| |
| Статья написана 18 марта 2017 г. 21:43 |
|
| | |
| Статья написана 17 марта 2017 г. 18:21 |
1. Владко В.М. Здрастуй, срібний Місяцю! (нарис) Наука й життя. №10/59, с.6 2. Бердник О. Тихше їдеш — далі будеш. (вірш) Піонерія №3/58, с.13 3. Бердник О. і Л. З абетки серця. Дніпро 1966, №11,- с. 73-81 https://fantlab.ru/work417444 4. Бердник Л. Болото (та інші притчи) Піонерія №10/67, с. 23 5. Бердник О (передмова), Рерих М. Афоризми сходу. Піонерія №9/66, с. 20 6. Бердник О. Радістю перейлемо безодні. Знання та праця №4/64, с.24-29 фантастика 7. Бердник О. Лісова казка. (ідент. із Стріла Майтрі- про М. Рериха) Зірка №23, від 10.6.66, с.4. 8. Бердник О. Про хижу щуку Герлу і хороброго Йоржа: [Вірш] / У співавт. з І. Хоменко; Мал. А. Арутюнянца // Барвінок, 1959, №7 – с. 12-13 9. Владко В. Перша поява Люцифера (уривок з "Сивого капітану") Київський комсомолець" №38 / 29.3.57 с.4; №39 /31.3.57 с.3; №40/ 3.4.57, с.4; №41 /5.4.57, с.4; №42 / 7.4.57, с.4; №44/ 12.4.57 с.4; №45/ 14.4.57, с.4; №46/ 17.4.57, с.4; №50/ 26.4.57, с.4.фантастика 10. Росоховатський І. У тихому місті (повість). №78/ 30.6.57. с.4; №79/ 3.7.57,с.3.4; №81/ 7.7.57 с.4; №82/ 10.7.57 с.4; №64/ 14.7.57; №86/ 19.7.57, с.3,4; №88/ 24.7.57, с. 3; №89/ 26.7.57 с.4; №90/ 28.7.57 с.4; №91/ 31.7.57 с.4; №92/ 2.8.57 с.4; №93/ 4.8.57 с.4; №94/ 7.8.57 с.4; №95/ 9.8.57 с.4; №100/ 21.8.57 с.4; №103/ 28.8.57 с.4; №104/ 30.8.57 с.4; №105/ 1.9.57 с.4; №106/ 4.9.57 с.3,4 шпіонська повість
|
| | |
| Статья написана 17 марта 2017 г. 12:22 |
Олесь Бердник ТИХШЕ ІДЕШ-ДАЛІ БУДЕШ... Жив та був на світі хлопець Молодий. Він завжди туди тулився, Де діди. Дід його усе повчає: — Не спішні Тихше їдеш — далі будеші Запиши! — Зарубай собі на нос! Добрий знак... I вподобав цюю приказку Хлопчак. Дома бавиться, муштрує Кошеня, А у школі на уроках Спить щодня. — Тихше їдеш — далі будеші — Промовля. Вже екзамени, а хлопець Все гуля. Рік навчальний промайнув, І аж тоді Опинився він негадано В біді. Вже й не зна, куди б від сорому Утік, Бо лишився в п''ятім класі Ще на рік. Малюнки М. Борисенка **** Людмила БЕРДНИК Малюнки С. АРТЮШЕНКА. БОЛОТО НА БОЛОТІ виросла лілея біла. Побачив її вітер і щиро покохав. Стишуючи свій політ, він все облесливо шепотів коханій квітці: — Облиш оце болото. Нащо воно тобі? Поглянь — навколо вода стояча, баговиння. А ти — така прекрасна... Лілея вітру так сказала: — Не мудро мовиш, друже. У баговинні цьому є своя краса, яку не бачиш ти. Поглянь у глибину спокійних вод. Тут цілий світ. У ньому плавають і риби, і жучки, росте бодяга, жабуриння. А на купинах по-весні квітують незабудки і жовтець. Із ними разом я прикрасила цей край. А соки для краси своєї я взяла отут, в болоті, тому й оздобою для вод цих вічно буду... МАНДРІВНИК БЕЗЛІЧ людей бачило Мандрівника в багатьох країнах. Але ніхто про нього не знав нічого певного. Тільки здогади. Хтось бачив, як Мандрівник спочивав під деревом і сказав: — Він ледащо. Хтось бачив його запилюженим, у подертій одежині і зневажливо всміхнувся: — Він нечупара, жебрак. Третій спостеріг, як Мандрівник мовчки, поспішаючи, пройшов мимо людей, що зчинили бійку, і сказав: — Він боягуз. Так всі судили Мандрівника на свій зразок. І жоден з них не знав, що Мандрівник поспішає в далеку країну з важливою вістю. БРОВА ЗІИШЛИСЯ брови, суперечку зняли, у чому суть їхнього життя. — Підморгувать дівчатам, — одна брова сказала. — Неправда, — інша заперечила, — очі гарно відтіняти. — Дурні ви, — третя посміхнулась. — Для того брови, щоб піт не заливав очі під час роботи на жнивах. Цікаво, а чому ж така розбіжність? ЩАБЛІ ЩАБЛІ багатства. Щаблі визнання. Щаблі до слави. Щаблі падіння. Щаблі життєвої драбини. Куди ведуть вони? Хто скаже? Коли ти лізеш по драбині — вгорі десь мета, внизу — безодня. Дрижання вічне, щоб не впасти. О ненадійні щаблі драбини! Як же позбутися вас? В ясному небі орел клекоче: — Покинь драбину! Вирощуй крила! СТРІЛА ПОБАЧИВ Пень Стрілу, що мчала хутко в далеч. — Здорова, сестро! — загукав він радо. — Який ти брат мені, — всміхнулася Стріла. — Аякже, — розгубився Пень. — Ми ж з дерева одного вийшли — хіба забула? — Не всі ті браття, — Стріла відповіла, — що з кореня одного виростали. У мене е брати — колеса, і підводи, і олівці, столи та парти, будівлі та дрова, які вогонь годують. Ну, словом все, до чого промінь розуму торкнувся. А ти — пробач — лиш дерев’яний Пень... БРЕХНЯ ХВАЛИЛАСЯ Брехня, що все життя вона шукає Правду. ***** Багато хто знас видатного російського художника, мандрівника та культурного діяча М. К. Реріха. Багато хто захоплювався його чарівними, променистими картинами. Життя його дивовижне, легендарне. Творчість полум''яна. Любов до Русі — неосяжна. Коханій Вітчизні пророчив він небувале будівництво і славу її ніс по планеті. Та мало людей знають про його вірну дружину, сердечного друга і соратницю» Олену Іванівну. Вона була не просто супутницею його життя, мандрівок, але й незамінною учасницею його життсвого подвигу. Олена Іванівна була натхненницею багатьох полотен Реріха. Багато ідей, втілених художником в життя, підказані нею. Справді, ці два прекрасні життя неможливо відділити одне від одного. Олена Іванівна та Микола Костянтинович глибоко вивчали східну філософію та культуру. В своїх наукових експедиціях вони стрічалися з рідкісними древніми манускриптами, бачили живих хранителів невмираючих усних традицій. Від них Олена Іванівна записала багато дорогоцінних східних перлин — етичні притчі, афоризми, криптограми. Схід приваблював Реріхів не архівним пилом тисячоліть, не звироднілими культами древніх богів, а живою вогняною думкою, що творить характер І долю народів. Тут ми знайомимо читачів з деякими афоризмами, зібраними Оленою Іванівною та Миколою Костянтиновичем під час довгих подорожей. В мудрих висловах, що йдуть від глибини тисячолітнього народного досвіду, відображені погляди мислителів Сходу на етичне виховання людини. Більшість рядків звучить радісним гімном праці, людській гідності, радості та творчості життя, свободі розуму. В цих проникливих рядках радянський читач — будівник Нового Світу — найде співзвучні собі почуття й думи. Олесь БЕРДНИК. АФОРИЗМИ СХОДУ М. РЕРІХ. Робота С. РЕРІХА О. РЕРІХ. Мал. В. СЕРОВА. Залиште всі забобони — мисліть вільно. Через мистецтво маєте світло. Як небо бездонне, так сила ваша велика. Не применшуйте значення того, чого не знаєте. Спрямуйте розум на радість творчості. Вдосконалюйтесь, друзі, невпинно. Любов може творити світи. Думка — блискавиця. Ростити образу — поганий сад. Найкраще знання — серце. Праця — запорука успіху. Непідготовленість — не злочин. Вражайте все зле. Тримайте світильники палаючими. Чудо твориться серед життя, серед дії, серед напруженої гармонії. Туман стелиться біля підніжжя гори але вершина відчуває завжди промінь Сонця. Чудо діється в житті, розплющіть очі — побачите. Промінь Сонця не завжди видно оком, та Сонце завжди зігріває землю. Темрява миліша оку кротів. Усміхніться труднощам шляху вашого. Стверджую — переможете. Корабель стрічає різні хвилі й все-таки доходить до призначення. Ніхто не сидить у школі під час ворожого штурму. Чуйте клич і в падінні пелюстки троянди. Добро не іржавіє. Уява ніщо порівняно з життям. Будьте, як промінь сонця і пісня птаха. Збираючи в лісі ягоди, беруть лише відмінні. Інколи пилинка важливіше гори. Нетерпіння пасажирів не може прискорити кур’єрський поїзд. Цінна робота, здійснена своїми руками. Хто хоче їхати — доїде. Космос відбивається в зіниці кожного ока. Якщо ви не дірявий човен, то допливете. Ростити сад прекрасний кожному можливо. Краплі різних морів подібні. Сталь пробують вогнем — сила духа росте від подиху життя. Можна багато навчитись на польоті журавлів. Поспішати краще, ніж спати в чеканні. Нема страху над безоднею, бо духу страшніше кімната й килим. Недосяжне сьогодні — легке завтра. Перехід ночі в ранок непомітний для ока. Поспішайте явити дію! Складіть сили в діїї * * * — Учителю, чому не довіриш мені зібрати всі плоди саду твого? — А де ж корзини твої? — Учителю, чому не проллєш на мене джерела мудрості твоєї? — А де ж глечики твої? — Учителю, чому замість шепотіння не скажеш громом правду твою? — А де ж вуха? І, крім того, грозу краще слухати в горах! * * * Не згадуй про підошви, коли крила ростуть за плечима. Хіба боїться раковина оксамитного прибою хвиль? Не бійтесь прибою. Купаються в домашній калюжі і вважають ЇТ океаном. — Чи може стояти дерево міцно? — Може, може, може, якщо коріння лежить глибоко в землі й невидиме. Підійшовши до розпуття, лише нову стежину вибирайте. Треба джерелами поповнювати ріку, але не смітити. * * * Чим ствердити міру справ ваших? Якщо справи корисні для всього світу, то й міра хороша. Чим ствердити якість справ ваших? Якщо справи корисні всьому людству, то й суть їх хороша. * * * Вмійте пройти понад руками, які тягнуть вниз. Сідаючи в човен, не думають про ключ від квартири. Дивлячись далеко — близько побачиш. В ялинки можете вчитися — однакова взимку й влітку. Якщо мрії були прекрасні, чи не буде прекрасною і відповідь на них? ДрузіІ Чому не вирішити вам пройти все життя героями? ***** Людмила Бердник, Олесь Бердник. З абетки серця Слово — не випадкове звукосполучення. Слово — не примхливе поєднання літер абетки. Слово — символічний конденсат реальності. Слово являє нам неосяжні можливості думки. Маючи три десятки літер, ми користуємося практично невичерпною криницею творчого матеріалу. Промовивши будь-яке слово, ми вже бачимо за ним ланцюг споріднених образів та понять. Слово, як бомба сповільнено! дії. Не визначиш її сили й потужності, доки вона не вибухне. Слово теж вибухає, коли до нього наближається вогонь серця через гніт пошуків, самовідданості, віри, знання. Мова — океан. Ріки народів, джерела пізнання, водоспади творчості, грози величних подвигів невпинно сповнюють його. Земна чаша уже не вміщає того дивовижного, урочистого, кришталево-прекрасного живого вогню Знання. Хай не турбує нас те. Попереду — ще неуявна розумом чаша Океану Безмежності. АРТІЛЬ Наш народ здавна у серці несе любов до громади-артілі. Навіть у нашому індустріальному віці ще збереглася толок£. Спробуй спорудити дім самотужки — місяці підуть на це. Ну, а толока—мов серце єдине людям вселяє. З піснею, жартом, на хвилі єднання люди-брати розквітають. Дім виростає, здобува нову плоть. Жити в ньому радісно буде. Ой як хочеться скликать всесвітню ТолокуІ АРХІВ Тиша. Папери. Газети. Журнали. Спить на полицях минуле в пожовклих листках. Законсервована думка полум''яна у павутинні дрімає. Стань, зупинись, і прислухайся, друже. Гнуться полиці під масою пристрасті й волі. Пресом часу вони стиснуті у небувалий кристал динаміту. Інколи досить маленької іскри — і вибухне тихий архів. Ой, небезпечно минуле здавати в архіви! АНТЕЙ Герой прадавній—син Землі. Примушував боротися з собою всіх велетів. Усіх перемагав. Бо, здоланий богатирями, торкався до Землі і брав у неї нову міць. Геракл, збагнувши Антея таємницю, підняв його в повітря і задушив. Людино, збагни урок Антея. Зрости в своєму серці, в розумі, окрім коріння земного, зоряні зв''язки, і могуть Безмежжя захистить тебе в усіх світах... АГРОНОМ Ждали в одному селі агронома. Вийшли до станції. На групи на дві розійшлися. Хліб-сіль у одних, а в других — пусто в руках. Поїзд прибув. І далі пішов. На пероні стояв молодий агроном. Дід старий-пре* старий до гостя підходить і чемно говорить: — Драстуй, сину. Заждалося поле тебе. Я — посол від землі. Йди за мною, поговоримо з нею. Ти ж либонь добре вивчив мову землі? — Що за дурниці? — гнівно сказав агроном.