В этой связи настоящий очерк сложился как исследование смешанное — проблемно историческое. Мы остановимся только на тех этапах историко-литературного процесса, на которых приключенческая литература выступала как наиболее замотиое явление, а понятие обретало большую определенность. Это, во-нервых, 20-е годы, когда, как известно, бурно развивались авантюрно-детективный и фаптастико-аваптюрпый жанры, и, во-вторых, 60-е годы, знаменательные формированием документально-исторического и социально-психологического детективов. Важна также предыстория, а точнее сказать, та дореволюционная читательская традиция, которая хотя и сложилась на переводной зарубежной пинкертоновщине, но оказала непосредственное воздействие на отечественные авантюрные жанры и на попытки их теоретического осмысления.

Выбор детективной повести подсказан был тем, что среди приключенческих жанров она выступает как явление наиболее

408

развитое о — что немаловажно — особенно популярное у самого рааного читателя. Изучение детектива убеждает, кстати сказать, в пагубности недооценки критерия массовости, когда историки литературы предпочитают канонические жанры как эстетически более ценные, в то время как читательский интерес направляется более сложной совокупностью факторов. К тому же имеющаяся теория детектива облегчает первичный подход к приключенческим жанрам вообще. Что касается детективной повести, то структурно-жанровое ее отличие от романа поможет, как мы увидим, уяснить специфичность повествования пмеппо детекгавпого и приключенческого типа.

• • •

В 20-е годы к детективному или близкому ему авантюрному жанру проявляли усиленный интерес формальная и формально-социологическая школы. Определенное возрождение подобного рода интереса можно видеть в некоторых современных зарубежных исследованиях. В 1964 году во Франции вышли две одноименные монографии «Полицейский роман» («Ье готап роШлег»), одна — Ф. Фоски, другая — П. Буало и Т. Нарсержака, в 1971 году в ФРГ — двухтомник под редакцией И. Фохта «Криминальный роман. К теории и истории жанра» («Бег Кпт1па1готап. 2иг ТЬеопе ипй СезсЫсЫе шлет С&Ншцр») и т. д. За последнее время изучение детективного жанра оживилось и в социалистических странах. В Болгарии появилась книга Б. Ганнова «Черный роман (Исследование истории, развития и тенденций детективно-шпионского жанра в западной литературе)» (1970), в Польше переведен с французского сборник эссе Р. 1Сайюа «Ответственность и стиль» («0(1ро\\1ейга1но8с 1 51у1», 1967).

Некоторые суждения Р. Кайюа могут дать представление

о направлении современной теории детективного жанра. Так, Кайюа, например, говорит, что «криминальный роман подобен фильму, прокрученному от конца к началу».1 В связи с этим вспоминается саркастическая характеристика, которую бодее сорока лет тому назад дал А. Толстой западной бульварной литературе: «Бульварный романист берет факт (разрезание женщины па куски) и от этого фата строит роман в обратном порядке от конца к началу, связывая события железной логикой. Читатель читает, разумеется, от начала к концу, то есть по перевернутой логике, — роман занимателен, но когда дочтешь до конца — то плюнешь, поняв, что тебя просто одурачили. Таким логическим методом пишутся сейчас (в середине 20-х годов, — А. Б.) три четверти романов в Западной Европе. Это пе искусство»,2 — справедливо замечал Толстой. По крайней мере в таком переверты-

1 СаП1о18 Н. 0<1роу.Ём52а1по$6 1 з1уЬ ^ататта, 1967, а. 168.

а Толстой Л. Собр. соч. и 10-тн т.. т. 10. М., 1061, с. 71.

409

наиии еще нет искусства. А потому и псследование фабульных инверсий, которым занят Кайюа, вряд ли заметно подвинет нас в понимании художественной природы детективжнприключепче-скои литературы.

Вообще анализ сюжетной структуры, хотя он и кажется па первый взгляд для детектива весьма перспв1стивпым, выявляет далеко не самое существенное (да и не бесспорное) различие, па пример, между приключенческими «Необыкновенными путешествиями» Ж. Верпа и, скажем, детективным романом А. Кристи или Ж. Сименопа. По наблюдению Кайюа, «в приключенческом ромапе повествование следует за порядком событий#, а в криминальном романе — «ад порядком открытия (т. е. расследования, —

А. Б.). Оно исходит пэ происшествия, которое является завершающим и конечным, и, делаясь его предпосылкой, возвращается к причинам, которые вызвали трагедию. ... В связи с этим, — заключает Кайюа, — криминальный роман в общем легко превра тпть в приключенческий и наоборот: достаточно его перевернуть».3

Подобные элементарные различия в сюжетостроаяии достаточно детально были рассмотрены еще в работах В. Шкловского в начале 20-х годов. В статье «Новелла тайн» Шкловский, стремясь выяснить читательскую привлекательность произведений этого рода, показал, что их фабула развертывается пе в естественном иорядке событий, как в «бытовой» повелле, когда последующее действие ясно из предыдущего, а в обратном, когда причины и следствия переставлены п интерес повествования держится па возникающей в результате инверсии тайне, которая разрешается только в самом конце. Правда, для романа тайл, предупреждал Шкловский, фабульная разгадка уже не имеет такого значения, ибо в романе интерес перемещается па «подробности», от которых свободна новелла. Иными словами, чем протяженней сюжет, тем меньше его жанрообразующая способность и тем большее воздействие оказывают на типологию произведения такие виесюжет-пыо элементы, как психолотческие описания, бытовые зарисовки и т. п.

Знаменательная оговорка: опа заставляет искать коренные признаки детектива, а может быть и «приключении» вообще, за пределами одной только формы.

Конечно, загадочная фабула и весь процесс разгадки преступления или какого-то таинственного (фантастического, например) явления всегда остается мощным источником интереса и в приключенческом произведении. И надо сказать, что приключенческое повествование, так же как и детективное, вопреки наблюдениям Кайюа, тоже не пренебрегает фабульными инверсиями. Перестановка причин и следствий в какой-то мере даже характерна

*СаН1о1* П. Ойро*г1е<1га1поз»6 I з1у1, а. 168—169. Курсив наш,—

А. Б.

для приключенческого типа сюжета, папример как завязка действия в «Таинственном острове» Ж. Верпа, «Туманности Андромеды» И. Ефремова, «Возвращении» Л. и Б. Стругацких и др. То же самое относится и к некоторым неприключенческим произведениям, причем не только к завязке (скажем, в «Городах и годах* К. Федина), но и к общему строю повествования (например, линяя Половцева—Л ятьевского в «Поднятой целине» М. Шолохова). Еще меньше структурно-сюжетных отличий от «бытовой» повести у документального детектива и «путешествий»: оба жанра, как правило, основаны на прямой последовательности действия (исключая иногда завязку).

И, наконец, структурный подход совсем уже не помогает установить то общее, что, несмотря на очевидное несходство различных приключенческих жанров, все же сближает их между собой. Уже в 20-е годы советские исследователи обратили внимание па то, что «авантюрный жанр» (которому давали столь расширительное толкование, что включали в него даже утопию)4 не представляет собой никакой жанровой целостности. «Для итого у него чересчур мало того, что в логике называется собственными, не-отдельиымн признаками вида»,5—пояснял А. Цейтлин. И. Груздев отмечал, что с авантюрным романом, который строится «на максимуме действия, напрасно смешивают „похождения*4 и „приключения". На самом деле форма „похождении*4 отнюдь пе требует максимума движения, напротив, она склонна замедлять движение всевозможными вставками (политическая сатира, пародия, философские и лирические отступления, вводные эпизоды и пр. — как у Лесажа, Сервантеса, Гоголя п др.). Этот материал очень часто имеет и самостоятельное значение»6 (но пе всегда, заметим попутно, получает внесюжетпое оформление, как панри-мер в современном документально-психологическом детективе Ю. Семенова, В. Ардаматского, братьев А. и Г. Вайнеров и др., в котором документальная «вставка» нередко «экономит» подробности событий и даже психологических описаний).

«Мы могли бы еще говорить о признаках жанра в том случае, — продолжает А. Цейтлин, — если бы имелси налицо какой-то структурный остов, общий для всех... исторических эпох развития авантюрного романа. Но его пет. Романы Апулея, Лесажа и Попсоп дю Торрайля связаны лишь мотиеом приключений, который, однако, ппкак не организует их структуры (что не совсем точно, — А. Б.). Сюжет этих романов складывается из хронологического нанизывания отдельных приключении, но сама структура повествования может быть какой угодно. И самое главное.

4 См.: Эйхенбаум Б. В поисках жанра. — Русский современник,

1924, № 3, с. 229.

8 Цент л ни А. К социологии литературного жанра. — Русский язык и советской школе, 4920, № 4, с. 8.

с Русасий современник, 1924, № 2, с. 273.

411

-^пааедения этих авторов характеризуются совершенно различной направленностью. Не ясно ли, что и галантный роман, и ро мап плутовской, и роман детективный, и то, что у нас теперь носит название революционного Пинкертона, — все это объявляется авантюрным романом? Но в то же время все это самые разнообразные жанры с отличными приемами композпцпонпого развертывания, с разной тематикой, с глубоко несходной системой образов и т. д. Одна общая черта их — большая функциональная роль приключения — еще не является достаточным условием для объединения этих исторических типов авантюрного романа в еди-пый монолитный жанр*.7

Справедливое яамечапие. Только «чистых* жанров вообще нет. Такой, напримор, гибрид, как фпптастико-лрпключепчоская ио-вестъ, граничит с произведениями о путешествиях и научных открытиях, жанровый диапазон которых в свою очередь достаточно разнообразен — от беллетристических повестей п романов

В. Обручева, Л. Платова, В. Пальмапа и других в духе геогра фической фантастики Ж. Верна и А. Конап-Дойля до путевых записок того же Обручева о его действительных путешествиях; от стилизованной А. Грином под Р. Хаггарда илн Л. Жаколио робинзонады известного путешественника Ливингстона (роман «Сокровище африканских гор», 1925) до приключенческо-этнографических повестей В. Арсеньева, С. Мстиславского, Г. Туш-кана, романтический дух и реалистическую повествовательную манеру которых определили уже пе столько литературные образцы, сколько наблюдения самих авторов.

И тем не менее большая функциональная роль приключения в некотором роде сближает все эти произведения. Приключенческое начало придает характерную окраску даже иным биографическим очеркам, скажем, книгам II. Шпанова о многострадальном изобретателе парового двигателя Дени Папине, Л, Гумилевского о Рудольфе Дизеле, М. Мее|ювича о гениальном первооткрывателе Трои Генрихе Шлимане и др. Правда, приключения здесь иного рода. И надо сказать, биографическая повесть о рыцарях «приключений мысли* сыграла видную роль в нзменеппп самого понятия приключенческой литературы. Еще в 1940 году И. Андроников в статье «Новый роман тайн»а отмечал, что научно-художественная книга об открытиях теснит авантюрно-приключенческую, что, например, в «Шлимане* (1938) Мееро-вича главы о замечательных раскопках увлекательнее рассказа о приключениях ученого в частной жизни.

Вместе с научно-фантастической литературой жанр документально-художественной биографии замечательных людей (и не только ученых) способствовал перемещению читательского интереса с приключения-действия на «приключение мысли», а том

7 Там же, с. & — Курсдв лаш,—А. Б.

• Детская литература, 1040, Л* 3.

412

числе мысли гражданской, идеи социальной. Современный документально-психологический детектив тесно связан с мемуарами подпольщиков, чекистов, бывалых людей. Причем эта связь не только тематическая: между ними известная жанрово-стилевая близость, создаваемая главным образом исключительностью обстоятельств, в которых действуют герои. Большая функциональная роль приключения накладывает характерный отпечаток даже на ппые сатирические (романы И. Ильфа и Е. Петрова, например) и фаптастико-сатпрические (романы и рассказы Л. Лапша. И. Варшавского и др.) произведения, па повесть-сказку (А. Грина, Ю. Олеши, Л. Лагнна, А. Воинова, С. Жемайтиса) и иекоторые другие жанры.

Весь этот многоразличный поток не вмещается, копечно, пи в какие сколь угодно широко раздвигаемые рамки жанра, а иные его направления вообще далеки от художественной литературы. Но, быть может, эти последние и дают лучше всего почувствовать многообразие «функции приключения* и вместе с тем условность таких, казалось, бесспорных признаков приключенческой литературы, как динамичный сюжет, острота положении, увлекательная тайна.

«Есть очень много остросюжетных книг, которые никак нельзя назвать приключенческими*,9 — справедливо писал Е. Рысс в послесловии к одному из томов «Библиотеки приключений». И в самом деле, разве по-своему ие остросюжетны «Разгром» п «Молодая гвардия» А. Фадеева, «Железный поток» А. Серафимовича и

♦ Как закалялась сталь» Н. Островского, «По ту сторону» В. Кипа п «Человек меняет кожу» Б. Ясенского, «Подпитая целина» М. Шолохова и «Гидроцентраль» М. Шагинян? Но даже с чисто формальной точки зрения их отделяет от приключенческой литературы тот массив социально-психологического жизнеописания, в котором эпизоды, сами по себе близкие к детективпым или приключенческим, получают, однако, иное звучание. Таким образом, все дело в другой направленности произведения в целом, а не в структурном своеобразии, сколь бы характерным оно ни было.

Это лепю видеть и на примерах противоположного рода, когда произведение тематически тяготеет к детективу, но решено в традиции соцнальпо-психологического жапра. Роман Н. Никитина «Шпион» (1929) или повесть С. Мстиславского «Черный Мегома» (1932) в пересказе выглядели бы типичными детективами., однако развернутые психологические характеристики, аналнти ческое изображение внутреннего состояния героев, элементы бытописания ит. п. ограничивают жаирообразующую функцию острых коллизий и, в частности, локализуют фабульную динамик],'. Акцентирование внутренней, а не внешней истории персонажей придает пеприключенческий характер всей их художественной системе. И тем не менее некоторая близость к приключенческому

• В кн.: Платов Л. Секретный фарватер. М., 1967, с. 537.

413

типу повествования остается. Персонажи здесь движутся, пусть и замедленно, в необычных, особых (у Кипа, Ясепского, отчасти у Н. Островского), даже экзотических (у Мстиславского, Тушкапа) обстоятельствах.

Как раз в силу особенности обстоятельств тяготеют к приключенческому «жанру» такие повести и романы, как «По ту сторону» В. Кипа, «Школа» А. Гайдара, «Рожденные бурей» И. Островского, «Алексей Жмакнп» и «Лапгаип» Ю. Германа, «Два капитана» В. Каверина, «Жестокость» и «Испытательный срок» П. Нилина, хотя по другим признакам они явно относятся к не-лрпключенческой социально-психологической литературе. Некоторые научно-фантастические романы и повести А. Беляева, Г. Адамова, А. и Б. Стругацких по одним признакам противостоят классическому типу приключений — Ф. Купера, Р. Хаггарда, Д. Лондона и т. д., а по другим не могут быть от пего отделены. Между иными разновидностями детектива (документально психологическим, например) и научной фантастикой (особенно философской н социально-утопической) слишком большое различие, чтобы отнести их пе только к одпому жапру, но в к какому-то общему типу литературы. И тем не менее в силу большой функциональной роли приключения существуют такие гибридные жанры, как научно-приключенческая фантастика или научпо-фантастический детектив.

• • •

В упоминавшейся статье А. Наркевнча в «Краткой литературной энциклопедии» приключенческая литература в общем верно определена не как жанр, но как «попятпе, не имеющее строго очерченных границ, применяемое для обозначения многих литературных жанров, объединяемых лишь приключенческой тематикой, фабулой, сюжетом (т. е., видимо, сходством сюжетной структуры, — А. Б.) или мотивами». И далее поясняется, что приключенческим жанрам свойственна «динамичность, острота сюжета, изобилующего загадками, исключительными ситуациями, внезапными поворотами действия. Сюжеты насыщены преследованиями, похищениями, переходами от опасности к избавлению, неожиданными катастрофами. Действие часто протекает в необычных условиях; приключенческой литературе свойственна резкая психологическая контрастность между положительными и отрицательными персонажами».10

Против этого мало «по можно было бы возразить, если бы структура сюжета — едва ли не самая неопределенная, как мы убедились, грань характеристики приключенческой литературы — не выдвигалась тем самым в качестве типологической доминанты и если бы с этой структурпой точки зрения понятие приключен-

10 Краткая литературная энциклопедия, т. 5. М., 1968, стлб. 973, 974.

414

ческой литературы и конце концов не распадалось. Потому что приключенческая литература у Наркевнча оказывается всего лишь «связана с научной фантастикой, детективной литературой и путешествиями»*,11 тогда как эти жанры составляют первородную ее основу, отняв которую, мы уничтожим само понятие. Правда, функциональная роль приключения в разных ее жанрах не одинакова и осуществляется подчас резко различными пу тями. Например, в научной фантастике приключенческая фабула чаще веет является -производной от фантастической мотивировки действия, которая сама по себе представляет для читателя интерес.

Природы приключенческой литературы Наркевич по сути дела касается лишь вскользь, когда упоминает о тпппчпо приключенческой тематике и, главное, об исключительных ситуациях и «необычных условиях», в которых происходит действие, т. е. когда затрагивает категорию специфического содержания. В этой категории, по нашему убеждению, и коренится источник особой структуры приключенческих жанров. Но потому-то специфический тип обстоятельств и нельзя ставить в один ряд с сюжетной спецификой.

Сходная для различных приключенческих жанров сюжетная заостренность, общее для них всех наличие тайны 'и т. д. — все это лишь производные более глубокого их родства, которое состоит в особом эстетическом отношении к действительности. Размышляя, чем отличается приключенческий роман от романа бытового или производственного, от романа о любви и т. д., Е. Рысс писал: «Приключенческая книга — это книга романтическая, в которой события осмысливаются автором как события необычайные. ., в которой есть тайны, и тайны эти разгадываются ценой опасностей, подвигов, в результате поступков рискованных и благородных*.12

Без тайн, опасностей и подвигов не обходится, конечно, и неприключенческая литература. Впей также есть место исключительным обстоятельствам. Но там они выступают эпизодически и скорее как дополнительный угол зрения па обычное в жизни, чем как основная художественная задача.

Однако различие еще и в том, что родовую характерность приключепческомзг произведению придает заостренность необыкновенных событий, и если общая направленность па необычное объединяет различные приключенческие жанры, то сиособ заострения в каждом жанре особый: фантастический, психологический, фабульный и т. п.

Условие, по которому события должны быть осмыслены как необычные, в идеальном виде невыполнимо, так как в жизни необычное переплетается с обыкновенным и переходит в обычное.

11 Там же, стлб. 973. Курсив паш, — А. Б.

12 В кн.: Платой Л. Секретный фарватер, с, .537. Курсип наш, — А. Б.

415

То, что дам представляется необыкновенным, скажем, в «Трех мушкетерах* Л. Дюма, для д’Лртаиыша, напоминал К. Андреев, являлось бытом. Для героя романов Ю. Семенова советского разведчика Исаева-Штирлица исключительные обстоятельства, в которых он действует, обычны с точки зрения его профессии. И мастерство писателя-приключенца как раз в том, чтобы создать атмосферу обычности необычного. Категория необычного достаточно относительна, чтобы сводить к ней все своеобразие приключенческой литературы.

Тем не менее опа наиболее общая для приключенческих жанров. Поэтому выдвинутая К. Андреевым «формула* приключенческой литературы: «типический характер в необыкновенных обстоятельствах»18 представляется достаточно универсальной. Оиа указывает общее отличие различных приключенческих жанров от пеприключенческих в рамках реализма.

Все же ата формула нуждается в уточнении. Дело в том, что типичность приключенческого иерсопажа тоже зависит от необыкновенных обстоятельств. Ведь в таких обстоятельствах действует, как правило, тоже не совсем обычная личность, отчасти ими же и сформированная. Не зря действенный, активный, решительный герои — несколько иной, нежели герой бытовой прозы, — считался важнейшим типологическим компонентом п в старой авантюрной беллетристике. Тип героя современной советской приключенческой литературы, естествепио, новый. Несмотря па это, а также на различие профессиональной среды, в которой действуют, скажем, наш лстчпк-космопавт или геолог, разведчик во вражеском стане или нутешествепник-эемлепроходец, учепый-исследователь пли криминалист-следователь, общая для всех пих необыкновенность обстоятельств накладывает на их личность и образ действия черты определенного сходства.

Возрастание интереса у современного читателя к приключенческой литературе, особенно к детективу, обусловлено, между прочим, и тем, что сфера необычного в современной действительности резко расширилась, втягивая все больше людей. И хотя это несколько приглушает исключительность необычного (и приближает, таким образом, приключенческие жанры к бытовым), все же именно необычные обстоятельства, пусть и в несколько изменен иом качестве, прежде всего поддерживают читательский интерес. В них действуют те же социальные закономерности, только более заостренно, ипогда — парадоксально. Если эстетическая доминанта «бытовой* социально-психологической литературы — радость узнавания, новизна взгляда па обычное, то доминанта приключенческой — радость встречи с необыкновенным.

11 Андреев К. Любите ли вы прнилючешш?—Литературная газета, 1966, С января.

416

Все это пе может пе определять своеобразия и художествеп-пых средств. Между тем критика говорят лишь о более низком эстетическом уровне приключенческой литературы. Еще в 1928 г. писатель А. Палей жаловался: «К авантюрному и фантастическому роману' у нас относятся подозрительно, презрительно», по тут же добавлял: «писатели и критика, в по читатели».14 Ныне рецензенты, быть может, и пе третируют «приключения* с былой размашистостью, но отношение критики но-прежпему далеко от читательского. И ие в том дело, что читатель более снисходителен к детективу ввиду занимательности сюжета, а критик излишне чувствителен к пониженному психологизму. Современный читатель вряд ли не сознает, что литературный уровень лучших (и это тоже следует принимать в расчет!) «бытовых» произведений выше. Но вместе с тем, как раз в силу непосредственности именно читательского восприятия, для него сохраняет свою ценность своеобразный психологизм самой сюжетной занимательности, и оттого, быть может, для него очевидней, что в детективе характер пе просто беднее, по выступает в ином качестве и создается по-другому. Над профессионализмом же критика довлеют традиционные представления о художественности, выработанные на материале главным образом не-приключенческих жанров.

В классических детективных рассказах А. Копап-Дойля «недостаточная» детализированность характера как бы возмещается разработанной логикой сюжета, изяществом фабульных загадок, которые разгадывает герой, проявляя свой иптеллект и свою нравственную позицию. Если внутренний мир человека — в центре социально-бытовой повести, то в повести приключенческой характер узнается чаще всего косвенно, через логику поступков, через фабулу (в научной фантастике соответственно через «отражаемую» персонажем фантастическую идею). В этом смысле «героем» детектива, по выражению Е. Тамарчепко, является сюжет (тогда как «героем» научной фантастики выступает фантастическая гипотеза), что выражается как в категории формы (особая занимательность сюжета), так и в категории содержания — в эстетической привлекательности нового, необычного, уникального жизненного материала. И уже одна эта направленность приключенческого произведения на те стороны жизни, которым социально-бытовая литература уделяет меньше внимания, представляет ценность для непосредственного читательского восприятия.

Еще А. Мезьер, известный русский библиограф и просветитель. пришла к выводу, что необычайную популярность сыскной

14 Палей А. Овладейте сюжетом. — Читатель н писатель, 1928,

5 мая, с. 2.

417

беллетристики нельзя объяснить одпим только испорченным вкусом. «Большинство произведений из числа так оазываемой „сыщицкой4* литературы, — соглашалась она, — отличается отсутствием художественности (исключение составляют рассказы Копан-Дойля)»; более того: «Они грязны, безнравственны, и, по-видимому, могут отвечать лишь па грубые вопросы полуграмотного читателя. Но разве этот читатель совсем лишен художественного и нравственного чутья? Не предположить ли лучше, что в этой литературе есть что-то такое, что способно увлекать?».16

Секрет популярности «сыщицких» рассказов Мезьер видела пе просто в занимательной интриге, но в «необыкновенности содержания, его новизне, таинственности, фантастичности».16 Примерно в том же духе оценивал и М. Горький свое юпошеское увлечение авантюрными романами. В книгах Ч. Диккенса, А. Дюма-отца, Э. Булвер-Литтона он встретил в противовес мещанству людей «сильной воли, резко очерченного характера... которые живут иными радостями, страдают ииаче, враждуют из-за несогласии крупных».17 В другой связи, касаясь истоков своего писательского пптереса к «босякам», Горький говорил, что человек,, послуживший прототипом Челкаша, напомнил ему благородных героев Дюма: их образы пробуждали желание и в русской жизни изображать «людей необыкновенных, а пе людей ншцеватого, мещанского типа».18 Старая авантюрно детективная литература, несмотря на ее негативное воздействие (о чем мы еще скажем), сыграла свою роль и в отрицании «томительно-бедной жизни». Она несла в себе если не идеал, то предчувствие идеала, и эта ее функция, это ее романтическое начало вообще типично для приключенческих жанров.

Известно, что все жанры хороши, за исключением плохих. Но каждый хорош или плох по-своему. «Хороший рассказ, — писал И. Бехер, — потому превосходит в жанровом отношении хороший репортаж, что в нем воплощены человеческие судьбы, в отличие от репортажа, описывающего происшествия, события. Рассказать или описать — вот в чом вопрос.. .».,е Приключенческая повесть может быть сравнена с репортажем своей направленностью па событийную сторону действительности, и, поскольку событие «ниже» человеческих судеб, она в этом смысле «ниже» бытовой или социально-психологической повести.

Но это справедливо только до тех пор, пока речь идет об отношении разных жанров к явлениям одного родя. Изображение

,бМо8ьер А. О литературе приключении — «сыщицкой» и «разбойничьей» я почему к ней влекло и еще влечет читателя. — Обзор книг и журналов (Приложение к Народному журналу), 1012, № 9, с. 34.

|в Там же. Курсив нага, — А. В.

17 Горький М. Собр. соч. в ЗО-тН т., т. 24. М., 1953, с. 470.

18 Там же, с. 498.

*• Бехер И. Любовь мол, аоззия. — В кн.: О литературе и искусство. М., 1965, с. 156-157.

418

иного события может быть пе менее цепным, чем изображение характера. Рассказать пли описать — это зависит и от направленности произведения. Подобно тому как роман по конкурирует с очерком в изображении текущей жизни, так и социально-бытовые жанры направлены па другой ряд явлений, нежели приключенческие.

На это родовое различие обратил внпмапио еще А. Грамши в своих «Тюремных тетрадях*. Ставя вопрос о причине популярности детективного жанра, он отвечал на пего довольно необычно: «Это одна из старой более общей проблемы: чем объяснить популярность нехудожественной литературы? Несомненно, что причины такого положения носят практический и культурный (политический и нравственный) характер; н этот ответ, данный в такой общей форме, наиболее правилен, то есть ближе всего к истине. А разве художественная литература пе получает распространения по причинам либо практическим, либо нравственным и политическим, и лишь косвенно потому, что отвечает художественному вкусу, стремлению к познанию и наслаждению красотой? В самом деле, книгу читают из практических побуждений... а перечитывают ее ради эстетического наслаждения».20

Грамши приходит к выводу, что первопричиной необыкновенной популярности детективного ромаиа были составлявшие его подоплеку громкие судебные процессы. Они обнажили перед обществом смертельную войну всех против всех, необыкновенно наглядно демонстрируя призрачность благополучия буржуазного миропорядка. Ф. Достоевский, ценивший занимательность как важнейшее качество литературного произведения, полагал, что необработанные судебные отчеты потому так часто «занимательнее всевозможных романов», что они освещают те стороны человеческой души, которых искусство если и касается, то мимоходом,, «в видо эпизода». Таким образом, Достоевский тоже ставил на первое место внутреннюю, а пе внешнюю фабульную занимательность судебной информации. Действительно, детективный жанр открыл, подобно научно-фантастическому, не только новую тему, по и новый аспект эстетического отношения искусства к действительности.

Стало быть, дело не в том, что у пас, панример, в 20-х годах иптерес к «революцпоппо-авантюрпому» жанру явился литературной реакцией на бессюжетное бытописательство,21 а в том, что этой реакции, быть может, дан был толчок самой динамической детективной формой, созвучной ускоренному пульсу индустриально-городской цивилизации, подстегнутому к тому же процессами революционного развития.

90 Грамши А. Иябр. пропав, в 3 х т., т. 3. М., 1950, с. 582.

71 См., лапрпмер: Слоипискпп А. В поисках сюжета.— Киша ю революция, 1923, № 2, с. 4—в.

419

Уже Н. В. Гоголь в «Невском проспекте» писал о необыкновенной оживленности центральной петербургской артерии. Но делал это в одном из своих характерно неспешных авторских от ступлепип. В его время еще не стояла задача приблизить сам ритм рассказа к ритму описываемой жизни. И если ранняя советская проза пе всегда уместно обращалась с этой целью к авантюрному жанру (динамика революции, конечно же, не укладывалась в детективно-авантюрную фабулу), то в ее остросюжетных экспериментах следует видеть и эту, жизненную, а пе только литературную подоплеку. Вероятно, в этой связи вторжение элементов детективной формы да и переосмысление жанра в целом —- нередкое явление в современной социально-психологической прозе как у нас, так и па Западе (повести В. Липатова и братьев Стругацких, Ф. Дюрепматта и К. Воннегута и мн. др.).

Несмотря на то что детектив захватывает сравнительно узкую и специфическую полосу жизни, Грамши отнес этот жанр к народному роману — так озаглавлен раздел «Тюремных тетрадей *, в котором рассматривается также фантастическая литература. Очевидно, Грамши имел в виду главным образом массовую народную аудиторию детектива и фантастики. Но в определении «народный ромап* заложен и другой смысл. Современные исследователи отмечают некоторые черты сходства этих жанров с народным творчеством. Например, Е. Тамарчепко полагает, что для детектива и фантастики «по-разному характерно преобладание общежаярового стандарта над индивидуальным началом, принципиальная повторяемость основных тем, приемов и ситуации*.22 Подобно па родным сказкам, о детективе и фантастике невозможно составить верного суждения, если делать акцент только па индивидуальном своеобразии и пспопторимости тех или ипых произведений. И это, подчеркивает Тамарченко, «ничуть* не мешает* многим из них «подниматься до самого высокого эстетического уровня, подобно тому, как схожесть и неиндиви-дуальпость сказок пе мешает» им «быть подлинными шедеврами. Массовая литература как старого, гак и нового и новейшего ире-менн просто подчиняется совершенно особым (эстетическим) законам».23

Вопрос, правда, в том, где граница между художественными общежапровымп элементами и темп штампами в худом смысле слова, которых сколько угодно в ремесленной фантастике и плохом детективе. Далее, насколько можно сближать поэтику той и другого с изобразительными средствами фольклора. Заранее очевидно, что в письменной литературе индивидуальное н коллек-

и Тамарченко Е. Социально-фнлософскнй жанр современной научной фантастики (тпнологнческая характеристика). Канд. дигсс. М., 1969, с. 250.

я Там же, с- 253, Сходные идеи развивал Е. Турбин в статье «Апокрифы нашего пременш* (Молодая гвардия, 1064, № 8).

420

тинное начала соотносятся иначе, чем в устнбпоэтпческой традиции. И наконец, можно ли столь решительно противопоставить особенное в типологии детехстива общим законам литературной формы? Не ирепебрегаем ли мы тем самым эстетическим критерием (что явно получилось у Е. Турбина)?

Понятие общежанрового начала, как видим, возбуждает не меньше вопросов, чем предлагает ответов. Но зато взамен бесплодного «объяснения» детективно приключенческой литературы ее неполноценностью оно связывает ее специфику с массовой природой бытования — действительно очень существенным и мало-учтенным фактором.

Вне проблемы массового бытования невозможно попять пи исторические истоки, ни зигзагообразную эволюцию детективного жапра в советской литературе. Наш отечественный детектив складывался не столько в русле действительной литер&тур-иой традиции, сколько в самой тесной связи с читательским представлением о типе той авантюрно-детективной литературы, которая проникала в Россию с Запада. Об этом речь пойдет дальше. Предварительно же заметим, что в дореволюционной России почти не было своих национальных приключенческих жанров, эквивалентных западноевропейским. Выяснение этого любопытного обстоятельства (вероятно, оно того же рода, что и обусловившее расцвет русского социально-нсихолошческого романа) не входит в нашу задачу. Напомним только, что русские реалисты (Ф. Достоевский, Л. Чехов, А. Куприн, А. Толстой) частично использовали проблематику и сюжетные приемы детектива, решая обычные задачи социально-психологической прозы, иногда — в полу-пародииных целях, по они не оставили традиции, подобной той, что создали, например, в английской литературе Ч. Диккенс, У. Коллинз, А. Копап-Дойль, Г. Честертон.

То, что русская классическая литература развивалась при безраздельвом господстве канонических социально-психологических жапров, оказало в коиечиом счете благотворное воздействие и на приключенческие. Но в пору пробуждения массового интереса к детективно-приключенческим произведениям неразвитость отечественной традиции повела к тому, что ее место заняла очень пестрая зарубежная. К началу XX века произведения Д. Лон-доиа, А. Копан-Дойлн, Ж. Верна, Р. Стивенсона, А. Дюма, Э. Сю, Р. Хаггарда, Т. Майн-Рпда, Ф. Купера, Ж. Рони старшего оказались сильно потеснены не только псевдонаучной фантастикой в духе Э. Бэрроуза и П. Бенуа, но и совсем уж мутным «сыскным» чтивом. На раннюю советскую приключенческую литературу» как мы увидим, пинкертоновщина наложила отпечаток едва ли не больший, чем модные в 20-е годы формалистические теории. Многие пороки нашего детектива и фантастики той поры вызрели не столько в теоретическом ппкубаторе, сколько под воздействием псевдотрадпции бесчисленных сыщицких похождении.

