Обычно Иван Петрович ответил бы трже какой-нибудь шуткой. Но тут он почувствовал, что его настроение испортилось. Дым папиросы Стал горьким, невкусным. Смотря в сторону, Иван Петрович ответил:

— И надел бы, да промышленность не выпускает...

— А вы .поищите

Иван Петрович хмуро промолчал, разглаживая дырочку на рукаве. | Обидно попадать в смешное поло-» жение... и чего еще. эта музыка гу- ’ дит со всех сторон?..

— Да не хмурьтесь, Иван Петрович! Пойдем лучше таицовать, — не унималась Клава, — Ведь Первое мая!

— Не пойду никуда* — буркнул Иван Петрович. Он. лег на траву, отвернулся. Клава пожала плечами. Затеи, схватив за руку, кого-тэ из товарищей, помчалась х оркестру.

— Когда пересердитесь, скажете, — бросила она напоследок.

Иван Петрович раздраженно отбросил папиросу. ,

— Отдыхаете, Иван Петрович? — услышал он вдруг приятный голос.

Перед ним стоял невысокий стройный человек в легком сером костюме из красивой, чуточку блестящей ткани. Лицо незнакомца улыбалось, прищуренные глаза приветливо смотрели на Ивана Петровича.

— Вам хотелось бы встретиться с чем-нибудь необычайным?—продолжал незнакомец. — О, это очень легко сделать! Хотите, я вам помогу? Да не смотрите вы на меня так недоверчиво! Я не фокусник, и не Волшебник. Меня зовут Завтра... .

— Что? — удивился Иван Петрович.— Какое Завтра?

— Такая фамилия, Иван Петрович. Сколько сейчас времени? Нам хватит получаса.

Иван Петрович с интересом смотрел на часы, которые ; незнакомец вынул из кармана. Они были прозрачные, будто сделаны из стекла, сквозь которое виднелся весь механизм. Незнакомец улыбнулся:

— Вам нравятся эти Часы? О, ничего необычайного! Самые обыкновенные часы с корпусом Из прозрачной пластмассы. Еще с декабря прошлого 1940 года их начал вырабатывать Первый часовой завод имени Кирова. Можете купить в любом магазине: ведь мы -с вами уже в Завтра... Впрочем, давайте уговоримся раз навсегда.. Я ^не собираюсь показывать вам ничего нового. Самые обычные вещи, которые уже существуют. Но мы почему-то часто не обращаем внимания на то, что * рождается вокруг нас. Я сказал вам, что меня зовут Завтра. Так вот мы с вами уже сделали один маленький шаг. в Завтра. Ну, скажем, в следующее Первое мая, которое, как вы понимаете, будет в 1942 году. И сейчас мы с вами увидим... но зачем тратить время на разговоры? Разве не лучше увидеть все своими глазами? Руку!

Иван Петрович покорился. Незнакомец был так приветлив, так энергичен, что ему нельзя было сопротивляться, хотя все это напоминало какую-то сказку. Что за Завтра? Как это сделать шаг в Завтра?..* Но они уже вышли из парка и оказались на тротуаре широкой улицы. И вдруг Иван Петрович остановился пораженный. Он удивленно смотрел на странный троллейбус, проезжавший по улице. Что за диво?.. Над .улицей не было видно проводов, длинные гибкие стержни покачивались в воздухе.

— А, вы обратили внимание на троллейкар? — заметил * его спутник.— Очень удобная, хорошая машина. Видите ли, он везет экскурсию, которая не захотела ехать обычным маршрутом. А на этой улице, которая заинтересовала экскурсантов, нет троллейбусных проводов. Поэтому водитель включил добавочный автомобильный мотор, и машина поехала без проводов. Потом она дойдет до магистрали и превратится снова . в нормальный троллейбус, берущий энергию из проводов.

— Это новое изобретение?—-осведомился Иван Петрович.

— Да * нет, что вы! Троллейкар сконструирован н построен еще в прошлом году Институтом городского транспорта в Москве, Ну, а теперь такие удобные машины работают и в нашем городе. Ведь вы, надеюсь, не забыли, что мы .с вами сделали шаг в Завтра, в 1942 год... Внимание!

Он взял Ивана Петровича за руку в ступил на асфальт мостовой.

хотя л это время К перекрестку, где они стояли, приближалось несколько машин. Иван Петрович испуганно остановился, но тут "йсе заметил, что над перекрестком, как по волшебству, вспыхнул красный сигнал светофора. Машины затормозили. Спутник Ивана Петровича , улыбнулся:

*— Это все мелочи.‘.Тут;* как и на других перекрестках, установлены фотоэлементы. Как толбко пешеход ступит на мостовую, чтобы перейти улицу, эти чувствительные фотоэлементы „автоматически включают для автомобилей красный (сигнал. Да разве вы забыли? Ведь такие установки испытывались в Москве еще в прошлом году. А теперь они введены в действие. Очень'' удобно и безопасно... Вот свободное такси. Садитесь! —

Это был обыкновенный «М-1»— по крайней мере, снаружи» Иван Петрович сел.— и удивленно приЧ слушался. Его спутник, садясь^ спросил шофера: *

— На каких дровах работаете, то-варищ? Березовых или сосновых?.

— Мне все равно, ^соть и на соломе, — ответил тот, не оборачиваясь.

— Но... какие дрова?,. Какая солома? — изумился Иван Петрович.

• — Ах. Иван Петрович, да вы просто слишком забывчивы! .Неужели вы запамятовали, что в прошлом ''году по Союзу проходили пробеги газогенераторных! автомобилей? А теперь Горьковский завод выпускает их серийно. Экономия бензина, дешево и практично. Да, вы, кажется, курите? Прошу! Но сначала откроем окна. Люблю свежий ветерок! .

, Прохладный ветер ворвался в автомобиль. Спутник Ивана Петровича зажег спичку, даже не прикрывая ее огонь рукою, дал спокойно прикурить Ивану Петровичу, закурил сам. Спичка не * гасла, хотя, в машине бушевал ветер.

— Вас и это удивляет, Иван Петрович? Но право же,'' тут* н''ет ''ничего необычайного. Просто ветроустойчивые спичку,<• которые горят и во время шдарма..''Да и воды они тоже ме боится. Можно обмокнуть такую /Змчку в воду; и тотчас зажигав: .головка покрыта лаком. Их начала выпускать центральная на- >

учно — исследовательская лаборатория спички в Москве-.

— Осторожно! Прожжете костюм! —вскрикнул Иван Петрович. Он за" метол, что горящая спичка выпала из руки собеседника и упала на ткань.

— Ничего, ничего,—спокойно ответил тот, стряхивая с пиджака пе: пел.—Мой костюм несгораемый*.

— Что?.. *

.— Несгораемый,- я говорю. Он сдрлан из стекла. Да не изумляйтесь вы! Просто из стекла выработаны топкие нитки, из них соткана ткань, из ткани сшит костюм. И все. Очень удобно и к тому же довольно красиво. Теяерь такой ткани много. Кстати, электропровода & нашей машине тоже имеют стеклянную изоляцию. Это продукция завода «Моекабель». Ну, вот мы и приехали на аэродром!

Маленький, красивый самолет, к которому они подошли, показался Иван^г Петровичу очень привлека-ельнькм.

