Затым была створана выдавецка-паліграфічная кампанія “Эрыдан” і заснавана серьія “Фантакрим-extra: Фантастика, приключения, детектив”, а ў 1991 г. пабачыў свет

літаратурна-мастацкі і публіцыстычны часопіс “Фантакрйм MEGA”. Назва

"фантакрим” (фантастыка з крымінальным сюжэтам) стала своеасаблівым

серыйным знакам. На жаль, "Эрыдан” выдае творы фантастычнага Жанру на

рускай мове, таму засяродзім сваю ўвагу на беларускамоўных фантастычных апавяданнях маладых аўтараў.

Фантастычныя творы адлюстроўваюць трывогу аўтараў За бўдучае нашай планеты, за лёс чалавецтва. Некаторыя з іх маюць антываенную накіраванасць, утрымліваюць крытыку розных бакоў сучаснага жыцця, асвятляюць маральна-этычныя праблемы, праблемы аховы прыроды i навакольнага асяроддзя.

Сучасная беларуская проза прапанавала такую канцэпцыю чалавека,

згодна з якой ён мноствам нябачных ніцей звязаны з іншымі людзьмі, пры14

чым не толькі сучаснікамі, але і з папярэднікамі, і з тымі, хто прыйдзе следам. Гэтыя цікавыя пытанні ўзнімаюць празаікі “новай хвалі", якія пачалі пісаць пра тое, што ў беларускай літаратуры да гэтага часу мала і слаба развівалася, яны спрабуюць свае сілы ў фантасТыцы, містыцы, дэтэкгывах,

гістарычных паданиях. Таму, каб прыцягнуць увагу да маладых аўтараў i да

пэўнай тэндэнцыі ў маладой прозе, у снежні 1990 г. у серыі «Бібліятэка часопіса "Маладосць”» была выдадзена калектыўная кніга “Пад знакам

Стральца”. Некаторыя з яе аўгараў І.Масляніцына, У.Клімовіч, У.Міхно,

В.Праўдзін — пазней выдалі ў гэтай жа еерыі свае ўласныя кнігі. Так, у

1996 г. выйшла кніга ірыны Маеляніцынай "Легенды", у якую былі ўкпючаны

творы, напісаныя на падставе народных паданняў, легенд, вераванняў. Ha

ёй адчуваецца ўплыў кнігі Я.Баршчэўскага "Шляхціц Завальня, або Беларусь у фантастычных апавяданнях". Абапіраючыся на бацькоўскую спадчыну, стварыла свае "Паганскія экспрэсіі” (Полымя. 1997. №12) Галіна Багданава. У іх, сапраўды, адчуваецца сіла выражэння пачуццяў і перажыванняў нашай далёкай папярэдніцы, з якой атаясамлівае сябе пісьменніца. Яна

ўвабрала ў сябе і выкарыстала ў творы не толькі звесткі, пачэрпнутыя з вераванняў, прымет, прымхаў, але і стварыла магічную таямнічасць далёкага

мінулага. ■

Да фантастычных, казачных; ці, нават, з прымессю містыкі сюжэтаў

звЯртаецца ў сваіх апавяданнях "Лесуны”, “Твар на сцяне”, “Певень жоўтага

колеру” Ягор Конеў. Прыклад рэдкай для нашага часу самаахвярнасці ў

каханні прыводзіць гэты аўтар ў містычным апавяданні 'Тісторыя сябра".

Школьнік закахаўся ў сваю аднакласніцу, якая моцна захварэла і надзеі на

жыццё ўжо не было. Хлопец "забраў” яе хваробу, і дзяўчына паправілася, а

сам ён надоўга злёг. Гэтая незвычайная гісторыя не закончана, так як

невядома, ці выздаравеў галоўны гёрой.

А.Гара (творчы псеўданім Алеся Апяшкевіча) у сваёй першай кніжцы

"Д’яблава мора” (1994), выдадзенай у бібліятэцы часопіса “Маладосць”, пераплятае фантастычнае з рэальным, будуе займальныя сюжэты, запрашае

здзейсніЦь незвычайнае падарожжа на касмічным караблі: Міжволі задумается над сэнсам уласнага жыцця, калі прачытаеш апавяданне "Страшны

суд”. Быгіо ці не было? — гэтым пытан нем ужо месяц пасля незвычайнай

ночы заклапочаны пюьменнік — галоўны герой твора. У тую ноч прышэлец

забраў яго прама з пакоя цераз балкон на лятальны апарат, які скіраваўся ў

начное неба. Там, на Нябёсах, адбыўся суд: людзей судзілі за грахі зямныя.

Самыя неверагодныя здарэнні падпільноўваюць герояў кнігі Пятра

Сямінскага "Бачу сонца” (1996), якая таксама выйшла ў бібліятэцы часопіса

“Маладосць”. Адны з яго герояў сустракаюцца з загадкавымі пачварамі,

другія, пакутуючы ад бяссоніцы, становяцца сведкамі, як у іх кватэры

пачынаюць раптам ажываць хатнія рэчы, трэція ўступаюць у кантакт з НЛА.

У апавяданні "Фантазія пра першых людзей” (Маладосць. 1996. №12) Павел Развадоўскі стварыў сваю версію ўзнікнення чалавека на Зямлі. ён думав, што чалавек родам зусім не з планеты Зямля, што ён апынуўся на ёй

Зусім выпадкова. Аўтар расказаў прыгожую гісторыю пра Юа і Сію, якія прыляцелі на Зямлю з планеты, дзе няма ні хворых, ні калек, дзе людзі ніколі не

падманваюць і не забіваюць адзін аднаго, дзе мацнейшы не падпарадкоўвае сабё слабейшага. Гармонія на гэтай планеце ўсталявалася пры дапамозе вучэння Дуа. Гэтае вучэнне ўказвала, як павінен быў жыць чалавек на

кожНым этапе. "Да пэўнага ўзросту трэба было навучацца. Затым злучыцца

з жаНчынаю і нарадзіць дзве жывыя істоты. Трэцяя стадыя — рух у касмічнай

прасторы. Гэтую стадыю называлі "ілюзія надзей”. Кожны, хто адпраўляўся

ў космас, меў надзею сустрэць нешта такое, што дапаможа растлумачыць

вучэнне Дуа”1. Юа і Сія не змаглі вярнуцца на сваю планету, так пачалася

трагічная людская гісторыя.