421

По мере того как первая русская революция шла па осад, «сыскное» чтиво буквально наводняло книжный рынок. В августе 1908 года один только Петербург поглотил свыше шестисот тысяч экземпляров похождений Ната Пинкертона, Ника Картера и других королей сыщиков. Критика припоминала, что тираж первого издания «Преступления и наказания» составил всего две тысячи, да и те были распроданы лишь в течение нескольких лет. Интересно, что с новым подъемом революционных настроений интерес к «сыщицкому» чтиву резко падает: если в 1908 году было продано 624 названия, в 1909-м — 506, то в 1910-м всего 90, а в 1911-м — только 23 названия.24

Объясняя «детективный бум*, критика говорила, что война я революция приохотили к чтению миллионы полуграмотных читателей, а «сыскная» беллетристика выгодно, мол, выделялась на сером фоне подцензурных газет и лубочной «патриотической& стряпни, против которой возвышал голос еще Белинский. «Холмсы,— писал в этой связи автор «Заметки о сыскной литературе»,— ничего или бесконечно мало дают уму, по говорят очень много сердцу. Во времена лихого бесправия особенно приятно волнует тенденция сыскной беллетристики вывести на чистую воду порок... приятно видеть апофеоз правды, приятно и поучительно читать... как мертвый закон и суровое право гармонично сливаются с живой и общечеловеческой правдой — справедливостью* г5

«Сыскная» и «разбойничья» беллетристика явилась своего рода жанром века. Подвиги ее героев накладывались па живые впечатления современников. Никогда еще дух свободы не про- * буждал стольких надежд в‘самых широких слоях народа — и никогда еще Российская империя не знала такого разгула охранки и уголовной преступности. Ко всему тому, писала Л. Гинзбург в послесловии к своему роману «Агентство Пинкертона» (1932), для русского читателя сыщицкая литература явилась «совершенной [литературной] новинкой. Глупую и серую халтуру издательства «Развлечение» (которое специализировалось на выпуске пинкертоновщины, —А. Б.) читали запоем торговцы и мелкие чиновники, гимназисты и студенты, и рабочая молодежь».26 Любопытно, что некоторые выпуски похождений Ната Пинкертона фабриковались в России подобно поддельной: «заграничной» парфюмерии и галантерее.

«Правда-справедливость» пинкертоновщины была, конечно, либеральной иллюзией, на которой спекулировала реакция, чтобы

24 См.: Мсзьер А. О литературе приключений.с. 34.

ю Паитарей. Заметка о скскноя литературе- — Московский еженедельник, 1008, & 42, с. 57.

Гинзбург Л. Агентство Пинкертона. М.—Л,, 1632, с. 171.

422

направить поднимавшийся социальный протест в буржуазное русло. «Есть основание предполагать, — подчеркивает Гинзбург,—что издательство «Развлечение» получало субсидии от ох раики».27 Вряд ли случайно кадетская «Речь» пела хвалу Пату Пппкертону.

Литературный миф, созданный вокруг этого имели, восходит к вполне реальному лицу. Нат Пилкертоп был принципалом частного сыскного агентства, специализировавшегося на антирабочем шпионаже, что было установлено исследованием, еще в 1910 г. переведенным на русский язык.28 Слежка за профсоюзами и провокации среди забастовщиков оказались куда прибыльнее традиционного уголовного сыска, — оп был оставлен для ширмы. Брутальное ремесло Ната Пинкертона драпировалось интеллектуальным искусством Шерлока Холмса.

Истинно американский размах колоссальной рекламы, которую являли собой состряпанные авторамл-«повидимками» бесчисленные выпуски похождении Ната Пинкертона (общим числом до полутора тысяч, п его следует помножить на фантастические по тому времени тиражи), свидетельствовал о заинтересованности лиц, располагавших очень большими средствами. А из чьего кармана эти средства текли, видно из того, что в 20—30-х го* дах в США два десятка членов профсоюза «курировал» частный шпик.2® Провокаторская тактика царского жандарма Зубатова, как видим, была в кровном родстве с «демократией* США. Тайная война американского пролетариата с разведкой монополий, перенесенная Д. Лондоном в ромапе «Железная пята» в отдаленное будущее, могла быть списана чуть ли пе с натуры...

Нынешняя психапогичоская обработка массового читателя па Западе посредством литературы плаща и кинжала имеет, стало быть, солидную традицию. Небезынтересно, что Джои Кеннеди, по чьей ииицпативс в войсках США были создаиы специальные диверсионно-шпионские части, так называемые зеленые береты, был почитателем таланта Яна Флеминга,30 бывшего сотрудника Иптеллидженс Сервис и автора махрово антисоветских детективов. В 50—60-х годах в печать просочились сведения, что Пентагон поставляет сырье авторам «комиксов», прославлявших «подвиги» во Вьетнаме, а также что военно-промышленный комплекс в США поддерживает «интимную связь» с элитой писа-телей-фантастов. 1 Так что увлечения западного студенчества

17 Там же, с» 178.

28 См.: Фридман М. Рабочее движение и агентство Пинкертона. Роль сыска в борьбе труда и капитала в Америке. Пер. с английского. СПб.. 1910, с. 240.

и ГпизбургЛ. Агентство Пинкертона, с. 179.

* Туровская М. И. о. героя — Джеймс Бонд. — Новый мир, 1966, №9,

с. 227.

31 См., например, статью Э. Араб-оглы «(’летопреставление в космосе. Заметки социолога о современной фантастической литературе» (Вопросы философии, 1962, № 3, с. 112).

423

«комиксами»32 интересны пе только с психологической точки зрения.

Политическое разоблачение Ната Пинкертона почему-то (и может быть, тоже пе случайно) мало проникало в литературную критику. Педагоги били тревогу главным образом из-за наносимого пинкертоновщиной морально-эстетического ущерба. На эту тему была написана большая статья К. Чуковского «Нат Пин-кертон и современная литература» (1908).

Чуковский сперва отделил от кумира приказчиков и гимназистов его литературного предшественника, Шерлока Холмса. Подвижнический труд, артистический интеллект, великодушие и справедливость (ради справедливости Шерлок Холмс готов даже иногда закрыть глаза па буржуазпьш закон, который он охраняет) — таковы черты этой незаурядной личности. Но вот, говорил Чуковский, романтический образ сыщика пошел гулять по табачпым коробкам п оберткам туалетного мыла и стал незаметно изменяться. Многомиллионный читатель начал стихийно «переосмыслять» его по «по своему вкусу, наполнять его своим духовным и нравственным содержанием». Из этого мещанского эпоса Шерлок Холмс вынырнул уже в совершенно ином обличье — в образе Ната Пинкертона, у которого «вместо души — кулак, вместо головы — кулак, вместо сердца — кулак... Я уверен, — саркастически заключал Чуковский, — что в Нью-Йорке есть специальное кладбище для жертв этого Ната Пинкертона и что погребальные процессии день и ночь тянутся туда непрерывно».33

• • •

Непросто объяспить, как случилось, что новый, революциопно-евантюрный жанр стали культивировать у пас под знаком «красного Пинкертона». Странное это словосочетание подхвачено было из одного литературного выступления Н. Бухарина, как счастливо найденная формула. Между тем у революционных приключений были свои, кровные предтечи. «Прекрасной книгой» назвал Гарибальди «Спартака» Р. Джованьоли. Павел Корчагин зачитывался «Оводом» Э. Войнич, книгой, впитавшей идеалы русского революционного народничества. Можно вспомнить «Андрея Кожухова» С. Стсппяка-Кравчинского. Некоторые советские иисателн (папрпмер, П. Бляхин в «Красных дьяволятах») ориентировались на таких популярных писателей-гуматгастов, как Т. Майп-Рид и Ф. Купер. Во всяком случае литературная практика сразу же обнаружила идейную и художественную несостоятельность лозунга «красного Пинкертона».

82 См.: Кримсон-Смпт А. Дж. Детективный роман. — В защиту мира, 1955, № 44.

ю Цит. по: Ч у к о в с к о н К. Книга о современных писателях. СПб., [19141, с. 48, 51.

424

Подразумевалось, конечно, что в «красном Пинкертоне» «буржуазный» сыщпк заменен будет «пролетарским»; предполагалось, что от буржуазного авантюрного ромапа взята будет одна только занимательная форма — в качестве «оболочки здоровых мыслей», как выразился один критик, противопоставляя «Месс-Менду» М. Шагинян некий идеал революционно-авантюрного ромапа. Критике и теоретики исходили из того, что пинкертоновская литература хотя и «безграмотная, вредная, ио все-таки... занимательная». «Это — предрассз'док, — возражала Л. Гинзбург. — Книжки издательства „Развлечение** — скучные книжки. Сюжет в них скроен так грубо, что развязку можно безошибочно предсказать со второй страницы!).34 По мнению автора статьи о пипкерто-повщипе в «Литературной энциклопедии», в не поддающемся учету множестве сыщицких рассказов «едва ли найдется два десятка различных сюжетных схем».36

Попытки вложить в это литературное худосочие какую-то содержательность порождали невероятный сумбур. Вот как, например, выглядел в пересказе С. Дпнамова «Иприт» (1925) Вс. Иванова и В. Шкловского: «Взяв героем матроса ПашкуСло-вохотова (который, между прочим, существует на самом деле), они закрутили вокруг пего целый вихрь самых невероятных событий. .. Он в сундуке плывет ио морю с медведем Рокамболем (прием «пародировапия»: Рокамболь — герой серии авантюрных романов Понсон дю Террайля, — А. Б.), ездит под вагонами в Англии, бежит из лондонской тюрьмы, раздает слитки золота и платины, чтобы разрушить финансовую мощь капитала... Попутно в разбухший сюжет вклиниваются необычные истории».м

Всю эту «бессмыслицу и неразбериху» Динамов отнес, правда, за счет «сюжетной изысканной осложненпости». Видно, бесплодность пинкертоновщины заставит авторов «Иприта» подстраховаться более литературными образцами (напомним, что Шкловскому принадлежала пальма первенства в теоретической разработке техники «романа тайн»).

Критика пе без основания полагала, что Иванов и Шкловский пошли по стонам Джима Доллара. Под этим псевдонимом М. Шагинян выпустила в 1924 г. ромап «Месс-Мепд». Он сразу же стал популярным, на пего равнялись многие писатели, чему способствовало рекламное предисловие директора Госиздата Н. Мещерякова, рекомендовавшее ромап как образец революцпоппо-авантюрпого жанра. Поэтому теоретические предпосылки, сформулированные Шагинян в авторском предисловии ко второму изданию (1927) и повторенные впоследствии в повой редакции

34 Г п п а б у р г Л. Агентство Пинкертона, с. 177.

** Кадецкяй П. Пинкертоновщина. — В I®.: Литературная энциклопедия, т. 8. М., 1934, стлб. 646.

“Динамов С. Авантюрная литература наших дней. — Краспал молодежь, 1925. № 6/7, с. 111.

28 Советская повесть

425

(1960), можно рассматривать как типичную программу «красного Пинкертона».

Писательница, по ее словам, задалась целью направить «западноевропейские штампы детективов... против разрушительных сил империализма и фашизма 20-х годов нашего века».37 Она построила свое повествование на «красиом» трюке с двойным ликом вещей. Писательнице захотелось, чтоб вещи, сделанные рабочими, были «с фокусами, чтобы они досаждали своим хозяевам* и, наоборот, «помогали рабочим бороться. Замки — открываться от одного только панаша... стены — подслушивать, прятать ходы и тайники» (340) и т. п.

Этот вещевой трюк, по мысли автора, имел уже «не личный характер (как обычный трюк в романах и кино), а рабоче-про-изводственный» (346), т. е., «стало быть», коллективистский... При помощи такого трюка пролетарская идеология якобы вносилась в самую художественную ткаиь, как того и требовала формально-социологическая школа (Б. Арватов). Писательница и теперь, видимо, убеждена (мы пользуемся пересмотренным послесловием к изданию 1960 года), что таким способом она раскрывала тему: «.. .рабочий может победить капитал через тайную власть над созданьями своих рук, пещами. Иначе (!) — развитие производительных сил взрывает производственные отношения...»! (346).

Возможно, автор не без озорства декларировал философское содержание. «Пинксртошцики» сплошь и рядом силились всерьез «нагрузить» развлекательный сюжет научно-идеологическими тезисами, невольно создавая пародию па то, что собирались пропагандировать. Рецензенты «Месс-Менда» во всяком случае не приняли шутливого тона, и мысль о сказочной власти рабочих над творениями своих рук истолкована была как «принципиальный отказ» от революционных способов борьбы.38

В предисловии к изданию 1960 года Шапшян сетует, что критика в свое время не поняла сказочного характера и пародийной направленности ее приключенческой буффонады- По вряд ли стоит возлагать всю вину па критику. Каждый жанр имеет свои возможности. «Красные дьяволята» Бляхшш, несмотря на наивную гиперболизацию героизма, при всей плакатпости слога и подчас наивном подражании приключенческой классике, пережили свое время благодаря тому, что ие претендовали на философию, которая не под силу приключенческой беллетристике. Красные орлы просто совершают былинные подвиги... В этой повести все наивно, как в сказке, и в этой наивности — своя прелесть.

87 Цнт. по переработанному изданию: Шаг и л ян М. (Джим Доллар). МесоМвпд, пли Янки н Петрограде. Роман-сказка. М., 1960, с. 340. Далее ссылки в тексте.

" См., например: РаГчпая газета, 1928, 18 июня.

426

«Месс-Менд» паплсап, песомпеппо, рукой более талантливой, но жанр сказки, да еще усложненный народней, явно не годился для тон задачи, которую писательница в шутку или всерьез — эта-то неопределенность и раздражала рецензентов — взялась решать. Получилась пародия па те самые научные тезисы, которые писательница собиралась пропагандировать в форме литературной народии.

Двусмысленность жанра, в котором «красные пинкертонщики* пытались соединить несовместимое, подмечена была немецким критиком Г. Арнольдом. Сообщая в «Красной газете» о «подляп-ном триумфе» «Месс-Менда» в коммунистическом оргапе «Роте фане» и говоря, что Джим Доллар привел в восторг немецких рабочих, «в шутку воспроизводя то, что Европа до сих пор выбрасывает на книжный рывок всерьез»,39 немецкий критик, однако, приводил факты, свидетельствовавшие, что как раз наро-дийность-то и прошла незамеченной массовым пролетарским читателем. Например, слесарь из Хемница негодовал: зачем Джим Доллар притворяется, будто побывал в России, ведь в его романе нет ничего похожего на всамделишных большевиков...

В «праздничном шествии» «Месс-Менда» но немецким рабочим кварталам сыграла, вероятно, свою роль классовая солидарность, которую ромап пробуждал несмотря па нарочитую литературщину, а не благодаря ей. Не случайно Арнольд заканчивал статью следующим образом: «Джим Доллар! Я не знаю Вас. Но я хотел бы дать Вам любовный совет. Остановитесь на „Международном вагоне" и пе пишите больше ромапов серии „Месс-Менд41... Продолжать ее — значит делать всерьез то, что Вы делали до сих пор в насмешку».40

Дело в том, что Шагнняп, опубликовав продолжение «Лори Лэн, металлист» (1925), анонсировала еще четыре: «Международный вагон», «Джек Кресслпнг — король валюты», «Дорога в Багдад» и «Мик Маг». «Все перечисленные романы, — поясняло издательство, — представляют собой части одного произведения».41

Надо сказать, волна «продолжений» захватила в 20-е годы все приключенческие жанры. К первой части своей повести «Красные дьяволята» (1923) П. Бляхин присоединил вторую (1926); панисанная ей в подражание иовесть Л. Остроумова «Макар Следопыт» (1925) получила продолжение «Черпый лебедь. Новые приключения Макара Следопыта» (1930); повесть

В. Веревкина «Молодцы нз Генуи» (1925) была первой частью романа «Красное знамя победит» (1925); Е. Кораблев вслед за краеведческой приключенческой повестью «Четверо и Крак»

* Арнольд Г. «Месс-Менд# в Герм&шш. — Красная газета (веч. выв.),

1925, 17 сентября.

40 Там же.

41 См.: Джиы Доллар. Месс-Менд, шш Яш в Петрограде, вып. 10. М., 1924, с. 332.

427

28*

(1926) па писал вторую («У пяти ручьев», 1926) к затем третью («Созерцатель скал», 1928), создав своеобразную приключенческую трилогию; А. Беляев в 1926—1936 годах печатает серию фантастических рассказов о профессоре Иагпере. Сходное явление наблюдалось в 30—60-х годах (серия детективных рассказов и повестей Н. III на нова о Ниле Кручипине и Л. Овалова о майоре Пронине; детективпо-психологлческая дилогия Ю. Германа «Алексей Жмакин» п «Лапшин», переделанная впоследствии в роман «Один год»; серии детективных повестей и романов 10. Семенова,

А. Безуглова и Ю. Кларова, Н. Асанова и 10. Стуритиса, С. Бе-тева и др.).

О свойстве приключенческой фабулы циклизнроваться, легко делиться на эпизоды либо присоединять новые и новые мы еще скажем. В 20-е же годы, когда «роман с продолжением* сделался модным (чему способствовало дробление на отдельные выпуски в коммерческих интересах), пародийпая установка «пипкертон-щиков» превращала его в какое-то затянувшееся острословие. Не случайно ведь литературная пародия, как жанр вспомогательный, издавна существует в виде миниатюры либо — в рамках большого произведения — отходит в боковые ответвления сюжета. Намерение сделать пародийный замысел центром романа и даже целой сорпи шло вразрез с традицией русской литературы, всегда стремившейся в большой повествовательной форме приблизиться к формам самой жизни. Ромап — зеркало жизни «краспые пип-кертонщики» превращали в литературную забаву, иногда остроумную и даже талантливую, но неизбежно ослаблявшую связь приключенческой литературы с действительностью, которая и без того была ее уязвимым пунктом.

В романе «Остров Эрендорф» (1925) В. Катаев, например, высмеивал эренбурговскнй (Эренбург — Эрендорф,— эта игра слов содержала намек на автора «Похождений Хулио Хуренито* и «Треста Д. Е.», первых советских авантюрных романов) «телографный» психологизм, издевался над трафаретами авантюрно-фантастических сюжетов, пародировал фарсовые преображения классической фигуры сыщика в «красном Пипкертоне* (в «Повелителе железа» выведен кретин Стенли Холмс, «племянник» знаменитого героя Копан-Дойля) и прибегал к другим литературным реминисценциям.

Но под обстрел попадали не только провинциальные претензии «пинкертонщиков*. Например, в «Повелителе железа» В. Катаева и капиталисты, и коммуписты выступали одинаковыми глупцами в своей якобы равно бессмысленной распре.42 Английские империалисты подозревают, что угроза ученого-пацифиста пресечь войну с помопцло своей чудодейственной машины исходит от индийских коммунистов, а те в свою очередь убеждены, что

41 Катаев В. Повелитель железа. Авантюрный роман с прологом в эпилогом. В. Устюг, 1925, с. 5.

428

это шантаж колонизаторов. И обе стороны с одинаковой яростью набрасываются на фантастическую машину, которая мешает им воевать...

Литературная пошлость разоблачалась не лучшим образом. В романе В. Гончарова «Долила смерти» (1925) герои советуют автору не ломать голову над правдоподобной развязкой: мол, авантюрные упражнения и без того «дадут нашему уважаемому литератору т. Гончарову приличный заработок... Как, Гопчарка, дадут?..».43 Г. Алексеев в «Подземной Москве» (1925) разрубал мертвый узел кошмарных похождений своим чистосердечным нрп-зпаппем, что, мол, все эти поиски библиотеки Иоанна Грозного автор нросто-напросто высосал из пальца... «Ах, какой молодец!»,44— иронизировал рецепзепт по поводу столь «изящного» разоблачения приема.

Невозможно было понять, кто что высмеивает. Пародирование буржуазного детектива, хоть как-то оправдывавшее подмену отображения жизни литературными ассоциациями, очень скоро превратилось в пересмешку «пинкертонщиков» между собой. Для халтурщиков затеянная в рамках целого жанра литературная игра оказалась сущей находкой. Под видом пародии «шло в дело» все, что пе вязалось с подлинными приключениями и серьезной фантастикой.

Шагишш талантливо применила прием литературной мистификации: выдала свой роман за сочинение иностранного писателя, придумала ему биографию и даже отзывы буржуазных деятелей о его творчестве. Обложка была стилизована под типичный западный боевик. Не успела просохнуть типографская краска на сенсационном бестселлере Джима Доллара, как некто под псевдонимом Марк Максим выпустил в анонимном издательстве (современникам так и пе удалось установить, кто же напечатал это сочинение)45 в таком же духе написанный и оформленный «краспый Пинкертон» под названием «Шах и Мат» (1924). Самым интересным, по мнению критики, в этом произведении было предисловие. Неизвестные издатели, видимо в подражание предисловию директора Госиздата Н. Мещерякова к «Месс-Мепду», принялись рассуждать о том, что «форма авантюрного ромапа, романа приключепнй, увлекательного, захватывающего читателя и в то же время идеологически правильного, как нельзя более теперь своевременна», что, «в сущности, авантюрный ромап — это кило, перенесенное в литературу», и под конец с апломбом объявляли: «С точки зрения идеологической роман как нельзя больше подходит нашей стране (!)» и является будто бы как раз тем

“Гончаров В. Долпва смерти. Искатели детрюпти. Роман приключений. Л., 1925, с. 196.

^Анибал Б. [Рец.1 Г. Алексеев. Подземная Москва. Роман. М., 4525, с. 187. — Известия, 1925, 1 октября.

45 См.: Динамов С Авантюрная литература наших дней, с. 111.

429

самым «коммунистическим Пинкертоном», которого ждет советский читатель.46

Па обложке сообщалось о том, что готовится грузинский перевод «эпохального» произведения и что плодовитым автором изданы либо будут изданы также «Люди из Лондона», «Чемодан из крокодиловой кожи», «Таина Тамары Джунгелп», «Ветер с Востока». В предисловии к одному из них, «Смерть Апнп Ор»

(1925), издательство заяпляло (па кричащей бульварной обложке), что главный герой этого романа—«революционные массы». «Мы, — оптика лея критик, — очень долго искали на 167 страницах романа эти массы и ие нашли их»,47 зато невозможно было не заметить очаровательной кинодявы Ап пн Ор, запутавшейся в интригах иностранных разведок (очень похожих на те, что описаны во «Владетельнице Ливанского замка» П. Бенуа).

В статье «Революционная романтика в детской книге о гражданской войне» 48 М. Гершензон па большом числе примеров показал, что в изображении события, действия, конфликта «красный Пинкертон» пользовался исключительно приемами фарса, водевиля, балагана, с прямыми и фигуральными переодеваниями. «Карлики, девочки, попы, доктора, слепцы, барчуки н бандиты выбегают на сцену, двоятся в глазах... перевоплощаются друг в дружку.. .».49 Весьма распространен был прием антитайны. Герой одной повести носился с какой-то пачкой, прятал ее, спасал с риском для жизни, а в конце концов оказывалось, что это была всего-навсего четвертка табаку. (Примечательно, что прием антитайны всплывает как раз в период кризиса жанра, в приключенческой фантастике 40-х годов —С. Беляева, В. Немцова,

В. Охотникова). Персонажи создавались посредством гиперболы «размером с Гималаи»; положительные — насквозь пропитанные стопроцентной пролетарской идеологией (неважно, что «пролетарием» нередко оказывался подросток), отрицательные—непременно отвратительные чудовища. Никакой сколько-нибудь серьезной идейной нагрузки нести они, разумеется, не могли. Стрелять, переодеваться, спасать кого-нибудь да театрально ги-бпуть — вот единственное их назначение. Смешное подавалось столь же неправдоподобным образом (во второй части «Красных дьяволят» сторож съедал... фуражку).

«Подобные книги, — писал В. Кин о романе приключений А. Иркутова и В. Веревкина «АААЕ» (1924), — извращают представление о революционной борьбе, сводя ее к ловким выстрелам, ковбойской скачке, пеленой приключении* не».50 Автор авантюрно-фантастической повести «Большевики по-Чемберлену»

44 М а р к Максим. Шах и Мат, вып. 1. Новочеркасск, <1924>, с. 3—4.

47 Дпламов С Авантюрная литература папшх дней, с. 111.

а Печать н революция, 1928, № 5.

Там же, с. 140.

60 Книгоноша, 1925, № 4, с. 21.

430

(1925), благоразумно укрывшийся иод псевдонимом Инкогнито, отправил в Индию делегацию комсомольцев н пионеров от некоего полиграфтреста (?!) с заданием произвести там революцию. Герои делают это с истинно детской непосредственностью: похищают некие документы, демонстрируют индийским пролетариям при помощи фантастического натурографа пропагандистские кар-типки. Все это —будто бы в духе представлении Чемберлена о большевиках; но тем самым, возражал критик, будничная революционпая работа подменялась пошлым авантюризмом.

По поводу романа Н. Карпова «Лучи смерти» (1924) критика писала, что в то время как в Америке обстаповка для революции неблагоприятна, у автора капиталисты мгповепно пасуют перед рабочими и спасаются только благодаря своим фантастическим лучам. В сравнительно неплохой: повести В. Веревкина «Молодцы из Генуи» итальянский фашизм был представлен лишь как дело кучки «золотой молодежи».

«Читатель, хочешь знать, как совершалась мировая пролетарская революция?... Для того чтобы пролетарская революция состоялась и победила, говорят авторы ромапа „Черт в совете пепорочныхм, нужны три вещи: 1. автобус, 2. „вождь14 (этакий симпатичный юноше с революционными чертами лица) и 3. кре-типы-каппталисты».61 Хитроумный юноша предлагает кретинам искусственно вызвать революцию, чтобы затем ее подавить, но революция состоялась на самом деле. Немалую роль в этом сыграл автобус, в котором мчатся боевики. Юноша героически погибает, красное знамя взвивается, авторы же, замечал критик, «нолу-чают за эту невероятную галиматью солидную сумму*, тогда как за такое мещанство и халтуру надо бы «идеологически расстреливать*.62

• • *

Коренной порок «красного Пинкертона» был в эпигонстве, так сказать, теоретически обоснованном. Псевдопародийная перелицовка буржуазного детектива — в духе формалистической концепции художественной литературы как замкнутой внутри себя системы н в соответствии с вульгарно-социологической трактовкой литературной формы как непосредственного проявления классовой идеологии — превращала жапр в цростои прием и ставила писателя, по справедливому замечанию критики, «на уровень сознательно приниженных целей».53 Беллетристы при этом шли даже

Шемшелевнч Л. [Рец.1 С. Полоцкий в А. Шмулыш. Черт н совете непорочных. Роман-сатпра. ЗИФ, 1928. — На литературном посту, 1929,

14, с. 67—68. и Там же, с. 68—69.

м См.: Правд у хан В. [Рец.] А. Иркутов, В. Веревкин. АААЕ. Ромап приключений. Изд. Мосподиграф, 1924, 304 с.; Л. Никулин. Тайна сейфа. Ромав. Изд-во «Пучила», 1925, 211 с. —Красная новь, 1925, Л 4,

с. 292.

431

дальше теоретиков. Если, например, формально-социологическая школа в лицо Б. Арватова требовала хотя бы, чтобы в «соцпа листпческих жанрах» «идея» преобразовывалась в «сюжетный элемент», то у М. Шагинян уже сам сюжетный прием претендовал на непосредственно идеологический смысл: «Содержание, — объясняла писательница замысел «Месс-Менда», — возникает из неисчерпаемых возмоншостей нового — вещевого — трюка» (341). Не прием из содержания, а — наоборот.

«Красному» нэпману, должно быть, нравилось, что «производительные силы взрывают производственные отношения» в каскаде этаких кинотрюков. Критика же била тревогу: на авантюрпый роман с его «сомиительпого качества „идоологиейи, допущен-ной предусмотрительным автором в виде устуики времени», предъявляет, мол, повышенный снрос разноликая масса обывателей, которой * скучны все эти Цементы», тогда как «трудящиеся массы... авантюрных романов не читают»,64 и это будто бы подтверждается отчетами библиотек. «Допустимо ли это?»,— вопрошал заголовок цитированной заметки, помещенной под общей шапкой «Нужна ли приключенческая литература?».66 Другой заголовок под той же шапкой иризывал: «Дайте советский авантюрный роман!».

Вопрос, однако, в том, какой авантюрный роман требовал читатель и что это был за читатель. В самом ли деле у детективно-приключенческого жапра была массовая аудитория и можно ли се было считать народной? Каковы ее запросы и как они менялись? Не скрывало ли требование повою авантюрною романа црежпего обывательского интереса к вульгарному развлечению?

В 1925 году журнал «Рабочий читатель* отмечал в обзоре откликов, что именно пролетарская аудитории особенно «тянется к приключенческим романам, требует от литературы захватывающего и напряженного развития действия*.68 В обзоре приводились также примеры критического отношепия рабочего читатели к отвлеченному вымыслу: «Голую выдумку, сказки, небылицы и фантазии он отрицает*.57 Спрашивая: «Почему, например, пользуется столь огромным успехом такая вещь, как „Красные дьяволята'1 Бляхина (а об успехе свидетельствовало хотя бы то, что в 1924—1925 годах в Ташкенте выходил журнал приключении под названием «Красные дьяволята*, — А. /7.), вовсе пе блещущая особыми художественными достоинствами», в то время как «критика прошла совсем мимо этой вещи», автор обзора отвечал: «Дело здесь не только в том, что рабочему читателю нравятся по-хождеиля, приключепия и подвит. Это лишь частный случай ироявления общей, коренпой и глубокой черты рабочей псп-

и Читатель и писатель, 1928, 25 ноябри. и Там же.

“ Б е к А. Лицо рабочего читателя. — Рабочий читатель, 1925, Дё 6, с. 16.

11 Там же, с. 19.

432

ххшм, — рабочий вообще мыслит конкретно, образно, предметно... Именно этим объясняется успех „Красных дьяволят44».68 Это наблюдение, между прочим, созвучно приводившейся памп гипотезе Е. Тамарченко и В. Турбина о близости поэтики детектива фольклору и народному лубку.

Но предметность и конкретность — только одна сторопа восприятия дете1стивио-ирикл1оченческой литературы. Другую, противоположную ее сторону', привлекающую уже читателя более подготовленного, составляет, наоборот, категория отвлеченная — логика фабулы. В сюжете, в его конкретных коллизиях обе они объединяются. При этом «умственное упражнение», которое доставляют загадки детективно-приключенческой литературы, сочетается с «разрядкой, отдыхом, что увеличивает ее притягательную силу».69 «Когда я очень устаю, когда голова нуждается в переключении, — говорил акад. А. Микулин, — я стараюсь всегда найти книжку приключенческого содержания или детективную. В десятый раз я перечитываю Жюля Верна, Майн-Ридв, Сали-аса».60 Л перечитывают художественное произведение, по словам

А. Грамши, уже из эстетических побуждений.

Ни в одном роде художественной литературы, за исключением, быть может, фольклора, это сочетание интеллектуал ыю-эстети-ческого наслаждения с развлечением не выражено столь интенсивно. Но если обыватель ищет в детективно-приключеической литературе только развлечения, то для читателя мыслящего развлекательная ее функция усиливает художественно-познавательную. В связи с грандиозным успехом в 60-х годах в общем-то незамысловатой экранизации беляевского «Человека-амфнбни» критика уместно напоминала слова А. Толстого, обращенные к писателям: «Никогда, никакими силами вы не заставите читателя познавать мир через скуку».81

В 20-е годы распространено было даже представление, что «поучать развлекая» (в свое время этой формулой определили задачу жюльверновской научпоп фантастики) — главная функция нового «революционно-авантюрного» жанра, что его назначение — в подготовительно-культурном просвещении читателя. Социологические опросы подтверждали, что приключенческая книга составляет наиболее значительную долю в круге чтепия рабочей молодежи, что она развивает у нее вкус, с одной сторопы, к серьезной «взрослой» художествен пой литературе, а с другой — к па-учиой.82 Автор научпо-фаптастических романов академик В. Обручев видел цель этого жанра в том, чтобы давать юношеству

58 Там же, с. 16—17.

* Нрвмсоп-Сиит А. Дж. Детективный роман, с. 48—49. м Микулин А. О книге, которая ещо яг ванисана. — Кннга п пролетарская революция, 1936, № 12, с. 178.

" Маклярский М. В тени Спутника. — Литературная гаоета, 1965, 14 декабря.

Колодная А. Интересы рабочего подростка. М., 1929, с. 78, 05 н др.

433

в занимательной форме определенные знания.63 И хотя такой утилитарный подход ограничивал задачу художественной литературы иллюстрацией заданных тезисов, он все же позволяет оцепить позитивную направленность массового читател!лного спроса.

