Отже, і пригодницько-географічна література стала тепер майже пережитком, придатним взагалі хіба що тільки для задоволення потреб молодших читачів шкільного віку; вона лишається повноцінною за наших часів тільки в окремих випадках, коли автори таких книжок знаходять цілком своєрідний підхід до теми і навколишнього оточення, — як, наприклад, широко і заслужено відомі “Африка мрій і дійсності” Іржі Ганзелки й Мирослава Зікмунда або “Подорож на “Кон-Тікі” Тура Хейєрдала.

Що ж, виходить, перестало існувати і споконвічне тяжіння читачів до романтики?

Безумовно, ні. Таке тяжіння було, є й буде у людства: тільки тепер його мають задовольняти книжки зовсім іншого жанру, хоча й дещо спорідненого. Мова йде про жанр наукової фантастики.

Зовсім не випадково, що цей жанр поступово розвивається і у нас (хоч і надто повільно, бо йому доводиться пробиватися крізь атмосферу свідомо неприхильного ставлення до нього з боку значної частини критиків, які, на жаль, ще не розуміють позитивного значення цього по суті нового й прогресивного жанру). Так само не випадково, що каламутна хвиля детективної літератури за кордоном помітно почала поступатися місцем романам і повістям науково-фантастичного жанру: таких романів і повістей в Сполучених Штатах Америки, скажімо, видається нині навіть більше, ніж детективів, — останні поступово стають улюбленим чтивом тільки для найменш культурної, відсталої частини читачів.

Жителі нашої планети переживають зараз цілком особливий період у галузі науки й техніки, період в певній мірі революційний, який можна охарактеризувати як лавиноподібний потік відкриттів і винаходів. Те, на що раніше потрібні були сотні й десятки років, нині створюється протягом якогось року.

Люди науки й техніки, вчені й інженери стали тепер надто впливовою частиною суспільства. їх шукання тісно пов’язані, бо прогрес в якійсь одній частині науки негайно викликає дальший розвиток інших галузей, без якого неможливе просування і в цій галузі, щільно спорідненій не лише з найближчими, але, здавалося б, і з дуже віддаленими дисциплінами. Згадаймо, що внаслідок космічного польоту Юрія Гагаріна на кораблі-супутнику “Восток” урядом нагороджено орденами й медалями близько 7 тисяч учених, інженерів, техніків, конструкторів і робітників, що брали участь у підготовці першого в світі міжпланетного польоту з людиною.

Навіть з цього окремого факту вже ясно видно, які ж зусилля і взаємодопомога фахівців найрізноманітніших галузей і дисциплін науки й техніки потрібні були для здійснення запуску міжпланетного корабля-супутника з пасажиром. Всі ці люди — кожен в своїй галузі! — були першопрохідниками незнаних країв науки й техніки, першими сміливцями, що прокладали шлях у невідомі простори Космосу. А скільки таких відважних є і в інших галузях науки!..

Жанр наукової фантастики, жанр, що міцно входить у літературу сучасного, покликаний реально, натхненно відображати романтичну велич праці будівників науки, благородство мрій і відваги тих, хто перетворює сучасне на майбутнє і одну за одною знищує “білі плями” на карті теперішньої науки.

2

В якій же мірі це робиться у закордонній науково-фантастичній літературі, переважно — американській?

Насамперед, треба мати на увазі, що американська фантастика взагалі не є якоюсь окремою галуззю літератури, підкореною певним законам чи зв’язаною усталеними традиціями. Власне, тут існують аж три самостійні напрями, нічим по суті не поєднані. Це (за американською термінологією) — “сайенс фікшн” (“science fiction”)”, “фентезі” (“fantasy”) і “містик” (“mystic”). З цих напрямів тільки один, “сайєнс фікшн”, є тим, що ми взагалі вважаємо науковою фантастикою: це твори, побудовані на наукових засадах, з припущеннями й гіпотезами, іноді досить сміливими, які час від часу відкривають перед читачами серйозні перспективи сучасної науки й техніки.

Один з найвидатніших американських письменників у жанрі наукової фантастики Рей Бредбері у збірці своїх оповідань так своєрідно характеризує різницю між цими двома напрямами:

“Сайєнс фікшн” (наукова фантастика) — послушний закону громадянин літератури, він дотримується всіх правил — фізичних, громадських чи психологічних; це громадянин дуже пунктуальний, його поведінку завжди можна передбачити. “Фентезі” (не наукова фантастика) — це злочинець. Кожен його твір атакує й ламає якийсь закон. “Сайєнс фікшн” співробітничає пліч-о-пліч з Космосом; твори “фентезі” розбивають його на частини, вивертають навиворіт, пищать, перекручують так, що його прямо не впізнати. Коротше кажучи, “сайєнс фікшн” утримується в рівновазі на вершині наукових досягнень, а твори “фентезі” — злітають з неї”.

Напрям “фентезі” призначений для читачів значно нижчого культурного рівня; в такого роду творах автор не утруднює себе серйозними науково-технічними обгрунтуваннями, а нанизує пригоду за пригодою за принципом “аби цікавіше”. В цьому розумінні напрям “фентезі” кровно споріднений з детективами, з їх культом “супермена”, тобто надлюдини тарзанівського типу, яка вважає навіть не гідним себе вживати вогнепальну зброю, а воліє трощити щелепи своїх жертв “добрими” ударами кулака. Єдине, що по суті відрізняє детективи від творів “фентезі”, — це те, що в детективах існує обов’язкова кримінальна основа, а у “фентезі” вона замінюється псевдонауковим польотом на якусь планету тощо.

Про третій напрям, “містик”, просто не варто говорити: це безглузде фантазування на містичній основі з неймовірною кількістю загадкових пригод, що ніяк не пояснюються, а так і лишаються таємницями, вигаданими автором для того, щоб читачам “було якомога страшніше”. “Споживачі” цього досить поширеного чтива, мабуть, найневибагливіші щодо своїх запитів і культурного рівня.

Зрозуміло, що обидва ці напрями — і “фентезі”, і тим більше “містик” — не можна брати до уваги, коли йдеться про американську наукову фантастику. Можна говорити тільки про напрям “сайєнс фікшн”, хоч в абсолютних цифрах він і не такий поширений, як два інші.

Ми можемо згадати про, так би мовити, родоначальника американської наукової фантастики Гуго Гернсбека, що 1911 року опублікував перший роман цього жанру “Ральф 124 С-41+” за ім’ям головного героя, — і тоді вже почати перелік прізвищ більш-менш відомих письменників цього жанру, здебільшого незнаних у нас. Чи варто висловлювати з цього приводу жаль? Думаю, що ні. І довести це дуже легко, якщо принаймні побіжно бзнайомитися із змістом їхніх творів.

Один із стовпів американської наукової фантастики Гамільтон у романі “Зоряні королі” малює цілі імперії галактик з обов’язковою винищувальною війною серед них, знищенням внаслідок цього взагалі всього простору.

В романі Мерака “Темна Андромеда” відбувається війна жителів Землі з населенням… ста сонць, що складають туманність Андромеди. Не обходиться діло і без засланої з Землі до Андромеди дівчини-шпигунки. За її допомогою земляни перемагають, щоб усе закінчилося славнозвісним “хеппі-ендом”.

В дусі пригод Тарзана описане завоювання людьми Юпітера й інших планет в серії науково-фантастичних романів Едварда Сміта — “Трипланетне”, “Галактичний патруль”, “Діти Лендсмена”. І тут війна є чимсь невіддільним од нормальних творчих уявлень автора: замість НАТО чи СЕАТО — союзи типу “Трипланетанія” в складі Землі, Венери й Марса, що здобувають перемогу над жителями планети Еддар…

Інша трилогія написана письменником Льюїсом. Це — романи “Поза мовчазною планетою”, “Переляндра” і “Ця дивовижна міць”. Тут головна дійова особа доктор Ренсон потрапляє на Марс, де ще не було біблійного гріхопадіння. Ренсон, виявляється, і є той диявол, який намагається спокусити марсіанську Єву. Кінець кінцем, доктор повертається на Землю і, добре обізнаний з диявольськими справами на Марсі, успішно бореться тут проти темних сил.

Досить відомий в Америці письменник Азімов (до речі, професор біохімії Прінстонського університету) є автором багатьох науково-фантастичних романів про роботів. Це “Я — робот”, “Сталев печери”, “Течія простору” тощо. Тут людям протистоять механічні роботи, цілком позбавлені емоцій; саме роботи, на думку Азімова, мусять керувати людьми (додамо — за посередництвом ООН), а не люди роботами.

Роберт Сільверберг розгортає в романі “Прихідці з Землі” жорстоку картину завоювання земними людьми тубільців на далекому Ганімеді. Боротьбі з “літаючими тарілками” і перенесенню людини на мільйон років уперед присвятив свій роман “Крізь час” Дейвід Грінел. У романі “Перші на Місяці” Джеф Саттон розповідає про Адама Крега, який, прилетівши на Місяць, встановив, що один з членів його команди — таємний агент “червоних” і має передати Місяць під їхню владу. Боротьба з цим невідомим таємним агентом і є змістом роману.

