Уранці 24 лютого 1975 року, перед домовленою зустріччю з Іваном Юхимовичем Сенченком я сів у громохкий трамвай № 8 (сьогодні його вже нема в Києві...) і з Володимирської вулиці проїхав на Солом’янку. Хотілося поглянути на ті місця, де колись жили герої оповідань «солом’янського циклу» письменника.
Літня жінка, котру я запитав, як пройти на вулицю Мокру, відповіла, що така справді раніше тут десь була, але тільки в корінних солом’янців можна дізнатися її теперішню назву. Виявилося — то вулиця Кудряшова. І зовсім вона не мокра, а гарно заасфальтована. Халупи, що тулилися колись попід Батиєвою горою, знесено, і на їхньому місці один за одним з’явилися сучасні багатоповерхові будинки. Здавалося б, незабаром назавжди з людської пам’яті зітреться життя цього колишнього робітничого селища. Тому наче сконденсована частка отого солом’янського життя-буття залишилась у скарбниці нашої культури розповіді про Дениса Сірка, Рубіна, Каленика Романовича, Гурія Андріяновича, Любов Касянівну, про їхні прекрасні почуття і вчинки, що ними жили герої оповідань Івана Сенченка.
В. Брюховецький
*
Цікавий історичний екскурс про твори цього циклу знаходимо в листі І. Сенченка до Н. Д. Плешко (грудень, 1968 р.):
«Щодо солом’янських оповідань, то зміст цих оповідань відображає живі події, свідком яких я був сам або розповіли мені про них люди, які в той період мого життя оточували мене. Солом’янка — це колись пригород, робіт¬ниче селище, що зросло навколо маленького приміського сільця. Виникло це селище біля київського залізничного вузла, жили в ньому, та й тепер живуть як. робітники самої залізниці, так і тих заводів, що обслуговували і обслуговують її. Це київське залізничне депо і київські величезні вагоноремонтні май¬стерні. Солом” янські вулички впритул підходили до центрального колійного господарства залізничного вузла, до депо, а надто до залізничних май¬стерень. До самої Солом’янки — з південного сходу, через глибохий яр, по якому протікав Мокрий струмок, примикає Батиєва гора — таке ж саме робіт¬ниче селище залізничників, де колись в основному селилися робітники, які працювали в залізничному депо. Тепер стара Солом’янка, як і Батиєва гора, зникають чи подекуди вже зникли. Давні робітничі халупки позношу¬вано, і на їх місці будуються сучасні багатоповерхові і багатоквартирні будинки. Основні герої, тобто прототипи їх, майже всі уже повмирали, а хто не вмер, ті вже десь поперебиралися в нові житлові райони» (із архіву сім’ї І. Сенченка).
РУБІН НА СОЛОМ’ЯНЦІ
Вперше надруковано в журн.: Вітчизна.— 1956.— № 3.— С. З—22. Наступного року з деякими уточненнями твір включено до збірки оповідань під назвою «Рубін на Солом’янці. Із солом’янських оповідань» (К., 1957). Сюди ввійшли ще оповідання «Про лист з крапками», «На калиновім мості», «На Батиєвій горі», «Син Дмнтрій».
Без змін оповідання передруковувалися у всіх наступних виданнях: 1959, 1960, 1965, 1967, 1971, 1981 рр.
1960 р. за оповідання «Рубін на Солом’янці» (російською мовою) І. Сен- ченко удостоєний премії журналу «Дружба народов» (Сенченко И. Рубин на Соломянке. // Дружба народов.— 1960.— № 10.— С, 17—34). Про що та ін¬ші публікації журналу М. Рильський писав у листі тодішньому головному редактору «Дружби народов» А. Н. Салахяну 11 вересня 1960 р.: «План декадного номера (которьій будет теперь 11-м) мне нразнтск. Он предстазлек сильними именами. Земляк — хороший человек и писатель. Хорошо, что по- явятся в «Дружбе» Вырган и Сенченко» (Рильський М. Зібр. творів: У 20-ти т.— Т. 20.—Київ, 1990).
У статті «Знайти свою Солом’янку» (Друг читача,—1971.— 9 лют.) І. Сенченко досить детально розповів своєрідну історію написання твору. «Старий коваль (йдеться про Івана Яковича Компана — родича дружини письменника.— М. Г.) на розмови був скупий,— зазначав автор,— але коли вже розповідав, то завжди повноцінне й значуще. Зустрілися одного разу: зін схвильований і агресивний. Виявляється, на КПВРЗ в поволі за¬тесався один кар’єрист, наскрізь погана людина, ціну собі набива, діла ж ро¬бити не вміє. Треба було вирити крюки, він наробив такого, шо страшно й по¬думати. Цехове начальство згадало тоді про Івана Яковича, послало хлопця- ковальчука до нього. «Приходьте, будь ласка, рятуйте!» Й Іван Якович, тамуючи гнів і обурення супроти партача, прийшов на завод, зібрав учнів та ковалів і показав, як треба і як слід працювати.
Ми зайшли до старого попити чайку, і, коли він заспокоївся, я сказав:
— А розкажіть ще, як ви того гака варили? І чи можна мені записати? Бо такі речі не мусять пропадать для нащадків.
Почали пити чай спокійно; через мить, в міру розгортання розповіді, він запалився, схопився з стільця, злетів на свого ковальського Пегаса, і я за-писав слово в слово розповідь його. Та він, переживаючі! хвилі блаженства від спогадів про найкраще для себе, і не помітив нічого. Обличчя його ожило, освітилося красивим внутрішнім світом, він не міг буть байдужим, коли мова про залізо, горно к вогонь заходила...»
У листі до Н. Д. Плешко І. Сенченко охарактеризував і молодшого героя свого оиоБІдання, тим самим ще раз підтвердивши реальність зображуваних подій і персонажів: «Рубіна,— звали його насправді Борисом,— я бачив на свої власні очі, бачив і його чорні порепані ноги, чорні, симпатичні, такі точ¬нісінько, ях були колись у мене і у всіх моїх приятелів дитячих років». І далі: «Про солсм’яясьхогз Рубіна я теж довго не чув, а оце цього року мої знайомі зустрічалися з ним у Криму — він працює машиністом па тепловозі десь в промисловім Донецько-Криворізьхім районі».
Подається за вид: Сенченко Іван. Вибрані твори: В 2-х т.— Т. 1.— С. 68—98.
* Ремісниче училище — навчальний заклад системи професійно- технічної освіти, створений 1940 р. з метою підготовки кваліфікованих кадрів робітишсш'для різних галузей народного господарства. 1958 р. ремісничі учи¬лища перетворено на міські професійно-технічні учщшща.
2 ...грав з хазяїном у дамки...— Йдеться про гру в шашки.
3 «Кайдашева сім’я» — повість класика української літератури І. С. Нечуя-Левицьхого, яка вийшла у світ 1879 р. В иш письменних правдиво відтворив негативні риси приватновласницької психології, що виникла на грунті пореформеного побуту села, засудив індивідуалізм, обмеженість сві¬тогляду, примітивізм, забобонність.
4 Совки — селище у Залізничному районі Києва. Назва вперше зустрі¬чається в документах XVII ст. У 1923 р. Совки включено до міської зони, на його території розміщено однойменний радгосп, який постачає Київ овочами.
5 Батиєва гора — назва місцевості між Солом’янською та Вол¬гоградською вулицями Залізничного району Києва. За переказами, тут під час монголо-татарського нашестя 1240 р. знаходилось шатро хана Батия.
6 Згадували вони п’ятий рік...— тобто події революції 1905— 1907 рр., яка мала буржуазно-демократичний характер і стала «генеральною репетицією» Великої Жовтневої соціалістичної революції.
7 ...р ік сімнадцяти й...— Тобто Велика Жовтнева соціалістична революція.
8 ...п овстання проти якоїсь Центральної рад и...— Центральна рада — орган державного управління в межах України, ямий об’єднував різні партії та організації на демократичній основі. Проголошена у Києві 17 березня 1917 р., розгромлена 26 січня 1918 р. Перший Всеукраїн¬ський з’їзд Рад, проголосивши 25 грудня 1917 р. створеная Української Радянської Республіки, оголосив Центральну раду поза законом.
* ...б ої проти петлюрівці в...— Петлюрівці — військово-полі¬тична скла на Україні з 1917—1920 рр., очолювана одним з керівників Цент¬ральної ради (1917—1918) та Директорії (з лютого 1919р.) — С. В. Петлюрою (1878—1926), який 1920 р. емігрував за кордон.
10 ...аро війну з фашистами.— Йдеться про Велику Вітчиз¬няну' війну Рйдянсшіого Союзу 1941—1945 рр. проти фашистської Німеч¬чини. .
11 ...повстання «Арсенал у».— Йдеться про Січневе збройне по¬встання (1918) робітників київського заводу «Арсенал» проти Центральної раде. 25 березня <7 квітня) 1917 р. з більшозицьквї організації «Арсеналу» створи!»
*
НА БАТИЄВІЙ ГОРІ
Лінія 1-ша Вул. Федосеєва
Лінія 2-га Вул. Локомотивна
Лінія 3-тя Вул. Дружня
Лінія 4-та Вул. Провідницька
Лінія 5-та Вул. Громадська
Лінія 6-та Вул. Привітна
Лінія 7-ма Вул. Радісна
Лінія 8-ма Вул. Кондукторська
Лінія 9-та Вул. Організаторська
Лінія 10-таВул. Агітаторська
https://81412.livejournal.com/14085.html#...
*
НА БАТИЄВІЙ ГОРІ.
На БатиєвІй горі, на одній із ліній*, є домочок, звичай¬ний робітничий домочок, яких багато розкидано по нашій неосяжній землі. Домочок належить двом хазяїнам. Один з них любить темні кольори, другий — лише світлі тони. Відповідно до цього вікна, двері, віконниці, стовпчики на ганочках у першого пофарбовані в коричневе, у другого в легке — синє, небесне. Власник темних кольорів мав ше¬стеро дітей; власник небесних — теж шестеро і сьому Олю, про яку й написано цю повість. Оля не доводилася рідною дочкою власникові небесної половини будиночка, її зна¬йшли не в капусті, як інших дітей, а просто на вулиці. Хтось там кинув її, а Іван Каленикович, ішовши з роботи, під
ібрав і приніс Надії Пилипівні. До ранку хай догляне, а потім віднесе в міліцію. Проте Олю зранку не віднесли в міліцію. Вона так і зосталася у Надії Пилипівни. Обидві ці жінки, видно, добре подружили між собою. Підрісши і навчившися говорити, Оля почала називати Надію Пи¬липівну мамою, а Надія Пилипівна її — дочкою. Виросла Оля такою, ніби доля спеціально призначила її для небес¬ної половини будиночку. У неї були великі блакитні, з дов¬гими віями, очі, і вся вона була тендітна, граційна, одне слово, небесна.
З шостого року Оля почала допомагати матері, В де¬в’ять років — в сім’ї вже нічого не робилося без Олі, та й вона сама не могла уявити, як би ото вона сиділа склавши руки. Дома працювали всі. У сусідів справа і зліва теж працювали всі: і діти, й дорослі. Гудок на роботу — і вся Батиєва гора підіймається на ноги. Димлять верхи, рип¬лять хвіртки, дзюркоче вода біля колонок, вітрець доно¬сить запахи розігрітого сніданку і майже завжди слова: «Стривай, Григорію Павловичу, разом підемо». Влітку Оля вставала рано і, біжачи по воду до колонки, спостерігала життя своєї вулиці. І сама мріяла — як виросте, теж отак вранці вставатиме на роботу і їй хтось буде гукати: «Пі¬дожди, Олько, підемо разом». Через вулицю проти них жи¬ла Клавдія Іванівна. Вона часто придивлялася до Олі і, підгулявши, любила брати Олині руки в свої, розглядала їх і кожного разу казала: «Підростеш, навчу тебе так пришивати рукави, що інший хто погнатися, може, й по-
женеться, а чи випередить — побачимо». Сама Клавдія Іванівна була велика спеціалістка пришивати рукави. На роботі її завжди виставляли за приклад для інших, і поки молода була, нікому й на думку не спадало змагатися з нею. Звичайно, в майстерні можна було навчитися й чо¬гось іншого,— наприклад, пришивати гудзики, метати пет¬лі, але то був хліб абиякий, справжній хліб — це рукави! І Оля змалечку звикла до своєї майбутньої професії. Коли дома нікого не було, вона виставляла вперед свою худень-ку, з довгими, вже натрудженими пальчиками руку, роз¬глядала її; їй здавалося, що рука в неї як рука, а от Клав¬дія Іванівна вважала її особливо придатною для приши¬вання рукавів.
Отак і росла Оля. Хоч уродилася вона начебто тонень¬кою і тендітною, але насправді була витривала і сильна духом. Розіб’є ногу чи коліно, то батьки дізнаються про це лише тоді, як самі виразку помітять. Влітку їй — не жарко, взимку — не холодно. Часом стоїть в черзі, посиніє вся, а спитає мати: «Змерзла. Піди погрійся, я перестою»,— відкаже: «Ні, мамо, не дуже. Надворі ж не холодно». Лег¬ко було матері з такою дочкою. І любила ж вона її, може, її більше, ніж інших дітей. Не раз нагадувала Іванові Ка- лениковичу: «Підведеться на ноги, віддамо до Клавдії Іванівни, кусок хліба завжди матиме».
І віддали. Почала Оля щоранку бігати в майстерню. Цілий тиждень бігала, а в неділю, як упорається, допома¬гаючи Надії Пилипівні біля господарства й менших дітей, попроситься:
— А тепер дозвольте мені, мамо, погуляти трохи.
Інші підлітки біжать чимдуж в кіно, а Оля в свої лю¬бимі місця. Є на Батиєвій горі, як іти по її гребеню, при¬надні видолиночки, горбочки, гаї. Внизу під ногами у неї в’ється Мокра вулиця. З цього боку над Мокрою — Ба- тиева гора, а по той бік — Солом’янка. Солом’янський схил то пологий, то крутий; від цього й вигляд Солом’янки щоразу міняється. На пологих місцях будиночки розкида¬ні просторо, там скрізь багато садочків, довгих парканів. На крутих місцях — картина міняється. Тут квартальними тісно збиті, майже не видно садків, будиночки стоять на плечах один у одного і, почавшися від Мокрої, деруться вгору, залишаючи між собою вузенькі щілини — провулоч¬ки. А з лівого боку, де оце йде Оля,— пустош, городи, пе¬реліски. Сама Мокра балка чимдалі ширшає, розбиваєть¬ся на багато доріг і в’їжджає цими дорогами у величезні, обгороджені парканами двори будівництв.
Вибере собі Оля десь затишне місце, сяде проти сонеч¬ка, дивиться перед себе і так може просидіти до вечора. Дивиться на місто, на горби. Гарно! Думає вона про те, чого ніколи не бачила, про що тільки чула чи прочитала. Є така квітка едельвейс, на високих горах росте. І Оля мандрує на оті високості по квітку едельвейс. Груди її пе¬реповнюють якісь солодкі і тривожні передчуття. І так щемить серце! Отам, на пустовщині Батиєвої гори, і по¬знайомилася Оля з Олексієм.
Він в ті літа працював учнем у коваля на Капевеерзе, а вона недавно як поступила в пошивочну майстерню під руку до Клавдії Іванівни. Через рік Олі і Олексієві стало вже по сімнадцять. Оля продовжувала успішно навчатися свого ремесла, а Олексій починав уже мріяти про те, щоб, опустивши паровий молот з усього розгону, спинити його на волосинку від покладеного під нього годинника. Потім їм стало по вісімнадцять і по дев’ятнадцять. За всі ці ро¬ки не було, може, ні однієї години, коли б Оля не думала про Олексія, і також, мабуть, не було ні одного дня, ко¬ли б Олексій не бажав побачити Олі на привітних схилах Батиєвої гори. За цей час Оля вилюдніла, як кажуть, стала красива, і хлопці з ближчих вулиць почали задивлятися на неї. Олексій теж змужнів, з підлітка став молодим ро¬бітником. Одного разу, коли вони блукали поза Солом’ян- кою, Олексій зірвав якусь синю квіточку, довго носив її, все принюхувався, а потім впустив; Оля підібрала цю кві¬точку, дома засушила в томику віршів поета Володимира Сосюри, і, коли довго не бачила Олексія, відкривала то¬мик, там, де була засушена квітка, і довго дивилася на неї. Вдруге, коли вони гуляли на своїх улюблених місцях, Олексій приліг на землю, а Ольга сіла на пеньочок спочи¬ти. Над головою у них у неспокійному шумі летів такий весняний день, що Оля, глянувши на Олексія, подумала: «Я його так люблю, що зовсім не можу жити без нього».
У майстерні працювала сила народу: самих дівчат, та¬ких, як Оля, чоловік з тридцять. Кожна дівчина у свою весняну пору квітла, як рожа. Під кінець зміни сходилися хлопці з цяточками кохання в очах і з квіточками в пе¬тельках лацканів. Оля не зникала в цьому квітнику мо¬лодості і здоров’я; вона й сама квітла. Але було в ній щось таке особливе, що привертало до неї людську увагу. Інші дівчата входили в життя майстерні з скрипом, рипом, часто з сльозами й наріканнями. В молоді літа так хочеть¬ся поспати, і скільки дівчат рюмсало перед своїми началь¬никами, спізнившися на роботу. Багато дівчат, одержавши свої перші в житті заробітки, п’яніли від грошей і волі. Хто біг із засліпленими очима в універмаг, хто поспішав зробити перший у житті переказ матері на село, хто по¬чинав складати карбованця до карбованця. Через чотири- п’ять днів після получки в усіх кутках майстерні чулося: «Клавко, позич п’ять карбованців до получки». Оля ні ра¬зу не заспала в майстерню, вставала разом із батьком і звикло вливалася в жвавий вранішній людський потік своєї вулиці. І не було в неї також лукавства, щоб, маючи гроші, відповісти подрузі: «Позичила б, так, їй-богу, сама всі витратила». Коли ж грошей у неї справді не було, во¬на казала: «Постривай, щось придумаю» — і, в когось по¬зичивши, перепозичала тій Клаві чи Вірі. Клавдія Іванів¬на, коли заходила розмова про Олю, казала, пишаючись: «Це наша дитина, батиєвогірська». Подруги ж по-різному ставилися до Олі,— залежно від своїх поглядів на життя. Ті, що вірили в хороше, казали: «Оля славна дівчина і хо¬роший товариш». Ті ж, хто умів говорити одне, а думати інше, твердили: «Кар’єру хоче зробити, то й прикидається доброю».
Співали в майстерні всі. Співала і Оля. Пісня луна, а перед очима у неї залита сонцем Батиєва гора і Олек¬сій... Якось, коли вони сиділи вдвох на лавочці біля Оли- ного двору, Олексій сказав їй:
— Восени ми з старим кінчимо свій котедж, а тоді й поженимося.
Але поженитися їм не довелося. Гримнула війна. Через кілька днів Ольга провела Олексія на вокзал. Дома во¬на упала на ліжко і лежала, мов нежива. Прийшли суворі дні. Коли бої насунулися до Голосіївського лісу, Оля пі¬шла санітаркою, виносила з бою поранених, напувала бій¬ців водою. Вона відступала з останньою групою захисни¬ків міста; пізніше на лівому березі попала в оточення, в полон, сховалася у придорожній канаві, накрившися бу¬дяками, і повернулася в Київ на змертвілу Батиєву гору. Тут, в постійній боротьбі за життя, рятуючи від голод¬ної смерті батьків і менших дітей, вона діждалася листо¬пада сорок третього року.
Через два тижні після визволення Києва з фронту при¬йшов лист. Писав Олексій. Одержавши листа від живого і навіть непошкодженого Олексія, Ольга заридала з радос¬ті. Бадьорий Олексіїв лист сповнив її віри у те, що те¬пер, після всіх пережитих страждань, все буде благопо¬лучно. Вона повірила в щасливу Олексієву зірку. Коли досі йому нічого не сталося, то тим більше не станеться тепер, і він благополучно повернеться додому. Ольга га¬рячково почала жити. Накинулася на роботу в майстерні, допомагала матері й дітям і мало не щодня писала Олек¬сієві листи. Олексій не мав змоги писати так багато лис¬тів, але все ж писав часто, і з тих листів видно було, що душа його живе разом з душею Олі. В квітні 1945 року прийшла від Олексія з Німеччини фотокартка. Наприкінці цього місяця він писав, що незабаром всьому буде кінець. Батиєва гора ожила. Люди вимітали двори й вулиці. На небі з’явилося сонце, і це сонце було вмите не сльозами, пороховим димом і‘ кров’ю, а людськими надіями. На ву¬лицях вже можна було бачити не лише дітвору, що пор¬палася там в пилюзі,— на замшілі лавочки біля дворів почали виходити старі робітники, щоб погомоніти з су* сідами. Нарешті прийшли дні восьмого й дев’ятого трав* ня, прийшов День Перемоги* Війна скінчилася. Оля зовсім ожила і розквітла. Все вже позаду. Незабаром настане демобілізація, і Олексій прибуде додому. Оля пошила со¬бі нове плаття, у знайомого шевця полагодила черевики так, що дірочки на пальцях стало майже непомітно.
Наймолодша сестра в сонячний травневий день вбігла з вулиці, ще на бігу підіймаючи високо руку вгору і по- трясаючи трикутничком, закричала:
— Олю, танцюй, тобі лист!
Ольга побачила трикутничок, очі її засвітилися щасли¬вим вогнем, і вона, підібравши рукою плаття, закружила- ся у вальсі.
Сестра подала лист. Ольга взяла його, розгорнула і зблідла смертельно. Щоб не впасти, вона присіла на якийсь ящик, що стояв серед двору. Вибігла мати, відібрала лис¬та з рук Ольги і прочитала:
«Дорога моя сестро Олю! Я сам не знаю, що робити з горя і не знаю, як Вам писати. Олексія вбито чотирна¬дцятого травня, вже після укладення миру. Він допомагав людям розбирати завалений будиночок і натрапив на мі¬ну. І от його немає. Чотири дні я кріпився і не писав Вам нічого. Дорога Олю, сестро моя, наберіться мужності. Так сталося. Ваш і Олексіїв друг
Іван Карнавченко»
У майстерні багато дівчат і багато жінок різного віку. І в кожної гарячково горить вогник у очах. А десь гурко¬тять громи війни. Подув їх долітає то до однієї, то до дру¬гої. Дмухнув — і згас вогник, лице полотніє, голова пада на груди. Спочатку була зів’яла Клава, потім дихання віт¬ру опекло душу Вірі. І ось вже сидить серед них, мов ви¬рвана з життя, Оля, зів’яла, прозора, аж світиться. Миг¬тять рукави ватників. Хто надіне цей ватник? Чи знатиме він, яке горе упало на плечі Олі? І чи спаде йому на дум-ку, що й сьогодні, в день, коли її життя переломилося на¬двоє, вона, як завжди, сидить за столом і викидає руку з голкою, раз від себе, раз вниз, світу за сльозами не бачить і проте стоїть на своєму маленькому посту, такому малень¬кому, іцо й не помічає її піхто, крім Клавдії Іванівни. А вона підійшла, притулила до себе Олину голову, по¬гладила по щоці твердою долонею, промовила: «Бідолашна дитино моя». З цим і пішла в дальше життя Оля, збері¬гаючи в томику віршів свято засушену синю квітку, до якої торкалися теплі Олексієві пальці.
І так тривало до весни 1946 року.
Було наприкінці квітня. Оля прийшла з роботи додому і, схилившися над ночовками, взялася допомагати матері прати білизну. Раптом у дворі почулися незнайомі кро¬ки — гупали важкі чоботи. Ольга скинулася, підвела го¬лову: проти неї стояв незнайомий солдат. Це був Іван Карнавченко. Оля витерла руки, провела Карнавченка під вишню, що стояла в білому цвіті під домочком. Вони по¬сідали біля столика, і Карнавченко розповів, що вони з Олексієм були знайомі ще до війни, а на війні подружи¬ли, пройшли разом від Дніпра до Волги і від Волги до Берліна. Обоє були багато разів поранені.
— І Олексій теж? — підвела на Карнавченка очі Оля.
— Правди ніде діти,— відповів Карнавченко,— та не¬має смислу тепер і приховувати. Був поранений двічі.
Вони довго говорили, і Оля розпитала про Олексія в Карнавченка все, що той лише міг пригадати. Коли про¬щалися біля хвіртки, Оля сказала Карнавченкові:
— Якщо буде змога, заходьте до нас.
— Добре, буду заходити,— пообіцяв Карнавченко, але пообіцяв не дуже впевнено.
Ще до війни у нього була дівчина Пріся, там-таки на Повітрофлотському шосе, де жив він і сам. Як звечоріло, Карнавченко пішов до ГІрісі, сів біля двору на лавочці, ждучи, поки вона вийде. Вийшла Пр іся. Вони міцно по¬тисли одне одному руки, потім посідали на ту ж саму лавочку.
За ці п’ять років ГІріся дуже зросла, стала вищою і ог-ряднішою, а разом з цим з неї спав і той серпанок зачару¬вання, який так приваблював Карнавченка п’ять років тому. Близькість дівчини не викликала у нього майже ні¬
яких почуттів. Щодо Прісі, то їй Карнавченко видався зовсім новим, майже незнайомим, і їй було дивно, що вони колись зустрічалися, танцювали разом, цілувалися. Вона з прикрістю відчула, що від Карнавченка тхне тютюном, яким, мабуть, до гнота просочилася його полиняла солдат¬ська гімнастьорка, руки, пальці і навіть пілотка. Вона не¬помітно відсунулася і сперлася на паркан так, щоб тю¬тюновий дим і запах зносило повз неї. З Карнавченком їй було легко, її зовсім не зв’язувала та ніяковість і почуття сором’язливості, що‘ сковують руки і ноги закоханим. Вона розпитувала Карнавченка про його життя, але охочіше розповідала про себе, про своїх товаришів і товаришок — хто загинув, хто одружився, хто вийшов заміж. Вони про¬сиділи годину і після цього відчули, що далі розмовляти було вже ні про що. Треба було підводити підсумок. Кар- навченкові не хотілося починати розмову самому, все ж таки він мужчина, і він ждав, що йому скаже Пріся. І вона, нарешті, сказала:
— Перед нашою зустріччю я думала: чи ми ті ж самі, що й були колись, чи змінилися?
— Ну і до якого висновку дійшла? — тихо спитав Карнавченко.
— Ми,—відповіла Пріся,—дуже змінилися. Дуже змі¬нилися.
— Це правда,— погодився Карнавченко.— Ми обоє ду¬же змінилися. Та й дивно було б, коли б сталося інакше. Адже п’ять років.
— Еге ж, п’ять років.— Пріся помовчала і сказала, обернувшись до Карнавченка і дивлячись йому в облич¬чя:— Давай просто так дружити, як хороші знайомі, га?
Карнавченко відповів не відразу. Йому було жаль,— жаль не теперішнього, а колишнього — молодого, милого. Всі ці п’ять років, як не вважати на швидкоплинні пусто- щі-залицяння, Карнавченко був вірний Прісі. Тому, може, й жаль йому було минулого. Пріся, після того як Карнав¬ченко пішов на фронт, мала кілька сильних, але невдалих захоплень, відпочивала тепер після бур, і спогади про ко¬лишнє не викликали нічого ні в її уяві, ні в серці. Вони ще трохи посиділи, потім встали з лавочки, і Пріся прове¬ла Карнавченка аж до чоколівської зупинки тролейбуса. Тут біля промтоварних і продуктових яточок вони зу¬стріли купу своїх давніх знайомих, весело поговорили з ни¬ми, і коли розійшлися, то Карнавченко вже зовсім забув про Прісю. У нього була тепер більш важлива проблема — влаштуватися шофером на базу. База ця обслуговувала
торговельну сітку всієї області. Карнавченко за війну звик до масштабних переїздів, і тепер йому ніяк не хотілося замкнутися в курних вулицях міста. Його вабило ще по¬гуляти по білому світу, а це здійснилося б, коли б його таки'взяли шофером на обласну базу. І він пішов до рай- воєнкома. Після майора, який обнадіяв його ще раз, Кар¬навченко сходив у кіно, пізно ліг спати, рано схопився і, попивши з матір’ю чаю, подався на базу і пробув там до самого вечора: то нагадував про себе, то оформлявся, то допомагав хлопцям поратися біля моторів. Він любив усі запахи, зв’язані з автомобільними майстернями, з мо-торами, і атмосфера в гаражах бази заполонила його і під-корила відразу. А на другий день він уже вийшов на ро¬боту і поїхав у свій перший рейс. Місцевість, по якій йому довелося їхати, була дуже красива, і Карнавченко провів час добре, роздивляючися навколо і прислухаючись до патякання підлітка-помічника. Помічник, як і Карнавчен¬ко, теж був трохи романтиком, і вони швидко подру¬жили.
Отак і почав Карнавченко своє нове життя. Про Олю за всім цим клопотом він майже забув, лише якось у лип¬ні, в грозу, яка захопила його серед рейсу, він згадав пре Олексія і вирішив при першій нагоді провідати Олю. Олю він застав під тією ж самою вишнею, на якій, проте, за¬мість квітів, шелестіла тепер густа шапка листя. Дівчина щось шила; пізнала вона Карнавченка відразу і дуже зра¬діла. В перше своє одвідування Карнавченко, пригнічений переживаннями своїми і Олиними, не встиг навіть як слід роздивитися на неї. Тепер він уважно оглянув її і неспо-дівано побачив у виразі її очей і обличчя щось таке особ¬ливе, що вибило його з рівноваги. Може, це була її душа, її серце, вимучені і все ж прекрасні, і вони підкорили його? Трохи пізніше він помітив, що дівчина була і з себе гарна. Волосся у Олі з першого погляду здавалося руся¬вим, але коли вона з холодка вийшла на сонце, коли на неї впали промені, воно спалахнуло ніжним золотом. Після цього випадку Карнавченко не пропускав вже ні однієї нагоди провідати Олю. Одного разу він повертався з рейсу через луки, які, ждучи коси, тонули у морі квітів. Він спинив машину, нарвав сніпок смолок, горілки й медунки, під’їхав до Олиного двору і подав дівчині цей букет. Кар- навценко був обгорілий, від нього пахло далекою дорогою * і чесністю.