— Де ваша контора? Підійшов до прибулого чоловік, мовчки квиток передав для поїздки назад, А хліб-сіль в рушнику до села понесли у долонях порепаних. На пустому пероні стояв агроном... АМБРА Захотілося жінкам парфумів. Попливли на південь кораблі. До гармат припали гарпунери. Свист зловісний розтина повітря. Плаче серед хвиль сім''я китова, повезли у даль старого батька. Краплю амбри вирізали з черева, будуть для жінок міцні парфуми. Плачуть в океані китенята, а від сліз росте у чреві амбра. Не тужіть, жінки, веселі будьте. Є гармати, є і гарпунери. Будуть вам завжди міцні парфуми... БАБА Таке звичайне, тривіальне слово — баба. У ньому океан презирства. У ньому — ніжності потік дитячої. У ньому—тайна історична. У ньому дивовижних барв нюанси. БАБА — народи Сходу шанобливо кажуть главі сім''ї. Матріархат це ім''я освятив, коли ще жінка родом правувала. Тепер його мужчина носить. Ми зберегли за жінкою це ім''я, але у сутінках історії принизили і жінку і поняття слова. Нікчему, боягуза «бабою» зовуть, а на фронтах війни хіба не жінка з пекла вогняного бійців поранених виносила? Хіба не жінка на плечах слабких тримала весь тягар сім''ї та праці? Хіба не жінка кожного із нас перенесла у світ земний із світу небуття? Хіба не жінка у дитинстві ніжить нас, у юності кохає, у старості благословляє в бій, на подвиг? Очистіть шкаралупу слів, сини жінок. Хай древнє слово БАБА засяє значенням новим. Бабуся, бабонька, бабусенькаї Воскресни із приниження, стань повноправним другом Чоловіка! Тоді збагнемо ми, чому на будівництві «бабою» тягар зовуть, що ним у землю палі забивають. Чому в степу широкому стоять самотні «баби» і таємниче дивляться у далину, немовби ждуть синів з походу. На Схід, до Сонця очі кам''яні звернені. З пошаною промовте слово «баба», сини жінокі БАГАТТЯ Одніми від людей квітку золоту Прометея — що залишиться їм? Морок і сум попливе над Землею. Замерзнуть ненці та чукчі на берегах океану^ здичавіють степові та гірські племена, м''ясо криваве сире поглинаючи. Зупиняться електростанції, потяги, пароплави, домни схолонуть. Крижаною, німою пусткою стануть міста. Не поможуть нам ні машини, ні пристрої дивовижні, ні знання про будову атомних ядер. Недаремно багаттям назвали тебе вдячні діди, квітко багряна! Ти — єдина стихія, без якої нема ні життя, ні культури. Ти—єдине наше незамінне багатство. «Бог — ата», «Бог — батько»—так шепотіли предки далекі, гріючись біля вогню серед мороку древнього. Хто заперечить це дивне прозріння? Саме багаття—скарб дивовижний Безмежжя — породило сучасну могутність науки. Прометею-титону — бійцеві космічному — слава! Вічна дяка за подвиг безсмертний! БАГНЕТ Я прийшов із надр незайманих Матері-Землі святої. Радів, народжуючись з пітьми небуття розтопленим металом у світ ясний. Але затьмарилось моє творіння. Кров на мені. Яких страждань зазнав я, коли чужії руки впинали моє вістря в жар життя. І гаснули вогні світів на моїм холоднім лезі... О Мати-Земле, навіщо дала пізнать народження світанок і здатність цю жах-лИВу — вітрила смерті напинать? Прийми назад, у своє лоно. Я хочу знов оралом народитись, щоб не життя вбивать, а смерть боротьі БАЗАР Базари. Базари... Тисячолітні базари... Бранки прекрасні, понуривши очі, стоять перед зорами хтивими. Пальці ганебні, кинувши кілька монет у жадібну жменю, грубо хапають за руку — ніжну, тремтливу. Віра згасає, надія поволі холоне. В чистому лоні сім''я вороже зростає. Виросте син яничаром жорстоким, у герці жахливому нищити буде брата і діда. Радо султан потирає долоні—самі себе знищать гяури, туди їм дорогаї Ой, не надійся, султане, на справу ганебну — праведна доля Вкраїни! Не розпродати її на базарах, не загубить на галерах! Трону султанського не врятували бідні потурчені діти. А за базарами Кафи сяє лоно ясне, українське. З нього, з чистого, виростуть діти козацькі — попелом сірим за вітром розвіють тисячолітні базари... БАНДУРА Плаче бандура. Чи, може, смієтьсяі Не доберу. Не дочую. Ніяк не збагну. Ніби смішний передзвін починають напружені струни. Тільки чомусь серед неба ясного клубочаться хмари, плачуть прозорими краплями над пожовтілими нивами. Ніби сумними акордами скаржиться тихо бандура. Тільки чому ж громовиці бадьорі у небі лунають, віщують грозове майбутнє? Ой ти, химерна бандуро! Ну як тебе можна збагнути? — Просто,— сміється бандура.— Так просто — аж надто. Ти натягни мої струни на серце... — Слухай, кобзарю! Очі у тебе сліпі, а чому твоя пісня так гостро у даль заглядає? — Кожен, хто пісню послуха, очі дає їй свої. Тому погляд у неї безмежний... — Слухай, кобзарю? Ти вже похилий, слабенький. Тільки чому ж твоя пісня будить небачену силу у тілі і в серці? — Пісня — потік. Води віків вона в себе вбирає. Ріки свій плин починають теж від малого струмочка, а потім наповнюють море. — Слухай, кобзарю, навчи мене грать на бандурі. Погляд сліпця таємний. Ні слова не каже кобзар. І замовкли струни бандури... БАРАН Такий він кучерявий. І ситий. І пихатий. І роги з візерунками. І ратиці, мов точені. І дружно вівці йдуть за ним. І, все-таки, баран... БАТІГ — Негідник мій господар,— сказав Батіг.— Дворушник і нікчема. Все літо я йому допомагав. Чи виорати ниву — будь ласка, я чешу коня по спині. Чи вивезти врожай з городу — я тут як тут — періщу сивих воликів по ребрах. Коли ж своє я одробив, мене він викинув у сміття. А тих, кого я хльорив по хребту, годує і тримає у теплі. Нічого не збагну — чому худоба сіра йому миліша за батіг! БЕЗПРАВНІСТЬ — Безправний я,—шепоче страх. — Безправні ми,— жаліється безсилля. — Безправність не дає нам ходу,— зітха бездарність. Отак стоять нікчемні три сестри — породжені людською підлістю — біля пенька трухлявого Безправності, бояться обійти його або переступити. Безправність — поняття, вигадане страхом, безсиллям і бездарністю. БЕЗУМСТВО У батька-Розуму два народилися сини: Розсудливість і Безумство. Зітхнув старий вітець, побачивши Безумство. Та нічого робити. Що є, те є. Нехай живе й таке дитя. Як виросли сини, промовив Розум: — Ідіть у світ. Не розлучайтесь. Розсудливість, будь старшим. Утримуй брата, як побачиш щось не те... Пішли брати. Розсудливість іде широким, битим шляхом, а Безумство прагне вбік, у пущі непролазні. — Тут путь коротша буде. Через гори перевалимо — і вийдемо до цілі. А по дорозі — знаєш скільки йти? — Безумство мовиш,— кричить Розсудливість.— Шляхом легше йти. А в хащах треба нову путь рубатиі Не слухає безумний брат, іде. І мусить простувати з ним Розсудливість. Рубають хащі. Бачать люди — коротший шлях у лісі виникає, ідуть на допомогу. Дійшли брати до моря. І Безумство каже: — Ген там, за обрієм, прекрасні землі є. Пливем туди... — Нема на чому пливти,— заперечує Розсудливість. — Збудуєм човен. — Потонемо у хвилях. — Вмирати раз. Як хочеш — я пливу. Безумство човен робить, спуска на воду. І мусить разом з ним пливти Розсудливість. Було всього —і штормів, і терпінь у нескінченному поході двох братів. Віки минули. І лишилися позаду яскраві знаки подорожі тої. Вогонь Джордано, мудрість Кампанелли, геройство Спартака, безумство Ціолковського... Прийшли до батька два брати. Розсудливість і каже: — Не слухав брат мене ні разу. Суди, як знаєш сам. А Розум усміхнувся задоволено, сказав: — Я помилився, давши старшинство тобі, Розсудливість. Усе найкраще в світі зробив молодший син. Йому й надалі право першості. Нехай завжди Безумство Розуму веде вперед... БІЛЬМО — Я хочу світло бачити,— Більму казало Око.— Відкрий мені простори ясні. — Це не заведено,— Більмо відповіло.— В твого господаря є руки, нехай навпомацки шукає шлях. — Але ж зі мною краще жити в світі. Я можу показать йому далекий обрій. — Це не заведено,— суворо проказало знов Більмо.— Далекі обрії його відірвуть від насущних справ. — А може, там — за обрієм — він знайде зі мною разом новий смисл життя! — стогнало Око. — Мені видніше,— мовило Більмо. БЛАГАННЯ Не благай! Не благай ні тирана, ні долі, ні друга. Що й коли здобувалось благанням? Воля, щастя, кохання? О, ні! Якщо раб ти —благаючи волі, ще в тяжче рабство поринеш, в рабство залежності від ласки тирана. Якщо просиш у долі примарного щастя, не здобутого подвигом духу — ще нещаснішим будеш, втративши скарб випадковий. Коли ж молиш кохання—то падаєш в яму нікчемності. Не благає квітка у сонця любові, соловей—у весни. Що належить Любові—те з''єднається в ній. Не благай ні кохання, ні щастя, ні волії Не благай—здобувай! БОЄЦЬ — Боєць, навіщо міст спалив ти за собою? — Щоб навіть думки не було про відступ... — Ну, а якщо поразка жде тебе? — Ніколи. Знаю лише смерть і перемогу. — А смерть бійця—хіба то не поразка? — Не відступають мертві. Вони звільняють місце для нових бійців... БОГАТИР Жив богатир. Землю рідну від недругів захищав. Друзів у чистій світлиці вітав, медом-винами пригощав. Якось чужинець до нього в гості прийшов. Був він привітний та дружній. Дім собі біля світлиці богатиря збудував. Разом у поле на герць з ворогами ходив. Час проминув. І чужинець сказав: — В мирні дні, богатир, для меча немає роботи. Рало бери, землю ори. Будеш служити мені ти добрим оратаєм. Гнівом скипів богатир. А потім сплюнув, землю рідну покинув, шукаючи щастя. Іде, аж бачить—на роздоріжжі камінь стоїть. Напис на ньому: «Хто піде наліво — коня загубить. Хто рушить праворуч—сам пропаде. Хто прямо поїде — щезне разом з конем». Важко зітхнув богатир. Думав. Довго думав. Потім сказав сам собі: — Як не крути, а попереду втрата. Лише позаду я збережу і коня і себе. Краще землю орати чужинцю, ніж гинути марно. Рушив назад богатир. Зберіг і себе і коня. Гей ви, предки! Навіщо було писати оті словеса на камінні? Вам — лише казка, а героєві — рабство довічне!.. БОРГ Не бійтеся боргу, умножайте його. Умножайте до того, щоб неможливо було віддати його. Чим заплатите ви за молоко материнське? За легенди прадавні, за походи криваві козацькі на захист Вітчизни, за пісні сумовиті, за дарунки проміння Сонця? Квітам що віддасте за красу їхню щиру? Бджолам чим відшкодуєте борг за нектар медоносний? Не бійтеся боргу, умножайте його. Хай рахунок до того зросте, щоб віддачею повною можна було сплатити його. І тоді ви відверто промовите всім, всім, всім у Безмежжі: — Ось я, беріть мене. Я не належу собі. Все заборговано. Все, до останнього нейрона. Очі — небу, подих — простору, мрії — казці, серце — дітям, кров мою — травам, деревам, тіло — рідній землі для грядущих врожаїв. Усе роздаю, нічого не лишаю собі. І сам стаю всім. Переходжу в Безмір''я. Не бійтеся боргу. Умножайте його... БРОВА Зійшлися брови, суперечку підняли, у чому суть їхнього життя. — Підморгувать дівчатам,— одна брова сказала. — Неправда,— інша заперечила,— щоб очі гарно відтінять. — Дурні ви,— третя усміхнулась.— Для того брови, щоб піт не заливав очі під час роботи на жнивах. Цікаво, а чому ж така розбіжність? БРУК Коли я є, мене ніхто не помічає. А просто по мені іде вперед. Підводи і машини, маніфестації, війська, маленькі діти, жебраки й володарі. Я брук. Я всім стелюсь під ноги. Терплю і мучусь. А проте не скаржусь. Ідіть, І прагніть. Досягайте цілі. У тих досягненнях моє терпіння вкладене. Коли я є — мене ніхто не помічає. І лиш коли мене нема — одразу в пам''яті мій образ виника. Стежиною грузькою, багнюкою, запиленим шляхом, крізь зарості тропічні тяжко йти. І подорожні згадують в такі хвилини брук. І благо їм, коли вони згадають. Тоді міцна дорога пролягає в місцях глухих, щоб повести людей мільйони до обрію, за обрій. І я в такі врочисті дні радію, хоча мені і тяжко. Ідіть. І прагніть. Досягайте цілі. У тих досягненнях моє терпіння вкладене. БРУНЬКА Плекалась Брунька: «Хочу я листячком бути на гілці». Мати Природа сказала: «Буде, як забажала, доню». Літо настало. Брунька виросла в гілку зелену з листочками. Плекалась Гілка: «Хочу квіточки мати». Посеред літа виросли квіточки в неї. Плакалась Квіточка: «Хочу я плодом стати». Осінь прийшла. Народилося в Квіточки Сім''я. Сім''я спало всю зиму в землі. А повесні голосило: «Хочу деревом стати висо-ким, крислатим». Мати Природа сказала: «Буде, як забажалось, дитино». Роки минули. Виросло з Сім''я Дерево — гарне, високе. Мало воно на собі міріади листочків, квіток, плодів. Плакалось Дерево: «Хочу я лісом стати. Щоб у мені жили птахи, і звірі, й комахи. Щоб до мене приходили люди, повнились спокоєм, радістю та піснями». Мати Природа сказала: «Буде, як хочеш, дитино. Діткам моїм меж нема для розвою...» БУДІВНИКИ Дитя ліпило будівлі з піску на березі океану. Раділо: — Я побудую чарівні палаци. В них житимуть всі люди на Землі. Проходив мимо скептик-архітектор. Саркастично всміхнувся, почувши слова дитячі. Глумливо оглянув незграбні утвори з піску. І рушив до будівель величних, змурованих за задумом його руками трударів. Віки минули. Розсипалися прахом будівлі архітектора у плині часу. Щезли, немов мара, перед оком вічності. Дитячий палац — стоятиме він завжди, отой казковий утвір із піску — бо ж завжди грається Дитя на березі Океану. БУЛЬБАШКА — Гляньте, гляньте, весь світ у мені,— кричала Бульбашка.