Улітку 1914 року Пилипенка призвали в російську армію і відправили на фронт. Там він пройшов шлях від рядового до капітана, здобув усі бойові офіцерські нагороди, був тричі поранений і двічі контужений. У військовому середовищі вів революційну пропаганду, 1917 року редагував у Ризі фронтову газету «Український голос».

1918 року, після демобілізації, Пилипенко повернувся до Києва, примкнув до місцевої групи УПСР, що гуртувалася навколо газети «Народна воля», став її редактором. Брав участь в організації повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, за що три місяці відсидів у в'язниці.

На початку 1919 року, вступивши в суперечку з лідерами есерів і есдеків щодо ставлення до Радянської влади, Пилипенко оголосив про вихід з УПСР і 13 березня вступив у Комуністичну партію більшовиків.

Працював переважно як редактор партійних і радянських газет («Більшовик», «Вісті», «Комуніст»), в редакційних відділах Всевидаву, завідував видавництвом ЦК КП(б)У «Космос». У часи військових кампаній проти Денікіна і білополяків командував бригадою Червоної армії.

Після закінчення громадянської війни редагував газету «Селянська правда», обіймав керівні посади у видавництвах «Книгоспілка», ДВУ.

Від 1922 року був головою створеної ним спілки селянських письменників «Плуг» і був редактором її видань, зокрема журналу «Плужанин».

Наприкінці 1920-х років був директором створеного партією при Народному комісаріаті освіти Інституту літератури імені Тараса Шевченка і згуртував там коло себе групу молодих дослідників літератури, здебільшого членів «Плугу», до якої входили Григорій Костюк, Юрій Савченко, Андрій Панів та розстріляні в грудні 1934 року Р. Шевченко, Кость Півненко, Гнат Проценко і Сергій Матіяш.

Видав тридцять книжок оповідань і байок. Серед них збірки оповідань «Скалки життя» (1925), «Кара», «Під Черніговом» (1927), збірки байок «Байківниця» (1922), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933), «Байки та оповідання» (1936).

Був автором низки літературно-критичних статей, зокрема:

«По бур’янах революції»- про Хвильового-новеліста (Червоний шлях, 1923, книга 1), «Занепадництво у наших критиків» (Плужанин, 1927, № 7).

Редактор різних видань. Серед них:

«Антология украинской поэзии в русских переводах» (ГИУ, 1924) разом з Олександром Татовим, Твори Івана Франка.

"Помер 11 липня 1943 р".

Так закінчується його офіційна біографія, вміщена в бібліографічному довіднику "Письменники Радянської України", рік видання 1988.

То чому ж так рано помирали українські радянські сатирики-гумаристи, які у ті, як тоді писалося,» буремні" роки зачинали українську радянську

сатиру та гумор?

А ось чому.

Постановою партійної колегії ЦКК КП(б)У від 21 серпня 1933 року Пилипенка виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів».

Після трусу на квартирі в будинку «Слово» 29 листопада 1933 року Пилипенка арештували. Уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Проскуряков вбачав у його діях такі ознаки злочинів, передбачених статтями 54-8 і 54-11 КК УРСР: «був активним учасником української контрреволюційної організації — національний блок УВО, яка прагнула повалити Радянську владу на Україні шляхом збройного повстання, і належав до терористичної групи, особисто очолював терористичну трійку в організації замаху на Голову Раднаркому УРСР тов. Чубаря».

Судова «трійка» 23 лютого 1934 року порушила клопотання перед Колегією ОДІТУ застосувати до Пилипенка «найвищу міру соціального захисту — розстріл». Колегія ОДПУ УРСР 3 березня 1934 року затвердила цю пропозицію.

Постановою Військового трибуналу Київського військового округу від ЗО квітня 1957 року вирок щодо Пилипенка скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину. Сергія Пилипенка

Посмертні видання.

1963 року видано «Байки та оповідання» Пилипенка.

2007 року видавництво «Смолоскип» у серії «Розстріляне відродження» видало «Вибрані твори» Сергія Пилипенка. На сьогодні це найповніше зібрання, яке розкриває різні грані творчості письменника. До книги увійшли байки, прозові твори, статті, рецензії, написані у 1920-ті — на початку 1930-х років, матеріали діяльності Спілки селянських письменників «Плуг», засновником і незмінним керівником якої був Сергій Пилипенко, а також спогади сучасників про нього. Пам'ять.

21 червня 1998 року в Харкові на будинку № 4 на майдані Рози Люксембург — колишньому Селянському будинку, де у 1920-х роках мешкав Сергій Пилипенко, відкрито меморіальну дошку, присвячену йому.