— Де ви його взяли? — спитала Оля, і вона вперше посміхнулася Карнавченкові.
Він повернувся до машини, і коли йшов до неї, то'ніби брів по коліна у щасті. Отак і пішли тижні, місяці. Кар- навченко за кожної нагоди заходив або заїздив до Олі. Вони то просто сиділи в садочку, то ходили гуляти в сквер, інколи зазирали в кіно. Оля за цей час звикла до Карнав- ченка, приймала його завжди ласкаво. Одного разу з Кар- навченком у дорозі сталася аварія. Він запізнився і при¬йшов до Олі набагато пізніше, ніж обіцяв. Не приховуючи стурбованості, Оля спитала у Карнавченка:
— Що сталося?
Карнавченко розповів про пригоду.
Оля сказала після його розповіді:
— А я так хвилювалася, так хвилювалася. Будьте обе¬режні.
І побігли знову тижні, місяці. І кожного разу протягом цього часу Карнавченко, зазирнувши дівчині у вічі, бачив, що вона не забула ще Олексія. «Ну що ж, доведеться по¬терпіти,— думав Карнавченко.— Та куди мені й поспіша¬ти? А крім того, не проганяє, просить приходити, то чо¬го ж мені ще треба?» І він возив і носив їй квіти і якось влітку, під час Олиної відпустки, кілька разів брав її з со¬бою в рейс. На моріжку, залитому сонцем, Карнавченко знову зазирнув у вічі дівчині і побачив у них малюсінький вогник надії. Не один ще місяць минув, поки цей промін¬чик обернувся на ніжний погляд її великих блакитних очей. Довго Карнавченко ждав цього дня! Одного разу він прийшов на Батиєву гору. Оля вийшла йому назустріч. Очі у неї були відкриті, і кожна їх цяточка була звернена до Карнавченка. Вона взяла Карнавченка за руку.
— Як добре, що ти прийшов. Я так скучила за тобою.
Вони сіли під вишнею. За цей час вишня ця виросла
і стала красивим деревцем. Ольжині менші сестри теж підросли. Найменшій стало одинадцять років, вона вже зиркала в дзеркало, зацікавлено позирала на Карнавчен¬ка і одного разу зовсім потай прошепотіла матері:
— А я чула, він каже Ольці: «Поженимося?» А вона каже: «Поженимося». Це у нас, мамо, весілля буде? А ти мені нове плаття пошиєш?
І сім’я почала готуватися до весілля. Карнавченко на¬брав Олі, її матері на плаття, накупив хусточок, сережок, прикрас, він ладний був покласти Олі до ніг увесь світ.
Коли Карнавченко зібрався їхати в черговий рейс, Оля, не випускаючи його руки, сказала:
— Ти, ради бога, будь обережний. Не жени швидко машини. Я так боюся за тебе...
Вона говорила це з тривогою, і Карнавченко пообіцяв їй бути обережним, хоч і взагалі належав до обережних і розсудливих шоферів.
Була середа, і до суботи, коли Карнавченко мав повер¬нутися з рейсу, було так далеко! Оля ждала його, хвилю¬ючись; в п’ятницю не стерпіла і пішла на базу довідатися, що чути про Карнавченка. На базі Карнавченкові товари¬ші вже знали Олю і зустріли її тепло і радо. Один з шофе¬рів, Говоров, який щойно повернувся з дороги, сказав їй, що бачив Карнавченка лише чотири години тому і за його розрахунками Карнавченко мав зараз обідати у Вільховому Розі. Говоров узявся навіть подзвонити туди, і справді додзвонився, знайшов Карнавченка, і коли цей підійшов до телефону, Оля сказала йому:
— Я за тобою так скучила, так скучила! Коли ти вже повернешся?!
— В суботу о шостій буду у тебе. Ти тільки з роботи, а я вже й тут.— Він назвав Олю милою, дорогою і послав їй по телефону поцілунок.
Оля пішла щаслива.
В суботу Карнавченко летів на машині, поспішаючи до Олі. Парубок був заклопотаний. їхавши ще в рейс, він в магазині в Комишуватому побачив красивий разок на¬миста. Карнавченко спочатку хотів був купити його, потім чомусь передумав, не купив, а тепер увесь час каявся і, під’їжджаючи до Комишуватого, тільки й думав, щоб хто не забрав того останнього разка. Але намиста, на щастя, ніхто не купив. Карнавченко з глибоким задоволенням за¬платив гроші, помилувався разком і сховав його в бу- мажник.
їхавши додому, Карнавченко увесь час думав про Олю, про близьке одруження з нею, про те, як вони будуть жити вдвох. Жити вони збиралися у батьків Карнавченка, заліз¬ничників, які на Повітрофлотському шосе мали свій до- мочок з вишневим садком і високим зеленим парканом. Мати Карнавченка вже давно вибілила кімнату від саду, призначивши її для сина і молодої невістки, наставила на вікна калачиків і фуксій, які під її вмілим доглядом пишно квітли. Ще з півроку тому Карнавченко купив дво¬спальне широке ліжко з красивими нікельованими биль¬цями і пружинним матрацом. Мати заслала нове ліжко ще невживаною білою ковдрою і виклала з обох боків піраміди пухових подушок, вкритих накрохмаленими по- кривальцями. Покривальця Карнавченкова мати сама ви¬шила, і Карнавченко довго милувався їх прозорчастим хи¬мерним візерунком. До кімнати молодят доклав рук і ста¬рий Карнавченко. Він купив доброї світло-коричневої фарби, старанно зашпаклював всі щілинки в підлозі і по¬фарбував її з тією майстерністю, на яку здатні старі кадро¬ві робітники. Фарба лягла рівно і, просохнувши, взялася свіжим, пахучим, дзеркальним блиском.
Отак роздумуючи про Олю і близьке одруження з нею, Карнавченко незчувся, як в’їхав і в передмістя Києва. На одній з вуличок, заставлених новенькими робітничими ко- теджиками, його увагу привернула купка дуже схвильо¬ваних чимсь жінок. Карнавченко спинив машину і визир* нув з кабіни. З кватирки вікна найближчого домочка густо йшов дим. Якась стара жінка в розпачі заламувала руки. Домочок був замкнений, і в ньому залишилося двоє дітей. Карнавченко вийшов з машини. Під ринвою, недалеко від того вікна, з якого йшов дим, стояла бочка з дощовою водою. Не виливаючи води, Карнавченко підкотив бочку під вікно, скочив на неї і зазирнув крізь скло. В кімнаті було повно диму, і десь з глибини він почув приглушене, збезсиліле хлипання дітей. Він сплигнув на землю, дістав з-під сидіння в кабіні старий ватник, старі калоші, все це, а також свою кепку намочив у діжці з водою і почав одя¬гати на себе по-солдатському, моторно. Мокру кепку він старанно натяг на лоб і вуха, а носа закрив носовою хусткою, намочивши її так само у воді і зав’язавши вузли¬ком на потилиці. Парубок, видно, зовсім не хотів напере¬додні весілля рискувати вухами й носом. Покінчивши з цим, він знову скочив на бочку, учепився обома руками за раму кватирки і з усієї сили смикнув її на себе. Рама подалася; швидко він її вийняв зовсім, опустив бережно, щоб не побити скла, на землю, переждав, поки зійдуть перші, найважчі клуби диму, і легко вскочив у вікно. Чор¬на пелена диму заслала його. З свого солдатського досвіду Карнавченко знав, що люди — і дорослі й малі — як під час бою, так і під час пожежі найбільше ховаються під ліжка. Він швидко знайшов у димній темряві широку де¬рев’яну кровать, підліз під неї і намацав там справді ма¬леньку ледве живу від переляку й диму істотку. «Ну, ось один і є»,— промовив Карнавченко вголос, виліз з дитиною з-під ліжка, подався з нею до світлої плями вікна і вису¬нувся з нього, держачи на витягнених руках п’ятирічного хлопчика. Знадвору хтось підхопив дитину. Карнавченко почув, як у вікно йому крикнули:
— Там десь і дівчинка!
— Знайдемо і дівчинку,— спокійно відповів Карнавчен-
ко. Залишивши вікно, він ліг на підлогу — тут було менше диму — і почав новий рейс вздовж другої стіни. Диму по-більшало, тепер навіть на підлозі було важко дихати; з глибини кімнати пашіло гарячим повітрям, і Карнавченко сам похвалив себе за передбачливість: «Лизне полум’я по вухах — і почорніли. А так хай спробує!» Він поправив хусточку на носі і незабаром знайшов плетене дитяче ліж¬ко, яке від жари почало вже диміти, і намацав за ним живий теплий клубочок. Боячися, щоб на дівчинці не за¬йнялося вбрання, він сховав її під мокру полу ватника і, вже не задержуючися, прихилившися, мов для пере-біжки, подався до вікна, яке чомусь виявилося прикрите віконницею — може, вітер зробив це? Карнавченко пхнув вільною рукою віконницю, вона відчинилася, і на нього раптом бурхнув стовп полум’я. Воно з гучним гудінням ударило Карнавченка в лице і груди, він скрикнув — крик цей чули й надворі,—■ і, поточившися, впав навзнак на підлогу.
Коли сюди з співробітниками бази приїхала Оля, люди розповіли їй, що в будиночку спочатку йшло добре. Кар¬навченко всередині бадьоро розмовляв з дівчинкою, по¬тішав її, а потім схопилося полум’я, жахнуло у вікно, увесь дім зайнявся, і з вогню вже ніхто не з’явився. По¬жежники пізніше відтворили перебіг подій. Карнавченко, засліплений димом, замість вікна потрапив у кухоньку, охоплену полум’ям; коли він відчинив туди двері, там в цей момент вибухнув бідон з гасом, і цей вибух завер¬шив усе.
Довго сиділа Оля проти пожарища, заплющивши очі. Карнавченкові товариші з бази підвели її, мов неживу. Я інколи зустрічаю її і щоразу без слів схиляюся перед нею.
1957
На калиновім мості
Гурій Андріянович тридцять років прожив із жінкою. Це було тяжке' життя, бо вони були люди різні й далекі. І ось вона померла. Старий шліфувальник так стомився і знемігся, що й собі вирішив померти і вибрав місце на кладовищі біля свого товариша, який розпрощався з жит¬тям кілька років тому.
Була пізня осінь. Сіяла мжичка, останні листочки трем¬тіли на тополях, по небу повзли сиві хмари, і було так тоскно, що можна б завити, піднявши голову вгору, як пес.
Перші дні Гурій Андріянович зразу ж після заводу па¬дав у ліжко і немов провалювався у безодню. Коли на п’я¬тий день вранці він прокинувся, то перше почуття його було — їсти хочеться. Він поспішив на роботу, а повернув¬шись після зміни додому, начистив картоплі, знайшов за¬лишки крупи, зварив юшку і сів обідати.
Саме в цей час прийшов до нього його товариш Опара. Вони погомоніли, позітхали і почали писати надмогильну табличку. Гурій Андріянович склав текст, а Опара, що дов¬гі роки пропрацював у малярному цеху, оформив табличку. «Спи, дорога жона»,— вивів він траурною фарбою на жов¬тому тлі прощання і намалював знизу гілочку і одірваний від неї листочок. Обоє позітхали і потім помаленьку по¬шкандибали на кладовище.
Стояв свіжий осінній надвечірок, морозець ще не зага¬няв людських рук у кишені, він лише приємно холодив щоки. На заході загорялася вечірня заграва. Галасувала галич, що ніяк не могла вгамуватися, кричали десь хлоп¬чики. Вродлива сусідка — невістка Назара Степановича — несла на коромислі двоє відер води, ведучи заразом за руку дівчинку. Щоки у молодиці були червоні, вигляд сві¬жий. Вона ласкаво привіталася з ними і співчутливо огля¬нула Гурія Андріяновича. її співчутливість зворушила йо¬го, і він подумав — є добрі люди, не один він на світі.
Темніло, коли вони поверталися з кладовища. Заграва на сході почала синіти, на землю спускався вечірній при¬смерк, в будиночках на Солом’янці спалахували перші вогники. Морозець починав добиратися до плечей і колін, і Опара сказав:
— Ходім до Нехводьки. Йому зять привіз самогонки із Бородянки. Погріємося.
Вони пішли до Нехводьки, свого товариша по заводу. .
У Нехводьки була гулянка. Невістка подарувала ста¬рому батькові онука.
Гурій Андріянович і Опара поздоровили хазяїна дому і обох молодих. Нехводьчина жінка й невістка теж огля¬нули Гурія Андріяновича співчутливими поглядами, а втім, він не помітив цього за колотнечею, що панувала у хаті.
Відпочивши трохи, випивши і закусивши, Гурій Андрія- иович побачив, що в господі було багато людей і серед них чимало співучих і голосистих. Коли почали співати «Ой ти боже милосердний», охота поспівати взяла і Гурія Ан¬дріяновича, і він співав разом з іншими. Проти нього си¬діла якась жінка років п’ятдесяти, огрядна, трохи таран¬кувата, голосиста. Підперши щоки обома руками і дивля¬чись на Гурія Андріяновича, вона виводила на весь голос. Очі у неї були живі, гарні, і вона здалася йому інтересною особою. Ця обставина збентежила Гурія Андріяновича: перед лицем смерті хоч би й нелюбимої жінки такі думки були недоречними, і він прогнав їх. Крім того, він так і не міг пригадати, чи вмивався після заводу, а глянувши на руки, зніяковів і поспішив сховати їх під стіл.
На цьому все й скінчилося. В кімнату ринула молодь, задвигтіли столи, стільці,— очищалося місце для танців. На танці Гурій Андріянович не залишився і, щиро забувши про «інтересну особу», подався додому, щоб виспатися і вчасно бути на заводі, бо на роботу за всі тридцять п’ять років він не спізнився ні разу.
З теплої кімнати вій потрапив на свіже повітря. Вулиця Урицького вже потонула в пітьмі. З її глибокої імли на нього набігали вогники автомобілів, і, сторонячися їх, він пішов стежкою попід будиночками, то видираючися на па¬горки, то спускаючися вниз. Домочки, паркани, навіть хвіртки тонули в обіймах вже пов’ялених осінню і побитих першими морозами кручених паничів; скрізь підіймалися ще купи почорнілої зелені, пахло в’ялим примороженим листям, пізніми квітами, і пахло тим сильніше, чим дужче Гурій Андріянович розтирав між пальцями запізнілу квіт¬ку чорнобривця.
З цим почуттям запаху чорнобривця і молодого мороз¬цю вій і прийшов додому. В кімнаті у нього було непривіт¬но, неприбрано, і, щоб не псувати собі настрою, він, не за- свічуючи світла, ліг і заснув. Приснився йому кущ сивих квітів, які на Солом’янці звуть морозом, і якась жінка — хто саме, так і не дібрав,— з’явилася і зразу ж зникла.
Отже, Гурій Андріянович так і не помер. Але порядок життя його змінився. Після роботи він, не заходячи додо¬му, завертав у 'закусочну, де обідав, випивав і просиджу¬вав з новими приятелями до пізнього вечора. Додому він тепер повертався безбоязно: нікому було зустрічати його скандалами.
Одного разу, вже через добрих півроку, вийшовши із заводу і ще не наблизившись до закусочної, Гурій Аидрія- нович несподівано зустрівся лицем до лиця з «інтересною особою», що колись співала разом з ним на гулянці у Нех- водьки. Вони пізнали одне одного, спинилися і привіта¬лися.
З’ясувалося, що «інтересна особа» теж працювала, тіль¬ки не на заводі, а в пошивочній майстерні; після закін¬чення роботи вона прослухала лекцію про міжнародний стан і тепер поверталася додому. Жила вона теж на Со¬лом’янці за кілька вулиць від Гурія Андріяновича. Гурію Андріяновичу дуже схотілося погомоніти з нею, посидіти в скверику, взагалі взнати дещо про неї, він наважився і сказав:
— Я, ось бачите, вдівець. Дуже цікавлюся знати, як з вашого боку?
— Я п’ять років як поховала свого чоловіка,— сказала вона.— Був і син, та не повернувся з війни.
З війни не повернувся і старший син Гурія Андріяно¬вича. Згадка про дітей розтривожила обох, вони змовкли і так мовчали якийсь час, задумавшися.
Незнайому звали Любов Касянівиа. Вони посиділи в скверику та так і пророзмовляли про своїх загиблих і жи¬вих синів та дочок до темноти. Гурій Андріянович провів Любов Касянівну аж до її вулиці, а повернувшись додо¬му, ліг у ліжко і довго не міг заснути: думав про сина. Все боліло — серце, груди. Гурій Андріянович перекидав¬ся і проказував: «Ех, мій хлопчику, не так воно вийшло, як треба». З тяжкими думами на серці він заснув.
Вранці, вирушивши з дому і проходячи повз скверик, він згадав і про Любов Касянівну. «Отак теж, мабуть, побивається і мучиться за своїм»,— подумав він, і щось тепле ворухнулося в нього у серці до цієї самотньої жінки.
З того дня Гурій Андріянович частенько просиджував в алейці, чекаючи, поки буде вертатись з майстерні Лю- ' бов Касянівна. З нею йому було якось затишно. Побачив¬ши її, він підводився і йшов назустріч. Обличчя його ося¬вала посмішка. Цієї посмішки він, звичайно, не бачив, за¬те бачив посмішку на обличчі Любові Касянівни, і по¬смішка ця подобалася йому.
Пройшло київське літо. Вони поїхали вдвох на Дніпро і прогуляли там до самої темноти.
Тепер Гурій Андріянович, як коли, одвідував Любов Касянівну навіть і в будень. Інколи вони ходили в кіно, але здебільшого до когось із знайомих. Отак і проходив час непомітно.
Одного разу вони сиділи вчотирьох у Нехводьки. У Нехводьки була корова, і коли онук пригнав її додому, обоє старі Нехводьки пішли до хліва. Гурій Андріянович і Любов Касянівна зосталися вдвох. Вони продовжували говорити, і раптом Гурій Андріянович помітив, що все навколо було залите сяйвом місяця. Він підвів голову і по¬бачив, що й небо, і садок, і вершини дерев, і окремі хма¬ринки на небі, і сам місяць тонули в цьому незвичайному сяйві. Таку ніч Гурій Андріянович бачив лише раз в часи ранньої юності, коли був закоханий в свою дівчину Віру. Гу¬рій Андріянович почав стежити за хмаркою, що набігала на місяць. І йому здалося, що то не хмарка пливе, а мі¬сяць поспішає назустріч їй. І ще йому здалося, що небо, і світло від місяця, і саме повітря були зеленаві. Гурій Андріянович довго дивився вгору, і на умі в нього верті¬лися все слова з пісні: «Запрягайте коні в шори, коні во¬ронії, та й поїдем доганяти літа молодії. Наздогнали ж літа свої на калиновім мості...»
— Куди ви так дивитеся? — спитала його Любов Кася-нівна.
— Та це я так,— відповів Гурій Андріянович.— І зро¬зуміти не можна: місяць, хмара — і все, а душу триво¬жить.
Він сказав це якось журно. Йому й справді було жур¬но. Журно, що все безповоротно минуло, і він так нічого гарного і не побачив у своєму родинному житті. І цілий вечір він був задуманий, все прислухався, що діється в серці, і здавалося, що його серце плаче і тужить за тим, що життя його могло б бути таким гарним і таким не було.
Як ішли додому і треба було спуститися в ярок або піднятись на гірку, Любов Касянівна спиралася на його
руку. У неї були теплі долоні, і це тепло так і зосталося при Гурії Андріяновичу навіть тоді, коли він повернувся додому і ліг спати. Вночі йому знову приснилася жінка. Це була Віра, та дівчина, яку він кохав молодим. Вона промайнула перед очима, як білий привид, і зникла. Гу¬рій Андріянович прокинувся, сів проти вікна і довго дивив¬ся в тривожне зеленаве світло ночі.
Місяців через три, вже восени, він зрозумів, що йому, мабуть, без Любові Касянівни не буде гарного життя. Він почав думати про неї часто й багато, і від цих думок йому жилося легше і краще.
Одного разу, взявши на поміч Опару, він попрямував до Любові Касянівни. Коли трохи випили і посміливішали, Опара сказав Любові Касянівні в той час, як Гурій Ан¬дріянович вийшов на повітря покурити:
— Оце, Любов Касянівно, прийшли ми неначебто через двері, та не знаємо, як доведеться виходити — чи не через вікно?
Любов Касянівна відчула в цих словах щось серйозне і насторожилась.
— А чого це ви в такій непевності?—спитала вона.
— Бо діло таке,— відповів Опара.— Гурій Андріяно¬вич просить вас про ваше з ним законне одруження.
— Ну хіба ж про це так можна відразу? — слабо ска¬зала Любов Касянівна,
їй стало, видимо, душно, і вона поправила комір, ніби бажаючи пропустити більше повітря. Вона була якась роз¬гублена, навіть пригноблена.
У Опари упало серце. «Не влучили в точку»,— подумав він, витираючи на лобі піт і водночас намацуючи кисет.
Він почав похапцем крутити цигарку, розсипаючи собі на коліна тютюновий дріб’язок і думаючи, як би відступи¬ти з найменшими втратами.
Коли Опара вже майже скрутив цигарку і поліз в ки¬шеню по сірники, Любов Касянівна сказала:
— Літа у нас, бач, які. Дайте подумати до суботи,
У суботу Гурій Андріянович сказав тихо, ковтаючи сло¬ва від хвилювання:
— Прошу вас, Любов Касянівно, ще раз — стати мені за законну дружину.
Любов Касянівна підвелася і так само тихо, але ви¬разно вимовляючи слова, відповіла:
— Даю свою згоду на законний шлюб з вами, Гурію Андріянсвичу.
Через кілька днів Гурій Андріянович і Любов Кася- нівна записалися в загсі і стали законними чоловіком і жінкою. Опара ждав їх біля дверей загсу, і, як тільки вони звідти вийшли, подав їм букет, і поздоровив та поба¬жав щастя. Він сказав:
— Бажаю вам чесного подружнього життя і багато радощів.
Гурій Андріянович вийшов з прохідної разом з Опа¬рою.
Говорили вони про всячину, і все було благополучно до того моменту, поки не наблизилися до закусочної. Двері в закусочну були відчинені навстіж. Продавщиця Устина Купріянівпа стояла за стойкою і відміряла в сто¬почки по сто грамів. В лівому кутку біля столика вже сиділи знайомі Гурія Андріяновича — Луцько, Калістрат, Ярошенко. Цибуля Денис, видно, вже випивши, сидів біля них і грав на гармонії вальс «Дунайські хвилі». Луцько, пересилюючи гармонію, кричав Калістратові: «А я
шахрайства ненавиджу. Треба, щоб життя було чисте, як скло». Сам Луцько був склярем, точильщиком, ван¬тажником при мебельних магазинах. Як і Гурій Андріяно¬вич, він був нещасливий в особистому житті,— з жінкою розійшовся і жив сам, дожидаючи, поки дочка, десь закін¬чивши навчання, повернеться додому. Дочку він дуже любив, але, випивши, ніколи не говорив про свої почуття до неї. Не вміючи сам доглядати за собою, ходив Луцько неохайно, часто з запухлими від горілки очима. Розмова про правду була його улюбленою розмовою. Калістрат, Ярошенко й Денис працювали в різних дрібних майстер¬нях. За час безконечних блукань по закусочних вони втра¬тили чимало тих добрих рис, з якими народилися на Солом’янці, і тепер навчилися цинічно доїти таких неща¬сливих людей, як Луцько чи Гурій Андріянович, що, потрапляючи в закусочну, тим самим потрапляли до їх чіпких рук.
Дійшовши до закусочної, Гурій Андріянович, а за ним і Опара уповільнили крок. Забачивши їх, заметушилися і Калістрат з Денисом.
Опара спитав з чемності (але не з переконання, бо знав ціну отим Калістратам):
— Зайдемо?
Гурій Андріянович спинився, постояв секунду, ніби ва-гаючись, однак не зайшов. І Опара сказав Калістратові, який з закусочної вилетів надвір:
— Нічого не вдієш — перший день по одруженні.
Відриваючи ноги від грунту, неначе на кожній з'них висіло по гирі, Гурій Андріянович і Опара рушили з місця і йшли так повільно, неначе назад їх тягла невидима нить, а вони пересилювали її. Тільки коли вони відійшли від закусочної, йти обом стало легше.
На розі вони попрощалися, і кожен пішов своєю до¬рогою.
«Чим-то мене нова хазяйка зустріне?»—думав Гурій Андріянович. Перша жінка здебільшого зустрічала його непривітно. На життя вона дивилася так, що Гурій Андрі¬янович завжди був у чомусь винен. Він спочатку докладав усіх зусиль, щоб полагодити незгоди, але це не призводи¬ло ні до чого. Вимогам і прискіпанням жінки не було кінця й краю. Парубком і перші кілька років по одружен¬ні Гурій Андріянович не пив, як не рахувати різних уро¬чистих свят у сім’ї та в близьких знайомих. Але, зрозумів¬ши, що з жінкою він до злади так і не прийде, почав випивати спочатку від горя, а потім від невлаштованості і за звичкою. Від цього в сім’ї пішли сварки. Вони озлоб¬ляли Гурія Андріяновича, і часто він напивався, щоб просто дошкулити жінці. Сцени, тяжчі одна за другу, траплялися мало не щодня. Згадавши про це, Гурій Андріянович не¬самохіть здригнув і замість того, щоб увійти в хвіртку, завернув у сусідній завулок, де він рятувався не раз за своє життя.
Провулок був вузенький, дерева поспліталися над ним гілками, утворивши низький зелений тунель, обгородже¬ний від дворів старими трухлявими тинами, парканами, збитими з різнокаліберних дощечок та фігурних метале¬вих аркушів з-під штампувальних пресів. І тини, і парка¬ни, і живоплоти — все було пов’язане обривками вірьовок та дроту — звичайного і колючого і такими ж самими обривками проводів та обтинками дахового і обручевого заліза. Дірки в огорожах, які поробили собі собаки, коти й півні, місцеві господарки позатуляли старими шапками, побитою повстю з-під валянків, дірявими каструлями й ро-гожками. По дну провулка йшли глибокі колії, прокла¬дені в грузьку пору. Через огорожі на вулицю звисало зелене гілля садових дерев, іноді випорскували сюди ціла гілка з налитими бурхливими соками вишнями, а то навіть і яблуками та грушами. У бур’янах попід цими огорожами завжди ворушилися в сутінках тунелю якісь тіні, щось сопло, щось стишено сичало: «Сашко — уб’ю!»; чиїсь руки незримо тяглися до отих гілок, а коли якісь в’юнкі тіла прослизали в саме святая святих — за парка¬ни,— тоді звідти у зелений тунель долітало відчайдушне хекання і стриманий шелест садового листя. Інколи десь щось невчасно гупало об м’яку, скопану землю, іноді гри¬мав жіночий голос: «Піймаю, скину штани, віднесу до ма¬тері, вона всипле тобі, до нових віників пам’ятатимеш».
З тунельного завулка людина могла потрапити на Нижню вулицю першу, на Нижню вулицю другу і, нарешті, на Нижню вулицю третю. Далі за третьою Нижньою ішов яр з ковбанями, а за ними — гора. Гора ця вся поросла деревами й кущами, і не один літній вечір і ніч просидів тут Гурій Адріянович, і один, і з друзями, такими ж не¬щасливими, як і він сам.
Цього разу Гурій Андріянович зробив по тунелю лише кілька кроків. Він отямився і, витерши лоба, який вкрився росою дрібнесеньких краплин поту, повернувся назад і зайшов у хвіртку. Рухи його були все ж якісь мляві, не¬певні. На душі було важко.
Як тільки він зайшов до ганочка, двері хатини відчини¬лися. На порозі стояла Любов Касянівна. Вона привітно посміхалася і казала:
— Ну, здрастуй, здрастуй, Гурію, а я жду та на годин¬ника позираю.
Вона була в гарному ситцевому платті, і з темного його тла впадали у вічі якісь сині тони. Зелень вишні і круче¬них паничів, що росли проти дверей хатини, зелень вели¬чезного куща жоржини, оці веселі сині тони вбрання і ясна блакить над двірочком — все якось злилося в одно і дихнуло в душу Гурія Андріяновича чимсь незнайомо милим.
Він зайшов у кімнату і — ахнув, всім єством, мовчазно, без слів. Відколи Гурій Андріянович жив у цій кімнаті, в ній панували лише похмурість і холод. Зараз кімната сяяла білістю, якось блищала. Блищала підлога, блищали насвіжо помиті шибки, свіжістю дихала ковдра, наволоч¬ки, ніжки стільців і спинка дивана. В голові у Гурія Андріяновича запаморочилося. Ще важкі почуття гнітили душу, а поверх них вже народжувалося щось світле і ла¬гідне.
Гурій Андріянович стояв посеред кімнати, не знаючи, де діти свої руки і ноги. Він увесь був у заводському поросі, в плямах і розумів, що тут він не зможе ступити й кроку, щоб не залишити сліду.
— Іди митися,— сказала Любов Касянівна.
В кухні на низькій широкій табуретці стояла новісінька балія і біля неї відшароване відро з. літеплом. На кілочку висів чистий рушник, вишитий стародавніми півниками.
