***

ЮРІЙ СМОЛИЧ — ПИСЬМЕННИК, ЯКИЙ УПЕРШЕ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ПОРУШИВ СКЛАДНІ ПИТАННЯ БІОЕТИКИ ТА ЕКСПЕРИМЕНТІВ НАД ЛЮДИНОЮ

Біоетика сьогодні — одна з найпопулярніших проблемних сфер, яка перебуває у фокусі уваги філософії, соціогуманітарних наук і художньої літератури. І це не дивно — адже йдеться про надто важливу проблемну царину. В Encyclopedia of Bioethics (т. 1, с. XXI) біоетика визначається як «систематичне дослідження моральних параметрів, — включаючи моральну оцінку, рішення, поведінку, орієнтири тощо — досягнень біологічних і медичних наук». Об’єктом біоетики при цьому є:

1. Людська поведінка в біологічно-медичній галузі та у сфері охорони здоров’я щодо її відповідності моральним нормам і цінностям.

2. Межі дозволеності медичних втручань у людський організм, з точки зору права, зокрема втручань, які пов’язані з розвитком біологічних і медичних наук.

3. Межі використання біологічних наук на службі людині з метою покращити умови життя.

4. Створення та інтродукція в біосферу трансгенних рослин і тварин, використання генетично модифікованих харчових продуктів.

У вітчизняній філософії совєтського періоду ця проблематика тією чи іншою мірою почала осмислюватися доволі пізно, тоді як художня література почала ставити подібні питання значно раніше. І це не дивно — адже література, попри тиск і репресії, завжди почувалася відчутно вільніше порівняно з офіційною філософією, фактично зведеною до ролі «прислужниці ідеології». І, що цікаво: перша спроба винести «на публіку» ті проблеми, які сьогодні вважаються проблемами біоетики, була здійснена тоді ще молодим письменником Юрієм Смоличем буквально одразу ж після того, як з’явився сам термін «білетика» (його впровадив 1927 року Фріц Ягр у статті «Біоетичний імператив», вживаючи як поняття, що характеризує моральні засади використання біологічних об’єктів у лабораторних дослідах). Схоже, в ті часи ці проблеми якщо й не «витали в повітрі», то вже почали викристалізовуватися на обрії наукового й соціального розвитку, тому й були «схоплені» традиційно чутливою до загальносуспільних питань літературою. При цьому цикл пригодницько-фантастичних романів Смолича «Прекрасні катастрофи» (три книжки), в якому йдеться про ці питання, несе на собі неминучий відбиток соціологізаторства, проте цілий ряд реальних проблем якщо і не оцінено належним чином, то бодай окреслено й позначено. Межі експериментів над людиною, ідея відповідальності експериментатора, здатність суспільства адекватно сприймати результати трансформації біологічних об’єктів — ось про що йдеться у Смолича, звісно, з додаванням антуражу доби, коли визначальним вважався принцип класової боротьби.

Перший роман цього циклу — «Господарство доктора Гальванеску». Фабула його така: перебуваючи на академічних студіях у Німеччині, українка Юлія Сахно відряджена Берлінською академією до Румунії, щоб вивчити передовий досвід доктора Гальванеску в царині сільського господарства. Дорогою з’ясувалося, що серед навколишніх селян маєток Гальванеску має лиху славу. Доктор, як згодом виявилося, розв’язує не лише сільськогосподарські проблеми, а ще й проводить злочинні експерименти над людьми. Звісно, радянська дослідниця Юлія Сахно за допомогою кількох місцевих відважних персонажів вступає в боротьбу зі злим генієм-науковцем і здобуває перемогу, хоча й неповну.

У пригодницький сюжет автор вписує проблеми, які стосуються нинішньої сфери інтересів біоетики. Скажімо, ось яких колосальних успіхів у землеробстві досягає доктор Гальванеску — але, як з’ясовується потім, завдяки використанню праці перетворених на біороботів людей: «Це була розкішна і виплекана країна. Зразу ж впадала в око культурна обробка землі і наслідки розумного господарювання. Пшениця колихалася густа й висока, з важким багатим колосом. Її поля чергувалися із справжніми лісами рясної і високої, як бамбук, кукурудзи. На схилах узгір’їв зеленіли густі виноградники. Ще далі — знову плантації, знову лани, виноградники. У зеленій райдужній гущавині там і тут вилискували проти сонця невеличкі штучні озерця з високими спорудами водогонів. Від них на всі боки розтікалася вода в химерному лабіринті рівчаків для штучного зрошення. За ланами й полями здіймалися зелені гайки, фруктові сади, силуети будівель, високі бані водогонів, і знову скрізь, як мереживо, павутиння рівчаків і каналів, що обертали цю спалену сонцем землю на родючий грунт, на багатющу житницю... Кожний ступінь землі аж кричав, заявляючи про надзвичайну дбайливість і старання».

Інакше кажучи, найвища наукова раціональність і довершеність діяльності з перетворення живого світу можуть бути аморальними, нести зло, стверджує письменник. І спершу скупими штрихами, натяками показує тих біороботів, на яких перетворює людей геніальний учений Гальванеску: «Лакей виконував усе з винятковою вправністю, його автоматичні, завчені рухи нагадували Сахно рухи заводної ляльки; відштовхувала потворна, гидка зовнішність. Його червоне обличчя було наче спечене, спухле. Від усього тіла віяло якимось мертвим холодом, і дотики його були бридкі. Навіть крізь рукавички, яких лакей не здіймав ні на хвилину, відчувався холод наче закостенілих пальців». І далі: «Проходячи повз вікно, постать потрапила в смугу ясного місячного світла, і... мимоволі Сахно моторошно скулилася... Повз неї пливло щось гидке й незрозуміле... Людина була аж надто біла і мало не прозора в зеленавих хвилях місячного проміння. Млявий, наче з густого туману, торс, безбарвна, одутла, водяниста пика з зловісними плямами чорних окулярів...»

А далі йдуть програмні монологи доктора Гальванеску, які надзвичайно нагадують настанови «мічурінської агробіології», про яку почнуть говорити вже пізніше, в 1930-х, та ідеологію «сталінського плану перевлаштування природи», який з’явиться через два десятиліття після написання й виходу у світ книжки:

«Виправляти природу, керувати нею — є завдання людини... Виправивши за допомогою штучного зрошення хиби клімату, мені щастить збирати за рік два врожаї: в червні і в жовтні... Рідина, яку ви бачите в водозборах, польових водогонах та в цих рівчаках, не проста вода. Це насичений хімічний розчин... Хімія — мати хлібові. Ця хімія дає мені два врожаї на рік і збільшує збір проти звичайного на дикунських селянських полях в кожному врожаєві в п’ятдесят разів... Тобто там, де дикун-селянин має пуд хліба, я маю рівно п’ятдесят...»

Далі в діалозі персонажів постає питання про мету цієї роботи:

«— Ви зробите людство щасливим. Ви навчите його легко заробляти хліб. Ви дасте йому змогу раціонально витрачати свою працю. Ви звільните його від зайвої роботи...

— Для того, щоб воно більше часу мало на лінощі та безпутства?

— Хіба ж можна так казати? Невже ви не вірите в людство, в поступ, в культуру?

Доктор Гальванеску неохоче засміявся.

— Припустімо, вірю. Бо не можу не вірити. Коли не в людство, то в окремих людей, в їх поступ, культуру. Не можу не вірити, бо оце, що я вам демонструю, це і є поступ, культура. Але... це зробив я. Що мені дасть за це людство?»