Автор меморіальної дошки — дочка письменника, скульптор із США Міртала Пилипенко. Вона виконала бронзовий портрет батька на фоні землі, що розтріскалась. Це символ розколотого життя письменника. Під портретом початок вірша Міртали, присвяченого батькові:

«Хай проб'ється голос мій

крізь час, землю і море —

я тобі свою пам'ять несу,

і любов, і тугу, і горе».

Меморіальну дошку виготовлено на кошти дочок Пилипенка — Ести та Міртали. Саме в день відкриття меморіальної дошки у Харкові в США, де живуть сестри, святкувався День батька, до якого і приурочили вони свій приїзд у місто свого дитинства, щоб увічнити пам'ять про батька.

  

ГРАМОФОН

«Реве та стогне Дніпр широкий», —

У грамофоні хор співа.

«Живу на світі сорок років,

Такого співу не чував.

Оце краса! Оце машина! —

Каленик каже до дружини.—

Крутни та слухай

На всі вуха

Сьогодні, й завтра, й безупинно.

І хліба не давай,

І грошей він не просить.

Крутни, кажу, і край —

І хор вже стоголосий.

Такого, мабуть, і живого

Ніде нема».

Але Каленику дружина

Остуди завдала:

«Овва!

Держи-но

Мойого хвалька!

Співа твій грамофон чудово,

Та з голосу чужого,

А свого —

Ніскілька».

  

І серед нас бувають грамофони:

Послухати — чудово,

Та з голосу чужого,

А свій — як на припоні.

1927

  

  

НОВИЙ ВЕВЕРЛЕЙ

Пішов купатись голова

Якогось пентросиндикату,

Він був людина ділова,

Любив підлеглих настрахати.

На дверях висіли завжди

Великих грізних два плакати,

Щоб «Без докладу не входить»,

«Листом про справу звідомляти».

Поліз в купальню голова,

Та раптом став він потопати.

«Рятуйте!»— зарепетував,

Аж хвилі піняться булькаті.

Народу сила там була,

Хотіли його рятувати,

Та ба— секретаря нема,

Нема кому доповідати!

Листи стругає вся юрба

Без черги, щоб пустив до хати.

Самому сунутись хіба,

Як нікому передавати?

Скінчилася кар'єра там,

Другий у центросиндикаті,—

Ось радимо кур'єра вам,

Купаючись, з собою брати.

1928

  

ПУГА

Колись-то Коник вороний

Обурився на Пугу

«Я не дурний

Терпіти далі цю наругу:

Щодня нещадно пужить

І по крижу, і по боках,

І по спині, і по ногах,—

Це може осоружить

Хоч кому!»

І, щоб покласти край тому,

Намислив знищити він Пугу

За прикру надолугу.

Схопив її зубами,

Жує, кусає, мне,

Щосили рве,

Товче, трощить ногами,

Об землю б'є,

Копитами гатить,

Аж пил курить.

Так Коник розпалився,

Що аж харчить.

Нарешті зупинився —

Коли лежить

Від пужална трісок декілька

Та ремінця самі уривки.

«А що? Позбувся лиха?

Ото і все!

Превесело мій Коник рже,

Задрав хвоста від пихи,

Понастовбурчив вуха

І слуха:

Чи не хвалитиме Кобила,

Що попліч з ним ходила?

«Овва! Позбувся! Ось дурний! —

Зненацька чує Вороний

Глумливу одповідь Кобили.—

Хіба в господаря купила

Не вистачить на другу —

Ще гіршу Пугу?»

  

Тут помилку

Зразу видко:

Бий не било,

А правило.

1920

  

ДЕМОНСТРАЦІЯ

На Перше травня, свято праці,

Стрункі колони демонстрацій

Ідуть літературних жанрів.

Перед веде гладкий, опасистий Роман,

Що обійшов весь світ у мандрах

І знає все людське життя.

За ним його кума —

Розсудлива, дебела,

Підстаркувата Повість,

А далі гурмою летять

Дрібні Новели

Та Нариси, сухі, нервові,

Що попліч за нове боролись,

Що в бій в усякий час готові.

За ними поспіша другий загін:

Сувора і бентежна Драма,

Комедія з дотепними словами,

Сатира, сповнена пекучої жаги,

Ревю веселе й Водевіль,—

За гасла всі вони нові,

Підносять прапор всі червоний

І діалектики закони

Засвоюють ретельно, ревно.

Поезія за ними вслід

Пливе потоком безперервним:

Дзвінка Поема на чолі,

І Вільний вірш, і Марш, і Пісня —

Всі соціалізмові корисні,

Напоєні новітнім змістом,

Палким закличним словом,

І в убранні святковім

Крокують пролетарським містом.

