И он спрашивал Цандера, нельзя ли сделать хотя бы часть ракеты из его золота. Цандер объяснил, что это невозможно. Золото даже мягче серебра. Плавится оно при тысяче шестидесяти двух градусах Цельсия, тогда как железо — при тысяче пятиста. Поверхность же ракеты при перелете через атмосферу подвергается сильному нагреванию.

— Мы рискуем сгореть в нашей золотой ракете или расплющиться при посадке. Для оболочки ракеты необходимы самые прочные тугоплавкие сорта специальной стали.

Стормер был разочарован и даже обижен. Впервые ему приходилось слышать, что золото ставят ниже стали.

— Ну а на внутренние поделки?

— Это можно, хотя и невыгодно: золото чересчур массивно, увеличивает мертвый груз. На газо- и водопроводные трубы, пожалуй, можно употребить этот металл, если вы настаиваете.

— На канализацию, может быть? — возмущаясь такой профанацией «золотого тельца», спросил Стормер.

— А хотя бы и для уборных, — спокойно ответил Цандер. — На небе иная котировка ценностей.

На том и порешили: в «Ноевом ковчеге» трубы и некоторые детали оборудования будут сделаны из золота."

Так вот, является ли эта идея отсылкой к ленинскому "Когда мы победим в мировом масштабе, мы, думается мне, сделаем из золота обще­ственные отхожие места на улицах нескольких самых больших городов мира"? Или это "независимое" стремление унизить не столько благородный металл (ему все равно), сколько его владельца (да, связанное с советской идеологией, но все же не напрямую цитирующее В.И.Ленина)?

Тропинки:Беляев, История, Книги, СССР, Советская литература, Фантастика, Цитаты

Месторасположение:Москва

Настроение:напуган(а)scared

Музыка:Владимир Гук — Посвящение Колчаку

24 комментарияКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

Золотая гора! https://silent-gluk.livejournal.com/12172...

14-дек-2018 00:52 — Все еще продолжая тему "Воздушного корабля"

14. Книги-фантастика

Вот Бачелли трясется над своими археологическими находками (над их сохранностью и над тем, чтобы они не достались американцам, англичанам, китайцам... в общем, чтобы они в целости и сохранности попали в музеи Италии).

Лично я его вполне понимаю, но интересно, какую реакцию на его переживания имел в виду автор? "Чего он цепляется за свои древности, тут вон будущее наступило!"? "Он прав"? "Эти капиталисты вечно чем-нибудь не тем заморочатся"? и т.д.

Тропинки:Беляев, Книги, Советская литература, Фантастика

Месторасположение:Москва

Настроение:напуган(а)scared

Музыка:Йовин — Менестрель

2 комментарияКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/12083...

11-дек-2018 01:47 — В продолжение разговора о "Воздушном корабле"

14. Книги-фантастика

Какой, однако, полезный персонаж этот Бачелли (итальянский археолог)! Помимо того, что он обеспечивает "комедийную разрядку" читателю, его еще и _просвещать_ нужно.

Ну не будь его — кому бы Ханмурадов показывал "места, над которыми вы пролетали, а также и те, по которым проходил ваш Марко Поло", демонстрируя не столько их, сколько успехи социалистического строительства ("Нефть из недр земли сама поступает по трубам прямо на заводы. Ни одна капля не вытекает больше на поверхность. Воздух Баку пахнет розами, а не нефтью")?.. Этому мальчику, Суну? Но, во-первых, откуда бы он тогда взялся на дирижабле, во-вторых, читать лекции ребенку — это явно штамп (вспомните хоть "Тайну двух океанов").

И вообще, есть в этом Бачелли что-то жюль-верновское. Хотя, скорее, "жюль-верновское наоборот". Если те же Паганель или кузен Бенедикт, хотя и напоминают Бачелли оторванностью от жизни и зацикленностью на любимом предмете, сами кому угодно прочтут сколько угодно лекций (правда, все о том же предмете), то Бачелли лекции читаЮт; Бачелли, может, и мог бы прочесть N... нет, N мало, лучше М лекций об археологии, но автор ему такой возможности почти не дает.

Тропинки:Беляев, Верн, Книги, Советская литература, Фантастика

Месторасположение:Москва

Настроение:напуган(а)scared

Музыка:Дракон — Тропа судьбы

2 комментарияКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/12076...

8-дек-2018 14:28 — А вот еще интересно

18. Любопытное

История со спасением _итальянского_ археолога в "Воздушном корабле" А.Беляева — не отголосок ли истории с экспедицией Нобиле?.. Правда, экспедиция — 1928 год, а "Воздушный корабль" — 1934...

Тропинки:Беляев, История, Италия, Книги, Советская литература, Фантастика

Месторасположение:Москва

Настроение:напуган(а)scared

Музыка:Дэн Назгул — Еретин

12 комментариевКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/12069...

3-дек-2018 04:26 — А вот еще интересно

14. Книги-фантастика

Финал "Подводных земледельцев" Беляева.

Последние слова Таямы, антагониста: «Когда из четырёх японцев двое оказываются коммунистами и когда измена проникает в собственный дом, не надо больше жить».

Проблема в том, что двое "не-коммунистов" — это сам Таяма и Цзи Цзы, который везде по тексту упоминается как кореец. Так вот, Цзи Цзы на самом деле японец (маскировавшийся под корейца с какими-нибудь шпионскими целями) или положение Таямы было еще хуже (учитывая отношение тогдашних японцев к корейцам... когда тебя, японца, поддерживает только _кореец_... ну это примерно как для нациста — причем такого, идейного — быть поддержанным только евреем — в то время как товарищи-нацисты дружным дуэтом переходят на сторону англосаксов)?

Тропинки:Беляев, Книги, Национальные и расовые проблемы, Советская литература, Фантастика

Месторасположение:Москва

Настроение:напуган(а)scared

Музыка:Легенда о принце-2: Е.Адеев, П.Савельева, Е.Медведев — Послесловие (хор)

8 комментариевКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/12056...

25-фев-2010 01:42 — Ф.Лукманов, "Пленники подземного тайника"

04. Девушка на ступеньках

Добрый человек com_2 существенно расширил мои познания в области подростково-шпионских книг. Вот, например, сабж...

Как сказано на Алибе, который-таки "наше почти все", — "повесть насыщена элементами научной фантастики". И это чистейшая правда. Причем... как бы сказать... фантастично _все_. Я уж молчу о базе-заводе-оранжерее-что-там-было-еще-в-пещере. Но сама идея... То, что более-менее гармонично смотрелось у Беляева в "Продавце воздуха" — 1920-е годы, да еще и в Якутии... мало ли что там и тогда могло быть... — уж очень странно смотрится в Башкирии и в 1940-е. Идея снабжения этой базы с помощью самолетов (база, напоминаю, на Южном Урале — сколько там до какой-нибудь границы?) вошла в такой "когнитивный диссонанс" с читанными ранее шпионскими книгами, где самолеты засекали чуть ли не до пересечения границы, а потом либо сажали, либо они взрывались (или падали; или падали и взрывались), что глюк надолго завис кверху лапками. Потом, правда, решил, что фантастика должна быть фантастичной — и перевернулся обратно.

Идея "подмены туриста" меня (хорошо помнящую "Нокаут" Сидельникова... кстати, спасибо за идею!) тоже искренне порадовала. Равно как и чей-то монолог (пытающийся притвориться частью диалога), в котором подробно рассказывается история этой несчастной базы. С другой стороны — ну а как эту историю изложить еще? Да так, чтобы читателю сразу стало понятно, что это очень-очень плохое место, и сделали его очень-очень-очень плохие люди? Радует и идея трогательного союза немцев-гитлеровцев и американцев (впрочем, книга издана в 1971 году, тогда это уже было общим местом. Но действие-то происходит, повторяю, в 1940!). Радует и уровень преподавания иностранных языков: чтобы со "школьным немецким" понимать беглую сложную речь — это круто!

И кончается все, конечно же, хорошо. Но вот общее впечатление... Рассказ "Молекулярное кафе" помните?.. Так, надеюсь, вы уже поняли общее впечатление. Хотя как знать — если бы мне в детстве попались "Пленники подземного тайника", а не "Тайна Стонущей пещеры" — как знать, не стала бы я фанатеть по ним?..

PS. Есть у меня одно чувство: что идея нацистских тайных баз была в большой моде еще в те времена. Любопытно, с чего эта тема пошла?...

PPS. Ну, надо же о книжке сказать хоть что-то хорошее? Так вот: там _нет_ всеобщего восстания угнетенных. И прочих аллюзий на мировую революцию. Что, с одной стороны, очень приятно — а с другой побуждает подумать на тему "а почему". К 1970-м "мировая революция" и прочие восстания вышли из моды?..

Тропинки:Беляев, Благодарности, Детективы, Детская литература, Книги, Лукманов, Параллели, Сидельников, Фантастика, Шпионское

Месторасположение:Москва

Настроение:задумчивоеamused

Музыка:Блэки — Жил-был король отважный

18 комментариевКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/37189...

24-янв-2009 10:25 — О войне против СССР

04. Девушка на ступеньках

Опять же, в шпионских романах.

Даже, скажем так, в _фантастических_ шпионских романах.

Вот интересно, мне кажется или нет, что в какой-то _определенный момент_, помимо привычных средств борьбы с СССР (ну там шпионы, диверсанты и все такое прочее) в литературе стало модно описывать "климатическое оружие"?... Первым — если не рассматривать романы в стиле "красного Пинкертона" — был, кажется, Адамов, где в "Тайне двух океанов" упоминается идея "перегородить Гольфстрим" (правда, как явно невыполнимая — "по техническим причинам"). Да, был еще Беляев с "Продавцом воздуха" — но это все же не _шпионский_ роман.

Вот тот же Цацулин (все еще недочитанный; интересно, верно ли мне глючится, что климатическое оружие может обернуться против его же создателей? В книге Цацулина, в смысле), до какой-то степени — Казанцев, кажется — Тушкан с "Черным смерчем", но не уверена...

Или даже правильнее будет сказать так: в какой-то момент к собственно шпионским приключениям начинают примешиваться "проблемы экологии", причем с уклоном в "катастрофизм" (ср., скажем, "Изгнание владыки" и "Льды возвращаются"). Так вот, вопрос — в _какой_ момент? И с чем тот момент связан?...

Тропинки:Адамов, Беляев, Детективы, Казанцев, Книги, Параллели, Советская литература, Тушкан, Фантастика, Цацулин, Шпионское

Настроение:задумчивое

Музыка:Фирнвен — Надежда канет на дно

2 комментарияКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/26895...

25-июн-2008 18:43 — Было же ж время...

04. Девушка на ступеньках

В ходе очередной раскопки не-помню-уже-чего на Алибе обнаружила среди продающихся книгу Д.Гранина "Ленинградский каталог". Вспомнила, что и у нас такая была. В свое время купила ее на празднике детской книги (во Дворце Пионеров?... вот уже не помню, где это было. Книга издана в 1986? Вот, наверное, примерно тогда... или в 1987 — дело было весной... и происходил этот праздник — о котором больше ничего и не помню). Мне еще тогда сказали, что будет неинтересно читать — "ни героев, ни сюжета" ("нe бeллeтpиcтикa — ни cюжeтa, ни любoвныx пepeживaний... Baм бyдeт cкyчнo..."). Но оказались неправы. Интересно было — правда, естественно, не так, как при чтении какого-нибудь детектива ("а что дальше?"), скорее — как при "рассказе о жизни" ("а как это все было?"). Узнала заодно много нового и интересного.

Кстати, что-то давно она мне на глаза не попадалась. Вот они, недостатки расстановки книг в два ряда. Ну а что делать?... В один ряд ведь не разместить их — ну никакими усилиями. Разве что нравственными: решительно сократить количество книг вдвое... Нет, это даже не фэнтези!

А еще на том празднике купила Беляева, "Ариэль". Но позже выяснилось, что у нас есть восьмитомник Беляева (кстати, и его что-то давно не видно).

А с тех пор глюк существенно деградировал — и читает почти только фантастику и фэнтези.

Тропинки:Беляев, Воспоминания, Гранин, Книги

Настроение:задумчивоеamused

https://silent-gluk.livejournal.com/21232...

Самої технічної школи для цього замало. Бо треба не тільки навчити нашу молодь робити технічні розрахунки, — треба прищепити її любов до техніки, треба розвинути її конструкторські та винахідницькі здатності, треба з дитячих літ привчити її «технічно мислити», ба навіть «технічно мріяти», зосереджуючи думку навколо тих науково-технічних проблем, до розв’язання яких прикладає свої зусилля творча робота сучасних учених та інженерів.