На перший погляд, йдеться не більше ніж про претензії такої собі вченої надлюдини (такі персонажі не раз з’являлися в літературі й до Смолича). Але, крім того, маємо спробу оцінки соціального значення нових технологій, хай її й виголошує негативний персонаж: раптове звільнення непідготовлених поступом культури до цього людей від необхідності заробляти на хліб тяжкою працею внаслідок нових біотехнологій здатне мати наслідком розвиток «лінощів та безпутства».

Та проблеми цим не вичерпуються. Межі зрушень, на які здатна наука, значно ширші: «Вже понад сто років шукають люди формулу речовини, що заступила б звичайне харчування... Це якраз розчин для зрошування грунту під цукрові буряки. Кожна рослина, звичайно, потребує трохи одмінної формули розчину. І цей якраз, на мою думку, найближчий до того, що може бути поживою для живого організму. Свині, скажімо, що їхній травний апарат і формула крові найближчі до людського, їдять це залюбки і вгодовуються швидше, як на кукурудзі, висівках чи мелясі», — зазначає доктор Гальванеску. І додає: «З другого боку, можливо, що цілий цей метод хибний. Може, неправильно шукати і пристосовувати потрави для організму, може, навпаки — організм тварини треба пристосувати до першої-ліпшої потрави. Тобто спростити людський організм, довівши його простоту до простоти коли не землі, то бодай організму рослини...»

Але чи має право наука на такі ризиковані експерименти, пов’язані з насильством над живим, і передусім — над людиною? Для Гальванеску тут немає проблеми: «Здебільшого я насильник. Нічого не поробиш — іменем науки. Для науки можна йти й на злочин».

Інакше кажучи, задля прогресу науки можливе відкидання не тільки тих моральних і правових норм, які вважаються загальнолюдськими, а й тих, які побутують у науковій спільноті, є корпоративними: адже доктор Гальванеску готовий перетворити на біоробота і свою колегу Юлію Сахно: «Я зроблю з вас свого слугу, свою служницю, і ви будете сумлінно виконувати функцію холуя... Ви будете колодою без почуттів, без волі і без думки. Ви будете живим трупом, мертвою плоттю. Фантомом!».

Ці «живі трупи», керовані за допомогою радіохвиль, викликають естетичне неприйняття та огиду: «Вони посувалися спроквола, але напрочуд струнко і рівномірно, як солдати на муштрі. Вони важко відбивали крок і за ногою відмахували руками. Тільки голови їхні були похилі і мляво куняли за кожним рухом... Вони були прозорі й мляві, з лискучими черепами і в чорних непроглядних окулярах».

Кульмінацією першого роману є розгорнутий монолог доктора Гальванеску, який до краю загострює реальні проблеми етики наукового пошуку, цілей та перспектив прогресу і спрямованості перетворювальної активності людини, особливо в тому, що стосується змін людського єства:

«Цивілізація йде велетенською ходою вперед і залишає далеко позаду родильні здібності бабусі землі. Надра землі виснажуються й збавляються. Вона вже не годна сама вродити стільки хліба, скільки треба плодючому ненажерливому людству. Підземні копалини — ця основа машинізації — катастрофічно зменшуються: їх грабіжницьки збавляють... І ні механізація, ні машинізація тут не допоможе. Треба шукати нових способів для здешевлення споживних виробів, треба знайти інший, новий матеріал для цього, матеріал, якого було б на світі до біса, який — і це головне — витратившись, відновлювався б швидше, ніж усякі копалини, рослини й тому подібна сировина. Матеріал, який би коштував найдешевше і був би найпридатніший до різних виробничих процесів... Такий матеріал є! Людина! Людський організм сам по собі — це найдосконаліша машина. Але він, цей організм, має деякі непотрібні для виробничого процесу функції. Так, так! Людина має нахил мислити й відчувати... Ще людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення й мащення. Травний апарат треба переконструювати й удосконалити! А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей! Заколоти, заворушення, революції! Цього не мусить бути! Це тягне цивілізацію назад».

І от, щоб не зупинився прогрес, Гальванеску і створює своїх біороботів, використовуючи тіла живих людей шляхом повного заміщення їхньої крові спеціальним розчином, що не тільки підтримує діяльність організму, а й слугує приймачем командних радіоімпульсів. В утопічному світі Гальванеску життєві функції мають бути кардинальним чином розділені: одні рухають прогрес науки й культури та користуються всіма благами цивілізації, інші створюють основу цих благ. Прикметним при цьому є те, що Юлія Сахно висуває як аргумент проти логіки доктора Гальванеску не вульгарно-марксистські ідеологеми, вельми поширені у ті часи, а вселюдські цінності: «Я кажу про те, що культура й цивілізація — це не примара і не фетиш. Яке ж маєте ви право забирати в людини життя в ім’я вашої ідеї без її згоди на те? Ви забуваєте, що свої досягнення ви хочете дати людям же, а не кинути їх у безповітряні простори. Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя — над усе! Культура для людства. А не людство для якогось фетиша».

Закінчується роман частковим успіхом Юлії Сахно: вона, за вимушеного сприяння відомого хірурга Патрарі, перетворює на біоробота самого Гальванеску за його ж методикою. Це відкриває шлях до другого роману циклу — «Що було потім», — де автор також ставить проблеми біоетики та етики науки як такої. Фабулу цієї книжки можна стисло передати так: вирвавшись із лабетів доктора Гальванеску, Юлія Сахно повертається в Україну. Тепер головне її завдання — повернути до життя двох своїх друзів, які стали жертвами експериментів ученого-маніяка. До цієї справи вона залучає найкращих медиків Радянської України, а також самого доктора Гальванеску, перетвореного з біоробота назад на людину.

Цей роман, написаний якраз у рік сталінського «великого перелому», істотно спрощує проблеми етики медицини та біології, відтак деякі монологи та внутрішні роздуми позитивних персонажів нагадують ідеї доктора Гальванеску, лише «совєтизовані». Всевладдя і всемогутність науки, її апріорне право на будь-яке втручання в людський організм мотивуються характером совєтської системи, яка, мовляв, служить трудящим. Водночас «буржуазна наука» оголошена неспроможною розвиватися ефективно. Ці сентенції вкладені автором у роздуми професора Трембовського: «Та наукова медицина, що в буржуазних країнах захована по приватних кабінетах і приватних клініках окремих віртуозів-лікарів, які науку медицини обертають на шаманство і чародійство. Ця наукова медицина у нас, у Радянській країні, не тільки широко й безплатно обслуговує найширші маси трудящих, а й у своїх наукових шуканнях спирається на конкретні потреби цих широких трудящих мас, на їхню ж творчу ініціативу». Як бачимо, етика науки та медицини розглядається із суто класових, сказати б, вульгарно-соціологічних позицій, не як відносно автономна сфера, що є кроком назад порівняно з першою книжкою. Чи, можливо, йдеться про дуже добре замасковану авторську іронію, яку не змогли вловити пильні цензурні структури і «компетентні органи»? До такого припущення підштовхують деякі надмірно гіперболізовані ідеї та монологи героїв цієї частини трилогії. Утім, хоч би як там було, навколонаукові ідеологічні пристрасті свого часу Смолич змалював правдиво. Скажімо, доктор Івановський заявляє: «...Ви забуваєте, що радянська фізіологія вже поклала край цьому антимарксистському методові — узагальнювати й переносити на людину досвід, здобутий у дослідах над тваринами».