Ерік Френк Рассел присвячує роман “Оса” пригодам міжпланетної поліції, яка патрулює невідому планету Джеймс. Чарлз Грейнер, герой роману Джона Крістофера “Планета в небезпеці”, в XXI сторіччі бореться за те, щоб вижити за умов, коли має загинути вся цивілізація. Наближення на Землі в 2203 році нової ери льодовиків і неминуча загибель усіх досягнень людства — тема роману Стерлінга Ноеля “Ми, хто пережив”. Френк Гарвей присвячує свій роман “Повітряні сили!” льотчикам. Ці піонери міжпланетного простору підкорюють його із зброєю в руках. Завойовник Всесвіту, командир міжпланетного корабля Тед Вільсон бореться за свою кохану в страшних умовах неприступної галактики — такий зміст роману Джорджа Сміта “Загублені в просторі”. Страшна війна, в якій гинуть усі її учасники, — тема роману А. Ван Фогта “Остання фортеця Землі”…

Чи не досить цього переліку, щоб зробити певні висновки про тематику й зміст популярних американських науково-фантастичних романів і про творчі, якщо можна так висловитися, тенденції й настанови авторів цих романів?

3

Справді, що типове для всіх цих творів?

Ми не помилимося, коли скажемо, що їх насамперед характеризує похмура, людиноненависницька філософія війни, експлуатації людини людиною, звіряча жадоба наживи, здобуття мирських благ за рахунок інших людей, тобто все те, що, в свою чергу, характеризує ^юдей капіталістичного світу. Ми не можемо знайти — і не знаходимо! — серед цих творів чогось гуманістичного, того, що якимсь чином вказувало б людству шлях до кращого майбутнього— не соціалістичного або комуністичного, боронь боже! — а принаймні не такого похмурого, як капіталістичне.

Випадково це чи ні?

Безумовно, ні. Стало вже трюїзмом повторювати, що жоден письменник не може змалювати своїх героїв вищими за культурним рівнем, ніж є він сам. Культурний рівень — це не тільки одержані автором дипломи вищих учбових закладів, не тільки суто професіональна обізнаність з тими чи іншими науково-технічними проблемами. Це перш за все світогляд людини, уміння давати справді об’єктивну оцінку всьому, що відбувається навколо. За наших часів таку справді об’єктивну оцінку може дати тільки людина, збагачена марксистсько-ленінською ідеологією, суспільно розвинена, здатна по-справжньому критично мислити, перспективно оцінювати майбутній розвиток науки й техніки з тим, щоб розуміти, який прогрес людству приносить цей майбутній розвиток.

Безперечно, дивним і навіть несерйозним було б шукати серед сучасних американських авторів науково-фантастичних романів людей з подібним культурним рівнем (мова йде, звичайно, про письменників, які за духом своєї творчості виражають світогляд панівного, буржуазного класу). Людина є продуктом власного суспільного оточення, власного середовища, яке впливає на неї, виховує її й прищеплює ті чи інші психологічні особливості. Автор, вихований на поглядах звірячого капіталістичного суспільства, як правило, лишається спадкоємцем усіх хижацьких тенденцій цього суспільства, стає апологетом експлуатації людини людиною, хоч би це й відбувалося під тими чи іншими захисними масками. Лише поодинокі буржуазні письменники (яких ми заслужено називаємо передовими, прогресивними) переборюють панівні тенденції свого суспільства, пересилюють їх з тим, щоб повернутися обличчям до майбутнього світу кращих людей.

А серед авторів американських науково-фантастичних романів справа стоїть ще гірше. Вони пишуть ці романи, прагнучи дати широким читачам те, що до них найлегше доходить, відгукуються на архісучасні теми, “розрізуючи” їх у бажаному для видавництв плані і, ясна річ, боячись наче чорт ладану показати якісь нестандартні чи, ще небезпечніше, гострі політично конфлікти.

Розпочалася атомна ера, — і йдуть косяком романи на теми розщеплення атомного ядра, створення надзвичайних вибухових атохмних речовин і, певна річ, на тему атомної війни.

Радянський Союз відкрив еру супутників, балістичних міжконтинентальних ракет і космічних кораблів, — ще ширшим потоком пішли романи на космічні теми: про гігантські міжпланетні ракети, ультрашвидкісні зореплани, про завоювання планет і галактик із зброєю в руках і, звичайно, знов-таки про війни — між різними експедиціями, і між планетами, і навіть галактиками. До речі, додамо, що саме такий каламутний потік міжпланетних, космічних романів з обов’язковими війнами в просторі розплескується зараз дедалі більше, про що свідчить хоча б поданий нами невеличкий перелік авторів і їхніх творів.

А люди? А герої цих науково-фантастичних романів, цих кращих творів американського “сайєнс фікшн”? Адже немовби й вони мусили б хоч дещо змінитися, стати якщо не кращими, то принаймні розумнішими?..

В тому-то й річ, що люди не змінилися. В усіх цих романах, як і раніше, діють “супермени” різних калібрів, міжпланетні конкістадори й загарбники, ладні перегризти одне одному горлянки заради наживи, заради відкриття тих чи інших родовищ цінних копалин на чужих планетах, — ніякі не люди майбутнього, а звичайні сучасні капіталістичні дрібні бізнесмени й хижаки. Ніщо не змінилося, — крім засобів пересування: тепер це ракети й зорельоти. Не змінилися навіть масштаби описуваних подій, бо хіба ж це має значення, де відбуваються грабунки і вбивства, — на невідомій планеті чи в раніше невідомій Африці? Адже і там, і тут діють апостоли колонізації й експлуатації, тільки що замість рушниці застосовуються атомні пістолети або генератори протонів чи нейтронів.

Та як же могли змінитися герої цих романів, коли їх автори лишилися тими ж самими продуктами капіталістичної цивілізації з усіма типовими психологічними якостями й властивостями, притаманними світові хижаків? Хіба ж ці автори можуть створити інших героїв, ніж подібних до самих себе, хоч би й озброєних найновітнішими засобами знищення, які тільки може підказати авторові розвиток сучасної науки й техніки? Сухе дерево не може принести соковитих плодів, навіть коли його оздобити прикрасами з яскравої пластмаси й барвистої мішури.

Найхарактернішим для сучасної американської наукової фантастики є цілком наявна диспропорція між показуваним у ній ефектним, іноді навіть приголомшливим розвитком машин і всілякої техніки з одного боку — і з другого боку цілком невідповідним для такого розвитку інтелектуальним та психологічним рівнем персонажів цього жанру. Створюється враження, ніби на прекрасні, неймовірно удосконалені машини в цих романах посаджені буквально карикатурні з погляду здорового людського глузду, вирізані з фанери постаті, вкрай бідні інтелектом і психологічним змістом. Вони ходять серед чудових машин, казкової техніки й час від часу удають, начебто розуміються на техніці та її перспективах; а зрештою — поводяться як варвари, здатні тільки убивати й грабувати, як це робили їхні предки, конкістадори й флібустьєри, тільки що помножені на страхітливі умови сучасної капіталістичної, імперіалістичної техніки знищення. Вони виглядають наче жалюгідні маленькі актори, що змушені з якоїсь причини грати роль всевладних володарів удосконалених машин і техніки, не маючи при цьому ні потрібних знань, ні інтелекту. Це — жахлива картина, на жаль, типова для сучасної американської наукової фантастики! А тим часом це ж мусили б бути люди майбутнього, прекрасного майбутнього, в якому машини й техніка, покірні людській волі, грають суто допоміжну роль, старанно допомагають людині-творцю здійснювати властиві для неї горді мрії завойовника незнаних ще висот і глибин науки й техніки. Це мусили б бути сміливі, відважні люди з найвищим рівнем інтелекту, збагачені розумінням перспектив розвитку науки, яке дозволило б їм приймати рішення, що їх нездатна прийняти будь-яка, навіть найрозумніша машина. Справжня наукова фантастика — це той прекрасний жанр, де мають діяти Гагаріни і Титови у квадраті, бо саме їм належить почесна місія великих першопрохідників, і саме вони сміливо й безстрашно знищують численні “білі плями” на карті сучасної науки.

Чи ж такими, чи ж хоч подібними до таких людей бачимо ми персонажів американських науково-фантастичних романів? Чи ж схочуть читачі наслідувати їх приклад? Та аж ніяк!

4

Звичайно, як уже говорилося раніше, деяким американським письменникам-фантастам властиві пошуки нових шляхів розвитку цього своєрідного і перспективного жанру. Таких авторів мало, але саме їм, можливо, належить майбутнє, бо вони, хоч ї навпомацки, шукають нестандартні, нетрафаретні шляхи розв’язання науково-фантастичних тем, і останні внаслідок цього набувають у них іншого звучання, певного прогресивного характеру.

Таким є роман “Вітри часу” Чада Олівера, де автор дотепно й цікаво проводить думку про те, що культура на Землі створена для подальшого розвитку людства, а не для того, щоб зрештою перетворити його на радіоактивний порох. Таким є письменник Алан Іннес, для якого властиві тенденції показу відважних, сміливих людей, готових на самопожертву в космосі, щоб врятувати Землю від небезпеки. Таким здається нам і Бім Пайпер. Виразно помітне розуміння ним загальнолюдських цінностей, неминущої для всіх часів і всіх народів їх вартості.

Прогресивним спрямуванням відзначаються також і ті кращі твори американської наукової фантастики, в яких наявний більш чи менш виразний сатиричний струмінь. Такі автори висміюють негативні сторони американської дійсності, горезвісний американський “спосіб життя”. Тут ми можемо назвати імена Пола Андерсона, Фредеріка Поля, Джока Макгіра, К. М. Корнблата, Джозефа Шелліта, Роберта Хайнлайна, Т. Л. Томеса.