Сяргей Патаранскі ў апавяданні-казцы “Дарадца” (Маладосць. 1996.

№12) выкарыстоўвае сюжэт “Фаўста" Гётэ. У аднаго кіраўніка быў дарадца,

які з’явіўся каля высокай асобы невядома як, але ўсе адчулі, то чалавек ён

хітры i небяспечны. Аднойчы дарадца прапанаваў кіраўніку падпісаць дакумент, у якім той абавязуецца прадаць сваю душу д’яблу за смерць сваіх ворагаў. Урэшце рэшт дакумет быў падпісаны, кіраўнік памірае ад інсульту,

15

д’ябал святкуе перамогу. Чалавек памірае не за тое, што забіў, а толькі за

тое, што хацеў забіць.

Умоўныя сітуацыі і матывы выкарыстоўвае ў сваёй фантастычнай навеле “Сустрэча з Ярасветам” (Маладосць. 1996. №11) Антон Кудлаты (Кудласевіч). Рознапланавая пабудова сюжэта дазваляе нам зірнуць на тэты свет

вачыма трохсотгадовага крумкача і даведацца пра трызненні паміраючага

чалавека. Інтымнасць пачуццяў аўтара прываблівае і інтрыгуе чытача.

Няўжо такое можна адчуваць, калі душа развітваецца з целам? З’яўляецца

думка, што нешта падобнае ты ўжо чуў ці чытаў, адразу прыгадваецца кніга

Р.Моўдзі “Жыццё пасля смерці”. A магчыма, гэта толькі багатая фантазія

А.Кудлатага прыдумала загадкавую істоту, імя якой Ярасвет. “Хто такі

Ярасвет? Што тэта за стварэнне? Можа ён бог? Але прадзед так і сказаў бы:

рыхтуйся да сустрэчы з богам, а то — "з Ярасветам...” I вось неспадзявана

пакой напоўніўся святлом. Здалося, што ў правым куточку пад столлю

ўзышло сонца. Стала ўтульна, суцішна і цёпла. Сонца струменілася дабрынёй. Лёгкае ласкавае пачуццё зыходзіла ад Яго і зычлівымі, мяккімі і далікатнымі хвалямі ахутвала чалавека. Яму на імгненне адкрыліся ўсе таямніцы...” . Падчас сустрэчы з Ярасветам галоўны герой схопліваў сутнасць усіх

з’яў і дзеянняў, адначасова бачыў пачатак і канец усяго існага. Чалавек

убачыў усё сваё мінулае жыццё, мог даведацца і пра будучае, але вырашыў

пажыць яшчэ і спасцігаць зямную мудраець па крупіцах. Пасля гэтай хваробы ён вельмі перамяніўея, пасля забыў сусгрэчу з Ярасветам і пачаў

жыць як i раней, і толькі стары, як жыццё, містычны крумкач усё жыццё

прылятаў, сядаў на таполю перад акном яго дома і чакаў смерці чалавека.

У жыцці адбываюцца самыя неверагодныя i фантастычныя рэчы, як,

напрыклад, у апавяданні Р.Баравіковай “Перакрыжаванне — 777” (“ЛіМ”.

1988. 16 снежня), дзе чалавек знайшоў вялікія грошы, але так i не змог

адчуць сябе шчаслівым.

У жанры сацыяльнай фантастыкі вытрымана кніга паэта і празаіка Алега

Мінкіна “Праўдзівая гісторыя Краіны Хлудаў: Кароткія антыўтопіі” (1994). У

творы захоўваецца дарэформенны правапіс. 'Аўтар імкнуўся арганічна

аб'яднаць у адно цэлае комплекс размаітых грамадска-філасофскіх ідэй з

сённяшнім днём” — як бы папярэджвае анатацыя да гэтай кнігі. А.Мінкін так

пабудаваў сюжэт, што ствараецца ўражанне ўяўнага падарожжа ў нейкую

прывідную краіну, месцазнаходжанне якой атаясамліваецца з дном. Ha матэрыяле міфічнай Краіны Хлудаў апрабоўваецца жыццяздольнаець і трываласць такой ідэі, як філасофская сутнасць грамадскага прагрэсу. Крытыка

адзначала відавочныя парапелі паміж “1984” Дж. Оруэла і “Краінай Хпудаў"

А.Мінкіна, звяртаючы ўвагу на тое, што Акіянія і Хлудзія ўваеабляюць тып

дзяржавы, які атрымаў назву таталітарнага. Лірычны і сімвалічны пачатак

спалучаюцца з будзённасцю, хронікаю і нават палітычным фарсам, за кошт

чаго аўтар хацеў дасягнуць гратэскнасці, рэльефнасці стылю. У кароткай

антыўтопіі “Стары дом” А.Мінкін спрабуе матэрыялізаваць сваю, як ён лічыць; навязлівую ідэю пра вяртанне чалавека да аднаго таго самага пункту,

у якім рэальнасць і сама чалавечая душа страчваюць сэнс і ператвараюцца

ў нейкі кангламерат абсурду і выпадковасці. ё н імкнецца даць адказ на

спрадвечныя пытанні жыцця: “Вяртаючыся да зыходнага пункту ўсіх сваіх

духоўных пошукаў — асаблівага “ab jove ргіпсірійт”(“пачатак пачаткаў”) — чалавек пачынае разумець, што сьвет па-за сьценамі “старога дому” — плоскасць бяз глыбежы, штосьці накшталт “дурной бясконцасці, калі карыстацца

матэматычнай тэрміналёгіяй. I яму застаецца толькі змірыцца, што “стары

дом” — гэта адзіна сапраўдны ягоны дом, зь якога ён ніколі ня выбавіцца.