-—''Входите, пожалуйста, — Говорил '' тем* временем его спутник. — Поведу самолет я сам. О, тут для вас\\тоже найдется кое-что инте ресн

Он *ел на место пилота и двинул рычаг Управления. Тотчас же, бешено закрутился пропеллер. Но почему не \\лышно обычного оглушающего рев^ мотора?.. Еще мгновение— и самолет плавно оторвался от -земли.

— Неправда''ли, довольно быстро,

— повернув голову, непринужденно говорил спутник Ивана Петровича.— И к тому же, вполне бесшумно. На этом самолете установлен один из первых двигателей, питающихся энергией, добытой при развале элемента урана. К сожалению, было бы слишком долго объяснять вам механику этого явления.'' Напомню только вам, что о нем немало писалось за последнее время ,в газетах. Как видите, теперь использование внутриатомной; энергии стало свершившимся фактом, как и предсказывали в 194у году наши советские ученые... / —

Самолет нёсся над землей на небольшой вьроте.Иван . Петрович с интересом'' смотрел вниз. Вдруг он встрепенуло!:, ''

<**-Что*з1 странные паровозы! ~| воскликнув он. — Никогда не видел I

таких! Без тендеров, без труб, ц везут длинные составы... *. Л ^

— Должен заметить — вам, чтож/у них нёт не только тендеров, но й топок. В них ничего не горит. В нужное время эти паровозы подъезжают к центральным паровым котлам на станциях и .заряжаются готовым паром под большим давлением. Такого заряда паровозу хватает на 10—12 часов .работы—срок, вполне достаточный для хорошего перегона. Впервые такие паровозы были построены на Днепропетровском заводе «Промпаровоз»...

Самолет мчал все быстрее и быстрее. Иван Петровйч не успевал спрашивать спутника о множестве непривычных для его взгляда машин, которые он замечал внизу, на земле. Такие новые машины виднелись везде,—не только на заводах и фабриках, но и на полях колхозов. А на берегах маленьких рек Иван Петрович заметил крохотные башенки «Микрогэс» — колхозных электростанций. Они работали совершенно автоматически,. без надзора человека, снабжая колхозы электроэнергией.

— О, если вы интересуетесь электростанциями, Иван Петрович, тогда я могу показать вам нечто еще более интересное, — заметил его спутник.1—К сожалении), у нас слишком- мало времени, чтобы побывать там. Но я включу мой телевизор, и вы увидите все на нем*

Экран телевизора вспыхнул, и Иван Петрович увидел на нем огромное, странное сооружение. Стоявшее на массивных сваях. Крупные морские волны разбивались о сваи.

— Это первая в мире прилив-пая электрогидростанция. Она построена в бухте Кислой на Мурманском побережье по проекту инженера Бернштейна. Эта станция использует совершенно даровую энергию морских приливов, превращая ее в электричество. В прошлом году было закончено : ее проектирование. А теперь в далекие северные районы Мурмана не надо везти уголь: новая станция дает электроэнергию и .для промышленности, и для бытовых нужд,.

Изображение в, телевизоре поплыло, сменилось другим. Теперь перед Глазами Ивана Петровича возник какой-то большой театр.. Э, да это

кинотеатр! Но почему кажется, что о его экрана7 сходят люди, летят букеты цветов?» Это настолько ре*, ально, что хочется посторониться^..

— Перед вами, Иван Петрович, стереокино. Изображение на его экране кажется не плоским, как обычно, а рельефным. Советский инженер Иванов в прошлом году изобрел и построил особый сложный экран, дающий впервые в мире, стереоскопический эффект без очков...

Самолет плавно лошел на снижение. Внизу вырисовывались контуры огромного морского порта с молом, волнооезом, маяком. ''

— Сочи! — воскликнул спутник Ивана Петровича. — Замечательный советский курорт! И мы опускаемся прямо к новому сочинскому морскому порту. Он-такн^е • недавно закончен...* Согласитесь, Иван Петрович, что я показал, вам за эти полчаса немало! Все это кфе будто очень необычайно—и вместе с тем вполне реально, существует и окружает нас с вами. И, кроме того, это лишь небольшая часть того, что рождается каждый день в нащей советской действительности; Вы сделали только один шаг в Завтра, наше реальное,* близкое Завтра. Сколько перед вами открылось нового, почти фанатического I И во всем этом нет ни капли фантастики... даже в несгораемой рубашке, Иван Петрович! А* теперь — вставайте! Слышите; Иван Петрович? Ваня, да сколько еще времени будить вас? Вот .заспался! А я то Пришла за ним, чтобы потанцоватЫ

Почему голос незнакомца звучит так странно? Почему он так похож на голос; Кдавы? Иван Петрович сконфуженно осмотрелся. Никакого самолета* никакого незнакомца... он лежит на траве, а перед ним стоит смеющаяся Клава. Она весело говорит: ч

— Ну, проснулись?-И пересерди-лись?* Может быть,, вам и. в самом деле приснилась несгораемая — рубашка? Или негаснущие спички? А? Да вставайте * рее! Я за вами пришла. Идем танцовать?

— Идем.. Клав идем] А несгороемая рубашка ;и негаснущие сцич-киД отГ.,ёсть, &?ава,. ееть! Сейчас я-вам все расскажу!

И они побежали туда, где гремела музыка первомайских оркестров.

*****

переклад Zirkohid:

Володимир ВЛАДКО

ПРИГОДА ІВАНА ПЕТРОВИЧА

Почалося все через сірники. А може, через вітер. Утім, судіть самі.

Певна річ, першотравнева демонстрація пройшла чудово. І сніданок на свіжому повітрі, на галявці в парку, під деревами, що ніжно зеленіли молодим весняним листям, удався нівроку. А потім...

Тільки-но Іван Петрович зібрався закурити, як звідкись налетів порив вітру й загасив один за одним три запалені ним сірники. Весела Клава розсміялася:

– Ото курець, сірник запалити не вміє!

Тоді Іван Петрович дістав і запалив одразу три сірники. Та раптом вискочила швидка іскорка. Вона впала на чистий білосніжний рукав вишиванки Івана Петровича й пропалила в ньому маленьку коричневу дірочку. Клава розсміялася ще дзвінкіше, ще веселіше. Але, помітивши, що Іван Петрович насупився, вирішила його втішити:

– Та я вам удома за хвилинку так зацерую, що й зовсім непомітно буде! А наступного разу вдягайте на вихід вогнетривку сорочку!

Зазвичай Іван Петрович теж відбувся б якимсь жартом. Але тут відчув, що його настрій зіпсувався. Дим цигарки став гірким, несмачним. Дивлячись убік, Іван Петрович відказав:

– І вдягнув би, та промисловість не випускає...

– А ви пошукайте!

Іван Петрович похмуро змовчав, розгладжуючи дірочку на рукаві. Прикро потрапляти у смішне становище... і чого ще ця музика гуде з усіх боків?..

– Та не суптеся, Іване Петровичу! Ходімо краще танцювати, – не вгавала Клава. – Перше-бо травня!

– Не піду нікуди, – буркнув Іван Петрович.

Він ліг на траву, відвернувся. Клава знизала плечима. Відтак, схопивши за руку когось із товаришів, помчала до оркестру.

– Коли пересердитеся, скажете, – кинула наостанок.

Іван Петрович роздратовано відкинув цигарку.

– Відпочиваєте, Іване Петровичу? – почув він раптом приємний голос.