І нарешті, третій роман циклу — «Ще одна прекрасна катастрофа» — істотно відрізняється від попередніх. Фабула його така: визначний індійський учений Нен-Сагор здійснює епохальне відкриття, спроможне здійснити революцію в медицині, ба навіть зникнення медицини як такої. Проте Британська медична академія сприймає цю ідею як маячню й виключає Нен-Сагора зі своїх лав. Але про людське око до Індії відряджається комісія у складі трьох британських медичних світил, яка має проревізувати суть відкриття вченого. Під час подорожі до них приєднуються двоє радянських лікарів — знайомі читачеві з попередньої книжки харківські медики Думбадзе і Коломієць, також зацікавлені відкриттям професора Нен-Сагора.

Вульгарний соціологізм у цьому романі сягає меж. Автор прямо ототожнює медичну і наукову етику в західному суспільстві з буржуазною класовою етикою. Якщо в першому романі Смолич описував геніального ученого з хибною етикою, то зараз він у стилі фейлетону висміює і заперечує всю «буржуазну науку» як таку: «Великий експериментатор» — так і звав його Лондон: ніхто досі забути не може славетного експерименту сера Овена Прайса, терапевта, над спиртними напоями. Сер Овен Прайс після довгих емпіричних робіт довів, що в спиртних напоях є алкоголь і що цей алкоголь загалом зле діє на людський організм».

Цьому протистоїть соціально-медична утопія Нен-Сагора, що виступає в романі таким собі «професором Гальванеску навиворіт», експериментуючи, щоб максимально розвинути фізичні та духовні якості пересічних людей. Втім, об’єднує обох як прагнення до створення досконалого природного середовища, так і не надто великі сумніви у моральній припустимості ризикованих експериментів над великими групами людей. У монологах Нен-Сагор про його метод використання сонячного/світлового випромінювання у видимому і невидимому діапазонах, подано програму перебудови людського організму та всього життя: «...В основі мого методу нової медицини лежить той найперший принцип, що завдання медицини не лише в тому, щоб вилікувати недужу людину, а — це головне — створити для кожної людини такі умови побуту й поводження, щоб людський організм не був схильний до будь-яких захворювань і недуг. У людському організмі треба виховати імунітет до всіх хвороб. У цьому — основа проблеми виховання нової людини. Нового покоління, що не хворіє, що не здатне хворіти! ...Справу медичного виховання я, певна річ, здійснюю над людьми від першого ж дня їхньої появи на світ, справу ж лікування я здійснюю на першому-ліпшому хворому, що прийде сюди до мене й зажадає лікування. Це містечко Геліополь фактично і є моя велика лабораторія, мій профілакторій, де я цілою системою профілактичних заходів, ...здійснюю виховання людського організму, здійснюю вигартовування в людському організмі широкого, комплексного імунітету, де я разом зі своїми помічниками працюю над справою створення нової, абсолютно здорової, нездатної хворіти людини...»

Загалом трилогія Юрія Смолича порушує цілу низку проблем етики науки і власне біоетики, проте окреслення цих проблем і варіантів їхнього розв’язання помітно спрощується від першого до останнього романів. Це не дивно, бо загальносовєтські процеси в Радянській Україні посилювалися боротьбою з «буржуазним націоналізмом». А суть цих процесів становив перехід від НЕПу до «розгорнутого будівництва соціалізму», власне, до широкомасштабної підготовки до тієї війни, раціональне використання в якій трупів полеглих вояків оспівав другий роман циклу «Прекрасні катастрофи».

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Газета: №189, (2013)

Рубрика: Історія і Я

https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i...

Вклад Юрія Корнійовича в скарбницю української радянської прози значний. Його трилогія “Дитинство”, “Наші тайни”, “Вісімнадцятилітні”, повість “Театр невідомого актора”, романи “Вони не пройшли” і “Світанок над морем” широко відомі читачеві. Про Смолича можна по праву говорити, як про видатного майстра прози, художника тонкого і спостережливого. Надзвичайно цінним є те, що письменник працює і над розробкою науково-фантастичного жанру. Трилогія “Прекрасні катастрофи”, написана ще в тридцятих роках, витримала в свій час чимало видань, і досі на цю книжку великий попит у бібліотеках.

Немає потреби доводити, яке велике значення для виховання і збудження творчої думки мають науково-фантастичні твори. Читання таких книжок в юнацькі роки у багатьох випадках визначало наперед вибір професії, обрання життєвого шляху, прищеплювало любов до фантазії, до мрії, без яких життя і діяльність втрачають барви і про які Ленін писав, що вони потрібні не тільки поетам, а навіть і математикам. К. Е. Ціолковський, видатний радянський учений і винахідник, в свій час відзначив, що “прагнення до космічних мандрівок” збудили в ньому романи Жюля Верна, а це вже викликало конкретну “діяльність розуму”.

Давно вже здійснилися мрії героїв казок, створених народом. Тепер ми маємо не килими-самольоти, а реактивні літаки, які випереджають звук, і вертольоти, які піднімають тонни вантажу. Людство стоїть на порозі великих відкриттів: все менше часу відділяє нас від того моменту, коли реактивні двигуни поринуть у космічні простори. Атомна енергія вже потекла по проводах, створюються атомні кораблі, атомні підводні човни.

Самі вже ці наукові завоювання збуджують фантазію, відкривають нові простори для польоту сміливої думки художника-фантаста.

Величезна більшість науково-фантастичних творів присвячена технічним проблемам і лише небагато — проблемам біології та медицини. Це не випадково. Галузь медицини надзвичайно складна, прогрес в ній здійснюється, в порівнянні з технічним прогресом, досить повільно, тому і стимулів для фантазії менше, звичайно, для такої фантазії, яка б ґрунтувалася на реальних перспективах, а не відвертала від них.

Смолич обрав для своїх науково-фантастичних повістей найскладнішу галузь — медицину.

“Прекрасні катастрофи” складаються з трьох повістей: “Господарство доктора Гальванеску”, “Що було потім” і “Ще одна прекрасна катастрофа”. В перших двох повістях катастрофи зазнав поміщик і вчений Гальванеску, у третій повісті катастрофи зазнав індійський учений Нен-Сагор — в умовах капіталізму виявилося неможливим здійснити в медицині профілактичний напрям, який розробляв Нен-Сагор, відкривши нові методи оздоровлення. Так розвіялись його хибні погляди, і він почав мислити реалістично, визнавши, що тільки в соціалістичному суспільстві можна здійснити зроблені ним відкриття, здійснити широку профілактику захворювань.

Отже, ці катастрофи, на наш світогляд, є катастрофами прекрасними, бо кінець кінцем вони нам корисні і сприяють перемозі передових ідей.

Але основний задум книги не в тому, щоб тільки довести, що крах ідей буржуазного суспільства нам на користь. Письменник, порівнюючи буржуазну і радянську медицину, хотів розкрити людиноненависницьку суть буржуазної ідеології і гуманність та прогресивність науки радянської, науки соціалістичної.

Смоличу вдалося здійснити цей задум.

Ось перед нами доктор Гальванеску.