Геніальний дослідник і винахідник концентрує в собі, ніби збирає у фокус шукання, спроби, досвід цілих поколінь, дає остаточне сміливе розв’язання проблеми, що нею вже довгий час явно чи приховано боліло людство, і для наймогутнішого індивідуального польоту думки потрібна чорнова робота сотень рядових працівників. Загальний, так би мовити тонус науково технічних інтересів має велике значення для найскоршого й найефективнішого розв’язання завдань науки й техніки, а науково-фантастична художня література є, безперечно, важливим засобом підтримувати цей тонус.

Але які ті вимоги, що їх повинні ставити радянська критика й радянські читачі перед нашим науково-фантастичним романом?

Найважливішою передумовою до цих вимог є технічна й наукова (в галузі, обраній матеріалом для художнього твору) грамотність автора, достатня його обізнаність з тими проблемами й дисциплінами, що про них він розповідає читачеві. Всякий художній твір, що будується на певному «специфічному» матеріалі, але не опановує цього матеріалу чи перекручує його, не заслуговує ні на яку іншу назву, крім однієї: халтура.

Ця передумова конче потрібна, але недостатня. Поруч із нею, на наш погляд, повинна стати вимога технічної конкретності. Адже ж не треба забувати, що сучасний молодий читач науково-фантастичної літератури — зовсім не той, що чверть віку тому захоплювався, скажімо, Жулем Верном.

Наше юнацтво росте в атмосфері техніки. Доба великої індустріалізації СРСР не могла не відбитися на дитячій та юнацькій психіці. Кожному підліткові відомі в нас імена героїв індустріальних перемог, і ледве чи не переважна більшість цих підлітків мріє бути саме інженерами або представниками таких професій, які зв’язані також з технікою (наприклад, льотчиками).

Отже, наша дитина — досить письменна технічно, й вимоги її до речей, які так чи так «репрезентують» їй техніку — дуже підвищилися. Варто відзначити, як удосконалювалися дитячі іграшки, що відтворюють машини та механізми. Перед революцією, за рідкими винятками, іграшкові паровози, наприклад, або являли собою конструкції, абсолютно немислимі з технічного боку, або в кращому разі орієнтувалися на стівенсонівського прадіда; споживач цих іграшок — дитина з буржуазної чи інтелігентської сім’ї — не помічав такої невідповідності, бо дивився на паровоз лише як на засіб цікавої подорожі, але не як на машину. А сучасні іграшкові паровози здебільше дуже сумлінно копіюють принаймні зверхність найпотужніших серій, що обслуговують залізниці СРСР. Від примітивної «подібності», доповнюваної необмеженою фантазією дитини, наша технічна іграшка наочно еволюціонує до моделі, бо груба поверхова аналогія більше не задовольняє дитини.

І це покладає велику відповідальність на авторів наших науково-фантастичних літературних творів. Коли юний читач помітить, що автор орієнтується в технічних питаннях гірше від нього, він втратить будь-яке довір’я до твору, просто не стане ним цікавитись, — і ні виховного, ані художнього ефекту, що його домагався автор, не буде досягнено. Не маючи певної технічної обізнаності, радянський письменник не може братися за науково-фантастичний жанр, принаймні за ті його зразки, де дія зв’язана з технікою (а таких більшість).

Читач цього жанру лише тоді відчуває себе задоволеним, коли йому подадуть не тільки докладні описи, але й технічні рисунки машин та конструкцій, плани місцевостей, коли йому буде видно ввесь шлях від творчого задуму до практичного, технічного здійснення.

Звичайна річ, практика ставить певну межу цій вимозі. Бо не може письменник передбачити всіх технічних деталей винаходу, до реалізації якого ще не дійшли навіть інженери спеціалісти.

Але це вже від авторського такту та літературної вмілості залежить так розташувати свій матеріал, щоб читач не помітив неминучих прогалин між задумом і втіленням, щоб від читачевого зору було заховане те, чого досі не вміє здійснити ні автор, ні вся науково технічна думка.

Ще одну вимогу формулюємо так: повна погодженість між авторовими припущеннями, прогнозами та сподіваннями й даними точних наук в їхньому сучасному стані. Іншими словами, науково-фантастичний літературний твір повинен малювати нам здійснення того, що не здійснене ще, але вже визнане за здійсненне.

Ці наші міркування ми спробуємо ілюструвати історично-літературним прикладом — саме зіставленням двох «подорожей на Місяць»: Жуля Верна («З гармати на Місяць») і Герберта Уельса («Перші люди на Місяці»). Авторові цих рядків колись довелося читати твердження, ніби Уельсів твір з наукового боку являє такий самий крок уперед від твору Верна, яким був твір Ж. Верна порівняно з попередніми фантастичними «мандрівками на Місяць»

З цим твердженням ми ніяк не згодні. Щоправда, Уельс передбачив більше подробиць космічної мандрівки; треба відзначити й те, що твір Уельса цікавіший з літературного боку. Але щодо основного принципу мандрівки на Місяць, то тут, вважаємо ми, Уельс зробив чималий крок не вперед, а назад від Верна. Справді, що пропонував використати Жуль Верн для встановлення космічних сполучень? Дію вибухових речовин, силу газів, що утворюються при їхньому згорянні; простіше кажучи, він пропонував вистрілити з гармати в Місяць. Звичайна річ, він не врахував при цьому багатьох «дрібниць», як, наприклад, того, що сидіти всередині набою під час пострілу (як це вже зауважив якийсь дотепник) — це однаково з боку безпеки, що стояти в цей самий час перед гарматним горлом... Але принцип обрано вірно: в принципі «можна» закинути якесь тіло в космос, подолавши силу тяжіння силою газів, що їх утворюють вибухові речовини. І сучасна ідея «ракети», що тільки її технічним втіленням нині й сподіваються здійснити космічні сполучення, по суті є лише модифікація Вернового принципу: одноразовий поштовх зовні (набій і гармата) замінено низкою скерованих поштовхів зсередини, сумарна дія яких і перемагає зрештою силу тяжіння.

А Уельс, — як він сподівається подолати цю силу? За допомогою особливого ґатунку матерії, що не підлягає загальнообов’язковим проявам Ньютонового закону; саме, він вигадує «кеворит», непроникливий для сили тяжіння. Але наші сучасні відомості про матерію абсолютно ніяких підстав не дають шукати цього «кевориту». Отже, у Жуля Верна маємо прогноз, нехай завчасний, поквапний, непродуманий до кінця, але виведений з низки фактів, уже опанованих людською науковою думкою; в Уельса натомість знаходимо цілком довільне припущення, фантастику, що не має прав зватися науковою. Нам здається, що автор радянських науково-фантастичних творів має йти саме шляхом методу Жуля Верна, але не шляхом Уельса.

Цей пункт, як і попередній, вимагає деяких застережень. По-перше, кажучи про технічну конкретність, ми маємо на увазі лише твори науково-фантастичного жанру, а не всі взагалі твори, де дія розгортається навколо якогось винаходу, якоїсь наукової проблеми тощо. Наприклад, змагання молодих радянських учених — тема, вже розроблювана в літературах народів СРСР, і інші, подібні їй, зовсім не вимагають, щоб автор докладно зупинявся на всіх теоретичних, технічних, виробничих моментах; у даному разі досить загальних відомостей про суть завдання чи винаходу, про його значення для людства. Але там, де в центрі уваги винахід сам по собі та його реалізація, там технічна конкретність є «conditio, sine qua» не може існувати науково-фантастичний жанр.

Друге зауваження. Ми лише проти таких науково-фантастичних припущень, які йдуть врозріз із нашою системою фізичних, хемічних, астрономічних і т. п. уявлень, які з погляду цих уявлень нічим не можуть бути виправдані.

Але ми зовсім не вимагаємо, щоб автор науково-фантастичних творів базувався лише на тому, що точно доведено, що являє собою загальновизнаний факт чи загальноприйняту теорію. Коли якесь явище не піддається ще вичерпливому поясненню, воно може бути з’ясоване письменником, сказати б, «на свою користь», цебто на певному його витлумаченні може бути заснований цілий сюжет твору чи певна лінія його розвитку, аби тільки це тлумачення не суперечило цілому ладові наших природничих знань.

Візьму приклад, що до нього якраз близько підходить Владко у своїх «Аргонавтах всесвіту». Всім відоме «попелясте світло» Місяця; кожен спостерігав, що в молодика можна бачити не лише ясний серп, але й ціле коло, слабо освітлене туманним присмерковим сяйвом. Причина цього явища також добре відома кожній освіченій людині: це освітлення Місяця Землею, видне з Землі, іншими словами, це сонячне проміння, двічі відбите: від Землі на Місяць і від Місяця назад на Землю.

Венера має такі самі фази, як і Місяць. І коли ця планета в телескоп має вигляд тонкого серпа, то і в неї спостерігається «попелясте світло», тобто можна бачити не тільки серп, але й цілий диск планети, дуже слабо освітлений. Але причина цього явища цілком загадкова : адже Венера не має супутника, що міг би освітлювати її ночами .

Тепер питання: письменникові треба відрядити на Венеру експедицію за радіоактивними речовинами, а для цього треба мати доказ, що такі речовини на Венері є. Чи має він право припустити (не претендуючи, звичайна річ, ні на яке наукове значення своєї «гіпотези»), що загадкове «попелясте світло» Венери є загальна флюоресценція її поверхні під впливом випромінювання радіоактивних речовин? Так, має. Бо «попелясте світло» Венери — це факт, спостережений багатьма вченими; флюоресценція, яка спричиняється радіоактивними речовинами, — загальновідомий факт; наявність на Венері такої великої кількості радіоактивних речовин, щоб була можлива загальна флюоресценція всієї поверхні, — нічим не доведена і навіть здається малоправдоподібною (беручи на увагу мале поширення атомно-важких елементів у приступних нашому спектральному аналізові частинах космосу), але необґрунтованим було б і категоричне заперечення такої наявності. Подібних прикладів можна навести чимало, і вони до певної міри відчиняють двері письменницькій фантазії, пом’якшують вимогу суворої наукової точності. Але з погляду наших вимог ми не можемо бути прихильниками «мандрівок до центра Землі» через отвір у її поверхні , бо існування такого отвору навряд чи можна погодити з даними сучасної геології та астрономії.

Третє застереження. Вимога науковості, відсутності невиправдуваних людським знанням припущень стосується, як і вимога технічної конкретності, тільки до науково-фантастичного жанру.

Заперечення фантастики взагалі було б педантським ригоризмом, і всі спроби таких заперечень на радянському ґрунті (а їх було, здається, чимало) не виправдувалися життям. Цілком можлива у нас фантастика, серйозна або пародійна, й не тільки на тему «блакитних фей» чи «гномів», але й на теми космічні. Але радянський науково-фантастичний роман не повинен бути утопією — ось, власне, те, що ми хочемо сказати. Науково-фантастичний жанр є певна і, здається нам, досить окреслена жанрова категорія, що зовсім не заперечує існування сусідніх жанрів, але для себе вимагає від письменника додержання певних принципів, саме тих, гадаємо, які ми оце формулюємо.

Нарешті, ще одна вимога. Автор радянського науково-фантастичного твору повинен показувати практичні наслідки наукового відкриття чи технічного винаходу, обраного ним для побудування сюжету. Адже нерозривний зв’язок теорії з практикою є одним із найголовніших гасел усього нашого культурного будівництва.

Інтересно запитати: хто герої буржуазного науково-фантастичного роману — ну, хоч би герої Жуля Верна? Відважні шукачі пригод (як капітал Гаттерас), нудьгуючі аристократи чи плутократи (як Філеас Фогг), нарешті, вигнанці, «одщепенці», які не порозумілися з цілим суспільством (як капітан Немо) й нерідко йдуть на нього війною, отже, завжди індивідуалісти. За здійснення своїх грандіозних намірів вони беруться тому, що в своєму суспільстві або можуть нічого не робити, або не можуть нічого робити. Тому їхні винаходи залишаються тільки індивідуальним зльотом творчої думки, непотрібним цілому людству, а нерідко людству й невідомим, зльотом, що не має практичних наслідків. Звичайна річ, це лише літературна концепція. Насправді буржуазії ніяк не можна закинути відсутність практицизму; навпаки, він ущерть переповнював її діяльність, частенько перероджуючись у вузьке діляцтво. Але характерно, що для буржуазного науково-фантастичного роману типовий саме герой, що не хоче або не може знайти практичного застосування для своїх мрій.

Зовсім інші риси повинні окреслювати обличчя героя радянського науково-фантастичного твору. Він працює для свого суспільства, для радянської батьківщини, виконуючи її завдання; він колективіст, клітина великого організму. Його сила — в двобічному зв’язку з колективом; він підтримує колектив своєю творчою роботою, його творчу роботу підтримують колективні зусилля радянської людності.