Перед ним стояв невисокий стрункий чоловік у легкому сірому костюмі з гарної, ледь блискучої тканини. Обличчя незнайомця посміхалося, примружені очі привітно дивилися на Івана Петровича.

– Вам хотілося б зустрітися з чимось надзвичайним? – продовжував незнайомець. – О, це дуже легко зробити! Хочете, я вам допоможу? Та не дивіться ви на мене так недовірливо! Я не фокусник, і не чарівник. Мене звуть Завтра...

– Що? – здивувався Іван Петрович. – Яке Завтра?

– Таке прізвище, Іване Петровичу. Котра зараз година? Нам вистачить півгодини.

Іван Петрович зацікавлено дивився на годинник, який незнайомець вийняв з кишені. Він був прозорим, ніби зробленим зі скла, крізь яке виднівся весь механізм. Незнайомець посміхнувся:

– Вам подобається цей годинник? О, нічого надзвичайного! Звичайнісінький годинник з корпусом із прозорої пластмаси. Ще з грудня минулого 1940 року їх почав виробляти Перший годинниковий завод імені Кірова. Можете купити в будь-якій крамниці: адже ми з вами уже в Завтра... Втім, давайте домовимося раз і назавжди: я не збираюся показувати вам нічого нового. Щонайзвичайнісінькі речі, які вже існують. Але ми чомусь часто не звертаємо уваги на те, що народжується навколо нас. Я сказав вам, що мене звуть Завтра. Так ось ми з вами вже зробили один маленький крок у Завтра. Ну, скажімо, в наступне Перше травня, яке, як ви розумієте, буде в 1942 році. І зараз ми з вами побачимо... але навіщо гаяти час на розмови? Хіба не краще побачити все навіч? Руку!

Іван Петрович підкорився. Незнайомець був таким привітним, таким енергійним, що йому годі було опиратися, хоча все це нагадувало якусь казку. Що за Завтра? Як це – зробити крок у Завтра?.. Але вони вже вийшли з парку й опинилися на тротуарі широкої вулиці. І раптом Іван Петрович зупинився вражений. Він зачудовано дивився на незвичний тролейбус, який проїжджав вулицею. Що за диво?.. Над вулицею не було видно дротів, довгі гнучкі стрижні погойдувалися в повітрі.

– А, ви звернули увагу на тролейкар? – зауважив його супутник. – Дуже зручна, гарна машина. Бачте, він везе екскурсію, яка не захотіла їхати звичним маршрутом. А на цій вулиці, яка зацікавила екскурсантів, немає тролейбусних дротів. Тому водій увімкнув додатковий автомобільний мотор, і машина поїхала без проводів. Потім вона дійде до магістралі й перетвориться знову на нормальний тролейбус, що бере енергію з дротів.

– Це новий винахід? – поцікавився Іван Петрович.

– Та ні, що ви! Тролейкар сконструйовано й побудовано ще в минулому році Інститутом міського транспорту в Москві. Ну, а тепер такі зручні машини працюють і в нашому місті. Адже ви, сподіваюся, не забули, що ми з вами зробили крок у Завтра, в 1942 рік... Увага!

Він узяв Івана Петровича за руку й ступив на асфальтовий мостинець, хоча в цей час до перехрестя, де вони стояли, наближалося кілька машин. Іван Петрович злякано зупинився, але тут-таки зауважив, що над перехрестям, мов за помахом чарівної палички, спалахнув червоний сигнал світлофора. Машини загальмували. Супутник Івана Петровича посміхнувся:

– Це все дрібниці. Тут, як і на інших перехрестях, установлені фотоелементи. Щойно пішохід ступить на мостинець, щоби перейти вулицю, ці чутливі фотоелементи автоматично вмикають для автомобілів червоний сигнал. Та хіба ви забули? Адже такі установки випробовувалися в Москві ще минулого року. А тепер вони введені в дію. Дуже зручно й безпечно... Ось вільне таксі. Сідайте!

Це був звичайний «М-1» – у всякому разі, зовні. Іван Петрович сів – і здивовано прислухався. Його супутник, сідаючи, запитав шофера:

– На яких дровах працюєте, товаришу? Березових чи соснових?

– Мені однаково, хоч би й на соломі, – відповів той, не обертаючись.

– Але... які дрова?.. Яка солома? – здивувався Іван Петрович.

– Ох, Іване Петровичу, ви аж надто забудькуваті! Невже забули, що в минулому році Союзом проходили пробіги газогенераторних автомобілів? А тепер Горьківський завод випускає їх серійно. Економія бензину, дешево і практично. Ага, ви, здається, курите? Прошу! Але спочатку відкриємо вікна. Люблю свіжий вітерець!

Прохолодний вітер увірвався до автомобіля. Супутник Івана Петровича запалив сірник, навіть не прикриваючи його полум’я рукою, дав спокійно прикурити Іванові Петровичу, закурив сам. Сірник не гас, хоча в машині вирував вітер.

– Вас і це дивує, Іване Петровичу? Але, справді ж, тут немає нічого надзвичайного. Просто вітростійкий сірник, який горить і під час шторму. Та й води він теж не боїться. Можна вмочати такі сірники у воду й негайно запалювати: голівки покриті лаком. Їх почала випускати центральна науково-дослідна лабораторія сірників у Москві.

– Обережно! Пропалить костюм! – скрикнув Іван Петрович.

Він зауважив, що палаючий сірник випав з руки співрозмовника і впав на тканину.

– Нічого, нічого, – спокійно відказав той, струшуючи з піджака попіл. – Мій костюм вогнетривкий.

– Що?..

– Вогнетривкий, кажу. Він зроблений зі скла. Та не дивуйтесь ви! Просто зі скла вироблені тонкі нитки, з них виткана тканина, а з тканини зшито костюм. І все. Дуже зручно й до того ж досить гарно. Тепер такої тканини багато. До речі, електропроводи в нашій машині теж мають скляну ізоляцію. Це продукція заводу «Москабель». Ну, ось ми і приїхали на аеродром!

Маленький, доладний літак, що до нього вони підійшли, здався Іванові Петровичу дуже привабним.

– Заходьте, будь ласка, – казав тим часом його супутник. – Поведу літак я сам. О, тут для вас теж знайдеться дещо цікаве.

Він сів на місце пілота й посунув важіль керування. Тієї ж миті шалено закрутився пропелер. Але чому не чути звичного жахливого реву мотора?.. Ще мить – і літак плавно відірвався від землі.

– Правда ж, досить швидко, – повернувши голову, невимушено говорив супутник Івана Петровича. – І до того ж, цілком безшумно. На цьому літаку встановлено один із перших двигунів, що живляться енергією, видобутою при розщепленні елементу урану. На жаль, було б занадто довго пояснювати вам механіку цього явища. Нагадаю тільки, що про нього чимало писалося останнім часом у газетах. Як бачите, тепер використання внутрішньоатомної енергії стало доконаним фактом, як і передбачали в 1940 році наші радянські вчені...

Літак линув над землею на невеликій висоті. Іван Петрович із цікавістю дивився вниз. Раптом він стрепенувся:

– Що за дивні паротяги! – вигукнув він. – Ніколи не бачив таких! Без тендерів, без димарів, і везуть довгі потяги...