Це вчений, хірург, талановитий експериментатор і водночас багатий поміщик, жорстокий і ненажерливий, цілком відданий прагненням і життєвим інтересам свого класу. Він мріє про “перебудову сучасної системи експлуатації на основі нових наукових здобутків”, причому “експлуатації цілого світу”, аж ніяк не менше. Він мріє про перетворення самої людини в покірну, слухняну машину, позбавлену здатності почувати і мислити.

На думку Гальванеску, робітникам немає потреби почувати і мислити. Це, як він вважає, лише гальмує прогрес і заважає самій роботі. “Людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення і мащення… А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей. Заколоти, заворушення, революції: це треба ліквідувати. Негайно. Поки продуценти всіх країн, всі ці пролетарі і трудящі не об’єднали своїх сил проти нас”,— Є міркує він.

У своєму маєтку, під захистом і при сприянні уряду — діється ще за часів капіталістичної Румунії — під пильною охороною з боку сигуранци, Гальванеску здійснює свої диявольські досліди на ув’язнених та емігрантах. Йому вдається перетворити живих людей в машину, керовану по радіо, замінити в їх артеріях і венах кров на “кров штучну” — рідину особливого складу, що є “досконалим провідником електричного струму”. Тепер динамічна гармонія функцій органів здійснюється спрямованим із-зовні рухом електричних струмів.

Гальванеску заглядає в майбутнє. Він вважає, що людство витрачає загрозливо швидко запаси копалин. Незабаром “брюхо землі спорожніє,— Є говорить він, — і ми житимемо на порожньому вилущеному горіхові”. Він закликає до розумного, обережного ставлення до природних багатств за рахунок використання людини, як найдешевшого, найдоступнішого і легко відтворюваного матеріалу. Перетворені в автомати люди постачатимуть таким, як Гальванеску, матеріальні блага й предмети розкоші, “і ніяких заворушень, ніяких революцій”. “Хіба машина здатна на революції?” — самовдоволено твердить Гальванеску.

Проти Гальванеску напружену і тяжку боротьбу веде комсомолка Сахно. Це смілива, сильна, цілеспрямована жінка, наполеглива в досягненні мети, полум’яна патріотка. Вона прекрасна в своїх словесних боях з Гальванеску, у спалахах жагучої ненависті до людиноненависницької ідеології реакційного вченого, у благородному почутті прихильності і дружби до простих людей з народу — до шофера Чіпаріу та човняра Йонеску — в упертому прагненні допомогти їм, коли вони потрапляють у біду, і повернути їм життя, коли лиха воля Гальванеску обертає їх у машини.

Повернувшись на батьківщину з перетвореними в механізми самим поміщиком Гальванеску, Чіпаріу та Йонеску, Сахно негайно звернулася до хірургів з просьбою повернути життя своїм “мертвим” супутникам.

Радянським ученим вдається, нарешті, після довгих шукань знайти спосіб відживлення перетворених в автомати людей. Але відживлений Гальванеску перерізує собі вени, кінчає життя самогубством, а перед цим в приступі безсилої люті вбивав човняра Йонеску.

Горький писав: “Немає фантазії, в основі якої не лежала б реальність”. Чи можливо з наукової точки зору те, що розказано в повістях? Чи можна говорити про фантазію Смолича як про розвідку майбутнього науки?

Коли писалася ця повість, техніка тільки конструювала перших “роботів”, механічних “людей”. Це були недосконалі і громіздкі механізми, які насилу могли бути використані для реальних практичних цілей. Хто міг в ті часи подумати, що майбутні “роботи” перевершать в окремих галузях діяльності досконалий людський організм з його мислительним апаратом і будуть здатні, наприклад, швидко перекладати з однієї мови на другу, запам’ятовувати факти і відтворювати їх, коли в цьому буде потреба, тобто ці “роботи” матимуть надзвичайну “пам’ять”, яка перевершує пам’ять людську, що вони будуть здатні провадити найскладніші математичні обчислення, до того ж з блискавичною швидкістю, що появляться “геніальні” автомати, здатні самостійно керувати і складним виробництвом, що, нарешті, появляться цілі заводи без робітників.

Але все це — механізми, автомати, які виконують функції, що їх раніше могла виконати тільки людина. Яка ж рація перетворювати людину в механізм? Залишивши в стороні доцільність такого перетворення, запитаємо: а чи можливе взагалі таке перетворення з науково-медичної точки зору?

Читаючи Смолича, віриш у можливість таких експериментів. В цьому — сила і майстерність творів: примусити читача повірити у фантазію, як у реальний факт. Розв’язуючи проблему консервації живих тканин і навіть органів, ми наближаємося до розв’язання проблеми консервації цілих організмів, а з часом, коли буде розкрита природа нервових процесів, не виключена можливість, що думки можна буде передавати на відстані без участі слів або рухів.

Певна річ, тут ідеться лише про реальність дослідів Гальванеску тільки з загальнобіологічного медичного погляду. В умовах соціалістичного суспільства ні у кого, звичайно, не може виникнути такої маячної ідеї — автоматизувати людину. Та коли б автоматизація людини була б уже нині підготовлена сучасним рівнем розвитку медицини, то в буржуазному суспільстві навряд чи відмовилися б від цієї ідеї. Хіба німецький фашизм не став на шлях фізичного винищування цілих народів? Поділивши людство на “арійців” і “неарійців”, надавши “арійцям” властивостей “надлюдини”, хіба він не скористався б з дослідів Гальванеску, коли б їх можна було виконати? Хіба не стали б на той же шлях американські буржуазні ідеологи, які заговорили про “еліти”, про “обранців”, що їм нібито, як здібним, розумним і вольовим, належить безроздільна влада над “юрбою”? У своїй скандально відомій книзі “Шлях до порятунку” американець Фогт вимагав з допомогою воєн і хвороб “скоротити зайве населення” земної кулі. А англійський професор Хілл обурюється тим, що наука використовується для поліпшення здоров’я і продовження життя людей, — цей факт, як твердить він, веде “до посилення міжнародної напруженості і безпорядків”, бо сприяє зростанню населення. Намагаючись виправдати війни, буржуазні ідеологи пояснюють їх причини “надлишком енергії”, “зміною клімату” і просто… нудьгою. Саме нудьгою пояснює професор Райт у своїй двотомній книзі “Дослідження війни” виникнення воєн і пов’язані з ними страхіття і т. д.

Величезна більшість науково-фантастичних творів присвячена технічним проблемам і лише небагато — проблемам біології та медицини. Це не випадково. Галузь медицини надзвичайно складна, прогрес в ній здійснюється, в порівнянні з технічним прогресом, досить повільно, тому і стимулів для фантазії менше, звичайно, для такої фантазії, яка б ґрунтувалася на реальних перспективах, а не відвертала від них.

Смолич обрав для своїх науково-фантастичних повістей найскладнішу галузь — медицину.

“Прекрасні катастрофи” складаються з трьох повістей: “Господарство доктора Гальванеску”, “Що було потім” і “Ще одна прекрасна катастрофа”. В перших двох повістях катастрофи зазнав поміщик і вчений Гальванеску, у третій повісті катастрофи зазнав індійський учений Нен-Сагор — в умовах капіталізму виявилося неможливим здійснити в медицині профілактичний напрям, який розробляв Нен-Сагор, відкривши нові методи оздоровлення. Так розвіялись його хибні погляди, і він почав мислити реалістично, визнавши, що тільки в соціалістичному суспільстві можна здійснити зроблені ним відкриття, здійснити широку профілактику захворювань.

