток водолазів і почав шукати

„Чорного принда". Для цього побудували спеціальний глибоководний апарат, з допомогого якого можна було досягти великої глибини і оглядати морське дно. Дістали баржі, підйомну лебідку, кілька водолазних костюмів і за¬ходилися шукати „Принца".

Щодня спускалися водолази оглядати дно морське, що являло собою ціле підводне царство. Купами лежало тут дорогоцінне майно: якорі, канати, ланцюги, протимінні сіті, троси тощо. Один біля одного найрізноманітніших форм і розмірів лежали й стояли туї і пароплави. Дорогоцінні рештки: есмінців, дредноутів, крейсерів, підводні човни панцерники. Деякі з них були геть чисто побиті, а деякі з невеликими пошкодженнями. Все це були наслідки лютих штормів і не менш лютих хижацьких воєн.

Нишпорили водолази в підводному царстві, сумно ди¬вилися на вкриті морськими черепашками руїни пароплавів. Над водолазами кружляли табуни найрізноманітніших риб. Риби зовсім не боялися водолазів. Вони плавали довкола, вони підпливали до самісіньких окулярів водолазного костюма і допитливо дивилися в очі водолаза. Водолази брали з собою хліб і просто з рук годували риб. Риба їла хліб з рук водолазів, примощуючись у них на плечах.

Так проходили дні, а слідів від „Чорного принца" все не видно було.

— Чого ж ми даремно будемо лазити? Давайте хоч ви¬тягатимемо принагідно дорогоцінне майно з дна морсько¬го,—сказали водолази.

І почали витягати—канати, ланцюги, троси.

— А може попробуємо витягти хоч кілька невеличких катерів?

Попробували і витягли. Витягли досить великий підвод¬ний човен.

Витягли таким способом. Підкопали під човном в кількох місцях грунт, просунули під човен залізні троси. До тросів прикріпили два величезні понтони. Понтони—це такі великі з особливо міцного матеріалу ящики-циліндри. їх затоплю¬ється на рівні з пароплавом, 'а опісля" накачується пові¬трям. Надуті повітрям понтони з силою рвуться на поверхню води і підіймають при цім човен чи пароплав.

З моменту підняття першого човна і почалася справжня сторія героічного Епрон’у.

Наші епронці за кілька років підняли сотні затопле¬них бурями й золотопогонниками — білими генералами —

пароплавів.

Потужні крейсери, панцерники, есмінці, під натиском біль¬шовицької волі виринали з глибин морських.

Ось коротенький перелік піднятих та врятованих Епрон’ом пароплавів: „Потьомкін*, „Керч*, „Орлані

дредноут „Марія*, „Меркурій", „Степан Разін", „Слава труда", „Баранов*, „Гаджібей*, „Харків", „Сталінград*, „Самоїд*, і багато інших.

Багато підняли і багато врятували епронці і наших, та навіть закордонних, сучасних пароплавів. Слава про Епрон

гримить нарівні із славою наших героїчних полярників, наших героічних пілотів.

В усіх портах існують тепер загони червонопрапорного Епрон’у. На перший виклик крізь пургу, крізь шторми кидаються вони на місця аварій. Рятують, підіймають па¬роплави з глибин морських, воюють з морськими стихіями, з страшними чудищами морськими—восьминогами.

Цілком випадково, але знайшли5 епронці і „Чорного принца*. Розбитий під самісіньким берегом, лежав він при¬валений мільйонами тонн скелі, підмитої хвилями. Лише кілька шматочків від котла свідчили, що тут десь під ске¬лями лежить увесь „Чорний принц*.

Знайшли наші епронці „Чорного принца*, та й плюнули на нього. Не вартий він був того, щоб шукати розкидане на дні морському і привалене мільйонами тонн скелі не¬щасне золото. Багато цінніших і важливіших справ чекало тепер епронців.

Звістка про те, що знайдено „Чорного принца*, все ж таки облетіла увесь світ.

Одна приватна японська фірма зразу ж запропону¬вала нашому Союзові дозволити їй розшуки золота „з по¬ловини*.

— Будь ласка,—сказали їй.

Кілька місяців порпалася японська фірма. Найшла сім золотих монеток, поділила їх надвоє, віддала половину нам

так, як і умовилась, а сама з трьома золотими монетками повернулася назад. Бо теж побачила, що справа не варта праці.

З цього часу цікавість до „Чорного принца" зовсім за¬непала. Уже не про „Чорного принца", а про наш героіч. ний Епрон складалися пісні й легенди.

Врятували наші епронці і кілька криголамів,—„Мали* гіна", що оце ми його бачили, „Леніна", підняли з дна морського і великий криголам „Садко".

Увесь світ стежив за тим, як епронці рятували „Мали- гіна". Увесь світ стежив і за тим, як епронці підіймали „Садка".

Криголам „Садко" побудований у Канаді в 1913 році. Куплено його за один мільйон карбованців.

В 1915 році криголам прибув до Астрахані, а через рік він загинув за полярним колом, біля Кандалакші. Канда¬лакська затока мілка і вкрита підводним камінням. Для того, щоб підійти до Кандалакші, великі криголами заходили збоку, огинаючи затоку.

Капітан „Садка", докладаючись на свою спритність, по¬вів криголам навпростець. Криголам з усього розгону на¬летів на підводний камінь і за п’ятнадцять хвилин, крижані води поглинули його. Він загинув на десятиметровій гли¬бині.

Криголам „Садко" для північних морів надзвичайно цін¬ний. Тоді, коли інші пароплави можуть плавати в Балтій¬ському та Білому морі тільки п’ять місяців, улітку; він, як і „Малигін" зими не знає. Цілий рік він міг кромсати льоди північних морів. А „Садко" ж був ще міцніший, ще устаткованіший, ще більший від „Малигіна".

До революції ніхто і не думав про те, що „Садка" мож¬на підняти.

Зате нашим героїчним епронцям „Садко" не давав спокою. І, не зважаючи на те, що місце, де загинув „Садко", лежить за полярним колом. І не зважаючи на те, що над „Садком" тільки на три-чотири місяці розтавав лід,— епронці в 1933 році заходилися підняти „Садка".

Для цього було побудовано особливо міцні і потужні понтони.

День і ніч працювали епронці, прокопуючи під „Сад-ком" тунель, щоб просунути під нього залізні троси. До цих тросів з двох боків прикріплювалися понтони.

Готово!

Почали продувати понтони (накачувати їх повітрям). І раптом аварія. Кілька понтонів з велетенською силою вирвалися з глибин моря.

Виявилося, що не витримали троси, якими були при-кріплені понтони. Троси пообривалися.

— Що ж! Поміряємося ще раз із стихією. Почнемо знову спочатку,—сказав начальник партії Епрон’у.

Почали спочатку.

Знову просували під криголам троси. Знову прикрі-плювали понтони.

— Готово!

Почали понтони продувати.

Аварія.

Знову понтони вилетіли. Троси пообривалися.

— Що ж! Поміряємося ще раз із стихією. Почнемо спочатку,—сказав начальник.

Почали спочатку.

— Готово!

Продули понтони. Криголам хитнувся. Піднялася корма- Ось уже половина криголама над водою...

І раптом—аварія.

З тріском полопалися троси. Понтони, як гарматні ядра, з гуркотом вилітали спід води, підіймаючи за собою водяні вихори. Криголам знову поринув у морську безодню.

— Що ж! Поміряємося з силою стихії ще разок. Спро¬буємо почати спочатку,—закусивши губи, сказав начальник.

Почали спочатку.

Через два-три тижні вже море мало замерзнути. А тут ще лихо—криголам ліг на нове місце. Треба було знову прокопувати під водою у скелястому дні нові тунелі. Та більшовики не відступають. З новими силами, ще напо* легливіше взялися вони до роботи. Прокопували нові ту¬нелі, підкладали нові, ще міцніші, троси. В роботі не знали, що таке день і ніч.

— Готово!

Так! Цього разу було справді готово. Криголам вири-нув. Епрон рапортував партії і урядові про нову пере-могу.

Наш „Корелець" м’яко зупинився.

Ми вискочили на палубу. Перед нами сторчовою ске¬лею стояв „Садко“.

— „Садко", ура!— крикнули ребята.

— Який же він красивий! Високо піднісши закруглений ніс, що ним він кромсає крижані масиви, величний, чудово пофарбований, новенький стояв він, як казковий. Навіть не вірилося, що отакий красунь-велетень сімнадцять років пролежав на дні морському.

„Корелець" перед „Садком" стояв, як ліліпут перед ве¬летнем Гуллівером.

По трапу ми сходимо на борт „Садка".

Зустрічає нас старший помічник капітана, тов. Ножкін.

І от ми на справжньому криголамі.

Ребята заглядають у кожен закуток криголама. Веле-тенська палуба. Чисті, просторі каюти.

— А де тут радіо-рубка?—запитують юні радисти.

— А де штурманська?—шукають очима юні штурмани.

Веде капітан ребят, показує, розказує історію криголама

та як його з дна морського підняли.

Скільки тут приладь!

Скільки тут принад!

— Гляньте но, ось штурвальне колесо, а он і капітан¬ський місток...

Не стримуються юні штурмани. Шура хапається за ко¬лесо, а Юра біжить на капітанський місток.

— Курс норд-ост!—командує він.

Але криголам стоїть на місці. Не слухається. А хочеться, дуже хочеться ребятам, щоб він рушив—туди, де вирують шторми, де крижані поля, де бродять білі ведмеді, де бу¬шує пурга. Це ж недалеко. Зовсім уже недалеко.

— Рано ще,— говорить капітан юним штурманам.— Вчіться добре, загартовуйте себе, станьте справжніми по¬лярниками, тоді і криголам рушить. Обов’язково рушить. І поїдемо ми з вами завойовувати Арктику, кришити льоди заполярних морів.

На руках доводилося зносити юних полярників з кри-голама. Ніяк не хотілося нікому повертатися назад.

Та вже вечоріло. „Корелець" більше дожидати нас не міг.

їдемо назад, в порт, де вже дожидає нас делегація мур¬манських піонерів та школярів.

Шкільна зала переповнена.

Знову розповідають ребята, члени нашої експедиції, про свій хороший клуб, про роботу, про навчання.

Мурманські піонери просять розказати докладно про кожен загін.

Тому, один за одним виступають наші штурмани, зо-ологи, геофізики.

Юний юнга Шура поетично розказує про те, як він „веде поїзд“, як заповнює штурманський вахтовий журнал.

Юні геофізики розказують про свої наукові спостере-ження, не забуваючи оповісти й про те, як Валя в ровах сніги виміряє, а Стьопа і Слава міряють швидкість вітру і температуру — один на східцях вагона, а другий у кутку біля вікна.

Аж до вагона проводжають нас мурманські піонери, вони дають слово організувати в себе не менш цікавий гурток юних дослідників Арктики, тим більше, що тут є всі умови для безпосередньої роботи.

Тепло попрощавшись, мурманські піонери й школярі шумливим роєм ідуть назад до міста, на кожному кроці зупиняючись і махаючи до нас руками, шапками...

— До побачення!

— До побачення!

— Приїздіть до нас частіше!

—■ Приїдемо обов’язково.

— Не забувайте нас!

— Не забудемо...

Нарешті мурманська ніч і вулиця зовсім ховають від нас шумливий гурт заполярних друзів. І ми знову самі віч-на-віч з заполярною ніччю.

— Давид Ілліч, а може сьогодні вночі буде північне сяйво?—допитує Альоша.

Ребята нетерпляче ждуть, що відповість Давид Ілліч.

— Хто його знає. Погода ніби й підходяща. Хоч, правда^ мороз маленький. Важко вгадати. Мій брат,— відповідає Давид Ілліч — прожив тут три місяці і не бачив північного сяйва.

— Я сьогодні питав мурманських ребят, робітників,— говорить Альоша, — кажуть теж, що давно вже північного сяйва в них не було.

— От бачите, воно не часто буває.

— Давайте пройдемо ще раз до моря. Хочеться поди¬витись, попрощатись,— просять ребята.

— Давайте,— погоджується Давид Ілліч.

Ребята радісно стають у колонку і йдуть.

А я заходжу до вагона. Там у вагоні сам один наш юний дослідник Яблокович Йося. Він, нанюхавшись у Ле¬нінграді морозу, два дні таки прохворів. Тепер він уже здоровий, але Олександра Георгіївна ще заборонила йому виходити.

У вагоні темно.

— Що таке? Яблокович, де ти? Чому у тебе темно?

— Я тут,—відповідає Яблокович.—Олександра Георгіїв¬на тільки що пішла на пошту, а я тим часом погасив світло, щоб краще видно було. Коли у вагоні темно, тоді з вікна вагона все навколо видно. От тільки через оцей вагон, що стоїть перед нашим, не бачу моря,— з жалем говорить Яблокович,

Г нараз, усміхаючись, підходить до мене,

— Ярослав Васильович, на одну хвилиночку... Я вже два дні як зовсім здоровий. На одну хвилиночку тільки вийдемо з вагона, я погляну на море,— майже крізь сльози просить він.

Я не знаю, що відповісти.

— А Олександра Георгіївна що нам за це зробить? — питаю я.

Олександра Георгіївна сказала, що взавтра я уже можу виходити.— Ну, а що тут уже лишилось до завтра кілька годин. Я вас запевняю, що я більше не захворію. От чесне піонерське слово, не захворію. Це ж тільки одна хвилш- ночка.

Що його робити? Я просто розгубився. Але тут Ябло-кович сказав таке, що я не міг йому заперечувати.

т

— Отто Юльйович, бувши хворим, не при таких вітрах і морозах виходив, а я що ж... З мене сміятися будуть, — ледве стримуючи сльози, сказав юний полярник.

Я ясно побачив, що мої переконування на нього не вплинуть. А коли я скажу—ні, то мій герой просто-напросто героічно розплачеться.

— Гаразд, — сказав я.—Але слухати мене. Одягай світр.

— Уже одяг,—чітко виконуючи мої накази, рапортував

мені Яблокович. ,

— Одягай кожух — командував я.

— Уже одяг.

— Одягай поверх ще один, оцей великий кожух.

— Уже одяг.

— На ось, обв’яжися гарненько хусткою.

— Уже обв’язався.

— А тепер за мною. Дихати носом, рота зовсім нС від¬кривати. На дворі не говорити. Зрозумів?

— Зрозумів,— відповідає Яблокович, щасливо посміха¬ючись.

Ми йдемо крадькома, щоб не зустріти Олександру Георгіївну. Туди, де хлюпаються об берег темнозелені хвилі Кольської затоки.

Яблокович, як зачарований, стоїть, милуючись, як гой¬даються на хвилях велетні пароплави, як переливається вогнями великий порт.

Раптом чуємо гомін. Це повертаються ребята.

— Швидше, а то нас застукають,— командую я. І ми, перестрибуючи через залізничні колії, швидко йдемо до вагона.

Через кілька хвилин приходять і ребята.

Вагон оживає. Парує чай, хрумкають яблука, пряники.

Альоіііа Набокін розгортає свій щоденник. Він записує:

„І так, прощай, Мурманськ. Завтра раненько виїздимо назад...” ,

Довго пише Альоша. Він стійко1- вирішив, не дивлячись на попередження вартового, не спати сьогодні всю ніч? вартуючи північне сяйво. Але очі не слухаються, злипа¬ються.

Ось уже година ночі. То там, то тут голова підводиться.

Очі припадають до вікна.; Бояться ребята проспати північне сяйво.

Ось уже пів на другу ночі...

Ось уже за чверть дві...

Ні, нема північного сяйва.

Голови одвертаються од вікон. Сон опановує ввесь вагон...

Як тільки почало сіріти, під вікнами вагона почулося тупотіння ніг і шопітлива розмова.

Це прибігли ще раз виряджати нас мурманські піонери. Вони принесли для колекції кілька морських зірок та крабів.

— Ну, як вам подобається Заполяр’я? — допитувались вони.

-Дуже_ подобається.— відповідали ребята.

— От тільки одне не подобається,—говорить Альоша.

— А що саме? —тривожно запитують мурманські ребята.

— А те, що ми не бачили у вас північного сяйва.

— А чого ж... Треба було подивитися, дуже цікаве було.

Коли?

—< Та цієї ночі, — спокійно відповідають мурманські ребята.

— Як?..

— Цієї ночі?

— Так, цієї ночі о другій годині.

— Та не може бути!.. А я ж!.. Та я ж заснув за чверть годинки до другої. Ще чверть години і був би побачив! Ще чверть години!., і тільки,—бідкається Альоша.

— Значить, ми всі спали. Проспали...

— Ну, ми ж не винні, що ви проспали,—нібш виправду- Млись перед нами мурманські ребята.

Коли б над самісіньким вухом був гримнув гарматний ви тух, ми б не так здригнули, як від цього слова: про-спали! Проспіли північне сяйво!..

— Ну, я ж тепер не спатиму, поки й до Ленінграда не доїдемо. Давид Ілліч, цієї ночі воно може ще бути?—допи-тував зовсім спантеличений Альоша.

— Навряд... А втім можливо... — розчаровано відповів Давид Ілліч.

— Та не журіться. Зрештою, хіба ви мало цікавого і

6. Дивний криголам

так побачили. А північне сяйво — це така річ, що щепо 1 бачите. і

— І то правда,— погодилися ребята. 1

А тим часом вдарив другий дзвінок. І

— Прощавайте, мурманські ребята!

— Прощавай, Мурманськ! |

— Ми ще приїдемо! І

НАЗАД

В центральному гідрографічному управлінні. — Ще раз зустрічаємося

з Рудольфом Назаровичем. — Розмова біля свічки. ;;

Дві доби мчав наш швидкий поїзд, що зветься „полярна стріла".

І от ми в Ленінграді.

Ранок. Тиша. Падає пухнатий, ріденький сніжок. Зразу ж ми розподіляємося на три гуртки.

Один гурток їде в колишнє Царське село.

Гурток штурманів іде в центральне гідрографічне упра¬вління.

І третій гурток—це делегація, що має рапортувати Ру¬дольфові Лазаровичу Самойловичу.

В Центральнім гідрографічнім управлінні зустрічає юних штурманів визначний полярник і гідрограф А. М. Лавров. Він розказує ребятам про історію та роботу центрального гідрографічного управління.

— Ми працюємо над складанням морських карт. Ми виготовляємо різні мореходні інструменти '* чочлади і ві¬даємо пунктами берегового огородження,— сказав Лаврои,.;

Він пообіцяв допомогти клубові в його роботі—ДІСТР' для загону штурманів потрібні морські карти, мореход інструменти тощо.

Юні штурмани оглянули штурманський відділ та віддВ огороджу вальних споруд, прикрашений макетами маяків тощо.

Виряджаючи делегацію юних штурманів, А. М. Лавров розповів їм про нову думку щодо північно-морського шляху.

— Є припущення,— сказав він,—що тепла течія Гольф-

штрему доходить аж до Новосибірських Островів. А коли це так, то там, де проходить течія Гольфштрему, льоди мають бути незначні, а значить, там легко проходити па¬роплавом.

Щоб учасники експедиції краще обізналися з цією теорією, А. М. Лавров подарував кожному делегатові книжечку „Проблема північно-східного проходу".

Крім цього, на спомин про зустріч у Центральному гід-рологічному управлінні А. М. Лавров дав ребятам дві карти Арктики і побажав успіху у вивченні цієї суворої, але цікавої країни.

Повертаючись з Центрального гідрографічного упра-вління, штурмани об’єднались з групою ребят-делегатів і таким чином всі вдруге опинилися в затишному кабінеті Рудольфа Лазаровича.

— Рудольф Лазарович, коли ми виїздили, ви нам бажали успіху в роботі. Свою роботу експедиція закінчила і має за честь рапортувати вам,— і професорові Самойловичу подали рапорта про роботу експедиції.

Рудольф Лазарович уважно перечитав рапорта, вислухав повідомлення про роботу експедиції в Кіровську, Мурман¬ську, а потім тепло, по-діловому відзначив високу якість роботи і експедиції й керівників, вказавши, що такі великі наслідки можливі тільки тоді, коли гарний, дружний, гнучкий колектив.

— Сподіваюся, — закінчив він,— що в найближчому часі ваш колектив і клуб стане надійним і серйозним поміч¬ником у роботі Арктичного інституту.

Знову фотографував нас Коля, знову багато цікавого розповів Рудольф Лазарович про сувору північ і її мужніх дослідників.

Після закінчення бесіди Льоля від імени експедиції за-просила Рудольфа Лазаровича до Харкова на перше засі¬дання клубу Арктики.

Рудольф Лазарович подякував і пообіцяв обов’язково взяти, нехай хоч і заочно, участь в роботі цього засідання.

— До побачення, ребята!—сказав Рудольф Лазарович.— Сподіваюсь, що ми скоро зустрінемося з вами у спільній роботі на території радянської Арктики.

Дивний криголам.

Увечері всі три групи нашої експедиції зустрілися у вагоні. Електричного світла не було, бо вагон стояв ще далеко в тупіку.

Ребята засвітили свічку і, посідавши тісним гуртком» почали переказувати одне одному свої вражіння.

Ті, що їздили до колишнього Царського села, розпові¬дали, в яких пишних, золочених хоромах жили кровопивці царі і їхні прихвосні.

— А тепер,— говорила Женя,— це не Царське, а Ди¬тяче село.

Штурмани розказували про Центральне гідрографічне управління. Льоля і Зіна розказували про зустріч з Ру¬дольфом Лазаровичем.

— А хто це там був у кабінеті Рудольфа Лазаровича, коли ми рапортували?—запитав Боря.

— То Єрмолаєв,—відповів один.

— Розкажіть про Єрмолаєва,— попросили ребята.

Але розказувати не було кому, бо наші керівники пішли десь з’ясовувати, коли наш „криголам11 відправлять до Москви.

Довелося мені виручати. Та я знав тільки один випадок з Єрмолаєвим і розказав його так, як умів.

Трапилося це на Новій Землі в 1933 році. Єрмолаєв, гіімецький вчений Курт Велькен і моторист Петерсон поїхали аеросаньми з Руської гавані до миса „Желаніє11. До миса „Желаніє11 аеросани могли пройти за один день.

' 3 замовниками Руської гавані Єрмолаєв договорився

так: якщо вони щасливо доберуться до миса „Желаніє11, то звідти зразу повідомлять про це радіограмою. Коли ж радіограми не буде, то це значить, що з ними в дорозі трапилося якесь лихо. Тоді Яша Ардаєв має на собаках їхати їм на допомогу.

І от вони вирушили. Аж вітер обпікав морозом обличчя, так мчали аеросани. Вони перелітали через глибокі льодові ущелини, вони перестрибували через крижані нагрома¬дження і снігові замети. Як у кіно кадр за кадром, так і тут миготіли кілометр за кілометром.

Раптом, якраз серед дороги, нерівно задріботів мотор, і сани зупинилися.

— Невеличка аварія,— говорить механік Петерсон.— Не турбуйтесь, через кілька хвилин поладнаю.

Через кілька хвилин аеросани справді були готові.

— Сідайте,— сказав Петерсон, ще й рукою запросив.

Сіли.

Мотор запрацював, все дужче, дужче. Аж повітря гуде, а аеросани ні з місця.

— Що за лихо?

Кинулися оглядати — сюди, туди... Першим помітив лихо Єрмолаєв.

— Еге, лижви примерзли,— сказав він.

Три дні бідкалися вони, відриваючи примерзлі лижви. Випалили увесь бензин.

— Тепер крапка, — сказав Єрмолаєв. — Аеросани однак уже не підуть. Треба дожидати Яші Ардаєва.

Десять день дожидали вони Яші.

А Яша таки справді був виїхав їм на допомогу. Та, від’¬їхавши всього на всього кілька кілометрів від Руської га¬вані, він скотився в льодову прірву разом з саньми й со¬баками. Прийшовши до пам’яті, Яша ясно побачив, що Вже їхати на допомогу не зможе. Він був увесь побитий і ледве сам добрався назад до Руської гавані.

— Яші немає і харчів у нас більше немає. Спробуймо дійти пішки до миса „Желаніє",— сказав Єрмолаєв.

Курт Велькен сумно посміхнувся.

— Ви думаєте дійти пішки до миса „Желаніє"?—сказав він.

— Так. Я думаю,— відповів Єрмолаєв.—А ви що ду-маєте, Курт Велькен?

— Я думаю, що Робертові Скотту треба було пройти всього одинадцять кілометрів, і він загинув, не дійшовши.

— Ну, і що ж? —запитав знову Єрмолаєв.

—■ Ну, а нам треба іти не одинадцять, а сто п’ятдесят кілометрів. Ви розумієте? — Сто п’ятдесят кілометрів!

— Я розумію. Але я хочу знати, що ви думаєте, Курт Велькен? — сказав Єрмолаєв.

— Я думаю,— відповів Курт Велькен, що ми можемо тринадцять з половиною разів загинути, але не дійти.

— Чому саме тринадцять з половиною разів загинути? — здивувався Єрмолаєв. Як це ви вирахували?

— Дуже проста арифметика, — відповів Курт Велькен. — Я поділив сто пятдесят кілометрів, які ми маємо пройти, на одинадцять кілометрів, які мав пройти Роберт Скотт.

— Справді, дуже проста арифметика,— відповів Єрмо¬лаєв.—Але я думаю, що ми спробуємо пройти сто п’ят¬десят кілометрів і не загинути навіть на одну третину.

— Що значить навіть на одну третину?— здивувався Курт Велькен.

— Дуже проста арифметика, — відповів Єрмолаєв.— Нас троє і я сподіваюся, що ми всі троє дійдемо живі й здорові. Давайте, спробуймо.

Іншого порятунку, однак, не залишалося. Треба було покладати надії тільки на себе. Тому вирішили йти.

Без харчів, крізь пургу, при тріскучому морозі вони йшли, вони лізли, вони падали від утоми, вони падали, зриваючися з крижаних нагромаджень, і знову підводилися, і знову йшли...

Поки Курт Велькен відпочиває, Єрмолаєв провадить ще й різні геофізичні спостереження.

, Раптом Курт Велькен сів.

— Що з вами? — запитав Єрмолаєв.

— Я буду тут помирати,— сказав Курт Велькен,— Я далі іти не можу.

— Курт Велькен, ви мусити йти, я вас примушу йти,— кричав Єрмолаєв. У нас немає такого закону, щоб ми за¬лишали товариша помирати. Ви живете в радянській країні, ви мусите підкорятися нашим радянським законам.

— Я зараз, — сказав Курт Велькен, перебуваю в безлюд¬ній, немилосердній Арктиці. Її законам я й підкоряюся. Я йти не можу, значить, я мушу загинути і не заважати вам іти далі.

Курт Велькен безпорадно опустив голову і ліг. Обличчя в нього було чорне, потріскане від морозу, руки кривави¬лись.

Не кращий вигляд, ніж Курт Велькен, мали Єрмолаєв і Петерсон. Навпаки, Курт Велькен показувався втроє дуж¬чим від Єрмолаєва. Єрмолаєв—худенький, маленький, а Курт

Робітниче селище в М. Кіровську

Мурманськ. Судноре®

глонтний завод. Спу-

скання траулера

„Бєлуга*

Велькен — огрядний спортсмен. Та в Єрмолаєва і Петерсона зате була більшовицька воля, якої бракувало Куртові Велькену.

— Для нас ніяких інших законів, крім радянських, не існує, — сказав Єрмолаєв. — Вставайте, Курт Велькен, а не встанете самі, ми вас силою примусимо.

Курт Велькен не встав.

Єрмолаєв і Петерсон взяли Курта Велькена під руки і силоміць поволокли.

— Нам треба дотягти Курта Велькена, хоча б до затоки, що зветься Красивою. Там у затишку ми можемо добре одягти його і залишити. А самі швидко доберемося до миса „Желаніє“ і вишлемо Куртові Велькену допомогу, — сказав Єрмолаєв.

До затоки Красивої було тридцять кілометрів. За ариф¬метикою Курта Велькена можна було ще добрих два з по¬ловиною рази загинути. Але вони не загинули. Вони дово¬локли Курта Велькена до затоки, викопали в снігу яму. Одягли Курта Велькена, яму накрили ковдрою, єдиною, •що в них була, і сказали:

— Ми скоро прийдемо по вас, Курт Велькен. Спокійно спіть собі.

Другого дня вони добралися до миса „Желаніє“ і зразу вислали допомогу Куртові Велькену.

Допомога прийшла вчасно. Ще кілька хвилин, і Курт Велькен був би загинув. Великий білий ведмідь уже стягав з нього ковдру і сердито ричав. Ведмедя вбили, Курта Велькена врятували.

Не встиг я закінчити, як у двері нашого вагона хтось постукав.

— Просимо, заходьте, хто там?

До вагона увійшов відомий полярник, орденоносець тов. Єрмолаєв.

Цікаво і весело розказував він ребятам про своє життя на новосибірських островах, про охоту на білих ведмедів, про своє перебування в інших місцевостях на Півночі.

— А там малята є? — запитав хтось.

— Є, — відповів Єрмолаєв.

— А як же вони там живуть? — запитує Зіна.

— Розкажу, — говорить тов. Єрмолаєв. І розповідає про хлопчика тунгуса, як він допомагає батькові рибу ловити, сільця на звірів ставити.

— Часто цей хлопчик приходив до мене в гості, — гово¬рить тов. Єрмолаєв.— І просив мене, щоб я йому розказав про теплу країну. Тільки він ніяк не вірив, що є на світі великі краї, де не знають снігу, і навіть сміявся з мене, коли я йому оповідав, що у нас на землі ростуть де¬рева, цвітуть квіти, зеленіє трава.

— Як? Просто на землі. ростуть дерева і квіти?1 — дивувався хлопчик,'—і упевнено говорив, що це я вигадую, що це неможливо.

— А нам не можна ніяк з ним зв’язатися? Ми б йому роз¬казували про все, — запитали ребята.

— Можна, через Арктичний інститут, — відповів тов. Єр¬молаєв і пообіцяв сам допомогти.

— А ми сьогодні були в Арктичному інституті, захо-дили звітувати Рудольфові Лазаровичу, — сказав Боря.

— До речі, — сказав Єрмолаєв, — Рудольф Лазарович обіцяв вам дати деякі колекції, так ось він і передав перші екземпляри колекцій.

Єрмолаєв розгорнув газету. В газеті були загорнені красиві зразки мінералів з Півночі червонуватого гранату та темнокоричневого блискучого піриту.

— Крім цього, Рудольф Лазарович передав вам на спомин авторський примірник своєї книги „Во льдах Арктики",— сказав Єрмолаєв і дав ребятам книгу.

— А тепер, ребята, прощавайте, а то краще — до швид¬кого побачення. Через п’ять хвилин . ваш поїзд відходить.

Ребята дружно проводжали тов. Єрмолаєва, щиро і палко дякували, просили не забувати про клуб, про юних дослідників, хцо мріють бути такими ж відданими і не¬зламними, як і наші героічні ветерани полярники.

— А де книга? Ану, покажи книгу!

Книгу тримав Миша. Ребята почали перегортати її і враз на першій сторінці побачили щось написане.

— Ану, читай, що там таке!

Дорогі, юні дослідники Арктики!

Нехай ваша перша подорож з Харкова на Північ вселить у ваші душі ще більший порив до пізнання суворої, але пре-красної природи полярних країв, щоб приєднати їх до нашої великої соціалістичної країни.

Ваш Р. Самойлович

13-1-1935 р.

Ленінград, Всесоюзний Арктичний Інститут".

в КРИЖАНОГО КОМІСАРА

Москва. — І знову в уяві героїчна челюскінська епопея.—Юні дослідники

в крижаного комісара.—Незабаром нові експедиції.

Ще з вечора в поїзді хвилювалися ребята, готуючи ра- порта Отто Юльйовичу.

І от рапорт готовий.

— А може його і в Москві немає. А чи захоче Отто Юльйович нас прийняти?—хвилювалися ребята.

Старанно розмальовували художники аркуш паперу, на якому мали писати рапорта. Старанно оформляли ребята кожен пункт, щоб якнайкраще, щоб якнайкоротше пере¬дати все.

Москва. Щільною лавою виходимо на перон. У Жені, у спеціальній папці рапорт.