Аж гульк — із ними

Складає рими

Стара бабуся — Байка,

Свою в першотравневе свято пайку

Приносячи сумлінно.

Ізнявся галас, тупотіння:

«Куди, стара?

Вмирать пора!

Додому!

В життя нове

Лише впливе,

Хто не боїться грому,

Сутички клас,

Що зачалась

У переможнім Жовтні».

Та їм в одказ

Бабуся як не бовтне,

Немов у воду камінець,

Аж хвилі ходять колом:

«Кому — кінець,

Мені — ніколи!

Не вічна я

І не стара,

Бо щоразу є зміни,

Як діалектика життя

Виносить класи на-гора

Й мене наново обновля

Та далі й далі рине.

Не роки роблять нас старими

І не нові молодять рими,

А так — дивись:

Для визволу трудящих є користь? —

І стародавнє слово раптом ожива,

А новостворене, бува, вмира...»

На Перше травня, свято праці,

Ідуть колони демонстрацій,

І Байка, вкупі з усіма,

Червоний прапор підійма.

25/IV-1932 р.

  

КОМЕНТАР ДО БАЙКИ — ЧЕРЕЗ

76 РОКІВ

Саме під червоним прапором (і — від червоного прапора, якому так вірно служив) і був знищений Сергій Пилипенко, солдат і командир революції, здійсненої більшовиками, громадський та літературний діяч, організатор культурно-літературного життя на Україні 20-х років, один із зачинателів радянської байки на Україні, член комуністичної партії більшовиків, який під час громадянської війни командував бригадою 60-ї та 21-ї дивізій, колишній партизанський і червоним командир...

"... т. Пилипенко проявил и как командир бригады, и как член партии высокие образцы советского патриотизма и безграничную преданность делу Ленина. Командуя бригадой, он неоднократно участвовал в боях как рядовой воин, показывая образец мужества для своих бойцов и командиров".

Сам Пилипенко писав (вже трудячись — власне, воюючи! — на літературному фронті):

"Тільки соціалізм забезпечить людям вічний мир і згоду, тільки при соціалізмі трудящі не будуть злиднювати і всяка чесна праця матиме достойну винагороду. Тільки при соціалізмі царюватимуть воля, братерство і рівність."

На жаль...

Хоча це про нього писала критика:

"У байці "Ліхтарі" С. Пилипенко показує велику керівну роль комуністів у будівництві соціалізму. Як без ліхтаря не може їхати автомобіль, так і без Партії не може рухатися наш народ вперед.

— Пролетарі!

Нам комуністи — ліхтарі, — резюмує байкар."

На початку 30-х років С. Пилипенко підготував до друку двотомник своїх творів (т. 1 — "Байки", т. 2 — "Оповідання"), але йому не судилося вийти у світ. Не врятувала самовідданість справі більшовиків і мужність червоного комбрига Пилипенка, його "безграничная преданность делу Ленина", який писав (його кредо): "Невимовне щастя бути посильним співучасником величних жовтневих подій", "отримувати безкрайню насолоду бути співробітником нового, умріяного трудящими людства життя".

Це він писатиме з нагоди І5-річчя "Великого Жовтня", далі вже не писатиме — ніколи.

Жахливий Молох під назвою "Великий Жовтень" почне пожирати своїх творців — зжере він і Сергія Пилипенка.

http://kh.depo.ua/ukr/kh/harkivskiy-budin...

goo.gl/fPme7f

Другий чоловік Тетяни Кардиналовської. Автор так само, як і вона, одного фантастичного твору.

goo.gl/AJ9zJ7

Гибель сенсации (Робот Джима Рипль) (1935) — советский звуковой фантастический фильм по мотивам романа Владимира Владко "Роботы идут" (1931), который- в свою очередь — вольная интерпретация пьесы Карела Чапека "R. U. R.".

Советские фильмы 1926 – 1935 — https://www.youtube.com/playlist?list=PLm...

Ученый-идеалист Джим Рипль создает роботов для облегчения труда рабочих. Роботы оказываются очень эффективны, и капиталисты хотят полностью заменить ими рабочих на фабриках. Начинаются забастовки. Для усмирения рабочих капиталисты делают из роботов бесстрастных карателей. Изобретатель пытается препятствовать этому, но погибает. Однако рабочие находят способ перехватить управление роботами.

Критика:

Впечатляюще сделана сцена, когда на рабочий поселок рядами движутся колонны роботов, мерно переставляя ноги. Перед ними отступает Джим Рипль, он пятится, судорожно играет на кларнете, пытаясь остановить механических чудовищ музыкальным сигналом. Тщетно. Он погибает, растоптанный роботами, — классический мотив убийства творца его творением сохранен.