Але справа не тільки в рисах героєвого обличчя. Радянському письменникові — авторові науково-фантастичних творів — слід показувати ті зміни, що постають на виробництві, в економіці, в побуті після застосування винаходу. На жаль, ця вимога (в даному випадку, може, краще назвати її побажанням) рідко коли здійснюється. Здебільшого автори, так чи інакше розгорнувши боротьбу навколо реалізації наукового чи технічного наміру, закінчують драму «четвертим актом» — щасливим досягненням поставленої мети, забуваючи, що ця мета — лише один з етапів на шляху людської культури, що «п’ятим актом» повинна бути «досягнена мета в дії», геніальний винахід на заводі, в школі, в лікарні, на службі батьківщині та цілому людству, й що саме радянським письменникам личить давати цей «п’ятий акт», бо тільки включивши його в свій обсяг, науково-фантастичний жанр може виконувати ті виховні завдання, з характеристики яких ми почали нашу статтю.

II

Чи відповідає цим вимогам роман В. Владка «Аргонавти всесвіту»?

Сюжетну схему романа становить історія космічної подорожі. Шлях Владковим героям лежить на Венеру, куди дуже рідко завертають міжпланетні мандрівники: в обраному ним шляхові Владко майже не має попередників. Мандрувати на Венеру примушують Владкових героїв моменти народногосподарського характеру: треба добути нові джерела енергії для дедалі ростучої радянської промисловості та нові радикальні засоби боротися з корозією. І те й інше сподіваються знайти у вигляді невідомих на Землі хемічних елементів, які повинні існувати на Венері. Подорожують академік Риндін, конструктор ракетного корабля, геолог Сокіл, мисливець Гуро (якого включили до складу експедиції для боротьби з доісторичними потворами, існування яких передбачали на Венері) й «несподіваний супутник», комсомолець Рижко, що потай забрався до ракети, був «амністований» її екіпажем і багато чим йому прислужився. Після багатьох пригод «аргонавти всесвіту» (так зве Владко своїх героїв) добувають потрібні елементи й благополучно стартують з Венери на Землю.

Цим моментом закінчується роман.

Передусім зауважимо, що Владків твір є безперечно радянський роман і герої його — справді радянські люди. Не роблячи зайвих ідеологічних акцентів, не переобтяжуючи сторінок твору фразеологією політичних передовиць, автор зумів зробити героїв привабливими, здатними викликати у читача бажання наслідувати їх вчинки. Найулюбленіший автором (хоч може і не найвдаліший) персонаж — це бойовий комсомолець Василь Рижко, справжній носій «комсомольського задору». Академік Риндін каже в своїй промові: «Проте ми певні, що виконаємо наші завдання. Цього вимагає наш великий Радянський Союз, наша велика батьківщина». Далі: «Так, ці елементи є на Венері! Ми продовжуємо нашу думку: якщо вони там є, ми, радянські вчені, мусимо їх дістати!..» І нарешті: «Ми озброєні нашим знанням, нашим досвідом, озброєні відповідальним довір’ям до нас нашої великої радянської батьківщини. Експедиція, на чолі якої я стою, виконає своє завдання!»

Переходячи від слів до дій цих персонажів Владка, ми повинні відзначити і їхній героїзм, і відданість своїй справі, і їхній науковий ентузіазм, і, нарешті, дружність і злютованість їхнього невеликого колективу. Не зважаючи на безнастанні кумедні суперечки між Соколом і Гуро, всі «аргонавти» пліч-о-пліч ідуть до здійснення своєї мети, постійно ризикуючи життям ради неї та один для одного; вони є справжнім втіленням класичної формули колективізму: «всі за одного, один за всіх». І з цього боку роман Владка, призначений для юних читачів, може мати безперечно виховне значення.

В світлі цього вже видно, що й педагогічні вимоги «Аргонавти всесвіту» задовольняють, принаймні основною своєю настановою. Переважна більшість деталей також не викликає будь-яких педагогічних заперечень; але дещо тут можна все ж таки закинути авторові. Маємо на увазі те, що він надто любить зупинятися на агонії забитих під час полювання тварин, з якимось смакуванням малюючи їхні конвульсії: «Страховище падає, воно б’ється в корчах, з нього ллє кров», «Велетенський тулуб потвори важко осідав униз, мов вона звільнювала голову з білої хмари диму. Лапи сіпалися в усі боки. Два довгі відростки на кінці тулуба стискалися й знов розходилися, як гігантські ножиці. Ось тулуб осів остаточно і завмер». «Волохатий тулуб здригував, лапи сіпалися, мов хапаючи ґрунт і перетираючи його. І, головне, ці довжелезні ножиці на кінці тулуба ще не припиняли свого руху». «Вона так само здригувала, так само все ще сіпалися її лапи», «Гігантське тіло потвори сіпалося за кілька метрів від нього... Чудище не вмерло відразу, хоча спритно кинута граната і відірвала йому голову. Тулуб його з незчисленними ногами жив своїм життям, голова — своїм. Не спиняючись ні на мить, сіпалися ноги, піднімаючи й опускаючи хвилями довге тіло, що звивалося, ламаючи папороті й дрібні дерева. Не спиняючись, клацала гострими й кривими велетенськими щелепами голова, мов намагаючись будь-що схопити, вбити й перетерти між щелепами жертву, на яку вона полювала ще хвилину тому...»

Навряд чи треба доводити небажаність таких натуралістичних описів, та ще в дитячій літературі. Втім, підкреслюємо ще раз: це єдиний закид, що його може зробити педагог авторові.

Вимога «технічної та наукової письменності» в нашому випадку, мабуть, найскладніша й найвідповідальніша як для автора, так і для критика. Бо Владкові, пишучи про космічну мандрівку, довелося мати справу з теоріями таких мандрівок та ракетних кораблів (отже і з технікою), з астрономією, геологією (не тільки «земною», але й порівняльною, геологією небесних тіл), фізикою, хемією, палеонтологією й навіть ентомологією — далі побачимо, чому. Мати хоча б елементарні, але тверді знання з усіх цих галузей «дано не кожному». І це вже примушує нас з пошаною поставитися до автора, що, попри низку хиб, зумів усе ж таки орієнтуватися в такому різноманітному матеріалі, виклавши своєму молодому читачеві чимало інтересних теорій та фактів, художньо показаних. Зокрема, треба відзначити добру обізнаність Владка з сучасними проектами космічних мандрівок та даними щодо їх «побутових» подробиць.

На протязі цілої книжки, наскільки ми помітили, Владко припустився лише однієї грубої помилки, і, на жаль, саме ця прикра помилка лягла в основу сюжету, мотивуючи подорож до Венери. Щоб нас не обвинуватив хтось у педантській причепливості чи невиправданих претензіях на науковість, ми змушені навести кілька цитат, беручи матеріал з «Аргонавтів всесвіту» і поважного «Курса общей химии (неорганической)» проф. Б. Н. Меншуткіна.

Коротенько й вірно з’ясувавши устами свого академіка Риндіна, що таке корозія, Владко — знов таки його устами — веде далі:

«Згадайте відому таблицю елементів великого хеміка Менделєєва. І, згадавши її, ви відразу побачите в ній кілька місць, досі незаповнених наукою. Їх мало, тих незаповнених місць. Усього кілька. (Саме два. М. Ст.). Але саме тут, — у цих не знайдених ще наукою елементах, що їх свого часу передбачив Менделєєв, заховане розв’язання проблеми. Дивіться!.. Ось колонка так званих благородних металів. Ось цей перший ряд таблиці. З самого початку згори ми бачимо: водень, літій, натрій, калій, мідь, рубідій, срібло, цезій і нарешті золото. За ним — місце елемента номер вісімдесят сім. Назвемо його умовно ультразолотом. Ми маємо всі підстави гадати, що це — найблагородніший метал, який не тільки сам не піддається корозії, але й врятовує від неї всі інші метали, якщо його домішати до них в найменшій кількості. Оце наша зброя проти корозії». (Розрядка скрізь наша. М. Ст.).

У цих нечисленних рядках — повна хемічна плутанина. Насамперед автор змішав «воєдино» парну й непарну підгрупи першої групи періодичної системи. Вдамося трошки до хемії, щоб читачеві-неспеціалістові справа була зрозуміліша. В основі розподілу елементів по групах періодичної системи лежить їхня валентність , і № групи чисельно тотожний з вищою валентністю, яку елементи групи можуть виявляти в своїх сполуках. Так, елементи другої групи — завжди двовалентні, третьої — тривалентні, п’ятої — можуть бути п’ятивалентними і т. д. Валентність є спільна ознака, що об’єднує всі елементи даної групи, так би мовити, груповий паспорт; але поза цим елементи кожної групи за своїми хемічними та фізичними властивостями поділяються на три підгрупи: малих періодів, непарну і парну; підгрупа малих періодів здебільшого тісно прилягає або до парної або до непарної підгрупи, ці ж дві останні різняться між собою виразно, а часом і дуже гостро. Зокрема для першої групи — що її всю об’єднав Владко під назвою «колонки благородних металів» — маємо підгрупу малих періодів (літій, натрій), парну підгрупу (калій, рубідій і цезій) і непарну (мідь, срібло, золото) — водень стоїть цілком окремо; властивості елементів підгрупи малих періодів та парної збігаються настільки близько, що їх завжди об’єднують під однією спільною назвою «лужних» металів, властивості ж елементів непарної — міді, срібла та золота — різняться від них наочно, вони майже протилежні: ніде в періодичній системі нема такої різкої різниці між парною і непарною групами. Надаємо далі слово Меншуткіну:

«...эта подгруппа (непарна. М. Ст.) очень значительно отличается от чётной подгруппы. Некоторые из более резких противоположностей можно указать сейчас же... Медь, серебро, золото — одни из более тяжелых металлов, щёлочные же металлы — самые лёгкие; первые являются химически малодеятельными, так что серебро и золото называются благородными, последние, наоборот, легче всех других действуют на всевозможные вещества» (стор. 267, 4 вид., 1933). А ось таблиця (подаємо її в деякому скороченні), що нею проф. Б. Меншуткін (op. cit., стор. 287) порівнює властивості парної та непарної підгруп першої групи (розрядка наша):

З цієї таблиці виразно можна бачити, які з елементів першої групи можна назвати «благородними» і які можуть придатися до захисту інших металів від корозії. Благородними металами називаються ті, що важко реагують з різними елементами та сполуками, зокрема, важко оксидуються; саме такі метали стійкі проти корозії й можуть захищати від неї. До благородних металів звичайно залічують срібло й золото, а також платину; багатьма своїми властивостями до них наближається й мідь; отже непарна підгрупа першої групи — більш-менш «благородна». Але лужні метали першої групи (підгрупа малих періодів + парна підгрупа) «найнеблагородніші» з усіх відомих металів; як це видно з вищенаведеної таблиці, вони розкладають воду (при чому водень запалюється), оксидуються в звичайних умовах, горять на повітрі (цезій самовільно спалахує); вони вогненебезпечні, і зберігання їх вимагає спеціальних заходів. Отже, це не захисники від корозії, а справжні її носії, і залічувати, як це зробив Владко, лужні метали до «благородних» (дивись вищенаведену цитату) — це однаково, що звати Мессаліну або Клеопатру аскетками, або Ротшільда з Морганом — безсрібниками.

Але коли б Владко обмежився лише таким заліченням — це була б помилка, дуже істотна хемічно, але не значуща для сюжету даного твору. Лихо в тім, що незнайдений ще елемент «87» автор вважає за «ультразолото», «найблагородніший метал». Хемія тримається трошки іншої думки щодо цього. Як це відомо й Владкові, ще Менделєєв указав загальні способи передбачати ще невідомі елементи (що було найвеличезнішим проявом його генія), а після праць Мозелея й Бора ці способи значно удосконалилися. Будуючи періодичну систему, Менделєєв указав на порожні місця в ній і дав невідомим тоді елементам, що цим місцям відповідають (нині вони майже всі відкриті), умовні назви — додаючи до назви найближчого їхнього аналога санскритські числівники. І невідомий елемент, що йому нині надали № 87, дістав назву «екацезію», а не еказолота, чи ультразолота, бо він і справді має бути аналогом не золота, а цезію. Сучасні засоби передбачати незнайдені елементи дають нам повну змогу стверджувати це з усією відповідальністю .

А коли елемент 87 — це аналог цезію, то він має бути лужним металом, тобто з таким самим «успіхом» може правити за антикорозійний засіб, як і ці вогненебезпечні елементи. Додамо ще, що «жадібність» до кисню та води збільшується в лужних металів із збільшенням атомної ваги: натрій не завжди запалює водень, коли розкладає воду, калій — завжди, а цезій займається на повітрі при звичайній температурі. Що ж тоді повинен являти собою «екацезій», який має бути ще активніший? Очевидно, це — вибуховий елемент, елемент-полум’яр. І захищати ним від корозії інші метали мало б таку саму рацію, як уживати фосфор для боротьби з пожежами чи нітрогліцерин як антидетонатор...