Швидше, швидше до Головної управи Північно-мор-ського шляху. Можливо, якраз Отто Юльйович там.

Ми ідемо знову вулицями Москви, а в уяві ще і ще раз відроджується героічна челюскінська епопея.

Велике Північне Полярне море протягом багатьох сотень років притягало до себе увагу капіталістичних країн. Це була найкоротша морська путь з європейської частини материка до Тихого океану, на Далекий Схід, до Китаю.

Але жодна капіталістична країна організовано не спро¬моглася підійти до розв’язання цього питання. Великі до-

слідники, або на свої власні, часто мізерні кошти, влашто¬вували експедиції, або експедиції влаштовувалися -на кошти одного-двох зацікавлених капіталістів. А ці капіталісти, обпікшись раз (бо перші експедиції здебільшого закінчу¬валися невдало), більше і самі жодних експедицій не ор¬ганізовували і інших не радили. Отож, дослідження Пів¬нічного Полярного моря, як і інших північних морів та земель, проходило неорганізовано, випадково. Експедиції відряджалися раз на двадцять, тридцять років. Звичайно, такі випадкові експедиції давали здебільшого випадковий, неперевірений дослідами матеріал.

А тому розв’язати остаточно питання мореплавства в Арктиці не могли.

— Ми Арктику переможемо організовано, — сказала Ра¬дянська країна.

Для цього щороку, систематично відряджалися різні наукові експедиції, провадилися досліди. Більшовики побу¬дували багато наукових, метеорологічних, радіостанцій. Полярники вивчали глибини північних морів, течії, товщу і хід криги. Отже, тепер наші пароплави й криголами пла¬вають не наосліп. Ми наперед знаємо, яка де погода, який лід, куди він рухається, бо про все це повідомляють радіостанції.

Було три випадки, коли експедиції пройшли через усе Північне море. Це експедиції Норденшельда, Амундсена і Вількицького.

Та ці експедиції проходили Північне Полярне море за два — три роки.

Такий термін нікого, звичайно, не міг задовольнити. Користі від такого дворічного проходження не було аж ніякої, навіть навпаки, — такі походи і для людей були важкі, і рисковані, і багато грошей потребували.

— Ми переможемо Північне полярне море. Ми дове¬демо, що його можна переплисти за кілька місяців, за одне літо, — сказали більшовики полярники.

В 1932 році крижаний комісар Отто Юльйович Шмідт першим довів перед усім світом правильність цього біль¬шовицького твердження.

Вперше в історії пароплав „Сибіряков", де начальником

експедиції був Отто Юльйович, пройшов усе Північне по-лярне море за одне літо.

— Перевірмо ще раз, — сказав крижаний комісар.

І влітку 1933 року на пароплаві „Челюскін" вирушив знову тим самим шляхом.

Залунали прощальні гудки.

— Повний вперед! — скомандував капітан.

І „Челюскін" рушив.

Він ішов з Ленінграда через Балтійське і Баренцове море. Він ішов рівно, чистою водою, злегка погойдуючись.

Перший лід показався в Карському морі. Синюваті кри¬жини пливли назустріч, важко черкаючись об борти криго¬лама. Що день, то шлях ставав важчий.

Крижаний комісар підійшов до радіоприймача. Він ви¬кликав криголам „Красін".

— Ми ввійшли в льоди,—сказав він. — Будьте напого¬тові нас виручати, якщо нам не пощастить самим ви¬братися.

— Ми напоготові, — відповіли з „Красіна",

„Челюскін" — це тип вантажного криголамного паро¬плава. Він більш-менш легко може проходити легку й се¬редню кригу. Але важка — йому не під силу. Тому було договорено, що в разі „Челюскін" потрапить на важку кригу, йому допоможе потужний криголам „Красін".

Кілька разів ходив літак над полярним морем, вишу-куючи хоча б невеличке розвіддя для „Челюскіна". Але лід щокроку міцнішав, облягав борти криголама.

Холодні вітри віщували близьку осінь. „Челюскін" по¬спішав. Залишалося вже зовсім мало. Треба було перемогти кілька крижаних миль і кінець,— шлях пройдено. Там, за Берінговою протокою вже чиста вода.

„Челюскін" підходив до Берінгової протоки. Челюскінці дні й ночі воювали з немилосердною стихією. Вони обко¬лювали лід біля бортів криголама, вони амоналом рвали крижані поля, але пробитися не могли.

Крижаний комісар ще раз сів на літак. Він довго круж¬ляв над торосистими льодами. Всі надії марні, кругом су¬цільний важкий лід. Тоді крижаний комісар ще раз викликав „Красіна": — Ідіть допомагайте нам! — сказав він.

— Не можемо,— відповіли з „Красіна*—у нас зламався вал, і ми на ремонті!

І знову, як на фронті, гримів гарматними вибухами амо¬нал. Рвали лід. Сподіватися на будь-чию допомогу тепер вже було пізно. Наставала зима. Жодного криголама поблизу не було.

Челюскінці вибивалися з останніх сил. Ні, крижані гори щільно зступилися довкола. Крига підхопила „Челюскіна" і понесла назад, напризволяще в Полярне море. Темна по¬лярна ніч, оглушлива тріскотнява торосистих льодів, виття дикого вітру і безпросвітна пурга огорнули челюскінців-

Довелося зимувати серед дрейфуючих криг.

Крижаний комісар скликав команду і сказав:

— На випадок аварії, щоб кожен знав своє місце, треба розподілити людей по бригадах. Крім цього, треба винести на палубу двомісячний запас провіанту й одягу. Ми не мо¬жемо знати, що трапиться з криголамом, але ми певні, що нашу згуртованість ніяка стихія не зламає!

Почалися довгі і тривожні місяці зимівлі. Одного ранку зірвалася шалена пурга. Довкола нічогісінько не було вид¬но. Ніби сотні гармат глухо загуркотів, затріщав лід. Кри¬жані гори полізли одна на одну. Вони обступили криголам, вдарили в лівий борт з такою силою, що він тріснув від носа аж до корми. Крига вдарила в казан, порвала водо¬проводи.

— На лід! — спокійним голосом наказав крижаний ко¬місар.

Полетіли мішки, ящики, одежа...

Челюскінці зійшли на лід.

Криголам високо підняв корму, ніби востаннє хотів по¬глянути на тих, кого він залишає, і шубовснув у морську безодню, поглинувши з собою Ґ молодого завгоспа тов. Мо- гилевського, який не встиг вчасно зіскочити з палуби.

Челюскінці опинилися віч-на-віч з льодовими силами півночі. •

Увесь світ облетіла тривожна чутка.

За кордоном згадували численні потерпілі експедиції За кордоном говорили, що в історії не було такого випадку коли без жертв було б врятовано потерпілих. В Арктиц двох_-трьох чоловіка врятувати, та й то треба докласти не¬людських сил, а челюскіндів же понад сто чоловіка... Це,— говорили вони,— річ неможлива!

— Ні, ми не здамося,— сказав крижаний комісар.

На кризі побудували намети, збудували кухню, барак, радіостанцію. Вечорами, коли вщухала пурга і не гуркотіли льодові зсуви, челюскінці слухали радіо, читали вірші, про¬довжували свою наукову роботу.

Часто ночами ламались крижані аеродроми, які готовили челюскінці для літаків. Челюскінці ранком вирівнювали їх. Лід лопався під наметами, він розірвав барак надвоє. Заги¬нула кухня. Але ні криги, ні люті морози, ні пурга — не могли зламали більшовиків-челюскінців. Так само, як ніякі труднощі не могли зупинити героічних пілотів і капітанів, що рушили рятувати челюскіндів.

З Хабаровська, з Олюторки, з Нома, з Уелена летіли радянські пілоти. Першим прилетів на величезному літаку Ляпідевський. Він забрав жінок і дітей.

Крижаний комісар не відходив від радіоприймача.

— Отто Юльйович, ви тяжко хворі, я повідомлю про це уряд,— говорив радист.

— Не вигадуйте. Я зовсім здоровий,— запевняв крижа¬ний комісар.

А тим часом температура в Отто Юльйовича досягала сорока градусів.

Минали дні, шуміла пурга, тріщали льодові тороси.

— Ви чуєте, щось гуде, не летять, бува, літаки? — запи¬тував крижаний комісар.

— Ні, це гудуть шалені арктичні вітри,— відповідали йому.

— Нічого, прилетять, обов’язково прилетять,— заспокою¬вав всіх крижаний комісар.

І вони таки прилетіли.

Прилетіли герої Радянського Союзу: Леваневський, Водоп’янов, Доронін, Молоков, Каманін, Слєпньов.

Челюскіндів почали вивозити на континент.

Незабаром радист приніс радіограму і подав Отто Юльйо- вичу. В тій радіограмі уряд наказував Отто Юльйовичу негайно позачергово вилетіти з крижини.

— Ви запевняєте, що негайно всіх перевезете? — запитав у пілотів Отто Юльйович.

— Безперечно, перевезем,—сказали героічні пілоти.

Крижаного комісара винесли на повітря. Він сам полічив

челюскінців, що зостались ще на крижині і, впевнившись, що їх справді негайно вивезуть — сів до літака.

Хворий крижаний комісар вилетів одним з останніх. А другого дня над крижиною, що була табором „Челюскіна", майорів лише червоний прапор. Більшовики пілоти вряту¬вали не тільки людей, а й кількох собак, що були в челю- скінському таборі.

Героічні пілоти врятували челюскінців. Вони, ще раз перед усім світом довели, що міць нашої країни непереборна. Вони ще вище піднесли над світом славу наших героічних поляр- ників-пілотів, моряків.

І ця слава сяє і над краями крижаної Арктики.

Криголами й пароплави, що підуть цього року крижа-ними морями, переможними гудками салютуватимуть цій славі.

1934 року криголам „Літке“ пройшов уже без аварій увесь Північно-морський шлях. Той час, коли більшовики остаточно освоять Північне Полярне море, вже недалеко.

Ми підійшли до головної управи Північно-морського шляху.

На дверях управи нас зустрів Микола Петрович.

— Отто Юльйович тут,— сказав він.— Та от секретарі ніяк до нього не підпускають, говорять, що дуже він за- нятий.

— А ми звідси не підемо, так і стоятимемо під дверима. А як Отто Юльйович після роботи вийде, ми й віддамо йому рапорта і бодай поглянемо, який він є,— говорять ребята.

Та Отто Юльйович, як тільки довідався, що експедиція піонерів приїхала, зразу ж дав згоду прийняти.

Схвильовано біжимо до кабінету.

— Здрастуйте, ребята! — привітно зустрів нас Отто Юльйович,' ще й рукою на стільці показав, сідати запросив.

Тепло усміхнувся Отто Юльйович.

Кіровська піонерка

Клава Міхієва

Матрос з буксир-

ного пароплава

«Корелец*

— Ну, розкажіть же мені, що ви цікавого бачили, як

ви працюєте,— сказав він. '

Тоді підвелася Зіна. Вона коротенько ознайомила з ро¬ботою і клубу, і експедиції і подала Отто Юльйовичу ра¬порти. '

РАПОРТ

ПЕРШОЇ ПІОНЕРСЬКОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ ЗА ПОЛЯРНЕ КОЛО

ОТТО ЮЛЬЙОВИЧУ ШМІДТОВІ

Успішно закінчуюча першу піонерську експедицію за полярне коло, організовану клубом юних дослідників Арктики при харків¬ському Палаці піонерів та жовтенят під час зимової перерви, по маршруту Харків-Москва-Ленінград-Кіровськ-Мурманськ і назад — ми, учасники, рапортуємо Вам про наслідки:

1. Під час подорожі експедиція провадила такі роботи: геофі¬зики — щоденні метеорологічні спостереження, штурмани — несли вахти і вели подорожній журнал; географи — детальне описування рельєфа місцевості; зоологи — спостереження за тваринами і пта¬хами півночі.

Всі учасники експедиції знайомилися з соцбудівництвом За¬поляр’я.

2. Двічі відвідали Всесоюзний Арктичний інститут, де мали бесіду з Р. Л. Самойловичем і його співробітниками, учасниками сибіряковського і чедюскінського походів, встановили зв’язок і одержали обіцяну допомогу в нашій роботі.

3. У вагоні провели цікаві розмови з зимовниками-полярниками тт. Минеєвим, Єрмолаєвим та ін.

4. В місті Кіровську ознайомилися з добуванням і збагачу¬ванням апатитових руд.

5. У Мурманську оглянули порт, відвідали криголам „Садко", були на судноремонтному заводі під час спуску Р-Т 56 „Белуга"^ відвідали краєзнавчий музей, де ознайомилися з природними багат¬ствами Польського півострова.

6. Були прийняті начальником гідрографічного управління В. В. Васильєвим, оглянули ряд відділів управління і мали роз¬мову з полярником Лавровим.

7. У Мурманську Й Кіровську на зустрічах з піонерами поста¬вили питання про організацію гуртків юних дослідників Арктики.

Передаючи Вам, дорогий Отто Юльйович, палкий піонерський привіт, Вам, який запалив у юних серцях любов до Арктики, ми обіцяємо з ще більшою силою боротися за високе опанування основ наук з тим, щоб стати дійсно активними учасниками соцбу- дівництва, зокрема в освоєнні радянської Арктики".

— Молодці, дуже радий. Але цього мені мало. Я хочу знати кожного з вас,—прочитавши рапорта, сказав Отто Юльйович.

Аж здивувалися ребята від такої теплоти і уваги до них. Докладно познайомив Микола Петрович з кожним чле¬ном експедиції, докладно розпитував Отто Юльйович і про клуб, і про подорож.

Спокійно і сміливо відповідали ребята, тільки раз заїк¬нулися, очі додолу спустили...

■— Ну, а північне сяйво бачили?—запитав Отто Юльйович.

Тиша запанувала. Аж зітхнули важко юні полярники.

Ледве видушили з себе:

— Проспали...

Засміявся Отто Юльйович.

— Нічого. Не сумуйте, ще побачите. Це ж тільки поча¬ток. Ви ж ще не раз побуваєте на Півночі.

— Це правда, побуваємо обов’язково! — повеселішали ребята.

На зустрічі був присутній і начальник політвідділу го- ловуправління Північно-морського шляху т. Бергавінов. Він дуже зацікавився роботою юних дослідників Арктики.

— Такі клуби,— сказав він,—треба створити в кож¬ному місті.

Тепло прощався Отто Юльйович з експедицією. Дякував за те, що відвідали його.

— Працюйте, ребята, загартовуйтесь. При першій наго¬ді, як тільки вирядимо експедиції, я вам надішлю живих арктичних звірів.

— Спасибі, Отто Юльйовичу! .

— А... А нас в експедицію ви не можете взяти?

Усміхнувся Отто Юльйович.

— Гм... Всіх, звичайно, взяти не зможемо. Але обіцяю двох-трьох ребят взяти в дальню експедицію в Карське море і десять-п’ятнадцять ребят вашого клубу влітку до Шпіцбергена.

Не знали, як дякувати ребята. Всю дорогу тільки й розмов було, що про Отто Юльйовича.

— Володя, не пустуй! Ти забуваєш, щодо Шпіцбергена поїдуть тільки найкращі.

Так після цієї незабутньої зустрічі з Отто Юльйовичем все почало вимірятися Шпіцбергеном і далекою експеди¬цією в Карське море.

Незабутнє вражіння, ще більшу охоту працювати, за. гартовуватися залишила у ребят ця зустріч.

А вранці другого дня юних полярників привітно зустрів Харків.

Після цієї експедиції ще краще розгорнув свою роботу клуб юних дослідників Арктики. Ще з більшим піднесен¬ням працюють ребята. Тим більше, що час, коли юні до¬слідники вирушать у справжню експедицію, на справжніх криголамах в крижані моря Арктики, вже недалеко.

Кращі друзі клубу, зимовники полярних станцій, як тільки довідалися, що Отто Юльйович обіцяв узяти ребят в числі справжніх полярних дослідників в Арктику, зразу ж з усією щирістю надіслали ребятам вітання, подарунки та запрошення приїхати до них.

Ось кілька радіограм, що їх отримали ребята після своєї першої експедиції.

.БУХТА ТИХА

Харків, Палац піонерів. Юним дослідникам Арктики.

Двадцять шостого березня вперше після полярної ночі ми по¬бачили сонце. Вбили трьох ведмедів і піймали двох ведмежат. Одне ведмежатко закріплюємо за вами. Почали прилітати птиці. Увесь колектив бадьорий, веселий, зробили перший політ на літаку над бухтою, погода чудова, мороз двадцять п’ять—тридцять градусів Шлемо привіти, вітаємо, бажаємо успіху у вашій учобі і в роботі. — Зимовники".

97

А ось і друга:

„МИС „ЖЕЛАНІЄ"

Ріст вашого клубу юних дослідників Арктики вітаємо. Боріться за якість роботи. Стимулом до цього неха|і стане і наше перше запрошення. Ми запрошуємо двох кращих ударників, членів клубу, до нас на полярну станцію влітку першим рейсом криголаму. До вашого приїзду ми приготуємо цікаві дослідницькі матеріали. Ми просимо архангельський крайвиконком дозволити вивезти нам для клубу юних дослідників Арктики ведмежі шкури, морських звірів, птиць та гідробіологічні матеріали. Бажаємо успіху в роботі. Наші зимовники всі здорові, полярну ніч провели добре. Скоро зустрі¬чаємо перше сонце. Пишіть про свої досягнення.

Зимовник и“.

Не забув і Отто Юльйович про свою обіцянку. Від тов. Бергавінова вже отримав клуб юних дослідників Арктики повідомлення про те, на які криголами можна буде взяти ребят. Ось це повідомлення.

„КЛУБОВІ ЮНИХ ДОСЛІДНИКІВ АРКТИКИ

м. Харків.

і м. Київ.

КОПІЯ ЦК ЛКСМУ

Виходячи з ваших прохань та переговорів, повідомляємо вас про рейси наших арктичних криголамів, на які можемо взяти ваших представників для ознайомлення з окремими районами Арктики.

1) Рейс криголама „Малигін"—Карське море, на острови Діксон, Стерлінгов, Руський і Таймирський. За планом цей рейс почнеться з Архангельська 24 липня і закінчиться З вересня.

На криголам можемо взяти три-чотири чоловіка.

2) Пароплав „Онега" вийде з Архангельська 22 червня на острів Колгуєв та Нову Землю (західний берег) і за¬кінчить свій рейс 25 липня.

Можна взяти двох-чотирьох чоловік.

3) Пароплав „Софія Перовська" піде через протоки

Юшар і Матшар на Нову Землю. Першим рейсом з 2 по 25 липня, і другим рейсом з 1 серпня по 1 вересня.

Можна взяти два-три чоловіка.

4) Пароплав типу лісовозу піде 10 липня з Архангель¬ська на острів БІЛНІІІ і закінчить рейс 11 вересня.

Також можна взяти два-три чоловіка.

5) Рейси на острів Шпіцберген почнуться з другої по-ловини травня і триватимуть до середини листопада. Се¬редній термін рейсу 15-20 діб.

В один з цих рейсів можна взяти також три-п’ять чо-ловіка.

Безперечно, ми повідомляємо вас про спокійні рейси з тим, щоб ви могли повернутися назад у встановлений строк.

Разом з тим,, ці рейси дадуть деяку уяву про Арктику.

Обміркуйте і повідомте, як ви думаєте це використати. При чому, посилати ребят треба через головне управління Північно-морського шляху.

Начальник політуправління головного управління пів¬нічно-морського шляху при РНК СРСР — С. Б е р г а в і н о в.

До цих нових експедицій старанно готуються ребята. Вчаться вони тільки на „добре" і „дуже добре", вивчають радянську Арктику, гартують на прикладах героічних по¬лярників, пілотів, епронців свою волю й мужність.

ЗМІСТ

Це був початок

Харківські піонери ідуть зустрічати Отто Юльйовича.—А де ж дістати квітів?—Мирні переговори.—Зіна дає слово З

Мрія здійснюється

Вітаємо ваш задум! — Хочете послухати, як загинув Роберт Скотт?—Ура! Качати Гришу. 6

Криголам на колесах

Як радісно б’ється серце.—Хто ж їде?—Щасливої дороги!—Пра¬цюють загони.—Завтра в Москві 14

Москва

Ку-ку-рі-ку!—За дружний піонерський колектив.—Острів Врангеля . на Мо ковському вокзалі. — Хрипуша-дорогуша і Шипа-Шипуша.—

Перша зустріч з героїчними полярниками 22

Ленінград.

АнV, відгадайте!—Знайомимося з містом,—Оповідання про про¬фесора.—Орденоносці полярники бажають успіху арктичним ребятам 33

За полярне коло

Загадковий пакунок.—Перший день без сонця,—Білий ведмідь у вагоні.-Ми ступили за п *ріг Арктики.. 50

Кіровськ

Місто, що виросло з казковою швидкістю.—Арктика розкриває свої багатства.—Апатитова гора.—Привіт піонерам Заполяр’я. ... 61

Мурманськ

Невже вода?—Заполярний центр.—„Чорний принц11.—Героїчний Епрон.—Ми на справжн ому криг ламі.—Чесне піонерське слово, більш не захворію!—Сон і північне сяйво.—Проший, Заполяр’я . . 66

Ііізад

В центральному гідрографічному управлінні.—Ще раз зустрічає¬мося з Рудольфом Лазароаичем.—Розмова біля свіічки. ...... 82

В крижаного комісара

Москва.—і знову в уяві героїчна челюскінська епопея.—Юні дослідники в крижаного комісара,—Незабаром нові експедиції. . . 89

Ні* Олвйнікова

Г, Безсмертний

Ш. скачко

В. Макаров

Т, Любімов

Такий вигляд мали юні дослідники Арктики ті полярне коло. Вони до дванадцятої години тоді пургу, вітри й морози Заполяр’я.

Не спав і художник Вадим Миколаевич Невський.

Знаменної ночі, коли експедиція переїздила спали, бувши щомиті напоготові зустріти

і Він малював дружні шаржі на юних по-лярників. Оце й е плід його творчості за ту ніч.

Юра Маслін Ш. Беседовський   О. Набокин

Гримайло Я. / Дивний криголам : перша піонер. експедиція за полярне коло / Я. Гримайло ; мал. В. Невського. – Харків ; Одеса : Дитвидав, 1935 (Одеса : Друк. ім. Леніна). – 100 с. : іл., [9] арк. іл. – На тит. і обкл. авт. : Ярослав Гримайло.

