НАДЗВИЧАЙНА ПОЕМА

                    Зроблена в НЕБУВАЛОМУ для поем СТИЛІ на основі ІСТОРИЧНИХ І ФАНТАСТИЧНИХ данних, в нових дина-мнчннх ритмах, місцями-телеграфною мовою з темпом кіно з відозвами, радіограмами й инш. НА СЮЖЕТ з сучасного ВСЕСВІТНЬОГО ЖИТТЯ, де виявлена велетенська БОРОТЬБА ПРОЛЕТАРІЯТУ З КАПІТАЛОМ та керовнича роля тут КОМІНТЕРНУ; на тлі образного плетива ПРОХОДЯТЬ діячі пролетарської революції: ЛЕНІН, ТРОЦЬКИЙ, ЗІНОВ'ЄВ, МАНУЇЛЬСЬКИЙ, РАКОВСЬКИЙ й инш., також французькі комуністи: ЬАЛЬЯН КУТЮР‘Є> СУВАРИН, РАПОПОРТ, КАШЕН, угодовець ФРОСАР. вороги працюючих: ПУАНКАРЕ, ЛЮДЕНДОРФ, МОНТЕНЬЯК, шпик ЗОБА, ЖАМБ, НЕРЕ, ТЕНЕЖЕ й инш. Крім того, в поемі чіткими рисами змальовано ПОДІЇ В РУРІ, РЕВОЛЮЦІЮ В НІМЕЧЧИНІ, ПОДІЇ НА УКРАЇНІ, В РОСІЇ, В АМЕРИЦІ, В ЯПОНІЇ, В ПОЛЬЩІ й ин. країнах. Показані на льоту ВЧЕНИЙ КУГНО з його винаходом передбачати землетруси, Пили-пенко, Горбань, Лейтес, Реон-Марк Поліщук, Мазуренко» Голубович, й инш. Нарешті в поемі розказано про ріжні пригоди та наукові винаходи, про слонів опортунізму Рапопорта про три УСМЇШКИ І ЛЯПАС ПУАНКАРЕ, про ГУДЗИКИ З КРОВИ, про анекдотичну ЛЮЛЬОЧКУ МАНУЇЛЬ СКОГО, про сон Зоби ЗВІРЯ ГР І АХІВ, Японський землетрус 1923 року, ПЕРЕСЕЛЕННЯ ФРАНЦУЗСЬКОГО ПРОЛЕТАРІЯТУ ДО СРСР (Лувр у Харкові) і ЗАГИБЕЛЬ під подою ТЕРИТОРІЇ ТЕПЕРІШНЬОЇ ФРАНЦІЇ, ПОТОПЛЕННЯ В ПАРИЖІ АМЕРИКАНСЬКОГО ДЕСАНТУ, гибель польської шляхти, розвій Союзу Радреспублік і багато иншого.

ВИДАВНИЦТВО НАРКОМОСВІТИ УСРР І ЦК КП(б)У ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ ХАРКІВ 1925

Друк. Всеукр. Акц. Т-ва „Г осподаргіромкомбінат“, вул. К. Лібкнехта, Ч. 38.

МешЬга зишиз согрогіз шао-пі.

                      Сенека.

Європа нагадує тупик із системою порохових льохів, де навісні правителі гасають з запаленими факелами. Одної іскри досить, щоб усе полетіло в повітря.

                  Ж. Жорес.

Со дна угнетенья, нуждьі и невеже-ства поднялся тьі, пролетарий, себе добьівая свободу и счастье. Все чело-вечество тьі осчастливишь и вьірвешь из рабства.

      (Напис, вирізаний на камені на могилах жертв революції в Ленінграді).

ІНТРОДУКЦІЯ.

ГЕЙ, ви, слиняві,

Що писком і піском плазуєте До сучасних днів,

    Хіба ви бачите сьогодняшніх велетнів Гей, ви, що боїтесь продажі,

Продані мотлохареві часу Як диряві чоботи,

Ви, що слизькими ликами Лізете в мул старого побуту,

Не знаючи безграння революційного моря, Ви, що боїтесь опинитись У саку повстанчих ідей—

Хіба ви сміете шамрикати заборону Очам прозорливим творця Дивитись у сонце прийдешнього?

Хіба ви зберете своє виснаження,

Щоб забелькотати загрозу Тому,

Хто вгризається в око Благочинности громадян?

Ну,

Чого-ж ви істеричні викрики Гливою заткнули в рот?

Що, осіклись?

А ну, витягай, витягай Шмаття брудних своїх думок Добробуту дрібного та загальної згоди,

історії?

7

Витягай на проміння Наших гострих сарказмів.

О, вони просушать вас,

Як сонце розчавлених жаб.

Замовкли?

Оттак мовчатимете вік безголосі В животиках черви І в поросі незнання.

Будьте злизані з гону культур Клейким язиком своєї морали.

А ми підемо далі,

Ми йдемо вже далі.

Гей ви, селянські солопії,

Що вгрузли у гречку та гній,

Чи не пора вже вам на перелогах Хемією нищити пирій,

Тракторами злизати межі І воду з аеропланів на поля лить?

А то цвірінчать цвіркунячими немовлятами Під сахариновим запахом лип,

З під осмиканних голодними кіньми стріх, Де пройшла кіннота Буденного,

Як кара за тяжкий гріх.

Цвірінчать, повзучи на стебло буркунне,

А не бачать громоносних віх,

Що поставила нам вогнева комуна,

Що роздув жовтневий міх.

Вам іще хата,

Вам іще левада,

А тут світова, пролетарська громада Бунтує аж з підземних сил.

Навіть Етна повстання жбурнула в небо;

А лава лапу огневу—

І за стріху—хвать:

Тільки курявий дим Пішов з італійських хат.

Аеро рятує зверху,

Вогневе коло перемотнувши,

Рур у ненависний тепер Чорний груз Втаскав робочі сили,

У гніві червонім загруз,

Щоб динаміт курив Для всієї Європи Рантьє—француз.

А ви, смаркаті,

Іще своє підроблене:

„Садок вишневий коло хати!“

Наше слово злітає із громом повстань, Наша пісня приходить, як розрух веж, їй у майбуття не буде меж:

Вже переступлена перша грань.

Тому то й неокласики мені сичать, Єфремови панегирістів ізгадали,—

Гей ви, сонливії, вам не добрать ключа До тих симфоній,

Що заграні нам світовим обвалом!

Коли сучасники сучасних велетнів, Пройшовши, не пізнають— їм глум лишить потомство На сторінках книжок.

А для художника Давіда,

Що гострим і нервовим олівцем Лишив нам постаті Марата і Дантона,

До нього вогнева ріка Душевних дрогань робітництва Ніколи переможено не захолоне, Не зітреться в віках його лице.

І.

СВИСТИТЬ в двигтінні Геркулеса Ядро солоної землі З крицевими вогнями в серці.

    А кучері—чуприною ліси.

Сторожко крадуться задимлені часи,

Щоб міліонні гони перетяти.

Принагідна гостиною Для людства та земля—

Єдиная хатина певна і незмінна;

Тепло і холод, ярость і любов В одну культуру складує вселюдство.

І ось наш час,

Що освідомлює сукупність,

Що землю полюбив,

Як хатку господарську,

Де вмить одну

Перенесеться блиском думка й воля Звязатися з любою грудкою планети. Людське бажання вмить По радіо зачує, защемить Рідні здалека електричні зойки:

Мов з чотирьох кутків В кімнаті говори.

Немов аеростат комахам Наділила

Себе земля для людства споконвік. Субстанція одна тече у людських юрмах. Пятисотлітній інтервал Одну мільярдову частину крові Підкропить в кожнеє дитя землі Од ескімоса до мурина.

і г

НАЛЗВИЧАИНА

          „Рідство одно“—сказав Ніколаї.

          Брати і сестри—русла для енергій,

         Що через сонце в нас тече.

         Чого не сплавити Любов’ю гаряче Той суходіл,

          Що має спільні добра,

          Одну літературу почувань,

        Облитий пресою Один всесвітній гамуз Од кубів цементованих Нью-Йорку До кружев Йокогами. Преса-оратор-агітатор міліонів.

          Теперь грімасою закривлено її лице, Проте всесвітньою мережею єднає. Крик у нервових днях З ляском порватої струни У темряві розтявся:

         — „Вмер Ленін!“—і здрігнувся світ.

         — „Токіо в огні!“—і жах оторопілий.

         — „Париж гніє, запродана свобода!"— І лють одних заціпило у щелей, Завмерла жовтість других.

          А радіо переплітає хвилі,

         Ниряють кабеля Під товщу океянську,

         Щоб прогусти за гірки ці провалля Далеким городам сполоханую вість. Мильйонні тиражі нам ротаційка кине, Отруєнії Норткліфом,

         Чи Стинесом пропахлі:

        Фальшивий—та удар.

          Проте здрігнеться маса В лісах, на горах, у підвалах—

12

Одне всеземне тіло,

Задурене одним.

Лиш Комінтерн розпилює туман той,

Що дме цинготну їдь,

З джерел гнилих Антанти.

Оратори уже не тисячам,—

А сотні тисяч;

Із рупорів глагол немов із неба Через катодну лямпу проковтнуть.

Нема обмежень на землі:

Одного всюди вислухати,

В кіно побачити за мить Всю земну прудку широчинь,

Аби но тільки варта дуків допустила За крихти приниженням платить.

В десятки день за кроками аеро В очах людини одіб’є сльоза Любе підсоння й дальні краєвиди. Вагони рокотливим стуком Нам їжу принесуть За тисячі верстов.

Голодні,—ви тільки—но захочте! Замерзлі,—рванітесь до тепла!

Кривавий солітер капіталізму збити, Головку вирвати од кровоносних стінок! Не виступами поєдинчими вставайте,

А страйком—паралічем важких індустрій Убийте трести і картелі!

Дні нашого господарювання близько,

Вже блискає нам комунізм.

Нічого, що маштаб всесвітній Поперед праці капітал провів/

Нехай на каторгах копалень Купається запекло він в крові.

із

Нехай юнацтво наше забиває В тупую муштру рот,

В залізні тюрми своєї флоти —

Все ж—ми господарі,

Ми сила й право тут,

Ми, чорна кістка і гелоти!

Не допустім, щоб заганяли нас У мінні підземелля фронту,

Де глухне мозок і тускніє око,

А сирість витяга Живі останні соки!

Конгреси світові

Вже мислять єдносталь планети,

Як господарчу площину.

Пора і нам робочу єдностальність Загріти кровію братерства.

Бо вже всесвітні партії Кордони перекрили:

Фашизм, соціялізм—теперь не знають меж. Але передовіше всіх думок Зростає Комінтерн.

Немов тайфунна сила Повстав з робочих нетр.

Керує в боротьбі усіх робочих мас, Натискує, і рве, як динамитний газ.

Він бачить смертну загрозу людству,

Яку нам капітал Розплоджує у чумних бомбах.

Імпер’ялізм, остеклившись,

Гранати сапом начиняє,

І рвотні та отрутні гази Завісами р*&зточує з балонів.

Своїх підручних в одинець Садовить на машини знищень,

Де повітряні танки в один нальот Знистожать Лондон, як комашинну кучу—

—Що сірий робітник, що змучений салдат? Мікронна порошина з своїм жеврінням серця Проти безумства тих,

Піднятих розумом природи сил ворожих.

Яке-б визволення могли вони зробить?

І Комінтерн—сторожа людства Свідрує чулістю і гнівом всі замки,

Які заковують людину праці,

Керує нервами і скрайністю одчаю,

Дзвін сполохи в тривозі розкачає Пошле гінця, провірить силу сила—

І вже удар, а чи плановий відступ В любій країні штаб оголосив.

Москва застінки средньовіччя Змінила на вогонь революційних бурь—

І вже не зойкання, а радіснії кличі Зворушують в Кремлі Одітий мохом мур.

І Комінтерн, той мозок світового руху,

Та скоцентрована енергія Пригноблених віками мас,

Яку видушувано гнітом болю І збирано краплину до краплини За тисячі коловоротних обігів землі,

Щоб зараз гуркотать по стегнах суходолів,— Побачив І довів наочно,

ЩО УСТРОЇ СТАРІ НЕСУТЬ ВСЕЛЮДСТВУ КРАХ.

Лишень пролетар’ят Всю міць на керування,

На шалі покладе, як перемогу,

ЦЕРВОНИИ

          Вготовану нашаруваннями минулих днів,

          І підійметься друга половина І стрілить пересилена земля Ракетними балонами за атмосферу,

          Щоб об’єднатися по всіх світах.

          Пролетарі

          Рятуйтеся-но швидче!

          Бо он Пуанкаре-війна,

         Оттой старий шинкар людської крови У сірих замшових пальчатах,

          Маленькій геній зла буржуазії,

          Накинувся на визвольне зітхання Руру, Копальні й працю на сфери поділив Зі Стінесом—глистом німецьким.

          Підпертий кволеньким базіканнячком угодовців Та гомеопатами борні,

          Бундючними жестами паціфістів.

         Та Комінтерн на чатах—

            Збира, скликає з’їзди,

          Клепле опір.

          Уже маніфестації на вулицях Москви,

         Перед Кремлем у тисячах Горують привітання.

          Витягуються з виснаженних тіл,

          Як довгая рослина голоса.

         А на трибуні сам—

          Кряжистий колос розуму пролетаріяту,

         Під шлемом ген дзвенять—

          Уста й енергія робочих мас,

          Далі Зінов’їв, Раковський, Мануїльський,

          Радек під черепом опуклим виглядає,

         Фросар і Суварин Сераті й инші . . .

/)

     п

ПЛОЩА сплескує

Захватом хвиль, Зверху прапорів

Багряна ковиль,

У вітрові полощуться В даль пливуть—

Гостям Комінтерну Сон на яву.

Йде маніфестація їх привітать,

Звуки оркестру

    Птицями летять.

Дзигами—літаври,

    Г нівом—баси;

Похід Праці

    Вже не погасить.

Запалу ідеї

    В схудлому лиці

Свій одізветься

     Зі всіх кінців.

Військо обдерте—

    Крицевий гис,

Вилиці од голоду Геть подались.

ЦЕНТРАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА 1

утш нігіітпи і/* а площ а

Шкіра на пальцях—

                    Полив’яний блиск, Зате крила-серце

В гору і в низ.

                   Лупиться тіло,

                    Очі ями,

                  Та себе не згадують Смертні сини.

                   їх веде Троцький, Гріє борня,

                    „Гей, металисте,

Сідай на коняи!

                Вдома дітям—

                    Сирий овес,

Мерзла картопля—

Як проживеш?

                 Колія трамваю

Травою взялась:

                 На кордони силу

Кинула власть.

                 Коні—шкелети,

Збиті лихтарі.

                   Вітер в магазинах

Наче в пустирі:

                   Вибиті більма

                    Тихо ячать,

                  Та коло трибуни

                    „Славу“ кричать.

В голоді юрба—

В злоті прапорі Смерть,—а радіють Молоді й старі.

Арки й плакати:

   „Світе повстань, Нам вже зашуміла

Крилами весна!"

Ломаним рисунком

   Кубісти кричать, Сонце загріває

Людський ручай.

Зорі—на всесвіт,

   Бюсти ватажків: „Ми перебудуємо Дні тяжкі. “

Під домами плине Гарячий мазут: Онде в перериві

Гармати везуть.

Влада робітнича—

   Не мрія, не сон: Похід незалежний

   Фабричних колон!

Сльози забриніли

   В голосі гостей: Громи диктатури

Не слово пусте.

УЛЬС

  І Фросар поблідлий Другим сказав:

  „Нас електризує

Російська гроза.

  Ваша армія, ваш пролетаріят,

  Ваші муки—це нас захоплює,

  Підносить віру, зміцнює певність.

  Досі ми всі йшли навмання,

  А тепер робітництво всього світу Наочно побачило,

  Як то є можливий соціялізм.

  Тепер легко вірити В передбудову світу:

  Перед очима реальні діла,

  А не жаданая ілюзія. .

  Мануїльський од слів тих Новий заряд енергії вдихнув А Троцький іще напруженіш В борні думок закамя’нів Од згадок боротьби 905 року,

  Тюрми і горя мандрувань.

Лишь БОРОДА—КЛИНОК КІНЖАЛА Готова була вдарити У буржуазні дні.

Серця усіх в огні.

  Думки, як прапори палають.

  І навіть Кремль Танцює баштами і грає,

Аж дзвонами годинник Із башти оддає.

  Це перший раз в історії планети Така ярка подія

20

ЕПОХ

Проте сиділи в слизькому од холоду поту,

За ставнями примруженими рештки,

Тулились до буржуйки—грубки,

Що проковтнула од стільця ніжки,

Та з перепаленої ячної мукиці На ласощі солодкі галушки робили—

Ілюзія на шоколад.

Та проклинали сонце,

Зачучвірілі в павутинні мислі.

Чекали наркотичних мрій і марень небувалих, Які-б загріли душу одмірань Тепленьким куряком, як морфій.

Між тим і на Конгресові в промовах В устах Сераті і Фросара Гонориста незгідлівість спиналась,

Про те, що то Москва Затяла диктатуру в Комінтерні,

Що в Ленінові й Троцькому Насильство підроста,

І що Зінов’єв хитрощами кружить,

Та не дають їм на місцях У Франції, в Італії самим розпорядитись.

А в себе на місцях Яхидну тактику вживали;

Лякають буржуа драконами повстань, Шматочки виривають на подачку Та стримують по другий бік Напористість революційну робітництва, Запевнюють у доказах гумилястичних,

Що треба поступово наступать:

Потрошки клапті одбивати Не зариватись, як Москва.

На місці боєвого стику,

21

НАЛЗВИЧАИНА

          Між робітництвом і капіталом Пролізла ця плиткая кліка,

          Щоб панувать і керувать.

          А в рани революції Каляли брудом Фабри,

          Щоб розмагнічувати полюса,

          Де в протилежностях готуються таки розряди,

          Що від кількох

          Розлопнеться

            Весь світ старого ладу.

ОЛИШНІЇ хороми

В Кремлі загомоніли,

Злотиста поволока Карнизами біжить.

Сплелися візерунки, Стиснули фарби руки І до карнизів довгих Ця поросль загула.

Од руху треміт пальми, Що стала у куточку.

Од гомону розмови Стоїть єдвабний шум.

Єдвабний тон на кріслах Під стінами поковзавсь,

І пальми зажурились Од диму тютюну.

То не царі й бояри Під пальмами розсілись, Не завиті вельможі В палацу гомонять.

Китайці тут лопочуть,

Та негр жестикулює І в доказах повільних Індус застиг.

Од хвиль теплавих Гангу Од польдерів туманних З підгір’я Кордельєрів Нам гості прибули.

І негрові примарилась Під пальмою родина Не в рабстві білих штатів, А вільна на полях.

Індусові привітно Ця пальма захитала: Тремтіли пальці листя,

Як в джунглях на вітру.

Яким магнітом трини З заліза пролетарства Сюди стягнуло в північ Де голод, бій і тиф?

Огонь сердець гогоче, Озвалися прибиті І вислали гонців Поради пошукать.

В Інтернаціоналі Пригнобленим порада, Господар світу—праця Зійшлася для борні.

Тут Ленін штурманує На цілу земну кулю;

Його півкулі мозку Планету обняли . .

Тут Троцький—меч і нерви Фаланги шумні кида Хоч з голими руками Та з вістрями сердець.

І вже зашилось панство У скиглення з лахміття,

А друге утікає,

Як миші від огню.

Ось блиснуло в мадьярах, Баварія—радянська,

А штаб дає накази,—

А Комінтерн гука,—

„В огонь всю земну кулю! Робоча Україно—

Ти, житнице Європи,

До рад озвись!"

Заскавулів Петлюра.

І зникнув хам Денікин Петелька затягнулась В Царицині царькам.

Французькі-ж комуністи Заплутались у фразах,

У парламентську сітку Залізли ватажки.

І ось шукають нитки Розплутати цей кокон. Ошпарити гарячим І в цівку намотать.

УЕРВОННИ

шшшвшшяш

Тоді всукати в линку Всього пролетарьяту,

Скрутить буржуазію Під горло мотузком.

І крякне ув останнє Вже влада плутократів,

І площі підмітати Ще поведуть Крезо!

Шум перекидається із кутка в куток, Суперечки зводяться й падають. Ждуть

Вавилон говірок збоку.

Закінчив Фросар промову—

Витирає піт.

І ось—

Кроком

Напруженого тіла.

Гострая борідка,

Як клинок.

Вмить електризація Залю охопила:

Ждуть розряду—

Троцький промовлять.

—Слава, слава,

ХАЙ ЖИВЕ ТРОЦЬКИЙ, Вождь Червоної Армії! Уіує! Ура!

І—

Широка поза За широким жестом Зупинила крики:

Ток готов в розряд!

26

шлях

Але так переторопилась міміка На демонічному обличчі—

І в добрую усмішку Звертає лице.

Уста чуть-чуть у правий бік,

Аж ямочка вирком Заграла на щоці.

Якую доброту Ця ямочка нотує!

І оплески не стримались,

Зірвалися мов стадо голубів.

Спочатку лопотом,

А потім зливним шумом.

Тоді іще в яскравих модуляціях Його лице перемінилось:

Якийсь і біль і запал З очей креснув.

Великий агітатор Вступив на трибуну.

