| |
| Статья написана 17 ноября 2021 г. 18:48 |
Як умру, то поховайте Мене біля школи, На педраді не згадуйте Вже більше ніколи.
На вінок мені не треба Ні грошей, ні часу, Бо я знаю, що учитель Не має запасу. На могилу покладіте Які -небудь квіти . Не забудьте в руки дати План самоосвіти Щоб усе було зі мною: конспекти, програми, План роботи виховної Та навчальн плани. Хай же плаче гірко завуч: Ой гаю, мій гаю Ким же я твої уроки Замінити маю? Ви завуча заспокойте, Дайте йому раду, А найкраще швидше Скличте екстрену нараду. А за мною ви не плачте Хоч тепер спочину Всі турботи виховання Вам живим покину. Хай мене наставники Не згадують лихом, Що з двійки робив трійку Аби було тихо. Невесело стало в школі Стало дуже тихо Ставлять трійки замість двійок, Щоб минуло лихо. На педрадах виступають Ті , що красномовні . Всі методи пропонують, Щоб блищало зовні . *** Як умру, то поховайте подалі від школи, На педраді не згадуйте більше вже ніколи, На вінок мені не тратьте ні грошей, ні часу, Бо я знаю, що вчительство не має запасу. На могилі залишіте які-небудь квіти, А в головах покладіте план самоосвіти, Зошит, ручку і щоденник всуньте мені в руки І згадайте, друзі милі, шкільні мої муки: Не прожив я так, як люди, недосипав ночі, Все над тими зошитами вилазили очі, З’їла школа моє серце і ще півпечінки, Бо за нею я не бачив ні дітей, ні жінки. Місцевкому передайте моє шанування, Так путівки й не діждався я на лікування, Ну а завучу скажіте, хай розклад міняє, Бо мене вже на цім світі живого немає… Ось іще запам’ятайте, вчителі майбутні: В школі добре працювати, як нема в ній учнів. А як трапиться колись, що буде зарплата, То випийте ви за мене по сто грам на брата. Прощавайте назавжди, двійки й одиниці, І ви, колеги-вчителі та учителиці. Далі мучтеся без мене, бо я точно знаю: Хто учитель на цім світі – той піде до раю!
|
| | |
| Статья написана 17 ноября 2021 г. 17:56 |
До речі, про Окоцвіт, який взагалі не пустили до друку, а сигнальний (пілотний?) наклад порізали коли навіть ілюстрації були готові. Потім вийшло вже під назвою "Хто зважиться...", але друкувалось спершу за кордоном.
Так от, з КДБ-шних доповідей https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1... Наскільки пам'ятаю читавши в 2011 (чи ще 2010?) — то там напряму відверто близько стоїть тема іншопланетян і шамбали. А коли позаземні цивілізації допомагають духу людини і ще й розміщені десь на Алтаї-Гімалаях — то це вже пряма "реріхофентезійщина", зацікавленість якої з боку самих органів на той час давно скінчилася паралельно з розстрілами особливо зацікавлених "Итак, вслед за арестом и расстрелом бывшего наркома внутренних дел Ягоды, Ежов подверг той же участи его заместителей и начальников ведущих отделов ОГПУ. В их число входил и Бокий. 16-гомая 1937 года он был арестован как «хранитель Государственной тайны и тайный собиратель компромата на советских вождей». Его обвинили, как обычно в то время, во всех смертных грехах, в том числе и шпионаже в пользу врагов народа, за попытку установить связь с заграничным религиозно-мистическим центром «Шамбала» и за создание кружка по изучению мистического учения, в который входили люди, занимающиеся «шпионажем в пользу Англии». В общем, ему приписали всё, что можно, чтобы подвести к расстрельной статье.Бокий был приговорён к расстрелу, назначенному на 15-еноября 1937 года. Но благодаря тайным единомышленникам Глеба Ивановича, оставшимсяна свободе в аппарате ОГПУ, расстрела удалось избежать. Вместо Бокиярасстрелялиуголовника, подобранногов одной из тюрем, очень похожегона ГлебаИвановича. Бокиюудалось бежать. Он изменил внешность, фамилию. То, что Бокий остался жив, знали лишь те, кто организовывал этот побег...... Ну а дальше Бокий получил то, о чём даже не смел мечтать. Межанин сделал из него достойного Сокровенника. Позже Глеб Иванович связался с оставшимися в живых своими товарищами, в том числе и его спасителями. Обучил всему, что постиг сам. Так и образовался наш тайный орден. Бокий дожил до 1964 года. Он лично принял от Межанина столь бесценный подарок Шамбалы –«частицу Чинтомания» и посланияс манускриптом. После смерти Бокия новые члены группы уже постигали знания благодаря этим рукописям, историческим документам, спасённым от уничтожения в стенах НКВД в 1939 году, и, конечно, самим ученикам Бокия.Надо отметить, что у Глеба Ивановича оказаласьнеобычнойне только жизнь, но даже и смерть. Он был вполне здоров, несмотря на свой преклонный возраст. После той памятной встречи с Межанином, в 1964 году, Бокий собрал всех своих друзей и сказал, что в духовных практиках ему открылся совершенно другой уровень реальностей, абсолютно несравнимый с земными понятиями. Он получил в него доступ и хочет покинуть это тело. Бокий сам назначил точное время, когда остановит своё сердце, ещё шутил по этому поводу насчёт точности истинных чекистов. Попрощавшись с друзьями, ровно в девятнадцать часов три минуты, с появлением на небе первой звезды, сердце его остановилось, как он и говорил… " (із іншої книги іншої авторки)( З приводу контактів Бердника з Горбачем, згаданого у КДБ-шних документах https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1... , офіційно пише сам Автор. Але прошу зауважити що документ по-перше офіційний, по-друге, в руслі епохи: *** Про Бердника. Як органи виховували кидати займатися націоналізмом і йти щукати роботу. Передрук окремих листів зі справи письменника. http://radikal.ru/.../i609/1203/dd/342654... 3. Оценивая книгу "Зоряный корсар" сам БЕРДНИК в частной беседе выразил уверенность в том, что "империя" /т.е. СССР/ находится накануне краха и мировой катаклизм, о котором идет речь в книге, приведет к кардинальному изменению мира. В результате єтой трансформации в 1975-1980 г.г. Украина наконец станет самостоятельным государством”. В январе с.г. органами КГБ арестован за проведение антисоветской деятельности РОКЕЦКИЙ В.Ю., автор националистического документа “З мрією про українських корсарів”, который на допросе признал авторство этого документа и показал, что основанием для написания документа послужила книга БЕРДНИКА “Зоряний корсар”. /О книге “Зоряний корсар” и рецензии РОКЕЦКОГО докладывалось в ЦК КПУ и СМ УССР № 250/І от 22/Ш-73 г./. 13 марта с.г. БЕРДНИК посетил квартиру известной ФРАНКО З.Т, и в беседе с ней, давая оценку ее “Открытому письму”, опубликованному в газете “Радянська Україна», пытался обрабатывать ее в националистическом духе. /По этому факту КГБ при СМ УССР № 250-І от 22/Ш-72 г. Докладывал ЦК КПУ и СМ УССР/. 23 марта с.г. БЕРДНИК выступил с лекцией о проблемах космоплавания и футурологии в Киевском технологическом институте пищевой промышленности. В ходе лекции он открыто проповедовал идеалистические взгляды на развитие общества, высказывал ряд суждений, чуждый марксистско-ленинской философии, пессимистически отозвался о перспективах построения коммунизма в нашей стране, с идеологически вредных позиций трактовал вопросы о борьбе социалистической и капиталистической систем. С аналогичными лекциями он выступал в г. Николаеве в 1961 г., на Харьковском тракторном заводе в 1967 году, в Харьковском политехническом институте в 1969 году. 28 апреля с.г. антисоветская радиостанция “Свобода” передала информацию, в которой, ссылаясь на опубликование в газете “Літературна Україна” критической заметки “В ролі проповідника”, сообщается, что орган республиканского Союза писателей “Літературна Україна” выступила против украинского советского писателя Александра (...) 3. http://s019.radikal.ru/i631/1204/3e/8f9f7... В той же беседе БЕРДНИК пытался показать себя в роли “поборника истины”, чьи произведения из области научной фантастики не публикуются в СССР лишь потому, что власти относят их к категории “опасных и еретических”. БЕРДНИК советовал ГОРБАЧУ Марку ознакомиться с его философией по книге “Зоряний Корсар”, в которой он отстаивает тезис об иллюзорности познания, о способности человека познать самого себя не через усвоение каких-то политических и социальных концепций, а лишь с позиций “чистой” природы, что только таким путем обеспечивается совершенствование сознания и появляется человек-творец нового. Далее БЕРДНИК рассказал, что он работает над книгой, один из персонажей которой должен “раскрыть сущность материи”. “Все то, что ранее называли материей, — говорил БЕРДНИК, — ее теневой фактор, истинная же материя есть только свет. Он первичен, а все остальное, все структуры и человек – это вторичное”. Отсюда, по утверждению БЕРДНИКА, возникло постоянное влечение человека к свету, ко всему новому, отсюда – необходимость постоянного боя со всем старым, темным”. За последнее время БЕРДНИК с явным намерением привлечь к себе внимание активизировал свои действия по получению разрешения на выезд за границу, воспользовавшись поступившим из Канады приглашением прочитать курс лекций по фантастике в т.н. украинском университете им. Г. Сковороды. В частной беседе БЕРДНИК заявил, что с 19 по 23 марта сего года он находился в Москве и обратился с заявлением в ЦК КПСС с просьбой разрешить ему выезд в Канаду в связи с тем, что его “притесняют и не печатают”, что он является объектом якобы незаконных обвинений и нападок со стороны советской прессы” 1.http://i023.radikal.ru/1204/e7/3881a8538a... КОМІТЕТ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ при РАДІ МІНІСТРІВ УКРАЇНСЬКОЇ РСР 15 июня 1973 № 398 г. Киев. Тов. Щербицкому В.В. доложено 19. VI 1973 Совершеноо секретно. экз № __ ("1"? — примітка) ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ СПЕЦИАЛЬНОЕ СООБЩЕНИЕ В мае 1973 года приемную КГБ при СМ УССР дважды посетил находящийся под наблюдением органов госбезопасности БЕРДНИК Александр Павлович, 1927 года рождения, уроженец с. Вавилово Снегиревского района Херсонской области, украинец, беспартийный, бывший член СПУ, не работающий, житель гор. Киева И высказал просьбу встретится с руководством Комитета госбезопасности республики. С учетом этого он был 7 июня с.г. приглашен для проведения профилактической беседы и объявления официального предостережения в качестве меры профилактического воздействия, предусмотренной Указом Президиума Верховного Совета СССР от 25 декабря 1972 года. Решение о применении в отношении БЕРДНИКА профилактических мер принято на основании имеющихся материалов о том, что он хранил антисоветскую работы И.ДЗЮБЫ “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, изготавливал документы идейно вредного содержания, которые были изъяты у него при обысках в апреле 1972 года и в апреле 1973 года, распространял в устной и письменной форме провокационные измышления о “притеснениях” и “преследованиях” его со стороны органов 2. http://s42.radikal.ru/i097/1204/82/45671c... Советской власти, поддерживал связи с иностранцами, проводившими враждебную деятельность против СССР. /Подробно о характере действий БЕРДНИКА А.П. Комитет докладывал в марте-июле 1972 года и в апреле 1973 г./. В ходе профилактической беседы БЕРДНИК признал, что в ряде случаев он “оказывался не на высоте”, как в суждениях со своими знакомыми, так и в ведении записей. Он не отрицал факта негативного влияния отдельных его высказываний по вопросам литературы, искусства, государственного строительства, национальных отношений на окружающих и рассказал, что некоторые изъятые у него черновые наброски содержат националистические взгляды, так как они предназначены для его трилогии, в которой он собирается показать прошлое и настоящее Украины. По поводу распостранения измышлений о “притеснениях” и “преследованиях” его со стороны органов власти БЕРДНИК заявил, что в 1972 году он объявлял голодовку и писал в инстанции письма в знак протеста после проведенного у него на квартире обыска. В тех же целях, а также в расчете на поддержку писательской общественности он объявил голодовку и написал ряд писем после того, как газета “Радянстка Україна” в статье “Турист за дорученням” показали его в роли лица, принимающего подачки от иностранцев и, в частности, от гражданина ФРГ Марка ГОРБАЧА, выдворенного за враждебную деятельность из СССР в феврале 1973 года. БЕРДНИК согласился с тем, что ему, как литератору, следует быть более разборчивым в контактах с приезжающими в СССР иностранцами. Вместе с этим он заявил, что не видит ничего предосудительного в том, что некоторые его читатели присылают ему посылки из-за рубежа или передают подарки. Ознакомившись с содержанием Указа и протоколом об объявлении ему предостережения, БЕРДНИК пытался утверждать о том, что его поступки якобы не расходятся с интересами безопасности Советского государства и что его “излишне откровенные” высказывания... 4. http://radikal.ru/.../i615/1204/c1/2e56dd... своих записей не показывал, постоянно держал их при себе. /Копии отдельных записей прилагаются/. Признавая несовместимость некоторых его поступков с высоким званием писателя, БЕРДНИК заверил органы государственной безопасности о том, что сделает для себя необходимые выводы и постарается доказать это “в достойной для советского гражданина форме”. Вместе с тем, БЕРДНИК по существу содержания протокола б объявлении ему предостережения ограничился лишь общими ответами и уклонился от дачи обстоятельных пояснений по ряду вопросов о характере его контактов с враждебно настроенными лицами. В конце беседы БЕРДНИКУ было указано на то, что некоторые изъятые у него рукописи носят антисоветский националистический характер и содержат признаки преступления и что в случае повторных с его стороны действий, затрагивающих интересы государственной безопасности, он будет привлечен к уголовной ответственности. В результате проведенной с БЕРДНИКОМ беседы и объявления ему профилактической меры – официального предупреждения – можно сделать вывод, что это окажет на него определенное сдерживающее воздействие. Поступившие после проведения профилактики оперативные данные в отношении БЕРДНИКА указывают на то, что он менее активно посещает свои связи, проявляет озабоченность о трудоустройстве. Докладываем в порядке информации. ПРИЛОЖЕНИЕ: на “21” листах ПРЕДСЕДАТЕЛЬ КОМИТЕТА ГОСБЕЗОПАСНОСТИ ПРИ СОВЕТЕ МИНИСТРОМ УКРАИНСКОЙ ССР В. ФЕДОРЧУК Разослано т.т. Тулаку И.К., Грушецкому И.С., Ляшко А.П. и Маланчуку В.Е. *** 1. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1... «Хочу знати, що ж таке наша спілка: Синедріон для розправи чи братерство творців?» Справа Олеся Бердника В.В. Щербицькому, Першому Секретареві ЦК КП України, Копії: Прокуророві України Комітетові Державної Безпеки України Членам Спілки письменників України Газеті «Радянська Україна» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ Володимире Васильовичу, доки співробітники Центрального Комітету КП України відмовчувалися у відповідь на мої тривожні, відчайдушні листи, адресовані Вам, В.Ю. Маланчукові та П.Ф. Федченкові, замкнулося ще одне злочинне кільце довкола мене. Газета «Радянська Україна» в нумері за 13 березня ц.р. в статті під назвою «Турист за дорученням» прославила мене (поруч з письменниками Г. Кочуром та І. Стешенко) на всю Україну, що я, буцім-то, маю зв’язок з націоналістами, есесівцями, приймаю від них плату за, само собою розуміється, якісь послуги, і, певна річ, ці послуги – антирадянські, бо інакше націоналісти платити людині не будуть. Йдеться про візит західнонімецького студента-фізика М. Горбача до Києва, котрий ніби-то виконував певне завдання ворожих нашій Вітчизні кіл. Смію запевнити (з повною відповідальністю за свої слова), що статтю написали люди безвідповідальні (це найменше) або свідомі злочинці (це – найбільше). Це якісь Я. Радченко та В. Чабан. Безумовно, це псевдоніми. І, безумовно, це нечесні людці, котрі паскудять чесні імена членів Спілки Письменників України з підлою метою. Хто вони такі? Яке мають право (і ким дароване) обвинувачувати чесних людей в тому, що НІКИМ НЕ ДОВЕДЕНО? Хіба не знають вони (а з ними й редакція вищезгаданої газети), що радянський закон забороняє кидати тінь на ім’я людини, вина якої не доведена судом? А в статті ми маємо лише підлі інсинуації, за які треба бити морді і віддавати до суду за наклеп. Громадянине Прокуроре Української Радянської Соціалістичної Республіки! Звертаюся до Вас з проханням –дізнатися справжні імена пасквілянтів і притягти їх до відповідальності, аби нікому не дозволялося кидати тінь на радянських письменників, і давати харч для ще однієї компрометуючої кампанії в пресі і на радіо наших недругів. В статті сказано, що я «в подяку за закордонне шмаття поділився «відвертою розмовою» з М. Горбачем. Хай, шановний Прокуроре, пасквілянти уточнять, чим саме я «поділився»? Якщо це були дії злочинні – притягніть мене до відповідальності. Якщо ні – притягніть до відповідальності наклепників. 2. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1... З свого боку хочу сказати (ручаючись чесним словом Громадянина), що юний Горбач, при розмові зі мною, вів себе, як справжній друг Радянської України: він дуже негативно відгукувався про націоналістичну еміграцію і цікавився, в основному, проблемами науки і фантастики. Можу ще додати, що, наскільки мені відомо, Катерина Горбач (це вона мені сама говорила рік тому) є членом марксистської групи у Західному Берліні. Те, що я чув від неї, є аж надто марксистська фразеологія, від якої ми трохи відвикли, але що можна збагнути з огляду на класове розмежування сил на Заході. Щодо Г. Горбач – їхньої матері. То про неї я можу сказати лише хороше. При бесідах не чув від неї жодного нелояльного слова на адресу нашої Вітчизни. Зустрівся ж я з нею лише тоді, коли вийшла у видавництві «Колібрі» (ФРН) моя книга (для дітей) «За чарівною квіткою» (переклад Г. Горбач). Чому ж пасквілянти беруть в лапки слова «професійні контакти»? Хіба були ще інші? Які саме? Чому не напишуть вони, що автор нічого не отримав за той переклад? Чому не скажуть, що видає українські книги Г. Горбач за свій кошт, щоб познайомити німецьку громадськість з українським словом? І не з якимось «підпільним», а з тим, яке вийшло друком у нас, в Україні! Мені ясно, що і в справі Г. Кочура та І. Стешенко теж пасквілянти переслідують брудну мету – підірвати зсередини Спілку Письменників України, показати ворогам, що нібито у нашій Організації немає монолітності, а існує якесь підпілля, ворожа радянському ладові. Спілко Письменників України! Я вимагаю від Тебе створення повноважної комісії для розслідування методів, якими людці з закритим забралом і певні організації ганьблять Твоїх членів, а отже, всю Організацію. Найлегше виключити під впливом певного «дзвінка» письменника; більше честі – захистити його, і тим дати по зубах знавіснілим антирадянщикам, котрі використовують пресу і державні організації для сваволі і беззаконня. Доки не пізно – треба діяти відкрито і мужньо. Всі ми – комуністи. Всі ми – патріоти. Чого ж нам гратися у піжмурки? Навіщо схилятися перед ефемерою, котра користується радянськими інститутами, створеними революцією, для якихось анонімних, мерзенних цілей? Комітете Державної Безпеки України! Молоде покоління захоплюється фільмами і книгами про подвиги чекістів; чому ж Ти допускаєш паплюження радянських літераторів людьми, котрі, певна річ, користуються Твоїми прерогативами? Хто вони такі? Або вони чекісти, а отже, зганьбили ім’я справедливого Фелікса, або журналісти – отже повинні бути дискваліфіковані за брехню, інсинуації, наклеп. Органи Державної Безпеки повинні бути понад підозрою. Меч кари може бути або мечем Світла або мечем Тьми. Хто ж пасквілянти, котрим дано до рук зброю нашого суспільства – пресу? Хто тепер захистить ім’я людей, котрі зганьблені перед мільйонами читачів? Такого беззаконня ще не знало наше суспільство! Що буде далі? Якщо Я. Радченко і В.Чабан займають високе місце у державній ієрархії, то я скажу їм відкрито: виступіть на чесний герць! У світі точиться бій між легіонами Світла і Пітьми. Я з радістю заявляю: виступаю на боці Світла у всіх його іпостасях. Ось його синоніми: Комунізм, Свобода, Честь, Патріотизм, Любов, Безстрашність, Братерство, Дружба Народів! Світло не приховує себе, воно йде відкрито, щоб всі бачили його дії, його плоди! Ви ж ховаєтесь за псевдонімами і брехнею. Отже, ви – сини Темряви! Все інше – випливає з цього факту! Володимире Васильовичу, Чаша мого терпіння переповнена! Протягом року ці самі анонімні сили душать мене, закривши мені шлях в літературу: я про це досить писав. Я благаю Вас і багато інших організацій відновити справедливість. Мовчання і байдужість – ось відповідь! Ніхто не розслідував провокації в інституті Харчової Промисловості, після якої «Літературна Україна» опублікувала ганебну репліку, повну брехні і жовчі. Замість 3. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1... того, щоб покарати анонімів, Центральний Комітет КП України обмежився лише заспокійливими бесідами зі мною, котрі нічого не дали. Мене не друкують, я не маю за що жити і утримувати сім’ю. Я ГОЛОДУЮ – БУКВАЛЬНО. Про це знає ЦК КПУ, СПУ, Літфонд. Але ніхто не допоміг мені в страшний час беззаконня і мовчазної розправи. Не такими я уявляв людей Грядущої Комуністичної Ери в своїх книгах, котрі припали до серця мільйонам читачів. Що ж мені діяти, Володимире Васильовичу? Вмирати голодною смертю? Я так і зроблю, бо власне, мені не залишено іншого виходу, як ПРОДОВЖУВАТИ ДАЛІ ГОЛОДУВАННЯ, сподіваючись, що на останній грані мені допоможе письменницька громадськість України та Світу, доки я не зможу отримати законний гонорар за свої твори, які лежать у видавництвах, хоч і схвалені рецензентами. Я знаю – це зарита собака. Справа зовсім не в тих чи інших туристах, не у виступах. Люди з антирадянським духом, котрі залізли в різні органи, люто ненавидять все, що кличе нас до прекрасного комуністичного майбуття. Вони головний удар спрямували проти футурології, проти літератури мрії, проти фантастики і казки. Але оскільки прямо виступати неможливо, бо це відкриє їхнє обличчя, їхнє нутро, — то вони користуються зброєю наклепу, пересмикування, інсинуації. Послухайте, Радченко, Чабан і Ко! Я чесно дивлюся в очі мільйонам моїх читачів! Я вихований радянською владою, я з молоком матері засвоїв ідеали комунізму, свободи, революційності, безстрашності! І я не боюся ваших підлих наклепів! Ми приходимо в цей світ не для того, щоб жити «тремтячою тваррю» (як казав Достоєвський), не для того, щоб берегти тіло будь-якою ціною, а для того, щоб зробити його і свою людську душу інструментом Честі або Безчестя, Свободи або Рабства. Я вибрав Честь і Свободу! 14 березня 1973 року Олесь БЕРДНИК Київ-159, Лихачова 8-б, к. 16 Редакторе газети «Радянська Україна»! Оскільки Ви дали можливість пасквілянтам опублікувати свій наклеп, прошу видрукувати мого відкритого листа до В.В. Щербицького. Це – моя відповідь! Олесь Бердник UPD/ 20:14, 31/12/2017 Першому секретареві Спілки Письменників України товаришеві Козаченкові В.П. Копія: Членам Спілки Письменників України ВІДКРИТИЙ ЛИСТ 1. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1... Шановний Василю Павловичу! Прошу Вас — уважно прочитайте цього листа. Я нині спокійний і врівноважений, як людина, що стала над життям і смертю. Це так, і тому я смію думати, що ні Ви, ні будь-хто з письменників, які читатимуть це відкрите послання, не вважатимуть мої слова демагогією, сентиментами чи ще чимось подібним. Адже щирість тепер не в моді. Проте я претендую лише на одне: щоб мене вислухали так, як звертаюся до Вас — відкривши серце. Зрештою всі ми діти, Діти Великої Матері Природи. Ми одягаємо барвисті вбрання імператорів, керівників, клоунів, ми стаємо повелителями чи рабами, вождями чи зрадниками, трударями чи паразитами. Але понад усіма тими умовностями світового історичного маскараду ми — діти під Оком Зоряного Космосу. 2. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1... Що наші незграбні ігри й надута велич перед прекрасною вільною імпровізацією Безмежжя, котре щедро розсипає зорі галактики, планети, мегасвіти у невимірний політ? Ми абсолютизували наші ідеї, міркування, традиції, хиби, вчепившись у мікроскопічну кульку речовини серед океану невичерпності. А навіщо? Ради чого? Хіба не чекають нас ворота Зоряного Космосу, де всі теперішні цінності здаватимуться убогими й смішними?! Пора, пора, люди, вивільнити свої світозарні крила, зв'язані павутиною утилітаризму й повсякдення. Василю Павловичу! Не гнівайтеся за тривіальні істини. Все велике — просте. Розуміється, пишу я цього листа письменникам не для того, щоб проповідувати те, за що давно згорів на вогнищі великий Джордано. Ні, не для того! А для того, щоб з глибоким сумом констатувати: за проповідь ідеї Безмежжя й Свободи завжди треба очікувати Голгофи. Певно, так буде до того часу, доки Людина не народиться з планетарного чрева, як дивовижне Космічне Дитя. Це гряду неодмінно! Ось чому я — понад сумом, понад болем — дивлюся оком духа в недалеке майбутнє, коли всі ми з мукою скинемо з себе кору ненависті, розбрату, неуцтва, забобонів, зради, безсилля, як гадюка скидає з себе застарілу шкіру. Це буде страшно, нестерпно боляче — але й прекрасно, бо тоді в наших грудях затріпотить нове, весняне серце — серце Вільної Космічної Людини, яка возвеличить всі найкращі надбання предків і нещадно розтопче мізерію міражних споруд сплячого розуму і звірячих інстинктів. Василю Павловичу! В моїм серці нема ненависті й образи: ні за те, що протягом багатьох років мене нещадно бичували і обпльовували в пресі, ні за провокації та підступи, ні за байдужість та зневагу в час злигоднів. Я розумію детермінізм подій і неминучість наслідків, породжених певними причинами. Непросто вичистити Авгієві стайні тисячоліть — для цього треба Геракла! Але він прийде — неодмінно. А до того часу хтось повинен іти на Голгофу. Я готовий до цього, бо твердо знаю — після муки гряде радісне Воскресіння! Василю Павловичу! Я знаю, що від Спілки вимагають репресувати мене. Хтось, прикритий чорним забралом, хоче діяти руками літераторів, завдаючи ударів вітчизняній культурі. Але запитайте його, запитайте того, безликого, чому він ховає обличчя своє, прикриваючись разом з тим великими ідеалами та становищем?! Брехня, дезінформація, боягузливе намагання чинити підлість руками чесних людей — хіба це не свідчить про таємну, повзучу контрреволюцію, котра загрожує надовго зупинити наше суспільство в дорозі до Об'єднаної Комуністичної Планети — Землі Людей?! Я досить писав не лише Спілці, а й ЦК КПУ та ЦК КПРС про трагічну ситуацію, в яку потрапив, не маючи вини, крім однієї — щирого, дитячого, безкомпромісного серця, котре жадає розуміння й любові. В ясних очах тисяч і тисяч читачів та слухачів, з котрими я єднався, з радістю бачив я таку ж спрагу духовної й розумової свободи, ради якої так багато героїв пішло на вогнище жертви. Саме тому мені лего тепер — понад сумом душі — йти безстрашно назустріч неминучому. Василю Павловичу! Я повідомив Л.Брєжнєву, М. Підгорному, О. Косигіну про ситуацію, в яку потрапив. Я повідомив їх також про те, що з 19 березня ц.р. повністю голодую, як і багато разів до цього. Раніше я зупинявся, коли деякі відповідальні товариші обіцяли мені підтримку, котра проявлялася лише в порожніх словах. Тепер я не зупинюся, і не лише в знак протесту проти сваволі, брехні та беззаконня, а й тому, що не маю матеріальних можливостей зробити це. Хочу переконатися — чи складає людське життя якусь цінність бодай в серці колег-літераторів? Хочу знати, що ж таке наша Спілка — синедріон для розправи чи братерство творців, покликаних формувати благородну, справедливу, безстрашну Людину Комуністичного Світу, сповнену співчуття і любові?! 3. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1... Я відкрив своє серце. Воно беззахисне. Зрозумійте його або пустіть стрілу вбивства. Якщо збагнете — воно ще дасть прекрасні плоди. Якщо вдарите стрілою — воно вибухне полум'ям герцю, бо я вже не належу собі, а лише нашій Матері-Вітчизні. Я знаю — перша реакція на цей лист негативна. Не поспішайте діяти під впливом першого поруху душі. Краще абстрагуватись від звань і чинів, стати на хвильку дітьми і діяти у відповідності з волею серця, котре поза умовностями земного існування. А тепер — замовкаю. Може, навіки? Хто знає? Хай Велика Мати, яка уособлює собою всіх людських матерів, прояснить наш розум в цей тривожний, неповторний, грізний час Великого Народження. Я сказав! 25 березня 1973 року Олесь Бердник Київ https://stefan-blog.livejournal.com/12411...
|
| | |
| Статья написана 15 ноября 2021 г. 21:43 |
Фото з сімейного архіву родини Бердник. Фото з виставки «Зоряні мрії Олеся Бердника Фото з виставки "Всесвіт Олеся Павловича Бердника". Фотограф Степан Храбров. 
|
| | |
| Статья написана 15 ноября 2021 г. 21:36 |
Фото з сімейного архіву родини Бердник. Фото з виставки "Всесвіт Олеся Павловича Бердника". Фотограф Степан Храбров. 
 [/url]
 [/url]
(Файл 'Изображение 049.jpg': не удалось загрузить это изображение) 
 [/url]
|
| | |
| Статья написана 15 ноября 2021 г. 19:32 |
Змий (Одно из предисловий к фантастическим рассказам) Но в чем и как выразилась здесь моя воля? Ведь случайность не более, что я увидал этого Змия? Воля в том, что я, стремясь много лет к фантастическим темам, сам увидал нечто фантастическое в жизни, что и дало мне основание доделать книгу фантастических рассказов.
В 1952 г. я жил весной на берегу моря, в местечке Коктебель, в Крыму, возле Феодосии. Для тех, кто любит наблюдать перемену красок и игру света, Коктебель одно из прелестнейших мест Советского Союза. Хамелеон, горы, море. В местечке отличный пляж с цветными камушками, из которых любители составляют дивные коллекции. Если встать лицом к морю, ногами на обточенные морем кусочки яшмы, халцедона и кварца, налево и позади от вас будут пологие голые холмы, цветом напоминающие холмы в степях Казахстана. На одном из холмов находится могила поэта М. Волошина, страстного любителя Коктебеля. Он приглашал сюда поэтов и художников. В дни своей молодости я видел здесь А. Белого, В. Брюсова. Здесь в 1917 году жил полтора месяца М. Горький. Самое изумительное в Коктебеле – это Карадаг, остаток потухшего вулкана; впрочем, не стоит жалеть, что вулкан в основной массе своей упал в море, это было бы совсем страшно, если б он остался. Центр Крыма сейчас – Ялта, Ливадия, Алупка, Алушта, тот пленительный край с мягким климатом, который мы все так любим. А представьте, что высилась бы громада в 3–4 километра вышиной, очертания и весь характер Крыма, да и не только Крыма, приобрели бы совсем другое значение. Уберите вы с Кавказа Казбек, Эльбрус и еще пять-шесть подобных же вершин, и Кавказ, кто знает, приобретет более мирный вид, и история его стала бы более мирной, во всяком случае Прометея не к чему было бы приковывать, а отсюда человечество не имело, может быть, огня, что не так плохо, если говорить об огне хотя бы артиллерийском. На много дум наведет вас Карадаг, и это едва ли не лучшее из удовольствий, которые мы получим с вами. М. Волошин любил называть это место Кимерией. Он утверждал, что именно у скал Карадага претерпел многие приключения Одиссей, что напротив, на холмах, против бывшей электрической станции, через ручей, рядом с горой, где ломают и поныне строительный темно-коричневый камень, откуда доносятся взрывы и где постоянно снуют грузовики, находился греческий акрополь. Недавние раскопки доказали, что храм. Греки, византийцы, скифы, генуэзцы, татары, русские, немцы, опять русские, а теперь украинцы, – народу здесь перебывало немало, хотя, если вдуматься, Крым не велик и не может похвастать минеральными богатствами. Говорят, он был житницей зерна во времена Византии. И стены Константинополя, говорят, построены на том же цементе, который добывался недавно на Зеленой горе. Сейчас эти разработки заброшены, сырье – цемент – возили в Новороссийск, нашли его ближе. Весна 1952 г. в Коктебеле была холодная и дождливая. Еще апрель был туда-сюда, а май дождлив и холоден. Все же я часто ходил в горы, преимущественно к подножию скалы по имени Чертов палец, или к трем соседним ущельям, где долбил сердолики и халцедоны. Много раз, переходя от скалы к скале, ища бледные аметисты, я спускался незаметно вниз, а затем с обрыва, по крутому спуску, цепляясь за кустарники и камни, спускался к берегу бухты, которую с двух концов запирали крутые базальтовые скалы, ступенчатые, темные. Когда мне не хотелось карабкаться вверх, я обходил или оплывал базальтовые скалы, переплывая бухту, соседнюю с Сердоликовой. 14 мая, после длительных холодов, наступила безветренная теплая погода. Предполагая, что во время бурь море выкинуло на берег немало цветных камушков, я прошел опять мимо Чертова пальца, по ущелью Гяур-Бах, а затем, чтоб не тратить много времени на трудный спуск к берегу моря в Сердоликовую бухту, на скале, возле дерева, откуда видна вся бухта, ширина которой метров 200–250, я привязал веревку и легко спустился с ее помощью вниз, оставив ее в траве. Море, повторяю, было тихое. У берега, среди небольших камней, обросших водорослями, играла кефаль. Подальше, метрах в ста от берега, плавали дельфины. Очевидно, они и загнали сюда кефаль. Улов камушков, сверх ожидания, был небогатый. Я выкупался в море. Достал термос с горячим кофе. Запил его водой из струи, которая струилась из долины, по стене, поел хлеба, хотел закурить трубку, но решил покурить и отдохнуть в тени, когда поднимусь наверх к дереву, к которому была привязана моя веревка. Жара усиливалась. Обувь у меня была удобная, палка хорошая, камни не отягощали рюкзака, я без труда поднялся на скалу и сел возле своей веревки. Отвязав ее, подняв и смотав в круг, я положил его на землю, сел на него, достал кисет, набил трубку, закурил и решил посмотреть, как в бухте охотятся за кефалью дельфины. Дельфины стайкой двигались по бухте влево. Должно быть, туда передвинулась кефаль. Я перевел глаза вправо и как раз посредине бухты, метрах в 50 от берега, заметил большой, метров 10–12 в окружности, камень, обросший бурыми водорослями. В своей жизни я много раз бывал в Коктебеле и в каждое посещение несколько раз бывал в Сердоликовой бухте. Бухта не мелка, глубина начинается шагах в десяти от берега, – а этого камня в середине бухты я не помнил. От меня до этого камня было метров 200. Бинокля со мной не было. Я не мог рассмотреть камень. И камень ли это? Я отклонился назад, поставил «глаз» против сучка дерева и заметил, что камень заметно уклоняется вправо. Значит, это был не камень, а большой Клубок водорослей, вырванных бурями. Откуда принесло их сюда? Может быть, их прибьет течением к скалам и мне стоит посмотреть на них? Я забыл дельфинов. Покуривая трубку, я начал наблюдать за клубком водорослей. Течение, по-видимому, усиливалось. Водоросли начали терять округлую форму. Клубок удлинялся. В середине его показались разрывы. А затем… Затем я весь задрожал, поднялся на ноги и сел, словно боясь, что могу испугать «это», если буду стоять на ногах. Я посмотрел на часы. Было 12.15 дня. Стояла совершенная тишина. Позади меня, в долине Гяур-Бах, чирикали птички, и усиленно дымилась моя трубка. «Клубок» развертывался. Развернулся. Вытянулся. Я все еще считал и не считал «это» водорослями до тех пор, пока «это» не двинулось против течения. Это существо волнообразными движениями плыло к тому месту, где находились дельфины, т. е. к левой стороне бухты. По-прежнему всё было тихо. Естественно, что мне пришло сразу же в голову: не галлюцинация ли? Я вынул часы. Было 12.18. Реальности видимого мной мешало расстояние, блеск солнца на воде, но вода была прозрачна, и оттого я видел тела дельфинов, которые были вдвое дальше от меня, чем чудовище. Оно было велико, очень велико, метров 25–30, а толщиною со столешницу письменного стола, если ее повернуть боком. Оно находилось под водой на полметра-метр и, мне кажется, было плоское. Нижняя часть его была, по-видимому, белая, насколько позволяла понять это голубизна воды, а верхняя – темно-коричневая, что и позволило мне принять его за водоросль. Я был одним из многих миллионов людей, которому суждено было увидеть это чудовище. Наше воспитание, не приучавшее нас к появлению чудес, тотчас же начало мешать мне. Я начал с мысли – не галлюцинация ли это? Нащупал горячую трубку, затянулся, посмотрел на скалы и еще раз вынул часы. Все это мешало мне наблюдать, но в конце концов я подумал: «Ну и черт с ней, если и галлюцинация! Буду смотреть». Чудовище, извиваясь, так же как и плывущие змеи, не быстро поплыло в Сторону дельфинов. Они немедленно скрылись. Это произошло 14 мая 1952 года. Первой моей мыслью, когда я несколько пришел в себя, было – надо немедленно спуститься ближе к берегу. Но сверху, со скалы, мне виднее, а если бы я пошел вниз, то, возможно, какая-нибудь скала закрыла бы от меня, чудовище или оно могло скрыться. Я остался на прежнем месте. Я видел общие очертания, но не заметил частностей. Я, например, не видел у чудовища глаз, да и как под водой я мог их видеть? Угнав дельфинов и, может, быть, и не думая за ними гнаться, чудовище свернулось в клубок, и течение понесло его опять вправо. Оно снова стало походить на коричневый камень, поросший водорослями. Отнесенное до середины бухты, как раз к тому месту или приблизительно к тому, где я его увидел впервые, чудовище снова развернулось и, повернувшись в сторону дельфинов, подняло вдруг над водой голову. Голова в размер размаха рук похожа была на змеиную! Глаз, я по-прежнему не видал, из чего можно заключить, что они были маленькие. Подержав минуты две голову над водой, – с нее стекали большие капли воды, – чудовище резко повернулось, опустило голову в воду и быстро уплыло за скалы, замыкавшие Сердоликовую бухту… Я посмотрел на часы. Было без трех минут час. Я наблюдал, за чудовищем сорок минут с небольшим. Справа поднимаются скалы очень крутые, и в соседнюю бухту попасть было невозможно. Я поспешно пошел домой. Мария Степановна Волошина, являющаяся хранительницей всех коктебельских преданий и обычаев, рассказала, что в 1921 году в местной феодосийской газете была напечатана заметка, в которой говорилось, что в районе горы Карадаг появился «огромный, гад» и на поимку того гада отправлена рота красноармейцев. О величине «гада» не сообщалось. Дальнейших сообщений о судьбе «гада» не печаталось. М. Волошин поедал вырезку «о гаде» М. Булгакову, и она легла в основу повести «Роковые яйца». Кроме того, М. С. сказала, что в поселке тоже видели «гада», но недавно, а знает подробности Н. Габричевская, жена искусствоведа Габричевского, которая живет в Коктебеле безвыездно. Н. Габричевская рассказала следующее: Ранней весной этого года, по-видимому, в первых числах марта, соседка Габричевской, колхозница, переехавшая сюда недавно из Украины, прибежала, проклиная эти места. Недавно была буря. Дров в Коктебеле мало, а после дождей и весной ходить за валежником в горы трудно. На берегу же после бурь находят плавник. Колхозница и пошла собирать дрова. Она шла берегом моря, мимо так называемой «могилы Юнга», все дальше и дальше вдоль берега обширной Коктебельской бухты в направлении мыса Хамелеон. Не доходя до оконечности мыса, она увидела на камнях какое-то большое бревно, с корнями, оборванными бурей. Очень обрадовавшись находке, она бросилась бегом к камням, и когда почти вплотную подбежала к ним, бревно вдруг качнулось, то, что она считала камнем, приподнялось. Она увидела огромного гада с косматой гривой. Гад с шумом упал в воду и поплыл в направлении Карадага. Колхозница уж и не помнила, как дошла домой. Возле Карадага, в Отузской долине, имеется биологическая станция. Сам я туда не ходил, так как считал мое видение малодоказуемым. Моя жена ходила туда, и на ее вопросы ей сказали, что сейчас наблюдается миграция некоторых редких рыб из Средиземного моря в район Черного. Так, в прошлом году рыбаки недалеко от Карадага поймали рыбу «черт» размером свыше двух метров. Возможно, что виденная мной рыба относится к породе «рыба-ремень», которая, правда, довольно редко встречается в Средиземном море. Рыба эта достигает длины 5–6 метров. Хотя чудовище показалось мне длиною 25–30 метров, – я ведь глядел на него с расстояния в 200 метров и, естественно, мог ошибиться в размере. Год спустя в Коктебеле люди, плававшие на резиновой лодке по Сердоликовой бухте, слышали в соседней бухте, куда уплыло виденное мною чудовище, шипение и шум чего-то большого, падающего в воду. Когда они завернули за скалы, они ничего в бухте не увидали. Возможно, что с отвесных скал упал в бухту камень. И я подумал: если я мог увидеть чудовище в наши дни у подножия карадагских скал, – то столь ли удивительны те фантастические истории, которые я хочу рассказать вам? Всеволод Вячеславович Иванов. Пасмурный лист. М, Правда. 1987 (Мир приключений) * Gromovytsia Berdnyk У кожного з нас свій Крим. У мене так само є багато спогадів, пов’язаних з півостровом. Але зараз я б хотіла згадати перші враження — бо вони найсильніші і залишаються назавжди.
Це перші поїздки з татом — ще підліткою, у 1987-88-89 роках. Євпаторія, а потім Будинок творчості письменників у Коктебелі. Коли їхали перший раз, тато спеціально розбудив мене у потязі, щоб я побачила Сиваш і Чорне море водночас, коли проїздили перешийок. І тоді він розповів мені, що його дід з бабцею одружилися в Криму, в Севастополі, і там же народилася його мама, що бабця за сімейними переказами, мала кримськотатартське коріння. Уже пізніше я дізналася про депортацію і про драму цілого народу.
А в ті роки я просто насолоджувалася. З тих пір я обожнюю це природнє поєднання — скелі і море. «І на скалі над хИстким й вічним морем від вітру долі виник профіль мій» (довільний переклад з Волошина мій)*. Карадаг — мабуть моя найбільша любов Криму. Лисяча бухта, куди ми випливали на цілий день спеціальним катером з Коктебелю — задовго до того як це місце стало популярною точкою неформального відпочинку. Досі в мене зберігаються сердоліки і халцедони, зібрані на тому березі. Моє місце сили, якого я зараз можу досягти хіба в спогадах. Тато товаришував з Марією Степанівною Волошиною-Заболоцькою, вдовою поета Волошина, яка жила в Коктебелі до самої смерті. І в моєму архіві зберігається поема «Шляхами Каїна», надрукована її рукою спеціально для тата. А познайомила їх у Коктебелі в кінці 60-х Марія Ростиславівна Капніст… ланки долі, викувані в Криму… 
Олесь Бердник з кіноактрисою Марією Ростиславівною Капніст 
Кіноактриса Марія Ростиславівна Капніст 
З архіву доньки письменника Громовиці Бердник * 
Коктебель Как в раковине малой — Океана Великое дыхание гудит, Как плоть её мерцает и горит Отливами и серебром тумана, А выгибы её повторены В движении и завитке волны, — Так вся душа моя в твоих заливах, О, Киммери́и тёмная страна, Заключена и преображена. С тех пор как отроком у молчаливых Торжественно-пустынных берегов Очнулся я — душа моя разъялась, И мысль росла, лепилась и ваялась По складкам гор, по выгибам холмов. Огнь древних недр и дождевая влага Двойным резцом ваяли облик твой, — И сих холмов однообразный строй, И напряжённый пафос Карадага, Сосредоточенность и теснота Зубчатых скал, а рядом широта Степных равнин и мреющие дали Стиху — разбег, а мысли — меру дали. Моей мечтой с тех пор напоены Предгорий героические сны И Коктебеля каменная грива; Его полынь хмельна моей тоской, Мой стих поёт в волнах его прилива, И на скале, Замкнувшей Зыбь Залива, Судьбой и ветрами иЗваян профиль мой. Максимилиан Волошин 1918 г.
|
|
|
облако тэгов