ПДФ   https://dropmefiles.com/jJpuT

В августе 2012 года нам посчастливилось встретиться с сотрудниками Луганской областной детской библиотеки, которые в книжных хранилищах разыскали несколько изданий, вышедших в 30-80-е годы прошедшего столетия и посвящѐнных Н.П. Трублаини. Выражаем им нашу глубокую благодарность за помощь в подготовке настоящего материала. Родившийся в первом десятилетии бурного XX века, проведший детские и отроческие годы в небольшом селе на сухопутной Винничине, озорной и отважный мальчишка, начитавшись романтических книжек, буквально бредил Северным Ледовитым океаном и мечтал в рядах первопроходцев смело покорять просторы Арктики, хотя ещѐ и в глаза никогда не видел моря. Нечто подобное было и с любознательным вяткинским пареньком Сашей Гриневским, который впоследствии стал всемирно знаменитым писателем Александром Грином – автором бессмертной феерии «Алые паруса» и многочисленных чрезвычайно популярных и сегодня романтических произведений (см. наш материал о Грине — «Український медичний альманах». — 2011. – № 6. – С. 144 – 156). Николай Петрович Трублаевский (Трублаини стал его свого рода брендом, литературным псевдонимом) родился 12 (25) апреля 1907 года в селе Ольшанка Ольгопольского уезда Подольского губернии (ныне Крыжопольский район Винницкой области) Украины. Отец Коли был умелым и ловким лесорубом, а любимая матушка – высокообразованной сельской учительницей, рано привившей сыну страсть к чтению. Дед Николая – сильный и мужественный Гнат Трублаевский помимо могучего казацкого здоровья, коим он щедро наделил своих сыновей – Пантелеймона, Гавриила, Андрея и Петра – отца будущего писателя, имел приятный певучий голос. Отличался особенно густым чистым «музыкальным» баритоном среди братьев и Пѐтр Гнатович, рано обративший на себя внимание местных церковных служителей. Какое-то время будущий отец Коли пел в церковном хоре и снискал немало похвал у прихожан и священников. Однако было замечено и доложено по начальству, что в церкви молодой и симпатичный Пѐтр величаво пел «божественные» песнопения, а вот на вечеринках со сверстниками и девчатами – весѐлые, богохульные и даже «срамные» куплеты… Из церковного хора его за это тут же уволили. А вот к его брату Гавриилу церковь была более снисходительная и внимательна из-за его примерного кроткого поведения. Вот почему Колин дядя стал священнослужителем. У Колиной бабушки было восемь детей и довольно много внуков, однако, похоже, она никого не любила так, как Миколку. Даже подушечку для него именную красиво вышила шелком. Она знала огромное количество дивных волшебных сказок, старинных преданий, удивительных народных легенд и очарованный мальчик (как юный Саша Пушкин) мог долгими зимними вечерами часами слушать замечательные бабушкины сказки и песни. Чтобы обеспечить семью необходимыми средствами к существованию в ту нелѐгкую пору начала столетия Пѐтр Трублаевский завербовался в Сибирь рубить таѐжный лес, благо здоровьем и физической силой да и профессиональной сноровкой лесоруба он никогда не был обижен. Весь световой день мать учительствовала в церковно-приходской школе, а все вечера проводила за проверкой тетрадей своих учеников. Поэтому воспитывала маленького Колю бабушка Любовь Устимовна, особенно часто напевавшая малышу песню «За Сибирью солнце всходит», и юный фантазѐр представлял себе огромное ярко-красное светило, жгучие сибирские морозы и своего отца, размышляющего о судьбе наследника рода. Как сложится судьба этого мальчика не знал и не предполагал никто из родных. Колина мама Евгения Яковлевна часто брала не по годам смышленого мальчишку в школу, и он очень внимательно и сосредоточенно слушал и моментально запоминал про всѐ на свете. В пять лет способный мальчик уже довольно бегло читал, навсегда полюбив книгу и процесс познания многообразного необъятного мира через чтение. Если его невозможно было разыскать дома и во дворе все близкие знали: Коля прятался где-нибудь в высоких травах и читал приятелям вслух какуюнибудь приключенческую книжку или увлечѐнно О Р И Г І Н А Л Ь Н І С Т А Т Т І 152 рассказывал о необыкновенных путешествиях и дальних таинственных странах, о которых он узнал в результате чтения. Это просветительское занятие, так удачно найденное Колей в детстве, станет потом его истинным призванием во время работы в Харькове, однако до всего этого ещѐ предстояло дожить. Окончив церковно-приходскую школу в родном селе, упорно и увлеченно осваивая некоторые предметы, проучившись четыре года, будущий писатель получил такую характеристику: «Ученик Николай Трублаевский при не очень большой старательности показывает достаточно хорошие успехи в арифметике, алгебре, геометрии, географии, естественной истории. Особенно выдающиеся успехи демонстрирует в российской словесности. Смышлѐн, пытлив. Правдивый, честный, добропорядочный. Наделѐн счастливым талантом очень умело подражать голосам людей и птиц» [4]. Сельская начальная церковно-приходская школа осталась далеко позади. Мама Коли Евгения Яковлевна решает переехать в село Скрытское Браславского уезда на Подолье, а Коля поступает в Немировскую гимназию. Немиров – это щедрая талантами дивная украинская земля. Именно здесь 10 декабря 1821 года родился великий русский поэт Николай Александрович Некрасов. Тут написала первые свои произведения известная украинская писательница Марко Вовчок. Плодотворно трудился на педагогической ниве и в области очень интересной науки этнографии и еѐ супруг Афанасий Васильевич Маркович, собравший множество чудных образцов украинского народного творчества. В 1915 году Коля Трублаевский становится учащимся Немировской гимназии, где с большим жаром и желанием осваивает гранит наук в течение пяти лет. До тринадцатилетнего возраста Николай Трублаевский успешно учился в Немировской гимназии, а в 1920 году, бросив учѐбу, сбежал на фронт «бить Врангеля». Однако по дороге, неосторожно сорвавшись с подножки вагона, он сильно повредил себе ногу и, таким образом, жгучее желание «воевать с белыми» на деле осуществлено не было. Потерявшего сознание паренька совершенно случайно нашѐл в сухой придорожной траве путевой обходчик. Он и отнѐс на руках Колю в ближайшую больницу. Возвращаться в гимназию в столь мятежное время гражданской войны для рано повзрослевшего юноши не имело никакого смысла, тем более, что пришлось довольно долго в стационаре залечивать травмированную ногу. Спасли случайно обнаруженные в кабинете главного врача многочисленные интересные книги и чрезвычайно востребованные у читающей публики популярные в то время журналы. Увлѐкшись, Николай дни и ночи напролѐт активно занимался самообразованием. Что именно любил читать смышлѐный, рано повзрослевший паренѐк? Комплекты журналов «Нива», подшивки популярнейшего издания «Природа и люди» с великолепно иллюстрированными приложениями в виде сочинений известных мастеров приключенческого жанра Гюстава Эмара, Артура Конан Дойла, Жюля Верна, Луи Буссенара и других знаменитых западных авторов. В те времена молодые люди довольно рано взрослели и Николай не был исключением из этого общего правила. Его искреннее желание попасть на фронт отнюдь не было случайным порывом и только серьѐзная травма нижней конечности помешала осуществиться мечте набраться всамделишного, а не книжного опыта на фронтах братоубийственной гражданской… В 16 лет кажется, что весь мир принадлежит тебе и ты можешь всѐ! Николай уехал в село Череповка, где довольно быстро организовал избучитальню, начал вести широкую просветительскую работу (вновь дало себя знать детское призвание!). «Организатора-просветителя» местные кулаки-эксплуататоры многократно пытались запугать, хотели даже убить за правдивые заметки о сельской жизни, которые начинающий селькор посылал в газеты. С головой окунувшись в активную общественную деятельность, Трублаевский стал всеми силами бороться с ненавистным наследием тѐмного прошлого: вѐл агитационную работу за новую власть в своей Ольшанке и в соседних сѐлах, вместе с передовыми комсомольцами вѐл непримиримую борьбу с коварным кулачьѐм. Районный комитет комсомола поручает Трублаевскому организовать в его родном селе кружок по ликвидации неграмотности, и неугомонный сын сельской учительницы с этим заданием успешно справляется. Энергичный юноша организует также регулярную работу сельского клуба, собирает довольно неплохую общественную библиотеку и основывает на своей малой родине первую комсомольскую ячейку. Именно к этому периоду относится начало профессиональной литературной деятельности будущего известного украинского писателя и путешественника [3,7]. В 1923 году винницкая газета «Червоний край» опубликовала его первую крупную статью, а вскоре талантливый молодой человек становится постоянным селькором этого издания, а впоследствии и собственным корреспондентом необычайно популярной в те годы ведущей республиканской газеты «Вести». В 1924 году, переехав в районный центр, Николай стал успешно работать в местном клубе, организовав параллельно несколько кружков по ликвидации безграмотности и собрав группу талантливых сельских корреспондентов. Любознательный молодой человек в это время искренне стремится познать все стороны жизни юной страны, часто посещает различные предприятия и заводы, готовит статьи и заметки, что помогает ему тонко оттачивать природное дарование мастера слова, шлифовать литературное мастерство и служит богатой копилкой бесценного жизненного опыта. В 1925 году Николай направляется учиться в Харьков для повышения собственной квалификации на Всеукраинских курсах журналистики при ЦК КП(б) Украины, после окончания которых уже полноправно и вполне профессионально трудится на ниве украинской журналистики, весьма успешно работая собственным корреспондентом республиканских «Вестей». Вот тогда-то и появился его знаменитый псевдоним – статьи и очерки в газетах стали подписываться необычной фамилией – Трублаини (до этого был ещѐ у него и другой псевдоним «Гнат Завірюха»). Кстати, известный украинский писатель Анатолий Костецкий вспоминал как их товариш Терень Масенко однажды сравнил непоседливого темпераментного курсанта Трублаевского с итальянцами, назвав его на итальянский манер «Трублаини». Это шутливое прозвище удачно пристало к юноше и стало на всю жизнь его знаменитым литературным псевдонимом [5]. Способный молодой человек, талантливый и разносторонний, жаждущий новых знаний, не бросая и каждодневной У К Р А Ї Н С Ь К И Й М Е Д И Ч Н И Й А Л Ь М А Н А Х , 2 0 1 2 , Т о м 1 5 , № 4 153 репортѐрской деятельности, одновременно учится на физико-математическом факультете Харьковского института народного образования. В конце 20-х годов, когда активно началось освоение Крайнего Севера, Николай Трублаини с радостью узнал о готовящейся экспедиции ледокола «Фѐдор Литке» к острову Врангеля и горячо принял предложение участвовать в этой грандиозной «одиссее» в качестве корреспондента газеты «Вести». Будучи уже признанным в масштабах страны литератором, которого почитатели его таланта с любовью окрестили «украинским Джеком Лондоном», Николай Петрович в то время подчѐркивал: «Моя мечта – зажечь юных читателей желанием стать исследователями Арктики, моряками, которые не побоятся штормов, авиаторами, которые сумеют повести самолѐты на тысячекилометровые расстояния, инженерами и учѐными, которые раскроют все тайны природы и победят все стихии» [14]. В те далѐкие от нас годы многотрудное освоение Севера и прокладка Северного морского пути были в самом центре внимания и населения и средств массовой информации молодой советской страны. Николай Трублаини перечитал с жаром увлечѐнного энтузиаста всю литературу по этому вопросу, отметив для себя следующие факты. Так, ему стало известно, что в 1926 году на острове Врангеля была высажена первая советская исследовательская экспедиция, имевшая в своѐм составе авторитетного специалиста Ушакова, а также одного опытного врача-практика, нескольких отважных охотников и знатоков подобных мест эскимосов. В 1928 году этой экспедиции должны были завезти большой запас продовольствия, новую смену людей, однако беспорядочные нагромождения ледяных торосов напрочь закрыли путь к желанному острову, а посланные в эту новую экспедицию с ледоколом «Ставрополь» специалисты так и не сумели пробиться к команде Ушакова. В 1929 году коллективу ледокола «Литке» было приказано во что бы то ни стало добраться до злополучного острова и привезти новую смену полярников. Чем не занимательный сюжет для Жюля Верна или Джека Лондона! В то время Трублаини как раз успешно сдавал зачѐты и экзамены в Харьковском вузе, но как только ему было предложено принять участие в этой новой экспедиции к острову Врангеля, «путешественник по призванию» отказаться не смог. Открывавшиеся грандиозные перспективы полностью захватили исследовательскую натуру Николая Петровича. Его страстно влекли к себе малоизученные северные просторы, очень хотелось молодому журналисту лично познакомиться со знаменитыми полярниками, может быть даже осуществить зимовку во льдах, что было его страстным потаѐнным желанием. Запланирован был морской рейс в два этапа: тропический – от Севастополя до Владивостока и полярный — от Владивостока до острова Врангеля. Непоседливый и чрезвычайно деятельный, Николай Трублаини в рейсе не мог оставаться безучастным наблюдателем: он тщательно и аккуратно мыл, как простой матрос, корабельную палубу, с любовью красил многочисленные вентиляторы, «бил склянки», отмечая время, и даже стоял у штурвала на вахте. В свободные часы он помогал выпускать бодрящие выпуски весѐлой стенгазеты, а также с большой охотой проводил увлекательные познавательные беседы с плавсоставом, обстоятельно отвечая на вопросы аудитории. Пока ледокол «Литке» стоял во Владивостоке на ремонте, выяснилось, что в полярный рейс возможно взять только одного журналиста. Выбор по каким-то неизвестным причинам пал на московскую журналистку Зинаиду Рихтер, сотрудницу солидной газеты «Известия». Оставалось всего три дня до выхода в морской поход к острову Врангеля. Все пишущие коллеги Николая разъехались по домам, однако неугомонный Трублаини всѐ никак не мог расстаться с мечтой попасть на ледокол. Совершенно неожиданно выявились две вакансии: кастрюльника на камбузе и запасного кочегара – дневального. Обе «профессии» были и тяжѐлыми и малоприятными, но это была единственная реальная возможность участвовать в рейсе ледокола «Литке». Молодой и сильный Трублаини быстро освоил профессиональные обязанности кочегарадневального и ещѐ до начала отплытия в полярную часть рейса приступил к выполнению новых для себя трудовых заданий. Следовало участвовать в обслуживании сорока человек экипажа, подавать на завтрак, обед и ужин еду, тщательно мыть кухонную посуду, следить за образцовым порядком и чистотой в помещении кочегарки, а также в столовой и бане. Ежедневно с шести утра до позднего вечера он был на ногах. Кроме того, необходимо было быть в курсе всех корабельных событий, собирать интересные материалы и практически ежедневно писать статьи в газету. В самый последний раз непосредственно перед выполнением полярного рейса ледокол «Литке» заправлялся углѐм на Чукотке. Сойдя на берег, пытливый журналист узнал для себя много нового и необычного в чукотском краю, где ещѐ в сознании людей вовсю властвовали шаманы. Реальный случай, когда по указанию местного шамана убили новорожденного якобы для спасения жизни больной матери, Николай Трублаини, несколько смягчив, описал позднее в рассказе «Маленький посыльный». Материалы для ещѐ одного интересного рассказа «Крылья розовой чайки» тоже были собраны писателем в результате чукотских наблюдений [7]. В одной старинной книге Николай, ни на один день не прекращавший заниматься самообразованием, подчеркнул для себя такую мысль: «И люди пошли туда и залюбовались высокими горами, широкими морскими просторами и могучими потоками, низвергающимися в долины, и океаном, и движением звѐзд – и позабыли о себе». Этот выписанный в записную книжку афоризм Трублаини отчѐтливо вспомнил, когда ледокол, прибыв на полуостров, привлѐк внимание почти всех жителей Чукотки. Приплывая на байдарках из шкур нерпы, спускаясь с гор и приходя из тундры, чукчи становились частыми гостями на ледоколе и с удовольствием принимали нехитрое моряцкое угощение. С гостями-чукчами на борт ледокола однажды попала и маленькая местная девочка Мери, довольно бойко лопотавшая по-русски и быстро завладевшая вниманием всех членов команды. Вскоре начался шторм и ледокол «Литке» был вынужден вечером отойти от берега Чукотки. Спустя несколько часов после отплытия в одном из безлюдных уголков ледокола была обнаружена затаившаяся чукотская девочка Мери. Трублаини, завоевавший за время рейса большой авторитет О Р И Г І Н А Л Ь Н І С Т А Т Т І 154 среди членов команды, принял близкое участие в судьбе девчушки, решив взять еѐ с собой в Харьков, воображая, что, став взрослой, Мери изберѐт для себя профессиональный путь доктора или учительницы. Потом Мери должна будет, став хорошим специалистом, вернуться к себе на родину, чтобы принести большую пользу своим землякам. Утром была получена радиограмма с просьбой срочно возвратить сбежавшую девочку родителям. Хотя шторм разыгрывался всѐ сильнее, капитан ледокола дал распоряжение срочно спустить на воду моторную лодку и отвезти Мери домой. В лодку поместились наиболее опытные моряки, а чукотская девочка, ни за что на свете не захотев расставаться с жизнерадостным дядей Колей, с которым она подружилась, доверчиво обняла его и уже не выпускала из объятий. Осторожно прижав к себе маленькую девочку и накрыв еѐ тѐплой шинелью, Николай Петрович тоже сел в моторку. Холодный северный ветер пронизывал всех участников экспедиции до мозга костей, громадные волны то яростно бросали моторную лодку вниз, то моментально вздымали еѐ на гребень высотой с многоэтажный дом. Почти четыре часа моряки мужественно боролись со свирепой стихией, пока, наконец, им улыбнулась удача пристать к берегу полуострова. А всѐ это время успокоившаяся девчушка крепко и безмятежно спала, чувствуя полную безопасность на руках у своего сильного спутника дяди Коли… В конце концов ледокол «Литке» удачно пристал к берегам долгожданного острова Врангеля. Срок пребывания экипажа на этом острове сократился до возможного минимума, поскольку морозы изо дня в день крепчали, и лѐд всѐ время нарастал, однако свою нелѐгкую задачу экспедиция выполнила чѐтко и в полной мере успешно. За все месяцы полного приключений плавания Николай Трублаини отослал в редакцию газеты «Вісті» большую серию литературных очерков под общим привлекающим внимание читающей публики названием «На грани доступности». На материалах этого морского путешествия Николай Петрович подготовил и в 1931 году издал книгу очерков «В Арктику через тропики», пользовавшуюся огромной популярностью у всей молодой страны. Для друзей-малышей Трублаини написал специально отредактированную им лично книгу «Литке» — победитель льдин». За участие в легендарном походе на ледоколе «Литке» Николай Петрович Трублаини был награждѐн именным знаком «Герой труда», а также получил это высокое почѐтное звание, существовавшее до 1938 года. С победой возвратившись домой на Украину, Николай Петрович вскоре узнал, что готовится новая солидная северная экспедиция – научный рейс на мощном современном ледоколе «Седов». Начальником экспедиции был утверждѐн выдающийся учѐный и государственный деятель Отто Юльевич Шмидт (1891 – 1956) – один из главных организаторов освоения Северного морского пути, академик, ставший впоследствии вице-президентом Академии Наук СССР (1939 – 1942) и Героем Советского Союза (1937). Ближайшими помощниками О.Ю. Шмидта были известные полярные исследователи Владимир Юльевич Визе (1886 – 1954), впоследствии член-корреспондент АН СССР, бывший в своѐ время участником экспедиции Г.Я. Седова (1912 – 1914), а также профессор Рудольф Лазаревич Самойлович (1881 – 1940), знаменитый тем, что он был первым руководителем Северной научно-промысловой экспедиции (1920 – 1925 гг.), несколько лет проработал директором Института по изучению Севера (1925 – 1930), а также начальником экспедиций на ледоколах «Красин» (1928), «Русанов» (1932), «Седов» (1934), «Садко» (1936 и 1937 – 1938). Профессор Самойлович руководил и научной частью известной экспедиции на дирижабле «Граф Цеппелин» (1931). Не попасть в новую экспедицию с такими замечательнейшими людьми влюбившийся в Север Трублаини просто не имел никакого морального права! В Архангельске Николай Петрович узнал, что все более-менее приемлемые для него вакансии в команде уже давно были заполнены, незанятой оставалась только должность кочегара. Предыдущий позитивный опыт плавания на ледоколе «Литке» сослужил нашему герою неплохую службу, что помогло Трублаини занять искомое место и новый кочегар сразу же приступил к работе, когда «Седов» стоял ещѐ на ремонте. Неожиданная болезнь (скорее всего гипертонический криз) помешала осуществиться грандиозным планам журналиста, поскольку корабельный доктор категорически запретил Николаю тяжѐлый физический труд и психоэмоциональные перенапряжения. По рекомендации самого академика О.Ю. Шмидта расстроенного Трублаини всѐ же устроили пассажиром на морской корабль «Сибиряков», который должен был подвезти на Новую землю уголь и продукты для команды ледокола «Седов». Об этой увлекательной поездке Николаем Трублаини был написан ряд интереснейших очерков и подготовлена потрясающая книга «Человек спешит на Север», являющаяся сейчас библиографической редкостью [2]. В 1931 году начались широкомасштабные разведывательные изыскания для грандиозного строительства на Ангаре – самом многоводном притоке Енисея, могучей реке, протекающей на юго-западе Восточной Сибири. Вполне понятно, что неутомимый путешественник Трублаини сразу же поехал в Сибирь, в дремучую тайгу, которую активно осваивал ещѐ до революции его отец. В результате именно этой командировки родилась книга «Ангара», не утратившая своего значения и в наши дни. В 1932 году Николай Петрович, верный своему кредо писателя – путешественника и «певца Севера», совершает очередное путешествие по Арктике на мощном современном ледоколе «Владимир Русанов». Представительная эта экспедиция была организована Всесоюзным Арктическим институтом (ныне Арктический и Антарктический институт Российской Академии Наук). В задачи этой большой научноисследовательской экспедиции входило дойти до Северной Земли и полуострова Таймыр, сменить зимовщиков, впервые активно заняться фундаментальным научным изысканием окрестностей пролива Шокальского в Северном Ледовитом океане, находящегося между островами Большевик и Октябрьской революции в архипелаге Северная Земля. Любопытно, что Юлий Михайлович Шокальский (1856 — 1940), в чью честь назван этот пролив, был известным океанографом и картографом, почѐтным членом АН СССР, Президентом Географического общества СССР (1917 – 1931 гг). Совместно с крупнейшим геодезистом и картографом Александром Андреевичем Тилло (1839 – 1900) Ю.М. Шокальский разработал оптимальную методику проведения У К Р А Ї Н С Ь К И Й М Е Д И Ч Н И Й А Л Ь М А Н А Х , 2 0 1 2 , Т о м 1 5 , № 4 155 картографических работ и применил еѐ при исчислении поверхности азиатской части страны и длин главнейших рек России. На мысе Челюскин коллективу экспедиции ледокола «Владимир Русанов» предстояло построить солидную научно-исследовательскую станцию. Начальником экспедиции «Русанова» был уже хорошо знакомый Николаю Трублаини Р.Л. Самойлович. Богатейший арктический опыт весьма пригодился писателю Трублаини при подготовке его первого крупного художественного произведения – приключенческой повести «Лахтак», которая до сих пор необычайно популярна у молодѐжи и регулярно переиздаѐтся и в 21-м веке [19-21]. Подытоживая колоссальную работу, осуществлѐнную полярниками разных стран и подчѐркивая приоритет нашей отечественной науки в Арктике, Николай Трублаини написал книгу «Советский флаг над полюсом», вышедшую в свет в 1937 году. Эта книга успешно завершила цикл его занимательных и богатых познавательными фактами произведений об Арктике. Следует особо отметить, что после таких дерзновенных экспедиций Николай Петрович всегда возвращался обновлѐнным, посвежевшим и полным величественных творческих замыслов. Экспедиции его омолаживали, он становился мудрее и креативнее. Люди, с которыми путешественнику и писателю Трублаини приходилось бок о бок жить и трудиться в условиях сурового Севера, совершать с ними морские походы и преодолевать многочисленные невзгоды, никогда им не забывались. Он всегда подчѐркивал, что наши исследователи Арктики не являются «рыцарями на час», путешествующими ради личного престижа и мировых рекордов. Задачей отечественных полярников всегда было глубокое изучение Севера в интересах Родины [1,18]. В 30-х годах талантливый автор Трублаини был уже широкоизвестным писателем, произведениями которого зачитывалась вся страна. Живя в Харькове, он был активнейшим членом Харьковского клуба писателей. Благодаря Николаю Петровичу этот клуб регулярно посещали знаменитые в ту пору парашютисты и авиаторы, а также известные военные деятели. В жизнь писательской организации, одной из самых именитых в стране, Трублаини старался внедрить всѐ наиболее интересное и новое, в том числе и в области оборонного дела. В клубе, сначала под руководством опытных специалистов, а затем и самого Николая Петровича, харьковские литераторы старательно изучали стрелковое оружие, осваивали пистолеты, винтовки, пулемѐты и слушали занимательные лекции по военной тематике. Принимал участие любимый писатель и в военных учениях, которые тогда по-старинному именовались «манѐврами». Он часто бывал в воинских частях, с особой тщательностью знакомился с повседневной жизнью и бытом бойцов и командного состава Красной Армии, новинками боевой техники. Свой новый сборник рассказов, посвящѐнных армейским будням, он назвал «Тѐплая осень». С неослабевающим интересом читаются и сегодня рассказы из книги «Капитан Брон», написанных (как и большинство произведений Трублании) на украинском языке. В этой книге автор чудесных приключенческих романов, повестей и рассказов талантливо изображает мужество и смелость людей, которые отстаивают родную страну, а также демонстрируют примеры героической борьбы испанского народа против фашизма, показывая храбрость и самоотверженность молодых защитников свободы и демократии. В середине 30-х годов Трублаини организовал и возглавил при Харьковском Дворце пионеров оригинальный, креативный, как сказали бы сегодня, клуб юных исследователей Арктики. При этом клубе энтузиастов успешно функционировало множество кружков юных штурманов, авиаторов, связистов, географов, геологов, – они готовили молодую смену к неутомимой работе в реальных условиях суровой Арктики. Трублаини вносил в эту увлекавшую его общественную деятельность все свои знания, компетентность и бесценный опыт бывалого путешественника, мужественного полярника, всю свою педагогическую изобретательность и неистощимую фантазию. Когда в Харьков однажды пожаловал прославленный лѐтчик, будущий Герой Советского Союза, Сигизмунд Леваневский (1902 – 1937), Николай Трублаини пригласил его в свой клуб. Это было летом 1933 года, после того как Леваневский спас в арктических льдах полярного исследователя Матерна. Любопытно, что авторы этой статьи проживают в Луганске в жилищном квартале, носящем имя Леваневского, однако большинство наших соседей не может толком объяснить кто такой Леваневский. Сигизмунд Александрович Леваневский – известнейший авиатор, получивший высокое звание Героя Советского Союза в 1934 году. Заслуженная награда вручена ему была за участие в спасении экипажа парохода «Челюскин». В 1936 году Сигизмунд Леваневский совершил беспересадочный авиационный перелѐт по маршруту ЛосАнджелес-Москва. В 1937 году славный авиатор трагически погиб во время перелѐта через Северный полюс. Но вернѐмся к лету 1933 года, когда, будучи в гостях в Харьковском клубе Николая Трублаини, знаменитый лѐтчик Леваневский ярко, живо и красочно поведал о многотрудной работе в условиях Арктики. Так убедительно мог говорить только человек, повидавший в жизни много разного и очень знающий все перипетии судеб людей, преодолевающих невзгоды и побеждающих стихии не смотря ни на что. В Леваневском, как отмечали слушатели той незабываемой встречи, было что-то от легендарного «моряка в седле» Джека Лондона, с творчеством которого очень часто соприкасались юные исследователи Арктики. Темпераментный Николай Петрович разговаривал с Сигизмундом Леваневским абсолютно «на равных», и они, практически ровесники, отлично понимали друг друга. У этих крепких мужчин, многократно побывавших в далѐком-предалѐком царстве «ледяного безмолвия», было немало общих тем и большое количество общих знакомых… Как известно, в 1934 году 13 февраля в 13 часов 20 минут по московскому времени ледокол «Челюскин» затонул, раздавленный колоссальным сжатием многотонных ледяных глыб, и 104 человека экипажа были высажены на льдину. Имена начальника экспедиции академика Отто Юльевича Шмидта (его сын академик Сигурд Шмидт жив до сих пор и довольно часто и охотно даѐт интервью средствам массовой информации), мужественного капитана Владимира Ивановича Воронина (1890- О Р И Г І Н А Л Ь Н І С Т А Т Т І 156 1952), опытного полярного радиста Эрнста Теодоровича Кренкеля (1903-1971) облетели всю страну и были у всех на устах. Сразу же была организована правительственная комиссия для оказания помощи потерпевшим полярникам под председательством видного государственного и партийного деятеля Валериана Владимировича Куйбышева (1888 – 1935). С этого памятного дня Николай Трублаини с волнением вслушивался в каждое новое сообщение о судьбе «челюскинцев» по радио, фиксируя каждый факт, каждую деталь, обдумывая пути спасения, переживая, мысленно разделяя все трудности и невзгоды жизни на льдине. 11 апреля лѐтчиками Василием Молоковым и Николаем Каманиным в Ванкарем (мыс на северо-западе Чукотского полуострова), где была установлена полярная станция, доставлены были первые 35 человек «челюскинцев», в том числе и больной О.Ю. Шмидт. В конце концов радио разнесло долгожданную радостную весть: 13 апреля в 4 часа 40 минут вся экспедиция была спасена! Чувство торжества и великой победы над стихиями переполнило душу Николая Трублаини. Он захотел не только лично присутствовать на встрече бывалых полярников, но и организовать делегацию пионеров, чтобы сделать и их участниками грандиозного исторического события. Осуществить дерзкую ребячью мечту помогла газета «На смену». Москва… Вокзал… Шумное людское море, но вот появляются знакомые лица легендарного Отто Шмидта, основателя первого посѐлка на острове Врангеля (1926) Георгия Ушакова, полярного исследователя Рудольфа Самойловича… Они в мгновение ока узнают Николая Трублаини, обнимают его и крепко целуют. Харьковские пионерыкружковцы с букетами чудесных цветов горячо приветствуют полярников. И тут же с Ушаковым и Самойловичем назначаются встречи – молодой смене никак нельзя отказать. Ребятам удалось повстречаться даже с самим О.Ю. Шмидтом! Рассказ начальника экспедиции об Арктике и беспримерной жизни на плавучей льдине был ярким и запоминающимся. От имени харьковской делегации молодѐжи выступил юный Стѐпа Бражко, дав обещание прославленному полярнику немедленно организовать в Харькове кружок «Юные исследователи Арктики» (ЮИА). Мысль о создании подобного кружка зародилась у Трублаини довольно давно как тема для будущей повести, в которой школьники, интересуясь Арктикой, создают сначала кружок, где изучают эту северную полярную область нашей планеты, включающую окраины материков Евразии и Северной Америки, а также почти весь Северный Ледовитый океан с островами. Кружок молодѐжи по мысли писателя постепенно перерастает в клуб. Члены клуба принимают активное участие в экспедициях на Север и, наконец, достигают Северного полюса. По дороге из Харькова в Москву, обсуждая с ребятами свои литературные идеи, Николай Петрович почувствовал реальную возможность создания такого кружка, а затем и клуба. Сначала замечательный кружок «Юные исследователи Арктики» был организован при библиотеке одной из харьковских школ, а с переездом столицы Украины из Харькова в Киев одно из величественных правительственных зданий было передано Дворцу пионеров и октябрят, а уже в нѐм было выделено специальное просторное помещение для Клуба юных исследователей Арктики. Перед открытием Николай Петрович разослал от имени членов клуба радиограммы всем знакомым полярникам – кумирам тогдашней молодѐжи. 15 ноября 1934 года состоялось долгожданное торжественное открытие клуба в большом зале Харьковского Дворца пионеров и октябрят. В этот день была получена ответная приветственная радиограмма от полярников из бухты Тихой на Земле Франца-Иосифа. На следующий день пришла радиограмма с мыса Желания от начальника зимовки. А ещѐ через несколько дней прибыла радиограмма с мыса Челюскин – северной оконечности полуострова Таймыр и самой северной точки материка Евразии и материковой суши (77º43´ северной широты и 108º18´ восточной долготы). С помощью Николая Петровича юные кружковцы составили подробное письмо О.Ю. Шмидту, в котором они рапортовали знаменитому исследователю Севера о выполнении своего обещания и рассказывали о больших планах на будущее. В клубе со временем были организованы пользовавшиеся большой популярностью у юных харьковчан отряды географов, штурманов, полярных лѐтчиков, радиосвязистов, геофизиков, геологов, зоологов. Руководство этим клубом было возложено на членов правления, которые выбирались общим собранием членов клуба ЮИА из представителей каждого из исследовательских отрядов. Члены правления клуба составляли календарные планы конкретной работы, назначали ответственных за осуществление каждого задания, готовили новых школьников к вступлению в члены клуба. Непременным условием для вступления в клуб ЮИА были: отличная и хорошая учѐба, наличие сданных норм на значки «Юный ворошиловский стрелок» и «Будь готов к труду и обороне!» (знаменитый БГТО). Желающего, внимательно изучив его личность и документы, принимали в один из интересующих его отрядов или, как их впоследствии называли, кружков, сначала в роли кандидата. Через некоторое время, после успешного выполнения довольно ответственных поручений и творческих заданий, «зрелость» кандидата всецело проверялась на заседании правления клуба, где задавалась масса вопросов испытуемому. Только после всего этого успешно прошедший «селекцию» допускался к приѐму на общем собрании членов клуба. Интересно что, развивая у своих воспитанников предельную самостоятельность, ответственность и умение управлять людским коллективом, Николай Петрович не подменял собой и собственным большим авторитетом своих питомцев. Он искренне старался научить, помочь, поддержать то или иное перспективное начинание юных. Что особенно важно, так это то, что сам Трублаини никогда не имел привычки занимать места в президиуме, но даже его немое личное присутствие создавало определѐнный деловой настрой и чѐткую целенаправленность проведения собраний. Академик Отто Юльевич Шмидт единогласно был избран почѐтным членом Харьковского клуба ЮИА, а в феврале от него была получена телеграмма с сердечной благодарностью. Весьма много разнообразных хлопот и житейских треволнений было при организации первой У К Р А Ї Н С Ь К И Й М Е Д И Ч Н И Й А Л Ь М А Н А Х , 2 0 1 2 , Т о м 1 5 , № 4 157 экспедиции членов клуба. В экспедиции участвовало 26 наиболее активных кружковцев. Довольно большое значение придавалось творческому оформлению этой грандиозной экспедиции юных полярников. Выхлопотали отдельный вагон, который между собой мальчишки прозвали «Ледоколом на колѐсах», а по всему вагону шла красивая надпись: «Первая пионерская экспедиция за Полярный круг». Маршрут, начавшийся в первый день 1935 года, пролегал по таким городам, как Харьков-Мурманск через Москву, Ленинград, Кировск. Все члены экспедиции заняли определѐнные посты согласно их подготовки в кружках. Молодые специалисты были оснащены соответствующей аппаратурой. Именно на практике проверялась их профессиональная компетентность и умение работать с разнообразными техническими приборами. Николай Петрович всецело продумал план проведения полярной экспедиции, детально ознакомился со всем самым занятным и интересным, что должно было встретиться путешественникам по пути следования поезда. У окружающих создалось впечатление, что нет ни одного вопроса, на которых известный путешественник Трублаини не мог бы ответить. Он часто заглядывал в свою записную книжку, в которой на первой странице были запечатлены слова И.А. Гончарова, великого знатока русского языка и великолепного литератора: «Мудрость – это совокупность истин, добытых умом, наблюдением и опытом и приложимых к жизни, это гармония идей с жизнью». У Трублаини такая гармония присутствовала в его неугомонной жизнедеятельности всегда. Если вдуматься в результаты подобной энергичнейшей работы превосходного организатора, педагога, журналиста и писателя Николая Трублаини, то создаѐтся впечатление, что он жил и существовал по принципу: «Светя другим, сгораю сам», столь известному в медицине ещѐ с незапамятных времѐн. Незабываемые встречи юных участников экспедиции были организованы, конечно же, Николаем Петровичем. Члены экспедиции посещали Шмидта и Самойловича, встречались со знаменитыми полярниками Минеевым, Конусовым, Лакроновым. В Харьков экспедиция возвратилась, обогащѐнная не только знаниями, впечатлениями, новыми знакомствами, но и многочисленными подарками полярников. Было бы чрезвычайно интересно узнать, как сложились судьбы этих мальчишек, мечтавших о Севере! Наверняка многие из них стали людьми уважаемыми и состоявшимися (если только не погибли на фронтах второй Мировой войны). Великолепную деятельность клуба ЮИА в те годы широко освещали в прессе и по радио, о харьковском клубе хорошо знали за пределами Украины. В 1935 году прошла юбилейная сессия, посвящѐнная 15-летию Арктического института и годовщине спасения экспедиции челюскинцев, на этот грандиозный научнообщественный форум приглашены были и наиболее активные представители от клуба ЮИА. Все эти интереснейшие поездки ребят укрепляли их дружеские контакты и человеческие связи с полярниками, знакомили с научными изысканиями сотрудников Арктического института, с новинками литературы, посвящѐнной освоению Севера, с новым техническим оборудованием и современными приборами. Харьковский клуб ЮИА имел свою прекрасную библиотеку, в зале стояли чучела невиданных зверей и птиц. Под стеклом хранилась великолепная коллекция минералов, а на столах располагались толстенные альбомы с фотографиями многочисленных экспедиций. Со временем была придумана особая форма для членов клуба ЮИА, вызывавшая «белую» зависть у всех окрестных мальчишек и девчонок. Еѐ разработал лично Н.П. Трублаини. Это был чѐрный костюм в светлую полоску, бледно-розовая рубашка с изящным чѐрным галстуком и пилотка с вожделенным значком Северного морского пути. Капитан и вожак всех клубовцев Трублаини убеждѐнно считал, что форма дисциплинирует и обязывает поддерживать «честь мундира» даже вне стен Дворца. Вполне естественно, что сам Трублаини тоже носил такую форму. В дальнейшем с живейшим участием Николая Петровича были организованы другие экспедиции членов клуба ЮИА. Так, ребята на пароходе «Герцен» побывали в рейсе на Новой Земле, на ледоколе «Литке» принимали участие в рейсе вокруг Скандинавского полуострова. При этом они не были пассивными зрителями, а по мере своих силѐнок помогали команде моряков и с удовольствием выполняли несложные поручения взрослых. В 1936 году члены клуба ЮИА ездили в портовый город Николаев для ознакомления с современным ледокольным и пароходным флотом, побывали в гостях у членов экипажей. Летом группа «арктиков» по-походному жила в настоящих палатках под Москвой, именно там, где завзятые полярники проходили профессиональную подготовку к очередной экспедиции. Будущие геологи (члены кружка исследователей Земли) побывали с экскурсией в знаменитых соляных шахтах Донбасса. Трублаини, бывший большим энтузиастом физкультурного движения, являвшийся поклонником трудов профессора И.М. Саркизова-Серазини, уделял огромное внимание здоровому образу жизни и напряжѐнной физической подготовке клуба ЮИА. Он устраивал зимой весѐлые экспедиции и разведывательные лыжные «вылазки» (прообраз популярной в недавнем советском прошлом пионерской игры «Зарница»), летом же организовывались длительные пешеходные переходы. Многие члены клуба имели опыт восхождений на небольшие горные вершины и с гордостью носили значок «Юный альпинист». Неуѐмная пытливость и доброе отношение к детям были всегда превалирующей доминантой в организаторской и педагогической работе Трублаини, бывшего одновременно и талантливым детским писателем и воспитателем-новатором, бывшем в чѐм-то сродни великому А.С. Макаренко. В 1936 году Николай Петрович объявил о создании «Клуба подводных глубин». С юными участниками этого нового клуба он ездил в Балаклаву, Алушту, Одессу, Ялту. Вместе с ними он бесстрашно спускался под воду в водолазных костюмах, показывая образец поведения собственным примером. «Делай, как я!» — подобный девиз был главным у этой деятельной творческой личности. По материалам всех этих южных поездок были написаны такие интереснейшие произведения, как рассказ «Алѐша и Чертан», а также замечательная повесть «Путешественники», которые до сих пор пользуются большим спросом у юных читателей (по данным Луганской областной юношеской библиотеки). Все годовщины образования клуба ЮИА отмечались, как правило, с большим неформальным О Р И Г І Н А Л Ь Н І С Т А Т Т І 158 торжеством. Мероприятия носили искромѐтновесѐлый и абсолютно нескучный характер. Итоги работы за календарный год подводились быстро, чѐтко, задорно. В этот день устраивались встречи и чаепития с полярниками, а всевозможным играм и викторинам, конкурсам и состязаниям не было конца. Особенно увлечѐнно работали члены клуба ЮИА над составлением первого в мире «Арктического словаря», который молодые энтузиасты планировали постепенно развернуть в настоящую арктическую энциклопедию. Отметим, что в то время никакого Арктического словаря и в помине не было (Север только осваивался), вот почему эта блестящая идея Трублаини «со товарищи» получила горячее одобрение всех сотрудников и руководства Арктического института. Однако деятельность в секциях Клуба юных исследователей Арктики Николай Петрович совершенно не лимитировал только лишь теоретическими занятиями, хотя и они проходили интересно, весело и с истинным исследовательским задором и вдохновением. Одна за другой организовывались всевозможные поездки с детьми по всей необъятной стране. Именно одна из таких поездок Н.П. Трублаини с харьковскими пионерами к Севастополю и Одессе завершилась созданием уже упоминавшейся увлекательнейшей детской повести «Путешественники» («Мандрівники»). В это время писатель активно работал и над одной из лучших своих книг – повестью «Лебединый остров», которая позднее стала называться «Шхуна «Колумб»» и по которой уже после войны сняли очень популярный в СССР кинофильм «Юнга со шхуны «Колумб»». Как и в вышедшей ранее повести «Лахтак», читатель этой замечательной книги попадает в мир приключений, как будто лично вступая в противоборство с ураганами и штормами. Автор как всегда с любовью и чувством глубокого уважения рассказывает в «Шхуне «Колумб»» о тружениках моря – рыбаках, моряках, а также о пограничниках – людях, которые своим самоотверженным трудом увеличивают могущество родной страны. Тесная связь и дружба с ребятами помогла Трублаини создавать любимых читателями героев, поступки которых учат многие поколения мальчишек и девчонок не бояться трудностей и, отдавая все силы на благо Родины, претворять свои лучшие мечты в реалии бытия. После оживлѐнных разговоров с детьми писатель всегда активно дорабатывал и редактировал практически все свои произведения. Особенно это касается нескольких редакций повестей «Лахтак» и «Берег неизвестного острова». У Николая Петровича была собственная педагогическая система (он увлекался одно время трудами Николая Пирогова и Антона Макаренко, творчески преобразовав идеи этих великих педагогов для своих нужд). Трублаини, к сожалению, не хватило жизни, поскольку прожил он всего 37 лет (столько же судьба отпустила и Александру Пушкину), иначе он непременно сделал бы и фундаментальные педагогические выводы из своего огромного опыта общения с детьми. Следует подчеркнуть в этой связи, что в 1940 году были опубликованы такие замечательные воспитательнообразовательные статьи Николая Петровича, как «Повесть для школьников», «По страницам детских журналов» и другие [13-17], в которых он излагал собственные не заѐмные, а выношенные и прочувствованные взгляды на детскую литературу, еѐ специфику, на воспитание подрастающих поколений, на то, как готовить юную смену к защите отечества. Очень часто Трублаини ставят рядом с другим известным и очень талантливым детским писателем Аркадием Петровичем Гайдаром, бывшим в годы гражданской войны командиром полка в юном четырнадцатилетнем возрасте. Гайдар как-то напишет: «Не биографии наши необыкновенны, а то, что мы, обычные мальчишки, жили в необычайное время [9]. И Гайдар и Трублаини шли одной профессиональной дорогой. Каждый увлечѐнно работал с детьми, искренне стремился направить кипучую энергию молодѐжи на полезные дела, развить в них самые лучшие человеческие качества. И совсем не так важно, исследователей далѐкого Севера или тимуровцев готовили они. Замечательно, что герои любимых книг увлекали и вдохновляют и сегодня молодых, становятся для них волнующим и зовущим примером. Гражданская война в Испании в 30-х годах ХХ века всколыхнула весь цивилизованный мир. Николай Трублаини жадно ловил каждое новое сообщение об испанских событиях. Он внимательно вчитывался в волнующие душу статьи Михаила Кольцова и Ильи Эренбурга, снова и снова ходил смотреть кинохронику Романа Кармена, ни на минуту не отходил от радиоприѐмника. Именно тогда он с увлечением стал читать произведения испанских писателей и первые напечатанные в СССР повести известнейшего американца Эрнеста Хемингуэя. «Рубашка капитана Хозе Индалего» — так называется рассказ Трублаини о юных республиканцах, написанный в 1936 году по следам событий в Испании. О героической борьбе испанского народа против фашизма, о храбрости и самоотверженности молодых героев рассказывают и другие его произведения [17,20]. С середины 30-х годов до начала Великой Отечественной войны Трублаини пережил свою поистине «болдинскую осень». Это были годы его становления как профессионального писателя, годы упоѐнного литературного труда и выдающихся успехов у молодых читателей. Вышли в свет все самые знаменитые его книги, навсегда вошедшие в сокровищницу детской литературы, в том числе «Лахтак» и «Шхуна «Колумб»». Был создан также фантастический роман «Глубинный путь», в котором рассказывалось о строительстве невиданного доселе подземного пути между Москвою и Владивостоком, о создании новой эффективной техники для обороны страны. Романом Николай Петрович удовлетворѐн не был и постоянно дорабатывал и перерабатывал его. Очень скоро талантливый писатель возглавил Харьковское отделение книжного издательства «Радянський письменник». И вот тога-то у Николая Петровича практически не осталось времени для окончательной шлифовки романа, печатавшегося с продолжениями в «Литературном журнале». Фантастический роман «Глубинный путь» вышел в свет, когда самого автора уже не было в живых. В 1938 году в Москве состоялось широкомасштабное совещание работников искусств, посвящѐнное проблемам подрастающего поколения, на которое был приглашѐн и наш полярник, неутомимый путешественник, отважный моряк и замечательный писатель, чрезвычайно популярный у У К Р А Ї Н С Ь К И Й М Е Д И Ч Н И Й А Л Ь М А Н А Х , 2 0 1 2 , Т о м 1 5 , № 4 159 юношества. Николаю Трублаини исполнился тогда только тридцать один год, а за плечами было столько пережитого и прочувствованного, преодолѐнного и сотворѐнного! Опытному педагогу и популярному детскому писателю было о чѐм рассказать на том совещании, было о чѐм поделиться и с коллегами по перу. Именно в то время, кстати, в украинском журнале «Пионерия» печаталась его повесть «Лебединый остров» — первоначальный вариант «Шхуны «Колумб»», а в Дитвидаві выходила повесть «Мандрівники» — произведения, которым суждена была долгая и долгая жизнь. Они всегда стоят рядом с гайдаровскими книгами «Тимур и его команда», «Школа», «РВС». Оба знаменитых писателя говорили на этом совещании о жизни, о литературе и о проблемах, которые волновали юных. Этот разговор горячо поддержали мастера слова – Андрей Головко, Александр Копыленко, Михаил Куприянов (первый из знаменитой троицы художников Кукрыниксов), а также Самуил Маршак и другие известнейшие деятели литературы и искусства. Хорошо известно, что сила влияния педагогики Трублаини заключалась не в поучениях, устрашениях, а в действенных, живых поступках, когда примером для других должен быть ты сам, ибо не спрячешь от внимательного детского взгляда ни свою чѐрствость, ни равнодушие, ни эгоизм, ни жадность. Педагоги, перефразируя известную крылатую фразу, ошибаются как и минѐры, только один раз… Очень трудно бывает вернуть детское доверие, когда проповедуешь одно, а делаешь другое… Против такой, с позволения сказать, педагогики и боролся всю свою сознательную жизнь Трублаини, создавший собственную, живо аукнувшуюся потом в трудах Василия Сухомлинского, педагогику – свою школу радости, школу гармоничного воспитания будущих граждан великой страны. Вот почему, создавая Клуб юных исследователей Арктики – эту поистине непревзойдѐнную лабораторию живой педагогики, Н.П. Трублаини «в кружок интересующихся принимал не папенькиных сыночков, болтунов, а только тех, кто был охоч до работы, только тех, кто прекрасно учился. На пятѐрки. А желающих с четвѐрками терпели только в течение нескольких месяцев…» [21]. Заботился Николай Петрович, чтобы детвора, как и он сам, досконально владела и русским и украинским языком. Увлечѐнно знакомились школьники из Клуба ЮИА с достижениями современных и старинных учѐных-биологов, пополняя свои знания о водах, землях, растениях, животных и человеке. У опытных медиков клубовцы учились десмургии, бинтуя друг другу воображаемые раны, постигали искусство умело ухаживать в походах за заболевшими. Быстро бегали, плавали, водили парусные лодки. Соображали довольно чѐтко в карте звѐздного неба, хорошо понимали в радиоаппаратуре, кропотливо осваивали навигацию, исследовали океанские течения, составляли мореходные карты – кто до чего был способен. Кроме того кружковцы-клубовцы учились лазить по скалам, готовили снасти рыбакам, кашеварили. Когда нужно было – становились малярами, столярами, землекопами и, естественно, настоящими солдатами, привыкали к порядку, чистоте, дисциплине, вели ежедневники и писали в газеты, пели, рисовали, осваивая неимоверные глубины книг Александра Пушкина, Тараса Шевченко, Александра Блока, Леси Украинки, Владимира Маяковского и, усвоив активное отношение к труду, ни в чѐм и никогда не оставались сторонними наблюдателями. К каждому найти подход, зажечь юного на поиск, своевременно поддержать добрые начинания – таким был девиз Трублаини – педагога. Работа клуба была организованна так, чтобы каждый его участник мог как можно лучше и больше раскрыть свои дарования и склонности. По сути дела это была своеобразная интересная игра и одновременно серьѐзное обучение. В своѐ время готовя сверхдальний лыжный переход по маршруту Воронеж-Москва-Владимир-Горький, названный «Звѐздным походом», авторы этой статьи активно использовали педагогические приѐмы и опыт именно тридцатых годов. Командиром «Звѐздного похода» — 70-х стал аспирант Воронежского мединститута Валерий Фролов, а комсоргом студент того же вуза Николай Пересадин. Отметим попутно, что книги Трублаини и его педагогические идеи и опыт всегда были в центре внимания членов нашего отряда (как и сегодня, когда мы работаем со студенческой молодѐжью). Педагогика Трублаини – живительный информационный и идейный источник для всех тех, кому не всѐ равно, каким будут наши грядущие поколения. Своеобразие этой педагогики и еѐ принципов так прокомментировал сподвижник Трублаини Давид Вишневский: «Трублаини необычайно скромный, он и полусловом не обмолвился о «своей» системе воспитания. А она у него была. Николай Петрович думал о ней, создавал, уточнял, проверял на практике. Вспоминаю наши разговоры об Ушинском, Макаренко. Даже на фронте педагогические проблемы волновали его. Среди книг и брошюр о путешественниках в Арктику, папанинцах, любимых им Миклухо Маклае, Амудсене, Нансене, Циолковском были и избранные произведения Песталоцци, а также знаменитая книга «Дом ребѐнка» итальянки Марии Монтесори… Как-то при мне Николай Петрович купил у букинистов «Эмиль, или о воспитании» Жана Жака Руссо, книги Гельвеция, Дидро. Немало полезного черпал писатель из основного педагогического труда К.Д. Ушинского «Человек как предмет воспитания» [5]. Знаменитый Клуб ЮИА был первой достигнутой вершиной педагогического таланта Трублаини. Для Трублаини писать означало жить. Целых семнадцать лет, будучи известным писателем, он не выпускал из рук журналистского пера, поставив последнюю точку уже во фронтовой газете «Знамя Родины». Будучи человеком весьма организованным, целеустремлѐнным, Трублаини никогда не терял времени на пустые разговоры, его рабочий день был строго и чѐтко расписан, поэтому он так много успевал. Супруга Трублаини Нина Владимировна Кочина – Трублаини вспоминает, как именно работал Николай Петрович. Он мог годами вынашивать замысел произведения, собирая по зѐрнышку необходимый материал. Однако когда садился за работу, тут уже ничто не должно было ему мешать. И так продолжалось три-четыре месяца. Работал талантливый писатель по восемнадцать часов в сутки. … Я тихонько утром поставлю ему… кофе или чай и выйду. Через какое-то время смотрю – нет. О Р И Г І Н А Л Ь Н І С Т А Т Т І 160 Вот хорошо… Так было на второй, третий и на четвѐртый день. Однажды пошѐл Николай Петрович в город по своим повседневным делам. Я случайно открыла дверцы шкафа… — всѐ то, что я приносила ему, стояло там нетронутым… Чтобы меня не расстраивать, прятал в шкафу. Он не мог себе позволить в ту минуту расслабиться… Потом извинился. Он никогда не думал, что впереди у него ещѐ целая вечность и что ещѐ успеет наработаться и так себе, развлекаясь, писать всякую всячину [5]. В предвоенные годы в печати появились такие произведения Трублаини, как «Капитан Брон», «В океане», «Рыболов с «Альбатроса». Герои этих произведений бдительны, находчивы, мужественно защищают Родину от шпионов и диверсантов. В журнале «Знання та праця» была напечатана на украинском языке научно-фантастическая повесть «50-та параллель» — первоначальный вариант романа «Глубинный путь», в котором Трублаини прозорливо угадал характер будущей войны – внезапность вражеского нападения и массовый героизм нашего народа. 22 июня 1941 года было обычным летним воскресным утром. А в 12 часов по радио прозвучало страшное слово – война! В то первое утро Великой Отечественной войны фашистские самолѐты бомбили Киев, Севастополь, Ригу, Вильнюс и другие советские города. Ушли на фронт многие харьковские писатели. Первые три месяца войны Николай Петрович оставался в Харькове, возглавляя харьковский филиал издательства «Радянський письменник». На первом же после объявления войны производственном совещании Трублаини поставил вопрос о перестройке работы в соответствии с условиями военного времени. Было намечено издание серии книг «Фронт и тыл». Трублаини как директор филиала говорил о том, что необходимо оперативно подготовить десятки произведений, рассказывающих о боевых подвигах советских воинов и о труде во имя победы. Уже в середине июля такие книги были выпущены в свет в Харькове и Киеве. 19 июля 1941 года десятитысячным тиражом был напечатан рассказ Николая Трублаини «Жизнь за Родину». Кроме того, каждый день писатель находил время заниматься в батальоне народного ополчения, а по ночам дежурить на крыше Дома писателей, параллельно он вступил в ряды истребительного батальона. 18 сентября 1941 года была эвакуирована семья Трублаини. Уехали Нина Владимировна с дочкой Наташей в г. УсольеСибирское. Будучи заботливой женой и к тому же медиком, супруга оставила Николаю Петровичу лекарства, чистое бельѐ и рубашки, не ведая, что видит его в последний раз. Проездом через Харьков на Юго-Западный фронт как корреспондент «Комсомольской правды» детский писатель и друг Николая Петровича Аркадий Гайдар посетил издательство и имел разговор с его директором. Очень жаль, что всѐ то, о чѐм говорили два знаменитых детских писателя, судьбы которых во многом были схожи, нам неведомо. 22 сентября 1941 года просьбу Трублаини об отправке на фронт в конце концов удовлетворили. Он поехал в действующую армию и 24 сентября уже был в редакции фронтовой газеты «Знамя Родины». 3 октября бригада военных корреспондентов, возглавляемых Владимиром Гавриленко, была командирована в дивизию, которой командовал полковник Шепетов. Дивизия весьма успешно отражала атаки гитлеровцев. Трублаини очень хотел побывать непосредственно на передовой, в окопах, хотел поговорить с бойцами. Вскоре он с журналистом Александром Световым попал в расположение одной передовой пулемѐтной роты. Время было горячее, и никто из военных не обратил на новичков внимания. Вскоре «заговорили» пулемѐты. Второй «номер» пулемѐта, возле которого как раз находились журналисты, был в ходе боя ранен. Ему оказали помощь и удалили с поля боя, а Трублаини успешно заменил раненого воина. Бой продолжался в течение получаса. Глаза Николая лихорадочно блестели, он довольно умело подавал первому номеру пулемѐтную ленту, потом куда-то нырнул, принѐс воды и охладил пулемѐт. Николай Петрович был оживлѐн, радостно возбуждѐн и за «эти полчаса так сдружился с пулемѐтом, что пришлось его долго уговаривать, чтобы он согласился уйти…», — вспоминал А. Светов. Командир бригады военных корреспондентов Владимир Гавриленко, свидетель последних дней жизни Николая Трублаини, писал: «… На полк, с которым мы двигались, неожиданно налетело семь немецких четырѐхмоторных бомбардировщиков. Гитлеровцы заметили отход частей нашей армии и начали нещадно бомбить советские войска, двигавшиеся на восток. Во время налѐта был ранен Николай Трублаини. Рана казалось нам не слишком страшной. Крови сошло совсем мало. Мы перевязали товарища бинтом из индивидуального пакета. Намостили на машине соломы, постелили шинель. На плащ – палатке подняли и бережно положили Николая. Но только – только полуторка двинулась, Трублаини стал тяжело стонать, жалуясь на нечеловеческую боль в нижней части живота. Мы поняли, что осколок проник во внутренние органы. Как спасти товарища?» [19]. Оперировал Николая Петровича главный врач полевого армейского эвакуационного госпиталя опытный хирург Сорочан. Ранение оказалось очень серьѐзным. Осколок сразу найти во время оперативного вмешательства не удалось, он проник глубоко в брюшную полость. Потребовалась новая операция. «Сделаем всѐ, что в наших силах», — кратко сказал хирург. При повторной операции острый осколок был всѐ-таки найден. Николая Петровича поместили в санитарный поезд, который шѐл в Ростов-наДону. Ранение было крайне тяжѐлым и Трублаини 5 октября 1941 года скончался. Его похоронили вместе с другими умершими бойцами возле железнодорожного полотна неподалѐку от станции Ровеньки Луганской области. Известный украинский писатель Николай Петрович Трублаини погиб как рядовой армии освободителей, выполнив свой долг патриота и гражданина. Он боролся против ненавистных фашистских захватчиков и печатным словом, и оружием. Каждое слово талантливого писателя, каждая его строчка, что вышли из-под его пера в годы войны, призывали к нещадной борьбе с врагом. Его книги и брошюры, статьи и заметки были написаны чистым и горячим сердцем, и шли в бой, как солдаты. Недолгая жизнь Николая Трублаини – образец для молодых, идеал самоотверженной любви к родной земле и своему народу, верного служения им до последнего вздоха. В 1966 году в Виннице была установлена ежегодная литературная премия имени Трублаини лучшим поэтам и прозаикам, которые в своѐм ли- У К Р А Ї Н С Ь К И Й М Е Д И Ч Н И Й А Л Ь М А Н А Х , 2 0 1 2 , Т о м 1 5 , № 4 161 тературном творчестве талантливо освещают жизнь и прогрессивные устремления молодѐжи, героические будни молодых тружеников, деятельность передовых молодѐжных организаций. В 1979 году редакция журнала «Пионерия» учредила премию имени Николая Трублаини. Она присуждалась не только поэтам и прозаикам, но и выдающимся художникам-иллюстраторам молодѐжной литературы. На родине Трублаини, в доме, где родился этот широко известный детский писатель, организован замечательный музей. В центре села Ольшанка Винницкой области сооружѐн величественный памятник писателю и воину. В городе Ровеньки Луганской области, где похоронен Н.П. Трублаини, городская средняя школа №4 носит имя замечательного писателя и воина. Перед школой установлен памятник Николаю Трублаини. На обелиске братской могилы среди фамилий других погибших бойцов упомянут и Н.П. Трублаини. В Харькове, где долгое время жил и работал Николай Петрович, его имя носят средняя школа № 109 и городская детская библиотека № 4. Организован неплохой музей Трублаини в харьковской средней школе №56. Николаю Трублаини посвящено много стихотворных произведений, в том числе одна баллада. Герои книг Николая Трублаини и сегодня живут среди нас и помогают молодѐжи расти мужественной, смелой, решительной и любить Родину так, как любил еѐ замечательный писатель, педагог и воин. По нашему мнению вся жизнь Трублаини, весь его опыт может уместиться в такой популярный афоризм: «жизнь – это либо приключение, требующее мужества, либо ничто» (эти слова принадлежат Биллу Ньюмену – известному австралийскому специалисту-психологу). Хочется сердечно поблагодарить за помощь в подготовке настоящего материала сотрудников Луганской областной детской библиотеки и в первую очередь Валентину Ивановну Зайцеву, подарившую нам двухтомник Трублаини, изданный в Киеве в 1983 году.