Його напружившись родила пів-Європа, Велика революція йому вдихнула В легені патос боротьби,

І з масами заговорив його словами Ввесь сконцентрований пролетарьят. Так ні-то ціла земна куля, Напружившись в людській породі, Оратора громохкого родила,

Щоб говорив вулкан.

Ось другий геній Комінтерну.

У всіх проявленнях життя Мистець з організатором І металеве слово Залізним тембром Злиті на удар.

27

ш

                 Він любить гарний жест,

                 Бо він живий художник.

                  Він творить для історії І знає це.

                Він хоче гарну спадщину Лишить пролетарьяту,—

                Трагічне й драматичне Визвольної борні,

                 Підкресленим поставити В яскравості піднесень,—

                 Бо він новий естет,

                Що проріка вікам.

               Не раз зривається у нього фраза, „О, ми переживаємо сьогодні Яскравий історичний мент!,,

                І щоб вогнився факел У шерег-біг століттів,

                 Він кине на підпал Своє життя і смерть.

                Цей гострий кремень волі Не здасть для фальші кроку,

                Не знизить переконання Пружинястим стерном.

                На боротьбу повстане Один проти признання,

                 Бо він не зна угоди,

                 Цей прямовісний рух.

                Сам на сам стати Напроти з цілим світом

                 І, навіть, проти масової думки Своїх товаришів,

                  Він твердо-камінно,

                 Коли не згоден, впреться:

28

Краще звікує сам Під остракізмом вік!

У прямовісності гарячих переконань Він як і Ленін не боїться Іти, мов лезо до кінця.

У цьому велетенська схожість Отих двох бігунів крицевих.

Та Ленін не дивився В свічадо історичне:

Він весь поринув в масову борню,

Себе не відчуває зовсім.

І тут він Троцькому Магнітна протилежність.

Троцький в ортодоксальності гостріший.— Він кремінем струмкого чину.

Тоді як Ленін в тактиці гнучкая криця Вогонь обидва В сутичці висікають.

Ось зараз на трибуні Той Лев пролетарьяту—

Рика очима блиски З-під блискавки пенсне.

Уже почав.

І фраза

Жива, яскрава тоном Загуркала в металі,

Немов крицевий лист В заводі на прокатці.

Добірна мова стелеться у килими,

Де виточена форма Узори заплітає.

Французька зараз мова,

В акорди перебралась І вже дзвенить в серцях

Сьогодня він француз,

Він там десь у Парижі, на Монмартрі,— Забувся, що в Кремлі,

Що френч на грудях ще куріє У поросі гарматно-фронтовому,

(На запоріжським полі сів),

Що дим з аероплану запахтів Йому в Уралі чорную чуприну.

Як чародійника перекидають без устанку-Його—ричаг піднесення військових мас-По обшару на шосту частину світу Експреси, коні, крейсера і крила.

Так переносить воля більшовицька.

А борода — клинок разить Уже поперед слова,

Тільки чека,—ударити чи ні?

Діапазон—іронія, гнів і патос,

Де треба—демагог,

Де—лірик тонких струн.

Тепер звучить у Комінтерні голос,

І мислі його, в радіо вселившись,

Летять по світу клаптями вогню.

Високий лоб так гордо й круто станув, Крутий, немов саме його воління.

Грусте волосся вросло кремезним руном У владний той характер голови.

А очі—стежити за краєм світу,

І щелепи, мов стиснуті даючи наказ;

„Не відступать, напружити всю міць!“ Беззаперечна влада на губах застигла, Трошки поширених на пристрасть.

Часами у котлі запеклого кипіння,

Де ненависть здимає дикий галас На мітингу ворожому більшовикам,

І 3°

Л чи в передпарламенті керенським

Стоїть ізваяна із міди

Міць—Мефистофелева постать.

Тоді з призирством на губах Нотує цей безмозкий гамуз.

А тут зате усі товариші,

Що збилися в гамулу снігу,

Який вже котиться І в лавину задихану Ось—ось на цілий світ Ввантажить міць свою.

Сьогсідня Троцький лікар,

Який вислухує і ставить діагнози Своїм товаришам З Французької компартії.

А он де хто? Цей лисий?

Схилилась башта мавританська Голого черепа з пристройкою із-заду. Пригнувся, скулився на східцях Коло трибуни з боку І щось пише,

(Щоб не займать уваги слухачам); Підперла голову важку одна рука— Видко спішить цікавість і нагальність: Тому й приткнувся як небудь,

Немов на мітингу, на випадковім з’їзді. Подумає, то розважає,

Та все нотує в шелест папірця.

Лиш хитро иноді позиркує у бік,

Чи хто очима не розкинув стежі.

То вставиться в повітря нерухомо— Значить міркує:

„Скажімо краще так“ . . .

А олівець чекає

З повітря гостротою Влетіти в папірці.

Проте з куточка негрові француз Показує на того, що на східцях:

„Он бачиш, як ЛЕНІН ПРАЦЮЄ"? Невже це він, обранець диктатури?

Невже це той кремезний пень,

Який корінням у двох стихіях:

Селянства й робітництва соки сполучає? Це той єдиний, якого протиставить можна Самому Левові грімкому.

Вони удвох доповнюють себе,

Вливаючись у найгарячишії жили Великої республіки робочих рад.

І ось вони.

Один тугий, а другий ярий,

Яскравий, як огонь доменної печи.

Один в одному міць підперли в бою, Злили свої потоки в одну верниводу Жовтневих плинів сплаву маси.

В боях ідей затятих, невгамовних Стикалися раніше, як сектанти.

Та терпкий і гарячий жовтень, Загострившись в удар,

На двох ввалився силою напружень—

І ці титани підняли

Всю партію удвох на плечі.

Стрибком рішучим революцій Із косности й непевности зіпхнули враз І потягнули масу в гору.

То м ягкістю, то патосом гнівливим Влили всім віру В праве діло.

Гей, ради вже замацювали пальці

32

_ПОЕМ ШИН—І'ИІІІ Ч №ІІЖ—пипвмтт

В міщанське струпішіле серце,

А зверху гримав Раднарком В них градом осяйних декретів.

Хто завагався в боротьбі,

З дороги геть!

А далі влада вихорцями З туманностів неясно-соціяльних Гамулилась у всіх кінцях.

Червона гвардія шукала розпорядку—

Лев Троцький надихнув Пляновістю цей рух В інстиктові незміннім переможця.

Там кида в телефони наказ,

Там загальмує наступ політичний.

Весь світ, всі закутки Розбилися в дві мислі:

Треміт перемогти—

І шкрегет стерти жовтень.

А в цих стихійних заколотах маси Два фокуси стягали й підганяли. Проразливеє сяйво З безсонням в даль сягало,

Щоб маяками підпирати Хисткую певність сіроми.

ДВА ФОКУСИ ЦЕЙ ЕЛІПС ОГРІВАЛИ

Під гомоном імен:

ЛЕВ ТРОЦЬКИЙ—ЛЕНІН.

ь”8

IV

СЬОГОДНЯ з піднесенням Троцький

промовля. Якою пристрастю його слова зогріті! На репліку—відповідь вльот.

А зала насторожена, як пальма, їх щупальцями слуху ловить.

Зінов’єв головує тактовний і холодний. Здається меч трима, що розсіче живе.

І тільки голова у кучерях артиста Десь там тамує небуденну пристрасть.

Це він глашатай Комінтерну Живий звязок його на цілий світ,

Камінна скеля в Ленінських доктринах.

В президії Фросар і Мануїльский І ще, і ще...

Внизу в паперах шарудять Стенографи нервовим бігом пальців,

А Троцький як метал:

„Товариші! •

Після мистецької будовою промови Товариша Фросара,

(А він відомий циіуі мистецтвом),

Після пом’якшуючих слів Промови друга Суварина Мені затяжко починати твердження,

Що наша компартія французька Переживає зараз кризу.

34

Французька делегація злагоджує різке

рипіння

У відчитах на Комінтерні;

Але ось факти:

1) Обов’язкові постанови,

Які приймає Комінтерн Укупі з делегатами французів,

На місці занехаяні,

Не тільки без виконань,

Але й не визнаються.

2) Преса комуністична

Не відбиває глибинних настроїв Комінтерну Товариші молодші більше того,

(Як ось Оклер),

Одкрито галасують,

Що постанови Комінтерну базуються на

пльотках

І я дивуюся терпінню робітництва,

Що не грозить ще досі в бік Москви,

Не присилає громових резолюцій нам,

Після таких безглуздих інформацій,

Що їх прийма про Комінтерн.

Чи можна дихати тепер В такий прогірклій атмосфері?

Ні, неможливо.

В одній статті Рену говорить так:

„Полеміка роз’ятрилася про єдиний фронт. Але ми не жалкуємось на це.

Нарив повинен лопнути—

Питання тра зліквідувати".

Ось мова дійсних революцій.

Цю мову я вітаю

Усім палахкотінням захвату свого,

Бо це є мова комуністів.

ЦЕРВОНИИ

Ніколи нам подібного питання Округлим бігом фрази не рішить".—

(І жест неясний вбік Фросара: Напружився під спокієм француз).

„І так нам кажуть,

Що все-ж нарив існує.

Ми згодні ВСІМ СВОЇМ БОЛІННЯМ,

Що цей нарив повинен лопнуть І як найшвидче й неодмінно.

Тому то й Комінтерн почав З наривів ще не дуже завеликих.

Але й не так малих у всякім разі,

Як це здається Рапопортові В „Журналь дю Тейль“.

(Широка—з місця—борода Задиркувато фиркнула назустріч,

А жваві очі

Гачками засмикали промовця,

Куди-б йому встромити репліку свою).

А Троцький далі...

„І ми настоюємо твердо,

Що у компартії не місце Таким пройдисвітам, як Фабр З його газеткою масною.

Нам всі гуртом відповідають:

„Звичайно, о, звичайно...“

Це на словах,

А справа й далі Не врегулювано гниє у калі Усяких парламентських блазнів.

В своїй статті,

Що зацвіла сьогодня в нашій пресі Присутній Рапопорт так пише:—(вирізка)

шлях

          „Ми, звичайно, згодні виключити Фабра, але товариші стріляють по мусі і смерть цієї опортуністичної мухи послужить зручній диверсії на користь деяким слонам опортунізму.

І так, ми, бідні члени Виконкому,

Стріляємо по мусі,

Тоді як є слони Нагального опортунізму,

Яких роздушить Рапопорт...

(Напруженії струни залі обірвались,

Сполохано руками замахали пальми І бризнув сміх солоною водою У вічі рижій бороді).

„Дорогий нам товаришу Рапопорте,

Назвіть їх нам,

Назвіть!

Хто ці слони опортунізму?

Назвіть їх нам!!

І вже стоїть залізний Мефістофель,

Зміїться посмішка у складках коло уст. Незміряною перевагою з яхидством Клинок (це борода) підвівсь:

Ударити, чи ні?

Раковський докір захитав Крізь гумореску вбік французів...

От-от вразить удар.

Тоді ще з патосом В президію звернувся Троцький:

„Дайте йому ще дві хвилини,

Нехай подумає".

(Ще дужчий регот Задибився під стелю.

Стільці зарухались в чеканні.

Троцький здається з крилами стоїть. Настала тиша).

ЗІНОВ’ЇВ: Мьі чекаєм...

(Раз, два, три—тиша).

ТРОЦЬКИЙ: Прошу товаришів

стенографістів

Відмітити цю павзу,

Тому що ми ждемо,

Не мухи, а слона".

(Підвищується металевий голос).

А РАПОПОРТ: Я записався,

Я візьму слово.

Я дам характеристики течій,

Які в компартії існують...

(Навіть оддишка з раптовости наскоку): Кажучі про слонів,

Я мав на увазі де-які з цих течій...

Це в інтересах наших дебатів...“ ТРОЦЬКИЙ: „Прекрасно".

(Затримав ще удар.

А Рапопорт наново спохватився,

Бо збив під корень спантелику глум... Немов би хто його питає далі):

„Я записався, я відповім..."

Ніяк не вгомониться.

Поклін од Троцького,

Блиснувши по пенсне,

Поріявся в бік делегата.

„Для мене досить,

Але сказать повинен,

Що політичний досвід мій,

Не тільки мій, а й инших учить,

Що нам незміряно трудніш

ВУЛКАНІ

Атакувать конкретну муху,

Ніж тих слонів, яких не називають.

(Ще вибух сміху).

В ріжних питаннях

Сенська комуністична федерація

Немов тижнева каша

Прокисло розсипається на всі боки:

Сьогодня тридцять голосів в один бік,

А взавтра двадцять у другий.

Парламент, а не залізная когорта.

Але, диви, Париж склепався в блок,

Не проти буржуазії, о ні,

А проти Комінтерну—

І недорікувата ця організація Стає святим святих.

Рену, Віктор Мерік і Гейне кажуть:

„Ця натхненна радянською ідеєю будова Являється законною цілком У партії, яка живиться кровю Од серця російської революції.“

Мовляв: „адже ваше республіка Також федеративна".

(Вперед ступив з зупинкою три кроки) Так, республіка федеративна,

Але не партія, о ні.

Ось Україна незалежна,

Он Грузія, Айзербейджан також,

Але невже ви думаєте,

Що комуністи цих країн Так само незалежні?

Чи ви гадаєте, що ми могли-б створити

                                      опір

Без цього централізму?

39

Зануримось тепер у ‘течії,

Якими розтікається наш комунізм по Сені.

Та вінігретом пріє у ЦК.

Ось праві-реформісти, пацифісти, центристи

Ось ліві, від яких

Нам Суварин сьогодня промовляв.

Є й центр. І мене дивує,

Що Рапопорт в статті сьогодня каже:

          ,/Гроцький весь день настоює на союзові лівого крила з центром, але з центристами у нас не може бути нічого спільного. З ними необхідно боротись, а не складати угоди".

Товариш Рапопорт

Шука постійно центру коло себе.

(Заля в сміх)

Рапопорт мов бик розлючений червоним

кармазином

Уже білками вертить у орбітах,

Не помічаючи, що там готує супротивник: Просто летить на матадора.

„Я шукаю центру,

Щоб роздавить його..."

—Так, так, звичайно,

Спішить на допомогу Троцький,

Щоб роздавить його.

(Ще більший регіт)

Щоб розчавить його.

(Іще не розуміє...)

Але ви ніколи його не знайдете,

Як і ваших слонів опортунізму.

(Тоді сочинилася весела буря,

Як Рапопорт останнім зрозумів,

Що то його всі бачать в центрі).

40

Текла промова з бульками сарказмів. Зривалися ще з місця Фросар і Рапопорт. Останій закид одлетів, як мячик,

Що Комінтерн не може сам Всотатися на місці в їхнє діло.

Троцький запитує —„А ваші делегації у нас?

А наші емісари:

Бордіґа, Ембер-Дроза, Валецький,

Що серед вас жили?

Подайте факти."

Нарешті в піднесених акордах Завмерла заля,

Щоб оплески кінець засипали мов грузом Та Комінтерн занотував,

Що треба кращого із Виконкому надіслати, Щоб там на місці перевів борню,

У масу робітничу упірнувши.

І до Парижу висланий на з’їзд Товариш Мануїльський.

  О, цей зуміє.

Через всю Європу

Пройшов невидимо, немов гремучка,

їдка сумісь Європи й України.

Хитрий глибоким розумом,

  А на очах наївність.

  Підходить од лиця, а б’є у карк,

Аж позвонки злітають.

  Біди не залякається, в пригоді не спіткнеться. Переступив можливі межі авантюри І вже крокує там,

Де героїзм безумством зветься.

  Міністр великої країни І конспіратор-динамітчик.

                                                            4і

НА АЗВИ МАЙНА

        В ворожий табор вибух занесе Підпалить і тікає влучно.

        Увага стережеться в один бік,

        А погляди оточення фіксує в другий,

        Бо він отрута в жилах капіталу.

        Чорненький той жучок,

        Якого не затисне жменя:

         Він виковзне (словами й ділом).

        Сміється, анекдоти креше,

        А легенів лишилася вже половина.

        По Харкову біжить авто / (В вибоях хевкає цей делікатний транспорт)

        Шофер із-заду пихкає цигарку,

        А Мануїльский на кермі*

        Він учиться—ще може пригодитись.

V

Сидить пан.

Вакзал На гряниці.

— Ваш пас?—

Пита поліція.

Пан спить,

Сопе,

Мурчить.

— Пардон, месьє,

Але ваш паспорт?

Ви на кордоні Франції.

— Що?

Піднімає заспане;

Не стямиться. Догадався,

Та й у ніс:

— Умгу.

Поліз напомацки. Раз-по-за пальто,

У друге тоді Так байдуже, неохайно. Чемна поліція жде. Публика торопиться,

А йому все одно. Повітря на платформі Турчить машинами.

            Зал чекає нервово.

            Стікають секунди в години, А пан крізь дрімоту:

          —Нате ось.

            А незадоволений дуже. „Видко важлива особа: Золотий брелок І до влади байдужий,

            Не тре лоба,

            Як онде хтось.

          Мабудь у нього Віза—не те..."

             Надії настирливо,

             Як рій ос.

            Поліцейського думка За нюхом мете.

            Де дрімає брелок,

             Не зрівняв і обличчя.

            До другого-б швидче. Подержав мить І паспорт назад До рук:

          „Прошу".

          Чемний поклін—

             І к тому стремить.

            Пан знову задрімав.

             В носі похрапує свист.

        Тихо—

          Принишк.

            А чогось у щілку ока Так хитро-загострено-зирк. Подумав (сховав у кишеню): „Минулося лихо".

            А того другого

               Кудись повели Чемно й суворо.

                Упіратись зайво.

               В поліс-бюро Коло вокзалу.

              —Пробачте панове,

                Але я...—і до кишені рух. Міцно його Схопили за руки.

               А старший звелів Зробити трус.

             — Я французький агент— Соромливо відкрився.

              Маю завдання Стежити за комуністами,

              Що крізь ваш пункт Проїдуть на з’їзд до Парижу. Другий, що читав Його документ Потвердив усім:

              „Щира правда.

                Пардон, колего Зоба.

                У вас чудова мімікрія.

              З кожним політичним Вам легко зійтись:

              Вигляд у вас—

                Цілком комуніста.

               Наш спільний інтерес Цю погань підрубать Спалить і пустити Потім з вітром.

                На шклянку кави...

               —„Але мій потяг"...

              —Ну, прощавайте.

ЦЕРВОНИИ

               Стиснули руки И у високій кімнаті Регот повис,

              Що французький агент Пройшов, як комуніст.

               Летить авто Шуршанням шин. Мигають вулиці,

                Зоба спішить.

               Будинки падають На зустріч в галоп. Шофер за шкло Принизив лоб.

               Он площа Бастілії Розкинулась обшаром— Люди по ній Шумованням шарим.

              До краю прибоєм Дома й етажі—

               Площа їх не знає В гонові кружінь.

              Густою масою Людських істот Вулиці вливають Кожна свій поток.

               На площі не довго Помітний той рух—

               Так стрижень ріки В морі тухне.

Все сплітається В плинний шум,

Хвиля гойдається В обмеженні тумб.

В гущі авто Вже немов нема— Тільки рожків Глуха метушня.

Стій. Префектура.

Туди на доклад:

Фах агентурний Має свій лад.

А друге авто Спішить на Монматр, Неначе тіка Од вокзальних примар.

У ньому той пан. Шарудить брелок. Фальшивий паспорт Зашився в куток Його зустріли— Машину геть.

На руки схопили Валісу й плед.

Щире вітання В рухах, в очах^

Він прибув З Москви Ілліча.

шлях

               Агент Зоба Докладає начальству, Що в його ділянці Нічого не сталось. Свою пригоду Хотів затаїть,

               Але щоб прихильність Дужчу придбати, Відкрився старшому, Як рідному брату.

                Тоді той по щирості:

      „Знайте, що з Москви їде хтось зробити розкол у Французькій компартії. Ми його повинпі спіймати. Ми не можемо допустити, щоб ліва частина стала монолітом у своїх виступах ПРОТИ УРЯДУ. Хай ліві, центр і праві ще дужче гризуться між собою, ослаблюючи свої сили; так їх краще використовувати.

      Хай Фросар роздирається за єдність кволого організму, нам їхні НЕ СТРАШНІ УДАРИ".

                Вечір з матовим лицем Пильно дививсь лихтарями, На протилежній стіні Чітко накреслилась рама. Зазеленів абажур.

                Там детективна розмова. Тіні меткі у кутку Під шамотіння нервове.

               Бо префектура це штаб Щоденної люти Парижу. Тут поліцейська рука Жертву назначує свіжу.

■

■

•18

ЩЕ з’їздові рости і купчитись п ять день,

Ще гомонять по секціях і гарячать промови, А вже ЦК компартії прийма гостей Та провінціяльних депутатів.

У закутку глухого тупику,

В „Мезон дю пепль“—

Будинок у мішкові:

Тупік камінними стінами обступив,

Одне лишень ввійстя.

А вже нюшить усюди Поліцейська злоба.

Вже провокація завзято поклада І гроші і кметянку,

Ночей не досипа Лягава стежа У всіх кутках Гомінкого Парижу.

В народнім домі—

В камінним тупіку Коморка сторожа Привітна, як шкалюбка.

Ніхто туди шляху Сторонній не віткне.

Упертий бородач—

Бургундська кров шумлива—

Ключами клуб в німоту кида на ніч.

Ждуть Комінтернового гостя.