Гурій Андріянович скинув робочий одяг, сорочку, став біля балії, і Любов Касянівна почала зливати йому теплу воду на руки, на шию, на голову. Незабаром він потонув у завірюсі мила, а коли кінчив умиватися, витерся, надів чисту сорочку і‘м’які домашні туфлі, йому стало остаточно по-святковому на серці.
Переговорюючись, вони повернулися у світличку. Тут на столі, засланому новою білою клейонкою, стояв уже готовий обід, виблискували начищені ножі й виделки, хлібниця з хлібом. Посеред всього цього підносилася вго¬ру висока гранчаста старосвітська карафка, виточена з прозорого, як кришталь, скла, доверху налита горілкою, але не звичайною, а настояною на калгані. Карафка золо¬тилася від променів, які пробивалися у вікно, на ній раз у раз спалахували веселі іскри, освітлювали грані скла і за¬гасали.
Любов Касянівна відкрила гранчасту пробку, і золо¬тистий напій полився в стопочки. Гурію Андріяновичу вона налила повну стопочку, собі — щоб тільки пригубити. Вони цокнулися і випили. І радість затрепетала в жилах Гурія Андріяновича.
Після обіду Любов Касянівна поклала маленьку, білу як сніг подушечку на бильце дивана і сказала:
— Ляж, Гурію, отут на диванчику.
Все це було як сон.
Гурій Андріянович ліг. Від подушки приємно пахло засушеними квітами. Мухи не лізли у вічі, крихти й луш¬пиння не валялися на підлозі, з стелі не звисали пасма павутини.
Гурій Андріянович заклав руки за голову і з задово¬ленням дивився на білі рукави своєї сорочки і на дбайливо заштопані носки на ногах. Він довго дивився на все це: йому хотілося сказати Любові Касянівні щось хороше, але слів не знайшлося; і, повернувшися на дивані, він за¬дрімав, а далі й заснув.
Виявилося, що Любов Касянівна, як і Гурій Андріяно¬вич, любила життя, любила ходити в гості і в себе при¬ймати людей. Дні, коли у них збиралися гості, були тор¬жеством Гурія Андріяновича. Одягнений у вишиту білу сорочку, ВІН ХОДИВ З СВІТЛИЦІ в кухню ПОМІЖ гостями, жартував, спинявся послухати розмови, докидав як коли й своє слівце і йшов до іншого гурту. Він був охайно пого¬лений, підстрижений, моложавий. Хто раніш його бачив, казав:
— Як на світ народився чоловік!
Одного разу, коли у Гурія Андріяновича збиралися лю¬ди, щоб відсвяткувати іменини хазяїна дому, в розпал сходження гостей двері в кімнату відчинилися, і туди зайшли один по одному Цибуля Денис, Луцько, Каліст- рат і Ярошенко. Ярошенко був напідпитку і, зайшовши в кімнату, відразу ж почав грати вальс «Дунайські хвилі».
Гурій Андріянович, побачивши своїх знайомих по заку-сочній, хоч прийшли вони і непрохані, від усього серця зрадів і почав представляти їх Любові Касянівні. Любов Касянівну бентежили припухлі очі Луцька і його него¬лене обличчя. Прихід в такому вигляді на свято означав явну неповагу до господарів. Однак, бачивши, як Гурій Андріянович по-дружньому їх всіх привітав, вона згнітила серце і постаралася з усім примиритися.
Всі четверо прийшли більше з цікавості, хоч, звичайно, й інші моменти відігравали свою роль. їм, а особливо Луцькові, хотілося зблизька роздивитися на Любов Ка¬сянівну, на вишиту сорочку Гурія Андріяновича, на знаме¬ниту гранчасту карафку і прославлену, таку ж саму гран¬часту, золотавого блиску стопочку,— про це скрізь гово¬рили на Солом’янці.
— Мені б тільки раз зблизька на неї подивитися, на Любов Касянівну, і все,— хвалився Луцько.
Він був лірик з натури і світ бачив лише з кращого боку. Денис був іншої вдачі, на речі дивився похмуро, лі¬рики не визнавав і коли сідав до стола, то цікавився вмі¬стом чарок, стаканів і стопочок переважно. Калістрат в цій компанії вважався за знавця жіночої статі, і Устина Купріянівна з закусочної завжди, коли він вмощувався, щоб обійняти її, казала: «Доведуть вас ці фокуси колись до неприємності». Сьогодні Калістрат був настроєний опо¬зиційно до Луцька, головне через те, що Луцько цілу доро¬гу говорив у піднесеному тоні про Любов Касянівну. Слухаючи його, Калістрат раз у раз повторював: «Казав сліпий, побачимо».
Любов Касянівна вийшла в кухню збуджена від бага- толюдства і хвилювання. Хоч їй вже було понад п’ятдесят, але в цю хвилину їй можна було дати щонайбільше сорок п’ять років. Одягнена вона була в чорну спідницю і білу батистову кофточку, прикрашену вгорі великою блиску¬чою брошкою. Каштанове багате волосся її було гарно викладене великими хвилями спереду, а ззаду зібране у пишну корону. Окремі волосинки вибивалися з цієї коро¬ни, і, коли їх власниця ставала проти світла, вони відли¬вали красивим темно-золотим блиском. На ногах у неї були нові туфлі на середніх каблуках і добрі панчохи, іцо робили натруджені її ноги акуратними і охайними. Голос у Любові Касянівни був грімкий, око велике й бист¬ре. Колись воно належало жінці вогнистої вроди, але й тепер ще в ньому спалахували живі вогні. Обличчя Любов Касянівна гарно припудрила, і якщо біля вух крізь цю пудру підіймався густий пушок і окремі волосини, то це не збіднювало картини, а, навпаки, збагачувало її: зразу видно було, що жінка в літах і за життя бачила всячини.
Поява її засліпила Луцька. Було зрозуміло, що перед такою жінкою треба схилитися — і все! І Луцько схилив свою рудаво-сиву їжакувату голову і тепер бачив лише руки Любові Касянівни. На мить заплющивши очі, він уявив, як ці руки наливають Гурію Андріяновичу повну топазову стопочку, і серце його налилося до неї любов’ю і вдячністю. З усієї цієї картини Денис, навпаки, побачив лише пушок на щоках Любові Касянівни і великі жилаві руки. Після привітання, обернувшися до Калістрата, він сказав: «Все, як у людей, нічого особливого» — і знизав плечима. Калістрат же, оглянувши хазяйку, подумав: «Огрядненька собі,— але в цю ж мить, згадавши що він в опозиції до Луцька, додав: — Але Устина Купріянівна ку¬ди поважніша буде!» Ярошенко нічого не думав, бо, при¬вітавшись з господинею, глянув випадково через її плече у світлицю, і зір його в той самий момент спинився на знаменитій карафці. Вона до пробки була налита калга¬нівкою, біля карафки на тарілках лежали оселедці, пару¬вала гаряча картопля і червоніли купи смаженої риби в томаті. Ярошенко несамохіть облизався і відчув, що випи¬ти йому в цю мить закортіло до смерті. Він навіть зробив рух у той бік. Отак вони й познайомилися з Любов’ю Ка- сянівною.
Почали сходитися гості. Прийшов Опара з жінкою, Григорій Пимонович з жінкою і з дочкою, Коля і Фрося. Коли прийшла вже двадцять п’ять років як закохана па¬ра — Іван Іванович і Женя,— відразу стало весело: Женя співала, танцювала, всіх торсала, викликала на танці.
Луцько придивлявся до нових людей, декотрих з яких він, звичайно, знав, але найохочіше все ж таки стежив
очима за Любов’ю Касянівиою. Отож коли всі вже вмости¬лися навколо стола і на мить стало тихо, він, увесь почер¬вонівши, підвівся і, підносячи вгору золотисту стопочку, не спускаючи очей з Любові Касянівни, проголосив:
— За найдорожчу Любов Касянівну, від усього серця як за господиню дому цього.
Сказав він це щиро, та коли Денис похмуро зауважив, що перший бокал належить підіймати за іменинника, він розгубився, закліпав повіками, засіяними рудим ласто¬винням, і сів. І все ж цей тост сподобався Любові Кася- нівні. Вона простила промовцеві і його неголене обличчя, і запухлі очі й подумала: «Хіба знаєш, як кому живеться. Може, людині й шляху іншого не було?» І привітно гляну¬ла на Луцька. їй не треба було б цього робити, бо цей погляд її перехопив Калістрат, що, як відомо, був сьогодні в опозиції до Луцька. Отже, перехопивши той погляд, він сказав без слів, адресуючи цю свою репліку Луцькові: «Ач який! Вліз у чужий дім і верзе казна-що». Ця мовчаз¬на репліка забрала чимало сили в Калістрата, і, щоб під¬кріпитися, він простяг руку до чарки. Але, на лихо, ста¬лося так, що біля цієї чарки стояв стакан, звичайний стакан, з якого всюди на світі п’ють чай, воду, ситро. Калістрат взяв цей стакан, спочатку подержав його, оглянув з усіх боків, потім підсунув його до карафки, налив по вінця, підніс до вуст, перехилив і випив до краплини.
Вчинок Калістрата справив на тих, хто це бачив, різне враження. Опара поморщився і невдоволено знизав пле¬чима. Пріся від здивування широко розплющила очі. Женя зсунула брови, Іван Іванович, ремонтний слюсар, пильно придивившися до Калістрата, пізнав у ньому за¬кусочного гостя і відразу ж перестав і дивуватися, і ціка¬витися ним. Інакше був настроєний Денис. «Ти диви!» — вигукнув він захоплено. Луцькові вчинок хоч і сподобався своєю сміливістю, однак здався безцеремонним. Він штовхнув у бік Калістрата, прошепотів: «Ну, знаєш!» У Гурія Андріяновича жест Калістрата викликав супереч¬ливі почуття: з одного боку щось схоже на заздрість, з другого — побоювання, що це може не сподобатися Любо¬ві Касянівні. І він нишком глянув на неї. Глянув і зацвів, захоплений: Любов Касянівна нічого не бачила і не помі¬чала. Привітна, ласкава, вона дивилася теплими очима на гостей і запрошувала:
— Беріть ось вінегрет, а оце ось жарена гуска; тут ква¬шені яблука. Прошу, товаришу Калістрате, не знаю, як вас по батькові.
по
Ще Гурій Андріянович не відцвів од захоплення, як Калістрат вже засовався, На нього насмішкувато дивилися добрі десять пар очей. Чоловік хилить горілку стаканами, а хазяї не знають навіть, з ким мають справу, і називають не по батькові, а офіціально — товаришем? Під тиском всіх цих обставин Калістрат спочатку був зніяковів, але випита горілка вибила вже його з рейок пристойності. В нього вселився горілчаний біс, а коли це з ним трапля¬лося, тоді вже він нічого не чув і не бачив. Забувши і про десяток пар насмішкуватих очей, і про Любов Касянівну, він простяг до карафки руку і налив ще один стакан. Пі¬сля цього в карафці напою катастрофічно поменшало. Гості, спостерігши цю дику картину, поодверталися. Денисові стало страшно, що Калістрат все видудлить сам, не залишивши йому, Денисові, нічого, і він потягся й собі до стакана і налив його по самі вінця.
Луцько дивився на все це здивовано і злякано.
Коли вся карафка і пляшки, які стояли поблизу цієї компанії, були спустошені, Денис прицмокнув і, звернув¬шись до Калістрата, голосно вигукнув:
— А добра була горілка!
— Дуже добра! — підтвердив Калістрат, і в голосі його продзвенів виклик господарям.
Почувши ці розмови, Гурій Андріянович відкликав Лю¬бов Касянівну і тихо промовив:
— Дай грошей, я ще куплю.
— Ні, не треба,— відповіла Любов Касянівна.
— Як це не треба? — спитав Гурій Андріянович здиво¬вано. На гулянках його душа ставала широкою і щедрою без кінця.
— А так, що не треба,— спокійно відповіла Любов Касянівна.
Гурій Андріянович почервонів і, насилу стримуючи се¬бе, сказав:
— А я прошу тебе: дай!
— А я кажу тобі: не дам!
Гурій Андріянович скипів. Уражене чоловіче самолюб¬ство його призвело до сказу, і він крикнув, як до нього кричало не одно покоління солом’янських людей:
— А — так, то получки не дам!
— І не треба,— стримуючи себе, відповіла Любов Ка¬сянівна.
Гурій Андріянович був обурений до самої душі. Дар¬ма що п’яного Калістрата, а потім і Дениса, незабаром було виведено з-за столу, дарма що Ярошенко, розгорнув¬ши гармонію, почав грати найвеселіших пісень і танців на світі, а Женя змусила вийти на гопак всіх присутніх, він ходив, як хмара.
З цього дня в сім’ї у Гурія Андріяновича утворилася мовчазна неприязнь. Зовні нічого начебто особливого і не сталося. Любов Касянівна зливала Гурію Андріяновичу на руки й на голову, коли він приходив з заводу, подава¬ла йому білий рушник, ставила на стіл повну стопку, але робила це все мовчки, з пустими очима, які дивилися поверх плеча Гурія Андріяновича. В кімнаті, де був Гурій Андріянович, Любов Касянівна довго не затримувалася, виходила в кухню. Коли Гурій Андріянович заходив у кух¬ню, Любов Касянівна накидала хустку і, взявши кошолоч- ку, виходила з дому.
Був хороший літній вечір, спека вже спала, скрізь на Солом’янці заторготіли відра, забряжчали дужки,— люди почали поливати садки, квітники, городи. Любов Касянів¬на поралася біля квітів. До неї з повними відрами набли¬зився Гурій Андріянович. Не зиркнувши в його бік, Лю¬бов Касянівна зайшла у сіни, і коли вийшла звідти, у неї в руках була її звичайна сумка. Все діялося без слів, холодно, відчужено.
У великому дворищі, де жив Гурій Андріянович, зна¬йшли притулок з півдесятка робітничих домочків. Вся площа була розбита на малюсінькі дворики, розгороджені один від одного колючим дротом, натягненим на стовпчи¬ки. Дворики були засаджені всякою городиною і декора¬тивною зеленню. Там тяглися під сонце стовбури соняш¬ників, там височіли буйні кущі жоржини, зарості якихось високих, кущатих жовтих і фіолетових квітів. В іншому дворику весь п’ятачок був засаджений картоплею. Кар¬топля вже цвіла, і її пахощі насочували передвечірнє повітря. На межниках, де господарки висипали попіл, куб¬лилися кури; там і там на ланцюжках дзявкотіли Жучки й Шарики, яких отак хазяїни рятували від гицелів. У двох двориках, над стовбурами кукурудзи, яку вигнало мало не в два людські зрости, підносилися дерев’яні мальовані голуб’ятні, і хлопці різного віку, озброївшись жердинами, свистіли й улюлюкали, позадиравши голови в небо.
На стежці, що вилася між двома стінками кукурудзи
і соняшників, замигтіла людська постать. Це був Луцько. Ішов він якось піднесено, навіть зовнішній вигляд його був не такий, як завжди: рудий їжакуватий чуб був ста¬ранно розчесаний, стерня на щоках поголена. Все життя він ходив у синіх сорочках, тепер на ньому була біла со¬рочка в рубчик і піджачна пара з бавовняної тканини в смужку. Руде обличчя його чи від жари, чи від хвилюван¬ня було червоне.
Не доходячи до домочка Гурія Андріяновича, стежка вигиналася знаком запитання, бо треба було обминути вишню Гурія Андріяновича і розбитий навколо неї квіт¬ничок. Зробивши півкола по цій кривій, Луцько вийшов па лінію ганочка і, побачивши Гурія Андріяновича, хотів був уже гукнути його, але стримався. Щось незвичайне було в постаті хазяїна та і в постаті хазяйки, коли вона визирнула з присінків. Холодні, чужі обличчя, неприязні, ба навіть ворожі. Луцькові аж дух забило. Вражений та¬кою несподіванкою, він спинився, не знаючи, що робити,— вертатися чи йти далі. Вагання розв’язала Любов Кася- нівна. Вийшовши з присінків, вона рушила по стежці і зра¬зу ж побачила Луцька. І, як тільки побачила вона його, непривітне обличчя її неначе хто підмінив. Воно стало таким, яким Луцько бачив його отоді на іменинах,— теп¬лим, багатим на ясність і щирість.
— А-а,— сказала вона,— це ви?! От несподіваний гість. Проходьте, проходьте. Гурій дома, он з квітами морочить¬ся. А ви, бач, у обнові,— Любов Касянівна оглянула при¬вітно Луцька з голови до ніг.
— Радість у мене,— сказав Луцько,— дочка приїхала. Ще й кохана дочка. Місця від радості не знайду!
Любов Касянівна, розпитуючи про дочку, пропустила Луцька вперед і сама пішла слідом за ним.
Гурій Андріянович, побачивши гостя, теж освітився приємною усмішкою і ще здалеку загукав:
— А, заходь, заходь. Та ти, брат, в обнові! Свято яке?
— Дочка приїхала,— відповів і йому Луцько.— При¬їхала, а я місця з радості не знайду. Пішла оце з подруж¬ками в кіно, а я — до вас.
Всі троє зійшлися під вишнею.
— Сідайте ж отут,— сказала Любов Касянівна Луць¬кові й чоловікові,— а я чайочку наставлю.
Вона зникла в присінках, а обидва чоловіки посідали в тіні вишні за столиком.
Колись ця вишня, ростучи без догляду, зовсім була здичавіла. Гілки зверху посохли, а натомість гнало па-
гінки знизу. Протягом років з цих пагінків виріс цілий гай, і там знаходили постійний притулок сусідські коти, півні й квочки. Тепер ці пагінки були вирубані, сухе гілля поспилював сам Гурій Андріянович, землю навколо вибі¬леного вапном стовбура скопала Любов Касянівна і в лунці видно було сліди щедрого поливання. Увесь дворик і місце навколо стола було посилано білим піском. Дупло в стовбурі вишні свіжо зеленіло цементовою пломбою.
Іншого разу Луцько, може, й не помітив би цього, але тепер ця вишня в очах його набрала особливого значення, і він сказав, адресуючи своє зауваження Гурію Андріяно- вичу:
— Помирала ж, а ожила деревина! Так і з людиною часом буває, тільки, щоб та рука була.
Ця прозора сентенція не сподобалася Гурію Андріяно- вичу, і він відповів не дуже привітно:
— Не хвали, бо перехвалиш,— і зиркнув недружелюб¬но в бік присінків, куди пішла Любов Касянівна.— Не все те золото, брат, що блищить.
Гурій Андріянович все ще кипів всередині, йому, вид¬но, давно хотілося вилити свої болі, він змагався з собою і, нарешті, не витримав. Перегнувшись через стіл, він палко і обурено зашепотів:
— Хто б і догадатися міг: прижимиста до краю! — І він з обуренням і запалом розповів про пригоду на іме¬нинах.
Луцько дуже уважно слухав розповідь Гурія Андрія- новича, але видно було, що вона не доходила до нього. Йому, навпаки, до болю було шкода, що подружнє життя цих людей, яке так красиво почалося, збивається з стеж¬ки, І не Любов Касянівну обвинувачував він, вислухавши розповідь, а самого Гурія Андріяновича. «Хіба, записую- чися в загсі, ти не знав, що так буде? Чи ти перволіток, чи хто розум відшиб тобі?! Адже не ти її, а вона тебе по¬ставила на ноги, так чого ж тобі треба? Болячки?»
Але всіх цих думок Луцько вголос не сказав. Вголос він сказав таке:
— Ну що ж. В житті, брат, буває. Буває всього, як на довгій ниві. Так-то.
Мабуть, ніде в світі подібні відповіді не мають такої сили, як серед трудящого люду, в них — і стриманість у виразі почуттів, і обережний підбір слів, і, нарешті, за¬клик до розсудливості, що просвічується в кожній рисі об¬личчя співрозмовця; все це настроює людину на серйозний лад, змушує задуматися. Задумався і Гурій Андріянович.
Еге ж, буває всього. На віку — як на довгій ниві! Була важка драма і в житті Гурія Андріяновича. І про неї він те¬пер згадав. Сорок п’ять років тому він, тоді ще нерозваж¬ливий парубчак, грубо образив матір, коли вона намага¬лася не пустити його пропивати решту получки.
Незабаром він схаменувся, почав просити, щоб вона простила його. І вона сказала,— і ці слова її Гурій запа¬м’ятав на все життя: «Я давно вже простила. На віку, синок, як на довгій ниві,— всього буває». Тепер мати, як і завжди, коли він згадував про ту тяжку подію, мов жива стояла перед ним. І від цього недавно зле обличчя Гурія Андріяновича змінилося, вся постать його стала такою, якою буває вона на схилі літ у людей, що прожили жит¬тя і бачили всі глибини його.
Вийшла з чайником Любов Касянівна. Гурій Андрія- нович спочатку не бачив її за думками, а коли туга трохи попустила, він із здивуванням помітив, що і в постаті, і у всьому виразі обличчя Любові Касянівни, і в руках її напрацьованих, великих і важких руках є щось схоже з його матір’ю. Навіть такий самий вираз очей — в глибині скорботних, а зверху ласкавих і привітних — заради гостя. «Ех, матері ви наші, жінки наші горьовані»,— подумав Гурій Андріянович. Він побачив пушок і окремі волосинки на щоках біля вух, важкі зморшки, що перекраяли лоб, сильні плечі, що витримали натиск негоди всього життя, і йому враз здалися нікчемними і непотрібними всі його образи і жалі.
Над Солом’янкою вересень. Відцвіли вже по дворах соняшники; фіолетом беруться стовбури кукурудзи; на ла¬точках картоплищ перед порогами граються діти. Але ще квітнуть, як жар, жоржини, розкривають свої кошики айстри. Вишня перед домочком Гурія Андріяновича ще не впустила ні одного листочка, тічок під нею, як і завжди, посиланий білим піском, стіл вискреблений, і старі липові дошки його прозоро світяться, мов стільники. Після заво¬ду Гурій порається на своєму клаптику землі, щось ско¬пує, щось підмітає, переносить з місця на місце якесь старе колесо. На поріг виходить жінка в синьому, трохи вже полинялому ситцевому платті, з короною сивіючого, але ще пишного волосся. Вона поблажливо дивиться на клопіт Гурія Андріяновича, хмурить очі від сонця, каже: — Годі тобі копирсатися. Чай давай пити.
Гурій Лндріянович випробовується, дивиться на жінку, потім на сонце. Воно доходить уже до тополі, значить,— пора пити чай. Але небо яке! Воно блакитне. На ньому летять легенькі хмарки... Та синь його уже не густа черв¬нева, а білувата, і в прозорому повітрі вже ясно чути сві¬жі подуви. І листя шумить не так, як у травні. В травні воно розмовляє й лепече, мов за посадкою вдалині десь дівчата співають, а тепер затверділі за літо листки кре¬шуть, мов шаблі об панцир,— і шум його від цього гост¬рий, тривожний. Від цього шуму у Гурія Андріяновича завжди тут стискається серце і на пам’ять спливає та са¬ма пісня: «Ой догнали літа свої на калиновім мості, по¬верніться, літа мої, хоч до мене в гості». Гурій Андріяно- вич прислухається, як стискається серце. Так тужно, аж сльози з очей виступають. Адже дивно. Скільки йому років, соромно перед собою самим, а тим часом він її — Любов Касянівну — любить. Як він її любить! І того його серце тужить, що все це так пізно прийшло. Чому воно не налетіло, як життя починалось і до думок про калиновий міст було ще п’ятдесят років дороги? Оббивши на ходу одна об одну долоні, він іде до присінків.
Над Солом’янкою летить вересень...
1956
ПРО ЛИСТ З КРАПКАМИ
Мусій Романович народився на Солом’янці, на Мокрій вулиці. Різні вулиці є на світі, отже, є й Мокра вулиця. Мокрою вона названа тому, що побудовано її в балці і вздовж неї біжить безіменний струмочок.
От на оцій Мокрій вулиці, аж туди до Криниці (в ній на водохреща колись воду свячено), стоїть домочок. Від старості він осів уже в землю, а проте всі роки, аж до останніх, він завжди сяяв чисто вибіленими стінами і завжди старанно протертими вікнами без віконниць, лише з зеленими наличниками. При будиночку — маленький садо¬чок і маленький дворик. Живуть тут чоловік і жінка. Чо¬ловіка, як уже згадано, звати Мусієм Романовичем, жін¬ку — Євфросинією Лук’янівною.
Мусій Романович був сином слюсаря, який усе життя пропрацював на Капевеерзе (Київському паравозо-ваго- норемонтному заводі), і сам теж був слюсарем, але пра¬цював уже не на Капевеерзе, а в залізничному депо, і так само — все життя. Робітником він був хорошим та й людиною теж; на роботі його поважано; поважали й су¬сіди, хоч часом і доводилося полаятися де з ким, головним чином через жінок, які не мирилися між собою здебіль¬шого за хлоп’ят та курчат.
Євфросинія Лук’янівна теж була жінкою простою, хо-рошою сусідкою і хазяйкою. Вона народила Мусію Рома¬новичу купу дітей, годувала їх, випускала в життя, раділа з ними, а також плакала і журилася за ними, бо життя на Мокрій, як і скрізь на білому світі, шляху не встеляє тро¬яндами.
Отак і прожили вони сорок років. І за всі ці сорок років нічого особливого не сталося в їх особистому жит¬ті— такого, що б відрізняло їх від інших людей. Люди гибіли в окопах першої імперіалістичної війни, і Мусій Романович там гибів; люди билися за Жовтень, і Мусій Романович бився; люди терпіли від розрухи і голодовки, і Мусій Романович з Євфросинією Лук’янівною терпіли; люди кидалися, як на штурм, на відбудову господарства першої в світі робітничо-селянської держави, і Мусій Романович кидався, бо тоді був молодим і завзяття у ньо¬го вистачало на двох.
А втім, щось було у Мусія Романовича, що, може, й відрізняло його від товаришів. Колись, ще малим бувши, Мусій Романович з батьками гостював у якихось родичів на селі. Про все, що він там бачив, з ким зустрічався і розмовляв, забув Мусій Романович, а от забути не міг одного надвечір’я. Тоді він серед двору сидів на ряднині, простеленій на спориші, а десь далеко,— може, за три, а може, й за п’ять кілометрів,— співали дівчата, повертаю¬чись з якономії (Мусій Романович до кінця життя так вимовляв це слово). Пісня була далека. Під подувами вітру вона то наближалася до хлопчика, то віддалялася від нього і навіки зачарувала його. У нього як защеміло тоді від цієї пісні серце, так і прощеміло все життя. Десь да¬леко гудуть паровозні гудки, чи гупають парові молоти, чи співають дівчата, а в нього туга по тілу розливається: от знявся б і полетів кудись на самий край світу. З цієї причини Мусій Романович дуже часто ходив задумливий, неуважливий. А поза цим був цілком справним слюсарем; життя прожив так, як його проживають люди: любив попрацювати, любив і погуляти. Випивши, любив співати. Бреде по вулиці, співає. Тисячу разів сусіди чули ту пісню, а заспіває її Мусій Романович — відірветься чоловік від роботи, випростається, прислухається і скаже: «Це Мусій Романович. До чого ж добре співає». За все чесне життя, а також і за співи його любили і батиєвогірці, і солом’ян- ці і радо зустрічали на своїх гулянках; а гулянки у них відбувалися постійно, інколи з суботи на неділю, а зде¬більшого в неділю вдень. У одного гуляють в цю неділю, в другого в ту, в третього, четвертого, коли приходила їх черга, а як замикався круг, починали спочатку.
Війна страшним лихом упала на нашу землю. Не обі¬йшла вона боком і Мокрої. Наймолодший син Мусія Ро¬мановича і чотири онуки пішли на війну, і не всі повер¬нулися. Слюсар постарішав за ці літа, може, на десять років і ходив у депо по Мокрій худий, сивий і згорблений. На гулянках він тепер бував лише коли-не-коли. Раніше, до війни, він сумував, часом невідомо по чому, тепер його брала туга за сином, за онуками, і вони, ласкаві, милі, но¬чами, а коли, як задумається, то і вдень ввижалися йому, і він нікуди не міг втекти від свого горя, хіба що упивши¬ся. Та йому не багато й треба було тепер: вип’є чарку- ДРУ:ГУ — і приходить додому збезсилілий.
Євфросинія Лук’янівна шанувала свого чоловіка, до¬глядала його, як малого, особливо з того часу, коли вони залишилися тільки вдвох, Крім того, їй здавалося (а це почасти й правда була), що він у неї був якийсь біля себе невмілий. Інші чоловіки могли гудзик пришити, як оді¬рветься, носки при потребі заштопати, сорочку випрати. Муеій Романович нічого цього не вмів робити. Захворіє: коли жінка, нездужа випрасувати йому сорочки, скаже зробити отак і отак, він візьметься за залізко і наробить лиха. Отакий безпорадний був і випивши — додому дійти дійде, а вже щоб розібратись, то ні. Повсякденний клопіт біля невмілого чоловіка надавав якогось змісту її життю. Вона начебто жила для того, щоб стрічати з роботи чоло¬віка. Євфросинія Лук’янівна стежила навіть за тим, як їсть Мусій Романович. Коли він їв охоче, вона була задо¬волена. Коли Мусій Романович до обіду брався мляво або був неуважний, зосереджений, Євфросинія Лук’янівна починала думати, що не догодила чоловікові, вигляд у неї ставав винуватий, і ця обставина до кінця дня вибивала її з життєвої колії.
Щороку в літню перерву Євфросинія Лук’янівна і Му¬сій Романович їздили по Дніпру до Дніпродзержинська. Там працював механіком син, що жив найближче до Киє¬ва. У нього було три хлопці і двоє дівчаток, і старі два- три тижні відпочивали з онуками.
