| |
| Статья написана 13 июля 2017 г. 16:19 |
Занимательное представление для смекалистых ребят 
ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА: Хоттабыч. Вольна Костыльков. Путешественник. Хозяин и хозяйка постоялого двора. СЦЕНА 1-я СЕМНАДЦАТЬ СЛОНОВ И ОДИН ИШАК С двух сторон на авансцену перед закрытым занавесом выходят два исполнителя. Они поют: Любому, кто стремится Учиться лишь на «пять», Конечно, пригодится Уменье рассуждать. И чтоб не отставал ты В учебе и в труде, Всегда нужна смекалка, Она нужна везде!
Исполнители песни уходят. Занавес открывается. За столом сидит шестиклассник Волька Костыльков, знакомый зрителям по книге писателя Л. Лагина «Старик Хоттабыч» и по одноименному фильму. Волька читает учебник геометрии, явно устал, позевывает, откидывается на спинку стула и трет глаза. Волька (читает). Если две стороны и угол между ними одного треугольника соответственно конгруэнтны двум сторонам и углу между ними другого треугольника, то... То что? Я спрашиваю вас, Костыльков, что из этого следует? На прошлом уроке вы, Костыльков, получили двойку, я поэтому вынуждена была говорить с вашей мамой. (Зевает.) Какой вы, Костыльков, неконгруэнтный ребенок! Неужели так трудно выучить простую теорему? Если две стороны и угол между ними одного треугольника соответственно конгруэнтны... соответственно конгруэнтны... слово-то какое — конгруэнтны — язык сломать можно. Понапридумывали теорем, а бедный ребенок должен их учить! А потом ни за что ни про что получай двоечку в дневник с приглашением дорогих родителей. А он меня вовсе не интересует, этот конгруэнтный треугольник. И ничего не хочу я знать про его две стороны и угол между ними, хоть бы они были сделаны из чистого шоколада. (Зевает, делает гимнастические движения руками, не подымаясь со стула. Закрывает учебник.) И зачем два треугольника? Достаточно было бы одного. Хоть бы почитать что-нибудь поинтереснее. (Берет со стола другую книгу, читает.) «Меня зовут Гасан Абдурахман ибн Хоттаб»,— сказал старик Вольке». Вольке, то есть мне. (Полусонно.) Если стороны Гасана ибн Хоттаба конгруэнтны одному треугольнику... (Кладет голову на книгу.) Хоть бы ты помог мне, дорогой Хоттабыч. (Засыпает.) Музыкальный аккорд. Удар гонга и вспышка света. Появляется Хоттабыч. На нем тюрбан и цветастый халат, на ногах красные туфли с загнутыми вверх носками. У Хоттабыча длинная седая борода по пояс. Хоттабыч. Ты звал меня, мой повелитель и лучший среди учащихся средних школ? Я готов служить тебе всеми своими силами, клянусь аллахом. Волька (просыпается). Это ты, дорогой Хоттабыч? Как я рад, что ты не забыл меня! Если бы -ы знал, как мне было трудно без тебя! Хоттабыч. Тебе угрожали враги? Назови мне их, и они узнают, что значит строить козни против моего лучшего друга. Волька. Ничего ты с ними не сделаешь, Хоттабыч. Убить их нельзя, потому что они неживые. Хоттабыч. Ну, тогда легче. Мертвый враг нам не страшен. Волька. Меня замучили конгруэнтные треугольники. Это ужасные существа, от которых моя голова просто раскалывается. Они способны свести с ума! Хоттабыч. Понимаю. Ты опять не в ладах с Математикой. Это очень печально. Но ведь я тебе Говорил, что математика очень важная наука. Немало восточных повелителей, не зная математики, попадали впросак и теряли свой авторитет из-за того, что не придавали значения этой туке. Волька. Я думаю, что восточным повелителям ювсе не нужна была математика. Они или воевала и грабили соседей, или ели халву и рахат-лу-хум... Хоттабыч. Ты ошибаешься, мой юный друг! Математика нередко была нужна и восточным владыкам. Вот послушай, какую любопытную и Поучительную историю рассказывал мне примерно тысячу лет назад Мухаммед бен Муса аль-Хорез-Iш, живший при дворце великого халифа ал-Ма-луна в Багдаде. Волька. Расскажи, дедушка Хоттабыч! Я очень люблю занятные истории. Только, чтобы в них не говорилось про конгруэнтные треугольники... Хоттабыч. Не беспокойся, мой повелитель. Слово «конгруэнтный» еще не было известно в те фемена. Его придумали позднее. Так вот, слушай. Один восточный властитель на старости лет задувался над тем, как разделить наследство между тремя сыновьями. Посоветовавшись со своими (изирями, которые были, как и он сам, несильны математике, он решил половину богатств завещать старшему сыну, одну треть — среднему и одну девятую часть — младшему. Приступили к де-тению наследства. Пока дело касалось золота, драгоценностей и разного другого имущества, все шло Относительно гладко. Но вот дошла очередь до слонов, а их у властителя было целых семнадцать штук. Представляешь себе? Правильно разделить их оказалось невозможным. Ведь половина семнадцати —это восемь с половиной. Одна треть от такого же числа — это больше пяти, но меньше шести. Ведь нельзя же резать слонов на части? Создалось такое нелепое положение, которое не мог бы Разрешить и сам всемогущий аллах. Волька. Это любопытно, дедушка Хоттабыч. Как же поступил восточный властитель? Хоттабыч. Он просто растерялся и разгневался на своих визирей и слуг, словно они были виноваты в этом неожиданном затруднении. В это время проезжал мимо на обыкновенном ишаке один мудрый старик. Придворные, напуганные гневом владыки, остановили старика и рассказали ему всю эту историю. Они привели старика к владыке. Дальнейший рассказ Хоттабыча можно инсценировать. Прослушав ту же историю вторично из уст властителя, старик попросил ввести во дворец своего ишака. «Зачем? — спросил властитель.— Уж не хочешь ли ты посоветоваться с этим презренным животным? Очевидно, ты глупее своего ишака, а ведь ишак известен во всех странах света безмерной глупостью. Сейчас я прикажу высечь моих слуг, которые выдали тебя за мудреца. Потом я прикажу привязать тебя к спине твоего ишака и спустить на вас моих псов. Может быть, ты немного поумнеешь после этого». На это старик, нимало не смутившись, ответил: «Воля твоя, повелитель, но выслушай меня до конца, а тогда уже принимай решение. Я не собирался советоваться со своим ишаком, хотя он вовсе не так глуп, как думают некоторые». Волька. Так зачем же нужен был ишак старику, дедушка? Хоттабыч. А тот отвечал ему следующим образом: «Ты хочешь, повелитель, разделить семнадцать слонов между тремя сыновьями таким образом, чтобы один получил половину слонов, второй — одну треть, а третий — одну девятую часть?» — «Аллах видит, что я этого хочу»,— ответствовал владыка. «Ну, так вот,— продолжал старик,— пусть поставят всех семнадцать слонов в один ряд на широком дворе твоего дворца, а рядом с ними моего скромного ишака. И пусть делят животных так, как будто и мой ишак стал одним из слонов».— «Зачем мне твой ишак? — снова возмутился владыка.— Не думаешь ли ты, что я беден и стану брать подарки от странствующего старика, который осмелился предложить мне свое презренное животное? Не знаю, что мешает мне отдать приказ о том, чтобы тебя высекли вместе с моими слугами».— «Не торопись, повелитель,— сказал ученый старик.— Я не собираюсь дарить тебе моего верного ишака. Он мой и моим останется. Ты ничем не будешь мне обязан за совет, который выведет тебя из затруднения».— «Ну хорошо,— согласился владыка.— Будь по-твоему». И приказал привести слонов и поставить их в ряд. А в конце ряда поставить ишака. И стали слуги отсчитывать слонов согласно совету старика. Отсчитали половину, потом одну треть, потом одну девятую. И все прошло хорошо. Не пришлось резать ни одного животного. Волька. А ишак кому попал? Хоттабыч. В том-то и дело, что никому. Все слоны вдруг разделились, а ишак остался в одиночестве, не попав ни в одну долю. Он был возвращен старику в целости, а обрадованный владыка приказал вознаградить старика, подарить ему новый шелковый халат взамен старого с заплатами. Волька. Вот чудеса! Как же так? Без ишака слонов нельзя было разделить, а с ишаком оказалось возможным. Но сам ишак не попал ни в одну долю. Выходит, что слонов можно было делить и без ишака? Но ведь они не делились! Может быть, этот ишак был волшебным? Так скажи мне, дедушка Хоттабыч, сколько слонов получил каждый из сыновей владыки и как могло случиться, что ишак был возвращен старику? Хоттабыч. Вот этого я не могу тебе сказать, дорогой Волька ибн Алеша. Но я думаю, что твои друзья, сидящие в этом зале, смогут дать ответы на эти вопросы. Ведь они гораздо лучше нас с тобой знают математику. Итак, сколько слонов получил каждый из сыновей восточного властителя и почему ишак, который принимался во внимание рри подсчетах, не попал ни в одну долю и был возвращен старику? Занавес закрывается. Появляется ведущий, который предлагает зрителям дать ответ на возникшую задачу. Первому, кто даст правильный и обоснованный ответ, вручается награда: памятный сувенир или «удостоверение в смекалке» и т. п. Если правильное решение никем не дано, ведущий предлагает зрителям еще подумать и объявляет название следующей сцены. СЦЕНА 2-я У ВОРОТ ВЕЛИКОЙ ПУСТЫНИ Перед закрытым занавесом появляются Хоттабыч и Волька. Хоттабыч. Теперь, мой несравненный покровитель, ты убедился, что знание математики было бы полезным и для властителей Древнего Востока. Умнейшие из них понимали это и приглашали к своему двору ученых, знающих толк в математике. Одним из таких ученых был и великий Мухаммед бен Муса ал.ь-Хорезми, который и рассказывал мне эту поучительную историю. Волька. Да, Хоттабыч, эта история оказалась не только интересной, но и поучительной. Я пони- маю, что математика очень важная наука. Но не нравятся мне эти конгруэнтные треугольники... Я постараюсь исправиться, дорогой дедушка, и, может быть, мне удастся их полюбить. А почему ты так нахмурился? Ты хочешь меня покинуть? Но ведь я совсем пропаду без тебя... Хоттабыч. Я слишком многим обязан тебе, кристалл души моей, чтобы оставить тебя в трудную минуту. Ведь ты спас меня от заточения в кувшине, куда меня запрятал злейший враг мой, презренный Джирджис, злобный царь джиннов, шайтанов и ифритов. Но такова же судьба и моего бедного брата Омара Юсуфа ибн Хоттабыча. Ведь Джирджис и его замуровал в медном сосуде и закопал в песках Великой пустыни на моей бедной родине. О, достойнейший из Волек, разве не первым моим долгом является освобождение моего несчастного брата Омара Юсуфа, который много тысячелетий томится в горячих песках, потеряв надежду на избавление? Волька. Разумеется, Хоттабыч! Но как это сделать? Хоттабыч. Несмотря на козни моего злейшего врага Джирджиса, я благодаря аллаху еще сохранил часть волшебных сил. Если хочешь, сейчас я перенесу тебя на свою родину, которая граничит с Великой пустыней, и мы разыщем бедного Омара Юсуфа. Волька. Ой, как интересно! Едем скорее, дорогой Хоттабыч!''