— Ханютин Ю. «Реальность фантастического мира», 1978

Молодой ученый Джим Рипль, повинуясь своим идеалистическим убеждениям, изобретает робота, который смог бы помогать простым рабочим на фабриках и заводах, тем самым облегчив их тяжелый труд. Но мечты Рипля сталкиваются с реальностью: капиталисты, видя эффективность подобных киборгов, хотят полностью заменить ими людей на производствах. Это вызывает ряд недовольств, что приводит к перепрограммированию роботов на беспристрастных служителей порядка...

Гибель сенсации — фантастическая история, которая по сюжету разворачивается в некой капиталистической стране в начале двадцатого века. Всё начинается с того, что на крупном стальном концерне гениальный инженер Рипль создаёт необычный механизм — робота. Его творение может выполнять, повинуясь звуковым командам и радиосигналам, различные действия. Будучи выходцем из обычной семьи рабочих, молодой ученый видит в этом изобретении возможность улучшить жизнь рабочего класса, но в руках буржуазии секретная разработка становится опасным оружием. Противостояние двух классов происходит на фоне утопических идеалов главного героя. Станет ли в итоге гениальное изобретение новой ступенью в истории общества, и как будет развиваться сюжетная линия, вы узнаете, когда будете смотреть "Гибель сенсации".

Кинофильм является полнометражной экранизацией повести основоположника советской фантастики — Владимира Владко — «Роботы идут», написанной в 1929 году. Премьерный показ киноленты состоялся в апреле 1935 года. Постановщик фильма — Александр Андриевский. Среди его режиссерских работ также есть такие известные приключенческие картины, как Молодые капитаны (1939) и Робинзон Крузо (1947).

В фильме используется аббревиатура R. U. R., которая расшифровывается как «Универсальный рабочий Рипля». Интересным фактом является то, что в 1937 году в Париже в рамках Всемирной выставки был представлен первый советский робот, имеющий человекоподобный вид. По словам инженеров именно фильм Гибель сенсации вдохновил их на его изобретение.

*****

Был ещё такой робот (1936): http://tvkultura.ru/video/show/brand_id/2...

*****

Дикторський текст до сюжету "Новини дня" №13 (16.1.61 р.)

Ювілей письменника.

Суботнього вечора двері Республіканського будинку літераторів були широко відкриті для тих, хто прийшов щиро привітати письменника Владка з його шестидесятиріччям.

Вже тридцять років радують нас твори Володимира Миколайовича, сміливі польоти його мрій, мужні стійкі персонажі. А книжки ці читають не тільки на нашій землі, а вже, навіть, і у далекій Японії.

І нікого не здивувало, що у залі, поруч з відомими літераторами, сиділи хлопчики й дівчата з піонерськими галстуками. Адже, як влучно підмитив хтось із гостей, вік читачів Владка — від семи до семидесяти.

Письменник Юрій Смолич, який відкривав вечір, а згодом — і академік Олександр Білецький, говорили про те, як добре, що у нашій українській літературі є такий письменник, як Владко — великий друг фантастики, що дуже сміливо заглядає на багато років уперед.

Ювіляр отримав багато листів. Зокрема, Наталя Забіла прочитала привітання від Спілки письменників України, Юрій Збанацький — від Спілки письменників СРСР.

Юні астронавти прийшли привітати людину, що майже двадцять п"ять років тому вже написала про радянських дослідників, які штурмуватимуть Венеру.

Що ж, можливо, якраз серед цих дітлахів є майбутні Колумби зоряних просторів, які перетворять найсміливішу фантазію у дійсність.

Володимира Миколайовича поздоровляють актори театру російської драми імені Лесі Українки.

Те, що привітання Юрія Тимошенка і Юхима Березіна, відомих як Тарапунька і Штепсель*, було по-справжньому дотепним, може засвідчити наша кінокамера...

І нарешті, виступив, як то кажуть, сам винуватець урочистих зборів. Володимир Миколайович Владко говорив про радість писати для нашого радянського читача.

*****

Юбилей писателя.

Субботним вечером двери Республиканского дома литераторов были широко открыты для тех, кто пришел искренне поздравить писателя Владко с его шестидесятилетием.

Уже тридцать лет радуют нас произведения Владимира Николаевича, смелые полеты его мечтаний, мужественные стойкие персонажи. А книги эти читают уже не только на нашей земле, а даже в далекой Японии.

И никого не удивило, что в зале, рядом с известными литераторами, сидели мальчики и девочки с пионерскими галстуками. Ведь, как метко подметил кто-то из гостей, возраст читателей Владко — от семи до семидесяти.