Нова і страшна в своїй несподіванці сторінка в житті їх перегорнулася тоді, коли Євфросинія Лук’янівна після довгого нездужання відчула раптом, що захворіла, і за¬хворіла тяжко. Довго кріпилася вона, щоб не лягти, на¬решті не видержала і лягла. її довелося одвезти в лікар¬ню, і там виявилося, що у неї була та невиліковна хворо¬ба, яка забирає передчасно так багато людей в могилу. Раніше, до цієї хвороби, Євфросинії Лук’янівні смерть завжди здавалася звичайною річчю. Кожна людина на-роджується, щоб жити, а поживши, має і вмерти. Тепер все це здалося зовсім іншим. Страх перед смертю біль¬шав ще від того, що Євфросинію Лук’янівну не залишали думки про чоловіка. Що він без неї робитиме, як він жи¬тиме без неї такий безпорадний? Вже й тепер, лежачи в лікарні, вона бачила, як він опускається, як приходить до неї у несвіжій, пом’ятій сорочці, у нечищених черевиках та, мабуть, і в незаштопаних носках. Більшість часу, від¬веденого їм для побачення, вона розказувала йому, що і як треба зробити, кому віднести прати білизну, скільки за це заплатити і кого з сусідок просити, щоб прибрала в неділю в кімнаті.
Домашнє життя Мусія Романовича за час хвороби жін¬ки змінилося. Раніше він після роботи як приходив додо¬
му, то так і залишався там — відпочивав, допомагав жін¬ці в садку і в дворі біля хазяйства. Тепер дома сидіти він не міг, все тут нагадувало про Євфросинію Лук’янівну, і він тікав до знайомих або в депо, де товкся до втоми, щоб потім прийти, впасти у ліжко і заснути глухим сном.
Одного разу Мусія Романовича зустрів його старий приятель, теж слюсар, тільки з Капевеерзе, Смирний, і запросив до себе на весілля. Він женив найменшого сина. За невістку Смирний взяв вдовину дочку. Вдовина дочка працювала на Капевеерзе, а сама вдова у садівництві за містом. Звали вдову Євгенія Кузьмівна. Євгенія Кузьмів¬на з самого початку гулянки накинула оком на Мусія Ро¬мановича. Інтерес її до нього ще більше зріс відтоді, як вона дізналася про його родинні обставини. От незабаром залишиться вдівцем — і жених! За столом обоє сиділи ря¬дом. Мусій Романович заговорився з новою знайомою, і, як гості вже почали розходитись, провів її до автобусної станції і дав також згоду у найближчу неділю приїхати до Євгенії Кузьмівни відпочити у садівництво. Дома Мусій Романович почухав потилицю, та коли слово дав, нічого робити, треба додержати його.
У неділю з самого ранку він поїхав до Євгенії Кузь¬мівни. Вони ходили у ліс по гриби і прогуляли вдвох аж до того часу, коли Мусію Романовичу треба було їхати до жінки в лікарню. Про свою пригоду з вдовою він дру¬жині нічого не розповів. Хвороба у неї перебігала важко, їй, зрештою, вистачило сили лише на те, щоб розказати чоловікові, що саме він має зробити біля себе.
Наступної неділі Мусій Романович хотів просидіти до¬ма в садочку, але з самого ранку не знати звідки взялася Євгенія Кузьмівна і потягла його — кінець літа був теп¬лий— на Дніпро. Спокій переліска, де опинилися вони, загойдав Мусія Романовича. Гріло сонце, пахло рікою, розпареним листям шелюги і молоденьких осичок. Євгенія Кузьмівна, ведучи свою лінію, належно приготувалася до цього випадку, і все, що було на ній, сяяло білістю, і сама вона була ласкава до Мусія Романовича і невідступна в своєму задумі.
В третю неділю Євгенія Кузьмівна не' приїхала, а при¬слала поштою листа. На цей час Мусій Романович був уже в сум’ятті. З одного боку над ним тяжіло упадання Євгенії Кузьмівни, з дна совісті почав підійматись протест проти всього цього. Йому й на думку ніколи не спадало щось подібне, та ще в такий тяжкий час для нього і для Євфросинії Лук’яиівни.
Мусій Романович клопотався цим цілий ранок, то й не помітив, як листа від Євгенії Кузьмівни уклав у вузлик з гостинцем для Євфросинії Лук’янівни. Отак Євфросинія Лук’янівна і дізналася про все. Мусію Романовичу було неймовірно тяжко усвідомлювати, якої непрощенної обра¬зи він завдав дружині, котру вважав невіддільною части¬ною самого себе і котра до того ж стояла на такому страшному порозі. І він сидів, низько нахиливши голову і не дивлячись на Євфросинію Лук’янівну.
Але Євфросинія* Лук’янівна інакше глянула на подію. Хвороба, яка безжально катувала її, витіснила з її свідо¬мості все, крім безмежної любові до чоловіка. Обставина з листом не лише не вразила її прикро, а, навпаки, породила якусь надію. Жінка, що написала цього листа, могла бу¬ти гарною людиною, здатною щиро полюбити Мусія Рома¬новича і зрозуміти всю його життєву безпорадність. Пере¬магаючи себе, Євфросинія Лук’янівна взяла листа і, зі¬бравши всю силу волі, щоб відігнати від себе біль, взя¬лася читати його. Незабаром, проте, лице її спохмурніло. Лист не сподобався їй. В ньому Євгенія Кузьмівна писа¬ла, що їй дуже б хотілося побачити Мусія Романовича знову у себе в садівництві і не в неділю, а в суботу, зра¬зу ж після роботи. Вони знову підуть по гриби, а потім... Після цього слова Євгенія Кузьмівна поставила кілька рядків крапок і наприкінці знак оклику. Крапки на Соло- м’янці, як і скрізь на білому світі, є фіговим листочком, який прикриває дуже прозору матерію. Звичайно, Євфросинія Лук’янівна розуміла Євгенію Кузьмівну з її куцим вдови¬ним щастям, але, з другого боку, тій було і не тридцять років. В свої літа ця жінка вже повинна була б, особливо зараз, побачити дещо важливіше за ті крапки.
Євфросинія Лук’янівна заплющила очі і, виснажена муками, прикусила свої спраглі губи, щоб відігнати біль. Не скоро вона сказала Мусію Романовичу, поклавши свою висхлу руку йому на плече:
— П’ятдесят літ їй, а, бач, скільки крапок наставила. Легка на розум. Ти не ходи більше до неї. Це жінка не така, щоб дбати про інших; все буде тільки про себе дума¬ти. А тобі треба такої, щоб і доглянуть могла, і порадити у біді...
Це були останні слова Євфросинії Лук’янівни. Вона прощалася з життям, з Мусієм Романовичем, а він держав її за руку, щоб хоч трохи затримати тепло, яке вже зали¬шало її, і тяжкий біль краяв йому серце.
Вздовж по Мокрій протікає безіменний струмочок, про щось дзюркотить. Над ним шумлять тривожним шелестом осокори і клени. І нічого не вдієш з тією тривогою. Так вже побудоване людське життя. Що ж сталося з Мусієм Романовичем? Поховавши Євфросинію Лук’янівну, одру¬жився він з Євгенією Кузьмівною? І чи зуміла ця остання домогтися свого? Ні. Мусій Романович не поламав запові¬ту Євфросинії Лук’янівни. Людям, які живуть у важкій праці, нелегко все дається, отож нелегко вони й проща¬ються з тим, що набуто за це життя.
1957
ДЕНИС СІРКО
Почнемо повість з його дитинства.
Сірко-старший мав свою вдачу. Раз на місяць, позираючи на Сірка-молодшого, він промовляв: «Ой дивися мені. На-збирається у мішок по зав’язку — знатимеш!» По зав’язку мало назбиратися гріхів Сірка-молодшого, а знати він по¬винен був принаймні одну річ: підперезувався батько ре¬мінним поясом. Сірко-молодший з певною дозою страху позирав на цей поясок, який і був стримуючим началом, що керувало його діяльністю на Кучминському провулку, під Батиєвою горою.
Задоволений з того, яке враження справляло на сина згадування про зав’язку, Сірко-старший між товаришами хвалився:
— У мене хлопці на повідку. Без дозволу ані руш з двору!
І він вірив у це.
Одного разу (діялося це в ті часи, коли київський Лан-цюговий міст через Дніпро був ще цілий) Сірко-старший купався з приятелями на Дніпрі. В ті часи найкращою розвагою для хлопців з Солом’янки і Батиевої гори було стрибання з поручнів цього мосту у воду. У сторонніх людей, які з берегів стежили за цим видовищем,— дух за¬хоплювало. Ланцюговий міст зносився над Дніпром на висоту багатоповерхового будинку. Забивало дихання і в Сірка-старшого. І він, оббиваючи тараню об халяву, хва¬лився.
— У мене такого неподобства не може бути. Я дещо сказав своїм хлопцям, і стежка до Ланцюгового мосту для них закрита навіки.
В цей час одна із жінок, яка сиділа під сусіднім шелю¬говим кущем, скрикнула:
— Та ви гляньте, он ще один зліз на поручні! Боже мій, куди тільки ті батьки дивляться!
— Всякі батьки бувають,— відповів Сірко-старший.— Хто держить віжки у своїх руках, у того такого не трап¬ляється.
Промовляючи ці слова, він висунувся з-під куща, глянув на міст і на тлі блакитного літнього неба побачив у всій розкішній красі свого найменшого сина—Дениса. Денис стояв на поручнях, затягався заради форсу цигаркою, попльовував у Дніпро.
Потім недбалим рухом сплюнув у воду й цигарку і пі¬шов по поручнях в напрямі головного фарватеру.
У Сірка-старшого голова пішла обертохм. На щастя, ніхто з присутніх не мав такого соколиного зору, як він, то й не пізнав хлопця. А хлопець дійшов до фарватеру, постояв секунду, красиво відділився від поручнів і полинув ластів¬кою вниз. Один з присутніх батьків сказав:
— Все ж таки красиво. Коли сміливість у чоловіка, то з’являється повага до нього. Але коли б це зробив мій Василь, я б йому шкуру спустив.
Сірко-старший погодився і з першою, і з другою части¬ною формули, і цю останню здійснив на практиці. Сірко- молодший, підскакуючи під ремінцем, кричав:
— Ой батечку, голубчику, більше не буду, ой! їй-богу, не буду!
Так само і такими самими словами і після такої самої провини в свій час кричав і сам Сірко-старший. З цього видно, що особливих успіхів, якщо не зважати на похваль¬не додержання традиції, в цих заходах не помічалося.
Закінчив школу Сірко-молодший, якого насправді звали Денисом, в ті часи, коли на нашій землі запанувала вже Радянська влада. Обмірковуючи можливості, які випливали з цих фактів, Сірко-старший якось сказав увечері:
— Чуєш, Денисе, йди на робітфак, а потім учися на інженера.
— На робітфак я не піду, на інженера вчитися не хо¬чу,— відповів Денис,— а піду в ковальський цех за молото¬бійця.
Для молоді є різні принади: селянський парубок мріє стати найкращим у світі косарем; купецький (тоді був неп, отже, були ще й купці),— щоб бути багатшим за всіх; щодо Дениса Сірка, то жив він, як і сотні його однолітків з Солом’янки і Батиєвої гори, мрією стати молотобійцем.
Молотобоєць — це силач. Хто ото пішов з отакенними плечима? У кого ото руки оповиті, мов морськими каната¬ми, мускулами? На кого позирають всі дівчата з хвірток і вікон? Звичайно, на молотобійця. Поміркувавши трохи, Сірко-старший сказав:
— Як так, то й так,— і віддав Дениса за підручного до одного з своїх старих приятелів — Гарбуза Дмитрія Мико-лайовича.
Гарбуз не ділив світ на дві половини: це дитина прияте¬
ля, отже, й ставитись до неї треба по-одному, а це чужа, то треба до неї по-інакшому. Почуття симпатії й антипатії у нього прокидалося лише в п’ятницю після зміни, коли він починав радитися з жінкою, кого закликати в неділю на гулянку до себе. На роботі ж він ніяких родичівських симпатій не знав, а знав лише одно: щоб хлопець боявся його, як вогню, щоб гасав навколо горна, як чорт, і щоб на сорочці у нього не залишилося ні одного рубчика, не просоченого наскрізь потом.
Цього Денис не знав, бо думав більше про те, які у нього стануть плечі і які мускули. Гірко ж довелося йому у отого чортового Гарбуза! Не одна сорочка на ньому зотліла, поки він не загартував свого тіла так, що навіть у найбіль¬шу спеку не відчував уже втоми, а навпаки, помившися дома і добре попоївши, казав:
— А тепер, батю, я піду в клуб, буду вчитись боксу і боротися.
Денис Сірко вдався не дуже високим, виручали його плечі й в’язи. Плечі у нього були атлетичні, а шия нагаду¬вала шию борця. Тренер визнав парубчака за надійного претендента на звання клубного чемпіона, і незабаром цей таки справді почав виступати на заводських змаган¬нях.
Сірко-старший прожив скромне життя, своє прізвище він бачив лише у паспорті та в платіжних відомостях, а тут ось на всіх заводських щитах і тумбах величезні букви оповіщають, що Денис Сірко,— еге ж, Сірко! — буде боротися з такими й такими. Від всього цього Сіркові-стар- шому, коли він вперше побачив таке оголошення, аж дух забило. Раніше на клубних афішах було все мигтять імена як не Саксаганського, так Паторжинського, як не Занько- вецької, то Литвиненко-Вольгемут, а це —на тобі неспо¬діванку! Поруч цих імен стоїть Денис Сірко, а Денис Сірко — це ж його власний син.
Скільки хвилюючих хвилин пережив старий слюсар! Аж сам неначе виріс у власних очах та нібито і в людських. Товариші по роботі немовби аж уважніше почали стави¬тися до нього:
— Читав на афіші про Дениса? Ну, брат, молодець він у тебе.
Прийшов день змагання. В клубі видимо-невидимо люду, тут-таки й Сірко-старший. Після всіх церемоній почали виходити пари; вийшов і Денис. Побачивши сина, Сірко- старший завмер, сказав: «Дай, боже, удачі!» Хлопці поча¬ли змагатися. Денис напосідає, підкидає противника, аж
і 37
підлога вгинається, і Сірко-старший, витираючи сльози зво- ■ рушення, кричить в глибину сцени: «Так його, так, Дени¬се!» Та ось картина міняється. Партнер випорскує наверх, хапає Дениса на оберемок, падає з ним і накірчує Дениса. Сірко-старший, сполотнівши, хапається за серце і стогне: «Ой боже мій, ой лишенько, пропала дитина!»
Дитина не пропала, звичайно.
Коли Денисові вдарило вісімнадцять і хлопець цілком оволодів мистецтвом молотобійця і мистецтвом коваля біля горна і парового молота, він сказав батькові:
— А слухай, батю, що я тобі скажу.
— А чого ж, послухаю, сину.
— Діло, батю, таке, що надумав я вчитися на інженера.
— Слава богу,— перехрестився Сірко-старший.
— Не зовсім слава богу,— відповів Денис,— бо вчитися треба так: два роки в робітфакові, а потім п’ять років у ін-ституті, отож сім літ. То я так надумав: ти мені допоможи ці сім років, коли зможеш, а не зможеш — пошукаю іншо¬го способу.
«Синку,— подумав Сірко-старший.— Коли ти не знаєш, то знай, що немає для батька нічого більш втішного, як бачити, що син до науки береться».
І Денис Сірко почав учитися.
Навчання в робітфаці та інституті припало на найщасли- віші роки його життя. Хлопець змужнів, розквіт і виявив раптом, що, крім ковальського цеху й інституту з підруч-никами, на світі є сонце, кохання, дівчата, від погляду яких цілу добу не заспокоюється серце, є книжки, в яких пишеться про все на світі, і які книжки!
І Денис їздив в політехнічний інститут на кінець Брест- Литовського шосе, проводив біляву дівчину на гору Щека- вицю, в яку поврізалися кар’єри цегельних заводів; ганяв на вечірки на Чоколівку; впивався сонцем на дніпровому березі; блукав по Русі з Горьким; по Алясці — з Джеком Лондоном; заводив розмови з старим Нечуєм-Левицьким.
Сірко-старший поділив свій дров’яний сарайчик на дві половини. В одній залишив дрова, а в другій пробив вікон¬це, поставив примістку, полиці для книжок, стіл і оселив там Дениса.
На третьому курсі Денис змайстрував саморобну астро-номічну трубу, прорізав у толевій покрівлі круглу дірку і почав подорожувати на небо. Це захоплювало його не менш, ніж дівчата.
Взагалі він ріс в суперечностях. Були в Сірка зародки якогось свого власного солом’янського Колумба. У хижці у нього з’явилися якісь величезні товсті томи, і він, зали¬шивши на довгий час підручники, помережані математич¬ними формулами, прикипав до отих товстих книг.
В цей час за ним упадала солом’янська дівчина Даша. Закохалася, бідолашна, в хлопця і саме тоді, коли по од¬ному з тих товстих томів Денис знайомився з життям на¬родностей Африки, котрі в ті часи, як писався отой тов¬стий том, жили ще в кам’яному віці, користувалися костя¬ними ножами, кам’яними сокирами і ходили, як їх мама народила. В книжці було багатенько картинок з такими жінками й чоловіками. На головах у них пишні зачіски, плечі розмальовані барвистими візерунками, а самі — голі.
Даша була проста солом’янська дівчина, яка працювала в майстерні, що виготовляла легку дерев’яну тару. Поба¬чила вона в розгорненій книзі жінку з якогось там негри¬тянського племені, подивилася хвилинку, закрила том так, що аж виляск пішов по хижці, і крикнула Денисові: «Бо¬сяк ти, он хто ти, і книжки босяцькі в тебе!» — і з хати. Піймав ЇЇ Денис серед двору, каже: «Зрозумій, Дашо, це ж наука про те, як живуть люди на нашій планеті»,— а Даша як не розмахнеться, як не лясне його по одній щоці, потім по другій. «Знаємо ми вас, таких вчених, знаємо, куди ваші думки ведуть».
Прийшов, почувши про це все, Сірко-старший.
— Що це, сину, про тебе така слава йде? Які це такі в тебе книжки та французькі картинки? — Сірко-молодший взяв глобус, товстий том, посадив біля них батька. Три години просиділи батько й син, і коли цей останній скін¬чив і закрив том, Сірко-старший, помовчавши і подумавши, сказав:
— Еге ж, сину, наука велике діло. Сплохувала Даша. Ти б якось її заспокоїв.
Денис ходив заспокоювати Дашу. Він був красномовний, як біс. Даша була тверда, як скеля. І він пішов від неї з тим, з чим і прийшов. Строгі дівчата на Солом’янці!
Сірки не мали свого домочка, жили в комунальній квар¬тирі. На Солом’янці такі квартири складаються з кухоньки в дві долоні завбільшки та однієї кімнати. В будиночку, в якому жили Сірки, було кілька таких квартир, всі вони виходили в один коридор. Було незручно, як взагалі в тіс¬ноті. Жила тут і сім’я стрілочника Хведченка. Сам стрілоч¬ник Хведченко був тихий чоловік, жінка ж його вважалася грозою всього будиночка. З ранку до вечора лунав її го¬лос там.
Є різні жінки. Є такі, що можуть галасувати п’ять хви¬лин, вичерпавшися, стихають; є такі, що не вичерпаються і за півгодини; Хведченкова Агапія Силівна не знала ні¬яких меж: вона була невичерпна. Ходила по коридору чи ставала проти дверей кімнати, звідки хтось був обізвався до неї, і починала говорити. Не ослабівала, не хрипла, не занепадала на силі, а ніби аж розквітала. І без цього вже жити не могла.
Влітку Денис, працюючи в себе в хижці, мало звертав уваги на Агапію Силівпу. Взимку ж, коли доводилося все¬лятися до батьків, справа мінялася. Він казав їй: «Тьотю Агапіє Силівно, ну стихніть, ви ж розумієте, що у нас сесія, мені треба готуватися, зосередитися». Вона відпові¬дала: «Розумний який став, сто чортів твоїй матері! Вже йому тісно, вже сусіди йому заважають. Не який пан! А не хочеш слухати, купуй собі дім та й сопи собі в ньому». Де¬нис просив: «Ну, замовкніть, я вас прошу».— «Не замовк¬ну,— відказувала Агапія Силівна,— ти мені не указ! Хочу говорю, хочу кричу, тепер влада наша, і ніхто мені нічого не зробить!»
І справді, ніхто їй нічого зробити не міг. Але одного разу, тільки почавши свою розмову, вона почула, як Сір¬кові двері відчинилися, звідти вийшов Денис, узяв на руки Агапію Силівну, вніс її в кімнату, посадив на стілець, і поки вона налякано думала, що ж буде далі, Сірко взяв з мисника замок і примкнув Агапію Силівну у її власній кімнаті, де й сиділа з дев’ятої ранку до п’ятої вечора.
Вперше за своє життя Агапія Силівна охрипла того дня, що мало певне значення для дальшого формування її ха¬рактеру. Раніше в яку завгодно годину дня вона виходила в коридор, як нероздільний господар його, і пропливала гордовито, ні на кого й ні на що незважаючи. Тепер, ви¬йшовши з своєї кімнати, вона насамперед починала орієн¬туватися: дома Денис чи нема. Коли Денис був дома, Агапія Силівна наче танула в повітрі, коли ж його не було,— розправляла плечі і надолужувала. ’
В інституті Денис учився добре. Безконечні години про-сиджував за креслярською дошкою, яку сам зробив, і вза¬галі був курсовою енциклопедією. Ця його відданість спе¬ціальним предметам привертала до нього увагу багатьох
студентів, особливо студентів ледачих. Не одного товариша зін врятував від скандалу, причому робив це безкорисливо і так собі, походя. Прийде до нього чоловік: «Чуєш, Де¬нисе, рятуй, припухаю»,— і Денис рятує. Дмитрієві Коха- ненкові виконав навіть випускний проект.
Одного разу Сірко-старший сказав: «Але ж ти ледарям допомагаєш».— «Ледарям допомагали скрізь,— відповів Денис.— Путній поміщик тяг за вуха ледачого поміщика; діловитий капіталіст — свого менш здатного брата. І це було в порядку речей. Класова кругова оборона. Не супе¬речить природі речей і те, що ми будемо підтягувати за вуха й солом’янців; може, якийсь з них і звихнеться, як Дмитрій, зате інший підросте, оговтається, випустить дур з голови і буде, як усі, робить своє діло, як усі, будувати соціалізм. Що ж ти думаєш його побудувати лише руками відмінників? Такий номер, батю, не пройде».
Як у свій час Даша бігала за Денисом, так Денис на останньому курсі бігав за Лідою Шевцовою, що жила на Костопалівці. Біля неї Денис був безпорадний, червонів, бліднув, заїкався. Щоб хоч глянути на неї, він регулярно ходив на Перший Зелений завулок, де жила Ліда, а дівчина так само регулярно виходила на побачення до паровозного машиніста на Другу Зелену; отак вони ні разу й не зустрі¬лися, поки Ліда не надумала вийти заміж. Денис сильно переживав цю історію. Проте наближалися випускні іспи¬ти, хлопець поринув у них, а коли виринув з дипломом інженера в кишені, то й Ліда, і Зелений завулок відійшли кудись. Треба було ставати до праці. І він подався в міське управління, куди був направлений після закінчення інсти-
2
В управлінні Денис потрапив у кабінет до Івана Івано¬вича Калини. Стояла нестерпна жара, і Калина, дивлячися на Дениса та витираючи великою бузковою хусткою своє червоне обличчя, казав: «Але ж і жара, сто чортів його батькові...» Поки він витирався і бідкався, Сірко встиг роздивитися на цього колишнього вагоновожатого. У нього були великі люті очі під стрішком чорних густих брів і та¬ких самих вій; брови зросталися на переніссі, і в погляді його було щось схоже на погляд бугая; вуса у нього були як у Шевченка, тільки чорні як смола, з двома чи трьома сивими волосинами — Калині перевалило вже за шістде¬сят. І ще вразив Дениса Сірка портрет Архипа Теслепка на одному з простінків. Парубок з несподіванки задивився, і, помітивши це, Калина спитав: «Читали?» Денис щось читав з Тесленка в школі, але що саме, забув і зніяковіло признався: «Не згадаю».— «Е, це негоже,— зауважив Ка¬лина.— Як же ви так? — Він глянув уважно на Сірка, потім висунув, не нагинаючися, один із ящиків у столі, вийняв звідти томик, простяг Сіркові.— Прочитайте, це не зашкодить».
Пізніше Сірко дізнався, що сам Калина колись пройшов таку школу поневірянь, як герої Тесленка, і йому здава¬лося, що кожен юнак, який схотів би по-справжньому зро¬зуміти, чим було старе життя, щоб відповідно оцінити блага життя нового, повинен був прочитати книги цього письменника. Дома Сірко сів за книгу і, на здивування собі, не відірвався від неї, поки не прочитав до останньої сторінки. Свіжість дужого таланту підкорила його. Ця обставина змусила Сірка уважніше придивитися до Кали¬ни. Людина, яка закохана в такого письменника, не може бути сама ні дріб’язковою, ні нецікавою.
На другий день Калина посадив Сірка біля себе. Видно, йому дуже приємно було почути від Сірка його враження від Тесленка. На закінчення розмови він спитав, оглянув¬ши парубка уважним поглядом: «Самі з Солом’янки?» — «Так».— «А я з Чоколівки. Від нас недалечко до Совських ставків».
Згадавши про Совські ставки, Калина зітхнув, закрив папку з особистою справою Сірка і спитав: «Трамвайну справу знаєте?» — «В принципі. Спеціально не вивчав».-- «Ну, то вивчайте».
Робота Сірка полягала в тому, що він мав їздити в різних справах у трамвайні парки міста. Його бездоганно випра¬сувані штани, куценькі вусики під носом, жовті франтовиті штиблети і білосніжні комірці часто ставали за причину того, що парківські жартуни намагалися заманити його у найнебезпечніші для жовтих штиблетів куточки і в най- брудніші оглядові канави. Сірко помічав це і схвалював вчинки дотепників. Щоб бути справедливим до робітників парків, треба відзначити, що найуважніші з них все ж встигли помітити, що чепуристий інженер добре умів ди¬витися і ще краще слухати.
Вільного часу у Сірка було багато. На Дніпрі, куди він їздив мало не щодня, він засмаг; дівчата, з якими він зна¬йомився там, були симпатичні, цікаві, і Денис провів не одну славну годину, проводячи якусь Шуру чи Валю кудись на Мільйонну вулицю, що на Печерську, чи на вулицю Леоніда Глібова на Шулявці. Вечорами він роз¬гортав книжки, обкладався зошитами і поринав у ви¬вчення питань, зв’язаних з його новою спеціальністю.
Одного разу Сіркова мати, найлагідніша з матерів, напу¬ваючи ввечері чаєм сина і дивлячись на гору одноманітних книжок на його столі з безконечними рисунками механіз¬мів, сказала: «Чи не скучна в тебе професія, синочку?» Денис підвів голову і, дивлячись у карі очі матері, відка¬зав: «Немає, мамо, скучних робіт, є, мамо, скучні люди». Мати погодилася, таки правду сказав син, і з любов’ю гля¬нула на нього. «Що значить вчена голова,— думала вона,— бач, як у нього обертається думка». Вона почала пильніше придивлятися до сина і помічала знову і знову, що як би не працював Денис коло тих книжок, а сонливого чи стом¬леного погляду у нього ніколи не було. Навпаки, вона часто помічала, що лоб у сипа брався зморшками, але не важкими, а якимись здивованими, навіть радісними.
Одного разу вона спитала: «Ну от ти мені скажи, Де¬нисе, що ти знаходиш у тих книжках, про що в них напи¬сано?» — «Про все, мамо»,— відповів їй Денис.
Цілу зиму Сірко працював в управлінні, познайомився з роботою і людьми. Дні, коли він безпорадно спинявся пере/і; оглядовою канавою в трамвайнім депо, давно ми¬нули. За парубком встановилася репутація доброго інже¬нера. Калина уважно дивився на нього своїми обведеними чорнотою, як у бугая, очима і одного разу сказав:
— Ну що ж, я вважаю, що в канцелярії ти вже досить насидівся. Звільнилося місце головного інженера у Овча- ренка, призначимо тебе туди.
Через кілька днів після цієї розмови Сірко став голов¬ним інженером одного з трамвайних парків міста. Парубок зрадів.
Щоб зрозуміти його радість, треба згадати, що з пер¬шого дня свого народження жив він в атмосфері великого міського виробництва. На заводі працювали його батько, старші брати, до заміжжя — сестри; на заводах й індуст¬ріальних виробництвах трудилися його сусіди. Сп’явшися на ноги, він сам душею і серцем включився в життя своєї сім’ї і, ще не виходячи за ворота свого двору, вже знав на ім’я й по батькові директора заводу, начальників цехів, майстрів і всіх тих людей, з ким доводилося стикатися по роботі батькові, братам і сестрам. Змалечку він призви¬чаївся до гуркоту поїздів, які проїжджали під Солом’ян- кою, до важкого гупання парових молотів у майстернях, до
запаху просоченого потом, іржею і вугільною пилюгою — батькового одягу. Капевеерзе стало для нього рідним до¬мом; і коли, мавши тринадцять років від роду, він вперше зайшов у його ковальський цех, то зайшов не як до чужих людей, а як у рідну хату. Він зжився з цим залізом, вогнем, гуркотом, з цими запахами, від яких так приємно лоско¬тало у носі. В канцелярії у Калини йому було душно, незвично, як рибині, викинутій на пісок. Тепер прощай, канцеляріє! Звичайно, трамвайне депо — це не Капевеерзе, але ж це виробництво, але ж тут ось залізо, рейки, вагони, майстерні, слюсарі, мотористи, вагоноводи, кондуктори — здебільшого дівчатка, і серед них є такі гарненькі! Словом, Денис Сірко дихнув на повні груди.