Не слід, правда, думати, що в цих кращих, прогресивних творах американської наукової фантастики ми могли б знайти справді повнокровних героїв, тих першопрохідників науки й техніки, за прикладом яких бажали б піти читачі. Навіть і тут у персонажів творів (за дуже рідкими винятками) помітні риси ущербності, неповноцінності фрейдистського типу; ці герої плутаються у протиріччях, вони сумбурні, їх вчинки час від часу просто вражають своєю непослідовністю, — принаймні з нашої точки зору. Але загальний рівень їх все ж таки незрівнянно вищий, ніж у “суперменів”, героїв явно буржуазного науково-фантастичного чтива. Вони значною мірою відображають дійсність, горезвісну дійсність капіталістичного світу і її похмурі сторони; отож, ці герої самим своїм існуванням протестують проти сучасного капіталістичного ладу.

Такий напрям фантастики зовсім не випадковий. Ще Герберт Уеллс у своїх соціально-критичних ‘романах вживав ці прийоми. Він відображав у своїй творчій фантазії розподіл сучасного для нього капіталістичного суспільства на хижаків-експуататорів і пригноблених. У його талановитих романах цей розподіл звучав як Бирок капіталізму. Що далі ми живемо, то більше помічаємо саме соціальний зміст його фантастичних романів, зміст заперечення капіталізму. У “Машині часу” Герберт Уеллс обвинувачував сучасний йому лад у тому, що він обов’язково приведе до біологічного розмежування людей на безпорадних, розпещених елоїв та на здатних створювати матеріальні цінності морлоків. Такі ж соціальні мотиви бачимо ми в його широко відомих “Війні світів”, “Людині-невидимці” та інших творах. Герберт Уеллс за своєю власною психологією не міг поставити потрібний вододіл між сучасністю і світлим майбутнім людства, бо багатьма коренями був зв’язаний з тим самим суспільством, яке викривав у своїй творчості. Це — доля багатьох буржуазних письменників-фантастів, що намагаються продовжувати творчий досвід свого духовного батька і вчителя. Як і Герберт Уеллс, вони за своїм світоглядом, за своєю психологією не можуть зробити більшого, ніж протестувати проти існуючого ладу. Але це також є прогресивною тенденцією в їх творчості, і її ми вітаємо.

Саме таким прогресивним за своєю творчістю письменником, автором численних науково-фантастичних романїв ї оповідань ми вважаємо Рея Бредбері, досить уже відомого і радянським читачам. Вже перший переклад роману Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом” показав нам, що в сучасній американській науково-фантастичній літературі наявні міцні викривальні тенденції саме уеллсівського типу. Знову-таки, вони обмежуються тільки протестом проти капіталістичної дійсності, іноді забарвленим сатирично. Навіть такий талановитий письменник, як Рей Бредбері, неспроможний сягнути далі, вказати якийсь шлях боротьби проти існуючого ладу. Втім, у своєму критичному ставленні до нього він категорично заперечує жахливе реакційне мракобісся маккартизму і в плані фантастики виразно показує, до чого воно може призвести.

Рей Бредбері зовсім не проти переможного розвитку техніки, але він бачить, до чого призводить, спотворюючи людські почуття й душу, однобічний її прогрес. В романі “451° за Фаренгейтом” він розповідає про той час, коли рядовий американець буде цілком відгороджений від реального світу рухливими примарними зображеннями телевізійних екранів, коли техніка досягне надзвичайного рівня швидкостей і висот, коли буде зроблено майже все для того, щоб людина відчувала себе в цілковитій матеріальній безпеці, і коли навіть будівлі будуть вкриті особливим вогнетривким шаром, котрий запобігає можливості пожежі. Але, як це не дивно, пожежні команди існують навіть і за таких умов, існують не для того, щоб гасити пожежі, а щоб роздмухувати їх, поливаючи газоліном… книжки! Досить комусь бути запідозреним у тому, що він є власником книжок, як негайно на ці книжки кидаються вимуштровані пожежники й спалюють їх. Бо книжка — це небезпечний зародок мисленя, категорично заборонений рядовим американцям! Чи ж можна більше й яскравіше затаврувати маккартівську реакцію, яка вже тепер буйним цвітом гуляє по сучасній Америці і палахкотить полум’ям терористичних процесів проти найменших проявів прогресивної думки?

І в інших творах Рея Бредбері ми помічаємо саме таке заперечення існуючого капіталістичного ладу, його психології, його диких, варварських проявів.

Ось оповідання Рея Бредбері “Звуки грому”. В ньому акціонерна компанія “Полювання в часі” рекламує, що вона за допомогою “машини часу” може перенести кожного клієнта в бажаний пункт минулого, де той клієнт може полювати на будь-яку тварину, В оповіданні й відбувається таке полювання на юрських динозаврів. Мисливцям, що перевезені в минуле, не дозволяється сходити з спеціального “антигравітаційного” помосту, бо найменше збочення з нього може викликати невідомі за своїми неслідками ускладнення у розвитку, людства. Один з мисливців ненароком сходить з цього помосту, злякавшись страшного тиранозавра. Це призводить до того, що, коли мисливці повертаються назад до Нью-Йорка, вони застають там змінену дійсність: рекламна афіша на стіні написана за іншим англійським правописом, а під час виборів президента Сполучених Штатів переміг інший кандидат!..

В оповіданні “Дитячий майданчик” Рей Бредбері показує охопленого жахом звичайного американця, який мусить віддати свого хлопчика до дитячого майданчика. Він бачить, що діти сучасної Америки, починаючи мало не з колиски, виховуються в атмосфері жорстокості й нелюдського хижацького ставлення до подібних їм, калічаться, спотворюються. І, щоб виразно підкреслити цілком безнадійний стан дітей, Бредбері змушує свого американця йти на фантастичний обмін долі між батьком і сином, змушує батька взяти на себе важкий тягар покаліченого дитинства.

Оповідання “Прощай, щасливої дороги!” присвячене іншій темі — жорстокій системі пригноблення трудящих заради наживи, заради долара. Юнак, шукаючи заробітку, не може знайти для себе ніякої праці тому, що скидається на дитину. І він вирішує так і залишитися все життя дванадцятирічним хлопчиком, експлуатуючи бажання бездітних людей мати дитину. Час від часу він міняє таких названих батьків, побоюючись відповідальності за обман, — і в такий спосіб живе вже сорок років, використовуючи свій зовнішній вигляд… Людина йде на злочинний обман, щоб знайти собі можливість прогодуватися, — і це є відповіддю на ще більші злочини, типові для сучасної Америки, де безробіття стає нормальним явищем: так говорить у своєму оповіданні Рей Бредбері.

Темою ще одного оповідання “І каміння заговорило…” є доля американського подружжя. Щоб врятуватися, воно тікає на південь одразу ж після початку атомної війни. Але ніхто не приймає втікачів, перед ними закриті кордони, люди відвертаються від них, бо ці американці персоніфікують в своїй особі те пригноблення, яке несли з собою всі інші їх співвітчизники. Тепер подружжя, що не загинуло від атомних вибухів, змушене загинути від презирства й ненависті тих, кого воно ще вчора пригноблювало.

Цього, думається мені, досить для того, щоб охарактеризувати творчість Рея Бредбері, цікавого сучасного прогресивного автора науково-фантастичних романів і оповідань, який наче говорить у своїх творах: “Так, техніка в сучасній Америці може розвиватися і далі, вона може досягти навіть нечуваного рівня, але в умовах капіталістичного суспільства будуть ще більш помітні своєрідні “ножиці” між таким рівнем техніки і культурою людини. Ця культура неминуче піде вниз, вона приречена на загибель, бо так далі тривати не може!”

5

Читач мав змогу уже зробити певний висновок: Рей Бредбері не надто цікавиться точним науковим обгрунтуванням своїх припущень і фантастичних гіпотез, він не шукає ствердження описуваних науково-технічних відкриттів і вдосконалень. Вони потрібні йому тільки для найвиразнішого втілення задуму, створення нехай і фантастичної, але в своєму роді реальної обстановки для дій своїх героїв. У цьому розумінні він також дуже близький до свого класичного попередника, Герберта Уеллса, який з неперевершеною майстерністю малював саме образи середніх англійців, реалістичні образи людей у фантастичних подіях, не утруднюючи себе суто науковими обгрунтуваннями своїх припущень.

Як і Герберт Уеллс, Рей Бредбері живопише переважно реалістичні образи середніх американців, і фантастичність його творів за контрастом ще підкреслює цю реалістичність. У героях Бредбері ми бачимо яскраві вогники, властиві справжній людській душі, бодай і спотвореній капіталістичною дійсністю. І попри всю фантастичність, космічність умов, за яких діють герої Рея Бредбері, — все одно в них лишаються риси світлого, доброго, притаманного людській природі. Ці герої охоче користуються чудовими досягненнями техніки, бо вони, як і сам Рей Бредбері, зовсім не проти технічного прогресу, а лише проти виродження, спотворення техніки, що неминуче призведе до здичавіння людства, до його моральної загибелі. Втім, навіть коли б світ поглинула катастрофа, про можливість якої раз у раз згадує Бредбері, — все одно і тоді в серцях нащадків тих, що стали жертвою такої катастрофи, залишаться проблиски людських почуттів, залишиться надія на нове, світле майбутнє, хоч і в інших, дуже далеких од Землі умовах.

Саме про це й розповідає новий роман Рея Бредбері “Марсіанська хроніка”.

Цей твір досить своєрідний — і своїм задумом, і художньою композицією. Власне кажучи, це не роман, а низка оповідань, зв’язаних спільною темою, часом дії з 1999 до 2026 років земного літочислення, — термін, між іншим, дуже короткий для практичного відкриття і освоєння Марса, про які пише Рей Бредбері. Окрім цієї однієї теми, оповідання по суті нічим більше не пов’язані; тільки в окремих випадках їх поєднують згадки про тих чи інших героїв, до речі, вже померлих.