Тут постає питання, а як же викараскатися авторові з цього становища? В наступних виданнях «Аргонавтів всесвіту» (а роман, сподіваємося, їх матиме, бо безперечно заслуговує на увагу юного читача) йому треба буде виправити це місце, викинувши геть «ультразолото», бо інакше вимога «письменності» не буде здійснена; але чим тоді мотивувати подорож до Венери? На щастя, авторове становище не таке вже трагічне, бо, як ми вже згадували, його героїв примушує мандрувати в космічних просторах не лише потреба боротьби з корозією, але й шукання нових джерел енергії. Автор використовує невідомість ще одного елементу, який має порядкове число 85 (він називає цей елемент «інфрарадієм»; проте, у хеміків для цього елементу існує інша умовна назва — «екайод») і який міститься між полонієм і еманацією радію (радоном); брак місця не дозволяє нам навести відповідну цитату з стор. 16 «Аргонавтів всесвіту».

На цей раз Владкові припущення не суперечать хемічному мисленню, бо невідомий елемент 85 за законами, що керують розподілом елементів у періодичній системі, має бути радіоактивним. Щоправда, припускати таку велику радіоактивність екайоду (чи інфрарадію), про яку каже академік Риндін, у нас немає ніяких даних; але оскільки ми не знаємо точної величини цієї радіоактивності, остільки автор науково-фантастичних творів має право приписувати їй величину довільну, згідно з своїми художніми намірами, тим паче, що сучасним уявленням про запаси внутріатомної енергії Владкові розрахунки не суперечать. Отже, ми нічого не маємо проти експедиції на Венеру по джерела радіоактивної енергії, тільки не слід було втручати в цю справу «ультразолото»: щоб мотивувати мандри «аргонавтів», досить і «інфрарадію», а купувати зайвий мотив ціною помилок — не честь для радянського письменника. Тим паче, що і в інших планах з «ультразолотом» не все у Владка гаразд; за браком місця не зупинятимемося на цих його неточностях.

«Ультразолото» — єдина, так би мовити, «радикальна» помилка Владка, що, на превеликий жаль, деякою мірою знижує освітнє значення його роману; тому ми так довго й затрималися на ній. Крім того, автор припустився кількох інших помилок; але вони не такі важливі з наукового боку й не мають значення для загальної тематики та композиції твору; «одним розчерком пера» їх можна викреслити чи виправити.

Найзначніша з цих другорядних помилок знов таки стосується хемії чи, вірніше, лежить на «стику» хемії з фізикою. Владко приписує знайденим на Венері камінцям, що містять сполуки інфрарадію, властивість «активізуватися», посилювати свої випромінювання під впливом радіохвиль чи електричного струму. Але в невблаганного В. Н. Меншуткіна читаємо (op. cit. 662-663): «...радиоактивность... характеризуется самопроизвольностью — мы не в состоянии ни прекратить процесса радиоактивности, ни его изменить в какой бы то ни было степени, какими бы то ни было физическими или химическими воздействиями и условиями, в которые ставится радиоактивное вещество». Крім того, Владко дивиться на «інфрарадій» як на зовсім безпечну, в звичайних умовах, річ: його герой Василь Рижко назбирав цих «камінців» просто в свою сумку, а Риндін непокоїться лише тим, щоб ізолювати запаси інфрарадію від впливу електричних струмів та космічного проміння; про фізіологічну небезпеку від цієї речовини не згадується. Втім, випромінювання «звичайного» радію «производят ожоги, заживающие крайнє медленно, — разрушают живые ткани тем быстрее, чем интенсивнее растёт данная ткань» (Б. Н. Меншуткін, op. cit., ст. 665); відомо, що в перші роки досліджування радію чимало дослідників потерпіло від його впливу — аж до каліцтва включно, а «інфрарадій», за Владком, розкладається «в сотні тисяч разів бурхливіше, ніж радій»!

Викликає сумніви й винайдений Владком (чи його героями) «супермагній» — «цей стоп, легший від усіх знайомих нам досі металів і стопів. Навіть суцільний шматок цього стопу вода викидає з себе так, ніби це булька газу». Який конкретно може бути хемічний склад цього «супермагнію»? Нечітко з’ясовує автор питання про фізіологічний вплив вуглекислоти. (До речі, хоч така назва газу — СО2 й дуже поширена, але з хемічного боку краще його звати карбонат-ангідридом). Він плутає дві речі: нестачу кисню, «кисневе голодування», і токсичну дію самого СО2. Це видно хоч би з такої цитати: ...«організм людини, якому ввесь час не вистачало кисню, почне виявляти ознаки отруєння вуглекислотою». Щоправда, справа з впливом СО2 з повітря на людину досить складна, і тут часто плутають автори не лише науково-фантастичних романів, а й спеціальних праць з хемії й навіть першої медичної допомоги.

Щодо астрономії, то тут, здається, помилок немає, але є термінологічна неточність. На запитання Риндіна : «Е... будь ласка, відстань від Землі до Венери?» — Рижко «одним духом» відповідає: «Під час так званої сполуки, себто у найближчому стані, — сорок два мільйони кілометрів», що професор і санкціонує: «Хм... правильно...» Числові дані справді правильні, але термін «сполука» сам по собі щодо Венери не означає нічого певного. Бо для «нижніх планет» (Меркурія й Венери) існує «нижня сполука», під час якої вони дійсно найближчі від Землі, й «верхня сполука», що відповідає найбільшій відстані. Отже, Рижкові слід було сказати: «Під час так званої нижньої сполуки...»

В розділі «Еліпси навколо Венери» на стор. 104 маємо рисунок: «Схема спуску ракети на Венеру з міжпланетного простору». Але накреслені тут замкнені лінії з написами «1-й еліпс», «2-й еліпс» і т. д. — з геометричного боку ніяк не еліпси, а яйцеподібні овали, що мають лише одну вісь симетрії.

Нарешті, треба ще сказати про дві «припустимі фантазії» Владка, тобто про ті його припущення, що при сучасному стані точних знань не можуть бути ні стверджені, ні спростовані. Однієї ми вже торкнулися, розглядаючи такі випадки принципіально. «Загадкове блакитнувате сяйво, що обгортає час від часу Венеру» — не цілковита фантазія; справді, існує її попелясте світло, й воно справді загадкове; як уже сказано, Владко мав право його витлумачити як наслідок радіоактивних випромінювань. Але автор не поставив «крапки над і», нічого не сказав про попелясте світло, й читач не знатиме, чи має він справу з простісінькою вигадкою, чи з довільним тлумаченням відомого, але нез’ясованого фізичного явища.

Другий випадок стосується до палеонтології. За Владком, на Венері, що молодша від нашої Землі, тепер відбувається геологічний період, аналогічний земному юрському. (Треба сказати, подібна думка в науці висловлювалась). Але зайвина СО2 в атмосфері завадила розвинутись хребетним і скерувала еволюцію в бік комах (Insecta) та інших членистоногих (Arthropoda), що набули гігантських, «гіпертрофованих» розмірів, бо для них карбонат-ангідрид нешкідливий. Можливість такої еволюції фактично нічим не доведена, але логічно вона мислима, тим паче, що членистоногі (наскільки автор цієї статті уявляє собі, не будучи спеціалістом) за еволюційною теорією не є предки хребетних, а становлять окреме розгалуження ланцюга тварин. У плані ж літературному таке припущення дало змогу Владкові розгорнути низку несподіваних і цікавих пригодницьких кадрів.

Ось, здається, всі наукові хиби й неточності, що ми їх хотіли відзначити. Причепливе око, придивившись пильніше до сторінок «Аргонавтів всесвіту», може й знайшло б іще що-небудь. Але в цілому треба дивуватись не з того, що Владко зробив ці помилки, а з того, що він зробив їх так небагато, не бувши спеціалістом з тих численних дисциплін, які йому доводилось зачіпати відповідно до своєї теми. Адже ж і в Жуля Верна не все гаразд; можу послатися хоч би на ті його романи (щоправда, нечисленні), де дія відбувається в Росії, напр., «Michel Strogoff»: наш читач помітить там кілька «развесистых клюкв». І мимоволі постає питання: чи не знайшов би таку саму «клюкву» на сторінках, присвячених Патагонії, і патагонець? З цього ми ніяк не хочемо виводити мораль: «коли Жуль Верн помилявся, то Владкові сама доля звеліла»; ми підкреслюємо лише, що науково-фантастичний жанр — важкий і вибагливий, що на шляху до його освоєння — неминучі помилки. Цих помилок не треба лякатися, але виправляти їх треба. Зокрема, слід рішуче виправити все, що стосується до елементу «87», бо з усіх «фальшивих нот» у романі лише ця бринить не як випадковий дефект, але як серйозна хиба.

Переходячи до наших «спеціальних» вимог, слід відзначити, що в цілому Владків роман їх здійснює. Він безперечно позначається технічною конкретністю. Ми навіть знаходимо в ньому рисунки технічні (наприклад, ракетного корабля, на стор. 72-73) та астрономічні й плани місцевостей, про які ми згадували в наших вимогах. Наведення таких рисунків свідчить про вміння брати до уваги психологію нашої молоді, говорити зрозумілою та близькою їй мовою. Ракетний корабель академіка Риндіна описано настільки конкретно, наскільки це дозволяють сучасні наукові уявлення — звісна річ, неповні та недосконалі. Щоправда, іноді ми натрапляємо на такі, принципіально небажані описи: «Складний механізм дозволяє відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети», але не можна ж вимагати від автора науково-фантастичних творів, щоб він давав детальні описи кожного пристрою, з яким доводиться мати справу його героям; це ж перенесло б його твір з площини художньої літератури в площину технічної. Наша вимога конкретності стосується до головного, в даному разі до ракетного корабля, і тут Владко виявив себе на висоті цієї вимоги.

Так само задовольняє нас його твір і з точки зору другої «спеціальної» вимоги. Це є дійсно науково-фантастичний роман, побудований на справді науковому матеріалі; проблема, що стала «організучим моментом» для нього — та сама, над якою все своє життя працював небіжчик Ціолковський, якій присвячено чимало наукових досліджень. Звичайна річ, Владкові було незрівняно легше, ніж Жулю Вернові, бо до його послуг були й відповідні теоретичні розвідки, й численна популяризаторська література, й художні твори попередників, зате й «космічна мандрівка» його вийшла не утопією (якої автор старанно уникав), а науковою мрією — ескізом майбутніх здійснень. І коли де-не-де в автора все ж таки трапляються конфлікти з точним знанням, то лише внаслідок неповної обізнаності, а не внаслідок довільних припущень.

Щодо третьої «спеціальної» вимоги, то може здатися, що Владко здійснив її не цілком. Подорож на Венеру мотивована індустріальними та економічними потребами, але індустріальних та економічних наслідків її не показано. Щодо корозії, то це річ і непоказна; але, звичайно, можна було б побудувати вельми цікаві кадри, показавши ту технічну революцію, що її зробив на заводах «інфрарадій». Але скільки-небудь докладний показ цієї революції занадто збільшив би розмір книжки з усіма наслідками цього; і Владко на свою оборону може відповісти словами, якими Достоєвський закінчує «Преступление и наказание»: «Это могло бы составить тему нового рассказа — но теперешний рассказ наш окончен».

В усякому разі, попри неминучі «вільні» й «невільні» дефекти, «Аргонавти всесвіту» безперечно здійснюють авторову настанову й по праву можуть зватися радянським науково-фантастичним романом.

III

Нам залишилось тепер сказати кілька слів про художні властивості розглядуваного твору. Владко в ньому виявив себе добрим майстром сюжету. Його роман — міцна сюжетна річ, і — що найприємніше — ця сюжетність ніде не купована ціною порушення пропорції між окремими елементами твору.

Сюжет не «гіпертрофується», не обертається на низку самодостатніх «трюків»; усі кадри об’єднані однією ідейно тематичною настановою, — показати перемогу дружного колективу мужніх, самовідданих і розсудливо-впертих радянських людей; кожна пригода має завданням або несподівано наблизити героїв до їхньої мети, або демонструвати якісь особливості Венери чи космічного простору. Але ці композиційні та дидактичні завдання заховано досить старанно — пригоду не «притягнено за вуха»; та й взагалі «дидактичне» в романі не випинається.

Однією з специфічних трудностей науково-фантастичного жанру є потреба давати такий науковий матеріал, який неможливо показати, — його доводиться викладати в розмовах, що здебільшого виходить нудно й неприродно; а відмовитися від цього матеріалу часто буває незручно з причин не лише педагогічних, але й сюжетних — без нього частина пригод може лишитися незрозумілою. Таких наукових даних, не засвоєних тканиною художнього твору, чимало навіть і в Жуля Верна; не уникнув їх і Владко, але по змозі уникав. І треба сказати, що ті засоби, за допомогою яких ці дані вводяться, — екзаменування «несподіваного супутника» та його щоденник — все ж таки свіжіші й натуральніші, ніж звичайні «наукові розмови» між учасниками експедиції.

