Воно наче свиня, а річ цікава. Часом воно шкідливе, а часом ні. Часом собі так заспокоїться, що ніяк його в шкоду якусь лізти не кортить.
Так лагідно пасуться собі поросята оті, що аж любо, тільки похрюкують.
А в цей час ти вільний! Любуйся на них та роби що знаєш.
Коли є якесь товариство, то бавишся, а як нема — то що?
Нудишся?
Ну! Дарма! Чого тут нудитись коло живого діла?
Це тобі не тюрма, не в’язниця якась, де навіть муху або павука якого трудно буває побачити, щоб хоч на них звернути увагу свою, та погрузнути в мрії. Забутися.
Ні! Це не в’язниця.
Це великий, вільний світ, і поросята не мухи, не блошиці чи комашня якась, а досить-таки велике створіння, на яке можна любуватися, не дуже приглядаючись.
А щоб це було цікаво, то треба думати і треба вміти думати!
Отже, бачите, порося.
Що воно таке? М’ясо, кістки; з’єднано докупи; з’єднано доцільно, лагідно, спритно... Рухається!.. Перебирає тими ноженятами. Біжить кудись...
Тиць! Стало!
Повернуло назад.
Бігом!.. Тихо! Звернуло вбік! Грається! Ґзиться.
Чого це йому так весело?
О! Підбігло до другого та й штовхає його під бік. Те хоче відповідати тим же, але ні! Брикнуло, надулось і пішло, — побігло геть.
А це вже біжить до другого брата чи товариша... але спинилось! Щось риє, цямка.
Їсть!
А як воно ходе!?
Диб! диб! — тюку-тюку, ніжка за ніжкою... Машинерія!..
Диво!
А от поважний віл:
«Туп!.. — туп!..»,
«Туп!.. — туп!..», Ледве, ледве.
А хвіст? Наче тобі окреме щось, живе:
— Хлясь!.. хлясь!..
Хлясь!.. хлясь!..
Дивний той світ! Все у ньому — таке мудре. А глянь! І гуска... крук... і метелик...
О! Присяй-бо, не нудно.
Куди не подивись, то скрізь є щось нове, цікаве. Щось дивне в своєму роді.
І віз той, що дядько ним поїхав... Бач: коні все: «тюп-тюп!», а віз собі: «круть-круть»... і те і те є дивовижне! Цікаві в своїй суті, бо дуже складні.
Такі видовиська є всюди на селі.
По всій землі.
ІІ.
А в місті що? Тут теж цікаві речі! І це двічі повторим. Одеса! Порт!
Тут руху без кінця!
Одразу тут тобі молодця закрутить.
Ми глянемо — лиш зверху на ці дива.
Яка тут публіка щаслива! Це перед нею завжди все. Вона погрузла в ньому.
Для тебе ж новина й дуже дивовижна.
Ось море.
Кораблі... та ж чуть не поросята! Так саме сновигають... Ото проклята фантазія.
Але таки...
Ну, чисто пливають, неначе ті качки!
Один аж он-он-о! Аж чуть, що манячіє. А другий близько вже! Реве, як навіжений!
А вітер з моря віє.
Але найцікавіше, то це метушня їхня в гавані.
Той тулиться до берега, якось там так незграбно, той моститься якось задом підійти, а той там гуркотить…
Простяг страшенні руки, хапає з пристані такі великі клунки, що сумно аж стає, як на теє дивишся.
А ось! Малюсенький!.. Пацятко!.. Курченя! Як трісочка якась так з боку притулився... І він теж з димарем!
Шипить. Пускає пару.
Але ж чи справді він такий маленький?
Ба, ні! Там з п’ятеро людей он возиться над чимось, а їх же мало на ньому й помітно. І ще їх двадцять влізе!
Тим часом корабель — якраз як шкаралупка оріхова, що вміщена з відром разом у копанку одну.
А то... Диви-диви-диви! От там дивовисько!
Страшенна величінь! Човен — як все село; великий-превеликий!