ЛИТЕРАТУРА:

1. Алексенко Л. Романтик северных морей (105

лет со дня рождения Николая Трублаини, украинского писателя и журналиста) / Л. Алексенко, // Коммунист. — № 31 (1489) от 18 апреля 2012 г. – С.4.

2. Богутский М. Николай Трублаини. / В кн.:

Трублаини Н.П. «Лахтак».– Симферополь: Крымиздат, 1957. – С 201-203.

3. Гажаман Н. Письменник-мандрівник: до 100-

річча від дня народження М.П. Трублаїні / Н. Гажаман, Н. Сисоєва. – Київ, 2007. – 12 с.

4. Гримайло Я. Добропроходець: повість. – Я.

Гримайло. – Київ: Рад. письменник, 1978. – 198 с.

5. Кочина-Трублаини Н. Николай Петрович

Трублаини / В кн. Н. Трублаини «Лахтак»; Шхуна

«Колумб»: повести. / Н. Кочина-Трублаини – Л.:

Лениздат, 1987. – 522 с.

6. Маркова Т.Б. Библиотека в истории культуры / Т.Б. Маркова – СПб.: Наука, 2008. – 327 с.

7. Ратушний М. Одісея Трублаїні // В

кн.:Трублаїні М. Крили рожевої чайки. – С. 5-18.

8. Советский энциклопедический словарь / [ гл.

ред. А.М. Прохоров.]. – [3-е изд.]. – М.: Сов. энциклопедия, 1985. – С. 1352.

9. Тендюк М. Морє кличе відважних // Трублаїні М. Вибрані твори – Том I. Шхуна «Колумб». –

Київ, 1983. – С. 5-14.

10. Трублаини Н.П. Дамо дітям книжку, що кличе до боротьби і перемог: Ст. – Х.-Од.: Дитвидав,

1934.

11. Трублаини Н.П. Клуб майбутніх полярників:

Нарис // Знання та праця. 1935 №1.

12. Трублаини М.П. Нові книжки для дітей:

[Оглядова ст.] Літ. журнал. 1940, №10.

13. Трублаини М.П. По сторінках дитячих журналів: [Оглядова ст.] // Комуніст. 1940. 11 серп.

14. Трублаини М.П. Повісті для школярів:

[Оглядова ст.] // Вісті. 1940. 14 груд.

15. Трублаини Н.П. «Лахтак». Глубиннй путь. –

М.: Гос. изд-во дет. лит-ры, 1960 – 504 с.

16. Трублаини Н.П. «Лахтак» / Н.П. Трублаини –

Симферополь: Крымиздат, 1957. – 204 с.

17. Трублаїні М. Вибрані твори. [В 2-х т.] – Том

I-II. М. Трублаїні. — Київ: Веселка, 1983.

18. Трублаини М.П. Шхуна «Колумб» / М.П.

Трублаини. — Симферополь: Крымиздат 1956. –

351 с.

19. Трублаїні М.П. Шхуна «Колумб»: вибрані твори. – Київ: Радянська школа, 1983. – 592 с.

20. Трублаїні М. Волохан: оповідання / М.

Трублаїні. – Киев: Веселка, 1986. – 24 с.

21. Трублаини Н.П. «Лахтак»; Шхуна «Колумб»:

повести. – Л.: Лениздат; 1987. – 528 с.

Пересадин Н.А., Фролов В.М. Николай Трублаини: необычная судьба, жизнь и смерть талантливого украинского писателя, педагога и путешественника. Уроки для медиков и медицины (к 105 летию со дня рождения) // Український медичний альманах. — 2012. — Том 15, № 4. – С. 151 –161.

https://library.vspu.edu.ua/polki/trublai...

"Після повісті «Лахтак» Микола Трублаїні більше не повертався в своїй художній творчості до теми освоєння Арктики. Але любов до цього краю, до його людей залишилася на все життя, І письменник зумів прищепити її багатьом підліткам. Він створив перший у Радянському Союзі Клуб юних дослідників Арктики при Харківському палаці піонерів. Цей клуб дав можливість сотням дітей розвинути свої здібності, вибрати свій шлях у житті, сформувати й загартувати свій характер. «Моя мета, — говорив Микола Петрович, — запалити юних читачів бажанням стати дослідниками Арктики, моряками, що не побояться штормів, авіаторами, що зуміють повести літаки на тисячокілометрові відстані, інженерами і вченими, що дізнаються про всі таємниці природи і переможуть усі стихії».

В Клубі юних дослідників Арктики Північ вивчали не лише по книжках і картах. У 1935 році Микола Трублаїні організував для членів клубу першу в Радянському Союзі подорож піонерів за Полярне коло. Це була справжня наукова експедиція — у залізничному вагоні, спеціально обладнаному на зразок криголама, йшла робота, подібна до тієї, яка проводиться на морському судні. Підлітки вели відповідні спостереження, робили виміри, несли вахти і т. ін. Вони поставили собі за мету не тільки побувати в Заполяр'ї, але й набути необхідних морякам навичок. Крім того, скрізь, де проходив поїзд, члени клубу допомагали місцевим піонерам організовувати гуртки юних дослідників Арктики. Захоплюючу, корисну, пам'ятну для кожного її учасника експедицію детально описав письменник Я. Гримайло в книжці «Дивний криголам».

У 1936 році при Харківському палаці піонерів Микола Трублаїні організовує ще один клуб — юних дослідників підводних глибин. І знову нові поїздки з дітьми — у Крим, на Кавказ.

Про подорожування піонерів чорноморським узбережжям, про їхні пригоди, про ті захоплюючі враження, що залишилися в юних мандрівників від зустрічей з радянськими підводниками, розповів письменник у великому творі «Мандрівники» (1937)."

В. Брюховецький

Гримайло Я. Дивний криголам : перша піонер. експедиція за полярне коло / Я. Гримайло ; мал. В. Невського. – Харків ; Одеса : Дитвидав, 1935. – 100 с. : іл.

https://chl.kiev.ua/Default.aspx?id=9708

"1934 року столиця України переїздила з Харкова до Києва. Український уряд залишив чудовий особняк у центрі Харкова. Побудований у 1820–1824 роках на Миколаївській площі (нині пл. Конституції), до революції 1917 року він належав Дворянським зборам. Бажаючих одержати будинок у 1934 році було багато: численні організації з документами, мандатами доводили своє право на володіння будинком уряду. Але 7 травня 1934 року на пленумі міськради секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев сказав: «Досі у нас не було великого культурного будинку, де провадилися б заняття з дітьми поза школою. Тепер прийнято ухвалу передати для дитячого палацу будинок ВУЦВКу». Саме ці слова поклали початок заснуванню Харківського палацу піонерів – першого дитячого закладу подібного типу в країні та в світі. Якими б міркуваннями не керувався тоді більшовицький уряд, випадково чи не випадково втілився в життя лозунг «Усе найкраще – дітям!», але діти Харкова дійсно отримали у володіння справжній палац, де все, навіть ручки на дверях, було зроблено спеціально для них.

Над створенням Палацу працювали кращі творчі кадри міста: архітектори О. В. Линецький та П. Ю. Шпара (пізніше головний архітектор Харкова), художники В. Єрмілов та В. Меллер, провідні інженери. В обговоренні реконструкції взяли участь театральні та музичні діячі, науковці, письменники, робітники харківських підприємств і, звичайно, діти. За 14 місяців роботу було закінчено, і 6 вересня 1935 року відбулося урочисте відкриття Палацу.

У 232 кімнатах розташувалися майстерні, кімнати для ігор та відпочинку, студії, великий актовий зал, зимовий сад, квіти для якого надіслали Нікітський та Батумський ботанічні сади. Бібліотека з фондом у 50 тисяч книг була найбільшою дитячою бібліотекою України. На вистави до лялькового театру запрошувала справжня шарманка. Авіамодельна лабораторія була обладнана під салон дирижабля, а в трамвайній лабораторії знаходився великий макет площі, якою бігала ретельно зроблена модель трамвайчика. Зараз вже важко цим когось здивувати, але яким апофеозом технічних досягнень ХХ сторіччя мали бути всі ці макети, стенди, моделі для дітей середини 1930-х років. Крім того, Палац мав власну електростанцію, власну друкарню, де видавалася власна газета. А за пропозицією П. Постишева Палац було звільнено від плати за комунальні послуги.

Офіційно Палац було відкрито у вересні 1935 року, але деякі дитячі колективи розпочали свою роботу, не чекаючи офіційного відкриття. Серед них був клуб юних дослідників Арктики, який дуже швидко став відомий на весь Радянський Союз. Керував ним відомий письменник Микола Трублаїні. Педагог за покликанням, він не займався вихованням дітей у тісних шкільних стінах. «Його школою, його педагогічною майстернею були і сувора Північ, і теплий південь, мандри з дітьми по морях і далеких, ще невідомих їм краях» . З ним члени клубу здійснили експедицію за Полярне коло, оглядали фіорди Скандинавії з борту криголама, зустрічалися з уславленими полярниками Г. Ушаковим, О. Шмідтом, І. Папаніним. Автори художнього фільму «Семеро відважних» писали цим дітям: «Свій фільм ми присвячуємо вам…». Микола Трублаїні все своє свідоме життя «створював власну, що так перегукується із сучасною реформою школи, педагогіку – свою школу радості, школу гармонійного виховання…» . Такою школою радості для дітей були і численні художні, спортивні, технічні гуртки та лабораторії.

Яскравою сторінкою в житті молодого Палацу стала зустріч Нового 1936 року. Річ у тім, що після Жовтневої революції новорічна ялинка довгий час вважалася пережитком минулого, і ціле покоління дітей виросло без чудового свята. П. Постишеву вдалося переконати Сталіна, що новорічна ялинка не є релігійним атрибутом, і 31 грудня 1935 року, вперше в країні після 1917 року, в головному залі Палацу воцарилася красуня-ялинка, а навколо неї закружляли діти в карнавальних костюмах. Звичайно, на вибір костюмів вплинули всі події того часу: і стаханівський рекорд 1935 року, і полярні експедиції, і «битви за врожай». Були тут і Василь Іванович Чапаєв з Петькою, і революційний матрос, і Червона Армія. Але слід віддати належне керівництву Палацу – у виборі костюмів діти мали повну свободу, тому серед учасників карнавалу були також Добчинський та Бобчинський, популярні на той час коміки Пат і Паташон, і зовсім безідейні Ромашка, Осінь, Зіроньки.

Велика Вітчизняна війна перервала це насичене життя та забрала життя багатьох вихованців і працівників Палацу. Загинули Микола Трублаїні та вихованець його клубу Юра Маслін, завуч Аркадій Ілліч Брауде, колишній вихованець літературної студії поет Михайло Кульчицький. В катівні гестапо загинула в 1942 році шістнадцятирічна вихованка радіогуртка Оля Чистякова, зв'язкова підпілля.

Але тягарі та незгоди війни не змогли зруйнувати той дух братерства, ті унікальні дружні стосунки, що склалися між працівниками та вихованцями закладу. Восени 1942 року в передачі Центрального радіо «Листи з фронту» пролунало звернення працівника Палацу П. Л. Слоніма до вихованців Харківського Палацу піонерів: «Я вспоминаю тебя, Ласик Конвиссер, и не расстаюсь с последним твоим письмом с боевого корабля, идущего на защиту Одессы. Где сейчас сражается наш жизнерадостный Олег Домбровский, никак не могу представить его взрослым? На каком фронте ныне политработник Борька Кабалкин? Я вспоминаю сейчас вас, всю мою «беспокойную команду» – Леночку Суркину, Люду Селеменову, Адика-маленького и Адика-большого, Павлика Карташевского, Мику Росинского, обоих Жень и многих, многих других». Закінчувався лист закликом мужньо боротися за наближення Перемоги. Його двічі передавали по Всесоюзному радіо, і Слонім отримав у відповідь понад триста листів, які дбайливо зберігає і досі."

https://www.docme.su/doc/856598/hark%D1%9...

У Ярослава Гримайло есть ещё одна книжка о Трублаини — "Добропроходец" 1978

Є такий мудрий народний вислів: «Орли літають силою серця». Силою щирого і чесного серця підносяться й люди до верховин Добра і Правди. Шлях до цих висот не завжди легкий. їх здатні досягти лише люди благородної мети і високих почуттів.

Кого не схвилює вірне кохання вченого, котрий на борту супутника Землі вирізьбив ім'я коханої і пише їй: «І тепер ім'я моєї любові піднялося в космос до Сонця і стало з ним поруч...»

https://retrokniga.com/allproduct/books/g...

Про мужніх і дужих: Повісті та оповідання. Для серед. шкільного віку / [Передмова Петра Моргаєнка. Іл.: Руслан Саєнко]

Вид документа: Книги

Автор: Гримайло, Я. В.