— Збігайтеся сюди. Я фокус пізнання. Я синтез віку. В мені відбито небо, землю, дерева і найменшу бадилинку. Тримаю цілий світ в собі. Що б він без мене діяв? Лопнула Бульбашка. Світ стоїть. БУРЯ Просила Тиша Бурю: — Я знаю—ти прокотишся над тим селом. І знищиш нову хату біля поля, її побудував хороший чоловік. Ти пожалій його... — Не пожалію.— Буря мовила суворо.— Той чоловік — герой грядущий. Сидітиме у хаті—світ не матиме героя. Зійди зі шляху. ТишоІ Лечу, щоб знищить нову хату!.. ВЕЛЕТЕНЬ Є стара китайська казка про велетня, який подолав у бою страшного дракона і закував його ланцюгом. Залишив силач свою сестру біля дракона, а сам пішов у да-лекі краї повідомити людям, що дракон переможений. Доки велетня не було, почав дракон розривати міцні ланцюги. Кличе сестра далекого брата, тривожний голос її лине над світом. Почув брат дзвін ланцюгів, неспокійні слова сестринські, повернувся назад. Але збагнув, що звичайним шляхом він не встигне вчасно прийти до дракона. Нетрі, болота, озера та ріки затримають ного в путі. Єдиний шлях — по вершинах гір! Так вирішив велет. Так зробив. І коли дракон розривав останній ланцюг, силач уже був біля нього, і не дав йому вийти на волю. Шукачі, пам''ятайте на спішних дорогах—треба йти по вершинах! ВЕРШИНА Клубочаться внизу тумани й хмари, але завжди вершина на світанку сонце зустрічає, ночами дивиться на зорі. Ріка бере початок з її льодовиків. Із надр її геологи метали добувають для машин і кораблів. До неї альпіністи йдуть, щоб випробувати мужність і уміння. До неї прагнуть шукачі, щоб розгадати таємницю, і казка посилає до її печер чарівних витязів — героїв вікових. Біля підніжжя купчаться тумани, але вершина завжди в яснім небі... ВИБІР На березі Лети стрів, як і належить, Тараса старий Харон. На диво, привітно всміхнувся і мовив: — За вірність твою, за муки, за пісні дивовижні, за серце вогняне належить тобі свобода вибору, Тарасе. Пекла ти не заслужив, бо мав його на землі. Лишається дві дороги... — Які ж то дороги? — зацікавився Тарас. — Одна — до раю. А друга — назад, на землю. — А де я маю жити, як виберу землю? — Де звелить серце. Але мені велено сказати одне — наступне життя твоє буде ще тяжче, ніж попереднє... Стій, куди ж ти, Тарасе?.. Постать поета швидко танула в туманах над Летою. Він поспішав назад, до Вітчизни... ВИНАГОРОДА Якої винагороди Сонце жде, шлючи нам кров полум''яну свою? Якої користі чекають квіти чарівні, милуючи наш зір? На що повітря сподівається, себе віддаючи щомиті нам в легені? Чого очікує Земля, леліючи дітей своїх на грудях? Якої нагороди? Нічого. Бери і користуйся. Живи і дихай. Лиш не забудь і сам — коли настане час тобі віддати щось—не думай про винагороду. ВІВЦЯ Ой ти, дурна вівця! Ну чому ти боїшся відстати од гурту? Злякано тулишся до своїх сусідок, втупилась в землю, не бачиш, куди веде передній баран. А ну, коли він вперся в прірву — невже й тобі, нещасна вівця, гинути за його сліпоту? ВІДРЕЧЕННЯ Після грози побачило розкішне дерево свій власний корінь. І здався він йому потворним, гидким. Сказало дерево підземним хробакам: — Допоможіть мені звільнитися від наростів отих страшних. — З охотою,— сказали хробаки. За кілька днів усохло дерево. ВІКНО Без вікно неможливо. Хоч маленьке хай буде вікно. У в''язниці, у хаті сільській, у розкішних палатах потрібне вікно. Хай у затхлі кімнати, в трущоби, у камери вливається хоч краплина, хоч слабесенький промінь безмежжя. Обрій далекий, зелень дерев, зірок миготіння, сонця усміх. Без вікна неможливо. Вікна душі, вікна пізнання, вікна любові нам відкривають дорогу в безсмертя. Не зачиніть, не заляпайте брудом. А якщо можете... якщо зможете, то вийдіть з будівель, навіть найкращих, облиште навіть найширші вікна. І все те, що малювалось вам у малому квадраті, розшириться у неосяжність вселенську. Вийдіть надвір. ВІК Вік! Скільки тобі—сто чи тисяча літ? Це від тебе залежить. Тільки від тебе. Вік рептилій прадавніх в безглуздому повзанні тягнеться мільйоноліттями. Вік тиранів кривавих обтиканий віхами паль і хрестів. їм не вийти з жахливого кола! Вік Людини — без міри. То спресований в мить неуявну вражаючим вибухом волі, то стрілою космічною пущений в нескінченний вселенський політ. Кожен міряє вік сам собі! ВОЛЯ Виходьте на волю! Де б не були ви, рвіть кайдани умовностей і духовних в''язниць! Не кланяйтесь темним дошкам ікон, вийдіть під сонячне сяйво — і волю світоносну вдихайте. Не вірте догмам і забобонам! Кожному дано руки і ноги, серце і думку. Не давайте обплутати розум свій павутиною логіки й віри пустої. Виходьте на волюї Коли пташка ти — краще розбитися тобі об скелю на горах, ніж потрапить в сільце. Коли промінь ти — краще мчати тобі у безмірному небі, ніж зрощувати отруйні плоди на землі. Коли ти планета — краще тобі сіяти зорею, ніж нести на раменах своїх божевільних жорстоких істот, сп''янілих ВІД ВОЄН І злоби! Коли ти Людина — краще тобі творити чарівні, небувалі світи, ніж гнити в ілюзорній темниці обману і зради! Виходьте на волю! ВЛАДА У прадавньому храмі за покривалом постать Влади стояла. І приходили люди до неї, і питали схвильовано: — В чому сила, богине, твоя? Чувся голос урочистий з-за покривала. Влада казала: — Страх—моя сила. Інший приходив до запони святої. І чув на запитання відповідь: — Сила моя—любов. Третьому мовлено Владою: — У терпінні—сила моя. Юний жрець, що недавно до храму прийшов, здивувався, почувши різні пояснення сили богині. Підійшов до запони і щиро сказав: — О богине, не гнівайся! Хочу істину знати. Поясни, чому різним людям ти відповідь різну даєш? Хіба сила твоя не в чомусь одному? — Не в одному,— богиня ласкаво сказала.— Для нікчеми сила моя у величності, для боягуза — в страху, для злодіїв — в жорстокості, для байдужих — в традиції. Але є в мене ім''я таємне, про яке лише обрані знають. Жертвою звуть мене. Жертва на благо вселенське стверджує владу Любові. Влада її непорушна. ВОЛОШКИ, Любі волошки. Квіти казкові серед стиглого жита. Вас називають бур''янами вчені агрономи. Знищують вас хитромудрими отрутами, обіцяють зовсім звести з світу. Вже не буде поезії волошкової в полі. Не буде легенд. Зникнуть русалки польові, Справді, де їм жити — на індустріальних полях? Вінка блакитного сплести нема з цогс. Та ще — чого доброго — комбайну на зуби потрапиш! — Ви не потрібні, волошки ніжні, для нашого віку. Полю призначено давати чистий хліб у засіки. Зерно — і ніяких легенд. Доки ви ще є — насолоджуйтесь простором, вітром, прощайтесь з житом привітним. Йому теж буде сумно без ваших блакитних, коханих очей. Але я обдурю вчених, квіти сердешні. Чуєте? Я збережу вас для далеких нащадків. У глухому лісі, далеко-далеко в горах, я скопаю невеликий город. І посію зерняток жита разом з вашим насінням. Буду плекати ниву свою не для засіків, а для краси. І коли такий час наступить, що наука забезпечить людей штучною їжею, я подарую нащадкам поезію древнього поля, вічно юного поля. Вашу красу, волошки, серед буйного стиглого жита. ВОРОГ Дякую тобі, вороже мій! Ти допоміг мені зростати, досягати цілі, мислити і берегти мою Вітчизну. Якби Не ти — я жив би в спокої, без небезпек, у тиші нетворящій. А ти—мій вічний демон! Готуєш ти на мене напад, а я гартую променистого меча! Ти засідку влаштовуєш на мене, а я відшукую нову стежину! Ти переслідуєш мене, а я будую бастіони духа! Ти тінь моя, вороже! По значенню, по величині твоїй я дізнаюсь про власну силу і зріст! В''ЯЗЕНЬ Народилась дитина в темниці. Так і зросла. Бачила вона світ лише через загратоване віконечко. Голі скелі, самотнє сухе деревце, шматочок неба, кілька зірок вночі та хмари в час грози. І здавалося в''язню, що не існує нічого, крім того краєвиду, що виднівся за гратами. Та прокотився могутній смерч над в''язницею.. Зруйнував вікові стіни. В''язень залишився живий. Вибравшись з уламків, він був страшенно вражений. Його звичний краєвид — деревце, скелі, шматочок неба— губилися серед неосяжності видноколу. Навкруги синіло небо, іскрилося море, золотилися ниви, зеленіли буйні ліси, сяяло сліпуче, ніколи не бачене в''язнем сонце. — Звідки виник цей новий світ? — шепотів захоплений і нажаханий в''язень,—» Адже його не було? О смішний в''язню! Не світ виник, а стіни твоєї темниці впали. Благослови смерч, що відкрив тобі неосяжність... ГУСИ В захмареному небі летять на південь гуси. Прощаються з Дніпром, із луками зеленими. Побачили домашні гуси братів небесних. Затріпотіли крильми проти вітру, загелготали: — І ми полетимо! І ми полетимо! Даремна справа. Ситі вола, короткі крила не дають піднятися у небо. Лише галас безсилий, гнівний за вітром лине. О гуси, гуси! Коли і хто, жорстокий, вам крила обкарнав? ****** Здрастуй, срібний Місяцю! В. М. ВЛАДКО, письменник Бувають події, про які можна мріяти, навіть вірити, що вони обов''язково відбудуться. Але коли така подія настає, людина відчуває себе приголомшеною, неначе вона відразу з світу тверезої реальності потрапила у світ фантастики, і, розгублена, не знає, як зібратися з думками. Так сталося зі мною, коли я почув про запуск другої радянської космічної ракети до Місяця. Роками, ні, навіть десятками років, я був захоплений ідеєю про міжпланетні подорожі. Свідченням цього є хоча б мій роман «Аргонавти Всесвіту», в якому я разом з читачами побував (у мріях, звичайно!) на далекій Венері. І десь у глибині душі в мене жевріла надія, що, може статися, ще за свого життя я стану свідком реальної, бодай первісної спроби людства вирватися за межі земного тяжіння Здавалося б, у якійсь мірі я уже був підготовлений до того, що стало реальністю в наші чудесні дні. Проте я не маю слів, щоб описати хвилювання яке охопило мене при звістиі про запуск нашої другої космічної ракети, а ще більше—коли я слухав повідомлення, що ракета досягла Місяця в точно призначений чагі Чи уявляєте ви собі, що то значить влучити у далекий Місяць міжпланетною ракетою* Ми поважаємо стрільця, який влучає кулею в далеку нерухому ціль: це майстерність Ми здивовано розвели б руками, довідавшись, що якийсь надмайстерний стрілець з вікна швидкого поїзда влучив у далеку ціль, яка теж швидко рухається. Але все це — дрібниці порівняно з тим, що сталося в ніч з 13 на 14 вересня 1959 року. Радянськ вчені запустили в міжпланетний простір ракегу, яка. описавши в космосі складну криву довжиною близько 380 тисяч кілометрів, влучила в Місяць! Ракета вирушила з Землі що мчить по'' своїй орбіті у Всесвіті, і з точністю до кількох хвилин влучила в Місяць, який також мчить своїм шляхом у міжпланетному просторі! Голова паморочиться при самій думці про неймовірну складність і точність не тільки попередніх розрахунків наших радянських учених, але й подальших обчислень фактичного шляху ракети з тим, щоб керувати нею в космосі. Адже помилка в часі всього на секунди або на сантиметри в напрямі, помножена на космічні швидкості Землі й Місяця і на відстань у 380 тисяч кілометрів, могла б звести нанівець усі сподівання... Помилки не сталося. Радянські вимпели — на Місяці! Радянська наука на весь світ проголосила: — Здрастуй, срібний Місяцю! Маєш наші вимпели — незабаром чекай і наших живих представників, радянських сміливих космонавтів! Справді, якщо за неповні два роки, які минули з часу запуску першого відносно невеличкого радянського штучного супутника Землі вагою понад 80 кілограмів радянська передова наука встигла підготувати другу космічну ракету, останній ступінь якої важить більш як півтори тонни і досягти Місяця, то хіба ж не на найближчій черз; стоїть здійснення міжпланетної подорожі вже не самого апарата, а людей?.. Буде, буде й це! Незабаром буде. бо. слово честі, ніщо вже не здається фантастикою за наших казкових радянських часів!