Писатель Юрий Смолич, который открывал вечер, а впоследствии — и академик Александр Билецкий, говорили о том, как хорошо, что в нашей украинской литературе есть такой писатель, как Владко — большой друг фантастики, которій очень смело заглядывает на много лет вперед.

Юбиляр получил много писем. В частности, Наталья Забила прочитала поздравления от Союза писателей Украины, Юрий Збанацкий — от Союза писателей СССР.

Юные астронавты пришли поздравить человека, почти двадцать пять лет назад уже написал о советских исследователей, штурмовать Венеру.

Что ж, возможно, как раз среди этих детей есть будущие Колумбы звездных пространств, которые превратят самую смелую фантазию в действительность.

Владимира Николаевича поздравляют актёры театра русской драмы имени Леси Украинки.

То, что поздравление Юрия Тимошенко и Ефима Березина, известных как Тарапунька и Штепсель, было по-настоящему остроумным, может засвидетельствовать наше кинокамера ...

И наконец, выступил, как говорится, сам виновник торжественного собрания. Владимир Николаевич Владко говорил о радости писать для нашего советского читателя.

***

В январе 1961 года во время празднования 60-летия Владимира Владко, украинский литературовед и академик А. И. Билецкий (1884-1961, тот самый, который составил пятитомный биобиблиографический указатель «Украинские писатели») подарил ему очень необычный подарок. Он преподнес автору его же собственную книгу!

И подарок оказался поистине уникальным. Фантастический роман «Аэроторпеды возвращаются назад» был издан «Детиздатом» в конце 1934 года, хотя часть его глав выходила в виде отдельных рассказов задолго до появления книги на прилавках книжных магазинов. Сюжет произведения основывался на традиционном для того времени описании будущей войны, в данном случае – несмотря на слабую завуалированность – с фашистской Германией. Но через несколько лет политическая ситуация в СССР в отношении Германии коренным образом поменялась и роман украинского писателя был запрещен, изъят из библиотек и архивов. Все экземпляры были уничтожены.

И вот один экземпляр этой втайне сохраненной книги, наконец, достался самому автору – наверное, самый необычный авторский экземпляр, который получал Владимир Владко за свою долгую творческую карьеру.

*

Владимир Владко. Аэроторпеды возвращаются назад. 1934 https://fantlab.ru/edition122184

И еще об одном малоизвестном факте из творческой биографии писателя. Незадолго до появления «Аргонавтов Вселенной», примерно в 1934–1936 годах, был напечатан тираж еще одного романа Владко, «Аэроторпеды возвращаются назад». Произведение имело острую антифашистскую направленность. Но на беду, сталинский режим решил побрататься с Германией. Поэтому какие-либо намеки на нелюбовь к брату стали, мягко говоря, неприемлемыми. Тираж книги, понятное дело, был уничтожен. А когда праздновалось 60-летие Владимира Николаевича (1961), академик Билецкий вручил юбиляру экземпляр этого злосчастного издания. Кто спас эту книгу — неведомо. Ныне этот уникальный экземпляр хранится в фондах Музея украинской литературы.

В настоящее время достоверно известно о существовании как минимум трех уцелевших экземпляров книги: два из них хранятся в частных собраниях украинских коллекционеров, третий, как сказано выше — в Национальном музее литературы Украины. Уникальная книга была впервые отсканирована и возвращена читателям В. Е. Настецким (Киев) в мае 2015 года, спустя 81 год после первой публикации. Владелец экземпляра пожелал остаться неизвестным.

М. Ф.

https://fantlab.ru/edition155196

*

***

* https://fantlab.ru/edition169114

персонаж Эрик (1935) и сын Владка Эрик (1931)

© правонаследники В.Н. Владко. 2017

Громовиця Бердник:

17 лютого 2017 року у приміщенні Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого відбудеться круглий стіл на тему УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ФАНТАСТИКА: ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВТРА.

Час: 14-00 — 17-00.

Локація: вул. Набережно-Хрещатицька, 1.

Я там буду говорити про значення Олеся Бердника для української фантастики. Мені дають 15 хвилин, так що доведеться згадати про лапідарність як основну чесноту доповідача.

Було зафільмовано 13 виступів.