– Мушу зауважити, що в них немає не лише тендерів, але й паливень. У них нічого не горить. У потрібний час ці паротяги під’їжджають до центральних парових котлів на станціях і заряджаються готовою парою під великим тиском. Такого заряду паротягові вистачає на десять-дванадцять годин роботи – час, цілком достатній для добрячого перегону. Вперше такі паротяги було збудовано на Дніпропетровському заводі «Промпаротяг»...

Літак мчав дедалі швидше. Іван Петрович не встигав питати супутника про безліч незвичних для його погляду машин, що їх він помічав унизу, на землі. Такі нові машини виднілися всюди, – не лише на заводах і фабриках, але й на полях колгоспів. А по берегах маленьких річок Іван Петрович помітив крихітні башточки «Мікрогес» – колгоспних електростанцій. Вони працювали цілком автоматично, без нагляду людини, забезпечуючи колгоспи електроенергією.

– О, якщо ви цікавитеся електростанціями, Іване Петровичу, я можу показати вам ще дещо цікавіше, – зауважив його супутник. – На жаль, у нас замало часу, щоби побувати там. Але я ввімкну телевізор.

Екран телевізора спалахнув, і Іван Петрович побачив на ньому велетенську дивну споруду, що стояла на масивних палях. Об палі розбивалися великі морські хвилі.

– Це перша в світі припливна електрогідростанція. Вона побудована в бухті Кислій на Мурманськім узбережжі за проектом інженера Бернштейна. Ця станція використовує абсолютно дармову енергію морських припливів, перетворюючи її на електрику. В минулому році було закінчено її проектування. А тепер у далекі північні райони Мурмана не треба везти вугілля: нова станція дає електроенергію і для промисловості, і для побутових потреб.

Зображення в телевізорі попливло, змінилося іншим. Тепер перед очима Івана Петровича виник якийсь великий театр. Е, та це кінотеатр! Але чому здається, що з його екрану сходять люди, летять букети квітів?.. Це настільки реально, що кортить відступити...

– Перед вами, Іване Петровичу, стереокіно. Зображення на його екрані здається не плоским, як зазвичай, а рельєфним. Радянський інженер Іванов у минулому році винайшов і побудував особливий складний екран, що уперше в світі дає стереоскопічний ефект без окулярів...

Літак плавно пішов на зниження. Внизу вимальовувалися обриси величезного морського порту з молом, хвилерізом, маяком.

– Сочі! – вигукнув супутник Івана Петровича. – Чудовий радянський курорт! Ми опускаємося просто до нового сочинському морському порту. Він також нещодавно закінчений... Погодьтеся, Іване Петровичу, що я показав вам за ці півгодини чимало! Все це начебто дуже незвичайне – і разом з тим цілком реальне, існує й оточує нас із вами. І, крім того, це лише невелика частина того, що народжується щодня в нашій радянській дійсності. Ви зробили тільки один крок у Завтра, наше реальне, близьке Завтра. Скільки перед вами відкрилося нового, майже фанатичного! Та в усьому цьому немає ні краплі фантастики... навіть у вогнетривкій сорочці, Іване Петровичу! А тепер – вставайте! Чуєте, Іване Петровичу? Ваню, та скільки ще будити вас? Ото заспався! А я-бо прийшла за ним, щоби потанцювати!

Чому голос незнайомця звучить так дивно? Чому він так схожий на голос Клави? Іван Петрович знічено роззирнувся. Ніякого літака, ніякого незнайомця... він лежить на траві, а перед ним стоїть усміхнена Клава. Вона весело каже:

– Ну, прокинулися? І пересердилися? Може, вам і справді наснилася вогнетривка сорочка? Чи негаснучі сірники? Га? Та вставайте ж! Я за вами прийшла. Ходімо танцювати?

– Ходімо, Клаво, ходімо! А вогнетривка сорочка й негаснучі сірники... вони є, Клаво, є! Зараз я вам усе розповім!

І вони побігли туди, де гриміла музика першотравневих оркестрів.

© КРАСНОЕ ЗНАМЯ (Харків). – 1941. – № 102 (998).

© АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ: Сайт україномовної фантастики.

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2016.

Адреса перекладача в Інтернеті: tantra@ua.fm

Твір відшукав Вячеслав НАСТЕЦЬКИЙ, 2016.

https://fantlab.ru/work69646

Но все это продолжалось только несколько секунд. Человек вдруг отошел от стены и сделал шег по направлению к удивленному Юре.

— Ты помнишь меня, мальчик? — тихо, почти топотом спросил он.

Юра молчал. Что-то знакомое было в этом чело/веке; но никак не удавалось вспомнить, что именно. И вдруг сразу вспомнил.

Да, он знал этого человека. Перед войной, да и в первые месяцы ее, когда город еще был советским, человек приезжал сюда на черной, блестящей «эмке». Всегда он был с портфелем, всегда спешил. И все же, однажды, заметив, что Юра играет на скамейке в шахматы со своим приятелем, — человек остановился около него. Он посмотрел на доску, быстрым взглядом скользнул по Юре и сказал:

— Черные выигрывают, дружище, да? Скоро дашь мат белым?

— Через два хода, — уверенно ответил Юра.

— Молодец! — одобрительно откликнулся незнакомец. Не куришь, нет? Хорошо! Ну, тогда вот, попробуйте, ребята, этот шоколад. И помните: белых всегда бить! Всегда и всюду!

И он исчез в под’езде, оставив ребятам плитку вкусного шоколада!. Только тогда он был без очков. И усов у него не было.

Словно угадав Юрины мысли, человек снова сказал:

— Вспомни: я был без очков и усов. Да й одет был получше. И ты хорошо играл в шахматы. Помнишь?

Юра кивнул головой: да. Тогда человек заговорил — так же тихо, но быстро-быстро, оглядываясь на входную дверь:

— Ты наш, дружище! Я помню тебя. Меня сейчас могут схватить фашисты. Патруль разыскивает меня. Все это неважно. Но у меня есть бумаги. Они очень важны. Их надо сберечь. Возьми их, спрячь. Никому ни полслова, даже матери, понимаешь? Так. А завтра ты отнесешь их. Сам отнесешь! Ленинскую улицу знаешь?. Там на углу Ивановской есть фашистский магазин, где торгуют кониной. Там всегда очередь. От двух до пяти дня завтра там будет стоять в очереди человек в шапке-ушанке, с газетой в левой руке. Помни: в левой! И на левой же стороне пальто у него нехватает двух пуговиц.

Понимаешь? Это очень важно, надо обязательно присмотреться. Это тоже наш, советский. Ты подождешь к нему и спросишь: —. много ли еще в магазине мяса?» И если он ответит тебе—«не знаю, мне все равно», — ты отдашь ему этот сверток. Идет?

В руках Юры очутился небольшой сверток (Вот что было за шкафом!).

— Запрячь подальше. Так. Помни, дружище, от этих бумаг зависит многое. Они не должны не должны попасть в руки гитлеровцев!

— А вы? — взволнованно спросил Юра.

Человек махнул рукой.

— Обо мне не беспокойся. Может быть, еще увидимся. Ну, беги!

За входной дверью что-то стукнуло. Немцы? Человек подтолкнул мальчика к лестнице:

— Беги! А я попробую еще спрятаться. Теперь, без бумаг, я вольный казак!

Уже взбегая на третий этаж, Юра перегнулся через перила и увидел, как человек опускается вниз, в подвал. И тотчас услышал хриплое, угрожающее:

— Хальт!