Роман розвивається в двох напрямах — на Землі, в американській реальності, і на Марсі, де панують цілком незвичайні умови життя. Героям його дуже важко не тільки призвичаїтися до цих умов, а навіть і зрозуміти, усвідомити їх, бо це життя докорінно відрізняється від нашого, земного. У намаганнях зрозуміти марсіанське життя земляни гинуть; так закінчуються перші експедиції на Марс. Але люди наполегливі, вони надсилають нові й нові експедиції.

Втім, і цим новим експедиціям не щастить. Марсіани захищаються незвичайними засобами. Вони володіють телепатією, володіють чимсь, що можна назвати перевтіленням. Внаслідок цього землянам здається, що вони зустрічаються з людьми, яких вони вважали за мерців: земляни наче прибули в далеке минуле свого життя. Гинуть і вони.

Зрештою, прибулі з Землі поступово таки освоюють Марс. Дедалі більше землян прибуває на цю планету, їх кількість уже перевищує дев’яносто тисяч. Але марсіани не знищені. Вони набрали іншої форми. Людина з Землі, зустрічаючись випадково з марсіанином, перебуває наче в іншій площині: вони не можуть торкнутися один одного, їхні руки проходять одна крізь одну, не відчуваючи дотику. Та й домовитися вони не можуть, бо говорять на різних мовах: марсіани не бачать того реального, що є у землян, а земляни, навпаки, вважають усі міста марсіан вимерлими. Так обидва народи й лишаються незрозумілими один для одного.

А люди все летять на Марс. Тепер це вже негри, величезна кількість негрів, що тікають од дискримінації. Вони зібрали гроші на подорож — і вирушають на. Марс. Цей епізод написаний із справжнім сатиричним гнівом. З гнівом написані і розділи про прибуття на Марс інспектора Бюро Громадської Моралі, в особі якого Рей Бредбері змальовує горезвісних чиновників Федерального Бюро Розслідувань, та епізод про людину, яка мріє тільки про те, щоб відкрити на Марсі ресторан з продажем гарячих сосисок, — адже на Землі розпочинається страшна війна, і на Марсі буде ще більше втікачів-землян.

І справді, Земля спалахує у велетенському вибуху. То була жахлива ядерна війна! Телеграми закликають людей, що живуть на Марсі, повернутися додому. І вони їдуть, а Марс знову лишається майже безлюдним. Проте на Землі триває війна, де гине майже все живе. Ті ж люди, що залишилися на Марсі, створюють найдосконаліші прилади, майже живих людей-роботів; але гине й усе це. Лишається тільки жменька людей, землян, що втекли з Землі після страшної війни. Ці люди вирішують жити новим життям, вільним від отрути земної цивілізації. Так закінчується роман Рея Бредбері, що називається “Марсіанська хроніка”, але з не меншим успіхом міг би називатися “Загибеллю земної цивілізації в її капіталістичній формі”.

Далеко не все наш читач сприйме в цьому творі. Насамперед, викликає рішуче заперечення та фаталістична приреченість, з якою Рей Бредбері описує вибух ядерної війни на Землі. За письменником виходить, що така війна неминуча, що їй не можна запобігти. Цілком ясно, що подібна концепція прямо запозичена з настанов теоретиків “холодної війни”, від яких автор не вміє відійти. Рей Бредбері не розуміє того, що народи світу можуть примусити капіталістичні уряди покласти край гонитві озброєнь, що миролюбні сили людства дедалі більше розгортають боротьбу за мирне співіснування народів і держав з різними устроями. Ця боротьба незаперечно має привести до перемоги сил миру над поборниками війни. Війна ні в якому разі не є неминучою і фаталістичною! На жаль, Рей Бредбері не усвідомлює цього основного положення марксистсько-ленінської науки.

Далі, нашим читачам будуть чужими деякі епізоди-оповідання Рея Бредбері з дуже й дуже відчутним нальотом примарної фантастики, що межує з містикою, всі оті описи дивних форм життя на Марсі з телепатією марсіан, їх здатністю перевтілюватися, з життям марсіан і землян в різних площинах. Усе це, на нашу думку, зразки того, як письменник, не шкодуючи фантазії, прагне описати життя Марса як зовсім невідповідне до земних норм. Не вдаючись до обгрунтування того, що він змальовує, Бредбері по суті лишається в цих епізодах на засадах ідеалістичного фантазування, цілком позбавленого наукових підстав, і тому, якщо не шкідливого, то принаймні призначеного лише для розваги читачів, для створення уявлень про щось потойбічне. Такі творчі засоби цілком не прийнятні для радянських читачів, що звикли вбачати в науковій фантастиці насамперед те, що обґрунтовується певними науковими припущеннями, хоч би й надзвичайно сміливими.

Втім, не це важливе в новому романі Рея Бредбері, бо ці чужорідні епізоди могли б бути й не написані автором, і від цього нічого б не змінилося.

Головне в тому, що Рей Бредбері лишається і тут письменником, який надзвичайно критично ставиться до тих “ножиць” між розвитком техніки і культурою людини, про які ми вже говорили. Цілком реалістично він змальовує психологію людей, які є типовим продуктом капіталістичної цивілізації. Ці люди осідлали найновіші, найсучасніші технічні засоби, вони могли б стати справжніми володарями, господарями космосу, але вони нездатні зробити цього за рівнем своєї загальної культури, своєї психології. Вони неспроможні навіть зрозуміти марсіан і рівень їх надзвичайно розвиненої культури. Як і раніше, дехто з них вважає найбільшим досягненням своїх життєвих ідеалів — відкриття на Марсі ресторану з гарячими сосисками. Ракетні міжпланетні кораблі — і представник Бюро Громадської Моралі, що намагається “навести лад на Марсі”. Блискучі досягнення міжпланетних сполучень — і дискримінація негрів у сучасній Америці. Спалахи могутніх ракетних двигунів — і майже божевільна людина, що прагне полетіти в міжпланетний простір, боячись атомної війни, зростання податків тощо. І нарешті — ядерна війна, від якої гине Земля з її цивілізацією, з усіма надбаннями людського розуму й інтелекту…

Хіба можливий виразніший протест, більше заперечення сучасного капіталістичного ладу з боку буржуазного письменника, для якого чужі думки про соціалізм, а тим більше про комунізм? Він цілком неспроможний сказати щось про марксистсько-ленінську ідеологію, яка змінює і кінець кінцем змінить світ, знищить горезвісні наслідки капіталістичної цивілізації, а разом з тим і загрозу атомно-ядерних воєн, а отже й загрозу всесвітньої катастрофи, змальованої Реєм Бредбері. Не випадково, що письменник, лишаючись вірним своїй поміркованій, обмеженій психології, не згадує ані словом Радянський Союз і країни соціалістичного табору, те, що саме вони можуть і мусять стати тим реальним чинником, який остаточно змінить становище в світі.

Але, як ми вже говорили, письменник, за дуже й дуже рідкісними винятками, є типовим продуктом своєї доби, свого суспільного оточення. Таким є й Рей Бредбері, талановитий буржуазний письменник, творчість якого навряд чи може вийти за межі протесту проти капіталістичної сучасності, за межі критичного заперечення системи, де технічний прогрес призводить до дедалі більшого здичавіння людини. Не знаючи, не розуміючи, що ж робити далі, Рей Бредбері своїми творами немов попереджає, що далі так жити не можна, що в умовах капіталізму людина гине і безумовно остаточно загине, якщо не трапиться щось нове, вирішальне, історично неминуче. Бо він вірить у світлі поривання людей, яких так майстерно, реалістично описує, вірить, що це світле мусить, зрештою, перемогти, хоч і не знає, в який спосіб.

Саме тому ми й вважаємо Рея Бредбері прогресивним американським письменником, з творчістю якого слід ознайомитися нашим радянським читачам.

https://fantlab.ru/edition77482

Наукова фантастика – це жанр художньої літератури, метою якого є художнє зображення вигаданого фантастичного світу як реально існуючого на підставі чотирьох ознак: фантастичності, науковості, орієнтації на сучасність і спрямованості у майбутнє. Засновниками науково-фантастичної літератури в Україні можна вважати В. Винниченка та Ю. Смолича. Сучасними представниками цього жанру є О. Авраменко, В. Владко, Н. Гайдамака, Н. Околітенко, Л. Панасенко, І. Росоховатський та інші майстри художнього слова. Мова сучасної наукової фантастики органічно поєднує в собі як пізнавальну, естетичну, так і інформаційно-комунікативну функції. Слововживання відомих письменників, які працюють у жанрі сучасної наукової фантастики, свідчить про те, що автори використовують лексику, яка допомагає читачу осягнути зміст твору за допомогою образності мови. Незважаючи на значну кількість ономастичних досліджень, твори українських письменників-фантастів ономастами не аналізувалися у повному обсязі, що й зумовлює актуальність теми нашої наукової розвідки. Безпосередньо об’єктом дослідження є власні назви, зафіксовані у фантастичній повісті Володимира Владка «Фіолетова загибель». Цей твір містить 80 різнопланових онімів, які вживаються 3275 раз. Найбільш часто фіксуються антропопоетоніми (3157, що становить 96,4 %: від загальної кількості слововживань): Клайд уже зійшов схилом і пірнув у густу тінь кедрів над річкою; Джеймс засоромлено блимнув очима). Епізодично фіксуються хоропоетоніми (49; 1,5 %): Кінець кінцем, переміг північний захід і його серце – штат Айдахо…; космопоетоніми (30; 0,9 %):