Зрэшты, апошнім часам мне здаецца, што сама паўтаральнасць адзначанага мною тупіковага стану — гэта ці не падказка, што шукаць іншае ўстойлівае

прыстанішча, дзе мы ня будзем нудзіцца самімі сабою, дзе тоіцца ўсё істотнае для нас, незалежнае ад плоскасці быцця, — трэба па-за адмаўленьнем

"старога дому”, гэтай апошняй повязі, што лучыць нас ca сьветам. Можа

быць, менавіта там хаваецца новы жыцьцядайны сьвет, дзе усё раздробленае й разарванае сыходзіцца ў адно й набывае сапраўдны сэнс” . Проза

А.Мінкіна нечым нагадвае творы вялікага французскага мараліста Альбера

Камю. Зразумець жыццё, па Камю, гэта здолець адрозніць за пераменлівымі

малаверагоднымі воблікамі аблічча самаго Лёсу і вытлумачыць яго ў святле

16

апошняй рэальнасці нашага зямнога існавання. Не самы вясёлы афарызм

А.Камю: “Без роспачы ў жыцці няма і любові да жыцця"5 А.Мінкін пераасэнсоўвае па-свойму. Цела, дух, думку ён зводзіць у адзінае цэлае ў размове

пра самае галоўнае: пра радасць жыць i пра трагедыю жыцця.

Упэўнена сцвердзіў сябе ў сучаснай прозе Барыс Пятровіч (Сачанка).

Добра вядомыя яго зборнікі апавяданняў “Ловы” (1992), “Сон між пачвар"

(1994), “Фрэскі” (1997), дзе празаік псіхалагічна тонка абвастрае наша светаўспрыманне. ён стварае не толькі цікавыя рэалістычныя творы, але піша i

ўдумлівую фантастычную прозу. У апавяданні “Не пытайце, што будзе заутра" студэнтаў Юрася і Уладзю ўзяла ў палон сваёй прыгажосцю дзіўная

дзяўчына, якая аказалася іншапланецянкай. Яна разам з бацькамі павінна

выканаць Найвышэйшую волю Сусветнага супольніцтва: сабраць і захаваць, закансерваваць генатып зямляніна, пакуль ён беспаваротна не пашкоджаны. Іншапланецянка папярэдзіла і аб вялікай трагедыі, якая пагражае

Палессю. Безумоўна, Б.Пятровіч у гэтым прароцтве меў на ўвазе Чернобыль, што бязлітасна знішчае генафонд беларускай нацыі. Літаратуразнаўца А.Бельскі назваў гэтага маладога пісьменніка элітарным, які не баіцца

пісаць для вузкага кола чытачоў.

Як трапна заўважыў крытык С.Ханеня, “напрыканцы 90-х паняцце “віртуальная рэальнасць" стала не толькі ўвасабленнем камп’ютэрнай тэхналогіі,

але і філасофіяй, што дазваляе асэнсаваць свет знутры і звонку праз Minyлае і ў перспектыве”6. У новым празаічным зборніку "Фрэскі” Б.Пятровіч шукае іменна такую рэальнасць, абраўшы для гэтага форму сну. ён імкнецца

спасцігнуць новыя стылёвыя і вобразныя магчымасці адлюстравання свядомасці і падсвядомасці чалавека i свету, у якім ён жыве. Магчыма таму

дзеянне ў многіх творах “Фрэсак” адбываецца на сумежжы фантастычнасці i

явьі, закранае псіхалогію, а часам і фізіялогію чалавека. У апавяданні “Спакушэнне” Б.Пятровіч пераносіць свайго героя ў мікракосмас чалавечай душы, у сне-яве ён узнімаецца на ўзровень Самасці (адзінства свядомага i

бессвядомага). Аўтарскі жанравы наватвор-'трызненне” трапна перадае

падсвядомую прыроду такіх твораў, як “Жыццясон”, "Шчасце быць” і інш.

Умоўныя сітуацыі і матывы можна сустрэць у А.Глобуса, Л.Рублеўскай,

А.Казлова, А.Наварыча. Пераход рэальнасці ў казку, фантазію назіраецца ў

апавяданні “Упрочкі” П.Васючэнкі з кнігі “Белы мурашнік” (1993). Малады

хлопец Мікола трапляе ў тупіковае становішча ў цешчыным доме, дзе ўсё

здаецца фальшывым, нядобрым. Пасля сямейнай сваркі ён разам з такімі ж

гаротнікамі, як сам, каляднай ноччу ідзе калядаваць па мястэчку. У вобліку

фальклорных персанажаў — Жорава, Казы, Немца, — яны заходзяць у хаты,

дзе не жывуць, а проста на вачах паміраюць людзі, бо, на думку аўтара,

нішчаць сваю духоўнасць, развучыліся рабіць дабро. Калядоўнікі як бы

абуджаюць іх да жыцця; судакрануўшыся з забытым народным мастацтвам,

людзі пачынаюць ажываць, пачынае абуджацца душа, адраджацца ў сэрцы

забытая спадчына. Ane маскі, якія надзелі калядоўнікі, назаўсёды прырастаюць да іх твараў. “Нельга не пагадзіцца з думкай маладога пісьменніка,

якая так легка прачытваецца ў згаданым апавяданні: што народнае мастацтва, фалыспор, спрадвечныя маральна-этычныя традыцыі ўратуюць свет

і здольныя ўратаваць нас саміх ад духоўнай смерці, расчалавечвання," -

адзначае крытык Г.Тычка . У апавяданні-фантасмагорыі “Збыдлячэнне”

П.Васючэнка паспрабаваў уявіць карціну гібелі чалавецтва, якое губляе

рэшткі чалавечнасці ў распусце, п’янстве, абыякавасці ў адносінах адзін да

аднаго і ператвараецца ў быдла. Аўтар ізноў праводзіць думку аб жыццядайнай і жыватворнай сіле народнага мастацтва.

Маладыя пісьменнікі шукаюць выйсце з абсурднай рэчаіснасці нашых

дзён у свеце антыутопій. Так, герой фантастычнага апавядання А.Асташонка “Ператварэнне” ("ЛіМ”. 1991. 26 ліпеня), расчараваўшыся ў сучасным

нацыянальным руху, згодзен пайсці на эксперымент, нават, ахвяраваць

сваім жыццём дзеля абуджэння беларусаў. Чытачы таксама маюць магчымасць ператварыцца ў правізара і сустрэцца з Брэжневым ў апавяданні

Л.Дранько-Майсюка "Пра тое, як я аднойчы дзяжурыў у начной аптэцы”

("ЛіМ. 1990. 17 жніўня). У фантастычным "Дамавікамероне” А.Глобус антырамантычна трактуе тэму кахання, падменьваючы яе эротыкай.