Это кричал фашист, вбежавший в под’езд. Он прицеливался из автомата в человека внизу. Юра остановился. Его сердце бешено колотилось. Неужели же, неужели?..

— Хальт! — донеслось еще раз снизу. — Стоять!

Юра вбежал в квартиру, не чуя под собою ног. Запыхавшимся, он бросился к окну: из него можно было видеть то, что делалось в скверике, -внизу.

— Что случилось, Юра? — встревоженно спросила мать.

— Немцы во дворе, — коротко ответил Юра.

— Ищут кого-то.

— Боже мой! — всплеснула руками мать.

Она говорила еще что-то, но Юра не слышал.

Прильнув к окну, он смотрел вниз. Из под’езда напротив фашисты вывели какого-то человека. Он шел, низко опустив голову, отчаяние было в его понурой, сгорбленной фигуре.

Мать оттолкнула Юру от окна:

— Отойди!

И в то же мгновение снизу Прозвучала короткая. автоматная очередь, будто сухой горох прокатился по замерзшему стеклу. Мать зажала уши, на глазах показались слезы.

На покрытом замерзшим снегом асфальте, около серой стены лежал человек, только что выведенный немцами из под’езда. Он лежал, широко раскинув мертвые руки — и снег около него краснел неровными, расплывавшимися яркими пятнами. И на серой стене белели свежие щербины, только что выбитые пулями автоматной очереди...

(Окончание следует)

https://fantlab.ru/work638032

— Вот!—воскликнула она, — то ли бог, то ли добрые люди послали...

То же случилось и с теткой Палажкой, и с теткой Оленкой: они нашли около своих дверей кувшины с парным молоком, поставленные там неизвестно кем. А потом, уже под вечер, вое они нашли у дверей я свертки с хлебом и свежим мясом.

А на рассвете следующего дня кто-то постучал в окно, тетки Одарки:

— Принимай подарок, тетка Одарка, да молчи!—прозвучало из-за окна.

Тетка Одарка выбежала во Двор и нашла там, у Двери, отобранные несколько дней назад у нее немцами,—кожушок, валенки, платок и другие теплые вещи. Все, все возвратилось! Даже треух ее Ивасика.

То же самое произошло и с другими женщинами-красноармейками, но никто из них ничего не понимал.

7.

А партизан немцы боялись недаром. Они были недалеко

от села, в лесу, фашисты держались настороже, расставляя вооружённых часовых на околицах села, но ничего не помогло.

Еще до восхода солнца большой отряд партизан, подкравшись незаметно из леса, ударил по фашистам атакой. Немцам и удирать-то было некуда: партизаны окружили штаб со всех сторон.

Гитлеровцы стреляли из окон, а сам господин комендант бешено крутил ручку телефона, вызывая помощь из соседнего села. Напрасный труД: телефонные провода были перерезаны ещё ночью.

А партизаны продвигались все ближе к немецкому штабу. И вдруг один из них, старый дед Нечипор, сердито воскликнул:

— От, чортова работа! Хлопцы, дайте патронов... Свои все уже выстрелял...

И тут он услышал неподалеку от себя тонкий голос:

— Дедусь, возьмите у меня. Вот!

Дед Нечипор оглянулся. Маленький мальчик протягивал коробку с патронами.

— Хм.*, ну, давай. А ты кто ж такой?

— Я... Я Лаврик.

— А патроны у тебя откуда? — Да у нас их сколько хоти, те. Мы и собирали их, и у немцев таскали... У нас и гранаты есть, и винтовки, и автоматы... Надо? Сразу принесем..:

Дед Нечипор удивленно смотрел на Нальчика. Но времени на разговоры не было...

8

А потом, когда немцев уже обезоружили, и все было закончено, дед Нечипор снова увидел мальчика, который приносил ему патроны. Вместе с ним стояло еще несколько ребят. Они Держали в руках разное орудие.

— Да посмотрите ж, товарищ командир, какие герои!—указал на них дед командиру отряда.—Ну прямо настоящие бойцы!—И патроны мне подносили, и сами при оружии. Кто ж вы такие будете?

— Мы? Мы тимуровцы, — серьезно ответил старший из ребят. — Я кСманДир, Петров А это мои бойцы.

—1 Тимуровцы? А что это такое? — уДивился дед Нечя-пор.

— Тимуровцы и есть,—ответил Петро.—До. войны мы заботились о женах красноармейцев, а теперь еще больше заботимся. Защищали их от фашистов, приносили их детям молоко, еду. Вещи возвратили им, что немцы отобрали. Мы и есть бойцы — и с фашиста, ми воевали по своему собственному плану. Только вот стрелять еще не научились как следует, а то бы мы всех гитлеровцев поубивали еще до вас...

Командир партизанского отряда крепко пожал руки Петру и Лаврику, обнял их, поцеловал и сказал;

— Спасибо вам, тимуровцы! Спасибо и от нас, партизан, и от всех колхозников. Вы действительно настоящие бойцы. Товарищи партизаны, «ура» в честь славных тимуровцев!

И все партизаны — и молодые, и старые — дружно крикнули «ура» в честь маленьких бойцов — храбрых и смелых тимуровцев.

https://fantlab.ru/work638030

2

Важкі бомбардувальники тяжко пробігали по землі сотню метрів і лише тоді відривалися від неї. Тремтячі промені прожекторів розсікали нічну темряву, простилали на аеродромі довгі світлі стежки. Бомбардувальники, похитуючи величезними крилами, то потрапляли цілком на ці яскраві стежки, то, відходячи в сторону, раптом тонули в темряві. В лютому гудінні моторів не було чути нічого; слова тут замінялися хуткими і впевненими помахами прапорців, що трепетали в сліпучому сяйві прожекторів. Рощін бачив міцну, кремезну постать Федотова. Ось його друг востаннє озирнувся. їх погляди зустрілися. Рощіну здалося, що Федотов посміхнувся.

— Будь певний, Федотичу! — крикнув Рощін, хоча й знав напевне, що Федотов все одно не почує його. Але Федотич немов почув. Він махнув рукою Рощіну, хутким рухом спустив окуляри і зник у кабіні. Через мить його важкий бомбардувальник, підстрибуючи, вже йшов у темряву.

Тепер, піднімалися винищувачі. Здавалося, ніщо не зв'язувало їх з порослим травою аеродромом. Мов єдиним міцним стрибком вони врізалися в повітря, вгвинчувалися в нього, зразу ж таки набираючи висоту. Широкі крила і короткі товсті фюзеляжі робили їх подібними до джмелів. Один за одним винищувачі проскакували через вузенькі світлі стежки і зникали в густому мороці.

Рощін впевнено тримав штурвал. На мить його засліпили відблиски сяйва прожекторів на приладах керування. Потім зразу стало темно. Все було гаразд. Рощіну здавалося, ніби він відчуває, як пропелер з неослабною силою тягне вперед вібруюче тіло винищувача. Вгору, вгору!

Десь позаду і з боків розгорталися в бойовому строю всі інші літаки його ескадрильї. Якимсь шостим почуттям Рощін відчував їх присутність. Це бадьорило, сповнювало радісною енергією кожний м'яз його тіла.

Сигнальні вогники бомбардувальників, що повільно набирали висоту, мерехтіли уже внизу. Винищувачі, поділившись на дві групи, летіли трохи вище і по сторонах бомбардувальників. Бойовий стрій був виконаний. Рощін зменшив обороти мотора і на секунду заплющив очі.