ЛІНГВІСТИКА І ПОЕТИКА ТЕКСТУ – 631 – © Л. С. Кушлак, 2011. Якби ти цікавився наукою, – відповів він, – то знав би, що в Сонячній системі, крім звичних для нас планет, як-от: Земля, Марс, Венера, Юпітер та інші, була ще одна – вона колись розсипалась на уламки. Вчені назвали її Фаетоном; товаропоетоніми (15; 0,46 %): Наприклад, щось подібне до антибіотика. Космоцилін?.. Астроміцин?.. Астроміцин СТ – хіба не ефектно?, фірмопоетоніми (11; 0,34 %): …так це хмарочос Оффіс- Сейнтер, що поєднав волею випадку їхні установи; А може бути, «Індастрі ов Кемікал продактс», – це годиться й для них...; репертіпоетоніми (6; 0,18 %): От і вийшли три чашки Петрі; едитопоетоніми (2; 0,06 %): … Шофер автофургона, якого вони найняли в Бойсі, щоб дістатися до схилів Скелястих гір; архітектуропоетонім (На різні військові справи витрачається купа грошей, для того й існує Пентагон; гемеропоетонім (Це – останні номери «Попюлар сайєнс»); гідропоетонім (Тим більше, що вже давно встановлено: у річці Снайк та її притоках, схожих на цей струмок, ніяких дорогоцінних металів немає); порейопоетонім (Це У-2 чи які-небудь нові шпигунські літаки Локхіда) і фільмопоетонім (І не просто якесь невідоме місто, а Сан-Франціско, і бачив він це в кінофільмі Стенлі Крамера «На далекому березі») – по 1 (0,03 %). Очевидно, що В. М. Владко багато уваги приділив добору власних назв, оскільки кожна з них несе необхідне для фантастичної повісті смислове навантаження, важливе для її цілісного розуміння. Детально розроблена письменником антропонімійна система повісті є одним з найцікавіших компонентів твору. Серед антропопоетонімів найбільш вживаним є прізвище та ім’я головного героя – Марчі (134 фіксації), Джеймс (667), а також його прізвисько – Коротун (208) і пестливий варіант – Коротунчик (16). Крім того, у творі ми зустрічаємося з деякими іншими особовими назвами. Передусім це друзі головного героя Клайд (795) Тальбот (35), Фред (665) Стапльтон (119), дівчина Меджі (452) Бейкер (30), а також її зменшено-пестливе ім’я – Бебі–долл (5). Ще у повісті присутні імена подруги Меджі – Люсі (7) і Уїнклер (1) та інші імена, які не мають особливого значення для онімного простору цього твору. Варто зазначити, що походження використаних у творі імен різноманітне: тут зафіксовано давньоєврейську, німецьку і латинську власні особові назви, кожна з яких несе в собі певне змістове навантаження. Джеймс (James) – давньоєврейське ім’я, що в перекладі означає «той, що дивиться в майбутнє» [4]. Фред (Fred) – варіант імен Фрідріх, Альфред. Фрідріх означає «який володіє світом»[2, c. 460]; Альфред – «порадник». Чоловіки, які носять це ім’я, зазвичай пристрасні, енергійні натури, схильні до лідерства. Альфред дуже самовпевнений, гордий і незалежний. Він має величезну внутрішню силу, що може допомогти йому домогтися успіхів у кар’єрі. Альфред честолюбний, спілкування з ним буває не завжди легким. Альфред часто

ФІЛОЛОГІЧНІ СТУДІЇ. – Вип. 6 © Л. С. Кушлак, 2011. – 632 – поводиться зарозуміло, підкреслюючи при цьому свою перевагу над співрозмовником [2, c. 239–240]. Лусі (Лусія, Люсія) – жіноча форма чоловічого імені Лусіус, має латинські корені, означає «сяюча, блискуча» або «народжена на світанку» [2, c. 113]. Особливу увагу привертають до себе антропоніми, не зафіксовані в наукових розвідках. До них у повісті належать імена Меджі та Клайд. Їхнє походження важко пояснити, та слід зазначити, що, виходячи зі змісту досліджуваного твору, ці антропоніми несуть у собі певну ідею. Зокрема, автор використав не банальні, а оригінальні імена для надання повісті особливого відтінку. На нашу думку, ім’я Меджі використано замість загальновживаного і звичного Марія. У наукових розвідках ми не знаходимо історії виникнення таких найменувань, тому можемо робити лише окремі припущення. Так, психологи та езотерики стверджують, що про кожного з нас можна дізнатися чимало цікавого лише за першими літерами імені і прізвища. Згідно з такою теорією, розглянемо перші літери антропоформул героїв твору. Отже, отримаємо такі результати: Джеймс Марчі: Д – комунікабельність, вміння привертати увагу до себе; М – працелюбність і педантичність; Клайд Тальбот: К– таємничість; Т– нескінченні пошуки, гонитва за ідеалом; Фред Стапльтон: Ф – вміння пристосовуватися; С – нервовість, пригніченість; Меджі Бейкер: М – працелюбність і педантичність; Б – здатність на велике почуття [3, c. 98–99]. Певну роль у розкритті таємниці імені має і решта літер. Завдяки цьому ми можемо довідатися про окремі риси характеру людини, яка носить певне ім’я. Якщо літери в імені повторюються, то певна риса характеру виражена більш чітко. Сформулюємо лінгвопсихологічну характеристику Джеймса і його друзів, Клайда та Фреда: Д – бажання бути першим, чинити нестандартно, іноді непродумано; Ж – прагнення до естетичної завершеності, чарівність; Е – щирість і владолюбство; Й – недовірливість, страх за добробут свого тіла; М – прагнення скрізь побувати і все випробувати на власному досвіді; С – блиск і харизматичність; К – загадковість і наявність певної таємниці; Л – тягадо тілесногокомфорту; А – працелюбність; Ф – твердість духу; Р – вірність даному слову. Звичайно, такий аналіз рис характеру людей за наявними в їхньому імені літерами не досконалий. Однак, варто зазначити, що переважно вони збігаються. Наприклад, характер Фреда цілком відповідає поясненню літер його імені. Що ж стосується літер в іменах Джеймса та Клайда, то тут є окремі розбіжності, хоча в цілому характери героїв твору відповідають характеристиці, виведена на основі складників антропонімів. Не менш важливим аспектом нашого дослідження стали граматичні функції власних назв, зокрема імен головних героїв. Антропопоетоніми

ЛІНГВІСТИКА І ПОЕТИКА ТЕКСТУ – 633 – © Л. С. Кушлак, 2011. Джеймс, Клайд, Фред переважно вживаються у ролі підмета (суб’єкта висловлювання): Фред сів і лінькувато потягнувся. Не менш продуктивні функції прямого і непрямого додатка (об’єкта висловлювання): Клайд мляво підвівся і підійшов до Джеймса та неузгодженого означення (атрибутивної синтаксеми): Очі Клайда зацікавлено блиснули. В. Владко у своїй повісті також активно використовує різновид означення – непоширену прикладку: Джеймс–Коротун з самого початку боявся цього. Досить різноплановими були спроби назвати знайдену космічну речовину. Варіантів назв було декілька, хоча остаточно на жодному з них герої твору не зупинилися. Були запропоновані такі номінації: космічна плісень Джеймса Марчі і Клайда Тальбота, Космоцилін, Астроміцин, Астроміцин СТ, Астроміцин СТМ, Астроміцин СТМБ. Стосовно усіх назв можна сказати, що жодна з них не відповідала побаченим властивостям метеоритної цвілі; крім того, лише назва Космоцилін не зареєстрована у сучасній лексиці. Великі літери дуже просто пояснити, вони вказують на прізвища винахідників. Розглядаючи інші власні назви фантастичної повісті В. Владка «Фіолетова загибель», варто зауважити, що, наприклад, хоропоетоніми, які зустрічаються в творі, є реальними назвами (штат Айдахо, Америка, Чікаго, Франція, Куба, Сіетл, Каліфорнія тощо). Практично неможливо достовірно визначити реальність існування запропонованих автором фірм, оскільки їх кількість у сучасному світі величезна і, до того ж, деякі найменування транслітеровані кирилицею (Оффіс-Сейнтер, Байолоджікал Лімітед, Індастрі ов кемікал продактс, Дженерал Дайнемікс), значно відрізняються від оригіналу і важко піддаються будь-якому поясненню. Космопоетоніми, навпаки, переважно є реалонімами, окрім можливої назви знайденого головними героями метеорита – Метеорит Джеймса Марчі і Клайда Тальбота та найменування згадуваного у повісті метеорита – Мурейський метеорит. В історії відома лише подібна назва – Ново-Урейський метеорит, тому можна припустити, що автор спеціально використав таку номінацію. У творі зафіксовано лише один гідропоетонім та один едитопоетонім, та вони не стають об’єктом нашої зацікавленості, оскільки є реальними назвами (річка Снайк, Скелясті гори). Гемеропоетонім, який використав автор, є транслітерацією англійського варіанту назви Попюлар сайєнс, що в перекладі означає «науково-популярний» (журнал). Для українських видань (та й для зарубіжних) такий варіант оніма є неприйнятним. Отже, усі власні назви, зафіксовані у фантастичній повісті В. Владка «Фіолетова загибель», утворюють цілісну і зрозумілу онімну картину. Кожен поетонім влучно підібраний автором і підкреслює характерні риси денотатів. При дослідженні поетонімікону фантастичної повісті

ФІЛОЛОГІЧНІ СТУДІЇ. – Вип. 6 © Н. Г. Майборода, 2011. – 634 – «Фіолетова загибель» стало очевидним, що й надалі слід працювати над вивченням ономастиконів творів цього жанру, створених як В. Владком, так і іншими українськими письменниками-фантастами. Література 1. Владко В. М. Сивий Капітан: Роман; Фіолетова загибель : Повість. / В. М. Владко. – К. : Дніпро, 1967. – 512 с. 2. Ісат Ю. А. 2500. Чоловічі та жіночі імена : Походження, значення, вибір / Ю. А. Ісат. – Донецьк : ТОВ ВКФ «БАО», 2005. – 560 с. 3. Тайна имени / М. П. Загурская. – Х. : Фолио, 2008. – 314 с. 4. http://taina–imeni.com

http://webcache.googleusercontent.com/sea...

https://fantlab.ru/edition47853

Дочка О.Б. Громовица рассказывает об авторстве песен к фильму "Меяте навстречу" 1963. О самом фильме — критик кинофантастики и фэн-ветеран Сергей Бережной

Все видео: https://www.youtube.com/playlist?list=PLc...