. Хоттабыч. Не едем, а переносимся волшебной силой! Приготовиться! Крепче держись за полу моего х&лата. Ахалай! Махалай! Оба приседают. Затемнение. Музыкальный аккорд. Нарастающий свист, переходящий в удар гонга. Свет. На сцене Хоттабыч и Волька. Слева — указатель «Вход в Великую пустыню». Возле указателя лежит Путешественник, без чувств. На нем соответствующий костюм. Рядом рюкзак. Хоттабыч. Здесь кто-то лежит. (Осматривает лежащего, прикладывает ухо к его сердцу.) Он еще жив. Сейчас я приведу его в сознание. (Кладет руку на лоб лежащего и что-то шепчет.) Путешественник (приходя в себя и поднимая голову). Где я? Воды! Каплю воды! Я умираю от жажды! Волька. Хоттабыч! Где же взять воды? Хоттабыч делает таинственные пассы и шепчет. В его поднятой руке оказывается кувшин с водой, который он прислоняет к губам лежащего. Путешественник жадно пьет, постепенно приподнимается и садится на пол. Путешественник. Кто вы, добрые люди, спасшие мою жизнь? Как мне отблагодарить вас? Силы мои восстанавливаются, а я уже потерял было надежду вернуться к людям. Хоттабыч. Я — житель здешних мест, а рядом со мной достойнейший друг мой Волька ибн Алеша, прибывший из далекой страны. Но как ты здесь очутился? Почему пуст твой дорожный мешок? Путешественник. Я шел в Великую пустыню, чтобы найти развалины древнего города. Со мной был проводник-носильщик. Мы запаслись продуктами и водой, рассчитывая, что нам их хватит на время путешествия. Но за первые два дня пути мы съели и выпили половину нашего запаса, того, что несли я и он. Ночью, когда я спал, мой носильщик сбежал, унеся с собой свою часть продовольствия и воды. Он верно рассчитал. Этой части ему хватит на два дня до возвращения. Я же остался один, имея запас еды и питья также на два дня. Я двинулся вперед. Теперь я понимаю, сколь безрассудным было мое намерение. Я прошел еще один день и увидел вдали развалины древнего города. Я нанес его положение на карту. Но у меня оставался запас пищи и воды, рассчитанный на один день. Кругом пески и горячий ветер, беспощадное солнце. А на возвращение требовалось три дня. И я повернул обратно. Последние два дня я шел без пищи и воды. Силы оставили меня, и я потерял сознание... Хоттабыч. Слава аллаху, мы нашли тебя, и теперь ты в безопасности. Сможешь ли йты пойти с нами? До моего селения уже недалеко. Путешественник. Спасибо тебе, добрый человек. Надеюсь, что силы, которые влила в меня твоя спасительная вода, позволят сделать это. Не смогу ли я в твоем селении найти носильщиков, которые согласятся меня сопровождать? Я намерен повторить свой поход к древнему городу в ближайшие дни и изучить его развалины. Волька. Вы сказали, что поход требует шести дней? Почему же вы взяли так мало продуктов и воды? Путешественник. Мы были нагружены до предела и большего с собой взять не могли. Теперь я вижу, что запаса, который нес каждый из нас, хватало только на четыре дня. А поход требует шести дней. Моя ошибка заключалась в том, что я взял лишь одного носильщика. Теперь я возьму не менее шести человек. Хоттабыч. В моем селении найдутся люди, которые охотно помогут тебе. Волька (в раздумье). Тут что-то не так, дедушка. Мне кажется, что это не поможет нашему путешественнику. Хоттабыч и Путешественник (вместе). Почему же? Волька. А потому, что сколько бы носильщиков вы ни взяли, каждый из них, я думаю, может нести запас, рассчитанный не больше чем на четыре дня. Правда? Путешественник подтверждает кивком головы слова Вольки. А поход требует не менее шести дней. Каждый из вас израсходует свой запас за четыре дня, и в последние два дня вы снова окажетесь без продуктов и воды. Хоттабыч. О прекраснейший из отроков! По великой милости аллаха он даровал тебе мудрую голову, которую ты недаром носишь на своих плечах. Путешественник (в полной растерянности). Так что же делать? Дорогие мои спасители, неужели мне не суждено вновь увидеть древний город? Неужели мечта моей жизни окажется неосуществленной? Волька (энергично потирая лоб). Мне кажется, что все же можно найти выход из положения. Дайте немного подумать. (Задумчиво перебирает палъ: цы одной руки и что-то шепчет.) Так! Ага! Так! Ура! Я нашел выход. Конечно, одного носильщика будет мало. Но шестерых — много. Теперь я знаю точно, сколько носильщиков понадобится и каким образом, если каждый из вас понесет четырехдневный запас, вы сможете совершить шестидневный поход. г Путешественник. Но как же? Говори скорее! Волька. Я могу объяснить вам это. Но дадим подумать и ребятам. (Показывает в зал.) Ведь думать всегда полезно, не правда ли? Хоттабыч. Ты прав, как всегда, мудрейший из отроков. Теперь я уверен, что с твоей помощью я быстрее найду медный сосуд, в котором томится мой бедный брат Омар Юсуф, а этот добрый человек сумеет осуществить мечту своей жизни. Удар гонга. Занавес. Ведущий выходит на авансцену и предлагает зрителям дать решение задачи. Сохраняются те же условия. СЦЕНА 3-я КАРАВАН-САРАЙ Декорация изображает вход в восточную гостиницу — караван-сарай, на вывеске которой изображена голова верблюда и надпись «Караван-сарай «Улыбка пророка». Еле передвигаясь, к выходу подходят Хоттабыч, Волька и Путешественник. Хоттабыч. Увы, мои дорогие друзья. Презренный Джирджис, как вы убедились, уничтожил мое жилище, я остался без крова и не смог предложить вам необходимый отдых. Как же я могу выполнить перед вами свой долг восточного гостеприимства? Волька (читает вывеску). «Караван-сарай «Улыбка пророка». Дедушка Хоттабыч, смотри-ка. Ведь мы можем остановиться здесь. Эй, хозяин! Хозяин (выходит вместе с женой). Да будет над вами благословение аллаха! Кто вы, добрые люди? Хоттабыч. Мы совершили далекое путешествие, очень утомились и просим предоставить нам приют на несколько дней. Хозяин. Лучшего отдыха и лучшей пищи, чем в моем заведении, вы не найдете! Прошу вас быть моими гостями. Хозяйка. Подожди, Селим! Или ты забыл, что сначала нужно договориться об оплате. Хозяин (несколько смущенно). Моя жена пра- ва, как всегда. Действительно, я стал очень забывчив. Вероятно, поэтому мне никак не удается разбогатеть. За каждый день постоя причитается одна серебряная монета с каждого. Хозяйка. Или одна золотая монетка за всех троих. Меньше никак нельзя. Хоттабыч. И это называется восточным гостеприимством? Но у нас нет денег. И моего волшебства не хватит, чтобы наполнить наши пустые карманы. Путешественник. Постойте, кажется, я могу оказаться полезным в этом деле. (Расстегивает золотую цепочку на шее и снимает ее.) Вот моя золотая цепочка, состоящая из шести звеньев. Мы можем предложить ее в уплату. Хозяйка (выхватывает цепочку из рук Путешественника, внимательно осматривает ее и пробует на зуб). А можете вы поручиться, что она сделана из чистого золота? Может быть, она медная? Путешественник. Я никогда никого не обманывал. Эта цепочка всегда служила мне талисманом в далеких путешествиях. Хозяйка. Ну хорошо, мы вам верим. Хозяин. Прошу пожаловать в мой караван-сарай и откушать душистого плова из молодого барашка. Хозяйка. Селим, ты опять забыл о главном. Сначала нужно договориться. За каждые сутки вы будете уплачивать по одному звену этой цепочки за всех троих. Путешественник. Мы согласны. Хозяин. Так входите. Вы можете жить у меня целых шесть дней, после чего отдадите цепочку. Хозяйка. Нет, мой дорогой муженек! В этих делах ты беспечен и неделовит. Подумать только, брать плату в последний день! Нет, так у нас не принято. Вы должны за каждый прожитый день вносить одно звено цепочки. Так, и только так! Хоттабыч. Но цепочка, распиленная на шесть частей, потеряет некоторую долю своей ценности, строгая женщина. Хозяйка. Ты, пожалуй, прав, старик. Сколько золота уйдет в одни опилки, а кроме того, пропадет и стоимость работы по изготовлению цепочки! Нет, так не годится. В цепочке должно быть распилено не более одного звена. Иначе я не согласна. И оплата — каждый день вечером. Вот мое условие! Хозяин. Но как же это возможно, жена? Путешественник (переглядываясь с Хот-табычем и Волькой). Я тоже не представляю, как можно выполнить такое нелепое условие: платить по одному звену каждый день, а распилить только одно звено цепочки... Лучше мы отдадим вам свою цепочку заранее, за все шесть дней. Хозяйка. Нет-нет. Я не хочу, чтобы люди говорили, что я слишком жадна и недоверчива, что я не верю постояльцам и требую у них задаток. Хоттабыч и, Путешественник (вместе). Как же быть? Волька. А я вот знаю. Мы распилим только одно звено, но каждый день будем правильно расплачиваться. (Хоттабыч и Путешественник удивленно пожимают плечами.) Где же, наконец, плов из молодого барашка? Я, кажется, сейчас умру от голода. Все входят в караван-сарай. Ведущий еще раз повторяет вопрос, на который нужно ответить. 
ОТВЕТЫ НА ЗАДАЧИ Семнадцать слонов и один ишак. Секрет задачи, не улавливаемый сразу, заключается в промахе восточного владыки, который не учел, что сумма долей наследства не составляет целой единицы, а именно: 1/2+1/3+1/9=17/18. Поэтому семнадцать слонов нельзя разделить пропорционально этим долям, не говоря уже о том, что их нельзя резать. В любом случае после деления должен оставаться остаток в размере 1/18. Но если добавить еще одно животное (ишака), то полученное количество (18 единиц) разделится соответственно, а одно животное попадет в остаток (ишак, который и возвращен хозяину). У ворот Великой пустыни. Решение задачи невозможно, если допустить естественное предположение, что все носильщики будут сопровождать путешественника от начала похода до его конца. Оказывается, достаточно иметь двух носильщиков. Один из них, проведя один день в походе, израсходует одну порцию, вторую порцию отдает путешественнику, третью — второму носильщику и оставляет себе одну порцию на обратный путь. Пройдя второй день, второй носильщик также отдает одну порцию путешественнику, после чего у него остаются две порции на обратный двухдневный путь (две порции он израсходовал на себя, одну получил от первого носильщика). В этот момент после двухдневного перехода у путешественника остаются четыре порции. Этого запаса ему хватит еще на день пути вперед и три дня возвращения. Следует отметить, что при этом ни у одного участника похода одновременно не скапливалось более четырех порций, то есть более того, что каждый мог нести. Караван-сарай. В цепочке достаточно распилить одно звено (третье от начала). Тогда образуются три части цепочки: одно звено, двойное звено и тройное звено. За первый день путники вносят одно звено, за второй день двойное звено, беря в виде сдачи одно. За третий день расплачиваются тройным звеном, беря сдачу двойным. За следующие три дня — тем же порядком. 
журнал "Затейник" №35/1986 г.
|
| | |
| Статья написана 11 июля 2017 г. 22:40 |

Р. Пример (Кушнарьов). "Еквівалент". Полтава. Радянська Україна. 1933. 94 с. 3150 прим. Виробнича п"єса з науково-фантастичними елементами. ДІЯ ДРУГА. „Здійснення завдань нопої технічної реконструкції народнього господарства нерозривно пов''язане з опануванням техніки нашими господарськими кадрами, з утворенням широких нових кадрів власної інтелігенції з робітників та селян із рішучим піднесенням культурного рівня всієї маси трудящих." (з пост. XVII конференції ВКП(б)) „Кількісне зростання технічних кадрів у Радянському Союзі аж ніяк не повинно зменшувати вагу питання про їхню наукову кваліфікацію, про обов’язковість відповідного засвоєння ними всіх основних досягнень світової науки й техніки. Розв’язання проблеми технічних кадрів є найважливіший елемент більшовицького здійснення завдань культурної революції і успішного будівництва соціялізму." (з пост. XVII конф. ВКП(б)). ЕПІЗОД СЬОМИЙ. НА ВЕЧІРЦІ В ПРОФЕСОРА ІЗОТОВА. У передпокої двоє невідомих грають у шахи. Ляборант хемічної лабораторії Оскар Іванович коло телефона. У другій кімнаті гості з професором Ізотовим та професором Бережним. Чути мелодійні звуки роялю і час-від-часу жіночий спів. Оскар Іванович (коло телефона).