Твір небагатий на героїв; за винятком перших двох розділів, протягом усього роману діють лише четверо осіб. Владко цілком виключив момент будь-якої боротьби між героями, замінивши його координованою боротьбою героїв з природою — незнаною й грізною природою далекого світу. Ми вже відзначили, що щирий колективізм Владкових персонажів справді гідний соціалістичної людини, що сторінки Владкові можуть показати молодому читачеві, яких наслідків здатні дійти зосереджені зусилля, свідомо спрямовані. До того ж треба додати й оптимізм «аргонавтів», їхню бадьорість і готовість зустрічати труднощі та небезпеки. Читач не боїться за таких героїв — він певен: вони переможуть усе.

Але треба сказати, останній момент утворює труднощі — вже для самого автора. Читач надто рано починає розуміти, що кінець обов’язково має бути щасливий. І коли на початку він невпинно хвилюється — чи зможуть мандрівники закрити пробоїну; чи виправлять вони курс, з якого їх збив метеорит, чи не розіб’ється ракетний корабель, спускаючись на Венеру, чи пощастить Гуро знайти Василя, чи повернуть до життя Риндіна, отруєного вуглекислотою, — то наприкінці книжки він уже цілком спокійний; нехай гігантська сколопендра хоче поласувати Соколом, нехай потворний коник уніс із собою Гуро — хвилюватися нема чого; все повинне закінчитися щасливо, бо така вже авторова настанова. Очевидно, «оптимістичний жанр» (якщо можна так висловитися) має свої труднощі, які нашим авторам треба навчитися перемагати, бо послаблення інтересу — поганий виховний засіб.

Нечисленні герої роману виступають передусім як носії дії, акції; тому то їх характеризовано кількома поодинокими, але виразними рисами. Щодо окремих персонажів, то Гуро й Риндін, нарисовані скупо, але чітко й навіть сугестивно, — нас задовольняють; із Соколом і Рижком, проте, не все гаразд. Сокола на початку подано як «поетичну», лірично настроєну людину, а згодом виходить, що він хоч і герой, але все ж таки «другого сорту»; автор явно ставиться до нього не з такою симпатією, як до інших; він не те, що боягуз, але тієї мужності, що в Гуро чи Рижка, у нього нема; він і не такий кмітливий, як вони; він недовірлива людина, нездатна на ті сильні й щирі почуття, які інколи виявляє (наприклад, до Василя) навіть суворий і стриманий Гуро; хоч автор нам і рекомендує Сокола як вельми досвідченого геолога та інженера, проте на ділі він виявляється трохи педантом, і передбачення його щодо фауни на Венері не виправдуються. І постає питання: що має значити оце «зниження тону» (легеньке, але безсумнівне) навколо Соколової постаті? Коли Владко взагалі хотів дискредитувати натури, що мають нахил до ліризму, то навряд чи така настанова доцільна; коли ж він мав намір змалювати інтелігента, схильного до «тонких почувань», але слабодухого і — може, потай від самого себе — егоїстичного, протиставивши його людям сильної і суворої вдачі, — то такий намір не розгорнутий і суперечить тій все ж таки цілком позитивній ролі, що її виконує Сокіл у романі.

Постать Василя Рижка хибує в іншому плані. Частенько здається, ніби автор хотів змалювати ідеального комсомольця: Рижко не знає страху, не боїться ризикувати своїм життям для спільної справи; він надзвичайно, майже неймовірно здібний, все дається йому — від точних знань до стрілецької справи включно. До того ж у нього багато щирої гуманності. Ми не проти того, щоб у науково-фантастичному романі, призначеному для юного читача, була подана така — ідеальна — постать, аби це було зроблено коректно (а коректності у Владка, взагалі кажучи, вистачає). Але образ Рижка трохи подвоюється: з-за зразка, яким повинен бути справжній комсомолець, висувається комсомолець не кращий, далеко не позбавлений дрібних, але неприємних рисочок. Він слабує на деяку кострубатість мови (словечко — «факт», що внаслідок постійного вживання втрачає будь-який зміст), на вульгарність звичок («Рижко з насолодою випив води і погладив себе по животу: — «Тепер можу тренуватися далі... Факт!»); він подекуди виявляє комсомольське чванство («Мабуть, комсомольці винайшли цей спосіб. І стратостат мабуть комсомольці запускали. Більш нікому б не доручили такої відповідальної справи, цього я певен»), а в інших випадках «лівацьке» спрощенство («Щодо душі — заперечую, — зауважив Василь. — Це стара термінологія. Факт. Душа, як кажуть, це пара. І більш нічого. Навіть у найкращого поета»). Можна виводити й ідеального комсомольця й комсомольця з побутовими «але», — «но смешивать два эти ремесла» — не слід. Непогодженістю нам здається й те, що в одних сценах Рижко виявляється вельми самовпевненим, а в інших соромиться й червоніє, коли його хвалять.

Як негативний момент треба відзначити авторову манеру переривати демонстрування кадру на «самому хвилюючому місці». Це ефективний, але занадто примітивний прийом, вкрай використаний пригодницькими кінофільмами. Один раз його можна вжити, а двічі — вже виходить вульгарно.

Щодо мови, то тут Владко взяв правильну лінію, щасливо уникнувши як гіпертрофії мовної тканини (чого не повинно бути в науково-фантастичному творі), так і надмірної сухості. Його мову не можна назвати високохудожньою; для цього вона недосить індивідуальна, недосить гнучка. Але вимоги коректності, пристойності, граматичної чистоти вона здійснює, а місцями й перевищує. Про це свідчать хоча б такі вислови, як «Дзвін стривоженого металу відповідав щоразу на це шкрябання», чи ефектна й змістовна кінцівка роману, яку ми, на жаль, не можемо навести за браком місця; варто відзначити також вдалі прізвища героїв, що поєднують нешаблонність з мовним реалізмом. Штампів у Владка небагато, проте трапляється неохайність. Не слід, наприклад, так зловживати епітетом «стара Земля», хоч сам по собі він і доречний.

В цілому враження від «Аргонавтів всесвіту» позитивне. Не претендуючи на артистичну художність чи філософську глибокодумність, Владко зумів дати твір, вельми читабельний, багатий науковим матеріалом, педагогічно витриманий, в багатьох відношеннях корисний для молодого читача. Автор зробив безперечний крок уперед порівняно як з його першими спробами в цьому жанрі (маємо на увазі «Чудесний генератор», що цього року вийшов уже другим виданням), так і з більшістю «масових» наших науково-фантастичних романів, що часто цієї назви зовсім не виправдують. Але знов і знов нагадуємо: сторінки з «ультразолотом» у наступному виданні роману конче треба виправити.

Літературний журнал. -- 1937. -- № 3. -- С. 107-122.

Слева направо: Анатолий Конопелько, Анна Тимофеевна Гагарина, Борис Бележенко, Алексей Иванович Гагарин, Владимир Хазанский, Давид Симанович.

Дата снимка 27 сентября 1972 г.

В сентябре 1972 года по приглашению Смоленского отделения Союза писателей СССР соседнюю область посетила группа витебских литераторов в составе Бориса Бележенко, Анатолия Конопелько, Давида Симановича и Владимира Хазанского. Незабываемой для них стала встреча с родителями легендарного космонавта — Алексеем Ивановичем и Анной Тимофеевной Гагариными.

Об этой встрече, состоявшейся 27 сентября в Гжатске (сегодня Гагарин), поэт Давид Симанович рассказал в одной из своих публикаций на страницах газеты «Віцебскі рабочы»:

«Мать космонавта искренне пообщалась с представителями города на Двине, где сама бывала в гостях у родителей Героя Советского Союза Александра Горовца. Анна Тимофеевна рассказала, что среди литературных произведений, на которых воспитывался ее сын, было и стихотворение Янки Купалы «Мальчик и летчик». Будущий космонавт знал его наизусть».

© Авторское право «Витьбичи».

Автор: Елена БОНДАРЕВА, заведующий отделом Госархива Витебской области.

https://www.vitbichi.by/news/obshchestvo/...

персонажі з виразними індивідуальними вдачами, Стало менше пригодництва, а більше психологізму. Потворне, карикатурне, плакатне сприймається як форма реалістичного змісту.

Роман був прийнятий критикою краще, ніж попередній, його незабаром видали російською мовою.

Відомий російський перекладач П. Б. Зень- кевич радив авторові не звертати з сатиричної дороги; він писав режисеру Ф. М. Каверіну, домагаючись постановки інсценізації: «Мені здається, Смолича дуже треба зберегти по сатиричній лінії.

Адже в «Серці» він показав, що він здатний навіть на найгостріший сарказм,— як це важливо для нашої літератури зараз...»

А сам Смолич розщеплює свій хист: поряд сатири, так би мовити, в чистому виді він у романах інших жанрів запроваджує її як невід’ємну і вагому складову частку.

НАУКОВО-ФАНТАСТИЧНА ПРОЗА

Увага письменника до наукової фантастики також обмежена в часі і в кількості творів: трилогія була завершена за п’ять років. У країні інтерес до науки і техніки став загальним, повсюдним, і, зрозуміло, відбився у мистецтві. Не поминув цих захоплень і Юрій Смолич як письменник, зрозуміло.

Захоплення було спочатку однобічним: голий техніцизм висувався на чільне місце, технократи вважались організаторами суспільства. У маніфесті групи «А» («Червоний шлях», 1930, № 2) декларувалась потреба об’єднати інженерів і романістів, математиків і поетів, будівельників і художників, лікарів і акторів, електриків і новелістів, бо, мовляв, лише синтез майстрів мистецтва, науки і техніки може прокласти шляхи для популяризації гігантських перспектив п’ятирічок.

Діяльність групи «А» була значно скромніша від рекламованого проекту. Об’єдналось у групі ледь чи десяток чоловік, з них лише чотири-п’ять активних літераторів, почали вони видавати кумедний періодичний орган під назвою «УЖ» (універсальний журнал). Нещадний у самокритиці, Смолич не пожалів свого видання:

«УЖ» швидко знайшов оригінальну форму, а в своєму штукарстві та різних формальних еківоках був парадоксальним і нерідко навіть «заумним». (Наприклад, номер, котрий читався і спереду, і ззаду, і просто, і догори ногами). Винні у тому штукарстві та формалізмі були ми всі: Майк (Иогансен), Левко (Ковалів), Олекса (Слісаренко), я і Шовко- пляс» ’.

Єдиним позитивним наслідком було те, що в цьому маленькому колективі два письменники започаткували два жанри, відомі в багатьох літературах і не. відомі до того в українській традиції. Шовкопляс почав опрацьову-   вати детективний роман, а Смолич — наукову фантастику.

Яка настанова лягла в основу жанру в радянських умовах? Романи О. Толстого «Гіперболоїд інженера Гаріна» та О. Бєляєва «Голова професора Доуеля», «Таємниця двох океанів» набули значної популярності, головно серед молоді. Приваблюють лет фантазії, гострота сюжетних подій. Науково-фантастичну прозу почали творити на Україні Д. Бузько, П. Лісовий, В. Владко. З ім’ям Смолича також пов’язане утвердження жанру та його найістотніших ознак.

Що ж це за ознаки, чому про романи сорокарічної давності слід говорити, як про су- часнодіючі?

Можна вказати на захоплену розповідь про поезію наукового пошуку. Смолич, милуючись, згадує, як умів Майк Йогансен сприймати наукові теорії і приступно їх викладати іншим. Ось характерний епізод:

«Колись він попросив Левка Ковальова розповісти нам з ним теорію відносності Ейнштейна. Ковалів узяв крейду, став до дошки (в хаті у Ковальова висіла класна дошка — він вирішував хімічні формули, в кімнаті у Майка теж висіла дошка — він записував на ній поетичні рими) і протягом двох чи трьох годин розповідав, ілюструючи свою лекцію викладками, формулами і кресленнями. Я не зрозумів нічого і чесно в тому признався. Майк обурився: «Ну як ти не розумієш?!» Взяв крейду, став до дошки і почав: «Це ж

дуже просто. Беремо, наприклад...»

І він повторив усе те, що казав Левко Ко

валів, але значно простіше і за десять-п’ят- надцять хвилин. І я зрозумів»

Юрій Смолич розповідає про педагогічно- популяризаторський хист Йогансена, бо це вміння декларувалось у естетичній програмі групи «А». Не будемо зараз дорікати тодішнім письменникам спрощеного розуміння, хоча б тому, що на практиці вони не підкорялись власним теоріям, а прагнули писати справжні романи і повісті, мистецькі нариси, в яких здобутки техніки й науки викладали за законами художньої краси. Тому й з’явився жанр наукової фантастики.

З яких складових частин, на думку Смо- лича, мав складатись такий жанр, яка була його естетична концепція? Перш за все тут мусила бути політика і сатира. Рухає волею героїв радянське сумління, а допомогу вони дістають через свої інтернаціоналістські настанови скрізь, де є люди праці і нормальної моралі.