Опубликовано: К. : Веселка, 1976

Физические характеристики: 128 с. : іл. ; 16 см

Зміст: Повісті: Дивний криголам. — Ніч серед білого дня. — Оповідання: Подарунок. — Хлопчик з голубом. — Зоя. — Німий

50000 экз.

Сегодня это имя мы найдем в белорусских справочниках, краеведческих изданиях, в которых сообщается, что Владимир Казимирович Стукалич родился в 1856 г. в городке Якобштадте Курляндской губернии (теперь это латвийский Екабпилс), учился в витебской Александровской гимназии, закончил Санкт-Петербургский университет, был членом Витебской ученой архивной комиссии, под псевдонимом Веневич печатал статьи на литературные темы в московской газете “Русский курьер”. В историю белорусской культуры Стукалич вошел как летописец Витебщины. История, говоры, традиции витебской земли — всем этим он горячо интересовался. Эти сведения дополняют автобиографические материалы В. К. Стукалича, хранящиеся в собрании известного русского историка литературы С. А. Венгерова. В них, в частности, отмечается: “Отец Казимир Андреевич Стукалич по происхождению чистокровный белорус из униатов, получивший основательное гуманитарное образование”1. Энциклопедическая заметка и небольшой очерк в краеведческом издании фиксируют его личные знакомства с Глебом Успенским и Ильёй Репиным2. О знакомстве же и переписке Владимира Стукалича с Достоевским в этих источниках ничего не говорится3. Между тем, в архивах сохранились восемь писем Стукалича Достоевскому3. Писатель не только отвечал витебскому гимназисту, они встречались...

                                                                   I

У Володи Стукалича в детские и юношеские годы имелись свои проблемы. Порождены они были прежде всего глухотой, неполной, но тем не менее доставлявшей ему массу хлопот. У сына мелкого витебского чиновника с девяти лет стало твориться неладное со слухом. По этой причине он в гимназию поступил только в 12 лет, естественно, был среди одноклассников переростком, по этой причине трудно было общаться, завести друзей. Он постоянно ловил на себе недоумевающие, а то и насмешливые взгляды. Сложные отношения были и в бедной, многодетной (у него были четыре сестры и младший брат) семье. Но более всего в ту пору его мучило известное проявление юношеской физиологии – онанизм, ужасная, губительная для здоровья, как тогда считалось, привычка, по поводу которой он сильно переживал. Впечатлительный, начитанный, с легко ранимым самолюбием, задающийся разнообразными жизненными вопросами, ищущий себя и борющийся со своими сомнениями и "пороками", двадцатилетний витебский гимназист искал собеседника, советчика, но открыться кому-то в своем ближайшем окружении опасался. Поговорить, посоветоваться было не с кем.

И тогда он решается написать Достоевскому. Почему именно ему? Первое письмо Володи Стукалича, посланное писателю где-то в конце февраля—начале марта 1877 г., не сохранилось. Как, к величайшему сожалению, не сохранились и все ответы Достоевского. Тем не менее сохранившиеся письма витебского гимназиста позволяют судить о сути полученных им ответов. Что же касается непосредственного толчка для обращения именно к Достоевскому, то, думается, что им могло быть знакомство не только с его романами, но, может быть, прежде всего с "Дневником писателя" – уникальным по жанру способом общения с читателем, который писатель начал утверждать на страницах журнала "Гражданин" с 1873 г. А с 1876 г. он стал выпускать "Дневник писателя" как самостоятельный, независимый журнал, предназначенный, как определил его единственный автор, для того, чтобы "задумываться" над сущностью явлений русской жизни, пытаться их осмыслить и приглашать к этой совместной работе читателя. В губернской библиотеке гимназист Стукалич знакомился с журналом Достоевского, что-то могло его задеть, вызвать какие-то мысли. Несколько ниже мы попытаемся обосновать конкретнее мотивы этого обращения. А пока скажем, что он не случайно сел за письмо к Достоевскому и, может быть, сам того первоначально не желая, сильно разоткровенничался.

Ответ, вероятно, пришел довольно быстро. Он и обрадовал и смутил гимназиста. Стремясь одновременно сохранить чувство собственной независимости и выразить благодарность писателю за оказанное внимание, он пишет ему 19 марта:

"Милостивый государь Федор Михайлович!

Ваше письмо порядком огорошило меня. Оно показало мне также, какой Вы человек. Радуюсь, что попал на хорошего человека. Впрочем, все это выходит как-то неловко, лучше обращусь прямо к делу. Вы пишете – "гадательно... не обнадеживая". Я не хочу от Вас помощи и гадательной в денежном отношении. Не за этой помощью я к Вам обращался и не такой помощи жду. Относительно переводческой работы я писал больше для очистки совести. Если, думаю, работы много, то и мне кое-что перепадет. Отбивать же у других хлеб я не охотник.

Недослышу я не на одно, а на оба уха, хотя слышу обыкновенный разговор. Оглох я уже давно и мало надеюсь на излечение. Мне двадцать лет, а оглох я девяти. Впрочем, глухота пройдет мало по малу, если излечусь от другого. Так я думаю. Вы говорите: достаньте денег. Я об этом хлопочу. 17 р. мне прислала сестра, 13 р. одолжает состоятельный товарищ, который, услышав об моей поездке, был настолько деликатен, что сам предложил мне с отдачею на неопределенный срок. Он думает, судя по моей обстановке, что я не скоро или совсем не уплачу долга. Это мне очень неприятно, и я поскорее выплачу ему, при первой возможности. О родителях не упоминаю, они не в состоянии мне дать ни копейки. Может быть, и еще достану денег, не знаю, но я решился ехать на пасху в Петербург и с этими 30 р. Один знакомый доктор рекомендовал мне специалиста по ушным болезням и дешевую гостиницу, а, может, я там найду и даровую квартиру, есть там какой-то дальний родственник. Со мною, кажется, поедет мой приятель, ученик Виленского Учительского Института. Он писал мне, что у него грудь болит, что доктор не знает причины, а грозит чахоткой. Догадываясь, что это за причина, я написал ему решительное письмо (он сирота, молод, 17 л., и я считаю себя чем-то вроде его опекуна). Он подтвердил мою догадку и просил совета. Я ему сказал озаботиться приисканием денег на дорогу в Петербург. Каков будет успех его поисков, не знаю. Конечно, о Вашем письме ему ни слова, как и никому другому. Впрочем, я еще не сжег Вашего письма, что придется сделать. Я думаю выехать не позже вторника на Страстной неделе. Может, Вам неприятно читать все эти подробности, но иначе Вы не будете знать моего положения.

Вы говорите, что я мало развит духовно. Это правда. Но я не мог умолчать о семействе, иначе Вам не совсем понятно бы было мое письмо. Недель 5 назад я неожиданно почувствовал слабость во всех членах и органах. Это меня поразило, и вот уже больше четырех недель как я бросил привычку. Но ведь это потому, что рассудок сильнее тела, и я чувствую себя все бодрее и бодрее, минута опасности приближается. Поэтому я спешу на Пасху в Петербург, от чего стараются удержать меня все родные, присылая увещательныфе письма и не присылая денег. Вы говорите о женитьбе, но женитьба решительно невозможна для меня. Несмотря на двадцать лет, я высматриваю мальчиком 17, много 18 л. У меня не показывается даже бороды и усов. Конечно, это пустяки, но все-таки трудно мне найти невесту. Затем, по долголетним наблюдениям, я убедился, что онанизм наследственен, хотя и не читал об этом в медицинских сочинениях. Да хоть детей и удерживать от этого, все-таки их организм не будет организмом здоровым. Не знаю, лишился ли я вполне воспроизводительной силы. Основывать свое спасение на гибели других у меня не хватит духу. Притом женитьба не излечит меня. Это мыслимо лишь в таком случае, если я сильно полюблю. Но искренняя любовь исцелила бы меня и без женитьбы. В том-то и беда, что некого полюбить. Те девушки, которых я встречаю и о которых приходится иногда читать в книгах, не удовлетворяют меня. Не нужна мне жена, женщина, не нужно мне счастья семейного. Нет, меня исцелит только идея, которой я бы смог отдать все свое существование. Но тут мешает много бедная семья, которую скоро должен я буду содержать. Отец мой старик и что-то слабеет. Я люблю и уважаю его только одного. Не знаю, исцелило бы меня воспоминание о нем, если бы он умер. Сомневаюсь. Но такого исцеления, разумеется, нельзя желать.

Вот краткий очерк моей жизни. Пагубная страсть овладела мною с детства. Это случалось тогда редко и всегда с большим волнением и отчаянием после, раскаянием. Воспитания никакого. Искал помощи у Бога, читал евангелие, молился со слезами, мечтал сделаться святым, по крайней мере, благочестивым монахом. Разумеется, это случалось не каждый день. Иногда кропал стишки, но никому не показывал, так как и тогда видел их нелепость. Помощи ниоткуда не приходило, развращение росло. Явились проблемы сознания, и я проклял небо и людей. Думал сделаться страшным разбойником. Но это недолго. Все это заменилось абсолютным сомнением. Стал сомневаться в существовании не только Бога, но и всего; существует ли что-либо, существую ли я, быть может, все это кошмар? Между тем с детства и всегда я много читал, хотя без разбора, что достану. Чтение делало свое дело. Я убедился, что есть жизнь, иная, чем какую я знаю, что есть какие-то люди ученые, непохожие на нас. Это поразило меня, и я старался понять, что это за жизнь, что это за люди. Понял – и опять сижу на мели. То думал, что много людей – теперь вижу, что совсем мало.

Выработка идеи. Становлюсь на некоторое время красным, революционером, чем прославляюсь в гимназии. Приобретаю сторонников. Но скоро взяло раздумье – и теперь стою на перепутьи, хотя надеюсь, это будет продолжаться недолго. Сверх того, чрез всю жизнь проходит, часто бессознательно, искание настоящего человека, у которого мог бы поучиться. Вокруг себя вижу таких людей, у которых мне нечем позаимствоваться, которые сами нередко учатся у меня. Минуты апатии, тяжелого раздумья и еще черт знает чего. Нередко соблазняла смерть, как разрешение всех недоразумений, но не хотелось признать себя побежденным. Вспоминался также ребенок-брат, о котором некому будет заботиться. К малым детям чувствую невольную симпатию, и смерть ребенка меня трогает больше, чем смерть взрослого.

Приехав в Петербург, извещу Вас письмом по городской почте, а Вы напишите, когда можно будет явиться к Вам. Не в пору гость хуже татарина, а я даже не гость.

                                                              Уважающий Вас В.Стукалич".

Достоевский не был любителем эпистолярного жанра. В тридцатитомном собрании его сочинений письма составляют всего три тома, тогда как, скажем, у Чехова, прожившего на 16 лет меньше, целых двенадцать. Его переписка, естественно, расширилась, когда стал издаваться "Дневник писателя", он уже считал себя обязанным отвечать читателям, которых сам же вызывал на диалог. И все-таки отвечал далеко не всем и не с очень большой охотой. А, начав отвечать, нередко сразу же обрывал переписку. Федор Михайлович был человек суперсложный, нервный, больной, с переменчивым настроением, нередко нетерпимый, но когда видел, что перед ним действительно раскрывается чужая душа, не мог не откликнуться. В письме Володи Стукалича не мог он не увидеть отзвук собственных юношеских метаний-исканий, выраженных одновременно и искренне и отчасти высокопарно-книжно. В 1838 г. он, семнадцатилетний, писал брату Михаилу: "Не знаю, стихнут ли когда мои грустные идеи. Одно только состоянье и дано в удел человеку: атмосфера души его состоит из слиянья неба с землею; какое же противузаконное дитя человек; закон духовной природы нарушен... Мне кажется, что мир наш – чистилище духов небесных, отуманенных грешной мыслью. Мне кажется, мир принял значенье отрицательное, и из высокой, изящной духовности вышла сатира"4.

Юношеский "гамлетизм", явление, испытанное, что называется, на себе и запечатленное в героях писателя, содержал в понимании Достоевского мощный физиологический элемент, влияющий на становление личности. Проблемы интимного мира человека остро интересовали его. Психолог, по словам Бердяева, "раскрывавший прежде всего подпольную психологию", он "открывал человека как существо двойственное, низкое и высокое"5. Современный философ В.Свинцов пишет об "остром внимании Достоевского и к сексуальным отношениям вообще, и к феномену сексуальных девиаций в особенности"6. Вероятно, это обстоятельство позволило З.Фрейду утверждать, что "страсть к игре" (карты, рулетка), завоевавшая "в жизни Достоевского столь значительное место", "вместе с безрезультатной борьбой за освобождение от нее и следующие за нею поводы к самобичеванию являются повторением тяги к онанизму"7. Можно, конечно, как призывает известный исследователь Достоевского Игорь Волгин, "вообще не касаться интимных сторон жизни – не только художника, но и его героев". Но тут же сам признает: "Веет как хочет не только дух..."9. И вот это "не только" входит в жизнь художника и с его собственным опытом, и с обращенными к нему самыми интимными читательскими откровениями, как это было в случае с Володей Стукаличем. Естественно, психоанализ автора "Идиота" носит художественный характер, но та амбивалентность чувств, которая преимущественно движет его героями, она, конечно же, порождена и настроениями, связанными с эротической сферой. Предельная же читательская откровенность, как у Володи Стукалича, -- это та ситуация, когда писатель сам вызывает "огонь на себя".

Что же касается непосредственно юношеской мастурбации, ее понимания во времена Достоевского, то известный современный сексолог И.С.Кон говорит о "мастурбационной тревожности" как "одной из мучительных проблем русской культуры ХIХ века", выходящей "за пределы сексуальности как таковой"10. Кон упоминает о переписке Белинского с Бакуниным, в которой "молодые люди буквально соревнуются в постыдных саморазоблачениях". Стоило Бакунину признаться, что в юности он занимался онанизмом, как Белинский пишет, что он еще более грешен:"Я начал тогда, когда ты кончил – 19-и лет... Сначала я прибег к этому способу наслаждения вследствие робости с женщинами и неумения успевать в них; продолжал же уже потому, что начал. Бывало в воображении рисуются сладострастные картины – голова и грудь болят, во всем теле жар и дрожь лихорадочная: иногда удержусь, а иногда окончу мечту еще гадчайшей действительностью". Была очевидная потребность выговориться (своего рода покаяние за грех рукоблудия), но еще более было очевидно желание скрыть порок от друзей. И когда глава их кружка, умнейший и обаятельнейший Николай Станкевич, припоминал Белинский, "говоря о своих подвигах по сей части, спрашивал меня, не упражнялся ли я в этом благородном и свободном искусстве, я краснел, делал благочестивую и невинную рожу и отрицался"11. Взаимное же признание с Бакуниным в "гадкой слабости" по-своему цементировало их дружбу. Впрочем, эти откровенности между ними прекратились сразу после женитьбы Белинского.

Того же рода "тревожность" доставляла немало мучительных переживаний молодым Чернышевскому и Добролюбову. Первый, будучи 20-и лет от роду (возраст витебского гимназиста), записал в дневнике: "Сколько за мною тайных мерзостей, которых никто не предполагает.." А второй утешал себя тем, что он не один такой, поскольку, по слухам, "Фонвизин и Гоголь были преданы онанизму, и этому обстоятельству даже приписывают душевное расстройство Гоголя"12.

Психологическое значение проблемы – не только стыд и страх перед мастурбацией и ее последствиями, но и ее влияние на поступки человека – было очевидно для Достоевского. Автор "Бесконечного тупика" Дмитрий Галковский, вслед за Фрейдом, считает, что у Достоевского присутствует очевидная "связь онанизма с литературой". Он ссылается на "Записки из подполья", герой которых "озлобленный онанист... "сам себе приключения выдумывал и жизнь сочинял, чтоб хоть как-нибудь да пожить". Интересно, что это уже был не простой онанизм, а онанизм осложенный, с выходами по ночам для маскировки, для вторичного прониконвения в реальность. В данном случае злобная энергия была еще в целом самозамкнутой, истекала в бесконечных цепях оговорок и уже мутных, но внешне еще обычных "петербургских фантазиях"13. Свою "актуализацию онанистических фантазий" Галковский видит у героя "Бесов" Ставрогина", он цитирует его исповедь, ту самую, что была отпечатана в количестве трехсот экземпляров в заграничной типографии и дана для прочтения старцу Тихону перед рассылкой в редакции газет (из главы "У Тихона", ненапечатанной при жизни писателя):

"Всякое чрезвычайно позорное, без меры унизительное, подлое и, главное, смешное положение, в каковых мне случалось бывать в моей жизни, всегда возбуждало во мне, рядом с безмерным гневом, неимоверное наслаждение... Не подлость я любил (тут рассудок мой бывал совершенно цел), но упоение мне нравилось от мучительного сознания низости... Я убежден, что мог бы прожить целую жизнь как монах, несмотря на звериное сладострастие, которым одарен и которое всегда вызывал. Предаваясь до шестнадцати лет, с необыкновенной неумеренностью пороку, в котором исповедовался Жан-Жак Руссо, я прекратил в ту же минуту, как положил захотеть, на семнадцатом году. Я господин себе, когда захочу" (XI, 16).

Галковский подчеркивает, что "Ставрогин не прекратил на семнадцатом году": его онанизм "лишь перешел в более изощренную, литературную форму". Более того, он считает, что "Ставрогин это Достоевский, что самим автором не осознавалось, но неумолимо вытекало из логики изложения"14. Можно оспорить утверждение автора "Бесконечного тупика", что глава "У Тихона" является "лишь более прозрачным вариантом "Записок из подполья" – записок своего теневого двойника", но нельзя не согласиться с его тезисом, что в зыбкой материи сексуальности для Достоевского не столько важен "определенный тип сексуального поведения", сколько зависящий от него "душевный и духовный настрой". Художническая гениальность (Пушкин, Шекспир, Кафка, Набоков) нередко обращена к изображению закулисных сторон человеческой души, ищет их объяснения. В советском литературоведении Достоевского делили на гениального художника и писателя, болезненно тяготевшего к исследованию "дурных человеческих наклонностей и пороков". В последнем якобы и проявлялась его пресловутая реакционность (вкупе, разумеется, с "неправильным", "клеветническим" изображением социалистов в "Бесах"). Но Достоевский таков, каков есть, -- со всей своей безоглядной устремленностью внутрь человека. "Все внимание его, -- писал близкий к писателю Николай Страхов, -- было устремлено на людей, и он схватывал только их природу и характер. Его интересовали люди, исключительно люди, с их душевным складом, с образом их жизни, их чувств и мыслей"15.

Интимное в этом интересе занимало свое и немалое место. Современные исследователи спорят о связи "ставрогинского греха" (насилие над девочкой) с биографией писателя. Говорят о "поистине мировой сплетне", лишенной "малейших признаков достоверности"16 Хотя с одной стороны Тургенев, с другой Страхов говорят об одном и том же эпизоде. В любом случае сладострастие для Достоевского греховно, и он в записных тетрадях осуждает Страхова за то, что тот "втайне сладострастен". Муки сладострастия ему известны со времени тяжелого романа с ненасытной его мучительницей Аполлинарией Сусловой. Философ В.И.Свинцов пишет, что "в жизни Достоевского существовала какая-то мучительно переживаемая им тайна – либо основанная на реальном жизненном факте, либо по крайней мере порожденная болезненным воображением"17. Не от этой ли "тайны" тянется интерес писателя и к интимным переживаниям юноши Стукалича? Подчеркнем, однако, что витебский гимназист вообще близок ему по многим "параметрам". Прежде всего это одинокая и тоскующая душа. И Достоевский в юности, да и в зрелые годы был замкнутым и одиноким. Как и витебский гимназист, в книгах в молодые годы искал он разгадки бытия. Добавим сюда же и "красное" революционерство Володи Стукалича и увлеченность молодого Достоевского социалистическими идеями в кружке Петрашевского... Стукалич ищет учителя жизни, алчет великой идеи, ради которой стоит жить. Желание, сжигавшее всю жизнь Достоевского. Его хорошо сформулировал философ Федор Степун: "Идея – семя потустороннего мира; всход этого семени в земных садах – тайна каждой человеческой души и каждой человеческой судьбы"18.

Эту тайну нужно беречь, сохранять. Поэтому не только определенная "стыдность" темы определяет "конспиративность" переписки знаменитого писателя и витебского гимназиста. Когда Володя Стукалич пишет, что он еще не сжег полученного им первого письма Достоевского, можно предположить, что это не только подтверждение обещания, возможно данного им в своем первом письме к нему, но, может быть, и отклик на просьбу самого писателя. И вполне возможно, что Достоевский сдержал просьбу Стукалича, поскольку первое его письмо не сохранилось. Не забудем и о том, что Стукалич обещает ни словом не обмолвиться о полученном письме от Достоевского в разговорах с приятелем, с которым собирается в Петербург. Это только их, его и Достоевского, общая тайна.

О том, почему витебский гимназист доверился Достоевскому, безусловно, говорится в этом первом его, не сохранившемся письме. Среди прочих предположений, вероятно, заслуживает внимания и следующее. В январском выпуске "Дневника писателя" за 1876 г. Достоевский рассказывает о своем посещении колонии малолетних преступников, основанной Санкт-Петербургским обществом земледельческих колоний и ремесленных приютов. Находилась она на территории бывшей Охтенской лесной дачи, в восьми верстах от берега Невы по Порховскому шоссе. Осмотр состоялся в конце декабря 1875 г. в обществе известного юриста А.Ф.Кони и основателя колонии, сенатора М.Е.Ковалевского, пояснения давал директор колонии П.А. Ровинский, истинный гуманист и широко образованный человек, вскоре заявивший о себе как этнограф, славяновед, публицист.

"Я осведомился, -- рассказывает Достоевский, -- нет ли между мальчиками и других, известных детских порочных привычек? – Кстати, напомню, что мальчики здесь от десяти и даже до семнадцатилетнего возраста, хотя принимаются на исправление никак не старше четырнадцати лет".

Ровинский ответил, что "этих скверных привычек не может и быть", поскольку "воспитатели при них неотлучно и беспрестанно наблюдают за этим". Кстати, младший брат писателя Андрей Михайлович Достоевский, одно время содержавшийся в частном пансионе Кистера в Москве, в своих воспоминаниях отметил, что именно то обстоятельство, что "мальчики, собранные из различных семейств и из различных слоев общества, соединялись вместе и оставлялись на большую часть дня без всякого присмотра", было причиной "того гнусного порока, которому... были научены вновь поступившие из отчего дома невинные мальчики". "Всем гнусностям и гадостям, которые могут только проявляться у испорченных детей, был научен" и малолетний Андрей. Но "про те дебоши, которые совершались между запертыми без всякого присмотра мальчишками", ему "стыдно и совестно было рассказывать не только родителям, но даже и старшим братьям"19. Впрочем, у брата Федора мог быть свой опыт, связанный с пребыванием в пансионе Л.Чермака.

Что же касается ответа директора колонии Ровинского, то, продолжает Достоевский в "Дневнике писателя", ему "показалось это невероятным. В колонии есть некоторые из бывшего отделения малолетних преступников еще в Литовском замке, теперь там уничтоженного. Я был в этой тюрьме еще третьего года и видел этих мальчиков. Потом я узнал с совершенною достоверностью, что разврат между ними в замке был необычайный, что те из поступивших в замок бродяг, которые еще не заражены были этим развратом и сначала гнушались им, подчинились ему потом поневоле, из-за насмешек товарищей над их целомудрием". Да и сам Ровинский рассказал писателю об одном пятнадцатилетнем воспитаннике колонии, который как раз до того, как прибыть к ним, содержался в Литовском замке. Он дважды пускался в бега, его ловили, наказывали. И вот однажды, "весь потрясенный и преобразившийся", он "стал каяться, упрекать себя" и поведал директору "такие вещи, которые от всех доселе таил, случившиеся с ним прежде; рассказал за тайну, что он давно уже предан одной постыднейшей привычке, от которой не может отвязаться, и что это его мучит, -- одним словом это была полная исповедь". "Я провел с ним два часа, -- прибавил Ровинский, -- Мы поговорили; я посоветовал некоторые средства, чтоб побороть привычку, ну там и проч. и проч.". Достоевский особо подчеркнул, что, "передавая это", Ровинский "усиленно умолчал, об чем они там между собой переговорили; но, согласитесь, есть же уменье проникнуть в болезненную душу глубоко ожесточившегося и совершенно не знавшего доселе правды молодого преступника. Признаюсь, я бы очень желал узнать в подробности этот разговор" (XXII? 19-20, 24).

Быть может, эти строки натолкнули усердного читателя "Дневника писателя" (в том, что он был таковым убеждают приведенные ниже письма) Володю Стукалича на то, чтобы написать Достоевскому? А в журнальной книжке за июль-август того же 1876 года, в статье "На каком языке говорить отцу отечества?" он мог прочитать: "Всякая мать и всякий отец знают, например, об одной ужасной детской физиологической привычке, начинающейся у иных несчастных детей чуть ли еще не с десятилетнего возраста и, при недосмотре за ними, могущей переродить их иногда в идиотов, в дряхлых, хилых стариков еще в юношестве". Правда, пример этот понадобился Достоевскому в данном случае для того, чтобы подчеркнуть вредность приучения с малых лет детей в аристократической среде к французскому языку: "Он (человек, привыкший с детства говорить на французском. – С.Б.) будет вечно тосковать как бы от какого-то бессилия, именно как те старцы-юноши, страдающие преждевременным истощением сил от скверной привычки" (XXIII, 83). Можно представить себе, как напугали эти последние слова Володю Стукалича, подтвердив худшие его опасения насчет собственного будущего.

Сегодня "онанистические страхи" в основном развеяны авторитетными специалистами – медиками, психологами, сексологами. "Подростковая мастурбация, -- пишет тот же И.Кон, -- давно уже признана сексологами нормальной". Но в годы юности Володи Стукалича это был страшный и позорнейший грех. Считалось, что "злостные онанисты" непременно должны страдать всевозможными пороками и болезнями, включая психические расстройства, импотенцию и проч. В 1874 г. вышло третье издание русского перевода книги "Онанизм или рассуждение о болезнях, происходящих от рукоблудия" жившего в XVIII веке швейцарского врача Симона-Андре Тиссо, буквально терроризировавшего читателя рассказами об ужасных последствиях мастурбации. Естественно, что знакомство с подобными сочинениями, как и существовавшая в обществе "мастурбационная инквизиция" (выражение современного немецкого исследователя Людгера Люткехауса), вызывали в среде тогдашнего юношества соответствующие неврозы, панику, пониженное самоуважение, чувство неполноценности. Не забудем, что мучительная рефлексия по этому поводу запечатлена в дневниках, автобиографиях, переписке, исповедях Руссо, Канта, Гельдерлина, Клейста, Ницше, Шопенгауэра, Болеслава Пруса.

Не имея сведений о близких страданиях великих людей (возможно, его успокоило бы знание того, что "бывшие онанисты" состоялись как личности), Володя Стукалич знал, что он не одинок в своем "пороке". Но справиться с "привычкой" и мучившей из-за нее рефлексией самостоятельно не мог. Его решение ехать в Петербург, пожалуй, не столько связано с надеждой найти врача, который поможет бороться с глухотой, сколько с желанием обрести некую нравственную опору во время встречи с Достоевским. Писатель почувствовал это и, отвечая, пригласил витебского гимназиста навестить его. На конверте письма Стукалича от 19 марта он делает помету: "Гимназист из Витебска. Не надо". Последние слова означают, что отвечать не нужно, поскольку предстоит встреча.

                                                            II

Через неделю он уже в Петербурге. 26 марта Достоевский получает от него небольшое письмо:

"Милостивый государь Федор Михайлович!

Я приехал в Петербург в четверг в 5 часов пополудни, потому что поезд опоздал. Привез с собой на прожиток 15 р., из которых 3 уже истратил; но теперь определился и деньги не будут так выходить. Теперь, наверно, Вам некогда, "Дневник" оправляете. Напишите, когда у Вас будет свободное время, для этого прилагаю городское письмо, адресованное.

                                                                                       В.Стукалич.

P.S. У докторов еще не был. Квартиру Вредена я знаю, но где найти Пруссака? Мне говорили, что он состоит при клинике – я нарочно купил номер нескольких газет, просмотрел объявления о клиниках, но его имени не видал. Не знаете ли Вы? Кстати, в какую церковь лучше идти к всенощной? Для избежания всяких недоразумений – я русский, православный, хотя происхождение мое такое: со стороны отца – дед литвин, бабка полька; с матерней – дед татарско-русского происхождения, бабка – белоруска".

Из письма видно, что Достоевский не только посоветовал Володе Стукаличу, где лучше ему остановиться, но и порекомендовал действительно лучшего специалиста по ушным болезням, каким был тогда Александр Федорович Пруссак (1840—1897). Приезжий витебский гимназист напрасно искал его имя среди частных объявлений в газетах. Доктор Пруссак работал в Медико-хирургической академии, которую он закончил в 1862 г. и при которой был оставлен "для усовершенствования в науках". Впоследствии он станет заслуженным профессором этого учебного заведения, переименованного в Военно-медицинскую академию. Из последующих писем мы узнаем, что Володя Стукалич побывает у него на приеме.

В этом же письме бросается в глаза и такая деталь: связывая свою национальную принадлежность ("я русский") с православием, Володя Стукалич считает необходимым подчеркнуть особенности своего происхождения, обнажает его польские, белорусские корни. Для него это важно, в чем мы еще убедимся.

Несомненно, считая, что он проявляет деликатность и избавляет писателя от лишних хлопот, витебский гимназист посылает Достоевскому трехкопеечный бланк открытого городского письма, на котором обозначил свой петербургский адрес: "Владимиру Казимировичу Стукаличу. В Рождественской части 1-го участка, дом Синева, № 48, квартира 27". Но бланк остался неиспользованным, видимо, Достоевский каким-то другим образом дал знать приезжему, когда ему лучше придти.

Скорее всего, визит гостя из Витебска на Греческий проспект, в дом Струбинского, где жил тогда Достоевский, состоялся 27 марта. Увы — витебский гимназист не записал разговора, не оставил воспоминаний. Тем не менее есть возможность составить некоторое представление об их беседе по двум следующим письмам Стукалича. Первое он написал сразу же после встречи с писателем, 28 марта, еще будучи в Петербурге, видимо, за день или два до отъезда в Витебск.

"Многоуважаемый Федор Михайлович!

При свидании нашем вы спрашивали меня, бросил ли я привычку и, несмотря на мой утвердительный ответ, кажется не совсем поверили этому. Повторяю: да, я бросил ее; если бы было не так, я не стал бы скрываться пред Вами.

Вы меня расспрашивали о подробностях, я не привык говорить о таких вещах и потому стеснялся. Теперь расскажу Вам кое-что. У меня была сестра как раз годом старше меня. Когда мне было всего 8 лет, она мне объяснила со всеми подробностями тайну бытия. Затем мы решились сами попробовать. Но мой член был слишком мал и слаб, дело на этом остановилось. Уже прежде мы оба ытихомолку занимались онанизмом, теперь стали сообщать об этом друг другу. И вот я стал ковырять у нее пальцем, а она играть моим членом. Такие наши свидания продолжались недолго. Через несколько месяцев мы это оставили, иногда только разговаривали. Зато сестра что бывало делала: ляжет на постель и притворится спящей, а сама поднимет ноги так, что виднеется тело. Я сначала присматриваюсь, затем начинаю щупать. Чрез минуту или две она представится просыпающейся, перевернется. Я отойду. Но вот она опять спит – опять начинается прежнее. Много потратил я таким образом крови, тем более, что видел, как она притворяется. И это длилось года два.