|
| | |
| Статья написана 14 марта 2017 г. 22:55 |
Зірка №23, від 10.6.66, с.4 Олесь Бердник. Лісова казка. ( ідент. з Стріла Майтрі — біографічна про М. Рериха; у зборі творів 2017-2018 рр. вийде повість у повному обсязі ) Ранок №1/1968 с. 16 Л. Бердник Медитації (афоризми) Барвінок 10/1964 с.14-16 Л. Бердник казки Юнак №2/1967 с. 20 те ж саме Піонерія №6/65 с.17 ОБ Об"єднувач сердець (стаття про М. Рериха) https://yadi.sk/d/2Mrfl2ri3FpEWC І, РОСОХОВАТСЬКИЙ. Валентин Степанович грав упевнено, навіть трохи недбало. — Попереджаю, —. посміхнувся його противник і задирливо труснув головою, — я граю не так вже й погано. Якщо ви справжній шахіст, то власна поразка обов’язково викличе у вас повагу і дружне ставлення до того, хто вас переміг. Валентин Степанович належав саме до таких людей. Ось чому теплота прозвучала в його голосі, коли він розвів руками і визнав: — Через два хода ви мені дасте мат. Бачу, і нічого не можу вдіяти. Костянтин знову посміхнувся і мовчки пересунув коня противника. — Вірно, чорт візьми! Так би я міг уникнути мата! — вигукнув Валентин Степанович І подивився на юнака з явною повагою. Вони розговорились, *1 через півгодини Валентин Степанович знав про супутника майже все. Костянтин їхав з Херсона в Дніпровеьк, збирався по ступити в політехнічний інститут. Школу він закінчив добре і сподівався па успіх. Як велику' таємницю він повідомив своєму новому знайомому, що в Херсоні йому дуже подобалася Машенька з п’ятої шко- І. ’ На пароплаві «Поет Пушкін», який курсує по Дніпру, трапилося нещастя. На одній із зупинок пасажири, незважаючи на умовляння помічника капітана: «тут глибоко, коловороти» і погрози капітана: «чекати нікого не будемо», — полізли купатися. В числі пер- 'ших була «іноземочка» — так прозвала команда дружину технічного працівника одного з іноземних посольств. їй треба було сходити в Черкасах, і через кілька годин, коли «Поет Пушкін» наближався до черкаської пристані, сам помічник капітана постукав у каюту і класу. На його стук ніхто не відповів. — Громадянко, Черкаси! — голосно сказав він і прислухався. За дверима — ні звуку. Помічник капітана постукав сильніше. Це не дало ніяких результатів. Матроси оглянули обидві палуби. Коли ж і там «інозе- мочки» не ВИЯВИЛИ, вирішили зайти в каюту. Там нікого не було. Один з чемоданів стояв розкритий. На столику побачили сумочку, біля неї — дзеркало, гребінець, коробку цукерок. На ліжку лежало два відрізи матерії — шифон і ' шерсть. В Черкасах на пароплав сіло кілька нових пасажирів. Один з них, у темносиньому костюмі, з військовою виправкою, зразу ж попрямував до капітана, а потім разом з ним увійшов до каюти «іноземоч- юи». Чорні очі на вилицюватому обличчі уважно оглянули підлогу, стіни, вікно, стелю, зупинились на чемоданах і сумочці. — Я вам більше не потрібний? — ввічливо спитав капітан. — Хвилинку. Чому даміі їхала в каюті одна? Йдемо до Дніпровська. Така пора року, що всі мандрують у зворотному напрямі, до моря. До того ж, перший клас. Правда, на друге місце в цій каюті хтось з Херсона замовив квиток, але чомусь не сів... — Новий пасажир підійшов до столика, на якому лежали речі зниклої. У сумочці він знайшов паспорт, помаду, ножіик, невідправлений лист і дві фотокартки. — Сінтія Гавальоччо-Пурхі. Рік народження 1928... — прочитав пасажир, розкривши паспорт. На одній з фотографій була зображена, Сінтія Гавальоччо- Пурхі з якимсь чоловіком, на другій — кучерявий хлопчик з великими веселими очима. У листі, адресованому, очевидно, подрузі, Сінтія, між іншим, писала .про невдале кохання, про те, що одного разу вона ледве не покінчила життя самогубством, і тільки чудо врятувало ЇЇ. При більш ретельному огляді за підкладкою сумочки вдалося виявити згорнутий клаптик паперу, на якому Сінтія підраховувала вартість своїх ' покупок: 'шифон — НО. шерсть — 276, театр — 60. тістечка і морозиво — 100... 1 цей папірець, і невідправ- лений лист чоловік у темносиньому костюмі переклав у свій бумажник. Закінчивши огляд речей, він! вийшов на палубу, не' послі-! шаючи, попрямував до салону; і присів біля шахового сто-; лика. — Може, зіграємо?-1-почув! він раптої* чийсь голос. До! нього звертався хлопець років! сімнадцяти-дев’ятнадцяти, одяг-] неиий у піджак спортивного; крою, на лацкані якого виді-; ля вся комсомольський значок, і — Ну що ж, давай. Як тебе! звуть? І — Костянтином, і — А мене Валентином Сте-; пановичем. ли, парашутистка 1 взагалі «страшенно смілива», І що сам він не з полохливих, був у бригаді сприяння міліції. Остання обставина зацікавила Валентина Степановича, І він довго розпитував про роботу бригади. і Костянтин детально про все розказав, а у відповідь: на репліку «у цій справі не тільки сміливість;, а й голова потрібна», — заявив: — Хочете, доведу, що є в мене голова? — Доведи, доведи... — Ви не звичайний пасажир. Ви з міліції або з комітету державної безпеки. Тому капітан і звертається до вас, так. наче ви інспектор річкового пароплавства. Валентин Степанович засміявся: — У вас в Херсоні всі такі? —•- Кмітливі? — От, от... — У нас в бригадмільці тільки таких І беруть. А ще знаєте, що скажу? Ви прибули на пароплав у зв’язку з тим, що зникла іноземка. Адже вірно? Валентин Степанович нічого не відповів. — От що, Костю, — сказав він згодом. — Ти мені подзвони. Добре? Розкажеш, як екзамени склав... Одне слово, дзвони... ...На берег вони зійшли разом. Костянтин покрокував У місто, а Валентин Степанович звернув До будки телефону- автомата. — Чотири-сорок сім. Полковника Лебедєва, — сказав він у трубку. — Товаришу полковник?, Доповідає капітан Кондратюк.* Прибув. Зараз буду у вас. II. Коли пароплав «Поет Пушкін» відчалив від пристані, де так весело купалися пасажири і таємничо зникла Сінтія Гавальоччо-Пурхі, на берег виліз посинілий від холоду чоловік. Довге каштанове волосся злиплося на його голові і нагадувало шапку. На грудях був витатуйований якийсь невеличкий знак. Він пройшов мимо сільських хлопчаків, які вудили рибу, 1 дістав у кущах свій одяг. — Дядю, ви що, відстали від теплохода? — спитав один з хлопчиків. Другий штовхнув товариша ліктем. ***** ОБ"ЄДНУВАЧ СЕРДЕЦЬ "Лише в дітях законний початок всіх справ. Починаючи новий шлях, у дітях знайдете силу довір’я...» Так говорив М. К. Реріх — визначний російський художник. Бо саме в дітях, в юному поколінні, бачив Реріх казкових богатирів, які подолають драконів старого світу. І ще говорив Микола Костянтинович проникливі слова: «Діти — квіти землі». Але квіти — ніжні і вразливі, чарівні і довірливі — вимагають турботи і захисту. І Реріх вимагав, закликав забезпечити їхнє майбуття, зберегти мир на землі, відстояти всі здобутки культури супроти сил пітьми. Реріх гаряче виступив проти потоку брехні і злоби. Він створив міжнародні організації «Вінець Світу» та «Палаюче Серце», де мали об'єднатися митці всіх народів. Він побудував у Нью-Йорку музей свого імені, в якому прославлялось мистецтво Росії. За його ініціативою було підписано Пакт Миру і Пакт Культури — всі держави, які його підписали, зобов'язувались всіляко оберігати пам'ятники творчості і труда. Художник дуже полюбляв легенди і міфи різних народів. У них він бачив думи і сподівання минулих поколінь. Погляньте на картину «Гуга Чохан» (див. зліва). На п'єдесталі непорушний вершник. То герой тібетського епосу, легендарний борець проти поневолювачів. Здається, навіки відійшли в небуття далекі події, зв'язані з казковим образом Гуга Чохана. Та художник переконує нас своєю феєричною картиною, що діла героїв невмирущі, що вони живуть в наші дні. Запорукою того є урочисте цвітіння весняних дерев. А весна — то початок нового життя. Неспокійне серце митця веде його в далеку Азію, в найглибші надра таємничого материка. Готується експедиція. До неї входить сам художник, його дружина Олена Іванівна та син Юрій. Допомагали дослідникам друзі — індуси, тібетці, монголи. Найвищими горами світу йшла експедиція. Гімалаї, Каракорум. На страшних висотах завмирало серце, сліпнули очі. Але дослідники вперто йшли вперед. Кожен крок відкривав нечу- вані скарби. Зустрічі з людьми збагачували знанням мов, діалектів, звичаїв, старовинних традицій, легенд. На перевалах вони зустріли гігантські зображення Май- трейї, вирубані на скелях. Тібетці пояснювали Реріху, що це знак скорого приходу Епохи Рівності і Справедливості. Залишалися позаду гори. Перед мандрівниками-дос- лідниками розстилалася величезна пустеля Такла-Макан. Урагани несли піски над палючими просторами, засипали старовинні міста. Гинули в сипучих дюнах скарби далеких народів. Дослідники мужньо йшли назустріч небезпекам, щоб відшукати і зберегти для людей іскри давньої мудрості. І ось перед ними пожовклі сувої пергаментів, череп'яні таблички з письменами, стіни з мозаїкою, малюнки. Вони не мертві, ті записи, вони не байдужі для наших сучасників. Твердо і злободенно проголошують зотлілі записи: «Хай всі сущі сили принесуть нам мир. Хай мир і мир єдиний панує всюди. Хай зійде на нас цей мирі» «З древніх, чудесних каменів складіть східці Прийдешнього». Так промовляли до Реріха голоси минулого, записані уйгурськими, пехлевійськими письменами. Так вони промовляють і до нас, бо заклик до миру і єдності — основа нашого життя і дії. У 1926 році Реріх з дружиною і сином Юрієм прибули до Москви. Нарком освіти А. В. Луначарський уважно і щиро обговорював з художником результати експедиції. Попереду дослідників чекав Алтай, Бурятія, Монголія, Ті- бет — незвідані, невивчені краї. Навіть славетним мандрівникам Пржевальському і Козлову не пощастило пробратися в суворі і чарівні глибини Тібету. Реріх не лише досліджує, він творить невпинно. Пише замітки, малює етюди, картини. Він працює на привалах, у наметах, у сідлі, на перевалах, під дощем, у бурю. Експедиція вступає в таємничий Тібет. Шлях пролягає на чотири-п'ятикілометрових висотах. І тут дослідників затримують на п'ять місяців у період жахливої зими. Гинуть майже всі верблюди, вмирають кілька учасників експедиції. Велика воля допомогла Реріху вирватися з смертельного полону. Експедиція повертається в Сіккім, завершивши безприкладний п'ятирічний шлях по Центральній Азії. Щоб опрацювати дорогоцінні здобутки, Реріх створює в долині Кулу Інститут Гімалайських досліджень. Самовіддано працює там його дружина, син — великий знавець східних мов, багато відомих вчених. Реріх готується до повернення в Радянський Союз, щоб продовжити тут свою творчість, свою велику працю по об'єднанню минулих і сучасних культур різних народів у єдиний потік загальнолюдської культури. Але мрія великого творця не збулась. У 1947 році він помер. Та його полум'яне серце промовляє до нас своїми чарівними картинами, його незабутнім життєвим подвигом. Олесь БЕРДНИК *** ЗА ДЕРЗНОВЕННОЮ МРІЄЮ Олесь БЕРДНИК Минуло півроку, як існує наш клуб. Часу досить, щоб зробити перші підсумки, зібратись і поговорити за круглим столом. Друзів неймовірного чимало виявилося на українській землі і поза її межами. Читаючи їх листи, відчуваєш, як глибоко пустили коріння в нашому народі освіта і культура. Так ось, займайте, друзі, місця за столом. Продовжимо суперечки, обмін думками. І. Кідрук з Кіровоградщини, полемізуючи з О. Шведом, А. Дмитруком та іншими товаришами, заперечує, що комети є міжзоряними кораблями або розумними істотами космічного рівня. Він незгодний також з П. Зінчен- ком та П. Вербовенком з приводу їхньої гіпотези, що комети-супутники побудовані на Плутоні. Хід його думок такий: комети повертаються періодично до Сонця, отже, вони належать до нашої системи і не є міжзоряними кораблями, не можуть вони також належати розумним істотам Плутона. Якби на Плутоні