Тільки секунду дозволив собі Рощін тримати очі заплющеними, щоб відчути загостреним слухом рівну й потужну пісню мотора. Але він спокійно міг би тримати їх заплющеними і значно довше. Виліт проходив у точному і багато разів перевіреному ладі. Ніщо неспроможне було порушити його звичну течію. А як почуває себе зараз Федотич? Напевно, непогано. Так само, як і Рощін, він відчуває близькість товаришів, знає, що вони думають про нього, знає священне гасло радянських льотчиків:

— Один за всіх і всі за одного!

3

Старший лейтенант Накацумі прокинувся від пронизливого звуку сигнального дзвоника. Він сів на ліжку, протираючи очі. Що трапилося? Невже виліт? Якому чортові знадобилося знову гнати їх у повітря? Останнього разу з сорока літаків на аеродром повернулося всього шістнадцять. А більшовики втратили не більше п'яти. Ці чорти літають одчайдушно, вони просто не знають страху. Тоді ж таки, останнього разу, Накацумі ледве уникнув нападу радянського винищувача, який, здавалося, ладний був протаранити його. Це була гостра гра на нервах, літаки мчали назустріч один одному --і справа була в тому, хто довше витримає це наближення. Звісно, радянський льотчик не мав наміру таранити, адже тоді загинув би й він сам. В останню мить він вивернувся б, той божевільний льотчик. Але Накацумі першим не витримав цієї гри на нервах і круто пікував униз. А тепер ось знову виліт... Погане, потане життя для офіцера імператорської армії! І, головне, диявол його знає, навіщо все це потрібно...

Але наказ лишається наказом. Накацумі поглянув на годинник. Стрілка показувала третю годину ранку. Знову дзвоник. Якого чорта...

В кімнату вбіг захеканий механік Ширута. Виструнчившись, він рапортував:

— Наказ ескадрильї винищувачів негайно вилетіти назустріч радянським бомбардувальникам і винищувачам, що наближаються, пане лейтенанте!

Накацумі не витримав. Прорвалася лють людини, якій все набридло, яка хоче спати і яку безжалісне командування знову надсилає шукати смерті. Він схопив черевик і кинув його в механіка.

— Забирайсь під три чорти! — зарепетував він.— Знаю сам! Забирайсь!

А коли переляканий механік вискочив за двері, Накацумі взявся одягатися, все ще люто бурмотячи:

— Кляте життя! Спиш напіводягнений, виспатися не дають... Добре начальству, воно не літає, сидить у затишній кімнаті... тільки розпоряджається... Полетів би якийсь генерал сам, спробував би, як воно виходить під кулеметами більшовиків, коли тільки й мрієш, як утекти, щоб не залишитися в хвості своїх, не прийняти всі кулі на себе...

... Сіре передранкове сутіння ще обгортало аеродром. Накацумі похмуро підійшов до свого винищувача, люто відштовхнув ногою залізний бак, що стояв коло літака. Не дивлячись ні на кого з інших льотчиків, він вліз у кабіну; проте, ніхто з них не дивився і на нього, кожний був зайнятий своїми власними думками. Вмостившись зручніше, Накацумі спідлоба зиркнув на опущений прапорець сигналіста: він, цей сигналіст, певно, залишиться на землі... яка не чужа, манчжурська, а все ж таки тривка, тверда земля...

Прапорець піднявся. Загули мотори. Накацумі ясно відчув, як заливає його нестримна лють— не на когонебудь одного, а на всіх. На генералів, що спали в своїх спальнях, на механіків і сигналістів, що залишалися тут, на землі... і найбільше, звичайно, на-більшовиків, назустріч яким він змушений був вилітати... одчайдушних більшовиків, які лізуть пробоєм, примушують офіцерів імператорської армії тікати, не оглядаючись, до своїх аеродромів, щоб врятувати життя...

4

Далеко внизу темніла земля. Небо на сході порожевіло. Звідти, з сходу, швидко наближалися хмари. Вони йшли невисоко над землею розірваними клубастими острівцями. Через півгодини вони будуть між літаками, що линуть у височині, і строкатими земними візерунками. Рощін поглянув на годинник. Четверта година... проте, як світло!

Бомбардувальники і винищувачі йшли все тим самим непорушним строєм. Тепер уже можна було бачити земні орієнтири. Рощін задоволено відзначив, що курс був виконаний на «відмінно». Він подивився назад і вниз.

Рівними трикутниками пливли в димчастому ранковому повітрі важкі бомбардувальники, широко розпластавши величенні чорні крила. Вони були подібні до велетенських птахів, що підібрали пазурі і несуть у них якийсь вантаж. Незабаром цей вантаж упаде на аеродроми самураїв — і навряд чи варт було заздрити тим, хто одержить з повітря цей подарунок!..

Частина вантажу зірветься з важких літаків трохи пізніше; ця частина не полетить камінням на землю, а затримається в повітрі, розквітне великими білими квітками парашутів. Але й ця частина вантажу опиниться на землі, виконуючи наказ командування. І її справа буде, напевно, не менш руйнуючою, ніж дія раніше скинутих бомб... самураї дістануть добрий урок!

Винищувачі пливли по сторонах бомбардувальників. Рощін знав, що його товариші на швидкісних винищувачах навмисне стримують обороти моторів, щоб не відірватися від бомбардувальників. А хочеться, хочеться дати газ до відказу, натиснути на ручку кулемета!..

Раптом Рощін відчув, як напружилося його тіло. Руки міцніше взялися за штурвал. Вдалині, у рожевій димці, вище хмар, що наближалися, з'явилися малесенькі чорні крапки. Вони швидко зростали, ставали більш чіткими, ясними. Вони наближалися. Це — літаки ворога! Вони вилетіли назустріч радянським льотчикам, щоб спинити їх.

Не оглядаючись, не перевіряючи, Рощін знав, що не він один помітив наближення ворога. Тепер не можна було гаяти часу! Дорогою була кожна секунда. Мотор несамовито загув. Тіло з силою втиснулося в спинку сидіння. З кожною миттю збільшуючи швидкість, винищувач помчав назустріч ворогові.

І водночас з літаком Рощіна дали повний газ інші винищувачі. Немов люті джмелі, в незмовкаючому гудінні моторів, вони линули вперед і вперед, залишаючи важкі бомбардувальники далеко позаду, приймаючи удар ворога на себе.

5

А втім — хто нападав — літаки з смугастими колами на крилах чи літаки з яскравими червоними зірками?

Спочатку можна було думати, що нападають японці. Адже радянські винищувачі лише захищали своїх бомбардувальників. Накацумі йшов для нападу. Вже здаля він уп'явся очима в радянські літаки, що наближалися. Він був напоготові до обстрілу.

Але метою японських винищувачів були не маленькі верткі джмелі, що линули їм назустріч, а великі чорні птахи – бомбардувальники. Треба було зламати опір джмелів, проскочити повз них і напасти на бомбардувальників.

Накацумі потягнув штурвал на себе. Його винищувач круто шугнув угору. Лейтенант хотів виграти висоту. Але в ту ж таки мить він помітив, що так само швидко пішов угору і радянський літак, який мчав йому назустріч. Тепер обидва літаки наближалися, круто видираючись угору.

— Ччорт!—промурмотів Накацумі.— Ну побачимо!