Якщо депо справило найприємніше враження на нового головного інженера, то новий головний інженер не спра¬вив на його колектив особливого враження. Дівчатам, які працювали в депо, не подобалися ні його вусики під носом, ні його жовті начищені штиблети, які цей чепурун так зав’язував, що зрозуміти не можна було, де ж він і куди дівав кінчики від шнурків. І вже зовсім мало привертали увагу його вузенькі «малайські» очі. Дівчатам, як відомо, подобаються очі великі, блискучі. І лише — повторимо це ще раз — уважливіші люди встигли помітити, що молодий інженер умів слухати й примічати, дарма що очі мав вузенькі, завжди примружені.
Вперше в колективі про головного інженера почали гово-рити за такої обставини. Працювало в парку чотири трам¬вайні вагони, які називалися експериментальними, бо вони мали по дві струмоприймальні дуги. Задня дуга на поворотах не вписувалася в круг, вискакувала з-під кон¬тактного проводу. Щоб вона не робила таких вибриків, адміністрації довелося до кожної такої дуги прикріпити по спеціальній сімнадцяти-вісімнадцятирічній Маринці.
Маринки на маршруті дрімали, а коли трамвай набли¬жався до повороту, вискакували з вагона, який спеціально для цього уповільнював рух, відтягали за мотуз униз ту дугу і держали її так, поки вагон не виходив на рівну частину колії. Перше, що зробив Сірко, ознайомившися з цією системою «дуго-маринок»,— віддав наказ дуги познімати, а Маринок відіслати на курси кондукторів. Через годину після того, як дуги було знято, до дирек¬тора Овчаренка поступила заява, і Сірка викликали в контору.
В директора у справах лежала інструкція, згідно з якою самовільні реконструкції в експериментальних вагонах
суворо заборонялися. Овчаренко цю інструкцію показав Сіркові, той проглянув, знизав плечима:
— Автор проекту помилився в розрахунках, вагон любі¬сінько ходитиме і під однією дугою.
Це було незрозуміло Овчаренкові, і він обережно сказав:
— Але ж складали інструкцію спеціалісти.
Сірко засміявся:
— Коли б спеціалісти не помилялися, то у нас не було б ні поганих машин, ні недосконалих розрахунків, ні непри¬датних інструкцій.
Незабаром про Сірка заговорили не лише в директор¬ській, а й у всьому депо. Є в радянських підприємствах святая святих, яка називається планом. І саме плану трам¬вайний парк давно уже не виконував. Колектив докладав сил, щоб «ліквідувати прорив», як тоді говорили. В такій обстановці кожна дрібниця мала своє значення. Тим часом інспектором на коліях працював якийсь Трись. Цей чоло¬вік мав особливу вдачу, яка пишно розцвітала, коли він випивав, а випивав він частіше, ніж не випивав. Всі ваго-новоди боялися Трися; він любив вимагати на чарку, а хто ухилявся від цього, тому робив капості.
Сірко до роботи в депо нічого не чув про цього чоловіка, але тепер до нього раз у раз почали доходити розмови: «Трись запив, Трись бешкетує». А бешкет цей проявлявся в тому, що, не діставши на чарку, він завертав справні вагони в депо, причепившися до якоїсь дрібниці. Кілька разів Сіркові доводилося перевіряти вагони, завернені Гри- сем в депо. Вони були цілісінькі. В одному випадку віді¬йшла була планка в підніжному настилі, яку кондуктор там-таки на місці узяв на шурупик; в другому випадку лиска на бандажі здалася Грисеві глибшою, ніж припу¬скала інструкція, хоч насправді це було не так; втретє він прискіпався до гальмових колодок, які були нібито тонші, ніж слід. В усіх цих і подібних до них випадках за вчин-ками Трися просвічувалася сваволя, глузування з обслуги парку.
Зовсім обурив Сірка один випадок. У вагоні, заверну¬тому Грисем у депо, головний інженер знайшов настовбур¬ченого вагоновода Шевченка і заплакану кондукторку Ка¬терину. З’ясувалося, що Трись у п’яному вигляді так над¬мірно залицявся до гарненької кондукторки, що дістав ляпаса, а тоді, причепившися до того, що ніби з пневма¬тикою у вагоні не все гаразд, завернув його у депо. Шев¬ченко повторював:
— Цьому треба покласти край, що ж це справді, як не розбій серед білого дня!
Кондукторка, рюмсаючи і витираючи сльози, схлипу¬вала:
— Раз у раз липне то до однієї, то до другої; що ми йому — вулишні?
— Добре,— заспокоїв її Сірко.— Вій більш не буде.
Коли вагон виїхав знову на колію, розлючений Грись,
вскочивши в кабіну, крикнув Шевченкові:
— Хто дав дозвіл несправний вагон пускати в експлуа¬тацію?
— Я,— відповів йому Сірко.— Ми разом з вами переві-римо справність вагона.
Вони проїхали по маршруту з кінця в кінець. Пневма¬тика працювала безвідмовно. На одній з кінцевих зупинок за містом Грись вискочив з вагона, Сірко зійшов слідом за ним.
— Чого ти ув’язався за мною? Чого тобі треба?! — за¬кричав Грись.— Геть звідси, щоб я тебе і не бачив, щоб мої очі не дивились на тебе!
Не було сумніву, що Грись скочив у цьому безлюдному місці, щоб порахуватися з Сірком. Він був чоловіком дужим, в розквіті сили, і Сірко проти нього видавався пуголовком.
— Я не ув’язався за вами,— відповів Сірко,— а вирішив покласти край вашим бешкетам. Крім того, скажу вам і про молоденьких кондукторок. Думаю, що історія з Ша- поваловою буде остання. Я хочу, щоб ви мене добре зро¬зуміли.
— А тобі теж не завадило б депо розуміти,— вигукнув Грись і, розмахнувшися, хотів з усієї сили ударити у груди Сірка. Сірко відступився, і Грись, потрапивши в пусте місце, поточився вперед.
— Ви дуже необережні,— промовив Сірко,— отак під-ставляти потилицю! А втім, заспокойтеся. Я думаю, нам слід договоритися, щоб надалі у наших взаєминах не було зайвих ускладнень. Попереджую: за завернення у депо цілком справних вагонів парк надалі буде ставити питання про притягнення вас до відповідальності. За надмірні зали¬цяння до кондукторок також.
— Ну, це шлях занадто довгий,— відповів Грись,— я знаю шляхи й коротші.— І він ступив до Сірка.
Сірко обурився:
— Що ви робите! Я з вами, як з людиною, а ви з кула¬ками!
Грись зрозумів ці слова, очевидно, як слабість. Він був настроєний агресивно і саркастично:
— Наб’ю пику, знатимеш, як встрявати не в свої справи.
Тепер Сірко дивився на Грися вже з інтересом. Ще. вихо- вуючися у батька, він знав, що з батькової точки зору люди поділяються на три категорії. Для одного вистачить попередження і, раз похибнувшися, він вже не повторить помилки; другий прийде до тями лише після того, як йому вліплять догану; на третього ніщо не впливає, крім най- сильніших заходів. Сірко розглядав Грися і, ухиляючися від його ударів, все більше приходив до переконання, що Грись належить до отієї третьої категорії.
«Ну що ж,— подумав Сірко,— коли в нього така вже охота до крайніх засобів, то треба людину задовольнити».
Боксерським ударом він підчепив Грися під щелепи і коли той гримнув на землю, став над ним і почав раху¬вати: «Раз, два, три...» Грись пролежав до восьми, підвівся. «Чудово,— вигукнув Сірко,— б’ємося до трьох разів».— «Добре»,— відповів Грись, відступився, ніби для розгону, і, враз обернувшися, кинувсь тікати вздовж дороги.
Дивний був наслідок цієї операції. Грись став мов шов¬ковий; забачивши Сірка, він ще здалеку кричав: «Здоров був, головний інженере!» — а коли завертав у депо вагон, то повідомляв телефоном: «Денисе Івановичу, у п’ятдесят четвертому протікає повітря» — і називав точно, де саме і з якої причини сталася ця поломка.
Чутка про все це прудко поширилася по депо; вона принесла багато втіхи вагоновожатим, кондукторкам і взагалі всьому персоналу трамвайного парку. Сірко став популярною людиною. На нього почали задивлятися навіть дівчата. Хлопці заздрили його біцепсам. Овчаренко ска¬зав, маючи Грися на увазі: «Швидко ж ти його урезо¬нив»,— і про себе подумав, маючи вже Сірка на увазі: «З характером».
А тим часом Сірко став перед набагато складнішою проблемою: як вивести депо з прориву, і, незважаючи на свою молодість чи, може, завдяки їй, це завдання здій¬снив.
Зараз, через двадцять років після того, як це сталося, розв’язання, котре знайшов Сірко, здається простим.
План, який спускається в трамвайне депо, являється здобутком певних величин. Ці величини такі: швидкість, з якою рухається трамвайний вагон, кількість його робо¬чих годин на добу і кількість маршрутних вагонів.
Очевидно, цей план можна було виконати, але можна було й не виконати. У вагоні на колії сталася поломка; дорогу перетяла траурна процесія; у стрілках несподіва¬но для всіх застряв колесом селянський віз. Якщо прогая¬ний на все це час не надолужити, то депо дуже легко може опинитися в прориві.
Але, очевидно, ні одне депо в світі не хоче цього. Інже¬нери й господарники докладають всіх зусиль, щоб справу у себе налагодити якнайкраще. Вони невпинно аналізують і вивчають всі величини, що входять у план, і з сумом відзначають, що продуктивною тут може бути лише одна величина, а саме — швидкість, з якою рухаються по коліях вагони. Інші величини — кількість вагонів, приписаних до парку, і кількість робочих годин на добу — сталі, не¬змінні, витиснути з них нічого не можна. До парку при¬писано вісімдесят робочих вагонів, і вісімдесят одного ви з них не зможете зробити ні за яких умов і бажання; це ж саме стосується і до кількості робочих годин вагона на добу: трамвай працює, поки на зупинках купчаться паса¬жири; спинилися потоки народу,— і вагони один по одному повертаються на свої стоянки в депо.
Отже, треба ще раз і ще раз повертатися до отієї про-дуктивної величини — до швидкості вагона на колії. І тут інженери попрацювали! Вони розклали цю величину на атоми і цим довели, що аналітичні можливості людського розуму безмежні. Справді, ви тільки гляньте, яким ви¬йшло у них із рук просте поняття руху. Воно включає в себе: а) період пуску; б) період розгону; в) період ви¬бігу; г) період гальмування. Але цього мало. Кожен пе¬ріод в свою чергу поділяється на ще менші величини. Так, період пуску поділяється на час пуску, путь, при-скорення пуску, вихід на автоматичну характеристику... І над кожною цією величиною сидять люди, намагаються витиснути з неї все, що можна витиснути.
Сірко, звичайно, знав усе це, і, проте, думка його пішла зовсім іншим напрямом. Він облишив швидкість руху ва¬гона на колії, бо витиснути з неї все одно вже було нічо¬го, і звернув увагу на інші обставини, зокрема на кіль¬кість робочих вагонів. Вагонів на колії щодня ходить 80, це вірно. Однак це зовсім не означає, що парк має в своє¬му розпорядженні саме таку їх кількість. Насправді депо має 90 вагонів. Вісімдесят вагонів з цієї кількості щодня виїздять на колію, а 10 — проходять обов’язковий щоден¬
ний, так званий профілактичний ремонт. З найдавніших часів у всіх трамвайних парках міста заведено поточний ремонт здійснювати в міру того, як вагони повертаються з рейсу, тобто головним чином у вечірні й нічні години, а профілактичний ремонт — вдень.
Особливість плану Сірка полягала в тому, що він заду¬мав профілактичний ремонт з денних годин перенести на нічні. Коли б йому це вдалося, то зранку на колії могли б вийти не 80, а 90 вагонів. За розрахунком головного інже¬нера, це могло означати, що план щоденно буде викону¬ватися на 119 процентів!
Однак реалізація цього плану вперлася в обмежені тех¬нічні можливості гаражів: більше як вісімдесят вагонів за ніч на них не можна було пропустити. Так принаймні говорила практика. Сірко взявся за перевірку даних цієї практики і незабаром прийшов до переконання, що тра¬диція не відбивала справжнього стану речей.
Як проводиться поточний ремонт? По всьому фронту. Вагони стоять на оглядових канавах, на коліях, а робіт¬ники ремонтних бригад ганяють від вагона до вагона, тяг¬нучи за собою інструменти, мастило, запасні деталі. Є такі деталі, як гальмові колодки,— їх всі знають. Це важенні куски чавуну, спробуй попоноси їх вздовж всього фронту робіт!
Сірко вирішив переінакшити справу: поставити робіт¬ників на спеціально обладнаних площадках, а вагони пу¬стити повз них потоком. Раніше процес ремонту в депо відбувався за формулою: вагони стоять, рухаються ре¬монтні бригади; тепер навпаки: бригади стоять — рухаю¬ться вагони.
Доповідь Сірка про це справила величезне враження на колектив. Було ясно, що так повертати питання, як повертав їх Сірко, може лише людина з доброю головою.
Після цього Сірка в депо почали звати Денисом Івано¬вичем; дівчата простили йому його вусики і щілинки очей; старші робітники — молодість.
Калина був розстроєний. Коли він прийшов з роботи додому, йому розказали неприємну історію. Середульший його син Іван посварився з таким, як і сам, семикласни¬ком Іваном Гриценком. Сварка школярів мало б цікавила Калину, коли б його не обурила синова поведінка. Дістав¬ши прочухана від Гриценка, він крикнув йому: «Обшар¬панець ти, і батько в тебе тільки крутигаврило, а мій —
начальник, кишне твого старого чорта з роботи, тільки пух полетить».
Калина згріб сина, всипав йому скільки влізе, потім, порпаючись в саду, задумався. Звідки воно взялося у хлоп¬ця? З одного боку— таке звеличання начальства, з дру¬гого— така зневага до рядової робочої професії. Калина більшу половину життя свого провів з робітниками, сам був робітником і цю пору життя свого вважав за най¬кращу.
Згадав він тихі весняні і журливі осінні ранки, які зустрічав у місті з своїм вагоном. Біжать проти нього вулиці, проходять люди, стіною здіймаються дерева на бульварах, в небі хмари бунтуються, і він сам — неспокій¬ний, повсякчас насторожений — мчить, з тихих перед¬мість вдирається в саму гущу міського життя, в лемент, гуркіт, колотнечу. Скільки у нього тоді було друзів, які каші варили в Святошині, в Голосіївському лісі, на Десні! І який життєрадісний, сильний був сам Калина! Як на нього молодиці зиркали, і який танцюрист він був, і який майстер своєї справи! Та він же чув дихання свого ва¬гона, як мати чує дихання дитини; дитина ще тільки пхикнути збирається, а мати вже насторожі. І як його шанував колектив, дирекція! За шістнадцять років праці в умовах такого міста, як Київ, де гора насідає на гору, у нього не було жодної аварії, жодного порушення режи¬му їзди, жодного юзу, навіть в осінню сльоту і падолист!
Ось за що люди помітили його, піднесли, висунули, його робочі літа — справжня його гордість. І ось саме цього не розуміє середульший сип Калини, гудить ваго¬новода Гриценка, а Гриценко — старий, знаючий фахі¬вець. Яке життя за спиною у нього! Гриценко до револю¬ції був будівельником і мав спеціальність — встановлю¬вати хрести на церковні куполи й дзвіниці. Чоловікові до спини прив’язують хреста, в півтора разу вищого за того чоловіка, і він з цією ношею видирається вгору по трух¬лявих селянських драбинах. Одного разу Калина був при-сутній при операції, яку Гриценко здійснив, у нього й досі підгинаються коліна, як згадає про це.. Над церквою і людським натовпом блакитне літнє небо; в нього вти¬нається дзвіниця; до дзвіниці туляться драбинки, а Гри¬ценко лізе все вище й вище. Хрест прив’язаний до спини йому білим сільським рушником. Кінці рушника, як крила,: мають; в людей, які вкрили площу, дихання зав¬мерло. Висота ж яка! Спіткнеться чоловік, запаморочиться голова і — край! Гриценко виліз до самої бані, переступив
на драбину, що вела на ту баню, і, коли дійшов аж до самого краю, обернувся з своїм тягарем — спиною до дзві¬ниці, лицем у білий світ,— перегнувся вперед, виважив хвіст хреста і всадив його у гніздо купола. Калина- у ці хвилини потом облився, стояв ні живий ні мертвий. По¬ставивши на своє місце хреста, Гриценко відв’язався від нього, пустив за вітром рушника, і полетів він, розпла¬ставшися, вигинаючися і ширяючи високо над людськими головами. Гриценко ж знову обернувся лицем до дзвіниці і поліз униз такий зграбний, безстрашний. Ось хто такий Гриценко, крутигаврило! На таких людей, картуза знявши, треба дивитися...
Отак, думаючи, крекчучи й перекидаючися, Калина прокрутився мало не до світа, і коли встав рано, то в ньо¬го вже остаточно визріло рішення віддати хлопця на всі літні канікули в депо до Овчаренка чи до когось іншого. Хай покрутиться хлопець серед людей, покаже, що сам уміє, подивиться, що вміють інші, і зробить висновки. Та й діла навчиться. Що знатиме, за плечима не носити.
Заснув Калина пізно, прокинувся рано, несвіжий, пом’я¬тий, прийшов на роботу сердитий, грізний, непривітний, розпочав прийом старших співробітників. Коли дійшла черга диспетчера, той вигукнув: «А знаєте новину?! — і, не чекаючи, що скаже Калина, оголосив:—Овчаренко із Сірком показилися!»
Калина стишив парубка, посадив його проти себе, зве¬лів усе по порядку, не хапаючися, розказати і, коли почув, що Овчаренкове депо випустило на колію всі дев’я¬носто вагонів, відкинувся на спинку стільця. Спочатку він, як і диспетчер, був скипів гнівом.
— Я гадаю,— тим часом говорив диспетчер,— що вони вирішили виконати план за рахунок вагонів, призначених для профілактичного ремонту. Мабуть, думали зшахру- вати, тільки я не такий: у мене справу поставлено на анкерний хід!
Калина клекотів: «Виконати в такий спосіб план? По¬рушити священні норми паркового життя?! Та ви знаєте, чим це пахне?!»
Він взяв трубку телефону і крикнув Овчаренкові:
— Ти що, хліба легкого захотів чи скучив за розмовою з прокурором?
Голос у Калини був зловісний. Більшість службовців і паркових робітників боялися Калини і його оцього го¬лосу. Побоювався і Овчаренко, який, шанобливо слухаючи ного, сьогодні, проте, ясно розумів несхибність своїх
позицій, в зв’язку з чим в голосі його не відчувалося ні непевності, ні виправдання.
— Провини, Іване Івановичу, я за собою не відчуваю ніякої. У мене все гаразд.
— Так?!—тим самим зловісним голосом спитав Іван Іванович.
— Так, Іване Івановичу,— відповів Овчаренко.
Калина ждав, що Овчаренко скаже далі, але Овчаренко
мовчав і, слухаючи це безбоязне мовчання, Калина поду¬мав з тривогою: «Що ж це у нього справді, що це вони там із Сірком утяли?»
Не діждавшися ніяких пояснень від Овчаренка, він ки¬нув з розгону на місце трубку.
— Ну, чули, чули?!—підскакував диспетчер.— Ска¬зати йому немає чого, то й одмовчується...
Калина зиркнув на диспетчера, махнув рукою і, коли той вийшов, підвівся з стільця і теж вийшов.
В прийомній, де сиділа Клава, що сполучала посаду друкарки і секретаря, він сказав:
— Буду через годину.
На вулиці Калина пройшов до трамвайної зупинки і тут почав чекати вагона з своїм давнім приятелем і дру¬гом вагоноводом Мирошниченком. Вагон підійшов, при¬ятелі привіталися. Як тільки міг коротко, Мирошниченко розповів Калині про заходи, опрацьовані Сірком; розпо¬вів також і про крилату Сіркову формулу. Було: вагони стоять, люди бігають. Є тепер: люди стоять на обладна¬них площадках, вагони проходять перед ними. Ця фор¬мула, яку Калина вперше почув від старого вагоновода, приголомшила його. Блискавично, без пояснень, всім сво¬їм єством Калина осяг і зрозумів всі можливості, сховані в ній.
Трамвай доїхав до гарної, затопленої вишневими сада¬ми околиці.
— Ну, я тут вийду,— промовив Калина.
Від зупинки він спустився у яр. Над головами тривож¬ним шелестом шуміли клени, акації. Знайшовши зручне місце, він присів під густим шумливим берестом. Тривога за депо відпустила, але в душі наростав якийсь смуток; жаль брав за серце. Калина не знав, що робиться з ним. З’явився в депо Сірко і поставив його шкереберть. А чи ж сам Калина не думав, як зарадити проривам, чи він не просиджував довгих годин в намаганні дати раду людям? Намагався і — нічого не спромігся зробити. А воно все так просто: люди стоять на обладнаних площадках, не тя¬гають за собою своїх інструментів, гальмових колодок, відер з водою, шлангів, а вагони проходять і проходять перед ними, ритмічно, один по одному, ущільнюють про¬цеси, підганяють, мобілізують, створюють той ритм, який вдень і вночі сниться Калині. Боже мій, боже! І все так просто, так просто!
Калина береться за голову, до болю стискає її. Чому ж все це спало на думку тому парубчакові, у якого ще й молоко не висохло на губах, а не йому, старому тигрові трамвайної справи? Це було б законно, увінчало б довго¬літні зусилля людини, вивершило б її життя. А тому па¬рубкові що? Чи ж зуміє він оцінити вагу свого винаходу? Де там! У нього стільки своїх парубочих справ, що, може, очі якоїсь білявки для нього важать в десять тисяч разів більше, ніж той винахід!
І що більше думав про це Калина, то більший жаль брав за серце його і, думаючи, не помітив він, як покоти¬лася йому з великого чорного ока лиха сльозина й друга, проробивши ясний слід на загорілих, припудрених пилом щоках. Не швидко помітив він ці сльози, а як помітив, розгубився, а потім скипів, потім голову опустив: сльоз- ливість — ознака того, що людина пройшла вже свій зеніт і починає опускатися вниз. Ніколи раніше навіть залізні лещата не могли б видушити сльозй в Калини, а тепер в кіно на поганенькій картині часом сльози душили. Він зітхнув, витер очі, спитав себе з болем: «Невже таки справді вже вниз?» його могутній організм всіма своїми силами запротестував проти цього. Адже щоки ще в ньо¬го рум’яні, і у вусах лише кілька сивих волосин. Ні, рано йому ще здаватися. Хвилинна слабість ще не доводить ні¬чого. Ми ще повоюємо! Він підвівся дебелий, мов вили¬тий з міді, труснув головою, поправив формений картуз, обсмикнувся. Серце його перестало калатати, думки за¬спокоїлися. Калина рушив до зупинки і, коли дійшов до неї, з подивом помітив, що серце його було налите холо¬дом і непривітністю до Сірка. «Та чим же хлопець ви¬нен?» — спитав він сам себе. Відповіді не було.
Ввечері Овчаренко доповів по телефону про наслідки денних операцій. Вперше за довгий ряд місяців план був виконаний. І навіть перевиконаний. Калина узяв до уваги це повідомлення, воно його зворушило й порадувало. Ска¬зати про це Овчаренкові? Похвалити? Раніше він безпе¬речно похвалив би його, знайшов би потрібні слова й ви¬рази, але сьогодні після всього на серці у нього було привітно, пусто, і вій, не сказавши іі слова, хряпнув об розвилку трубкою.
На другий день після доповіді Овчаренко вже просго спитав у нього:
— То ви схвалюєте наші заходи чи ні? Дозволяєте?
Що міг йому відповісти Калина? Своїм здоровим, силь¬ним розумом він давно оцінив всю вагу новин у депо, але сказати про це не вистачило сили: якийсь холод у грудях стояв на заваді цьому. Бач, домагається, почути хоче, як він, Калина, полоскоче його по животику. І він гримнув у трубку, як гримав уже не раз і не два:
— А забирайся ти к чортовій матері, чув?!
«Все зрозуміло,— зробив висновок Овчаренко,— ініціа¬тиву схвалено». І, не ждучи, поки Калина випередить його, поклав трубку на розвилки.
з
А тим часом сталося таке, як угадував Калина: Сірко закохався. Дівчина, яка сподобалася йому, жила на Ба- тиєвій горі. Звали її Варя. Закохався він спочатку зда¬леку, а потім вирішив продовжити справу зблизька.
У неділю, годині о дев’ятій, коли сонце почало вже підійматися над кронами дерев, Варя вийшла в садок прополоти і розпушити грядки.
В свіжім повітрі потягло запахом махорки.
Це з хати вийшов батько.
Поголений, по-святковому вдягнений, він сидить під вишнею на лавочці і думає, як сказати Варі, що йому дома не сидиться, а хочеться спуститися на базар. На базарі вишикувалися в ряд ятки. Біля однієї з них стоять великі бочки з мідними кранами. Коли під кран підста¬вити широкий скляний кухоль і повернути ручку, з кра¬на починає литися янтарне пиво з білою шапкою піни. Щоб пиво було смачніше, батько вкидає в нього пучечку солі. Сіль, випускаючи за собою комету білих шумливих бульбашок, осідає на дно. Варя — все це вона пам’ятає ще змалечку — стоїть біля батька, дивиться на всі очі, як проти сонця іскриться кухоль. І яке пиво в ньому кра¬сиве! Батько підносить до рота кухоль, дмухає трохи, аж піна бризкає з нього, і починає пити. П’є помалу.
— І мені, тату, дай,— просить Варя.
Батько віднімає від рота кухоль, гладить Варю по голівці:
— На, пробуй.
Пиво гірке й п’янке. У Варі легко кружиться голова,
вона шепоче батькові: «Ой, я вже п’яна!» Він швидко допиває кухля, бере її за руку, і вони крутою стежечкою видираються на свою Батиєву гору. З гори їм видно Соло- м’янку, депо, вокзал, схили яру понад Мокрою вулицею і далі зелене простирадло лісу, що вилазить з глибокого яру, який сполучає Солом’янку з Костопалівкою.
Варя прополює грядку і думає з лукавою посмішкою про батька: «Ось він трохи покурить, потім помовчить, потім кашляне і скаже: «Чуєш, Варю, я піду пройдуся трохи, а коли б мама повернулася раніше, ніж я, скажи, що я швидко буду». Варя сапає і жде. Квітки вже так вигнало вгору, що вся голова її ховається в них, і Варя зблизька бачить, як дзижчать і повзають по пахучих кошиках бджоли.
Події розвиваються так, як і передбачила Варя. Ось . батько вже кинув курити, помовчав трохи і відкашлявся. Ось і кроки його вже чути, бо шелестять квіти, б’ються об його холоші. Ось він зовсім близько. І вже вона чує його хрипкий, неприродний голос:
— То, чуєш, Варю, я піду вниз.
— То йдіть.
Варин двір стоїть вище, ніж полотно вулиці, і для того, щоб було зручніше спускатися з двору на вулицю і під¬німатися в двір, батько прокопав троє східців, обшив їх дошками, щоб не обсипалася глина. Двір від вулиці одго- роджений не парканчиком чи штахетами, а трьома лінія¬ми колючого дроту, на який опирається стіна з дикої лози. Ця стіна підноситься, коли дивитися з вулиці, на півтора-два метри, і продертися через неї не зможе навіть найсміливіший сусідський Володька чи Толька. Хвіртки у них немає. Замість хвіртки — товста дротина. З одно¬го боку вона закріплена наглухо у пробойці, з другого, як крюк, защіпається у другий, вільний- пробоєць. Хто входить у двір чи виходить з нього,— підіймає цю дро¬тину, одводить набік чи, прихилившися, прослизає під неї і знову кладе на місце: сад у них ще молодий, на справжню хвіртку не зібралися — домочка все ще ніяк не видихають — обійдеться і з такою огорожею. Працює батько, як і більшість тутешніх людей, у залізничному депо.
Батько вже давненько вийшов з двору, а тим часом біля хвіртки хтось зашпортався. Озирнувшися, Варя побачила того парубка, що одного разу намагався заговорити з нею біля колонки. Ось він підняв дротину, пригнувся під нею
і почав сходити по східцях у двір. Варя спочатку навіть не здивувалася, так все це було несподівано. Згодом, отя- мившися, вона обурилася: та хто ж це його запрошував, та як же він так посмів! А коли б оце дома були батько або мати, або і батько, і мати? Варя так і залилася рум’янцем. Вона стояла і здивовано та незадоволено пози¬рала на зухвальця. Підійшовши зовсім близько, він при¬вітався і спитав:
— Чи ви не знаєте, де отут на вашій вулиці живе Дере¬в’янко Сидір Іванович?
Глянувши на парубка, Варя відразу зрозуміла, що це запитання лише про око людське, і тому відповіла іро¬нічно:
— Ні, не знаю такого.
Він відповів «шкода», але не рушив з місця. Варя мов¬чала. Він знову сказав «шкода», повторивши потім це слово кілька разів. Після цього йому вже треба було йти, але йти він і не подумав, а спитав:
— Чому ви дома сидите в цей час, як уже все місто подалось за Дніпро?
Варя тепер вже сміливіше глянула на хлопця (адже дома батьків не було) і відповіла також запитанням:
— А ви чому?
— Бо мені потрібний Яхненко Калістрат Сидорович.
Варя, вислухавши це, помітила, що парубок плутає,
і відказала з тією ж таки іронією, що й раніше:
— Яхненко? Це той, що був Дерев’янком?
— Хіба Дерев’янком? — здивувався парубок і навіть не почервонів. Згодом він сказав: — По-справжньому, це не має ніякого значення. Ви знаєте, чого я прийшов?