було життя, то «люди» цієї планети вже давно дали б знати про себе, порозумілися б з нами і т. д. Взагалі життя неможливе як на Плутоні, так і на планетах типу Юпітера, Сатурна, Урана і Нептуна. Доказом того, що комети не є штучними тілами, може бути факт розділення комет на кілька частин Кідрук запитує Дмитрука: як пояснити, що його «розумні комети» пересуваються по постійних орбітах. Адже розумні істоти космосу могли б вільно вибирати шляхи по міжзоряних трасах. З М. Прогоновим Кідрук згодний. Він теж вважає, що Всесвіт багатоповерховий, що він невичерпний, як вглиб — в мікросвіт, так і вшир — в метасвіт. Але він заперечує те, що у мікросвіті можуть існувати розумні істоти. Як бачите, суперечка загорілася цікава. Висувається безліч «за» і «проти». Але абсолютно точної відповіді нема і поки що не може бути. Друзям неймовірного ясно лише одне: пояснити походження комет, виходячи із «звичайних» уявлень, не можна. Я теж згоден з Кідруком, що комети не є розумними істотами. Але допускаю, що вони є досконалими мислячими організмами, побудованими для певних космогенетичних цілей. Можливо, такі організми збирають інформацію в різних системах, передають її на планети, на космічні станції і т. п. Фантазія може намалювати багато застосувань для таких утворів, але нас цікавить саме принциповий бік справи: комети — штучні утвори. Далі. Комети, напевне, можуть бути і міжпланетними і міжзоряними. Спостереження за ними ведуться на протязі досить короткого часу. А те, що комети розпадаються, не повинно дивувати прихильників штучності комет. Хіба так важко уявити, що станція розділяється на кілька менших? Це вже робимо й ми — люди Землі. В. Парафілов з Миколаївщини та В. Єрохін з Донеччини підтримують М. Прогонова, вважаючи, що розумні істоти можуть жити і діяти як у над- світах, так і в мікросвітах, що масштаби не мають значення, оскільки час і простір визначаються самими істотами, які є породженнями тієї чи іншої системи. П. Демченко з Полтавщини додає, що взагалі нема межі ділимості світів як в той, так і в інший бік, що наша система може бути атомом мега- речовини, а елементарні частинки мікросвіту можуть нести в собі все дрібніші й дрібніші системи. Мені здається, що Прогонов і всі товариші, які беззастережно його підтримують, дещо механічно уявляють будову Всесвіту. Досвід показує, що разом із зміною масштабів змінюються і закони розвитку матерії. Світобудова, безумовно, не схожа на відому ляльку «матрьошку». Отже, глибинність світів треба розуміти не механічно, а якісно. І таких — якісних — поверхів Світобудови може бути безліч. Ми знаємо, що наші елементарні частинки є лише пакетами хвиль, вузлами енергетичного поля певної напруги і частоти. Отже, існування паралельних еволю- цій і цивілізацій в одному й тому ж просторі може визначатись тільки градаціями енергій. А такі градації в нескінченному Всесвіті повинні бути нескінченні. П. СИРНИК З Луганщини з приводу цього висловив таку думку: гіпоте тичні невидимі істоти з паралельних вимірів Світобудови, розгадавши таємниці багатомірності, можуть з’являтися на нашій Землі, як і ми колись зможемо проникати до них. Такі факти, говорить П. Ситник, в далекі передісторичні часи могли сприйматися нашими неосвіченими предками, як поява «богів». Цікава думкаї 3 свого боку пропоную конкретне запитання. Чи не можна зв'язатися з гіпотетичними істотами паралельних вимірів! Чи не можна прийняти з тих світів зображення, скажімо, типу телевізійного) Які можливості бачать друзі неймовірного для такого зв'язку) Почали приходити листи-відповіді на запитання, поставлені в четвертому номері нашого журналу. О. Сергіснко з Києва пише, що життя не може виникнути поза планетою, в просторі. «Що це за життя, — каже він, — без техніки, без мистецтва. У порожнечі!..». Людина за мільярди років стане надзвичайно високоорганізованою істотою, яка буде змінюватися залежно від умов, легко витримуватиме будь-яку спеку, холод, перевантаження, створюватиме нові органи чуття. Вона стане прекрасною істотою, могутньою, всесильною. В. Большаков з Києва захоплено повідомляє нас, що життя може існувати не лише на планетах типу Земля, а скрізь, де є матерія, в тому числі й у просторі. Життя безупину пристосовується до умов, втілюється в нові форми, розвивається, оволоді ває Всесвітом. Мине три мільярди років. Це буде чудовий час! — пише В. Большаков. Зовнішній вигляд Людини змінюва тиметься за бажанням. Можливості її — необмежені! Виникнуть нові органи чуття, вдосконалюватимуться старі. Людина стане високоетичною істотою. Наука, знання передаватимуться спадково, а також набувати- муться за життя. Чого варті наївні дикунські уявлення про бога порівняно з можливостями Людини Майбутнього?» — так закінч-ус свого листа В. Большаков. До нього приєднується в своїх думках Наталя Комотопець з Волині. Ось її міркування. Як життя на Землі, що виникло у воді, вийшло згодом у «чуже» середовище, на повітря, — так і Людина Майбутнього може вийти в космічний простір, стати космічною істотою. Постійної форми майбутньої розумної істоти не можна уявити. Така істота буде мінлива, плинна. Вона настільки досконало володітиме собою, своїм організмом, що легко творитиме нові органи чуття, пристосовуючись до нових і нових умов. Нова космічна істота безпосередньо пізнаватиме рух атомів, суть життя, стан істот. Живлення її, як вважає Наталя, буде енергетичним. Мистецтво? Воно буде чудотворним. Може, ті істоти творитимуть планети, сонця. Може, весь простір буде насичений їхньою музикою, гармонією їхньої творчості. Ера техніки буде для них пройденим етапом. Вони удосконалюватимуть самі себе, свої чуття, свій розум, об’єднуючись з новими й новими глибинами Світобудови. Г. Аиісімов з Дніпропетровська та Л. Єлеиський з Києва підтримують думки про те, що в давні часи на Землю прибували розумні істоти далеких планет, які і впливали на розвиток культури архаїчних народів. Можливо, їх поява, легенди про приліт дивних кораблів передавалися че рез низку поколінь, а потім лягли в основу релігійних міфів та легенд. Отже, масштаби миспення друзів неймовірного космічні. Прагнення їх — прекрасні. Вони бачать в Майбутньому не загальну всепланетну загибель, яку пророкують апологети деградуючої культури імперіалізму, а чудовий Новий Світ, світ Комуністичного Братерства, світ прекрасних Розумних Істот, для яких сферою діяльності стане вже не тільки Земля, а неосяжний Простір і Час. Наші мрії — не міраж у пустелі. Наші мрії — це клич до дії, до Краси, до перебудови Світу за законами Гармонії, Єдності, Братерства. Хто вміє мріяти — той вміє працювати, творити. Мрійте, друзі неймовірного. Мрійте, творіть, дерзайте. Пишіть нам. Розмова про незвичайне триває. ******* Людмила БЕРДНИК МЕТЕЛИК І ЛІХТАР Малесенький Метелик метушився коло Нічного Ліхтаря. — О, захисти мене від темряви страшної, — весь тремтячи, благав він Ліхтаря. — Чого дрижиш, дурненький? — бадьоро замиготів Ліхтар у відповідь. — Ти подивись: навколо цілий океан ночі, а мій маленький вогник наскрізь її пробиває! Знай же, що тьма безсила, коли маєш хоча маленький вогник... Злітай тоді, коли зміцніють крила В гнізді сиділо велике неоковирне Вороненя. — Кар-р! — прокричало воно Сорокопуду. — Такий малий ти і вже літаєш!.. Кар-р! Скажи, хіба й мені не можна?.. Адже я удвоє більше за тебе! Сорокопуд сказав: — Хоч і велике ти на зріст, проте безсиле. Зажди, дурненьке, хай зміцніють крила. Обурилося Вороненя. Кар-р! Таке, мовляв, мізерне, а повча!.. Не послухавши розумної Сорокогіудо- вої поради, знялося і... гепнуло додолу. Добре ще, що шиї не зламало. Ворона- мати підлетіла і врятувала дурне дитя від смерті. Відтоді пташеня запам’ятало: злітай тоді, коли зміцніють крила. Два дуби На широкій галявині росли два дуби. Минали літа — дощові й сухі, в цвітінні весен і мовчанні зим. І виросли Дуби, як велети — пишалися могутнім станом на цілу округу. Здіймали в небо буйні крони, вітали Сонце на світанку, шепотіли з Вітром про краї далекі, про небо синє, про зірки ясні. Спільна була в них земля кохана, і небо спільне, і повітря. Та якось раз вони засперечалися. І почали виказувати образи. — Ти перший учора з вітром говорив. А право це — моє... — Чому б то так? — Адже я старший! Поглянь-но на моє верхів’я. Воно здіймається у небеса на цілу гілку вище, ніж у тебе!.. — Ха-ха! Старший ти! От розсмішив. А може, навпаки? Може, ти од мене й одріс?.. Поглянь: і жолуді, і листя точнісінько такі, як в мене... Розгнівались, від злості потемніли, затрясли віттям, виливаючи образи. Та ось почувся голос з-під землі: — Замовкніть, нерозумні діти. Адже ви — брати! Родились разом століття тому... — Хто ти такий? — захвилювалися Дуби. — Я Корінь ваш спільний. А батьком вашим був єдиний Жолудь. Отож покиньте жалюгідну суперечку... Я слухала ту дивну бесіду і думала: «Чи зрозуміють браття слова Кореня?» ДВІ КРИНИЦІ В жаркому степу було дві Криниці. Живилися вони з джерела, яке протікало десь під землею. Приходили люди, зморені спрагою, пили й хвалили цілющу вологу. Та раптом одна Криниця злякалась, і з’явилась у неї така думка: «А що коли зникне в мені вода? Тоді не згадає про мене ніхто. Не буде ні дяки, ні слави у світі...» Подумала так і закрилася зовсім, тримаючи воду лише для себе. Покрилася цвіллю, заросла чагарем. І люди уже не ходили до неї. Життя клекотіло десь осторонь, а поряд були тільки тиша і сум. Та Криниця вперто шепотіла: «Вода моя вічно! Вода лиш моя»... А води підземні, не маючи ходу, залишили зовсім уперту Криницю. Засохла вона і пропала. А друга Криниця давала прозору воду всім спраглим. І чим більше вона віддавала ті скарби, тим більше їй води посилала Земля. **** Олесь БЕРДНИК. Лісова казка. Весь світ знає про великого російського художника і культурного діяча Миколу Костянтиновича Реріха. Мільйони людей захоплюються його променистими картинами, прогресивне людство з вдячністю згадує його активну діяльність на захист культурних цінностей світу. Микола Костянтинович багато мандрував. Він разом Із своєю дружиною Оленою Іванівною та сином Юрієм — знавцем східних мов здійснив незвичайну сміливу мандрівку по Центральній Азії, побувавши в таємничому ТІбеті, в недоступних раніше районах Гімалаїв, зустрічався з багатьма цікавими людьми та вченими Сходу. В результаті цієї мандрівки з’явилась серія чудових картин, десятки книг. Сьогодні ми друкуємо уривок з нової повісті Олеся Бердника, в якого ви дізнаєтесь про дитинство М. Реріха. ...Подивиться і знову довбне. Подивиться і довбне. Я забув про оленятко.. Зацікавився працею птаха. Д він мов би зрадів, що на нього звернули увагу, застарався ще бадьоріше. Стук-стук-стук! . Стук-стук- стук! Стук-стук-стук! •— Що ти там довбаєш? питаю в нього. — Короїдів шукаю, — пояснив дятел, прихильно кивнувши мені дзьобом, — Дуже смачні. І дереву приємно. Дуже дошкуляють вони дереву. Я рушив далі. Стежини не було, та мені дарма. Закликає до себе на спочинок ніжио-зелсиий мох — я не хочу. І дома встигну належатись. Знову галявина. Озеро квітів. Блакитних, червоних, лілових, жовтих. Гудуть басами джмелі, старанно довбуться в солодких криницях, черпають з них_ чудовий напій. Радісно нишпорять поряд з ними бджоли, втомлені, але щасливі. На фотографії ви бачите Миколу Реріха в долині Кулу, у ГімалаяхМикола Костянтинович' готується до стрільби з лука. Манили.