Коротка черга трасуючих куль з його кулемета прошила повітря, майже з'єднавши обидва літаки димним віялом. Але винищувач Рощіна все так само наполегливо линув на ворога.

Не залишалося часу думати. Руки Рощіна автоматично натискували на важелі. І літак, покірний цим наказам, з шаленою швидкістю мчав уперед, дедалі крутіше врізаючися в повітря.

Раптом винищувач проробив складний переворот. Рощін побачив, як повз його крила знову простяглися димки трасуючих куль. Ці димки виникали ближче і ближче, ще через секунду вони були б на тому місці, де щойно була голова Рощіна. Збоку вискочив другий японський винищувач. Це він встиг підібратися до Рощіна і обстрілював його з кулемета. Переворот в повітрі, зроблений цілком механічно і лише потім усвідомлений розумом, виніс літак Рощіна спід обстрілу. Тепер уже Рощін опинився в хвості японського винищувача.

Рощін відчув приплив енергії. Це було подібне до сп'яніння, радісного сп'яніння боєм, впевненістю в собі, в машині. Починалася головна частина рискованої гри з смертю.

Перший японський винищувач, уникнувши зустрічі з літаком Рощіна, йшов у напрямі до радянських бомбардувальників. Другий ішов недалеко від нього! Рощін побачив, як японський льотчик озирнувся і враз по тому зробив крутий віраж, щоб уникнути можливого обстрілу. Рішення прийшло зразу. На повному газі Рощін кинувся – слідом за другим винищувачем. Рука лежала напоготові на гашеггці кулемета.

6

Японець відчував небезпеку. Крутим віражем він ішов убік, врятовуючись від обстрілу. Але Рощін бачив, що японець одночасно хоче відвести його від першого японського винищувача, що летів до бомбардувальників. Повні оборати! Повторити крутий віраж!

Маленький силует японського винищувача виник, нарешті, в рамці кулемета — і в ту ж саму мить Рощін натиснув гашетку кулемета. Ручка затанцювала, застрибала в руці. Довгі темні димові сліди простяглися до японця. Секунда, дві, три... І раптом японський винищувач накренився. З його фюзеляжа вирвався вогонь. Чорний дим вистрибнув з передньої частини, в'юнкою стрічкою оперезав літак, розтягнувся химерним довгим плащем. Літак, перекидаючись, падав. Рощін встиг ще помітити, як безживною дерев'яною лялькою випала з нього маленька постать льотчика.

— З цим покінчено! А другий, що летить до бомбардувальників?..

Японець забирав вище і ліворуч, намагаючись підійти до бомбардувальників збоку. Рощін стежив за ним і взяв напрям правіше, щоб опинитися між ним і бомбардувальниками. Більше швидкості, більше! Удар на себе!

Пригнувшись до штурвала, Рощін стежив за японцем. Тепер можна було не боятися раптового нападу другого японського винищувача. Завдання було розв'язане правильно. Газу, газу! З задоволенням Рощін відмітив, що відстань між ним і японцем дедалі зменшується.

Накацумі помітив погоню. Треба було вибирати. Або напасти на бомбардувальники — проте, тоді він буде зовсім відрізаний від своїх. Адже решта японських винищувачів уже повернула назад, відігнана радянськими літаками. Та й сам Накацумі давно вже тікав би назад, коли б його не захопила лють. Тепер він лаяв себе за нестриманість, яка штовхнула його на цю дурісіть.

Є ще другий вихід. Зразу ж круто повернути праворуч, пройти на висоті над бомбардувальниками, між іншим випустити в них чергу з кулемета,— і тікати, швидше назад. Це було доцільніше. Навіщо йому, Накацумі, рискувати, брати на себе більше, ніж взяли інші? Хіба хтось подумає виручати його потім? Навіщо йому бути хоробрішим від решти?..

Думати не було про що. Цей другий вихід—єдиний придатний. Тільки б втекти від цього одчайдушного більшовика, що женеться за ним, вже збивши один літак!

— Праворуч!

Літак Накацумі раптом повернув. Він ішов понад бомбардувальниками, невпинно повертаючи на схід. Ще мить — і можна випустити чергу з кулемета. Але радянський винищувач був уже тут. Відрізаючи Накацумі від бомбардувальників, літак Рощіна линув прямо на японця, примушуючи його тікати вбік під загрозою зіткнення.

І знову лейтенант Накацумі не витримав. Він віддав штурвал. Його літак шарпонуло вниз. Пікуючим польотом він ішов до землі, рятуючись від радянського літака, який, здавалося, готовий був протаранити його. Отак долетіти майже до землі, удаючи, що літак пошкоджений, перевернутися, навіть увійти в штопор. Тоді радянський льотчик кине думати про нього, піде своїм шляхом, можна буде над самою землею виправитися, врятуватися...

Але Рощін не пролетів над ним. Він так само круто пішов униз. Два літаки швидше від каменів падали один слідом за одним.

Ось другий літак, немов шуліка, крутнувся над першим, ловлячи його в рамку кулемета. Рощін натиснув гашетку. Ціла черга куль пішла навздогін японцю. Літак Накацумі перейшов у штопор. Вгвинчуючись у повітря, він стрімголов мчав до землі.

— Врятовується, дурить чи що?..— майнуло в голові у Рощіна.

Лейтенантові Накацумі пізно було рятуватися. Спід дошки приладів вирвалося жовте полум'я, вдарило йому в обличчя. Накацумі встиг ще перевалитися через борт. Але знайти кільце парашута і потягти його він уже був нездатний. Він каменем падав униз, на чужу манчурську землю.

Останнє, що встигли почути вуха лейтенанта Накацумі, були вибухи бомб, що рвалися на японському аеродромі. Останнє, що встигли побачити його широко розплющені в жахливому передчутті смерті очі, були яскравобілі квітки радянських парашутів, які повільно пливли до землі.

https://fantlab.ru/work570138

Але той тільки головою крутив:

— Не можу, товариш комеск! Все візьміть, нічого мені не жаль для бойового мого командира. Візьміть мою шаблю, бойовий мій карабін,

кинджал оцей срібний, хазяїн якого, колишній запеклий шкуровець, давно вже зотлів у сирій землі, спробувавши мого удару. Тільки Магніта не можу дати. Я ж його випестував, ми з ним— як брати рідні, усюди разом ми з конем.

А Магніт дивиться на обох, білими яблуками зиркає, мов розуміє. А тоді покладе голову на плече Дзюби і легенько так поірже.

— Бач,— каже Дзюба,— то він зі мною погоджується. Спасибі, Магніте, любий мій коню!

І лізе в кишеню, де завжди зберігає шматочки цукру. Магніт голову на плечі тримає, а сам оком скоса дивиться, чекає цукру, тільки губи шовкові з довгими волосинками ворушаться. Ех, кінь! Вогонь, не кінь!

А швидкий, а спритний! Комеск наш Проценко таку звичку мав: як сигнал в атаку, так він два пальці в рот, свисне раз, другий. Весь ескадрон знав цей сигнал. Почули свист Про-ценка, значить — уперед, бити, рубати без пощади білих. Проценко попереду скаче, тут таки біля нього обов’язково і Дзюба на своєму Магніті, а поруч і я. І весь ескадрон навколо. Клинки блищать, коні хропуть — хіба хтось міг спинити червону кінноту будьоновців?