А біля нього два... неначе б ті щури за слона взялися б та хтіли б потягти десь.
Один, як та бджола над згинувшим трутнем клопочеться, намагаючись тягнути.
Вчепившись мотузком за носа велетню, він дметься з усієї сили.
Сопе, пихтить, курить та свистить раз-у-раз.
А другий велетню до заду причепився тай собі — сили циприкує!
Тепер вся метушня десь зникла із очей.
Ті, решта, кораблів зовсім вже не цікаві.
Увагу спинимо ось на чому.
Цікаво дуже знати, чи цих два «смовзики» і справді такі сильні, що того корабля, обернуть в цій баюрі.
Це ж — миша коло бика, це — муха біля миски!
Але ж диви! Пішов! Повертається лихо.
Хоч, правда, дуже поволі. Для ока, то й зовсім нібито не помітно.
Але візьміть-но! Човен, той велетень, випростовуватись став!
Нарешті випливає зовсім на середину.
О! Видно вже, як іде, як «котиться» у бік один всім носом.
Це став вже поперек.
Так десь то саме й треба! Бо «смовзики» тягнути перестали, а, перегукуючись свистками, поринули назад, у другий бік.
І самий пароплав, то був як притаївшись, ніяк не ворушивсь! Так, наче б не живий.
А це ожив!
Гукнув свистком і пару разів крутнув гвинтом з-під стерна.
Вода запінилась! Піднялася горбом і розлилася навкруги, наче каша.
Великий горб води побіг-побіг-побіг!.. Геть навкруги півколом, начебто гойдаючи всю воду. Маленького досяг вже пароплава. Гойднув, підкинув ним і геть пішов ще далі, розгойдуючи все: цурпалки дерева, тріски, соломи віхті та инший бруд, що плаває по воді.
На веслах човник йшов; під хвилю підвернувсь. І ним підкинуло, що ледве той не перекинувся шкереберть.
Не спритний хтось сидів на стерні в нього, — инакше це б — ще й втіха...
Але ось: наш велетень і справді відживає. Пускає дим, галас йде на ньому, хтось в рупора кричить, канати гуркотять та брязкають маленькі ланцюжки.
Два човни-смовзики вже в другий бік цупкують. Спинити хотять, щоб це здоровило більше не «котилось». Але пароплав і сам занепокоївся цим.
Крутнувши пару раз вперед, він хід дає назад і воду спінену пускає вже під себе.
По хвилі — знов вперед! Бо й справді рушив був всім корпусом назад, а гавань, бач, тісна, не дуже розженешся.
Повнісінько ж човнів, додатку ще до того.
Поб’є одне одного, коли свій рух не будуть гамувати та керувати собою лагідно.
Великий корабель от випроставсь, як хотів, і знов віддав себе на ласку малюків.
А ті, вчепившись за ніс йому обидва, вперед до воріт гавані щосили потягли.
А там за ворітьми — теж щось подібне до цього.
Ці ж самі «смовзики» вже взялись помагати другому. Такому ж велетню, що з моря підійшов.
А той що вивели?
Той пішов собі далі.
III.
Цікава річ отії кораблі!
Та ж це цілком живе створіння, з заліза вроджене, живуче на землі.
Цікавий як пливе, цікавий й на стоянці. Цікавий як істота він, складна і дуже мудра.
Ото він став у гавані — на якір чи біля причалу.
Він собі помалу спочиває.
Для очей видимо нічого не працює. Тим часом же — живе.
Він дихає: провітрює всі люки..
У нього, наче кров, вода тече по руках.
Він їсти вимагає і їсть оте вугілля.
Вода, яка ходе по трубах, бруд всякий геть змиває та зносить в море.
А та, що протікає крізь стіни його, десь у щілинах збираючись внизу, теж — зовсім непотрібна.
Вона може залляти увесь той корабель.
І от її випомпувати треба назад у море, геть, щоб тут не заважала.
Взимку треба скрізь все чисто обігріти.
