Розпочато також писання й друкування великим тиражем випусків першого воєнного — колективного — роману (я написав перший вступний розділ-зав"язку з характеристикою основних героїв, далі розділи написали Трублаїні, Шовкопляс, Владко, ще хтось, не пригадаю).

Ю. Смолич. Твори у восьми томах. К. Дніпро. 1986.

Том 7 . "Розповідь про неспокій." Галан

с.227

Ю. Смолич. Розповідь про неспокій. (Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті.) Ч.1 – Київ : Радянський письменник, 1968

***

Так я почав писати роман, але я тільки починав. бо роман то мав бути не мій, а колективний. Ми зійшлись групою — романісти-сюжетники — я, Трублаїні, Владко, Шовкопляс, Кальницький, ще хтось, і вирішили протягом двотрьох тижнів написати і видати роман. То мав бути воєнний роман-з сюжетом подій, які от зараз відбувалися на фронті й в тилу. Цей роман, за нашім задумом, мав негайно ж потрапити на позиції, для читання воїнам, що зустрічають ворога зі зброєю в руках. Роман змістом патріотичний, духом-войовничий, фабулою-пригодницький. Ми визначили хід думання для кожного співавтора майбутнього колективного твору, приблизно накреслили сюжет і дали волю фантазії кожного для компонування фабульних перипетій. Мені колектив доручив написати перший, вступний, розділ, з якого б читач дістав загальну уяву про сюжетні перспективи, а головне, в якому був би виписаний-"закладений", так би мовити, для всіх-образ головного героя: його характер, попередні біографічні моменти, світогляд і сітуація, в якій він починав свою участь у війні. Здається, ми дали йому прізвище Савчук, і роман, либонь, так і мав називатися:"Пригоди капітана Савчука". Була навіть, заготована обкладинка-її, власне, скопійовано з популярних колись, за старих часів, ба й не забутих ще й в ті роки, дешевих видань сищиків-Шерлока Холмса, Ната Пінкертона, Ніка Картера, Боба Рулана, російського сищика Путіліна тощо. Традицію подібних щонедільних видань повторювано і за радянських часів: в Росії- для серії "Месс Менд", на Україні- випуски "доктора Вецеліуса" (Майк Йогансен), от не пригадаю вже назв. В правому кутку обкладинки, в овалі, був портрет капітана Савчука, в центрі сторінки- назва; а чи писали ми прізвища авторів?

Цей роман ми почали друкувати: я вичитав навіть верстку мого розділу і, здається, розділів Трублаїні та Владка. На тому, либонь, наш колективний твір і припинився: прийшли надто важливі події, що запанували над нами цілком, та й розпався колектив. Трублаїні пішов до армії; Шовкопляс став начальником штабу дивізії копачів протитанкових споруд; Кальницький заступив на пост консультанта міського штабу протиповітряної оборони; Владко прийняв начальствування над ополченською групою Спілки письменників (оскільки мав найстарше, серед літераторів цієї групи, військове звання); мене цілковито поглинули найскладніші організаційні справи (1941 р.)

Ю. Смолич. Розповідь про неспокій триває. Ч. 2: Дещо з двадцятих, тридцятих років і дотепер в українському літературному побуті. – Київ: Рад. письменник, 1969

Ю. Смолич. Твори у восьми томах. К. Дніпро. 1986.

Том 7 ." Розповідь про неспокій триває " Двадцять років пізніше

с.386-387

Те ж саме: "У дорозі молодій і вічній" (спогади про Миколу Трублаїні). уп. В. Борщевського та А. Подолинного. К. Веселка. 1977.

с.125-126 Ю. Смолич. Над спільною книгою.

Скоро исполнится полгода, как ушёл от нас энтузиаст украиноязычной мировой и украинской фантастики, исследователь и восполнитель белых пятен.

И теперь ещё больше видно, какая была проделана им работа, и насколько она теперь замедлилась...

Светлая и добрая память нашему коллеге kna1451, пану Миколі...