Отже, ці катастрофи, на наш світогляд, є катастрофами прекрасними, бо кінець кінцем вони нам корисні і сприяють перемозі передових ідей.

Але основний задум книги не в тому, щоб тільки довести, що крах ідей буржуазного суспільства нам на користь. Письменник, порівнюючи буржуазну і радянську медицину, хотів розкрити людиноненависницьку суть буржуазної ідеології і гуманність та прогресивність науки радянської, науки соціалістичної.

Смоличу вдалося здійснити цей задум.

Ось перед нами доктор Гальванеску.

Це вчений, хірург, талановитий експериментатор і водночас багатий поміщик, жорстокий і ненажерливий, цілком відданий прагненням і життєвим інтересам свого класу. Він мріє про “перебудову сучасної системи експлуатації на основі нових наукових здобутків”, причому “експлуатації цілого світу”, аж ніяк не менше. Він мріє про перетворення самої людини в покірну, слухняну машину, позбавлену здатності почувати і мислити.

На думку Гальванеску, робітникам немає потреби почувати і мислити. Це, як він вважає, лише гальмує прогрес і заважає самій роботі. “Людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення і мащення… А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей. Заколоти, заворушення, революції: це треба ліквідувати. Негайно. Поки продуценти всіх країн, всі ці пролетарі і трудящі не об’єднали своїх сил проти нас”,— Є міркує він.

У своєму маєтку, під захистом і при сприянні уряду — діється ще за часів капіталістичної Румунії — під пильною охороною з боку сигуранци, Гальванеску здійснює свої диявольські досліди на ув’язнених та емігрантах. Йому вдається перетворити живих людей в машину, керовану по радіо, замінити в їх артеріях і венах кров на “кров штучну” — рідину особливого складу, що є “досконалим провідником електричного струму”. Тепер динамічна гармонія функцій органів здійснюється спрямованим із-зовні рухом електричних струмів.

Гальванеску заглядає в майбутнє. Він вважає, що людство витрачає загрозливо швидко запаси копалин. Незабаром “брюхо землі спорожніє,— Є говорить він, — і ми житимемо на порожньому вилущеному горіхові”. Він закликає до розумного, обережного ставлення до природних багатств за рахунок використання людини, як найдешевшого, найдоступнішого і легко відтворюваного матеріалу. Перетворені в автомати люди постачатимуть таким, як Гальванеску, матеріальні блага й предмети розкоші, “і ніяких заворушень, ніяких революцій”. “Хіба машина здатна на революції?” — самовдоволено твердить Гальванеску.

Проти Гальванеску напружену і тяжку боротьбу веде комсомолка Сахно. Це смілива, сильна, цілеспрямована жінка, наполеглива в досягненні мети, полум’яна патріотка. Вона прекрасна в своїх словесних боях з Гальванеску, у спалахах жагучої ненависті до людиноненависницької ідеології реакційного вченого, у благородному почутті прихильності і дружби до простих людей з народу — до шофера Чіпаріу та човняра Йонеску — в упертому прагненні допомогти їм, коли вони потрапляють у біду, і повернути їм життя, коли лиха воля Гальванеску обертає їх у машини.

Повернувшись на батьківщину з перетвореними в механізми самим поміщиком Гальванеску, Чіпаріу та Йонеску, Сахно негайно звернулася до хірургів з просьбою повернути життя своїм “мертвим” супутникам.

Радянським ученим вдається, нарешті, після довгих шукань знайти спосіб відживлення перетворених в автомати людей. Але відживлений Гальванеску перерізує собі вени, кінчає життя самогубством, а перед цим в приступі безсилої люті вбивав човняра Йонеску.

Горький писав: “Немає фантазії, в основі якої не лежала б реальність”. Чи можливо з наукової точки зору те, що розказано в повістях? Чи можна говорити про фантазію Смолича як про розвідку майбутнього науки?

Коли писалася ця повість, техніка тільки конструювала перших “роботів”, механічних “людей”. Це були недосконалі і громіздкі механізми, які насилу могли бути використані для реальних практичних цілей. Хто міг в ті часи подумати, що майбутні “роботи” перевершать в окремих галузях діяльності досконалий людський організм з його мислительним апаратом і будуть здатні, наприклад, швидко перекладати з однієї мови на другу, запам’ятовувати факти і відтворювати їх, коли в цьому буде потреба, тобто ці “роботи” матимуть надзвичайну “пам’ять”, яка перевершує пам’ять людську, що вони будуть здатні провадити найскладніші математичні обчислення, до того ж з блискавичною швидкістю, що появляться “геніальні” автомати, здатні самостійно керувати і складним виробництвом, що, нарешті, появляться цілі заводи без робітників.

Але все це — механізми, автомати, які виконують функції, що їх раніше могла виконати тільки людина. Яка ж рація перетворювати людину в механізм? Залишивши в стороні доцільність такого перетворення, запитаємо: а чи можливе взагалі таке перетворення з науково-медичної точки зору?

Читаючи Смолича, віриш у можливість таких експериментів. В цьому — сила і майстерність творів: примусити читача повірити у фантазію, як у реальний факт. Розв’язуючи проблему консервації живих тканин і навіть органів, ми наближаємося до розв’язання проблеми консервації цілих організмів, а з часом, коли буде розкрита природа нервових процесів, не виключена можливість, що думки можна буде передавати на відстані без участі слів або рухів.

Певна річ, тут ідеться лише про реальність дослідів Гальванеску тільки з загальнобіологічного медичного погляду. В умовах соціалістичного суспільства ні у кого, звичайно, не може виникнути такої маячної ідеї — автоматизувати людину. Та коли б автоматизація людини була б уже нині підготовлена сучасним рівнем розвитку медицини, то в буржуазному суспільстві навряд чи відмовилися б від цієї ідеї. Хіба німецький фашизм не став на шлях фізичного винищування цілих народів? Поділивши людство на “арійців” і “неарійців”, надавши “арійцям” властивостей “надлюдини”, хіба він не скористався б з дослідів Гальванеску, коли б їх можна було виконати? Хіба не стали б на той же шлях американські буржуазні ідеологи, які заговорили про “еліти”, про “обранців”, що їм нібито, як здібним, розумним і вольовим, належить безроздільна влада над “юрбою”? У своїй скандально відомій книзі “Шлях до порятунку” американець Фогт вимагав з допомогою воєн і хвороб “скоротити зайве населення” земної кулі. А англійський професор Хілл обурюється тим, що наука використовується для поліпшення здоров’я і продовження життя людей, — цей факт, як твердить він, веде “до посилення міжнародної напруженості і безпорядків”, бо сприяє зростанню населення. Намагаючись виправдати війни, буржуазні ідеологи пояснюють їх причини “надлишком енергії”, “зміною клімату” і просто… нудьгою. Саме нудьгою пояснює професор Райт у своїй двотомній книзі “Дослідження війни” виникнення воєн і пов’язані з ними страхіття і т. д.

Безперечний інтерес викликають ті сторінки книги Смолича, які присвячені відновній хірургії, операціям на серці, відживленню організмів. Тут у Смолича реальні досягнення того часу, коли створювалися повісті (1928 — 1933 рр.), переплітаються з фантазією, яка нині вже здійснилась.