Alexander Apple

Пьеса Булгакова “Иван Васильевич” была вначале сценарием фильма. Оказывается, комиссия “Мосфильма” (или как он тогда там назывался) сценарий приняла, но лишь с условием. Автор должен дописать эпизод, в котором царь Иоанн Грозный, попав в советскую Москву, должен был восхититься сталинской действительностью. Булгаков отказался дописывать такой сюжет. Его долго уговаривали, потом сценарий положили на полку, а о фильме забыли.

Через тридцать с лишним лет (согласно автору цикла “Тайны советского кино” Ивану Усачеву) руководители “Мосфильма” поставили точно такое же условие Леониду Гайдаю. И Гайдай согласился, создав великолепный эпизод с Юрием Яковлевым, когда царь выходит на балкон квартиры изобретателя Тимофеева и видит потрясающий вид на Москву — с ее новостройками, отреставрированными церквями, широкими проспектами.

“Лепота!” — восклицает царь Иоанн Грозный, взирая на достижения советских людей — строителей коммунизма, идущих верной дорогой, которую им указал предыдущий съезд ЦК КПСС.

Поменял, значит свое мнение царь. У Булгакова он не хотел восхищаться действительностью, а потом передумал.

Mihail Holodkowski

Нет, это была пьеса по заказу Театра Сатиры.

Касаемо сценариев — другая история. Булгаков в 1934 году пробивал на "Мосфильме" свои экранизации "Мертвых душ" и "Ревизора" (и так и не пробил). Как он утверждал, режиссерские поправки были с грамматическими ошибками, и звали этого малограмотного... Иван Пырьев! Его Булгаков и вывел в пьесе под именем режиссера Якина.

Надо сказать, что в те времена корпункт «Литературной газеты» играл там роль, выражаясь нынешним языком, неформального литературного клуба. И не только литературного – немало интересных людей самых разных профессий пришлось мне там видеть: и «киношников», и художников, и врачей, и инженеров <…>. Заходили туда мимоходом, как будто бы на минутку, а застревали обычно надолго. Благо там были три комнаты – одна из которых вроде бы предназначалась для приема посетителей, лучше сказать, для трепа, в котором вовсе не обязательно принимали участие хозяева (многие гости чувствовали себя как дома), а во второй, которую тоже порой захлестывали волны пришельцев, делалось дело. Но по-настоящему служебной эта комната становилась лишь тогда, когда изредка появлялся возглавлявший корпункт Владимир Николаевич Владко, популярный до войны украинский писатель <…>, человек с отменными манерами, всегда внешне и внутренне застегнутый на все пуговицы, смахивающий на англичанина, вернее, на то, как мы себе представляем англичан. <…> Киевский корпункт, судя по выходившим на полосу материалам, был лучшим в «Литературной газете». Там работали блестящие журналисты – большая часть из них была или становилась писателями, – и то, что было наработано предшественниками, не уходило в песок, не пропадало, передаваясь по своеобразной эстафете, прочно утвердилась необходимая в любом деле преемственность»[8]. Л. Лазарев. То, что запомнилось. – М., 1990. С. 11–12.

Аркадий Романович, по его собственным словам, которые мы привели выше, был в «Литературной газете» «инородным телом». В киевский корпункт «Литературной газеты» его пригласил как раз вышеупомянутый тогдашний заведующий этим корпунктом украинский писатель Владимир Николаевич Владко.

Владимир Владко был писателем-фантастом, он писал по-украински, и его романы «Аргонавты Вселенной» и «Потомки скифов» пользовались популярностью у читателей. Аркадий Романович считал В.Н. Владко своим учителем в журналистике. Об этом свидетельствуют надписи Владимира Владко на подаренных Аркадию Галинскому фотографии и книге. Надпись на книге: «Дорогому моему соратнику Аркадию Романовичу Галинскому на добрую память дружески. 30.12.52. Киев». А на фотографии надпись более конкретная, говорящая об их взаимоотношениях: «Дорогому моему А.Р. Галинскому – с большими надеждами. 1953».

http://agalinsky.narod.ru/igapbook.html

*****

Мы встретились на конференции и после нее как старые знакомые. Появившись через какое-то время снова в Москве, Некрасов позвонил, потом стал бывать у нас дома… Когда через год после съезда, в начале декабря 1955 года (дату устанавливаю по надписи на подаренных мне «Окопах»), я впервые отправился в командировку в Киев, меня встречал Аркадий Галинский — мой университетский однокашник и друг, работавший собственным корреспондентом «Литературной газеты» по Украине, а когда мы приехали в корпункт, там вскоре появился предупрежденный о моем приезде Некрасов с традиционной бутылкой…

    Надо сказать, что в те времена, когда редакционные дела довольно часто приводили меня в этот город, корпункт «Литературной газеты» играл там роль, выражаясь нынешним языком, неформального литературного клуба. И не только литературного — немало интересных людей самых разных профессий пришлось мне там видеть: и киношников, и художников, и врачей, и инженеров, и даже закройщицу ателье, писавшую острые и проницательные статьи о современной литературе. Заходили туда мимоходом, как будто бы на минутку, а застревали надолго. Благо там были три комнаты, одна из которых вроде бы предназначалась для приема посетителей, лучше сказать, для трепа, в котором вовсе не обязательно принимали участие хозяева, многие гости чувствовали себя как дома, а во второй, которую тоже порой захлестывали волны пришельцев, делалось дело. Но по-настоящему служебной эта комната становилась лишь тогда, когда изредка появлялся возглавлявший корпункт Владимир Николаевич Владко, популярный до войны украинский писатель, чей фантастический роман о космическом полете на Венеру «Аргонавты вселенной» я прочитал в школьные годы, — человек с отменными манерами, всегда внешне и внутренне застегнутый на все пуговицы, смахивающий на англичанина, вернее, на то, как мы себе представляем англичан.

    За долгие годы журналистской работы я не раз имел возможность убедиться, что если в редакции сам собой возникает такой клуб, где вечно толкутся по делу и без дела какие-то люди — авторы, потенциальные авторы и просто жаждущие там провести время, потому что интересно, клуб, где постоянно идет соревнование остроумцев — стоят смех и гвалт, прерываемые изредка кем-нибудь из сотрудников: «Ребята, потише, дайте дописать абзац», но его никто не слушает, — то в этой редакции наверняка делается хорошая газета или журнал. И киевский корпункт, судя по выходившим на полосу материалам, был лучшим в «Литературной газете». Там работали блестящие журналисты — большая часть из них была или становилась писателями, и то, что было наработано предшественниками, не уходило в песок, не пропадало, передавалось по своеобразной эстафете, — прочно утвердилась необходимая в любом деле преемственность. Владко потом сменил Владимир Киселев, затем там стал работать Григорий Кипнис-Григорьев, которого Галинский привлекал в качестве внештатного сотрудника. Потом с Кипнисом, который стал старейшим по стажу сотрудником «Литературной газеты», стал работать сын Киселева — Сергей, быстро составивший себе журналистское имя. Он еще при жизни Кипниса принял у него корпункт…

    Самой заметной фигурой и душой этого корпунктовского клуба был Некрасов. Уже в тот первый приезд в Киев я познакомился со многими другими его завсегдатаями: Николаем Дубовым, Леонидом Волынским, Михаилом Пархомовым, театроведом Вадимом Панкеевым-Сахновским, литературоведом Дмитрием Затонским — называю лишь тех, с кем у меня потом на долгие годы установились добрые отношения. На самом деле круг людей, так или иначе связанных с этим клубом, разместившимся на улице Полупанова, дом 10, вход со двора, — вот ведь до сих пор сидит в памяти этот адрес, — был куда шире. Помню, как Некрасов водил меня во Дворец пионеров, чтобы познакомить с художниками Адой Рыбачук и Владимиром Мельниченко, показать выкладываемую ими великолепную мозаику. Как-то поздним вечером мы шли с Некрасовым по одной из киевских улиц. Он вдруг остановился: «А здесь живет мой старый друг, замечательный архитектор Ава Милецкий, давай зайдем к нему, тебе будет интересно с ним познакомиться. Неудобно? Какая чепуха, он будет нам очень рад». Без предварительного телефонного звонка мы ввалились к Милецкому и просидели у него до поздней ночи… И в каждый мой приезд в Киев вот так возникали какие-то новые интересные люди…