Хоча пять день, але пора чекать.

І ось під ранок стук умовний і знайомий: Свої.

Заклацав неохоче ключ.

Але спереду—що?—низенький пан.

—Стій, ти куди?

(Поліція, мигнуло)

Хто ти?...

Але вже з-заду Кутюр’є Додав придушено й лагідно:

—Мовчи. Впускай!

Це наші: Москва.

І двері рипнули поспішно.

Пащека темна коридору Так задоволено захевкала,

Як засопіли двері

І ключ підтвердивши заклацав зубом. Гість Комінтерну може певним буть.

В коморці сторожа Ніхто не зна про нього.

Обклався книгами, газетами,—сидить,

Та дні рахує, що проходять У шерханні масовому хвилин,

Начинених секундами й чеканням. Спішить насипати Незначну п’ятиденну купку,

Мигає той потік,

Як літери газет,

А десь поліція шурує по кордонах, Винюхує, як той Зоба,

Де слід запальщика—

Зі сходу—комуніста—

Прозначиться невидимою ниткою вогню В республіку забрезклую рантьє.

А Комінтерн—акомулятор,

Що соціяльною енергією зарядився Розкидує і токи і вогні По цілому обшарові земному,

Бо він господар цього дому.

Гуде антенами до серця робітництва,

Несе захоплення в стражданні і борні За житла у майбутнім сяйві,

В Америку по трюмах,

У паках, в такелажі Несе визвольну вість Секретний робітник.

В Японію інструкція Вже у пальто зашита Поїхала на схід В Великий океан.

А тут в Парижі,

У міністерських кабінетах Вистругується Рурові ярмо.

Пуанкаре облисілий у справах адвокатських Полізе чоботом війни На горло шахтаря.

Розплоджує колонії бактерій,

Щоб протиставити їх робітничим ранам.

Жах смородливих газів

Вже роз їда дихання тих рабів,

Що за сантім під примусом військового набору

Готують смерть

Таким як і вони рабам.

А гість зі сходу

Жвавий і веселий

Син України Мануїльський

Н ААЗВ И МАЙ НА

       Розповіда в той час в комірчині таємній Росмерові і Суварину під анекдотний жанр Свої пригоди, маскування й щастя,

      Як на кордоні Франції недавно Він вередливим паном був.

      Набита заля, як мішок горохом.

       На фракціях і люті й наче рідні,

      Бо всім один лиш ворог—капітал.

      Але ще центр вагається,

      Щоб виключити блазня Фабра,

      Який клоакою на Комінтерн Пузириться та злобою булькоче У пресі розбещеній Парижу.

      Ще центр з Фросаром на чолі Боїться заліза дисціпліни,

      Якою російський пролетарьят Мов тараном урізався Крізь угодовську плісінь.

       У мури одсирілі капіталізму світа.

      Фросар не може підкоритись,

      Щоб десь якась опіка ще тяглась Над достославним пролетарством.

      Опіка дикої Москви,

      Яка на Комінтерн наклала владну руку.

       В країні де панує кнут.

       Там ще можливо, але тут...

      —Брехня!—це заля зліва розкотилась.

       Так, так, товариші,

       Де в психології і крові „кнют“

      —Геть провокатора!—це молодь Сени. Фросар напроти...

      Тоді йому:—„Свиня, кошон!“

Проте Фросарів голос далі,

Рот розтягає, (вже не чути звуку)

З довгастого, широкого обличчя Цієї політичної лисиці.

—„Ні, вільне товариство!

Ми поведем вас у всесвітній бій,

Ми комуністи Франції старої,

Що ще живе завітами Жореса У секціях зафедерованих братерством!44 Він поучав рукою, як учитель В провінції Бельфор,

Аж тіпалось пенсне під лисим лобом.

—„Ми поведем, а не Москва.

Що ми не можемо захрясати в синдикатах, Зате ми адвокати робітництва!"...

—Ні, ми є справжнє робітництво!... Компартія це дійсний авангард,

А не якась адвокатура!...

І буря збилася коло трибуни.

Дзвінок ярчав і змовк,

Десь підкрадається яхидно.

А гомони по залі Тлум весь кида,

І десь розтрощується на гальорці сила Об черепа одсталих реформістів.

Фросар упав між двох огнів.

Він досі жонглював На гострині стального тросу Між комінтерном і міщанством,

Що засмоктало партію борні.

Але тепер, мов бравнінг „Ти з ким?"—

Заглянуло у вічі.

І ось росте розкол.

А Мануїльський пише Суварину В президію:

„Тепер я бачу, що компартія французів Живе і вже гремить,

Коли француз „каналію" в промові кинув, Коли товариша противника його думок Свинею обліпив—

Це темперамент партії нової!

Нехай живе в Парижі комунізм!"

Один оратор спірався на Жореса У гострому питанні синдикатів,

Тоді од лівої:

„Це-ж реформіст, противник Геда". „Опортуніст!"—:ПОПраВИВ хтось.

І зал завмер.

Вже посягнули й на Жореса:

Святого вже нема.

Кашен тоді:

„Товариші, хто на трибуна кинув?"

І далі й далі захищав традиції яскраві.

Тоді підбіг Фросар.

Дорвався до трибуни.

Замовкло все.

—„О, час! о, хвиле!".

Схаменіться!

Святе ім’я Жореса впало,

Пробите блазневим образливим прокльоном! Як? і блискучу білу тогу Болотом обліпило з нашої руки?

Куди йдемо?

Де сльози, що затеплять Отих злочинців правди?

І по старечих щоках

Поллялися жалі в дрібненьких струменях

Ще... ще хотів би мовити,

Та голос надривався І раптом покотом обмерлий впав Фросар з трибуни.

У залі звуковая смерть,

Як обморок промовця.

Заціпла маса розірвалась-Спинився галас.

Фросара піднімають.

Прокльони на лівицю Посипались загуслим ревом—

Зо всіх кутків.

А Мануїльський в президію писав Вальяну Кутурьє:

„Москва сльозам не вірить,

Навіть Фросаровим“.

Шпики уже раділи.

Кожен готовив фразу,

Якою він начальству сам змалює Цей голосний випадок.

Три дні бурлила заля,

Роздирана на дві частини,

Бо сили велетенськи За Францію зійшлись.

За волю робітництва Тут клалися прокльони.

А Мануїльський збоку Тим боєм керував.

Між делегатами в рядах Чорнявий чоловічок.

Записує, примружить око.

От—от би кинувся аж на трибуну, Та... знов записує.

       Круг нього шепнуться чогось-то делегати; Так недовірливо позиркують на його бік.

       А потім взяв один нагнувся—запитав.

      —„ Ти звідки, друже?"

        (Мабуть шпик...)

      —Я сам з Альзасу.

       (Щоб не продав акцент).

       —„Пробач, я знаю всіх альзасців,

       Але тебе щось не пригадую, не помічав". Тоді вмішався другий збоку,

      Шепнув щось тому,

      Той другому, десятому—

       І всі кругом чужинцю закивали,

       Заусміхалися привітно:

      —„З Москви"—серед них пошепки пішло,

       І мов би чемний круг зробився.

       Вже пристрасті розкинули руде волосся,

       Мов промінь ув очах мигтіли,

       Та ось з трибуни голос:

       „Товариші, поліція арештувала Представників од італійської компартії".

       І заля збилася в одно.

      Один ще більший ворог Устав перед свідомість,

       Ненависть до якого Зібрала їх сюди.

       А за хвилину другий:

       „Товариші, поліція забрала

       Представника англійської компартії Томбеля,

       А італійців вигнано за межі,

       Країни, що обезкровлена війною

       Дає себе висмоктувать Пуанкаре і Крезо".

       Як ток убивчий проспівав по нервах,

56

Заюшились серця солоних мас,

І піт на скроні й чола впав.

Запахи видихів запалено двигтіли,

Тіла напружились мечами В один безмовний крик.

Тут словом Рапопорт вступає,

Щоб залю зарядить В одну борню за гніт,

Щоб скинути із мозку камінь Злосливих нарікань на Комінтерн,

Яку ведуть усякі Фабри.

„Не внутрішньою лайкою Нам щелепи трощить Своїм об’єднаним гурткам,

Не суд чинити правого над лівим,

Бо ліві Революції вже захватом живуть. Увагу всю на центрі керування,

А не робити знов Помийницю, чи Тур!

О, Комінтерн не хоче нам розколу,

Але про чистоту він дбає у борні,

Щоб не прилащувались черви,

Щоб праця положилась твердо На комунізм—її усе життя, її провідника і меч огневий.

Тут в центрі дикої И м’якої зверху хутром Контр-революції усіх земель Ми не повинні поїдать себе з хвоста,

Як той байкарський змій,

Бо нас і так вже добре поїдає Той, що ось вимів італійців,

Хто наших сотні в тюрми ув’язав. Товариші, ми тут до Комінтерну

Не вшутку приєднались,

Щоб користь витягати З його кісток—ідей.

Ні, хай же обростуть ці кости м’ясом Наших жадань борні й реальних діл.

Хто підозріння кида Комінтерну,

Той ворог справи:

Не з нами—проти нас.

Я бачу перед собою Диктаторів в кубельцях,

Що їх для себе кожен звив В гуртках закручених робочих Облізлою повстиною інтриг.

Та диктатури пролетарства Вони бояться, як вовки вогню.

У єдності на схід рівнятись!

Не фракція Фросара Всю партію посуне,

А мозок цілого міцного авангарду—

Ось вимага чого Москва,

Ось прагнення усього Комінтерну". Промова вже в піску кінцевому плескалась, Як Кутюр’є додав:

„Нам Комінтерн дозволив Окремі групіровки.

Баласту досить нам!“

Шум затріщав од рухів маси,

Аж шпик Зоба здрігнувся тілом, Включивши злобу в ток.

Він злий і радий разом.

Поруч його іще колега—шпик.

У карточці секретній За номером імення Жамб.

Обидва нервами торкаються собою,

ВУЛКАНІ

Обидва затискають кулаки Щоб стрітися ногами.

Підскакують, щоб иноді, немов захоплені, поглянуть. Хто ще потрібен їм,

Кого іще на голку зору наштрикнути.

Рейвах затихнув.

Запекла боротьба сторін У пропозіціях посходила, як зілля.

Іще горнична ніч

Двома годинами хвалилась,

Як вийшов хтось.

Прорізав каламуть:

„Товариші, іще мерзота поліційна Схопила нашого близького гостя:

Заарештовано і вислано за межі Франції Представника німецьких комуністів,

Члена ландтагу Прусії,

Товариша Далема!“

Шпик мов піднесений на крилах У захватній утомі Крісло обліг,

А вже зади гукали:

„Гей, а поліс!"

І серед бурі гніву Дзвінок задеренчав:

„Слово тов. Вальяну Кутюрє.“

Крок швидкий.

В залі до одказу струни:

Чи грай високими тонами,

Чи рви.

„Товариші! В той час,

Коли поліція заткнула гостям рота,

Як солідарности привіт

Назад поїхав через тюрми за кордони,

59

Коли останього забрали вже Далема,

Тут, серед нас четвертий день

Сидить представник Виконкому Комінтерну,

У праці з’їзду участь сам бере.

За цілий шерег літ,

Коли війна запаклювала очі,

Коли одірвані гранатами на фронті руки Вже не могли підвестися—стиснути Братерську чужоземну зустріч,

Щоб висловити радість Єдности шляху.

Сім літ кругом обтяті революціонери З далекої Росії У перший раз тепер Прислали нам горяче привітання.

Член Виконкому Комінтерну,

Член Цека РКП,

Народній Комісар земель на Україні— Товариш Мануїльский—

Осьде, серед, нас!..

Як грім упав.

Як крила замахали Неісчислимих юрб сердець.

(Приморськи птиці).

Зірвались у шумі понад хвильми,—

А сльози радости,

Як брильянтовий бризк.

„Він серед нас.

Вів Комінтерн!

Нехай живе всесвітня революція!

Немов не бачились.

Товариші у залі обнімались,

Наче колишні христіяни При світлі темних катакомб.

бо

'

І поцілунками мінялися з привітом.

Вся заля підвелась на ноги.

А той чорненький чоловічок,

Що все записував,

Здавалось, ще не знав,

Чи він це, чи не він.

Але його уже вітали,

Вже захватом піднятий гурт З живим вогневим диханням Зробився коридором,

І Мануїльський серед оплесків і сліз Пішов піднесений аж на трибуну.

Тоді з надвору двері затріщали.

—„І ми... хочемо! У нас білети!"

З надвору двері виломать хотіли.

З президії наказ:

„Товариші, держіте двері міцно,“

„Бо це поліція."

І скупчилисяь десятки пролетарських плечів, Підперли двери,

Засови смоцювали.

Зате агенти

Підстрибували в залі, мов на крильцях З гніздочок горобинята підлітають.

Побачити того, що з підземелля вирнув. Зоба знесилено кріз мло сказав:

—„Це він, той пан... Я його бачив..."

—Де?—запитав шпик Жамб.

— „Я їхав з ним у потязі „Аж з самої гряниці..."

А потім спохватився,

Що він такий шлапак,

Що видав сам себе, але запізно.

Його колега хитро намотав

6і

Знаття про хибу першого на пам’ять,

Щоб там по службі Ножку підковзнуть.

А Мануїльський вже гремів Прибоєм океану,

Де злялися стремління гірких мас. „Капіталістів міць вже розїда маразм...“

І далі й далі,—про внутрішнє й зовнішнє Останнім вигуком оратор закінчив.

„Всесвітня революція"—мов келихом хитало. Ще в оплесках і кличах Бурлів піднятий зал,

Ще голоса відбитками зі стелі падали На голови гарячі,

Як Мануїльский став,

Чекаючи чогось....

—Куди іти?

І раптом темінь Порвала жили електричні,

Зіпнули лихтарі—

Зал ахнув—

Змовкли на нівець.

Немов гранатовй кінець Обвалом рушився На кучу комашинню.

Безумна стала тьма.

Напружилися черви до останку:

Що це таке?

Хто? Хто зробив?...

Тоді повільний і розмірний голос З президії

Спокоєм сили й свідомости дихнув У вуха настроженії ляком:

„Товариші! Тримайте спокій!"

Це все продумане й потрібне..." —Ах!—радісно іще раз І лехко так озвалась заля.

З боку президії незначний шум Зарухався кудись у бік... Секунда, дві, десяток Стікає мов зі стелі каплі.

Хтось черкати почав Нахабно сірниками.

Тоді іще наказ:

—Ні блиску, ні вогню!

Самі засвітимо,

Як прийде час.

Хтось черкати почав,

Щоб подивиться.

„Бий його в морду—

„Це шпик!"

Розлігся ляпас

І сірники шаваргнули до долу. Секунди капають...

Та ось блиск вдарив очі,

Вразив зіньки Розширенії тьмою,

І заля інстинктовно Схопилася за лоба,

І вже тоді аж очі застрибали Убік поміж людьми,

Шукаючи де дівся Мануїльський. А він посерд залі Серед гуртка людей;

В якийсь чужий пінжак Не попада рукою,

А другою до підборіддя

Не влиплу бороду—

З опалу притиска.

Не вспів.

Зал ахнув в трете.

А тут якийсь старий Провінціяльний мер із делегатів Зарепетав:

„Ганьба!

Ховаються немов апаші.

Хіба це боротьба?

Міністр, як..."

Але хтось стусаном його на доказ:

—„Дурень старий.

Не час маніжитись..."

В той мент

Двохдюжиновий гурт

Що кинувся, захлеснув Мануїльського

Швиденько оточивши,

І разом рушили вони усі до виходу. Вже двері зашипіли...

Раз, два—ступають Кроки каламутні...

Проход у бік, мов коридорчик.

Його широкий дядя заслонив,

Немов мадярський анархіст: Синяво-чорна борода І біле повне тіло.

Раптом з гурта, як порівнялись,

Хтось Мануїльського Як двине вбік На того дядю—

Той вдарився,

А постать одхилилась І Мануїльський вилетів з гурту

В той прохід,

Що й бородатий заступив.

Гурт швидко посувавсь до виходу, Мов не помітив нічого.

Там збились...

В мішку домів У тупіку

Поліція вже арештовувала швидко. А там у коридорчину Відкрились другі двері І Мануїльського за фалди Хтось потягнув.

—Мовчи, це я,—

Озвався сторож.

— Іди.—Упхнув кудись,

Не одзивайсь нікому.—

Махнули двері Цокнуло ключем.

А делегат відважний Комінтерну Кудись посунувся униз Серед машин у глейку фарбу,

Де сирістю підвал Його схопив і скрив.

Тоді обмацався,

Дістав ще й люлечку пенькову Взяв прикурив і мовив;

„Ну, Дмитре, діло твоє дрянь.“

А там ревіли юрби;

Поліція свистіла і сюрчала.

Та шарила в кутках Очима шпикова.

Зоба (як рушив гурт)

Зірвався з місця Мов пружиновий,

ЦЕРВОНИИ

Через стільці Успотикач, ламаючи себе До виходу рванувся.

Якийсь подібний чоловік (Мигнуло—Мануїльський)

З п’ятьма товаришами Поліз в авто.

Ті, що лишились—кланялись: „Щасливо, прощавайте."

Зоба швиденько: номер.

Його хтось перекинув.

Він вискочив, одбіг і засвистів. Словами перекинувся до полісменів— В якесь авто—

(Аж кидало, так швидко)

Бюро. До телефону.

Заголосив півбожевільно (Пошана, нагорода)

—„В автові № . . . “

І вже за тим авто Гонилось два инших чорних.

А номер все снував Заплутував сліди.

Нарешті зіпсувався,

—Стій і не з місця.

Документи, обличчя:

Його нема.

(І очі викотились з лоба)

Його немає . . .

Зслиз . . .

Ще повторив собі І став мов непритомний.

Нащо-ж він фотографії в кишені Немов любовник носить?—

Щоб навіть рухи Мануїльського завчити ... —„Калоша, блазень!"

Зобу лайливий голос розбудив:

„Промазав, сліпа тютя“...

А ті товариші з автомобіля Од сміху рвали боки.

—„Ви арештовані!"

Хоч злість зігнать на Та регіт їм озвася.

Ранок.

Сіро.

Шум стихомирився. Люльочка попахкує—

Мислі зливою.

Чує стук:

Ключ загримав.

Сторож спереду

І хтось з Суварином.

—„Ну, як тут—добре? А у нас потіха.

Що там чинилось,

Як авто під’їхав . . .

Галас, свисти . . .

—„Ну, я це слухав Тут і глухому Одкоркувало-б уха."

Третій п’яний,

Морда мов клоччя,

Очі соловії До людей сокочуть.

них—

V

<>7

Але^повага До самого себе Преться вгору З духом абсенту

Патли мов стріха,

Вигляд мочала—

Хоч-би ще пелька Іком не кавчала ...

Пляшка з кишені,

Головка зелена.

Суварин знайомить;

„Представник богеми".

Панібрат одразу—

Привітався з гуком,

Щиро так тисне Мануїльському руку.

„Я загримірую ...

Як вийдешь на залю—

Слово чести—

И мама не пізнає.

Я тобі таку бороду зроблю,

Що ти сам себе, голубе, не пізнаєш, Бо я артист.

— Я також добрий артист,— Моргнув Мануїльський —„Ну коли так—вип'ємо колего:

В праці це омаста."

Сіли, попили.

„Ти мені подобавсь,

Вип’єм ще і баста."

68

А за годину Вийшли двоє П’яний художник З паризьким ковбоєм.

Перший стильово Про гонорею правив. Невинна розмова— Шпикам не цікава.

Послухали на мить: їм загально—людськеє, Тут не може буть Шпикам революції.

І

                  VII

СТАРА, облисіла в перуках брехні Облудлива розпусниця Європи Республіка французького рантьє Трухліє днями та паразитує.

Уже беззубі щелепи не заховать Під крашеним червоно ротом;

Уже безкровні груди, де нема чуття,

Даремно розпіраються В гумованих півкулях—

Старая псина смородом несе.

Але масажів, масажів треба І крові молодої з жил Працюючої кляси.

Можливо молодість хоч крапельку піддасться. І ось облисілий, так само, масажист Та кровопуск Європи, Пуанкаре,

Знімає пуф на грудях І тре старечими руками Присохле місце без крові й молока.

Ось він немов вампір той В казарми назбирав Вже молоди для жертв,

Уже вишукує у садистичнії гоні,

  Кого іще на крові підігріть.

Пластичними словами

  То

Глумливого масажу В парламенті вихвалює війну,—

І вже підвищилися пульси Розпутниці старої,

Уже запахло порохом і боєм.

І ось розлопнулась в Європі Заздросна й хижа рівновага.

А юркий адвокат і президент

Вже аж заслинився в військових гімнах—

Він символ кровопусків,

Він сам натхненець їх.

Від захвату тримтить,

Парламент рукоплеска.

Ненавість до пригнічених

І кинутих на бойню

Вся скупчилась сьогодні тут,

Де злізлися потливії смокці Всієї французької буржуазії,— її некоронований король—Пуанкаре.

То од його рук кулю затаїв Жорес у грудях невгасимих,

Обурених насильством.

Так, оця вибухла війна.

Впялися гарпії у серце прлетарське Завалина завирувала й инших в себе,

Все далі в даль курився суходіл.

Од визиску натягувались останні жили,— А другі з пошматованим лицем і мозком У тисячах з живими вкупі В бельгійських багнах догнивали.