Ми знаємо, як часто палії війни використовують науку на шкоду цивілізації, а ідеологи буржуазного світу фантазують про можливість біологічного перетворення людей праці на слухняних бездумних потвор-роботів. На цій страхітній ідеї побудовано фабулу роману «Господарство доктора Гальванеску» (1928).

Лікар Гальванеску винайшов засіб знекровлювання і заповнення тіла такою рідиною, яка реагує на сигнали радіо. З’являєть-

1 Ю. Смолич. Розповідь про неспокій. К-, «Радянський письменник», 1968, стор. 111—112.

ся можливість нещадно і вільно експлуатувати. Гальванеску — власник поміщицького маєтку, перетвореного на зразкове господарство. Скрізь лунає слава про досягнення по- міщика-винахідника, але довкола панує страх, бо потрапити до рук лікаря-кровопивці гірше, ніж зустрітись з видимою смертю.

Фантастичний роман прозаїк будує як авантюрну розповідь. Героїня твору — радянська молода вчена Юлія Сахно,— перебуваючи на практиці в Берліні, щось почула про господарство Гальванеску, дістала відрядження до нього і почала знайомитись з його досягненнями. Ще до приїзду в маєток вона подружила з двома румунами — старим селянином Йонеску та молодим шофером-ком- сомольцем Чіпару. Нехтуючи забороною господаря, Сахно дізнається про всі таємниці «господарства». їй доводиться переховуватись, тікати від переслідування, самій братися за зброю, виявляти розвідницьку кмітливість, спортсменську спритність, розсудливість та вигадку, щоб перемогти свого суперника, і навіть більше,— перетворити на препарований за його методом експонат і привезти з собою в СРСР.

Роман Смолича науково-фантастично-при- годницький; зрозуміло, що різні елементи представлені не в однаковій пропорції — пригоди переважають скрізь і у всьому. За традицією, найбільше місця відведено позитивному персонажеві, який і в огні не горить, і у воді не тоне. Юлія Сахно все вміє, її подвиги наростають у шаленому темпі.

Для пригодницького сюжету цього було досить. Ушкодженою, однак, виявилась наукова гіпотеза. Книга мало дає реальних знань, цікавої інформації, а без цього хороший фантастичний твір не може обійтись.

Письменник відчув ці слабості досить швидко і при надзвичайних обставинах, які несуть в собі теж щось пригодницьке. Карета швидкої допомоги приставила його до хірургічної лікарні для невідкладної операції на шлунку. Коли він опинився на операційному столі, лікарка-асистент, яка читала «Господарство доктора Гальванеску», щоб підбадьорити пацієнта, завела розмову про роман, вихваляючи динамічний сюжет. Лишилося ще кілька хвилин до прийому наркозу, а в розмову втрутився сам хірург, пообіцявши висловити свої зауваження про вірогідність гіпотези, але... через кілька днів.

Операція пройшла тяжко, але успішно, розмова відбулась з великою користю для письменника. Багато довелось продумати і передумати: про співвідношення фантастики, науки, пригоди, про потреби читача, про способи викладу ідеї.

«...Чому популяризація досягнень науки, пропаганда перспектив розвитку науки, постановка наукових проблем,— писав Смолич,— повинні бути віддані тільки на поталу літера- турницькому трюкацтву, вихолощеній схемі людських відносин та знекровленому декларуванню ідей, як це ведеться в науково-фантастичній літературі, коли формою науково-фантастичного твору стає пригодницький жанр?» (том 6, стор. 28—29).

Друга книга трилогії «Що було потім» (1933) є і продовженням, і антитезою до першої. Різко змінились мистецькі принципи, інакше виглядає гіпотеза, по-новому виписуються дійові особи.

Прозаїк зрозумів, що радянська наука — конструктивна, її завдання — перетворювати життя на справедливих соціальних основах. А тому вся проблема поставлена навспак: буржуазний винахідник умертвляв у людині інтелект, радянські вчені повертають людину до нормального стану. Юлія Сахно лише захищалась від Гальванеску. Герої другої книги мають у собі сили і знання, щоб відживити людину, яка знаходиться у смертельному стані.

Юлія Сахно викрала двох покалічених Гальванеску своїх друзів — Йонеску та Чі- пару — і самого доктора на придачу, привезла їх в дослідницький медичний інститут і просить повернути до нормального стану. Відбувається чудодивна операція, яка закінчується перемогою радянських вчених, їхнього таланту й людяних принципів.

Різко змінилась площина перипетій. У першій книзі героїня вела змагання, двобої, перестрілки й хитромудрі розшуки за допомогою вправної стрілецької руки, відчайдушності й особистої відваги. У другій книзі злому генієві капіталістичного світу протиставляються добрі наміри вчених нашої Вітчизни, їхнє уміння, розум, гуманістична воля. Читач уже не стежить, хто там кого з-за рогу помітить та підстрелить першим, бо він у захопленні від того, як медики використовують свій хист для перемоги у царині науки. І напруга виявилась ніяк не меншою, зумовлена сучасним конфліктом,— напруга інтелектуальної боротьби перш за все.

З винятковою повагою пишеться про всесилля пошуків, про складні перипетії боротьби, що її ведуть мужі науки. І герої стають іншими. Хоча весь час говориться про дивацтва вчених, про специфічні для їх професій милі недоліки, але змальований принадний духовний світ, глибина індивідуальностей.

Крім фантастичних поривань, автор подає картини досягнень сучасної науки. Яку величну панораму медичного закладу він створив, і то без будь-якої неприродної вигадки.

Тут треба повернутись до деяких автобіографічних фактів, які позначились на всій тканині роману. Про маєток Гальванеску письменник-фантаст писав, ніколи не бувши в капіталістичній Європі, ніколи не працювавши ні в розвідці, ні в контррозвідці.

Не був він і медиком, а професіональна обізнаність обмежилась лазаретом, породивши юнацькі мрії про можливість відживити мертвих. Мрія залягла в пам’ять надовго.

Мабуть, до того часу, коли письменник сам не потрапив на операційний стіл із сумною перспективою тяжко хворого... Та все ж, одужавши, озираючись довкола, бачачи правдиві чудеса сучасної медицини, поважно трактуючи з ученими про їх можливості і про їхні мрії, почувши з їхніх уст критику основної гіпотези першої книги,— Смолич вніс багато змін, докорінно перебудував виклад.

Він сам пережив, на власній шкурі відчув дотик операційного інструмента, повірив у

можливості науки, відчув до неї вдячність. Пацієнт... допоміг письменникові.

А пацієнт із Смолича був прекрасний: віруючий, вдумливий, зацікавлений. Зацікавлений професіонально. Придалася метода все вивчати досконально, придивлятись, радитись, перевіряти у фахівців. І він вирішив отак, як Иогансен про Енштейна, розповісти про медицину, сучасну й майбутню.

Любить Смолич безпосередньо звернутись до читача з повагою до його зацікавленості, з вірою у його почуття гумору і повести розмову на обрану тему. На цей раз про хірургічне чудо-мистецтво.

«Я певний, дорогий читачу, що ви дужі й міцні і тілом і духом. Я певний, що за все життя ви ніколи не хворіли, здорові зараз і ніколи потім не занедужаєте на будь-яку з важких, загрозливих для життя хвороб. Ще ймовірніше, що вам ніколи не доводилося і не доведеться лягати на операційний стіл, щоб дати відрізати собі руку, ногу, розпороти живіт чи зробити трепанацію черепа. Отже, дуже можливо, що вам за ціле ваше довге життя ніколи й не доведеться користатися з допомоги хірурга. За цим не треба жалкувати. Медицину треба любити, медиків шанувати, але найкраще зовсім не мати з ними справи. Шкода тільки, що, отже, вам так і не доведеться побувати у хірургічній лікарні, в операційній залі і побачити, як виконуються ці надзвичайні, складні й майстерні науково-мистецькі акти — хірургічні операції. Хіба що ви дістанете медичну освіту і зробитеся санітаром, сестрою, фельдшером, лікарем. Бо до хірургічного операційного залу можна потрапити тільки або в ролі лікаря, або в ролі хворого, приреченого на операцію.

Тому дозвольте мені кількома словами розповісти вам про це» (том І, стор. 220).

Зовсім маленьку медичну самоосвіту Смо- лич, як нам відомо, таки мав; відомо також і те, що він відвідав хірургічну залу і як хворий. Однак більше значення мали одвідини в той спосіб, про який поки що не згадано; після одужання йому було дозволено перебувати у медичних закладах як авторові, який пише про лікарів. До того ще він багато довідався, вивчаючи фахову літературу, підтримуючи контакти з видатними медиками, в тому числі й мрійниками—ентузіастами професії.

Перспективним здобутком методу Смоли- ча-фантаста стало те, що він почав писати про відомі і бачені речі, що для своїх персонажів бере реальних прототипів. Тому образи лікарів, виведені в романі «Що було потім», наближаються до звичайних нормальних образів будь-якого літературного жанру.

Є ще одна ознака, виявлена у Смолича, ознака найважливіша; він ніколи не забуває, що наука є соціальним явищем, що вона впливає на політику. З усією рішучістю радянського патріота письменник протиставляє науку в різних суспільствах, а його персонажі ведуть війну не лише озброївшись знаннями і хистом, але й політичними ідеями та державними настановами; так, наприклад, стикнули- ся буржуазний винахідник Гальванеску з радянським «колегою»-антагоністом Трембовсь- ким:

«Професор Трембовський, старий безпартійний лікар, хотів ще сказати докторові Гальванеску про те, як радянська медицина розгорнула спеціальну наукову роботу для боротьби з професійними захворюваннями, над гігієною та фізіологією праці, над справою утворення таких умов праці, щоб людську працездатність збільшити і здовшити...

Він хотів повідомити колегу Гальванеску, як у результаті всіх вищезгаданих заходів у Радянській країні з року в рік зменшується смертність, спадають захворювання на соціальні хвороби, зникають епідемії. І як в результаті цього радянська медицина ще більше міцніє, шириться і розвивається» (том І, стор. 255).

Професор Трембовський не сказав докторові Гальванеску нічого, бо «колега» виявився заповзятим прибічником буржуазного світу і, втративши позиції, кінчає самогубством, перед смертю виявивши ще раз свою безконечну злостивість — заподіює смерть одному з своїх «піддослідних» — селянинові Йонеску.

А от автор науково-фантастичного роману розповів читачам і про розвиток медицини в радянських умовах, і про її казкові, як тоді здавалось, перспективи. Наприклад, про пересадку окремих органів від донора до хворого.

На початку тридцятих років все це виглядало, як вигадка, а тепер, читаючи Смолича, ми ніби перевіряємо правдивість передбачень. І дивного в цьому немає нічого — такою мусить бути історія фантастичної творчості, коли вона спирається на продумані, справді наукові гіпотези.

У проміжку між двома романами був написаний ще й третій, пов’язаний з трилогією лише загальною темою та деякими другорядними персонажами. Роман «Ще одна прекрасна катастрофа» (1930) не стільки науково-фантастичний, скільки антиутопічний. Він більш політичний, аніж навіть інші частини трилогії. Мова йде про розповсюджені утопічні теорії мирного звільнення від колоніальної залежності, непротивлення злу насильством. Радянський письменник визначає їх безперспективність у самій суті, в ілюзорності, у непрактичності. На цьому й побудовано сюжет, у якому соціології значно більше, ніж наукової фантастики. Які досліди робить індійський лікар Нен-Сагор у своєму фаланстері, як лікує й вирощує гармонійну та дужу людину за допомогою сонячного спектра — все це висвітлене надто туманно, навіть як для цього жанру.

А от про зіткнення індійського громадського діяча, індійських повстанців з колоніальними властями письменник розповів правдиво, яскраво — саме ця лінія і залишається в пам’яті по прочитанні твору.

Немало матеріалів переводиться у план пригодницьких подій, коли герої ховаються і переодягаються, проникають у заборонені зони і рятують приречених. Вони були вже у романі «Господарство доктора Гальванеску», і там не належали до здобутків прозаїка. На цей раз авантюрна лінія виявилась ще слабішою. Власне, слабіше у цьому творі все: і гіпотеза, і побудова сюжету, і характери індійських вчених та радянських лікарів, які мали б прийти на допомогу індійським колегам, бо все тут ішло від літературних джерел. І то не першорядної якості. Роман, як кажуть, не вписується в комплекс, а лише прилягає десь збоку.