Перший відеоролик цього циклу:

"Фантастика — это не тогда, когда на яблоне растут груши, а когда на ней растут золотые яблоки" Рафаэль Левчин

Тимур ЛИТОВЧЕНКО

Лазуровий янгол із золотими крильми

Доповідь на круглому столі

«Українська літературна фантастика: вчора, сьогодні, завтра»

(17 лютого 2017 року, 14:00-17:00)

Небагато хто знає, що співзасновник та головний інженер міжнародної електронної платіжної системи PayPal, віце-президент з розробки в компанії Google Максиміліан Левчин народився і прожив до 16-ти років в Києві. Ще менша кількість людей пам’ятає його покійного вже батька Рафаеля Левчина — колишнього завліта Театру на Подолі. Між тим, саме Рафаелю Левчину я зобов’язаний входженням в коло київських любителів фантастики, що сталося далеких 29 років тому… І той-таки Раф Левчин написав колись статтю «Золоті яблука фантастики», текст якої, на жаль, згодом був втрачений. Тим не менш, дуже яскравий епіграф з неї запам’ятався назавжди:

Фантастика — це не той випадок,

коли на яблуні ростуть груші.

Фантастика — це коли на яблуні

ростуть золоті яблука.

(Приписується Миколі Гололю)

Наприкінці 80-х років ХХ століття ми (тоді ще радянські молоді люди) поняття не мали, що таке Інтернет. А тим паче навіть у проекті не існувало пошуковика Google, адже один з авторів цього революційного продукту — Макс Левчин ще навіть не встиг закінчити школу… Просто разом з батьком він час від часу заходив у гості до київського Клубу любителів фантастики «Зоряний шлях», де зачитував свої юнацькі «проби пера»…

Коли ж через багато-багато років Google нарешті з’явився, я неодноразово намагався знайти, де й коли Микола Гоголь сказав чи написав подібні слова?! Всі спроби виявилися марними. Очевидно, цитата про «золоті яблука фантастики» була маленькою літературною містифікацією самого Рафа Левчина. Зараз подібні речі називаються «фейками», просто на відміну від «догуглівської» епохи, тепер їх стало простіше виявляти. А в принципі, фальшиві цитати з класиків — це винахід далекого минулого…

Але до чого ж красиво сказано:

ЗОЛОТІ ЯБЛУКА ФАНТАСТИКИ!..

Хоча у мене є й особисте порівняння, похідне від цього:

ФАНТАСТИКА — ЦЕ ЛАЗУРОВИЙ ЯНГОЛ ІЗ ЗОЛОТИМИ КРИЛЬМИ

Таке визначення подобається мені більше, оскільки яблуко (навіть золоте) висить собі на яблуні й висить. Натомість янгол є фантастичною, містичною істотою, здатною як з’являтися в нашому матеріальному Всесвіті, так і в тонких духовних світах. Лазуровий колір мають земне небо й вода, золотий — теплі промені сонця. Образ «лазурового янгола із золотими крильми» несе в собі енергетику одразу кількох стихій, які в сумі (вода + тепло, повітря + тепло) символізують динаміку, рух.

Ну, і символіка кольорів «лазурового янгола із золотими крильми» в цілому співвідноситься з кольорами національного прапору України… Це вже до каверзних закидів на адресу українських фантастів: не знаю, як інші, але принаймні мені доводилося чути невдоволені, роздратовані… та просто зверхні зауваження на кшталт «вам, хохлам, тільки б на космонавтів вишиванки з шароварами замість скафандрів напнути». Є й такі твори — хоча це, швидше, гумористика чи гротескова література, а якщо критикани не розуміють перебільшень і жартів… Зрештою, то їхні проблеми.

Та «лазуровий янгол із золотими крильми» — це вже не гумор і не гротеск, це краса витончена, тендітна і дієва водночас. Такою є для мене українська фантастика. І не тільки для мене, але також для моїх колег…

Можна довго сперечатися, коли саме цей янгол з’явився на небосхилі української літератури. Можна вказувати на ті чи інші фольклорні сюжети, які певним чином використовувалися для написання пізнішої літературної фантастики. Можна сперечатися, чи відносяться до фантастики деякі твори вже згаданого «українського агента в російській літературі» — Миколи Гоголя. Можна кваліфікувати «Лісову пісню» Лесі Українки як перше поетичне українське фентезі.

Так, можна.

Хоча це все ж таки парафія літературознавців, критиків і бібліографів — тих, хто аналізує літературний процес, тому дивиться на нього дещо відсторонено. А думка письменників — це думка тих, хто творить, хто перебуває у вирі, хто занурений в потік по маківку, а не сидить на березі. Тож якщо вірити критикам, українська літературна фантастика (принаймні якщо під такою розуміти наукову фантастику) з’явилася в 20-х роках ХХ століття.

Тривалий час вважалося, що першою стала «Сонячна машина» Володимира Винниченка, написана в 1921-1925 роках і видана у 1928 році. За жанром це чи то наукова фантастика, чи утопія, чи антиутопія — знов-таки залишаю це визначення на розсуд літературознавців. Але кинувши погляд на Закерзоння, побачимо книгу Миколи Чайковського «За силу сонця», надруковану в 1925 році — до речі, її примірник зберігається в Національній бібліотеці ім. Ярослава Мудрого, де проходить наш круглий стіл. Тож як не крути, але виходить, що хоча УНР і ЗУНР проіснували недовго, але на їхніх руїнах зійшли перші паростки української літературної фантастики.