„Розпни пролетарьят!“—кричав імпер ялізм. А штаб Пуанкаре сплів спекулянтам сіги, Щоб в апогеєві розлюченої слави Люї Люшер на крові наживавсь.

7>

О, як закапали бульки криваві в серці При імені, Пуанкаре, всіх гнаних на убой, Пуанкаре той друг царського чобота Росії,

Що військові паради ковтає, мов дикун. Муштровані з параду йдуть у могили.

А він оточений газетним фіміамом

Забув, хай хоч на мить, що він старий різник.

Пуанкаре—це зібране обличчя

Гнилої класи в цю гнилу епоху,

Яка розкинула свою ґанґрену На цілий світ живих людей.

Ось він, гурман парадів.

В Тулузу повертається з маневрів.

Солодка посмішка пурхає на вустах,

А з відблиском циліндр (на голові)

Збирається летіти.

Обрана влада міста Не вийшла зустрічать,

Бо в Мерії соціялісти.

Але зате префект, підкреслено службовий,

Тут виступить вперед і вислужиться сам. Поліція звела червоно-жовту арку,

Авто під нею по брукові шуршить,

А сурмачі в костюмах середньовічних Рикають марш деспотів із „Аїди“.

Печена лисина зарухалась, як радість.

Кипить мов колбачка в йому захоплення

                                врочисте

А поліцай—префект Гоярд,

Облесливую взявши позу,

Сам відкрива автомобіль,

Щоб надзвичайна усмішка З обличчя президента Поріялася відгуком по всіх гостях.

Усмішка на вуста* буржуазії Багато болю коштує робітництву!

Жах устає, коди мигне свідомість,

Що цей маленький павучок Прохломлений ідеєю одною Немов сомнабула іде У пропасть із людьми,

Ще друга посмішка в’їдається у пам‘ять. Пуанкаре на північ загляда У гості до царя.

Шумує Петербург передвоєнним страхом. Чавуннії мости чогось страшного ждуть. Ось гнів робочий переплигнув межі—

І вже тече обстуркція по вулицях.

А президент Раймонд в зимовому палацу Люб’язно до цариці компліменти сипле, Аджеж він адвокат.

Та щось за-кисло хмуряться

Сановнії обличчя

Од тих солодких привітань.

—Чого?—„Ах, це дрібниці;

Це витівки проклятого бунтарства,

Не має слів тварин цих змалювати.

Ми живо їх!... “

А там путилівці забули дійсно чемність

І до імен гнобителів

Та спрутів світових

Взяли й Пуанкаре імення присукали.

О, жандармерія не спить.

Вона швиденько маси заспокоїть.

За пару день біжить авто

По тих, очищених од люду площах,

шшг~

ВАЛЕРІЯМ

       По кам’яних каналах вулиць,

       А чиновня вклоняєтсья Пуанкаре,

       Бо їм так весело прибігти привітати Друга Миколи II з французів. Пуанкаре віддано—чемно їм посміхаїться із-під циліндра:

        Усмішка на уста* буржуазії Багато крови коштує робітництву!

       Та поспішив тарантул у гніздо—

       І запалилися простори в диких зойках. Коробки залізниць, автомотори Понесли пачками людей на смерть.

       З смертельної сухости задиханого рота Зривались хрипи й прокльони.

       Неслись і падали через дроти колони.

       А десь Пуанкаре слова фонтаном лив, Що треба ще підкинути в огонь салдатів, Бо Сома Франції гукає о підмогу.

       І Сома дійсно вже харчала,

       Що досить цих безумств.

       Розпечені до біла вуглики Тремтючих нервів,

       Мов в електричній лямпі Не витримували болю—

        І божевіля, як духота спадало,

       Чи обривало пам’ять нанівець.

       А кров’яне болото Все брязкало вогнем.

        Тоді хоробрії з трусами одноцінні.

       Тоді умом гостріші вже почули,

       Що корчі ці в гроб людство заведуть, Що інде треба

74

Шукати порятунку,

Що тільки смерть Пуанкаре—війни Зітханням лехким перекотиться в окопах І не один Вальян, а чи Барбюс Подумав в окопі комуністом. Смертельний глум панів Вже не одному думку просвітлішав.

Але косило міліони Без перепону,

Без утоми,

Аж поки смерть не задихнулась в чині.

І пошматованій країні Зітхнути в хижих пазурях Хоч трохи довелось.

І ось Пуанкаре гостей американських Для похвальби у свому героїзмі В зажурені поля над Сомою повів.

І де могили фалангами повстали Гості та хазяї В повітрі погрозовім Вдихали радість переможців.

На фоні розпачливих могил Пуанкаре весело засміявся:

Таке широке сонце,

Така весела смерть,

Ще й мертві батальйони Тут стали на параді.

Людина, що сміється—

Ь’Ьотте. ^иі гії!

Ще й як з під вуса зуб,

До лисого черепа блиснувши,

Веселість відтінив Старечого лиця.

ЦЕРВОНИИ

Усмішка на лиці буржуазії Багато смерти коштує робітництву!

Та ось газета „Л’Юманіте“

Забила крильми гніву.

Людина, що сміється Із мертвих батальйонів—

Дивиться, гляньте—ось!

І всім так ясно кинулось Знайомеє обличчя—

Він президент, прем’єр...

Сто тисяч карток Сипнуло за день в масу.

Сенсація! Пуанкаре сміється!

А він десь там лютує, ходить:

Поліція не умертвить станка Зоба винюхує орігінали.

Та все пропало—лишається лишь лють. Прем’єр, прив’язаний прилюдно до стовпа Ганьби і масового глуму,—

Біситься та не може думать.

І зразу криза назріва.

Стареча лиса голова Шукає зачіпки помститись.

Четвертого числа в палаті йдуть дебати. Гарячий липень на лобі проступив. Порядок дня—політика в Тунісі.

Докладач Тенеже

Стремить до запитань

Про більшовицьку пропаганду.

В розпалі бойового шалу

Він хижо зиркає на парти комуністів

І грізно вибуха:

—„Шановний депутат Вальян Кутюр’є Здається посміхається?

Вальян вагою з місця каже,

На всю палату розтискає голос:

—„Я часто усміхаюсь,

Але ніколи

Я не сміявся ув обличчя мертвих"!

Фраза—мов завалився дім На лаву міністерську.

Пуанкаре—Війна спинається на ноги, Запаленів, кричить:

„З’ясуйте цей огидний вираз".

Уставши з місця Кутюр’є Звертається убік прем’єра,

Блідий, хвилюючись, та владний над

                       собою,—

Чітко карбує, як ляпаси слова:

„В той час, як уряд міркував,

Що його довг є утічка з Парижу Поперд наступом ворожим,

Ми, салдати, протягом довгих день,

Аж надто довгих, навіть про вашу совіть, Мали часу доволі біль збирать,

Щоб аж тепер обурюватись гнівом На офіційну фотографію,

Де бачимо ми вас,

Що посміхається перед хрестами кладовища,

Які назвали ви колись

Іменням мертвих у строї батальйонів!

Ми бачим посмішку людини,

Відповідальність котрої за жах війни,

Ми ще тут обговоримо"!

Права ячить у сизих криках Поранена з прем’єром вкупі.

В палаті де-кільки хвилин Стоїть розтято невгамовний галас.

Крізь рев прибічників Пуанкаре гука,

Що той Вальян напевно не посміє Іще раз поторить слова,

В яких трусливість з’єднана з брехнею.

А Кутюр’є спокійно одбиває:

„Поки ще ви обвинувачуєте в трусості

                                    мене,

Того, що бився на фронтах в ту пору, Коли ви не могли ще й миру заключить— Я можу тільки реготатись.

Але ви не посмієте вже цього відкидать, Ще бувшим воякам,

Від імени яких я зараз промовляю,

Які ще добре пам’ятають Мільйон сімсот тисяч смертей,

1.700.000 смертей!—

Що їм ця ваша посмішка На боєвих могилах—

Смертельная образа44!

Розгублений Пуанкаре Щось намагається сказати,

Якесь виправдання лепече серед шуму,

Що не причасний він ні краплі до війни,

І навіть бреше адвокатським льотом В поспішності для віку небувалій,

Що він на кладовищі не сміявсь,

Що він примружився на сонце.

Його апломб не зменшила ганьба.

Палата клекотить.

Гарк, свист і викрики з балкону Туниське діло пожужмане в кутку,

Забутою ганчиркою закисло.

        А ляпас розтікається у червінь по обличчу Натхненця дикої війни—Пуанкаре.

       Вже депутати продовження чекають.

        Прем’єр вимогу натиска,

        Що тра пояснення почуть од комуністів Сьогодня, в цей же мент!

        Хай знає світ і люд,

        Хто ще провину понесе за війни!

        Нехай засяє істина навіки На білій одіжі Пуанкаре,

        Бо бачить бог,—він не хотів війни.

       Та Кутюр’є—той не збентежився й на хвилю. З’ясовувать?—чому-ж?...

        На це він згоден.

        Хоч і нема потрібних під руками документів.

       Та на фронтах його становища Були ще й гірші...

         Готов.

       Розсудливий Рауль Пере,

        Що у палаті зараз головує,

        Той розуміє стан річей.

       Щоб якось врятувать Пуанкаре,

       Дає Вальяну слово Лишень про особисту справу,

        Дебати-ж про винуватців війни З сьогодня переносяться на завтра. Працюючий Париж в екстазові сія:

       Пуанкаре—Війну нарешті одлупили.

       На другий день „Л‘Юманітг„

        Пуска побільшені два кліше,

        Де—„хто сміється, а хто скрививсь на сонце". І бачать:—президент з американцем в смішки, А з-заду навіть чиновня і генерал,

        Не зовсім то радіють...

79

Контраст підкреслено уперся в очі, І дрібнаА брехня Пуанкаре Усоте викрилась у пам'яті робочих.

  Стомились читачі од заколоту ритмів,

   Од тих напружень боротьби двох клас.

   Спочиньте на хвилину у еонові мяхкому,

Якого шпик Зоба невільно сотворив.

   Зоба нервово спить, зіпає й стогне.

   Сон плутається небувалим мітком І нитка провідна мотається в клубок,

   А той закочується в сад, зелений і пахучий.

   В тому саду росте багато чудових рослин, таких рослин, які можна тільки намріяти, сидячи з атласом тропичної країни у теплій завіяній хуґою хатинці, десь у заглохлому закутку голої, голодної тундри, широкої, як міжзоряний простір. Хуґа січе холодом і підмиває у тьмі засипані сніговими наметами стіни. Оберемок хмизу тріскотить привітно у широкій пічці, мурчить приручений тюлень, спинаючись вусатою мордою на свої лапи-ласти. А Зоба примостивсь за пічкою і спостерігає за тим читачем атласу. Людина сидить, гортає сторінки та мріє. Раптом помітив стежу, зривається на ноги, хапає Зобу за ковнір і жбурляє за двері вгору з такою силою, що той летить, летить, здається, круг земної кулі і не може зупинитись. Під ним проминають моря, залиті електричним сяйвом міста, гори, ліси, а він усе не може зупинитись. Його обгортає жах -невже так усе життя й по смерті? Але ось чує позад себе гуркіт аероплану. Ще думка не вспіла з орієнтуватись, як Зоба полетів на землю і шелеснув у той самий сад, який почав мріятися

Н ААЗВ И МАЙ НА

спочатку. Тут росли азалії і душні анемони, плющі пообіймалися в досмертному стискові з грабами. Вузлуваті дуби залізним кряжем зайняли велику долину. На пригорку ливанські кедри знесли поверхами шерег зеленосизих килимів. їм покивують ніжним широким листом павлонії. У спеку можна одним таким листком прикрити голову і слухати, як вуркоче по гальці море, що торкається синім до болі в очах, боком до того саду, звідкіль пливе й домішується до шуму моря гудіння бджіл і жуків. Земляничні дерева зі штамами велетенських рожевих коралів, що міняють що весни кожуру, як змії, похваляються білим цвітом, жовтим зав’язом і червоними ягідьми одночасно. Пальми юка б’ють фонтанами білих дзвіночків, драцени прискають зо сміху в ріжні боки і на високих щоглах у зеленій кучмі вигріваються кокосові горіхи.

     У тому чарівному саду жилц собі маленькі трудящі істоти Ахи. Зоба почав за ними стежити по старій звичці. Вони позліплювали з глини й пилу величезні купи своїх жител, бо уміли жить лиш об’єднаннями. Працювали кожен на всіх і вс* на одного.

     В тому-ж саду поруч жив жорстокий звір Гр. Кожен день Ахи лічили свої жертви, які загинули під лапами Гира, але боротися з ним не було сил.

    Один раз чорненький Ах забрався по стеблу у саму квітку — жовтий тюльпановий лихтарь, де сонце з надвору, просвітлюючи крізь масляні стінки пелюстків, робить таке чудове жовте освітлення. Медовий смак повітря в середині квітки аж закружив голову тому Ахові. Це був особливий тюльпан, яких більше не було на світі. Ах припочив трохи, а тоді вгризся щелепами в солодку м’якіть коло пня тичини. Шарпає, одриває і біжить. Поніс—там чекають їжі. Всі Ахи, що поїли того сочистого м’яса набрались надзвичайної сили і відваги. Другий чорненький Ах спотикався вверх по корі дуба. Біжить по гілочці, аж бачить, висить велика бочка, а збоку дірка. Він ще не догадався, що це жолудина. Ага, заглянуть

ПОЕМА

у дірку. Щось біле скребе в середині бочки. Бочка живе соками дуба,—ах, це-ж жолудь. Значить білий червак поїдає насіння дуба? Ах, ти! Зчинилась у середині жолудини бійка. Ах переміг, захопив свіжину білого хробака і поніс поживу до своїх жител. Всі, хто поїли того м’яса, стали запеклими і невгамовними.

  Одного разу до жител Ахів прийшов хворий Гр і тому ще більше лютий. Він почав гребти їх лапами з останніх сил, що вже відлітали. Зоба не знав кому співчувати. Скільки там було роздушено дрібних Ахів, зачавлено в завалених ходах. Але звір звалився—сили його кидали.

  Ахи насторожились, зібрали нараду,—раз, два—обміркували: Гр не має вже сил навіть голову як слід підвести. Але він може одужати. Рішили зробити напад. Довгий рябий хвіст Гира палкою лежав на траві. Ринулись фаланги. Ахи гострими щелепами глодають старече стерво. Гр не може вже качатись по них, як раніш. І коли той Ах, що бився з білим черваком у жолудині, нарешті вибіг на ніс Гира і зо всіх сил упився в нього, Гр умер од розриву серця. Він не виніс хвороби й наруги.

   Коли настав вечір спочинку, на поляні лежав білий і чистий, обглоданий шкелет Гира, як запис у книгах про великі події.

   На дзвінкий зеленавий кришталь неба почали з’являтись зорі і зайнялись своїм ділом. Цікавий місяць вийшов над сад, щоб обдивитись з ріжних боків неба місце подій.

   Ахи од м’яса Гира стали ще міцніші, молоде покоління, як лобода шугнуло вгору, мов сили пролетаріяту на погноєві буржуазної культури,—додамо ми від себе.

   Зоба засердився, що все кінчається боротьбою і перемагає не царственний Гр, а якісь собі Ахи, од яких нікуди не втечеш, але в той час з надхмарної височини перед ним, як архангел Гавриїл, спустився Мануїльський і зареготав в обличчя.

     Зоба з ляку прокинувся, зірвався з ліжка Йому аж серце надірвав цей сон.

Не може буть, не може статись!

Гр дужчий, він поборе,—

І кинувся в шуфляду до альбому,

Де ріжні фотографії запеклих комуністів Дивилися яхидно Зобі в лице.

Але той хитрий Мануїльський,

Що втік із його рук, його він ще спіймає. Сидів годинами, вивчав обличчя.

Лагідний придур туманив життя.

Зоба на пунктикові зачепився,

Щоб Мануїльського впіймати.

Зривався серед сна,

Бродив по вулицях.

Нарешті образ Мануїльського Йому вампіром впився в тім’я І тихим болем голову затис.

За невгамовну пристрасть його побачить Віддав би все.

Немов закоханий коханку неприступну У фіміямах серця колихав.

За пазухою фотографії в обгортках.

І навіть сон одно верзе, як от сьогодня. Як на посаді з того плутати почав,

Його прозвали навіть Мануїльським. Лагідно прилипав до всіх,

Побачити його колекцію портретів:

Вони ось тут в портфелі.

Він зараз,—і хапався та спішив,

Мов на візит до неприступної коханки,

Яка дозволила у себе побувать.

Притихле божевілля тільки розгоралось.

А Жамб після доносу на Зобу—

Пішов уверх, де курево кар’єри.

IX

ПУАНКАРЕ в політику виконань Побитих німців затиснув.

Репараційну петлю Зашморгом перетяг на горло:

І вже задихується робітництво Руру.

Всі тягарі упали стогоном на працю.

Версаль установив режим,

Чудовісько пів-кулі світу обглодало:

На лапах замісць пальців гнізда спрутів.

План знищення Європи Вдихнув Пуанкаре

Шляхом напруження народних сил французів, Наново втискуючи пораненії ноги В залізні чоботи мілітаризму.

Ходи, іди по землях попоротих фугасом, Грабуй залишенії рештки, руїну ковиряй,

Але рантьє годуй!

„Крові і грошей!"—лозунгом зашрубували тіло, Немов загрозу німецкому пролетарьяту,

Щоб не підняв голов, не кинувся за здирство,— Тому стоїть на Рейні

В залізних чоботях французький капітал.

Народнії засоби матерьяльні

Ідуть на зміцнення підвалин буржуа.

В низах клекоче вулканічний гнів^

Проте ще гейзер „Л‘Юманіте“ маленький,

«5

ЦЕРВОНИИ

Щоб змити бурним хляном Всю провокацію шпиків.

А буржуа плекає розклад в робітництві,

Бо забезпечує гурткові інтереси,

І робітництво єдности не знає.

Свої колонії своїм робітникам В поживу кидає, немов обглоданії кости. Терпкою плісінню ізверху нароста Трусливая робочая аристократія,

Яка допомога провозити Ошкрябанії рештки.

Уже Німеччини вагони потяглись,

Корова од дітей одірвана на бойню,

Розкидано заводи, як бурею костри, Комунікація в кишені у Французів.

Несите черево її проковтує німецький антрацит. А робітництво з безробіття На місті голодом ячить.

Розібрані, як ампутованії частки тіла,

Машини вкинуто в чужії трюми—

Вони поїхали од рідних рук.

Крила аеро обкарнали:

Не смій літать, народе, в небо,

Плазуй під чоботом мілітаризму —

Я пан твій непорушний!

А другою рукою

Зі Стінесом стискається кільце удавне: Розділені заюшенії впливи:

Той буде голову стискать, той ноги,

І, значить, революція не пикне.

Дивізії чужі штиками в’їлись в тіло,

Та в настобурчене їжем Чуття народних мас.

Там розстріли для ляку:

86

  Дегут в облозі чавить Рур!

  Тут провокація на залізницях.

  Ось телеграми: ЕСЕН (число і місяць)

   Розстріляно під насипом шість за . . .

  Ах—„за“. Ми знаємо те „за“,

  За те, що руки в мозолях,

  Що діти їсти просять,

  Що витерпу нема не крикнути: болить!

                    БЕРЛІН, (число і місяць). Заводи Тісена в районі Мюльгейма—Рур зайнято окупаційним військом. Запаси вугілля одібрано. Робітники застрайкували на знак протесту. Розстріляно ватажків. Висилка залізничників продовжується. З одного лиш Ессну вислано 3000 родин.

   Такі і тисячі подібних телеграм Стадами перепілок снігом Налякано скакають по ланах газет,

  Щоб запахом друкфарби,

  Мов кров'ю тих розстріляних,

  Туманити розсудок маси;

  Та Комінтерн уже хлюпнув накази—

  І вже злетілися до Есену бойці,

  Що в серці малиновому не знають,

  Де суть державнії кордони буржуа,

  Не задихаються вже в ядусі націоналізму.

  Любовь, одна любовь До страдника заводу й поля!

  Кашен і Клара’ Цеткін,

   Французи, німці, чехи,

   Бельгійці й італійці зійшлись наперекір,

   В одній організації війну на войни кинуть.

87

Брати через багнети руки простягають. „Німці, не дайтесь у провокації захрясти, Французи,—армію назад,

Англіці,--гроші страйкарям,

А РСФРР,—вогню, палахкотіння крови! Вже розлетілися в Європі директиви. Пуанкаре: —„Ах так?"—

Кашена у в’язницю. Дивізії іще вперед,

А Кутюрє з Парламенту за двері.

Злобно гаркоче Шамбр;

Крики несуться з лав.

„Ми ще побачим Рур.

Де владу люд забрав"!

— „Зрадники нації ви!"—

Крики инших летять:

„В тюрми проклятих собак На довічне життя!"

Ляскає голос поверх:

Бучею б’є Кутюр є!"

„Вам не прийдеться заткнуть Горло робоче моє!"

А в той час

Біжить

Зоба,

Спотикається,

Спішить:

Телефон.

В серці —

Надія.

Собак

Врешті

88

Зажме

Закон.

Руки до серця.

Там

Є фотографія.

Він —

Он де

На лаві сидить.

Шапка

Така-ж на голові.

Зразу—

В бюро „Алльо!

Тут

Мануїльський сидить. Боєм керує...