17

Фантасты праяўляюць цікавасць не толькі да далёкага будучага, але і да

жыцця простага чалавека з яго думкамі і марамі. Да жанру фантастыкі

апошнім часам пачалі звяртацца і пісьменнікі-рэалісты, якія ўзнялі литературу гэтага кірунку на высокі ўзровень мастацкага мыслення. Дастаткова прыгадаць творы: “Чалавек з брыльянтавым сэрцам” Л.Дайнекі, “Кентаўры” BTiгевіча, "Блуканні па іншасвеце” Я.Сіпакова. У гэтых творах можна сустрэць

засцярогу наконт будучыні, параду своечасова адумацца і перастаць паволі

знішчаць сябе.

Відавочна, што жанр фантастыкі найбольш прыдатны для творчых навацый маладых пісьменнікаў: ён дазваляе эксперыментаваць, шукаць новыя

стылёвыя і вобразныя магчымасці адлюстравання рэчаіснасці і мар, паспрабаваць вынайсці рэцэпт змянення жыцця да лепшага становішча.

'Развадоўскі П. Фантазія пра першых людзей // Маладосць. 1996. №12. С.14.

2 К у д л а т ы A . Сусгрэча з Ярасветам // Маладосць. 1996. №11. С.52-53.

3MiHKiH A . Праўдзівая гісторыя Краіны Хлудаў:Кароткія антыўтопіі. Мн., 1994. С.144.

4Тамжа. С.139.

5 Камю Альбер. Избранное: Повести. Роман. Рассказы и очерки / Пер. с фр. Мн.,

1989. С.7.

Ханеня С. Падарожжа ў сны //ЛІМ. 1998. 30 касгрычніка. С.6.

7 T ы ч к а Г . Смех праз слёзы // Полымя. 1994. №1. С.234

***

Украинский советский писатель, критик и литературовед, доктор филологических наук, профессор, член Союза писателей Украины. Псевдонимы: М. Бровар, Микола Бровар, М. Руденчук. Первая публикация в прессе (1935), последняя (1981).

Одна из первых фантастиковедческих книг (в некотором смысле, до Брандиса, Ляпунова, и уж точно, до Бритикова).

Фантастика і реальність: Критичний огляд науково-фантастичної літератури / Худ. М. А. Страхольот. – К.: Радянський письменник, 1960. – 184 с. 3 крб. 60 к. 2 600 прим. (п) – підписано до друку 20.02.1960 р.

Вступ – с.3-11

На крилах народної мрії – с.12-24

«Прийдешність бачу я...» – с.25-37

Фантастика і реальність – с.38-131

Образ людини в фантастиці – с.132-157

Деякі питання побудови сюжету – с.158-182

У межах віртуального проєкту «АРХІВажлива СПРАВА» та з нагоди 110-річчя від дня народження українського письменника, критика і літературознавця Миколи Пилиповича Пивоварова (псевд. М. Бровар) (1910–1986) представляємо документи з його особового фонду (Ф. 1068), що зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України.

Микола Пивоваров народився 7 грудня 1910 р. у с. Військове на Дніпропетровщині у родині сільського коваля. Освіту здобував у початковій і ремісничій школах. Потім до 1930 р. працював слюсарем на заводі в м. Одеса. У 1934 р. закінчив Київський державний університет, після чого рік працював вчителем української мови і літератури у педагогічному технікумі м. Шпола на Черкащині. У середині 1930-х рр. почав виступати як критик і літературознавець. З 1936 р. працював у Інституті української літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. У роки Другої світової був у складі 143-ї Стрілецької дивізії. Після демобілізації продовжив працювати в Інституті української літератури на посадах старшого наукового співробітника відділу шевченкознавства (1946–1962), завідувача відділу бібліографії (1949–1950), заступника директора з наукової роботи (1950). Здобув звання доктора філологічних наук і професора. Від 1968 р. до 1986 р. був завідувачем кафедри філології Державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

Микола Пивоваров почав писати художню прозу у 1930 р. Дебютний твір – оповідання «Слава», надруковане в журналі «Шквал». Письменник друкувався в журналах «Шквал», «Металеві дні», «Молодняк», «Кривбас». З 1935 р. почав видавати критичні і літературознавчі праці. Він є автором низки статей про творчість І. П. Котляревського, Панаса Мирного, Б. Д. Грінченка, М. П. Кропивницького, І. С. Нечуя-Левицького, І. К. Карпенка-Карого та М. Л. Старицького. Було видано 6 книг Миколи Пивоварова: «Панас Мирний – великий письменник-реаліст» (1949), «Літературний рух у Галичині в 30-40-х рр. XIX ст.» (1950), «Панас Мирний – життя і творчість» (1954), «Проза Панаса Мирного 70-х рр.» (1959), «Майстерність психологічного аналізу» (1960), «Панас Мирний. Життєвий і творчий шлях» (1965). У 1963 р. він став одним з укладачів фундаментальної 5-томної праці «Українські письменники: «Біо-бібліографічний словник» (1960–1965 рр.). Також письменник відомий як автор першого дослідження української фантастики «Фантастика і реальність» (1960).

Життя Миколи Пивоварова обірвалося 13 вересня 1986 р.

Документи особового фонду М. П. Пивоварова, який налічує 77 од. зб. у складі 2 описів, були передані на постійне зберігання до ЦДАМЛМ України ним особисто у 1983 і 1986 рр. Вони охоплюють період з 1937 р. до 1986 р. Основний масив документів складають творчі матеріали (статті, рецензії, тексти виступів, доповідей, лекцій) та епістолярна спадщина М. П. Пивоварова. До складу фонду також входять матеріали до біографії, індивідуальні і групові фото письменника та підготовчі матеріали до його робіт.