Згідно своєї ціложиттєвої концепції, Юрій Смолич і в науково-фантастичних творах не виходить за межі рідного двадцятого століття. Передбачення його звернені в майбутнє, але в ближнє. Минуло яких сорок років, і можна не те що перевірити правдоподібність уяви,— для белетристики це ні до чого,— а перевірити її життєздатність. Ніхто, зрозуміло, не співставляє підводного човна Жюля Берна з сучасним атомоходом, а його міжпланетне ядро з ракетоносієм. Жюль Берн залишається і досі класиком, а його книги читаються з неменшим ентузіазмом, ніж століття тому. Наукова фантастика підлягає тим же законам збереження цінності, що й твори всіх інших жанрів. Вони пишуться і для читачів- сучасників, і для читачів майбутнього. А вже від досконалості залежить, чи виявляться вони однорічною травицею, чи столітніми велетнями дубами, чи здобудуть безсмертя. По відношенню до наукової фантастики таке питання особливо цікаве та делікатне.

Про трилогію Смолича можна сказати: в ній мало такого, що відійшло в минуле цілком. Часом читацький інтерес викликає захоплюючий рух сюжету. У більш поважного читача можуть мати успіх розповіді про подвиг думки, життєві, реально здійсненні мрії. Письменник, наприклад, переказав якось діа-

лог з найвидатнішим сучасним хірургом,— він не називає його прізвища,— у якого були і критичні зауваження, і визнання твору.

І все ж останній роман трилогії «Що було потім» став останнім в іншому значенні слова, бо від жанру прозаїк відмовився назавжди. Спричинилися до цього не слабкості, а сильні сторони стилю: обізнаність із сферою своєї тематики, увага до людських характерів. Смолич пише про свої тривалі екскурси в галузь теоретичної медицини:

«Коли я осягав у тих «мандрівках» матеріал, мене тягло не так до заглиблення в наукові концепції, як до заглиблення в психіку, в ставлення до праці та цілого життя медиків та їх пацієнтів. Адже мої пізніші оповідання та повісті на медичні теми — «Мужність», «Серце красуні», «Хребет є пасмо гір», «Історія однієї хвороби» або п’єса «Великі труднощі» — були написані не так про медичні проблеми, як про медиків та їх пацієнтів. Вони були задумані та опрацьовані саме в час моїх «мандрівок» у медицину, саме тоді, як я «полював» за науковими гіпотезами для фантастичних романів.

Словом, захопившись іншими жанрами, я жанр наукової фантастики покинув» (том 6, стор. 36).

За межі прози Смолич майже ніколи не виходить,— його багатогранність виявилась в різновидах цього жанру, а як — необхідно визначити найповніше.

Ні, мало сказати, що натуру має Смолич неспокійну, він якийсь непосидючий пошукач- першопрохідник у мистецтві слова. До цього

64

часу творчий плин ішов двома річищами: наукова фантастика і політичний памфлет. А черговий роман щось увібрав від обох, а щось запровадив новітнє. У «Сорока восьми годинах» (1932) є сатира і памфлет, але ніяк не менше пафосно викладеної технічної інформації. Жодного відступу в часі письменник собі не дозволяє, і читач мандрує разом з автором, який обрав на цей раз вигідну для фабули роль екскурсовода. Правда, не екскурсовода, а, мовляв, гіда, бо возить він по країні туристську групу з трьох мільйонерів. А втім, і гід з нього наполовину, бо найчастіше він звертається безпосередньо до читача, свого радянського сучасника.

Новий роман — памфлет, до того ж актуальний, злободенний. «Міжнадодність» його виявляється в тому, з яким чуттям «собствен- ной гордости» (Маяковський) дивиться Смо- лич на . буржуїв «свьісока». Не тільки поглядає, але й доводить, аргументує за допомогою того, що ми вже назвали вище — «технічною інформацією». Сам Смолич вважає книгу своєрідним іспитом в усіх видах журналістики:

«Отже, беручись до роману «Сорок вісім годин», я поставив собі не тільки пряме ідейне завдання, яке й було найпершою метою моєї книги, а й чисто формальне завдання. Виходячи з того, що на той час в українській художній літературі був ще мало розвинений жанр публіцистики, я хотів опанувати його, пропагувати і, по змозі, поширити для великої літературної форми — роману. В прийомах компонування роману, в окремих його частинах, я використав якнайширше всі жанри публіцистики — памфлет, огляд, фейлетон, статтю, гумореску, нарис» (том 6, стор. 53).

https://fantlab.ru/edition311681

Изучение действительности романист в ряде случаев подменяет конструированием словесного образа, деформацией сюжета, схематической группировкой фактов и со бытий — одним словом, экспериментаторством. Умение преодолеть сопротивление материала и подчинить его авторской воле развивает мускулатуру таланта. Не прошло это бесследно и для творчества Ю. Смолича. Однако словесный эксперимент лишил героев эмоциональной достоверности.

Они передвигаются по книге подобно марионеткам, которых автор все время дергает за ниточки. И даже святая святых—-сюжет, о месте и роли которого в произведении так много писал Смолич, не захватывает читателя, оставляет его равнодушным. Причина проста: из средства познания действительности сюжет превращен в лабораторию словесного опыта; строится он не по законам реалистической обусловленности, а с иллюстративными целями.

Строже всех критиков осудил свою раннюю работу сам автор. В книге «Разговор с читателем» Ю. Смолич писал: «Перед лицом настоящего горя, обычного человеческого горя — я устыдился этой книги, в которой все было выдумкой»'.

Вслед за неудачным романом «Четвертая причина» была написана трилогия «Прекрасные катастрофы» — первая значительная веха украинской советской научной фантастики. Конфликт между романтикой гражданской войны и пресной будничностью нэпа уступает здесь место раздумью о путях и судьбах науки в обществе. Прогресс науки, говорит писатель образами своих романов, может быть источником счастья для людей или их величайшим несчастьем, в зависимости от того, как используются ее достижения, каким целям она служит.

1 Ю. Смолич. Розмова з читачем. Київ, «Ра- дянський письменник», 1953, стор. 20.

3 В. Пискунов

Проблема отношения науки к обществу имеет несколько главных аспектов. Каждый роман трилогии посвящен рассмотрению одного из них. Художник ведет читателя по расширяющимся кругам, указывает выход лишь после показа несостоятельности всех других возможностей. Построение трилогии напоминает ход доказательства от обратного, при котором последовательно отсекаются различные варианты и в конце концов логикой развития мысли находится единственно правильный.

Один из возможных аспектов отношения науки к обществу показан в «Хозяйстве доктора Гальванеску» (1928)—первом из романов трилогии. Ю. Смолич изображает результаты содружества науки с реакционными теориями. В руках мракобесов она становится страшной антигуманистической силой.

Если в романах В. Обручева и других путешественники попадают в страну дикости, а перед их взором открываются картины прошлого, то героиня Смолича аспирантка Юлия Сахно как бы совершает поездку в будущее. Принципы, на которых основано хозяйство доктора Гальванеску, свидетельствуют о прогрессе техники, широком использовании новейших достижений науки. Образцово спланированный парк, высокая культура обработки земли, дающая обильные урожаи, сочетание искусственного орошения с химизацией почвы —все это завтрашний день агрономии, чудесно реализованный сегодня. На первых порах наблю дательница полна восторженного удивле ния, преклоняется перед организационных и научным талантом доктора Гальванеску.

Советский писатель, однако, далек от воспевания успехов науки самих по себе. Решающими являются классовые цели, во ими которых используются ее достижения. Художник выражает народную точку зрения: простые крестьяне и рыбаки — соседи доктора Гальванеску — ненавидят богатого помещика. Более того, таинственное хозяйство окружено стеной страха, прямо-таки мистического ужаса.

От восторгов к страху постепенно переходит и Юлия Сахно: какие-то странные бессловесные люди окружают ее в поместье, загадочно ведет себя хозяин. Сахно пытается бежать, но, изловленная румынской сигуранцей, насильно возвращена Гальванеску. Теперь загадочный доктор перестает церемониться. Смакуя подробности, он рассказывает очередной жертве о том, что еа ожидает. Это и есть тайна доктора, основа его хозяйственного преуспевания: путем оперативного вмешательства из человека выцеживаются кровь и лимфа, а кровеносные сосуды заполняются особым раствором, сохраняющим клетки и хорошо проводящим электричество. «Мускулы,— садистически

разъясняет Гальванеску,— напрягаются и функционируют, но не так хаотично и произвольно, как это бывает у нас с вами из-за

глупых рефлексов, всяческих мыслей, настроений. .. Нет, точнее... неизмеримо лучше и рациональнее, ибо вам уже ничего не мешает. . . Вы — автомат».

Великая Октябрьская социалистическая революция пробила зияющую брешь в капиталистическом мире. Наиболее проницательные буржуа поняли, что их безраздельному владычеству над миром приходит конец. Все настойчивее становятся поиски механических роботов, которыми можно заменить «ненадежных», революционизирующихся рабочих.

А. Толстой заклеймил мечты фашиствующего инженера Гарина, который стремился путем «маленькой операции» превратить большую часть населения земного шара в бессловесных рабов. Против попыток сведения рабочих на положение простых автоматов резко выступил К- Чапек в пьесе «Рур». К русскому и чешскому художникам присоединился и украинец Ю. Смолич, наносивший своей книгой удар по буржуазному националисту М. Ивченко — автору романа «Рабочая сила», в котором доказывалась необходимость «селекции человека». Их выступления имели своевременный, актуальный характер еще и потому, что во- о|ружали против наступающего фашизма, который руководствовался идеями Гарина, Гальванеску и им подобных.

Гальванеску страшен своей фанатической ненавистью к людям, маниакальной приверженностью к автоматам. Подобно уэллсов с ким марсианам, он выкачивает кровь из живых существ. Но это не фантастическая борьба миров, а реальная борьба классов. Проповедуя ницшеанские теории, Гальванеску стремится к превращению большей части человечества в послушных рабов горстки избранных.

Образ врача-кровопийцы приобретает черты символичности; он построен по законам политического плаката: броско, без подробной психологической детализации, зато с подчеркнутым выпячиванием главного. Характер несет серьезное общественное содержание, в гротескном виде обобщает доведенную до логического предела практику целого класса. .

Антагонистом доктору Гальванеску выступает в романе советская аспирантка Юлия Сахно. Продолжая революционно-демократическую традицию, Смолич измеряет справедливость общественного устройства степенью раскрепощения женщин. Отсюда настойчивое обращение писателя к образам смелых, решительных, энергичных и свободных женщин. Прозаик перекликается с драматургом И. Микитенко, который показал творцов и хозяев новой жизни — девушек нашей страны.

Маконя (одноименный рассказ), Сарн а («По ту сторону сердца»), товарищ Икс («Четвертая причина»), Петрова («Что было потом») и другие свидетельствуют о многократных попытках Ю. Смолича создать образ передовой женщины, раскрепо-

щенной революцией и поднятой к активному юзнательному действию. Не случайно все эго героини — ровесницы Октября, свободные от груза прошлого. К их числу, по замыслу автора, принадлежит и Юлия Сахно. Однако образ этот писателю не удался. Украинские критики резонно отмечали, что ни идейно, ни по силе характера героиня не может противостоять доктору Гальва- неску *. Она скорее смахивает на традиционную героиню детектива. Объясняется это двуплановостью самого романа.

Изобретение доктора Гальванеску становится объектом жестокой борьбы между героями, которая материализуется путем удивительных открытий, загадочных приключений и хитроумных трюков. Действие развивается быстро и стремительно, вовлекая героев в поток событий, ведя их к разгадке тайны, загаданной в начале произведения. Научная проблематика решается в произведении с помощью детективных приемов. Писатель проницательно, куда оаньше критиков, увидел и осознал проти- поречивость подобного сочетания, убедился, что для серьезного разговора о судьбах науки и ученых детективная схема узковата, и решительно отказался от нее в следующей части трилогии.

1 См.: Бродський А., Липович М., «Фантастика іреальність». «Літературна критика», 1938, кн. 2; Кирилюк Євг. Рецензія на книгу «Що було потім». «За марксо-ленінську критику», 1936, № 1.

Даже название второй книги —«Еще одна прекрасная катастрофа» (1930) —свидетельство органической связи ее с первой. Потерпела катастрофу попытка взять науку на службу реакции. Может быть, наука вообще свободна и далека от политики? Так думает индийский ученый Нен-Сагор, главный герой нового романа. Подобно доктору Гальванеску, он находится в самом центре книги, выражает ее основную идею.

Круги ширятся. С негодованием отвергая методы и теории Гальванеску, Смолич берется за обстоятельное рассмотрение позиций Нен-Сагора, пробует вместе с читателем искать выхода на этих путях.

Нен-Сагор и Гальванеску противоположны друг другу, как и теории, ими проповедуемые. Если румынский помещик стремится превратить людей в роботов, то индийский ученый, наоборот, всю свою жизнь отдал созданию поколения сильных, здоровых и умных «солнечных людей».

Научные антагонисты даже изображены по-разному, образ Нен-Сагора полемически противопоставлен Гальванеску. Автор нередко ставит человеконенавистника и гуманиста в аналогичные или сходные ситуации, чтобы резче подчеркнуть контраст между ними. Даже внешность, манера речи у обоих прямо противоположны. Хищное лицо, маниакально остекленевшие глаза Гальванеску, неврастенические переходы от одного состояния к другому, повелительные интонации «сверхчеловека» — как все это чуждо

нравственно здоровому, уравновешенному, спокойному Нен-Сагору.