Алльо!

Хрипом задушливим б’є До телефонних мембран. Серце кров’ю кипить, Страх, як кров із ран. Алльо. Слухаєте?

Тут

Серед депутатів йде бій. Тут

Серед депутатів Сидить

Мануїльський.

Хтось прилетів Неторопень

На ту запарену вістку. „Де?"—Он там!

Посопли на мент.

Буча так само стоїть,

Зоба туди:

Хоче питать документи,

Тоді другий його за карк: „Ах ти, тютьо така.

Зараз в цю мить, дурний, Звідси мені зникай!"

А в префектурі дали Йому за службу по морді І до лікарні божевільних Везли в авто по городу.

В хвилю такої борні Не знає де стати Фросар. Весь, розгубившись, зіпа. Коли ширяє пожар.

Різко стали на грань Сили „вперед" і „зади",

А Фросар, як раз тепер Комуністів покинув ряди.

Бій уже пахне, як цвіт У пролетарський сім‘ї,

А тут отповз набік Секретар компартії.

Тлумом зростає фашизм,

В лавині котить комуна, Тлум не зупинить її—

Скине в прудкому шумі.

Тільки каміння міцне Не розіб’ється в борні. Хижий той згусток—фашизм Мадою піде по дні.

   В ■

V

ЕПОХ

х

НІМЕЦЬКИЙ люд уже скимить обдертий.

Уже картоплі мало і газет нема.

Хвости звиваються, хоч північ, коло лавок. Прийдешнє затягнула запона німа.

А тут кордон Саксонії. Сторожко.

Робочі дружини на варті.

Турчить шляхом кільки авто.

„Стій, і ні кроку! Гальт!

Багнети, кажешь, бомби?

Сюди. Озброїти робочих...

У Рурі непокір—салдат французів У карцери на висідку.

„Л‘Юманіте“ трівогу.

Заарештованим грошеву допомогу шлють.

Репресію в параліч.

Марка розпилюється В мікронную нецінність;

За гроші не купити Робітникові хліба.

А Людендорф

Уже нове шикує військо,

Щоб роздушити ще нарешті Революційний рух.

Рейхсвер одним фашиським духом просотався. Незадоволені дрібненькі буржуа В екстазові мольби

Наново зводять очі На тих знайомих генералів.

Інтелігенція тупа туди-ж.

Од зради угодовців Зарядка робітництва Вже витіка в повітря,

Як запах камфори.

Гроші робочих зареквізовані Парижем, їх прожира рантьє у погребках.

В пасивність обертається Палка жадоба маси.

Та ось загони пролетарські Проходять Лейпцігом:

Крокує тисяча і друга й п’ята.

Вітає Бехтір,—підогріва серця:

„Ви будете, товариші,

Оттим залізним осередком,

Який згамулить коло себе Червону Армію робітників.

Трамваї перекинуто—на барикади.

Уже криваві сутички Не меншають од днів,

Уже поліція поринула в облави й труси. Дві сили сходяться —

Струмкуе перший бій.

Нависла скеля гніву зверху,

А друга знизу їй на зустріч Вишкирює зубате каміння.

Чи грохоти міцніше є на світі,

Коли дві скелі в зустрічі говорять?

Німецька компартія

Вже розсила всім бойовий наказ.

ПОЕМА

        НАПЕРЕДОДНІ КАТАСТРОФИ.

  .Кабінет Куйо збанкротував. Внутрішня й зовнішня криза загрожує довести* в наближчі дні до гострої катастрофи. Ворол:і плани розроблено в деталях. Людендорф і Гітлер підготовили все. щоб виступити проти Саксонії й Тюрінгії, та роздушити Берлін і Гамбург озброєною силою. Офіцери рейхсверу муштрують фашистів

          Соціял -угодовці спасують.

   На соціял — демократію і бюрократію профспілок покладатись не можна.

Треба об’єднатись.

   Об’єднання пролетарських організацій повинні бути створені негайно по виробництвах, не вважаючи на найсильніший опір.

Створення боєздатної організації.

  Партія повинна зробити свою організацій» боєздатною до одвертої горожанської війни. Коли легальні засоби звязку—почта й залізниця будут у паралічі через загальний страйк, чи озброєну боротьбу, то необхідно забезпечити сполучення поміж організаціями. Плани фашистів розроблені по військовому до найдрібніших деталів. Вони висунули лозунг провадити громадянську війну, як найбру-тальніш.

  Всі робітники полонені фашистами розстрілюватимуться. Для придушення страйку мають розстрілювати кожного десятого з страйкарів. Повстання фашистів можливо придушити лишень при умові, шо білому теророві буде протиставлено

ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР!

   Коли фашисти ставлять кожпого десятого страйкаря до стінки, то революціонери-робітники повинні ставити кожного п’ятого прихильника фашистів. Робітники, що сьогоаня не мають ще зброї, повинні знати, де і яким чином її одержати.

   На випадок атаки робітники виступають масами. Партія в найближчі дні, чи тижні матиме бойове хрещення. Вона створить робітничс-селянський уряд, який врятує од загибели і поневолення робочу класу, і протиставить французькому імперіялізмові боєздатну спаяну націю.

Підіймайтесь!

   Стискайте ряди арангарду німецького пролетаріяту! Будемо боротись в дусі Карла Лібкнехта і Рози Люксембург.

               ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ НІМЕЦЬКОЇ КОМУНІСТИЧНОЇ ППРТІІ.

        Штаб світовий резерви вже готує.

       Уже Червона Армія Як міна в узбережжі.

       Що коли Польша кинеться В спину робітництву? —

        Республіка радянська порятує.

        І Комінтерн застерігає цілий світ:

ТОВАРИШІ!

   Німецька робітнича класа і весь працюючий люд Німечини в страшній небезпеці. Рур — промислове серце Німеччини задушено окупантами. Французька влада забороняє вивіз звідти вугля й заліза в инші частини Німеччини, наслідком буде безробіття. Рурська округа стає порохівнею, яка може вибухнути при першій іскрі.

   Коаліція буржуазії й соціял демократії в особі уряду Штре-земана—Гільфердінга, замісць обіцянки оподаткувати буржуазію

Розігпала Центральний Комітет Фабр завкомі в.

   Банди фашистів готуються кинутись на німецький безробітний пролетаріят. Але робітнича класа не спровокує себе, не дасть розстріляти себе, як собак. Пролетаріят не дасть себе застати непід-готовленим! Німеччина йде швидкими кроками назустріч* революції. Можливо Антанта накинеться на повставших.

Товариші пролетарі всього світу!

     Ми закликаємо вас підняти руку на оборону німецького про-летаріяту. Збирайте гроші для страйкарів. Пояснюйте салдатам Франції, Бельгії, Англії, що вони в стані катів німецького пролетаріяту, коли підтримують своїх ексіпуататорів.

     Хай живе міжнародня пролетарська солідарність!

     Хаіі____ хай....

                  ВИКОНКОМ КОМІНТЕРНУ. ВИКОНБЮРО ПРОФІНТЕРНУ.

      Нарешті Гітлер з Людендорфом Лякають вже перфідію уряду. Паради „Оберланду“ в Мюнхені До бою спалахнули.

       Вже потяги на осліп зносять На місце збігу „патріотів",

      Вже Людендорф грозить „Прикажчикам марксизму". Напружена країна жде. Напружилась країна,

      Немов у родах жінка —

      До болю гострий тиск У всіх кінцях.

       Д'отказу натягнулася Найменша нитка м’язів, Загострився мов лезо Кожен нерв:

       Рванути,

       Разом одірвати З середини,

       Із кровью видерти життя нове ! Напружилася земна куля,

      Мов од зубного болю.

ЦЕРВОНИИ

       Готовий крик розтятися По діляницях рас.

       Ось вирве той могутній лікар Гнилую біль з зубами геть,

       От-от дергоне!

       У жилах праці цей біль Зводить енергію революційну:

       Температура зводиться по стопнях як вода, Вбираючи калорії потуги.

        ЗО градусів С,—40, 50, 90.

       Вже обварює гнівом,

       Але та сама вода

       99 ступнів на грані напружує маси!

        100!

       Клекіт здіймається в пару —

        Вода, не вода вже, а газ.

        Рве, пропікає шляхи,

        Чистить з мікробів повітря,

        1 вибух залізний шлем зриває,

       Яким затиснуло гарячі черепа та очі! Німеччина вже закіпа:

       Вже 99.

                    *

         Ось—ось . . .

                      XI

ДВА молоді імперіялізми в погоні за поживою Зіткнулося на сході.

Один лукс — кланом чавить негрів,

Будує хмародери й лінчує непокірних Своїй запеклості розбухнути на цілий світ,

Щоб „на пайок Європу взяти".

А другий азіятський з бистрими очима,

З холодним розумом і також без чуття.

Як акробат через електрику Влітає до Китаю.

І вже поглянь, як електричний той павук.

Висмоктує, заплутавши Корею.

Між фанзами за золотим руном рискає,

Витрушує десяти-тисячлітній пил культур Та все на острів зносить.

Японія й Америка зіткнулись в інтересах —

І вже навипередки родяться дредновти.

Круглий Великий бурний океан

Вже на арену бою роз’ятреного бризка.

Натягується й тутка сітка світова.

Натягується до іржавих скрипів.

Світ чекає —

І вмить:

Грохоти на сході!

В паралічі земля,

В тонічному здріганні океани.

ЕВРОПА на

НА

А водяні цілини Перемішавшись хаосом Зо дна западин Тускарори Підривом потрясають кулю.

Преса ячить:

ЯПОНІЯ ВСЯ ПРОВАЛИЛАСЬ!

Подільськи дикуни ревуть на божий суд. Але Америка на вилазку Під пекло кида флоту:

Цікаво, що там ?

Упав суперник, чи не впав ?

А радіо Осаки й Темійоки Під божевільним жахом Устами героїв безіменних Кричить у всі кінці.

Прорвалися з котлів підземних сили, Ударили на воду знизу,

Вода підкинула повітрянії скиби І смерчами тайфун Линув у жерла вулканів.

Мости залізні потрощив.

Із рейок на сажні Одкинув паротяги.

Що там дрібне в коробочках життя ? Дома перекидом летіли в зливі грузу. Удар потряс усе:

І небо й землю.

Вже не було чому валитись, —

З тисячометрових висот Летіли цілі скелі А їм назустріч

Стрибками кидалися полонини.

Провалля та розколини Просікли гори й місто.

У репави будинки з людьми летіли.

На хвилю тиша божевільна,

Де шелестінням тріск мостів, дерев і зойки. На хвилю тиша божевільна,

А потім ще удар і ще удар.

Психозний переляк не знав запони,

Коли священий острів Еношіма В очах, що викотилися з орбіт,

Поволі погрузився в море,

З людьми, із храмами, з двірцями та життям, А потім ще раз виліз і поринув.

Нема опори—жах.

Земля трясовина.

На морі гори водяні повстали—

Найвищі пароплави Мигнули мов тріски.

І ось вони хапаються,

Переступають милі —

Кінець на все:

Ізмиють навіть груз.

Хвилі летять безладним ревом,

Хвилі злітаються з розбігу в бійку.

Чуби покошланої сивини Безумним клекотом Зриваються і скачуть Під саме божевільне небо.

Грохіт підземний крізь рокоти води,

Що кидається дуба В розламанії гори.

І хаос спотикається Об скелі вогнедишні,

Щоб знов галопом Море перевертать.

Будинки п’ятиповерхові,

99

________

Як дрібні камінці лупцеві Під гребінями хвиль тих Розмочені в останнє Зіпають переляком.

І хряском нечутливим Серед виття тайфуну Злизують юрби людських тіл,

Що косороті лементи З обличчів косооких Виють у смерть.

Провалюються в шумляву глибину Цурупалками дрібненькі судна.

Ген-ген верхи замутнілих валів Шумують десь під небесами У заколотах хмар.

І тільки крапкою у полотняній піні З людьми живими тоне крейсер.

Пащу розкрила морська яма—

Проглинуло із вибухами Иокагаму:

За мить уся флотілія,

Накрита челюстю води,

Удруге вже не показалась.

Циклон через Сибір, через Європу Той заколот повітря переніс.

Підземні гази так напружились під цілиною* Що переламаний Ніпон Сейсмічною пропасницею трясся.

Токіо спалахнуло в завалених кварталах. Вежа над арсеналом запалась,

Аж чавкнула червона людська маса В акомпаніментові розриву мін і бомб. Порвались у землі Залізні жили водопроводу:

Води нема пожежу погасить,

І і оо

Голод підводиться в оскаженілих лицях,

А азіятський капітал,

Поліцію налютивши, знов розстріли провадить, Останнії рахунки звести без суда,

Спішить, використовуючи катастрофу.

Йому тепер належать час і озброєне безправ’я,

Сакаї кулю в спину, мов Лібкнехту,

В колодязі дітей завзятих комуністів,

А тут удари землю потрясають...

Коли затихомирилась стихія,

По — над пожежним куревом землі Лишень чужі аеро вуркотали,

Та фотографія вихоплювала клапті Живого болю тих руїн.

Безумне тиснення підземних лав огню Перекотилось під корою,

Прорвалося, струснуло Етну,

Та лавою неісчислимих спек Обляло острів Сіцілійський.

Прорвалося, ударило в Бретані,

І відгуки у Каліфорнії Захлинув океан.

Дзичать здалека телеграми:

                  ЛІФІЛЬД. 19 їх 1923 р. На північному заході БРЕТАНІ (ІІуполь, Рен та ин.) останніми днями иомічалися сильні підземні удари. Європу може затопити.

На мент ослабла сітка напруження війни,

Бо вирвано одно кільце Японським землетрусом.

НАДЗВИМАИ НА

       Тра рятуватись од стихії,

       Тра скупчити на боротьбу із нею розум,

      А він напружився на знищення людей,

       Щоб весело сміялася буржуазія.

        Усмішка на лиці буржуазії,

       Багато смерти коштує робітництву!

       Радянський пролетар спішить на допомогу Із хлібом „Ленін"—пароплав До острова сапає.

       Але при зустрічі вітать його Японські гармати заходились,

       І порт прожекторами вперся у залізні боки.

       Геть з порятунком робітництву,

       Уряд боїться такої допомоги!

(З ВІДОЗВИ КОМІНТЕРНУ)

      Комінтерн звертається до робітників Японії і всього світу. Чи можна уявити більшу нахабність і ненавість до робітництва, як те, що ми бачимо після землетрусу? Японським робітникам нічого губити, крім ланцюгів. Хіба не розстрілюються урядом тисячі й тисячі японських робітників і селян?

     Комінтерн пропонує японським робітникам без ріжниці напрямків створити єдиний

КОМІТЕТ ДІЇ,

     щоб здійснити єдиний фронт проти імперіалістичного уряду. Зімкнутим строєм робітництва на ворогів!

       А тут Європа злякано чекає,

       Що ось провалиться Сіцілія під воду,

      Що ось з’єднаються моря Під горлом Піріней.

      Пройде широким коридором На північ море Середземне,

       І всі багатства й капітали

В воді солоній захлинуться.

Як рятувати людство од стихій?

Про те не думає буржуазія:

Вона собі шукає приладів для знищень. Чума, отрута, вибуховість—

Усе мобілізоване на кволе тіло.

Та жде Європа ще удару,

Величнього підземного вулкану,

І буде гнів не менший Фудзі-Ями,

Коли пролетар’ят устане.

                       XII

   НА Вкраїні був собі чемний вчений, Тихо ходив, говорив мало. Працював багато, більше думав,

             В огні революції був хрещений.

    Проділь математичний На голові.

    Молодий ще досить,

    Досить високий.

    Знав життя коротко;

    Гав не ловив.

    Всі науки близьки:

    Знає що робити В хемії, механці—

     І геолог теж.

    Як притиснув голод В боєвий облозі,

     Він собі із крови Ґудзики робив.

    Побіжить в різницю—

    Матер’ял даремно,—

    З нього ебонітові Ґудзики ростуть.

                   Так перебивався,

                  Не сичав нікому Молодий учений, Інженір Кугно.

                  Хай простять нащадки, Що в тісну хвилину Він для спекулянтів

                   Хрестки золотив.

                   Тра електролізом Сало здобувати,

                   Як кругом завія,

                   Як кругом війна.

                   Мінялися влади.

                  Він крутився мудро—

                    І не розстріляли И не голодував.

                   Тільки раз нахабство Дикістю вразило І знайшов він друзів Серед повстанців.

                    Було діло в осінь. Денікинська влада Вішає робочих, Знайомих Кугна.

                  На заводі з ними Грівсь коло мартенів,

                  А тепер заводи Іржа занесла.

•05

ЦЕРВОНИИ

Велетні ціліндри Рижими руками Обнялися дружно На горі конать.

А внизу чеченці Вішають за слово І грабіж сторожко Зиркає в-ночі.

То ведуть на рубку Повстанців патлатих, Та „Осваг“ шпіонить В затишку родин.

Зайшов у кімнату Тип із контр-розвідки, Хоче він мати Пам’ятку собі.

Собі та й колегам; Чув він і знає,

Що Кугно із крови Робить цяцьочки.

Хоче, значить, мати Хрестика червоного З крови зарубаних Більшовиків.

Він по селах їздить Од санітарії—

Це значок на шапку— „Червоного Хреста".

От—тоді Кугно Зв’язався з повстанцями—

І шпика під хрестиком З цеглою в Дніпро.

Той Кугно досліджував Лямпочки катодні,

Що почули гомін Радіо—хвиль.

Що й дитячий голос Ревом велетенським З рупорів розносять Тисячам людей.

Коли японський землетрус Налякав залежне людство, Що нікуди тікати Од сейсмічних катастроф,— Кугно почав шукати,

Як земляне тремтіння Й напори вулканічні,

Мов груди вислухать.

Йому катодна лямпа Слух перетворила,

Бо вже давно ми чуєм Молекулярний хруск.

Коли брусок заліза Перемагнитить током— Катодна лямпка чує Молекулярний хруск.

ВВРОПА на

                    XIII

СОЮЗ одмолоділих націй В піднесеному здвигові до поступу вселюдства Шукав наукою твердих стежок Не знищення, а порятунку.

Нехай видумує “шахрайський вчений світ Отруту й божевілля воєн,—

Тут вперся мозок науковий

В шари, звідки джерела б’ють живої прохолоди На рани в головах у тисяч поколінь.

Нехай стамує давній біль

Сама розгнівана й розлючена природа.

І вже вуглець під промінями сонця Замісць отрути заводських кварталів,

Замісць смороду, копоти та язв—

Перетворяється фотохемічним зудом В крохмаль, у цукор, у вино:

Доменні печі бухтять хлібами.

У паперову одіж кращу шовку Мяхкими зборками художники вдягають.

Розвинули гуманний цей винахід,

Який в Америці колись-то трести задушили.

Салітра, люта кулями дзичати,

Теперь білками потекла,—

І все для мас і все для міліонів.

Теперь не одиниці скніють на секретах,

ю8

        ВУЛКАНІ

А насотаються розподілом народи.

В дітях істоти гармонійні Виходять на борню у теплий світ Вже не із вицвілих підвалів,

А з повітряних замків,

Об’єднаних в одне затишне житло Звязком крицевого гіпнозу.

Обмита кров’ю радіо й електроплинів Одна жива мережа людства,

Як пасіка гремить.

А Франція іще під чоботом безумних олігархів Глибока нужа цілих верств,

Мов пранці роз’їдає організми,

І виродки виснаження та злоби Ростуть, як цвіль з невинного погною. Півнелегальні збори робітничі Десь в підземеллях тиснуться і пріють,— Загнав їх Жамб—тюремщик олігархів. Автоаеро служить буржуям,—

Біднота в порохові пішки.

Делікатеси, мов кров робочу,

Висмоктують паразитарні дами.

Але зростає гнів Після нових пригнічень.

Уже покірнеє забитістю Обличчя робітниче Жамб нівечить у тюрмах,

Заковує замками смілість.

Щоб не було нікому передачі,

Щоб утічок та зносин не траплялось,

Жамб розпорядок вніс—

Всі тюрми Франції на радіо — замки.

З Парижу Жамб висмоктує життєвий опір По регламенту:

109

УЛЬС

В десять—сніданок, у два—повітря,

А далі гніт, закований без змоги розмовляти. І тільки стуком через стінку,

Ще комуністи вміють зговоритись. Надлюдських катувань зазнали ватажки. Загострений садист, інспектор тюрем, Жамб Придумав мягке катування.

Щоб знищить світлий мозок і тугеє тіло У молодого гартованого ватажка,

Щоб, наче холодець в теплі,

Розкволити уперту волю,

А потім викинути геть:

Його катовано що-дня

Насильно мастурбаціями полового тіла.

Йому, ув’язаному в ліжку,

По кільки разів на день Робили це упродовж місяців Мяхкими, ніжними руками Чотирі голії красуні—аристократки З найвищих у Франції родин:

Розвага й помста ворогові кляси.

Присутністю сліпучих викоханих тіл,

Привабою безстижих і вишуканих поз Будили в’язневі спочатку розпал,—

Траплялося, що навіть його брали,

А потім у солодійських муках Йому витягували соки,

Аж поки

В паралічі не зупинило Нервову міць спинного мозку.

А там і божевілля апатичне Поставило закреслення на душу.

Лишень тоді йому відкрились двері,

Та розказать нічого вже не міг.