Розвивалася українська літературна фантастика і в межах УРСР, причому в радянський період цьому жанру віддавали належне не тільки «чисті» фантасти (Василь Бережний, Володимир Владко, Микола Дашкієв та багато хто інший), але й ті письменники, у кого фантастика склала лише частину творчого доробку — як-от Юрій Смолич чи Микола Трублаїні.

І безумовно, згадуючи минуле української фантастики, неможливо оминути увагою справжнього ґранда жанру — Олеся Бердника. Аналізуючи життєвий шлях цього письменника, спостерігаючи за його творчими злетами, можна зробити невтішний висновок: в радянські часи «лазуровий янгол із золотими крильми» почувався не дуже комфортно й затишно. Принаймні золоті крила постійно намагалися підрізати…

Втім, попри всі обмеження, нанладені не просто в українській, але в цілому в радянській літературі на фантастичний жанр, наш «янгол» все одно ширяв у небі, зазирав у минуле та в майбутнє.

Хто пережив «Перебудову» й розпад Радянського Союзу в свідомому віці, той пам’ятає, який культурний шок відчуло все радянське мистецтво, перетворившись на пострадянське. На пострадянському літературному ринку склалася цікава ситуація: найшвидше від решти оговталися т.зв. «низькі», «розважальні» жанри — детектив, фантастика, гостросюжетна і пригодницька література. Плюс те, що називалося «постмодерном».

З-поміж інших «низьких» жанрів фантастика вирізнялася чіткою самоорганізацією: від радянської «праматері» була успадкована вся літературна інфраструктура — система конвентів, літературних часописів (а на додачу — наявність розважальних літературних колонок в «серйозних» ЗМІ), видавничі серії. І головне — згуртована вдячна читацька аудиторія. Швидко «накачавши м’язи» на виданні доконвенційних зарубіжних корифеїв фантастичного жанру, «наші» видавництва взялися за культивування й вирощування нашої «місцевої» автури…

І тут саме час зробити суттєве зауваження: словосполучення про «наші» видавництва і «місцеву» автуру слід розуміти саме в пострадянському сенсі — як російськомовну фантастику, головними центрами видання якої принаймні в першій половині 90-х були Москва і Санкт-Петербург. Себто, припинивши існування на політичній мапі світу, СРСР продовжував віртуальне існування, зокрема, і в форматі того ж таки пострадянського фендома, міцно об’єднаного переліченими вище факторами.

А як же саме український «лазуровий янгол із золотими крильми»?! Дуже просто: його нібито й не існувало загалом! На початку 90-х на теренах України сформувалася, здається, одна видавнича серія, що наказала довго жити десь в 1993 році — якщо помиляюсь, нехай фахові бібліографи мене виправять. Далі ж українські видавництва зосередились на випуску довідкової й навчальної літератури, а з місцевими авторами фантастики поводилися дуже просто: відкритим текстом рекомендували їм… видаватися в Росії. Знадобилася видавнича криза 1996-1997 років, плюс економічна криза 1998 року, щоб українські видавці оговталися й почали приділяти бодай якусь увагу місцевим авторам «низьких» розважальних жанрів.

Але в сприйнятті переважної більшості учасників літературного ринку (видавців, продавців, «піратів» і головне — читачів) фантастика, як і раніше, мислилася виключно в пострадянському сенсі: як російськомовна, навіть якщо була написана українськими письменниками. Як органічна частина єдиного пострадянського фендому.

Що ж до україномовної української фантастики, то як і культовий герой радянських дітлахів Чебурашка, то був «невідомий науці звір». І вже на початку 2000-х вона потроху почала проявлятися як той-таки «лазуровий янгол із золотими крильми».

Оскільки я в якості одного з членів Віртуального об’єднання «Українська фантастика» та одного з засновників і першого головного редактора щоквартальника «Український Фантастичний Оглядач (УФО)» перебував всередині процесу, то мої оцінки можуть бути лише суб’єктивними. А тому я не маю морального права говорити зараз, хто персонально і яку саме роль зіграв у цьому процесі відвойовування україномовною українською фантастикою місця на нашому літературному ринку. Скажу лише, що було спекотно, що «лазуровий янгол» втрачав окремі «пір’їни», але в цілому все ж таки зберіг свої «золоті крила».