Для оптимізації пошуку інформації про склад і зміст документів Архів-музей долучає відсканований опис особового фонду М.П.Пивоварова (ф. 1068, оп. 1, оп. 2) до інформаційного повідомлення проекту «АРХІВажлива СПРАВА».

Запрошуємо дослідників і шанувальників української літератури ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів ЦДАМЛМ, канд. іст. наук Ігор Резнік.

https://csamm.archives.gov.ua/2020/12/07/...

М. П. Пивоваров. 1978 р. ЦДАМЛМ України, ф. 1068, оп. 1, од. зб. 39, арк. 4.

М. П. Пивоваров. Записки про українських письменників. Зошит. Автограф. 1955 р. ЦДАМЛМ України, ф. 847, оп. 1, од. зб. 625, арк. 1-2.

М. П. Пивоваров. Нотатки з питань літератури. Автограф. Б/д. ЦДАМЛМ України, ф. 1068, оп. 1, од. зб. 9, арк. 1.

М. П. Пивоваров. “Цензурні переслідування української літератури”. Стаття. Машинопис з рукописними правками. 25 березня 1960 р. ЦДАМЛМ України, ф. 1068, оп. 1, од. зб. 1, арк. 1.

М. П. Пивоваров. Рецензія на драму Я. Майстренка «Леся Українка». Автограф. 24 травня 1970 р. ЦДАМЛМ України, ф. 1068, оп. 2, од. зб. 2, арк. 17.

****

Фантастика в творчестве Николая Пивоварова (періодика):

В. Владко «Чудесний генератор»: [Рец. на однойменний роман] // Літературна критика (Київ), 1935, №1 – с.119-122 – [Під псевдонимом «М. Бровар»]

Герой радянської фантастики: [Рец. на роман В. Владка «Аргонавти Всесвіту»] // Літературна газета, 1941, 6 червня – с. – [Під псевдонимом «М. Руденчук»]

Науково-фантастичний жанр в українській радянській літературі // Вітчизна, 1954, №10 – с.140-150

Замітки про наукову фантастику: [Рец. на книгу М. Дашкієва «Торжество життя»] // Літературна газета, 1952, 8 травня – с.382

Науково-фантастичний жанр в українській радянській літературі: [Про твори М. Дашкієва] // Вітчизна, 1954, №10 – с.140-155

Фантастика і реальність: [Рец. на повість О. Бердника «Поза часом і простором»] // Вітчизна, 1960, №2 – с.209-210

Фантастику надихає сучасність: [До 60-річчя з дня народження В. Владка] // Літературна газета, 1961, 13 січня (№4) – с.3

Втілення людської мрії: [Передмова] // В. Владко. Твори в п’яти томах. Т.1: Аргонавти Всесвіту: Науково-фантастичний роман. – К.: Молодь, 1970 – с.5-19

***

М. Нечиталюк. У світі наукової фантастики: [«Фантастика i реальність»] // Жовтень, 1960, №12 – с.125-130

http://archivsf.narod.ru/1910/mikola_pivo...

фонд 1068 опис 1 справа 11 Лист Білецького О.І. — Пивоварову М.П. з додатком — статтєю про статтю С.М. Шаховського і М.П. Пивоварова "Науково-фантастичний жанр в українській радянській літературі".

фонд 1068 опис 2 справа 2 Рецензія на художній твір: повість М.О. Дашкієва "З бнзодні минулого"

фонд 1068 опис 2 справа 8 Список друкованих праць письменника Владка В.М.

Письмо академика А. Билецкого:

https://csamm.archives.gov.ua/2020/12/07/...

СТРАНА ПРОИЗВОДСТВА:

РОССИЯ

ГОД СОЗДАНИЯ:

2020

ДАТА ВЫХОДА:

23.10.2020

Видеостудия "Имаджинариум"

Автор — правообладатель: Любовь Сергеевна Дзись.

АВТОР СЦЕНАРИЯ:

ВАЛЕРИЙ ЗАХАРОВ

АКТЁРЫ/УЧАСТНИКИ ФИЛЬМА (ЕСЛИ ТАКОВЫЕ ЕСТЬ):

МИХАИЛ ЛОКШИН, АНАСТАСИЯ ПАШКОВА, ГАЛИНА ЛИХАЧЕВА, КРИСТИНА ВАСИЛЬЕВА, ИЛЬЯ АЛЕКСЕЕВ, АРСЕНИЙ ФУРСОВ, ЕКАТЕРИНА МАРФИНА, АЛЕКСАНДР КРОТОВИЧ, АЛЕКСЕЙ ЦАМУТАЛИ, ДМИТРИЙ РАНН, ПЁТР ФИЛИППОВ, ОЛЕГ ПЛАТОНОВ, ПАВЕЛ МАРИНИН, СЕРГЕЙ СЛАВЯНОВ, ВИТАЛИЙ САВИН, ДАНИИЛ ШМОРИН, ДМИТРИЙ МАРФИН, СВЕТЛАНА ФЁДОРОВА, АРТЁМ КАТАЕВ, КИРИЛЛ СЫЧЕВ, АРТЁМ БОРСУК, УЛЬЯНА ДЕЖКО, АЛЁНА ВАСИЛЬЕВА, ОСКАР БУРЖИМСКИЙ, МИХАИЛ ПЕРЕПЁЛКИН, ВИТАЛИНА КОБЫЛИНА, ВИКТОРИЯ МОЛОДОВСКАЯ, ВИТАЛИЙ САВИН, МИЛОСЛАВА ЛЕБЕДЕВА, ПОЛИНА НЫРКОВСАЯ

РЕЖИССЁР:

ЛЮБОВЬ ЛЕБЕДЕВА

РЕЖИССЁР-ОПЕРАТОР:

ВАЛЕРИЙ ЗАХАРОВ, АЛЕКСАНДР МОЛОКОВСКИЙ

ДЛИТЕЛЬНОСТЬ/ХРОНОМЕТРАЖ:

27:24

Попри неабияку популярність роману «Сонячна машина» В. Винниченка, що мав соціально-утопічні характеристики, можливості науково-фантастичного наративу активно випробовував Ю. Смолич, починаючи з роману («Останній Ейджевуд», 1926). Найчитабельнішею стала його трилогія «Прекрасні катастрофи», що складалася з романів «Господарство доктора Гальванеску» (1929), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932), «Що було потім» (1934), в яких порушено, як і в творах Ж. Верна або Г. Велса, питання статусу науковця, його роль в соціумі та відповідальність за власні винаходи, в яких приховане як благо, так і зло для людства. Зверталися до наукової фантастики й інші прозаїки, але вона була лише епізодом в їхній творчій біографії. І. Сенченко, пишучи «Фантастичне оповідання», апелював до антиутопії. Використавши прийом оніричного видіння, іронічно переосмислюючи проекти більшовицького мелінаризму, автор, змалював майбутнє у формі Великих Комун, де право на життя конкретної людини вирішує Вища рада Комун, не питаючи у неї згоди. Комунізований соціум позбавлений креативної енергії, тому його громадяни почуваються неповноцінними та зайвими, схильними до суїциду. С. Пилипенко був також причетний до формування науково-фантастичної прози. Його оповідання «Афарбіт» (1923), викликаючи асоціації з повістю «Людина-невидимка» Г. Велса, відображає божевільного винахідника з утрируваними рисами Фауста й А. Ейнштейна. Твір має сенс антиутопії, як і романи «Засіб Макропулоса» К. Чапека (1922), «Сонячна машина» В. Винниченка, в яких порушено доцільність наукового відкриття, коли воно не приносить користі людству, порушенням одвічного закону буття розбалансовує світолад. Письменники не завжди дотримувалися вимог жанру. Принаймні І. Ковтуна, відомого в літературі як гуморист Юрій Вухналь, в романі «Азіатський аероліт», охопленому стихією розкутої вигадки, більше цікавили авантюрні пригоди персонажів, карколомна інтрига включно з любовними ситуаціями, вірністю й зрадою, ніж науково-популяризаторська інформація про будівництво металургійного заводу чи геометереологічні досліди. Автор долав просторові межі оповіді фантастично-пригодницької жанру. І. Ковтун застосовував у творі «Історичний документ» з простим сюжетом можливості сміхової культури на теренах наукової фантастики, вдавався до можливостей уяви, перенесення подій в майбутнє.

Псевдонім Владко В. Єремченка виник внаслідок друкарського недогляду –– пропуску літер між Влад- (Владимир) і -ко. Письменник починав свою творчість з російськомовних віршів, статей, фейлетонів, театральних рецензій. Мріяв бути інженером-винахідником, але змушений був заробляти собі хліб газетярською діяльністю. Його нариси позначилися на пересічних виданнях на соціальне замовлення «Балахна –– країна паперу», «Донбас –– золота країна» тощо. Ілюстрування соціалістичної дійсності з її п’ятирічками не викликало у нього особливого захоплення, навіть тоді, коли йому наприкінці 30-х років випало працювати на кафедрі теорії і практики партійної преси Українського інституту журналістики в Харкові. Письменника цікавила інша, можлива дійсність, тому він шукав відповіді у працях К. Ціолковського, Ф. Цандера, М. Риніна, М. Вальє та ін. Наукові обґрунтування неминучих космічних польотів та технічного переоснащення людства збуджували його уяву, спонукали переінтерпретувати наукові моделі в художні образи. Таким чином виникло перше науково-фантастичне оповідання «Ракетоплан С–218» (1926), надруковане 1929 р. Астроном Гріверс виявив комету, названу його прізвищем, вирахувавши її орбіту, передбачив зіткнення небесного тіла із Землею з небезпечними наслідками для землян. Для їх порятунку інженер Андреєв запропонував підірвати Антарктиду, аби таким чином загальмувати обертання планети круг сонця, дати їй можливість лишитися на орбіті і розминутися з кометою завдяки збільшенню відстані між ними, хоча довелось би назавжди позбутися континента. Людство вижило б, лише пережило б потужну приливну хвилю. Ракетоплан С–218, надісланий в Південну Америку для порятунку чотирьох метеорологів французької експедиції, пошкоджений невеличким метеоритом, а потім, схожий на Ноїв ковчег, потоками цунамі був винесений на піщаний суходіл. Вчені, зазнавши низки випробувань, лишилися живими. Оповідання В. Владка має ще гаразд невідпрацювану композиційну схему, розпадається на кілька до ладу не пов’язаних сюжетних фрагментів. Персонажі (пілот Троянов і чотири пасажири) постають емблематичними типами, без психологічної характеристики.

Екзотичним колоритом й пафосом пригодництва перейняте оповідання «Мати Всіх Квітів і Всього Живого» (1930) з нескладним сюжетом: лейтенант Фаберне став жертвою маніпуляцій африканського шамана Гамбо, який пообіцяв Матері Всіх Квітів здійснити свою офіру. Оповідання було лише спробою пера початківця, який невдовзі виявив неабиякий талант письменника-фантаста. Його дебютна повість «Ідуть роботарі», відзначена премією на Всеукраїнському конкурсі (1929) і надрукована у видавництві «Молодий більшовик» окремим виданням (1931). Твір, будучи відповіддю на соціальне замовлення радянської влади, відображав тривіальну фабулу класового протистояння, але у науково-фантастичній обгортці: страйком на чолі з Бобом Леслі разом з «комрітами», викриваючи зрадливі профспілки, репрезентовані запроданцем Сайрусом Томкінсом, протистоячи штурмовикам «Бойових хрестів», чинить спротив лиховісним капіталістам, які спеціально створили роботів для приборкання робітничого класу. Врешті-решт стракарі, долаючи підступних експлуататорів, підкорюють механічні пристрої своїй волі. Автору вдалося уникнути стереотипних композиційних матриць «пролетреалізму» завдяки ризикованій діяльності персонажів, яка має на меті тримати читача в напрузі. Події розгортаються з інтерв’ю прокомуністичного репортера газети «Стар» Тіма Кроунті, яке він узяв у власника великих машинобудівних заводів, «некоронованого короля» Джонатана Хаустона. Монополіст започаткував конструювання роботарів, які мали би замінити звичайних робітників, унеможливити поширення революційних ідей на виробництві.