Поток «революционно-авантюрных* произведений в 20-е годы превзошел любой другой вид и жанр беллетристики: иные из них («Шах и Мат* Марка Максима, «Месс-Менд» Шагишш и др.) надевались десятками и сотнями тысяч экземпляров, тогда как тиражи лучших пеориключепческих произведений редко превышали несколько тысяч. Подобпое соотношение сохранилось и в паше время, несмотря на то что часть любителей приключенческой литературы перехватил телеэкран. В 1970 году «Литературная газета» тревожилась, что в одних только журналах — от «Нового мира» и «Сельской молодежи» до «Вокруг света» и «Азии и Африки сегодня» — западная литература оказалась представлена почти сплошь детективом. В 1966—1970 годах только в журналах было опубликовано пятнадцать произведений одпой Агаты Кристи. «Не надо быть специалистом, — комментировала «Лите ратурная газета», — чтобы предположить, что во многих странах мира есть писатели значительнее и талантливее».64

Но нельзя не видеть за этими фактами и большую потребность в детективном жалре. Ведь параллельно вышло немало новых (и переиздано было старых) отечественных детективов. Детективно-приключенческой литературы выпускается ныне больше, чем когда-либо. Сами за себя говорят только наиболее известные серийные издания. В 60-х годах возобновлены были сборники «Мир приключений» и «На суше и на море», повторена в новом составе многотомная «Библиотека приключений» Детгиза, издана «Молодой гвардией» «Библиотека научной фантастики», вышли десятки и сотни новинок в сериях «Честь. Отвага. Мужество», «Подвиг» п в еще одной «Библиотеке приключений», приложении к журналу «Сельская молодежь», много лет издается серия «Военных приключений» и т. д. Стало быть, спрос на приключенческую литературу, несмотря па то что теперь его уже предъявляет иной, новый читатель, не только не убыл, а скорей возрос. По оценке издательства «Молодая гвардия», специализирующегося на ее выпуске, она по-прежнему остается дефицитной (что косвенно подтверждается и широким выходом приключеп-ческих жанров па теле- и киноэкран).

Правда, современная детективно-приключенческая литература, сохранив такие коренные своп признаки, как направленность на необычное и повышенная сюжетная заостренность, претерпела существенное изменение. Поднялся ее идеино-художествеппьш уро-

“Обручев В. Несколько замечаний о научно-фантастической литературе. — Детская литература, 1939, № 1, с. 39.

** Анджапаридзе Г. Богачи-филантропы и белые «мерседесы». Что и как мы переводим. — Литературная газета, 1971, 20 января.

434

вепь, что было связано с модификацией типа персонажа (герои современного детектива заметно ближе герою социально-психологической литературы) и типа повествовании (заметно расширились внесюжетные описательные элементы). Если 20-е годы прошли под знаком месс-мепдовщнны с ее сепсационным вымыслом, то в 60—70-х годах вдруг оказалось, что лучшие и популярнейшие детективно-нриключенческие повести принадлежат либо участникам п очевидцам действительных событий, либо писателям и журналистам, шедшим по следам реальных героев, расследовавшим малоизвестные страницы борьбы советского народа на внешних и внутренних фронтах. Современный детектив во многих случаях смыкается с документальной прозой.

* * •

Реалистические тевденцпп в советской детективпо-нриклю-чепческой литературе если и выглядит для современного читателя несколько неожиданными, то возникли они с самого начала, еще в те времена, когда «революционно-авантюрный» жанр был во власти формалистических экспериментов. Даже в имма-невтно-литературных установках формалистов «на жанр, а не на идеологию, не на отражение» наряду с требованием «новой комбинации конструктивных элементов» звучала озабоченность иного рода: «Нужен новый материал».65 И мысль о необходимости об-рлщения непосредственно к жизненным истокам литературы приобретала даже парадоксальное заострение, когда Б. Эйхенбаум, доказывая ее, цитировал слова Л. Толстою: «Мне кажется, — говорил Толстой, — что со временем вообще перестанут выдумывать художественные произведения ... Писатели.. будут не сочинять, а только рассказывать то зпа«пггельпое пли интересное, что им случалось наблюдать в жизни».66

Удивительно даже пе то, что пророчество Толстого столь наглядно осуществляется в детективно-приключенческих жанрах современной русской литературы, а то, что уже в первой половине 20-х годов даже в насквозь литературном «красном Пинкертоне» п|юсвечнвали порой реалистические, бытопнсательскне, документа л истские тенденции. Герой одного из наиболее «месс-мендовских» произведений, «Иприта» Вс. Иванова и В. Шкловского, матрос Пашка Словохотов существовал, оказывается, по словам критика, па самом деле. В «Красных дьяволятах» П. Бля-хлпа современники могли найти в несколько измененном виде действительные эпизоды гражданской войны, описанные, например, в мемуарах советского разведчика и партизана в белом Крыму П. Макарова «Адъютант генерала Май-Маевского»

т ЭнхевСаум Б. В поисках жанре, с. 229.

66 Там же, с. 230.

435

(1924). В нолуфаптастпческой-полупрнключеической сатире Б. Лавренева «Крушение республики Итль» (1925) проглядывали жизненные черты «идеальной фермы», в которую генерал Врангель намеревался превратить захваченный Крым. Повесть молодого А. Гайдара (Голикова) «Жизнь ни во что (Лбовщпна)»

(1926) — одна из самых первых попыток поставить тему революционных приключений на строго документальную иочву — основывалась на фактах яркой и трагической биографии рабочего-буп-таря Лбова, задолго до Октября заставлявшего трепетать царские власти па Южном Урале. Та же тенденция сохраняется и позднее. Гоман «Черное золото» («Эмигранты») (1931) А. Толстого, так же как и некоторые его детективно бытовые рассказы 20-х годов, написан был по материалам иечати п другим документальным свидетельствам.

С другой стороны, воспринимались, а отчасти и создавались в приключенческом ключе военные и революционные мемуары.

♦ По форме это мемуары, — рекомендовало издательство книгу

В. Соколова „Партбилет № 0046340. Записки старого-большевика** (1932). — По сути и содержанию — это увлекательный художественный роман эпохи зарождения и роста партии большевиков и революции 1905 года... это ромап особого типа. Без претензии и без писательских домыслов. Конкретные факты... Пи одного вы-думапного лица».67 «Получить сведения из первых рук, узнать от самого рассказчика о его ощущениях в минуту опасности»,®8 — в этом критика видела привлекательность воспоминаний старого летчика А. Шппунова «Война в воздухе» (1939) и т. д.

В 20-е годы одним из характерных каналов связи детективно-приключенческой литературы с реальпои действительностью было бытописательство. В повести Л. Никулина «Никаких случайностей» («Дипломатическая тайна») (1924) типичный для приключенческих произведений того времени конфликт — борьба национально-освободительных сил против иностранного империализма — развертывался не на условном, а с натуры списанном бытовом фоне Ближнего Востока. В «Красных дьяволятах» реальные приметы Украины явились организующим стилевым элементом в пестром калейдоскопе майирпдовекпх силуэтов и гоголевских сказочных интонаций, книжного ромаптизма и агитипговой фразеологии. В иовестп А. Беляева «Остров погибших кораблей»

(1926) условный сюжет и экзотический антураж опирались тем не менее па множество правдоподобных бытовых деталей. В фантастической «грпплапдии», где происходят приключения героев А. Грипа, во всех этих Лиссах и Зурбаганах, угадываются живые приметы черноморских портовых городов н крымского пейзажа.

67 См. суиеробложку издания: Соколов В. Партбилет № 00Ш40. Записки старого большевика. М- 1933.

68 Рыкачев Я. [.Род.] А. Шипунов. Война в воздухе. М., 4939. — Детская литература, 1940, № 3, с. 46.

436

Стремлением к бытовому правдоподобию отмечены были даже те произведении, которые писались в откровенно «авантюрной* манере.

В 20-е годы приключенческая иовесть испытала сильное воздействие кино. По если типичный «красный Пинкертон» заимствовал стилистику и архнтектопику непосредственно с зкрана и, уподобляя повествование монтажу зрелищных кинокадров, утрировал и без того эксцентричную свою интригу, то, например, Л. Никулин в «Дипломатической тайпе», киноромапе по определению автора, старался найти в жанре киносценария литературный эквивалент приклгочепческой динамике. Литературным сценарием был и «кннорассказ» Л. Беляева «Остров погибших кораблей». Драматургия позволяла более орга пи чески переносить родственную специфику кино в приключенческую прозу. Критика того времени, вопреки своим же теоретическим рецептам, положительно оцепивала отказ писателей-«приключенцев» от кинотрюко-воп манеры. «Бросая нриемы американской трюковой фильмы, тов. Беревкип дает сильные и запоминающиеся главы»,®в—писал рецензент повести «Молодцы из Генуи».

В некоторых рецензиях обращалось внимание на то, что в приключенческих произведениях о дальних странах и малоизвестных (в то время) окраинах Советскою Союза даже вычитанная, книжная достоверность предпочтительнее пустой сюжетности и механического «трюкизма*. И хотя в большинстве случаев ипопацно-нальпан де&ствптельпость изображалась приблизительно, сама тенденция имела положительное значение. Критика, например, отмечала правдивое изображение борьбы британской молодежи в понести шотландскою выходца А. Иркутова «Тайна двадцать третьего» (1925). Отлично зпал зарубежный быт, на фоне которого развертывал свои фаптастпко-приключенческпе сюжеты, А. Беляев. Этнографической точностью отличались описапия жизни малых народов пашен страпы в повестях В. Арсеньева и фантастических романах В. Обручева, в фантастико-приключенческой повести

С. Мстиславского «Крыша мира» (первая часть романа «На тропе», 1925), в известной юношеской повести Г. Тушкапа «Джура» и других. Яркими зарисовками быта кочевников наполнена автобиографическая приключенческая иовесть Х.-М. Мугуева «Врата Багдада» (1928; более поздняя редакция посит назвапне «К берегам Тигра») — о беспримерном походе русской казачьей сотни во время первой мировой войны с Кавказскою фронта через враждебные пустыни навстречу союзным английским войскам.

Все эти полудокумепталыше остросюжетные повести о путешествиях, воспоминания и записки о революционном подполье, о двух минувших войнах, строю говоря, не вмещались в понятие приключенческой литературы. Тем примечательнее, что критика

69 Печать в революция, 1925, № 5/5, с, 521.

437

20—30-х годов часто пе отделяла пх от нее, а, наоборот, искала черты сходства и сожалела, когда не находила их в желаемой мере.70 И дело было не только в том, что грани между приключенческой беллетристикой и документальной прозой в самом деле стирались, но еще и п том, что читатель и критик, не удовлетво репные собственно приключенческими произведениями, стремились мысленно расширить понятие жанра и включали в него то, чего ему недоставало.

Сознавая, видимо, несостоятельность «красного Пинкертона», построенного на одних сюжетных трюках, формально-социологическая школа выдвинула идею комбинирования «детективного на-чала с общественно-революционным», т. е. соединения динамичного сюжета, созвучпого формам новой эпохи, с социально-психологическим анализом, который выразил бы ее содержание. Однако, например, повесть А. Тарасова-Родионова «Линев» (1924), па которую Б. Арватов ссылался как на якобы удачный образец теоретически обосновываемого им «социалистическою жанра», обнаруживала явную эклектичность. Критика недоумевала, зачем было впутывать яркие реалистические эпизоды гражданской войны в «нелепый иохожденческий сюжет».71 Интрига повести переливается всеми тонами месс-мендопщины. В Тюмень едет ответственный профработник Николай Ильич Линев. Французский шпион Жульен, приняв его за Владимира Ильича Лепина, устремляется вслед, чтобы убить. Тюменские эсеры уверены, что Леннп в их юроде, а коммунист Мокеев убежден, что Ленипа зовут Николаем. Старик ?Когин называет Ленина Линдером, а Жульен необычайно похож па этого знаменитого актера... У следователей голова идет кругом, да и читатель не в лучшем положении. «Вся эта кинематографическая путашща, — резюмировал рецензент, — чрезвычайно затрудняет общую оценку повести*. 2 С одной стороны, знание жизни, живые люди, выразительный язык, а с другой — бессмыслица выдуманных похождений,' персонажи-марионетки и анекдотическая небрежность языка в самых патетических местах.

То жо можно сказать и о других, иногда по-своему талантливых попытках соединить эксцентрическую аваптюрпость с реалистическим жизпеппсанием. Под одним заглавием сталкивались ппчего общего не имеющие замыслы, но сути дела не связанные между собой сюжеты. Первую часть повести С. Григорьева «С мешком за смертью* (1924) составляли сыпщцкяе эпизоды,

70 См., например, рецензию В. Гольцева па повесть Х.-М. Мугуева

• Врата Багдада*: Печать п революция. 1928, № 7, с. 202.

71 И тип В. [Рец.] А. Тарасоп-Родновои. Лппев. — Сибирские опт, 1924. № 2, с. 183.

п Там же, с. 184.

438

зарисовки быта московского воровского дна и каких-то лнострап-ных миссии; все это—иа фоне разрухи, голода и мешочничества. А во второй части описана поездка рабочих за хлебом в охваченную восстанием Тамбовскую губернию. Критика недоумевала: какая же связь между тем и другим?

В романе Л. Гумилевского «Чужое имя» (1927) критика находила «все, чему по безупречным рецептах! В. Шкловского полагается быть в произведении авантюрного жанра: мотив узнавания, мотив раскрытия преступления и т. д.»,73 и тем пе менее констатировала, что романа не получилось: «Заимствованные из газет истолкования и объяснения*, скажем, причин хулиганства (♦общественное начало»! — А. Б.) «пришиты иа скорую руку* 74 к де-тективпой конструкции. От критики не укрылось, что эта лабораторная поделка порождена была «волнением литератора, ищущего модных тем и разрабатывающего их прп помощи очередных газет и запыленного арсепала традиционных приемов*.75

Комбинирование «самого обыкновенного детективного сюжета* с «реальным сюжетом-стройкой» не удовлетворяло и в романе М. Шапшяп «Гидроцентраль*. «Ни один реальный человек моей стройки, — объясняла писательница свой замысел на встрече с начинающими авторами-рабочимн, — не годился для фабулярной интриги», поэтому «носителем фабулы» избрана была «условная фигура Гыжего... рассказ о том, как Рыжий был парикмахером, все время искусственно прерывается и держит читателя в напряжении. .. Когда же мне и детективная фабула и поситель ее становятся пе нужны... то оказывается, что Рыжий не преступник... детектив снимается... условный сюжет исчезает со сцены, не повредив пн на мгновение реальной концепции романа».78

«Снятие» детективной иптриги превращает, однако, романтическую тайну в простоватую аптитайну, которая придает читательскому интересу ложиое па правление — отвлекает от главной цели замысла, возражали писательнице рабочие, которым она излагала свою трактовку сочетания детективного начала с производственным.

Л. Борисову в романе «Ход конем л (1927) удалось избежать холостого хода детективной интриги. Когда занимательная история похождении и выяснения личности странного инвалида уже исчерпывает себя, «снятая» было авантюрпая тайпа получает вдруг новую — и уже социально-психологическую — мотивировку. Источник странностей несчастного чудака, оказывается, не в амнезии— потере памяти (отсюда его подозрительное поведение), а в социальном фоне сю болезни. Он признается, что потерял собя в новой жизни, и в этом — главное его страдание. Впрочем,

71 Печать и революция, 1928, № 1, с. 193.

74 Там же.

75 Там же, с. 19*4.

78 Шагпнян М. Мой творческим опит рабочему автору. Как я работала вад «Гидроцентралью». М., 1933, с. 11.

439

хотя такой поворот п мотивирован логикой действия, он психологически локализован детективными перипетиями. «Ход конем», строго говоря, детективпо психологическая иовесть, а не социальный роман.

Если Шагпнян «нагружала» производственный замысел детек-тпвпой интригой из чисто вкусового пристрастия к литературной форме («Я вообще люблю детектив. Считаю, что детектив — форма уголовного романа — самая удачная выдумка, какая вообще существует в области сюжета в старой литературе»),77 то в шолоховской «Поднятой целине* детективная линия возникает совершенно органично. Она потому и не растворяется в массиве жизнеописания, потому и драматизирует действие с самого начала, когда Давыдов п Половцев появляются на хуторе, и до конца, когда Нагульнов с Давыдовым гибнут в финале второй книги, что составляет неотъемлемую часть рааверпутой в романе социальной борьбы за новую жизпь. Эта органичность обусловила и внешнюю, композиционную подчиненность детективного плана социальному. Если в романе Б. Ясепского «Человек меняет кожу» (1932—1933) детективные главы, сами но себе достаточно мотивированные, приобретают все же излишнюю самостоятельность и отслаиваются от соцналыю-нсихологических, то у Шолохова заговор Половцева—Островиова не запимает исключительного места. Этому способствует шолоховское искусство изображения будничных, не исключительных человеческих отношепий — они привлекают внимание читателя не меньше, а даже больше, чем иерипетии тайной борьбы.

Уже молодой Шолохов — автор «Донских рассказов» продемонстрировал тесную зависимость «фабулярных» приемов от со циально-психологического замысла. Почти детективная динамика его ранней повести «Путь-дороженька» (1926) достигалась не до-нолиительным введением приключенческих мотивов, по заостренной композицией «обычного» социально-бытового материала. Правда, Шолохов выбирает папболее драматические моменты в судьбе своих героев, т. е. «фабульное» заострение повествования начинается с отбора особенного в обыденпом. Развивая сразу несколько сюжетных липни, Шолохов часто прерывает одну «на самом интересном», чтобы ввести *в разрыв» эпизод из другом, как это нринято в детективно-приключенческом сюжете, но пе с тем только, чтобы разжечь интерес к действию, а чтобы вводимым эпизодом создать внутренний параллелизм прерванной линии, т. е. чтобы углубить контекст психологическим подтекстом. Такая композиция, внешне напоминая детективно-приключенческую, пи в коей мере не сводится к фабульной инверсии, она призвана не столько организовать событийное движение сюжета, сколько раскрыть движение характеров.

77 Там же, с. 32.

440

Подобно тому как не всякий жизненный материал может быть уложен в детективный сюжет, не каждая детективная фабула предоставляет возможность подлипло психологических, т. е. социальных, решений. В повести В. Каверина «Конец хазы» (1926) некоторая идеализация представителей воровского мира, ложное противопоставление «несчастных» налетчиков работникам уголовного розыска — естественное следствие локализации психологизма рамками уголовного происшествия, тогда как затронутые писателем проблемы явно выходили за эти рамки. Удачу 10. Германа в повестях «Лапищи» (1937) и «Алексой Жмакин» (1938) определило пе само ио себе ирошшиовеиие в психологию людей диа, ио осмысление «детективной» темы в русле общесоциальной задачи советского общества — перевоспитания человека. Достижением Б. Лавренева в повести «Сорок первый» (1926), в «Рассказе о простой вещи» (1927) явился не только проницательный психологический анализ побуждений, движущих людьми в исключительных обстоятельствах, по и то, что приключенческие мотивы вытекают из общесоциальиых проблем классовой борьбы.

Время подсказывало каждый раз новые пути психологического обогащения детективно-приключенческого жанра. Но на всех этапах предпосылкой этого обогащения была способность осмыслить в исключительных коллизиях и необычных обстоятельствах социально типичные мотивы поведения героев. Совремеппый психологический детектив (повести П. Шестакова, А. Адамова, О. и А. Лавровых, А. и Г. Вайнеров, А. Лукина и В. Ипгамова, Х.-М. Мугуева — «Господин из Стамбула», 1966, Л. Шейнина — «Помилование», 1965, и др.), точно так же как и докумептальпо-псторический (произведения Ю. Семенова, В. Ардаматского, Н. Аса нова и 10. Стуритиса, А. Шейнина и др.), сформи|Ювалсн не столько па путях углубления в специфические детективные проблемы, сколько на стыке этих проблем с общими целями и задачами основных социально-психологических паправлепий литературного процесса. Нельзя, например, не видеть преемственной связп современного психологического детектива не только с очерками Л. Шейнина «Заошоки следователя» (первая книга вышла в 1938 году), но и с романом Л. Леонова «Вор», с упоминавшимися повестями Ю. Германа, с «Педагогической поэмой» А. Макаренко.

Современный детектиппо-психологический жапр соединяет исследование обстоятельств преступлений и правонарушений с со-циальночиедагогичсским иафосом «романа воспитаппя». Этот пафос, правда, получил в детективе несколько иную — не непосредственно педагогическую, а правственпую и морализаторскую направленность. Но именно на этой основе детективный жанр ответил острой заинтересованности общества в укреплении социалистической законпостп и правопорядка. На этой основе он п переходит из разряда второстепепного жапра в главный поток советской литературы. Иначе говоря, дело ие только в формально-

29 Советская повость

441

жанровом уподоблении детектива соцнальио-пспхологическон прозе (хотя оно и несомненно), пе только в его литературной модификации (несмотря на которую детективный жанр, как мы видели, продолжает сохрапять свои особые типологические признаки), но главным образом в сближении с самом действительностью. Благодаря этому детективная литература преодолевает ту чисто фабульную традицию, которая со времен «красного Пинкертопа» породила множество третьесортпых произведений, а в 30—40-е годы оказалась связана главным образом с нменамм Н. Шпапова и Л. Овалова, монополизировавших детективную повесть и создавших о ней представление как о наиболее обедненной и далекой от жизни ветви нашей литературы. Не все еще дурные традиции жанра позади, и значение современного детектива не следует преувеличивать. Но уже сегодня некоторые его разновидности — психологическая, документально-историческая, научно-фантастическая — оправдывают интерес широкого читателя и являются перспективными направлениялш русской советской прозы.

• • •

При всем многообразии жанрово-стилевых форм, тематических направлений, индивидуальных манер и приемов современной детектнвпо-прпключенческой литературы она заметно чаще выступает под знаком романа и повести, чем вовеллы или рассказа, причем и малые и большие жанры типологически больше тяготеют к иовести. Возьмем ли старую краеведческую трилогию Е. Кораблева «Четверо и Крак», или этнофафпческую повесть Г. Тушкана «Джура», плн криминальный цикл Н. Шпапова о полковпике милиции Ниле Кручинине, плн фантастико-приключенческие произведения А. Беляева, илн цикл документальнопсихологических повестей В. Ардаматского о советских контрразведчиках — для всех этих пронаведений очень разных жанров характерны, однако, некоторые общие особенности — «широкий формат», значительная протяженность действия, большое число событии и персонажен. Своей познавательной содержательностью иные из них пе уступают социально-психологическому роману, но все же при сравнительно большем объеме повествования.

Во всяком случае короткий рассказ в приключенческих жанрах (в том числе и в научной фантастике) — явление едва ли не исключительное. Правда, детективный жанр, можно сказать, зародился как раз в новелле (Э. По, А. Копан-Дойль, Г. Честертон), тогда как жанр путешествии восходит к роману — географическому, научно-фантастическому, утопическому. Примечательно вместе с тем, что детективная новелла очень редко встречается как отдельное произведение: она выступает, как правило, в составе цикла, образующего как бы переходную ступень от малой

442

повествовательной формы к крупной. К циклизации тяготеет детективная повесть н даже роман, образуя литературную форму, жанровую принадлежность которой совсем уже трудно определить.

В современной русской советской приключенческой литературе циклы получила особенно широкое распространение: рассказы (вперемежку с повестями) Л. Овалова о маноре Пронине, Н. Шсанова о полковпике Кручинине, Л. и О. Лавровых о следователе Стрепетове и его товарищах, повести 10. Германа, П. Нилина, А. Безуглова и 10. Кларовя из истории советского уголовного розыска, С. Бетева и П. Шестакова о его сегодняшних буднях, серия документально-детективных ромаиов 10. Семенова о советском разведчике Исаеве, романы И. Асаяова и 10. Стуритиса о большой контроперации чекистов против английской разведки, цикл автобио» рафических повестей А. Лукипа (совместпо с Д. По-ляновским и В. 11шпмовым) о чекистах 20—30-х годов, наконец, многочисленные фантастико-приключенческие циклы, например новеллы А. Беляева о профессоре Вагнере, «Повести о Ветлу-шпе» Л. Платова, произведения А. и Б. Стругацких, группирующиеся вокруг утопической повести «Возвращение», и многие другие.

Если вспомнить, что в 20-е годы детективпо-лрпключенческий жанр начинался в виде ложноэпических авантюрных серий (М. Шагпнян, В. Гончаров, В. Катаев и др.), то очевидно, что приключенческому повествованию тесны рамки даже сравнительно большого произведения. В форме цикла проявляется коренная родовая особенность приключенческой литературы: распространению романов-продолжений способствовала сама разомк-нутость сюжетных лилий. Даже в таких резко различных жанрах, как вымышленный авантюрный роман 20-х годов и современный документальный детектив, фабула обнаруживает сходную тенденцию к «бесконечному» почкованию. Первоначальные мотивы приключений легко порождают новые звенья действия, новые и новые продолжения. Тенденция продолжений сохраняется п тогда, когда приключепия получают либо научно-фантастическую мотивировку, либо социально-психологическое углубление, либо документальную разработку, т. е. когда художественный вымысел ка-ким-то образом отвинчивается и традициошюе приключенческое начало существенно модифицируется. Увеличение протяженности фабулы и возрастание объема повествования при этом заметно меньше влияют на жанровую форму, чем в социально-психологической прозе, где, скажем, рассказ и роман но только неравно-великие формы, но и неравноценные но уровню обобщения жанры. Цикл же детективных новелл, даже когда он получает сквозной сюжет, как целое все равно почти всегда ближе к повести, чем к роману.

Более того, к своеобразной «повестпостп» тяготеет даже цикл детективных (или научно-фантастических) ромаиов п повестей. Если согласиться с разграничением жапров, согласно которому

443

29

в романе события и судьбы включены в поток история (тогда как в повести этого может и не быть, так как повесть воспроизводит действительность в более узких горизонтах),78 то, наиример,цикл романов 10. Семенова о советском разведчике Исаеве-Штирлице напоминает «бесконечную* повесть. При всей хронологической шпроте цикла — от гражданской войлы до наших дней — исключительно острые положения, в которых оказывается герои, призваны освещать все же пе столько его личную судьбу, сколько тайные пружины событии.

Разоблачительный интерес закулисной исторической хреники довлеет над интересом к личности героя по двум обстоятельствам. Отдавая должное вкладу наших разведчиков в борьбу с фашизмом, автор не мог и пе должен был преувеличивать их влияние па ход войны, которая решена была всем народом. Взаимодействие же хара1ггера с историей не должно было выдвигаться в центр повествования по условиям внутрепней мотивированности сюжета. Исаев-Штирлиц неспособен был бы успешно выполнять свою исключит ел ьну к» миссию, если бы с самою начала не вступил в борьбу зрелым, сложившимся разведчиком.

Романы Ю. Семенова сконцентрировали определенные достижения нашего детектива и тем наглядней продемонстрировали границы возможностей этою жанра. Не уступая, например, повестям чекиста Г. Брянцева пли очеркам известною криминалиста Л. Шейнина в достоверности специфическою жизненного материала (а это, как известно, было ахиллесовой пятой «среднею» детектива в 40—50-е годы), цикл об Исаеве превосходит и по литературному уровню, и, « частности, по детальпой пснхоло--гической мотивированности поединка умов, который составляет, как иавестно, главную суть работы разведчика или следователя. Если в повести Л. Шейнина «Военная тайна» (1944), подобно многим посредственным иропзведенпям, читатель находил лишь готовые решения, а в романе В. Кожевникова «Щит п меч» (1965) психологизм подменялся авторскими рассуждениями

• (о том, например, как сложпо вживаться Александру Белову в облик Иоганна Вайса п т. д.), то в романах 10. Семенова психологические характеристики настолько органично влиты в собственно сюжет, что воспринимаются как естественный элемент приключенческою действия.

И тем не менее дипамичная природа этого «детективного» психологизма лишает удавшийся образ Исаева чего-то существенного, а многотомную эпопею его подвигов — важных примет романа. Ведь самодвижущая сила социально-психологического романа в том, что читатель как бы лично присутствует при формировании тех качеств, которые будут мотивировать поступки

См.: Синенко В. С. Русская повесть 40—50-х годов. — В кн.: Проблемы жанра я стиля. У<Ьа, 1970 (Учен. аап. Вашкпрск. гос. уп-та им. 40-летпя Октября, выи. 44. Серия фплол. наук, № 17 (29)).

444

героя и его воздействие на людей в события. В романах же Ю. Семенова стремительная сюжетная реализация характера мало мо-тивпрована как раз становлением таланта разведчика. О превращении Максима Исаева в фон Штирлица речь идет спорадически п ретроспективно. Цикл опирается па избранные эпизоды биографии, а не на последовательно развернутую историк» характера. И хотя это, как было сказано, имеет немаловажное жанровое, т. е. объективное оправдание, односторонность психологизма придает всему циклу романов сходство с повестью.

Становление героя особой судьбы, видимо, не может быть по-настоящему развернуто в чисто детективном плане, хотя вместе с тем не может быть выражено в романе обычною «бытового» типа. Для разведчика выбор жизненною пути больше, чем для представителя любой другой щюфессии, обусловлен реше птгями в таких уголках души, подвергнуть которые художественному анализу в силу многих обстоятельств не так-то просто. Видимо, не случайно попытки показать становление личности разведчика (к этим немпогим попыткам принадлежат также дилогия Л. Лукина п Д. Поляновского «Сотрудник ЧК», 1958, «Тихая Одесса», 1963, п повесть А. Шейнина «Резидент», 1969) опирались на действительные биографии. Но, вероятно, в пеменыпей мере здесь требуется иное, отличное от детектпвпо-приключенче-ского жанра, проникновение в человеческий материал, пожалуй, равнозначное переходу к неприключенческому психологизму (что в ряде случаев и происходит).

Современный детектив далеко отошел от своей материковой почвы. Не зря, например, документальную или психологическую его разновидность выделяют как особые линии жанра, характерные не только несколько иной тематической направленностыо, но и усложненностью принципов человековедения. Фабульная природа классического детектипа сложилась в сравнительно узкой сфере криминального расследования. Современные авторы стремятся связать ее с бытом, с историей, перенести действие на арену политической борьбы и вообще расширить охват действительности, не отказываясь вместе с тем от самого типа детективного повествования, а используя его внутренние резервы реалистического изображения.

Сторонники и противники детективно-приключенческой литературы сходятся иа том, что ее герой выражает себя преимущественно в действии, п упускают то очень важное обстоятельство, что это преимущество имеет оборотную сторону: в своей непрерывной «действенности» характер больше реализуется, чем развивается. В каждом новом рассказе о Шерлоке Холмсе новые обстоятельства проявляют новую грань его патуры, по сама натура мало меняется. В исириключенческих жанрах такие измене-

445

ния находят место в развитой системе впесюжетных психологических средств (в авторских характеристиках и самоаиализах героев, в психологическом пейзаже и т. д.)» которые дополняют фабульный план психологизма. В приключенческих же полнота обрисовки образа героя находится в зависимости от числа коллизий, через которые ироходит персонам;, т. е. от полноты описания событии. Объемность характера Максима Исаева или Александра Белова в известной море пропорционально объему повествования. Циклизация, таким образом, — один из путей более полного изображения человека.

Естественно, объем повествования пе механически обеспечивает психологизм, это лишь предпосылка, ограниченная, как мы помним, непрерывной «действенностью* героя. К тому же протя женпость фабулы, — так сказать, генеральная функция детективно-приключенческой литературы. Объем повествования возрастает, например, и за счет подробностей, не имеющих прямого отношения к изображению человека, скажем, благодаря криминалистической, научной, особой исторической или бытовой и т. д. информации, — в дете!стнве она имеет немалую самостоятельную ценность.

В детективно-приключенческих жанрах объем повествования, в сущности говоря, — предпосылка полноты реалистического изображения. Даже в той части, в какой он связан с изображением человека, эта связь распространяется и на изображение обстоятельств. В социально-психологической повести типизация, пусть даже ограниченная, все же опирается непосредственно на типич пые обстоятельства, тогда как в детсюивно-приключснческой повести черты обычной социальной действительности распылены в исключительных коллизиях и воссоздаются перед внутренним взором читателя по более сложной ассоциации, через общую логику фабулы. В обычной «бытовой* повести и тем более в романе сами обстоятельства в значительной мере раскрываются через внутреннее состояние героев, а и ириключенческоп, напротив, внутреннее состояние — через обстоятельства. Поэтому столь важна фабульная детализация: чем шире круг исключительных происшествии, тем больше возможность дать представление о породившей их социальной среде. Уровень типизации в произведении детективно-приключенческом в большей мере зависит от числа коллизий, в которых рассредоточено и из которых постепенно вырастает социально типичное.

Рассказанная в повести Г. Тушкана «Джура* история о том, как классовая борьба привела первобытного пастуха к сознательному служению Советской власти, могла бы уложиться и и значительно меньшее число эпизодов: для эволюции Джуры необходимы далеко но все его приключения. Но зато множество «лишних* не просто мотивированы участием в них Джуры, по и воссоздают малоизвестный русскому читателю быт намирских дехкан и охотников, тиничпую сроду, в которой завершалась соцпалп-

446

стнческая революция на окраинах Советского Союза. Бытовой фон, изобилующий природно-этнографическими деталями самобытного края и образами соплеменников Джуры, в какой-то морс восполняет схематично намеченные в фабуле исходные координаты его лпчпости и дает более полное представление о переходе героя от примитивного родового коллективизма к социалистическому.

Итак, детективный жанр типологически близок повести. Вместе с том это «повесть» особого рода. По мнению В. Белинского, только малый жанр рассказа может основываться на исключительном случае, а новость — нет. И наблюдения над современной социально-психологической повестью (В. Синенко и др.) подтверждают «противопоказапность» ей «неожиданного, случайного и нехарактерного». Детективно же приключенческой повести как раз «иоказапо» именно исключительное и неожиданное (это, однако, не значит, случайное и нехарактерное: в исключительном есть своя характерность и своя закономерность, исключительное по-своему остро оттеняет типичность обыденного). Поэтому жанровый облик детективного повествования образуется не просто большим объемом событии и героев, сама событийность здесь, как мы знаем, иного свойства, нежели в социально-психологических жанрах. Отсюда и специфическая структура дотсктшшо-приключенческого повествования.