Треба десь подіти сміття. Воно ж збирається і день і ніч усюди, а найбільше біля печі.
Все це без перерви проноситься по трубах та йде геть надвір, бо залізний звір любить чистоту.
А от він пробудивсь, ожив, заворушився, пащу роззявляє...
Їх дві, а то чотири зразу. Відводить геть кудись, убік великі щогли-стріли.
Це руки у нього, і дуже мудрі руки.
Він ними загрібає з землі, он, вантаж і пхає в свій живіт, аж поки не наїсться.
Потім закриється, затулиться та в другий край виходе.
А от як він підходе.
Прибувши здалеку, він має вантажу... чимало.
Тут вже, кажу, проводиться те ж саме, але навпаки.
Найцікавіше ж він видовисько являє, коли пливе у морі.
У відкритім морі.
Внизу вода, а небо вгорі.
І... більш ні сліда... що було би нерівне.
Гладеньке все, як стіл, як шкло, як... як...
Ну з чим його зрівняти?
Не видко ні горбка, ні деревця, ні хати... ніякого, хоч би там штурпака.
Гойдається весь світ! Повагом, переливом... кудись в безодню йде!
У безвістя прямує.
Пустеля... Далі туман ніби навколо; внизу ж лише хвилі... хвилі... хвилі...
Отут то здалися ті думки: охоплює вас сон, — всі рухи стали мляві. А нумо, ми заснемо.
Погрузнемо в уяві геть.
Вдивляймося в це тло бездонне...
Мабуть, цей світ без сонця.
Це инший світ, ніж той, в якому ми звикли жити.
Світ без щастя.
У нас воно буде! Ми мусимо його мати! Хоч нам би там довелось весь світ переробити.
Он там, в далечині червоне сяйво блима... Пильнуймо ж ми! Пильнуймо цього дива. Бо все в життю твориться тільки раз. І, може, не повториться більше.
А це видовисько цікаве. Ми... Скільки нас?
З чорних хмар, звідти...
З неба, з-під землі зійшлася сила «їх». «Вони» всі з сикавками. Гасити хотять вогонь червоний. Які ті сикавки блискучі та чистенькі.
А ними рухають ручки, як той папір... Охайні... Делікатні...
Ось чуєм голосно хтось каже:
— Господа! А где ж вода? Вода? Вода? Води... Ось де! Ми, наче, в морі!!?
Адже диви-диви-диви!
Пани зарухались. Жвавіше заворушилися.
Видко що збентежились.
— Налить води у сикавку нема кому! А сам я «нє умєю».
— Я рук жалєю!
— Іван! Поді налєй води? Ведь я же твой хозяїн!
— Та що його там лагідно прохати!
Вже чую — хвать! — за шию хтось мене і... б’є, чи наче душить.
— Створіння це геть все виконувати мусить. З ним панькатися не треба! Не слухає котре...
— І овшем, проше пана, паскуда та погана, хце рувним зе мнов биць! В батоги їх. Лайдакув.
— Свят цалий для полякув!
Підказує мені чуття моє яскраво, що хотів би, чи не хотів, а мушу я робити по панському наказу.
Щоб заграву червону загасити, їм в сикавку налити мушу плину.
Хіба ж води наллю?
Ні! Краще гасу!
Щоб загорілося тоді ще червоніше.
____________
Приємно якось так згрібати жар... Чужими, звичайно, руками.
Почалась метушня поміж панками всіма.
А в цей час «я» моє росте, росте, більшиться.
Світ цілий ворушиться...
І чую я себе скрізь, всюди, в кожному місці. Живу літ десять, двадцять, сотню, двісті...
Живу... живу... живу... Невидимим стаю... Великим-превеликим.
____________
Ми — в Океані... А скрізь робота йде! Кують, рубають, стружать...
Руйнують паркани, окопи закидають, рівняють весь світ під шнур, та рухають усім... та рухають усім... та рух...
Диви!
Із нетрів майбуття підвівся дивний світ...
А от ви уявіть...