— Так... — Галло! (Дме в трубку). — Галло!.. — Галло!.. Перший за шахами. Правило: взявся, значить, ходи... Другий. Мені все одно... Ґарде!..(*загроза ферзю) Оскар Іванович. Боже мій, я чую крики й постріл... Перший. Шах королю!.. Оскар Іван. Невже, невже вбили? (Слухає в. трубку). Не чути... Тихо... (У сусідній кімнаті сміх і звуки роялю. У передпокій входять професор І з о т о в, професор Бережний і компанія). Бережний (входячи). Отже, вивчаючи техніку вугілля, мені пощастило знайти синтетичний білок. (Оскар Іванович не знає куди себе подіти коло телефона). Проф. Ізотов (маскуючи хвилювання). Життя великих робітників науки повинно створити в нас порив до праці, бо воно дає нам приклади впертости, непохитної енергії, а це таємниця успіху, часом таємниця генія... Проф. Бережний. Є щось краще, ніж матеріяльні насолоди, ніж багатство, ніж саме здоров’я — це любов до науки. Любов у нашому розумінні... Проф, Ізотов. Але обов’язки професійні так само не обходяться без жертв, лікарі під час пошести... > , л — ; г Проф. Бережний. Ви, безперечно, розумійте- значення> цього винаходу, коло якого наукова думка б’ється вже ЗО—50 років. Це величезний крок уперед, проблема органічного й неорганічного була перепоною наукової думки в природознавстві. Тепер перемога забезпечена. Проф. Ізотов. Але нам треба все таки перевірити... Бувають непорозуміння, а це ж винахід всесвітньої ваги... Проф. Бережний. Так, цими днями зроблю контрольні досліди (Прощаючись). На жаль, друзі, я не маю змоги продовжувати нашу розмову, але думаю, що ви, так само, як і я. зробите все потрібне для наукових надбань пролетаріяту.. Проф. Ізотов. Наше таке завдання.:. Проф. Бережний (прощаючись). Бувайте... Буде час — прошу на контрольні досліди... Усі. Бувайте. (Професор Б е р е ж н и й • вийшов). Проф. Ізотов (до Оскара Івановича). Це ж продовжує теорію майбутніх комун... (До себе). Наукові надбання пролетаріяту... Проблема органічного й неорганічного... Перемога марксизму... Оскар. Іван, (до професора Ізотова). Небезпека... Постріл...; Стріляли в Карній. Проф. Ізотов (ховаючи усмішку). Стріляли. Терор (Подумавши, бере з шахви книжку і нишпорить по сторінка^)... Документи... Умови праці, умови руху наукової думки... Хай бачить світ... Хай бачать усі... Це добре... Це впертий факт... Оскар Іван. Говорив телефоном. Раптом слухаю—ісрйки й постріл... ; . с; Проф. Ізотов. Крики (Подумавши)^ Крики.. (Павза).'' Як? Хто? Її вбито? (Павза). Тоді зникне остання надія, остан-н-ня... зникне пра-а-пор... (Бере трубку, слухає). Галло!.. Галло!.. З компанії. Невже комсомолія?.. Проф. Ізотов (кладе трубку). Не чути (Павза). Коли ми дивимося на всіх цих мучеників прогресу, цих вояків, що терплять і гинуть за святе діло, це зворушує нас і викликає наше співчуття, але воно не повинно, позбавляти нас сміливости... Оскар Іван. Але як же бути? Пс{н /птя З компанії. Треба міліцію, міліцію..., ітсрпя Компанія кинулась до сусідньої кімнати. Залишаються Ізотов і Оскар Іванович. Проф. Ізотов. Коли батьківщині загрожує небезпека, хто з нас .стане вагатися перед питаннями—-братися йому до зброї чи ні, через те, що його, мовляв, лякає смерть. предків, які загинули на полі бою?.. : Оскар Іван. Навпаки, героїзм, відвага інащих предків не пригнічує нас, а захоплює, стає нам за приклад... . — Проф. Ізотов (тихо). Так само і в царині науки. Той був би моральний злочинець, хто відмовився б розкрити руки... Той був би боягуз, хто відступився б перед важкою працею та обов’язками тільки через те, що його попередникам, які раніш працювали на цій ниві, не пощастило... (На вухо), на заводах... На заводи... розказати всю правду... Оскар Іван. На заводи. До робітників... Проф. Ізотов. Винахід Бережного, ви думаєте, пройде без перешкод? Ви думаєте, це не нам з вами наукова петля? Ви думаєте... (Подумавши) борються два світи... Опанувати техніку, значить опанувати й оформити світогляди, новий матерія-лістичний світогляд... Вони роблять усе... Ми—мертві, нерухомі... нездатні... (Подумавши, до Оскара Івановича). Контрольні досліди, коли — восьмого? • Оскар Іван. Так, восьмого. Проф. Ізотов {бере з шахви маленьку коробочку й дав Оскарові Івановичу). Тут усе написано. Обережно й сміло... Оскар Іван. Гаразд... Зроблю все... Проф. Ізотов (до Оскара Івановича). Хто міг? Невже Околіта? Оскар Іван. Не знаю. Проф. Ізотов. А комісар — Цвіркун?.. Оскар Іван. Ні, це не він... його не розбереш... Він і нашим, і вашим... Проф. Ізотов. Про це ми нічого не знаємо... Розумієте, нічого... Оскар Іван. Так... (Збирається йти). Проф. Ізотов. До лябораторії—ні кроку!.. Не можна!.. Оскар. Іван. Ні, я піду додому... Бувайте... Проф. Ізотов. Восьмого не забудьте, зробіть. Оскар Іван. Добре, зроблю... На все... Проф. Ізотов. На все... Оскар Іванович вийшов. Проф. Ізотов (сам. Павза). Теорія майбутніх комун. Так це єдина теорія, утворена на науковому ґрунті... Навіть... (Дивиться у вікно). Темно. Ніч (ПавзаУ Синтетичний білок це ж... це ж продовження теорії Карній. Усе, усю неживу природу ми перетворимо на живу і тоді упадуть стрункі пляни аґрокомбі-натів, мрії і... Ні! Не впадуть! (Захоплено). Синтетичний білок зламає вперті м’язи й зелені поля зацвітуть електронами майбутніх комун... Штучний білок і сільське господарство — осьде перетинаєт-т-ться... (Павза). Але... (Хвилюючись). Як же? Де фундамент?.. Світогляд?.. Зруйнувати останню цитадель боїв і кінути геть. О, яка суперечність! Міць, наша міць, перетворюється на силу, що широкими лавами йде проти того, кого вчора вважали за спільника... (Павза). Ні, цього не може бути, цього... (Тихо). Було це ввечорі 6-го липня 1891 року в саду „Тіволі", де тепер станція Західньої залізниці... Натовп не зводив очей з аеростата. Аж ось—спалахнуло яскраве полум’я. Полум’я зникло на мить, потім знову з’явилося. Публіка, вважаючи це за нову штуку, плескала й кричала. „Гарно, гарно, „Бляншар"! Але це спалахнув газ, яким був наповнений аеростат, і яскраве світло було тільки сумним смолоскипом похорону... Синтетичний білок. Органічне й неорганічне... Стук у двері. Проф. Ізотов (коло дверей). Можна... Стук продовжується. — Можна, заходьте!.. Входить Околі-та. О к о л і т а. Можна? Проф. Ізотов. Так. О коліт а. Що робити?.. Я більше не можу... Проф. Ізотов. Як?.. Що робить?.. (Трохи подумавши). Ви не знаєте, що робити? Око літа. Я знаю... Мене можуть застосувати до людей, що намагаються провести... Проф. Ізотов (суворо). Фашизм у науці... Околіта. Фашизм? Проф. Ізотов. Так, так, фашизм. Околіта. Що ви, що ви!.. А чому ні? Чому? Я вже не знаю за що братись... Проф. Ізотов (подумавши). Пишіть вірші... Околіта. Вірші? Як — поезія? Проф. Ізотов. Боротьба. Околіта. Ах, так... тоді—вибачте... Я піду... На все... (Тисне Ізотову руку). Поезія боротьби... Проф. Ізотов. На фронті емоцій... Гасне світло. ЕПІЗОД ВОСЬМИЙ ПАРТБЮРО. ГОТУВАННЯ ДО ЗАГАЛЬНОЗАВОДСЬКИХ ЗБОРІВ І Крайнюк мовчки пише на учбовій таблиці: „Порядок денний загальнозаводських зборів”. 1. Про роботу осередку винахідників. 2. Про антирадянську теорію майбутніх комун. 3. Про виключення Цвіркуна з комсомолу. 4. Поточні справи. Крайнюк (до себе). Здається, все... (Подумавши). Так... Доповідачі... У першому питанні буде... (Павза) я, в другому — професор Бережний... у третьому — Мурова... Цвіркуна треба вигнати негайно. Але як же про постріл? Доведеться говорити в доповіді. Скажу, ,що вкрали пляни, про відрив винахідників від практики, ну і... Входить Мурова. Мурова. Я готова. Крайнюк. Тези написала? Мурова. Так. Крайнюк. Треба поставити питання руба: або — або... Мурова. Про Цвіркуна все пророблено... Але про Околіту я не знаю, що говорити. Крайнюк. Про Околіту скажу я. Тобі з нею говорити нема чого. Околіта—не комсомолка... Відомості про те, що її викликав професор Ізотов, у мене є. Мурова. Дуже замаскована персона. Ходить, нишпорить, скрізь зазирає, ніби чогось шукає... Чорт її знає, що вона хоче. Крайнюк. Замаскована, кажеш, персона? На, читай (Дає папірець). Мурова (читав про себе, а потім вголос). Значить, агентура Ізотова. Він з неї хоче зробити світову винахідницю. Це чорт зна що... Ми мусимо негайно протестувати. К р а й н ю к. Зажди, не поспішай. Мурова. Я не можу, я не можу бути байдужою, коли до винахідництва лізуть клясово-ворожі нам люди і тим більше з допомогою радянської професури. Для мене тепер ясно, хто стріляв у Карній. Крайнюк. Для мене теж, але факти... Так, це вперта річ— факти. Околіта —не наша, Околіту використовує Ізотов, прикриваючись винахідницькою перспективою. Це доведено, але постріл, пляни дають тільки натяки і більше нічого... Натяки, ти розумієш, — на-тя-ки!.. Ми працювали, ніби на користь Ізо-тову. Нам допомагали, правда, Цвіркуни, ми їм довіряли і як слід не керували. Мурова. Алеж ти був теж за Цвіркуна! Крайнюк. Усі ми наробили багато... Робітники вимагають від нас удосконалення машин, вимагають удосконалення реактивів та препаратів, а ми... (Махнув безнадійно рукою). III Входять робітники та підшефні колгоспники. Охрім (входячи). Заходьте, товариші, заходьте... Тут міститься наше партбюро. Товариш Крайнюк (Показує на Край-нюка) — член партбюра. Крайнюк (вітаючись). Сідайте, товариші, сідайте... • Охрім (провадячи далі). Секретар комсомольського осередку товаришка Мурова... (Показує на Мурову). Мурова. Дуже добре, що прийшли. Побудете на наших зборах, послухаєте і про наші справи. Колгоспник. У вас, знаєте? і завод! Я такого ще в житті'' своєму не бачив. Така махина. Раніш я думав, хемічний''завод — це агроділянка, комбінат, а тут велетень, птиця яка!.. Міг оце були в цеху... Охрім. Виробничих реактивів. К о л г о с п н и к. Реактивів (Думаючи, повторює), реактивів. Крайнюк. Ви, звичайно, і на зборах у нас будете?» Колгоспник. Послухаємо. — Голоси. Цікаво послухати! — Кажуть — сьгодні про винахідництво? Охрім (до колгоспників). Сьогодні саме розбиратиметься та теорія майбутніх комун, що про неї я вам говорив. З гурту. Цікаво, цікаво. Колгоспник. Що то значить знання! — Наука — світ... I робітник. Але наука без практики — ніщо. II робітник. Ось, приміром, наші винахідники (Дивиться на Крайнюка). Ти, товаришу Крайнюк, пробач. Я скажу прямо: і теоретики ви, а практика працює без вас. Чому досі не закінчили підойми? Крайнюк. Це правда, старий. Але сьогодні й поговоримо. Ви нам допоможете показати наші хиби в роботі і тоді... Щож-до підойми, думаю, що товаришка Околіта виконає. II робітник. Та що тут показувати, коли це навіть сліпий бачить. Ось де наші хиби, дивіться — наша схема роботи за минулий рік (Показує на схему). Перше: винаходів, що використав наш завод,— один. Друге: винаходів, що використали інші заводи,— один. Третє: винаходів, що не можна • використати,— тридцять вісім. <* Колгоспник. А чому це так? Чому не можна використати? II робітник. А тому, товаришу, що вони або дорогі, або вимагають високого підготування робітників... А тепер гляньте сюди (Показуз другу схему): Перше: невдосконалених машин на заводі — 44. Друге: невдосконалених механізмів — 1.742. Третє: старе устатковання—два цехи. Четверте: коефіцієнт видатности машин — від чотирнадцяти до тридцяти відсотків. Це ж ви сами писали, товаришу Крайнюк (Звертається до Крайнюка), а тоді ще й питаєте, просите допомогу подати, коли тут ясно. Крайнюк. Це правильно. Але нам, винахідникам, ще потрібна виробнича практика, допомога. II робітник. Скажімо, виробнича... (До колгоспників). Були ж у нас доморослі авторитети та інженери наших лябораторій, які доводили нам, що ніби 40°/0 браку це європейська норма... А ми наплювали на цю норму й довели, що це брехня. А тепер, скажімо, теорії... вони безперечно потрібні, але, скажімо, теорія комуни т$х—;п;е, пробачте, не наша... а от розбити ми.