— Ні, не знаю,— відповіла Варя, боязко позираючи на вулицю, чи не видно там матері або батька.
— Я прийшов, щоб познайомитися з вами.— Він на¬звав себе: — Сірко, Денис. Скажіть, як вас, Варю, звати по батькові?
По батькові дівчину звали Варею Василівною. Назвав¬ши себе, Варя почервоніла так, як ще не червоніла ніколи в світі.
— Дякую за ласку,— сказав парубок, що наззав себе Сірком Денисом — насправді це і був Сірко Денис Івано¬вич,— потім поправився: — Щиро дякую.— Він підвів на Варю очі й промовив: — Я прийшов запросити вас на Дніпро чи будь-куди в інше місце вдвох чи в компанії — як хочете.
Вперше зблизька в оцьому дворі, біля цієї хатини, серед молоденьких яблуньок, Сірко побачив Варю, міг надиви¬тися на неї. Почуття його були дивні, йому здавалося, іцо і цей двір, і цю хатину, і цей садок, і саму Варю він знає віддавна. Все тут знайоме, все близьке. Варя була босоніж, в куценькому і вузенькому платтячкові, з якого давно виросла; плаття було тепер тісне на неї, обпинало ЇЇ: тим стрункішою здавалася вона Сіркові. На коліні у неї було помітне блесно — світленька цяточка на заго-рілому тілі. Йому здалося, що й це блесно він знає з дав¬ніх-давен, ще відтоді, як дитиною Варя з розгону впала на землю і зчесала коліно. Виразка згодом вкрилася стру- пиком, струпик з часом почорнів, зашкаруб, почав одста- вати від шкіри, і, коли завис тільки на тоненькій ниточці, Варя відірвала його, і побачила, що під струпиком зали¬шилося блесно. Вона сказала подружці: «Бач, а в мене тут цяточка біленька». З правого боку на шиї у Варі Сірко побачив маленьку коричневу родимку. Шия у Варі була гарна, голова на ній підіймалася якось гордовито. На самому плечі у Варі стареньке платтячко розлізлося, утворилася довга вузенька щілина, і крізь цю щілину Сірко побачив біленьку смужечку Вариного тіла. Яке все це було миле, знайоме, рідне. Ось він дивиться у вічі Варі, і йому здається, що між ним, Сірком, і Варею немає ніякої перепони. Поворухне вона губами, красивими, як усе в неї, і скаже: «їдьмо на Дніпро, у Голосіївський ліс, у Святошин, куди хочете!» Від пильного погляду Сіркових очей Варя збентежилася, хотіла сказати: «Ідіть вже собі»,— а насправді вимовила якусь безглузду фразу:
— Зайшли у двір, як побачать тато або мама...
— Ну й хай побачать,— відповів Сірко.
Варя розсердилася. Хто він, цей Сірко? Яке він має право запрошувати її гуляти? Які вона підстави дала, щоб чужі хлопці дозволяли собі з нею так говорити? Але дівчина стримала себе і проказала майже ввічливо (на¬справді ж їй хотілося взяти його за плечі і виштовхнути з двору):
— Ну, йдіть уже...
— Добре, я піду,— відповів Сірко,— і буду вас чекати біля зупинки трамвая. Годину.— Підвівши очі на похмуре Барине обличчя, він додав:—За цю годину ви посні¬даєте, поробите свої справи, вдягнетеся.— Він глянув на Варю пильно, і їй здалося, що очі у нього були не вузень¬кі й косуваті, а великі й глибокі.
— А ви не трудіться ждати,— відповіла вона, насилу стримуючи злість. І про себе подумала: «Він чи чудний, чи нахаба, отак би вона й побігла».
Ця подія вибила Варю з колії, і вона ходила цілу годи¬ну зла і налякана: що йому треба, чого він хоче від неї?! їй так спокійно живеться і на тобі — клопіт!
Сірко даремно ждав годину. Щоб не хвилюватися, він купив газету і кілька книжечок з гумористичними опо¬віданнями. В газеті цього разу не було нічого цікавого. Оповідання теж здалися поверховими, иесмішними. Під кінець умовленого часу вій уже не дивився в книгу і раз по раз кидав погляди в той бік, звідки могла вийти Варя. Вона так і не прийшла. Сірко засмутився, і цілий день для нього пропав марно.
Переживши першу поразку на Батиєвій горі, Сірко не заспокоївся і в ближчу неділю в той самий час вирушив до Варі. Тепер він ішов з величезним букетом півоній, які палали у нього в руках як жар. Варя сиділа з батьком і матір’ю під домочком у холодку і пила чай. Гіршого часу для візиту Сірко, навіть свідомо намірившися, обрати не міг. Варя залилася вся рум’янцем, у неї почервоніла навіть шия; мати на всі очі дивилася на несподіваного гостя і лише батько — добряк Василь Гнатович,— спри¬йнявши цей візит, як неминучість, залишився спокійним і з цікавістю дивився на гостя.
Опинившіїся перед лицем трьох, Сірко теж зніяковів і зробив загальний уклін:
— А я, Варю, до вас.— Фраза була явно недоречна.
Відчувши це, Сірко сам почервонів і стояв, держачи
квіти перед собою в руках. Варя скам’яніла. Тоді її бать¬ко, Василь Гнатович, привітно оглянувши хлопця і вели¬чезний букет його, сказав:
— Просимо, просимо, сідайте з нами, гостем будете.— Кажучи ці слова, він підсунув стільця, посадив на нього Сірка і, гукнувши на меншу дочку: «Віро, вазон для кві¬тів!» — відібрав у Сірка букет, усадив його в опішнян- ський розмальований глечик, що винесла Віра, і поставив усе це край столу під стіну так, щоб квіти, нікому не зава¬жали. Самій Варі батько сказав:
— Принеси ж, Варю, чаю й гостеві.
Варя, що все ще перебувала в крайньому замішанні, під¬велася і пішла в кімнату. Василь Гнатович тим часом, приязно позираючи на гостя, сказав:
— Отак-то. То давайте ж знайомитися. Варя за своєю дівочою звичкою так нам і не сказала про вас нічого. Хто ж ви будете, звідки?
Сірко назвав себе.
— Стривайте, стривайте, Денисе Івановичу,— сказав Василь Гнатович.— То, далебі, я знаю вашого батька.: Ми, якщо не помиляюся, з ним у двадцять другому та двадцять третьому в одній комісії по влаштуванню безпритульних працювали. Аякже, пам’ятаю.
— Так,— відповів гість.— Мій батько тоді справді у тій комісії працював. А перед тим на Солом’янці по бо¬ротьбі з бандитизмом. Щось, пам’ятаю, він про братів Сікор розповідав і про те, як порахувалися з ними соло¬м’янці.
Брати Сікори добре були відомі в Залізничному районі, в останні роки перед революцією мали там свою бандитську диктатуру і, злигавшися з поліцією, виробляли, що хотіли. Знав про них і Василь Гнатович. Отже, грунт для розмови знайшовся. Згодом перейшли на сучасність, і Сірка спи¬тали, де він працює.
Сірко розповів, що він працює в трамвайному депо, і роз¬повів так, що тяжко було добрати, ким він там працював — вагоноводом, ремонтним слюсарем чи писарчуком у кон¬торі, а втім, може, й не писарчуком, бо тямиться на техніці, на механізмах. А Василь Гнатович, коли справа доходила до заліза, залишав дипломатію і ставав самим собою — слюсарем-монтажником, який все життя віддав справам монтажу й демонтажу машин.
З цього моменту розмова потекла, як їй належало; обидва чоловіки заговорили про машини, і коли вони це почали, то й самі не помітили, як захопилися, як вогнем захоплен¬ня заблискотіли їх очі. Про машини Василь Гнатович міг говорити тільки з любов’ю. Сірко говорив про них вільно, ніякі терміни і спеціальні визначення не були для нього несподіваними; чоловік знав, що говорив, і, слухаючи його та придивляючися до нього, Василь Гнатович подумав: «Не інакше, як сам слюсар-монтажник».
Від цього у нього відразу народилася пошана до парубка. Помітивши, що той уже випив чай, він сам власноручно налив йому ще одну чашку.
Втяглася в розмову й Христина Данилівна. Ця розпи¬тувала про батька, сестер, матір, причому їй здалося, на¬чебто вона зустрічала якусь Сірчиху на Солом’янському базарі.
Сірко їй відразу сподобався і сподобався насамперед за квіти. їй самій ніхто ніколи не дарував такого багатого
букета. Не букет, а сніп, та які ж гарні півонії, та які ж пахучі! Вона прислухалася до розмови, дивилася на букет і не могла надивитися, павпиватися запахом його ніжним. «Ні,— думала вона про Сірка,— це не якесь абищо; плюгавець не принесе отакого букета, та й сміливості не стане зайти з ним, де батько і мати; а цей парубок діло тямить».
За півгодини вона була зовсім зачарована Сірком. Варя з острахом дивилася на неї, слухала розмову за столом спо¬чатку з крайньою ніяковістю, потім, коли відійшла трохи, з цікавістю й побоюванням. Сірко не подобався їй. Ні пер¬шого разу не сподобався, ні тепер. Неприємно вражали її його вусики, якісь недоречні й чужі; неприродними зда¬валися його широкі плечі й атлетична шия; очі у нього були якісь косуваті і часом так звужувалися, що залиша¬лася тільки щілина. Вони були карі; це взагалі були очі розумної і мужньої людини, а Варі вони здавалися без¬совісними, як і він сам. Добре діло, отак узяти та й при- белебенитися з цими квітами при батькові-матері. Дівчина сердилася на парубка, хоч і намагалася бути до нього при¬вітною. Єдине, що їй сподобалося сьогодні,— це букет. Як і матір, її вразили його розміри, кожна квітка була мов відібрана. Цей букет тільки й примирював її трохи з Дени¬сом Сірком.
Після чаю мати почала прибирати посуд з Вірою, Василь Гнатович пішов погомоніти з сусідом. Варя і Сірко зали¬шилися самі.
— Навіщо ви все це зробили? — спитала Варя, дивля- чися не дуже привітно на Сірка.
— Зробив так, бо інакше не міг,— відповів той.— Ко¬лись же та треба нарешті мені з вами познайомитися як слід, а також і з вашими батьком та матір’ю.
Від цих слів Варі стало раптом страшно. Що він має на думці, чого це він говорить про батька й матір? їй обірвалося серце. Чи не надумав він свататися? І вона скрикнула в думці: «Ні, нізащо, ніколи згоди не ді¬ждешся».
Він спитав:
— Що ви сьогодні гадаєте робити? — Вона, не знаючи, що відповісти, промовчала, і він тоді раптом, звертаючися до Христини Данилівни, промовив: — Ви дозволите Ва¬рі піти зі мною на гойдалку? Там є кімната сміху й кару¬сель.
Христина Данилівна глянула на небо: воно ясне; гля¬нула на сад: він був зелений; глянула собі в душу: цій
душі було вже сорок п'ять років, але колись і вона була молода. І Христина Данилівна відповіла:
— Тільки не дуже розгойдуйтеся.
Вони гомоніли, а Варя одягалася і думала про своє. Як це сталося, що про її згоду ніхто не спитав? І все ж, не¬зважаючи на внутрішній протест, вона згоджується і йде з ним гуляти.
Вона одяглася, і вони пішли.
На гойдалці, на каруселі і в кімнаті сміху Варя почувала себе не так вже й погано. Сірко був уважний, не набрид¬ливий і сильний. Вони проходили через посадку, Варя спіткнулася на пеньочок, Сірко підхопив її під лікті і пе¬реставив так, як вона переставляє своїх менших сестер і братів.
Гуляючи, Варя розпитала його як слід і з здивуванням дізналася, що він уже закінчив інститут і в трамвайному депо працює не писарчуком і навіть не монтажним слю¬сарем, а головним інженером. Ця остання обставина її страшеннр здивувала. Головні інженери їй уявлялися бо¬родатими, а цей такий молодий!
Вони прийшли додому пізно, вже в полудень. Сірко — на це Варя знову звернула увагу — завів її просто в двір, по¬говорив з матір’ю (батько відпочивав), тепло попрощався і з Варею, і з Христиною Данилівною, пообіцявши прийти в ту неділю. На це обидві жінки сказали: «Просимо, заходь¬те» — мати просто і щиро, Варя з внутрішнім хвилюван¬ням: а може, не треба, щоб він заходив? До чого ж так можна дійти?
За вечерею Варина сім’я довідалася, хто був насправді Сірко. Василь Гнатович сказав жінці:
— Я відразу помітив, що це не так собі парубок.
— Ще б пак,— відповіла Христина Данилівна: — Ота¬кий букет мені навіть не снився.
Від цих слів Василь Гнатович відразу стих і почухав потилицю.
А Варя думала: «Батькові й матері він подобається, а мені — ні. Коли б він був вищий, стрункіший...»
Сірко нічого цього не знав. Він ходив до Варі часто, давно поріднився з Василем Гнатовичем, мав ніжні почут¬тя до Христини Данилівни, яка відповідала йому тим самим.
Був кінець літа. З десяток юнаків і дівчат пішли гуляти в байрак за Мокру вулицю. Довжелезний кручений яр,
засланий по дну білим піском, затінений акаціями й кле¬нами, що обросли його знизу до самого верху, тягся аж до Олександрівської слободи. Нагорі віяв гострий вітер, па¬шіло спекою, на дні ж яру було затишно, стояв холодок, повітря було свіже. В цьому яру Сірко пробігав усе своє дитинство, кожен куточок, кожна ямочка, мис і дерево були знайомі йому, як і кожному з цієї компанії.
Молодь бавилася. Хлопці доводили дівчатам, як легко вони можуть видертися на найкрутіший схил; дівчата не відставали від них. Одна Варина подружка, не спроміг- шися просто видертися на кручу, сказала: «Прямо не злі¬зу,— піду зигзагом!»
Це слово чомусь всім сподобалося, і всі почали «ходити зигзагом», вкладаючи в це поняття свій зміст.
Сірко і Варя не відставали від інших, набігалися, нала- зилися, по схилах, потім якось внизу на самому дні яру спинилися вдвох; близькість Варі до запаморочення хви¬лювала Сірка, та й взагалі він ось вже стільки часу тільки й жив думкою про неї. Затримавши крок і взявши Варю під руку, Сірко промовив:
— Наближається осінь, Варю, і я маю сказати тобі щось важливе.
Варя злякалася, щоб Сірко не почав говорити про лю¬бов. Перемігши себе, вона нарешті вимовила:
— А чи ж є потреба в цьому?
— Так, є,— була відповідь. І він раптом сказав: — Я, Варю, хочу, щоб ти стала мені за дружину!
Варя, хоч і чекала цього, залилася рум’янцем, але поволі охолола і не дуже привітно подумала: «Та хіба він сліпий, що нічого не бачить?» Свої взаємини з Сірком Варя розу¬міла, як звичайний вияв дружби; Сірко ж, бач, зрозумів все це інакше. Заміж за Сірка Варя вийшла б, коли б між ними була любов; а любові між ними нема, лише дружба. І Варя двічі розсердилася, раз тому, що Сірко не хоче розу¬міти цього, а вдруге розсердилася на себе: чого вона раніше не дала Сіркові зрозуміти, як у них справді стоять справи. Чи не тому це сталося, що Варі подобалося його упадання, його величезні букети? Але ж було б легковажністю за букети продати свою свободу, видавши разом з тим за лю¬бов лише дружбу. Заспокоївшись трохи, зробивши зусилля, щоб не виказати свого роздратування, дівчина тихо про-мовила:
— Що тобі сказати на це? Ти ж знаєш, що я тільки перейшла на четвертий курс.
— Знаю,— ще не відчувши всього, що робиться в серці у Варі, сказав Сірко.— Доучуватися заміжньою будеш.
— Ні,— відповіла Варя.— Та й не нагулялася я ще і не звикла до тебе.
Лише тепер Сірко відчув, що дівчина була роздратована і неприхильна до нього. Це була несподіванка для Сірка. У нього склалося таке враження, що хтось важким ударом приголомшив його.
4
Сірко більше не ходив до Варі. В місті йому стало душно, тісно. Треба було їхати геть, щоб не бачити тих слідів, які тут щодня, йдучи з Батиєвої гори і повертаючися на неї, залишала Варя.
І тут сталися вересневі події 1939 року. Сірко виявив бажання поїхати на роботу в західні області.
Досі він ішов в борозні, прокладеній батьками, тепер в нових краях першу соціалістичну борозну прокладе сам. І він поїхав зосереджений, силкуючись забути дні, прове¬дені на Батиєвій горі, і намагаючись переключитися на думки про майбутнє.
В одному з міст західних областей Сірко був призначе¬ний директором трамвайного парку
РУБІН НА СОЛОМ'ЯНЦІ
В ремісниче училище Рубін приїхав босий. Ноги у нього були великі, чорні й порепані; очі — теж чорні; і брови та¬кож. Черевики Рубін заробив у радгоспі, але батько в ос¬танній день украв і пропив. Хлопець дуже переживав утра¬ту; його мучив сором, що поїде у місто босий. Він ждав насмішок.
У гуртожитку перший на нього пішов у наступ Індичен- ко. Здалеку Рубін здавався йому слабаком, але, в міру то¬го як Індиченко наближався, перше враження його почало мінятися. Погляд Рубіна був сміливий, кістки на руках товсті; ноги великі й сильні; груди в Рубіна були широкі, сам він був худий і не дуже пещений. І тепер вже не босі ноги Рубіна, а Рубінові груди привернули до себе увагу Індиченка. Побачивши зблизька ці груди, він здрейфив, але відступати було вже нікуди, і він промовив:
— Хоч, когутяче плем’я, зітру на табак?
— Ти? — пильно дивлячися на нього чорними блиску-чими очима, відповів Рубін.— Ти краще собі йди, звідки прийшов.— Зовні Рубін в цю хвилину був схожий на мо-лодого стригуна, що, прищуливши вуха, наготувався вих¬нути.
— Овва який!
— Отакий.— Рубін ждав нападу, але Індиченко все ж таки здрейфив і не зачепив його.
Незабаром хлопцям видали форму. Рубін одягся, як всі учні. Ця обставина, а також безкровна перемога над Інди- ченком піднесла Рубіна у власних очах. Він почав задава¬тися. Інколи знущався з слабіших, жадібно шукав сутичок з сильними, позубрив відкрутку для великих шурупів і алмазом вирізав круглу дірку в шибці.
Його брали в роботу, і кожного разу після прочуханки він обіцяв, що більше не буде, але через тиждень-другий йому знову заходив дур у голову, і він подвизався далі, бо хлопець був сильний і не всю його силу забирало навчання.
Уроки ковальської справи вів Каленик Романович Лу- кійченко, кадровий — це слово Рубін не раз чув — робіт¬ник, білий, неначе вимазаний сметаною. Дід був красивий, говорив таким басом, мов у бочку бутів. Він сподобався Рубінові і не сподобався. Не сподобалося Рубінові те, що біля горна він поводився, як дома, все знав і вмів, а Рубін ще нічого не знав і нічого не вмів. До такого свого стано¬вища хлопець байдуже ставитися не міг, і знову дур ліз йому в голову. Одного разу, коли Каленик Романович стояв біля горна і розмовляв з учнями про ковальські спра¬ви, Рубін раптом додумався: «От візьму терпужок, всуну у вогонь, знатиме цей Лукійченко!» Каленик Романович, проте, руку перехопив. Рубін блиснув очима.
Життя своє Рубін прожив у сім’ї, де не спинялися чва¬ри і п’яні бійки були побутом. З дванадцяти років хло¬пець з незрозумілою упертістю ставав на захист матері, і батько бив його чим потрапить і безжально. Хлопець не плакав, не кричав, тільки погляд його в такі хвилини сві¬тився злобою.
Рух коваля, що перехопив його руку, Рубін сприйняв як вступ до бійки. Він напружився, з усієї сили висмикнув руку, терпуг упав на землю, дзвякнув. Обличчя Рубінове налилося кров’ю, очі заблискотіли. Стиснувши кулаки, він стояв проти Каленика Романовича. їх погляди стрі¬лися.
До цього випадку Каленик Романович ще не виділяв Рубіна з купи інших хлопців. Одягнені однаково, однако¬вих років, вони напочатку мало чим відрізнялися один від одного. Вибух, яким спалахнув цей чорнявий хлопець з широким лобом і красивими чорними бровами, провіщав, що за цією неначебто одноманітністю ховаються різні вда¬чі й темпераменти.
Поза, весь вигляд Рубіна спочатку здивували Лукійчен- ка, потім він залюбувався ним. Дивлячись на цю сильну і водночас зіщулену постать, що ніби чекала удару, він по-думав: «Е, хлопче! Та життя тобі не вистелило шовкових доріжок. Палкий. З цього будуть люди. З таких завжди люди бувають».
Вголос він наказав:
— Поклади, хлопче, на місце терпуг і слухай.
І слова Лукійченка, і його погляд обезкуражили Рубіна, бо в очах отих він побачив не безтямні вогні, як звик ба¬чити у батька, а щось зовсім незрозуміле для себе, нена¬чебто приховану симпатію. Згодом Рубін ще раз глянув у ці очі, але вони були вже інакші — жваво заклопотані.
Взявши в одну руку прут, а в другу молоток, Лукійченко почав говорити про залізо.
З залізом Каленик Романович прожив усе своє життя і, проживши отак, майже не міг зрозуміти людей, які не трепетали б, побачивши горно, розпечений прут заліза, сяй¬ва іскор і бузково-синіх пластинок циндри. Йому навіть уві сні ввижалися оці горна, парові молоти, обжимні пре¬си. Як же про ковальську справу він міг говорити бай¬дуже?
Не роблячи над собою зусилля, Рубін заслухався і за-дивився на старого Лукійченка. Хлопця вперше за довгий час зігріло якесь солодке почуття втіхи. Це почуття зрос¬тало в міру того, як розпечений прут заліза в руках Ка- леника Романовича обертався в красиву кочережку. А втім, не кочережка розхвилювала його, а вогонь горна і сяйво розпеченого до білого заліза. Охоплений цим почуттям, Рубін ступив крок наперед і, перш ніж сам зрозумів, що робить, сказав:
— Ану дайте я.
— На!
Каленик Романович поступається від ковадла, біля очей у нього збирається безліч зморщок, і кожна з них гукає Рубінові:
— Так, так. Сміливіше!
Рубін кує, і сам відчуває, що рука у нього б’є не так, що молоток не потрапляє, куди треба. Він зосереджує всю свою волю, щоб робота вийшла як слід. І ось його коче¬режка готова. Вона плескувата, кути неправильні, подзьо бана невправними ударами молотка. Рубін дивиться на охололе й посиніле залізо сконфужено. Каленик Романо¬вич каже:
— Молодець. У тебе буде удар.
Почин Рубіна заразливий. З усіх боків чути: «Тепер я! Я! Я! Я!» Навколо Каленика Романовича комашаться учні, він губиться в цій колотнечі, а Рубін стоїть і прислухає¬ться до себе. Яке в нього закипає завзяття! Скільки сили він чує в своїх руках! Від хвилювання у хлопця підіймаю¬ться груди. Він ловить носом запах вугілля з горна, запах розпеченого заліза і вперше в житті від цього запаху у нього починають ворушитися ніздрі.
За ворітьми училища хтось торкнув за лікоть Лукій¬ченка. Коваль озирнувся. Перед ним стояв Рубін. Він сказав:
— Я більше не буду. Ось побачите.
— Добре,— спокійно погодився Лукійченко.— Одначе скажи, чого в тебе таке дорогоцінне ім’я.
— Дід назвав,— пожвавішав Рубін.— Піп колись був розсердився на дідових батьків, і як у них народився хло¬пець, то й назвав його Македоном. І все життя люди драж¬нять діда: «Македон, убив вола кулаком». Він і придумав мені ім’я, щоб було красиве і щоб до нього трудно було причепити якусь приповідку.
Вони пройшли трохи. Рубін заговорив знову:
— Ви знаєте, рука у вас як залізна. Як перехватили мою руку з терпугом.— дух захопило, так придавили! — і він з пошаною, але без боязні узяв праву руку Лукій- ченка і оглянув її з усіх боків. Рука була важка, костиста, з застарілими мозолями.
Пройшовши трохи і випустивши ковалеву руку, Рубін спитав, тепер уже засоромлено, непевно:
— Як ви молоді були, у вас рука така була, як у мене, чи сильніша?
Каленик Романович скоса глянув на дебелу руку Рубі¬на, помацав її і відповів:
— Твоя, либонь, чи не сильніша.
— Справді?! — аж скрикнув Рубін і увесь запалився рум’янцем.
Він провів Каленика Романовича аж додому і біля хвіртки сказав:
— Якщо хочете, я нарубаю вам дров або води принесу. Тільки не думайте, що я підлабузник. Мені просто так хочеться.
Лукійченко, озираючи хлопця своїми уважними очима, відповів:
— Спочатку давай пообідаємо, а там видно буде.
Рубін вперше був на квартирі у Каленика Романовича.
Як вона відрізнялася від небіленої, запущеної хати, в якій виріс Рубін! Тут все було прибране, чисте, вимите. Квар¬тира Каленика Романовича складалася з двох невеличких кімнаток, одна з них правила за світлицю, а друга за кух¬ню і їдальню.
В світлиці стояв святковий стіл, велике ліжко, заслане білим в’язаним запиналом; підлога була пофарбована світ¬ло-коричневою фарбою, заслана від стола до порога тов¬стою шерстяною доріжкою. На вікнах росло багато квітів; Рубін побачив тут калачики і зведені на драбинки фуксії. В світлиці над диваном висіло дві великі фотографії. На одній із них Рубін пізнав Каленика Романовича. Друга, очевидно, зображувала хазяйку в її молоді літа. Запнута вона була якоюсь прозорчастою хусткою з квітами, розки- даними по всій хустині. Це була молода жінка з овальним красивим обличчям. Каленик Романович, з чорною, дбай' ливо підстриженою бородою, з товстими, теж чорними, ву¬сами, у новій костюмній парі, нагадував багатих синків з кінофільмів про старе життя. Під фотографіями стояла і дата — золотом витиснений 1901 рік.
— А чого ви такі, як пан? — спитав Рубін трохи зди¬вовано.
Каленик Романович глянув поверх окулярів на фотогра¬фії.
— Так тоді одягались,— сказав він.— А до того я ще тільки був оженився ось з Ганною Сильвестрівною, ну й причепурився як слід. Аякже. Прийде пора женитися, сам усе зрозумієш.
— А я женитися не думаю,— відповів Рубін з серйоз¬ністю, на яку лише здатний був його вік.— До тридцяти років не оженюся, а тоді вже понесу голову під шибе¬ницю.
— І це діло,— відповів Каленик Романович.— Поспі¬шати нікуди.
Ганна Сильвестрівна почала готувати на стіл. Перехо¬дячи з кухні в світличку й назад, вона розпитувала:
— А батьки ж в тебе є?
Рубін відповів:
— Батька в мене нема. А матір він замучив. Все про¬пив. День і ніч п’є. І ніде нічого не робить.
Рубін потемнів, насупився.
— Еге ж, брат, незаздрісне в тебе життя,— сказав Ка¬леник Романович.— Що незаздрісне, то незаздрісне.
Ганна Сильвестрівна наготувала на стіл.
— Сідай з нами обідати,— сказав Каленик Романо¬вич.— Після морозу гарячий борщ зразу душу зігріє.
— Я не буду,— не підводячи очей, відповів Рубін.— Не хочу я їсти. Я їв уже сьогодні.
Ганна Сильвестрівна розсердилася:
— Ти оці витівки, Рубіне, кинь. Руки помив? Ні? Іди он у кухню, помий швиденько. Та мерщій, бо борщ захо¬лоне. Ну!
Рубінові здалося, що це говорить не бабуся, яку він сьогодні вперше в житті побачив, а матір — так багато бу¬ло спільного в інтонаціях, навіть в самому ладі мови. І він глянув на неї. Ганна Сильвестрівна таки справді сердила¬ся, але сердилася таким добрим серцем, як сердилася і мати. Рубін підвівся і слухняно пішов у кухню мити руки. Тут тільки він відчув, як йому хотілося їсти.
— Я, брат, твої хитрощі знаю,— гомоніла тим часом Ганна Сильвестрівна.— Не хочу, не хочу! А чого не хочу — сам не знаєш. Ти, чоловіче добрий, тільки покуштуй мого борщику, а як вже покуштуєш, то за сто кілометрів при¬біжиш і скажеш: «Бабусю, мерщій дайте пообідати».
Вона ще довго гомоніла, і Рубінові без міри приємно було слухати її старече бурчання.
Після обіду мужчини, забравши лопати, пішли відки¬дати сніг, що нападав за день. Снігу було вище колін; він лежав важкою ковдрою на землі і позависав мохнатими бровами на гіллі дерев.
Вони поодкидали сніг від порога, пробили стежку до колонки — через увесь двір аж на вулицю. Колонка стоя¬ла на горбику, тут було слизько, розлита вода позамерза¬ла, легко було впасти. Каленик Романович пішов по пісок, а Рубін задивився на вулицю. Вона мало нагадувала ті вузькі вулиці, які Рубін бачив досі. Простору тут було так багато, що проїжджа частина просто губилася серед тих смуг, які прилягали до дворів і хвилястим широким сніж¬ним потоком спускалися кудись до залізничних колій.
Вниз із гори поодинці і по кілька вряд мчали санки з хлопцями й дівчатами. Простір був їм тут і воля! Рубіну самому захотілося вчепитися в якісь санки і гнати, й гнати вниз скільки сили.
Посипавши піском біля колонки, Каленик Романович теж задивився на гулянку. Ось якісь санчата почали на¬ближатися до них. Каленик Романович спинив їх, сказавши:
— Володю, покатайся з Рубіном, він вперше на Соло- м’янці.