Який?
Людей отих, людей!
Простори незчислимі...
Не видко, щоб хтось і керував.
Ні в жартах, ні в журбі. Вони самі собі працюють.
____________
Гойдають нас у морі хвилі.
На сірому цьому тлі ти бачиш дива.
Йде в море корабель назустріч нам. Це місто величезне, збудоване із криці та заліза.
По згоді загалу, що став на шлях братерства, будова ця склалася з цілої військової ескадри, що стала ось ні на що не потрібна, бо вже нема війни, не б’ються люди.
Працюють же вони тільки для вдосконалення життя.
І ось! Витвір їх новітньої культури.
Цей місто-корабель є школою юнацтва.
З цілого світу тут зібрались юнаки, аби великий світ не з книжки тільки бачити.
Навколо тихо і сонця десь нема...
От бота спущено.
По трапові ми зліземо на цей корабель, свій залишим на годину.
Наш ботик досягнув чарівного причалу. Тут сходці, щабельки, предивно делікатні. Поруччя золоте, мармуровий підмурок і поруч же газони дивних трав... дерева, квіти — попереплутані з витворенням штукарства та мистецтва.
Вартовий підбігає:
— Кого вам треба, брате?
— Він зараз буде тут.
— Як його звати?
— Відбуває учебний марш. Скажу, що так. Мій брат Касько, мене ж Сандик звати.
Я тільки встиг промовить, а чую — в цій же хвилі вже й відповідають. Звідкіль? Та хто? Навіщо?
Ну, все одно скоріше.
Вже, бачу, йде там хтось... не йде а наче б їде.
Тут вже ховатись годі. Стою і жду.
Прийшов. Узутий в самокати і справді рідний брат — студент університету народного.
Він вчився кілька років по різних школах в рідному місті.
Тепер середину навчання проходить і разом з тим весь світ побачити мусить.
Тепер вже що його спокусить і викличе в ньому бажання віки працювати, той край чи фах мусить він для себе обібрати без примусу, добровільно.
Кажу йому;
— Ти, братику, скажи, як все це пішло?
Коли ото і чую ось таке:
— Скінчилося змагання за володіння світом, всі погодилися ніколи не сваритись та землями ні скільки не ділитись, з чужого не жити, всі лишатись на місцях, як в природі кожному був зрихтований план заздалегідь. Робити маєш те, до чого здатний.
В роботі ж, взагалі, ти будь справний.
Працює людина. Про рештки дбає вона. Ці ж рештки йдуть до инших на обмін.
Хто ж хоче вчитися, то це також є праця.
Задля таких збудована морська ця гора. Коли цікавишся — ходім. Щось скористаєш, може, з того.
Ото ми йдемо.
Дорога як кришталь по під ногами в’ється.
Здається, повітря нас несе. Ми наче маєм крила.
IV.
Коли я гляну вниз — і справді, ми в повітрі!
Внизу росте трава, гойдаються кущі, дерев верхи та квітів сила.
— Ой! нене! Що це за дивогляд?
І справді надзвичайне.
Мій брат і провідник розказує ось дивні речі!
Всі будови, стежки, хатки та збірні, що вимагають чистого повітря, збудовані на дротяних ніжках — так, щоб від рослин землі не одбирати. До того ж, деякі рослини зовсім вже не такі, щоб конче вимагали під собою ґрунту.
Багато вже рослин живе цілком в повітрі.
Тут можна, тільки йти чи їхать самокатом, але не везти нічого.
Для вантажу підземні є шляхи.
Внизу там, під землею, і весь «університет».
Верстатні, фабрики зразкові, музеї історичні, мистецькі, фахові, загальні, натуральні. Ну, словом, все, що цікавити мусить розумного знавця великого всесвіту.
Над ними йдуть навчальні кабінети та зали досвіду, чи також спробункові, ще зали виправні, для виправок фізичних.
Тут відбуваються грища та инші забавки.
А там, аж біля стріхи, салони відпочинку, мебльовані неначе буржуазно.