Презентація інтернет-ресурсу «Аргонавти Всесвіту». Доповідь: «Матеріали до бібліографії української фантастики 1900-1960» (Віталій Геник, Микола Ковальчук)

Фантастичний твір: "Люди з червоної скелі" (1929)

БАБЕНКО Г. Люди з червоної скелі: Оповідання з життя людей кам’яної доби / Худ. О. Рубан. — Київ:(Х) Державне Видавництво України, 1929. — 102 с. 5000 пр.

http://argo-unf.at.ua/load/kozlov_ivan/ba...

http://argo-unf.at.ua/load/1929_g_babenko...

Бабенко Г. — Шляхом бурхливим. Повість кінця 17-го ст., Х.-К. Молодий більшовик. 1931. 294 с. 5000 пр.

Шляхом бурхливим : Повість кінця XVII ст. / Григорій Бабенко ; Упоряд., передмова С.С. Іванюк ; Приміт. Борис Васильевич Тихонов . – Київ : Веселка, 1995 . – 269 с. – На укр. яз. — ISBN 5-301-01654-7 .

"Київська старовина" №6/1993

Життя скіфів здавна хвилювало і письменницьку уяву. Ще 1927 року у Державному видавництві України вийшла книга Григорія Бабенка «В тумані минулого», де автор намалював конкретні картини суспільного устрою і побуту кочівників-скіфів та грецьких колоністів у VII—IV ст. до н.е. Скіфи у Г. Бабенка мисляться як протоукраїнське плем'я http://www.ukrlit.vn.ua/article1/1809.html

По свидетельству коллеги vokula в 1928 г. она также выходила и на русском под названием "Меч Арея".

Г. Бабенко – В тумані минулого. Повість із життя південного степу VІ в.: до н. ери.

ДВУ, Юнсектор, Х., 1927 р., 167 с. 1 л., т., 5000 пр. 1 крб. 20 коп. http://www.sinologist.com.ua/ukr/Kurtz/%D...

Бабенко Г. Ціна молодості. Оповідання. Х. Література і мистецтво. 1932. 130 с. 20000 пр.

Бабенко Г. Шляхом бурхливим: повість кінця XVII ст. : для серед. та ст. шк. віку / Г. Бабенко ; підготовка тексту, передм. С. С. Іванюка ; приміт. Б. В. Тихонова ; худож. оформ. М. С. Пшінки. – К. : Веселка, 1995. – 269 с. : ілюстр.

Дивно складаються долі деяких книжок. Раз зійшовши на літературний небосхил, вони залишаються «безіменними» зорями, хоча й на мить не припиняють яскраво сяяти й ніколи не лишаються непоміченими.

Саме так сталося з повістю Григорія Олександровича Бабенка «Шляхом бурхливим». З’явившись друком у тривожному 1931 р., вона не лишилася поза увагою ні критиків, ні читачів. Чимало тодішніх підлітків нині згадують у своїх спогадах про цей твір та його героя. Для багатьох він визначив життєвий вибір, не дав схибити на непростих шляхах буремного ХХ століття.

Та сама повість, як і її автор, на довгі роки безслідно зникли з культурного небосхилу України. Жодна вітчизняна енциклопедія й досі не містить відомостей про письменника. Лише в широковідомій книзі Лейтеса і Яшека «Десять років української літератури (1917–1927)» згадуються три рецензії на його повість «В тумані минулого», написану 1927 р. Знаємо також, що перу Гр. Бабенка належать також історичні повісті для підлітків «Люди з червоної скелі» (1929) та вже згадувана «Шляхом бурхливим» (1931).

Можемо лише припускати, куди зник цей обдарований непересічний письменник, котрий так тонко відчував душу дитини та дух часу. Можливо, помер голодною смертю у люті роки Голодомору чи був репресований і знищений, як і більшість тогочасних українських митців… Хто знає?

