Ю. Смолич. Твори. В шести томах. К., Держлітвидав України, 1958—1959.

Том І. Прекрасні катастрофи. Науково-фантастичні романи. [Вступна стаття Є. Старинкевич. Портрет Ю. Смолича роботи художника С. Т. Кравченка]. 1959. 451 стор.; І л. портр. 9 000 пр.

Том 2. Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні. [Трилогія]. 376 стор. 9 000 пр.

Том 3. Театр невідомого актора. Оповідання та нариси. 1959. 626 стор. 9 000 пр.

Том 4. Вони не пройшли. Роман. 1959. 347 стор. 9 000 пр.

Том 5. Світанок над морем. Роман. 1959. 810 стор. 9 000 пр.

Том 6. Публіцистика. 1959. 580 стор. 9 000 пр.

Бібліографія станом на 1948 р.

1928 №2 – с.57-74

1929 №1 – с.98-111

1929 №2 – с.77-91

1929 №3 – с.67-80

Це не Смолич, але цікаво. 1929 №3.

Приблизно тоді ж

Александр Беляев. Сезам, откройся!!! Другие названия: Электрический слуга.Рассказ, 1928 год

https://fantlab.ru/work3086

Бо й справді, наче не село, а так: гай не гай, а до лісу не подібне. Рослинність дика і садова, зрідка хати, стіжки, соломи, клуні, огорожі; і тут же левади з річечками та плесами посеред очерету, а рядом ліс. І справжній ліс густий, дрімучий. А ось тобі бірок з соснини; там дальше — просто гай; перелісок, садок, хатки і, навіть, церква.

Тай не одна, а цілих три якось в одному скупченні. Село бо величеньке.

Це Веремка на Кременчужчині.

Місцевість знаменита в цій околиці, бо Веремієвських “дядьків” пізнаєш скрізь з одного виду. Не люди — велетні.

От у це село стовбовою дорогою прикотило авто та спинилося перед непоказними будинками Райвику та сельбуду і викинуло з себе гурт людей.

Звичайно, зараз же сипнула дітвора, оглядаючи та обмацуючи незвичайну для них річ. А старші так собі поважно, зоддаля. Стримано ведуть себе. Хто це, мовляв, приїхав?

“Радіо” — хтось проказав.

— Що радіо?.. Але… А де воно?.. А хто привіз?.. А чи скоро воно запрацює?.. А як його побачити?.. Що тут у ящику?.. Ага…

— Сюди його, сюди… в сельбуд… Покличте техніка… А як… Де будем ставити?..

Тут авто вже покинули, забули. Вхопилися за ящик з апаратом та за велике коло дроту. Не знають, де їх помістити, як захистити від пошкодження. Там, де треба одного або двох, вхопилось шестеро та наввипередки стараються внести в хату.

На другий день в сельбуді зранку метушня. Одні клопочуться про щоглу, другі про проведення лінії в театр, треті підшукують найкращого куточка для розміщення апаратури, а деякі про кандидатуру тих, що буде всім тим ділом заправляти.

Тут дід із комнезаму, секретар Райпаркому, зав. Семирічкою, кінозавідувач, а також голова райвику, не кажемо про саме правління сельбудинку з надиво енергійним головою.

Ось обдивились ліс для щогли — годиться.

Зараз же перевезли його в двір, і двоє теслярів узялися цупко за роботу.

— Весь день і ніч будемо працювати, аби за три дні скінчити.

А поруч ковалі кують, згинають ярма та нарізують шворні для счалювання деревини.

Кілька комсомольців розсипалися з лопатами, копають ями для кінців.

А дивлючись на все це дехто зі скептиків сичить зі сторони та посміхається в рукав:

— Що, гучномовчальця ставите? Не гучномовець, а гучно-мовчець, мабуть…

— І для чого ото таку силу грошей витрачати та стільки того клопоту. Все рівно в нас нікому тим усім керувати. Зразу ж усе попсують та поруйнують.

Тим часом яма під вікном для заземлення була скінчена. З помешкання крізь стіну пустили ізольованого дрота, вверх під стріху. А голого вниз, у яму й до останнього прилютували піною великий аркуш ясно налуженої бляхи.

— Тепер, товариство, давайте-но цю яму засипати землею та заливати водою. Зараз матимемо “землю” і ввечері послухаєм Москву — каже технік.

— А як же це без щоглів?

— Обійдеться. Ми так, для штуки, для проби, на дах прийматимем.

— Як то на дах. Хіба ж це можна?

— А можна! Дах же у вас металевий, він і послужить нам, на перший час, як за антену.