Не будеш же завжди отак ходити неохайно-брудний, невмитий, в брудному убранні.
Предивний острів цей! Це місто фантазійне.
Чогось «природного» нема тут і сліда. Все штучно зроблене, посаджено, прибито.
Але провіднику я все ж таки зазначу:
— Чому дверей ніяких і ніде нема.
— Що двері! Це ж дурниці. Аж здивував таки! Для нас вони є скрізь.
Він натиснув якийсь кілок — і диво зразу зробилось.
Серед кущів відкрилось ясно освічене підземне будування.
V.
Ввійшли під покриття. Все викувано з бляхи, цвяхи рядками.
Скоріше б все побачить, що це таке?
Ще кроків через п’ять... Самі відкрились двері, і входимо ми в залу.
На стінах малюнки цікаві, чудернацькі. Я їх не розумію.
Мовчу.
— Це кабінет проектів, — мій брат так поясня, спинившись біля столу. — До рисування тут приладів тих багато, начиння міряльне, писальне та папір, і біля кожного є по одній людині.
Тут кожний з нас працює дві години на добу. Тут вчаться розважати, раніш ніж взяти працю.
В відділі другому теслярська йде робота. Працюють тільки ті, хто має до цього нахил.
А далі слюсарі змагаються — хто швидше, ліпше?
А кузня, котлярня глибше — аж в самому низу, при самій воді. Походимо перш, тут і спустимось.
Повів мене він далі, по тих залах.
Тут студія мистецтв, вокальна, музикальна, мистецтво спритностів медико-хірургічних, мистецтво справ хатніх для вишколу дітей, мистецтво людського поводження з каліцтвом. Мистецтво хитрощів та штуки. Мистецтво витворів народного розуму. Мистецтво випиту думок у божевільних, мистецтво міміки та танців; мистецтво театральне.
І між всіма мистецтвами отими одне було найцікавіше. Звалось воно «мистецтво машинництва». Це значить — мистецтво керування машинами. І зовсім не дивуюсь, так і є, — аби добре керувати машинами дійсно треба бути митцем.
Але як воно — бути?
Що треба знати, щоб з досконалістю можна було провадити ото керівництво?
Для мене цікаві машини, я жадаю глянути на них. Ми рушили до головної зали мистецтва. Вчасно сказати — головного мистецтва. Зала займає якраз середину острова, гори чи корабля. Як хочете звіть цю будівлю, бо до всього подібна.
Ми входимо у ліфт і ним підносимось нагору.
Керувальне помешкання. Посередині, за шклом видко величезний люк. Це довгаста, глибока криниця, вона повна, аж кипить, кавалками металу, що носяться, як ті бджоли в рої — зверху вниз, знизу вверх — деякі холодні, чорні, глянцовані, блискучі, тьмяні, деякі нагріті на червоно, на жовто, на біло — і все це якимись чародійними руками носиться, літає, пірнає, виринає... Ну просто як черва!
Мені пояснюють.
— Це університет, чи навіть академія штуки керування машиною. Все те, що видко в цій ямі, виконується тільки автоматично. Ніде тут не торкається рука людська. Два рази на рік, серед зими і серед літа, буває свято «контролю праці». В ці дні не працюють, але досконально перевіряють всі деталі цілої цеї установи, і що є попсоване — беруть в ремонт звичайний, коли самій машині його не виконати.
Всю ж решту праці машина робить сама, для себе, одна для другої і взагалі без жодного втручання рук людини.
Мені не дивно це, але цікаво знати, як цього досягнуто? І як таки так можна? І от мене ведуть до столу керівника.
VI.
Середина помешкання зайнята отим великим люком.
Навколо ж, під стіну розставлено столи, біля яких стоять якісь стовпці цікаві і рури йдуть кудись — під землю.
Дивлюся на один.
Стіл, наче для писання. Перо і каламар такі саме, як треба. Оливці лежать та циркулі — всі приладдя для праці в кабінеті. Але, крім цього всього, тут сила пуговок, ручок та крантиків чудних і дивовижних.