ліси до себе. Ходили гуртом по гриби, по ягоди —- з дорослими. З усіх боків линуло: «А-у!» луна завмирала в далині, розбивала чари. Хотілося тиші,. її не було. Дивувався: чому ліс стає звичайним, буденним, цоди в ньому так багато,людей? Вирішив побувати в ласі сам. Сказано — зроблено. " ’ ' . Ліг спати дуже рано. Мама турбувалась, гадала, що захворів. Долонею мацала чоло. Заспокоїлась. Поцілувавши, вийшла з кімнати. Я прокинувся на світанку, коли ще ледь-ледь сіріло. Сонно кукурікали півні. Пора! Швиденько до вікна. У двері не можна! Помітять, затримають:.. До землі височенько. Внизу квіти. Нічого, не заб’юсьі Черевички в зуби. Навшщшьках до дверей. Прислухався. В домі — нічичирк. метнувся до вікна. Переліз підвіконня, намацав пальцями карниз. Райкове повітря холодить голу спину — сорочечка задерлась. Шурхнув, зірвавшись, у квіти. Взувся. Шмигнув поміж квітами до парку. Там, під кущами бузку,— меч. Зброя насамперед. Мало яка почвара стрінеться в хащах... Меч — біля пояса. Обривок старого плаща-дощовика на плечах. Лицарська накидка. На голові — шолом з картону. Вперед! Парк лишається позаду. Повзуть тумани над озером. Матово-срібно блищить роса. Задумались ЯЛИНИ. Закам'яніли ДУби. Іду поміж деревами, як друг, як воло* ^ блищать вологі шапки грибів. Не ховаються, випнули товсті ніжки, усміхаються мені. Хитрі, знають, що я їх пе візьму! Стійте, — веселіться, дарую вам Життя... Високо поміж верхівками дерев яснішає. Шепочуть сосни. Я притуляю вухо до рудого стовбура, слухаю. — Гарно тобі з нами? — питає сосиа. — Гарно,— радісно згоджуюсь я. — Залишайся з нами... Не можу,— СУМУЮ я. •— Ш-ш-ш,'— дивується сосна. — Чому б то? " — У мене є мама. Тато. Вони люблять мене... . Прощаюсь з сосною, виходжу на галявину. Пензлем золотим ще невидиме сонце бризнуло фарби на вершини ялин. Гомоном птаства сповнився ліс. Випростались зелені крила папороті, парує земля. Чарівна мелодія пливе у просторі. Сплеіеиа 'з буяння соку в деревах, співу пташок, шуму гілок, трепету квітів, тиші землі. Ще мить! Сріблисті стріли пронизують ліс, впинаються в дерева, бірть блискавичними ударами в серце квіток. Животворні удари променів сонцяі Міріадам;! самоцвітів заіскрилися травщ вибухнули хмарою ” " несказанних — барв... Стою засліплений, зачудований, зачарований... З-за куща виходить мале оленятко. Чорне) * велике око дружньо дивиться на мене. Воно простягає. довгу граціозну шийку, торкається теплим вологим носиком моєї ру-. ки. Потім оленятко підстрибнуло, хвицнуло ніжками, помчало по галявині, збиваючії на землю росу. Спробуй, дожени! Біжу за ним. Чим я гірший за нього? Меч б’ється по литках, заважає... Оленятко оглядається.. — Навіщо тобі палііця? Покинь... То не палиця — меч! — кричу я. -г Меч? — дивується оленятко. — То ти хочеш убити мене? — НІ, я не б'ю добрих, — пояснюю я. — Тільки драконів*. — Драконів можна, — згоджується оленятко. — Біжимо! Воно зникає в хащах, крушіїнп, ліщини. Поспішаю за ним. Колюче- віття дряпає обличчя, руки, не. пускає далі... Куди ж воно поділося? Стою. Прислухаюся. Тиша, Довбе вгорі кору дятел. Дивиться ЧОРНИМ КРУГЛИМ оком на мене. Одна бджола задзвеніла біля мо^ чола, сіла на квітку ведмежого вуха, поворушила вусиками. Я сторожко відхц. лився. — Не бійся,— усміхнулася бджола,- Не вжалю. Що робиш тут7 — Гуляю в лісі... — Тобто як гуляю? — вражено заїм, тала бджола. — Хіба в лісі гуляють; А мед коли збирати? Я був зовсім присоромлений. — Не вмію збирати меду... — А їв коли-небудь? — поцікавилася бджола. — їв. Дуже смачнр,— визнав я. — От бач. Смачно. А збирати не вмієш. Ай-я-яй! Треба вчитися. Квітів для всіх вистачить. Лети, збирай... — Я постараюсь,— прошепотів я. Бджола привітно махнула прозорими крильцятами, полетіла над галявинок- заблищала золотистою зіркою в промь нях сонця 1 зникла за верхів'ям дерев. Дивні люди дорослі. Кажуть, що звірі, птахи й комахи не говорять. Дуже дивні. Чи, може, вони обманюють? Навіщо' Все живе, все розмовляє, 'Все має для людини дуже дружнє слово... Я задумався, опустивши очі долу. І там, між травою, жваво повзли великі •жовтаві/мурахи. Вони бігали по вузепь- КІЙ-доріжці туди а сюїт. Нгісили в щелепах суху глицю, ТЯҐЛИ великих непорушних жуків, шматочки прозорої соло- ми. Я присів на пень, щоб розгляиуік ближче їхню дружну працю. — Ти що — сліпий? — скрикнув тоненький голосок. — Куди сідаєш? Я підскочив, мов ужалений. На пеньку обурено ворушиться кілька здоровенних мурахів. їхні щелепи націлювались погрозливо на мене. Я зрозумів, що жарти з ними погані. — Не бачив! Правду кажу, не бачив! — запевнив я мурахів. — Гаразд, гаразді — вже дружніш*., пропищав головний мурах. — Не біда, коли не бачив. Та треба добре дивитися. У нас будівництво... — А що будуєте? — Новий дім. Громадою. Для всіх. Старий пропав... — А що з ним? — Блискавка вдарила в сосну, де ми жили. Згоріло дерево. Тепер готуємо нове житло. Нічого, ще краще змайструємо.’ А ти вмієш будувати? — Я навчусь, неодмінно! Виросту І буду будувати. Для всіх! — Молодець! — кивнув вусиками мурах.— А тепер Іди, не заважай. Нам ніколи... Я пішов далі о хащі. Ставало сумно. Всі трудяться, всі при ділі, а я никаю між деревами. Треба повернутися додому. Віднині я будуватиму! Тільки ме* хай буде при мені! Бо є оленята беззахисні, є мурахн-будівинки, є бджоли-тру* дів ниці. За всіх них я стану горою! Еге-ж! Мій меч здолає всякого дракона!..
|
| | |
| Статья написана 14 марта 2017 г. 22:31 |
Зірка №23, від 10.6.66, с.4 Олесь Бердник. Лісова казка. ( ідент. з Стріла Майтрі — біографічна про М. Рериха; у зборі творів 2017-2018 рр. вийде повість у повному обсязі ) Дніпро №11/ 65 с.61-67 ОБ Хор елементів (фант.) З та Пр. 8/64 с.27-28 ОБ За дерзновенною мрією (конкурс фант. ідей) Ранок №1/1968 с. 16 Л. Бердник Медитації (афоризми) Барвінок 10/1964 с.14-16 Л. Бердник Метелик і ліхтар... (короткі оповідання) Юнак №2/1967 с. 20 те ж саме Піонерія №6/65 с.17 ОБ Об"єднувач сердець (стаття про М. Рериха)
https://fantlab.ru/work274185 ***** Росоховатський І. У тихому місті. Київський комсомолець №78 30. 6.57 р. с.4 шпіонська повість
МЕДИТАЦІЇ Наповнюйте келихи вином мудрості. в Ріка сама визначас річище. в Сонце і вночі не гасне. В Прекрасний алмаз. Але знасмо про його твердість. В Тяжко лікувати хворого, закоханого у свої недуги. В Невидимі ниті дають найміцнішу тканину. В Хай очевидність не затуманюс погляду розуму. В Почуття тяорить сучасне. Думка творить майбутнє. В Хто мас крила, не питас — чи можна летіти. *** Об''єднувач сердець «Лише в дітях законний початок всіх справ. Починаючи новий шлях, у дітях знайдете силу довір''я...» Так говорив М. К. Реріх — визначний російський художник. Бо саме в дітях, в юному поколінні, бачив Реріх казкових богатирів, які подолають драконів старого світу. І ще говорив Микола Костянтинович проникливі слова: «Діти — квіти землі». Але квіти — ніжні і вразливі, чарівні і довірливі — вимагають турботи і захисту. І Реріх вимагав, закликав забезпечити їхнє майбуття, зберегти мир на землі, відстояти всі здобутки культури супроти сил пітьми. Реріх гаряче виступив проти потоку брехні і злоби. Він створив міжнародні організації «Вінець Світу» та «Палаюче Серце», де мали об''єднатися митці всіх народів. Він побудував у Нью-Йорку музей свого імені, в якому прославлялось мистецтво Росії. За його ініціативою було підписано Пакт Миру і Пакт Культури — всі держави, які його підписали, зобов''язувались всіляко оберігати пам''ятники творчості і труда. Художник дуже полюбляв легенди і міфи різних народів. У них він бачив думи і сподівання минулих поколінь. Погляньте на картину «Гуга Чохан» (див. зліва). На п''єдесталі непорушний вершник. То герой тібетського епосу, легендарний борець проти поневолювачів. Здається, навіки відійшли в небуття далекі події, зв''язані з казковим образом Гуга Чохана. Та художник переконує нас своєю феєричною картиною, що діла героїв невмирущі, що вони живуть в наші дні. Запорукою того є урочисте цвітіння весняних дерев. А весна — то початок нового життя. Неспокійне серце митця веде його в далеку Азію, в найглибші надра таємничого материка. Готується експедиція. До неї входить сам художник, його дружина Олена Іванівна та син Юрій. Допомагали дослідникам друзі — індуси, тібетці, монголи. Найвищими горами світу йшла експедиція. Гімалаї, Каракорум. На страшних висотах завмирало серце, сліпнули очі. Але дослідники вперто йшли вперед. Кожен крок відкривав нечу-вані скарби. Зустрічі з людьми збагачували знанням мов, діалектів, звичаїв, старовинних традицій, легенд. На перевалах вони зустріли гігантські зображення Майтрейї, вирубані на скелях. Тібетці пояснювали Реріху, що це знак скорого приходу Епохи Рівності і Справедливості. Залишалися позаду гори. Перед мандрівниками-дос-лідниками розстилалася величезна пустеля Такла-Макан. Урагани несли піски над палючими просторами, засипали старовинні міста. Гинули в сипучих дюнах скарби далеких народів. Дослідники мужньо йшли назустріч небезпекам, щоб відшукати і зберегти для людей іскри давньої мудрості. І ось перед ними пожовклі сувої пергаментів, череп''яні таблички з письменами, стіни з мозаїкою, малюнки. Вони не мертві, ті записи, вони не байдужі для наших сучасників. Твердо і злободенно проголошують зотлілі записи: «Хай всі сущі сили принесуть нам мир. Хай мир і мир єдиний панує всюди. Хай зійде на нас цей мир!» «З древніх, чудесних каменів складіть східці Прийдешнього». Так промовляли до Реріха голоси минулого, записані уй- гурськими, пехлевійськими письменами. Так вони промовляють і до нас, бо заклик до миру і єдності — основа нашого життя і дії. У 1926 році Реріх з дружиною і сином Юрієм прибули до Москви. Нарком освіти А. В. Луначарський уважно і щиро обговорював з художником результати експедиції. Попереду дослідників чекав Алтай, Бурятія, Монголія, Ті-бет — незвідані, невивчені краї. Навіть славетним мандрівникам Пржевальському і Козлову не пощастило пробратися в суворі і чарівні глибини Тібету. Реріх не лише досліджує, він творить невпинно. Пише замітки, малює етюди, картини. Він працює на привалах, у наметах, у сідлі, на перевалах, під дощем, у бурю. Експедиція вступає в таємничий Тібет. Шлях пролягає на чотири-п''ятикілометрових висотах. І тут дослідників затримують на п''ять місяців у період жахливої зими. Гинуть майже всі верблюди, вмирають кілька учасників експедиції. Велика воля допомогла Реріху вирватися з смертельного полону. Експедиція повертається в Сіккім, завершивши безприкладний п''ятирічний шлях по Центральній Азії. Щоб опрацювати дорогоцінні здобутки, Реріх створює в долині Кулу Інститут Гімалайських досліджень. Самовіддано працює там його дружина, син — великий знавець східних мов, багато відомих вчених. Реріх готується до повернення в Радянський Союз, щоб продовжити тут свою творчість, свою велику працю по об''єднанню минулих і сучасних культур різних народів у єдиний потік загальнолюдської культури. Але мрія великого творця не збулась. У 1947 році він помер. Та його полум''яне серце промовляє до нас своїми чарівними картинами, його незабутнім життєвим подвигом. Олесь БЕРДНИК КЛУБ ДРУЗIВ НЕЙМОВIРНОГО За дерзновенною мрiею Олесь БЕРДНИК Минуло півроку, як існує наш клуб. Часу досить, щоб зроби-’ти перші підсумки, зібратись і поговорити за круглим столом. Друзів неймовірного чимало виявилося на українській землі і поза її межами. Читаючи їх листи, відчуваєш, як глибоко пустили коріння в нашому народі освіта і культура. Так ось, займайте, друзі, місця за столом. Продовжимо суперечки, обмін думками. І. Кідрук з Кіровоградщини, полемізуючи з О. Шведом, А. Дмитруком та іншими товаришами, заперечує, що комети є міжзоряними кораблями або розумними істотами космічного рівня. Він незгодний також з П. Зінчен-ком та П. Вербовенком з приводу їхньої гіпотези, що комети-супутники побудовані на Плутоні. Хід його думок такий: комети повертаються періодично до Сонця, отже, вони належать до нашої системи