Лише у 2003 р. Олександрові Ємцю1 вдалося з‘ясувати, що Григорій Олександрович Бабенко працював лікарем. У 1911 р. закінчив Харківський університет і став практикантом у Миколаївській лікарні м. Харкова. Потім десять років (1912–1922) був лікарем у Бердянському повітовому земстві, де завідував лікарняними дільницями у Вознесенську, Покровці та Цареводарівці. У 1922 р. повернувся до Харкова. Та через погані квартирні умови на Другій медичній дільниці, яку йому виділили, мусів звільнитися за власним бажанням і влаштуватися у Боківську рудничну лікарню Луганської округи. Згодом, закінчивши чотиримісячні курси при Харківському інституті підвищення кваліфікації лікарів, посів посаду заступника головного лікаря. А з 1928 р. завідував медичною частиною в м. Пологи Запорізької області, де й написав повість «Шляхом бурхливим» про події в Україні часів Сіркових походів проти татар і турків та повстання 1668 р. Йдеться про одну з найскладніших для розуміння та інтерпретації добу в історії України – Руїну. Автор спробував осягнути всю багатомірність зрушень у житті народу, що відбулися по смерті Богдана, крізь не замутнену душу підлітка, котрий тільки-тільки починає самостійно розрізнювати добро та зло.

На той час в українській літературі вже існувала значна, тісно пов’язана з європейською традиція історичної прози. Будучи людиною високоосвіченою, довгий час перебуваючи в одному з найбільших культурних осередків України та Російської імперії – Харкові, Гр. Бабенко не міг не знати романів своїх співвітчизників: П. Білецького-Носенка («Зиновій Богдан Хмельницький…» (1829)), М. Старицького («Богдан Хмельницький» (1896–1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Руїна» (1899), «Останні орли» (1901), «Розбійник Кармелюк» (1903)), І. Нечуя-Левицького («Князь Єремія Вишневецький» (1897), «Гетьман Іван Виговський» (1899)), не читати творів А. Кащенка («Борці за правду», «Під Корсунем» (обидва – 1913), «З Дніпра за Дунай», «Зруйноване гніздо» (обидва – 1914)).

Певно знав він також книжки своїх сучасників. Адже Гр. Бабенко був лише одним із цілої когорти українських письменників, котрі в розбурхане революційне межичасся намагалися зважити себе та свій народ на вагах історії, знайти правду мінливого сьогодення в непорушному дзеркалі минулого. У 20–30-х рр. ХХ ст. в Україні побачили світ понад 40 повістей 20 авторів. На той час свої книжки видали: В. Бірчак, С. Божко, В. Будзиновський, М. Горбань, В. Ґренджа-Донський, К. Гриневичева, Ф. Дудка, Я. Качура, Н. Королева, І. Крип’якевич, Б. Лепкий, А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Опільський, С. Ордівський, Г. Смольський, Л. Старицька-Черняхівська, В. Таль (Товстонос), І. Филипчак, А. Чайковський та ін. Тоді саме творилася також багатотомна епопея Б. Лепкого «Мазепа», роман З. Тулуб «Людолови» тощо.

Ось поряд із якими книжками прийшла до читача повість Гр. Бабенка «Шляхом бурхливим».

Що ж було в ній такого, що й досі заставляє серце битися швидше? Чому колишні малі читачі крізь усе життя пронесли спогади про давно прочитане на її сторінках?

Адже сам письменник у листах до Д. Яворницького зізнавався, що далеко не завжди міг дотриматися історичної достовірності. Критики закидали йому упередженість у зображенні козацької старшини та надмірну соціологізацію… Навіть через півстоліття, коли стараннями та наполегливістю С. Іванюка повість було перевидано «Веселкою» (1995), творові продовжували закидати перекручування історії та надмірну драматизацію подій.

Але розгортаєш книжку, – і, як той малий Дорош до річки, сторчголов летиш у запахущий, наповнений переливами палкого степового літа, гамом і пилюгою харківських вуличок і шалом кривавих бойовищ текст. І не історична Руїна, а цілісна, спрагла істини й чину людська душа на її тлі тримає читача поряд своїх шукань і болів до останньої сторінки. Бо на твоїх очах ще зовсім юний, але вже Справжній Герой Дорош Наливайченко достойно й прямо йде своїм бурхливим шляхом через схарапуджену Україну до простої вічної істини: вибір робить не історія, а людина, і за будь-яких обставин вона спроможна залишатися Людиною.