по

Коли, було, затужить виснаженим

                    “жахом

В словах: „не треба солодійства!“—щ Товариші його тільки спіткнуться болем: | „Нещасний... Що вони зробили?",] |

Кугно вже слухає двигтіння грунту.

Де ждати вибухів вулкану, передчує,

Бо математика під інтегральним слухом Вже вирахує дні й години передбачить. Перетекли в глибинах лавові гамули Аж під Європу напором нестерпимим.

Уже Овернь дріжить:

От-от зірватись громом.

Ось море вже плазує, чує здобич:

Так хоче захарлати людськії оселі. Радянська Академія За людність вже боїться,

Друкує попередження робочим.

А Комінтерн гарячу засторогу Уже по радіо розбризкує по світу:

Через чотирі тижні зірвуться Севени. Бретань іще раз за той час Здрігнеться од сейсмічного удару.

А тут дорожній трест,

Що захопив шляхи землі й повітря Вже спекулює на білетах.

Буржазія виїжджа з комфортом.

А робітництву замовчують,

Що близько катастрофа.

Пуанкаре витягує в останнє Свій струпішілий авторітет,

Що Академія й Сорбона потвердили: „Ніякого не буде землетрусу!"

І вилетіли телеграмки,

Де президенти запевняють.

Проте Компартія в запіллі не засне.

Уже бушує вість по синдикатах і заводах,

Що буде всім біда,

Що буржуа замовчує, та кодлом виїжджа. Розкрилилась турбота лиш про себе.

А Комінтерн ще попередження дає,

Щоб не чекали на буржуазію.

„Вона покине Працю на загибіль.

Лиш власними руками Здобудете собі рятунок:

Повстаньте!

В борні—життя,

На місці віє смерть!"

Арешти накинулись зубастими щелепами на

                            робітничі маси: За все—розкрити повстанком,—

Перед кінцем, але парлізувати Революційний вибух.

Уже в Парижі

Виступили шрамами на площах барикади, Траншеї підземельні—ховатися од бомб. Іюльська кров З Бастилії заговорила.

За попередженнями вдарила земля.

То землетрус Севенами підкинув,

1 покололися шляхи аж до Парижу.

Антени лопнули,

Брест поломав будинки.

Сіцілія в воді,

І Етна вже кипить, немов гартоване залізо

в бодні.

Закутавшись у велетеньських клубах хмар.

І 12

Жерло її роздмухує круг себе воду.

Люд гине у сірчаних газах.

Отруєний на дачі порвався Мусоліні.

Затихомирилась земля на тижнів зо три.

А вже по радіо з Москви Новеє попередження гаса по світу:

„Спішить новий удар Прикончити Європу.

Наскочить море Середземне І захлине Париж.

Рятуйтеся,—три тижні сроку!“

Аеро радреспублік

Під обстрілом навезло прокламацій,

Розкрити очі робітництву.

Ще ескадріллі накинув Комінтерн.

А з низу робітництво Од голоду і жаху Схопило арсенали,

Хоч і душили гази.

Одні в противогазах,

А другі виривалися аеропланами під небо,

З вогню пекельної задухи.

Дві сили збилося.

Керує Монтеньяк—

Диктатор білих.

Пуанкаре дає престиж.

А там десь удесяте виринув у масах Мануїльський, Коли Ревком уже громохкії накази кида.

Зброя посходила негадано (о, значна кількість!) В руках дружинників робочих Люди рятуються, бо смерть.

Уже комунікація в руках розбурханої маси,

Вже дирижаблі посунули у тисячах на схід.—

В гостинну Радреспубліку Союзу.

Приймають там братів—французів.

Німеччина собі підводиться й перепуски дає. Вже угодовці хапаються наліво.

Уряд собі готов схилитися до рад.

Лиш польське туполобе панство,

Роздуте гонором реве:

„Ще шляхта жиє!“

Але в таку хвилину,

Як дипломатія в газетах загрузає,

Кінармія сипнула під Варшаву,

І робітничий уряд Домбаля Заплів іще один злотистий напис У герб Союзу Рад.

Та європейські фашисти можуть схаменутись І справити ще міжнародній наступ.

Тоді вже до кінця.

Червона Армія раз—два сипнула ескадріллі І вже з кабіни моноплану Посивілий, як голуб, Троцький Дає накази в телефон.

Вони летять на допомогу Повставшим масам в зону Сени.

Навіть старі „индички“ полетіли,

Що будувалися до смерті Ілліча.

За сутки рокоти вже над Шампанню Змішалися в рої залізних птиць, їх привітати радісно летить Ескадра Франції нової,

Щоб об’єднатися в одному плані бою. Гремлять ще під кордонами Гарматнії набої,

Але вже центр розруху переміг.

       Вже перша паніка перекотилась валом 1 стухла.

       Комісар’яти нервами працюють,

       І плани Комінтерну Ідуть немов хронометр.

       Іще п’ятнадцять день до вибуху лежить.

        Всі засоби комунікації пляново Наркомшляхів мобілізував з півкулі світу. Наркомевак працює мов дінамо:

       Вивозять Францію на Схід.

       У Раднаркомові Кашен, Вальян,

       Суварин, Мануїльський,

       Щасливий другу революцію,

       Як переможець пережить.

       У війську Троцький дух підносить.

       А танки в ролі паротягів Фургони крізь Європу тягнуть за собою. Тепер фашисти в тюрмах Під радіо-замками.

       Народній гнів схопив в підвалі Жамба До Сени зволокли, а там сказали: „пий"! Аж поки прийде амба.

       Перевернулись кіши наллятії водою; Приклади в спину Іще запрошували пити,

       Аж поки не сколів.

       Тоді лишень на скрайніх точках Зосталися загони білих.

       В Марселі сів загнаний Монтеньяк. Иог’ад’ютант, Доде, з запеклих монархистів, З ними Пуанкаре та ще де-кільки менших.

       І в другому кінці в поламаному Бресті Зібгались рештки білих сил.

                                                                                      і

ЦЕРВОНИИ

Так спалахнувши степ

Окраїни вогнем підводить наостанку.

Петелька революційних сил Стискалася на горлі білих.

Марсель з води, із неба, з суші,

Чекав на гнівну брязкаву гармат,

Але щоб знищити три сотні

Не можна нищити нам докерів Марсельських.

Тому запеклість Перекопу пригадалась,

Коли в середині підвівся буйний гнів.

Але холодний Монтеньяк Терором погасив поломінь.

Червона Армія околиці вже насотала.

Над містом під обстрілом Аеро прошугав.

Простреленії знизу папірці

Упали з нього, несучи млосний ультиматум.

          За 24 години здатись! Пуанкаре, Монтеньяк—поза законом. За їх голови (одиниця з нулями). Решта може покластись на доброту пролгпф’яту.

Командарм ТРОЦЬКИЙ.

Ніч. Штаб білих утікать.

Аеро до послуги. Керує Монтеньяк.

Пуанкаре заслинив перед смертю.

Рванулись склади серед міста,

Щоб заглушить приглушений мотора шерет,

Коли шугне аероплан.

У ньому Монтеньяк, Пуанкаре, Доде.

Шарахнула чужа сторожа Мечі прожекторів у небо:

Червоні мацають.

шлях

Повітряна застава: „Що буде"?

Н—3500.

Шумує ніч в зіницях темнотою.

Компас біліє фосфоритним циферблатом По-над Ліоном.

Заглушений пропелер.

В бінокль:

На ратуші зоря червона мліє І має прапор у її вогні.

„Прокляття!

Аероплан у Брест!

Ще може там шукати впертись.

А ні—до Англії,

Бо там хоч угодовці.

Може не видадуть".

Уже під світлом—Брест.

Уже під маяком баранчики на морі.

В радіо-телефон,—щоб зустріч,

Сигнали й инше.

Бензін не прибува.

— „Механік"!

— „Одкрученая шруба:

Весь витік"...

— „Ти зрадив? Ах"!..

Дихнув газовий револьвер І за вікно

Мигнув механік,

Немов остання жертва,

Непотрібним кланом.

— „Тоді хоч світляний сигнал"!

— Не має батареї!

— „І тут зашилась зрада"!

На башті Бресту Розцвітає червінь.

Наблизились.

— „Не може буть"!

Ослизли руки,

Бо нема бензіну.

— „Тоді Над море!

Над море,

І яко мога вище!"

Аеро захитавсь паралізований.

Коли завив униз,

Стовп білий здибився на хвилях,

Де жахнуло залізо в воду.

В солонім морі заховалась Фашиськая надія—Монтеньяк: Холодний мозок І закуте серце.

А Брест на ранок Не відає нічого:

В маніфестаціях бурлить Прибоєм вільних хвиль.

Та укладається, щоб їхати скоріше На схід за димку миль,

Де вільно поступ дише.

ВУЛКАНІ

             XIV

УЖ Е із Франції нагальний тлум Перекотив хвилюючись до сходу. Розташувались міліони

     На площіні од Балтики аж до китайських пагод. Віддані праці інженіри Вже почали вкладати наостанку Таємно — лаштовані машини.

Вони не допустили саботажу,

Як російські в 17-му році:

Навчив таки історії зразок.

Луврський музей перевезли у Харків,

Розташували нашвидку В новім палацу ВУЦВИК’у:

(Можна вгадати, що був за будинок).

На Україні школи розмістились,

В Сибіру фабрики, а влада у Москві.

Для Франції вже батьківщина всюди.

Пів куля народів на землі Вдихнула свіжої чужої крови,

Оздоровивши одні одних.

Пригоди ріжні і випадки

Поширили сюжети й побут белетристам

Скільки було пригод і почувань,

Як вивантажувалися з аеро й цепелинів,

А потім плазуваті танки Приволокли фургонів каравани.

А ось вам тогочасні жарти:

Письменник Лейтес, свій літературний Захід Лишив для сельпоетів і „соцвишок",

Женився з парижанкою И дитячого притулку—доглядав,

Пишучи доклади про негритосів.

Пилипенко тоді аж вийшов з „Плугу",

Нарешті визнавши, що той оджив.

„Плуг" переніс діяльність на Камчатку,

Де давня філія була,

Щоб посувать культуру камчадалів.

Реон-Марк Поліщук,

Погостювавши раз в французькім дитбудинку,

Прийшов і мамі заявив,

Що українки не жінки, а риба.

Коля Горбань розгорнувся в трактаті,

Як відбилась Коліївщина На французькому пролетар’яті.

У палаті мір і ваги сталось надмірне:

З самого Парижу прибув платиновий метр.

Мазуренко на тому брускові зомлів І з радости вмер.

Голубович знайомив чужих інженірів З будівельним ділом на Вкраінї.

Ті слухали, слухали а потім сказали:

Хоч ми тут і нові й без стажу,

Але давайте ми краще самі вам Як слід про вас же розкажем.

Що там конфузу було Й не передать.

„Вісти" виходили знов двома мовами—одвічне нещастя— З перекладачами гризня:

Вивчили вже вкраїнську мову,

А тепер ще над французькою куняй.

120

Музеї, золото, добро,

Як і машини вивозили з собою.

Америка зчинила ґвалт:

А хто довги її поверне?

Хто за видатки на світову війну Тепер за Францію оддячить?

„Не допустить!"

Десант у цепелінах Летить по вітру через океан.

Ескадра дні і ночі протиска повітря Тупими мордами аеростатів.

Спустилися коло Парижу.

Але безумне диво:

Країна спорожніла.

Сади зелені, фрукти бурштинові,—

Усе чогось замерло у чеканні.

Пташки не знають—гаморами сиплють. Тільки людей—ні духу.

І радіо американців продзичало,

Щоб здивувати цілий світ,

Бо ще не вірилось.

Глухії телеграми

Чинили пльотки та брехали.

Залізна експедиція американців Підходить обережно до Парижу.

В той час відкрилися із Харкова сигналом Замки закляклі радіо-тюрем.

Буржуазія висипала знов на волю:

Хай попанує.

І хижий багатій

Таращив очі на американців,

Спочатку перелякано почав шукати кубел, Де покидьки його кишок В срібляні ватери стікали.

НААЗВИЧАИНА

       У Франції ще їжі вистачає!

       А потаємні склепи та шкатулки Залопотіли корками і забрязчало злото. Кінець однаково настане:

       То хоч пожерти, погуляти.

        І оргії в залишеному місті Підняли хриплий голос перепою.

       Останні блюваки покрили брук люксовий. Розпутні молоді жінки Без сорому, прилюдно, на диванах Згинали тіло в однополих ласках:

       То були присмерки лезбійського кохання. Десант американців Уже панує в місті.

      Раптом напружилася тиша 1 земні корчі Блювотину і мерзость Покрили грохотом і грузом.

       Іще удари—рушаться будинки!

       „Нотр-дам“ захряснув, підійнявши руки, Химери його цоколів під куряву сховались.

       Соломиною хрупнув гордий Ейфель.

       А Гавр вже захлинувся хвилями води. Стихійний рев залляв земне провалля,

        \ лава з під землі

       Покритая водою зверху

       Тайфуни пари кинула на пів—Європи.

       Крику масненьких червачків

       Уже не чув ніхто.

       Високи вежі спалахнувши Немов свічки шипіли у воді.

      Ще море валами верстовими Жагу вулканів заливало пивом.

Бенькет стихій.

Земляне серце захотіло пити.

Перетялися суходоли І заспокоїлась холодна глибочінь Над Францією, мов по Атлантиді.

Німеччина вже радами ступа.

Вже Комінтерн до Раднаркому світу, Немов ЦК, поради шле, як старший. Англійське робітництво аж тепер Поширило стопою диктатури У всі кутки землі Організованную міць.

ССРР цвіте, як буйна парость.

Тепер нова земля—широке господарство, Де людство з дужим і співучим тілом Широкими спочинками міня години праці. І коло братніх націй—

По всесвіту сія.

ВАЛЕРІЯ Н

     РЕФРЕН

        І нас товариші із сяйва пригадають,

        І нам зітханням теплим прогудуть. Нехай блакитні і яскраві далі Піднімуть боротьби гарячий дух.

       Хай розгорнутим людським потоком Запалає вселюдська душа,

       Хай в розверзте майбутнього око И наші дні шумовинням влетять.

        Бо зійдеться, ісплинеться людство У безклясовий збан почувань,

        І брільянти фонтанів зімкнуться Там, де гнів у крові ночував.

        Повстаньте-ж, прибиті капіталом, Голодні юрми злидарів,

        Гармати борні зарокотали І день зі сходу зазорів!

        Як повінь, лавами шугніте,

       Щоб нерви—спільні провода! Повстаньте ви, підвалів діти,

        Начинням праці завладать!

                  До комуни світової Рушай, прибій залізних рот, Міжнароднім, запеклим боєм Світ насильства побороть!

Квітень 1923—15. IX. 1924. Писано 15—29. II 1924. Лнг. Харків —Ленінград—Харків.

О Г Л А В.

стор.

1. Інтродукція: завдання художника-письменника в рево-

люцію ........................................7

2. Земля, як ціле. Комінтерн, преса й капіталістичний

світ. Розд. 1......................................11

3. Мітинг Комінтерну на Червоному майдані в Москві.

Розд. II...............................17

4. Засід. Комінтерну в Кремлі. Троцький. Розд. III. . 23

5. Промова Троцького. Розд. IV ....................34

6. Мануїльський їде до Парижу. Розд. V..............43

7. На з’їзді Французської Компартії. Розд. VI ... . 49

8. Усмішки й ляпас Пуанкаре. Розд. VII..............70

9. Сон Зоби, Гр і Ахі. Розд. VIII....................81

10. Рур і Франція. Діяльність Зоби. Розд. IX..........85

11. Німецька революція. Розд. X......................91

12. Японський землетрус. Розд. XI..................97

13. Вчений Кугно і його винахід. Розд. XII......104

14. Розвій ССРР. Олігархичний гніт у Франції та пов-

стання робітництва перед землетрусом. Розд. XIII . 108

15. Франція переселилась у ССРР. Загибель буржуазії

й американського десанту в Парижі. Розд. XIV . . 119

16. Рефрен : згадає нас об*бднане вселюдство. Повстаньте! 124

ЦЕНТРАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА ХНУ ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

В те дни невольно приходили на ум прочитанные когда*то строки:

«Голова внимательно и скорбно смотрела на Лоран, мигая веками. Не могло быть сомнения: голова жила, отделенная от тела, самостоятельной и сознательной жизнью...»

В волнующую, неправдоподобно волшебную историю уводили эти строчки — в историю, где была тайна, было преступление, была борьба простых и честных людей за торжество правды, за разоблачение жестокого преступника. Было все, что так завораживает нас в детстве...

И вот —- давняя уже теперь статья в февральском номере «Литературной газеты» 1968 года; цитатой из нее начаты эти заметки.

«Еще не улеглись страсти с пересадкой сердца, а уже говорят об изолированном мозге...

Нет, не следует думать, что проблема изолированной головы может быть решена в течение нескольких месяцев. Нужна очень большая работа, но мне не представляется это более трудным, чем анабиоз или преодоление индивидуальной невесомости тканей...»

Известный советский хирург, лауреат Ленинской премии Н. М. Амосов, детально обосновывал в этой статье все «за» и «против» фантастической операции... Как тут было не вспомнить снова об Александре Беляеве?

Мне захотелось перечитать его книгу об удивительной'жизни головы, отделенной от тела. Неудержимо захотелось как можно больше узнать и о самом фантасте...

В 1925 году в журнале «Всемирный следопыт» был напечатан первый рассказ А. Беляева — «Голова профессора Доуэля». Первоначальный вариант едва ли не самого знаменитого ныне его романа. А в 1941 году — перед самой войной — в издательстве «Советский писатель» вышла последняя прижизненная книга Беляева — роман «Ариэль».

Между этими двумя датами уместилось шестнадцать лет. Шестнадцать лет поисков, надежд, разочарований. Больших творческих удач. Горьких (потому что вынужденных) перерывов в работе. Шестнадцать лет — и десятки рассказов, повести, пьесы, сценарии, наконец, семнадцать романов!..

В предвоенной советской литературе не найти больше примеров такой удивительной верности научной фантастике.

!Кто же он—Александр Беляев? Каким путем пришел он в ту область литературы, где тогда, вроде бы очень четко отграничившись один от другого, еще безраздельно властвовали Жюль Верн и Герберт Уэллс? И какая сила помогла ему не только выдержать мелочную, часто незаслуженную придирчивость Современников — не читателей, ^ет, критиков! — но и утвердить в заповедной Стране Фантазии свой, истинно беляевский, неповторимый уголо*, своих героев: мужественного мыслителя Доуэля, жизнерадостного Тонио Престо, изобретательного профессора Вагнера, отважного метеоролога Клименко, любознательного «небожителя» Артемьева, наконец, парящего в небе Ариэля и восторженно трубящего на спине дельфина в свой рог Ихти-андра?..

К моменту появления первого рассказа фантасту было уже сорок лет: Александр Романович Беляев родился в Смоленске 4 (16) марта 1884 гада.

Семь отроческих лет йод строгим надзором духовных отцов — Беляев-старший, сам будучи священником, и сыну своему прочил духовную карьеру. А порядки в Смоленской семинарии были действительно суровые: без «особых письменных разрешений ректора» семинаристам запрещалось даже чтение газет и журналов в библиотеках!

458

Безудержное увлечение театром. «Если вы решитесь посвятить себя искусству, я вижу, что вы сделаете это с большим успехом»это замечание К. С. Станиславского (в 1914 году Беляев «показывался» ему как актер), право же, имело под собой почву «Г-н Беляев был недурен... г-н Беляев выдавался из среды играющих по тонкому исполнению своей роли...»—так оценивала местная газета роли, сыгранные Беляевым на сцене смоленского театра. «Г-ну Беляеву» в те дни шел восемнадцатый год...

Демидовский юридический лицей в Ярославле, и снова — Смоленск. Теперь «г-н Беляев» выступает в роли помощника присяжного поверенного. И одновременно подрабатывает в газете театральными рецензиями.

Но вот скоплены деньги — и преуспевающий молодой юрист отправляется в заграничное путешестие. Венеция, Рим, Марсель, Тулой, Париж... В Россию Беляев возвращается с массою ярких впечатлений и мечтою о новых путешествиях: в Америку, в Японию, в Африку. Он* еще не знает, что путешествовать ему больше не придется. Разве что переезжать с места на место в поисках целительного сухого воздуха.

В 1915-м, на тридцать первом году жизни, Беляев заболевает. Туберкулез позвоночника. «Обречен...» — считают врачи, друзья, близкие. Мать увозит его в Ялту. Постельный режим, с 1917 года — в гипсе.

В 1919 году умирает мать, и Алексадр Романович, тяжело больной, не может даже проводить ее на кладбище...

В 1921-м Беляев все-таки встает на ноги. Работает в уголовном розыске, в детском доме, позднее,., в Москве,— в Наркомпочтеле, юрисконсультом в Наркомпросе. Вечерами пишет, пробуя силы в литературе,— р вот в 1925 году в третьем номере только-только возникшего «Всемирного следопыта» появляется неведомый дотоле фантаст — А. Беляев.

За шестнадцать лет Александром Беляевым была создана целая библиотека фантастики.

Ее открывали книги, рисовавшие печальную участь талантливого изобретателя в буржуазном обществе, в мире всеобщей купли-продажи. Знаменитейшими из этих книг стали «Человек-амфибия» (1928) и «Голова профессора Доуэля», переработанная в ромаН в 1937 году.