і не є міжзоряними кораблями, не можуть вони також належати розумним істотам Плутона. Якби на Плутоні було життя, то «люди» цієї планети вже давно дали б знати про себе, порозумілися б з нами і т. д. Взагалі життя неможливе як на Плутоні, так і на планетах типу Юпітера, Сатурна, Урана і Нептуна. Доказом того, що комети не є штучними нілами, може бути факт розділення комет на кілька частин. Кідрук запитує Дмитрука: як пояснити, що його «розумні комети» пересуваються по постійних орбітах. Адже розумні істоти космосу могли б вільно вибирати шляхи по міжзоряних трасах. З М. Прогоновим Кідрук згодний. Він теж вважає, що Всесвіт багатоповерховий, що він невичерпний, як вглиб — в мікросвіт, так і вшир — в метасвіт. Але він заперечує те, що у мікросвіті можуть існувати розумні істоти. Як бачите, суперечка загорілася цікава. Висувається безліч «за» і «проти». Але абсолютно точної відповіді нема і поки що не може бути. Друзям неймовірного ясно лише одне: пояснити походження комет, виходячи із «звичайних» уявлень, не можна. Я теж згоден з Кідруком, що комети не є розумними істотами. Але допускаю, що вони є досконалими мислячими організмами, побудованими для певних космогенетичних цілей. Можливо, такі організми збирають інформацію в різних системах, передають її на планети, на космічні станції і т. п. Фантазія може намалювати багато застосувань для таких утворів, але нас цікавить саме принциповий бік справи: комети — штучні утвори. Далі. Комети, напевне, можуть бути і міжпланетними і міжзоряними. Спостереження за ними ведуться на протязі досить короткого часу. А те, що комети розпадаються, не повинно дивувати прихильників штучності комет. Хіба так важко уявити, що станція розділяється на кілька менших? Це вже робимо й ми — люди Землі. В. Парафілов з Миколаївщини та В. Єрохін з Донеччини підтримують М. Прогонова, вважаючи, що розумні істоти можуть жити і діяти як у над-світах, так і в мікросвітах, що масштаби не мають значення, оскільки час і простір визначаються самими істотами, які є породженнями тієї чи іншої системи. П. Демченко з Полтавщини додає, що взагалі нема межі ділимості світів як в той, так і в інший бік, що наша система може бути атомом мега-речовини, а елементарні частинки мікросвіту можуть нести в собі все дрібніші й дрібніші системи. Мені здається, що Прогонов і всі товариші, які беззастережно його підтримують, дещо механічно уявляють будову Всесвіту. Досвід показує, що разом із змііною масштабів змінюються і закони розвитку матерії. Світобудова, безумовно, не схожа на відому ляльку «матрьошку». Отже, глибинність світів треба розуміти не механічно, а якісно. І та^ ких — якісних — поверхів Світобудови може бути безліч. Ми знаємо, що наші елементарні частинки є лише пакетами хвиль, вузлами енергетичного поля певної напруги і частоти. Отже, існування паралельних еволю-цій і цивілізацій в одному й тому ж просторі може визначатись тільки градаціями енергій. А такі градації в нескінченному Всесвіті повинні бути нескінченні. П. Ситник з Луганщини з приводу цього висловив таку думку: гіпотетичні невидимі істоти з паралельних вимірів Світобудови, розгадавши таємниці багатомірності, можуть з’являтися на нашій Землі, як і ми колись зможемо проникати до них. Такі факти, говорить П. Ситник, в далекі передісторичні часи могли сприйматися нашими неосвіченими предками, як поява «богів». Цікава думкаї 3 свого боку пропоную конкретне запитання. Чи не можна зв''язатися з гіпотетичними істотами паралельних вимірів! Чи не можна прийняти з тих світів зображення, скажімо, типу телевізійного! Які можливості бачать друзі неймовірного для такого зв''язку! Почали приходити листи-відповіді на запитання, поставлені в четвертому номері нашого журналу. О. Сергіснко з Кисва пише, що життя не може виникнути поза планетою, в просторі. «Що це за життя, — каже він, — без техніки, без мистецтва. У порожнечі!..». Людина за мільярди років стане надзвичайно високоорганізованою істотою, яка буде змінюватися залежно від умов, легко витримуватиме будь-яку спеку, холод, перевантаження, створюватиме нові органи чуття. Вона стане прекрасною істотою, могутньою, всесильною. В. Большаков з Кисва захоплено повідомляє нас, що життя може існувати не лише на планетах типу Земля, а скрізь, де є матерія, в тому числі й у просторі. Життя безупину пристосовується до умов, втілюється в нові форми, розвивається, оволоді ває Всесвітом. Мине три мільярди років. Це буде чудовий час! — пише В. Большаков. Зовнішній вигляд Людини змінюватиметься за бажанням. Можливості її — необмеженії Виникнуть нові органи чуття, вдосконалюватимуться старі. Людина стане високоетичною істотою. Наука, знання передаватимуться спадково, а також набувати-муться за життя. Чого варті наївні дикунські уявлення про бога порівняно з можливостями Людини Майбутнього?» — так закінчує свого листа В. Большаков. До нього приєднується в своїх думках Наталя Конотопець з Волині. Ось її міркування. Як життя на Землі, що виникло у воді, вийшло згодом у «чуже» середовище, на повітря, — так і Людина Майбутнього може вийти в космічний простір, стати космічною істотою. Постійної форми майбутньої розумної істоти не можна уявити. Така істота буде мінлива, плинна. Вона настільки досконало володітиме собою, своїм організмом, що легко творитиме нові органи чуття, пристосовуючись до нових і нових умов. Нова космічна істота безпосередньо пізнаватиме рух атомів, суть життя, стан істот. Живлення її, як вважає Наталя, буде енергетичним. Мистецтво? Воно буде чудотворним. Може, ті істоти творитимуть планети, сонця. Може, весь простір буде насичений їхньою музикою, гармонією їхньої творчості. Ера техніки буде для них пройденим етапом. Вони удосконалюватимуть самі себе, свої чуття,.свій розум, об’єднуючись з новими й новими глибинами Світобудови. Г. АиІсімов з Дніпропетровська та Л. Єленський з Києва підтримують думки про те, що в давні часи на Землю прибували розумні істоти далеких планет, які і впливали на розвиток культури архаїчних народів. Можливо, їх поява, легенди про приліт дивних кораблів передавалися через низку поколінь, а потім лягли в основу релігійних міфів та легенд. Отже, масштаби миспення друзів неймовірного космічні. Прагнення їх — прекрасні. Вони бачать в Майбутньому не загальну всепланетну загибель, яку пророкують апологети деградуючої культури імперіалізму, а чудовий Новий Світ, світ Комуністичного Братерства, світ прекрасних Розумних істот, для яких сферою діяльності стане вже не тільки Земля, а неосяжний Простір і Час. Наші мрії — не міраж у пустелі. Наші мрії — це клич до дії, до Краси, до перебудови Світу за законами Гармонії, Єдності, Братерства. Хто вміє мріяти — той вміє працювати, творити. Мрійте, друзі неймовірного. Мрійте, творіть, дерзайте. Пишіть нам. Розмова про незвичайне триває. ***** Людмила БЕРДНИК Малюнки А. ЛЬВОВА МЕТЕЛИК І ЛІХТАР Малесенький Метелик метушився коло Нічного Ліхтаря. О, захисти мене від темряви страшної, — весь тремтячи, благав він Ліхтаря. — Чого дрижиш, дурненький? — бадьоро замиготів Ліхтар у відповідь. — Ти подивись: навколо цілий океан ночі, а мій маленький вогник наскрізь її пробиває! Знай же, що тьма безсила, коли маєш хоча маленький вогник... Злітай тоді, коли зміцніють крила В гнізді сиділо велике неоковирне Вороненя. Кар-р! — прокричало воно Сорокопуду. — Такий малий ти і вже літаєш!.. Кар-р! Скажи, хіба й мені не можна?.. Адже я удвоє більше за тебе! Сорокопуд сказав: — Хоч і велике ти на зріст, проте безсиле. Зажди, дурненьке, хай зміцніють крила. Обурилося Вороненя. Кар-р! Таке, мовляв, мізерне, а повча!.. Не послухавши розумної Сорокопудо-вої поради, знялося і... гепнуло додолу. Добре ще, що шиї не зламало. Ворона-мати підлетіла і врятувала дурне дитя від смерті. Відтоді пташеня запам’ятало: злітай тоді, коли зміцніють крила. Два дуби На широкій галявині росли два дуби. Минали літа — дощові й сухі, в цвітінні весен і мовчанні зим. І виросли Дуби, як велети — пишалися могутнім станом на цілу округу. Здіймали в небо буйні крони, вітали Сонце на світанку, шепотіли з Вітром про краї далекі, про небо синє, про зірки ясні. Спільна була в них земля кохана, і небо спільне, і повітря. Та якось раз вони засперечалися. І почали виказувати образи. — Ти перший учора з вітром говорив. А право це — моє... — Чому б то так? — Адже я старший! Поглянь-но на моє верхів’я. Воно здіймається у небеса на цілу гілку вище, ніж у тебе!.. — Ха-ха! Старший ти! От розсмішив. А може, навпаки? Може, ти од мене й одріс?.. Поглянь: і жолуді, і листя точнісінько такі, як в мене... Розгнівались, від злості потемніли, затрясли віттям, виливаючи образи. Та ось почувся голос з-під землі: — Замовкніть, нерозумні діти. Адже ви — брати! Родились разом століття тому... — Хто ти такий? — захвилювалися Дуби. — Я Корінь ваш спільний. А батьком вашим був єдиний Жолудь. Отож покиньте жалюгідну суперечку... Я слухала ту дивну бесіду і думала: «Чи зрозуміють браття слова Кореня?» ДВІ КРИНИЦІ В жаркому степу було дві Криниці. Живилися вони з джерела, яке протікало десь під землею. Приходили люди, зморені спрагою, пили й хвалили цілющу вологу. Та раптом одна Криниця злякалась, і з’явилась у неї така думка: «А що коли зникне в мені вода? Тоді не згадає про мене ніхто. Не буде ні дяки, ні слави у світі...» Подумала так і закрилася зовсім, тримаючи воду лише для себе. Покрилася цвіллю, заросла чагарем. І люди уже не ходили до неї. Життя клекотіло десь осторонь, а поряд були тільки тиша і сум. Та Криниця вперто шепотіла: «Вода моя вічно! Вода лиш моя»... А води підземні, не маючи ходу, залишили зовсім уперту Криницю. Засохла вона і пропала. А друга Криниця давала прозору воду всім спраглим. І чим більше вона віддавала ті скарби, тим більше їй води посилала Земля. **** ОБ. Стріла Майтрі Ми чули про цю незвичайну людину ще в Улан-Баторі. Бачили його заспиртовану голову. В скляній посудині вона була не грізна. Але відгук його дій ще й досі лунає над пустелями. Незбагненні шляхи Дже-лами. Закінчив юридичний факультет університету в Росії. Потім жив у Тібеті. Знайомий з Далай-Ламою. Після цього став монгольським князем. Сидів у російській в''язниці. Революція визволила його. Став великим розбійником. Нападав Дже-лама з своїми жорстокими соратниками на каравани, полонив людей, змушував їх будувати в центральній Гобі велику фортецю-місто. — Інколи Дже-лама був великодушним, — розповідає наш супутник.