Повість писалася, коли юні сучасники Гр. Бабенка щомиті опинялися перед неминучим вибором: стати піонерами, чи лишитися пластунами, відмовитися від Бога, чи таки не палити маминих ікон, визнати ворогом вчорашнього друга, чи спасти від наглої смерті колишнього ворога… Витворений уявою письменника підліток так само був змушений часом і долею обирати свій шлях і зумів, попри все і вся, не схибити. Тому й лишився на багато непростих для України десятиліть зразком для багатьох ровесників, хоча й був, гадаю примусово, прихований від кількох поколінь читачів.

Гр. Бабенко не заграє з читачем і не намагається втиснути йому в пельку жуйку з власних думок і переживань. Він вірить у життєвий і духовний досвід підлітків, їхній розум і здатність належно оцінювати прочитане. Тому Дорош за будь-яких обставин чинить по-людськи, а не за «велінням часу»: спасає як несправедливо засудженого кошового Павла Глека, так і схоплених татарами його нещодавніх катів – москалів Стрешньова та Гвоздьова; вбиває нападників під час бою, але не може бачити катувань і не допускає смерті парубка-татарина. Чиста душа хлопця не може сприймати як належне розшматованість світу та відсутність сталих ціннісних засад. Письменник художньо та психологічно тонко змальовує сприйняття дитиною-підлітком складного оточуючого: Дорош шанує і любить свого друга кошового Павла Глека, щиро ненавидить татар і москалів, котрі плюндрують його землю, але не може не помічати жорстокості та дворушництва козацької старшини, морально-етичної неоднозначності козацтва та безвиході, в яку втрапили як прості гречкосії на Правобережжі, так і потурнаки в Криму чи євреї-шинкарі.

Письменник довіряє мудрості та досвіду свого юного читача й не спрощує та не прикрашає картини минулого. Він, чи не першим в історичній повісті для дітей, чесно показує, що в часи смути простіше вижити, приставши до найбільшого гурту. Скажімо, за всіх своїх лихих і звитяжних пригод Дорош почувається куди певніше, ніж його батько в «спокійному» Харкові. Але натомість, маєш забути про власне людське ставлення до ближніх і беззаперечно прийняти «правду сильного», до гурту якого пристав.

Видається, у повісті Гр. Бабенка чи не вперше було окреслено цю тонку грань, що перетяла згодом душу героям М. Хвильового: прийнявши один бік правди, вони вже не могли відступити, бо своїми вчинками навіки заперли себе в межі однобокого «свого» світу…

Перед очима Дороша проходять як чудові картини літнього ранку на річці, гомінкого харківського підвечірку, нічного степу тощо, так і жахні сцени поховання козаків, добивання ранених татар, винищення Сірком потурнаків і жінок, що не хотіли йти в Україну, де на них нічого доброго не чекало тощо. Підліток не лише гостро відчуває безглуздя і несправедливість оточуючого, а й діє на розсуд власного серця, а не як «повинен». Він кидається з нагаєм на друга-козака, котрий піднімає на спис беззахисну потурчену дівчинку, заступається за катованого татарина, шукає способу, аби не завдати шкоди крамареві-євреєві та козакові, що зоп’яну вкрав його шаблю тощо. Йому не зрозуміле «законне» для козаків діло, що Сірко торгує людьми так само, як і татари: «…ми, козаки, оборонці волі, женемо, як худобу, людей у подарунок гетьманові… тільки подумай, Павле… Сірко подарував… Чуєш? Подарував тисячу людей гетьманові, і той що схоче, те й зробить з ними… Вони стануть за невільників, а татарські старці співатимуть про нашу неволю…»

Власне, оця, така незвична для його часу, позиція й робить книжку Григорія Бабенка унікальною навіть на тлі таких знаних авторів «козацької» теми в літературі для дітей як І. Крип’якевич, О. Маковей, М. Пригара чи наш сучасник В. Рутківський, котрий, до речі, теж напрочуд толерантно змалював історичні взаємини татар і українців на Порубіжжі.