В конце двадцатых годов в произведениях Беляева широко зазвучала тема противоборства двух социальных систем. «Борьба в эфире», «Властелин мира», «Продавец воздуха», «Золотая гора»... Даже вооруженные новейшими достижениями науки, силы зла терпят неизбежный крах в этих произведениях, оказываются бессильны перед лицом торжествующего нового мира, на знамени которого объединились серп и молот.

Одновременно писатель успешно разрабатывает в своих рассказах традиционный для фантастики прием парадоксально-экстремальной ситуации: «что было бы, если бы...?» Что произойдет, если вдруг замедлится скорость света («Светопреставление»)? Или исчезнет притяжение Земли («Над бездной»)? Или будут побеждены вездесущие коварные иевидимки-микробы («Нетленный мир»), или человек получит в свое распоряжение Органы чувств животных («Хойти-Тойти»), или сумеет расправиться с потребностью во сне («Человек, который не спит»)? Героем многих подобных историй стал один из любимей-ших беляевских персонажей — Иван Степанович Вагнер, профессор Московского университета по кафедре биологии, человек исключительно разносторонних знаний, вершащий свои открытия отнюдь не только в биологии,. но и в самых далеких от нее областях. «Изобретения профессора Вагнера» — т$-ким подзаголовком отмечен целый цикл беляевских рассказов.

А в тридцатых годах — с самого их начала — Беляев ставит главной своей задачей заглянуть в завтрашний день нашей страны. Его герои создают подводные дома и фермы («Подводные земледельцы»), возрождают к жизни бесплодные прежде пустыни («Земля горит»), осваивают суровую северную тунлру («Под небом Арктики»).

В целом ряде своих произведений писатель активно пропагандирует идеи К. Э. Циолковского: межпланетные путешествия (романы «Прыжок в ничто» и «Небесный гость»), строительство и использование дирижаблей («Воздушный корабль»), создание «второй Луны» — исследовательской внеземной станции («Звезда КЭЦ»). «За эрой аэропланов поршневых последует эра аэропланов реактивных»,— предсказывал ученый. И в рассказе «Слепой полет», написанном для довоенного «Уральского следопыта», издававшегося в Свердловске в 1935 году (рассказ был напечатан в первом номере журнала), Беляев показывает испытания первого опытного образца такого самолета.

Вплотную подходит Беляев к созданию широкого полотна, посвященного грядущему коммунистическому обществу; в многочисленных рассказах и очерках уже найдены, пащупаны им новые конфликтные ситуации, которые позволили бы обойтись в таком произведении без избитого, приевшегося читателю уже и в те давние дни шпиопско-диверсантского «присутствия». Предтечей многопланового романа о грядущем явилась «Лаборатория Дубльвэ» 0938), сюжет которой строился на соперничестве научных школ, разными путями

459

рлущих ,к решению проблемы продления человеческой жизни. Но начавшаяся воина перечеркнула замыслы писателя; уже не Беляеву, а фантасту следую* щего поколения — Ивану Ефремову — суждено было создать «энциклопедию будущего», каковой по праву можно считать «Туманность Андромеды»,..

Углубляясь в историю нашей фантастики, изучая условия, в которых формировалось- творчество Александра Беляева, мы невольно задаем себе вопрос: был ли он первооткрывателем в своих книгах? Задаем—и, естественно, пытаемся на него ответить.

• ...Жил когда-то во Франции такой писатель — Жан де Ла Ир. Особой славы он как будто не снискал, однако книги его охотно издавали в предреволюционной России: «Сверкающее колесо», «Искатели молодости», «Икта-нэр и Моизета», «Тайна ХУ*ти», «Клад в пропасти»... Так вот, в одном из этих романов (в каком именно — нетрудно догадаться по сходству его названия с именем едва ли не самого популярного беляевского героя) талантливы* ученый Оксус приживляет человеку акульи жабры, И Иктанэр вольготно—г вполне как рыба — чувствует себя в водной стихии...

Роман этот, по-видимому, попался когда-то в руки молодому смоленскому юриету, по его собственному признанию, фантастику любившему с детских лет. {Как попался он, к примеру, и Валерию Брюсову, пересказавшему за* нятиый сюжет в не опубликованной при жизни поэта статье «Пределы фантазии» ). Но наш юрист еще н не помышлял тогда о литературном поприще, а потому роман де Ла Ира попался ему и... отложился в памяти, как откладывается в ней многое, не имеющее прямого отношения к насущным нашим заботам. Однако много лет спустя газетная заметка о чудо-хирурге профессоре Сальваторе (именно из этой заметки выводит замысел «Человека-амфибии» О. Орлов — ленинградский исследователь жизни и творчества А. Беляева, в результате неустанных поисков первым воссоздавший для нас многие подробности биографии писателя) напомнила о старой книге, породив желание написать о том же, но —лучше. Примерно так, как «Путешествие к центру Земли» — точки зрения В. А. Обручева самый слабый из романов Жюля Верна — побудило нашего академика написать «Плутонию».

Воздадим должное таланту Беляева: забытый ныне роман де Ла Ира, герой которого оставался всего лишь случайным научным феноменом, жертвой поданного вне социальных связей преступного эксперимента, попросту бессилен соперничать с «Человеком-амфибией», романом не только остросоциальным, но и по-жюльверновски провидческим. Вспомним речь беляевского Сальватора на суде: «Первая рыба среди людей и первый человек среди рыб, Ихтиандр не мог не чувствовать одиночества. Но если бы следом за ним и другие люди проникли в океан, жизнь стала бы совершенно иной. Тогда люди легко 'победили бы могучую стихию — воду... Эта пустыня с ее неистощимыми запасами'пищи и промышленного сырья могла бы вместить миллионы, мил-лиарды человек...» Разве не эта глубоко человечная цель экспериментов профессора Сальватора является главным для нас в ромапе Беляева? Главным в паши дни, когда вполне реальный герой морских глубин — прославленный Жак Ив Кусто — публично заявляет: «Рано или поздно человечество поселится на дне моря; наш опыт — начало большого вторжения. В океане появятся города, больницы, театры... Я вижу новую расу «Гомо Акватикус» — грядущее поколение, рожденное в подводных деревнях и окончательно приспособившееся к новой окружающей среде...»

Еще одни старый роман — «Тайна его глаз» Мориса Ренара. Он появился в .переводе на русский язык в 1924 году и рассказывал о необычайной судьбе молодого француза, потерявшего на войне зрение. С корыстными (опять!) целями таинственный доктор Прозоп заменяет ему глаза аппаратами, которые улавливают электричество, излучаемое различными предметами, «как ухо ловит звук, как глаз ловит видимый свет»... Но точно так же — лишь электрический облик внешпего мира — видит и электромонтер Доббель в рассказе Беляева «Невидимый свет» (1938)! Опять заимствование? Темы — пожалуй, да. Но не сюжета!

Ренар написал добротный — по тем временам — детектив. Однако, как и у де Ла Ира, события в его романе носят сугубо частный характер, они никак не окрашены социально: и злодей Прозоп, и жертва его обитают словно бы в мире абстрактных межчеловеческих отношений.

Сюжет беляевского рассказа имеет в основе своей четкий социальный конфликт. Обретя в результате новой операции полноценное зрение, Доббель. не сумевший найти работу, через месяц-другой возвращается к своему спасителю' с просьбой... опять сделать его слепцом, видящим только движение электронов! Но поздно: «спаситель», усовершенствовав свой аппарат, уже запатентовал его. Ясновидящие слепцы никому больше не нужны, и безработному Доббелю (жертве не частного преступника, но — преступного общества! одна дорога — па улицу...

Мы могли бы найти литературные параллели и для некоторых других произведений А. Беляева. С его романом о Штириере, возмечтавшем — при

460

помощи чудесного аппарата — стать «властелином мира», можно было бы* например, сопоставить- повесть «Машина ужаса» не переводного— отечественного фантаста двадцатых годов В. Орловского. С повестью В. Орловского же «Человек,* укравший газ» могли бы мы сопоставить роман «Продавец воздуха». В пару к беляевскому «Хойти-Тойти» можно было бы подобрать еще одни роман М. Реиара— .«Новый зверь (Доктор Лери)», где взаимно пересаживались мозг человека и мозг быка... Но, оставив напоследок одно подобное сопоставление, воздержимся от всех прочих. Ведь и без того уже ясна азбучная, по-видимому, ястнна: выйти на оригинальную фантастическую идею (кстати, в беляевских книгах поистинс оригинальных сюжетов и замыслов больше чем достаточно!)— это еще не все; самое главное —как н во имя чего эта идея используется.

. И вот в этом-то главном Александр Беляев, соединивший в своем творчестве научный оптимизм и социальную глубину с органическим синтезом фантастической идеи и динамичного сюжета, безусловно, явился новатором, несомненным первопроходцем в нашей советской фантастике.

А теперь вернемся к первому рассказу Беляева.

Не так давно, в 1978 году, в «Искателе» был перепечатан рассказ немецкого фантаста качала нашего века -Карла Груннерта «Голова мистера Стай-ла>. Содержание его сводится к следующему. Появляются в популярной газете острые публицистические статьи, стилем своим заставляющее, вс помнить талантливого журналиста, погибшего незадолго до того в железнодорожной катастрофе. И выясняется: доктору Мэджишеиу удалось вернуть и. сохранить жизнь отделенной от туловища голове. Позднее Мэджишен конструирует и приспособления, с помощью хоторых «погибший» печатает новые свои статьи.,*

Что ж, и этот рассказ мог быть читая Беляевым я сохранен в памяти: он тоже печатался в старые годы в переводе на русский язык. Приплюсуем к тому популярный и в дореволюционные времена аттракцион «живая голова»: она взирала на посетителей с блюда на столике, установленном посреди помещения, а тело ее владельца ловко маскировали отражающие пол зеркала, искусно встроенные между ноэКкамн стола...

Можно, к слову сказать, вспомнить по этому поводу и рассказ малоизвестной русской писательницы В. Желиховсхой «Человек с приклеен ноя головой» (1891), в котором умелец-хирург доктор Себаллос тоже оживляв — отметим, крайне вульгарно — погибшего... Впрочем, мотив «живой головы» в русской литературе можно было бы выводить еще из «Руслана я Людмилы»: ведь именно с вею сталкивает Пушкин своего героя.

Но ясно,, что натолкнули Беляева на мысль о первом его фантастическом рассказе, переросшем впоследствии в широко известный роман, конечно же, не только и не столько литературные ассоциации, схольхо, преЖде всего, обстоятельства собственной жизни.

«Голова профессора Доуэля»,— писал он в одной из своих статей,—произведение в значительной степени автобиографическое. Болезнь уложила лепя однажды на три с .половиной года в гипсовую хровать. Этот период болезни сопровождался параличом нижней половины..тела. И хотя руками я владел, все же моя жизнь сводилась в эти годы к жизни «головы без тела», которого я совершенно не чувствовал... Вот хогда я передумал и перечувствовал все, что может испытывать «голова без тела», .

Отсюда-то оно и идет —то жгучее впечатление достоверности происходящего, с хаким читается «Голова профессора Доуэля». Разработка этого сюжета, ставшего под пером А. Беляева неизмеримо глубже и значительней всех предшествующих литературных вариаций, явилась для . писателя своеобразным вызовом "собственной болезни, физической беспомощности, хоторую преодолевало неукротимое мужество духа.

А болезнь не ушла, побеждена она лишь временно и еще часто будет возвращаться х писателю, на долгие месяцы приковывая его х постели...

Но не тольхо физичесхие преграды вставали на его пути*

.Советская литература делала свои первые шаги, и в литературной критике нередко проявлялась резкая субъективность суждений. Находились, люди, в корне отрицавшие фантастику. «Бессмысленные мечтания» видели они .в ней, «пустое развлекатёльство»—и только. Ненаучную,, вредную маниловщину.

Те же, кто все-таки признавал за фантастикой право на существование, слишком крепхо привязывали ее к «нуждам сегодняшнего дня». В ходу была формула.' гласившая, что «советская фантастика — изображение, возможного будущего, обоснованного настоящим». Собственно, сама по себе-эта формула пс вызывала тогда особых 'возражений, но у многих критиков она превратилась в некое всемогущее заклинание, с помощью которого мечте подрезались крылья, и горизонты ее ограничивались ближайшими пятью — десятью годами. . .

«Фантастика должна только развивать фантасТи^есхие достнжепия

461

. науки* писал, например, в журнал* «Сибирские огни* критик А, Михалковский.

Я добросовестнейшим образом пролистал множество комплексов газет н журнальных подшивок двадцатых-тридцатых годов., И почти не обнаружил статей, проникнутых хоть малой долей симпатии к творчеству А. Беляева — едва ли не единственного писателя в предвоенной нашей литературе, .столь преданно и целеустремленно посвятившего себя разработке трудного жанра.

«Шила в мешке не утаишь, и в каком бы «взрослом» издательстве ни вы* шел новый роман А. Беляева, он прежде всего попадет в руки детей»,—о откровенным беспокойством начинает один из критиков рецензию на «Человека, нашедшего свое лицо»* И далее отказывает этому роману даже... в «минимуме убедительности».

Другой критик рецензию на тот же роман заканчивает снисходительным похлопыванием по влечу: мол, у .него (это у 56-летнего больного писателя, автора уже шестнадцати романов!) лучшие произведения — «впереди»...

Даже и сейчас, полвека спустя, становится до боли обидно за писателя,

К подвижническому труду которого часто с таким непониманием относились при его жизни. Но в одном критик предпоследней книги фантаста оказался прав: впереди у Беляева был «Ариэль» — действительно превосходный роман!

Эта книга — восторженный гимн человеку. Всю свою тоску и боль, всю свою жажду жизни вложил писатель в роман о юноше Ариэле, взлетевшем навстречу солнцу, свету, счастью — без крыльев, без каких .бы то ни было миниатюриых моторчиков, «без ничего»! «Всего-навсего» управляя движением молекул собственного тела...

Сегодня уже редко услышишь, чтобы кто-то, рассуждая об Ихтиандре, непременно оговаривался, что, дескать, реальное решение задачи даст не биология, а техника; не люди-амфибии, а люди, вооруженные специальными аппаратами, освоят неизведанные глубины. Техника техникой, но повстинс фантастические достижения биологов дают основание верить в возможность совсем иных решений, близких к мечте Беляева. Так, может быть, и говоря об Ариэле, мы со временем перестанем подменять великолепную беляевскую мечту о свободном парении в воздухе стыдливой оговоркой о том, что вот, «может быть, удастся снабдить человека столь совершенными крыльями, что он с их помощью овладеет искусством свободного полета...»?! Ведь мечта-то была не о крыльях, даже и самых-самых новейших, а именно о полете «без ничего»I

Большой это дар — видеть «то, что временем сокрыто». Александр Беляев в совершенстве владел этим даром. И он. не растерял его, не растратил на полпути: сберечь этот редкий дар помогла ему безграничная читательская любовь к его книгам.

Критики в один голос обвиняли «Человека-амфибию» в научной и художественной несостоятельности. А роман этот, опубликованный в 1928 году журналом «Вокруг света», в читательской анкете был признан лучшим произведением за пять лет работы журнала... В том же 1928 году он.вышел отдельной книгой. И тут же был дважды переиздан — настолько велик был спрос на эту книгу!

В печатных выступлениях доказывалась ненаучность «Головы профессора Доуэля». А юная читательница из Курска писала — пусть наивно, но очень искренне: «Прочитав такой роман, я сама решила учиться на врача, чтобы делать открытия, которых не знают профессора мира...»

И ведь уже тогда, в предвоенные годы, не только рядовые читателя восторженно отзывались о книгах Беляева. Высокий гость — знаменитый Герберт Уэллс! — говорил в 1934 году на встрече с группой ленинградских ученых и литераторов (среди них был и А. Беляев); «...я с огромным удовольствием, господин Беляев, прочитал Ваши чудесные романы «Голова профессора Доуэля» и «Человек-амфибия». О! они весьма выгодно отличаются от западных книг. Я даже немного завидую их успеху...»

К слову сказать, среди читателей Беляева был в студенческие годы и известный наш хирург В. П. Демихов. Тот самый доктор, который, словно беляевский Сальватор, подсаживал собакам вторые Головы (и они жили, эти вторые, и даже покусывали за ухо тех. к кому были «подселены»...), приживлял нм второе сердце (и одна из собак умерла лишь на тридцать третьи сутки, это-было в 1956 году — за добрый десяток лет до сенсацяопных экспериментов Кристиана Барнарда), а в 1960 году выпустил монографию «Пересадка жизненно важных органов в эксперименте», проиллюстрированную совершенно фантастическими фотографиями, на одной из которых лакали молоко две головы одной дворняги. И в том же 1960-м в лаборатории Деми* хода, набираясь опыта, ассистировал молодой еще кирург из Кейптауна Кристиан Барнард..,

  .. Такая вот прослеживается интереспая взаимосвязь. Книги фантаста, разрушая неизбежную инерцию мышления, растормаживаю* воображение — играют роль того неприметного Подчас первотолчка, каковым для самого

402

фантаста оказывались порою произведения его'коллег по жанру. И—'.свершаются удивительнейшие эксперименты', о Которых--долговдо'лго шумит охочая До сенсаций пресса.. А сами эти эксперименты, в чем-то подтвердив ‘ несбыточный, казалось бы, прогноз-" фантаста, рождают полый интерес к "его кпи-гам. обеспечивают им вторую, новую жизнь.

Своим творчеством Беляев утверждал в советской фантастике романтику научного поиска, активную гуманистическую направленность, беззаветную преданность высокой МеЧте, веру в величие человека и его- разума. Осваивая новые темы,, придавая своим произведениям остросоциальное- звучание; писатель "прокладывал дорогу новым поколениям советских фантастов.

Книги Беляева будили интерес к науке, учили добру и мужеству,'- заражала всепоглощающей жаждой познания. Это-то иэг качество и находило живейший отклик в сердцах читателей — Впрочем, почему'«находило»?

Сто лет со дня'рождения Александра Романовича Беляева исполнилось в этом году. И сорок два года — с тех пор, как его не стадо; измученный болезнью и голодом, писатель умер 6 япваря 1942 года в захваченном фашистами городе Пушкине под Ленинградом... Давно нет среди нас первопроходца советской фантастики. А книги его живут* Изданные- в миллионах экземпляров, они' и сегодня- не задерживаются на- полках библиотек, они и сегодня с нами, и сегодня находят отклик в наших сердцах.

Виталий Бугров

https://fantlab.ru/edition35464

Александра Беляева и действительно еще никто из читателей не знал. А «Голова профессора Доуэля» — был первый его роман. Впрочем, за «Доуэлем» увидели свет «Человек-амфибия», «Продавец воздуха», «Борьба в эфире», «Человек, потерявший лицо», «Властелин мира», «Остров погибших кораблей», «Последний человек из Атлантиды», «Прыжок в ничто» и многое другое...

...Семнадцать романов, десятки рассказов и повестей, киносценарии и пьесы, бесчисленное количество научно-популярных очерков рассыпал этот человек за пятнадцать лет писательского труда по страницам журналов, альманахов и газет. Миллионы экземпляров книг на многих языках мира...

А вот о жизни этого человека, как ни странно, было известно очень немного. Даже почти совсем ничего... Не было, к примеру, ни одной фотографии писателя. Даже год его рождения в статьях старых энциклопедий был разный: в одних вроде бы писатель родился в 1884 году, а в других— в 1894. Ничего себе разница — в десять лет! А жил-то писатель и работал в наше время...

И рассказывали о нем почти легенды. По одной — что писатель когда-то в юности попал в катастрофу, и теперь, скованный гипсовым корсетом, неподвижно лежит в кровати, что он может только говорить и читать, а так как у него двигаются кисти рук, то он еще и пишет, как машина. Но все, что пишет, целиком выдумывает, потому что ни в каких Флоренциях и Па-рижах (а действие его романов подчас происходит то в Италии, то во Франции) не бывал... И что роман «Голова профессора Доуэля»—это как раз автобиографическая вещь, а голова Доуэля — голова самого Беляева...

Другие рассказывали, что писатель — сам в прошлом великий, но непризнанный хирург, и что Ихтиандр, человек с жабрами акулы, живущий в море, — это один из блестящих результатов операций, которые проделывал сам Беляев...

И третьи наконец рассказывали, что Беляев — это смелый путешественйик и что «Продавец воздуха», «Последний человек из Атлантиды» и «Рассказы профессора Вагнера» — это всего лишь описания его подлинных экспедиций —в Якутию, на поиски Атлантиды и в Африку...

И только сравнительно недавно, лет двадцать назад, ученые — исследователи литературы разыскали и документы, и фотографии, и многие материалы, по которым жизнь Александра Романовича Беляева стала и понятна и известна. И самое занятное, что многое из того неправдоподобного, что рассказывали о нем, было правдой, кое-что, конечно, выдумка, но было много удивительного, что и не выдумаешь.

Скажем, путешественник. Путешествовал Беляев, и еще как! Побывал во многих городах Европы. Рим, Венеция, Берлин, Париж, Марсель, Неаполь... Поднимался на самый кратер Везувия. Африку видел, но с борта парохода, который шел Средиземным морем. И даже — а это было в 1913 году — поднимался на гидроаэроплане и летал вдоль побережья близ итальянской Вентемильи. И это в то время, когда не каждый осмеливался довериться ненадежным еще крыльям первых самолетов... И если не бывал в Якутии или не искал Атлантиду, то путешествовал по Крайнему Северу и выходил в Баренцево море на траулере и наблюдал за работой глубоководных водолазов, осматривавших неизвестный затонувший корабль...