Мы уже отмечали одну структурою особенность: продолжение или почкование сюжета. Круг приключений, казалось ужо замкнутый, легко открывается вновь. Писатель-«нрпключепец» словно бы в равной мере волен поставить точку на последнем подвиге своих п роем и перейти к новым. В продолжении как бы реализуется эпилогическая потенция иовествовапня, только уже не в качестве добавочной и финальной, а равноправной его части. Возможность продолжения заложена в замыкающих или, точней сказать, соединительных звеньях сюжета.

Казалось бы, приключенческому сюжету, тяготеющему к структуре повести, должен быть свойствен повесткой же, так называемый закрытый финал. Повествование, которое держится па событийной, фабульной основе, на первый взгляд, должно замыкаться событийной, т. е. окончательной, развязкой, в отличие от «открытого» финала романа. На деле обстоит не совсем так. Приключенческий сюжет потому так легко и «почкуется», тго развязка очередного эпизода по-своему открыта — чревата новой завязкой.

Автор «Тихого Доиа» рассказал однажды по просьбе читателей о дальнейшей судьбе Григория Мелехова, при Советской власти. Однако финальные страницы ромапа подводят чорту под эволюцией этого героя. В романе, более тесно, чем в новости, связывающем отдельную судьбу с историей народа, фипал хотя и открыт событийно (отсюда иногда возникает необходимость эпилога), «закрыт» тем пе меное завершенностью внутреннего раз-

447

вития характеров. Показать обновленного Григория Мелехова— , значило бы по сути дела написать новый роман об ином человеке. Завершенность конца обусловлена завершенностью социально-исторических обстоятельств, которые кладут предел эволюции героя.

Создателю же образа Шерлока Холмса легко было уступить протестам читателей против безвременной кончины знаменитого сыщика и воскресить его в новом круге похождений. По зато новые рассказы о Шерлоке Холмсе оказались менее интересными:

1» старых характер был уже исчерпан. Заключительный роман Юлиана Семенова о полковнике Исаеве «Бомба для председателя» много теряет как детектив (по сравнению, например, с «Семнадцатью мгновениями весны») оттого, что герой, тенерь ужо в отставке, не обнаруживает в новых обстоятельствах ни одной новой черточки. Правда, интереса к личности майора Пронина или полковника Кручинипа едва хватило па пару рассказов — дальнейшие похождения имеют уже чисто фабульный в дурном смысле характер. А разиорнутое повествование В. Кожевнп-и;оиа об Александре Белове, невзирая на публицистические излишества, на беллетристическую небрежность и другие недостатки, оправдано тем не менее незаурядной фигурой главного героя, прототипом которого послужил выдающийся советский разведчик.

Детективно-приключенческий сюжет, герой которого непрерывно действует, мало ограничен внутренней эволюцией характера. Начало ее н конец, как в жапре новести, часто за пределами сюжета, и это тоже психологическая мотивировка возможного продолжения. Но зато протяженность сюжета ограничена (или, наоборот, оправдана) содержанием характера, объемом личности (тогда как объем повествования бывает обусловлен свойственной приключенческим жанрам, особенно научной фантастике, внепсихологической — научной, криминалистической и т. н. — информацией). Окончательная развязка часто вообще отсутствует — сюжет просто иссекает, так как повые коллизии ужо мало стимулированы личностью героя. Естественно, такой «финализм* менее выражен, чем в социально-лсихологических жанрах.

Наряду с тем что протяженность сюжета часто упеличпвает эстетическое воздействие детективно приключенческою пронаведения («сладость долгого путешествия по стране необъяснимого», но словам зарубеншого исследователя), незавершенность финала повышает для читателя привлекательность сотворчества, когда незамкнутый крут приключений словно бы приглашает самого придумать продолжение. В соццальпо-психологаческих жанрах такое сотворчество ограничено большей взаимной детерминированностью характера и обстоятельств.

В детективно-приключенческом жанре поэтому возрастает значение нравственного потенциала героя. Противопоставляя

448

джеймс-бондовскому поветрию классику Эдгара Но, Копан-Дойля, Честертона, М. Туровская справедливо писала: «Детектив, призванный раскрывать истину, — персонаж по самой сути своей идеальный, как бывает идеален герой фольклора. Он фольклорен еще и потому, что, подобно герою народной сказки, должеп восстанавливать справедливость, защищать сирых и слабых... и карать виновных*.78 В детективном произведении, персонажи которого ие наделены идеальными устремлениями, «героем* делается интрига в дурном смысле слова, холодное хитросплетение преступления и расследования.

В свое время довольно искусная интрига стяжала успех рассказам и повестям Шнапова и Овалова. Однако нравственная бессодержательность явилась иричпной их забвения. Очерки же Шейнина «Записки следователя*, но претендующие на беллетрис-тичность, в силу человечности запечатленного в них живого опыта до сих пор пе поторяли своего читателя и не без основания оцениваются критикой как одна из первых удач в советском детективном жапре. Майор Пронин у Овалова и полковник Кру-чинип у Шпанова могут увлечь читателя блеском своего криминалистического таланта. Однако авторы, стараясь выставить своих героев уже совершенными волшебниками, часто пренебрегают азами криминалистической техники,80 а чтобы создать для пих эффектную оперативную обстановку, грубо нарушают жизненную правду судобио-следствепиой практики.81 А самое главное, те моральные сентенции, которые вложены в уста Пронина и Кручиннна (впрочем, оба высказываются преимущественно на профессиональные темы), почти не сказываются на их собственных действиях.

Например, риторический вопрос Кручиннна: «Где литература о нашей работе, о людях пашей нелегкой профессии? Ее же нет*82 достаточно объясняет былой успех довольно посредственных про изведспий Шпанова и Овалова. Правда, этим авторам принадлежит некоторая заслуга в преодолении предрассудка, который в свое время выступал едва ли пе главным препятствием на пути развития советского детектива. «У пас, — говорил Шпанов устами своего героя, — существуют еще люди, страдающие манией чистошиойпого очковтирательства. Они способны скрывать от народа, от массы наших читателей, так же как рады были бы скрыть от своего руководства, самый факт существования* преступности в нашей стране. Детективный жанр они готовы объявить «источником рецептов» для преступников.83 Отголоски та-

79 Туровская М. И. о. героя —Джеймс Бонд, с. 226.

в0 Васильев А. По методам Шерлока Холмса. — Литературная га-

зета, 1950, 24 марта.

Борисов И. Плохвя, ненужная книга [Рец. ва иовесть Л. Ова-лива «Секретное оружие#]. — Правда, 1963, 7 октября.

83 Ш и а в ов II Похождения Пила Кру чип они. М., 1956, с. 35. м Там же, с. 249.

449

кой более чем оригинальной трактовки детектива и полемики с пей относятся ко временам совсем недавним.

Любопытно все же, что претензии подобного рода к произведениям самого Шпагата имели нод собой некоторое основапне. Авторы статьи в журнале «Советская юстиция» напоминали, что две группы молодых преступников, арестованных вскоре после появления повести Шланова «Последний медвежатник», сослались па нее, как на источник идеи взлома сейфов и «профессиональных» приемов. «Слабость художественной стороны произведения, — подчеркивали авторы статьи, — Н. Шианов стремится компенсировать передачей различных преступных действий, приемов и методов расследования преступлений, демонстрацией техники следствия, желая, очевидно, криминалистическим материалом привлечь внимание читателя». И далее юристы настаивали на том, что привлекать ко всему этому внимание читателя вредно: «Ведь преступление есть результат глубокой иенхолош-ческой борьбы человека, где взвешиваются все шансы „зам и „против14... чем больше „специальных44 знаний ... тем больше у него (у преступника,—А. Б.) появляется шансов „за44*.*5

Думается, глубоко ошибочно ставить психологическую борьбу в такую прямую зависимость от знания техники выполнения преступного действия. Техника имеет значение для того, кто нравствоппо способен на преступление. И с точки зрения авторов статьи, которые приводят примеры грубых просчетов в «рекомендациях» Шпапова, писатель, дезинформируя преступников, скорей заслуживал поощрения, а пе порицания...

Но пе в том, очевидно, суть дела. Повесть «Последний медвежатник» — прежде всего литературное произведение, и пе такое уж беспомощное. Иные ее страницы свидетельствуют о художнической наблюдательности, о знании дореволюционного преступного мира, об определенном владении образпым словом. Но если прелести «сладкой жизни» аристократов воровского дна расписаны в ней живыми красками, то финал этой жизни на человеческой свалке — апемнчеп и неубедителен. Его можно почесть скорей за «несчастный случай», чем за пеизбежпый исход всякой преступной судьбы. Вот этот перекос п мог придать привлекательность детально описанной технике взлома. Автор ответствен не за «профессиональные рецепты», а за то, какое направление он дал нравственному чувству читателя, т. е. дело не столько в уровне литературного дарования, сколько в его направленности.

Порок этой повести, да и многих других детективных произведении, — в художественной схематичности идеала, в неспособности противостоять лжеидеалу уголовной романтики. Именно «человековедческий» дефект детектива направляет заложенную

м Ефимов В„ Посола и ов С. Коммунистическое воспитание и приключенческая литература. — Советская юстиция, 1058, № 4, с. 59. м Там же. с. 60.

450

в нем специальную информацию во зло, а не по благо. Работники юстиции справедливо отмечали, что куда более надежным источником сведеппй могут служить учебники криминалистики. В то же время криминалистическая информация имеет определенную ценность для широкого читателя, на которого опирается советское правосудие. Популярность детектива во многом объясняется, как мы уже говорили, тем, что этот жанр снимает покровы с преступного мира, тщательно маскирующегося в своем подполье, п содержащиеся в пем специальные сведения должны быть — разумеется, в определенных пределах (здесь все зависит от юридической подготовленности п нравственною чувства писателя) — не менее достоверны, чем вообще любая жизненная информация, достойная художественной литературы.

Способ же реализации нравственного идеала зависит, конечно, от писательской индивидуальности. Это могут быть и размышления следователя, как в повестях Шестакова, и прямые сентепцип в психологическом поединке с преступником, как в повестях А. и О. Лавровых (хотя в обнаженном выражении нравственной истины заложена опасность риторики, на которую, например, то и дело сбиваются герои Томана), и незаметные глазу авторские интопацпн, как в очерках Шейнина, либо, наоборот, центральные коллизии сюжета, как в его повести «Помилование* или в документальных детективах Ардаматского. Семенова и т. д. Несом ненпо только, что особая отчетливость нравственного идеала — непременное условие действительного противостояния детектива преступлению как категории безнравственной.

Учитывая типологическую специфику детективного жанра, наиболее аффективной представляется идеальность самого героя. Не случайно советские писатели стремится создать образ современного Шерлока Холмса, наделенного всеми достоинствами знаменитого сыщика, но во всеоружии новой техники следствия, а главное* одержимого в своей страсти расследования пафосом искоронения самой почвы преступности, юриста новой формации, творчески изучающего социальные корнп преступления и как раз в силу этого профессионально результативного. Гражданская, идеологическая, нравственная целеустремленность следственною мастерства — то главпое, что отличает его от слишком прагматичных литературных предшественников. Он пе только учит чптатоля законопослушанию, по и своей нравственной позицией подает пример глубокой солидарности с Нравственным Идеалом Закона. И поэтому, хотя современный детективный жанр не раскрыл еще своих возможностей, не с-равпялся как художественное явление с каноническими жанрами художественной литературы, он уже выполняет очень важную задачу в идейно-психологическом вооружении народа.

Примечательно, что высокая нравствепно-этическая, гражданственная установка, сближая как уголовный детектив, так п литературу о подвигах наших разве дчиков с основными на прав-

451

леппямп прозы, является также источником их формального сближения, что и дало основапие рассматривать, скажем, повести Безуглова и Кларова в одном типологическом ряду с романами Семенова, очерки Шейнина пли Бетова в общих жанровых рамках с хрониками Ардаматского. В повестях о деятельности уголовного розыска больше, чем в произведениях о разведчиках, используются классическая схема «перевернутой» логики и мотив «тайны». Но и в уголовный детектив ныне обширно проникает характерное для последних прямое развертывание действия, в том и другом заметно влияние документализма.

* • •

Сегодняшнюю миссию детективно-приключенческого жанра вряд ли можно оценить в полной мере, не учитывая интенсивность идейно-психологической борьбы между социализмом и империализмом, миром и войной, гуманизмом и бесчеловечностью. Это отдельная тема, требующая особого разговора. Но так как опа лучше всего объясняет насущность всестороннего изучения одного из самых популярных, но не жалуемых критикой литературных жанров, в заключение приведем примечательные выдержки из повести Р. Кима. Они взяты па отповеди пшиона-на-ставника шпиону-понич1су, препебрежительпо отмахнувшемуся от шпионских романов, которые, мол, читают «только люди без мозговых извилин».8®

Эти книжки, возразил матерый разведчик, «приносят нам огромную пользу»; «...это миллионы громкоговорителей, орущих па весь мир о злодеяниях нашего главного противника. Это первая функция шпионской беллетристики». Если «в свое время книги Жаколио, Хаггарда, Эмара и других возбуждали аппетит у молодежи к авантюрам в заморских странах», то теперь Флеминг п Ааропз, Марло и Брюс, Лафорест и Кенни, эти «менестрели, гомеры эпохи холодной воины... прививают вкус у лгиллио нов читателей во всех странах к нашему делу»,87 они «окружают ореолом нашу профессию... Шпионская беллетристика призвана сыграть важную роль в психологической мобилизации антикоммунистического лагеря. Такова ее вторая функция... Третья функция шпионских рассказов заключается в том, чтобы формировать мировоззрение, философию людей нашего дела___Мы существа нулевого бытля, мы живем в плане У — это китайское слово означает Ничто... Никакой романтики, никаких чувств, идеалов, патриотизма, кодекса морали, священных принципов — все это чепуха, для нас существует только Дело —борьба с врагом, которого мы должны победить любой ценой, даже ценой превращения всего мира в Великое У... Сочинители этих романов

“Ким Р. Школа прпвраков. Повесть. Библиотеки приключений и 5-тн т., т. 2. М., 1966, с. 2С6.

п Там же, с. 267.

452

утверждают нашу философию», и поэтому, подчеркивает шпион -наставник, «мы должны относиться к ним с надлежащим уважением, а пе третировать их... Хотя как литераторы — они... нулевые».88

На эту характеристику, несмотря на то что она заключена в художественном произведении, а не в научном исследовании, вполне можно положиться. Роман Ким был не только писателем и знатоком детективного жанра, он практически, по долгу службы (он послужил Юлиану Семенову ирообразом советского разведчика Чена, коллеги Максима Исаева, в романе «Пароль пе нужен») изучал тайные пружины западного детектива. Собственные детективы Кима послужили продолжению его борьбы с империалистическими разведками и создаваемым их попечительством литературным мифом. Пример Кима — не единственный в советской детективно-приключенческой литературе и вряд ли нуждается в комментарии.

м Там же, с. 269.

Така могутня сила нашого сонця!Ця сила огріває поверхню нашої планети і робить її можливою для життя всіх живих сотворінь; вона витворює в ростинах з води й вугілля живу матерію, білковину або плязму і тим самим уможливлює, безпосередньо або посередньо, життя звірят і людей; нерівномірним огріванням поверхні землі й повітря, вона спричинює повставання вітрів, від найніжнішого леготу до найсильнішої бурі; вона вкінці спричинює круження води у природі, перемінюючи велетенські кількості води в пару, яка хмарами переноситься з місця на місце та вкінці повертає у виді роси, дощу або снігу на землю, спричинюючи повставання джерел, з яких знову утворюються потічки, ріки і моря. Оттак, коли б сонце перестало світити, або коли б його проміння перестало доходити до нашої планети, тоді вона швидко остигла би цілком, вся вода замінилася би в тверду ледяну скалу, всі ростини, звірята й люде вигинули би, а наша земля перемінилася би в зимну, мертву брилу... Справді, все життя на землі, а тим самим життя цілого людства, враз із його цілою культурою й цивілізацією, всеціло залежне від сили могутнього сонця!

Одначе на всю цю велетенську працю, яку доконує сонце на поверхні нашої землі, зуживається тільки малесенька частиночка його сили; поза тим вона працює марно,без ніякого значіння для чоловіка. Схопити цю могутню силусонця, звернути її там де слід та ужити на добро і щастя людства, це одна із тих великих місій, які створила нинішня наука. Цю велику мрію леліяли у своїй душі найбільші знавці й дослідники законів природи, починаючи вже від безсмертного Архімеда, що, як кажуть, хотів при помочі промінів сонця спалити фльоту хижих нападників Римлян, аж до... до Михайла Різдвянського, цього великого українського вченого, який на основі своїх глибоких студій доходить до розв’язки цього многоважного питання, одначе, як це звичайно буває, зустрічається із незрозумінням та недовір’ям посеред своїх товаришів та цілої суспільности. Та наш вчений, переконаний у слушність своєї справи, стає сміло до важної боротьби за силу сонцяі, своїм розумом і завзяттям та по багатьох пригодах вкінці побіджує, стаючи добродієм своєї дорогої України і цілого культурного людства, Не знаєте нічого про це, або може не вірите цьому? Так про читайте оповідання д-ра Миколи Чайківського «3а силу Сонця»! Це найновіше оповідання нашого відомого вченого і популяризатора належать до найгарніших праць цього роду не тільки в нашій, але й заграничній літературі. Написана вона з таким талантом і знанням, що читач зразу захоплюється нею, читає без передишки до кінця і, прочитавши до кінця, мимоволі ставить собі питання і «Чи це мрія, чи правда?». І мимохіть читач повертає наголовну карту та прочитавши там виразно, що це: «Оповідання з недалекого майбутнього», переконується, що це все була мрія, видумане оповідання, але написане з мистецьким талантом.

Вартість оповідання збільшують ще прегарні малюнки нашого знаменитого мистця Петра Холодного, які одні змушують нас задержатись при читанні, щоби подивляти правдивий зотизм і мистецьке виконання. Задля цього згадане оповідання прочитає певно кожний з великим вдоволенням. Та воноє також цінним вкладом у нашу літературу для доростаючоїмолоді. В нинішніх часах тріюмфу брутальної сили й некультурності,в часах довільного спинювання нашої молоді від джерел науки й культури, коли свідомо, чужими й своїми, впоюється в нашу молодь маловаження науки, книжечка «За силу Сонця»переконує молодогочитача, що є питання наукові яких розв’язка скриваєв собі ущасливлення цілогол юдства, що таким ідеям характерна, освічена людина повинна посвятити своє життя, а що найважливіше то те, що культурною працею для свойогорідного народу приносимо рівночасно правдиву користь іцілій культурній людськости. Через що й згадана праця має велику виховну вартість.

Справді, «За силу Сонця» це гарна, пожиточна й ідейна книжечка і повинна знайтися обов’язково в маленькій книгозбірні нашої доростаючої' молоді, як дівчат, так і хлопців.

газета Діло (м. Львів)

Номер: №277

Дата: 11.12.1925

с. 2

З подякою за розпізнавання тексту Олексію Кацаю!

№1045 — номер передплатника або передплатної акції

Алексей Караваев Такие номера обычно ставили при подписных рассылках. Условия подписок варьировали, поэтому книги нумеровались, чтоб номер можно было закрепить за конкретным человеком, плюс для удобства учёта. Бывало, впрочем, по разному. Это только предположение

http://argo-unf.at.ua/load/nf_vidavnictva...

Зміст

Передмова……………………………………………………………4

1. Провісники української наукової фантастики……………..5

2. Перша українська утопія………………………………………18

3. Релігійна утопія Павла Крата…………………………………37

4. «За силу Сонця»…………………………………………………49

5. «Сонячна машина»…………………………………………….63

6. Перші космічні подорожі………………………………………89

7. Технології та ідеологія………………………………………..103

8. Українська наукова фантастика в еміграції……………..130

9. Подорожі в просторі й часі……………………………………157

10. Зустрічі з прибульцями……………………………………….183

11. Еволюція роботів……………………………………………..203

12. Андроїди та біокібери………………………………………..220

13. Кіборги та сигоми…………………………………………….238

14. Від Людяності до Божественності…………………………...267

15. Міфологія наукової фантастики: «Зоряний Корсар»……288

16. Науково-фантастична міфологія. Євангеліє від Ісуса……307

17. Космічний сміх: гумор у фантастичних творах…………329

18. Вибрана хронологічна бібліографія………………………...350

19. Бібліографія україномовної фантастики ХХ ст.

(окремі видання)...........……………………………………………366

Глава 9

Формирование национально-политического

мифа о Кастусе Калиновском

В любой стране существуют персонажи, объявленные национальными героями. Часть из них стала таковыми вполне законно, а другая часть была назначена. Подобные назначения случаются по разным причинам. Например, нужно срочно найти в

прошлом людей, боровшихся за идеалы, которые в настоящем

стали актуальными, для того, чтобы оправдать эти новые идеалы и подвести под них историческую основу. Причем в таком

случае абсолютно неважно, за какие идеалы в прошлом выступал назначенный герой. Эти идеалы можно скорректировать

в нужном для современности направлении.

Например, назначенным героем для белорусского национального дискурса оказался Викентий Константин Калиновский,

польский повстанец, «диктатор Литвы» в период восстания

1863—1864 гг.

1 Он принимал участие в создании нелегальных

польских организаций, был одним из руководителей польских

повстанцев в Северо-Западном крае. Пропаганда Калиновского

была направлена на крестьянскую массу. В ней использовалась

в основном социальная риторика, отшлифованная польскими

национальными лозунгами и призывами переходить в религиозную унию. Когда же стало ясно, что восстание не увенчалось

успехом, Калиновский издал воззвание, в котором доминировали этнические заявления. В обращении к белорусским крестьянам было сказано: «Мы, что живем на земле Польской, что едим

хлеб Польский, мы, Поляки из веков вечных»2

. Однако, несмот-

1 О том, что на самом деле представлял собой В. К. Калиновский см.:

Гронский А. Д. Конструирование образа белорусского национального героя:

В. К. Калиновский // Белоруссия и Украина: История и культура : ежегод.

2005/2006. М., 2008. С. 253—265.

2 Giller A. Historja powstania narodu polskiego w 1861—1864 r. Paryż, 1867.

S. 327. Существует другой вариант текста, в незначительных деталях отличающийся от напечатанного Гиллером. См.: Каліноўскі К. За нашую вольнасць :

творы, дак. / уклад., прадм., паслясл. і камент. Г. Кісялева. Мінск, 1994. С. 241;

242.

165

ря на явные признаки польских идей, Калиновский стал белорусом и до сих пор активно используется в белорусском политическом и культурном дискурсе1

.

В связи с этим представляется необходимым проследить,

каким образом польский националист постепенно превратился

в белорусского национального героя. Истоки следует искать

в Первой мировой войне.

На оккупированных землях немцы проводили антироссийскую политику. Они запрещали обращаться по-русски в структуры оккупационной администрации, поддерживали националистические организации, причем даже декоративные. Так, оценивая возможности белорусского национализма, немецкие чиновники писали: «Белорусы не высказывали никогда стремления

к государственной самостоятельности… Некоторые стремления

сепаратистские, которые развивают несколько археологов и литераторов в Вильне, следует причислить к местным делам, не

имеющим политического значения»2

. Тем не менее белорусские

организации наряду с иными получили финансирование для открытия своих школ, подготовки для них учителей, выпуска

прессы на своих языках и даже для поддержки вооруженных

формирований3

. Именно в этих условиях и была, судя по всему,

впервые сконструирована «белорусскость» Калиновского.

В 1916 г. в издававшейся на немецкие деньги белорусской

газете «Гоман» от 15 февраля была помещена статья В. Ластовского «Памяці Справядлівага»

4

. Свое повествование он начина-

1 Кстати, в основном образ Калиновского-белоруса использует белорусская оппозиция. Например, в 2006 г., в период попытки провести так называемую картофельную революцию, оппозиция называла Октябрьскую площадь,

на которой располагался белорусский «майдан», не иначе как площадь Калиновского. В 2012 г. именно оппозиция предложила назначить 2013 г. годом

Калиновского, именно оппозиция выступила в 2013 г. за создание памятника

Калиновскому. Калиновский выгоден оппозиции как образ борца с официальной властью. А белорусская власть, похоже, это не очень понимает.

2 Цит. по: Станкевіч А. Да гісторыі беларускага палітычнага вызвалення //

Выбранае уклад., прадмова і камент. Ул. Конана. Мінск, 2008. С. 261.

3

Западные окраины Российской империи. М., 2006. С. 415; 418.

4 Текст статьи опубликован в сборнике: Ластоўскі В. Памяці Справядлівага //

Выбраныя творы / уклад., прадмова і каментарыі Я. Янушкевіча. Мінск, 1997.

С. 306—308.

166

ет с фразы: «Много лет пролежала у меня в секретном тайнике

пачка бумаг, из которых отрывками хочу поделиться со своим

обществом»1

. Интересно, что под этой секретной пачкой бумаг,

которую В. Ластовский, по своим же словам, прятал от жандармов, оказались так называемые «Письма из-под виселицы»

К. Калиновского. Утверждение о «секретных тайниках» не

обосновано, поскольку «Письма из-под виселицы» были опубликованы в 1867 г. в Париже2

, и именно поэтому никакой тайны

не составляли. Таким образом, утверждение белорусского героя

начиналось с фальсификации.

К фальсификации следует отнести и утверждение В. Ластовского о деятельности Калиновского по белорусскому возрождению. По словам В. Ластовского, Калиновский не только

«добивался широких культурно-национальных прав для белорусского и литовского народов», но и руководил переводами

революционных песен того времени на белорусский язык, закладывал «начальные школки с обучением по-белорусски», создавал литературные кружки молодежи, «которые обрабатывали

к печати популярные белорусские книжки». Влияние Калиновского, оказывается, было так велико, «что даже польский Жонд

Народовый (т. е. польское повстанческое правительство —

А. Г.) его слушал»3

.

Кроме того, В. Ластовский сфальсифицировал некоторые

фразы «Писем из-под виселицы». Так, слова «Братья мои, мужики родные!»4

превратились в «Белорусы, братья мои родные!»5

, а «Марыська, черноброва голубка моя»6 — в «Белорусская земелька, голубка моя»7

.

В статье «Памяці Справядлівага» появился еще один способ

белорусизации умерших персонажей — наименование их бело-

1 Ластоўскі В. Памяці Справядлівага. С. 306.

2 Giller A. Op. cit. S. 327—335.

3 Ластоўскі В. Указ соч. С. 307.

4 Giller A. Op. cit. S. 333; «“Мужыцкая праўда„ і лісты “з-пад шыбеніцы„»:

тэксты і камент. Нью-Ерк, 1980. С. 46; 47.

5 Ластоўскі В. Указ соч. С. 307; 308.

6 Giller A. Op. cit. S. 334; «“Мужыцкая праўда„ і лісты “з-пад шыбеніцы„»:

тэксты і камент. С. 46; 47.

7 Ластоўскі В. Указ соч. С. 309.

167

русскими вариантами имен. В частности, Викентий Константин

Калиновский, который в период восстания пользовался своим

вторым именем — Константин, у В. Ластовского превратился

в Касцюка1

. Таким образом, первые мифы о К. Калиновскомбелорусе были созданы в 1916 г. на оккупированной немцами

территории.

Первая попытка оказалась неудачной, в перипетиях войны

никто не обращал внимания на «национальные запросы угнетенных наций». Но эта попытка зафиксировала возможность

переквалифицировать польских героев в белорусских путем

внесения правок в печатное и рукописное наследие, смены имени умершего персонажа и придумывании для него мифической

биографии, особенно в отношении «национальной» деятельности.

Вторую попытку превратить Калиновского в белоруса

В. Ластовский сделал в 1919 г. Попытка заключалась в повторении статьи «Памяці Справядлівага» в сборнике «Беларускі каляндар “Сваяк” на 1919 г.», но с небольшой корректировкой.

Так, изменилась фраза о том, что К. Калиновский встал «в ряды

борцов за освобождение Литвы из-под власти Москвы»1

. Калиновский уже стал борцом «за освобождение Белоруссии из-под

власти Москвы»2

. В том же сборнике была помещена статья

В. Ластовского «Беларусь пад Расеяй»3

, в которой Калиновский

не упоминается, но говорится о событиях, в которых он участвовал. В частности, упоминается восстание 1863—1864 гг.

(ошибочно датированное 1861 г.), о котором говорится именно

как о польском4

. Видимо, даже сам инициатор создания белорусского мифа о К. Калиновском не был полностью уверен

в своей конструкции.

В 1919 г. вышел курс лекций В. Игнатовского5

, выдержавший несколько переизданий. В книге восстание определено как

1 Ластоўскі В. Указ соч. С. 306.

2 Ластоўскі В. Каментарыі // Выбраныя творы. С. 484.

3 Ластоўскі В. Беларусь пад Расеяй // Там же. С. 318—320.

4 Ластоўскі В. Беларусь пад Расеяй. С. 320.

5

Ігнатоўскі Ў. Кароткі нарыс гісторыі Беларусі : лекцыі, чытаныя

настаўнікам пачатковых школ Меншчыны. Выдаецца на правах рукапісу групаю студэнтаў Менскага Педагагічная Інстытуту. Менск, 1919. С. 127.

168

польское1

. О белорусах В. Игнатовский также упоминает, но

лишь в том смысле, что «повстанцам нужно было привлечь

к своему делу белорусского мужика»3

. Именно для привлечения

белорусов к польскому восстанию инсургенты печатали воззвания по-белорусски. Читали мужики эти воззвания или нет —

неизвестно. Далее В. Игнатовский делает вывод о том, что за

повстанцами они (т. е. крестьяне, а не воззвания — А. Г.) не пошли, потому что в повстанцах видели только крепостников.

Хоть они были и темной массой, но понимали, что восстание

было не их социально-мужицким делом, а делом только политическим3

. Таким образом, В. Игнатовский однозначно воспринимает восстание 1863—1864 гг. как польское, которое абсолютно

никаких белорусских национальных отклонений не имело. По

мнению В. Игнатовского, повстанцами также были поляки.

В 1921 г. в Вильне без ведома В. Игнатовского вышло переиздание упомянутой книги2

. В виленском издании присутствует мелкая коррекция, которая не влияет ни на смысл, ни на

перевод3

.

В том же 1921 г. в Минске вышло следующее издание книги

В. Игнатовского4

. В целом автор не изменил своих взглядов на

проблему польского восстания. Текст был расширен, в нем подчеркивалось, что восстание подняли поляки, которые использовали белорусскую речь в листовках лишь ради того, чтобы привлечь к восстанию простой народ. Однако, несмотря на все

1

Ігнатоўскі Ў. Кароткі нарыс гісторыі Беларусі… С. 126.

2

Ігнатоўскі Ў. Кароткі нарыс гісторыі Беларусі. Вільня, 1921. Выд. 2-е. 112 с.

3 Коррекция заключалась в ином написании некоторых слов: «пры рускіх

царах» в минском издании 1919 г. (С. 127), но «пры русскіх царох» в виленском издании 1921 г. (С. 112); дополнительном слове, уточняющим польский

термин: «польскага нарадовага ўраду» в минском издании (С. 126), но «польскага нацыянальнага (нарадовага) ўраду» в виленском (С. 110); в написании

имперских географических названий на русском языке (в старой орфографии)

или на белорусском: «царства Польское» и «Прывіслянскі край» в минском

издании (С. 127), но «Царство Польское» и «Привислянскій край» в виленском

(С. 111); исправление описок 1-го издания: «роўныя з панами» в минском издании не закавычено спереди (С. 126), в виленском издании словосочетание

закавычено с обеих сторон (С. 111); в творительном падеже «пры […] Микалай II» в минском издании (С. 127), но «пры […] Микалаі II» в виленском

(С. 112) и т. д.

4

Ігнатоўскі Ў. Кароткі нарыс гісторыі Беларусі. Выд. 2-е. С. 128.

169

польские старания, за повстанцами крестьяне не пошли. «Хоть

они были и темной массой, но понимали социальным чувством,

что восстание было только политическим делом, которое совсем

не затрагивало их»1

.

Еще более конкретно о содержании повстанческой идеологии говорит В. Игнатовский в книге «Кароткі нарыс нацыянальна-культурнага адраджэньня Беларусі»2

. Он исследует воззвания

повстанцев, направленные на белорусских крестьян. Кроме того,

анализу подвергается написанная К. Калиновским «Мужыцкая

праўда». Не находя ничего белорусского национального в польских изданиях, В. Игнатовский пишет о том, что «в таком польском, клерикально-шляхетском направлении написаны и все

другие воззвания поляков-повстанцев к мужикам белорусам».

То есть под эту характеристику попадает вся пропаганда повстанцев, в том числе и произведения «белоруса» К. Калиновского. Крестьяне, по мнению В. Игнатовского, понимали, что

восстание было «делом только политическим той самой Польши, которая была им хорошо известна своим панским образом

жизни», поэтому не поддержали его3

. М. Игнатовский упоминает об отсутствии активности крестьян и в других текстах4

. То

есть В. Игнатовский вообще не пишет о том, что в XIX в. белорусы не боролись за «светлое будущее» ни в период польского

восстания, ни в другое время.

В 1921 г. вышла небольшая книга Ф. Турука «Белорусское

движение»5

, в которой автор кратко описывает развитие белорусского «национального движения». Ф. Турук оценивает восстание так же, как и В. Игнатовский: «События 1863 г. затрагивают в значительной степени народные массы Белоруссии, которых польские повстанцы зовут на борьбу с русским царизмом

1

Ігнатоўскі Ў. Кароткі нарыс гісторыі Беларусі. Выд. 2-е. С. 122.

2

Ігнатоўскі У. Кароткі нарыс нацыянальна-культурнага адраджэньня Беларусі : лекцыі, чытаныя для студэнтаў Менскага Педагагічнага інстытуту у

г. Яраслаўлі ў 1917—1918 року. Менск, 1921. 80 с.

3

Там же. С. 28.

4

Ігнатоўскі У. 1 студзеня — рэвалюцыйна-гістарычнае сьвята Савецкай

Беларусі // Полымя. 1922. № 1. С. 42.

5

Турук Ф. Белорусское движение: Очерк истории национального и революционного движения белоруссов. М., 1921. 144 с.

170

и к отстаиванию церковной унии на их родном языке (маніхвэст,

мужыцька праўда и др.), обещая им в независимой Польше “равенство и братство селян и шляхты, жизнь вольную и в добрых

достатках”»

1

. Но в отличие от В. Игнатовского Ф. Турук считает, что восстание затронуло большое число крестьян.

Академик Е. Ф. Карский, создатель научного белорусоведения, воспринимал восстание 1863—1864 гг. именно как польское. Не затрагивая фигуру самого К. Калиновского, Е. Ф. Карский оценил публицистическую деятельность польского повстанца и не только его одного. Вот что пишет Е. Ф. Карский

о тех текстах, которые некоторые современные белорусские исследователи выдают за проявление белорусской национальной

идеи: «В начале 60-х годов, отчасти и раньше, белорусское

наречие служило орудием и другого рода литературы, имевшей

целью возбуждение простого народа против православной веры

и господствующей русской народности. Как показали последовавшие затем печальные политические события, эти брошюрыпрокламации не оказали своего действия на белорусов, даже

бывших униатов и католиков: они сначала как пассивные зрители с любопытством смотрели на начавшееся движение, а потом

относились к нему враждебно. Происхождения они, несомненно, в большинстве случаев польского и католического: на это

указывает их латинское письмо, тенденция и некоторые другие

обстоятельства. Литературного значения они не имеют. Рассматривая литературу на белорусском наречии, нельзя, однако,

умолчать и о них, так как их читали белорусы, а может быть,

некоторые из белорусов и сочувствовали им. Во всяком случае,

некоторое их влияние на дальнейшую белорусскую литературу

и жизнь заметно. Возможно, что и авторы их, хотя и католики,

были отчасти белорусского происхождения, и некоторые из них

и непритворно любили простой народ»2

. Е. Ф. Карский, анализуя подобную литературу, пришел к выводу, что вся пропаганда

повстанцев была направлена на идеализацию Польши, возбуж-

1

Турук Ф. Белорусское движение… С. 11; 12.

2 Карский Е. Ф. Белорусы : в 3 т. Т. 3, кн. 2: Очерки словесности белорусского племени / коммент. Т. И. Вабищевич, В. М. Казберука, О. П. Кричко.

Минск, 2007. С. 311. (Первое издание вышло в 1922 г.).

171

дение ненависти к России и Православию и не несет ничего

национального белорусского1

.

В 1921 г. вышла книга М. Горецкого «Гісторыя беларускай

літаратуры». В этой работе имя Калиновского звучит уже как

Кастусь2

. К. Калиновскому посвящен отдельный параграф, а его

литературная деятельность выделена в еще один параграф.

Краткая биография К. Калиновского, представленная М. Горецким, не дает никаких намеков на то, что К. Калиновский был

белорусом или сражался за «белорусское возрождение». Более

интересен анализ литературной деятельности повстанца. К. Калиновский указывается как автор листовки («нелегальной белорусской газеты» в терминологии М. Горецкого) «Мужыцкая

праўда» и двух воззваний «к белорусскому народу» (имеются

в виду «Письма из-под виселицы»). М. Горецкий утверждает,

что под влиянием и стараниями К. Калиновского польское

«народное правительство» издало манифест к белорусскому

народу, написанный по-белорусски. В нем говорилось о том, что

всем «дается шляхетство навеки» и другие вольности. Далее

М. Горецкий пишет о том, что «Неизвестно, имел ли Калиновский еще какие-нибудь белорусские произведения; те же его

вещи, что дошли до нас, никакого литературного значения не

имеют, да и написаны они были с целями, далекими от целей

художественной литературы. Их значение — моральное. Прокламации Калиновского и другая подобная литература свидетельствуют нам, что: 1) белорусское печатное слово так или

иначе все более распространялось; 2) что белорусским словом

пользовались тогда, когда хотели задеть струны белорусской

души»3

. М. Горецкий кратко упоминает и другие произведения

польских повстанцев, написанные «тем же антимосковским, антиправительственным направлением»4

. Кроме того, в книге затрагивается и антипольская белорусскоязычная литература того

времени. Очень показательным является вывод М. Горецкого

относительно белорусскоязычных произведений первой поло-

1 Карский Е. Ф. Белорусы… С. 311—316.

2

Гарэцкі М. Гісторыя беларускае літэратуры. Выд. другое (папраўленае).

Вільня, 1921. С. 75.

3

Гарэцкі М. Гісторыя беларускае літэратуры… С. 76.

4

Там же. С. 77.

172

вины 60-х гг. XIX в.: «Революционная и антиреволюционная

литература 60-х годов не имеет литературного значения и рассматривается в нашей литературе только с исторической стороны, <…> рассмотренная тенденциозная литература обоих

направлений антилитературная и не искренне белорусская, расширялась в нашем народе организованным способом и создала

в нем вредный взгляд на свое печатное слово; кроме того, она

углубляла раздел на “русских” и “поляков”»

1

. Таким образом,

М. Горецкий видел, в том числе и в публицистике «белорусского национального героя» К. Калиновского, тексты, «не имеющие

литературного значения», «не искренне белорусские», «тенденциозные», да еще и создающие «вредный взгляд» на белорусское печатное слово и разделяющие белорусов на поляков

и русских. Тем не менее М. Горецкий опубликовал в хрестоматии по белорусской литературе тексты К. Калиновского, но не

оригинальные, а сфальсифицированные В. Ластовским2

. Вряд ли

М. Горецкий знал о фальсификации, он попросту фиксировал

белорусскоязычные тексты.

Г. Горецкий, брат М. Горецкого, в одной из своих статей

утверждал, что после вхождения Белоруссии в состав России

спокойствия для территории все равно не было (в частности,

Белоруссию «уничтожали польские восстания»)

3

. Г. Горецкий

не видел в восстании 1863—1864 гг. какой-то борьбы за белорусскую государственность. Более того, по мнению этого исследователя, восстания лишь ослабляли Белоруссию.

Однако не все белорусские интеллектуалы смотрели на события 1863—1864 гг. и их участников относительно объективно. Стремление находить «национально-освободительную борьбу белорусского народа» в любом событии было присуще некоторым публицистам. Так, в 1922 г. в журнале «Беларускі сьцяг»,

издававшемся в Ковне, вышла статья И. Тризны (под этим псевдонимом скрывался И. Цвикевич), которая называлась «Кан-

1

Гарэцкі М. Гісторыя беларускае літэратуры… С. 78.

2

Гарэцкі М. Хрыстаматыя беларускае літэратуры. XI век — 1905 год.

Вільня, 1922. С. 115; 116.

3

Гарэцкі Г. На новы шлях // Выбранае / уклад., камент. Р. Гарэцкага;

прадмова М. Мушынскага. Мінск, 2002. С. 53. (Впервые опубликовано в 1922 г.

в журнале «Маладая Беларусь»).

173

стантын Каліноўскі (гістарычны нарыс)»1

. Вслед за В. Ластовским И. Цвикевич формирует из польского повстанца белорусского героя, приписывая ему мифическую «сознательную борьбу за независимость и суверенность белорусского народа»,

называя его белорусом2

. В статье И. Цвикевич утверждает, что

национальное и социальное освобождение взаимосвязано. Это

очень удачный шаг, когда описывая борьбу за социальное равенство, можно нагружать ее национальными стереотипами.

Кроме того, И. Цвикевич начинает формировать в отношении

К. Калиновского большевистскую героику, а именно образ революционера-террориста. В частности, для того, чтобы поддержать повстанческий дух, К. Калиновский использовал единственный оставшийся способ — «беспощадный террор в отношении ко всем трусам и предателям»3

. Однако более активно

образ К. Калиновского — белорусского террориста — стал эксплуатироваться через 2 года после выхода статьи И. Цвикевича.

Если до образования СССР образы К. Калиновского-белоруса были единичными и не разделялись большинством белорусских националистов и поддерживающих их интеллектуалов,

то с 1923—1924 гг. стали массово появляться произведения,

в которых К. Калиновский начинает трактоваться как белорусский национальный герой, как борец за белорусский народ и

Белоруссию, как сторонник белорусской независимости. В частности, появились стихотворение А. Гурло «К. Каліноўскі»

4

, стихотворение А. Зименко «Заходнему брату»

5

(оно имеет эпиграф

«Памяці К. Каліноўскага». Под «заходнім братам» нужно понимать жителей Западной Белоруссии, которая в межвоенное время являлась частью Польши), поэма А. Вольного «Кастусь

Каліноўскі»6

, рассказ «Палет у мінулае (ад Каліноўскага да

1

Трызна І. [Цвікевіч І.] Канстантын Каліноўскі (гістарычны нарыс) //

Беларускі гістарычны часопіс. 2003. № 7. С. 12—20. (Впервые опубликована

в журнале «Беларускі сьцяг», 1922. № 4. С. 10—19).

2

Там же. С. 12.

3

Там же. С. 17.

4

Гурло А. К. Каліноўскі // Полымя. 1924. № 2 (10). С. 19; 20.

5

Зіменка А. Заходняму брату // Там же. С. 20; 21.

6 Вольны А. Кастусь Каліноўскі // Вольны А. Чарнакудрая радасць.

Мінск : Маладняк, 1925. С. 3—17.

174

нашых дзен)»1 А. Александровича и др. Таким образом, к середине 20-х гг. ХХ в. благодаря поиску новых героев образ польских повстанцев настолько изменился, что новые представления

дали возможность А. Вольному назвать их «Белоруссии лучшими детьми». То есть деятельность борца за возрождение Польши

К. Калиновского получила антипольского нагрузку.

Художественная литература тоже использовала придуманные, противоречащие реальности сюжеты, не отставала от нее

наука, а также околонаучная сфера белорусской интеллектуальной жизни. Причем трансформация представлений о К. Калиновском коснулась тех авторов, которые ранее оценивали его

более-менее объективно. Так, в вышедшем в 1924 г. очередном

издании книги М. Горецкого «Гісторыя беларускай літаратуры»2

отношение к фигуре Калиновского и его деятельности вдруг меняется. Оказывается, что «из белорусских революционеровповстанцев, писавших в 60-х годах агитационную литературу,

самой выдающейся и могучей в то время фигурой являлся Кастусь Калиновский», который помимо борьбы за отмену «панских привилегий» боролся еще и за «широкие культурнонациональные права белорусов и литвинов». К. Калиновский

также «придал восстанию в Белоруссии классовый характер

и развил террор»3

. Фиксация на факте террора не случайна.

В советском сознании террорист постепенно из некоего маргинала или фанатика становится героем-революционером. Террор

против господствующих классов начинает восприниматься как

борьба за светлое будущее и оправдываться4

. Образ террористаКалиновского был на тот момент более идеологически правильным, поэтому, видимо, подчеркивание того, что он развязал тер-

1 Александровіч А. Палет у мінулае (ад Каліноўскага да нашых дзен) //

Маладняк. 1924. № 5. С. 33—52.

2

Гарэцкі М. Гісторыя беларускае літаратуры / Выд. трэцяе, перароб.

і дап. разглядам вуснае народнае поэзіі. М. ; Л. : Дзяржаўнае выдавецтва, 1924.

382 с.

3

Там же. С. 229.

4 Маразоўскі М. Белы дом только журыцца… (Аб «Босыя на вогнішчы» і

аб меншавіцкіх акулярах) // Полымя. 1923. № 2. С. 96. В частности, в тексте

есть фраза: «рабочие и крестьянство <…> благословляли рабочую власть на

массовый красный террор и активно помогали ей в этом».

175

рор, делало «белорусского героя» более революционным.

В «Мужицкой правде», пишет М. Горецкий, К. Калиновский

«призывал белорусских крестьян сбрасывать ярмо московских

палачей. Зная, что народ еще находится под влиянием духовенства, Калиновский допускал в своих воззваниях к народу и религиозный тон, призывал идти в повстанцы, чтобы защитить

и унию, веру дедов»1

. М. Горецкий все же не рассматривает тексты К. Калиновского как серьезную литературу. Не признавая за

К. Калиновским литературных талантов (этим мифологизаторы

займутся позже), М. Горецкий перешел на позиции того, что

К. Калиновский действовал во благо белорусского национального проекта. М. Горецкий признает, что кроме текстов К. Калиновского «с тем же антимосковским, антиправительственным

направлением было напечатано на нашем языке много прокламаций и брошюр, в большинстве неизвестно кем написанных».

Но распространение они получили в основном среди “католического белорусского населения”»

2

.

В 1925 г. выходит очередное издание книги В. Игнатовского

«Кароткі нарыс гісторыі Беларусі»3

. В нем, так же как и в книге

М. Горецкого, вдруг меняется оценка проявлений польского

восстания на территории Северо-Западного края. Причем профессиональный историк В. Игнатовский начинает соединять не

только нелогичные, но и противоречащие друг другу факты.

Так, называя восстание 1863—1864 гг. «вторым польским»4

, историк пишет, что «в Белоруссии оно стало, с одной стороны,

крестьянским движением, направленным против панов, с другой

стороны — политико-освободительным движением, направленным против царизма»5

. По мнению, появившемуся у В. Игнатовского, в Вильне было организовано литовско-белорусское

правительство, которое делилось на «красных» и «белых». Причем повстанцы были представлены не поляками, как утверждалось во всех предыдущих книгах В. Игнатовского, а белоруса-

1

Гарэцкі М. Гісторыя беларускае літаратуры… С. 214; 215.

2

Там же. С. 215.

3

Ігнатоўскі Ў. Кароткі нарыс гісторыі Беларусі. Выд. 4-е, перароб.

Менск, 1925. 176 с.

4 Первым польским восстанием было восстание 1830—1831 гг.

5

Ігнатоўскі Ў. Кароткі нарыс гісторыі Беларусі. Выд. 4-е. С. 156.

176

ми. «Белые» члены «белорусско-литовского правительства» были «богатыми белорусскими панами», которые почему-то «стояли за создание великой Польши»1

. «Красные» теперь также не

являлись поляками. Их целями было не только «радикальное

решение в Белоруссии крестьянского вопроса», но и создание

«независимой от России и Польши Белорусской республики»1

.

Если в прошлых изданиях книги В. Игнатовский однозначно

писал о том, что крестьяне не пошли за повстанцами, то сейчас

он меняет точку зрения на противоположную. Он утверждает,

что благодаря призывам «красных» крестьяне «принимают деятельное участие в восстании»1

. Оказывается, что «белые» начинают переходить на сторону законных властей, поэтому «красные» вынуждены вести борьбу на два фронта: «против белых

предателей и против русского правительства». Борьба оказалась

непосильной для «красных», поэтому восстание постепенно затихло.

Следует задать вопрос: почему же вдруг в белорусской литературе, публицистике и некоторых научных работах вдруг

был сформирован образ Калиновского-белоруса? Ответ на этот

вопрос, видимо, следует искать в нескольких произведениях художественного и публицистического характера, появившихся

в 1922 г. и 1923 г. Видимо, в намного меньшей степени на

трансформацию образа К. Калиновского повлияла статья И. Тризны «Канстантын Каліноўскі (гістарычны нарыс)»

2

и в гораздо

большей степени пьеса Е. А. Мировича «Кастусь Каліноўскі»3

.

Тризна-Цвикевич хотя еще не видоизменяет имя Калиновского

на белорусский манер, тем не менее прописывает основные эталонные черты Калиновского-белоруса.

Пьеса «Кастусь Каліноўскі» очень сильно повлияла на переоценку М. Горецким деятельности Калиновского, что он и указал

1

Ігнатоўскі Ў. Кароткі нарыс гісторыі Беларусі. С. 157.

2 Перепечатку этой статьи см.: Трызна І. (Цвікевіч І.) Канстантын

Каліноўскі (гістарычны нарыс). С. 12—20.

3 Міровіч Е. А. Кастусь Каліноўскі // П’есы. Мінск, 1957. С. 3—68. В этом

сборнике текст пьесы представлен своим вторым вариантом, написанным после Великой Отечественной войны и немного отличающимся от первоначального варианта 1923 г. Первоначальный вариант, видимо, так и не был опубликован.

177

в своей книге: «Известная пьеса Е. А. Мировича “Кастусь Калиновский” ярко передает многие исторические факты, связанные

с именем Калиновского»1

. Спектакль был положительно принят

обществом и быстро завоевал популярность. Наряду с «Мещанином во дворянстве» «Кастусь Каліноўскі» стал лучшим спектаклем Белорусского государственного театра в 1923 г.

2 Антураж

«естественности» сюжета придавали хорошо подобранные декорации3

. В образ Калиновского в спектакле свой вклад внес

популярный артист В. Н. Крылович4

. Эмоциональный фон спектакля был настолько силен, что, например, скульптор А. В. Грубе после просмотра спектакля решил создать бюст Калиновского, а затем взялся и за проект памятника5

. Эффект от спектакля,

видимо, был настолько мощным, что художественное произведение начали воспринимать как некое отражение правды.

Миф о «белорусском национальном герое» К. Калиновском

создавался постепенно. Пьеса Е. А. Мировича оказалась очень

кстати в период придумывания своих героев. Дело в том, что

в том же 1923 г. популярный в белорусскоязычной среде писатель М. Чарот «начал писать пьесу из эпохи польского восстания 1863 года. Канвой для пьесы автор берет революционную

деятельность белорусского героя восстания Костуся Калиновского (именно так — Костуся, а не Кастуся, как принято сейчас — А. Г.), который руководил отрядами белорусских крестьян, ставя целью освободить Белоруссию от Московских царей

и польских панов»6

. Однако, видимо, это желание белорусского

поэта так и осталось нереализованным. Кроме того, еще

в 1922 г. Управление Белорусского государственного театра по-

1

Гарэцкі М. Гісторыя беларускае літаратуры... С. 213.

2 Бел. Дзярж. Тэатр // Савец. Беларусь. 1924. 4-га верасьня, чацвер. № 204

(1201). С. 4; Пр. Тэатр і мастацтва. Напярэдадні сэзону // Савец. Беларусь.

1924. 6-га верасьня. № 206 (1203). С. 4.

3 Вобраз К. Каліноўскага ў літаратуры і мастацтве: (метадычны матэрыял

у дапамогу кнігалюбам і студэнтам бібліятэчных факультэтаў) / склад.

А. Я. Белы, рэд. В. Р. Варабей. Мінск, 1988. С. 7.

4 Рамоновіч Аўг. Выдатны беларуски артыст // Беларусь. 1945. № 6.

С. 33—36.

5 Белы А. Я. Вобраз змагара: да 150-годдзя з дня нараджэння

К. Каліноўскага. Мінск, 1988. С. 12.

6 Хроніка беларускай культуры // Полымя. 1923. № 2. С. 149.

178

просило «режиссера т. Мировича, чтобы и он написал пьесу для

белорусского театра»1

. Эту пьесу он назвал «Кастусь

Каліноўскі». Несмотря на восторженный прием публикой, некоторые белорусские интеллектуалы понимали, что пьеса

Е. А. Мировича всего лишь художественная выдумка и к реальности она имеет мало отношения. В частности, белорусский писатель З. Бядуля, говоря о произведении А. Александровича

«Палет у мінулае (ад Каліноўскага да нашых дзен)», писал:

«Видимо, автору канвой служили не столько исторические материалы о Калиновском, сколько виденная им на сцене пьеса

Мировича, который ради эффектности порой отходил от исторической правды»2

.

Можно приводить еще примеры, однако они, за редким исключением, лишь подтверждают тенденцию. Вопрос, почему же

созданием эталонного «белорусского национального героя» занялась в первую очередь не наука, а культура и публицистика,

скорее всего, объясняется просто — последним легче было достучаться до массы. Они были рассчитаны на потребление не

специально обученными профессионалами, привыкшими критически относится к некоторым утверждениям, а на восприятие

народной массой, которая могла искренне поверить во всякий

вымысел, если этот вымысел облачить в антураж объективности. «В Белоруссии культурная работа является исключительно

политической работой; тут вопросы политики куда выпуклее

выдаются в каждом культурном акте, какой бы безвинный характер этот акт в себе не имел»3

. Политическим мифам легче

формироваться не через науку, а через культуру, что было ярко

продемонстрировано с помощью образа К. Калиновского.

В заключение постараемся подытожить наши рассуждения

и выяснить, почему же именно в начале ХХ в. возникла необходимость создать из К. Калиновского белорусского революционного деятеля.

1

Там же. С. 90.

2 Бядуля З. Пад сьпеў навальніцы. «Маладняк» № 5 // Савец. Беларусь.

1924. 16-га верасьня, аўторак. № 214 (1211). С. 2.

3 Нашы заданьні // Полымя. 1922. № 1. С. 3.

179

Во-первых, для мобилизации этноса нужен символ. Желательно символ из прошлого, так как ныне живущий символ может дискредитировать себя, да и реального лидера белорусского

движения в то время попросту не существовало. Появление Белорусской ССР необходимо было сделать актом естественным,

к которому стремилось все белорусское развитие, а следовательно, нужно было создать череду героев, смысл деятельности

которых необходимо было нагрузить борьбой за белорусское

государство.

Во-вторых, символ должен быть «идеальным белорусом»,

поэтому современники символа не должны были рассказывать

о нем правду. К 1916 г., когда начал формироваться образ Калиновского-белоруса, участников восстания 1863—1864 гг. практически не осталось, поэтому никто не мог возразить против

придуманной «белорусскости» К. Калиновского.

В-третьих, белорусский символ должен был иметь явную

антирусскую направленность, чтобы обосновать в новой белорусской идее противодействие широко бытовавшему тогда

утверждению о триединстве русской нации. С появлением проблемы Западной Белоруссии как части Польши деятельность

польского повстанца К. Калиновского была нагружена еще

и антипольскими лозунгами.

В-четвертых, К. Калиновский боролся против российской

власти, так называемого царизма. Большевики также боролись

с этим же самым царизмом. К. Калиновский боролся за крестьян, которых, если надо, можно было широко назвать трудящимися (в художественной литературе такие утверждения встречались), т. е. К. Калиновский боролся за трудящихся. За них же

боролись и большевистские революционеры. К. Калиновский

был сторонником террора, что также соответствовало эталонному образу революционера-большевика. В этом отношении

К. Калиновский очень удачно укладывался в образ предтечи

большевистской активности. А для первой половины 20-х гг.

ХХ в. подобный образ был очень перспективным.

В-пятых, К. Калиновский был в восстании представителем

лагеря «красных», а его оппонентами был лагерь «белых». Это

очень серьезно ассоциировалось с гражданской войной и борьбой «красных» с «белыми». В первой половине 20-х гг. ХХ в.

180

в СССР остро встала проблема мемориализации Октябрьской

революции, поэтому начался и поиск предтеч, которые должны

были быть своими для каждой новой советской нации. Причем

образ такого предтечи обязательно должен был обладать рядом

эталонных характеристик. Если же таких характеристик не хватало, их просто додумывали, чтобы привести образ реального

исторического персонажа в эталонное соответствие с образом

«пламенного революционера».

Таким образом, образ К. Калиновского был мифологизирован с таким расчетом, чтобы он ассоциировался с революционерами-большевиками. Кроме того, К. Калиновского начали использовать как символ в риторике о воссоединении Западной

Белоруссии с БССР.

https://siu.ranepa.ru/Content/350/Savinov...

***

Petro Olar

3 ч. ·

Сьогодні вирішили з Громовицею Бердник розмістити анотацію та синопсис до фільму "Апостол Безсмертя" ,над сценарієм за мотивами роману Олеся Бердника ми успішно і твор попрацювали в минулому році і надіємось скоро завершити. Важлива думка читачів та глядачів яке б вони хотіли бачити кіно, чи чекають вони таку екранізацію відомого роману з української фантастики... Запрошуємо до діалогу:

Студія «АРАТТАФІЛЬМ»

Петро Олар за участю Громовиці Бердник

АПОСТОЛ БЕЗСМЕРТЯ ( ВОГНЕСМІХ)

(Apostle of Immortality)

(Сценарій художнього фільму за мотивами роману

Олеся Бердника, з восьми новел,

які стануть окремими телевізійними фільмами)

Анотація: фільму ”Апостол Безсмертя”

Цей фільм про наше вчора, сьогодні і можливе завтра. В образній формі, як у дзеркалі

разом з героями ми побачимо свій приспаний внутрішній світ з яким ми народились. У

новелах фільму відтворено середовище в якому людина змінюється і преображається. Зцілення людини, її душі та тіла йде через атмосферу довкола неї, емоції Радості, Сміху, Слова, а головне матеріалізації думки. Про все це майже 30 років тому розповів письменник Олесь Бердник. За мотивами його роману створено сценарій фільму ”Апостол Безсмертя”

Синопсис: фільму ”Апостол Безсмертя”

Більше двох тисяч років на землі говорять про яскравий приклад Воскресіння з мертвих.

Герої фільму, кожен по своєму проходить це преображення та гармонізацію і нове духовне

народження.

Не за далекими зорями, не в потойбічності таємниця нашого покликання, а поруч, під

нашими ногами, у надрах прадавньої Геї, хоч розуміння цього покликання затемнене й

спотворене віками рабства та марновірства. Про ці забуті філософські істини в образній

формі та захоплюючих сюжетах герої відкриють для нас наш втрачений рай.

Молодий журналіст Гриць Гук, що поєднує майже всі новели, є «розповідачем» і головним героєм — в певній мірі є нами, глядачами.

В першій новелі “АНІ — СИН ЗІРНИЦІ Гриць відкриває для себе незвичні

можливості людини. Це немов його втілення у минулому та майбутньому, але зустрілись

вони сьогодні. І той неземний образ Радісної Істоти в горах є те, що ми втратили в минулому

і ще не готові сприйняти в майбутньому.

Всесвіт Космосу у фільмі буде перенесено на Землю і присвячується їй та ще не

народженим нащадкам. Фантастика подій яскраво переплітається з близькою реальністю

нашого часу. Своєрідним вибухом і прологом фільму є конференція в Кіберцентрі, де вчені обговорюють створення «живої ЕВМ» (30 років тому це була чиста фантастика, але зараз уже виглядає як найближче майбутнє).

Немов епіграф звучать слова з шумерського епосу: «Мудрість — то безстрашність мислення. Правдиво мудрий лише той, хто не творить для себе ідолів мислі. Хіба можна назвати, мудрим того, хто лише повторює, заучує чужі міркування та переконання? Правдива мудрість знає, що кожна проявлена думка — умовність. Нерушиме лише прагнення свідомості охопити собою буттєвість, тобто — наповнити любов’ю й радістю кожну цятку всесвіту. Збагнувши так, мудрий знає, що він на шляху, правди, і той шлях неминуче приведе його до храму тайни, де всі і все зустрічається. Що шукає, що воліє древо,

виростаючи з маленького зерна? Воно прагне знову породити зерно, багато зерен, тобто

дати Плід, з якого саме вийшло. Так завершується великий цикл доцільності, так ріка

вертається до Джерела, з якого вийшла. Чого прагне людина? Повернути свій плід розуму

й серця у велике Джерело буття, у лоно Великої Матері»…

У новелах ДЗЕРКАЛО АСУРІВ , ТРЯСОВИНА , ВОГНЕСМІХ , НЕБУВАЛЬЩИНА ,

ВІЧНИЙ ПОЧАТОК , КОСМОАНДР , У ВОГНІ НЕ ГОРИТЬ поступово розгортається сімейна сага великої родни Василя та Ярини Гуків, паралельно з якою показується і історія Планети ХХ-початку ХХІ століття, і роздуми героїв фільму про долю матері-Природи, про майбутнє рідної землі і Планети. Фантастичні події фільму примхливо переплітаються з реальністю нашого часу і перенесуть нас в майбутнє, на два- три покоління.

Агроном Іван Гук думає про день коли Земля чекає зернину і день, коли людина чекає плоду своєї праці. Він говорить про важливість «збереження» екологічної рівноваги.

«Ще й досі побутує думка прагматична, обивательська, примітивна: нам поки що вистачає «харчу», «палива», то треба подбати й про своїх нащадків, щоб і їм було що «їсти» і було чим «палити». Це не тільки принципово неправильна думка, а й шкідлива. Треба подивитися на динаміку всієї біосфери, як на існування власного тіла. Адже ми не

відділяємо, скажімо, інтересів нейронів мозку від інтересів соматичних клітин шкіри, або

печінки, або серцевої тканини? Для цілості кожна частка організму рівноцінна й важлива.

Окрім того, ми забуваємо, що треба визначити наш статус у Всесвіті: хто ми, що, звідки й куди? Це не марне запитання, не схоластика. Це питання питань. Адже ми досі не відаємо, яке співвідношення живого пласта Геї-Землі і мертвого Космосу».

У різних новелах поряд з майже містичними поетичними візіями Русалії — з’являються нові обрії розвитку штучного інтелекту коли професор Боголо говорить що: «Творці «Резева» самі не можуть передбачити можливостей, що виникають в надрах альтернативної ЕОМ при пошуках варіантів спілкування з прийдешнім. Тому не чекайте раціональних пояснень. Можливо, «Резев» творить з нашого алгоритму певні історичні персоналії, щоб символізувати проблеми, які нас бентежать».

Русалія — поетичний образ сюжету, вона символізує необхідність розуміти і відчувати Природу, невіддільною частиною якої є кожна людина.

Русалія, молода лікарка-психіатр, єднає своїм розумом вікову мудрість прадіда, що живе в серці України на березі Дніпра, а також нові погляди батьків, які вивчають і живуть серед індійських провидців.

Вона має свій особливий погляд на світ і його стверджує в кожному кроці свого життя, а

також ділиться цим болем лікаря з дідом Редьком, таємничим знахарем-відуном з волинських лісів: «Здавна у мене відчуття, що вся земля — хвора. Мені тяжко пояснити це чітко, але душа не приймає історичне божевілля минулих епох і сучасну загрозу для всього життя. Навіть багато з того, що діється в самій природі, викликає подив, нерозуміння. Вся планета просить лікаря, цілителя. Людина повинна стати таким лікарем. Якщо не ми — то хто ж?

Мені радісно було ще в дитинстві бачити веселих людей, тварин, птахів, квітучу природу.

Моя душа знемагала й плакала, коли зустрічалося горе, нещастя, каліцтво, недуга. Серце

відає — таке не повинно бути! В корені життя — любов і радість для всіх…»

А дід Редько, знавець древніх народних таємниць і знань, нагадує їй про поетичну й правічну ніч, яка починається в ніч Івана Купала: «Рівновага ночі й дня. Космічні терези. Особлива точка бігу землі довкола Сонця. Прадіди спостерігали, що в цю ніч відбуваються великі зміни в силовій напрузі рослинного світу, міняється їхня енергетика, як сказали б сучасні дослідники. Це ніби гребінь сонячної хвилі, найвищий підйом зусиль природи. Зумієш зачерпнути в цю ніч згущеної сили — матимеш захист на цілий рік».

Герої притягуються незримими лініями спільних думок і сюжету одне до одного і зрештою зустрічаються на березі Дніпра. Повні символізму і поетики сцени з вогнем коли Русалія просить Гриця:

«— Запали…

Вона глянула на нього чаклунськими очима, ніби давно чекала появи Гриця саме

тепер, в цю хвилину. Показала рукою на кільце хмизу, складене на кручі, тихо звеліла: —

Запали…

Він зробив це блискавично, ніби ждав такого наказу. Спалахнули перші багряні

пелюстки, весело застрибали на сухому гіллі. Русалія зірвала з себе літнє платтячко і стояла перед ним нага, ніби тільки що народжена зорями і виплекана, омита Дніпром донька праслов’янського краю, відсвічуючи рожевим перламутром юного тіла. Владним рухом звеліла зробити те саме йому. Заворожено дивлячись на неї, він роздягнувся. Відчував, що відсутня жодна засторога, жодна незручність чи соромливість.

Кілька хвиль — урочистих, неповторних — стояли вони мовчазно, як титани

прадавності, обнімаючи поглядами одне одного, п’ючи напій тривоги й тайни, що мала

відкритися.

Вона простягнула йому руку, рожеві пелюстки пальців переливалися в променях

полум’я, ніби казкова квітка. Він розкрив сильну долоню, в яку Русалія віддано поклала свою

руку.— Ввійдемо в огонь, і хай він очистить і з’єднав нас!( тихо мовила вона.) — Навіки!

Поєднання містики та поетики українського фольклору та вірувань — і фантастичних найновіших відкриттів учених, сімейна сага родини Василя та Ярини Гуків на тлі історії України ХХ століття, — все це створює кінематографічну поліфонію образів справжніх

героїв, кращі сторінки життя яких хочеться повторити і мати за парадигму для наступних поколінь. Ця несвідомо забута тема людського життя на землі стане головним

лейтмотивом всіх серій телевізійної версії та однієї саги – художнього фільму “Апостол

Безсмертя ”

«Життя — то шлях від двох невідомостей і найбільших таїнств людини – народження та

смерті. Проста істина, але шлях то важкий, бо все просте часто пов’язане з найбільшими

труднощами…». Про це наш фільм і своїми епізодами він стане камертоном, що

пробудить у серцях глядача образне сприйняття свого майбутнього і дасть нам віру у те, що ми можемо робити на Землі справи безсмертні, у кожного є шанс стати Апостолом безсмертя. Головне жити в Радості та Любові…

Сценарій в діалогах більш захоплюючий а вершиною всіх почутів буде кіно, якщо ми цього захочемо разом...

https://www.facebook.com/petro.olar/posts...

***

Анатолій ДАВИДОВ

КАТАМАРАН

БУРЯ

Брати вирушають у дорогу. Випробування. Зустріч з ученим. Пропозиція Анатолія Борисовича

Дощ не вщухав, важкі краплі лопотіли по брезенту. Порив вітру підхоплював стрічну хвилю, вона перекочувалася через тент на мотор. Над ним здіймалася пара.

— Олежику,— просив Ігор брата,— може, ближче до берега підійдемо? Двигуна заллє.

— Не бійся. Наш катамаран хоч і поволі пливе, зате надійний...

Щойно Олег похвалив витвір таткових і своїх рук, як човен зненацька крутонуло, і кермо вислизнуло в хлопця з рук. Коли ж Олег учепився в нього, човен знову кинуло вбік. Мотор замовк.

Ігор злякано метнувся до гака, що притримував брезент.

— Ти куди? — потяг його назад Олег.— Змиє! Держи кермо прямо за течією, а я подивлюся, що там таке.

Він обережно пробрався на корму, оглянув мотор.

— Порвало електричний дріт, що до свічки йде,— встановив пошкодження.— Роботи на хвилину, та тільки не під цю бурю. Доведеться-таки до берега йти!

За півгодини брати вже витягли човен з води.

— Бачиш, усе гаразд,— поплескав Олег Ігорька по плечу, коли вони закріпили катамаран капроновими розтяжками.— Ми з татком таки добре розрахували — ні вітри, ні хвилі не страшні нашому човну! А ти, братику, злякався трохи?

— Було,— знітився Ігор,— катамаран-бо крутонуло, мов дзигу!..

— На деревину якусь, напевно, наскочили. Наше щастя, що рульове управління не зіпсувалося, а то й досі крутилися б посеред річки. Боятися ж нема чого: катамаран, коли навіть і перевернеться,— не потоне. Замерз? — притулив до себе молодшого братика.— Зараз зігріємося!

Швиденько розіпнув намет під невисокими вербами, надув гумові матраци, розіслав на них спальні мішки.

— Залазь, а я вогнище розпалю, чайку зігрію.

Коли він приніс до намету гарячий чайник, Ігорьок уже спав. Хлопцеві не хотілося будити малого, він налив чаю у термос: «Захоче, серед ночі нап'ється».

Прилаштував ліхтарик, застебнув дверці намету і вклався спати.

...Ранок видався сонячний. Олег прокинувся перший і ніяк не міг второпати, де він. А коли згадав, засміявся сам до себе:

«Оце чудасія. Аби мама й татко знали таке, нізащо б не дозволили пливти до дідуся човном!»

Ігор солодко спав. Олег полоскотав йому під носом соломинкою. Той голосно чхнув і прокинувся.

— Горло не болить? Тоді вставай! — наказав старший брат.

— Іще б трішки полежати! — став проситися Ігор, та Олег уже витягував його зі спального мішка.

— На зарядку ставай по порядку. Раз-два... Вище голову! Поснідавши, хлопці подалися до річки. Хвилі лагідно плескалися об їхні босі ноги.

— Ач, добрі які, а вчора мало нас не втопили,— буркнув Олег.— Нумо, Ігорьку, здіймаймо тент і берімося до ремонту. Ой біда,

каністру запасну з бензином загубили. А що ж у баці лишилося?

— Еге, так ми далеко не запливемо. Піди, братику, берегом, униз за течією, може, десь каністру прибило.

Ігоря немов вітром здуло, тільки холоші джинсів залопотіли.

«Малий він Іще»,— подумав Олег, дивлячись услід братові. Себе, восьмикласника, вважав за дорослого.

Поліз на корму. Швиденько замінив дріт, протер клоччям мотор. Смикнув ручку раз, удруге...

Мотор стрельнув, випустив сизувату хмарку диму.

— Жику,— пролунало з берега,— каністра, мабуть, потонула!..

— Скільки тобі казати — не називай мене Жиком: ще хлопці дражнитися почнуть. А каністра не могла потонути,— вимкнув Олег мотор,— адже вона поліетиленова. Та й бензину в ній трохи більше як половина. Десь плаває! Але словами лиха не здолаєш. Зробимо так: я піду в село, спробую дістати відро бензину, а ти лаштуй вудки — рибу ловитимеш на юшку.

— Гаразд,— погодився Ігор.

Хлопчик дістав бляшанку з черв'яками, розмотав вудки. Скоріше упіймати живця і поставити сторожки! «Ех, зловити б хоч пару лящів чи окунців!»

Не встиг поплавок устоятися, як його сіпнуло й потягло донизу. Ігор підсік рибу, але виважити її з води не зміг. Велика! Почав підводити рибу до берега.

— Що б то було підсаку взяти,— пожалкував уголос,— а то ще втече.

А риба тягне, аж вудлище гнеться.

— Що там у тебе, Ігорьку? — почувся ззаду чоловічий голос — Чи не водяник учепився?

— Який там водяник — риба здоровенна! — не озираючись гукнув Ігор.— Біля намету лежить підсака, принесіть, будь ласка!

Чоловік за мить повернувся.

— А дай-но мені вудлище!

— Анатолію Борисовичу,— тільки тепер упізнав Ігор таткового приятеля,— ви підсаку підводьте, а рибу я сам витягну!

Здоровенний окунь ледь вліз у підсаку.

— Ви звідки тут узялися, Анатолію Борисовичу? — дивувався хлопець.— Я й не впізнав вас одразу.

— А ти?

— Ми з Олежиком пливемо до дідуся й бабусі в гості. Вчора буря наш катамаран трохи пошкодила ще й каністру з бензином змило. Лишилося тільки півбака пального, ось Олег і пішов у село по бензин.

— То це ви вчора посеред річки в негоду борсалися? Приїду додому, обов'язково батькам розповім, які ви кренделі виробляли,— посуворішав голос Анатолія Борисовича. — Вони хоч знають, де ви зараз?

— Тато з мамою вчора на південь відпочивати поїхали, а нам дозволили човном добиратися до дідуся. Не вперше ж! Погода зранку стояла гарна, а після обіду таке зчинилося! А що ви тут робите, Анатолію Борисовичу?

Той засміявся.

— Ми, виходить, друзі по нещастю. У нас із товаришем, біологом, біда скоїлася: пливли човном до експедиції, а мотор ще позавчора заглухнув і до сьогодні мовчить. Що не робили йому — не заводиться.

— А де ж експедиція?

— Кілометрів з тридцять звідси, за селом, де живе ваш дідусь.

— Ой, Анатолію Борисовичу, знову клює!

Цього разу вчепився язь. А коли прийшов Олег, на кукані вже було і десяток рибин.

Хлопець привітався з Анатолієм Борисовичем.

— Ото біля вашої «казанки» Юрій Сергійович чаклує? А я так і не розжився на пальне,— показав порожне, відро.

— То не біда, Олежику,— промовив Анатолій Борисович,— пального ми тобі дамо. А ти дотягнеш нашого човна хоч до дідусевого села?

— Ну, звичайно. А хто це стільки риби наловив? — здивувався Олег.— Та велика яка!

— Найбільших упіймав він, а невеличких я,— пояснив Анатолій Борисович.

Олег побачив, як засяяли у брата очі.

— Ігорьок у нас рибалка добрий,— похвалив.

— Ну, хлопці,— скомандував Анатолій Борисович,— змотуймо вудки, забираймо рибу — і в дорогу.

До Жовтневого, невеличкого села, де жив дідусь, добралися опівдні... Біля причалу відчепили човен з експедиційним спорядженням і запливли в протоку, де пристали до старезної верби.

— Приїхали! — Олег вимкнув двигуна.— Ви у нашого дідуся бували раніше; Анатолію Борисовичу?

—Аякже. Кілька разів з вашим татком приїздили сюди рибалити.

Олег вискочив на берег, прив'язав до дерева катамаран.

— Подавай, Ігорьку, гостинці!

Обвішані пакунками, піднялися до дідусевого обійстя.

— Напевно, дідусь на роботу пішов, бо в хаті ставні зачинені,— мовив Ігор,— він завше так робить, щоб прохолодно було.

— Дивно,— захвилювався Олег,— татко ще вчора телеграму дав, щоб дідусь нас зустрів.

Хвірточка була замкнена. Знаючи, що те замикання більше про людське око, Ігор швидко відчинив її:

— Заходьмо!

— Хто там галасує? — почувся старечий голос із сусіднього двору. Брати впізнали дідового приятеля.

— А де ж це наш дідусь, Миколо Оверковичу?

— Ще позавчора подався до Одеси. Казав, до вашого приїзду треба деякі снасті поновити, гачків докупити. Днів за кілька обіцяв повернутися. А телеграму від вашого батька отримав я. Ви що ж, своїм ходом прибули?

— Так, наш човен унизу стоїть.

— То ви заходьте. Хочете, дам ключа од дідусевої хати, а хочете — в мене будете жити. Ви також погостюєте у нас, Анатолію Борисовичу?

— Ні,— засміявся вчений,— це в хлопців канікули, а в мене робота. То як,— звернувся до братів,— самі нас одвезете до експедиції чи човна дасте? А втім, чому б вам до дідусевого приїзду не побути в нас? І вам, Микола Оверковичу, клопоту менше, і моїй Віроньці компанія буде.

— А мені що,— відповів старий,— хай хлопці самі вирішують.

— Ми — згодні! — дружно відповіли брати.

ДЕ ЖИВУТЬ ПЕРЛОВІ СКОЙКИ?

Віронька. Як утворюються перлини. Цінного молюска з'їли... свині. Пастка смерті. Катамаран виходить на пошуки

Струнка, трохи нижча на зріст від Олега, Віронька була вдягнута в такі ж, як і в хлопців, джинси, сорочку захисного кольору, а русяве, вигоріле на сонці волосся намагалася сховати під справжню солдатську пілотку з п'ятикутною зіркою. Поряд з дівчиною стояла велика вівчарка, І коли хлопці намірилися було підійти до Віроньки, собака грізно загарчав.

— Заспокойся, Юнто, це — свої! — втихомирила його Віронька.— Хлопці, то правда, що ви у бурю на човні пливли?

— Та було,— буркнув Олег.— Чому ти не сказала раніше, що збираєшся в експедицію? Можливо, і я б разом з вами поїхав...

— Не сказала, бо знала: татко й мама самого тебе не відпустять. Минулого року, пригадуєш, не дозволили їхати з нами до Чорноморського заповідника!

— Так то ж Чорноморського, а це — недалеко від міста... А чий це в тебе собака?

— Петра Ілліча, сусіди нашого. Зараз він у відрядженні на Півночі, тому довелося нам собаку взяти з собою.

— Віро, а можна буде погратися з Юнтою? — не втримався Ігор.

— А ти, коли хочеш, доглядатимеш собаку, бо у нас з Олегом роботи буде сила-силенна. Знаєте, що татко шукає тут?

— А що?

— Зниклого молюска. Латиною він називається маргаритіфера, а українською — звичайна перлова скойка.

— Теж мені заняття, молюска якогось шукати! — закопилив губу Олег.— Хочеш, Ігоря бери на підмогу, а я знайду собі цікавішу справу!

— Який ти, Олежику, неук! Це ж молюск, у тілі якого зароджуються перлини, що не поступаються якістю морським. Колись у цій річці маргаритіфери було не менше, аніж зараз беззубок. Та ще до революції перлову скойку майже повністю винищили: годували нею качок та свиней, мушлю пустили на блискучі ґудзики. А про коштовні перлини забули. Коли ж похопилися, було пізно. Проте татко вважає, що перлову скойку ще можна знайти. Живуть ці молюски довго — понад вісімдесят років, річка нічим не забруднена, що теж надзвичайно важливо.

— А що з того, як знайдуть тут одну чи дві маргаритіфери? Щоб налагодити промисел перлин, потрібні тисячі молюсків,— промовив запально Олег.

— Зараз йдеться не про промисел,—- діти й незчулися, як до них підійшов Анатолій Борисович,— а про набагато вагоміше: збереження життя виду, як це було зроблено колись з котиками, бобрами, каланами, сагайдаками, соболями. У тридцяті роки бобрів, зокрема, лишилося в нашій країні менш як тисяча особин. Загинули б зовсім, аби не взяла їх під захист держава: було заборонено полювання на них, організовано заповідники і проведено розселення. А тепер бобри водяться майже в кожній річці. Ось так би зробити і з перловою скойкою! Майже місяць її шукаємо, та, крім черепашок, нічого не знаходимо. І все ж таки, відчуваю, маргаритіфери десь тут повинні бути...

— Анатолію Борисовичу,— подав голос Ігор,— а де їх шукати, в яких саме місцях?

— Водяться перлові скойки в прохолодних, білопіщаних річках з кам'янистим дном і помірною течією. Люблять глибину. Буває, що живуть колоніями. Про їх наявність в річці можна дізнатися по мушлях загиблих молюсків, які течія прибиває до берега.

— Які ж вони? — поцікавився Ігор.— Отут усяких повно!

— Ходімо до намету — покажу! — сказав учений.

З дерев'яної коробки, дно якої встелене ватою, вийняв чималу черепашку. Зблиснув на сонці перламутр.

— Ось вона! — промовив урочисто.— Мушля товста, перламутр щільний! Сплутати її можна хіба що із справжньою перлівницею або беззубкою. Однак перлівниця менша, а беззубка кругліша. Та найголовніше — мушля у них тоненька! То як, хлопці, допоможете нам маргаритіферу шукати?

— Звичайно! Коли почнемо? — загорілися очі у братів.

— Поспішати не слід. Зараз підете до річки й поспостерігаєте за беззубкою або перлівницею, адже вони не лише зовні схожі із маргаритіферою, а й ведуть подібний спосіб життя. Без підготовки до пошуків — зась!

Діти спустилися до річки. Юнта одразу вскочила у воду, тільки бризки полетіли! Віронька прогнала собаку геть.

— Налякала беззубок! Ось вони, голубоньки, стримлять у піску,— взяла принесену з собою банку, поклала на її дно вологий пісок, набрала води й посадила туди одного з молюсків.

Вода встоялась, і беззубка обережно висунула м'язисту ногу, а тоді виважила тіло й поставила його вертикально. Закріпившись у піску, затихла.

— Подивіться на утворення, що неподалік од місця з'єднання стулок. Це так звані сифони, з їх допомогою молюск фільтрує воду,— Віронька поставила банку проти сонця, й тоді стало видно, як із одного з сифонів заструмувала цівка води.

— А як швидко рухаються молюски? — запитав Ігорьок.

— Досить повільно. За годину ледь долають відстань, що дорівнює довжині свого тіла. Вважається, що їхній життєвий простір близько тридцяти метрів. А зараз,— Віронька витягла беззубку з банки,— ознайомимося з внутрішньою будовою молюска. Хоч і жаль різати нашу знайду, та доведеться, мабуть, постраждати їй заради навчання двох «шукачів перлин».

— Віронько,— мало не заплакав Ігорьок,-— не ріж! Краще розкажи!

— Ну гаразд,— погодилася дівчинка.— Обійдемося без насилля. Олег, ти ж учив у школі внутрішню будову беззубки, то, може, дещо згадаєш?

— Спробую,— Олег зробив серйозний вигляд і почав: — Щоб краще зрозуміти будову двостулкових молюсків, уявімо книгу, поставлену корінцями догори. Обкладинка — права і ліва стулки молюска, корінець — зв'язка, що з'єднує обидві стулки на спинній частині мушлі. Перший і останній аркуш книги — дві лопаті мантії, що охоплюють тіло молюска з правого і лівого боків, а наступні два аркуші аналогічі двом парам зябер з кожного боку тіла. Між двома парами зябер всередині, знаходиться тіло і нога молюска.

Через дихальний сифон вода потрапляє у мантійну порожнину. Спочатку у верхню дихальну її частину, потім, проціджена крізь щілині у зябрах, поступає до нижньої частини мантійної порожнини, а вж звідти, через вихідний сифон, виходить назовні. Пропускаючи вод крізь зябра, молюск забирає з неї кисень, і кров розносить його по тілу. До речі, кров у молюсків не червона, як у людей, а безбарвна. Разе з тим беззубка добуває з води поживу — залишки відмерлих рослин, одноклітинні водорості, бактерії... Молюски виловлюють їх зябрами. на нитках яких розміщені спеціальні війки, що обгортають їжу слизом і спрямовують її у харчові борозенки, а ті — до ротових лопатей. Цікаво, що ротові лопаті «вміють» сортувати харчові частинки на поживні й такі, які треба негайно виводити з організму.

— Оце так! — вихопилося у Віри.— То ти, безсовісний, прикидався, що не знаєш молюсків! Хотів, напевно, впіймати мене на чомусь!

— Віронько, ти, мабуть, забула, що й наш татко біолог! Та Й у школі я навчаюсь не гірше від інших!

— То кого ж мені тепер слухатися? — розгубився Ігор.

— Будемо, братику, слухатися Віроньки — ми ж її гості!

— Скажіть, а де в перлових скойок утворюються оті коштовні камінчики? — нетерпеливилось дізнатися Ігореві.

— Перлини — не камінчики, а органічні утвори, що складаються з речовини, яку виробляє мантія,— відповіла дівчинка,— їхня форма, блиск і величина залежать від будови молюска І його черепашки. Перлини звичайної перлової скойки найчастіше бувають рожевого відтінку. завбільшки з горошину і лише зрідка досягають розміру квасолини. Вони дуже схожі на крапельку роси.

— У нашої мами є низка перлин! Дуже гарні! — промовив Олег,

— Справді,— підхопила Віронька,— хоч би які були перлини — великі чи малі, білі чи рожеві, золотаві чи блакитні,— вони завжди світяться і переливаються веселковими барвами. Недаремно у легендах перлини називають ангельськими слізьми, що впали з небес і захололи. Про походження перлин існує багато припущень. Дехто вважає, що причиною тут є крихітний павучок, який відкладає у тіло молюска яйця. Оболонки цих яєць, мовляв, служать ядром перлин. Звичайно, це тільки припущення. Але вчені довели: перлини утворюються, коли з якихось причин мантійний епітелій — шар тканини, який покриває мантію,— попадає у глибший, сполучнотканинний шар мантії. Ця частина епітелію розростається й утворює мішечок, який виділяє речовину, з якої формується перлина. Занести епітелій у глибину мантії може пісок, шматочок мушлі або паразит, що туди проникає. До речі, перлини можуть утворюватися не лише в мантії, а й у м'язах молюска.

— А чому перлини так блищать?

— Бо складаються здебільшого з кількох шарів перламутру і кон-хіоліну.— Віронька підняла черепашку беззубки.— Ось гляньте: блискуче покриття — це перламутр, а за ним лежить конхїолін. А ви, до речі, знаєте, що перлини «живуть» лише півтораста років? Потім вони висихають, конхіолінова речовина руйнується, і кольори блякнуть.

— Пояснюєш ти, Віронько, не гірше од професора, зауважив Олег.— Може, скажеш іще і про найбільші перлини, відомі людям?

— Розповідають, що син одного туземного вождя на Філіппінах, купаючись з друзями, часто пірнав і діставав з дна гарні камінці, уламки коралів, молюсків. Одного разу за пустощами приятелі не помітили, що їхній товариш зник. Через деякий час його знайшли мертвим. Руку хлопця міцно затис величезний молюск тридакна. Коли стулки цієї майже півтонної «пастки смерті» (так називають цього молюска місцеві жителі) розбили, то виявили в них велику перлину. Вона важила понад шість кілограмів!

Через деякий час захворів другий син вождя. Лікар, що врятуїши його, одержав як винагороду цю чудову перлину. Згодом вона потрапила до нью-йоркських ювелірів. З усіх відомих перлин філіппінська була найбільша. Менші екземпляри траплялися частіше. Наприкінці минулого століття на виставці в Лондоні експонувалася дивовижна перлина, що складалася з дев'яти зрощених між собою зерен. Формою вона нагадувала хрест. А на початку нашого століття поблизу австралійських берегів знайшли перлину, що дістала назву Зірка заходу, вона була завбільшки з горобине яйце і важила десять грамів.

Брати, дивуючись обізнаності Віроньки, тільки переглянулись між собою...

Для початку вирішили поїхати на катамарані вгору по річці й скласти карту місць, де можна шукати звичайну перлову скойку.

— Агов, діти! — почувся від намету голос Анатолія Борисовича, який цілий ранок чаклував над мікроскопом.— Ходіть-но сюди, покажу вам щось цікаве. Подивіться в окуляр!

Першою глянула Віронька.

— Ой, щось крутиться!

— Те «щось»,— усміхнувся вчений,— зародок справжньої перлівниці. Бачите, який він неспокійний, крутиться, немов білка в колесі. Вперше помітив це явище винахідник мікроскопа Антоні Левенгук... Мине час, і зародок перетвориться у вільноплаваючу личинку — глохідій, що надто важливо для розселення малорухливих молюсків. Невеличкі стулки глохідія зазубрені, на них багато гачечків, є в личинки й орган, що виділяє довгу та липку нитку — біссус.

Крихітний глохідій сновигає у водоймі, поки на його шляху не трапиться риба — харіус, окунь тощо. Тоді він чіпляється до їхніх плавника або зябер і оточує себе оболонкою, так званою цистою. Майбутнє глохідія забезпечене: паразит швидко розвивається за рахунок риби. Через два місяці, набувши всіх ознак дорослого молюска, відчіплюється від риби і падає на дно. Мандрівки завершені, розпочинається звичайне для молюсків життя.

Ну, либонь, на сьогодні досить науково-популярних лекцій. Що робитимете зараз?

— Підемо на катамарані вгору по річці — хочемо нанести на карту місця, де б могли жити перлові скойки.

— Молодці! Тільки уважно й без поспіху обстежте ті ділянки, а до колекції беріть не лише черепашки маргаритіфери, а й інших молюсків, і не забудьте зазначити місця, де їх братимете. Це дуже важливо!

— Гаразд. Татку, я приготую бутерброди, й ми пообідаємо в дорозі.

— Добре. Тільки візьміть ще й казанок, пшона, картоплі, солі — юшку зварите.

Мотор завівся одразу. За кермом сидів Ігор, а Олег з Віронькою розклали карту й уважно розглядали дно річки.

— Глуши мотор, братику,— скомандував Олег.— Поглянь, Віронько, яка глибина, і дно непогане — пісок з камінням. До того ж і молюсків усяких чимало. Нанесемо на карту?

— Обов'язково.— Віронька відшукала на карті вигин річки і синім олівцем поставила хрестик.— Пливімо далі!

Додому повернулися під вечір. Анатолій Борисович, побачивши, що продукти цілі, здогадався — діти не варили юшки,— І розсердився. Але, ознайомившись із наслідками їхньої роботи, похвалив. Потім звелів:

— А зараз — вечеряти! І спати. В експедиції закон: вставати разом із сонцем.

СЛІДИ ВЕДУТЬ ДО СУНИЧКИ

Знайомство з сільськими хлопцями. Шлях перепинили пороги. Знахідка віку? Непередбачена зупинка

Хлоп'як руйнував гнізда. Великим заступом з розгону нівечив крутий берег, на якому поселилися щурки. Брили землі скочувалися аж до води, над ними носилися пташки. Деякі майже черкали крильми руду вигорілу чуприну руйнівника, але той не зважав і копав, намагаючись добратися до кінців нірок.

— Що ти робиш? — Віронька вихопила в нього заступ. Хлопець нарешті розігнувся, витер з чола піт.

— Хіба не бачите? Добираюся до гнізд! — заблимав вигорілими віями.

— Навіщо?

— Хочу повикидати яйця, а пташенят потопити. Не дають жити нашим бджолам ці птахи,— і знову взявся до роботи. — — І ти справді думаєш, що щурки — вороги вашої пасіки?

— Аякже. Сам бачив — хапають бджіл. А взагалі, яке вам до цього діло? Ідіть собі, бо хлопців покличу!.. — однак, побачивши Юнту, замовк.

— Потрібні їм твої бджоли! — не звертаючи уваги на погрозу, заговорив Олег.— Вони більше мошкарою, комахами шкідливими живляться, ґедзями, наприклад. Та ще й хапають заклятих ворогів бджіл — бджолиних вовків і шершнів, які теж завдають чималих збитків бджільництву. Знищиш гнізда пташок, полетять вони звідси, тоді побачиш, якого ти лиха накоїв.

— Та хіба ж я знав? — знітився хлопець.— Коли так,— витяг він із землі заступ,— нехай собі живуть. Ходімо, я вас медом пригощу, учора качали...— сказав примирливо.

— Спасибі, нам ніколи,— відмовилася Віра.— А ти не чіпай пташок, бо вони друзі наші, а не вороги.

Хлопець кивнув головою, і невдовзі його руда чуприна зникла за кущами.

Над гніздами іще тривожно літали щурки.

Діти вже сідали в катамаран, коли до них наблизилися троє хлопців. Серед них був і новий знайомий.

— Дід ось меду вам передав,— рудий простяг Віронці горнятко,— та й налаяв, що я тих щурок зачепив. Запрошував вас на пасіку...

Віра подякувала хлопцям за мед.

— Приходьте й ви до нас увечері у гості. А як вас звати?

— Мене — Роман,— подав усім по черзі руку меткий білявий хлоп'як.— А це — Павло,— вказав на присадкуватого, кремезного.

— А тебе ж як звати, губителю природи? — усміхнулася Віра до рудого.

— Пилипко! А ми знаємо — ви з експедиції. Павло учора вас бачив біля наметів. Що ви робите тут?

— Ви у який клас перейшли? — взяла у свої руки ініціативу Віра.

— У восьмий, а що?

— Тоді, мабуть, знаєте про молюсків, у тілі яких зароджуються коштовні перлини?

— Так то ж у морських,— гмикнув Павло,— а наші хіба що качкам па їжу годяться.

— Отож-бо й воно, хлопці, що у вашій річці жили колись молюски, яких називають перловими скойками. У їхніх тілах теж зароджувалися коштовні перлини.

— Віра правду каже,— підтвердив Олег,— ось ми й шукаємо цих молюсків. Якщо вдасться знайти — оголосять ці місця заповідними, а через деякий час знову перлових скойок буде багато.

— Цікаво! Ми б теж допомагали вам, але у нас коні й пасіка...

— А ви що, коней пасете? — зрадів Ігор.

— Пасемо, бодай їм!..

— А проїхати на коні дозволите?

— Приходь, хоч цілий день їздитимеш!

— Олежику, відпустиш?

— Почекай, Ігорю. Я ось що хочу запитати у вас, хлопці. Вам ніколи не доводилося бачити на березі річки великих товстостінних черепашок?

— Тут — ні. А ось трохи вище, де впадає Суничка, бачили. Ми їх у школу приносили, й учителька говорила, що то якісь викопні мушлі.

— Ви б не могли показати те місце?

— А чого ж. Попросимо дідуся, щоб за кіньми подивився, і за півгодини тут будемо. А ваш човен витримає усіх?

— Звичайно! То ми чекаємо!

Невдовзі хлопці повернулися.

— На півдня дідусь відпустив,— радісно повідомив Пилипко.— А ще казав — ті молюски, яких ви шукаєте, справді жили у нашій річці. Тут до революції німець якийсь побудував було невеличку фабрику, виготовляли на ній ґудзики з черепашок. А пізніше стали годувати молюсками качок та свиней. І ще казав дідусь, якщо ми знайдемо бодай небагато молюсків, щоб одного собі взяли. Ними добре лікувати коням очі...

Нові знайомі по черзі сідали за кермо катамарана, а Віронька з хлопцями всю дорогу оглядали дно річки, однак нічого цікавого не побачили.

— Ось і Суничка,-— показав рукою Пилипко.

Гирло Сунички було видно здалеку. Величезні камені утворювали поріг, і вода між ними вирувала, пінилась.

— Такі пороги навіть катамарану не під силу! — сказав Олег і причалив до берега.

Діти вилізли з човна, прив'язали його і рушили вгору вздовж Сунички.

— Ось вони, ваші перлові скойки, чи як їх там!

Віронька й Олег кинулися до берега, вкритого різними черепашками. Яких тут тільки не було: І великих і малих, і товстих і тоненьких, і круглих і довгастих...

— Це — беззубка, це — перлівниці річкові. А звичайних перлових скойок щось не видно!

— Напевно, вгору по Суничці треба йти,— розмірковував Пилипко.

— А як катамаран через ці пороги перетягнемо?

— Човна залишимо,— а самі — пішки! — запропонував Роман.— Обов'язково знайдемо їх, я знаю гарні місця — пляжі там чудові, а молюсків так багато, що з води вийти важко — ненароком можна ногу врізати.

— Скільки ж ходу до тих місць, Ромцю?

— Далеченько, але до вечора справимося.

— Таж дідусь відпустив вас лише на півдня?

— Де він подінеться, постереже й до вечора!

— Так негоже! — втрутилася в розмову Віра.— До того ж і ми своїх не попередили, що затримаємося.

— Зробимо так,— підсумував Олег,— зараз повернемося додому, розкажемо про все Анатолію Борисовичу, може, він і сам захоче завтра з нами піти, а ви, хлопці, вмовте дідуся, щоб відпустив вас на цілий день. Згода?

— Гаразд!

А Роман вніс іще одну пропозицію:

— Давайте візьмемо пару коней і перетягнемо катамаран у Суничку.

— Чудова думка! — похвалив його Олег.— Тільки чи дадуть нам коней?

— Аякже! Задля справи ж!

Анатолій Борисович підтримав дітей і погодився їх супроводжувати.

— А зараз, друзі, хочу познайомити вас із цікавою людиною — письменником-фантастом Чебердою.

З намету вийшов кремезний, з широкою сивою бородою чоловік, привітно усміхнувся.

— То це і є ваші помічники? — підніс руку у привітанні,— Добридень, шукачі пригод! — Міцно потиснув кожному руку.

— Єгор Антонович прибув до нас у важливій справі,— почав пояснювати вчений.

— Краще сам розповім,— зупинив Анатолія Борисовича фантаст.— Кілька років тому, друзі, натрапив я в архіві на старезну грамоту. У ній повідомлялося, що якийсь монах знайшов в урочищі неподалік від гирла Сунички багато велетенських кісток, а біля них брилу з дивовижним малюнком. У грамоті й малюнок той уміщено: ну справжній тобі космічний корабель. Щодо кісток, то тут у мене сумнівів немає, адже в наших місцях водилися колись тварини-гіганти. А ось малюнок не дає спокою, адже зараз стільки говориться про існування позаземних цивілізацій — були, мовляв, випадки, коли нашу планету відвідували їхні представники. Можливо, на тій брилі й зафіксовано одні з таких відвідин?

Шукаю вже давно — і все марно. Залишилося обстежити Червоне урочище. Знаєте, де воно? — звернувся до хлопців. Ті, збентежені почутим, тільки головами кивнули.

— Ну й жартівник ви, Єгоре Антоновичу,— засміявся Анатолій Борисович,— наука, ви ж знаєте, подібних фактів ще не має.

— Фантастика, Анатолію Борисовичу, нерідко робила такі передбачення, які потім ставали науковими концепціями. Я розумію, у вас свої завдання, власні клопоти, однак просив би — давайте сходимо разом до Червоного урочища, понишпоримо в ньому. Не забувайте, Анатолію Борисовичу, подібні знахідки називаються знахідками віку!

— Тоді вважайте, що її вже зробили наші хлопці,— промовив несподівано Пилипко.— Торік вони були там і знайшли силу-силенну велетенських кісток. Привезли їх цілу підводу, щоб здати заготовачу: хотіли на виручені гроші купити два гарних намети, такі, знаєте, з голубим верхом. Так в них ті кістки не прийняли. Сказали — старі дуже. Вони їх і викинули.

— Як «викинули»? Куди? — розсердився письменник.— А чи знають вони, що ті кістки законом охороняються?

— Єгоре Антоновичу,— закліпав очима Пилипко,— я ж з ними не був. А хлопці казали, що там кісток ше багато лишилося. Й десятьма підводами не вивезеш.

— Анатолію Борисовичу, друже,— заблагав Єгор Антонович.— подаруй мені один-однісінький день, га?

— Добре,— погодився вчений.— Пилипку, це урочище нам по дорозі?

— Трохи не з руки, однак, повертаючись, ми можемо залишити катамаран і пройтися пішки кілометрів з п'ятнадцять. Там яри великі. круті, є й печери глибокі. Але заходити до них небезпечно: завалити може.

— Отже, Єгоре Антоновичу, ви зранку прямуйте до Червоного урочища, а ми, повертаючись з походу, зайдемо туди.

Катамаран тягла пара білих коней. Його понтони — видовжені баки, зняті із старих винищувачів і подаровані таткові знайомим генералом,— виявились досить міцними і на суші — ковзали по траві, немов лижі по снігу. Кіньми правив Ігор. Тримаючи їх за вуздечки, він ішов попереду, вибираючи рівну дорогу.

— Но, любі мої, но! — від переживання за нову для нього справу в хлопця навіть чуб змокрів.

— А тепер, Ігоре, дай мені покомандувати,— сказав Анатолій Борисович, коли вони підтягли човна до самої річки.— Хлопці, тримайте катамаран так, щоб він з берега рівно зсовувався.

Вчений вибрав пологий спуск, відчепив посторонки. Хлопці обліпили човен, посунули його, і незабаром він гойдався на хвилях Сунички.

— Тепер, Павлику, відведи коней у табун. Чекай нас з перемогою і допомагай дідусеві. А ми, Єгоре Антоновичу, давайте звіримо маршрут. Хоч би там що сталося,— а в поході всяке трапляється, чекайте нас на правому схилі того яру, де глину беруть. У дорогу!

Діти всілися в човна, за кермо взявся вчений.

Пливли вже кілька годин. На заквітчаних берегах деінде маячили невеликі скелясті пагорби, зрідка порослі чагарниками. Вдалині виднівся ліс. Зупинки не робили, хотіли завидна добратися до мети. Анатолій Борисович поглядав на дно річки і задоволено мружився:

— Можуть бути тут перлові скойки, можуть бути!

За поворотом почувся шум води. Пилипко здивувався:

— Нема тут ніяких водоспадів!

За кілька хвилин катамаран виніс мандрівників до дамби, з якої через три великі труби спадала вода, розсипаючи довкола міріади бризок.

— Минулої весни тут нічого не було! — виправдовувався Пилипко.— Бачите, все нове, побудували нещодавно...

Зупинили мотор, вийшли на берег. По обидва боки гідроспоруди тяглися канали, що постачали водою навколишні поля.

— Оце так сюрприз! — зажурилися діти.— Що ж робити? Тут і коні не допоможуть!

— Витягнемо його на берег,— запропонував Олег,— бензин зіллємо, натягнемо тент, і нехай собі стоїть човен. А самі підемо лісом.

ЛІСОВІ ПРИГОДИ

Ігоря вкусив вуж. Озеро. Як полюють черепахи. Зеленухи живуть на деревах

Ліс густішав. Почали стрічатися ялини, під ногами зачавкала волога.

— Отут стережіться гадюк,— попередив Анатолій Борисович.— А щоб почуватися певніше, давайте виріжемо палиці з ліщини. Гілочку вибирайте таку, щоб рогачик на кінці був.— Анатолій Борисович швиденько обстругав кору на рогачику і вручив Ігореві.

— А це тобі, Віро. Ви, хлопці,— до Олега й Пилипка,— самі виріжете, я навчу вас, як користуватися цією зброєю. Передусім знайте, що гадюка сама не нападає на людину, навпаки — намагається бути від неї подалі. Коли ж наступите на неї — начувайтеся, гадюка одразу ж зреагує. Ось тоді, коли вона намагатиметься згорнутися в кільце, щоб спружинити й кинутися на вас, не гайте часу і рогачиком притисніть її до землі. А зараз — уперед!

Проминули густі зарості папороті, натрапили на непрохідну стіну бруслини, обплутаної колючою ожиною. Вона ще цвіла, лише подекуди виднілися зелені плоди.

— Прийти б сюди принаймні через місяць,— зітхнула Віронька,— досхочу б наїлися ягід і на варення назбирали б!

— Моя ти хазяєчко! — погладив Віру по голові батько.— А он те дерево бачите? Як воно називається!

— Дика яблуня!

— Сюди пташки занесли колись зернятко. її плоди — ласощі для ліс івих мешканців.

— Гадюка! — Ігор прожогом метнувся вбік від куща і навіть про рогачик забув. Олег кинувся братові на поміч. Мить — і він пришпилив плазуна до землі.

— Тримай її, Олежику, міцно,— поспішив йому на допомогу вчений,— а ви всі будьте обережні!..

— Анатолію Борисовичу,— подав голос Олег,— це не гадюка, а вуж. Я зопалу не роздивився.— Хлопець узяв вужа в руки.— Дивись, братику, ось жовті плями по боках голови і темна зигзагоподібна смужка вздовж спини,— таких ознак гадюка не має.

Ігорьок обережно підійшов до брата.

— Дай-но і я потримаю його! Вужику, гарненький,— погладив вужа і враз скрикнув: — Ой! Він укусив мене! — Вуж випав з рук.

На великому пальці відразу з'явилася крапля крові. Ігор замахнувся палицею.

— Стривай,— зупинив його вчений,— вуж не винний, ти його притис, а твоїх лагідних слів він не зрозумів, от і захищався. Нехай собі повзе, а я змажу пальця йодом, І все минеться.

Натуралісти заглибилися в ліс, у якому майже зовсім зникли сосни, а натомість все більше стали траплятися черемха, горобина, ліщина й вільха.

— Десь близько має бути вода,— мовив Анатолій Борисович.

І справді, невдовзі перед мандрівниками з'явилося дзеркало лісового озера. З-за хмари блиснуло сонце, вода в озері стала синьою-синьою.

— Глибоке!

Підійшли до берега. Колись озерце, мабуть, зовсім сховане було великими деревами, а зараз від них самі пеньки лишилися.

— Ось і гадюка! -— Вчений притис рогачиком гнучке звивисте тіло.— Олежику, подай-но мені ще й свого патичка!

Хлопець подав Анатолію Борисовичу рогачика, той притис ним гадюку до землі майже біля самої голови, а свого рогачика вивільнив. Гадюка відразу ж обвилася навколо патичка, намагаючись вирватися. Вчений двома пальцями міцно взяв її біля голови й підніс над землею. Тіло гадюки враз обвисло.

— Йдіть сюди, діти,— покликав Анатолій Борисович.— Бачите, який у гадюки язик роздвоєний. А це — отруйний зуб! Погляньте, який — він гострий, і на кінчику блищить коричнева краплина. То отрута, яка від спеціальної залози канальчиком усередині зуба виходить на його поверхню. Укус гадюки смертельний для багатьох тварин, особливо невеликих. Для людини він теж небезпечний, однак рідко закінчується смертю. А що треба робити, Віронько, коли вкусить гадюка?

— Треба швиденько перев'язати руку чи ногу вище від укусу, вичавити з ранки якомога більше крові й промити ушкоджене місце марганцівкою.

— Правильно, дочко! Ігорьок, то що ми зробимо з гадюкою?

— Вб'ємо!

— А ти як вважаєш, Пилипку?

— Я згоден з Ігорем!

— А ти, Олежику?

— Я проти.

— І я проти,— подала голос Віронька.— Кусає гадюка лише тоді, коли її зачепиш. А скільки вона шкідливих тварин знищує!

До того ж, любі хлопчики, гадючу отруту використовують для виготовлення ліків. Отож нехай живе! А зараз дивіться: кидаю гадюку в озеро!

Гадюка впала у воду й відразу ж попливла, вистромивши голову. Усі затихли, спостерігаючи за нею. Раптом неподалік почувся сповнений відчаю крик якоїсь тваринки.

— То передсмертний крик жаби,— пояснив Анатолій Борисович,— напевно, її вхопив якийсь хижак. Ходімо глянемо!

Облишили кущ верболозу.

— Так і є. Вуж, бачите, поласував зеленою, тільки ніжки стримлять із рота. Запізнилися трохи, а то подивилися б, як жаба сама вужеві в пащу лізе. Раніше вважали, що вуж гіпнотизує жаб. Насправді річ ось у чому: жаба дуже погано бачить і кидається лише на рухомі предмети. Ось вуж і піддурює її: помахає перед носом жаби роздвоєним язиком і сховає його, а та — все ближче й ближче до страшної пащі. Коли ж збагне, що небезпека невідворотна,— встигає лише крикнути.

— Може, визволимо нещасну? — мало не плакав Ігор.

— Пізно. Жаба, напевно, мертва. Таке життя, Ігорьку. Щоб продовжити своє існування, хижі тварини мусять поїдати інших.

— Анатолію Борисовичу,— озвався Олег,— треба, мабуть, риби на юшку наловити!

— Я не заперечую, однак тут уже є рибалка.

— Де? — озирнулися на всі боки діти.

— В озері,— засміявся вчений.— Бачите, що плаває на поверхні води?

— Якісь шматочки білясті...

— То риб'ячі плавальні міхурі. А коли маєте терпіння, можемо й мисливця побачити. Давайте причаїмося ось за цим кущиком.

— Не туди дивитесь,— промовив незабаром учений,— погляньте, хто он там вилазить на пісочок.

— Черепаха!

— Тихше! Це — дуже обережна тваринка.

Черепаха вилізла на берег. Стало видно темно-зелений панцир, плоску, ледь видовжену голову. Тваринка рушила у зарості трави.

— Спіймати? — прошепотів Ігор. Вчений заперечливо похитав головою:

— Краще дізнаємося, чого вона туди подалася.

Черепаха повернулася, тримаючи в щелепах жабу, й одразу ж залізла у воду. Невдовзі знову вилізла на пісок, стала грітися на сонці.

— А тепер спробуй її впіймати! — наказав Ігорю вчений.

Той обережно пішов до берега. Черепаха дрімала. Ігор був од неї за кілька кроків, як під ногою тріснула галузка. Черепаха шмигнула до води, Ігор стрибнув за нею. Однак спізнився — черепаха вже пірнула. тільки бульки на поверхні лишилися.

— А що, не так легко її спіймати? — засміявся Анатолій Борисович.— Поглянь краще, як вона по дну мандрує.

Крізь прозорінь води було добре видно черепаху, яка досягла зелених водоростей і сховалася в заростях.

— А як ви думаєте, чого вона жабу потягла у воду? Не знаєте?

— Щоб, розтерзавши її, проковтнути шматочками. Без води ставкова черепаха цього зробити не може. Ого, та тут черепах багато! Гляньте, що вони виробляють!

Посеред озерця збурилася вода, й на поверхню випірнула черепаха, а потім риба.

— Вони що, б'ються? — здивувався Олег.

— То — смертельний поєдинок. Черепаха напала на лина.

— Так він же великий!

— Черепаха прокушує рибі черево й чекає, поки та знесилиться.

Лин знову з'явився на поверхні. Діти закричали, щоб сполохати черепаху. Коли хвилі розійшлися, все заспокоїлося.

— Будемо ловити рибу? — перепитав учений.

— Якось не хочеться,— відказав Олег.— Може, іншим разом, га?

Знову попали у зарості ліщини. То там, то сям виднілися горіхи.

— Добрий урожай буде! Ви сюди ходите, Пилипку, по горішки?

— Усім класом. Назбируємо їх по кілька мішків.

— На всю зиму вистачає? — позаздрила Віроиька.

— Та ти що! Ми в лісництво їх здаємо! А на зароблені гроші влітку їздимо на екскурсії. Минулого року, приміром, були в Асканії-Нова, а цього разу до Москви збираємося.

— Анатолію Борисовичу,— покликав із-за куща їгорьок,— погляньте, скільки тут жабенят на кущі зібралося!

— Це не жабенята, а дорослі жаби. їх називають древесницями, або ще зеленухами. Вони вміють прудко лазити по деревах і присмоктуватися до їхніх листочків. Цікаво, що колір зеленухи дуже мінливий. Звичайно вони бувають зверху ясно-зелені, під колір листя, а знизу сріблясто-білі. Ці кольори розмежовані, придивіться, чорною смужкою з жовтою оторочкою. Після того як древесниця полиняє, а це відбувається що два тижні, вона стає попелясто-блакитною, потім блакитно-зеленою, а тоді знову набуває кольору листя.

— Анатолію Борисовичу,— озвався Пилипко,— а зеленухи увесь час на деревах живуть?

— Влітку, як гарна днина, вони сидять, вичікуючи здобич, на листках; у дощ ховаються; коли негода триває довго, залазять у воду. Як надходять холоди, зеленухи зариваються у мул і засинають на всю зиму. Прокидаються навесні раніше од усіх жаб.

— А як їм вдається так добре лазити по деревах?

— Присоски, що на лапках, допомагають. Еге,— глянув на годинник Анатолій Борисович,— з такими допитливими натуралістами, як ви, довго будемо добиратися до перекату. Як ти думаєш, Пилипку, сьогодні встигнемо туди?

— Мабуть, ні. Ще довго йти треба.

— Тоді, друзі, заночуємо тут. Вода недалеко, курені зробимо з гілок.

— Ой, Анатолію Борисовичу,-— затурбувався Пилипко.— я ж обіцяв увечері вдома бути!

— Не журися, хлопче, коли ти спав, я був у дідуся і домовився, що протримаємо тебе стільки, скільки знадобиться для справи.

— Ох, і заздритимуть мені Ромця й Павло!

ВЕГЕТАРІАНЦІ

Салат з кульбаби. Планарія. Цвіт папороті. Паляниці з німфеї

— Татку,— промовила Віра,— ми ж їсти не брали з собою...

— У лісі, дочко, з голоду не пропадемо!

— Анатолію Борисовичу, може, кабана вистежимо, у вас же рушниця є! — загорілися очі в їгорька.

— Ну хто ж кабана б'є без ліцензії, та ще й улітку! Я вас збираюся, друзі, перевести на вегетаріанське харчування!..

Знову підійшли до озера. У тому місці в нього впадав невеличкий струмок, і вода була чиста-чиста. Неподалік росли лілеї. Анатолій Борисович довгою палицею підчепив одну з них і потяг з води довжелезне, вкрите темними плямами кореневище. Вчений мало не впав у воду, бо кореневище відірвалося, в руках у нього залишився тільки великий листок німфеї.

— Погляньте, друзі, який він гарний: росте у воді, а завжди сухий. І знаєте чому?

— Бо зверху вкритий восковим нальотом!

— Правильно, Олег. А знаєш, чим іще цікавий листок лілеї? Дай-но сюди ніж!

Анатолій Борисович відрізав кінчик черешка, занурив листок у воду і подув через отвір. На листку з'явилося безліч крапельок повітря.

— На поверхні цього листка мільйони дрібних отворів, крізь них і проходить повітря. У листку лілеї його завжди багато, тому-то він ніколи не тоне.

Анатолій Борисович кинув листок у воду, і той поволі поплив.

— Однак нам треба-таки дістати кореневище. Спробуємо цим сучком,— знову підважив рослину.

Цього разу спроба вдалася.

— У кореневищі німфеї майже п'ятдесят відсотків білка і двадцять — цукру. Можна спекти смачні млинці. Та це — пізніше.

Гострим мисливським ножем Анатолій Борисович обчистив кореневище, розділив його на тоненькі смужки.

— Покладіть їх, хлопці, на сонці, нехай сушаться. А ми ще щось їстівне пошукаємо. Цю красуню знаєте? — показав струнку рослину з довгим, немов у жита, тільки значно більшим листям та коричневими оксамитовими качалочками.

— Авжеж, знаємо, це рогоза, її пагони їсти можна!

— Поласуємо,— стрибнув у воду Пилипко,— тобі,Ігорьку, як меншому, першому дам!

— Чекай-чекай, Пилипку,—зупинив його вчений.— Рослини, що ростуть у воді або поблизу неї, їсти сирими не можна, адже до них легко потрапляють личинки паразитів. Тому-то молоді пагони рогози, хоч які вони смачні, доведеться відварити. До речі, кореневище рогози також тягніть на берег, у ньому багато крохмалю, цукру й білкових речовин. Почистимо, висушимо, перетремо на борошно.

— Уявляю, які то будуть млинці! — чмихнула Віра.

— Це ти даремно, доню. Колись у Астрахані з рогозового борошна пекли не лише хліб, а й смачні пряники. Пилипку, й тростини не обминай. Молоді пагони зваримо...

— Анатолію Борисовичу, тут горіхи якісь ростуть у воді, рогаті такі.

— То, Пилипку, чилім. Горіхи дуже поживні, однак у наших краях ця рослинка зараз зустрічається дуже рідко, ти її не чіпай — нехай росте. А ось,— перевернув учений камінець, що лежав у воді.— хижа планарія.

Діти ледь розгледіли маленького зеленуватого черв'ячка.

— Теж мені хижак! — пирхнула Віра.— Крокодил!

— Зовнішність іноді зрадлива,— зауважив Анатолій Борисович.— Планарія ховається під камінням, між листям очерету або на нижньому боці листя водяної лілеї. Нападає на дрібних тварин, приміром, рачків, відриває од них шматочки і ковтає їх.

Анатолій Борисович знайшов невеличку калюжу з піщаним дном, посадив туди равлика й, коли вода в калюжі встоялася, кинув туди планарію. Черв'ячок завмер, потім підняв передній кінець тіла.

— Там у нього чутливі щупальця,— пояснив учений.

Відчувши здобич, планарія підповзла до равлика, який висунувся з мушлі, залізла на нього й добралася до тіла. Мить — і равлик сховався у мушлю.

— А планарія,— сказав Анатолій Борисович,— встигла-таки відірвати шматочок равликового тіла. Звичайно планарії полюють гуртом і тоді равлика живим не залишають. До речі, планарії цікаві ще й тим, що можуть довго голодувати. Вони живуть понад рік, не отримуючи ніякої їжі! Мають також дивовижну здатність до відновлення. Під час одного з дослідів їхнє тіло розчленували на кілька частин і з кожної виростав черв'як. Однак за розмовами, бачу, ми можемо залишитися голодні.

— Татку, а тут суниць лісових скільки! — вигукнула з-за куша Вїронька.— їж, Ігорьок! — простягла хлопцеві пригорщу соковитих ягід.

— Чекай-чекай, доню! Треба спочатку приготувати обід. Ти, Олег, знаєш, яке з себе молодило?

— Аякже. Схоже на капусту, росте на піщаних грунтах.

— Назбирай нам десятків зо два. Було б непогано, якби ще й заячої капусти знайти трохи. А тобі, Ігоре, відома рослина, яку називають огіркового травою, або бурячником? Тоді пошукай її ось у тих заростях. Віронько! Тобі медуниця не траплялася?

— Її повно тут!

— Принеси пучечок!

Анатолій Борисович вишпортував із землі невеличкі рослинки з перистими листочками, вкритими знизу білим шовковистим ворсинням. Рослинки ці з'єднувалися між собою повзучими пагонами, І, коли вчений витягував одну з них, за нею тяглися інші.

— Навіщо ви гусячу лапку викопуєте? — Ігор приніс жмут огіркової трави.

— Молоді листочки покладемо в салат, корінці висушимо й теж на борошно перетремо. А ти, бачу, швидко виконав завдання. Тепер піди й пошукай мишачого часнику. Суцвіття в нього рожево-лілове.

— Знаю!

Олег з Вірою принесли по оберемку рослин.

— Навіщо стільки нарвали? — спохмурнів Анатолій Борисович.— Більше так не робіть — у лісі, як і скрізь, треба брати лише необхідне! Ви даремно загубили багато рослинок. А тепер ходімо на лужок кульбабу збирати.

Діти збирали молоді листки кульбаби, Анатолій Борисович виривав рослинки з корінням.

— У цих корінцях є і яблучна кислота, і цукор, І багато інуліну — крохмалистої речовини, що при прожарюванні перетворюється в цукор. Підсмажені корінці кульбаб солодкуваті, з ними можна пити чай. А тепер нумо готувати салат. Олег помиє рослини, відбере молоді листочки, а ти, Віронько, їх покриши і змішай. І солі трішки поклади,— подав доньці похідну сільничку.

Лісовий салат удався на славу.

— Віронька з Ігорьком можуть суницями поласувати! — розвів багаття Анатолій Борисович.— А ти, Олежику, принеси трохи води, швиденько відваримо молоді пагони рогози та тростини. Це тим, кому ягід не вистачило,— пожартував...

— Ой, смачне яке, немов спаржа! — ласували хлопці відвареними пагонами рогози.

— Делікатес! А зараз спробуйте варених пагонів тростини! Наїлися? Тепер біля вогнища досушимо корінці...

Відтак узялися будувати житло. Великий курінь вирішили зробити для хлопців, а трохи менший — для Анатолія Борисовича і Віроньки.

Вибрали місце під велетенською ялиною. Каркаси зробили з вільхи, а з ялини нарубали гілок і вкрили ними курінь. Ще й всередині заслали ялиновими гілками.

— А тепер, хлопці,— Анатолій Борисович задоволено оглянув житла,— давайте висушене перетремо на борошно оцим камінням!

— Немов первісні люди! — засміялася Віронька, побачивши, як вони трудяться.

— Багато сміятимешся — не дамо добавки! — Анатолій Борисович підігрів воду, замісив у казанку борошно й, хитро підморгнувши, кинув туди трохи дріжджів. Поставив казанок у попіл, ще й накрив його зверху своїм светром.

— Запасливий ти, татку,— Віронька помітила маніпуляцію з дріжджами.

— У походах інакше не можна,— одказав їй Анатолій Борисович.

Повкладалися, однак спати не хотілося. Віронька щось розпитувала тата, той їй стиха відповідав. У курені хлопчиків точилася якась суперечка.

— Анатолію Борисовичу,— гукнув Пилипко,— а ви знаєте, що сьогодні ніч на Івана Купала?

— Знаю. А що?

— Адже поблизу куреня папороті росте видимо-невидимо. Може, й ми пошукаємо її цвіт?..

— А ще піонер,— одказав Олег,— забобонам усяким віриш!

— Ну що ж,— погодився Анатолій Борисович,— у кого є бажання — одягайтеся, підемо шукати «щасливу» квітку.

— Ура! — застрибав на одній нозі, вдягаючи штани, Ігор.— Якщо знайдемо чарівну квітку, замовимо їй, щоб показала, де шукати перлову скойку.

— Татку, я боюся! Далеко від мене не відходь,-— прошепотіла Віра.— Я, звичайно, не вірю ні в які чудеса, але все одно трохи

лячно...

Надворі зовсім стемніло. У лісі тихо-тихо, тільки жаба десь в озері квакне чи рибина скинеться. Пройшли в долину, де багато папороті. Ігорьок узяв брата за руку.

— Чого ти?

— Я разом з тобою!..

— Не бійся! — стиснув йому руку Олег.

— Може, повернемося? —- запитав Анатолій Борисович.

— Ні! — гуртом.

— Анатолію Борисовичу, я збігаю по рушницю!

— Не треба, Ігорьку, у мене ніж мисливський при собі.

— Світиться! Анатолію Борисовичу, хапайте! — закричав Пилипко.— Та хапайте ж, бо зникне!

— Чого ж ти сам не хапаєш? — засміявся вчений.

— Боюся!

— Справді світиться, татку! І я боюся!

Анатолій Борисович накрив місце, що світилося, долонею й вирвав листок папороті.

— А тепер ідіть сюди, я вам покажу «цвіт папороті». Ану, Олежику, засвіти ліхтаря!

На долоні Анатолія Борисовича лежали... два черв'ячки.

— Оце вам і розвінчана легенда, друзі. Світяться ось ці черв'ячки, яких так і називають — Іванові черв'ячки.

— Чому ж вони зараз не світяться?

— Бо злякалися!

— Анатолію Борисовичу, а як відбувається це свічення?

— Таке світло випромінюється, коли в живому організмі є дві речовини — білок люциферин і фермент люцифераза, який окислює цей білок. При окисленні виділяється енергія, що викликає свічення. Якраз до таких організмів і належить Іванів черв'як.

Ще сонце не зійшло, а на ялині вже заметушилися пташки. Увечері ніхто не помітив, що на верховітті дерева влаштували собі житло сірі чаплі. Вони закидали курені галуззям, усяким непотребом.

— От біда,— пробурчав Анатолій Борисович,— доведеться багаття розпалювати в іншому місці. Підйом! — скомандував.— Умийтесь, потім будемо хліб лісовий пекти.

— Татку, а я мила не взяла і зубної щітки теж.

— Щодо мила. Ти знаєш таку рослину -— собаче мило?

— Знаю, бачила неподалік.

Тоді нарви з корінням. Воно дає добру піну. Тільки не надумайтесь нюхати собаче мило і пробувати на смак — отруйне воно, довго чхатимете після цього.

— Хіба мої руки відмиєш собачим милом? — показав Олег п'ятірню.— Бачите, як вимастився учора живицею.

— Знайди гриб-трутовик, верхню частину зріж, а внутрішня тканина послугує тобі краще, ніж губка. У тебе, Ігорьку, чого лоб червоний? — стурбувався вчений.

— То Олег на мені хлопавку розбив. Але я йому віддячив — штук п'ять розтрощив об його лоб!

— А де ви хлопавку знайшли?

— За ліщиною.

— Піди назбирай молодих листочків. Відваримо й додамо до салату з кульбаб.

Від казанка з учорашнім місивом потягло кислим.

— Тісто майже готове! Тепер треба швиденько піч робити,— Анатолій Борисович вирив продовгувату яму, дно і стіни виклав камінцями.— Нумо, хлопці, несіть сухе галуззя!

Гора хмизу виросла швидко. Анатолій Борисович заглянув у казанок.

— Ще є час, ходімо до озера, може, знову черепаху побачимо. Тільки спустилися до берега, як учений зупинив дітей:

— Тихо! Он видра...

Посеред озера розпластався довгастий звірок. Видра, висунувши ніс з води, втягувала повітря.

— Диви, як дихає! — здивувався Ігорьок.

Звірок їх помітив. Крутнувся на місці і зник у глибині. — Бачили, яка прудка. Пропаде тепер в озері живність. Сидітиме

тут видра доти, доки всіх тварин знищить. Така у неї вдача. Ходімо звідси, бо видра, напевне, налякала й черепах, і ми їх не діждемося — надто вони обережні.

Повернулися до бівуаку. Анатолій Борисович розпалив на дні ями вогонь.

— Підтримуй його, Ігорьку, хмизу не жалій, треба, щоб добре каміння розжарилося.

Розіслав аркуш паперу, потрусив його борошном і вигорнув туди вміст казанка.

— Пилипку, принеси кілька листків лопуха, тільки спочатку обмий їх у озері!

Добре перемісивши тісто, вчений наліпив з нього млинців, розіклав їх на лопухах.

— Як там вогонь?

— Сильний.

— А тепер, хлопці, розгорніть жар. Так-так, ще далі відсовуйте попіл. Віронько, млинці на листках клади сюди, на каміння!

Анатолій Борисович узяв пласт дерну, перевернув його травою донизу і закрив яму, немов лядою.

— Чудово! Ігорьок, запалюй, багаття над ямою!

Сушняк горів добре, Ігор ледь встигав підкладати. Вчений сидів, замислено дивлячись у вогонь.

— Анатолію Борисовичу,— перервав його думки хлопчик,— а якщо ми знайдемо перлову скойку, експедиція закінчиться?

— Ні, друже, ми ж не тільки її шукаємо. Нас цікавить, які тварини й рослини населяють річку, і не лише сучасні, але й ті, що жили тут мільярди років тому.

— А як про це дізнатися?

— Робітники риють шурфи на березі річки й просівають грунт. Так знаходять залишки давно вимерлих істот.

— Анатолію Борисовичу, а навіщо вчені досліджують залишки тварин, які вимерли? Їх-бо не воскресиш?

— Безперечно, ні, хлопчику. Але, дізнавшись, як мінявся клімат у минулому, ми передбачатимемо зміни, що можуть статися й невдовзі. Я вже не кажу про інтерес до цих питань з боку наших геологів, шукачів корисних копалин.

Взяти хоча б двостулкових молюсків. Вчені помітили, що товщина черепашок молюсків одного й того ж виду у різних географічних зонах не однакова. Особливо це стосується викопних форм. У чому справа? Як відомо, будь-яка черепашка складається переважно з вуглекислого кальцію. Він малорозчинний. Та із збільшенням температури розчинність вуглекислого кальцію зростає.

Ось чому, виявляється, тропічні форми молюсків такі великі, а їхні черепашки міцні й товсті, тоді як стулки їхніх родичів у помірних широтах значно менші й тонші. Оскільки в різні геологічні епохи температура води мінялася — на планеті були похолодання і потепління,— то й величина, і товщина черепашок молюсків, які тоді жили, теж різнилися.

Знайшовши черепашки молюсків і встановивши, коли ті жили, вчені дізнаються, які тоді були кліматичні умови. Навіщо? Бо корисні копалини, приміром, утворювалися при певному температурному режимі, наявності рослинного і тваринного світу тощо.

— Еге, друзі, а що, як наш хліб згорить? — похопився Анатолій Борисович. Підняв дернину й проткнув ножем млинець.— Готовий!

Витяг, розламав на частини.

— Пробуйте!

— Смакота! — озвалася Віронька.

— Тоді увесь хліб витягуємо...

— Дивіться,— здивувався Олег,— Юнта біжить!

— Знайшла-таки,— поплескав учений собаку.— Ану, що пишуть нам з експедиції? «Дідусь чекає Олега й Ігоря в таборі. Повертайтеся». Ось, хлопчики, й кінець вашому туристському життю. Доведеться дещо порушити наші плани...

— Ні! — вихопилося у братів.-— Наш дідусь знайде роботу і в таборі!

Анатолій Борисович помітив, що й Пилипка мучить якась тривога.

— Що таке, друже? — запитав у нього.

— І звідки ви оце все знаєте? — зніяковів той.— Я в лісі, вважайте, живу, а хліба такого ще ніколи не пробував, і салат теж смачний!

Анатолій Борисович засміявся.

— Книжки треба читати. В них ще й не таке вичитаєш!

СІМ'Я ЧИ ОРГАНІЗМ

Дрейсени, кулівки, горошинки. Ставковики і котушки. «Жалюча» істина. Шершні. Джмелина хатка

Години через три знову вийшли до річки. Суничка в цьому місці чарівна. З обох боків ліс височіє, понад берегом — велетенські кам'яні брили, крізь прозорінь води жовтіє дно.

— Чудово! — аж подих перехопило у вченого.— Ось де нам поталанить!

Анатолій Борисович зайшов у воду й вийняв пригорщу різних мушель.

— Яких тільки немає! — здивувався Ігорьок.— Беззубок і перлівниць я вже знаю, а ось такі дрібні бачу вперше...

— Бо неспостережливий,— промовила Віра.— Адже річкову дрейсену ти міг побачити у будь-якій річці. Іноді вони гірляндами висять на підводних рослинах. їх можна зустріти також на підводних спорудах...

— А ось річкова кулівка,— на Ігорькову долоню ліг невеличкий двостулковий молюск з округлою мушлею розміром не більше двох сантиметрів,— ця дрібнота живородна, у неї яйця розвиваються всередині організму, тому назовні виходять вже «готові» молюски.

— Дивись, Олежику, а мушлі цих молюсків іще менші, немовби горошинки!

— Чому «немовби»? Ці молюски так і називаються — горошинки. Вони найдрібнішІ з прісноводних двостулкових молюсків.

— А вони, Анатолію Борисовичу, не схожі одна на одну,— придивився Олег до знайдених Ігорем молюсків.

— Дива тут, друзі, ніякого немає. Просто ІгорьковІ трапилися горошинки кількох видів. Ось, бачу, річкова горошинка, а оця, блискуча, так і називається — горошинка блискуча, а ця — болотяна горошинка.

— Анатолію Борисовичу, а це що за черепашка? — Пилинко дістав з дна круглу-мушлю.— Гарна яка!

— Це — кардіум, або серцевидка. Свідчення того, що тут колись котилися морські, а то й океанські хвилі. Час відшліфував мушлю, стер верхній, конхіоліновий шар, саме вапно залишилося. Серцевидки й зараз живуть у теплих солоних водах, зокрема, у Чорному морі.

Розбрелися по річці.

— Я знайшов мушлю ставковика! — похвалився Ігор.

— Якого саме? — запитала Віра.

— Звичайнісінького. Ось він,— показав Ігор мушлю.

— Не звичайнісінького, а ставковика звичайного, бо є ще малий ставковик, він значно менший. Ставковик малий, знайте, переносить різні захворювання, тому його треба стерегтися.

— І ще слід уточнити,— мовив учений,— що ставковики дихають легенями, а двостулкові малюски, яких ми згадували,— зябрами. Атмосферним повітрям дихають також добре відомі вам котушки. Живуть вони, як і ставковики, в озерах і ставках, тихих заплавах річок, а сюди, на перекат, їх прибила течія. Тепер, друзі, давайте шукати перлову скойку.

— Нема її тут, Анатолію Борисовичу,— опустив голову Олег,— з великих черепашок тільки перлівниці й беззубки трапляються...

— А це що? — вчений вийняв з води велику мушлю.— А це? — витяг другу.— Будьте уважні!

Довго ходили по Суничці вздовж і впоперек. Олег з Пилипком знайшли ще по черепашці перлової скойки.

— Зовсім свіжі мушлі, на кілька років ми запізнилися! — жалкував Анатолій Борисович.— Пилипку, а Суничка вгорі стрімкіша?

— Так. Є навіть невеликі пороги, деінде каміння нависає над водою.

— Може, туди нам піти?

— Це далеченько. Якби на катамарані...

— Якщо не вдасться перетягти його через дамбу, візьмемо гумові човни. Наказую: ні в якому разі носи не вішати! Певен — натрапили на вірний слід.

— А я попрошу дідуся, щоб відпустив до нас Романа з Павлом! — згадав Пилипко своїх друзів.

Анатолій Борисович показав дітям, як запакувати знайдені мушлі. Невдовзі вирушили в дорогу.

— А ти, Пилипку, казав, що тут черепашок тьма-тьмуща! — не втерпів Олег.

— Хто ж знав, що саме тих молюсків, яких вам треба, не буде. Знавець молюсків з мене, виходить, нікудишній,— посмутнів Пилипко.

— Нічого, друзі, адже пошук тільки почався. А тепер, Пилипку, курс — на Червоне урочище. Єгор Антонович нас, напевно, уже чекає.

Дорога простяглася через луки. Буйнотрав'я сягало вище колін, то там, то тут з-під ніг випурхували потривожені птахи. Віра не могла пройти мимо чудових лугових квітів, і невдовзі її голову прикрашав барвистий вінок. Юнта гасала довкола, вишукуючи здобич.

— Ой-ой! — несподівано заволав Ігорьок.— Болить!

— Де? Що? — кинувся до брата Олег.

— Я хотів осу впіймати, а вона вжалила!

— Ех ти, натураліст! Тепер прикладай щось холодне, може, не так напухне. Та подякуй, що оса за пальця тебе вкусила, а не за носа!

— Ой-ой! — це вже Віра,— І мене вкусила, за лоба!

— Тікайте, їх тут багато! — кинувся вбік Пилипко. Усі — за ним. А оси не відстають.

— Ховайтеся у кущі, там не дістануть,— почувся голос Анатолія Борисовича.

Діти перелякано дивилися, як оси невеличкою хмаркою покружляли неподалік і повернули назад.

— Цікаве знайомство? — підійшов до них учений.

— Смієшся, татку, а нам боляче!

— Нічого, від осиного укусу рідко хто вмирає. А які ж то вас оси вкусили?

— Чи було нам коли дивитися на них? — нахмурився Олег.

— Ну, друзі, піти звідси, не знаючи навіть, від якої комахи постраждали, негоже юним натуралістам. Треба почекати, доки вони заспокояться, а потім тихенько підійдемо до них і встановимо істину.

— Дуже вона жалюча, татку, ця істина! — Віронька тулила до гулі мокру пілотку.— Я не піду!

— Гаразд, ми з Олегом удвох сходимо. Ти, Олежику, бачу, не боїшся.

Анатолій Борисович залишив Ігорькові рушницю й рюкзак.

— Побачимо, як вони зараз мчатимуть звідти! — тільки й промовила Віронька.

Однак учений І Олег не поверталися довгенько. Діти заспокоїлися, вилізли з кущів. За півгодини віддалеки з'явилися Олег і Анатолій Борисович.

— Олег щось у руці несе. Грудку якусь, чи що?

— Не інакше як осиного меду видерли! — засміявся Пилипко.

— Насамперед,— мовив Анатолій Борисович,— ми пересвідчилися, що Віроньку й Ігорка покусали оси-шершні. Хтось потривожив їхнє гніздо, тому-то вони й кинулись навздогін.

— Не бачили ми того гнізда,— виправдовувалася Віра.

— А пеньок трухлявий поблизу куща теж не чіпали?

— Я на нього ногою стала,— знітилася Віра.— А що, в ньому було гніздо шершнів?

— Ти, доню, зруйнувала їхнє житло...

— Що ж тепер з ними буде? — стривожилася Віра.

— Нічого. Вони вже взялися відбудовувати своє гніздо. Жаль, що ви побоялися підійти ближче, а то б побачили коричневі соти, зроблені з пережованої деревини. Соти розташовані горизонтально, у їхніх чаруночках виростають личинки, яких шершні годують жованкою з убитих комах.

— А в тебе, Олежику, що? — Ігор ніяк не міг збагнути, що то за темніш згорток тримає брат.

— Покинуте джмелями гніздо,— пояснив той.

— У ньому торік жила сім'я невеликого джмеля-моховика,— сказав учений.— Жовтеньких джмелів-моховиків зараз не видно. Та он на квітку сів інший — земляний джміль. Бачите, який великий. Зараз ми його роздивимось.

Він обережно взяв квітку з строкатим джмелем і вийняв його звідти.

— Татку, вкусить!

— Ні, джмелі кусають рідко. Чуєте, як гуде? — підніс до вуха жменю.— Недарма називають їх трубачами.

Анатолій Борисович узяв комаху за спинку.

— Погляньте, друзі, які у джмеля великі очі. Вони цікаві не лише розміром, а й своєю будовою. Ці очі — кілька тисяч вузеньких трубочок, що тісно прилягають одна до одної, утворюючи так зване фасеточне око. Однак у їхній верхній частині чорніють ще й крапельки простих очей. Вчені поки що не з'ясували, навіщо джмелеві прості очі. Усі роздивилися джмелика? Тоді лети, комахо!

Джміль зробив петлю й полетів, проте недалеко. Юнта кинулася туди.

— Бачте, одразу в гніздо потрапив! Прикро, що часу в нас обмаль, а то ми могли б ще простежити за життям сім'ї земляних джмелів. Своє житло вона влаштовує під купинами, добре маскує вхід, одразу нізащо не знайдеш. А тут наш полоняник, з радощів, мабуть, «розсекретив» розташування гнізда. Що там Юнта робить? Юнто, іди-но сюди!

Вівчарка прибігла до вченого, взяла його за штанину й потягла до того місця, де сховався джміль.

— Гаразд, ходімо поглянемо,— усміхнувся Анатолій Борисович. З-під невеличкої купини одна за одною вилітали великі комахи.

— Бджоли б уже кинулися жалити! — зауважила Віра.

— Оси теж! — помацав ґулю Ігорьок.

— А ось ми зараз порушимо ритм їхнього життя! — Анатолій Борисович встромив у гніздо кінчик олівця.— Чуєте, як загули? А що буде, коли ми далі в отвір заліземо?

Тільки Анатолій Борисович вийняв олівця, як звідти висипало з десяток джмелів, вони грізно загули, піднялися в повітря.

— Не рухатись! — наказав учений.— Дивіться на отвір.

А звідти все вилазили й вилазили джмелі. Частина з них відразу ж переверталася на спинку, грізно виставляючи жало.

— Тепер бачите, скільки їх тут, під купиною? Юнто, куди ти лізеш? — хотів зупинити вівчарку Анатолій Борисович, але та сунула-таки носа в нірку й відразу ж заскавчала.— Тікай!..

Джмелі погули-погули й сховалися у нірці, лише в повітрі сюди-туди носилися вартові.

— Вони нас не зачеплять, ходімо,— скомандував учений.

Рушили. Дорогою Анатолій Борисович розповідав:

Джмелі — цікаві створіння. Встають дуже рано. Щоб не проспати, є в них живий будильник: щоранку один із джмелів починає махати крильцями і так гуде, що після цього членам його сім'ї вже не спатиметься. Буває це близько сьомої години ранку.

— Анатолію Борисовичу, а джмелі корисні?

— Так. Вони чудові запилювачі. До того ж у природі існує ряд рослин, які запилюють лише джмелі. Багато вчених досліджують їхню біологію, зв'язок з навколишнім середовищем. Значний інтерес становлять джмелі і як представники великої сім'ї гуртосімейних комах. Йдеться про бджіл, ос, джмелів, мурашок, термітів.

— Татку, зараз багато пишеться про їх життя. Чому це так цікавить учених?

— Людина здавна помітила гуртосімейних комах. Медоносну бджолу їй удалося навіть одомашнити. Спосіб життя бджолиної сім'ї вам, безперечно, відомий. Ви знаєте, що там існує розподіл праці, спеціалізація членів сім'ї. І все-таки ми звикли дивитися на бджіл, як на окремих істот. Але існує така гіпотеза, що бджолина сім'я — це єдиний організм, у якому бджола — невеличка частинка, майже позбавлена індивідуального існування. Гуртосімейні комахи не можуть жити поодинці. Бджола, відірвана од вулика, швидко гине. Отже, пасіка, яку ми не раз бачили, набуває нового смислу. Уявіть: всередині кожного вулика схована істота, вагою до 5 кілограмів (10 тисяч бджіл важать 1 кілограм). Стільник у неї — скелет. Дихання забезпечується рухом крил бджіл-вентилювальниць. Вчені помітили, що всередині клубка бджіл відбувається активний рух поживних речовин,— звичайно, не через вени й артерії,— просто бджоли годують одна одну. У вулику підтримується постійна температура, тоді як в окремої бджоли постійної температури тіла немає.

— Але коли це організм,— здивувався Олег,— де ж тоді нервова система, що керує ним?

— Щоб довести, що гуртосімейні комахи можуть мати складну поведінку, вчені вдаються до аналогії. Елементи пам'яті великих електронно-обчислювальних машин складаються з феритових кілець, сполучених між собо:ю. Дайте інженерові одне феритове кільце — він не зможе сконструювати такої машини; якщо навіть їх сотня — його робота не зрушить з місця. А ось коли елементів декілька тисяч,- інженер може, з'єднуючи їх належним чином, створити орган машинної пам'яті. Тисячі елементів набувають цінності, якої кожний зокрема позбавлений. Тепер уявімо: у цих кілець-елементів виросли крила і лапки, вони вміють пересуватися і лише в окремих випадках з'єднуються, утворюючи єдине ціле. Виходить, машина багато в чому схожа з бджолиною сім'єю, мурашником, термітником...

— Це вже звучить, татку, фантастично!

— Будь-яка жива істота, Віронько, дивовижне хитросплетіння найцікавіших проблем. Впорядковане і погоджене життя гуртосімейних комах справді викликає подив. Що рухає ними? Як вони спілкуються між собою? Як обмінюються інформацією? І хто вони: суспільства чи організми? Тут є над чим замислитись... Відомо, що комахи з'явилися на Землі раніше, ніж люди. Доведено: бджоли і мурашки існу-нали на нашій планеті ще сорок мільйонів років тому. Історія ж людства триває не більше 150 тисячоліть. І перший «колектив», зі складними взаємостосунками, чітко визначеним розподілом праці між його членами, створили мільйони років тому гуртосімейні комахи.

Чому ж тоді на вершині розвитку живих істот стоїть людина, її не виходець із комах? — знову встряв Олег.

Еволюція усіх видів ішла шляхом розвитку нервової системи; вдосконалення психіки. Число нервових елементів у комах не зростало через їхні мізерні розміри. Комахи немов застигли у своєму розвитку. Цю проблему, гадають учені, вирішила еволюція гуртосімейних комах: вони зуміли об'єднати свої крихітні мозки. Створилися умови для мініатюрної «цивілізації»: у комах виникло землеробство, тваринництво, вони збирали продукти харчування. Виникли війни і навіть... рабовласництво. Але на цьому розвиток гуртосімейних комах зупинився. Однак деякі вчені гадають, що на інших планетах розвиток нерпової системи комах, можливо, пішов іншим шляхом. Припущень багато, вони чекають свого вирішення.

Та чи не час, друзі, обідати? Віронька з Ігорем готуватимуть салат, збиратимуть ягоди, а ми з хлопцями розпалимо багаття, будемо лісову юшку варити. Пообідаємо — і без зупинки до Червоного урочища!..

ТВАРИНИ-ВЕЛЕТНІ

Хитра лисиця. Червоне урочище. Зникнення Єгора Антоновича. Чому вимерли гігантські звірі

А зупинку таки довелося зробити. Через Юнту. Бігала в кущах перед мандрівниками, а тоді враз загавкала — хотіла, щоб на неї увагу звернули,— й чимдуж рвонула у зарості верболозу.

— Дивіться,— вигукнув Пилипко,— там ще якийсь собака!

— Лисиця! — уточнив Олег.— Анатолію Борисовичу, поводиться вона якось дивно: не тікає, а нападає на вівчарку. Може, скажена якась?..

Анатолій Борисович зарядив рушницю.

— Біда! Ще й собака пропаде!

— Гляньте, гляньте, лисиця вже лежить на землі, а Юнта над нею стоїть.

Справді, лисиця, відкинувши ноги, лежала на землі.

— Юнто, до мене! — наказав учений.

Вівчарка без особливої охоти відійшла од лисиці. Анатолій Борисович узяв собаку за ошийник.

— Олег, потримай Юнту, я лисицю огляну.

Однак не встиг Анатолій Борисович і кроку ступити, як лисиця скочила на ноги й втекла в кущі. Юнта аж звалила Олега на землю, однак той повис на собаці й не пустив.

— Немов у казці! —- засміявся вчений.— Це неспроста, інакше б лисиця втекла від собаки, у неї надто розвинений нюх і слух, щоб не почути Юнту здалеку. Та й ми досить голосно розмовляли.

— Ой, дивіться, лисяча нора! Біля входу звірятко якесь лежить!

— Це землерийка, називають її ще білозубка мала. Надзвичайно цікава тваринка. Знищує дрібних гризунів, молюсків, хрущів, коників тощо. Дуже прожерлива. За добу з'їдає корму у півтора раза більше, ніж важить сама. Ворогів у білозубок також багато: гадюки, вужі, птахи, ссавці.

— А як вона тут опинилася?

— Певно, лисиця вивела на полювання своїх дітей і впіймала для них землерийку. Звірята бавилися здобиччю, лисиця, як і кожна мати, милувалася дітьми і своєчасно не помітила небезпеки. Коли ж побачила собаку, то відвернула увагу, щоб малеча сховалася. Ну, а що далі було, ви самі бачили. Обдурила усіх нас.

— А може, розкопаємо нору й заберемо з собою лисенят? — обізвався Ігор. — Я б одне у шкільний зоологічний куточок віддав.

— Не так просто. Адже нора лисиці побудована складно. Спочатку вона йде похило на один-півтора метра вниз, потім тягнеться під землею п'ять-шість метрів. До того ж нора має декілька вихідних отворів. Так що буде ваш куточок без лисиці! І ще, друзі, треба пам'ятати, що лисиці полюють на гризунів — шкідників сільськогосподарських культур. Не менш корисні вони і в лісовому господарстві, бо знищують не тільки мишовидних гризунів, а й різних шкідливих комах, оберігають молоді ліси від пошкоджень.

— Анатолію Борисовичу,— почувся з-за кущів Олегів голос,— впіймали ще одну землерийку.

— А це вже інша землерийка — бурозубка звичайна.— Анатолій Борисович обережно вхопив за шию невеличке, вкрите оксамитовим темно-бурим волоссям звірятко, яке намагалося вкусити його.— Хоботок у бурозубки, бачите, вкритий короткими щетинками. Очі зовсім маленькі, їх у хутрі навіть не помітно. Дивно, як ця землерийка сюди потрапила, адже вона полюбляє вологіші місця. Мабуть, підґрунтові води близько.

Бурозубка затріпала ніжками, намагаючись вивільнитися. Анатолій Борисович присів навпочіпки.

— Тримай, Олежику, Юнту, відпустимо землерийку на волю! До речі, друзі, знайте, ці звірки цікаві ще й тим, що у зимову

сплячку не впадають, а нишпорять під снігом, шукаючи комах, їхніх личинок, молюсків і навіть жаб. Особливу користь приносять, знищуючи дротяників, вовчків, хрущів, гусінь. Своєї діяльності бурозубки не припиняють упродовж доби. Для цього їм потрібно багато енергії. Ось чому обмін речовин у тілі землерийок надзвичайно інтенсивний. Досить згадати, що для його забезпечення серце тваринок робить 1320 ударів на хвилину, а частота їхнього дихання досягає 800.

— Невже в цієї дрібноти серце б'ється майже у двадцять разів швидше, аніж у людини? — здивувалась Віронька.— Наше такої напруги, мабуть, не витримало б!

— Отже,— підсумував учений, землерийки — дуже корисні тваринки, треба їх, діти, охоронити!

Стежка знову сховалася у дрібноліссі, а коли вихопилася на простір, мандрівники побачили в долині величезний крутий яр. Він зловісно чорнів, а від нього розходилися на всі боки, немов спрутові щупальця, менші яри.

— Колись тут теж ліс був,— озвався Пилипко,— та під час війни фашисти знищили його. А там далі — піски...

Мандрівники спустилися на дно яру. Його стіни, розмиті водою й лише де-не-де вкриті дерезою та берізкою, нагадували перепалену цеглу. Анатолій Борисович доторкнувся до однієї з брил, і вона одразу ж розсипалася, оголивши велику кістку.

— І он кістки, і он...

Анатолій Борисович схвильовано оглядав місцевість. Так ось чого це урочище називають Червоним! Водяні потоки, вітри оголили особливу гірську породу — лес. У ній, як правило, добре зберігаються рештки живих істот...

Багато кісток стриміло на висоті близько трьох метрів. Пилипко хотів було підстрибнути, щоб учепитися за корінь, який стирчав з-під них, однак учений зупинив його:

— Цим ти викличеш обвал.

Анатолій Борисович попросив дітей відійти подалі від небезпечного місця.

— Друзі, Пилипко не помилився. Перед вами цінна знахідка — залишки тварин-велетнів мезозойської ери, останні з яких вимерли близько сімдесяти мільйонів років тому. Ми повідомимо про знахідку в інститут, порядкувати тут можуть лише висококваліфіковані спеціалісти. Жодна з цих кісток не повинна зникнути, розсипатися...

— А де ж Єгор Антонович? — стурбовано промовила Віронька.— Він же нас тут повинен чекати.

— Так,— підтвердив учений. — Єгоре Антоновичу! — покликав.

Відлуння ще довго ходило яругами.

— Гляньте, хлопці, може, записку десь лишив нам фантаст, — попросив Анатолій Борисович.

Діти розбіглися довкола, оглядаючи місцевість.

— Нема нічого! — повернулися небавом.

— Дивно! Почекаймо його, можливо, щось у дорозі сталося.

Знайшли затінок, повсідалися.

— Анатолію Борисовичу, а чому ті тварини вимерли? — поспитав Ігор.

— З цього приводу, хлопчику, існує ряд гіпотез. Вчені припускають, що тварини-гіганти могли вимерти внаслідок «конкуренції» з Іншими гваринами, зокрема, з ссавцями. Є також припущення, що причиною їх масової загибелі стали епідемії, кисневе голодування, інтенсивне космічне опромінення...

Існує цікава гіпотеза, в якій стверджується, що гіганти вимерли через збіднення грунтів на вапно. Кістки їхніх скелетів, мовляв, не отримуючи будівельного матеріалу, ставали м'які й легко деформувалися. Важке тіло буквально прибивало їх до землі. Такі «рахітичні» скелети вчені знаходили у багатьох місцях планети.

І все-таки вимирання тварин не можна пояснити лише одним якимось фактором, адже для процвітання будь-якого виду необхідні й достатня кормова база, і сприятливі кліматичні умови, й відповідний ландшафт, і нечисленність прямих та побічних ворогів... Поки усе це перебуває у взаємозв'язку й рівновазі, видові не загрожує вимирання. Однак у природі все змінюється, розвивається. Випадіння бодай одного з факторів призводить до зміни чисельності виду. Підняття гірських систем, зокрема, викликало колись осушення материків, зміну клімату на континентальний; зменшилася кількість водоймищ, зникла буйна рослинність, що й спричинило зникнення тварин-велетнів.

— Анатолію Борисовичу,— втрутився в розмову Олег, — а може, перлова скойка, яку ми шукаємо, теж вимерла внаслідок природних змін?

— Ні, друже,— рішуче заперечив учений,— ми маємо сьогодні сотні прикладів її існування в умовах, подібних до наших. Треба знайти маргаритіферу й відновити процвітання цього виду! А зараз, друзі, давайте обійдемо околиці яру і пошукаємо сліди Єгора Антоновича. Мене дуже непокоїть його відсутність. Хоча, правда, він мандрівник досвідчений, заблукати не міг.

ПАРТИЗАНСЬКИЙ ЗАПОВІДНИК

Брати шукають письменника. У пастці- Партизанська землянка. Сторінки командирського щоденника. Перлова скойка

Розбрелися увсебіч. Олег з Ігорьком дійшли аж до лісу.

— Глянь, Олежку, он сліди кедів Єгора Антоновича!

— Давай простежимо, куди вони ведуть!

Сліди повели до яру, однак не туди, де вони вже були, а значно далі.

— А ось тут Єгор Антонович запалив цигарку, бачиш, сірника кинув,— показав Олег.

Підійшли до великого провалля. Земля зсунулась, оголила у багатьох місцях темні отвори.

— Тут, певно, глину брали,— промовив Олег.— Бачиш, яка біла. А куди ж ведуть ці входи? — здивувався.

— Глянь, Єгор Антонович туди й пішов,— занепокоєно прошепотів Ігор,— а назад не виходив, зворотних слідів нема.

— Ой, як темно! — зазирнув у підземелля Олег.— Єгоре Антоновичу! — покликав.

— Оре! Овичу! — загуло у відповідь.

— Тут не обійтися без Анатолія Борисовича з рушницею,— твердо сказав Ігор.— Може, вовки у підземеллі ховаються...

— Ти що, хочеш, щоб Віронька на глузи узяла? Краще постій біля входу, а я піду вниз. Коли довго мене не буде, клич Анатолія Борисовича!

Олег підняв кимось кинуту палицю.

— Зброя є! Сірники зі мною! — і зник у печері.

— Що там, Олежику? — всунув голову Ігор.

— Тут справжнє підземне царство... Звідкілясь навіть світло пробивається,— туди й піду,— почулося,— а ти не лізь, чекай мого повернення!

Ігорьок постояв з півгодини. Жодного звуку знизу.

— Жику,— покликав,— відгукнися!

— Ику! Ися! — залунало з підземелля.

«А може, там якісь бандити сидять?» — захвилювався Ігор й кинувся у підземелля.

Велику печеру освітлював промінь світла, що линув звідкись здалеку. Видно було вузький прохід. Ігор швидко попрямував ним. Прохід іще звузився. Не встиг хлопець пригнутися, як щось холодне легенько штовхнуло його в обличчя.

— Ой! — скрикнув.

По обличчю знову черкнуло, немов крилом провело. «Кажани! — здогадався.— Бодай вас, як налякали!» Став приглядатися. При його наближенні кажани зривалися і з писком ховалися в глибині печери. Рушив далі, «А де ж світло?» Кинувся назад.

«Невже звернув у боковий хід?» Довкола все оповито мороком.

— Олежику! — злякано закричав Ігор.

— Ику, ику, ику! — знову залунало, й відразу щось гупнуло за спиною. Хлопець відскочив, потім простяг туди руку.

«Завалило!» — пронизлива думка.

Обережно обстежив завал, шукаючи бодай маленького отвору.

«Треба йти вперед»,— вирішив і, пригнувшись, щоб не торкатися головою землі над собою, подався далі. Йшов довго, аж поки нога не зачепилася за щось металеве. Нагнувся, намацав округлий предмет.

«Снаряд! А може, міна? — злякався і тут же вдарився лобом об дерев'яний ящик.— Та тут їх гора!»

Спробував одсунути ящик — не вийшло. Протис руку між планками: снаряди!

«Напевно, склад,— здогадався,— Може, за снарядами — вихід на волю. Але як їх прибрати зі шляху? Ще вибухнуть...»

На лобі виступили краплини поту, хлопець витер їх рукавом. Закалатало серце. Сів. Гукнути б на допомогу, та хто його тут почує?! А відлуння може новий обвал викликати. Хоча б сірничок, хоча б малесенька свічка!..

«Треба розбирати ящики»,— вирішив. Відірвав планку. Намацав горішній снаряд, відніс його в глиб проходу, за ним — другий, третій... Минула ціла година, поки Ігор відчув легенький подих вітру. Тоді сів і заплакав. Спочатку тихенько, а потім уголос, аж захлинаючись.

Наплакався, витер сльози, обережно ліг на снаряди, щоб пробратися вперед. І раптом почув голоси. Застиг непорушно.

— Товаришу майор,— упізнав голос Єгора Антоновича,— ось тут і починаються склади артилерійських снарядів. Я просив би не чіпати їх доти, доки не заберемо звідси кісток викопних тварин. Адже в разі вибуху буде знищено унікальну знахідку...

— Єгоре Антоновичу! — заволав не своїм голосом Ігор, боячись, що люди підуть, не помітивши його.— Допоможіть, зніміть мене зі снарядів!

— Хто тут? — кинулися до нього військові.

— Не вставати, лежати! — наказав майор. — Товаришу сержант, обережно візьміть дитину, а ти, хлопче, не ворушися!

...Гострий промінчик ліхтаря намацав Ігореве обличчя, і чиїсь дужі руки зняли його зі снарядів. Ігор так учепився в свого рятівника, що той мало не силою вивільнився з його обіймів.

— Розповідай, хлопче, як ти сюди потрапив,— мовив майор.

— Там Олег іще десь бродить підземеллям...— згадав Ігор, і сльози знову покотилися горохом.

— Оце так ситуація,— захвилювався майор, коли Ігорьок нарешті розповів про свої пригоди.— Тоді ми повернемося до отвору, яким зайшли хлопці в підземелля, й поведемо пошуки звідти.

— Теж мені слідопити,— розсердився Єгор Антонович, дізнавшись, що хлопці йшли по його слідах.— Я думав, до вашого приходу встигну повідомити про цей підземний склад, а ви, бач, які оперативні. Де ж решта?

— Мабуть, уже зібралися в умовленому місці, по той бік урочища.

— Тоді біжи до них і скажи, щоб нікуди не ходили, а то ще й вони, гляди, полізуть під землю.

— Не піду, я Олежика шукатиму!

— Товаришу Коваленко! — звернувся майор до сержанта.— Попередьте мандрівників, а хлопець нехай з нами йде.

Група спустилася в підземелля. Йшли поволі, роблячи зарубки на стінах.

— Ось він, той поворот,— упізнав Ігор по завалу свою пастку.

Повернули праворуч.

— Сюди я не ходив,— промовив Єгор Антонович,— навіть не помітив тоді, що цей хід є.

Невдовзі опинилися у невеликій печері, обкладеній грубо обтесаним вапняком. Залишки попелу, стосик нарубаних дров, нари з дощок свідчили, що тут колись жили люди. З цієї печери вихід повів далі, аж поки група не наткнулася на ще один боковий хід.

Куди ж іти? Доведеться розбитися на дві групи!

— Гей! Хто там? — почувся Олегів голос— Ідіть сюди!

Ігор кинувся вперед і потрапив ще до однієї печери, обкладеної вапняковими брилами.

— Олежику, що ти тут робиш?!

— А ти як посмів іти сюди? — Олег замовк, побачивши дорослих.— Товариші! Єгоре Антоновичу! Я натрапив на партизанську землянку. Ось щоденник командира. Тут, у кінці, написано, що вони йдуть в останній бій...

— Так, у цих підземеллях були партизани,— підтвердив майор.— Уже по війні звідси винесли останки загиблих месників і поховали у братській могилі. Цього ходу, напевно, ніхто не помітив. І про склад снарядів теж ніхто не знав...

— Єгоре Антоновичу, а малюнок ви бачили?

— Де?

— Відразу ж біля входу до печери. Немов цвяхом видряпано на стіні.

Повернулися до малюнка.

Рука давнього майстра зобразила на скам'янілій брилі довгастий предмет із загостреним верхом і трьома лініями, що нагадували стабілізатор сучасної ракети. Біля «ракети» вирізьблено дві фігурки якихось звірів.

— Ця схожа на печерного ведмедя, а ця — на оленя! — підійшов на їхній голос Анатолій Борисович.-— А «ракета», Єгоре Антоновичу, не що інше, як схема загородки, куди давні мисливці заганяли великих звірів. Гляньте, «тіло» зображеного предмета — глибоке урочище, центральний «стабілізатор» показує напрямок заганяння звірів, бо кові — рух нагоничів. Знахідка дуже цінна...

Єгор Антонович познайомив ученого з військовими, розповів про пригоди хлопців під землею.

— Анатолію Борисовичу, як бути з партизанською землянкою, що робити з кістками звірів, адже їх необхідно вийняти до того, як сапери почнуть знешкоджувати снаряди.

— Треба домовитися з військовими, щоб почекали. А ми негайно сповістимо про знахідку дирекцію інституту.

— А перлову скойку зайшли?

— Поки що ні. Однак сліди зовсім свіжі. Коли закінчимо справи тут, знову підемо вгору по Суничці.

Сапери пригостили мандрівників смачною солдатською кашею.

— А ви знаєте, друзі, що наш новий знайомий — майор Сокіл — місцевий житель і партизанив у цих краях,— промовив Єгор Антонович.— Попросимо його, щоб розповів якусь цікаву історію воєнних років.

— У цих печерах була запасна база народних месників,— пояснив Віктор Володимирович Сокіл. — Одного разу фашисти оточили тут невелику групу партизанів. Морили їх голодом, гадали, що партизани довго не протримаються без води. А тоді стали викурювати їх димовими шашками. Народним месникам нічого не лишалося, як прийняти останній бій. Одразу ж по війні в печерах побувала група комсомольців. Вони забрали до місцевого музею речі й зброю партизанів, передали військкомату прапор партизанського загону, який зберігається зараз у піонерській дружині місцевої школи. Командирської землянки, як бачите, комсомольці тоді не помітили. А зараз входити до печер небезпечно через обвали.

— Анатолію Борисовичу,— відірвався од командирського щоденника Єгор Антонович,— а про це особливо цікаво буде дізнатися вам. Ось послухайте:

«12 червня. Тиждень сидимо без харчів. Німці заблокували всі ходи й виходи з печери. Немає води». І далі: «16 червня. Ми врятовані! Петро Васильович Костенко, який вчителював до війни у місцевій школі, знайшов вихід, що веде до річки. По ньому він пробрався туди й наловив молюсків. Дуже смачна і поживна їжа. Нагодували поранених, наїлися самі. Петро Васильович знайшов у одному з них дві перлини — гарні кульки, що переливаються усіма барвами веселки. Подарували їх нашій медсестрі Каті. Сапер Вася Карабан пообіцяв їй оздобити ними сережки до дня Перемоги.

20 червня. Загинув Петро Васильович Костенко. Попав у засідку біля річки. Катя принесла від нього останню передачу — речовий мішок молюсків...»

Перлини могли бути лише в маргаритіферах!

— Де ж той хід до річки? — рвучко піднявся з землі Анатолій Борисович.— Хіба звідси до Сунички недалеко?

— Підземним ходом, навпрошки, зовсім близько,— усміхнувся Віктор Володимирович,— тільки зараз по ньому не пройти — в кількох місцях завалило. Краще верхом податися. Можу вантажівкою підкинути, якщо нетерпець!

— Дякую, Вікторе Володимировичу. Хлопці, Віронько,— на машину!

— Об'їхали яр, звернули на польову доріжку і помчали серед соняшників. Потім минули кукурудзяне поле, лісосмугу й незабаром зупинилися на високому березі Сунички.

— Ось він, той вхід,— показав майор провалля.

Анатолій Борисович і діти вже бігли до річки. Вода так і вигравала між камінням, немов швидше хотіла вискочити на широке плесо. Ігор першим скочив у воду. Нагнувся і вийняв мушлю.

— Вона! Зовсім свіжа, конхіолін цілий!

— А ось і жива! Татку, жива перлова скойка!

— І я знайшов, і я!

Анатолій Борисович тримав у руці великого молюска.

— Відшукали-таки!

Підійшов до майора, обняв його.

— Дякую, Вікторе Володимировичу! — Потім звернувся до дітей: — Вітаю, друзі, з перемогою! А зараз — виходьте з води!

Діти знайшли на березі з десяток мушель перлової скойки, стали загортати їх у вату.

— Анатолію Борисовичу,— підняв голову Олег,— як ви гадаєте, це місце оголосять заповідним?

— Обов'язково!

— Я хотів запропонувати: давайте назвемо його Партизанським на честь Петра Васильовича Костенка, Каті та їхніх бойових друзів! А біля входу до печери поставимо обеліск!

— Пропозиція слушна! Думаю, що нас у цьому підтримають!

— Як будете добиратися назад? — поцікавився Віктор Володимирович.— Адже вечір незабаром.

— Заночуємо тут, а вранці — в дорогу. Підемо вздовж Сунички до греблі, там нас катамаран чекає...

Біля куреня горіло вогнище, діти розпитували вченого про інопланетні цивілізації, про можливість тривалого перебування в космосі. Та Ігорькові було не до того. Сон одразу ж зборов його. Дивне видовище взяло хлопчика в полон — йому снилися коні. Красиві гривасті коні, яких пасли зараз Павлик з Романом. Ігорьок сів на білого коня, і той помчав його до лісу. То був незвичайний ліс. Замість дерев стояли високі папороті, лапаті пальми. Сонячні промені губилися в їхньому верховітті, а в лісі стояла напівтемрява. Грудки розліталися навсібіч з-під кінських копит, так швидко вони мчали. Аж ось хлопець натяг вудила: шлях їм перепинила річка, Ігорьок хотів напоїти в ній коня, однак з куща папороті, що ріс неподалік, прожогом вискочив звір.

— Динозавр! — упізнав його Ігорьок і скочив на коня.— Виручай! — припав до шиї.

Звір заревів так голосно, що посипалися горіхи з пальм, і кинувся навздогін. Хоч як прудко біг кінь, однак Ігорьок помітив — відстань між ним і динозавром скорочується. Велетенськими стрибками той скакав через дерева й кущі, ось-ось ухопить втікачів. І тоді, коли хлопчик уже чув за спиною важке дихання звіра, з-за куща вийшов Анатолій Борисович з рушницею.

— Бах! Бах!

— Не стукай, Пилипку, бо Ігорка розбудиш,— почув братів голос.

— Жику,— забурмотів спросоння,— а де кінь, білий кінь?

— Який кінь, братику? Приснилося щось? — Олежик погладив Ігорька по голові. — Спи, завтра Пилинко покатає тебе на конях!

— Обов'язково,— пообіцяв той.

Та Ігорьок цього вже не чув.

Тепер йому снилася перлина, велика, блискуча. її принесла хлопчикові Юнта. Ігор не знав, що робити із знахідкою. Потім сів у катамаран і подався до Партизанського заповідника. Там, на кручі, вже стояв золотий обеліск з червоною зіркою па шпилі. Хлопчик піднявся вгору й прилаштував перлину під прізвищами народних месників, які загинули в борні з ворогом. Хмари зовсім розійшлися, І перлина засяяла, заіскрилася...