не вміємо й тому возимося... Дзвоник на збори. IV Входять робітники. / Робітник. Пора починати. Робітники вже зібралися (До Крайнюка). Професор Бережний переказав, що, на жаль, він доповіді робити не буде. Крайнюк. Яок? Чому? Робітник. Його викликали до експортної комісії. Крайнюк. Але як же? Хто ж буде? Основне питання і... Дзвоник на збори. Гасне світло. ЕПІЗОД ДЕВ’ЯТИЙ КОНТРОЛЬНІ ДОСЛІДИ Проф. Бережний (підготовуючи досліди). Твердження Енгельса — правильне. Матерія як така,— каже Енгельс, — це є чистий витвір думки й абстракції. Природознавство, що намагається відшукати єдину матерію як таку, прагне звести якісні відміни до суто-кількісних відмін. Так сам''о, коли б замість вишень, груш, яблук воно шукало б плід, як такий. Замість котів, собак, овець шукало ссавця, як такого... (Бере в руки металь). Хіба може бути в природі абстрактний металь або абстрактна груша, абстрактна слива або абстрактний рух? Ось чому абстрактного хемічного посуду бути не може. Оскар Іван, (витираючи посуд). Діялектика... Трудновато... А коли намацаєш усе — стає зрозуміло... Трудно, правда, саму діялектику вхопити. Проф. Бережний. Всебічна універсальна гнучкість розумінь, гнучкість, що доходить до єдности протилежностей, — ось у чому суть. Оскар Іван. Препарати готові. Проф. Бережний. Гаразд (Готує розчин). Тепер я буду просити вас простежити за годинником... Друга година... Залишилося до реакції 45 хвилин. Оскар Іван. Добре, не турбуйтеся, зроблю все. Стук у двері. Проф. Бережний. Хто там? Г олос. Можна на хвилину? Проф. Бережний (Нервуюючись). Хто там? Г олос. Це я, Крайнюк. Проф. Бережний (відчиняє двері). А, товаришу Крайнюк! Заходьте, заходьте... II Входить Крайнюк. Крайнюк (вітаючись). Ви пробачте, але справа дуже важлива. Проф. Бережний. Нічого, нічого, прощу. Ми ще уловного не починали. Крайнюк. Позавтра я скликаю групу винахідників... Проф. Бережний. А ви опрацювали останнє завдання? Треба закінчити теорію Бюра... Обов’язково... Це генеральний вступ. Крайнюк. Хлопці опрацьовують, але нас дуже цікавить теорія синтетичного білка... Ви на останніх зборах нашої групи обіцяли... Хлопці цікавляться. П р о ф. Б е р е ж н и й. Добре, добре, я обіцяю. Закінчу досліди, перевірю, потім прочитаю. Оскар Іван, (до Бережного). Пора починати, а то... Крайнюк. Ну, я піду. Працюйте, ми чекаємо на природознавчу революцію. Проф. Бережний. На все... Доповідь про антирадянську теорію майбутніх комун я готую, але я хочу поговорити з Карній. Крайнюк. Це дуже добре. Ви неодмінно поговоріть з нею. Проф. Бережний. Гаразд, зроблю все, фізична теорія перебуває в періоді бурі й натиску, і кожний рік ставить нові проблеми, приносить нові тріюмфи, а інколи розчарування. Коли ця буря стихне, результати будуть величезні. Революція, що відбувається в фізиці, завжди надзвичайно впливає на світогляд. Хоч цей вплив і не всім помітний, та він цілком безперечний. Так було з великим відкриттям Ньютона... Коли б Ньютон не написав „Математичних основ натуральної філософії*1, а Воль-тер не написав би „Кандіда", а Руссо — „Соціяльного договору”... Все це результат соціяльно-економічного руху суспільства. Сучасна фізика, — каже Ленін, — лежить при злогах... Карній теж підо впливом цієї революції й декого з ворогів... (Рішуче). Я зроблю... Крайнюк (прощаючись). Природознавчу революцію... Проф. Бережний (усміхаючись). Революцію боротьби... На все... Про мою лекцію нагадайте. Крайнюк. Добре... (Вийшов). Проф. Бережний (до Оскара Івановича). Запас приберіть. Оскар Іван. Зберегти? Проф. Бережний. Так, так... (Дивиться на годинника). П’ятнадцять на першу (Збирається йти). За 40 хвилин я встигну в книгарню. Я прошу вас, простежте. О с к а р І в а н. Не турбуйтесь, я зроблю все (Професор Бережний вийшов. Оскар Іванович сам). Не турбуйтесь, шановний професоре-діялектику, не турбуйтесь (Переглядав препарати). Діялектика... Світогляд... Органічне й неорганічне. Це правда, абстрактної сполуки не буває, хемічна сполука конкретна, сугубо конкретна... (Сипле порошок). Хемічна сполука завжди конкретна... (Бере книгу, читав): „Енгельс, „Діялектика природи”... „Так звані константи фізики суть здебільшого не що, як назва вузлових точок, де кількісний додаток або зменшення руху спричиняє якісні зміни в стані відповідного тіла, де значить кількість переходить у якість. Хемія є наука про якість зміни тіл, що відбувається підо впливом зміни кількісного складу1''... (До себе). Так, так... кількість переходить у якість... Входить професор Бережний. Проф. Бережний (до Оскара Івановича). Ну, як? Оскар Іван. Покищо невідомо. Проф. Бережний (дивиться на годинника). За три. хвилини... (Надягав халат). Робота світоглядів... міст, яким пролетаріат перейде від неорганічної природи до органічної. Життя за Дютроше це є рух. Смерть є кінець руху. Хоча Дютроше і вважав життя за хемічно-фізичну проблему і намагався обґрунтувати її з допомогою фізики та хемії, однак він уявляв собі це завдання не легким (Павза). (Коло препаратів). Будуємо, міст... Явища, що їх ми помічаємо на протоплазмі, зовсім не спостерігається на білковині, як такій, ось чому довелося визнати, що жива клітина повинна мати, крім молекулярної структури органічних сполук,, що з них вона складається, ще й іншу структуру, яку Брюкке назвав організацією протоплазми (Стежить за реакцією, але реакція не дає бажаних наслідків. Проф. Бережний нервувться). Не може бути!.. (Дивиться на годинника). Минуло десять хвилин... Не може бути... Оскар Іван. Ну, що, єсть?.. Проф. Бережний (хвилюючись). Про-ва-ль-лля... (Подумавши, до Оскара Івановича). Друже, давайте запас... повторні.._ Оскар Іванович та Бережний готують препарати для повторних дослідів. Оскар Іван. Може невірні розрахунки? Проф. Бережний (закінчуючи готувати препарати). Невірні, кажете? (Подумавши). Я вас дуже прошу — дайте зошит... Там у шахві.., Оскар Іванович шукає. Осйар Іванович. Тут зошитів немає. Проф. Бережний. Як? Немає? Оскар Іван. Немає! Проф. Бережний. Ага, стривайте!.. Ви стежте, а я за хвилину. Виходить. Оскар Іван., (сипле знову порошку). Будуємо міст... через який пролетаріят протягне свій світогляд від неорганічної природи до органічної. Раптом вбігає професор Бережний. Риється в шахві, знаходить зошит. Проф. Бережний (читає зошит). Амінокислоти... Так, єсть. Концентрація... Так. Єсть. Оскар Іван, (до професора). Уже пора... Проф. Бережний (коло препарату). Невже? Так, так, гармонія (Думаючи). Ні... цього не може ібутй (Перевіряє)^ Провал... провал... ганьба.. |1'''' Гасне світло. ЕПІЗОД ДЕСЯТИЙ. ЕЛЕКТРО-ЛЯБОРАТОРІЯ Околіта. Сама. На одному столі стоять дві моделі автоматизованих підойм, на іншому — електрофорна машина. І Околіта (ходить по лябораторії). Переконати неодмінно... (Пошепки). Так, так.„ неодмінно. Професор Ізотов... „То вас ігнорують як винахідницю, тепер як спортсменку11... (Павза). Ви б далеко пішли, коли б, скажімо, на вашому шляху ніхто не стояв. На шляху... Ха-ха!.. Так, так... на шляху- Не бере куля... Куля не бере... (Рвучко повертається до столу з моделями підойм). Переконати... Автоматизувати підойми — це рекогносцировка до наступних боїв (Нишпорить коло однієї, а потім коло другої моделі. Моделі торохтять. Околіта нервується). К чорту!.. Війна, війна..'', винахід на винахід... (Підходить до таблиці й рисує плян електрофорног машини). Ідея на ідею... Передавання електроструму на віддалі. Підойми... Ха-ха! Дві з половиною тисячі років минуло відтоді, як філософи стародавньої Греції вивчали питання про будову речовини та створювали свої теорії. Ці теорії часто-густо були засновані на науковому досліді, а почасти являли собою плід їхньої багатої й поетичної уяви (Шарудіння за дверима. Околіта на мить насторожилась). Поетичні уяви:.. Свідки... О, ні, свої таємничі пляни я зумію сама... Стук у двері. Міліція... Постріл... (хвилюючись). П’яні... (До дверей). Да!.. II Входить М у р о в а. Мурова. Ти_ працюєш? Околіта (хвилюючись). Так. Мурова. Ти знаєш, що кінчається ударна декада?.. Околіта. Знаю... Мурова. Я оце забігла до тебе поговорити по щирості У чім річ? Ти відмовилась? О к о л і т а (розуміючи запитання). Я не відмовляюся, але стривайте... Ви забуваєте, що я працюю коло проблеми електроструму... Мурова. Я не заперечую, але зрозумійте нарешті. Автоматизація підойм, розв’язує, не менш важливі проблеми. Доповідь Крайнюкову чула? О к о л і т а Ні... Мурова. Деталь, на яку витрачалось десять хвилин, автоматизація підойм зменшує до п’яти. хвилин... Ми заощаджуємо на деталі п’ять хвилин, деталів ми виробляємо тисячі. Розумієш? Околіта. Ви її включаєте в список світових винахідниць, а підойми—ОіКолітій. Мурова (дивиться на модель). Пусте ти говориш. Ну, це ж уже готові? Околіта. Так, Майже готові... Мурова. Я категорично вимагаю закінчення. Якщо вони ‘.."справді майже готові, я звідціль не піду, тим більше, що дуже цікавлюся самим процесом роботи... Подивлюся... Околіта. Ні, ні, я прошу... Я обіцяю закінчити негайно... Тільки прошу... Мурова. Таємниць я не перехоплюю і нікому не передам... Околіта (нервуючись). Ні, ні... Мурова (до таблиці). А це теж схема підойм? Околіта (загородила спиною). Ні, ні, не можна... II Вбігає Галя. Галя (до Мурової). Нарешті я тебе знайшла. Негайно на засідання! Мурова. Куди? Галя. Партбюро. Мурова. Партбюро? У мене ж за годину нарада. Галя. Крайнюк казав, що на бюрі стоїть питання про тематичний плян винахідництва заводу і твоя інформаційна доповідь про підсумки .практичної роботи ударної декади. Мурова. Дві наради!... Куди ж іти? Галя. Ходім, бо там ждуть. Мурова (до Околіти). Так, значить, за два-три дні буде виконане? Околіта. Так... Мурова. Ну, на все... Закінчуй (До Галі). Ходім. Околіта. На все... Галя і Мурова вийшли. IV Околіта сама. Околіта. Плянувати... (Підходить знову до підойм). Ну, товаришко Околіта, тепер питання руба: або — або. (Нишпорить коло підойми). Сама... Тепер ніхто не перешкодить... Вона світова винахідниця... світова... Ні, цього не буде, не буде!... Електрострум... (Підходить до електрофорног машини й починає крутити. Від одної кулі до другої перескакує вогник. Околіта, нервуючись, посилює темпи). Вона винахідниця... Учора з тобою... (Порпається коло машини і знову крутить). Одна мить — і мрії мої сплетуть погребний вінок усім, хто гальмом стоїть на шляху великого історичного винаходу... Електрострум... (Зупиняє м.ашину. Ходить по лябораторії). Невже не знайду;.. .— Так... — Так... Два пі ер квадрат поділені на два... Два пі ер квадрат... Пі де куб поділені на шість... Квадратовий корінь з мінус одиниці... Так, так єсть (Весело). Єсть!.. Знову до машини. • Остання, але перевірена зброя... Крутить машину. Так, так, електрострум на віддалі... (Зупиняє машину, бере зошит і, сідаючи за стіл). Щоденник... (Пише). Досвід сьогодні не вдався... (Пише). Ну, що ж... Хіба повернутися цього разу, вже назавжди, на старий шлях, щоб іти цим шляхом, заплющивши очі (Заплющує очі і мрійно)'', не думаючи, куди йде і вся несвідома юрба... Ні!.. (Встав). Повернути до автоматизованих підойм! Ні.., випадко... випадковість... Ні!.. Цього не може бути... — Пі ер куб поділені на шість... —- Квадратовий корінь з мінус одиниці... Павза. Вірші. Поезія. Емоціональний фронт (Бере другий зошит). Вірші... Почитати Бережному. Ні, ні... Передам, хай сам читає. (Сідає і пише). Допишу: Людське життя — квадратне коло, Все без початку й без кінця Біжить... Я кину все із сміхом болю... Я кину... О, ні! Оця. Лябораторія життя, Вона одна, одна з дитинства, Одна, й тепер дійшла кінця... Кінець... (Встає, знайшовши газету). Запакую і Бережному збірку поезій... (Бере замість зошита з віршами зошгт-щоденник. Запаковуючи): Людське життя — квадратне коло, Все без початку й без кінця Біжить... Я кину все із сміхом болю, Я кину... Так, я кину... Гасне світло. — ЕПІЗОД ОДИНАДЦЯТИЙ На виробництві. Група молодих винахідників, дожидаючи професора Бережного. К р а й н ю к (коло апарату соняшних променів власної конструкції). Товариші! Світло ми майже не використовуємо, тоді як це є Архімедова підойма хемічних процесів. Ось вам на екрані сірчане оливо (Показує на екран). Ми вже знаємо ролю ультра- фіялкового проміння, ми знаємо ролю соняшноґо проміння, але сонце — електросвітло, лямпа Баха, Солюкса ще недосить використані в боротьбі за будівництво соціялізму... З гурту. Апарат соняшних променів. Соняшна машина а ля Винниченко... Ану, давай. І додумаєшся, — скажи!.. Крайнюк. Роля соняшних променів вам стане відома. Ви побачите її вагу на екрані. Підходить до апарату, крутить корбу і все раптом переливається різнокольоровим промінням, екран раз-у-раз міняє колір і ніби сам горить. Хлопці стежать за дослідами Крайнюка. З гурту: Глянь, глянь — горить! Райдуга! А екран!.. Пожежа, не в серцях, а в голові. Крайнюк. Штурм. Оптична бльокада (Екран міняє кольори). З гурту. Інтересна штука! — Холодний пожар! — Дайош далі! Крайнюк (переносить пасмо проміння на інший екран). У майбутньому світло буде основним знаряддям хемічних процесів. Ось вам радіоактивність міді... На екрані хеміко-оптичні ефекти доходять до того, що хлопці не знають, куди діватись. З гурту: Диви, диви! — Вогняні зірки! Крайнюк. Соняшне проміння, впливаючи на цину, перетворює її на інші металі. Цей факт треба використати в нашій промисловості. З гурту. Яка краса! — Отсюди б віруючого в бога! — Стару бабу сюди з