Ну, а ученый? Доля истины была и в этом. По

38

образованию Беляев был юристом и работал одно время в смоленском суде присяжным поверенным и вел сложные и запутанные процессы. А по знаниям и увлечениям он был, можно сказать, настоящий ученый-энциклопедист, да еще и профессии разные изучил неплохо. Владел в совершенстве несколькими языками, виртуозно играл на скрипке, участвовал как актер во многих пьесах (Станиславский приглашал его в свой театр в Москву), отлично изучил фотодело, глубоко интересовался медициной и особенно хирургией, работал в Одесском угрозыске, проводил опыты вместе с известными учеными-психологами. Вот какой это был удивительный человек!

А уж научная его любознательность была безгранична. Он читал почти все специальные журналы по технике, медицине, географии, истории, этнографии, зоологии...

А гипсовый корсет, а голова профессора Доу-эля? К сожалению, и здесь была доля правды. У Беляева был туберкулез позвоночника, и временами, когда болезнь обострялась, писателю приходилось неделями лежать в постели, а при ходьбе надевать специально изготовленный гуттаперчевый корсет. Но никто и никогда не слышал, чтобы писатель жаловался на свою болезнь, чтобы он унывал или хандрил. А если ему приходилось лежать, то и это время он использовал полностью — для того, чтобы читать и для того,

чтобы писать книги.

Но зато о многом легенды и не рассказывали. Не рассказывали, к примеру, о том, с какими известными и редкими людьми своего времени Александр Беляев общался и дружил—с учеными и артистами, гипнотизерами и дрессировщиками животных, авиаторами и писателями.

Борис Житков и Владимир Дуров, Бернард Кажинский и Яков Перельман, Николай Рынин и Константин Циолковский... Переписка и разговоры с ними, споры и обмен идеями и научными проблемами — все это давало Беляеву матери-

ал и темы для новых произведений. Помните его роман «Звезда КЭЦ»? А что такое «КЭЦ»? К — Константин, Э — Эдуардович, Ц — Циолковский. Роман родился после знакомства Беляева с великим теоретиком космических путешествий. А сам роман — о завоевании космоса. Константин Эдуардович очень ценил талант Беляева, а Беляев глубоко чтил великого ученого.

Не рассказывали легенды и о подлинном патриотизме Александра Беляева. Потому что, когда фашисты захватили город Пушкин, а Беляев не успел уехать оттуда, он отказался от предложения фашистов сотрудничать в газете и предпочел умереть от голода в холодном, неотапливаемом доме... Но ни единым своим словом не работать на врага...

И еще о чем не говорили легенды, так это о том, что писатель был человеком, который умел предвидеть будущее. Ведь все его произведения — это предвидения. «Человек-амфибия» — предвидение нашего времени, когда человек освоил океан почти так же, как и землю, «Голова профессора Доуэля» — тоже по нашим понятиям уже не фантазия, ибо хирурги наших дней делают даже операции на человеческом сердце!

А о космических романах Беляева и говорить не приходится. Недаром Александра Беляева любил читать Юрий Гагарин.

Как-то решили подсчитать: сколько научных идей в книгах известных писателей-фантастов осуществилось на деле, а сколько — нет.

И получилось, что у Жюля Верна из ста неосуществленными оказалось пятнадцать. У Герберта Уэллса — десять. А у Александра Беляева— только три! Он был не просто писатель-фантаст. Он был поистине человек, который умел предвидеть будущее.

Иллюстрация к роману А. Беляева «Голова профессора Доуэля» // Костёр (Ленинград), 1984, №3 – с.38-39

Но это мелочи. Главное в легенде о Беляеве то, что человек этот всю жизнь тяжко болел и почти не вставал с постели. Что он нигде не бывал, ничего не видал, и если и писал увлекательные романы, то все в них выдумывал.

Писал-де о Франции, но никогда там не был. Писал об Италии и тоже всякое сочинял...

Все это мне в один прекрасный день показалось странным. И я решил отправиться в путешествие по беляевской биографии.

Первые, что попалось мне в руки в Смоленске, где Беляев родился, было свидетельство о его рождении -- все как следует, с печатями и подписями, кое-где протертое, с завернувшимися уголками, с точной датой: 15 января 1884 года.

Потом я шел дальше и узнавал больше. О том, где и как учился Беляев, о его увлечениях -- музыкой, театром, фокусами, фотографией, литературой...

Дочь писателя, Светлана Беляева, припомнила сказку о Яшке Медной Пряжке -- сказку бесконечную, которую отец рассказывал ей каждый вечер, когда она ложилась спать, а засыпать не хотела, -- а его жена, Маргарита Константиновна, пересказала мне длинное продолжение "Человека-амфибии", -- как его думал писать сам Беляев...

Я зарылся в архивы и библиотеки, перелистал тысячи страниц журналов и газет, в которых Беляев печатался под многими псевдонимами.

И когда, наконец, собранные факты выстроились в систему, я вдруг мысленно увидел почти всю его жизнь, месяц за месяцем, год за годом.

Вот Беляев -- юрист и ведет блестящие судебные процессы. Вот Беляев -- актер и играет в театре главные роли. Вот он работает в уголовном розыске. Вот ушел в плаванье из Мурманска на рыболовном траулере... Бездна событий, дел, увлечений, встреч, симпатий, -- таяла легенда о прикованном к постели страдальце... Я узнал о его гладиаторской смелости, об энергии и воле, которых было отпущено Беляеву на троих.

В подшивке газеты "Смоленский вестник" за 1913 год на глаза мне попалась целая серия очерков, подписанных "Александр Беляев" и точно датированных -- число, месяц, год. Очерки о римских трущобах, о восхождении на Везувий, о замке, где был заточен герой романа "Монте-Кристо"... И наконец, рассказ о прогулке на гидроаэроплане.

Я листал этот очерк и вдруг начал проникаться теми первыми ощущениями человечества, только начавшего отрываться от земли, тяжело, неуверенно. На маломощных самолетиках, похожих на бамбуковые этажерки. Но -- бесстрашно... И одним ил таких бесстрашных людей был Александр Беляев, будущий автор "Воздушного корабля", "Прыжка в Ничто" и "Звезды КЭЦ".

И еще я читал этот очерк радостно. Потому что для меня закрывалась очередная страница легенды о Беляеве и раскрывалась страница его подлинной жизни -- жизни, в которой действительно была тяжкая болезнь -- и он мужественно с ней боролся, -- но были и странствия и приключения и много-много интересного...

О. Орлов

***

А.Р. Беляев "Прогулка на гидроаэроплане".

... Авиатор осмотрел наши шляпы. Моим «кепи» удовлетворился, натянув его мне больше на уши. Попросил снять пенсне, — чтобы не сдуло ветром. Легкую шляпу моего соседа авиатор заменил теплой вязаной «авиаторской» шапкой, закрывающей всю голову, кроме лица. Авиатор собственноручно натянул на голову моего товарища эту шляпу, чем вызвал восторг собравшихся на берегу мальчишек.

После того, как мы были превращены таким образом в авиаторов, наш «капитан» отдал приказ спускать аппарат в воду.

Пять или шесть рабочих подъехали в лодке, зацепили веревкой за одну из лодок гидроаэроплана и стали отвозить аппарат от берега, лавируя меж стоящих на рейде лодок и судов.

Когда все лодки остались позади, аппарат повернули к выходу из рейда.

Авиатор, стоя распоряжавшийся всеми этими работами, отставил свое кресло, освободив этим место для вращения рычага, пускающего мотор в ход, и не без труда повернул ручку рычага. Мотор стал выбивать дробь, и мы медленно начали продвигаться по бухте.

... Гидроаэроплан помчался со скоростью хорошей моторной лодки, вспенивая воду. Авиатор делал по бухте большой полукруг, чтобы направить аппарат в открытое море, против встречного ветра.

Это «водяное» путешествие показалось мне довольно продолжительным, может быть, потому, что скорее хотелось подняться на воздух. Мы описали дугу. Мол с маяком остался вправо, перед нами было открытое море.

Авиатор поставил мотор на максимальную скорость, оглушительная дробь перешла в однотонное жужжание, которое, казалось, стало тише. Лодки нашего аппарата резали волны, оставляя за собой белую, пушистую полосу пены.

Чем дальше выезжали мы в открытое море, тем выше были волны и тем больше качало наш аппарат.

Это уже не было «плавание». Наше движение походило на полет над водой отяжелевшей птицы.

Наступил момент отделиться от воды.

Авиатор с напряжением поворачивал рычаг. Хвост аппарата коснулся воды, передняя часть лодок приподнялась. Волны бросают под лодки целые водопады и разбиваются в белое облако. Точно какое-то сказочное чудище разыгралось с волнами... Волны бьют все сильней, и при каждом ударе аппарат нервно дрожит и, как раненая птица, делает порыв вверх, стараясь вырваться из этой кипящей белой пены. Но тяжесть одолевает...

Авиатор, покрасневший от усилия, «взнуздывает» аппарат вверх, и гидроаэроплан, повинуясь этому движению, как лошадь, становится «на дыбы», почти отделяясь от воды. Но сила тяжести побеждает опять, и аппарат снова грузно шлепается в воду своими лодками, поднимая тысячи брызг и весь содрогаясь.

Еще прыжок и еще падение... Так аппарат начинает скакать над водой все более и более гигантскими прыжками. И чем выше прыжок, тем с большею силою ударяется о воду.

Но вот постепенно удары начинают ослабевать. Еще несколько прыжков — и мы уже совершенно отделились от воды. Последний раз коснулись лодки своим задним краем хребта большой волны, разбили его в облако белой пыли. И сразу поднялись над водой на несколько саженей. Аппарат еще раз нырнул вниз, но уже не коснулся воды.

Наконец мы в воздухе! Море под нами уходит все ниже. Ветер начинает дуть с такой силой, что мешает смотреть. Веки закрываются, и надо усилие, чтобы раскрывать их.

Мы поднимаемся все выше и одновременно заворачиваем к заливу. Аппарат наклоняется на повороте, и мы видим берег. Но как он из-

менился с высоты! Домики, окружающие залив, кажутся не белыми, а красными, потому что сверху мы видим только их черепичные крыши. Белой ниточкой тянется у берега прибой. А вот и люди на пляже, — черные точки. Они машут нам шляпами и зонтиками, мы отвечаем на их приветствие и двигаемся вдоль залива.

Горы приблизились. Ясно видно облако, засевшее в расщелине скал. Залив все более становится похожим на ярко раскрашенную географическую карту: голубое море, красные домики и коричневые скалы с пятнами темной зелени. Берега медленно проплывают мимо нас.

Аппарат движется совершенно плавно. Ни дрогнет, ни шелохнется. Временами кажется, что мы стоим неподвижно. Только порывистый ветер заставляет вспомнить, с какой головокружительной скоростью несемся мы вперед.

... Авиатор машет рукой, мы смотрим в том направлении, и перед нами развертывается, как в панораме, берег Ривьеры. Словно игрушечный, лепится на скалах Монакский замок ...

Рисунки С. Острова

Вероятно, с берега мы сейчас кажемся вместе со своим аппаратом не больше стрекозы. Но зато какая маленькая стала и земля! Позади нас итальянская Вентимилья, впереди французская Ницца, а посреди маленькое княжество Монако.

Пора возвращаться!

Авиатор делает вираж, и аппарат устремляется в открытое море. Вид его с такой высоты очаровал нас.

Горизонт поднялся и стоял над нами недосягаемо высоко, как завеса. Даль бесконечно расширялась. Я посмотрел вниз. Море из ярколазурного стало темно-синим, как ночное небо. Казалось, что мы летим меж двух сходящихся краями прозрачных полушарий: голубого— неба и синего — моря. Внизу, глубоко под нами проплывает большое трехмачтовое судно. А впереди пустыня, на горизонте которой смыкаются две бесконечности, неба и моря. И в этой пустыне видишь только край серенькой лодки, на носу которой сидит человек и управляет колесом. И послушная ему несется лодка в воздушном пространстве.

Иногда налетает порыв ветра, и лодка плавно поднимается, и опускается по широкой воздушной волне, и опять так спокойно, будто стоит неподвижно, ветром несется вперед.

Под нами прошло еще несколько судов и лодок, и мы опять увидали берег.

... Да уж наша ли это гавань? Но авиатор правит уверенной рукой, и скалы с каждым мгновением растут перед нами.

Чем больше мы приближаемся к берегу, тем заметнее становится, с какой бешеной скоростью несется аппарат.

Скалы все приближаются, грозной стеной вырастают под нами, а аппарат с той же бешеной скоростью, будто забыв о море, несется прямо на скалы.

Невольно шевелится мысль: успеет ли авиатор умерить быстроту полета и свернуть перед этой твердыней? Но аппарат по-прежнему летит на скалы. Наконец, крутой поворот, аппарат сильно накреняется в сторону поворота, и мы мчимся к бухте.

Вот и мол, и маяк.

Авиатор берет руль глубины, и мы начинаем «скатываться» с поднебесных высот вниз, точ-

но с ледяной горки. И опять обман зрения. Волны кажутся уж совсем близко от нас, а аппарат с прежней скоростью падает «носом» вниз и, кажется, еще мгновение — и он зароется в волны. Но это только кажется.

... Мотор с жужжанья переходит опять на частую дробь, аппарат становится почти параллельно воде, мы летим уже над самой бухтой. Несмотря на уменьшенную скорость, берега быстро мелькают мимо нас, как в окне курьерского поезда. Ход мотора все уменьшается, и аппарат приготовляется сесть на воду: передняя часть поднимается, хвост опускается. Еще момент — и аппарат мягко шлепает своими лодками в воду, поднимая целый каскад брызг...

Журнал "Костёр" №8 за 1971 г. , с. 43 — 45

Как-то в один несчастный день пришла мне вдруг фантазия взять перо и бумагу и написать фантастический рассказ. И название-то я ему дала самое несчастное — «Несбыв-шаяся мечта». Часто я потом вспоминала это название!

Но это потом, а тогда... тогда случилось чудо. Из «Ленинских искр» мне написали, что рассказ мои переслали писателю А. Р. Беляеву и надеются, что он мне в ближайшее время ответит.

И он ответил. Оказалось, что он живет на земле, и даже совсем недалеко, в городе Пушкине, до него не нужно лететь в космической ракете, а можно доехать самым обычным поездом. «Найти меня не трудно... Я живу во дворе кино «Авангард». Кино у нас единственное, все знают. Четырехэтажный дом во дворе. Третий этаж, кв. 34».

Мы с мамой решили поехать вдвоем — ей тоже хотелось познакомиться с известным писателем, да и мне не так страш-

но было с нею. Воскресенье 13 апреля 1941 года было солнечным ясным днем. Ровно в десять часов утра от перрона Витебского вокзала отошел поезд, и через полчаса мы были в Пушкине. Следуя указаниям письма, мы быстро дошли до кинотеатра, вошли во двор, ступили на лестницу... И струсили. Остановились у квартиры 34, постояли, посмотрели друг на друга, не решаясь позвонить... Где-то наверху хлопнула дверь, и я чуть не пустилась наутек, — но тут мама нажала кнопку звонка.

Дверь открыла немолодая женщина.

— Александр Романович Беляев здесь живет? — спросила мама.

— Да. Вам его самого нужно?

— Самого,— отважно сказала я. — Скажите ему, что мы приехали из Петергофа.

Она пригласила нас войти, предложила раздеться и ушла. Мое волнение достигло предела. Я лихорадочно сорвала с себя пальто, чувствуя всем своим существом, что он уже идет, что вот сейчас откроется дверь и он появится на пороге.

И вот дверь открылась и он вошел. Мне трудно сейчас, спустя двадцать пять лет, вспомнить его черты, у меня остались в памяти лишь густые черные брови и серебряные волосы, остался приветливый мягкий голос и крепкое рукопожатие в первую минуту встречи. Он пригласил нас в кабинет, извинившись, сказал, что ему недавно делали операцию, поэтому он должен лежать, и прилег на койку, а мы сели рядом.

Он уже прочитал к тому времени два или три моих рассказа и теперь заговорил о них.

Указал на их достоинства и недостатки, выбрал один для дальнейшей работы, подробнее остановился на нем. Я немного оправилась от волнения, старалась не пропустить ни слова и некоторые замечания его запомнила на всю жизнь. И сама обстановка этого разговора,кабинет писателя тоже остались в памяти как что-то необычное и чудесное. Везде книги, книги, куча журналов на столике, пишущая машинка... а на стенах семь больших рисунков, прежде всего привлекших мое внимание. Я сразу узнала два из них — на одном была изображена ракета в космическом пространстве, а на другом —схватка с шестирукими обезьянами, обитателями Венеры. Они были из «Прыжка в ничто». Заметив мой интерес. Александр Романович объяснил, что остальные иллюстрации к его книгам*3везда КЭЦ», «Под небом Арктики», «Подводные земледельцы», «Воздушный корабль» и еще одна не помню откуда. Кажется, он назвал автором художника Фитингофа.

Несмотря на всю мою робость и волнение, я все-таки

39

Рисунок к рассказу Л. Беляева «Над бездной» художника В. Куприянова

осмелилась спросить Александра Романовича, над чем он работает сейчас, и он охотно на этот вопрос ответил. Сказал, что пишет сценарий «Когда погаснет свет», уже кончает его, а потом «заберется на долгое время на Марс». Готовится к выходу его последний роман «Ариэль». «Вы прочитаете его первая», — сказал Александр Романович. К сожалению, «забраться на Марс» ему уже не удалось.

После этого первого посещения я была у него еще два раза в мае 1941 года. Каждый раз это был солнечный день, каждый раз, как межпланетный корабль, трогался десятичасовой поезде Витебского вокзала, каждый раз ровно в одиннадцать часов я все с тем же трепетом и волнением нажимала кнопку звонка у заветной двери. Наверное, я была тогда похожа на лунатика: я ничего не видела и не слышала вокруг, кроме Беляева. Не знаю, какая у него была квартира, сколько там было комнат, что было в этих комнатах. Помню, была большая комната, через

которую надо было пройти, чтобы попасть в его кабинет. Но однажды я обнаружила в ней присутствие столика: меня посадили за него выпить чашку кофе. Потом обнаружилось, что из этой комнаты есть дверь еще в одну комнату — туда, где жила Светлана, дочь Беляева. Светлана была больна, лежала в постели, и Александр Романович привел меня к ней.

Разумеется, она тоже писала научно-фантастические рассказы. Не знаю, сколько ей было тогда лет, я решила, что лет двенадцать. Комната ее была полна игрушек, а она, полулежа в постели, охотно и непринужденно читала нам рассказ, который назывался «Притяжение магнита». Если бы она знала, как я ей завидовала!

А сам Александр Романович прочитал мне начало и рассказал конец своего нового рассказа, над которым работал в то время. Назывался он «Роза улыбается». Речь в нем шла о девушке из капиталистического мира, которую никуда не принимали на работу из-за ее печального лица. Везде нужны были служащие с веселыми, улыбающимися лицами, а Роза не могла улыбаться, у нее было большое горе. Тогда она решилась на пластическую операцию, и на лице появилась вечная улыбка. Но глаза оставались грустными, и ее все-таки не принимали на работу. Наконец ей повезло, она устроилась в похоронное бюро — там нужна была именно такая улыбка.

Собираясь уходить, я попросила у Александра Романовича что-нибудь почитать из его книг. Он задумался: «Что бы вам дать? Мне самому как-то больше всего нравится «Властелин мира», но здесь у меня нет ни одного экземпляра, все в Москве. Я вам дам последнее, что у меня вышло». И он дал мне «Звезду КЭЦ».

Так с книгой в руках я и ушла от него в этот день. И больше мне уже не пришлось его увидеть — через месяц началась война. Вскоре пришла ко мне последняя весточка от него — почтовая открытка:

«Дорогая Люда! Простите за молчание. Рассказ ваш я получил. Был страшно занят работой и не мог прочитать и ответить. Теперь уж «литературную учебу» придется отложить до мирного времени. Когда можно будет приехать, привезете и книгу. Если понадобится раньше — напишу, тогда можно будет выслать по почте.

А вы продолжайте литературную работу—поскольку позволяет время и обстоятельства. Привет маме. Светлана шлет Вам привет. Она все лежит.

А. Беляев»

Война разбросала людей в разные стороны, и я тоже была заброшена далеко от Ленинграда, от заветного Пушкина. Мы попали в оккупацию и много дней брели по дорогам, таща на себе то, что успели захватить из дому. Но где бы я ни была, я всегда, как самое дорогое, берегла письма Беляева и его книгу. Часто, перечитывая желтые почтовые открытки, я вспоминала часы, проведенные у любимого писателя, вспоминала его слова, его советы и верила, что снова увижу его, снова приеду к нему после войны.

К сожалению, надежды не. сбылись. Уже в самом конце войны я узнала, что он умер в Пушкине, в начале 1942 года. Долго не могла я в это поверинть, но все оказалось правдой: Беляева больше не было в живых. Мне осталось несколько его лисем. книга и память о встоечерним как о самом большом счастье в моей жизни.

Статья о встречах с писателем-фантастом] / Рисунок к рассказу А. Беляева «Над бездной» художника В. Куприянова // Костёр (Ленинград), 1967, №8 – с.39-40