А далі доля підкинула нам ну просто колосальний подарунок: президент РФ Володимир Путін і президент України Віктор Янукович зробили неоціненний внесок у формування української ідентичності методом «від супротивного»!!! СРСР, на ментальному рівні в царині фантастики законсервований у вигляді пострадянського фендому, вчинив відчайдушну спробу відродитися в реалі. Йдеться вже навіть не про новітню пострадянську історію «лихих дев’яностих» чи «ніяких нульових» — це саме те, що відбувається з нами тут і зараз. Процеси ще далекі від завершення, «точку неповернення» ще не пройдено — швидше, ми зараз балансуємо саме на цій точці.

Єдине, про що можна говорити напевно: «лазуровий янгол» за останні роки широко розгортає «золоті крила» й відкривається у всій своїй красі перед українськими читачами. Це не тільки моя оцінка. Наприклад, Дара Корній, в 2010 році нагороджена бронзовою статуеткою «Коронації слова» за роман «Гонихмарник», під час одного з виступів на торішньому Львівському книжковому форумі із захватом говорила про вибух сучасного українського фентезі.

Щоправда, трохи згодом — на торішньому LiTerra Con’і «ексвайр і джентльмен» Генрі Лайон Олді (aka Дмитро Громов та Олег Ладиженський) зробили чудову доповідь «Чотири вершники Апокаліпсису», присвячену кризі в сучасній фантастиці, «архітекторами» якої стали:

1. видавці (включно з «піратами»)

2. розповсюджувачі — книготоргівці

3. письменники

4. читачі

Але все ж таки вони мали на увазі (принаймні мені так здається) не стільки українську україномовну фантастику, скільки пострадянську фантастику в цілому. Що ж до «лазурового янгола із золотими кризьми», то зважаючи на вже сказане, він навпаки почав набирати сили. Така моя приватна думка, хоча вона й розходиться з доповіддю Г.Л. Олді…

На завершення скажу пару слів про завтрашній день української літературної фантастики — бо яка ж фатастика без прогнозів?!

Якщо подивитися на неї з точки зору SWOT-аналізу, як пропонував колись Радій Радутний, то коротко можна відзначити наступні:

· (Strengths) сильні сторони — опору на національний ґрунт, національні традиції, що забезпечує повагу в цивілізованому світі

· (Weaknesses) слабкі сторони — невміння застосовувати національні традиції в умовах самодостатньої національної держави, якої українці дуже довгий час не мали, а також потужна імперська антипропаганда, яка паплюжить все українське

· (Opportunities) можливості — цивілізаційний український прорив прорив у світовому масштабі

· (Threats) загрози — чергове фіаско «лазурового янгола із золотими крильми» та черговий перехід в андеґраунд або, як заведено казати на наших теренах — в «схрон»

Повторюю: трансформаційні процеси досі тривають, точка неповернення ще не пройдена. Зокрема, я далекий від думки, що в майбутньому всі українські письменники тотально перейдуть на українську мову при написанні художніх творів. Більш того, можна очікувати появи, наприклад, англомовних, німецькомовних чи (хтозна!) киримли-мовних українських письменників — а чом би й ні, справді?!

І все ж таки, на мою думку, в найближчій перспективі українська україномовна фантастика додатково посилить свої позиції на нашому літературному ринку, поступово структурується через появу спеціалізованих видавництв, вдавничих серій (включно з електронними) та мережевих ресурсів. Назвемо такий сценарій поміркованим і водночас найбільш імовірним.

Менш імовірними, на мій погляд, є:

· оптимістичний сценарій — тотальне панування української україномовної фантастики при майже повному витісненні з ринку російськомовної (та й загалом іншомовної) літератури

· песимістичний сценарій — повний крах української україномовної фантастики та черговий її відхід в «схрон»

В цілому ж за долю «лазурового янгола із золотими крильми» можна бути спокійним: яким викривленим не є сучасний літературний ринок, проте на нього вийшло вже два покоління письменників, які формувалися в умовах Незалежності України. На різноманітних літконкурсах (причому загального плану!) вони аж ніяк не пасуть задніх. Є і свій спеціалізований літконкурс — «Зоряна фортеця». Є свій суто український фанкон — LiTerra Con. Хоча любий моєму серцю щоквартальник «УФО» припинив вихід, хоча нічого не чути про нові числа альманахів «Мантикора» і «Позапростір», проте можна розраховувати на появу нових часописів української фантастики. Включно з мережевими ресурсами — як-от «Світ Фентезі», що існує з 2013 року. Ну, і продовжує виходити паперовий двомовний «РБЖ-Азімут».

І найголовніше: є споживачі такої літератури — вдячні читачі. Отже, при наявності попиту буде відповідна пропозиція. Звідси мій оптимізм.