І справді, ввечорі, не дивлючись на те, що щогли ще лежали на землі, а саме антена навіть не розпинута з фабричного сувою, розпочали смоктати всесвіт. Тільки вивели з кімнати кінець дроту і, зачистивши його, прикрутили до теж обчищеного від іржі ріжечка дахового заліза. Отже зараз у невеличкій кімнаті пішло лунати.

Алло! Алло! Москва. Говорит центральная радиотелефонная станция имени Коминтерна на волне 1450 метров. Из студии радиопередача. Слушайте!.. Слушайте!..

Всі стали перезиратися.

Із надвишку розпакованого ящика виймали одне за другим кілька химерних скриньок. Поставили це все на стілець і, сполучивши дротами, почали діставати якісь згуки. По декількох хвилинах у помешканні почулися ніяк нежданні дивні перемови. Почувся спів якийсь, музика, виразна та чітка мова.

У великій залі поруч іде районна партнарада. При перших згуках за стіною всіх наче щось спінуло. Всі враз забули те, що слухали і, мимохіть, повернулися до зачарованих дверей. Секретар Райпарткому зазирнув у двері та незадоволено гукнув:

— Товариші, ви нам зриваєте нараду. Часинку почекайте.

Щось цокнуло в репродукторі і згуки змовкли.

На другий день підняли “сурогат антени” з кавалка залізного дроту та кавалка канатика, що було тимчасово закинуто на тичку біля радіостанції та піднято на зведені для підіймання щогли-козли.

І ось уже цією, наче справжньою антеною, могли собі взяти концерт по клаптику із ріжних кінців світу. Не бачучи ніяких перешкод, скачемо через простори та кордони. Торкнувшись Харкова, “берем” Париж, з Парижу на Москву, з Москви в Баку, звідтіль до Мюнхену, Варшави, Праги та Берліну, ну, словом, увесь просторий світ неначе б тут же таки в скриньці — натиснеш пуп і вискочить Варшава, натиснеш другий пуп і на тобі — Париж.

Тим часом третій день. На дворі зводять другу щоглу і на обидві їх підносять уже антену, так як слід.

Біля двох неподалеку розташованих будинків химерно випʼялись у небо два великих гостроверхих павуки. Вони розпустили тонісенькі ніжки геть по майдану й так тобі й завмерли, ніби нащурившись перед якимось нападом.

А поміж їхніми шпичастими горбами вилискує в зимовім сяйві тонка блискуча павутина.

— От чорт! Примушують згинатись зайвий раз. Наплутають таке! — Не хтівши шапку скинеш! — каже якийсь “дядько”, задивившись у височінь і загубивши шапку з голови.

— Та звели ж. Бач і вітер не спинив. Та ж це буде вище за дзвіницю.

Дійсно, щогли в 28 або й 30 метрів, счалені з вільхових деревин та надточені в відземках дубом, були дуже тендітні, в підійманні. Їх зводили з великим острахом, закликали на поміч всіх старих досвідчених людей, вишукували тих, хто десь на цьому працював і, навіть, видобули звідкілясь товстежну книгу телеграфної механіки.

То, отже, з поради старших ухвалено було взяти “катеринку”, якою повертають вітряки і, зачепивши кордою за середину щогли, звести останню просто, тягнучи і тільки злегка підпираючи рогатками. Цей засіб на перший щоглі так удався, що другу зводити вже було чистим жартом, а поки щогли зводили, в помешканні було геть усе влаштовано. Вечером відбулося урочисте відкриття, і радіо почало регулярно працювати.

Найбільше було дивовижним те, що якраз та частина справи, що за неї більше всього турбувались, виявилась такою простою, що дехто навіть сплюнув.

— Тьфу! Ми думали, що тут хтозна яка механіка, а тут всього-но “штирі-кнопки.”

В помешканні людей як оселедців. На 100 душ розраховано, а понад 200 влізло. Всі слухають напружено, уважно, зосереджено.

У канцелярію ж забігають раз-по-раз члени ТДР (Товариство Друзів Радіо). Вже вписані та ще не вписані, що вносять та доносять свої внески.

Задовго до прибуття сюди радіоначиння цих друзів радіо тут рахувалось понад 200 душ, протягом того тижня, поки робилось устаткування та виконувались спроби, їх кількість стала зростати сотнями. Так що оплата векселів за взяте в борг приладдя, була вже цілком забезпеченою.

А настрій до того піднявся, що є вже думка поставити великий гучномовець на всю сільську площу. Це, може, й для других сел було б прикладом.

https://olehshynkarenko.medium.com/%D1%81...