Варта уваги й суто художня досконалість повісті. Автор вибудовує напружений динамічний сюжет зразка вальтерскотівських «романів дороги», де вигаданого головного героя за кожним новим кроком чекають нові несподіванки, а читача – нові деталі життя минулих часів. Всі події твору зосереджені навколо Дороша Наливайченка. Ми пізнаємо Україну XVII ст. на його дотик, бачимо його очима. А герой – хлопчина напрочуд уважний, мудрий і спостережливий. Одна за одною перед читачем розгортаються сцени життя тогочасних Харкова, Січі, хуторів і сіл України. Ми стикаємося з представниками фактично всіх верств тогочасного українського суспільства – від міської дітвори та козачих джур, до воєводи та гетьмана Сірка. Ми в деталях дізнаємося, як господарювали осілі на землі козаки та як розважалися «поставлені» Російським царем урядники, як забивали у колодки та як брали ясир, як воювали і як жили в Січі тощо. Цілісний і багатобарвний світ тогочасного буття України відкривається сучасному читачеві разом із розповіддю про незвичайні пригоди Дороша.

Водночас, і сам герой не виглядає «історичною древністю»: художньою цілісністю, живістю характеру та чіткою життєвою позицією він близький будь-якому часові так само, як усі кращі герої світової історичної літератури. Опинившись волею автора посеред страшних історичних катаклізмів, підліток разом із читачем поволі доростає до розуміння того, що біль однаковий і для друга, й для ворога, що почуваєшся вбивцею, здійнявши руку на безборонного, що невільник, який неволить інших, – такий самий кат, як і той, хто збиткувався з нього, що немає «допустимого» зла… Гречкосій чи козак, росіянин, татарин, єврей чи українець, – кожен хоче жити та бути вільним. І кожен вартий такого простого щастя. Але, з незрозумілих дитині причин, люди чинять одне одному те, чого б ніколи в житі не побажали собі самому. Жодних виправдань такому ходові справ Дорош, як і автор не знаходить. Тому й самому Дорошеві (як, зрештою, й авторові) не залишається місця в його дійсності.

До речі, образ старшого товариша Дороша теж змальований доволі нетрадиційно для української дитячої літератури. Кошовий Павло Глек, хоча й провів у Степу все життя, дужий, мудрий, сміливий та витривалий, – зовсім не легендарний непереможний козак-нетяга. Він далеко не бездоганний ні в очах автора, ні в очах свого джури. Так, Павло неспроможний самостійно визволитися з колодок чи татарського полону, під час бою рятується лише завдяки Дорошеві. Це звичайна смертна й, по своєму, стражденна людина, котра лише не боїться смерті та болю, бо свідомо обрала життя, де цього не уникнути. Водночас, Павло Глек вирізняється на тлі інших козацьких персонажів тексту своєю прихованою душевністю: лютий із ворогами, гострий на язик, затятий він, як і Дорош, не чинить «марного зла» – не бере участі в винищенні «потурнаків» (хоча й не заважає тому), залишає живим татарина, якого катував, не тримає зла на своїх катів-москалів, зрештою, лишає батькові Дороша гроші за втрачені статки.

Та Дорошева сестра Галя таки знаходить щастя не з ним, а з поміркованим Петром Клименком. А єдина людина, яку кошовий «любить у світі», – Дорош вертає додому. І Павлові Глекові не залишається нічого іншого як козакувати до віку, безслідно розвіявшись у масі таких самих легендарних безіменних героїв Степу…

«Сніг пішов дужче і згодом засипав сліди запорозьких коней…» – це заключна фраза повісті. Читачеві самому доводиться вирішувати, що, зрештою, сталося: навіки замело в душах стомлених борнею гречкосіїв отой козачий слід, чи так само довіку він залишився незмовкним покликом волі й чину в серцях їхніх дітей.