Письменник говорив про операції на серці як про факти надзвичайні, які вражають уяву, а зараз, в наші роки, ці операції роблять не тільки при пораненнях (це порівняно не так важко і можуть виконати рядові хірурги), але і при складних захворюваннях серця — звуженні отворів між порожнинами, вроджених пороках тощо. Таких операцій радянські хірурги Бакуєв, Мєшалкін та інші зробили вже багато. В експерименті на собаках Деміхов здійснив пересадку серця, а в одному випадку разом з серцем пересадив і легені, вийнявши перед тим у піддослідної тварини серце і легені. Ця собака з чужим серцем і легенями недавно демонструвалася в Москві, в, Академії медичних наук.

Відомі ще досліди з відживленням серця, вирізаного з трупа людини. Російському вченому Кулябко ще в 1902 році вдалося відживити серце, вирізане у людини через кілька годин після смерті. Тепер уже відживлюють серце через… 112 годин після смерті. Вже виросли квіти на могилах, а серця тих людей б’ються в лабораторіях.

Надзвичайні відкриття звершені наукою в галузі хірургії серця. Зрозуміло, оперувати на ньому важче, ніж на інших органах: воно ж невпинно рухається. До того ж операція провадиться не на поверхнях серця, а в його порожнинах, заповнених рухливою кров’ю, що випорскується назовні під великим тиском, як тільки розкрити цю порожнину.

Хірург вводить палець у порожнину серця, нащупує звужений отвір і розтинає його наосліп. Але не все можна “роздивитись” пальцем, цим, за висловом І. П. Павлова, додатковим оком і мозком хірурга. Як би розширилися можливості хірургії, коли б удалося без риску для життя хворого спинити серце і оком оглянути порожнини!

Вважалося, що коли зупиняється серце, — настає смерть. Проте нині навчилися повертати до діяльності серце після того, як воно зупинилося. Та коли відновити роботу серця через дві хвилини після зупинки, життя повернути хворому неможливо, бо до припинення кровообігу в надзвичайно чутливих клітинах центральної нервової системи розвиваються необоротні явища.

Здавалося б, що дальший прогрес хірургії серця через це неможливий. Перед непереборною стіною стояли лікарі. Але зроблено нове відкриття, яке важко було навіть передбачити. Тепер уже можна в живому людському організмі без риску “виключити” і спинити серце на… п’ять, десять, п’ятнадцять, навіть двадцять хвилин. Можна вибрати з порожнини серця кров, потім повернути серце до діяльності при умові непошкодження мозкових клітин.

Відомий, наприклад, такий стан, що називається “сплячкою”. Деякі тварини впадають в зимову сплячку (скажімо, їжаки). Температура тіла під час “сплячки” знижується з 37 градусів до… 4 — 5 і відповідає температурі зовнішнього середовища. Дихання і биття серця уповільнюється, знижується обмін речовин, споживання кисню.

Нині такий самий стан викликають у людини охолодженням (гіпотермія), ввівши спочатку речовини, які блокують терморегулюючі центри нервової системи. Температуру тіла знижують до 22 — 23 градусів. У цих умовах мозок споживає менше кисню і, таким чином, стає більш стійким до припинення кровообігу. Без риску можна тепер “виключити” серце і провести на ньому операції. Перший зробив операцію під охолодженням італійський хірург Долеотті, професор Турінського університету. Він був, до речі, нашим гостем на недавньому з’їзді радянських хірургів у Москві.

Тим приємніше про це розповідати, що Смолич у своїх повістях передбачив можливість застосування методу охолодження людського організму. “Можна заморозити і потім відморозити й окремі, вирізані в людини органи, — пише автор. — Можливо й цілий людський організм здатний до явищ анабіозу…”

В повісті “Ще. одна прекрасна катастрофа” надзвичайно виразно показано роль і значення профілактичної медицини, якій в охороні здоров’я нашої країни належить провідне місце. Для профілактики у нас створені всі соціальні й економічні передумови, що забезпечують її успіх. Цього не можна сказати про країни капіталістичні. Щоб запобігти соціальним хворобам або перебороти їх, насамперед необхідно зруйнувати, перебудувати той соціальний уклад, який породжує ці захворювання. Кінець кінцем до цієї ясної думки прийшов і індійський учений Нен-Сагор, який розробив методи профілактики, що полягають у створенні “комплексного імунітету” проти всіх хвороб, “щоб людський організм із себе не був схильний до будь-яких захворювань”.

“Профілактика в моїй системі виховання людського організму, — говорить Нен-Сагор, — обертається в найпершу, основну, а далі — в одиноку галузь медицини”.

І от у Нурі, в Індії, Нен-Сагор здійснює свою систему профілактики і лікування — профілактика здійснюється в Геліополі, його вчений називає “профілакторієм” і “головною своєю лабораторією”, а лікування — у Спектрарії. Це — госпіталь, тут як лікувальний засіб використовується сонячна енергія у вигляді проміння спектра.

Барвисто, зримо зображені Геліополь і Спектрарій, їх лікувальні споруди, мальовнича природа, серед якої вони розташовані, а метод профілактики і спосіб лікування — фантазія автора — подані так переконливо, що читач вірить у можливість, у вірогідність їх.

Нен-Сагор доповідає про свій метод в Англії на засіданні Королівського медичного товариства. Не з усіма положеннями Нен-Сагора можна погодитись, наприклад, з його твердженням, що стара медицина на 33 проценти — “невігластво”, на 66 відсотків — шахрайство. І Королівське товариство ладне було йому простити ці висловлювання, але воно не може йому подарувати того, що в наукових висновках він недвозначно “виявив свою прихильність” до… сакраменто! — до наукових позицій, навіть до самої чинності східного варвара”, тобто Радянського Союзу.

Зав’язується гостра боротьба, яка закінчується крахом методів Нен-Сагора в умовах капіталізму та колоніалізму.

В повісті наука і її досягнення показані в тісному зв’язку та взаємодії з соціальним і політичним життям країни, в творі багато пізнавального матеріалу про Індію, про її визвольну боротьбу, про англійський колоніалізм, запам’ятовуються міста Індії, її люди, її пейзажі.

Смолич — письменник гострого і пильного зору — з іронією і сарказмом, відточеними, як лезо ножа, змальовує буржуазних учених, яких не стільки цікавлять наукові істини, скільки практичні інтереси класу, до якого вони належать, англійських губернаторів в Індії, жорстоких себелюбців, які, коли б це тільки було можливо, залюбки виконали б експерименти Гальванеску на людях Індії.

Наша радянська фантастика істотно відрізняється від фантастики західної, буржуазної. Фантастика буржуазна рясніє вбивствами, поетизує гангстерство, розпад особи, жорстокість, ненависть, помсту і т. д. Вона згубно впливає на душу юнаків, розбещує і калічить її. Такими є фантастичні твори сучасних американських письменників Едгара Уолеса, Едгара Бероуза та інших. Американський письменник Гамільтон у фантастичному романі “Скарб Громового місяця” лише переніс факти повсякденного американського життя з американського материка на планети Космосу. На “Супутнику Юпітера” торгують награбованими цінностями, є в романі гангстери, які вбивають, є безробітні, що стають гангстерами, бо у них немає інших способів для існування. В інших романах оспівують війни, але вже не на Землі, а міжпланетні, з атомними та водневими бомбами тощо.

Радянські науково-фантастичні твори виховують високі моральні якості в людині, ідеями гуманізму і людяності просякнуті прагнення їх героїв, вони виступають проти війни, проти вбивств, проти ненависті, окриленою творчою думкою вони линуть у майбутнє.