села. II Раптом входить професор Ізотов, Оскар Іванович і компания. Усі затихають. Крайнюк зупиняє машину. Проф. Ізотов (входячи). Оптичні фокуси. Оскар Іван. „Занімательная фізіка“. Проф. Ізотов. Да-а... цей розділ з елементарної фізики дуже цікавий для фокусних вправ на екрані. Крайнюк (іронічно). Думаю, що цікавіший і практичніший, ніж теорія майбутніх комун, або... З гурту. Проблема світового етеру. Проф. Ізотов. Н-ні... да... Але наша країна буде.. Оскар Іван. Слаба і... без прогресивних ідей... Проф. Ізотов. Безперечно... Крайнюк. Ми не відкидаємо й світової ідеї. Комунізм—це ідея світова. Заради неї борються всі трудящі народи. Проф. Ізотов. Але треба ширше, треба вперед. Крайнюк. Ширше й глибше від комунізму, думаю, немає. Проф. Ізотов. Сперечатися не буду. Це я вам можу сказати... Кажіть далі, хай справжні представники науки... так... (Подумавши). У вас сьогодні лекція професора Бережного про синтетичний білок? Крайнюк. Має бути, дожидаємо... Проф. Ізотов (до Оскара Івановича й інших з компанії). Ну, а ми покищо обійдемо цех. З гурту. Ходімо, встигнемо. Професор Ізотов і компанія вийшли. Крайнюк (убік, професора). Н-н-д-д-да... З гурту. Номер! Ач куди гне! Крайнюк (дивиться на годинника). Пора... за хвилину... О-о, тут не спроста, ні, класовий ворог гострить філософські зуби, але себе кусати буде... себе... (До хлопців). Перед нами, товариші, безліч боїв... уже накльовується ниточка й клубочок... III Раптом вбігає Андрій Цвіркун. Усі обертаються до Цвіркуна. Цвіркун (хвилюючись). Безобразіє!... Шахрайство!.. Цього не може бути, це ганьба, це чорна пляма!.. Ви розумієте, що твориться?.. Усі. Що? Крайнюк. Ти кажи до пуття, що сталося? В чім річ? Цвіркун. Шановний товаришу Крайнюк, ви не знаєте в чім річ? Хто вкрав пляни? Крайнюк. Які пляни? Цвіркун. Як — які? Крайнюк. Про які пляни ти говориш, товаришу Цвіркун? Цвіркун. Хто вкрав пляни, питаю? Хто стріляв? Хто ширить чутки, ніби вона... ніби... (Зводить кулак догори). З гурту. Хто це йвона“? Крайнюк. Хто? Що? В чім річ? Цвіркун. Ви хочете знищити, ви хочете пришити контрреволюцію. Ви, бачите, за світову комуну... Ви не даєте навіть вільно пообідати, не то що подумати. Ви знаєте,, що Карній може заподіяти собі смерть? Крайнюк. Ах, от воно що! Рятуєш майбутню комуну-ля-бораторію! IV Входить нрофесор Ізотов. Проф. Ізотов (входячи, очевидно, чув розмову). Справа, звичайно, стоїть не так. Вона —світова винахідниця. На це треба зважати... Ви знаєте, що можуть сказати там... за кордоном? А там, будьте певні, скажуть... Крайнюк. Про що скажуть там? Цвіркун. Там скажуть, що справжнім винахідникам, справжнім представникам науки не дають творити... Пригні*-чують. Стріляють. Крадуть. Ось що там скажуть. '' З гурту. А хто саме скаже? Проф. Ізотов. Газета... Газета скаже... а вона вже.сказала... (Витягає з кишені газету й дав Крайтокові). Ось нате, полюбуйтесь (Крайнюк бере газету, вдивляється в рядки, але читати не наважується). Усі. Читай! Крайнюк (обводить очима присутніх). Не може бути!.. Проф. Ізотов. Читайте! Усі. Читай! Крайнюк. Та це ж наклеп!.. Це ж... Усі. Читай! ЕПІЗОД ТРИНАДЦЯТИЙ Карній у кімнаті сама. Перев''язана, поранена рука. Карній (коло столу з анонімним листом). Дуже сумно бачити людину, яка вмирає бідаком у той час, коли вона збагатила країну. Ми тільки в минулому бачимо, як борються серед небезпек, перешкод та утисків ці славні мученики прогресу, викликаючи в нас здивовання... (Подумавши). А там... непочатий край творчої роботи, новий... (Читає)... „Друзі твої тебе не покинуть. Сьогодні ввечорі приїде авто і ми певні, що ти покинеш усе“ (До себе). Усе... Батьківщина... (Павза. Читає далі). „Німеччина тебе зустріне повна творчими думками й тільки тоді побачиш, де ти була і що з тобою0... (До себе). Злидні, нерозуміння великих ідей перешкоджають поступові великих інтелектів. їду, неодмінно” їду. Історія вже дала зразки інквізиції... Перед очима людства проходить сум великих мучеників і... Ні, ганебні зриви!.. Інквізиція, Сократи, Ґалілеї, Ґалілеї проходять повз, проходять мученики науки, мученики світових ідей. Ґалілеї (Затуляє рукам.и очі). II Поволі гасне світло, але в другому кутку сцени відслонюеться завіса. В уяві Карній: Рим. 1632 рік. Храм Мінерви, куди зібралися кардинали та прелати конгрегації, щоб оголосити Галілею присуд. Грає орган. Кардинал (до Ґалілея). Оголошуємо високопреосвящений присуд (Ґалілей стає навколііики. Кардинал читає). „Крім заборони книжки та засудження до в’язниці інквізиції на термін, який призначить папа, Ґалілео Ґалілей мусить погодитись проказати на колінах продиктоване речення" (Дивиться на Ґалілея. Ґалілей мовчить. Кардинал читав далі)... „Я, Ґалілео Ґалілей 70 років, на колінах перед вашим високопреосвященством та святою єванґелією, до якої я торкаюся моєю рукою".» Ґалілей (повторює). Я. Ґалілео Ґалілей, 70 років, на колінах перед високопреосвященством /та святою євангелією, до якої я торкаюся моєю рукою... (Торкається рукою євангелії). Кардинал (читає далі). „Обвинувачений в єресі за доводи, що сонце є центр світу й непорушне"... Ґалілей {проказує). „Обвинувачений в єресі за доводи, що сонце є центр світу й непорушне"... Кардинал. ...„А земля не є центр, і ходить... (Павза. Ґалілей мовчить. Кардинал читає): „Зараз зрікаюся згаданої помилки, проклинаю і зневажаю її“. Ґ а л і л е й (раптом підводиться, тупає ногою й кричить): А все таки — обертається... Поволі гасне світло й вимальовується постать Карній. III Карній (песимістично). Ось вони, мученики світових думок... Реформатор, який поривається просвітити людність, знищити непотрібні забобони та поширити обрій розуму й кинути в нього насіння нових ідей, зустріне й інші перешкоди...Рівність... Заздрість... Ненависть... Паліосі кидають у в’язницю, Рамуса забивають Бартоломіївської ночі, Отте Доле гине на вогнищі, що запалила інквізиція... Більшість цих геніїв, починаючи з Сократа, що випив отруту, віддаються передчасно здійсненню своїх ідеалів ї виходять винуватими через те, що надто рано були праві. А в нас... Ганебність пропускає й через російський екран мучеників великих ідей. Великий соціяліст Чернишевський, що мріяв про майбутнє... про майбутню країну... Скільки їх! Навіть сьогодні безліч їх гине лише тому, що вони надто рано стають праві, а минуле... Незмита пляма на тлі. безпросвітньої ночі. Мученики соціялістичних ідей... Чернишевський великий геній... Великий мученик... IV Поволі знову, гасне світло. І знову в іншому кутку відслонюється завіса. В уяв* Карній — 1864 рік. Майдан. Натовп стежить за процедурою присуду над Черни-шевським. Його,— блідого, змученого,— привели до ганебного стовпа. Кат пропустив його руки в кільце й прив’язав. Натовп гуде. Чиновник переломив шпаду й почав читати вирок. Чиновник (читаєприсуд. Чернишевськійвідвернувся). „З наказу його імператорської величности... (Натовп гуде, співчував Чернишевському)... соціяліст Чернишевський”... (Натовп загудів дужче і на ешафот упав букет, квітів). Чернишевський (хвилюючись, але захоплено)... Прийде час, а він не за горами, соціяльно-наукові думки будуть вільно переходити з заводу на завод, з фабрики на фабрику... (Натовп гуде. Чути оплески, жандарі втихомирюють). Наука не може задовольнити потреб усіх... Вона завжди була виразницею панівних соціяльних груп. Але скоро... (Поволі гасне світло, картина зникав). ....... В іншому кутку відслонюється завіса. Лябораторія. О к о л і т а сама. Нервуючись ходить по лябораторії і раз-у-раз дивиться на схему .Історія електрики". Око літа. ПІ ер квадрат... Гине така проблема... Ні! Тепер єдине— випадковість... випадковість (Дивиться... на схему). Випадковість—де єдине, що може врятувати... Архімед.*. евріка... Даґір... Фотографія... (Гордовито). О, тоді вибачте, вибачте. Примушені знати (Мрійно). Струм Околіти... знаєте ви закон. Сколіти? Не знаєте? Що ви, що ви? Сьогодні доповідь Академії наук про практичний бік струму Околіти... Струм... без дроту... (Нишпорить коло електрофорної машини). Випадковість — це єдине, що може врятувати... (Ходить по лабораторії). Випадковість (Угледівши портрет Ґальвані). Ґальвані. Історичний приклад випадковости... Ґальвані (Читав): „Люїджі Ґальвані — професор анатомії в Больоньї... Ґальвані й жаба... Гальванічний струм... Вітаю я тебе, мій скарбе одинокий. Тебе в пошані я беру глибокій. Весь ум, людей, весь дотеп тут на дні. Ти — суть і зміст найкращих сонних соків. Ти — витяг смертних сил. За стільки років Зроби послугу хоч одну мені“... Поволі гасне світло. В іншому кутку відслонюється завіса. Лябораторія Гальвані. На стіні висить велетенська жаба. Ґальвані злучив два дроти з м’язами та спинним нервом жаби,— ноги рухаються. Ґальвані (не розумів в чім річ). Невже тваринна електрика?! (Пробув ще). Поволі гасне світло і вимальовується Карній. Карній. Так, так... його заслали до Сибіру. А може науки поза клясою немає? Може, наука клясова? Може, мене використовують... може, я сліпа, і не бачу, куди йти і що робити? А може... (Бере лист і читає)-. „Німеччина тебе зустріне повна творчими думками і ти побачиш, де ти була і що з тобою"... Тяжко... Ось вони, дні моєї праці. Вони ваблять уперед і... тяжко. Вони йдуть... де вони тепер?.. Гасне світло. Але в іншому кутку — лябораторія. Крайнюк сам. Попередня перевірка дослідів з апаратом соняшних променів. Крайнюк на таблиці. вирисовує деталь апарату. ^ Крайнюк. Таке мале, а скільки рахуби. Тепер усе... (Підходить до апарату, крутить корбу, апарат з перебоями кидав на екран проміння). Крайнюк. Не виходить... (Ще раз перевіряв малюнок на таблиці). Спектральна лінія, ультрафіялкова деталь... Гм... Невже зірвалося? Гм... (Ще раз переглядав рисунок і апарат). Ні, цього не може бути! Зпочатку .. починаємо зпочатку..Генеральна перевірка. Всього, кожної деталі. Математична точність і впертість, більшовицька впертість... Тоді... Ні, „немає таких фортець, щоб більшовики не взяли“... З початку... Поволі, гасає світло. Поруч підіймається завіса. Лябораторія професора Ізотова і Карній в уяві. Проф. Ізотов. Так, цей винахід... величезної ваги- Це — світовий винахід. Але вас не розуміють. Карній. Мене? Проф. Ізотов. Так, вас. Ви здивовані? (Бере модель у руки і до Карній). Цей апарат лає можливість до 60.000 фотофікацій. Можна вивчити дуже повільні рухи, наприклад, рух квітки, що розвивається, і дуже швидкі — наприклад, вихорі або хемічні процеси... Карній. Це ще краще. Проф. Ізотов. Як вам сказати! Ви думаєте... той... Бачите, матеріялізм, філософія марксизму заперечує... (Подумавши). Ви розумієте, що ми мусимо все те, що може бути зброєю для діялектиків, для практичного будівництва соціялізму, заховати. Карній (несподівано). Як заховати? (Професор хмуро подивився у вічі Карній, вона зніяковіла). Ах, правда! Ви ж мені '' говорили вже... Проф. Ізотов (бере з рук Карнін пляни апарату). Я заберу їх до себе. Вони будуть цілими, не турбуйтесь. До рук діялектиків-марксистів не потрапить... Поволі гасне світло. Карнін сама. IV Карнін (хвилюючись). Може... Ні, ні!.. Тисне, розриває груди... Нічим дихати... Немає повітря, повітря... Боротьби... Безупинна боротьба... Почуття, думки... думки, почуття... Гасне... Пригасає... А я вірила, йшла сліпо вперед, але рух цей був рухом сліпців... Ні, ні!.. Цього не може бути... Ганебний тупець... (Бере лист і читає)''. „Приїде авто і ти поїдеш"... (До себе). Там, десь далеко, далеко розірве груди, зупинить останні рухи?1 творчих думок і... ні... А тут?.. ''Постріли, пляни, натиск розгнузданих комсомольців... Куди?.. Куди ведеш мене, моя думко?.. Входить людина. Людина. Авто готове. Карнін. Авто... (Хвилина вагання). Гасне світло. ЗАВІСА. *в альманасі відсутній "епізод дванадцятий другої дії, а також дії 1-а та 3-я Альманах "На жовтневих барикадах". Х. ЛіМ. 1932. Книга 2. Радянський театр. 192 с. *** "Справжнє прізвище -- Роман Кушнарьов. Пример -- це було вуличне прізвисько Кушнарьових, яке пізніше цей Роман "доточив" собі до справжнього офіційного прізвища і підписувався як Кушнарьов-Пример." Ярина Цимбал "Мне кажется, это именно фантастика, так сказать, её производственный вариант- смелые открытия, которые должны вознести на новые вершины советскую индустрию, открытия, в которых наука послушна политическим теориям. Очень любопытное произведение, так сказать, одна из первых ласточек фантастики ближнего прицела). Александр Гусев, кинорежиссёр Но кажется ее можно причислить к НФ: тут есть изобретение искусственного белка профессором Бережным и даже "аппарат солнечных лучей" а-ля Винниченко, с помошью которого в лаборатории были трансформированы химические элементы. А в самом конце упоминается аппарата для моментальных фотофиксаций (до 60 000), т.