Когда мне было лет десять от роду, на майские праздники, отец послал меня и старшую сестру, которой было тогда лет четырнадцать-пятнадцать, стеречь огород наш бывший на полях, так как еще не весь огород обведен был изгородью. Делать было нечего, и вот мы разлеглись на меже, поросшей травой. Тут я заметил, что сестра что-то делает. Через минуту она обратилась ко мне, говоря, чтобы я сделал ей то, что делал той... Когда я поковырял пальцем, она вскоре остановила меня, и затем мы никогда не говорили об этом. Наконец, около этого же времени, утром я лежал на своей постели и занимался. Слышу – идет сестра – это уже третья. Желая узнать, какое на нее произведет впечатление, я прикрыл голову одеялом и открыл середину тела с членом. Что же? Она подошла, улыбаясь взяла член, поболтала его и пошла. Через полминуты она воротилась с тою сестрою, но я лежал закрывшись. Шельма, проговорили они и ушли. Наконец, четвертая моя сестра, которая моложе меня четырьмя годами, тоже не слишком скрывалась от меня. Она мне рассказывала о своих разговорах с сетрами, все объясняла мне. Будучи лет двенадцати, я хотел сделать с нею. Она согласилась, но когда мы уже лежали под одеялом, пришел отец.Он не видал нас, но она, будучи суеверна, сочла это прежзнаменованием и с тех пор уже никогда не соглашалась. Но она передавала мне сведения о публичных домах и советовала ходить туда, с чем я не соглашался.

Но вот мы подросли. Взаимные наши разговоры кончились. И что же? Зная мою слабость, она нарочно раздражала меня, для своей потехи. Например, я учусь, никого, кроме нас, в комнате нет – она ляжет на софу и выдвинет ногу, так что видно голое тело. Это меня раздражает, тем более, что я знаю, с какою целью это делается, я начинаю производить манипуляции, она же притворяется спящей, но что замечательно, как только я кончал, она почти тотчас вставала и преспокойно бралась за уроки. Незадолго до получения от вас письма, при подобном случае, хотя она притворялась спящей, я стал подле нее и тихим голосом объяснил ей, как она вредит мне и просил на будущее время перестать; что если это в ней играет сладострастие, пусть она лучше сойдется с мужчиной, например, с моим другом. После этого она перестала; хотя попыталась еще раз, но я очень грубо начал толкаться.

Относительно того, как женщины занимаются онанизмом я могу сказать следующее. Во-первых: вложив палец или два в место (это в постели, преимущесмтвенно по утрам), затем беспрестанно сжимают и разжимают ляжки; продолжается это иногда около получаса. Во-вторых: (вдвоем) одна другой втыкает два пальца или палочку, иногда стеариновую свечу. При этом любят греть у огня орган, щекоча себя. Наконец, это уже не относится к онанизму, сестры любят давать себя малолетним братьям, от которых нельзя ожидать плода. Я лично знаю два таких случая. Причем сестры-онанистки почти всегда любят своих братьев и поощряют их к сближению с другими женщинами. Братья-онанисты питают отвращение к сестрам, а если победят отвращение, -- похоть, т.е. они стараются овладеть сестрами. У меня было отвращение, но когда я поборол его – являлась похоть, и вот минуты и часы я все раздумывал об этом. Читая это, вы поймете, почему у меня язык не повернулся отвечать на Ваш вопрос.

Вы намекаете, Федор Михайлович, что Вы мнительны. Вероятно, только в некотором отношении. Иначе как бы вы написали мне такое ответное письмо, человеку вовсе Вам неизвестному. Но, действительно, Вы подозрительны. Когда Вы шутя сказали, что жиды просто убьют Вас, у Вас в глазах мелькнуло страшное выражение; Вы как будто желали посмотреть, какое впечатление произведут на меня Ваши слова, не приму ли я их серьезно, чтобы таким образом судить, возможно ли что-либо подобное. У меня действительно мелькнул испуг на лице, но это отттого, что мне сделалось страшно за Вас. Неужели, мелькнуло у меня, Вы до такой степени мнительны. Ведь это, пожалуй, что-то вроде помешательства.

Во всяком случае это невозможно. Если в Киеве зажгли одному голову, облив ее петролеем, то ведь это был изменник, а после открытия многих своих сообщников, они стали гораздо осторожнее в выборе и строже в мщении. Евреи народ, боящийся крови, из них выходит множество воров и плутов, но разбойники очень редко. Притом же их ругают, в большей или меньшей мере, все почти наши органы. Им оставалось бы только все истребить. Пишут же они только к Вам потому, что известен им Ваш адрес. Если же еврей прочтет ругательную статейку в газете или в журнале, к кому ему обратиться? Извините, если я ошибся, но меня поразил Ваш взгляд.

Вы говорите, что потолкуете обо мне с тем господином. Не знаю, согласится ли он взять глухого и еще в такой степени. Не все так человеколюбивы и великодушны как Вы. Теперь относительно привычки. Я ее бросил – так. И для того, чтобы оставить ее на время, мне не нужно даже никаких резких перемен; но то-то и есть, что это будет, по всей вероятности, только на более или менее продолжительное время. Привычка отойдет, но вся грязь останется со мною. Останутся пошлые мыслишки, но по-прежнему не буду видеть пред собою путеводной звезды, и кончится, пожалуй, тем, что энергия моя ослабнет и я опять примусь за старое. Разве может человек переродиться, сидя в болоте? Теперь меня поддерживает уверенность, что я стану скоро свободным человеком. А если исчезнет эта уверенность? Вы страшите меня болью невыразимою. Да ведь как только я почувствую упадок сил, я тотчас покончу с собой; уже давно я так порешил. Вы говорите: прежде чем подумать о других, позаботьтесь о себе, самоулучшайтесь. Это не совсем верно. Конечно, если к Вам обратится человек, который всегда думал только о самом себе, нечего ему советовать предаться служению ближним. Но если к Вам приходит человек, много работавший над собою, всегда больше думавший о других, чем о себе, так что ему только остается мысль обратить в дело, неужели Вы ему посоветуете самоулучшаться? Положим, это не совсем подходит ко мне, но разве не бывали примеры, что самые развратные люди становились сразу святыми, мучениками. Вы скажете – они молились, каялись, но ведь каюсь и я, а вместо молений и сна на голых камнях хочу предпринять подвиг хоть не такой, а все тяжелый, говоря людским языком. Дело в том, что есть натуры, которые боятся борьбы, и натуры, которые крепнут в борьбе. Я причисляю себя к последним. Прав ли я – это покажут последствия. Но дело в том, что нужно поднять знамя. Служить народу бесцельно я не хочу, -- нужно же знать, выйдет ли что из моей службы. И от Вас я жду не прямого искоренения привычки. Вы уже давно ищете правду – откройте, что Вы нашли. Если у меня будет содержание жизни, если я перестану слоняться бесцельно – привычка навсегда улетит от меня, не оставив никакого следа, кроме грусти. Вы сказали, что я хороший человек. Нет, я еще дурной человек. Но я верю, что сделаюсь отличным человеком, у меня есть на то силы. Но хорошим мне сделаться труднее всего. Впрочем, оканчиваю писать, лучше так объяснюсь".

Последние слова – "лучше так", то есть непосредственно "объяснюсь" – не свидетельство ли того, что в тот же приезд в Петербург Володя Стукалич еще раз побывал у Достоевского? Может быть, через день или два... И письмо оборвано, не подписано, как обычно. Вероятно, он спешил по делам, предстоявшим ему в столице. Может, даже побывал у "того господина", который, по рекомендации Достоевского, мог чем-то ему помочь.

Из письма видно, что писатель расспрашивал его о подробностях, связанных с "привычкой". Юноша, несомненно, краснел, смущался, уходил от конкретности. И решился вполне удовлетворить писательский интерес в письменном виде: он садится за письмо к Достоевскому сразу после встречи, пишет его в какой-то петербургской комнатке, которую снял буквально на несколько дней. Его рассказ о "мальчиковых" взаимоотношениях с сестрами – достаточно и давно известный психологам, сексологам сюжет. До инцеста не дошло, но соблазны, как видно из письма, были мучительны. Что до "привычки", то выход он видит в полном изменении своей жизни, когда станет "свободным человеком", т.е. закончит гимназию, покинет родительский дом и провинциальное "болото". Но что делать сегодня, сейчас? Достоевский в разговоре "страшил" его "болью невыразимой", говорил о возможном "упадке сил" и, как на выход, указывал на необходимость "самоулучшения". Собственно, об этом он говорит и в январской книжке "Дневника" за 1877 г., в статье со сложно-вызывающим названием "О сдирании кож вообще, разные аберрации в частности. Ненависть к авторитету при лакействе мысли": "По-моему, одно: осмыслить и прочувствовать можно даже и верно разом, но сделаться человеком нельзя разом, а надо выделаться в человека. Тут дисциплина. Вот эту-то неустанную дисциплину над собою и отвергают иные наши современные мыслители... Мало того: мыслители провозглашают общие законы, т.е. такие правила, что все вдруг сделаются счастливыми без всякой выделки, только бы эти правила наступили. Но если б идеал этот и возможен был, то с недоделанными людьми не осуществились бы никакие правила, даже самые очевидные. Вот в этой-то неустанной дисциплине и непрерывной работе самому над собой и мог бы проявиться наш гражданин". Достоевский считал, что "недостаточно определять нравственность верностью своим убеждениям. Надо еще беспрерывно возбуждать в себе вопрос: а верны ли мои убеждения?" (XXV, 47).

По сути и молодой максималист из Витебска считает, что самоулучшение возможно только при определенном наполнении "содержания жизни", он хочет поднять некое знамя в борьбе за самого себя, но не знает какое и буквально в отчаянии взывает к писателю – "откройте правду". И грозит самоубийством, если почувствует тот самый "упадок сил".

Настроения эти были более чем понятны Достоевскому. Почти за год до встречи с витебским гимназистом он опубликовал в "Дневнике писателя" статью "Одна несоответственная идея", в которой коснулся эпидемии молодежных самоубийств, захвативших в ту пору общество. Он видит причину в утрате Бога "милыми, добрыми, честными" молодыми людьми, зараженными атеизмом, нигилизмом. Развивая эту мысль в декабрьском (1876 г.) номере "Дневника", он утверждает, что "без высшей идеи не может существовать ни человек, ни нация. А высшая идея на земле лишь одна и именно – идея о бессмертии души человеческой, ибо все остальные "высшие" идеи жизни, которыми может быть жив человек, лишь из нее одной вытекают..." (XXIV, 52). Говорил ли Достоевский с Володей Стукаличем об этой найденной им правде, делал ли ее в разговоре с ним центром того "самоулучшения" – пути, по которому предлагал пойти своему молодому гостю из Витебска? Может быть... Но витебский гимназист бунтует: вместо "молений и сна на голых камнях" ему видится некий подвиг, борьба. Впрочем, он и сам признает, что это прежде всего борьба за самого себя, за того "хорошего человека", которого в нем увидел Достоевский.

Как своего рода ответ Володе Стукаличу или, точнее, реакция на его искания воспринимается сказанное писателем год-полтора спустя об Алеше Карамазове, герое последнего, итогового его романа, которому также было "всего двадцать лет": "...он был юноша отчасти уже нашего последнего времени, то есть честный по природе своей, требующий правды, ищущий ее и верующий в нее, а, уверовав, требующий скорого подвига, с непременным желанием хотя бы всем пожертвовать для этого подвига, даже жизнью. Хотя, к несчастью, не понимают эти юноши, что жертва жизнью есть, может быть, самая легчайшая из всех жертв во множестве таких случаев и что пожертвовать, например, из своей кипучей юностью жизни пять-шесть лет на трудное и тяжелое учение, на науку, хотя бы для того только, чтобы удесятерить в себе силы для служения той же правде и тому же подвигу, который излюбил и который предложил себе совершить, -- такая жертва сплошь да рядом для многих из них почти совсем не по силам" (XIV, 25)

Публикация романа "Братья Карамазовы" закончилась в ноябре 1880 г. Витебский гимназист вполне мог познакомиться с ним. И ответить на слова писателя конкретным поступком: он таки поступил на юридический факультет Петербургского университета. И таким образом доказал, что "для служения правде и подвигу" способен на жертву, связанную с "трудным и тяжелым учением". В переписке, встречах и спорах с Достоевским витебский гимназист, несомненно, обретал себя. Для писателя же Владимир Стукалич, несомненно, был молодым человеком "из нового поколения", юношей "нашего последнего времени... честным по природе своей, требующим правды, ищущим ее..." И не он ли был тем молодым человеком, о котором Достоевский рассказал в "Дневнике писателя" за май-июнь (глава "Об анонимных ругательных письмах"): он "прислал весьма резкое возражение на одну тему, на какую – умолчу, и подписался под своим резким (но отнюдь не невежливым) письмом en toutes lettres, да еще выставил адрес. Я пригласил его к себе объясниться. Он пришел и поразил меня своей горячностью и серьезностью своего отношения к делу. Кой в чем он со мной согласился и ушел в раздумье. Замечу еще, что, как мне кажется, юное поколение наше гораздо лучше умеет спорить, чем старики, то есть собственно в манере спора: они выслушивают и дают говорить – и это именно оттого, что для них разъяснение дела дороже их самолюбия. Уходя, он пожалел о резкости письма своего, и все это вышло у него с неподдельным достоинством. Руководителей нет у нашей молодежи, вот что! А уж как она в них нуждается, как часто она устремлялась с восторгом вслед людей, хотя и не стоивших того, но чуть-чуть если искренних! И каковы или каков должен быть этот будущий руководитель – так кто бы он ни был? Да пошлет ли еще нам таких людей наша русская судьба – вот вопросы!" (XXV, 131).

Впрочем, вряд ли это был Володя Стукалич. Да, его письмо, посланное Достоевскому сразу же после первой встречи, содержит определенные резкости, если иметь в виду несогласие с писателем по части "самоулучшения". Но нельзя не обратить внимание на то, что Достоевский пишет об авторе "резкого письма" как о человеке, до того ему незнакомом. Да и петербургский адрес приехавшего витебского гимназиста уже был писателю известен, и приглашать объясниться было ни чему, они вполне могли условиться о новой встрече при первом свидании. И тем не менее есть и схожее в поведении "одного весьма молодого человека" и Володи Стукалича: непосредственность, горячность, серьезность и, конечно же, тактичность, особо отмеченная Достоевским.

В этом смысле оба близки герою романа "Подросток" Аркадию Долгорукому. Роман появился в 1875 г., и вот два года спустя к его автору приходит сверстник главного героя, можно сказать, его духовный собрат. Романному Аркадию – 19, витебскому гимназисту – двадцать. Оба по сути ищут ответа на звучащий в романе вопрос: “Где правда жизни?” Оба приезжают в Петербург, где им предстоит “осмотреться”, сделать “первые шаги в жизни”, постичь, “что добро” и “что зло”. Обоим трудно во взрослом мире, в котором они видят двойственность мыслей и поступков. И как важна для обоих категория понимания. Для Аркадия самое существенное человеческое качество его отца, Версилова: “Это — человек понимающий”. Понимания ищет у Достоевского Володя Стукалич. Он спорит с писателем о сути, о путях самоулучшения и не может в итоге не придти к убеждению писателя, которое мы находим в черновых, подготовительных материалах к "Подростку": "Моя мысль, что мир надо переделать, но что первый шаг в том, чтоб непременно начать с себя" (XVI, 375). Ведь он хочет стать, если не хорошим, то наверняка отличным человеком... А спорит он потому, что, как и Аркадий из "Подростка", “благообразия” обрести не может и вынужден отстаивать себя, свою человеческую сущность в “хаосе понятий”.

            Конечно, самолюбивый провинциальный гимназист и пытался отстоять свои взгляды и робел во время своего визита к знаменитому писателю. И тем не менее от его внимательного взгляда не укрылось то, что он сначала деликатно именует мнительностью, подозрительностью Достоевского, а затем не удерживается и роняет – "что-то вроде помешательства". Таково было впечатление, которое производил писатель сразу после выхода мартовского выпуска “Дневника писателя”, в котором центральное место занимало выступление по “еврейскому вопросу”. Острота и неоднозначность позиции, сочетавшей явное неприятие “богоизбранного народа” с очевидным стремлением подняться над “племенной враждой”, вызвали поток откликов. Может быть, Достоевский обратил внимание своего гостя на соответствующую стопку писем, когда бросил реплику о возможном его убийстве... Витебский гимназист поначалу как будто хочет успокоить писателя. Вероятно, они обсуждали некую драматическую историю, происшедшую в Киеве, которая попала в газеты и, возможно, получила отклик в письмах корреспондентов Достоевского. Быть может, писатель сказал нечто вроде того: "Вот так они поступят и со мной". Стукалич приводит "успокаивающий" довод: человек, которого облили петролеем (род керосина) и подожгли, оказался изменником. Дело было буквально накануне русско-турецкой войны, начавшейся 12 апреля 1877 г. И, можно предположить, что облитый петролеем публично высказывался в "непатриотическом" духе, за что и подвергся "поджигательной" акции.

            Что же касается евреев, то в этом вопросе Стукалич выступает не только как житель западной губернии, где проходит черта оседлости, хорошо знающий их быт и нравы, но и позволяет себе указать Достоевскому, что он сам "вызвал огонь на себя". Вполне разделяя распространенное мнение, что из евреев "выходит множество воров и плутов", витебский гимназист решительно отрицает за ними убийства и разбой и вообще держится на грани сочувствия ("ругают...все почти наши органы"). Более того, он не скрывает, что его "поразил" взгляд писателя на этот народ. Национальный вопрос – в более широком контексте – возникнет в последующих его письмах.

                                                            III

Только спустя три месяца, 23 июня, Володя Стукалич снова напишет Достоевскому. Письмо большое, проблем, волнующих автора, в нем поднимается множество.

“Многоуважаемый Федор Михайлович!

Долго я не писал к Вам. Это вот почему. Я решил несколько устояться. Дело в том, что недели через три после возвращения ко мне воротилась вся моя страстность. Я, разумеется, боролся. Но однажды, когда я учил урок, стараясь отогнать от себя всякую мысль, дошло до такого напряжения, что сама собою (нрзб), и я ощутил такое, что и когда занимался. Испуганный этим, я стал опять заниматься раз в неделю для предупреждения подобных случаев. Наступили упражнения и экзамены. Я, во-первых, обессилел и не мог упорно заниматься, да и в течение этого времени занимался два раза, благодаря чему написал отвратительно упражнение, которое было на другой день после этого, а также срезался по той же причине на экзамене сходного предмета, главное спасло меня только то, что упражнение у меня с этого предмета было наилучшее, что чистая случайность, так как я того предмета не зню. Между тем мне нужно было много обдумать, и я не раз обливал голову водой, надеясь сколько-нибудь освежить мозги. Писал к докторам, у которых был, они сказали, что на состояние моего слуха это могло иметь лишь самое незначительное влияние. Один прописал мне рецепт от раздражительности органов. Теперь я немного успокоился. Во всяком случае я постараюсь переселиться из дому; здесь мне все напоминает былое и имеет символическое почти значение. Мне бы теперь было очень полезно пожить в деревне, товарищ приглашал меня на лето, но “охота пуще неволи”, я должен был остаться дома, чтобы заработать 18 р. для отдачи долга...

От Вашего предложения, что Вы, быть может, отыщете мне место, решительно отказываюсь; тем более, что я не желаю, чтобы еще кто-нибудь узнал обо мне, особенно человек из сословия, которое я презираю. Действительно, что может быть гаже этих миллионеров-предпринимателей, которых все благополучие основывается на угнетении трудящегося люда. Если я тогда согласился было, то это произошло потому, что я забыл в то время, что ему должно по необходимости сделаться известным все, а главное, я увлекся Вашею добротою, и мне показалось, что все такие хорошие люди на свете.

Пруссак одобряет меня кончить гимназию и поступать в высшее учебное заведение. Это есть и мое желание. Я желаю по мере сил принести пользу народу. Но услужливый дурак опаснее врача, поэтому, сознавая свою неподготовленность, я хочу докончить свое образование. Не хочу загадывать наперед, что из меня выйдет, но во всяком случае я желаю действовать словом устным или письменным. И теперь, быть может, я мог бы состряпать какую-либо повесть, но не этого я желаю, я желаю быть деятелем общественным или политическим. Я не утверждаю, что из меня выйдет деятель — время покажет. Дело в том, что у меня есть сестра, которая вот уже 10 лет занимается измышлением разных планов, недурных, которые никогда не приводятся в исполнение. Так нынче она хотела взять болгарку, самой выучиться по-болгарски, воспитать ее в любви к русским, а особенно к Болгарии и затем отпустить на родину. Пока все родные восставали, говорили, что она не выполнит этого, а только испортит человека, она яростно защищала свой план. К счастью, я, чтобы испытать ее, надоумил их одобрить ее. Тогда через неделю она забыла Болгарию и все. Это было еще зимою; и так как не первый раз она отличается таким образом, то мне это запало в голову и забродила смутная мысль. Я стал думать, уж не такой ли я сам. Прежде я был страстный проповедник своих идей и мыслей. Я проповедовал всякому, кто хотел слушать. Под влиянием же этого опасения я стал больше молчать, а если и говорить — что попроще. Потому же я не нашел темы для разговора с Вами, хотя о многом думал переговорить, не хотев даже по возможности обнаруживать свои мысли. Вот почему, когда Вы сказали, что я хороший человек, я усумнился в этом. Возвратившись, я совсем замолчал и тут-то увидел, кто хорошие люди, а кто —дурные. Многие из тех, которые во всем со мной соглашались, оказались чистейшими свиньями. Боже мой, что они стали теперь высказывать, а я со всеми соглашался. А из тех, которые не соглашались во многом, некоторые оказались лучше многих и многих. Пришлось мне задуматься.

Мой друг, страдавший тем же, что и я, но в несравненно слабейшей степени, как я узнал теперь отнего, уехал еще в мае на уроки для восстановления здоровья. Его полюбила девушка. Он же ее не любит (не полюбит). Это его, я думаю, поправит. Он писал, что сказал ей, что так как он не влюблен до того, чтобы обещать жениться, то не нарушит ее девственности. И он пишет, что блаженствует, ни о чем не думает, только о поцелуях, удивляется, что никогда не думал, что может вести такую жизнь. Когда, говорит, взял перо писать к тебе, то, вспомнив твои убеждения, невольно задумался и мрачные мысли забродили в голове. Но это продолжалось лишь мгновение. Я счастлив растительной жизнью.

Увидав всю пустоту своих товарищей, разочаровавшись в друге, я стал горько задумываться. Но вдруг мне пришло в голову, что основание моих дум – зависть к счастливцу, и я отбросил свои мысли. И теперь я готов их благословить. Не знаю только, он страстен, и поцелуи, пожалуй, приведут к познанию добра и зла. И если это случится, ей-Богу, я не стану ругать его. И без того мы с ним горемычные. Впрочем, я не способен на это. Я могу полюбить, но не оставлю своего.

Год тому я почувствовал привязанность к одной девушке (все остальные мне никогда даже не были любопытны) и верно бы влюбился, но она аристократка, и, боясь за свой демократизм, я удалился и теперь удаляюсь, но уже не из боязни потерять ее, но в силу различных обстоятельств. Горько жалею о тогдашней своей глупости; я был совсем юный и втюрился бы до безумия; а так как любовь была бы безнадежная, так как у ней будут другие парни, да и не замечал с ее стороны ко мне расположения, то она, не отвлекая меня от занятий, исцелила бы меня.

Жениться я не желаю. То есть я не отказываюсь в будущем, когда устроюсь. Если бы я теперь женился, то пришлось бы проститься навеки со своими идеями, а без них мне жизнь не в жизнь. Вот на Вере Любатович или на Марье Субботиной я с удовольствием женился бы, хотя и не верю в успех их дела, но и дело их живое и они — живые люди. Но много ль таких девушек? Да если и встретится, еще как сойдешься. Вы скажете — для излечения. Так. Но ведь жену нужно содержать, а мне и так много хлопот, чтобы прожить. Да это будет и не жена, а содержанка. Нет, я лучше предпочитаю даже погибнуть. Я не питаю отвращения к жизни, даже хочу жить, но узы эти не столь крепки, чтобы из-за них идти на сделки с совестью.

Прошу сто раз извинения, что не писал. Но думаю, что Вы уже забыли обо мне. Да и притом — что писать?.. Событий в жизни у меня нет; мысли же теперь беспрестанно меняются, я только складываюсь, зрею, уже скоро и совершеннолетие. Да и Вы без того близко знакомы, вероятно, со всеми психологическими процессами. Может, Вам любопытно знать мнения учеников о чем-либо? Мне это хорошо известно, пожалуйста. Только что. Тема! Что-то грустно.

Ваш В. Стукалич.

Не думаю, чтобы Вы стали отвечать; и без того много у Вас дела. Я же Вам время от времени буду писать. Уже давно я не читал Вашего "Дневника"; кажется, только за февраль и был, а больше не приходило. Вероятно, Вы не распекаете как следует почтамт, так почтмейстеры крадут номера Вашего "Дневника". Хотя лестно такое их уважение к Вашему таланту, но лучше им было бы подписаться. А то и Вашему карману убыточно и читателям неудобно.

Владимиру Казимировичу Стукаличу. На Песковатике, д. № 214. Витебск.

Сожгите, пожалуйста, мое письмо. Я на опыте знаю, как часто дети и слуги любопытствуют, и так искусно, что родители никогда не догадаются.

Р. S. Сестра, о которой я упомянул, не та, что подписалась на "Дневник". Эта дельная. Только жалуется, что трудно понимать Вас. Шедевр, говорит, не знаю, что такое. Ну, скоро попривыкнет”.

На конверте штамп: “Доплатить 24 копейки”. Марок и в самом деле только на восемь копеек. Вогнал витебский гимназист Достоевского в небольшой расход. Видно, и впрямь жилось Володе Стукаличу не сладко. Впрочем, с марками он, быть может, и ошибся, а на почте не подсказали...

Достоевский не выполнил просьбы своего корреспондента и не сжег его письмо. Для него это был живой человеческий документ, в котором он, возможно, нашел новые подтверждения жизненности героя романа “Подросток”, опубликованного два года назад в журнале “Отечественные записки”. Аркадий мечтает стать “непременно первым ученым в Европе”, и Володя Стукалич прямо заявляет, что сделается или общественным (“политическим”) деятелем или литератором. Его влекут “люди идеи”, он готов жениться на таких активных девушках, как народницы Вера Любатович и Мария Субботина, которых в те дни судили по “процессу 50-и”. Хотя и не верит в их дело.

Из этого письма мы узнаем, что он побывал у доктора Пруссака и даже вступил с ним в переписку. Пруссак советует продолжить учебу в университете, что соответствует желанию самого Володи Стукалича. Но от помощи Достоевского в приискании "места" у некоего богатого человека в Петербурге он решительно отказывается. И не только по причине того, что хозяину могут стать известны интимные подробности его жизни, но гораздо в большей степени из идейных соображений – нежелания служить одному из "миллионеров-предпринимателей", угнетающих "трудящийся люд". Надежды и оптимистические планы сменяются прежней тоской. Поддержание отношений с Достоевским, которое является своеобразной отдушиной для задыхающегося в провинциальном болоте юноши, Володя Стукалич связывает с возможностью чем-то быть полезным ему, какими-то сведениями о своей и окружающей его жизни. И вместе с тем, усердный читатель его произведений, он не случайно оговаривается, что Достоевский, вероятно, и без его информации знаком "со всеми психологическими процессами". Он опасается быть неинтересным писателю, стать в тягость ему, что, конечно же, бьет по его самолюбию. И прежний страх, что его письмо попадет в недоброжелательные руки не оставляет, поэтому он напоминает о необходимости сжечь свое письмо. Настойчивость этих напоминаний свидетельствует в пользу того, что сам он, конечно же, позаботился о "неразглашении" и, скорее всего, уничтожил письма Достоевского, в которых обсуждались "стыдные" вопросы. Да и как ему было хранить свой "архив" в доме, где, помимо родителей, рядом жили чрезвычайно любопытные три сестры... Одна из них, возможно, от брата или из газет узнала, что в Москву привезли из Болгарии и Сербии детей-сирот и вознамерилась взять девочку-болгарку на воспитание. Достоевский в "Дневнике" писал о "маленькой болгарке", которая не может забыть пережитых ужасов и потому "часто падает в обморок..."

Ответил ли на это письмо Достоевский? Может быть... Потому что следующее письмо Володи Стукалича начинается с вопроса о здоровье писателя. Значит, знал, что весной и в начале лета 1877 г. писатель чувствовал себя не лучшим образом. Впрочем, о болезни Достоевского он мог узнать и из обращения писателя к читателям в самом конце апрельской книжки "Дневника", в котором говорилось о необходимости уехать из Петербурга "по приговору докторов". И все-таки нельзя не обратить внимание на то, что Стукалич пишет без всяких ссылок на журнал (что-нибудь вроде того, что вот узнал из "Дневника", что Вы больны и т.д.). Скорее, он пишет ему как человеку, о состоянии которого ему известно лично от писателя. С 20 мая по 3 июля Достоевский вместе с семьей провел на отдыхе в деревне Малый Прикол, что в десяти верстах от заштатного городка Мирополье Суджинского уезда Курской губернии, усадьбе брата жены писателя Анны Григорьевны И.Г.Сниткина. 5 июля он вернулся в Петербург и через две с небольшим недели получил письмо из Витебска.

                                                            IV

"Многоуважаемый Федор Михайлович!

Поправляется ли Ваше здоровье? Желаю Вам полного выздоровления. С тех пор, как отправил Вам последнее письмо, чувствовал себя хорошо, не было никаких позывов даже. Но вчера утром проснулся рано с возбужденным членом в руках и впросонках докончил. Рассудив, что это поллюция, я решил, чтобы впредь остерегаться сделать подобное. Как назло, сегодня случилось то же самое. Надеюсь, однако, что это случайность и что теперь опять буду спокоен. Я теперь часто хожу гулять в лес и не избегаю женского общества, которое оказывает на меня утишающее влияние. Жаль только, что нет девушек хороших, а все глупые барышни, с которыми и говорить не о чем.

Мой друг, о котором я писал, что он влюбился, с честью выдержал свое испытание. Я этому очень рад, потому что еще недавно, года не будет, как он считал обольщение девушки пустяшным делом, основываясь на правиле "не хочет – не даст". Теперь же, когда я, не полагаясь с этой стороны на него, намекнул на возможность этого, убеждая по возможности поступить честнее, объяснить девушке свое положение и впоследствии, когда это можно будет сделать, жениться на ней, он осыпал меня яростными филиппиками, со всем пылом влюбленного. Я же писал к нему под влиянием письма доктора Пруссака, в котором он советовал мне искать хорошую женщину, честную, не публичную, которая согласилась бы удовлетворять меня раз в неделю. Письмо это сначала покоробило меня, но после я рассудил, что это естественно, что Пруссаку не в первый раз советовать это, что он знает, что говорит. Впрочем, я никак не считал обольщение девушки хорошим делом, а только возможным в его положении (друга) и, помня слабость человеческую, заранее прощал его. Снисходительный же взгляд на подобные вещи явился у меня, вероятно, от влияния французских романов, которые я читал в детстве сотнями и в которых объяснения в любви всегда оканчиваются скандальным образом. Впрочем, довольно об этом: боюсь надоесть Вам.

Хоть Вы и сказали при свидании, что любите меня, я этому не совсем поверил. В ту минуту, как говорили, это так; но мне кажется, что Вы любите чуть не всех, которые к Вам приходят.

Недавно я перечитывал Ваш "Дневник". Меня поразила уверенность, с какой Вы говорите, что наш демос доволен. Полно, так ли это? Я думаю, что нет. Может быть, доволен, но только пока, считая, что не все же сразу. Я Вам приведу факты. Друг, о котором я упоминал, крестьянин, и его родители живут в городе, работая на железной дороге. Прошлою зимою к нему съехались родственники и знакомые из деревень, чтобы узнать, правда ди, что пришел манифест от царя – земли всех помещиков отобрать и отдать крестьянам и всякому, кто может пахать, причем жаловались на свою горькую бедность. Этот манифест, по их мнению, губернатор задерживает, будучи заодно с помещиками. Едва их разубедили.