Саме до таких творів і належать науково-фантастичні повісті Юрія Смолича, написані ще в двадцятих і тридцятих роках. Тому цікаво читати їх і сьогодні.

https://fantlab.ru/edition93745

В 1923 году Николай Бухарин опубликовал статью в газете «Правда», в которой призвал советских писателей создать «красного Пинкертона» — приключенческую литературу для пропаганды революционных идей.

У 1931 р. у Літературній газеті був заклик "Дайош Жюль Вернів періоду реконструкції!"

Найяскравіший твір раннього доробку Смолича — «Господарство доктора Гальванеску» з трилогії «Прекрасні катастрофи». Написаний в легкій кінематографічній манері, роман гарно передає атмосферу міжвоєнної доби з її цікавістю до методів вивчення і наукового поліпшення людської породи: євгеніки, соціального дарвінізму, расової теорії. Головний антагоніст твору Гальванеску — архетипічний «божевільний учений», схожий одночасно і на доктора Франкенштейна (звідси ж відсилка до гальванізму), і на доктора Калігарі. Очевидна також паралель з «Островом доктора Моро» Герберта Веллса, проте Смолич заходить дещо далі у випробуванні меж біоетики. В його версії божевільний вівісектор зазіхає не лише на тіло і біологічну природу людини, а й на її унікальну особистість.

Молода радянська дослідниця Юлія Сахно (гендерний баланс збережено!) прибуває в резиденцію румунського поміщика і науковця Гальванеску з метою ознайомлення з «передовими методами ведення сільського господарства». Місцеве селянство радить дівчині триматись подалі від резиденції зловісного доктора. Але де вже там. Автоматичні ворота маєтку зачиняються за Юлією і її шофером. В наступні дні їм доведеться не лише познайомитись з чудовим механізованим господарством доктора (який, приміром, акліматизував у Причорномор'ї каву), а й мимоволі проникнути в його криваву таємницю. Ну а далі почнеться екшн: погоні нічним бесарабським степом, перестрілки в куширях на озері Ялпуг, підступи продажних спецагентів.

Роман, на відміну від багатьох сучасних йому творів, не нав'язує ідеологічних догм, а радше ставить провокаційні запитання. Наприклад, Гальванеску видає себе за великого інноватора, але в основі його могутності — праця все тих же безвідмовних українських заробітчан (в цьому випадку — емігрантів з СРСР), які за 1000 леїв продавали своє тіло для його злочинних експериментів. А всі барвисті монологи доктора — звичайне словоблудство експлуататора, який мріє перетворити пролетаріат на армію бездушних роботів.

Та дзуськи! У продовженні книги з невибагливою назвою «Що було потім» всі елітаристські претензії Гальванеску будуть вщент розбиті і спростовані зусиллями дружнього колективу радянських учених. Шкода, що у другій книзі плакатність і риторичний догматизм уже надто явно переважають над стилем й ідейною глибиною.

https://amnesia.in.ua/amazing-stories

Трилогія складається з романів “Господарство доктора Гальванеску” (1928), “Що було потім” (1934), “Ще одна прекрасна катастрофа” (1932). Згідно синопсису, українка Юлія Сахно відряджена Берлінською академією до Румунії з метою вивчити передовий досвід доктора Гальванеску у царині сільського господарства. Дорогою з’ясовується, що серед навколишніх селян маєток Гальванеску користується лихою славою. Та й сам доктор, як згодом виявилося, досліджує зовсім не сільськогосподарські проблеми, а проводить злочинні експерименти над людьми. Юлія Сахно вступає в нерівну боротьбу зі злим генієм…

“Прекрасні катастрофи” нагадують і “Острів доктора Моро” Герберта Уеллса, і твори радянського фантаста Олександра Бєляєва. У 1956-у році у видавництві “Молодь” в серії “Бібліотека пригод та наукової фантастики”вийшла книжка Смолича проілюстрована українським художником Олександром Довгалем. Відвідувачі Бібліотеки українського мистецтва вже знайомі з творами цього графіка – зокрема, йому належать ілюстрації до українського видання Голови професора Доуеля.

“Прекрасні катастрофи” Юрія Смолича художник уявив та візуалізував дуже детально. На ілюстраціях можна побачити і жаб`ячі ноги з прикріпленими до них електродами, і процес оживлення трупів, і людське око в скляній баночці. Образи динамічні, а персонажі набувають реальності на цих числених майстерно виконаних малюнках. Більше 30 ілюстрацій, створених Олександрем Довгалем, надихають на прочитання фантастичної трилогії, яка й досі не втратила актуальності.

Ілюстрації Олександра Довгаля до фантастичного роману “Прекрасні катастрофи”

Продовження http://uartlib.org/exclusive/prekrasni-ka...

Антагоніст у «Прекрасних катастрофах» Ю. Смолича, доктор Гальванеску, є типом класичного капіталіста, експлуататора пролетаріату. Він керує великою кількістю заводів у Румунії, вербуючи на роботу економічно залежних утікачів-емігрантів з колишньої Російської імперії. Для того щоб перетворити цих людей на слухняних рабів, доктор Гальванеску хірургічно видаляє в них їхні власні мізки, замінює їх на радіопередавачі й у такий спосіб перетворює своїх нових найманців на роботів. Нелегальні операції доктора Гальванеску викриває його медсестра, Юлія Сахно, яка насправді є радянським таємним агентом. Разом зі своїми колегами-шпигунами Юлія руйнує бізнес-імперію доктора Гальванеску, ув’язнює лиходія, а потім застосовує до нього його власну хірургічну технологію видалення мозку й встановлення радіопередавача. З допомогою інших агентів вона таємно вивозить Гальванеску до Радянського Союзу. Там його беруть під свою опіку радянські лікарі, які не лише замінюють йому мозок, але й роблять з Гальванеску лояльного й суспільно корисного радянського громадянина. Химерний сюжет трилогії Ю. Смолича містить недвозначну підтримку марксистської ідеології, яка спирається на віру в природню доброту всіх людей і впевненість, що причиною всього суспільного й особистого зла є корумповане капіталістичне середовище. Отже, основний ідеологічний урок «Прекрасних катастроф» Ю. Смолича такий: навіть дуже розбещений і злий індивід може виправитися за допомогою корекційного виховання й позитивного впливу соціалістичного оточення.

В анналах радянської літератури Юрій Смолич майже однозначно виголошується патріархом української наукової фантастики. Дійсно, він був одним з перших її творців. Його трилогія «Прекрасні катастрофи» перевидавалася значно частіше, ніж будь-який інший науково-фантастичний твір, але з цього не випливає, що Ю. Смолича слід оцінювати як фундатора української фантастики. Як бачимо з попередніх розділів, є кілька вартих уваги письменників, що вплинули на формування жанру наукової фантастики в Україні. Але не буде помилкою назвати Ю. Смолича основоположником української ідеологічної фантастики. Він був визнаний і став об’єктом наслідування для українських письменників-фантастів, які поділяли його політичні переконання. Прикладом може бути перший науково-фантастичний роман Володимира Владка «Ідуть роботарі», який вийшов друком 1931 року. У ньому В. Владко зображує ідеологічну боротьбу між пролетаріатом і капіталістами Сполучених Штатів. Власники підприємств створили певну кількість радіоконтрольованих роботів для роботи на охоплених повстанням заводах, сподіваючись, що це змусить робітників припинити їхній страйк. З допомогою, отриманою від Радянського Союзу, американським робітникам удається переорієнтувати сигнал, спрямований роботам, і здобути контроль над їхніми діями. Урешті роботи вливаються в ряди страйкарів і не тільки забезпечують перемогу повстання, а й запускають соціальну трансформацію суспільства, перетворюючи Сполучені Штати на соціалістичну країну.