    Эта пестрая клубная компания состояла в основном из бывших фронтовиков, но тогда все были еще молоды, и нравы и интересы соответствовали возрасту (в одном из писем ко мне Некрасов назвал их «наши киевские мальчишки из „забегаловки“» — так он окрестил корпункт). В этой компании Некрасов был самым старшим — лишь Николай Дубов был старше на год. Я, как и многие другие, был гораздо моложе его, но никогда не ощущал возрастную разницу (когда Некрасову исполнилось пятьдесят, я послал в Ялту, где он был в Доме творчества, телеграмму: «Не может быть», она точно выражало мое чувство — действительно никак не верилось), наверное, потому, что в чем-то существенном наш возраст одинаково определялся войной. Разговоры и споры о серьезном: о прошлом и будущем страны, о жизни, освобождающейся от сталинских оков, о путях литературы, о положении писателя — перемежались дурачеством, розыгрышами, коллективными походами на стадион, застольями на скорую руку — не всегда по достаточно веским поводам.

https://coollib.in/b/346217/read

В Киев я приехал около девяти утра и с вокзала отправился не в гостиницу «Москва», где Союз писателей бронировал приезжим номера, а по привычке поехал на улицу Полупанова, 10, где в ту пору размещался корпункт «Литературной газеты», возглавляемый тогда писателем Владимиром Киселевым. Там был своеобразный клуб, где часто собирались «потравить» близкие по духу, по мысли и слову, в той или иной мере дружившие между собой люди: Виктор Некрасов, Николай Дубов, Михаил Пархомов, названный уже Владимир Киселев, второй корреспондент «Литературки», ныне возглавляющий корпункт Григорий Кипнис, заглядывал сюда и элегантный Владимир Владко.

В то утро все они были там.

— Ну вот, наконец-то объявился «третий»,— весело сказал Некрасов, хотя он отлично знал, что в сессионном зале Верховного Совета, где должно проходить совещание, на его долю веселья достанется мало. И все же...— Кто пойдет за закусоном? — подмигнув, заключил он.

Самыми младшими были я и Григорий Кипнис, потому не мешкая мы отправились к гастроному на углу и к ларьку напротив.

— Не забудьте минеральной воды и пива,— напомнил В. Некрасов.

Закуска была нехитрая: неведомо когда и где выловленная и изжаренная рыба, плавленые сырки и банка маринованной тюльки. Когда вернулись, стол уже был сервирован — накрыт старой газетой, выдранной из подшивки, на ней стояли две бутылки водки, лежал нарезанный крупно хлеб и куски вареной колбасы. За разговорами время текло быстро. У Киселева и Кипниса были свои служебные заботы: из «Литгазеты» на это совещание прибывало их высокое начальство,— совещанию на Украине придавалось большое значение, ждали выступления самого Подгорного, первого секретаря ЦК КП Украины,— решалось по телефону, в каком объеме и как давать отчет в газету об этом идеологическом событии, и Кипнис куда-то уезжал, то ли в Союз писателей, то ли в гостиницу,— проверить, чтоб не было накладок с номерами для руководства «Литгазеты».

http://nekrassov-viktor.com/AboutOfVPN/Ne...

********

Предисловие В.В. к одной из ранних книжек сатирика А.С. Каневского:

О сборнике «Чудаки».

Это очень особое, целиком индивидуальное, неповторимое умение писать смешно, весело, так, что всё написанное хочется читать вслух. Именно таким умением обладает Александр Каневский. Как он достигает такого эффекта? Как получается, что его повести, рассказы, фельетоны, миниатюры смешат буквально до слёз?.. Я думаю, потому что он умеет обыграть взятую тему в разных комедийных аспектах – и каждый из них умеет блестяще подать, выразительно, остро, остроумно, оставляя между этими тематическими поворотами ровно столько места, чтобы читателю хватило от души посмеяться. Ничего лишнего, всё «работает», всё служит поставленной цели. И это – в каждом произведении!.. Тут не помогут никакие анализы – это природный дар Александра Каневского. И рядом с насыщенными смехом рассказами в этой книжке есть и такие, в которых сквозь смех просвечивается человеческая грусть. Давно известно, что наивысшая форма юмора – трагикомедия. Когда мы ощущаем, как вдруг сквозь смех к горлу неожиданно подступает комок, а на глазах появляются слёзы. Искусством писать так обладают далеко не все, ибо для этого надо очень любить людей. А Александр Каневский обладает этим искусством.

Владимир Владко,

писатель, г. Киев

****

А. КАНЕВСКИЙ

Смейся, паяц! М. Зебра Е, 2006 – с.132-133

КОМИТЕТ ДРАМАТУРГОВ – СПАСЕНИЕ ДЛЯ УТОПАЮЩИХ ЕВРЕЕВ

Мы знали, что в Москве существует профессиональный комитет драматургов, созданный с той же целью: легализовать литераторов, не членов творческих союзов. Я поехал в Москву, узнал, как они это организовывали, и, вернувшись в Киев, начал вместе с Робертом Виккерсом и ещё несколькими нашими коллегами, «пробивать» аналогичный комитет в Киеве. То, что такая организация существует в столице, было очень весомым аргументом для киевских чиновников и, спустя несколько месяцев у нас на руках было решение о создании киевского профессионального комитета драматургов, но с обязательным условием, что руководить им будет какой-нибудь известный украинский писатель, непременно, член партии. Мы долго перебирали приемлемые кандидатуры и решили, что нашим председателем должен быть Юрий Петрович Дольд-Михайлик, в то время очень популярный писатель, автор первого нашумевшего советского шпионского романа «И один в поле воин».

...

После смерти Дольд-Михайлика надо было искать нового председателя и мы остановились на кандидатуре Владко Владимира Николаевича. Это был известный на Украине писатель-фантаст, его часто издавали и переводили в других странах. Но самое главное – он был интеллигентным и порядочным человеком.

Когда я впервые пришёл к нему, он покорил меня своей импозантностью: седоволосый аристократ сидел в старинном кресле, в роскошном халате с атласными отворотами, на шее – шёлковая косынка, на пальце – рубиновый перстень. Он уже перешагнул за шестьдесят пять, но глаза были молодыми, живыми, цепкими. Жена Марина была младше его лет на 30 (Владко до конца дней своих любил молодых женщин). Мама Марины, Клавдия Яковлевна, тёща Владимира Николаевича, тоже была значительно младше его. Эти две женщины ухаживали за ним, как за падишахом. Марина занималась изданием его книг, переводами, договорами, гонорарами, а тёща – его желудком: варила, пекла, жарила, мариновала… Она изумительно вкусно готовила, я пробовал у них такие деликатесы, которых никогда не ел раньше. Вообще, застолья у Владко славились своей изысканностью и вкуснотищей.

Сначала он очень сдержанно отнёсся к моему предложению. Тогда я перечислил несколько очень известных фамилий членов нашего комитета, например, таких как поэт Юрий Рыбчинский, автор десятков популярных песен, которые исполняли самые известные вокалисты, и на эстрадах, и по радио, и по телевидению. В глазах у Владко зажёгся интерес. Потом он долго расспрашивал обо мне, о моих работах… Постепенно теплел всё больше и больше. И в итоге, заявил:

– Ваша организация – какая-то фантастическая, а я – писатель-фантаст, поэтому готов её возглавить.

За время его председательства мы очень подружились, часто я и Майя бывали у него, он с Мариной – у нас. На праздновании моего сорокалетия я читал стихи о каждом, кто сидел за столом. Сохранились строчки и о нём:

«Владко Владимир, бабник и эстет,

Наверное, судьбе было угодно,

Чтобы пройдя через десятки лет,

Вы в жизнь мою вошли бесповоротно.

Я поделюсь секретом тайных дум:

Хочу дожить до ваших лет, не меньше,

И сохранить Владковский ясный ум,

И сохранить Владковский взгляд на женщин!..»

Ему очень нравились весёлые, хулиганские вечера, которые мы устраивали в помещении нашего комитета; обсуждения стихов, пьес, киносценариев, честные, иногда довольно резкие, но всегда доброжелательные, в отличие от подобных обсуждений в Союзе писателей, льстивых и лицемерных. Он любил присутствовать на совещаниях бюро, которые проходили легко, весело, по-семейному, иногда даже за рюмкой коньяка. При нём организация окрепла, выросла (в неё входили уже более ста человек), приобрела известность не только в Киеве, но и во всей республике.

Владко умер скоропостижно. Были пышные похороны, богатый гроб, прощальные речи секретарей Союза писателей, коих Владимир Николаевич при жизни терпеть не мог, и обилие, как всегда, вкуснейших яств, которые плачущая Клавдия Яковлевна приготовила на поминки своего зятя. Мы провели траурное собрание, посвящённое памяти Владко, и стали думать, как жить дальше. Все решили больше никого «на царствие» не приглашать и единогласно проголосовали за то, чтобы председателем киевского профессионального комитета драматургов был Александр Каневский. К тому времени моё имя уже было достаточно известно не только на Украине, но и в Москве, и в Ленинграде, и в других городах и республиках СССР. Издавались книги, ставились пьесы, на эстрадах исполнялось более 200 моих монологов, сценок, миниатюр и целых обозрений. Мои рассказы регулярно публиковало большинство центральных газет и журналов: «Труд». «Литературная газета», «Комсомольская правда», «Крокодил», «Юность», «Неделя», «Советская культура», «Московские новости» и даже самая-самая газета – «Правда». Я уже был членом Союза кинематографистов и Союза театральных деятелей СССР, лауреатом международной премии «Алеко».

Всё это вынудило наших непосредственных кураторов – союз писателей и горком профсоюзов примириться с мнением собрания, но, при одном условии: Каневский должен вступить в члены коммунистической партии. А я этого категорически не хотел. Но отказаться «в лоб» – навредить комитету. И я стал думать, как выкрутиться из этой ситуации.