Володька загальмував ногами санки, дружелюбно гля¬нув на Рубіна, крикнув: «Сідай ззаду» — і запрацював знову ногами, відпихаючись з місця. Рубін сів у Володьки за спиною, санки рушили вниз. Місцевість була нерівна. Вибої, круті пороги чергувалися з рівними площинами. Си¬пався ледве помітний сніжок; всю Солом’янку затягла біла імла. Спалахували вигуки, скрики, сміх, голоси наступу і благання. Від швидкої їзди дух забило Рубінові, і він за¬кричав скільки сили: «Гата-га! Гур-р-ра!» Щось подібне кричав і Володька.
Санки промчали через один поріг, другий, полетіли ку¬дись вниз у прірву, а коли Рубін отямився, вони вже наближалися до колій. Тут вони вскочили в якусь канаву, перекинулися, і обидва полетіли сторч головою в сніг. На гору, щоб було веселіше, вони навперемінку везли один одного.
На горі, на самому старті, хвіртка в одному дворі роз-чинилася, і закутана в білий в’язаний платок жінка гукну¬ла Володьці:
— Обідати!
— Добре! — відгукнувся Володька і обернувся до Ру¬біна: — Катайся сам. Я швидко. Тільки розганяйся добре.
Рубін розігнався. Володька підштовхнув його в спину, і сани помчали. Дух захоплювало. Рубін наздоганяв та¬кі ж самі санки з хлопцями, дівчатами, обминав малюків і переможно кричав: «Гу-р-р-ра!»
На тому місці, де горбом підіймався перший поріг, він побачив дівчину. Дівчина була довгонога і довгорука, паль¬течка вистачало їй лише до колін, рукава теж ніяк не мог¬ли як слід прикрити ліктів. Зате шерстяна біла хустина на ній була величезна і обрамляла обличчя, як клубок морського шумовиння. Дівчина зиркала на Рубіна якимсь дивним поглядом, насмішкуватим і зухвалим. Щоки в неї були червоні як жар, очі поблискували. Якась інша істота, здається, хлопець у величезному батьковому кожусі, з ру¬кавами, які діставали до землі, репетувала: «Маріонілко, Квітко-о-о, не бійся ти його!»
І цю дівчину, і цього хлопця Рубін бачив лише якусь хвилинку — санки мчали з найкрутішого місця гори. Дів¬чинка з отими довжелезними ногами враз зірвалася з міс¬ця, кинулася до Рубіна, упала на землю, викинувши впе¬ред руки, і слідом за цим щось з усієї сили смикнуло сан¬ки. Рубін вилетів з них і, не спиняючися, покотився вниз з кручі. Він перекидався, орав носом сніг, летів сторч го¬ловою. Спинився Рубін аж у канаві.
Коли він, обтрушуючись, підвівся, санки з отією дівчи¬ною вже мчали з гори, а хлопець у батьківському кожусі, розмахуючи над кручею довгими рукавами, як вітряк кри¬лами, кричав щасливо: «А-та-та-та!» Дівчина пролетіла повз Рубіна, показала йому язика, крикнула:
— Ну, як — добре?!
Рубін скільки сили погнався за нею, але коли добіг вниз, дівчина вже почала видиратися з санками на гору.
Коли вони порівнялися, вона спитала:
— Тепер знатимеш?
— Ось надаю тобі — сама знатимеш!
Рубін кинувся до дівчини, але вона встигла впасти, і він, перечепившися через неї, полетів знову вниз. Вона рего¬тала; падав сніжок; з гори долітали скрики й благання...
Коли Рубін, задихавшися і почервонівши до кінця вух, видерся до старту, щоб розправитися з веселою дівчиною, її на вулиці вже не було. І він про це щиро пожалкував.
Рубін подружив з Калеником Романовичем та Ганною Сильвестрівною. Він почав часто бувати у них, грав з ха¬зяїном у дамки, інколи бігав до колонки по воду, слухав радіо. Тут йому було дуже хороше, але за найкращі годи¬ни для себе він вважав ті години, коли вони з Калеником Романовичем залишалися біля горна, і старий коваль вво¬див Рубіна в таємниці свого ремесла, давав йому завдан¬ня і, розчервонілий, нетерплячий, стежив за тим, як хло¬пець невправно орудував молотком.
Одного разу, коли Каленик Романович і Рубін грали в дамки, в двері хтось постукав чужим стуком, і в кімнату зайшов хлопець з дорученням від начальника цеху запро¬сити Каленика Романовича на завод у важливій справі.
Рубін побачив, як Каленик Романович відразу змінився. Він ще був у домашній блузці і туфлях з товстої повсті, обрамлених білим козячим хутром, а вже здалося, що об¬личчя його вкрите сірим кузнечним порохом і хода ста¬ла такою, якою ходять в цеху робітники, які ціну собі знають. ,
Ганна Сильвестрівна винесла з хижки і струснула на¬дворі шкіряний фартух, в багатьох місцях поцяткований чорними пропалинами, склала його і зав’язала в полинялу якусь ситцеву шматину.
Це запрошення для неї, як і для Каленика Романовича, не було чимсь буденним, бо все тут, що стосувалося ко¬вальства, не було ділом буденним. Каленика Романовича так собі не викликали. Лише дуже велика невправка могла змусити адміністрацію цеху, де працюють сотні ковалів, звернутися до авторитету коваля відставного.
Ганна Сильвестрівна віддала Каленику Романовичу згорток і, стоячи біля нього, не знать для чого обсмикнула старий робочий піджак його, струсила з рукава смужку крейди. Коли всі почали виходити з кімнати, Ганна Силь¬вестрівна обома руками погладила плечі чоловікові і тихо промовила: «Ну, йди, іди з богом».
Рубін вийшов найостаннішим з хати і вже на вулиці, біля хвіртки, спитав:
— А мені можна, Каленику Романовичу?
— Аякже,— відповів старий коваль, зиркнувши на Ру¬біна.— На заводі ж не був — подивишся.
В цеху з’ясувалося таке. Розірвався крюк від пульма-нівського вагона, і треба було його зварити. Цехові ковалі як не бралися, що не робили, діло в них не виходило. Роз¬ламаний крюк із слідами зварювання лежав на довгій чор¬ній залізній лаві.
Біля крюка Каленик Романович з Рубіном знайшли кілька молодих ковальських помічників і коваля Кальни- болоцького, похнюпого і непривітного. Помічники привіта¬лися, коваль — відвернувся, ніби ніколи й не зустрічався з Калеником Романовичем. Каленик Романович знав цього чоловіка. Це була небезпечна людина, в’юнка, мстива. Зав¬жди траплялося так: коли заводські організації ставали на боротьбу з фальшивістю, ледарством, бракоробством, він в якийсь незрозумілий спосіб викручувався, і випливав на¬верх, і, замість того щоб самому відповідати, притягав до відповідальності інших. Його боялися і ненавиділи. Але він мав великі зв’язки, і його ніхто не наважувався заче¬пити. Каленик Романович, побачивши його, нишком сплю¬нув.
— А чого він сам не зварює, хіба він не вміє?—тихо спитав Рубін.
— Це поганий чоловік,— відповів Каленик Романо¬вич.— Фальшивий.
Хлопець, який прийшов разом з ними у цех, подався шукати начальника цеху. Один з помічників побіг кудись в цехові закапелки і повернувся з стільцем.
— Сідайте, Каленику Романовичу,— сказав він, і в го¬лосі його Рубін відчув глибоку пошану.
Каленик Романович повернувся до хлопця, неначе при-дивляючись.
— Не пізнаєте? — спитав помічник.— Я ж онук Андрія Максимовича.
— Серьожка?
— Еге ж,— жваво відповів він.
Рубін прислухався до розмови і зрозумів, що Серьож- чин дід — товариш Каленика Романовича, що вони дружи¬ли обидва з самої молодості і що той дід вже помер, а Се- рьожчин батько не повернувся з війни.
Аж ось Серьожка спинив розмову і стримано став осто¬ронь.
До Каленика Романовича наближався якийсь старий чоловік в давній шкіряній куртці і шапці з шкіряним по¬рижілим верхом, голений, з маленькими колючими посиві¬лими вусиками під носом. Ось він побачив Каленика Рома¬новича, і Рубін помітив, як вираз обличчя його змінився. То він був зосереджений і заклопотаний, а тепер в очах його з’явилося привітне світло. Він швидко пішов вперед, простяг руку, стиснув міцно за руку Каленика Романови¬ча, скрикнув:
— Скільки літ, скільки зим!
— Та давненько вже не бачилися,— відповів Каленик Романович. Його обличчя теж змінилося, біля очей назби¬ралося багато малесеньких зморщок — вони так збігалися завжди, коли Каленик Романович чув щось хороше або зустрічав людей, яких любив чи поважав.
Рубін догадався, що це прийшов начальник цеху, Іван Матвійович Хворост. «Мабуть, довго вони працювали отут разом,— подумав він.— Бач, як скучили один за одним».
Справді, радість зустрічі просвічувалася з кожної ри¬сочки обличчя обох цих людей. Вони почали розмовляти про своє домашнє життя. Рубін чув, як начальник спитав про Ганну Сильвестрівну, про Володимира, сина Каленика Романовича, який працював у Красноярську, а Каленик Романович і собі почав розпитувати про жінку і синів та дочок начальника цеху.
Як це кінчили, Хворост взяв обома руками за плечі Ка-леника Романовича, відштовхнув трохи від себе, сказав:
— А ви ще герой, Каленику Романовичу. Герой, ге¬рой! — і після паузи додав: — Ну що ж, послужіть ще раз заводові, виручіть.— Він став серйозний. Серйозного ви¬гляду набрав і Каленик Романович.
Вони підійшли до крюка. Обидва куски його мали на собі сліди невдалого зварювання.
— Я вже дивився,— промовив Каленик Романович.
— Краще б на таке не дивитися,— відповів начальник цеху.
Кальниболоцький десь зник. Помічники стояли, поопу-скавши голови або дивлячись кудись вбік.
Хворост спинивсь біля них.
— Ви, товариші,— сказав він,— самі розумієте обста¬новку. До нас на винятковий випадок прийшов майстер ковальської справи, і я прошу вас виконувати всі його розпорядження як безпосереднього начальника. Ну, з бо¬гом.
Він зробив кілька кроків від горна, і зір його несподіва¬но спинився на Рубінові. Придивившись і, очевидно, не впізнавши його, він спитав:
— А ви тут чого?
— Та де мій, Іване Матвійовичу,— виступив вперед
Каленик Романович.— Рекомендую: Рубін Максимович
Приходько, з нашого ремісничого училища.
Начальник цеху оглянув з голови до ніг Рубіна. Огля¬дини ці, очевидно, задовольнили його, і він спитав ста¬рого коваля:
— А ви своєї лінії не залишаєте? Це ж котрий: сьомий, восьмий?
— Але ж парубок який! — весело відповів Каленик Ро-манович.— 3 шибки вирізав круг, як під циркуль!
Від такої рекомендації Рубін почервонів, як рак, і опу¬стив голову, і вже не чув дальшої розмови як слід,— зда¬лося тільки йому, що ця розмова була дружня.
Коли начальник цеху пішов, Рубін обернув голову до Каленика Романовича і хотів сказати, навіщо він згадав про шибку, але не наважився. Насунувши кепку на лоба, Каленик Романович уже стояв, схилившись біля уламків крюка. Спочатку він тільки дивився на попалені вогнем кінці його, потім взяв молоток; від його ударів з заліза- товстими кусками посипалась циндра. Він похитав го¬ловою.
Серьожка сказав:
— Оце як бачите. Згоріти згоріло, а зваритися не зва¬рилося.
Каленик Романович поклав молоток. Серьожка, який стояв напоготові, спитав:
— Горно?
Каленик Романович махнув рукою і зробив крок до стільця. Один з помічників, пішовши слідом за ним, ска¬зав:
— Вам тут погано буде сидіти. Вам отут буде краще.— І, не ждучи, що відповість Каленик Романович, він пере¬ставив стілець. В його рухах, у виразі обличчя було щось таке, що ріднило його з начальником цеху, і Рубін зрозу¬мів, що Каленик Романович тут був не Калеником Романо¬вичем домашнім чи навіть училищним, це була людина, з якою рахувався весь цех, від його начальника до коваль¬ського помічника. І сам Рубін почав заражатися цим по¬чуттям;
Каленик Романович сів, обдивився навколо. З цього місця йому було добре видно горн, людей біля нього, і вод¬ночас він не заважав ні робітникам, які проходили цехом, ні помічникам.
Крюк мав сімдесят міліметрів в діаметрі. Помилка Кальниболоцького полягала в тому, що він, не зумівши прогріти наскрізь заліза, спалив його і, коли почав варити, у нього нічого не вийшло.
При початку робіт не всі помічники були на боці Ка- ’Леника Романовича. Всі вони навчалися в училищах і вва¬жали, що знають таємниці ковальської справи не гірше за інших, а тому,-як і Кальниболоцький, були переконані, що причиною невдачі з крюком було залізо, непридатне для зварювання. Воно не прогрівалось як слід і починало горіти раніше, ніж метал був готовий під молот. Тому й вирази облич у декого з них були скептичні. Один навіть сказав, зиркнувши в бік старого коваля: «Боюся, що і в цього варяга нічого не вийде». Тим часом Каленик Ро¬манович, глянувши на заходи Серьожі біля горна, враз спинив його рухом руки.
— А що таке? — спитав, підійшовши, Серьожка.— Я вас не розумію.
— Вибери з центра горна вогке вугілля, наклади сухого.
— Але ж! — здивовано глянувши на Каленика Романо¬вича, скрикнув хлопець.— Для горна завжди вживається лише вогке вугілля!
— І буде у вас мокре варіння. Залізо погорить, а на¬грітися не нагріється. Роби, Серьожо, як належить роби¬ти. І зваж, та і всі ви, хлопці, слухайте: що товсте залі¬зо — то не тонке. І кожен випадок вимагає свого підходу. Нам треба багато жару, без сухого вугілля його не домо¬жешся.
Вираз обличчя в Серьожі з скептичного став спантели-ченим, він позирав то на своїх товаришів, то на Каленика Романовича, але наказ виконав.
Ось розгорілося вугілля, взялося жаром. Спочатку цей жар пробирався лише між зигзагуватими щілинами й розколинами великої вугільної шапки, потім щілини поча¬ли більшати, зливатися, вогонь запалав з усіх боків, побіг по шапці вгору, розтяв її ясними смужками до самого верху. Спалахували червоні язики, і чим далі, тим жар ставав більший.
Коли горн був уже готовий, чотири помічники і Рубін п’ятий взяли крюк і поклали розломом у жар.
Каленик Романович сидить на стільці, і коли підводить вгору руку, помічники обертають важке тіло крюка, а Серьожка це ж саме робить з відламаним його кінцем.
Вугілля в горні зовсім розгорілося, кінці крюка почали червоніти.
Кузня двигтить від важких ударів парових молотів; десь збоку дзвонять ручні ковальські молоти, всуміш з ударами таки ж ручного молота.
Рубін заслухався і за цим не помітив, як Каленик Ро¬манович підвівся, став біля горна, глянув зблизька, мах¬нув рукою:
— ПІСКУ!
+*
Два помічники І Рубін обертають важке залізо, Се- рьожка кидає на розчервонілий край його пісок, потім пере¬вертає і обсипає піском і одламаний край крюка.
Від ударів піщинок по залізі посипались іскри. Яке ча¬рівне видовище! Рубін дивиться, і, як в казці, до нього до¬літають слова Каленика Романовича: пісок уберігає за¬лізо від горіння і разом з тим допомагає кращому його прогріванню. Іскра заліза, готового до зварювання, повин¬на бути прозорою і чистою, еге ж, прозорою і чистою!
Рубін дивиться на горно, на іскри, які від ударів піщи¬нок летять із заліза, і не може уявити іскор, чистіших і прозоріших за ті, які він бачить зараз.
Нагрівання, здається, триває довго, страшенно довго. Крюк обертають ще раз і ще раз, посипають піском, від цього знову і знову летять іскри.
І знову, задивившись у вогонь, Рубін не помічає, як Каленик Романович підводиться із стільця. Зарухались його сиві брови, ожили очі. Він підходить до самого гор¬на, торкає за плече Рубіна:
— Замічай, Рубіне! — і кинув жменьку піску на залізо, біле, аж неначе прозоре. Залізо заблискотіло, і з нього по¬сипались іскри.
— Бачиш?
Рубін дивиться на цей фейєрверк. Йому мерехтить в очах.
— Замітив? Чиста? Чистішої вже не буде!
Фейєрверк ще не встиг загаснути, а Каленик Романо¬вич вже повернувся до Серьожі.
— Під молот! Підготуватися!
Помічник і Рубін кинулися до крюка і почали оберта¬ти, щоб віднести до ручного ковадла.
— Відставити! Під паровий!
— Каленику Романовичу, але ж...
Перший раз, коли варили з Кальниболоцьким, крюк клали під ручний молот. Наказ Каленика Романовича
спантеличив помічників. Вони уставилися на нього очима.
Коваль похитав головою:
Сімдесят міліметрів під ручний молот?! Ая-я-я!
І крюк поклали під молот паровий.
Біля молота став сам Каленик Романович. Рух руки — і молот шалено і весело загупав, підлітаючи вгору і опу¬скаючись вниз. Полетіли фонтани іскор. Складені краями два куски хметалу з першого удару вгрузли один у одного. Наступні удари- без жалю їх місили, і залізо слухняно зв’язувалося, як вв’язуються у вмілих руках два куски тіста.
Почався процес зварювання. Обидва крюки зварюва¬лися не поверхнево, а серцевиною, зчіпалися молекули з мо¬лекулами в самій глибині залізного стрижня. Помічники дивилися широко відкритими очима. Кожен рух майстра викликав у них подив, навіть заздрість.
Молот усе гатив і гатив. Каленик Романович мовби при¬кипів до нього, ніби народився тут і ніколи не збирався за¬лишити цього свого місця. Він неначе увесь одсвічувався внутрішнім жаром, і Рубін задивився на нього.
— Годі! На горно!
Крюк знову поклали у жар.
Крюк нагрівся. Молот знову бгав і місив розпечене за¬лізо. Каленик Романович, зосереджений і бистрий, стежив за ним, не спускаючи очей. Проте молот гупав не так, як раніше. Тоді він місив залізо завзято, безоглядно, тепер в рухах його помічалась обережність.
Веселі іскорки сипалися на Каленика Романовича. Ще кілька рухів, завмираючих, ніжних, як дотик пелюстки, і молот спинився. Крюк почав швидко червоніти; потім метал посинів, а коли захолов, став аж бузковий. Всі стов¬пилися навколо: на місці зварювання не було видно ні¬яких швів, залізна маса обох кінців скипілася водно.
Каленик Романович почав витирати руки, повільно ски¬нув свій фартух, простяг його Рубінові.
— Вже? — спитав Рубін непевно.
— Вже,— відповів Каленик Романович.— Тепер він швидше по цілому розірветься, ніж по звареному.
Хлопці оточили Каленика Романовича.
— Як це у вас здорово! — скрикнув Серьожа.— Ви тільки гляньте,— гукнув він до товаришів.— Ні, ви тільки гляньте!
— Багато будете хвалити — перехвалите,— відмахнувся Каленик Романович.
З цеху Каленик Романович вийшов дуже схвильований і разом з тим у великому піднесенні. Око не зрадило, не схибила рука! В душі у нього ніби гриміла музика, як гриміла вона в дні давні, колишні. Але чим далі ішов він, тим частіше в переможні звуки впліталися інші звуки яко¬гось жалю. Жалю за тим, що так швидко усе минає і за плечима старість. І хто його знає, чи не є це останній його зліт, остання перемога?
Спочатку, як вийшли із цеху, Каленику Романовичу хо¬тілося швидше дійти додому, побачити Ганну Сильвестрів- ну і про все їй розказати, як розказував він завжди раніше. Він знав, що й вона дома жде не діждеться, і летів, летів. Але чим далі від цеху і ближче додому, тим кроки його ставали повільніші, в душі тужили невеселі скрипки...
Рубін ішов за Калеником Романовичем, ніс рукою його фартух, закоханими очима дивився на нього і думав про наступні дні своїх перемог і тріумфів. Авжеж, він не буде сидіти склавши руки, він почне працювати, як сам чорт, і — навчиться. І як оце тепер Каленика Романовича викли¬кають на допомогу, так викликатимуть і його, і назвуть майстром ковальської справи...
Ці думки, мрії і роздуми не пропадали для хлопця да¬ром. Він тепер знав справжню ціну Каленику Романовичу, ходив за ним невідступно і пильно прислухався до його слів. Але не завжди, звичайно, адже він був ще хлопець, якому хотілося засунути терпуг у горно і вирізати у шибці круглу дірку!
В кінці зими у Рубіна сталося велике горе* Прийшов лист з радгоспу, що померла мати. Хлопець залишився круглим сиротою, бо батько ще раніше розбився, упавши п’яний з мосту.
Рубін сидів на вікні в коридорі, дивився на талий сніг у дворі, на струмочки, що вже бігли по землі, і схлипував. Все всередині йому боліло, мов там була відкрита рана, яка, здавалося, і загоїтися не могла. Як він тепер буде жити на світі? І як це тяжко усвідомити, що матері, яку він так любив, вже немає на світі і ніколи не буде, ніколи він її вже не побачить, не почує її голосу, не загляне у вічі.
Від цих думок Рубін починав дужче схлипувати, всере¬дині наростав такий біль, що паморочилося в голові.
Вночі хлопець не міг заснути. Чергова по коридору кілька разів напувала його холодною водою. Рубін лежав ниць на постелі і тужив.
Не сгіромігшися заспокоїти в кімнаті, добра жінка ви- вела його на свіже повітря, і він сидів на ганку, поки не почало світати.
В їдальні Рубін не торкнувся до їжі, на уроках сидів понуро, важко зітхаючи й схлипуючи.
Каленика Романовича вразив вигляд хлопця: він був блідий і змарнів за ніч так, що не можна було пізнати. Після уроків коваль забрав його до себе — до Ганни Силь- вестрівни. Хлопець ішов мовчки, опустивши голову; в кім¬наті знову розридався і, упавши головою на стіл, повто¬ряв: «Я ж тепер її вже ніколи не побачу на світі».
В хаті було сумно. Всі мовчали і мовчки зітхали. Від їжі Рубін знову одмовився, тільки жадібно випив води. Ганна Сильвестрівна послала йому на дивані; він знову не міг заснути і лежав, обнявши подушку. Заснув він пізно, виснажений, вимучений, схлипуючи уві сні.
В училище вони пішли вдвох, і, як ішли, Каленик Ро¬манович сказав:
— Якби ти схотів, то я взяв би тебе жити до себе. Ти подумай. Бо куди ж тобі тепер?
Наближалася літня перерва, і, справді, де було дітися хлопцеві?
Він так і залишився у Каленика Романовича. Втрату матері хлопець переживав бурхливо і гостро. Два місяці він був несхожий на себе — притих, ходив задуманий і зосереджений. Лише коли сонце почало припікати по-літ¬ньому і Солом’янка вкрилася зеленню, а по глухих садах її заспівали солов’ї, Рубін очуняв, і очі його знову за¬блищали.
Живучи у Каленика Романовича, він намагався бути серйозним і витриманим, а насправді у нього було ще ба¬гато хлоп’ячого. Рівна течія життя його була заповнена спалахами вчинків дивних і несподіваних. Він бився з хлопцями на вулиці, тікав з уроків, просився до товариша і їхав на Дніпро, каявся у всьому, обіцяв виправитися і знову шкодив.
Каленик Романович сердився, Ганна Сильвестрівна до¬рікала:
— І що ти оце собі думаєш, Рубіне! Виженуть тебе з училища, хто ж тебе на завод візьме—дикого і негра¬мотного!
Рубін мовчав, сопів, потім признавався:
— Хіба я, бабусю, хотів. Мені й на думку не спадало. А як воно все стається, я, їй-право, не знаю!
— Вітру у тебе в голові багато,— казала Ганна Силь- вестрівна.
— Я буду брати себе в руки,— обіцяв Рубін, і це була чесна обіцянка, і він дотримувався її до... наступного разу.
Був прекрасний літній ранок. Рубін сходив з Ганною Сильвестрівною на базар, приніс кошики з продуктами, поснідали. Каленик Романович пішов десь у своїх спра¬вах. Ганна Сильвестрівна лягла відпочити, щось надто у неї ослабіли ноги — ходити з базару доводилося на гору, а літ їй було вже багато.
Рубін узяв мітлу, замів біля порога, полив великою по-ливальницею бузок, що ріс за домочком, спушив гострою залізячкою землю між рядками помідорів — у них росло на городі двадцять квадратних метрів помідорів — і сів читати. Попалася йому повість Нечуя-Левицького про Кайдашеву сім’ю; він поглинав сторінки за сторінками, обурювався, сміявся і лаявся: «Ну й сімейка, ну й життя, хай йому лиха година!» Ні, коли Рубін і згоден жити, то лише з такими людьми, як Каленик Романович, Ганна Сильвестрівна. Це люди зовсім інші. Що говорити!
Він так зачитався, що Володьці довелося цілу хвилину торсати його, поки він зміг одірватися від книжки.
Володька присів біля нього.
— Ти що зараз робиш?
— Бачиш — читаю.
— А потім?
— Прийде Каленик Романович — в Совки поїдемо, він до племінника, а я в ставку покупаюся.
— А ти знаєш,— сказав Володька,— у Бондаренчихи налилися вже ранні яблука, а стара попхалася на базар, їй-право!
— Та ну!
— Правду тобі кажу.
— Ні, не хочу,— відповів Рубін.— У мене, брат, стільки всячини за плечима, що не знаю, як мене і терпить Кале¬ник Романович. По зав’язку! Рад, а не можу. Кажеш, по¬спіли?
— На весь провулок пахтять. Ось ходім.
— Понюхати? Ну що ж, понюхати можна. Ходім.
Рубін відклав книжку і пішов за приятелем не на ву¬лицю, а кудись через перелази і дірки в огорожах. Ви¬йшли вони в глухий завулок. Завулок біг круто вниз, весь заріс кущами білої акації.
Стежка йшла .по самому дну ярочка, бо цей провулок був разом з тим і сточищем, куди весною і в грози збі¬гали потоки води. Садиби й сади по схилах не спускалися низько, а обережно спинялися своїми огорожами на самій бровці ярочка.
Хлопці, як вийшли в завулок, так і загубилися в за¬ростях акації, гігантських будяків і дикої лози. Зовні ці зарості здавалися непролазними джунглями, насправді ж при землі вони були попробивані десятками доріжок, ру¬хатися по яких здебільшого доводилося рачки.
В акацієвих заростях уже чулося сопіння і стриманий шепіт. Рубін і Володька знайшли тут Василя і Максима. Василь і Максим теж говорили про запах в саду Бон- даренчихи, що сьогодні вперше порушив спокій Соло- м’янки.
На місці з'ясувалося таке: Бондаренчиха справді пішла на базар, дома залишилася тільки її онука Валька, але Валька була страшенна соня, і припущення, що в цей час вона могла не спати, було неймовірне.
Рубін, не заходячи довго в суперечки, зійшов на стеж¬ку, що вела до саду Бондаренчихи, і тихо рушив вперед. Стежка йшла круто вгору. Рубін нагнувся і поліз рачки. Дертися довелося далеко й високо.
В гущині зарості, де повітря стояло непорушне, було жарко, Рубін спітнів. Зате яка ж краса розкрилася перед ним, коли він видерся нарешті на останню терасу.
Сад Бондаренчихи від моря акацієвих джунглів відді¬ляла лише сяка-така огорожа з дроту, заліза та дощечок з дерев’яної тари. Ця споруда була густо обтикана тер¬новими й грушевими гілками: в одному місці Рубін поба¬чив на ній латку з старого валянка, в другому таку ж саму латку з розгорнутого циліндра великої консервної банки.
Сад за огорожею вражав чистотою незвичайною. Все тут було скопане, прополене, вигладжене, висмикане, по¬лите, підв’язане. Стежечки Бондаренчиха посипала білим піском, в тіні під грушею біліли вискреблені до воскового кольору лавочка і стіл.
Над всією красою світило сонце, пролітав вітрець, гой¬даючи гілки вишень, яблунь і груш.
Краєвид зачарував Рубіна. Та ось вітрець обернувся і війнув не в садок, а з саду. І зразу ніздрі у Рубіна затре* петали. Ні з чим не зрівняний аромат першого яблука пролинув над світом. Рубін втяг повітря і занімів. За ого¬рожею, за десять метрів від неї, підносилася вгору яблу¬ня, обважена плодами, що нагинали гілки до землі. Стов¬бур, вибілений до сяйва розпеченого заліза, світився про¬ти сонця, він був низький, і перша гілляка відходила од нього за півтора метра від грунту. Щоб вона не відчах¬нулася під вагою фруктів, Бондаренчиха підперла її дубо¬вою розсохою. Три молоді пружні гілки і на них десяток яблук опускалися до самої землі. Не треба було навіть рук підіймати! Стань рядом, зривай і клади за пазуху.
Промінь сонця порснув між розхиленими гілочками і впав на яблуко. Рубін побачив його в усій його красі.
План, як проскочити у сад до Бондаренчихи, Марини Василівни, визрів у нього відразу. Не розмірковуючи дов¬го, він витяг з кишені ножа, розкрив його і встромив у землю під нижньою дротиною огорожі. Щоб закрити в садок доступ Шарикам, курям і котам, Марина Василівна межу саду виклала валиком з дерну.
Рубін розтяв цей вал в двох місцях і вирізану пластину відсунув набік. Утворилися ворота. Але вони були надто низенькі. Кілька ударів ножем розпушили землю. Рубін вигорнув її на себе і знову пустив у хід ніж.