А головне — посередині стоїть таке, як то колись так зване «зерцало» стояло у суддів, гранчастий поставець з нап’яленим на ньому рисуванням.
І грані, як екрани, від чогось відбивають тінь.
Це вільний столик маєш. Від нього можна нам усім містом керувати і конче наказать машинам працювати над тим, що є негайно нам потрібним.
— Ти ось не здатний в нас ходити, тому що ти прийшов з старого світу.
А май же в голові думку ти, що ми живем в часи машини.
От же і ти себе перенеси у світ теперішній, в часи оці новітні. Гадаю, ти себе переробить даси? Ось, глянь-но на мої ці «капці-самоходи». Це вже не чоботи, не черевики. Самі несуть мене, куди я хочу, аби лише зробив я відповідний рух.
У тебе їх нема, але ми зробим зараз їх, не віддаляючись від цього столу.
Ось бачиш, пуговка мала. По ній іде наказ до склепу, щоб дати шматок криці.
А знаєш він який?
І брат повертає отого поставця, з шухляди витягає рисунок самоходу і ставить там на місце иншого рисунка, який він вийняв і в стіл кудись сховав.
Дивлюсь, дивуючись — на рисунку, ніби в ілюзіоні, відбилась тінь шматка металу.
— Я, — каже, — зву шматок цей крицею, але неправда це, бо це шматок хемічного заліза, без жодних підмісів.
Такий вже в нас закон, щоб не було готових матер’ялів, задля мети навчальної, а сам ти мусиш все зробити так, як треба.
Звичайно там в життю цього зовсім нема. Там виробляє індустрія в великій кількости готовими всілякі матеріали.
Але це там, бач, є розкіш, а тут нам треба вчитись.
І отже вчись!
Нам треба крицю найміцнішу. Давай її ми зробим!
Візьмем ще золота, вугілля, вісмут та платини потрохи.
Ось-о, диви, як скачуть вже, як блошиці, заледве я цю ручку повернув.
Тепер цей матер’ял аж в самий низ пішов. Там є гісерня в нас. Це всеньке зробим плином і виллємо під жомом болванця.
Тепер дійсно крицею зробилась ця штука, і навіть найміцнішою.
А нумо ми її кувать скоріш!
Тут знов він натиснув якогось ричажка, і на екрані тінь — брусок почав ніби тягнутись, розсікся на шматки, декотрі стали гнутись, завились ковіньки та кільця.
— Невже, — питаю, — ти усеньким цим керуєш?
Відповідає:
— Або не маєш сорому, що ці дурниці кажеш.
Та ж мусиш пригадати, що бачив там, під шклом тим в горловині.
Ти бачив, літають там кавалки металу червоні, чорні...
Між ними так само і ці теж літають, та кожен раз в инакше місце попадають.
В одному — вогонь, стопилося залізо і стало крицею. Ця криця пішла до кузні, потім порубано її на різні кавалки, і з них вже зроблено потрібні частини по формі, яку ти бачиш на рисунку, а далі піде вже це все у «механізми», обточиться, де треба обстружеться, догнеться, вигляду набере чепурного.
Ти бачиш рисунок?
Поміряй! Якраз!
Таке-то брате!
Він справді навів тінь на той рисунок, і тінь прийшлась якраз!
На протязі хвилин тут річ фабрикувалась, яка була з частин дуже мудрих так, що коли б доброму механікові дати, щоб це зробив — і то, чи взявся б він за те. А для машин — дурниця!
— Готово! На, любуйся! Носи їх на здоров’я.
— Невже за п’ять хвилин? — здивований питаюся, бо сам собі не вірю.
Але ось вони вже тут і саме враз.
Взуваю і... о, диво!
Як я рухатись почав жваво. Не так, як той ведмідь.
Ні! Тут лише забажай, зроби лиш нахил — і ноги вже несуть тебе у тому напрямі.
Захотілось повернуть?