Винахідником цих металевих створінь виявився колишній друг журналіста амбітний інженер, модерний конформіст Томас Бірз, який їхав в охоплене страйком місто Нью-Гарріс, аби перевірити на практиці функціонування своїх систем –– безвідмовних «штрейкбрехерів», куди отримав відрядження і Тім Кроунті. У кожного з них –– віднині принципових антагоністів була своя мета. Сюжетні лінії повісті ускладнені «любовним» трикутником, адже обидва персонажі були закохані в Мадлену Стренд від часу спільного навчання у Джерсейському коледжі. Вона після певних вагань пристала до страйкарів. Аби вивідати коди управління роботарями, запрограмовані у блек-боксах (спеціальних чорних скриньках –– кишенькових генераторах), дівчина і Тім Кроунті, перевдягнуті у робітників-прибиральників, потрапили на завод, дістати той генератор. Небезпечна травестія ускладнилася тим, що сміливці, заволодівши приладом, довго не могли освоїти його адекватних функцій, тому розладнали роботу металевих пристроїв, не на жарт занепокоївши Томаса Бірза. Тім Кроунті запропонував план розбалансування роботарів, підтриманий Мадленою Стренд. Протистояння визискувачів і робітників завершується революційним спалахом, змальованим у звичному більшовицькому трактуванні.

Аби досягти ефекту достовірності, В. Владко оперував не лише детальними описами конкретних фактів, коли вифантазовані пристрої поставали реально відчутними конструкціями, а й посилався на стилізовані тексти різноспрямованої періодики від «Дейлі Телеграф» до «Біржових новин». Поширення вифантазуваних роботів, що стало реальністю майбутньої цивілізації, стимулювало людську думку до інтенсифікації науково-технічних пошуків, розширення знань про людські можливості, змінювало картину світу, з якою треба було рахуватися. Однак втискування науково-фантастичних версій у шорсткі ідеологічні рамки збіднювало їхні зображально-виражальні можливості, узалежнювало жанр від потреб «політики партії в галузі художньої літератури». Така ситуація стосувалася не лише В. Владка, а й інших письменників (М. Трублаїні, М. Дашкієв та ін.), причетних до нового жанру прози. Згодом в його доробку з'явилися романи "Нащадки скіфів", "Чудесний генератор", "Аргонавти Всесвіту" та ін. Деякі з них були вилучені з обігу, як-от "Аероторпеди повертають назад", а книжка "Сивий капітан", що мала з'явитися 1941 р., була надрукована значно пізніше.

***

Юрий Ковалив

Перед тем, как начать разговор о творческом наследии Владимира Владко (псевдоним В. Еремченко; 8 января 1901 — 21 апреля 1974), которого критика называла "Украинский Жюль Верном", стоит вспомнить зарождение научной фантастики в украинской экспериментальной прозе 20 -х — начале 30-х годов. Жанр обусловлен тогдашними научными достижениями, открытиями и перспективами поражали человеческое воображение. Несмотря на большую популярность романа «Солнечная машина» В. Винниченко, который имел социально-утопические характеристики, возможности научно-фантастического нарратива активно испытывал Ю. Смолич, начиная с романа ( «Последний Ейджевуд», 1926). Читаемых стала его трилогия «Прекрасные катастрофы», состоящая из романов «Хозяйство доктора Гальванеску» (1929), «Еще одна прекрасная катастрофа» (1932), «Что было потом» (1934), в которых нарушены, как и в произведениях Ж . Верна или Г. Уэллса, вопрос статуса ученого, его роль в социуме и ответственность за собственные изобретения, в которых скрытое как благо, так и зло для человечества. Обращались к научной фантастике и другие прозаики, но она была лишь эпизодом в их творческой биографии. И. Сенченко, писал «Фантастический рассказ», апеллировал к антиутопии. Использовав прием ониричного видения, иронически переосмысливая проекты большевистского мелинаризму, автор, обрисовал будущее в форме Великих Коммун, где право на жизнь конкретного человека решает Высший совет Коммуны, не спрашивая у нее согласия. Коммунизированной социум лишен креативной энергии, поэтому его граждане чувствуют себя неполноценными и лишними, склонными к суициду. С. Пилипенко был также причастен к формированию научно-фантастической прозы. Его рассказ «Арафбит» (1923), вызывая ассоциации с повестью «Человек-невидимка» Г. Уэллса, отражает безумного изобретателя с утрированными чертами Фауста и А. Эйнштейна. Произведение имеет смысл антиутопии, как и романы «Средство Макропулоса» К. Чапека (1922), «Солнечная машина» В. Винниченко, в которых возбуждено целесообразность научного открытия, когда оно не приносит пользы человечеству, нарушением извечного закона бытия разбалансирует миропорядка. Писатели не всегда придерживались требований жанра. По крайней мере И. Ковтуна, известного в литературе как юморист Юрий Вухналем, в романе «Азиатский аэролит», охваченном стихией раскованной выдумки, больше интересовали авантюрные приключения персонажей, головокружительная интрига включая любовными ситуациями, верностью и предательством, чем научно-популяризаторская информация о строительстве металлургического завода или геометереологични опыты. Автор преодолевал пространственные пределы повествования фантастически приключенческой жанра. И. Ковтун применял в произведении «Исторический документ» с простым сюжетом возможности смеховой культуры на территории научной фантастики, прибегал к возможностям воображения, перенос событий в будущем.