Когда была объявлена война против турок, знакомый мне сельский священник рассказывал, что когда он в беседе с крестьянинами своего прихода начал убеждать их пожертвовать по мере сил, так как это обязанность каждого сына отечества, они отвечали:"Нечего, батька, жертвовать. Вот нехай наш царь отдаст ту зямлю, что у помещиков, так и мы будем жертвовать, в сто раз больше их дадим. А так нам и самим нечего есть". Когда священник стал говорить им о правах собственности и т.п., они сказали:"Ну нехай не всю. Нехай ён отдаст нам ту землю, что пустует у помещиков. Ему треба, чтоб земля пахалась, чтобы больше хлеба родилось, а они мало пашут. А мы все вспашем, да и податей можем большие заплатить, казне прибыток". Не знаю, проглядывает ли здесь довольство своим положением. Я сам говорил с одной бедной, хорошо знакомой мне крестьянкой. Это было в пост, и она ела постное, хотя была больна, и у нее грудной ребенок. Я стал убеждать ее есть скоромное, говоря, что это дешевле, а ей необходимо, как больной, и притом с ребенком. Вздыхает. "Что же Вы не согласны со мной?" "Дешевле-то дешевле, -- говорит она, -- да боюсь!" "Чего же Вы боитесь?" "Боюсь, чтобы Бог не пакараў". Стыдитесь, говорю. За что же ему карать Вас? Господь сам сказал: милости хочу, а не жертвы. Притом Вы не имеете права жертвовать ребенком; ведь от этой пищи у Вас молоко дурное. Да и что Вы боитесь так Бога? Вот богачи и совсем не постятся, а живут. Если карать кого, так их, а не Вас, бедную женщину, и т.д. А она говорит:"Богачам нечего бояться, у них деньги. Что им Бог сделает? С богачом трудно сладить. Другое дело бедный; с бедным Бог, что хочет, то и сделает. Затем, ободренная мною, она дальше стала излагать свои теории и вдруг ошеломила меня заключением:"Якей Бог несправедливый. Сказаў: у кого один талант – отнимется, у кого два – дастся еще. Чи ж это справедливо? И тут целую жизнь працовала, а придется и там мучиться".

Когда я объяснил ей настоящее значение этого текста, она поблагодарила меня. Но вот чрез несколько дней я опять прихожу к ней. Разговор обычный, о нуждах и заботах, спрашивает у меня советов о том, о сем. Есть почти нечего. Я посетовал о ее горе и, желая придать ей бодрости, говорю: Что же делать, приходится нам здесь горе мыкать. Зато в будущей жизни богачи будут мучатся. "Ой ли? А я думаю, что им и там хорошо будет". Нет уж, говорю, и привел из Святого Писания. "А я думаю, -- говорит она со злобною улыбкою, -- что они и Бога подкупят". При этом у нее был такой злой и страдальческий огонь в глазах, что меня мороз по коже подрал, хотя я не очень-то мягкосердечен.

Да я бы мог представить бесчисленное множество таких фактов. По дороге куда-нибудь я всегда останавливаюсь на каждом дворе, в корчмах говорю с мужиками, все недовольны, все ропщут. Одна у них надежда на царя. Но и тут некоторые скептически говорят: до Бога высоко, до царя далеко. Вы можете подумать, что крестьняка, о которой я говорил, очень дурная женщина. Она славится своим богомольем, очень сострадательна, делится с неимущими последним куском. В Петербурге я слышал от хозяина, костромича-крестьянина, у которого был на квартире, что у них поговаривали, когда он ездил домой, об отдаче земель крестьянам.

Читал Вашу статью "Еврейский вопрос". Признаться, у меня в голове бродило много подобных мыслей, только я никак не мог привести в систему, хоть давно, около года, часто и упорно думал об этом. В Витебске жиды довольно отесаны, каждый малый жиденок умеет говорить по-русски, чего нет в уездных городишках. Как я знаю, евреи делятся на партии: староеврейскую и младоеврейскую. Староевреи ненавидят христиан, называя их гоями, и считают относительно христиан все дозволенным. Русских они презирают. Царя уважают и молятся за него. Эта партия преобладает в мелких городах и держит себя очень замкнуто. Другая партия, младоеврейская, к которой, однако, принадлежат и многие седовласые раввины, старается сблизиться с народом. Они проповедуют равенство всех наций, по крайней мере, на словах. Есть между ними хорошие люди, которые любят русский народ, считая его собратом. Вот что отвечал один старик-еврей молодой партии на вопрос моей сестры, кого евреи больше любят – евреев или поляков? "Ми их обоих любим. Россия наса бацька, а Польса наса матка". И много есть таких евреев, которые, однако, себя любят больше всех. Прежде евреи больше всего любили немцев, но теперь заметен поворот, они говорят:"Немцы нас сильно ненавидят, хотя не показывают этого наружно. Русские дружелюбнее, но зато они постоянно насмехаются, а это обиднее". Большинство, конечно, только следует моде, да притом они надеются выгоду себе приобрести. Но сколько я заметил, слово "право" отожествляется у них с понятием о начальстве. Вот, мне кажется, формула мышления евреев, не всех, но многих. Русские могут всякими средствами зарабатывать деньги. Он может быть и чиновником и военным. Еврей может быть только медиком и торговцем. За что такая несправедливость? И мы люди, и мы жить хотим. Отчего же русским можно наживаться, а нам нельзя? Если нам не позволяют наживаться честным путем, мы будем наживаться обманом. Дайте только евреям права, вы увидите, как они себя выкажут. Евреи гораздо способнее русских. Вы их скоро увидите в министерских креслах и т.д. все с этой точки зрения. Из молодой партии много революционеров, которые стараются подбить народ. И вообще все они недружелюбно относятся к принципу самодержавия и желают конституции по крайней мере.

Не знаю, писал ли я Вам, что у нас многие ожидают по окончании войны объявления конституции. "Султан и тот дал конституцию; стыдно будет нашему государю не дать". Конституция им кажется каким-то счастьем. Один витебский еврей, купец, когда к нему пришли за расчетом крестьяне, привезди муку с мельницы, позвал в комнату, угостил водкой и, завязав разговор, начал соболезновать, что они трудятся весь век и ничего не достигают, а помещики, ничего не делая, пожинают плоды кровавых трудов их. Мужички соглашаются, что это несправедливо, поговорят, что видно уж Бог так устроил на свете. Нет, не Бог, а вы сами виноваты, -- возражает еврей. Вас много: наточите топоры и ножи, убейте помещиков, а землю их себе возьмите. Белорусскому крестьянину нужно много сметки. С одной стороны – жиды налегают, с другой – поляки и шляхта стараются восстановть их против всего русского и собенно против царя. Но крепко ни держатся преданий, выжитых веками. Когда в пору 63 года польские помещики подбивали крестьян, уверяя, что отдадут им всю землю, крестьяне не поверили:"А як же вы будете пановать без земли?" – спросили они. Родному дяде моего друга пан давал на руки 2000 р. с тем, чтобы он шел в повстанцы, как человеку рослому и богатырю по силе; но плюнул он на панские деньги, а пошел гнать плоты. Белорусский мужик не так глуп и туп, как о нем думают. Я люблю рослого, статного великорусса, с котомкой за плечами, в красной александрийской рубашке, с загорелым лицом, смелым взглядом; но милее моему сердцу, ближе тихий белячок, в своем бедном, но чистеньком наряде, с грустно-печальным взглядом и бледным, истомленным лицом. Все мои симпатии лежат на стороне белоруса, потому что я сам белорус, что у меня белорусский характер, исключая трусости; этого недостатка белорусов, трусости не только физической, так сказать, но и моральной, боязни выступить самому на сцену, сделать что-либо. В нас мало двигательного элемента, но, надеюсь, это исчезнет скоро; об этом должны позаботиться белорусы, вышедшие из состояния неподвижности.

Кстати, Федор Михайлович, отчего это так мало у нас говорят о польском вопросе? Или его считают решенным? Ну, не совсем-то. У нас, на Белоруссии, совершается любопытный процесс, здесь на практике мало-помалу вырабатывается и решение еврейского вопроса. Я говорю о тех поляках, которые населяют Белорусь. Происходит сближение национальностей. Утихает понемногу злоба племен, уступая место дружелюбию. Расколы (имеются в виду старообрядцы, жившие в Витебской губернии. – С.Б.), и те бросают свою замкнутость, начинают посылать своих детей в школы, где те учатся и Закону Божьему. Но между поляками много заядлых, которые не идут ни на какие сделки, не уступают ни в чем. Правда, потерпели они в 63 году. Вы не поверите, если не знаете, какие с ними жестокости творили. Грабили без милосердия. Много рассказывали очевидцы, например, один землемер, как он сам грабил. Расколы Динабургского уезда составили целые шайки, которые ходили по всей губернии, грабя помещиков, а иных и убивая. Всякому порядочному командиру, хотя бы поручику, дано было позволение вешать повстанцев без суда. Многие русские и теперь с удовольствием вспоминают то время и грозятся, если восстанут еще поляки, избить всех, до малых младенцев. В виду такой грозьбы поляки весьма насмешливо относятся к тем же русским, когда они приглашают сочувствовать им в борьбе с турками. Мы находим, говорят они, что турки лучше вас. Славяне восстают против них сто раз, и они всех не перебили, а вы обещаетесь истребить всех нас, с детьми, за вторым разом. Желательно, чтобы поскорее вымирали и заядлые поляки и русские. Вы, может, не знаете такой розни и не поверите, что с поляками совершали жестокости, но это так. Особенно отличался сам Муравьев. Бывало, доносит пьяный мужик на помещика, что тот говорил о восстании. Помещика в тюрьму. Собирают крестьян. Все говорят, что ничего подобного не слышали. Комиссия представляет обвиненного губернатору; губернатор убеждается, что помещик невинен и доносит Муравьеву, что обвиненного, как непричастного к делу, следует освободить. Муравьев определяет: обвиненного сослать в дальние губернии русские (пермскую чаще), а имение в опеку в казну. Через два года помещику возвращают имение уже опеченное, с тем, чтобы он немедля продал его. Это мне рассказывали очевидцы, русские, сами бывшие в комиссии, я могу двух указать. Но это еще и так и сяк.

Но, спрашивается, зачем униатов, присоединяя, обидели, потому что присоединение было насильное! Отец мой из униатов. Он рассказывает, что униаты воспитывались в строго национальном духе, что когда началась война 28 г. против турок, у них в семинарии ежедневно молились о даровании победы русским. И как жарко молились, говорит. Униаты вообще были религиознее и католиков и православных. Когда же насильно стали присоединять, тогда все любившие свое исповедание, ожесточились страшно. С тех пор они во всем перестали верить правительству и ведут до конца своей жизни пропаганду недоверия. Поляки сумели воспользоваться этими православными, бывшими униатами. И эти униаты, чистые русские, сделались приверженцами польских теорий. И они гораздо опаснее поляков. Полякам русские не верят. Эти же, сами русские, православные, поэтому постоянно находят и слушателей и сторонников. И славные же между ними есть люди! Они все твердо знают, что мало существенных различий между католическою и православной верой, все ненавидят езуитов и противники папства в таком виде, как оно теперь. Они говорят: мы видели сами, что папство – дрянь, но мы не можем простить того, что нас насильно обратили. Неужели не могли отыскать более гуманных средств? Это все старики, но какие пылкие! Жаль, очень жаль, что дело повернули так неумело. Сколько свежих сил истощилось напрасно в бесполезной борьбе. Борони нас Бог ошибиться таким же образом при решении славянского вопроса.

Писал бы еще, да места нет и надоесть боюсь. Вы мне попросту, если увидите, что говорю чего не требуется, напишите, я замолчу, нисколько не обидясь, а, напротив, мне обидно будет, если я своими письмами только тоску на Вас нагоню. При прощании Вы мне сказали, чтобы я писал, когда нужно. Я не знаю, что это означает. Я и так вообще терпеть не могу ни просить, ни еще больше, пожалуй, благодарить. Если я обратился тогда к Вам с просьбой, то из опасения за жизнь, в крайности. Я даже забываю, по большей части, если мне кто окажет услугу, что следует благодарить. И сам терпеть не могу, если благодарят за что. Хоть на деле доказать благодарность – иная статья. Письма от Вас я ожидаю.

                                                                     Ваш В.Стукалич".

Однако же самолюбив витебский гимназист: и сам благодарности не ждет и благодарить не желает. Провинциальному юноше, "с комплексами", трудно поверить, что Достоевский был искренен, говоря, что любит его. И вместе с тем, как много ему хочется сказать, обсудить... Он решительно несогласен с Достоевским насчет "довольства демоса". Скорее всего, здесь отклик на слова писателя из январской книжки "Дневника писателя" (глава "Миражи. Штунда и редстокисты") о "нашем народном движении в этом году в пользу славян": "Да народ наш никогда и не кричит и не заявляет, народ наш разумен и тих, а к тому же вовсе не хочет войны, вовсе даже, а лишь сочувствует своим угнетенным братьям за веру Христову от всей души и от горячего сердца, но уж коли надо будет, коли раздастся великое слово царя, то весь пойдет, всей своей стомиллионной массой, и сделает всё, что может сделать этакая стомиллионная масса, одушевленная одним порывом и в согласии, как един человек" (XXV, 10). Володя Стукалич готов предоставить "бесчисленное множество фактов", свидетельствующих, что народ отнюдь не "тих", что желание получить землю остается для него самым злободневным, которое не перекрывают патриотические призывы к славянскому единению. Крестьяне не столько ждут "великого слова царя" о войне, сколько царского манифеста о земле, который якобы уже существует, но скрывается губернатором. Возможно, читая эти строки своего витебского корреспондента и отмечая особую "антипатриотическую" настроенность польской части населения Витебщины, Достоевский задумался над национальной спецификой Северо-Западного края. Тем более, что ее довольно живописно обрисовал Володя Стукалич.

Обсуждая "еврейский" и "польский" вопросы и как будто не теряя из виду собственной "русско-православной" позиции, он со всей очевидностью ратует за полноту гражданских прав евреев и откровенно возмущается бесчеловечностью властей в период польского восстания 1863—1864 гг. и в целом политикой генерал-губернатора М.Н. Муравьева по отношению к полякам. Особая боль Володи Стукалича униаты, к которым принадлежит его отец и с верой которых в силу этого обстоятельства, связан и он, называющий себя православным. Чувствуется, что трагедия насильственного обращения в православие жива. С ним непосредственно связана и драма национальной самоидентификации. Витебский гимназист называет себя русским, но когда дело доходит до истинной, глубинной национальной симпатии и приверженности, то здесь он не колеблется и даже с вызовом заявляет, что он белорус и характер у него белорусский и ближе его сердцу не рослый и румяный великорусс с котомкой за плечами (распространенная лубочная картинка. -- С.Б.), а "белячок" с бледным, истомленным лицом, в бедной, но чистенькой одежонке. Этот вызов – от непризнанности белорусов, от отказа им в праве именоваться нацией. Он ищет причины этой национальной забитости и безвестности в отсутствии активности у белорусов. И как затаенное обещание звучит его уверенность, что преодолению этой пассивности должны содействовать белорусы, уже "вышедшие из состояния неподвижности", то есть образованные, интеллигентные люди, одним из которых хочет стать и станет он сам.

Шевельнулось ли что-то в душе Достоевского, когда он читал эти признания витебского гимназиста? Вспомнил ли он о своих белорусских корнях, когда читал белорусские слова и выражения в этом письме?

                                                            V

Прошло два месяца, и только где-то в середине октября (приблизительность дат оттого, что Володя Стукалич не ставил их на письмах, и приходится руководствоваться штампами на конвертах) Достоевский снова получил письмо из Витебска.

"Многоуважаемый Федор Михайлович!

Давно уже я писал к Вам. Много с тех пор воды утекло. Проведя лето в деревне, с наступлением учебного времени я поселился на месяц у одного товарища на полном его иждивении. В первую ночь, которую я провел в городе, "свершилось". Я это приписал действию бессознательного воспоминания и проживал дальше припеваючи. В первых числах сентября я переселился к другому, одинокому товарищу, который обязательно предложил мне свое помещение и утром и вечером чай и сахар, услыхав, что мне необходимо выселиться из дому "для усиленных занятий", которым будто бы мешает моя семейная обстановка. Обедать я хожу домой. 20-го сентября один бедный товарищ пригласил меня к себе отпраздновать новоселье, после чего мы уснули на одной кровати. Ночью "случилось". Я приписал это раздражающему влиянию близкого соседства с живым человеческим телом и, нимало не беспокоясь, решил с этих пор всегда ночевать на квартире. Но вот, на днях, просыпаюсь и вижу, что правая моя рука в действии. Я подложил ее под голову и заснул, но, проснувшись, увидел, что левая окончила то, что начала правая. Этого мало. Впросонках мне показалось, что что-то слишком мало сочилось у меня. На другой день я наяву совершил то же с целью проверить это, чтоб узнать, действительно ли я ослаб до такой степени. Только после раскаялся. Оказалось, что действительно у меня теперь семени удивительно мало. Это происходит, конечно, и оттого, что я занимаюсь порядочно, а питание получаю недостаточное. Но, как бы там ни было, а я действительно уже бессилен, по крайней мере, в настоящее время. Я не думаю слишком роптать, так как я чрезмерно злоупотребляю законами природы. Но на меня часто находит мрачная меланхолия и не дает мне покоя по целым неделям. Физически я достаточно крепок, без всякого расстройства в организме. Только чувствую некоторую сонливость и усталость, но это могло произойти от умственных занятий при недостаточном питании. Цвет моего лица настолько хорош, по крайней мере, для непосвященных, что недавно учитель истории поставил меня в пример: "Вот человек! Красен, по крайней мере, видно, что здоров", на что ученики остроумно заметили – "это оттого, что он жизни не испытал!"

Вообще, товарищи считают меня идеалом здоровья. Особенно удивил я их, выкупавшись недавно несколько раз в реке без всяких последствий, а они грозили мне тифом. А один ученик, из самых сильных и крепких, треплоя меня по плечу, говорил: "Вот здоров!" Как бы охотно я поменялся с ним! Товарищи думают, что я один только сохранил свежесть и девственность и завидуют мне, так что мое положение забавно. Много, много мне дано было сил от природы, а я их истратил самым скотским образом. Но что поделаешь, старого не воротишь.

Когда я был у Вас, Вы, кажется, думали, что я написал что-то и хочу Вам показать. Этого не было. Но в конце прошлого года мы затеяли издавать рукописный гимназический журнал, редактором и издателем которого оказался я. Вышло три номера. Были начаты два романа, написаны две публицистич. статьи, помещено множество стихотворений, даже недурных, несколько этюдов, очерков и две критические статьи. Я дебютировал одним стихотворением, беллетр. этюдом "Различно проведенный день", стихотворною статейкой, передовой и критическим этюдом по поводу Иванова "Три письма". Опыты мои, сравнительно с другими, были наиболее удачны. Уже начала распространяться молва о нашем журнале, хотя дело было ведено так, чтобы никто положительно не знал (из самих учеников), кто действительный редактор. К несчастью, директор сделал внушение, последствием которого было уничтожение вышедших уже нумеров, самого невинного, впрочем, содержания, но содержавших намеки на одну личность, и прекращение журнала. Еще до сих пор петерб. студенты спрашивают, будем ли мы продолжать издание журнала.

Итак, я как бы имел успех. На самом деле не то; я убедился, как я еще слишком мало знал и как неопределенно мое миросозерцание, когда взялся "критиковать" Иванова. В белл. этюде я убедился, как ограничен круг моих наблюдений, которым притом мешает природный недостаток – глухота. Бросил я свой журнал с радостью; но он дал мне случай ознакомиться с литературными талантами моих товарищей. Мечтают впоследствии сделаться литераторами (я говорю не о себе) двое; один – публицистом, другой – романистом, но думает, будто можно научиться писать романы, изучив в университете психологию. Сам я во время кратковременного редакторства несколько ознакомился с трудностями этого дела. Доставлены были статьи невозможные, иные по исполнению, другие нецензурные. Сверх того, приходилось все поступавшие статьи исправлять и очищать. Были тут и оскорбленное самолюбие, и тайное недоброжелательство и даже – лесть. Всякий почти, написав что-либо, воображал, что сделал невесть что. Все "литераторы" разделились на две партии: одни открыто признали меня своим главою, другие хотели, чтобы в журнале помещалось все, что только доставлялось туда. Открытое предпочтение, оказываемое мне большинством товарищей, заставило бы меня гордиться, если бы я не знал пословицы "на безрыбье и рак рыба". От природы я не лишен талантливости, но тифозная горячка, отняв у меня память и лишив слуха, уменьшила на 8/9 мои шансы сделаться впоследствии чем-либо более обыкновенного коптителя неба.

Если Вам интересно знать что-либо о моих классных занятиях, то могу сообщить Вам, что они идут очень дурно; однако же я не теряю бодрости, будет и на нашей улице праздник. А пока просто приходится заниматься. Я даже забыл посещать здешнюю публичную библиотеку и не слежу за всем, что появляется в журналах. "Отечественные записки" однако всегда прочитываю, не беллетристику, а серьезный отдел, если найду что-либо интересное. Из газет имею ежедневно на дому "Голос", который пересматриваю внимательно. Получаю письма из Болгарии от сестры; пишет, что болгаре в Македонии режутся с турками. Но Бог с ними, пусть себе режутся, если это так, лишь бы дело не вышло так, как у босняков и герцеговинцев, которые за всю пролитую кровь не купили себе ничего иного, кроме австрийского владычества. В нашем городе большинство находит, что Россия в этом случае поступила подло, хуже всех других народов. И мне кажется, что лучше было бы поставить на карту все, чем уступить на этом пункте.

А у нас по губернии будто бы все спокойно. В Лепельском уезде, где помещики все поляки, они уверены, что в близком будущем вспыхнет здесь социальная революция, причем агитаторами считают священников и сельских учителей. Из этого уже можно видеть, насколько правдоподобно их ожидание. В Полоцком уезде крестьяне тоже явно выказывают свое недоброжелательство к помещикам. В Оршанском и Сенненском уездах Могилевской губернии мужики прямо поговаривают о том, чтобы делить земельку; помещики, в свою очередь, прижимают крестьян. Эти сведения сообщены мне товарищами, бывшими на каникулах. А один, бывший в Смоленской губернии, что там положение крестьян не в пример хуже, чем в Витебской губернии; что там крестьяне в настоящей крепостной зависимости у помещиков. В нашей губернии, положительно можно сказать, большинство помещиков относятся к крестьянам довольно человеколюбиво, может, прямо так, а, может быть, потому что желают привязать к себе крестьян и предотвратить возможность бури. Но крестьяне наши не выходят пока из свойственной им апатии и лености. Школы у нас только там хорошо поставлены, где есть латышские поселения. Крестьяне наши смеются над латышами, а те знай себе богатеют и покупают много имений на десятки тысяч. Богаты также и расколы, больше беспоповщинской секты, страшные воры и разбойники.

Если Вы больны теперь, желаю скорейшего выздоровления; если заняты работою – успехов.

                                                                                                    Ваш В.Стукалич".

В общем, он дал "полный отчет за истекший период". И о "привычке" не утаил, поскольку Федор Михайлович просил о подробностях сообщать, и о делах гимназических рассказал. Видно, что свежеиспеченному редактору пускай и рукописного журнала, лестно внимание товарищей, признавших его верховенство в литературных вопросах, хотя он и скромничает и немного кокетничает. И, конечно же, кому как не Достоевскому, принимавшему ближайшее участие в журналах брата Михаила "Время" и "Эпоха", а затем редактировавшему газету "Гражданин", могут быть понятны признания и жалобы редактора гимназического журнала и на несовершенство рукописей, и на капризы самолюбивых авторов... Упоминание без какого-либо комментария имени Иванова, с которым Володя Стукалич вступил в полемику на страницах рукописного гимназического издания, дает пищу для предположения, что, возможно, было какое-то адресованное витебскому гимназисту письмо Достоевского, в котором обращалось внимание на публикации в "Гражданине" статей сербского корреспондента газеты В.Иванова. Во всяком случае, очевидно, что наш герой внимательно следит за событиями на Балканах, тем более, что туда – несомненно, чтобы работать в госпитале, ухаживать за ранеными, -- уехала одна из его сестер. Может быть, та, что хотела взять на воспитание маленькую болгарку: над нею в семье посмеивались, и вот она решила доказать свою самостоятельность – уехала на войну... Володя Стукалич явно симпатизирует участникам начавшегося в 1875 г. Герцеговинско-боснийского восстания и, несомненно, на стороне того большинства жителей Витебска, которое осуждало согласие России на передачу Боснии и Герцеговины под австрийскую оккупацию. В этих настроениях "православного и русского" гимназиста ощутим отзвук и его униатского "наследия" и недавних "польских событий" в Белоруссии.

Достоевский не мог этого не чувствовать. Стукалич считает необходимым информировать писателя о настроениях в крестьянской среде, и уже не в первый раз подчеркивает, что желание крестьян "делить земельку" не угасает. Хотя и не без сожаления отмечает вполне "свойственную им апатию и леность". Поляки по-прежнему являются в крае "бродильным элементом", но витебский гимназист отчасти ошибается, когда не доверяет слухам о том, что "агитаторами" считают священников и сельских учителей. Разумеется, такие слухи были недостоверны относительно православных священников и русских учителей. А вот ксендзы, протестантские священники, народные учителя из литовцев и латышей, да еще книгоноши, разносившие по местечкам, городкам и хуторам книги на литовском и латышском языках, если и не представляли из себя неких революционных деятелей, то несомненно были истинными наставниками и просветителями своих малых народов, каких – увы!—в ту пору не было заметно у белорусов. Очевидно, сожаление витебского гимназиста и по поводу того, что нет у белорусов таких школ, какие имеют те же латыши, над которыми смеются белорусские крестьяне. Во всех этих оговорках и замечаниях проглядывает тот путь сближения с народом, просвещения его, какой вскоре изберет Володя Стукалич. А пока он в своих странствиях по губернии не пропускает, как сам пишет, "ни одного двора", ведет в корчмах беседы с мужиками о жизни, внимательно слушает рассказы гимназических товарищей о том, что делается в разных уездах.

Сообщая Достоевскому разнообразные новости, он тем не менее не уверен, не чрезмерны ли его посягательства на внимание писателя. Почти в каждом письме звучит этот мотив: не надоел ли? Здесь, конечно, смешались и деликатность и юношеское самолюбие. Не случайно он оговорился ранее, что первоначальным поводом обращения к писателю (несомненно, в самом первом, несохранившемся письме) была тревога за свою жизнь, т.е. причина была более чем серьезная. И все-таки сомнения продолжали мучить его. Только в самом начале декабря, по прошествии более полутора месяцев, он решается снова написать Достоевскому.

                                                            VI

"Дорогой Федор Михайлович!

Давно я уже не писал к Вам. Это происходило не потому, чтобы я забыл о своем обещании или не помнил Вас, напротив. Не писал к Вам, потому что не хотел напрасно тревожить Вас, тем более, что, как слышно вы больны. Сам я не поправился и не нашел пока в себе сил отказаться от привычки. Вы советуете мне жениться, доктор Пруссак – отыскать угодливую девушку; ни то, ни другоедля меня неисполнимо. Первое потому, что я, пока в гимназии, решительно не желаю жениться, а, может быть, исполню это, когда удастся поступить в университет. Другое потому, что Витебск не Петербург, у нас угодливых девушек почти нет, есть только прпащие; при том для этого нужны средства, которых я отродясь не имел, и время для поисков, которого у меня немного.

Состояние же мое теперь незавидно. После последнего моего письма к Вам я был с месяц совершенно спокоен. Не было даже поллюций. Но когда у меня собралось сил и страсти, я опять зарядил и притом долго, недели две, каждый день кряду. Это меня так истощило, что руки и ноги у меня похолодели, как лед в ногах заломало кости, лицо пожелтело, голова как-то опустела и забарабанила, заболел живот, от легкой простуды поднялся сухой, хриплый кашель и несколько дней била лихорадка, так что я не был день в классе, против моего обыкновения. И что же, несмотря на это недели через полторы я опять не выдержал, и так тянется до сих пор, примерно по три или четыре раза в две недели. Вероятно, я принадлежу к породе бешеных (по белорусскому поверью, кони, яйца – извините! – которых не в мешке, а переходят в живот, так сладострастны, что погибают нередко от этого; а у меня они действительно часто не в мошонке, а в подбрюшине). Когда у меня соберется несколько силы, кровь моя начинает играть, воображение строит самые соблазнительные картины, и я ничем не могу отделаться от этого. Только в чужом доме, в классе, в толпе сверстников, особенно же в присутствии чужих девушек этого со мною никогда не случалось, или почти никогда. Дома же я иногда боролся по целым дням; но через несколько дней дело доходило до того, что член натуживался при малейшем движении, так что мне нет минуты покоя,и, наконец, семя само начинает понемногу выделяться. Это меня пугает хуже всего, и я в таком случае не медлю "действием".

Я ослабел до того, что при волнении, например, когда еще не окончил важного упражнения, а нужно подавать, семя само сходит. Это было нынче три раза. Но удивительно! Если я, отдохнув недельки полторы и больше, совершу раз, то от этого у меня еще приливает бодрости, и товарищи говорят: ты сегодня гоголем смотришь, такой веселый! И только если я кряду раза четыре (в день по разу), то заметно утомление и некоторая темнота под глазами. Правда, со второго дня у меня уже ломит несколько голову посредине и между лбом и макушкой.

Вы говорили, чтобы я подробно писал Вам о привычке, -- я исполнил это. Но мне все кажется, что я напрасно это делаю, не верится, чтобы Вы до сих пор помнили обо мне, когда я сам порядочно надоел себе этим (привычкой). С одной стороны, Ваша жизнь так разнообразна; с другой – разве я один несчастен? Почему же меня непременно должен спасать писатель, а о других, быть может, никто не знает, и они умирают втихомолку. Меня поддерживает мысль, что я нужен для моих родных, которые все почти бедны и несчастны. Надо Вам признаться, Михаил Федорович, что я не ожидаю больше помощи ни от кого, потому что мне трудно помочь. Если бы я был один, несмотря на глухоту, я без чужой помощи вылечился бы, уехав куда-нибудь, уйдя просто с котомкой за плечами. Но у меня есть малый брат 11 лет; он тоже оглох, ему тоже нужно лечится от глухоты, и он слаб здоровьем, хотя я не заметил, несмотря на все старание, чтобы он занимался онанизмом, и он говорит, что нет, его нужно учить дома, вследствие глухоты и болезненности; я не могу оставить его, не могу расстаться с ним. Если я крепкий и сильный, способнее его умственно, лучше слыша, который и теперь еще сильнее всего класса, перенес много, что же достанется на долю ему? Довольно того, что полгода назад у меня умер двоюродный брат, несчастный, умный мальчик, по уму юноша, 12 лет, мой друг, о смерти которого я не забуду. Он умер от аневризма. Я хочу жить хоть для оставшегося брата, помочь ему, сколько могу, пока он станет взрослым и, если станет силы и чувства, станет бойцом. Прощайте.

Поздравляю с взятием Плевны. Много там легло наших, не могу и радоваться вполне.

                                                                                                Ваш В.Стукалич.

Последних номеров Вашего "Дневника" не читал, потому что в публичной библиотеке здешней не получали с февральского ни одного номера (февральский получен, а мартовский утерян)".

Борьба с самим собой у витебского гимназиста продолжается. И идет она с переменным успехом: он то впадает в меланхолию и близок к отчаянию, то уверяет, что у него достанет сил, чтобы поверить в себя. И тогда он восклицает, что "будет и на нашей улице праздник", и надеется, что младший брат "станет бойцом". А таковым он, конечно же, сможет стать, если "бойцом" будет старший... А здесь один выход: уход из дому, где ему тяжко, и поступление в университет. Нервы у него натянуты, он даже не замечает, что впервые путает имя-отчество писателя, называя его Михаилом Федоровичем.

И писать-то ему о "привычке" не очень хочется: вероятно, и надоело, и стыдно. Но он полагает, что это интимно-сокровенное – единственное, что связывает его с Достоевским, что может быть интересно в нем писателю-психологу. Потому и подчеркивает – "я исполнил это". Как некое задание выполнил...

Но одновременно от письма к письму крепнет мысль, что его повторяющиеся откровения могут быть уже неинтересны и даже не нужны Достоевскому, и тот выслушивает его просто "из жалости". Это особенно больно для самолюбия Володи Стукалича. Но он деликатен, и потому соответственно поворачивает проблему: почему именно его должен спасать знаменитый писатель, когда есть множество других юношей, находящихся в таком же положении и, возможно, гибнущих "втихомолку"?