Тільки, було, з’явимося ми, як поляки вже тікають. Лише зрідка якась частина спробує прийняти бій. Еге, де там! Вріжемося, вдарило, тільки й бачили поляків. Одне можу сказати — завзяті вони були тікати! Навіть своє старе правило забували. Адже в них є таке—«тікати до лясу». Ну, зчаста лісу поблизу не траплялося, то тікали вони в чисте поле. Де ж тут правила пам’ятати, коли будьоновці насідають?

І так сунули ми вперед і вперед, бо то був знаменитий двадцятий рік, коли ми майже до самої Варшави дійшли. Так от про Магніта.

Було це під селом Панасівкою,—малесеньке

таке сільце, не було б чим його й згадати, коли б не та справа. Вдарили ми в атаку. А поляки на цей раз приготували кулемети. Тільки ми до села, кулемети й застрочили. Що ж, воно не вперше. Ескадрон мчить, бо в такій справі перше діло — швидкість, проскочити на кулемети, зім’яти їх. Та ви, молоді, тепер все це не гірше від мене знаєте, вам про таке в школах розповідають. От, мчимо ми. А збоку—поляки на нас. Ескадрон трохи позаду, а Проценко, командир наш, та Дзюба, та я — попереду. І тут трапилося лихо.

Мчимо ми, шаблі наголо, тільки дивлюсь я — Дзюба мій тихенько на бік поточився. Клята куля груди пробила! Перевалився він на бік і впав на землю. Ех, Дзюбо, Дзюбо! Чи вбитий ти, чи поранений, все одно тут залишишся лежати на землі... А Магніт скаче вперед без вершника, бо звик він бути біля командира в кожнім бою. Ну, нам не до нього було, бо саме тут поляки напереріз. Схопилися ми з ними. Б’ємося—і бачу раптом я, що якийсь польський офіцер, замість битися, хапає за поводи Магніта і тягне його.

— Егей,— кричу я,— пане, ти що коня крадеш?

А він уже схопив—і тікає. Магніт став дибки, не йде.

А офіцер його нагаєм — раз!

— Чекай,— кричу,— пане, от я тобі зараз!

А тут на мене троє поляків. Ну, не розрахували вони будьоновської сили! Один упав з розрубаною головою, другий шаблю загубив з порубаної руки, третього я кулею спинив. А офіцер той з Магнітом тим часом далеко.

Що робити? Стріляти — так можна й Магніта підстрелити.

Опустив я в розпачі свій вірний наган, та не надовго, бо знову поляки налягли. Ну, розсердився я на них! Та й не лише я, а й Проценко, і весь ескадрон. Хіба ж це діло — коней красти? Оце замість того, щоб битися? Та ще яких коней!

Знав пан — злодюга, якого красти...

Порубали ми шляхтичів багато, а ще більше їх втекло, як роздивилися, з ким справу мають. Спинилися ми вже в самій Панасівці.

Тільки невеселий наш командир Проценко. Та і я сам не свій. Принесли до хати пораненого Дзюбу.

Відкрив він очі, питає:

— Де Магніт?

А що ми йому відповімо? Добре хоч, що більше не запитував, заплющив очі, заслаб, крові багато втратив.

Нема Магніта! Проценко каже мені:

— Одужає Дзюба, що скажемо йому?

Я мовчу. І Проценко відвернувся, мовчить. Бо немає гіршого лиха для будьоновця, як втратити

свого вірного коня. Та ще не якогось там, а Магніта.

День минув, другий. Дзюба в госпіталі, ми посуваємося далі. Ну, скажу я вам, товариші мої любі, і били ж ми шляхту у ті дні! І за Дзюбу, і за Магніта разом!

Тільки от на четвертий день одержує наш командир Проценко наказа:

— «Раптовим ударом оволодіти селом Зшен-ським, де розташований штаб білопольського полку».

Справа була на світанку. Як трохи розвиднилось, пішли ми. Вдарили на Зшенське, як тая блискавка. Польські офіцери навіть взутися не встигли. Хто в чоботях, хто без них —ч на коней, і тікати. Звісне діло, штаб. Там уся відвага шляхетська в лакованих чоботях. Тікають, аж курява знялась.

Ми слідом. Та ж вони за село і, справді, до лісу, за всіма правилами. Тільки одна ще купка селом скаче від нас, поспішає.

Побачив це командир наш, хоробрий Проценко, розсердився:

— А, чортові втікачі! Все одно спіймаємо. Гей, брати, вперед!

А щоб усі почули, поклав він за своєю звичкою два пальці в рот і свиснув. Ех, і свистів же він чудово, той Проценко! За три кілометри чути, як свисне.

Почули бійці той свист — і вперед, навздогін полякам. А вони — ще дужче тікати.

Тільки дивлюсь я, якась заворушка серед

них. Збилися в купу, мов один на одного наскочили. Що таке? Ну, то нам краще, швидше доженемо.

Але через мить всі вони знов поскакали до лісу. Всі, крім одного. А цей один кар’єром до нас. От диво, думаю, що то за герой такий узявся?

Дивлюся, а він, бідолаха, за гриву коня тримається, поводи загубив, учепився за гриву, щоб не впасти. Товстий, пикатий, з полковницькими погонами. Придивився я, та як закричу:

— Та це ж наш Магніт! Товаришу командир, Магніт!

І справді, мчить до нас Магніт. А на собі везе полковника. Ото кінь, як почув звичний свист Проценка, то й помчав до нього, як завжди звик це робити. Полковник то за поводи, то за гриву тягне, спиняє, та де там! Вогонь, » не кінь!

Спинилися ми з Проценком. Дивимося, ось він, наш Магніт. Ірже, радий такий, танцює. А полковник на ньому вкрай переляканий. Та хіба ж не перелякається польський офіцер, раптом, майже спросоння опинившися серед бу-дьоновців?.. Конфедератку свою чотирикутну втратив, теліпається вона в нього на ремінці збоку, обличчя сполотніле... І все белькоче:

— Панове товариші... панове... здаюся...

Ясно, що здається! Що ж йому ще робити?

Підніме полковник руки, щоб довести, що

здається, а Магніт під ним танцює — і полковник знову за гриву хапається, щоб не впасти. Хоч і не підходящі обставини, а реготався Проценко, і я слідом за ним. А тут і всі інші бійці зібралися. От сміху було з того полковника!

Скільки цукру з’їв тоді Магніт — не знаю. Бо кожен йому з своєї пайки давав, доки командир наш Проценко заборонив:

— Годі, зіпсуєте коня так, хлопці!

Того ж таки дня привели ми Магніта до госпіталю, до Дзюби. І що ви скажете? Підвів я Магніта до розчиненого вікна, а він мов почув, що там його хазяїн. Тихенько так заіржав, мов кличе. І вуха виструнчив, прислухається.

А зза вікна чути вже слабий голос Дзюби—! теж впізнав коня:

— Магніте, коню мій!.. Чекай... Незабаром знову разом будемо...

... Отак і трапилося, що наш кінь Магніт взяв у полон польського полковника. Ех, кінь був! Весь ескадрон любив його, та і я теж.

І на цьому пробачте мені, товариші мої любі, молоді бійці. Закінчую я листа вам, іншим разом щось іще розповім. Бо є що розповісти старому будьоновцю про ті незабутні роки, коли кожен день бойовим полум’ям палав і кожна година до країв, мов повна чаша, відвагою нашою була налита.

https://fantlab.ru/work539736