е это современный аналог фотокамеры для замедленной съемки. archivsf Роман Кушнарьов-Пример — это автор из харьковского центра ВУСППа, ответственный секретарь ВУСПП, драматург и критик. Григорий Костюк в своих воспоминаниях пишет, что учился он в аспирантуре Института истории ВУАМЛІН [Костюк, Григорій Олександрович. Зустрічі і прощання: Спогади [Текст] : научное издание. Кн. 1 / Г. О. Костюк. — Едмонтон : Канадський інститут українських студій : Альбертський університет, 1987. — 743 с. — Іменний покажчик: с. 727-743. — Пер. вид. : MEETINGS AND FAREWELLS: Memoirs: Volume 1 / Hryhory Kostiuk. — Edmonton, 1987. — (в пер.)]. ВУСПП — украинский аналог российской РАПП, то есть Всеукраинская ассоциация пролетарских писателей. Роману Кушнарьову-Примеру поручили организовать литературно-художественный журнал "Литературный призыв" для призывников в литературу (то есть для писателей, которые будут выполнять социальный заказ и восхвалять индустриализацию), а потом он стал главным редактором этого журнала. Журнал выходил в Харькове дважды в месяц, с июля 1931 по июнь 1932 (всего вышло 24 номера). Текст из Suchasnistʹ ещё повторяется в 1-м томе книги Василя Грушко "Карби часу: история, политика, публицистика" (в двух томах) (Смолоскип, 1999): цитата А це конче потрібне було для того, щоб на хвилі "призову робітників у літературу" відразу й тріюмфально в''їхати "в літературу" з блискучою перспективою зробити в ній першорядну кар''єру. Тракторобудівський літгурток був тоді також "мобілізований" виконувати "штурмове" завдання: складати бойові віршовані гасла й панегірики на адресу "героїв праці" та сатиричні "колючки" на адресу "прогульників" і "симулянтів" (тобто тих, що уникали "штурмів", посилаючися на свої хвороби) — для спеціальних "штурмових" випусків так званих "масовок" (перезваних у той час на "штурмовки") тракторобудівської газети. На щастя, це наше "штурмування" відбувалося в теплому приміщенні робітничого клубу, де ми збиралися вночі після роботи й навчання. Там же тоді, навпереміну, відбувалися й короткі ("летючі") сходини літгуртка для обговорення актуальних справ тодішнього літературного життя, зокрема ж у випадках приїзду якогось письменника. До речі, харківські письменники тоді частенько заглядали на Тракторобуд, чиї "штурмові дні і ночі" приваблювали зокрема поетів як матеріял для творення поетичних легенд про героїзм радянських робітничих Ахіллесів "на фронті будівництва першого велетня першої п''ятирічки індустріалізації" в Україні. Між іншим, з таких відвідин Тракторобуду потім постали такі "класичні" твори української радянської поезії того часу, як "Балада про залізного виконроба" Леоніда Первомайського (про інженера Мельнікова, що керував зведенням залізних конструкцій на будівництві ковальського цеху ХТЗ під час "штурмового" періоду цієї роботи взимку 1930 — 31 рр.), поема "Бетоняр Марусін" Тереня Масенка (про бригадира бетонярів, що працювали на спорудженні бетонових стін заводських цехів у той же час) і поема Миколи Шеремета "Тракторобуд" (про цілу епопею будівництва ХТЗ) та інші. Саме тоді, здається, в лютому 1931 р., на одних особливо важливих нічних сходинах тракторобудівського літгуртка мені довелося спостерігати один дуже характеристичний епізод із перебігу "призову робітників-ударників у літературу", головним героєм якого (епізоду й цілого "призову" на Тракторобуді) був Собко. В пору найлютішого, "собачого" холоду, коли надворі мороз із вітром витискав на термометрі температуру, нижчу від 30 ступенів за Цельсієм, у робітничому клубі відбувались оголошені завчасно, як "дуже важливі", сходини літгуртка. Незадовго перед цим (десь у середині січня 1931 р.) сталися великі зміни в українському літературному житті: дві "конкурентні" в стосунку до ВУСППу організації "пролетарських письменників" — Пролітфронт і "Нова генерація" перестали існувати і більшість їхнього членства влилась у ВУСПП, що таким чином став тоді єдиним увособленням офіційного партійно-урядового курсу в українському літературному житті та єдиним керівним центром уже масової тоді кампанії "призову робітників-ударників у літературу". Саме в справі цього "призову" на Тракторобуд прибув із харківського центру ВУСППу відомий тоді літературний "діляга" того часу — Роман Кушнарьов-Пример (автор дуже ортодоксальної п''єси "Еквівалент"), якому ВУСПП доручив організацію (а потім головне редакторство) нового журналу спеціально для "призовників у літературу" — "Літературний призов". Зустрічі з ним і були присвячені сходини тракторобудівського літгуртка тієї морозної ночі. Вот что пишут о ВУСПП и об этом журнале: цитата ВУСПП(Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) — літературна організація, заснована на Всеукраїнському з''їзді пролетарських письменників (Харків, 25-28 січня 1927) за ініціативою компартії задля протистояння пробільшовицьких письменників ВАПЛІТЕ, "неокласикам", МАРСу. Найактивніші члени ВУСППу: Б.Коваленко, О.Корнійчук, І.Микитенко, І.Кулик, В.Коряк, Іван Ле, М.Шеремет, П.Усенко, М.Доленго та ін. Організація, займаючись не так творчою, як адміністративно-партійною роботою, мала свої друковані органи ("Літературна газета", журнали "Гарт", "Красное слово", "Проліт"). Проіснувала до 1932, склала ядро майбутньої Спілки радянських письменників України цитата «ЛІТЕРАТУ́РНИЙ ПРИ́ЗОВ» – літературно-художній журнал. Видавала ВУСПП від липня 1931 до червня 1932 у Харкові двічі на місяць (усього 24 номери) під гаслом призову робітників-ударників у літ-ру. Осн. завдання – організовувати і направляти масовий літ. рух, друкувати кращі зразки пролетар. творчості. З першими творами виступили тут Я. Баш, І. Муратов, В. Собко, О. Гуреїв, друкувалися І. Калянник, Д. Вишневський, І. Плахтін, самодіял. літератори з середовища робітників, сільс. молоді та ін. Припинив існування після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій». О Кушнарьове-Примере пишет Ю. Смолич: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handl... цитата Кушнарьов-Пример [216]: Як ваплітовці-пролітфронтівці вганялись за Майським, бо пролетар, так вусппівці придбали й собі Кушнарьова. Він був мужик міцної хватки і зразу взяв у свої руки чи не весь ВУСПП разом із Куликом і Микитенком. Чи писав щось путнє, не знаю, думаю, що ні. Бо «створив» був він п’єсу (треба ж було вибивати з сідла Куліша!), звалася вона, здається, «Еквівалент» [217]. Ну і, певна річ, її зразу рекомендовано поставити Курбасу (треба ж з «Березоля» вибивати п’єси Куліша!). Мучився Курбас з тим непотребом страшенно, довів спектакль до перегляду – це я точно пам’ятаю (хоча дехто заперечує, бо, мовляв, ніде в історії цього не записано), пам’ятаю добре, бо ж як інспектор театрів Головполітосвіти і член Реперткому брав участь у тому злощас- ному перегляді. Далі того «перегляду» спектакль не пішов; не лише Репертком одноголосно, але й вище начальство в Головпо- літосвіті й Наркомосі категорично не дозволило давати гля- дачеві таку муру. Особливо вийшов угору Кушнарьов у час призову ударників у літературу: був навіть організований штаб, який керував ко- мандируванням письменників різних організацій на той чи інший завод. І Кушнарьов був його головою чи начальником. А ми усі між собою казали про нього «батько Пример», вкла- даючи в оте «батько» сенс часів громадянської війни, коли кож- ний бандитський отаманчик іменував себе батьком. Казали й про себе: ми з банди батька Примера. В примечаниях всё и написано, кто это: цитата [216] Кушнарьов-Пример, Роман (також Роман Кушнарьов, Роман Пример; бл. 1903 – ?) – літератор, аспірант Інституту історії ВУАМЛІН. Син робітника Луганського паровозобудівного заводу на прізвище Кушнар, унаслідок русифікації – Кушнарьов, вуличне прі- звисько Пример. Учасник громадянської війни, командир партизан- ського загону. Закінчив робітфак, здобув вищу освіту. Член ВУСПП, відповідальний редактор масового органу ВУСПП двотижневого жур- налу «Літературний призов» (Харків, 1931–1932). Автор п’єс «Канни», «Еквівалент», «Амплітуда». 1935 у журналі «За марксо-ле- нінську критику» названий серед скрипниківців, націоналістів і троцькістів, які 1931 вступили до ВУСПП. Спогади про Кушнарьова- Примера див. у кн.: Костюк, Григорій. Зустрічі і прощання. Спогади. – Едмонтон: КІУС, 1987. – Кн. 1. – С. 367–380. [217] «Еквівалент» – п’єса Романа Кушнарьова-Примера про класову боротьбу в науці. П’єсу було зачитано на об’єднаних зборах централь- ної студії ВУСПП, після чого у вусппівському журналі «Гарт» з’яви- лася стаття Давида Вишневського й Зельмана Каца «“Еквівалент” Романа Примера та творчі завдання пролетарської драматургії» (Гарт. – 1931. – № 12. – С. 139–147). У статті коротко окреслено суть п’єси – «це нещадна боротьба, де стикаються дві клясові сили. З одного боку, група робітника-винахідника Крайнюка, до якої горнеться кра- ща частина наукової інтелігенції в особі проф. Бережного – бійці за діялектично-матеріялістичну методу в науці, і з другого – проф. Ізотов з його ворожими пролетаріятові ідеалістичними концепціями». Почему Примера записали в скрипниковцы, тоже понятно. Он учился в аспирантуре ВУАМЛИН (Всеукраинская ассоциация научно-исследовательских марксистско-ленинских институтов), который был создан из ВИМЛ (Всеукраинский институт марксизма-ленинизма). Директором ВИМЛ как раз и был Николай Скрипник. Скрипника в 1930 году обвинили в национализме и сняли с должности; он продолжал до 1933 года исполнять должность наркома образования Украины, а потом его осудили посмертно за националистический уклон. Скрипник был с 1929 года академиком АН УССР по истории, а Пример как раз историей в аспирантуре и занимался. один хороший друг с Фантлаба П"єса "Амплітуда" Gart_1932_1_2___3.pdf goo.gl/cfXM1J Д. ВИШНЕВСЬКИЙ — 3. КАЦ „ЕКВІВАЛЕНТ" РОМАНА ПРИМЕРА ТА ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ ПРОЛЕТАРСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ 1 І Пролетаріят Радянського Союзу вирушив у похід за техніку. Цього вимагає від нього розгорнуте соціялістичне будівництво. Під проводом комуністичної партії, озброєні конкретними вказівками нашого проводиря т. Сталіна, пролетарі переможно борються за техніку. У своїй промові про опанування техніки т. Сталін сказав, що „господарник, який не опанував техніки— не господарник, а „анекдота". На превеликий жаль, до сьогоднішнього дня цих „анекдот" чимало. Від цих „анекдот" зовсім не смішно, бо таке довгочасне перебування господарника, робітника, письменника, колгоспника героєм „анекдоти", нарешті перетворюється в іґнорування постанов партії щодо техніки, в активний опортунізм." Це становище вимагає впертої більшовицької боротьби за опанування техніки та політичного розстрілу тих, хто дезертуе з фронту цієї боротьби. Цілком зрозуміло, що в поході за техніку пролетарська література повинна бути художнім дійовим чинником цієї справи. Перед нами визначна художня річ у пролетарській українській драматургії, все творче спрямовання якої — пропаґанда науки й техніки — це п’єса Романа Примера „Еквівалент*. Вона показує боротьбу за техніку, вона показує клясову боротьбу в науці. „О-о! Тут не спроста... Тут... Ні! .Класовий ворог гострить свої філософські зуби, але... себе кусати буде... себе!., (до хлопців). Перед нами, товариші, безліч боїв... Так говорить один з основних героїв п’єси— Крайнюк—винахідник, більшовик. Власне кажучи, драматичний розвиток п’єси це дійсно „безліч" боїв, це нещадна боротьба, де стикаються дві клясові сили. З одного боку, група робітника-винахідника Крайнюка, до якої горнетьзя краща частина наукової інтеліґенції в особі проф. Бережного—бійці за діялектично-матеріялі стичну методу в науці, і з другого—проф. Ізотов з його ворожими пролетаріятові ідеалістичними концепціями. Форм та виявів клясової боротьби—чимало. І що нижче культурний рівень клясових сил, які встають проти нас, то оголе- 1 В порядкові творчої дискусії. ніші методи боротьби. Куркуль, наприклад, стріляє на більшовиків з обріза, непачі та недобитки вчорашніх королів ринку борються проти нас, поширюючи антирадянські чутки, провокуючи паніку. Озброєна науково-культурними здобутками своєї кляси—шахтинська банда дуже замасковано боролася проти соціялістичного Донбасу. Але найскладніших, загостреніших, замаскованіших форм набуває класова боротьба на науково-ідеологічному фроті. За яскравий приклад може бути: „А. Смит — Введение в неорганическую химию. Том 1-й и ІІ-й Издание 1931 г. под редакцией и с добавлением проф. А. Ра-ковского“. Ця книжка з першої до останньої сторінки переконливо доводить, як реакційна частина наукової інтелігенції ще й сьогодні, після поразки на цьому фронті намагається піднести пошматований прапор ідеалізму. Це наступ клясового ворога в хемії. І цю книжку друкують 1931 року в наших друкарнях на нашому папері. Але й на цей раз „А. Сміт“ — бито. (Див. „Под знаменем Марксизма* № 4-5 1931 року). Отже форм та виявів клясової боротьби чимало. Роман При-мер поставив перед собою завдання—зірвати маску з „А. Сміта“— Ізотова, викрити його клясово-ворожу нам ідеологічну суть, показати клясову боротьбу, яка до останнього часу точиться в науці. Такого завдання жаден з українських драматургів ще не ставив перед собою. Навколо цього й точиться боротьба в п’єсі. Одна з головних героїнь песи, кандидатка комсомолу Карній, винайшла апарат високої електротемператури, який пере-творюе одну речовину на іншу. Якщо взяти технічну суть цього апарату, то він може бути корисний нашій реконструктивній добі. Але справа в ідеологічних підвалинах, які намагався підвести під цей апарат Ізотов, клясовий ворог у науці. Спорохнявілі прапороносці ідеалізму не хочуть вмирати, вірніш вони, вмираючи, хочуть залишити свої кадри, свою надійну зміну. Отож у п’єсі розгортається ще один бій—за наукові кадри. Розглянемо ці два генеральні бої в п’єсі: Друга винахідницька група (Крайнюк, проф. Бережний, його син Охрім). Суворий більшовицький раціоналізм скеровуе роботу цієї групи. Коло чого, наприклад, вони працюють? Охрім: коло вдосконалення автоматизації виробничих процесів. Крайнюк: коло використання штучного соняшного проміння в нашій хемічній промисловості, металеваного дерева тощо. Але справа знову не в технічній суті цих винаходів. Справа в тім, що це винаходи більшовиків, озброєних марксо-ленінською теорією, які поєднують їх (винаходи) з практичним життям робітничої кляси. Отже п’єса руба ставить питання—хто переможе—Крайнюк чи Ізотов? Винахідниця Карній своєю ідеологічно-класовою суттю поставлена в п''єсі під перехресний вогонь цієї класової боротьби. Вона представнипя тієї дрібнобуржуазної інтеліґенції, яка ще не опанувала марксо-ленінського світогляду пролетаріяту і тому така величезна амплітуда її хитань від ворожих настанов проф. Ізотова (який бореться за кадри), через цілу низку внутрішніх психологічних боїв-до цілковитого визнання своїх помилок і засвоєння основ матеріялізму, який скеровує наукову думку групи Крайнюка.У чому полягають ворожі настанови Ізотова? Вони полягають у шкодливих висновках Карній з власного винаходу. Карній... „Чому єгипетська держава створилась такою самою, якою ми її знаємо? Чому Вавилон, Асирія і, нарешті, перська держава створилася так, а не інакше? Чому суспільний розвиток іде саме шляхом об’єднань, шляхом [ централізації, а не децентралізації? (Підкреслення наше В.-К.). Відповідь одна. (Карній підходить до величезної мапи). | Ось вам басейн вугілля (на екрані відповідні кадри), ось хліб... [ і бачите аж де нафга, а ось куди треба їздити по ліс. Тепер нам стає зрозумілим, що люди об’єднуються не тому, що вони хочуть, а тому, що економічно-географічні чинники змушують людність іти шляхом об’єднань... Крайнюк: — А соціальні чинники хіба не впливають?". Але запаморочена ідеологічним настановленням Ізотова, Карній вважає, що: .Боротьба кляс і все інше є наслідок все ж таки цих економічно-географічних моментів... І от уявіть собі Харків у майбутньому. Уявіїь! Коли наука й техніка дійде того, що Харків буде діставати все... Уявіть велетенські фабрики, лабораторії, де з землі, або ще з чого будуть творити нафту, зал із о, вугіллятощ о... Словом, коли Харкову не буде потреби зв''язувати себе з Баку. Донбасом, Москвою тощо... Коли Харків буде такою лабораторією, чи обов’язково тоді суспільство піде до світової комуни? Чи може суспільний розвиток піде акраз не до світової комуни, а до таких невеликих комун-лябориторій"?. [ЕПІЗОД Ось де відбита реакційна теоріа проф. Ізотова, через неї ч)формлено психіку Карній, ака йде від теорії географізму Мечнікова. Ось класова боротьба в науці. Отже й „теоріа майбутніх комун" протиставлена в п’єсі кінцевий меті пролетаріяту— комунізмові. І тому завдання п’єси — розбити цю ворожу теорію інтелектуально-художніми засобами матеріалістичної науки пролетаріату. Як упорав<-я з цим завданням Роман Пример? Він дуже чітко, переконливо підкреслив ворожість цієї теорії саме тим, що наші клясові вороги в науці підняли її як прапор боротьби проти соціялізму, проти безупинного діялектичного наближення трудящих до комунізму. Але підкреслити ворожість теорії це не означає, що вона науково розбита. Ще більше. Гострою та складною системою внутрішніх переживань примусити героїню відмовитись від цієї теорії. Це знову не значить науково її розбити і художньо виправдати та показати глядачеві поразку цієї теорії. Де питання трохи наївно розв’язала в п’єсі Мурова — секретар комсомольського осередку: „Мурова (до Карній)—Бачиш?. Соціяльні висновки... Ти подумай над таким питанням. Чи може ж вжитись у маленькій ізольованій комуні винахідник, поет, філософ, композитор?" Підемо за думкою Мурової. Уявімо собі, що філософ, композитор тощо не можуть вжитись в ізольованій комуні. Але хіба цей висновок розбиває теорію майбутніх комун? До речі скажемо, що комунізм розглядається, як найвищий етап економічного та інтелектуального розвитку людства, коли кожна людина піднесеться на височінь філософа, композитора, поета. Саме тому теорія майбутніх комун шкідлива, що вона розглядає об’єднання людства тільки на географічно-економічному ґрунті. Ще Г. Плеханов, розглядаючи книжку Л. І. Мечнікова „Ци-вилизация и великие исторические реки“, сказав: „Оточення, звичайно, робить своє діло. Але ж створені під його впливом суспільні вілносини також мають свою внутрішню логіку, яка часто може заперечувати вимоги оточення. В новій історії Бвропи, як в жадній іншій, можна вказати на кілька прикладів такого заперечення. Вивчати внутрішню логіку суспільних і головно економічних відносин треба не менше, аніж географічну основу всесвітньої історії. Ці два способи вивчення доповняють один одного і під їх об''єднаним тиском поволі відкриваються найінтимніші таємниці історії", (том VII. стор. 29). Ось чому теорія майбутніх ко.«ун нічого спільного не має & нашим комуністичним майбутнім. На наш погляд тільки так треба було розбити теорію майбутніх комун, зробивши це незаперечно з наукового боку і переконливо з боку художнього. II На початку статті ми казали, що Роман ГІример поставив перед собою найважче завдання зірвати маску з А. Сміта— Ізо-това, викрити його кляоово-ідеологічну суть загалом, показавши клясову боротьбу, яка до останнього часу помітна в науці. У першому розділі ми визначили ідеї, навкруги яких почалась ця боротьба—зараз треба визначити носіїв цих ідей — основних героїв п’єси „Еквівалент". „Сотні і тисячі разів оголошували матеріалізм запереченим і в тисячу перший раз намагаються заперечити його й зараз" ^Ленін т. XIII стр. 17). Професор Ізотов якраз з тих, хто в тисячу перший раз намагається заперечити матеріалізм. Але він зовсім не з тих, що б’ються з намив одвертім бою. Як справжній ворог, озброєний науково-культурними здобутками своєї кляси, він іде до бою темними завулками чужих хитань, замаскований „цілком льояльним" ставленням до радянської влади... Якими засобами бореться Ізотов? Він використовує все, що підпадає під його руку. Для своєї науково-ідеологічної боротьби він дуже вміло й нахабно використовує Карній, що розгублено блукала під перехресним вогнем боротьби його, Івотова, та Бережного. Карній стала за інтелектуальну зброю Ізотову. Буржуазна професура, до якої безперечно належить Ізотов, нібито вважає науку ва окрему, не зв’язану з кляссвими боями культурну надбудову над суспільством. „Наука і постріли", що між ними спільного. Але, коли Карній—інтелектуальну зброю—було вибито з рук Ізотова, він, недовго думаючи, пустив у хід іншу зброю. Декласований Шустов, нацькований Ізотоввм, іде з бравнінґом у руці і пострілами довершує те, чого не вдалося зробити йому (Ізотову) своїми ідейними засобами. І „Наука і постріли" — які між ними взаємини? І це знову таки в тисячу перший раз доводить до свідомости трудящих, що наука класова. Що науково — безклясового нема нічого. Де дуже вдало доведено в п’єсі „Еквівалент". Але пє’са Романа Примера була б у частині показу науково-технічної інтеліґенції зовсім недіалектична, коло б автор обмежився показом її неґативних представників. У своїй промові „В нових умовах працювати по-новому" т. Сталін говорив про великий процес безогладного повороту кращої частини науково-технічної інтеліґенції до бойових завдань штурмів п’ятирічки. До цієї категорії науково-технічної інтеліґенці''ї саме й належить проф. Бережний. Він безперечно іде пліч-о-пліч з нами. Його винахід—синтетичний білок—це крок до комунізму. Озброєний матеріалізмом проф. Бережний не лише з геніяльною впертістю працює над винаходами, він активно працює над вихованням молодої науково-технічної інтеліґенції, ака виходить з надр пролетаріату. Виразним представником цієї молодої науково-технічної інтеліґенції в п’єсі виведено Крайнюка. Це про таких ак він сказав т. Сталін у тій самій промові „у нас зростає своа пролетарська науково-технічна інтеліґенціа“. До речі, підходачи до характеристики Крайнюка, ми хотіли б процитувати дещо декларативне зі слів самого Крайнюка. Але читаючи уважно пє’су, все ж не знайшли жадного декларативного слова. І це характерно дла таких людей ак Крайнюк бо їхні думки (повторюємо) завжди скеровані суворим більшовицьким раціоналізмом, і їм не вистачає часу на декларації. Крайнюк- Усі ми наробили ділов... Робітники вимагають від нас удосконалення машин, вимагають удосконалення реактивів та препаратів, а ми... (Махнув безнадійно рукою). ЕПІЗОД VI Бачите, Крайнюк незадоволений з своєї роботи. Але це не інте-ліґентське плаксиве незадоволення з себе, це настирлива більшовицька жага до роботи, до боротьби. Крайнюка показано в п’єсі не лише як ентузіяста-винахід-яика, але великого партійного керівника, свідомого справи винахідництва. „Нема таких фортець, яких більшовики б не взяли". Ці слова т. Сталіна цілком стосуються до Крайнюка. Він у п’єсі — жива просякнена енерґіею та ентузіязмом функція цього гасла, ї не випадково, що в п’єсі його виведено як члена бюра партійного осередку. Не випадковий також і той порядок денний •засідання бюра, що його накреслив Крайнюк. Ось він: I. Про роботу осередку винахідників. II. Про антирадянську теорію майбутніх комун. III. Про виключення Цвіркуна з комсомолу. IV. Біжучі справи". Такий порядок денний партбюра характеризує безпосереднє втручання партії в справи винахідництва та ідейне керівництво ним. За такого погляду на порядок денний партбюра третій його пункт „Про виключення Цвіркуна з комсомолу" здається зайвий. Але, що таке Цвіркун і чому його треба виключити з комсомолу? Ми навмисне сказали „що*, а не „хто", бо Цвіркун не типовий представник нашої дійсности, з лише одне з неґа-тивних явищ цієї дійсности. Що ж таке Цвіркун? У перших епізодах пв’си Цвіркун—агітпроп комсомольского осередку. Справжній агітпроп, з гарячими нромовами, з діловим обличчям і революційною шевелюрою. Тисячі таких агітпропів, гарячих і невтомних на заводах, фабриках, колгоспах пропаґу-ють ідеї партії та комсомолу, але серед них іноді трапляються „Цвіркуни". Отже Цвіркуна на початку п’єси комсомольський осередок прикріплює до винахідників для ідейно-політичного керування ними. Здається, діставши таке завдання, Цвіркун повинен був би насамперед узятись сам вивчати техніку, але він вибрав іншу путь — сковзання по поверхні, опортуністичне ставлення до цієї справи. Йому здавалося, що можна керувати наукою лише „революційними" промовами, а не глибоким вивченням цієї науки. Він сковзався по поверхні і не випадково, що роз’їхались у нього ноги й він упав. Упав до ніг Оскара Івановича та Ізотова і, повзаючи в підніжжі ворожих авторитетів, трагічно кричав: „Цвіркун"—...Нахабство, розгнузданість Крайнюків. Вя розумієте, що це визначає на культурному тлі нашої країни? Зацькували винахідницю"... Так боротьбу проти ворожої теорії майбутніх комун Цвіркун зрозумів, як цькування „геніяльноГ винахідниці Карній. Вія попросту не знав, проти кого в нових умовах винахідницької лябораторії треба боротись. Не знав тому, що не ставив перед Е собою вимог опанувати техніку марксизму — ленінізму. Вія попросту переказував політичні статті, які іноді читав у газетах, па початку нашої статті ми наводили слова т. Сталіна „Господарник, що не опанував техніки, не господарник, а анекдота“. Ми також говорили, що це стосується не лише господарників, і що цих „анекдот" чимало. Цвіркун в „анек-дота“. Але таке довготермінове перебування в „невинних анекдотах" нарешті перетворюється "на ігнорування постанов партії щодо техніки, на активний опортунізм. І це вимагає політичного розстрілу тих, хто не ставить перед собою [завдань опанувати техніку. Роман Пример так і зробив. Третій пакт порядку денного партбюра ззучитьу п’єсі, як вирок „Цвіркунам". Отже підводячи підсумки критичному розгляду типів, треба зазначити, щ> Роман Пример у показі і старої і молодої науково-технічної інтелігенції різко визначив і позитиви й неґативи. III Пример по-своєму гостро та оригінально переконструював саму побудову п’ься. Раніш за класичними зразками драматургії, п’єса повинна була починатись з експозиції, зав’язки, плинно переростати в кульмінаційний пункт і певним закам’янілим засобом підійти до розв’язки. І диььо, що наша революційна драматургія довго додержувала цих клясичних зразків побудови драматургічного твору. Але й до Романа Примера деякі драматурги ставили перед собою завдання зламати застарілу драматургічну структуру. Наприклад, Л. Первомайський робив спробу зламати цю структуру, але ця спроба залишилася тільки спробою створити нові принципи побудови п’єси. Тому його п’єса „Коммольці"—лише відірвані одне ьід одного драматургічні уривки, нанизані на один тематичний стрижень. У Романа Примера цей злам переростає в свою оригінальну архітектоніку. Але цього переростання не сталосяб, коли б автор користувався старими засобами показу людини. Якщо в старих драматичних театрах людину показували головно з побуті, і через ці побутові умови відбивали все внутрішнє життя героя, то в „Еквіваленті" ми маємо зовсім нові засоби. Це показ героя з інтелектуального боку, це показ його поглядів на події й висновки. У цілому це й є нова, сучасна метода показати людину. У „Еквіваленті* нема професорів за столом, немає зайвих розмов про нові ситуації в житті. Головний фокус характеристики героя — це точка, де перетинаються його погляди на науку й життя. А комсомольці?... Комсомольці? — Майже через усі інтриги всіх драматичних творів про громадянську війну, про соціалістичне будівництво вони пройшли галасливим натовпом юнаків. І тут, читачу, автори беруть слово, як комсомольці. Хіба це саравді так? Хіба комсомольці лише співають пісень і галасують? Лише клацають рушницями? Лише мліють від молодого кохання? І хоч як дивно, в „Коммольцях" Леоніда ГІервомайського, у п’єсі про комсомол, комсомольці показані головне в такому сексуально-побутовому розрізі. Хіба це так треба було показати? Чому комсомолець Ііервомайський не побачив комсомольців у боротьбі за навчання, за п’ятирічку, не показав молодої комсомольської впертости в боротьбі за перетворення цього гасла в життя? В „Еквіваленті* комсомольці в лабораторії, над мікроскопами, біля складного наукового приладдя. Це перша спроба показатн комсомол не галасливим натовпом юнаків, а на конкретній роботі реконструктивної доби. Годі солоденьких побутових дрібниць: Годі галасу та декламацій! Якби, наприклад, Цвіркун з йог: „гарячими промовами, діловим обличчям і революційною шевелюрою" був виведений в „Коммольцях“ то там вія був би „справжній" комсомолець, але в нових умовах „Еквіваленту", у новому комсомольському оточенні він опинився поза лавами комсомолу. Це між іншим, головне ж те, що комсомольців у „Еквіваленті" виведено за новою методою показу з інтелектуального боку. Сьогодні, коли розпочато творчу дискусію, обговорення кожного твору треба підняти па принципову височінь визначенню його творчої методи. Зараз, після такого розгляду „Еквіваленту* не важко визначити його творчу методу. Власне кажучи, вона вже визначена. „Еквівалент"—п’єса науково-публіцистичного жанру. Взагалі публіцистичний жанр бере свій початок від роману Чернишевського „Что делать?" У чому завдання публіцистичного роману? Завдання в тому, щоб не висвітлювати вчорашніх проблем, уже розв’язаних життям, щоб ставити проблеми і примусити ті кола людей, на які орієнтується роман, розв’язувати їх. Як бачимо, науково-публіцистична п’єса Романа Примерї „Еквівалент" не плентається в хвості вчорашнього технічногс дня. Вона бере технічне завтра, ставить його під мінні рефлектори діялектично-матеріялістичного погляду7 на нього і організовує технічну думку тисяч пролетарів-винахідників. Та~і висока перспектива п’єси відкидає геть опортуністичні претен-сії деяких поміркованих людей про те, що в п’єсі дуже багат: світових винаходів. Отже п’єса науково-публіцистичного жанрт. Такий жанр примусив Романа Примера показувати людей з інтелектуального боку, • ламати старі канони драматургічної архітектоніки. Але не завжди Пример на височині своєї метг>?_ Складність соціяльної природи деяких героїв (Карній, Шустов) іноді змушує автора через недосконалу ще майстерність відступити від своїх творчих принципів. Пригадаємо галюцінації Карній і Шустова, які цілком запозичені з старих мелодрам. До цього треба ще додати не досить високу художню культуру мовп. Але це хороба зростання. В усякому разі „Еквівалент" п’єса нова, переламна для цілої української драматургії. Між іншим, ця п’єса вимагає зовсім нового оформлення не тільки сцени, а цілого театру, вимагає великої роботи режисера й актора. За Воаппівськими та Вусппівськими принципами, що виходять з керівних статтів, творча дискусія повинна провадитись не лише декляраціями та програмними статтями, а головне художніми творами. І сьогодні, в реконструктивну добу бурхливого будівничого наступу, підчас розгорненої творчої дискусії п’єса „Еквівалент" повинна текож викликати зустрічні творчі хвилі. Взагалі про українську пролетарську драматургію можна сказати, що вона останнім часом надзвичайно активізувалась. „Кадри“, „Справа чести" Ів. Микитенка, „Еквівалент" Романа Примера, „Підземна комуна" Л. Недолі, „Ровесники п’ятирічки" Первомайського, все це п’єси останнього часу. 1 творчі завдання української, пролетарської драматургії полягають насамаеред у нових методах показу людини. Подруге, пролетарські драматурги повинні зрозуміти публіцистичність нашої доби і дати твори, варті цієї доби. * * * Пролетаріят Радянського Союзу вирушив у бій за техніку. Цього вимагає від нього розгорнуте соціалістичне будівництво. Чи може письменник стояти осторонь цього великого походу? Ні! Не може! Про це свідчить п''єса Романа Примера, просяк-нена ентузіазмом боротьби за техніку, насичена великою силою пропаґанди за науку, яа техніку. І цим ідейним настановленням п’єси „Еквівалент" Роман Пример, як пролетарський письменник — комуніст виконує конкретне завдання партії. П’єса є відгук на промову т. Сталіна про опанування техніки. В цілому вона ще раз доводить, що „нема таких фортець, лких більшовики не взали б". П’єса Романа Примера е ще один переможний крок вусппів-ського наступу на театральному фронті1. П"єсу "Еквівалент" було зачитано на об"єднанних зборах центр. студії ВУСПП"У. *** П’єсу було зачитано на об’єднаних зборах централь- ної студії ВУСПП, після чого у вусппівському журналі «Гарт» з’яви- лася стаття Давида Вишневського й Зельмана Каца «“Еквівалент” Романа Примера та творчі завдання пролетарської драматургії» (Гарт. – 1931. – № 12. – С. 139–147) *** часопис "Літературний призов" №6/1931 с. 2-8 реца на"Еквівалент" Р. Примера (Кушнарьова) с.9-11 Епізод з"Еквівалента" — На виробництві
|
| | |
| Статья написана 11 июля 2017 г. 18:41 |
Смолич Ю. К. Прекрасні катастрофи: Наук.-фантаст. романи / Юрій Корнійович Смолич; мал. О. Довгаля. – Київ: Молодь, 1956. – 444 с.: ілюстр. – (Бібліотека пригод та наукової фантастики). 
Смолич Юрій. Прекрасні катастрофи: повість / Юрій Смолич. – Київ: Грані-Т, 2010. – 112 с. – (Українська дитяча класика).  Чим інколи заворожують книжки, написані майже століття тому? Можливо, схожість ситуації — нехай на іншому рівні «кола життя» — збурює підсвідоме прагнення вичитати між чужих знаків слова, що мають значення сьогодні, бо у круговерті перемін хочеться упевнитися, що хтось колись благополучно дав усьому тому лад… Чи ні?.. «Бував Смолич усяким, та все ж була в ньому інтелігентність, культура. І ще було щось дитинне, беззахисне». Олесь Гончар. Юрій Смолич завжди видавався мені постаттю напрочуд цікавою і значущою. З його відверто «заплямованою» для «радянського» керівництва і так само для «національного проводу» біографією, недочитаністю «широко знаних» творів і громадською «всеприсутністю» при абсолютній людській самотності, він залишається для мене напрочуд чесним і відвертим у своїх нескінченних ігрищах із системою та власною слабкістю… Певно тому, що зазнайомилася спершу з книгами його спогадів і роздумів, далі була чудова автобіографічна трилогія про дитинство і юність, згодом прочитала фантастику… а відзначені радянською критикою і нагородами реалістичні «ідейні» романи та публіцистика так і залишилися нечитаними…  Найменше цей хворобливий, сутулий, короткозорий чоловік (класичний «ботан»!) пасував на роль авантюриста чи героя. Здається, єдиним смаком у його бутті мала бути порохнява на фоліантах і присмак лікарняних пігулок, а єдиною таємницею — «пограбована» сусідська яблуня та, можливо, випадкова бійка… Але в тому слабкому тілі жив бунтівний дух, пройнятий думками про неспокій, душа, спрагла пригод і чину... Зрештою Смолич став віртуозним «гравцем» на життєвому полі, бездоганно вдаючи із себе іншу людину та творячи карколомні сюжети,.. нехай і в літературі. Навіть ім’я, вибите на його надгробку, — «Юрій Корнійович» — несправжнє. У метриці письменник записаний Георгієм, сином Корнелія. Та радянська міліція, видаючи у 1931 р. паспорт, «спростила» по-батькові до «Корнійовича», а розмовне Юрій приросло до нього змалку… Народився Ю. К. Смолич 25 червня (8 липня) 1900 р. у славнозвісній уманській Софіївці. Був третьою дитиною в учительській родині, що лише після інфаркту батька (невгамовна натура якого не давала змоги будь-де «засиджуватися») осіла нарешті у Жмеринці. Виученик Московського університету, товариш А. П. Чехова Корнелій Іванович викладав математику та фізику, віддаючи при тому свій час і сили астрономії (член Французької асоціації астрономів, кореспондент «Астрономічного бюлетеню»). Усі заощадження родини він уклав у покупку телескопа. Щодня по дві години грав на фортепіано. Ще кілька — читав (добре знав німецьку, англійську та французьку мови). Кохався у квітникарстві. Юрко у математиці «батька зрадив… відійшов зовсім і на все життя». Астрономію обминав цілком свідомо, бо «споглядання небесних світил» змалку навертало його «на думки про безконечність у часі та просторі і самий факт безмежного існування галактик приголомшував і страхав». Іноземні мови вчив неохоче, а гру на фортепіано щиро ненавидів, бо не мав хисту. Щоправда, любив квіти («…вийду вранці і милуюся квітами, аж завмирає мені серце…»[1]) і навіть у поважному віці з ніжністю згадував неіснуючі теплі розмови з татом: «Дарма що протягом всієї прогулянки батько здебільшого й словом не озивався до мене, я, повернувшись додому, захоплено починав розповідати — старшому братові, сестрі, матері — про те, що мені… розповідав батько. Виявляється, він вів зі мною довгі й змістовні розмови про все, що траплялося чи могло трапитися нам у дорозі: були то і описи природи, і різні загадкові явища, і карколомні пригоди. Все, про що мені думалося в моєму дитячому думанні… все я приписував батькові… батько дивувався і гучно гримав на мене, обзиваючи фантазером та брехунцем» [2]. Змалку родинна «невдашка», полишений сам на себе «очкарик», вимушений у кожній із чотирьох гімназії, де випало вчитися, обстоювати власну гідність, Юрко попри все щиро любив близьких і Божий світ: «…батькам моїм щиро дякую… і самій долі вдячний, що дала мені змалку волю, не обмеживши жодними регламентаціями. Бо тільки ж завдяки цьому дістав я змогу… «просочуватись» у саме життя: …дивитися на життя таким, яким воно є, пізнавати людей — не хай і моїми дитячими очима — та й розкошувати дарами природи»[3]. Але самотність із дитинства взяла письменника у міцні обійми («Люблю і ненавиджу самотність. Прошу вирватись з неї і жадаю поринути в неї цілком»[4]) і які б катастрофи згодом не відбувалися, його внутрішній світ залишався неторкано прекрасним. