| |
| Статья написана 22 января 15:33 |
https://fantlab.org/edition100019 Локальный апокалипсис по-киевски. Всегда испытываешь какой-то трепет, когда держишь в руках рукопись (тем больше — когда ее листаешь или читаешь). Книгу молодого киевского фантаста Тимура Литовченко читал почти в рукописи. В рукописи еще и потому, что вышла она тиражом аж в 150 (!) экземпляров — факт, который, впрочем, ныне вряд ли кого удивит, учитывая общее культурное затруднение, — да еще как приложение к газете «Русское собрание», что , конечно, не дает ему хоть среднее число читателей. К сожалению, ведь книга могла бы стать интересным и поучительным примером: она сама построена на страшном примере нашей истории. Ходит о трагедии Бабьего Яра. Но не о той, которой 2-я Мировая насчитывает десятки, а о другой «коммунистической», которая произошла в мирное время, весной 1961 года, и которую упорно умалчивали, забывая о том, что количество жертв ее до сих пор катастрофам мирового масштаба. Хотя, как отмечает автор, "цифра погибших, конечно, никогда не называлась", она была однозначно велика, потому что, как и каждая катастрофа, и на этот раз она заскочила человечество врасплох, скорее часть человечества под названием "Киев". Героев полной метаморфоз повести "До коммунизма оставалось лет пятнадцать-двадцать" часто не так просто узнать. Прежде всего потому, что выводит их возбужденное сознание автора рассказа — девушки по имени Светлана, которая изредка превращается в Юру, субъекта действия. Справедливости ради отметим, что появление последней, сам мотив преобразования, реинкарнации воспринимается в известной степени как некий романтический фрагмент, вытащил из какой-то новеллы немца Гофмана. В конце концов, саму повесть яснит отрывочная (читай: дискретная) струя рассказа. То, встретившись на том свете, так же как герои самого громкого из романов Салмана Рушди, (их живьем похоронил безудержный грязевой поток, сорвавшийся с Бабьего Яра), они слушают старенькую хриплую гитару, то, , похожие на каких-то Орфея и Эвридику – теней подземного царства: "а лунное сияние все крутило их вверху над землей и несло вперед". Вдохновенными героями Марка Шагала души погребенных героев, у которых вообще нет национальностей — они таки уже безжизненные души! — наведываются к Куренивскому кладбищу, к родительскому дому, возвращают назад, размышляя над непростой судьбой добра и зла. И, хотя порой фантастически-бытовая повесть неоправданно граничит с триллером (такого типа эпизод на Байковом кладбище, когда девушке кажется, что скульптурный надгробие вдруг оживает), однако в общем манера, в которой она написана, привлекательна, жива и издает к психологическим нюансам, к “фотографичности” изображения. Можно говорить о стойком балансе между сюжетным началом и психологическим началом, которое выражается в воссоздании душевного состояния героев в тот или иной момент; здесь, конечно, писателю не избежать компромиссов, как когда сон, головокружение вдруг накатывается на девушку прямо на кладбище, и прерванная нить связывается снова... “Чтобы интересоваться прошлым, нужно переживать сердцем. То прошлое, которым его восстанавливаешь с помощью ума, мертвое прошлое», — вторя древним, справедливо заметил кто-то из французов. Выводя конкретную беду, повесть одновременно создает абстрактный, митический хронотоп катастрофы, которая может произойти только в обществе "без своих корней", поэтому прошлое Тимура Литовченко — живое, потому что пережитое сердцем, — действительно поражает и трогает, а что это как не писателю, когда произведения его перечитывают каждый раз с неослабевающим утешением? Игорь АНДРУЩЕНКО (Источник: "Украинский язык и литература", №11 (27), 1997. с.8.)
|
| | |
| Статья написана 22 января 11:41 |
*** 
О. Борисов. Наука й фантастика. журнал "Вітчизна" №8 1961 р.
|
| | |
| Статья написана 20 января 13:50 |
Непевні, таємничі чутки про планету Трампу давно вже бентежили мою, схильну до всіляких романтичних вибриків, душу. Трампа належала до планетної системи зірки Кобра-13 із сузір’я Ледачих Псів. Навіть для гіперпросторових зорельотів то бозна-яка далечина. Я не належу до тих, хто відкладає здійснення своїх мрій до виходу на пенсію. Уже як щось закортіло зробити, то зроблю неодмінно, попри всі труднощі й перешкоди. А їх виявилось значно більше, ніж я сподівався.
У туристському міжзоряному бюро зі мною попервах про Трампу й балакати не захотіли. З’ясувалося, що її не включено до загальновизнаних туристських маршрутів. — А куди ж її включено? — запитав я сердито. — Адже люди там бувають! — Розумієте, — почали здалеку ті бюрократи, — Трампа йде у нас по категорії особливо небезпечних маршрутів, на які туристів пускають лише під їх власну відповідальність. Без гарантії, страхування від несподіванок, відшкодування можливих моральних і матеріальних втрат. — Згоден! — гукнув я і швиденько написав відповідну заяву, запевнив, що на все готовий. Раптом дізнався, що допуск на Трампу обмежений, що вона приймає тільки одного туриста на добу через складність тамтешніх умов. Довелося набратися терпцю і чекати. Лише через півроку після офіційної реєстрації я одержав дозвіл на виліт. …До Трампи мене підвезли на гіперскутері з погано відрегульованим форсажем. Команда роботів усю дорогу намагалася той форсаж відрегулювати. На мої несміливі запитання капітан відповідав неохоче, згадуючи недобрим словом не лише пройдисвітів механіків із другого космопарку, а й гаспидів із туристичного бюро. Прибуття на Трампу я проспав. Отак завжди буває: знемагаєш від чекання, а жадана мить приходить непомітно, буденно. Була п’ята година ранку. Капітан стояв над моїм ліжком, торсав за плече, примовляючи майже лагідно: «Приїхали. Здавайте постіль і вимітайтеся». Я не барився. Швиденько склав постіль, почекав, поки робот-покоївка підрахував усі простирадла, ковдри, рушники — і гайда до вихідного шлюзу. За його вузеньким отвором проглядався тьмяно освітлений коридор, кінець якого губився в пітьмі. Капітан нервував. Йому явно кортіло якнайшвидше забратися звідси. Намагаючись приховати від старого космічного вовка нервове тремтіння, я переступив через поріг. Простував коридором, затиснувши в руках важелезні сакви з туристським спорядженням. Уже як відійшов кроків з десять, озирнувся. Капітана не було в шлюзовій камері. На його місці стояв робот-покоївка і задумливо дивився мені вслід. Коридору, здавалося, не буде кінця. Аж раптом якийсь звук долинув з коридорних глибин. Хтось невідомий наближався до мене. Долаючи переляк, я дійшов висновку, що то повертається з одноденної подорожі на Трампу мій попередник. Я дивився на нього з погано прихованою повагою, прагнучи здобутися на питання, відповідь на яке зразу все поставить на місце. Та нічого ліпшого за банальне: «Ну, як там на Трампі?» — на думку не спало. Він глянув на мене зверхньо, підморгнув, підняв угору великий палець правої руки і пішов далі своєю дорогою. Це надало мені відваги й рішучості. «Зрештою, люди звідти повертаються, — думав я. — Ще й задоволені. То чого ж мені хвилюватися?» Позбувшись нервового напруження, майже спокійний і впевнений у своєму майбутньому, я підійшов до скляних дверей з написом: «Космопорт Трампа. Ласкаво просимо». Звичайнісінькі двері. Традиційні слова гостинності. Те, що чекало мене за дверима, теж було позбавлене будь-яких романтичних витребеньок. Стандартного вигляду космопортівська зала для транзитних пасажирів. Хіба що трохи менша розміром. Кілька фотелів для відпочинку. Автомат з напоями. Бутербродний автомат. Музичний автомат. Бюрко чергового, за яким куняв здоровань у форменому кашкеті. Я привітався. Здоровань байдужим поглядом ковзнув по моєму розпашілому від хвилювання обличчю. Попросив показати в’їзні документи. Довго вивчав усі оті довідки, відмови від гарантії, страхування та відшкодування. А мені кортіло продовжити подорож, глянути прямо в обличчя таємницям, впитися досхочу екзотикою. Як на те, в залі не було вікон, і я не міг задовольнити цікавість, не відходячи від бюрка для реєстрації. Нарешті здоровань, більше схожий на боксера-професіонала, аніж на добропорядного службовця, закрив зошит, відсунув мої речі і проголосив традиційну формулу-вітання: «Раді вас бачити на планеті Трампа». Подякувавши йому, я озирнувся довкола і почав шукати вихід із зали для реєстрації документів. Та, крім тих дверей, якими я зайшов, інших отворів не було. Невже саме з цього починаються загадки Трампи? Без непотрібного поспіху я все-таки рушив на пошуки загадкового виходу. Обійшов залу попід стінами. Виходу не було. Міркуючи над цією притичиною, зупинився перед автоматом з напоями. Автомат видав мені досить пристойний коктейль під назвою «Трампівський оригінальний». У голові від того «оригінального» думки закружляли, мов метеоритний рій, і я майже весело звернувся до чергового: «Слухайте-но, чоловіче добрий. Не будемо гратися в піжмурки. Показуйте мені вихід і запишіть одне очко на свою користь». Відставного боксера-професіонала моя веселість, здається, потішила. Він підбадьорююче посміхнувся і сказав: «А ніякого виходу тут нема». — «Як нема? Що це ви таке кажете?» — вихопилося в мене. «Нема виходу, — веде здоровило своєї, — і не може бути. Власне, й виходити нема куди». І тут він усе мені розповів, навіть стереофото показав… Виявилось, що я знаходився на планеті, абсолютно непридатній для існування будь-яких живих організмів. За стінами космостанції вирував океан киплячої сірки — таке собі пекло прадавніх легенд. А над тим океаном згусла, мов кисіль, ядуча атмосфера. От і все. Нічого побачити чи бодай помацати на Трампі не можна. Вихід за стіни станції категорично заборонений. Та й хто, з доброго дива, полізе добровільно в пекло! Невідомо з якою метою збудували тут років десять тому станцію. Здоровань висловив припущення, що то була помилка проектантів, за яку відповідати нікому. Одна помилка потягла за собою інші. Космофлотівський реєстр, в якому Трампа оголошувалась планетою особливо небезпечною, викликав нездорову зацікавленість у якогось ексцентричного туриста. Подолавши всі перепони, здобувши всі можливі й неможливі довідки, він припхався на Трампу. — Кремезний був чолов’яга, — оповідав черговий. — Такі більше не трапляються. Він, бачте, кинувся зопалу в бійку. Я його лише в третьому раунді поклав, а в мене другий галактичний розряд боксера-професіонала. З того все й почалося. За першим невдовзі з’явився другий, потім третій і пішло-поїхало. Це дозволило мені підтримувати гарну спортивну форму. Тільки я вже про бокс і думати перестав. У мене тепер інші плани. — Але чому? Чому вони всі приїздять сюди? — Це питання й мені довго не давало спокою. Довелося взятися за вивчення деяких проблем психології, етики і соціології. Позаторік захистив кандидатську. – І як ви пояснюєте цей дивний психологічний, етичний, соціологічний феномен? — О, правильно! Саме так він і зветься у спеціальній літературі: феномен Трампи! — зрадів боксер-дослідник. — Тут усе складно. Глибини людської психіки — це вам не глибини космосу. Остаточну відповідь на питання, що вас цікавить, наука, мабуть, одержить не скоро. В докторській дисертації, над якою я зараз працюю, буде зроблено спробу визначити лише певні загальні передумови пошуку в цьому напрямі. У мене є, звичайно, робоча гіпотеза. Та до неї фахівці ставляться скептично. Він замовк, ображений несправедливим ставленням до своїх теорій. Та бажання похвалитися взяло гору, і черговий, важко зітхнувши, продовжив: — Питаєте, що лежить в основі феномена Трампи? Я пропоную просте, мов будова атома, пояснення. Ніхто не бажає пошитись у дурні. Той перший турист півгалактики догори робом поставив, щоб пробитися на Трампу. Всім знайомим і незнайомим надокучив своїми планами відвідання особливої, закритої для всіх смертних, планети. Нарешті здійснив ті плани, одержавши від мене добрячого прочухана. Що робити далі? Визнати свою дурість і недалекоглядність? Малоприємна процедура. Краще промовчати, одбутися загадковими посмішками, двозначними натяками. Мовляв, от ви не були на Трампі, а я пробився, тому що маю особливі права й заслуги. Цього виявилося досить. Таких, з правами й заслугами, знайшлося чимало. Перші ще витримували тут по дві-три доби, а потім уже виробився отой однодобовий графік (космоскутер швидше не встигає обернутися за наступним «підкорювачем» Трампи). Так станція стала рентабельною, а я кандидатом наук. Цікаві, я вам скажу, типи трапляються. Деякі сваритися починають, книгу скарг вимагають. Інші дудлять «Трампівський оригінальний», пісень співають і їдуть загалом щасливі та задоволені. Як не дивно, жінок серед моїх гостей менше, а шкода… Кандидат у доктори наук згадав щось приємне, але поділитися ним не схотів. — Готуючи дисертацію, я вивчив історію цього дивного явища. У давні часи те ж таки прагнення довести світові свою винятковість спонукало окремих добродіїв на пошуки якихось незвичайних штанів із екзотичними малюнками. Вони захаращували квартири непотрібними для нормального існування меблями, килимами, кришталем. Дехто навіть книги купував лише для того, щоб похвалитися перед знайомими. Ну, а зараз — Трампа! Знаєте, є такі, що приїжджають по кілька разів. Питаю: «Друже дорогий, чого ж ти після всього припхався сюди ще раз?» А той відповідає: «Щоб пережити ту ні з чим незрівняну мить, коли на зворотній дорозі зустрічаєш дурня, обтяженого туристським спорядженням та сподіванням романтичних пригод…» Що мені залишилося робити після розповіді чергового по станції Трампи? Зробити запис у книзі скарг? Перевірити спортивну форму колишнього боксера-професіонала? Надудлитися коктейлів і співати пісень?.. Я вибрав останнє. Принаймні «Трампівський оригінальний» — річ варта мандрівки, хоч, можливо, й не такої далекої. Заспівали з боксером «Розпрягайте, хлопці, коні» і лягли спочивати до ранку. А вранці я йшов коридором до скутера і чекав на зустріч з тим, хто має заступити моє місце на станції Трампа. Він з’явився переді мною, обтяжений спорядженням та сподіваннями, і прошелестів таке знайоме: «Ну як?» Загадково посміхнувшись, я підніс догори великий палець правої руки. Скажу щиро, це мене таки здорово потішило. Заради таких хвилин варто об’їхати половину галактики.
|
| | |
| Статья написана 18 января 23:21 |
ЧЕРНАЯ Н. Через будущее о настоящем. Заметки о творчестве молодых русских и украинских писателей-фантастов. – журнал «Дружба народов», 1963, № 4, с. 254-262
|
| | |
| Статья написана 16 января 21:26 |
*** 
Одолжено у https://fantlab.org/blogarticle89686#comm... *** "Советская фантастика от А до Я" Стихотворение приписывается фантасту Владимиру Николаевичу Фирсову. Для вас пишу, мои друзья, фантастику от А до Я. Кто автор — догадайтесь сами: Я жаждой славы не томим И потому-то под стихами Открыто ставлю: Аноним. Абрамовы — фантасты просто чудо! Они куда-то скачут ниоткуда. Они канатоходцы по натуре. Дозволено им все в литературе. Нас Альтов осыпал идей дождем, Учил творить без всякого изъяна... Мы три тысячелетья подождем — Авось дождемся от него романа. Биленкин, вдаль уверенно гляди — Проверка на разумность позади! Живи и издавайся — бог с тобой! В согласьи с окружающей средой. Довольно изучать Толстого! В учебник — Кира Булычева! Москве пора бы потесниться В Гусляр перенесем столицу! Не плещут звездные моря, "Меконг" бросает якоря. Войскунский говорит слова: "Долой Баку, даешь Москва!" Изрек Гансовский: "Человек идет!" Но путника напрасно ждал народ. Шесть гениев давно сомкнули очи, Лишь Голос в телевизоре бормочет. Воспойте нам, Геннадий Гор, Геометрический Забор — Прямое следствие прогресса Геометрического Леса. Волшебный колодец Грешнов отыскал И долго оттуда идеи черпал... И было все ладно, да есть одно "но" — Уж мелкое очень в колодце том дно! Григорьев ходит при народе Причесан по последней моде. Увы, напрасны все усилия: Не стало рога изобилия. С литературой в поединке Истает Громова как льдинка, В круг света классикам твердя "Мы одной крови — вы и я!" Гуревичем давно гордимся все мы, Хоть он, увы, из Солнечной системы. Он тополь нам стремительный взрастил, Месторожденье времени открыл! Багряную звезду укрыл туман, И вечный ветер в спину уж не дует... Попал Жемайтис в штиль — не в ураган. В большой лагуне тихо он дрейфует... Журавлева — мое увлечение. Я бы с ней испытал приключение. Мы бы мимо чего-то пошли, Снежный мост через что-то нашли... В году далеком, всеми позабытом, Казанцев нам сверкнул метеоритом, Распался в пыль давно метеорит, Но след его по-прежнему горит... Редакторов презрев плеяду, Нам выдал Колпаков Гриаду. Прием не нов, зато могуч: Тому пример — Нетленный луч. Ланского прежде я не знал, А он — меня. Мы были квиты. Но вот я опус прочитал... И вправду: этот козырь — битый. Эй, вы, не стойте слишком близко: Вам Ларионова не киска. Она теперь уже, пожалуй, Тигрица... не с Килиманджаро. С той стороны открывши дверь в планете, Воспел Михайлов что-то на Япете. Зачем — ему неясно самому. Хоть он и сторож брату своему. Немцов Владимир — кто же это? Истлевший призрак с того света? Когда ж он, вставши спозаранок, Найдет последний полустанок? Никитин — пролетарий от сохи. За то ему прощают все грехи. Мир изменить он тщетно попытался... Ах, лучше б он литейщиком остался! Воды так много Павлов влил в роман, Что получился акваокеан. В нем плавал спрут с мозгами набекрень, И все читали эту дребедень... Парнова муза осенила, И стал Парнов душою мира. Но говорит народ в тиши, Что Емцев — тоже пол-души. Вы слыхали шаги в бесконечности? Михановский то книги печет. В ход пустил все четыре конечности... Но пустил ли он голову в ход? Полещук писал про бешеное солнце, Описал нам мужика-чухонца, Падать вверх он все не научился, Звездный мальчик из него не получился. Стремясь войти в фантастику скорее, М.Пухов написал большую галерею. Та галерея — автора портрет. Ее признают через триста лет. Росоховатский всем знаком чуток, Но грустный факт отметить нам придется: История проделала виток, А он на прежнем месте остается... Какой научный криминал Владимир Савченко нам дал! Так перепутал он клубок, Что сам себя открыть не смог. Стругацким трудно быть из преисподней. Пикник их — на обочине сегодня. Ах, тихо их везет улитка в классики — Двух гадких лебедей фантастики! Цену бессмертия Шалимов ощутил, Когда известный опус сочинил. Но как, увы, устроен странно свет: Шалимов пишет, а бессмертья нет... Не стало никаких сомнений, Что Шефнер — это скромный гений. Он был русалкой не случайно — Видать, владеет круглой тайной. В.Щербакова красный конь Везет сквозь воду и огонь. Конь хром и слеп на оба глаза, Но в кресло зама вывез сразу! Такое снадобье Зиновий Юрьев знает, Что всяк журнал его к себе пускает. Рукой Кассандры, видно, подпирался, Коль даже в "Юность" с быстрым сном пробрался. Есть на Руси фантаст таковский — Аскольд-Сибирский-Якубовский. Он Купол Аргуса создал. Маразм под куполом крепчал.
|
|
|
облако тэгов