— І навіть добрим. Але тоді, коли ми підкорялися його волі. Він був релігійним. Бачите білий субурган на горбі? То він звелів рабам викласти його. Хто заслуговував його захисту, міг бути спокійним... Є й інші свідчення. Розповідають, як він давав жахливі накази одрізувати полоненим вуха та носи. А потім відпускав живих свідків на волю, щоб вони розповідали для остраху навколишнім жителям про силу Дже-лами. Ходять легенди, що розбійник володів магічними силами, що був невловимий і мудрий. Та загинув він зовсім тривіально. Куди й поділась його лисяча мудрість. До фортеці Дже-лами з’явився загін монгольських вершників на чолі з офіцером. Солдатів пропустили до ватажка розбійників безборонно: один монгол ніс у руках хатик дружби. Але замість привітання одержав Дже-лама в живіт кілька пострілів з браунінга, захованого під ха-тиком. По команді кинулись солдати в атаку. Розбійники, не маючи ватажка, розгубилися і метнулися врозтіч. Розійшлися полонені. Голову Дже-лами повезли до Улан-Батора. А фортеця залишилася в пустелі, як знак дивовижної волі розбійницького вождя. Ми проходили мимо споруди. Знайомилися з архітектурою фортеці. Непростий був чоловік Дже-лама. Тільки сили свої і уміння приклав не для блага... Атака Знову перехід. І знову сяють вогні нашого табору. Місце зветься «Білий Чортен». Дві високі скелі, ніби широкі ворота. Здається, ніби хтось створив їх. Якісь надземні титани. Білосніжні барви. Мені згадуються легенди про білі знаки кордонів заповітного царства. Може, це вони? Пустеля звучить. Чується гук раковини. Наростає, дзвенить закликаючи. Що це? Звідки? Хто кличе? Кого? Адже тут нема ні монастиря, ні житла. Ми в дуже пустельному місці. Гори Дунбуре. Це означає «Ясклик Раковини». Отже, завжди так було? Всі чули таємничий звук? Може, це луна від скель? Може, вітер виє в глибоких ущелинах або дзвенить могутній водоспад? Пустеля береже таємницю. Слухай, милуйся, тривож серце своє тим покликом, але не смій розкрити його причини. Обвали навколо. Хаос каміння. Тіні повзуть за скелями. Хто там? Може, розбійники? Ні, антилопи. Потривожені луною раковини, скачуть вони між камінням, втікають у гори. Щасливої путі, добрі мирні творіння. Ми ваші друзі... Гриміли революційні битви в Росії. Фронти від-| різали відомого художника Миколу Реріха від Батьківщини. Він їде по країнах Заходу — Данії, Швеції, Фінляндії, Англії, Америці, — пропагуючи російське мистецтво. В Америці він організовує кілька мистецьких товариств — «Палаюче Серце», «Вінець Світу», великий музей — для об’єднання всіх творчих сил планети в ім''я людяності та братерства. В 1923 році Микола Реріх разом з дружиною Оленою Іванівною та синами Юрієм і Святославом їде до Індії, Там він готує експедицію по Центральній Азії для вивчення багатої філософської, етнографічної та археологічної спадщини Сходу. Це була давня мрія митця — виявити спільні джерела руської та Індійської культур, прояснити туманні обрії історичного минулого людства. Схід вирував. Сюди долинали громи революції Великого Жовтня. Азія ждала змін. Реріх почув легенди й перекази про близьку Епоху Майтрейї. Майтрейя, Майтрі — Мати. З цим ім’ям народи Сходу пов’язували бажану еру рівності, справедливості, звільнення жінки, вивчення прихованих сил матерії та життя. < Перші ознаки цього омріяного часу мудреці Індії, гімалайські махатми, бачили в революційних змінах, що сталися на Півночі, в Росії. Звідти вони чекали легендарного Червоного Вершника, який мас звільнити поневолені народи Азії, наблизити вру Шамбали, тобто еру комуністичної громади та спільного блага. Важку путь пройшла експедиція. Багато бар’єрів стало на дорозі Реріха — приклали руки й агенти Імперіалістичних розвідок, і тібетські чиновники. В 1926 році Реріх з дружиною прибули до Москви, де обговорювали результати експедиції з А. В. Луна чарським, а пізньої осені рушили до Монголії. Про славетний життєвий шлях великого творця та мандрівника Миколи Реріха розповідає нова повість Олеся Бердника, уривки з якої ми пропонуємо читачам. Книга готується до друку у видавництві «Молодь». Генерал зустрів нас дружньо і люб’язно. Ради нас було вишикувано почесну варту. Важко було визначити форму тих солдатів. На них висіло розмаТте лахміття. Гвинтівки вони тримали хто куди. Зате музикантів у генерала було багато. На честь експедиції виконувалися різні мелодії на барабанах, кларнетах, шотландських волинках. Стріляли з гармат, розгортали бойовий прапор. Привітавши нас, генерал попросив пересунути караван ближче до нього. Він повинен особисто перевірити, ЩО € в наших речах. — Руки малих людей не повинні торкатися речей великих людей,— поважно додав він Ми виконали його побажання. Генерал послав листи в Лхассу і Нагчу, де перебував губернатор. Він обіцяв швидку відповідь і дозвіл рухатися далі. Та незабаром генерал виїхав з своєї ставки. Поїхали з ним і солдати. Залишено було тільки одного майора з п''ятьма солдатами. Генерал на прощання вибачався. — Служба. Нічого не поробиш. Почекайте. Все буде гаразд... Ми чекали. Терпіли. Відповіді не було. Ми кликали майора, вимагали роз’яснень. Майор дививися на нас п’яними очима, знизував плечи* ма. Він велів нам теж чекати. Прохання пустити нас далі відхилялося категорично. Ми написали листи в Лхассу, губернатору в Нагчу. Листи незабаром повернулися розірвані і заяложені. Ніхто не міг пояснити нам, що діється, хто винен. Я приготував листи до наших установ у Америці, англійським властям в Гантоку, американському консулу в Калькутті. Просив передати все це по телеграфу з Лхасси в Індію. Мені з усмішкою відповіли, що телеграфе вже не існує. Я збагнув, що ми потрапили в пастку. Холодно розраховану. Підступну. Нема винних. Нема ворога. Нема з ким боротися. Руки, що влаштували засідку, незримі. Обличчя приховане забралом. Перед нами лише кілька жалюгідних виконавців жорстокої волі пітьми. Кінчалася осінь. Наступала холодна тібетська зима на висоті чотирьох з половиною кілометрів. Вдарили морози. У нас не було ні палива, ні теплих наметів. Ми не готувалися зимувати на висотах. Повіяли пронизливі вітри. Сипонув дрібний колючий сніг. Накривав корм для верблюдів. А відповіді все не було. Майор з солдатами пиячив. Мовчали байдужі гори... Зима Білим саваном покрито Тібет. Чорними цятками повзають вдалині яки. Темніють недалеко від нас намети солдат, наших вартових. Лопотять під вітром холодні промерзлі шатра експедиції. З великими труднощами випрошуємо паливо. За один мішок аргала солдати і старшини Хорів вимагають великі гроші. Ми віддаємо все, що в нас є. Вони вередують. Тому хочеться мати старі китайські монети з драконом. Той бажає якийсь особливий долар. Третій просить індійські рупії. На американські паперові долари ніхто не хоче дивитися. Слабо горять багаття. Жалюгідним виглядає вогонь перед океаном холоду. Навіть теплі хутра не гріють. Страшний мороз пробирається до тіла, студить кров. Верблюдам нічого їсти. їх відганяють в гори, де має бути паша. Частина залишається з нами. Але й вони гинуть один ''за одним. Ранком верблюди підходять до наших наметів, стукають в замерзлі покрівлі, прохаючи допомоги. Сумно дивляться на людей. Із стогоном лягають на ''землю. І вмирають. До мене в намет вривається наш лікар. Обличчя його посиніло, в очах гнів. Він потрясає пляшкою. — Гляньте, що робиться,— кричить він.— Замерз коньякі Чого ще можемо діждатися? Чого, я вас запитую? — Що ж ви пропонуєте? — якомога спокійніше запитую я. Лікар стихає, опускає голову. Сумно шепоче: — Все живе поступово замерзне. Злочинно тримати людей тут. Ми заснемо в одну з ночей від холоду навіки... — Якщо хочемо замерзнути—то замерзнемо,— заперечую я.— Ви забули, що в нас є психічна енергія. Вона над усе. Гарячіша вогню і сильніша хліба. А ще головніше — спокій. Роздратування роззброює нас, — розбиває волю... Доктор розводить руками. Він майже не слухає. — Пульс Олени Іванівни сто сорок п’ять,— похмуро каже він.— Це ж пульс пташки. У Богданових по сто двадцять. У Юрія Миколайовича—теж... — У мене—сто тридцять,— усміхаюся я.—Що з того, любий докторе? Що з того? Забудемо про пульси, про холод. Треба витерпіти... Треба здолати все... Лікар роздратовано махає рукою, вибігає геть. Я розумію його. Ми на краю прірви. Вже померло п’ять наших супутників. Зупинилось серце лами Малонова. Тібетця Чампи. Трьох провідників. Багато інших захворіли цингою. Лікар писав листи, посвідчення про те, що незабаром усі учасники експедиції помруть, що затримка на таких висотах людей без спеціальних умов є підготовленим злочином. Відповіді не було. Кільце замикалось все тісніше. Я виходжу з намету. Очі погано бачать. Снігова сліпота. Все роздвоюється. Два каравани. Подвійні гори, намети, люди. Сильний біль у скронях. Руки, як дерев’яні. Йду до вогнища, гріюся. Монголи сидять навколо, збуджено про щось розмовляють. Прислухаюся. Знову про Великого Рігдена, про могутнього Шамбалу. — Хай не радіють вороги,— чую впевнений голос Кончо-ка.— Скоро наступить час. Пошле Рігден свою силу, прожене поганих людей. У Шамбали незміряні сили, хоробрі воїни. В час урочий приходить перемога. Тоді, як треба!.. Вороги Злобно виє вітер. Глухо стугонить намет. Морок повзе на свідомість. Заколисує. Спи. Спи. Спи. Надходить байдужість. Холоне тіло. Лукаві голоси нашіптують десь зовсім близенько. Над самим вухом. Для чого страждання... Терзання... Все проходить... Спи... Спи... Спи... Загинули майже всі верблюди. Померло п’ять людей. Нема ліків. Нема палива. Нема вогню. Кінчається їжа... Даремні старання... Даремні.... Я хитаю головою, відганяю дрімоту. Хто це шепоче? Хто? Геть, маро, в морок пустелі. Я не приймаю твого улесливого слова... Колишуться сірі тіні. Сплітаються в привиди. Наближаються до мене. Простягають кістляві руки. Пливуть видіння. Далекі дитячі видіння. Ліси. Рідна Ізвара. Горить камін, В пурпурному полум’ї задумані очі батька. Чи бачив ти, батьку, тернисті шляхи сина в майбутті? Чи передчувало серце твоє такі лихоліття? Мовчить батько. Нерухомо сидять у кріслах тіні гостей. Знову мріють у голубому тумані ліси. Віття ялин схиляється вниз, обіймас мене. Любо-радісно. Я знову маленький? Я знову дитина? Ось мій меч дерев’яний біля пояса. Ось побігло десь в хащу оленятко. Біжу за ним. Плутаюсь ноженятами в папороті. Пахощі листя і квітів забивають подих. Па-морочиться свідомість, Стук-стук-стук. Стук-стук-стук. Стук-стук-стук. Хто це? Хто? Ага. Ось він. Старий друг — дятел. Сильно, вміло дзьобає він кору, шукає ворогів. Дивиться на мене осудливо. Похитує дзьобатою головою. — Ая-яй! Чому носа опустив? Адже доброго дзьоба виростив. Немало ним попрацьовано. Ще скільки попереду! Дивись на мене. Не горюй! Стук-стук-стук! Стук-стук-стук! Стук-стук-стук! Я сміюся вдоволено. Дякую тобі, дятле! Мій найкращий дитячий учителю! Прокидаюся. В серці гаряче. Тіло пронизують незримі промені. Я відчуваю, ніби обійми матері зігрівають мене. Що це? Звідки? Сон? Я сідаю до столика. Треба працювати. Хай енергія духа діє, розбиває незриму запону. Вороги, страшні вороги! Ви заховалися за інструкціями, за паперами, за підставними людьми. Ви не хочете поглянути нам в обличчя. Ви регочетесь, смакуючи нашу смерть. Ви гадаєте, що тим кинете в безодню й наші ідеї. Культуру. Єднання. Братерство. Вогонь подвигу. Ви регочетесь у пітьмі, вороги. А в пітьмі не можна будувати. Будує лише світло. Пам’ятайте про це, вороги культури й вогню... Ви будете ставити перепони, а ми будемо будувати. Ви спрямуєте ваші стріли, а ми дістанемо свої щити. Ви складете хитру стратегію, а ми займемо нове місце. І там, де для нас буде один шлях, ви, переслідуючи, змушені спробувати сто доріг. І підкопи ваші лише вкажуть нам гірські стежки. Не надійтесь на нашу смерть, вороги. Ми знову прийдемо в світ. Наш вогонь, наша правда не здолається вами. Вона ввійде в нові юні серця. Вони приймуть естафету подвигу, понесуть чашу Нового Світу через бій, через муки, через ваші зради й підступи. Не надійтесь на свою перемогу, вороги. І коли ви будете гадати, що ми, вам на радість, зникли, це означає, що ми знову наближаємось новим шляхом... Стук-стук-стук. Стук-стук-стук. Стук-стук-стук... Зоря світанку Радість! Перемога! Ми йдемо далі. Тенета пітьми розрубано. Крізь запони ворожості, крізь скрегіт зубовний, крізь лицемірство і підступ прорвалися наші листи, послання, вимоги. Дано дозвіл. Ми рушили через Тенгрі-Нор на Шеїдза-Дзонг. Потім через ряд перевалів на Сага-Дзонг. Згинуло дев’яносто п’ять верблюдів. Померло п’ять наших супутників. Від морозів пропали безцінні кінофільми, фотографії. Дарма! Кільце смерті прорване. ...Співають дзвіночки каравану. Монголи радісно підхоплюють пісню Шамбали. В путь! В путь! Через перевали, попід хмарами, над прірвами, по вузеньких карнизах — вперед, до квітучої Індії... Мал. 3. Волковинської
|
|
|
облако тэгов
.jpg){kind=link}
.PNG){kind=link}