Он поздравляет Достоевского со взятием Плевны и скорбит о погибших там русских воинах. "Прощайте", -- заканчивает он письмо, уже не напоминая, что ждет ответного. И приписка о том, что с февраля в губернскую публичную библиотеку не поступает "Дневник писателя" не свидетельствует о том, что он надеется на продолжение контактов. Он не желает претендовать на особое внимание к нему со стороны писателя, чувствует какую-то исчерпанность своих обращений к нему. И это "прощайте" как будто свидетельствует о завершении переписки.

Четыре месяца он молчал. А потом не выдержал. В самом конце марта 1878 г. отправил Достоевскому большое письмо.

                                                        VII

"Многоуважаемый Федор Михайлович!

Извините, что так долго не писал к Вам. При последнем свидании нашем, Вы сказали мне: "Пишите, когда Вам нужно будет". Но дело в том, что мне теперь нет необходимости просить Вас о чем-либо. С другой стороны, я боюсь, что у Вас слишком мало времени. В особенности, если Вы заняты выработкою сочинения; а письма Вас развлекают. Я Вам тогда еще высказал это опасение, но Вы меня обнадежили, что Вы ко мне расположены. Если так – другое дело; но времени прошло много, расположение могло исчезнуть, быть может, вследствие моих писем. Я до сих пор не знал, что мои письма могут производить подобное действие, но недавно дядя один так рассердился за неловкую фразу в письме к нему, что навеки прекратил со мною всякие сношения. Я привык писать в письмах все, что думаю в минуту писания. Но я теперь в периоде еще развития; поэтому часто, садясь за второе письмо, я уже не написал бы многого того, что было в первом. Понятия мои изменяются, надеюсь, в лучшую сторону. Это я говорю к тому, чтобы Вы не брали в моих письмах всякое слово в строку. Но если я действительно надоел Вам, то мне самому обидно будет писать к Вам.

В плачевном положении нахожусь я теперь. От своей гнусной привычки до сих пор не отстал. Обыкновенно, недели три, четыре я спокоен. Потом, когда соберется достаточно сил, меня начинает волновать при виде некоторых вещей, например, женской ноги, обнаженной до половипны бедра. Я сначала противлюсь.. К несчастью, мне постоянно покажется что-либо, что возбуждает меня. На здорового человека это, вероятно, не произвело бы никакого действия, но я ведь развращен до мозга костей. Через день или два меня начинает бить лихорадка. Я чувствую, как кровь ходит ходенем в жилах. Не будучи в состоянии ни на чем сосредоточить свои мысли, я уступаю. Тогда несколько дней, неделю, иногда полторы – по разу в день. Двух почти никогда, или очень редко. Это сильно истощает меня: появляется сонливость, глаза окружает легкая (только) синева, желудок болит дня два, но не сильно, варит исправно, а только одна боль небольшая. В голове туман. Сердце начинает немного колоть, как будто начинается сердцебиение. Суставы на ногах ослабевают, и я спотыкаюсь идя, по обыкновению, очень скоро; болит тоже кость (берцовая) левой ноги, но недолго, несколько часов. Затем начинается опять период спокойствия, причем мысль о таких предметах и на секунду не заходит в мою голову; я витаю в отвлеченностях и идеальностях, ревностно читаю журналы, стараясь составить себе определенное понятие о многих и многих предметах, что мне дается с большим и большим трудом. Хотя по-настоящему у меня нет столько сводобного времени для чтения, потому что гимназические уроки, трудные и без того, затрудняются для меня тем, что из прежнего я знаю очень мало, я принужден это делать, потому что без этого, быть может, сошел бы с ума.

Дело в том, что мрачная меланхолия все чаще и чаще завладевает мною; все в мире представляется в самом безотрадном свете, например, Некрасов, как человек почти без таланта, мелкий, эгоистичный, журнальный кулак (это потому что составил себе состояние). Весь мир (представляется) какою-то громадною пошлостью и глупостью; если мелькнет в голове мысль, тебе ли осуждать? – является ответ: положим, я свинья, да чем же другие лучше меня? Множество, если не большинство, хуже и гаже меня даже в теперешнем виде; я виноват (если виновность существует на свете) тем, что глупым и гадким образом трачу свои силы и таким образом отнимаю из общественной экономии силу рабочую, отечество лишаю полезного и ревностного работника; я таким образом краду у человечества только себя и свой талант, принимая, что у меня есть какой-либо талант, на что пока не имеется доказательства. Но ведь громадное большинство живет пока чисто животною жизнью, заботится только о себе и не думает вовсе о том, что оно обязано чем-либо человечеству. Если оно ходит в церковь, дает нищему и не крадет, то делая это ради (страха) иудейска, из эгоизма, желая получить блаженство в будущей жизни. Еще хуже те, которые не только сами не хотят ничего делать существенного, но, при посредстве ли капиталов, личной энергии или какими-либо другими способами заставляют работать в свою пользу других, отнимая у общества, быть может, честные силы, во всяком случае, более полезные в общей, совокупной деятельности, чем на службе одного лица. Да и полно, существует ли общество? Существуют ли идеальные люди? Различных пустынников и всех других, которые совершенствовались и были добродетельны потому, что надеялись получить награду на небесах, я считаю ничем не лучше (неразборчиво) массы, а только людьми более одаренными в умственном отношении, которые понимают, что раки зимуют на небе и настолько понятливы и с характером, что соглашаются лучше потерпеть немного, чем вечно страдать, а взамен получить как можно высшую степень вечного блаженства. Надо быть или дураком, чтобы не понять этой истины, или человеком слабым, чтобы не поступать сообразуясь с нею. Много ли было людей, которые любили ближних не только как самих себя, но гораздо больше, без всяких видов на награду? И не идиоты ли они? Ведь их гнали, били, мучили. Толпа не может понять их, хотя хорошо понимает святость и любовь во имя блаженства собственного и таким святым поклонялась, молилась на них, ожидая, что они помогут и ей достигнуть врат рая. Чем лучше меня, наконец, эти добродетельные богачи, которые живут в свое удовольствие, питают тонкими кушаньями чрево, имеют не только жен, но и содержанок, великолепных лошадей, роскошную обстановку? Разве этот разврат не хуже моего, потому что мой разврат делает меня глубоко несчастным, а они веселы как птички или скучают только от безделья, когда меня мучают неразрешимые вопросы. Я истощаю свои силы, а они, насколько я знаю общественную экономию, заставляют тысячи человек остаться при одном хлебе, чтобы держать рысаков, заставляют вымирать массы детей бедняков, чтобы доставить себе предмет роскоши. Наконец, имея несколько содержанок, отнимают у бедняков, быть может, несколько трудящихся жен и помощниц. Нет, они хуже и гаже меня уже тем, что не сознают своей гадости.

Вся история человечества представляется мне в самом глупом виде. У меня нет достаточно ума и знаний, чтобы решить все вопросы и составить себе строго определенное миросозерцание, но довольно и ума и знаний, чтобы составить опровержения и разбить, найдя неразрешимые или глупые стороны всякого миросозерцания. Мысль о самоубийстве представляется, однако, мне гораздо реже. Может быть, от упадка физических сил. Любопытно посмотреть, что выйдет из этого, посмотрим, говорю я себе, глядя на все, и на человека и на природу недоумевающим взором. Вот в такие минуты меня и спасает чтение, да и кроме того заставляет меня волноваться теми мыслями, которые волнуют журналистов, размышлять над вопросами, над решением которых они трудятся. В особенности на меня сильное впечатление производят "Отечественные записки" вообще и в частности Михайловский, письма "О правде и неправде" которого мне нравятся больше всего, что я прежде читал того же автора. Но стоит мне с неделю вовсе не читать, как в голове у меня сделается настоящий кавардак, все перепутывается, хуже чем в меланхолии, и у меня действительно является своя точка зрения на предмет, во многом сходная с меланхолией, но на другом основании, строится целое миросозерцание, но оно так непохоже на все, что я слышу и читаю, что мне самому представляется безумием, но я не могу этому безумию ничего противопоставить, так как все, что я вынес в известной форме книг, разбивается при помощи логики беспощадно.

Пробовал я своему другу сообщать отчасти свои взгляды на вещи в такие минуты, он, понятно, начинал спорить и изумляться, но не мог опровергнуть меня достаточными доводами, хотя и не соглашался со мною. На тебя, говорит, нашло. Сам не думаешь, что говоришь. А когда я ему говорю, что это и есть мое собственное мышление, а все, что я говорю в другое время почерпнуто и переработано из книг, он советовал мне призаняться разработкой своих понятий. "Может выйти нечто очень оригинальное". Это бы еще ничего, да дело в том, что мне кажется, что это ни больше ни меньше как зачатки сумасшествия. Сойти с ума действительно несколько оригинально, особенно если помешаться на высших материях, но эта перспектива николько не прельщает меня. А чтобы образовать мировоззрение, непохожее на существующие, на это нужен гений, которого у меня не замечается; когда даже какие-либо гимназические предметы даются мне после усиленного труда.

Быть может, Вы по моим письмам составили превратное понятие о моем положении, как о безвыходном. В детстве, действительно, на меня влияли, при развитии фантазии и любопытства чрезмерном, наряду с обыкновенным для множества мальчиков бедных обстоятельствами пагубными, например, спаньем на одной кровати с сестрами (лет 7), еще и другие исключительные, которые редко кому выпадают на долю, я был обучен и обучен самым соблазнительным образом. И этакое мое положение продолжалось лет от 9—13 или даже несколько больше. Эти обстоятельства не отразились на внутреннем быту моей семьи, а были как бы внешними, как бы естественными. Мало по-малу я совершенно развратил свою фантазию, чему способствовало несколько французских сластолюбивых романов, с детства попавших мне в собственность. Между ними роман Жорж Занда "Жак" был из скромных. Несмотря на запрещения и колотушки родителей, я их читал постоянно, перечитывал сотни раз, причем любовные сцены производили на меня всегда потрясающее действие и сопровождались... Я так вошел во вкус этого, что нарочно перечитывал одни любовные сцены, чтобы только возбудить себя. Дело дошло до того, что даже одно слово "любовница" из прочитанной книги, а отчасти сказанное, заставляло меня краснеть до ушей, даже наедине, а особенно при других и возбуждало половые органы. Почти такое же действие производило на меня слово "женщина", которое я сам конфузился и избегал произносить при других, не раз равно сочетая с ним известный глагол.

Не понимая истинных причин моих вспыхиваний, меня считали все очень застенчивым и даже любили иногда приголубить меня, причем в малом ребенке лет 9-10 бушевали самые бурные страсти и нелепые ожидания. Этакое настроение во мне поддерживалось лет до 13 или больше, а после я и сам уже был достаточно подготовлен. Я сам возбуждал себя книгами, стараясь подсмотреть кое-что, заметил с детства действие сластей и нарочно крал вареное и лакомства, которые свято обрегались при нашей бедности для гостей. В то же время я лентяил, не учился, дрался в классе не щадя живота своего и читал все, что попадалось в руки, серьезное так серьезное, похабное так похабное, для меня все было хорошо. Несмотря на свое тугое развитие, вследствие глухоты, которая лишила меня возможности почерпать опытность, знания, наблюдения из действительной жизни, я уже 13 лет очень интересовался сочинением Пфейфера "Ассоциация рабочих", которое читал вместе с дядькой (покойным), причем мы делились замечаниями, конечно, с моей стороны больше в виде вопросов. Только недавно описания любви в книгах перестали так возбуждать меня, разумеется, любви скромной, а сластолюбивая и теперь на меня действует почти так же сильно, но романов я теперь не читаю, за исключением новых, о которых говорят, да и то русских.

Таким образом. Вы видите, что я очень развратен, а между тем держу себя с таким достоинством (!), что не только знакомые, но и товарищи считают меня человеком очень нравственным. Товарищи, если не все, то почти все и не подозревают, чем я занимаюсь, хотя сами не свободны от этого греха. По всем признакам они истощены больше, чем я, хотя и моложе. Это оттого, что они занимались пьянством и кутежами. Но, кажется, большинство уже не занимается. А меня трудно подозревать потому, что я еще очень силен сравнительно с ними, бодр, в классе говорю громко, много смеюсь и шучу, когда представится к этому повод. Недавно мне случилось поговорить с одним товарищем, наивным и детским, хотя ему более двадцати лет. Я заметил, что скучно. "Да разве Вы скучаете? – спросил он меня и, услыша утвердительный ответ, сказал: "Я думал, что вам всегда весело".

Вообще я преисполнен противоречий и сам не могу утвердительно сказать, выйдет ли из меня что-нибудь. Я говорю не об известности, например, литературной. Может быть, у меня и есть литературный талант, но если и не так – не беда. Я не чувствую большой склонности к писательству. Есть и без этого много поприщ. Но если бы даже у меня не оказалось способности ни к чему решительно – и это не беда. И простой человек может принести много пользы. Нужны энергия и решимость. Не знаю, есть ли они у меня. Прежде нужно посмотреть, как мне оставить свою привычку, а до этого все пробы будут и неясны и бесцельны. Теперь, Федор Михайлович, я убедился в справедливости Ваших слов, что прежде чем благодетельствовать человечеству нужно себя исправить. Но я решительно теряю надежду на это, пока живу в доме; одна надежда, что окончу гимназию и уеду в Петербург, а там все исчезнет как дым. Без этой надежды я бы совсем пропал.

Много слишком писал на этот раз. А, может быть, Вас это тяготит? Вообще хочу решительно знать, не желаете ли Вы прекратить со мною всякие отношения? Если так, то не обижайте меня и напишите на прилагаемом открытом письме: прекращаю; если же Вас это не тяготит и Вы еще относитесь ко мне дружелюбно: не прекращаю. Фамилии своей не подписывайте, узнаю по почерку; иначе станут допытываться, что за сношения.

                                                                                        Ваш В.Стукалич".

Комментарий к этому письму хочется начать с оброненного в его начале – "при последнем свидании нашем..." Эта оговорка укрепляет высказанное ранее предположение, что во время мартовского (1877 г.) приезда в Петербург Володя Стукалич навещал Достоевского дважды. Или же: он приезжал еще раз в Петербург, возможно с связи с консультациями у специалиста по ушным болезням доктора Пруссака, и тогда побывал у писателя. В любом случае, "последнее свидание" – это не единственное...

Это последнее из сохранившихся писем витебского гимназиста, как и прежние, отражая вполне личность его автора, не только, по его собственному признанию, "исполнено противоречий": оно – свидетельство того, что плотину "общих рассуждений" прорвало, что корреспондент писателя взбунтовался и в какой-то части этот бунт обрушился и на Достоевского. Да, его не оставляет проклятая "привычка", погружающая в "мрачную меланхолию" и, как ему кажется, уничтожающая его как личность, могущую принести пользу обществу. Но он ищет опоры в сравнении себя, своего "разврата" с окружающим миром и с вызовом, адресованным и Достоевскому, прежде всего как писателю, заявляет, что считает живущих беспечно, погруженных в веселье и наслаждения людей "хуже и гаже", чем он, мучимый "неразрешимыми вопросами". Ему необходимо это утверждение собственного морального превосходства над прожигателями жизни. Именно это дает ему, несмотря на все колебания настроений, ощущение, что его "понятия изменяются в лучшую сторону".

Не в первый раз он пытается осмыслить, что с ним происходит. Рассказывает о бытовых условиях (одна кровать с сестрами чуть ли не до 13 лет), о чтении "сластолюбивых" французских романов, о краже припрятанных для гостей сладостей... Святая простота и невинность с точки зрения нынешнего "просвещенного" школьника. Чему, впрочем, удивляться? Почти 130 лет отделяют Володю Стукалича от его нынешнего сверстника. И дело совсем не в том, что в давние времена молодежь была нравственнее, подобно тому как, согласно известному выражению, в старину и солнце светило ярче и трава была зеленее. Это прежде всего были другие люди, хотя и есть немало такого, что связывает их с нашими современниками. Связь эта очевидна в трепете молодой души перед жизнью, перед полноценным духовным и физическим вхождением в нее. Все письма Володи Стукалича Достоевскому – это по сути дневник юношеского самовоспитания, то, что Юрий Карякин в анализе романа "Подросток" назвал "орудием духовной самовыделки"20. У романного Аркадия Долгорукого и реального витебского гимназиста, как уже было показано, немало общего. Но если "русский мальчик" Достоевского поначалу увлечен "ротшильдовской" идеей накопительства и только позже почувствует, что она служит лишь неким "избранным", паразитирующим на остальном человечестве, то "белорусский мальчик" из Витебска с самого начала бунтует против "добродетельных богачей". Может, это потому, что ему ближе народная жизнь, он лучше знает ее. "Мне двадцатый год, а я уже великий грешник", -- так обозначил Достоевский в рабочих записях к роману суть исповеди его героя. "Я развратен", -- повторяет Володя Стукалич. Греховность осознается обоими прежде всего как человеческая несостоятельность. Достоевский оставляет своего героя на распутьи. Аркадий еще спрашивает своего отца о "назначении народа", он еще в поиске тех, кого можно именовать "лучшими людьми". Володя Стукалич, весь жуткая рефлексия, весь отчаяние и разочарование, тем не менее уже знает, где искать лучших людей, знает, что его симпатии на стороне того самого "белячка", которого нужно просвещать. Знает он и то, что более всего ему "нужны энергия и решимость". Он читает статьи Н.К.Михайловского в "Отечественных записках" и работу немецкого социалиста Э.Пфейфера "Ассоциации. Настоящее положение рабочего сословия и чем оно должно быть".

Чтение не уменьшает количество вопросов. Но одно для него становится несомненным. Переписка с Достоевским должна или подняться на новый уровень или прекращена. Он не может, не осмеливается именно так поставить вопрос. У него все скромнее: "Интересен ли я по-прежнему Вам? Не тяготит ли общение со мною?" Но дело в том, что этим уровнем переписки тяготится уже сам витебский гимназист. Он исповедался перед писателем, излил свой "грех" во всей полноте. До нас не дошли ответы Достоевского. Но суть его главного совета очевидна: "Свет надо переделать, начнем с себя". И в последнем письме Володя Стукалич прямо говорит о том, что "убедился в справедливости этих слов". Это главный урок из его годичного – с марта 1877 по март 1878 гг. – общения с Достоевским. Слова витебского гимназиста о "простом человеке", который также может "много принести пользы", воспринимаются как своего рода ответ на призыв в "Дневнике писателя": "Но пуще всего не запугивайте себя сами, не говорите: "Один в поле не воин" и проч. Всякий, кто искренно захотел истины, тот уже страшно силен. Не подражайте некоторым фразерам, которые говорят поминутно, чтобы их слышали: "Не дают ничего делать, связывают руки, вселяют в душу отчаяние и разочарование" и проч. и проч... Кто хочет приносить пользу, тот и с буквально связанными руками может сделать бездну добра. Истинный делатель, вступив на путь, сразу увидит перед собою столько дела, что не станет жаловаться, что ему не дают делать, а непременно отыщет и успеет хоть что-нибудь сделать. Все настоящие делатели про это знают" (XXIII, 104).

Как ответил Достоевский на это письмо витебского гимназиста? Написал ли на приложенном им бланке открытого письма, как просил Володя Стукалич, "прекращаю" или "не прекращаю", -- этого мы не знаем. Неиспользованный бланк, как в случае с мартовским письмом 1877 г., в архиве писателя не сохранился. Зато на конверте есть его надпись: "Не надо". Выходит, что ответ все-таки был "прекращаю" и потому уже не было необходимости посылать письмо? Но вот в середине апреля, т.е. спустя две недели после получения последнего письма из Витебска, Достоевский в рабочей тетради, в списке людей, которым считает нужным написать, указывает: "Стукаличу". И спустя два года, в начале мая 1880 г., в его записной тетради "Pro Memoria" отмечено: "Написать письма... Стукаличу".

Значит, контакты продолжались...

                                                            VIII

В 1879 г. Володя Стукалич закончил гимназию и поступил на юридический факультет Петербургского университета. Встречался ли он еще с Достоевским? Ответ напрашивается утвердительный. Ну не мог самолюбивый витебский юноша не показаться писателю в новом качестве – студента. И тем самым подтвердить, что у него достало воли исполнить свою мечту – поступить в университет, что, как он не раз подчеркивал в письмах к Достоевскому, должно целиком переменить его жизнь. Наверное, было у него и чувство благодарности к писателю. По сути Достоевский поддержал его, помог продержаться в очень трудное для него время, когда самые жгучие проблемы собрались в клубок и нужны были силы, чтобы справиться с ними, успешно закончить гимназию и, вырвавшись из душившей его семейной атмосферы, стать студентом столичного университета.

В переписке уже не было нужды, они жили в одном городе. У студента Владимира Стукалича были свои -- и немалые – заботы. Да и присущая ему деликатность не позволяла отвлекать писателя. Но были, очевидно, какие-то вопросы, с которыми он посчитал нужным обратиться к Достоевскому весной 1880 года. И писатель помнит о необходимости ответить. Запись с последним упоминанием фамилии Стукалича он делает за месяц до знаменитых Пушкинских торжеств в Москве, связанных с открытием памятника поэту. Может быть, петербургский студент приезжал на этот праздник и даже был свидетелем триумфа Достоевского во время его речи на заседании Общества любителей российской словесности? А если и не приезжал, то, конечно же, читал этот широко разошедшийся среди образованной публики текст.

У Достоевского оставалось всего девять месяцев жизни. В ноябре 1880 г. он закончил работу над романом "Братья Карамазовы", а 28 января следующего года его не стало. И уж в чем никак нельзя сомневаться: Владимир Стукалич, конечно же, был на его похоронах, превратившихся в гигантскую общественную демонстрацию. Должен был быть, потому что в ней самое активное участие приняли петербургские студенты. А уж у Владимира Стукалича был еще и свой, личный повод.

Как прошли его студенческие годы? Об этом почти ничего неизвестно. Наверняка он не был в стороне от кипевшей в студенческой среде "идейной жизни". Университет он закончил в 1883 г. кандидатом прав по административному отделению. Судя по автобиографическим материалам из собрания Венгерова, сблизился с народническими деятелями. В начале 1884 г. его арестовали на квартире С. Н. Кривенко, известного публициста, сотрудника журналов “Отечественные записки” и “Русское богатство”. Это произошло незадолго перед закрытием “Отечественных записок”, собственно, по делам журнала Стукалич и зашел к Кривенко, выполняя просьбу одного из сотрудников редакции. А там ждали гостей жандармы. Несколько месяцев Стукалич пробыл под арестом, затем был выпущен, за ним установили негласный полицейский надзор. Остаться в Петербурге он не мог. Пришлось вернуться в Витебск. Здесь сначала перебивался частными уроками. С конца 1885 г. началось его сотрудничество в “Русском курьере”, куда отсылал свои корреспонденции, фельетоны, переводы. В 1889 г. он записался в сословие присяжных поверенных. А с 1898 г. служит податным инспектором в Гурьеве Уральской области.

Отсюда он 18 сентября 1900 г. пишет В.Г.Короленко:

"Многоуважаемый Владимир Галактионович!

У меня давно бродит в голове мысль об издании небольшой серии детских илюстрированных книжечек для детей самого младшего возраста, еще не читающих.

Интерес мой в этом деле главным образом гуманитарный, вот почему я и предпочитаю обратиться лучше к Вам, чем к издателям-коммерсантам прямо. Во-первых, я надеюсь, что Вы интересуетесь детьми и внесете в дело свой поэтический вкус и дар; во-вторых, думаю, что издание книжечек под Вашей редакцией обеспечит им успех в интеллигентных семьях.

Колыбельные песенки и рассказы я выбирал и составлял для своих маленьких детей.

Вам не трудно будет добавить кое-что от себя и найти художника, который бы украсил книги рисунками, непременно раскрашенными, но незамысловатыми, без вычур.

Темы для рисунков я предложу.

Условия. Издание будет под вашей редакцией. Издатель – Вы сами, или Попов, или иной, с кем сговоритесь..

Моя фамилия будет стоять только на рассказах, написанных самим мною.

В расходах по изданию я не участвую.

В гонорар мне поступает: или определенная плата за право 1-го издания написанного мною, или чистый доход с первого издания моих сочинений.

Имея долги и бедную родню, разумеется, я буду рад всякому увеличению гонорара.

Если Вы согласны со мною в необходимости улучшить содержание детской литературы, то прошу ответить, и я пришлю Вам дополнительные сведения и материал.

                                  С совершеннейшим уважением преданный Вам В.Стукалич"21.

Из письма видно, что его автор обращается к Короленко как человеку, с которым хорошо знаком. Скорее всего, знакомство произошло в Петербурге во время учебы Стукалича в университете, когда он мог навещать редакцию близкого ему по духу журнала "Русское богатство", в котором Короленко сотрудничал, а позже редактировал его. Мог он видеть там и Михайловского, чьи статьи увлекали его еще в гимназии. Каков был ответ Короленко на издательский проект – неизвестно. Зато совершенно ясно, что Стукалич женат, у него маленькие дети (по сведениям витебского краеведа А.М.Подлипского, у него было три дочери – Татьяна, Зина и Нина). Если иметь в виду, что в это время ему уже за сорок, то очевидно, что женился он в солидном возрасте. И жилось ему, судя по тому же письму, не сладко – все та же бедная родня, да еще долги. Казенное жалованье было недостаточным, и он ищет всевозможного, в том числе и даже прежде всего литературного, приработка.

Спустя два года Владимир Стукалич возвращается в Беларусь. Служит в казенной палате в Слониме, Гродно (здесь он начальник отделения), Витебске. Все эти годы после окончания университета он много пишет и печатается. Впрочем, первые его публикации, как свидетельствуют те же автобиографические материалы, появились в столичной прессе еще в период учебы в гимназии. Это были корреспонденции на местные, витебские темы. С середины 90-х годов книгой очерков "Белоруссия и Литва" (Витебск, 1893) он начнет свою культурную работу — историка, этнографа, исследователя Витебского края. Затем появятся его “Краткая заметка о белорусском говоре” (Витебск, 1898), книги о белорусских ученых-подвижниках "А.П.Сапунов. К 25-летию его научной и литературной деятельности" (Витебск, 1905), ""Н.Я.Никифоровский. 1845—1910 годы" (Витебск, 1910). В 1903 г. в специальной статье он поставит вопрос об организации университета в Витебске. Посылая в июне 1913 г. Венгерову сведения о себе, Стукалич подчеркнул: “Досконально знаком с местной историей и с польским вопросом. Непрочь взяться за какую-либо работу”. Можно предположить, что своего рода "заказной работой" была вышедшая в 1894 г. в Витебске его небольшая книжка "Мальцевские заводы", рассказывающая о целом комплексе принадлежавших предпринимателям Мальцевым предприятий – чугунолитейных, механических, стекольных и других. Ее репринтное переиздание осуществило в 2001 г. московское издательство "Еlibron Classics".

Один из создателей Витебской ученой архивной комиссии, член Витебского статистического комитета, постоянный автор "Витебских губернских ведомостей" и других местных изданий, Владимир Казимирович Стукалич был заметной фигурой в общественной жизни города. Привлекательны были не только его богатая эрудиция, но и человеческие качества. Вот что писала в 70-е годы минувшего столетия уже упоминавшемуся витебскому краеведу А.Подлипскому жившая в Ленинграде дочь Стукалича Зинаида Владимировна: "За всю свою жизнь я ни разу не слышала, чтобы папа повысил голос. Он учил нас, детей, не относиться к подругам свысока, а стремиться в каждом человеке найти лучшее, быть внимательными и чуткими как в обществе, так и в семье"22. Несомненно, доброжелательность, общественная активность способствовали его сближению с Г.И.Успенским и И.Е.Репиным. В 1890 г. автор "Нравов Растеряевой улицы" был приглашен погостить в Витебске Стукаличем и другим своим знакомым, директором отделения Крестьянского поземельного банка В.Н.Ремезовым. А с Репиным они сошлись во время пребывания художника в Здравневе, под Витебском, где Илья Ефимович выстроил себе дачу. Стукалич сумел увлечь художника историей Витебского края. В августе 1893 г. Репин писал В.В.Стасову: "Недавно тут... адвокат Стукалич из Витебска привез мне свою книжку "Белоруссия и Литва". Весьма заинтересовался эпизодом убийства И.Кунцевича. Все происходило здесь, в Витебске. И стены Успенского собора и площадь еще целы, и разные варианты чудес... Словом, история эта имеет большое значение, как столкновение народа, угнетаемого порабощающей его духовной аристократией католической"23. Репин не совсем точно толкует трагический эпизод из истории Витебска, произошедший в ноябре 1623 г. Народ восстал тогда не против "католической аристократии", возмущение вызвали действия униатского архиепископа Иосафата Кунцевича, всячески старавшегося "урезать" права православных и насильно обратить их в униатскую веру. Жители города напали на архиерейский дом, убили архиепископа, труп бросили в Двину. Польское правительство ответило жестокими акциями, около ста человек приговорили к смертной казни, город лишили магдебургского права, с ратуши и церквей были сняты колокола, жителей Витебска обязали за свой счет отстроить соборную церковь, у которой был убит Кунцевич. Воплотить свой замысел Репину не удалось, сохранились лишь два карандашных эскиза, связанных с этим сюжетом. Один их них хранится в Витебском краеведческом музее.

                                                         х х    х

Трагичен оказался конец Владимира Казимировича Стукалича. В мае 1917 г. он вошел в руководство образованного в Витебске Белорусского народного союза — организации пророссийско-клерикального характера, национальная программа которой базировалась на доктрине так называемого западноруссизма. Допуская определенные реформы в экономике (отдачу земли хуторянам) и местном самоуправлении, члены союза видели будущее Беларуси как автономной части России. Если с Временным правительством они еще пытались торговаться, то по отношению к большевикам заняли резко враждебную позицию.

7 декабря 1918 г. по приговору Витебской ЧК шестидесятидвухлетний В.К. Стукалич вместе с другими руководителями союза был расстрелян в овраге за зданием Крестьянского поземельного банка (ныне в нем располагается Академия ветеринарной медицины). Скорее всего, что при аресте его, надо полагать, интересный, богатый архив забрали. Он мог погибнуть в войну, а вместе с ним и те письма Достоевского, которые, Стукалич, возможно, все-таки не уничтожил и хранил у себя... Как сообщил мне в письме А.Подлипский, опираясь на сведения, полученные у дочери Стукалича Зинаиды Владимировны, его нуждавшаяся вдова продала библиотеку. Впрочем, некоторые книги и рукописи сохранялись какое-то время у Зинаиды Владимировны, но после того, как ее отвезли в дом престарелых, ветхое, поставленное на ремонт здание, в котором она жила, осталось без крыши и было залито дождем. В результате погибло и это немногое, если частично не досталось неким "ушлым парням", рывшимся в уже занесенных снегом бумагах, оставшихся после дочери Стукалича. Не исключаю, что "ушлые парни", о которых сообщает А. Подлипский, искали письма Достоевского. Обнаружив "в ворохе бумаг" письмо Подлипского, они обратились к нему с вопросом, что из документов Стукалича попало к нему в результате контактов с Зинаидой Владимировной. Видимо, этих ленинградских "искателей" интересовало нечто большее, чем, скажем, материалы по истории белорусского краеведения...

Проживи Владимир Казимирович Стукалич еще какое-то время, может, он и написал бы воспоминания о своей переписке и встречах с Достоевским. И наша повесть, естественно, выглядела бы полнее. Но почему-то кажется, что если бы он хотел написать воспоминания, то мог бы сделать это гораздо раньше, подобно многим современникам писателя. Может быть, его останавливала "стыдность" темы, послужившей основой переписки... Но, зрелый человек, он, конечно же, мог найти соответствующие слова для объяснения настроений витебского гимназиста и обойтись без излишних подробностей. А, может быть, он полагал, что у него есть еще в запасе время, и он успеет рассказать не только о Достоевском, но и о Репине, Успенском и других интересных людях, встречами с которыми одарила судьба. Но та же судьба распорядилась иначе...