Зверни трохи!
І все, годі, досить!
В той бік ти весь подавсь і як човен поплив.
Захочеться скоріш — зроби лиш рух потрібний, і вже понісся вихорем.
Тихше? Подайсь назад!
Спинитись? Стань, тай годі.
Ну все влаштовано по людській вдачі.
Так що і не учивсь, а вже ходити вмієш.
VII.
Тепер вже ми рівня, в чоботях, то рухатись скоріше можем.
Ходім же ми сюди!
Побачим тут щось инше.
VIII.
Підходимо до сходів гвинтових, беремось за поруччя, і наші самоступи понесли нас угору, як той легенький пух!
Ми на самому верху. Тут рівний плац плодючий і розташовано: «господарство сільське», «лісництво», «садівництво».
Мій приятель питає, чи не схотів би я зробитись селянином?
— Чому? — кажу. — Для мене все одно.
Він погрозився пальцем.
— Не все одно! Брехня! Висловлюйся мудріше, а то подумають, що дарма час я гаю.
Ти мусиш всім цікавитись, як слід, щоб збільшить розум свій.
Ось глянь сюди. Ми зараз йдем спочити і в той же час морг поля упорати. Для цього сядемо й заволодіємо цим наче б «мотузком».
Це електричний дріт. Сполучення зі склепом господарським. Я гасло подаю, щоб вислали машини, а через дві хвилини машини будуть.
Не люди їх ведуть.
Ні-ні-ні! Тут зовсім не кріпацтво. Людина до машин торкатись не повинна, бо в иншому разі механік буде винен, який їх впорядив та в склеп ото поставив.
Але ось вони вже йдуть! Насамперед дряпак.
Приглянься ж бо таки! Ти дуже поетичний, про віщось мрієш там, треба бути скрізь уважним.
Про працю двигуна колись складем міркування окремо, а зараз глянемо, що буде він робити?
От зараз як скажу, щоб він віддав нам шану.
А ти собі міркуй.
От, бачиш? Як він іде, як стежкою прямує спритно.
Дивуєш з двигуна, який без батареї?
Не бійсь, он енергія іде від щогли, що з-під землі, аж он!..
Як свічка та стремить.
От зараз ці плуги спустити треба вниз, на землю з цих дощок.
Раз-два… Диви! З доріжки що зробилось!
Шматок цього шляху аж до землі схилився. Прямісінько на лук, де маємо орати.
Треба тепер подумати, як зробимо ріллю?
Плуга тут не треба, земля і так пухка... Ти, бачу, смієшся?
Мабуть, ти, голубе, не збагнеш, для чого треба робити нам ріллю — на яр?
То ось, зажди! Придумано вже штуку он яку.
Нам нічого тепер для жнив до літа ждати.
Коли я розпочав показувать спробунок оранки, то знай, що всеньке це так робиться навмисно, аби ти міг побачити всю «школу хліборобства», яке доведено до вищих ступенів.
От зараз ми зорем цей клинчик і засієм, а далі, ледве ще спочити добре встигне, як зерно сходити почне.
Почне рости на наших же очах, там викине стебло, а там заколоситься. Для всенького цього електрика потрібна.
Такий хліб, правда, йде на харч худобі, бо він не дуже добрий. Він не смачний як слід, шорсткий, припахує землею, але він вдовольняє.
Що швидко так росте?
Ми зараз кинемо цю оранку, а розпочнемо косовицю.
Ти бачиш отой лук? Який він вже дозрілий, а ще нема трьох днів, як він засіяний травою.
Ходи, лишень!
— Ступай в машину!
Це голос старшого механіка почувсь, якого звуть на кораблеві «дідом».
Повстає знов картина таж сама.
Та ж водяна просторінь, туман ніби роздавсь, трошки проглянуло сонце...
І так, великий корабель проходить океаном...
часопис "Шляхи мистецтва" №2 (4), 1922, с. 22-26
скоріше за все, перший фантастичний твір української радянської літератури
облако тэгов