Псевдоним Владек В. Еремченко возник вследствие печатного недосмотру — пропуска букв между Влад (Владимир) и ко. Писатель начинал свое творчество с русскоязычных стихов, статей, фельетонов, театральных рецензий. Мечтал быть инженером-изобретателем, но вынужден был зарабатывать себе хлеб журналистские деятельностью. Его очерки сказались на рядовых изданиях на социальный заказ «Балахна — страна бумаги», «Донбасс — золотая страна» и другие. Иллюстрирования социалистической действительности с ее пятилетками не вызывало у него особого восторга, даже тогда, когда ему в конце 30-х годов выпало работать на кафедре теории и практики партийной прессы Украинского института журналистики в Харькове. Писателя интересовала другая, возможно действительность, поэтому он искал ответы в трудах К. Циолковского, Ф. Цандера, М. Рынин, М. Валье и др. Научные обоснования неизбежных космических полетов и технического переоснащения человечества возбуждали его воображение, побудили переинтерпретировать научные модели в художественные образы. Таким образом возникло первое научно-фантастический рассказ «Ракетоплан С-218» (1926), напечатанный в 1929. Астроном Гриверс обнаружил комету, названную его фамилией, вычислив ее орбиту, предсказал столкновения небесного тела с Землей с опасными последствиями для землян. Для их спасения инженер Андреев предложил подорвать Антарктиду, чтобы таким образом затормозить вращение планеты вокруг солнца, дать ей возможность остаться на орбите и разминуться с кометой благодаря увеличению расстояния между ними, хотя пришлось бы навсегда избавиться континента. Человечество выжило бы, только пережило бы мощную приливную волну. Ракетоплан С-218, оставленный в Южную Америку для спасения четырех метеорологов французской экспедиции, поврежден небольшим метеоритом, а затем, похожий на Ноев ковчег, потоками цунами был вынесен на песчаный сушу. Ученые, потерпев ряд испытаний, остались живыми. Рассказ В. Владка имеет еще гораздо неотработанную композиционную схему, распадается на несколько толком не связанных сюжетных фрагментов. Персонажи (пилот Троянов и четыре пассажира) возникают эмблематичны типами, без психологической характеристики.

Экзотическим колоритом и пафосом приключенчество проникнуто рассказ «Мать Всех Цветов и Всего Живого» (1930) с несложным сюжетом: Лейтена

нт Фаберне стал жертвой манипуляций африканского шамана Гамбо, который пообещал Матери Всех Цветов осуществить свою жертву. Рассказ был лишь попыткой пера начинающего, который вскоре обнаружил незаурядный талант писателя-фантаста. Его дебютная повесть «Идут роботари», отмеченная премией на Всеукраинском конкурсе (1929) и напечатана в издательстве «Молодой большевик» отдельным изданием (1931). Произведение, будучи ответом на социальный заказ советской власти, отражал тривиальную фабулу классового противостояния, но в научно-фантастической обертке: забастовкой во главе с Бобом Лесли вместе с «комритамы», разоблачая неверные профсоюза, представленные предателем Сайрусом Томкинса, противостоя штурмовиков «Боевых крестов» , сопротивляется зловещим капиталистам, которые специально создали роботов для обуздания рабочего класса. В конце концов стракари, преодолевая коварных эксплуататоров, покоряют механические устройства своей воле. Автору удалось избежать стереотипных композиционных матриц «пролетреализму» благодаря рискованной деятельности персонажей, которая имеет целью держать читателя в напряжении. События разворачиваются из интервью прокоммунистического репортера газеты «Стар» Тима Кроунти, которое он взял у владельца крупных машиностроительных заводов, «некоронованный король» Джонатана Хаустон. Монополист начал конструирование роботарив, которые должны заменить обычных рабочих, исключить распространение революционных идей на производстве.

Изобретателем этих металлических созданий оказался бывший друг журналиста амбициозный инженер, современный конформист Томас Бирз, который ехал в охвачено забастовкой город Нью-Харрис, чтобы проверить на практике функционирования своих систем — безотказных «штрейкбрехеров», куда получил командировку и Тим Кроунти. У каждого из них — отныне принципиальных антагонистов была своя цель. Сюжетные линии повести осложненные «любовным» треугольником, ведь оба персонажа были влюблены в Мадлену Стрэнд от времени совместного обучения в Джерсейська колледже. Она после определенных колебаний приняла к бастующим. Чтобы выведать коды управления роботарямы, запрограммированные в блэк-боксах (специальных черных ящиках — карманных генераторах), девушка и Тим Кроунти, переодетые в рабочих-уборщиков, попали на завод, получить тот генератор. Опасная травестия осложнилась тем, что смельчаки, завладев прибором, долго не могли освоить его адекватных функций, поэтому расстроили работу металлических устройств, не на шутку обеспокоив Томаса Бирза. Том Кроунти предложил план разбалансировки роботарив, поддержанный Мадленой Стрэнд. Противостояние эксплуататоров и рабочих завершается революционным вспышкой, изображенным в обычном большевистском трактовке.

Чтобы достичь эффекта достоверности, В. Владко оперировал не только подробными описаниями конкретных фактов, когда выдуманные устройства возникали реально ощутимыми конструкциями, но и ссылался на стилизованные тексты разнонаправленного периодики от «Дейли Телеграф» до «Биржевых новостей». Распространение выдуманных роботов, стало реальностью будущей цивилизации, стимулировало человеческую мысль к интенсификации научно-технических поисков, расширение знаний о человеческих возможностях, меняло картину мира, с которой надо было считаться. Однако вдавливания научно-фантастических версий в шершавые идеологические рамки обедняло их изобразительно-выразительные возможности, узалежнювало жанр от потребностей «политики партии в области художественной литературы». Такая ситуация касалась не только В. Владка, но и других писателей (М. Трублаини, М. Дашкиев и др.), Причастных к новому жанру прозы. Впоследствии в его работах появились романы "Потомки скифов", "Чудесный генератор", "Аргонавты Вселенной" и др. Некоторые из них были изъяты из обращения, как "Аэроторпеды возвращаются назад", а книга "Седой капитан", которая должна появиться 1941, была напечатана значительно позже.

*

Юрий Иванович Ковали́в (род. 13 апреля 1949) — украинский поэт, критик, литературовед, педагог, преподаватель в

Институте филологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко

Альма-матер — КГПИ имени М. Горького

Учёная степень — доктор филологических наук

Учёное звание — профессор

Награды, премии, звания — Государственная премия Украины имени Тараса Шевченко (1996) — за учебное пособие «История украинской литературы XX века» в 2 книгах.

заслуженный работник образования Украины (21.11.2008).

Автор — Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст. У 10‑ти тт. – К. : ВЦ «Академія», 2013 — 2020. Вышло 7 томов, издание продолжается.