Перше осмислення теми роботів в українській науковій фантастиці наявне в романі Юрія Смолича «Господарство доктора Гальванеску» (1929). Головний герой, доктор Гальванеску, запитує: «Хіба, нарешті, не додумалися люди навіть до того, що почали конструювати механічного робітника? Людину з металу і гуми? Механічну ляльку, що виконує ті чи інші виробничі функції?» . Гальванеску не в захваті від таких розробок і піддає їх сумніву, адже багато матеріалів і зусиль «попсовано на цих залізних йолопів, що раз у раз псуються, страшенно невкладисті, неметкі та неотесані і до яких потрібна ціла армія доглядачів і механіків...» . Гальванеску вважає, що роботів треба конструювати не на механічній основі, а за біологічними принципами — і доводить це не шляхом теоретичних міркувань, а безпосередньо на практиці.

Доктор Гальванеску починає монтувати своїх роботів, досягши успіху в адаптації людського організму до масового виробництва біологічних роботів. Він здійснює її шляхом виконання складної операції, яка включає заміну крові хімічним розчином, видалення мозку й встановлення на його місце радіоприймача, а також зупинку процесів травлення. Крім того, для цих процедур доктор Гальванеску використовує не трупи, а живих людей. Після такого втручання люди стають сумлінними робітниками: ні на що не скаржаться, не влаштовують страйків і завжди підкоряються командам Гальванеску, які передаються по радіо. Колосальне господарство доктора — його величезна вілла, фабрики й плантації — тримається перш за все на біонічних роботах, які були виготовлені з живих людських організмів.

Що намагається повідомити читачеві Ю. Смолич, зображуючи роботів, створених доктором Гальванеску? Якщо звернутися до перипетій роману, здається, що головна мета письменника — донести думку: такі крайні форми експлуатації можливі лише за капіталістичних режимів Румунії та інших європейських країн. Ю. Смолич ілюструє цю тезу за допомогою пригодницького сюжету. Під час свого тимчасового перебування на Заході Юлія Сахно, молода аспірантка з Радянського Союзу, виявляє, що в основі величезного господарства доктора Гальванеску — негуманне застосування наукових знань задля особистої влади й прибутку. З’ясувавши, як доктор створює роботів, Юлія Сахно не лише успішно уникає кількох замахів на своє життя, але й захоплює Гальванеску та випробовує на ньому унікальну операцію, яку він сам винайшов. Так вона перетворює доктора на слухняного робота й таємно провозить його до Радянського Союзу.

Однак, хоч це й не одразу помітно, Ю. Смолич пише свій пригодницький роман з дещо іншою метою. Вчитавшись уважніше, можна зрозуміти, що автор намагається полемізувати з Карелом Чапеком про технічну здійсненність створення роботів і кінцеву мету, яка його стимулює. У п’єсі К. Чапека після відкриття способу отримання синтетичної протоплазми доктор Россум починає виробництво роботів, аби звільнити людство від важкої й нудної праці. Тіла роботів доктора Россума не сконструйовані відповідно до людської анатомії, але це розумні істоти, здатні думати й говорити, а дехто з них вільно володіє чотирма мовами. Доктор і його молодий небіж створюють величезну корпорацію і продають своїх роботів у світових масштабах.

Очевидно, Юрій Смолич не поділяє переконань К. Чапека щодо можливості масового виробництва розумних біонічних роботів. Ю. Смолич не сприймає також і Чапекових прогнозів щого майбутнього повстання роботів проти людства. У романі «Господарство доктора Гальванеску» український письменник стверджує, що роботів на біологічній основі можна створити лише з живих людей, і після такого перетворення в них зникне будь-яка психічна активність, отже, роботи, які будуть у змозі лише виконувати людські команди, ніколи не повстануть.

Інші українські фантасти не наслідували ні полеміку Ю. Смолича з К. Чапеком, ні особливості зображення роботів вітчизняним письменником. Це очевидно з твору Володимира Владка «Ідуть роботарі» (1931), другого в українській науковій фантастиці, присвяченого темі роботів. У романі В. Владка роботи відіграють важливу роль, але їх не виготовляють з людських тіл. Навпаки, автор зображує механічних роботів, зроблених із заліза, що отримують вказівки й енергію через радіопередачі. Тож не дивно, що їх постійно називають «жахливими залізними потворами», яким «бракує людської свідомості» . Американський винахідник і його магнат-господар добре знають, що можливості їхніх роботів, або «роботарів», як називають їх у романі В. Владка, обмежені, тож не вважають за доцільне заміняти живих робітників на роботів, адже «залізні потвори» «коштували надто дорого й потребували забагато дорогої енергії» . І хоч роботи виконують певні завдання на заводі, головне їхнє призначення — бути штрейкбрехерами. Американські робітники-страйкарі швидко виявляють, що їхні «залізні вороги» не надто вправні, і з допомогою Радянського Союзу робочим вдається перепрограмувати роботів і надіслати їм інші інструкції по радіо. Так страйкарі перемагають і разом з роботами починають соціальну революцію в США.

Порівняно з роботами, зображеними К. Чапеком, роботи Ю. Смолича не більше ніж зомбі, а так звані «роботарі» в романі В. Владка — грубі «залізні потвори». Багато в чому вони нагадують бездушний автомат, так звану «залізну людину», описану американським письменником Едвардом Ф. Еллісом у романі 1868 року «Парова людина прерій» («The Steam Man of the Prairies»). «Залізні потвори» В. Владка мають небагато спільного з «механічними роботами» у творах його сучасників. Наприклад, роботи, описані Едмондом Гамільтоном в оповіданні «Металеві гіганти» («The Metal Giants»), опублікованому 1926 року, мають «електронний мозок», думають і діють самостійно, а енергію отримують від атомної батареї, вбудованої в їхні тіла. І хоч ані Ю. Смолич, ні В. Владко не додають до концепції роботів нічого нового, їм, тим не менш, вдається ввести до наукової фантастики нові уявлення, підпорядковуючи зображення роботів соціалістичній ідеології. Отже, Ю. Смолич звертається до теми роботизації, аби поширити думку, що експлуатація людини людиною існує лише в капіталістичних країнах, а В. Владко наголошує на торжестві соціалізму в прийдешній глобальній соціалістичній революції під проводом СРСР.

Хоч Ю. Смолич і В. Владко були сучасниками К. Чапека, жоден з них не наслідував тенденцію до зображення «повстання машин», яка стала популярною в 1920-і роки після появи Чапекової п’єси «R.U.R.». Очевидно, українські письменники не поділяли думок К. Чапека щодо всемогутньої технології, яка забезпечила б масове виробництво розумних людиноподібних машин. На противагу цьому обидва автори вважали, що ідеологія виявиться потужнішою за технологію, тож вони подали своє бачення роботів, покликане продемонструвати перемогу соціалізму над капіталізмом. Панівна роль ідеології підтверджується не лише наведеним вище досить «грубим» зображення перших роботів в українській літературі, але й повною відсутністю теми роботизації у вітчизняній науковій фантастиці в наступні 25 років.

https://fantlab.ru/edition250124