ЕЩЁ ОДНА КВАРТИРНАЯ АВАНТЮРА

Когда родилась Маша, в нашей маленькой двухкомнатной квартире стало тесно, мой кабинетик превратился в детскую. Я начал вынашивать планы строительства кооперативной квартиры. Это было сложно, трудно, почти невозможно: требовалось получить разрешение в исполкоме, стать в очередь на десять-пятнадцать лет, потом внести деньги и ждать ещё лет пять, пока твоя квартира будет построена. Но (да здравствуют друзья!) мне повезло. Мой бывший сокурсник Миша Рисман (я о нём уже писал) работал в «Киевпроекте» и курировал строительство огромного кооперативного дома на Березняках – это был новый район на берегу Днепра. В этом доме Миша имел право на четырёхкомнатную квартиру: либо купить самому, либо предложить её своим близким. Он предложил её мне. Услышав, что её площадь более ста метров, я замахал руками:

– Не потяну! У меня не хватит денег!

– Прежде, чем отказываться, посмотри.

И Миша повёз меня на стройку. И там я, мягко говоря, обалдел: квартира была огромная, нестандартная, с потрясающим видом на Днепр, на Печерскую Лавру и Выдубецкий монастырь. Прямо под окнами проплывали пароходы.

Архитектор получил право с помощью семиэтажной вставки соединить два дома, построенные под углом друг к другу. Один дом стоял параллельно Днепру, другой – параллельно Русановскому каналу. Моя будущая квартира была увеличена за счёт вставки, балкон, продлённый за угол, достигал двадцати метров в длину (Маша на нём каталась на велосипеде). Фактически там было не четыре, а шесть комнат: ещё большой внутренний холл, в котором у нас потом стояла тахта и телевизор, плюс тёмная комната в десять квадратных метров, мой будущий бар, о котором я расскажу чуть позже.

Конечно, я «заболел» этой квартирой и стал срочно изыскивать нужную сумму. После того, что я поскрёб по всем сусекам и собрал все следуемые мне гонорары, не хватало ещё две с половиной тысячи рублей. Прикиньте, какая это была большая сумма, если в те времена зарплата от ста десяти до ста сорока рублей в месяц считалось очень хорошей.

У папы и мамы сбережений никогда не было, Лёня тогда только начинал свою артистическую карьеру, служил в Театре Ленинского комсомола, получая восемьдесят рублей в месяц. И опять помогли друзья: эти деньги мне предложил Марик Глинкин. Я был просто в шоке: и он, и его жена Майя, зарабатывали по сто двадцать в месяц, я зарабатывал раза в четыре больше, чем они оба, но у меня всегда была пустая сберкнижка.

– Как вам удаётся накопить деньги?

– Ты этого всё равно не поймёшь, – ответил Марик, вручая мне всю требуемую сумму. – Если нужно будет ещё – скажи.

И тогда, и ещё много раз в жизни, я убеждался, что умение собирать деньги – это особый талант, это уже от Бога, этому нельзя научиться. Сколько раз я давал себе клятву, пытался, старался, но ничего не получалось: как только появлялись деньги, какой-то бес начинал дёргать меня за руку и подсказывать, на что их можно и нужно потратить, причём, он был настолько убедителен и настойчив, что я не мог устоять, и деньги моментально исчезали. А потом я уже и не сопротивлялся: я понял, что родился гулякой и транжирой, что это суть моего характера, но я в этом не виноват – виновата предсказательница Ксения.

Итак, нужная сумма была набрана, я внёс её, и вся наша семья стала с нетерпением считать дни, оставшиеся до вселения в этот дворец. И тут у меня возникла очередная авантюра: не оставлять Горсовету мою двухкомнатную квартиру, а передать её Марику. Он с женой и маленьким Сашкой жил в сыром и тёмном полуподвале, ребёнок всё время болел. Хотя они считались «первоочередниками», но уже много лет стояли в очереди в своем райисполкоме, а квартира и не предвиделась. Идея была великолепной, но не реальной. Как? Как осуществить эту рокировку: Марик – ко мне, а я – на Березняки?.. Я перебирал всяческие варианты, советовался со знакомыми чиновниками, с юристами… И, наконец, замаячило решение. Кто-то вспомнил, что ещё во времена народных комиссаров был указ правительства о том, что квартиры писателей в случае их смерти или переезда, остаются в собственности Союза писателей. Это решение никто официально не отменял. Поэтому первым делом я принял Марика в члены нашего комитета драматургов. (Основание для этого было: последние годы он сочинял сценарии для так называемых массовых праздников – в парках и на стадионах) . Затем на бланке Союза писателей, который мне тайно добыл директор агентства авторских прав мой друг Иосиф Динкевич, я написал в свой Печерский райисполком письмо от имени председателя комитета драматургов Владимира Владко, с просьбой оставить квартиру Каневского комитету драматургов – на основании указа правительства СССР от такого-то года. Владко всегда поддерживал все мои авантюрные затеи, поэтому охотно подписал письмо, и я направился в райисполком. Конечно, Союз писателей и комитет драматургов – это две разные организации и, если бы кто-то в исполкоме в этом разобрался, меня бы с позором выдворили. Но я строил свой карточный домик в надежде на то, что для исполкомовских чиновников все мы – одна шайка-лейка. И, как увидите, не ошибся.

Приём осуществлял раскормленный мордоворот, явно не перегруженный интеллектом: его лицо выдавало, что он ещё дочитывает букварь. Он брезгливо взял в руки бланк с грифом Союза писателей, недовольно морщась, прочитал и монотонно продиктовал секретарю, сидящему напротив:

– Союз писателей просит оставить квартиру комитету драматургов… Слушай, – вяло обратился он ко мне, – а шо это за комитет такой, а?..

Я понял, что надо немедленно ломать ледяную корку безразличия и пробиваться к его эмоциям. Глядя на его лицо, было нетрудно догадаться, что главный его эмоциональный заряд – ненависть к интеллигенции. На этом я и решил сыграть:

– Вы, конечно, знаете, что среди писателей есть и сатирики, и юмористы, и фельетонисты… Их много, очень много. Вот партийные органы и решили собрать всю эту заразу вместе, в одном комитете, чтоб было видно, где они и чем занимаются!..

Я, конечно, надеялся, что это ему понравится, но такого дебильного восторга – не ожидал: он просто подскочил в кресле, глаза засверкали одухотворённым жлобством:

– Зараза!.. Ха-ха-ха!.. Здорово! Всю заразу – в одно место!.. Ха-ха-ха!.. Правильно! Пусть вся зараза будет вместе!.. – Он просто захлёбывался от счастья. – Дадим заразе квартиру!.. Ха-ха-ха!.. Квартиру заразе!.. – Он умирал от хохота и под этот хохот поставил на нашем письме нужную мне резолюцию.

Это, конечно, была победа, но не полная: моя квартира и наш комитет находились в разных районах и предстояло пройти сквозь ещё один исполком – Ленинский. Я пришёл на заседание жилищной комиссии, на которой уже побывал несколько лет назад: всё такие же мрачные, усталые люди, всё то же нескрываемое желание поскорей закончить и уйти домой.

Прочитав наше письмо, председатель комиссии завершил:

– «…Киевский комитет драматургов просит разрешить предоставить квартиру члену комитета Глинкину Марлену Абрамовичу, его жене Малой Майе Ароновне и сыну Александру Марленовичу»…

Эти имена и отчества не очень порадовали комиссию.

– А они на очереди в нашем исполкоме? – спросил кто-то.

– Нет, – ответила председатель.

Раздался недовольный гул:

– Так чего мы время теряем?.. Отказать!

Я попытался спасти положение:

– Но они на очереди в нашем комитете.

– Ваш комитет – это не Советская власть! – заявил председатель. – Советская власть – мы, мы ставим на очередь и мы даём квартиры. А они у нас не на учёте. Всё! Переходим к следующему вопросу.

Я был в отчаянье: неужели провал?! После таких усилий, ожиданий и надежд?.. Нет, нет, нет!.. Надо что-то делать!.. Но что?.. Как повлиять на эту усталую и недоброжелательную массу? Как?.. И вдруг мои мозги сделали двойной кульбит и меня осенило:

– Если вы – Советская Власть, вы должны быть справедливыми!.. – закричал я, перекрывая зачитывание следующего документа. – Это же мы виноваты, мы: председатель комитета Владимир Владко, и я, его заместитель – это мы не поставили их к вам на учёт, потому что не знали. Накажите нас! Зачем же вы наказываете людей, которые и так наказаны, живя столько лет в сырой и тёмной пещере!.. Ведь вы же – Советская Власть!.. Где же ваша справедливость!?..

Мой демагогический вопль подействовал – наступила пауза.

– А чем он занимается, этот ваш Глинкин? – спросил кто-то.

– О, он делает очень важную работу! – с воодушевлением начал я. – ЦК партии принял решение о развитии массовых праздников – вот Глинкин и организовывает праздничные шествия и представления на улицах, в парках, на стадионах…

И вдруг, какая-то женщина, со случайно интеллигентным лицом, громко произнесла:

– Боже! Какой кошмар – эти праздники!

Я почувствовал, что сейчас опять всё может рухнуть, и в отчаянье заорал:

– Ну, знаете, какая квартира – такие и праздники!

И вдруг все эти уставшие люди дружно расхохотались и потеплели. Было принято решение: «В виде исключения, предоставить».

Операция «Квартира Глинкина» завершилась.

В этот вечер я впервые отведал валидола.

https://www.litmir.me/br/?b=203699&p=55