Працював він тихо, безшумно, жодна билинка не пово-рухнулася. Навіть півень, що пасся за десять кроків по той бік саду, не підвів голови.
Як усе було готове, Рубін обернувся до Володьки і про-шепотів пристрасно:
— Дивись і, коли що,— бий тривогу!
Володька мотнув головою, і Рубін поліз попід дротиною теж безшумно. Десять кроків, які відділяли його від яблу¬ні, він проповз на животі, під знадливою гілкою підвівся, взяв її в руки, нагнувся і потонув носом у пишному гроні.
Так без краю чудесно пахло! Такий був незвичайний день! Все було, як у казці. І чого це обов’язково треба красти? А коли б, щоб не красти, сісти отут, на узгір’ї, і дивитися, як випливає з марева Батиєва гора, як море повітря хлюпає сюди звідкись з степів і лісів?
Рубін втяг повітря, глянув ще раз на чарівний привид Батиєвої гори і простяг руку до яблука. Пора було рвати.
Увесь сон скінчився несподівано. Біля яблуні стояла Бондаренчиха, Марина Василівна. На ній була сліпучо-бі¬ла батистова кофта, як завжди. Як завжди, вона була охайна, підібрана. На голові була підібрана волосинка до волосинки, погляд розумних очей був променистий. Чи-
стоту випромінювали навіть п домашні туфлі — червоні, з зеленими цяточками на носках.
— Здрастуй, Рубіне,— сказала вона.— Що це ти отут
робиш? Нюхаєш? Добре пахне? .
Вона ні сердилася, ні дивувалася. Легка посмішка ледь- ледь світилася на її губах.
Рубін почервонів увесь. Володька, який мав бити три¬вогу, відчайдушно запідпадьомкав перепелом. Марина Ва¬силівна махнула в бік джунглів рукою:
— Пізно, Володько,— і додала з тим самим легким смішком: — Ех ти, сторож! — Володька сконфужено стих. Вона звернулася до Рубіна: —А ти дивний, парубче. Ти, якщо хочеш знати, навіть красти яблук не вмієш. Дивний у тебе звичай: в сад ходиш через пролазку і чого? Наню¬хатися міг і з того боку, з-за огорожі. Ну що ж, всякі люди бувають.
— Я не хотів красти,— похнюпо відповів, нарешті, Ру¬бін.— Хлопці кажуть: «Вже пахне». Я й не здержався.
— Гаразд. Добре. Спробуємо повірити. Однак чи пові¬рить у це Каленик Романович? Збирайся, ходім.
Рубін спідлоба глянув на Марину Василівну. Перший переляк у нього пройшов, в голові билися думки, як ви¬йти з цього становища. Тікати! Просити? Як тікати? Як просити?
За огорожею спокусливо шелестіли зарості білої акації, заманливо чорніла пролазка. Кінець кінцем, можна з роз¬гону просто перелетіти через огорожу.
— Я нікуди не піду,— сказав він нарешті, похмуро на-гледівши дільницю огорожі, виплетену не з колючого дро¬ту. «Отам стрибну і прощай, Марино Василівно».
— Цікаво,— промовила з тією самою посмішкою Ма¬рина Василівна.— Що ж ти тут ночувати будеш? Чи, може, назираєш, де можна краще перескочити через тин. Га? Що ж, можна й так, тільки, Рубіне, нічого з цього не вийде. Ти ж сюди іще не дивився.
Рубін обернувся і глянув, куди показувала хазяйка са¬ду. З лівого боку у неї біля ноги стояв Шарик, кудлатий двірняк з надгризеним вухом і з трьома глибокими шра¬мами на голові.
Шарик, піднявши голову, спокійно дивився на Рубіна, але спокій цей Рубін знав! У Рубіна похололо в серці. «Ну ж і влип»,— подумав він, і холодний піт виступив у нього на лобі.
— Ну, то що ж, пішли?
Рубін рушив, тягнучи ноги, потім спинився, сказав:
— Бабо, що хочете, робіть, тільки не кажіть дома. Я вас дуже, дуже прошу. Я вам що завгодно зроблю: сад поливати буду, воду носитиму, тільки не кажіть.— Він з надією підвів очі на Марину Василівну.
— Піймавшися, ви всі такі добрі. А от поки не піймався, не надумався: «Дай піду бабі підсоблю трохи: підтоп¬талася баба».
Вони рушили знов. Марина Василівна говорила правду. Рубін так-таки ніколи й не додумався до цього.
Марина Василівна тим часом далі говорила:
— А це хіба справедливо, Рубіне? Як по правді розі¬братися, то совісті в тебе немає. Я з дідусем твоїм, Кале- ником Романовичем, вік по сусідству звікувала, а кривди від нього не бачила. Бо в нього* совість є, Рубіне. Чи, може, немає?
— Бабо,— сказав Рубін.— Пустіть мене, бабо. Не хотів я, бабо, ваших яблук!
— А хто ж за тебе опинився у мене в саду?
— Я не знаю, бабо, як це сталося. От, їй-богу, не знаю!
— Гаразд, до діда підемо, з’ясуємо. Він у всьому роз-береться.
Рубін спинився, ліг на землю і сказав:
— Як до діда вести, краще отут візьміть і вбийте на місці.
— Шарику, підведи його,— строго промовила Марина Василівна.
Шарик підійшов до Рубіна, смикнув за штани, за¬гарчав.
— Уставай, штани порве, а штани казенні. Перед учи¬лищем треба відповідати за них.
Рубін потрапив у пастку, з якої виходу не було.
«Ну що ж, хай ведуть,— подумав він. На мозок його напливла якась страшна тінь.— Хай ведуть. Все одно мені після цього не жити». Він стих і сказав глухо:
— До діда то й до діда. Пішли.
Ступав він важко.
Тіло його закам’яніло, ноги стали неслухняними, щед¬рий піт вкрив йому обличчя, і хлопець то білів, то черво¬нів. Поріг у хвіртці став для нього непереборною пере¬шкодою. Лише коли Марина Василівна підштовхнула йо¬го, він знайшов в собі сили переступити через нього.
Каленик Романович і Ганна Сильвестрівна сиділи вже в холодочку під вербою і пили чай. Побачивши Рубіна і Марину Василівну, Ганна Сильвестрівна сплеснула ру¬ками:
— Господи! Невже це Рубін лазив у сад?
— Ба ні,— зирнувши на Рубіна збоку, промовила мир¬ним, навіть здивованим голосом Марина Василівна.— Біля хвіртки отам стояв.
Каленик Романович обернувся, глянув на Рубіна. Рубін стояв знеможений, з слідами сліз, розтертих по обличчю, з очима, опущеними в землю, і з виразом на обличчі горя і якогось остаточного і похмурого вирішення.
— А заплаканий чого, замурзаний?! — не вгавала Ган¬на Сильвестрівна.— Де ж це ти був? З хлопцями знову бився? І коли ти вже розуму наберешся?! Все як не гулі, так бійка...
Каленик Романович тим часом, оглянувши хлопця, сказав:
— Геть з очей, бузувіре! Умийся піди, ач який розма-льований. Ану руки покажи. Господи, та вони в тебе, як у маленького. Ех, біда з вами. Попоморочишся, поки ви-ростуть,— звернувся він уже до обох жінок.
Голос у Каленика Романовича був хоч і сердитий, але звучало в ньому більше батьківського бурчання, ніж серця. І Рубін це відчув.
Поки він дійшов до умивальника, тяжкі його думки,— а тяжкі тому, що він вирішив був по всій цій колотнечі піти на Дніпро і втопитися,— почали мінятися. Світ, який оточував його отут, на Солом’янці, був особливий. Ось сьо¬годні він пережив тяжкі хвилини після історії з тими яблуками — його ж піймали на крадіжці, піймала сама Бондаренчиха, Марина Василівна, і — сама врятувала! І його серце несамохіть линуло до Марини Василівни, до Каленика Романовича, до Ганни Сильвестрівни. Як їм за всю їх добрість віддячити? Йому хотілося підійти до Каленика Романовича і розказати йому всю правду. Зви¬чайно, Рубін, як і всі хлопці його віку, цього не зробив. Спокутувати свою провину він вирішив інакше.
Ще зранку він умовився з Ганною Сильвестрівною, що завтра, в понеділок, він їй почистить чайник — всередині і зовні, надто він уже зациганився. Тепер Рубін вирішив зробити це сьогодні, не ждучи завтра.
Він узяв чайник, старе долото, щоб вишкрібати накип всередині, миску з піском і ганчіркою і сів у холодок під стіною, щоб Каленик Романович, який не хотів його бачи¬ти, принаймні чув, що Рубін тут, близько! Заторготіло долото по залізу, зашарудів пісок по емалі.
Тим часом хвіртка рипнула. З вигуків і привітань Рубін зрозумів, що прийшли гості. Визирнувши з-за причілка, Рубін пізнав Захожая Кирила Гнатовича і Прихідька Іва¬на Костьовича. Прийшли вони з жінками, а жінки з яки¬мись вузликами. Ганна Сильвестрівна заметушилася, і в ту хвилину, як вона побігла в кімнатку, Кирило Гнатович поставив на стіл пляшку горілки, а Іван Костьович — червоного вина з красивою наклейкою,— всі знали, що Ганна Сильвестрівна гіркої не п’є. Заторохтіли стільці, забряжчав посуд, запахтіло яєчнею і смаженим салом. Якась з жінок спитала: «А де ж це Рубін?» (Рубін саме в цей час втягнув голову за причілок). Відказала Марина Василівна: «Рубін, здається, заробив на горіхи, спокутує». Потім всі посідали.
У Каленика Романовича фруктових дерев не було перед домочком, замість цього росла плакуча верба, з довгими- довгими пацьорками, що звисали мало не до землі. Верба була широка, тіниста, дуже красива, і Каленик Романо¬вич та ближні сусіди любили сидіти влітку під нею. Поли¬вали її щедро, і верба вражала всіх свіжістю свого листя. Інколи Каленик Романович мріяв: «От коли б під нею отут та ще невеличкий фонтанчик!» Але мрії його так і залишилися мріями. От і сьогодні, коли чоловіки, оче¬видно, вже повсідалися, Захожай сказав:
— А добра-таки в тебе, Каленику Романовичу, верба.
— Що добра, то добра,— погодився Каленик Романо¬вич.— Все життя думав фонтанчик під нею зробити, та ба — щось не виходить.
Після верби і фонтанчика вони перейшли на іншу тему, а Рубінові запали в голову лише ці слова про фонтанчик, і він сказав собі: «Ось розпитаюся, як його робити,— і зроблю. Тоді хай не кажуть: «Геть з очей, щоб я тебе і не бачив!»
Рубін думав спочатку про оцей фонтанчик, але незаба¬ром перестав думати — він прислухався до розмови, що точилася за столом,— і знову заслухався. Хазяїни і гості розповідали, згадували. Згадували молодість, якихось не¬відомих Рубінові людей, розповідали про пригоди, які траплялися з ними на Солом’янці, в місті, на заводі. Всі ці пригоди прив’язані були до подій, про які Рубін читав тільки в книгах. Згадували вони п’ятий рік, рік сімнадця¬тий, повстання проти якоїсь Центральної ради, бої проти петлюрівців, про війну з фашистами. З того, що розпові¬далося, видно було, що всі вони — і Каленик Романович, і Захожай, і Прихідько — були в самому вирі тієї бороть¬би, ходили в атаки, стріляли з рушниць, кидали бомби... Несподівано дізнався Рубін, що чоловік Марини Василівни загинув під час повстання «Арсеналу». Але найбільше вразило хлопця те, що він був не перший прийомний син Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни, що до нього Каленик Романович і Ганна Сильвестрівна усиновили спочатку трьох хлопців-братів, потім ще двох, а разом з рідними синами поставили на ноги сім чоловік. Тільки тепер Рубін зрозумів слова начальника цеху, звернені до Каленика Романовича: «Це ж котрий у вас, сьомий, вось¬мий?» Дізнався Рубін і про те, що три прийомні і один рідний син Каленика Романовича пішли добровольцями в армію, коли німці почали наближатися до Києва, і всі загинули в боях. На війні також загинули сини й онуки Марини Василівни, сини й онуки Захожая й Прихідька. У Марини Василівни — троє, у Захожая — один, у При¬хідька — два. Старі розповідали, зітхали, витирали сльо¬зи, і Рубін зрозумів, яких страшних ран завдало Гм життя. Як це страшно — з однієї хати не повернулося четверо! Горе косило цих старих людей, коли одна по одній прихо¬дили звістки з фронтів. Які ріки сліз пролито тут в гли¬бині ночей! Яку силу любові до своєї землі мали всі ці люди, що йшли самі на смерть і дітей послали своїх...
Чайник був давно вичищений. Рубін поздирав долотом увесь накип всередині. Гості вже попрощалися і пороз¬ходилися, а він сидів і думав про все, що почув тепер, що чув раніше, та не зв’язував в одне ціле. І йому здавалося, що отут, на Солом’янці, бачить він не життя звичайних людей, а життя якихось велетнів. І бачить він їх чомусь усіх — освітлених сонцем, на залитих сонцем вулицях, на барикадах, де полум’яніють прапори, на полі бою із зв’яз¬ками гранат, як вони у пишний червневий день кидають¬ся під гусениці фашистських танків... Сини Солом’янки, які ви прекрасні, які відважні! Думаючи про них, Рубін заплющує очі і бачить себе в грізні дні боїв за Вітчиз¬ну поруч з Калеником Романовичем, і він, Рубін, був та¬ким же сміливим, як і всі ці відважні люди з Соло¬м’янки...
Отак і збігло два роки. Закінчивши училище, Рубін виїхав на Подніпров’я. Шість місяців від нього не було чути й слова, потім написав, що влаштувався як слід. Через рік з Дніпропетровська знову прийшов лист. З ли¬стом Рубін прислав газету з своїм портретом, надруко¬ваним у тій газеті, і п’ятдесят карбованців грошей. В га¬зеті Рубіна хвалили. З того часу на Солом’янку поча¬ло щомісяця надходили по п’ятдесят карбованців Ганні Сильвестрівні на насіння. Влітку, через три з половиною роки після закінчення ремісничого училища, Рубін неспо¬дівано приїхав у відпустку до Каленика Романовича і Ган-ни Сильвестрівни на Солом’янку. За цей час він змужнів, чорні вуса густо засіяли верхню губу, брови дугами схо¬дилися на переніссі, і з-під них дивилися сміливі й гострі чорні очі. Привіз Рубін Каленикові Романовичу теплі зи¬мові валянки з калошами, а Ганні Сильвестрівні прозор¬часту хустку, таку, як на її молодому портреті. Ганна Силь- вестрівна розчулилася, аж схлипнула трохи. Каленик Ро¬манович спитав:
— Навіщо оце витрачатися?
— А ви вже, батю, мені дозвольте знати навіщо,— від¬казав Рубін.— А може, мені так хочеться!
Знайомих хлопців з ремісничого училища Рубін на Солом’янці вже не знайшов, не знайшов і на Чоколівці — пороз’їжджалися по світах. Зустрів лише Женю Індиченка, але Женя був по вуха закоханий, ходив незрозумілий, дивний і все зітхав. Навіть купатися до Наводницького мосту не поїхав. Рубін махнув рукою на Індиченка.
Стояло надвечір’я. Над Солом’янкою пливли грозові хмари з бузковими відсвітами. За Києвом-Товарним гри¬мотіло, земля пахла збитим пилом і чорнобривцями. Гроза наближалася. Ганна Сильвестрівна виколупувала голов¬ною шпилькою кісточки з вишень і підсувала Рубінові найбільші налиті соком ягоди. Каленик Романович, надів¬ши окуляри, підсів до четвертої сторінки газети «Правда», де містилися політичні відомості з широкого світу, писало¬ся про атомну й водневу бомби, про скорочення армій. З цими новинами він, звичайно, знайомився через радіо, але репродуктор в цей час гримів піснями і до політики йому було байдуже. Рубін, навпаки, час від часу кладучи в рот ягоди, які подавала йому Ганна Сильвестрівна, прислухався до звуків, що долітали звідти. Найбільше йо¬му подобалася музика швидка — польки, галопи, фокстро¬ти, але студія, як на зло, передавала старі, тужні й тягучі пісні, які рідко коли його зворушували, бо, мабуть, він перебував у такому віці, коли музику слухають ще ногами. За 'вікном шумів дощ. Окремі великі краплини, зриваю¬чись з даху, били по зовнішньому, критому залізом під-
віконнику. Падали вони рідко, і їх удари лунко відзива¬лися в кімнаті. Рубінові було дуже приємно: звуки музики, до якої він уже не прислухався, удари крапель по залізу занесли його думки кудись далеко. :
Коли він прочуняв, в кімнаті, крім їх трьох, була ще й четверта особа. Вона, видно, вбігла тільки що з дощу. Це була дівчина. Через плече у неї висіла велика чорна шкі¬ряна сумка, з якої вибивалися газети й журнали. Дівчина була невеличка, з двома товстезними чорними косами по пояс; діставши коси з-за спини, вона почала струшувати з них дощову росу. Краплини води блищали у неї також на щоках, на лобі, на волоссі. Ніс у листоноші був рівний, очі — величезні, чорні, овал обличчя — красивий. Руки, го¬лі до плеча, були засмаглі, аж# коричневі, обличчя теж дуже загоріле. І тим ясніше на# ньому позначався рядок білих-білих, як пелюстки квітів, зубів. «Ти диви яка,— по¬думав Рубін, оглядаючи її скоса.— Коли б трохи вища, була б, чого доброго, дівка». Ріст дівчини вирішив питан¬ня. Рубін мріяв, що дівчина в нього буде висока й струнка, як тополя, біла, як цвіт жасмину, прекрасна, як щастя. А ця — пхе!
Обтрусившися від дощових крапель, дівчина поправила сумку і, покопавшися в ній, сказала, звертаючись до Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни:
— А вам лист від Володимира аж із Красноярська.
Каленик Романович пожвавішав, відклав газету, по¬тягся до листа. Ганна Сильвестрівна теж обернулася в цей бік.
Дівчина віддала листа Каленику Романовичу і скоса глянула на Рубіна. Відчувши, що поглядом затрималася на хлопцеві довше, ніж треба, вона перевела його на Ка¬леника Романовича і зробила це так легко, що Рубінові й не снилась така легкість. Каленик Романович встиг тим часом обрізати ножицями вузький бік конверта.
З конверта випала фотокартка, красиво зубчиками обрі¬зана. На фотокартці було знято троє людей: молода жінка — невістка Оля, красивий чорнявий мужчина, хлоп¬чик п’яти-шести місяців. Хлопчик у самій сорочці сидів на руках у Олі, ручки у нього були товстенькі; ніжки так само; ручки й ніжки на всіх згинах були поперерізувані ниточками, щоки посміхалися ямочками і щілинками очей між тими ямочками. Звали хлопчика Ваня; чорнявого мужчину — Володимир. Володимир працював у залізнич¬них майстернях і називав Олю Оляшкою. В цілому Оля
була щаслива, і від листа, написаного її рукою, віяло теплом достатку, радістю щасливої матері й жінки.
Ганна Сильвестрівна відклала тісто на вареники, витер¬ла об фартух руки, взяла карточку, довго дивилася на Олю, на Володимира, але найдовше на хлопчика. У неї вже, мабуть, була стареча слабість на сльози, бо, намацав¬ши кінчик хустки, що давно збилася на плечі, притулила його до очей.
— Ну, чого ж схлипувати,— сказав Каленик Романо¬вич.— Бач, онук гарненький який.
— Гарненький, гарненький,— повторила Ганна Силь-вестрівна, гладячи фото рукою. І, витираючи сльози, кін¬чила:— Та й вони обоє гарні. Як поїхали, так тільки й бачили. Чого не приїхати? Приїхали б з дитиною...
Рубін теж почав розглядати фото і сказав:
— Опецькувате яке, товсте. Але все одно до двадцяти п’яти років у петлю не полізу.
Який зв’язок Рубін знайшов між опецькуватим товстим хлопцем і петлею, була, очевидно, його таємниця.
— Ач, який завзятий,— кивнув на Рубіна Каленик Ро-манович, звертаючись до дівчини.— Ти теж, Мар’яно, така?
Мар’яна засміялася. Сміялася вона, неначе струмочок дзвенів. І в цьому сміхові було щось і веселе, і зухвале. Рубін незадоволено глянув в її бік — він не любив розмов, які на отаких парашутах добрі люди закидали йому в тил.
Мар’яна нічого ке відповіла Каленику Романовичу, проминула й незадоволення Рубіна.
— У нас на пошті,— почала вона,— стався такий випа¬док з Харитоном,— ви ж знаєте його,— повернулася вона до Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни. Обоє ста¬рі кивнули головами, і вона продовжила:—А в того Хари- тона є дівчина Катя. А в тієї Каті мама — теж Катя. От пішов Харитон на побачення на Третю Нижню, а ніч пре- темна, побачення о десятій; стоїть він край стежки в саду, жде. Дивиться — йде. Він до неї каже: «Катю, я тебе так жду, що мало не помер ждучи!» І — в обійми Катю. Обні¬має, а Катя, як обняв він її та поцілував, і каже: «Ой Хари- тончику-зятьочку, як же ж ти й цілуєшся. Мене вже два¬дцять років ніхто так гарно не цілував!» Так він як побіг і не знає тепер, що робити...
— Еге ж, це задача,— весело сказав Каленик Романо¬вич.— Йому скільки років?
—' Аж сімнадцять,— відповіла Мар’яна серйозно.— Йому сімнадцять років,— і вона веселим, невловимо швид¬ким поглядом оглянула з ніг до голови Рубіна.
\
Рубін, що ненавидів жодних натяків на свої сімнадцять років, блиснув очима і грізно глянув на Мар’яну.
Мар’яна хотіла, здається, було щось сказати ущипливе, та, видно, стрималася. Однак, коли Рубін зиркнув на неї ще раз, йому здалося, що губи її ворухнулися і між ними мигнув рожевий кінчик її язика. «Ну, стривай ти мені, зна¬тимеш!» — зціпив зуби Рубін.
Ганна Сильвестрівна встигла тим часом наставити вже окропу, і коли вода забулькотіла, виклала на підситок пер¬ший десяток вареників і почала по одному кидати їх в каструлю.
Прозора вода враз скаламутилася, в ній затанцювали білі порошинки. З гарячою парою з кухні линув ніжний аро¬мат тіста і варених ягід. Потім вода знову забила в ключ, і незабаром вареники почали випливати нагору. Запахтіло ще приємніше.
Упоравшися з першим десятком, Ганна Сильвестрівна сказала, звертаючись до Мар’яни:
— Ну що ж далі?
— А далі нічого,— відповіла Мар’яна.— Як вечір — ходить Харитон по садку, а яка вийде Катя — не знає! За¬дача хлопцеві.
Мар’яна знову зиркнула на Рубіна. «Чого вона прискі¬палася до мене, чого їй треба? — скипів Рубін.— Адже ма¬ла яка, в блюдці втопитися може, а прискіпалася!» А вго¬лос він нічого не сказав. Бо що скажеш, коли нібито йде¬ться про якогось Харитона. Нарешті він зозла сказав:
— Я зовсім би не ходив!
— Кинув би й Катю?!
Очі у Мар’яни були вологі й блискучі. Каленик Рома¬нович дивився в газету і все повертав її так, щоб вона лягла між його обличчям і Рубіном.
Гроза надворі минала, хмари розходилися, у вікна че¬рез зарості фуксій лилося м’яке передвечірнє світло. Ма¬р’яна стояла перед Рубіном у цьому світлі, як царівна; очі у неї були великі, дві чорні коси, перекинуті наперед, об¬рамляли лице незвичайне, все у грі тіней і ямочок, зігріте посмішкою, хоч і насмішкуватою, але таке, заради якого можна загинути!
Без жодного зусилля Рубін зразу ж пригадав, що зуст¬річав її вже раз у житті, взимку, як катався з гори на санках! Це — те ж саме лице, ті ж самі очі, та ж сама дів¬чина, яку хлопець у великому батьковому кожусі назвав дивним сполученням слів: Маріонілою Квіткою.
— А-а-а, то це ти Маріоніла Квітка,— скрикнув він.—
Квітка Маріоніла,— і він так задивився на неї, аж почер¬вонів. Злість його немов випив і по світу розвіяв вихор.
— Еге ж, я,— відповіла Мар’яна.— Я. Тільки признай¬ся, Рубіне, добре ти полетів тоді сторч головою на сан¬ках з гори, га?
В кімнаті запанувала весела пауза, якої не помітив лише Каленик Романович.
— Шкода, що ти тоді втекла,— сказав, сяючи, Рубін.— Я б тобі показав!
Ганна Сильвестрівна поралася біля своєї газової плит¬ки, запаморочливо пахтіли перелиті цукровим сиропом ва¬реники— білі-білі, ледь з бузковим відливом. Нарешті во¬на обізвалася:
— Ну, йдіть уже, вечеряти будемо. Заходь, Рубіне, за¬ходь, Мар’янко! Старий, іди вже вечеряти, чуєш? Кидай газету.
Каленик Романович відклав газету і, підпихаючи обох молодят широко розставленими руками, почав просувати¬ся до кухні. В дверях він зіткнув Мар’янку й Рубіна так, що вони мало лобами не стукнулися. Щоб цього не ста¬лося, Рубін ухопився за руку Мар’яни. Рука була така тепла, що тепло її враз передалося Рубінові в щоки, і він спалахнув.
У Каленика Романовича було своє місце. Він заліз ту¬ди, підсунув до себе тарілочку з сметаною і труснув на неї солі з солянки.
Упавши на білу поверхню сметани, соляні крупинки враз подзьобали її сірими цяточками. Мар’яна засміялася, і тепер сміх у неї був не такий, як раніше,— а аж до болю рум’яний:
— Та вареники ж солодкі! Що ви!
За ковальське життя з Каленика Романовича зійшло стільки солі із потом, що він ладен був і узвар присолю¬вати. І він сказав:
— Нічого, нічого, Мар’янко, луччі будуть. Ну, Мар’яно, Рубіне, сідайте.— І він почав підсувати кожному його та¬рілочки з сметаною і варениками. На тарілці, призначе¬ній для Мар’яни, один вареник надірвався, і з нього потік червоний сироп.
— І не запрошуйте,— відповіла Мар’яна.— Мені треба бігти, я ж на роботі. Бачите, скільки ще треба листів і га¬зет порозносити! — І щоки її знову запалали рум’янцем.
— Ет, там пошта,— відповіла Ганна Сильвестрівна.— Сідай поїж, а тоді й біжи собі. Та й дощ ще не зовсім перестав.
— Ні, побіжу,—відповіла Мар’яна і підхопила на пле¬че свою сумку.
— Бійся ж бога! — скрикнула Ганна Сильвестрівна.—
Та що ти собі думаєш! :
Мар’яні було сімнадцять років. Можливо, й жила вона бідно, і в цю мить голодна була, але разом з цим в гру¬дях у неї народжувалась якась інша сила. Мар’яна й сама не могла б, може, сказати, що це за сила. І ось ця сила звела її на ноги, схвилювала до самого дна, наказала йти, і Мар’яна, кинувши на ходу веселе «Бувайте!», вибігла з кімнати надвір.
Досівалися останні краплини дощу, півнеба вже очи¬стилося від хмар, на другій половині вони ще клубочили- ся, але вже збезсиліло, швидко розтікалися в високостях, ховались за обрій, танули. Перед порогом і далі по стеж¬ці, що вела на вулицю, блищали проти вечірнього сонечка більші й менші калюжки води, в одній із них вже купа¬лися горобці.
— Ач, яка шалена дівчина,— почала скаржитися Ганна Сильвестрівна.— Де ж це видано втекти прямо від столу!
Рубін стояв проти Ганни Сильвестрівни, слухав, про що вона говорила, дивився у вікно і бачив, як, переступаю¬чи через калюжі, по стежці відходила Мар’яна. І він за¬метушився, поліз в обидві кишені разом, понишпорив там.
— Ах, чорт, таж ні цигарок, ні сірників! Гей, стривай, разом підемо, мені цигарок і сірників треба купити,—гук¬нув він услід Мар’яні, вискочивши з кімнати. І побіг прос¬то через купи кімнатних калачиків, фуксій і столітників, виставлених Ганною Сильвестріяною на дощ.
Наздогнав він Мар’яну біля самої хвіртки, між двома величезними кущами рожі і, порівнявшися, прошепотів;
— Хочеш сьогодні в кіно? Ми підемо на Володимир- ську гірку, звідти краєвиди на всю Україну, і там я скажу тобі, що дівчини кращої за тебе немає на всьому білому світі.
— Спробуй тільки сказати,— відповіла Мар’яна і за¬сміялася. І сміх її дзвенів, як струмочок...
— Еге ж,— сказав Каленик Романович Ганні Сильвест- рівні, коли вони залишилися вдвох.— Каже, ні сірників, ні цигарок, Ну що ж, сідай, будемо вдвох вечеряти.— По-куштувавши вареника, він продовжив:—Чуєш, я оце ду¬маю: адже якими бузувірами всі були. Куди там! Згада¬ти — волосся сторч! А які орли з тих смаркачів вирос¬тають!
— Коли з дитинства є порох в людини, то, думаю, не десь він дінеться і в дорослому, тільки на інше обернеть¬ся,— відповіла Ганна Сильвестрівна і, прислухаючись до того, як між рожами сміялась Мар’яна, додала:—Чуєш, як Мар’янка заливається?
— Еге ж,— відповів Каленик Романович.— А вареники — добрі.
— Іж на здоров’я.
1956
.Сенченко І. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1971. – Т. 1.
Нижняя Соломенка. Фото из архива Ирины Гринчук
облако тэгов
[/url]
[/url]