Но почему же катастрофы столь несхожих персонажей, как Гальванеску и Нен-Сагора, автор определяет одним и тем же эпитетом — прекрасные? Ответ приходит уже при рассмотрении места действия обоих романов. Не на широких путях и перепутьях истории трудятся оба ученых, а в стороне от них. Гальванеску и Нен-Сагор работают в своеобразных человеческих заповедниках. Гальванеску идет против главного русла жизни, Нен-Сагор старается держаться в стороне от него, и потому неостановимый поток бытия размывает искусственно образованные островки, ведет к крушению иллюзий.

Нен-Сагор потерпел поражение потому, что перестройку человека начинал с перерождения человеческого организма вместо борьбы за изменение социальных условий. Как показывает логика романа, никакой солнцетерапии и профилактике не устоять под напором общественных поотиворечий. Гармонический «солнечный человек» может появиться лишь в результате социалистической революции. Без нее даже самые гениальные открытия бессильны принести счастье труженикам. Катастрофа Нен-Сагора прекрасна, ибо свидетельствует о кризисе аполитизма.

Честные фантасты за рубежом увидели тупик, в который зашла наука капиталистического общества. Чтобы воплотить свой идеал и показать, как развитие техники облегчит труд человека, сделает его счастливым, писателям приходится конструировать будущее, отталкиваясь от реальности. Настоящее и грядущее противопоставлены в их книгах как враждебные силы. Советский художник получает возможность в сегодняшнем дне науки увидеть ее завтра, наметить реальные пути подчинения человеком природы во имя счастья человечества. Глубоко проникая в ход действительности, он распутывает клубок причин и следствий в большой временной перепек-, тиве. Так в научно-фантастическом жанре проявляется новая эстетическая закономерность искусства социалистического реализма, способного не гадать о будущем, а предвидеть его.

Продолжая обстоятельный разговор о судьбах науки в современном мире, который составляет пафос трилогии, Ю. Смолич в заключительном романе «Чго было потом» (1933) обращается к изображению деятельности советских ученых. «Это был первый, пусть и несмелый шаг на пути к созданию советского научно-фантастического романа» Г

Круг исканий замкнулся в Советской стране. В центре книги не один, а несколько героев. Создание коллективного образа деятелей медицины помогает, утвердить мысль о коллективности научного творче-

1 Ю. Смолич. Розмова з читачем, стор. 46.

ства в нашей стране. «Философия» Гальва- неску и оппонентов Нен-Сагора насквозь индивидуалистична, она неизбежно ведет к разрушению личности. В новой работе автор, наоборот, подчеркивает расцвет личности в трудовом коллективе.

Вместо умышленной схематизации и примитивизации персонажа с целью его осмеяния автор стремится теперь рассказать о богатстве духа и своеобразии человека. Ведущим становится изображение психологии личности. Но это не механическое возвращение к сборнику новелл «Вокресенья и понедельники», а новый шаг в развитии художника, открывшего для себя связь между характером человека и его трудом, понявшего необходимость изображения бытия как деяния.

Если в первых романах трилогии советские люди обрисованы еще схематично, а центр тяжести перемещен на изображение Гальванеску и Нен-Сагора, выражающих «философию произведений», то теперь самое пристальное внимание уделено труженикам нашей медицины.

Объединенные любимым трудом и гуманистическим отношением к науке, работники медицинского фронта — энтузиасты. От старого Трембовского до юного Коломийца —все они безгранично преданы своему делу, работают с творческим одушевлением. Особенно удалась группа молодых героев — энергичных, боевых, напористых.

В поисках своего героя и своей темы молодой Ю. Смолич переносился воображением в далекие страны, устремлялся к книжной экзотике. Читатель, следуя за писателем, побывал в Америке и Китае, Индии и Румынии, Англии и Германии. Он видел десятки чужих городов, бороздил океаны, взмывал над облаками, штурмовал вражеские укрепления, но его не покидал привкус искусственности, все время ощущался горький осадок нарочитости. Причина была проста: писатель не знал жизни, о которой брался писать. В последней части трилогии он обратился к действительности, бурлившей рядом и хорошо известной.

Краеугольным камнем новой книги, как и романа «Еще одна прекрасная катастрофа», становится вполне реальная научная проблема. Вокруг ее решения группируются интересы героев и сосредоточивается их борьба. Фантастическое происшествие является теперь не самоцелью, а отправной точкой, исходным рубежом реалистического повествования. С увлечением пишет автор о поэзии научного труда. Пружиной действия оказывается биение творческой мысли, перипетии работы ученых.

Было бы преувеличением доказывать, что Смоличу удалось вылепить яркие, запоминающиеся образы. Но курс на реализм, взятый художником, вел в этом направлении.

Вскоре после того, как Смолич поставил последнюю точку в своем последнем научно- фантастическом романе, А. Толстой писал-

«То, что происходит сейчас в нашей стране, те темпы, которыми все это осуществляется, говорят сами за себя. База для творчества поистине огромна. Отсюда вывод, что есть все предпосылки, сама жизнь их дает, для развития научно-фантастического романа» *.

Практика советской литературы подтверждает верность толстовского прогноза. Вместе с тем один из пионеров жанра и крупных его представителей на Украине именно в это время окончательно отходит от научной фантастики. Сам писатель много раз настойчиво пытается разъяснить странное противоречие. Большое количество причин, выдвигаемых Смоличем, можно свести к двум основным.

То, вспоминает художник, был «исключительно ответственный период творческой работы: от «выдумки», которая до сих пор господствовала в моих книгах, я переходил к «подлинности». От пересказа «интерпретированных» и «персонифицированных» идей, от «показа» одних только результатов человеческой деятельности... я переходил к раскрытию мировоззрения личности, к углублению во внутренний мир человека — осмыслению чувств, мыслей, поведения людей в их взаимоотношениях с другими людьми» .

1 А. Т о л с т о й. Полное собрание сочинений, т. 13. М., Гослитиздат, 1949, стр. 374.

~ К). Смолич. Розмова з читачем, стор. 108.

Мы видели, что процесс сближения творчества прозаика с полнокровным реализмом намечается и в научно-фантастическом цикле. И вообще было бы абсурдным отрицать «подлинность» фантастики, игнорировать ее способность к серьезным художественным обобщениям. Однако Смолич отходит от нее, упорно подчеркивая желание стать реалистом. Тут вступает в силу вторая из причин, сформулированных писателем.

«Я не смог,— пишет он,— достигнуть в жанре научной фантастики того уровня, который считаю необходимым для советского научно-фантастического романа: мне не хватало глубины научных знаний, а быть дилетантом — преступно»'. К аналогичным выводам о природе советского научно-фантастического романа приходил и А. Толстой, когда заявлял: «Писателю надо вооружиться действительно глубокими знаниями, способностью оперировать точными цифрами и формулами» 2. Любопытно отметить, что и русский и украинский художники, перекликаясь друг с другом, говорят о плодотворности содружества писателя и ученого, которые в соавторстве могут написать замечательные книги.

Обе причины, названные Смоличем, многое объясняют, но не раскрывают всей

сложности вопроса. По природе, сути своего дарования Ю. Смолич, думается нам,— писатель реальной жизни, публицист-боец. Великий перелом, наступление социализма по всему фронту круто повернули его лицом к действительности, которая оказалась интереснее и увлекательнее всякой фантазии.

О публицистичности художественного мышления Смолича, боевом темпераменте писателя свидетельствует, в частности, факт постоянной работы в области сатиры, настойчивого обращения к газетной статье и фельетону.

5

Двадцатые годы проходили в нашей стране под знаком ожесточенной классовой борьбы. Литература и искусство активно участвовали в решении центрального вопроса времени «кто кого?». Не всегда еще умея до конца разобраться в сложной обстановке тех лет, передовые художники тем не менее решительно становились на сторону трудового народа и Коммунистической партии. Ораторскими интонациями, победными маршевыми ритмами, открытой публицистичностью, романтическими символами они славили революционные идеалы. Реализм, как и всегда на крутых исторических переломах, обращался к самым броским средствам выразительности, чтобы передать накал страстей, биение пульса эпохи.

Не последнее место в этом ряду принадлежит сатире, которая гневно разит врагов революции, выжигает своим огнем все мешающее поступательному ходу истории.

Самым опасным и злым врагом украинского народа были буржуазные националисты, которые пытались оторвать молодую республику от Советской России, посеять рознь между народами-братьями, пролетар* скому интернационализму противопоставить «философию» единства национальных интересов. Украинская советская литература с первых дней рождения повела решительную атаку на буржуазный национализм.

П. Тычина в «Ответе землякам», М. Бажан в «Разговоре сердец», М. Рыльский в «Фальстафе», П. Панч в «Голубых эшелонах» и другие разоблачали происки явных и тайных «украинофилов», обнажали предательскую сущность их идеологии и деятельности. В единой шеренге с перечисленными произведениями стоят сатирические романы Ю. Смолича.

«С первого дня, как я взял в руки перо,— вспоминает Ю. Смолич,— я горю страстным желанием написать о радостном и здоровом человеке, физическая природа, интеллект и эмоции которого находятся в полной гармонии с жизнью эпохи. Чтобы достичь этого, я должен предварительно писать о людях больных и скучных»1.

1 Ю. Смолич, «Мене нема». «Універсальний журнал», 1929, № 3(5).

Своеобразие Ю. Смолича в ряду других украинских прозаиков, боровшихся с буржуазным национализмом, состоит в том, что он не ограничивается отдельными образами и ситуациями, а создает несколько крупных работ, целиком посвященных этой теме. Возвращаясь к ней постоянно, Ю. Смолич основное внимание сосредоточивает на разоблачении вражеских догматов веры, ведет с противниками в первую очередь идеологическую борьбу. Начиная со служителей фальшивой Мельпомены и кончая «кирпа- тым Мефистофелем» Винниченко, все герои писателя из желто-блакитного лагеря стремятся теоретически обосновать свою политическую практику, выступают носителями определенных мировоззренческих принципов. Такой аспект разоблачения вполне естествен для художника, тяготеющего к изображению судеб интеллигенции. Буржуазные националисты терпят поражение в первую очередь идеологическое. Действительность обнажает несостоятельность самих принципов, которые они исповедуют.

И еще одна особенность бросается в глаза при сопоставлении книг Ю. Смолича с произведениями других украинских писателей на сходную тему. Это — ирония как ведущая сатирическая интонация автора. Гнев П. Тычины, сарказм М. Бажана дополняются иронией Ю. Смолича. По мере творческого роста писателя она становилась политически все более острой, шлифовалась, наполнялась новым содержанием, но

48

излюбленной иронической манере автор оставался верен всегда.

В сатирических романах Ю. Смолич стремится к созданию образа-маски. Отказываясь от подробной психологической характеристики, автор в своих сатирических работах индивидуализирует образы «по политике глядя». Он использует для создания портрета в первую очередь черты социальной практики. Как говорил В. Маяковский о Керзоне:

Что толку

в лординой морде нам?!

Лорда

рисую

по делам

по лординым .. .

Отсюда особая роль гротескной сатирической детали, которая в большей мере помогает распознать классовую природу персонажа, чем увидеть его лица необщее выражение.

Как в научно-фантастических, так и в сатирических произведениях Ю. Смолича отчетливо различимы два пласта. Первый основан на стремлении осмыслить и отобразить революционную действительность, второй связан с конструктивистскими влияниями. Так, с одной стороны, крепнет, набирая реалистическую силу, сатирический образ врага, в котором обобщаются все более значительные жизненные явления. С другой стороны, испытываются новации вроде «метельной композиции» и «смещения

4 В. Пискунов

временных плоскостей», идет деструкция сюжета и расшатывание синтаксиса. Эти сложные поиски стиля, созвучного эпохе, роднят книги Ю. Смолича с работами тех лет А. Головко, П. Панча, Ю. Яновского, О. Копыленко и других.

Разрешение наметившегося противоречия в научно-фантастических и сатирических романах происходит по-разному. Ю. Смо- лич-фантаст, отказываясь от конструктивистских увлечений, все ближе подходит к социально-психологическому роману. Жанр научной фантастики постепенно размывается, теряя отличительные жанровые приметы. Последняя часть трилогии — роман «Что было потом» — в сущности очень условно может быть отнесена к произведениям фантастическим.

Сатирический жанр, наоборот, не расшатывается, а укрепляется в творчестве Ю. Смолича. Освобождаясь от формалистического экспериментаторства, писатель все свободнее и увереннее обращается к реалистической сатире.

2 А. Толстой. Полное собрание сочинений, т. 13, стр. 374.

https://fantlab.ru/edition309721