І сьогодні, як і майже століття тому, кожен мусить визначатися з відповіддю самостійно…

1. Ємець О. З туману минулого / О. Ємець // Літературна Україна. – 2003. – № 31–32. – C. 8. http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/2

Публікації останнім часом дослідників Миколи Чабана (Дніпропетровськ)* та Олександра Ємця (Пологи)* про життя і діяльність українського письменника Григорія Бабенка окреслили те коло питань на які, на жаль, і досі немає відповідей. Це коли і де він народився та коли і де помер.

Ще раніше мені теж довелося торкатися цієї теми* але і я не зміг відповісти бодай хоча б на одне з цих питань. Та після ознайомлення із результатами досліджень дніпропетровського науковця та пологівського краєзнавця виникла досить плідна думка і собі попрацювати в обласному архіві. І хоча попередні питання так і залишилися нерозгаданими але дещо вдалося віднайти.

Вдалося знайти кілька документів і листів власноруч написаних письменником, уточнити деякі деталі його біографії. Можна тепер точно сказати, коли Григорій Бабенко приїхав у Пологи, де він працював, на якій посаді, коло його службових обов’язків.

З його короткої автобіографії (Curriculum Vitae) виходить, що він закінчив Харківський університет у 1911 році. Значить, поступив туди орієнтовно у 1905 році. В ті часи поступали в університет після закінчення гімназії. Тобто, Григорій Бабенко міг закінчити гімназію у 1905 році. Навчалися в гімназії 8 років, а поступали до неї у 9 років. Тобто, виходить, що Бабенко був приблизно 1888 року народження.

В 1931 році, коли він написав свою історичну повість «Шляхом бурхливим» йому було 43 роки. Якщо його не заарештували в 1937 році і він не загинув під час війни, то Бабенко міг дожити до 1961 року і було б йому тоді 73 роки. Але, на жаль, місцеві старожили сьогодні його не пам’ятають. Тому будемо продовжувати пошук.

Серед знайдених матеріалів згадуються два прізвища – Алексеніцер та Йоффе. Завідуючий окружною здоровінспектурою Лев Григорович Алексеніцер в 20-30-х роках відома в нашому місті людина. Був членом партії з часів громадянської війни, працював на різних посадах. Перед арештом був начальником відділу заводу «Запоріжсталь». Його заслали на п’ять років в Магадан, де він і помер у 1938 році.

Судячи з листів, Йоффе був добрим знайомим Григорія Бабенка і допомагав йому влаштуватися у Пологах. Можна також зробити припущення, що дружину Бабенка звали Єлизаветою Митрофанівною. Про це згадується в листі Бабенка до Йоффе (див. документ №8).

Дослідникам М.Чабану та О.Ємцю вдалося віднайти і видрукувати три листа Григорія Бабенка до академіка Д.І.Яворницького. Особливо цікавий другий лист, з яким Бабенко надіслав Дмитру Івановичу свою повість «Шляхом бурхливим». Ця повість з дарчим написом письменника збереглася в фондах Державного історико-культурного заповідника на о.Хортиця, куди її в свій час в 70-х роках минулого століття передав відомий запорізький археолог Олександр Всеволодович Бодянський. Текст дарчого напису приводимо в кінці документів http://novasich.org.ua/index.php?go=News&...

Вот так впервые обнаружилась глава "Новогодний рассказ", не включённая в повесть будущего диссидента Виктора Некрасова "Окопы Сталинграда", удостоенную Сталинской премии в 1947 г.:

Кругозор № 12 1968 г.

с.12

с.13

Виктор НЕКРАСОВ

Новогодний рассказ

Гравюра Ю. Космынина

Так проходит декабрь — тихий, снежный, с бесконечными вечерами и мохнатыми, точно плющом обросшими, белоснежными окнами.

Незаметно и Новый год подобрался. Новый год... Где я его встречал в последний раз? В Пичуге, что ли? В занесенной снегом Пичуге, на берегу Волги в запасном батальоне. Я дежурил тогда по батальону. Дремал над телефоном. Караульный начальник позвонил, и поздравил, и счастья пожелал. Вот и всё. Помню только, что был сильный мороз, и луна в ореоле, и ноги мерзли...

А ещё год назад где? В Киеве, у Люси. Народу совсем немного было. Человек пять или шесть. Я, Люся, Толька Янсон, Венька Любомирский, Лариса и Люба. Мы пили Абрау-Дюрсо, ели хрусты и струдель с маком. Потом играли в шарады, и почему-то было страшно весело и смешно. А потом взяли у соседского мальчика санки и чуть не до самого утра катались с Нестеровской горки, пока у санок не отскочили полозья...

Толька, Венька, Люся, Лариса, Люба... Где они сейчас? На фронте, у немцев или в тылу? Неизвестно... Все порвалось, точно ножом обрезал кто-то... Что там в Киеве сейчас? Живы ли мои старики? С чего они живут? И как живут? И можно ли это назвать жизнью? Продают понемногу вещи... Стоит где-нибудь мама на базаре с моим старым пальто или ботинками и ждёт, когда какая-нибудь сволочь сунет ей пару червонцев. А ведь ей шестьдесят пять лет. Сорок пять из них она отдала работе — сорок пять лет лечила людей, а сейчас вот не знает, вероятно, на что дров купить или пшена. И самой порубить дрова надо, и воды принести — подумать только — на пятый этаж тащить вёдра, и за бабушкой ухаживать. Бабушка, правда, всегда молодцом была и до последнего времени сама на базар ходила, но восемьдесят семь лет все-таки восемьдесят семь, а не двадцать. Две женщины, две старые женщины совсем одни. А кругом чужие, наглые лица... А может... Нет... Зачем им старики, зачем им женщины? Не может быть... Не должно быть...

А мы, чёрт, здесь, в госпитале, за тысячу километров, жрём булку с маслом, и Седых раздобыл где-то самогонку и возится чего-то за столом, чего-то нарезает, сервирует...

— Чего загрустил, Керженцев, а?

Никодим Петрович подсаживается и обнимает за плечи.

— Да так, капитан, взгрустнулось чего-то. О доме вспомнил.

— О доме... — Он качает головой и привычным жестом поглаживает лысину. — А где ваш дом?

— В Киеве.

— Да-да-да, вы говорили. Мать, кажется, у вас там.

— Мать, бабушка. Старушки. Совсем одни.

— М-да.— Он опять поглаживает лысину. — А у меня вот и дома даже нет. Всё немцы уничтожили. И дом, и жену, и двух детей. Один сын только остался — танкист, майор...

Впервые я вижу Никодима Петровича неулыбающимся.

— Как же они погибли?

— Да что рассказывать?.. Погибли, и всё... Одна бомба, и всё... Ни жены, ни детей... никого...

Он порывисто встает и выходит в коридор.

Ларька лежит на койке и бренчит чего-то на мандолине. Бояджиев тоже лежит, насвистывает. Один Седых возится. Из Москвы передают эстрадный концерт. В печке уютно потрескивают дрова.

— Ну что, будем начинать, товарищ лейтенант? Седых смотрит на меня вопросительно.

— Да, да... Будем начинать... Ларька, Бояджиев! Отставить концерт! Скоро двенадцать... Никодим Петрович... Товарищ капитан! Сбегай, Седых, он в коридоре, должно быть...

Потом мы пьём крепкий до обалдения самогон и закусываем разогретой свиной тушёнкой и холодными, как лёд, солёными огурчиками.

— На передовой салют, вероятно, по фрицам дают...— мечтательно говорит Ларька, разливает самогон и прячет бутылочку под стол. — С Новым годом поздравляют...

— С Новым годом поздравляют... — как эхо, повторяет Никодим Петрович и встаёт. Лицо его серьёзно, глаза не смеются, и стакан в руке чуть-чуть дрожит. — Разрешите мне, друзья, тост провозгласить... Так уж завелось...

— Просим, Никодим Петрович...

— Давай, давай, капитан... Чего-нибудь такое, заковыристое.

Ларька, по-моему, уже пьян: глаза блестят...

— Нет, не заковыристое. — Никодим Петрович держит стакан высоко над головой и смотрит куда-то, не то в окно, не то ещё дальше куда-то.— Мне хочется выпить, друзья, за то...— Голос его чуть вздрагивает. — Вот мы с вами лежим в этой палате... Я, Керженцев, Бояджиев, Ларька, Седых... Разные все люди. Я вот старик, а Ларька и Седых совсем еще дети... И жили мы как-то, каждый по-своему... У каждого были свои интересы... Один дома строил, другой на сцене выступал — глаголом, так сказать, сердца зажигал, третий — не знаю что там на заводе — напильником работал... А я вот считал. Сорок лет считал... А по вечерам в шахматы с сыном играл, в театр ходил, двух инженеров вырастил... Одним словом, каждый из нас с вами по-своему жил. А вот случилось, и собрались мы все в этой палате, чужие, незнакомые люди... И дома наши где-то далеко... И в них, может быть, даже немцы... — Он проводит рукой по лысине. — Отвык пить. Голова немного кружится... Простите... Но я хочу сказать, что мы вот скоро месяц как живём в этой палате... И мы никогда не говорили о том, что у нас там, в самой глубине... На сердце... Мы смеёмся, шутим, ворчим, кричим иногда друг на друга, ругаем часто начальство, всяких там старшин и интендантов. Но всё это где-то сверху, на поверхности... А внутри одно, одно и то же, одно и то же... Сверлит, сверлит... Одна мысль. Только одна: прогнать их к чёрту! Всех до единого... До единого... Правда?

Голос его опять вздрагивает. Он останавливается, обводит всех нас глазами...

Ларька, раскрыв рот, не сводит с него глаз...

— Нескладно что-то у меня получается... По-газетному как-то... Но вы понимаете меня, правда? Так вот... Странный мой тост будет... Обычно говорят: дай бог нам встретиться следующий раз в этой же компании. А я вот наоборот... Я хочу выпить за то, чтоб первый Новый год после войны каждый встречал у себя дома, со своей семьёй, со своими друзьями и чтоб... Ну, вот и всё... Давайте выпьем. И чтоб скорей этот год пришёл...

Ларька ловко перескакивает на своей единственной ноге через кровать и крепко, прямо в губы целует Никодима Петровича.

— Мировой старик... Ей-богу, ми-ировой.

Мы чокаемся и выпиваем. Минута молчания. Все жуют... И вдруг над самым ухом раздается такой знакомый, такой приятный голос:

«...В результате успешного прорыва и наступления наших войск в районе Сталинграда окружены следующие соединения и части немецких войск: 14, 16 и 24-я немецкие танковые дивизии...»

— А ну, подкрути, подкрути, Седых...

«...3-я дивизия «Равенна», 3-я дивизия Челлера, 5-я дивизия «Кассерия», 1-я бригада чернорубашечников...»

— Здорово, чёрт возьми! А Левитан своё:

«...А всего по всем трём этапам, за шесть недель, с 19 ноября по 31 декабря, освобождено 1 589 населённых пунктов, убито 175 000 солдат и офицеров противника, взято в плен 137 650... самолётов 4 451... автомашин 15 049...»

Ларька прыгает на одной ноге и размахивает костылём:

— 15 000 автомашин! Подумать только... 15 000... Опять наливаем. Опять чокаемся.

— Вы что, с ума сошли? — В дверях Варя. Взгляд испуганный.

— На, пей...— подскакивает Ларька.— Ты представляешь, что это значит, Варечка... 15 000 машин... 137000 пленных.

— И ещё 650. — Никодим Петрович наливает себе ещё один стакан и залпом выпивает. — Пить так пить. Давай поцелуемся, Варечка...

От автора: На этом кончается не вставленная мною в книгу «В окопах Сталинграда» глава, посвящённая пребыванию Керженцева в госпитале. Сейчас же позвольте на пластинке уже рассказать вам о том самом Киеве, о котором вспоминает Керженцев, о самой любимой им (и мною) улице его (и моего) родного города.

Звуковая страница 3 – Путешествие по улице детства. Репортёр «Кругозора» — Виктор Некрасов.

http://www.krugozor-kolobok.ru/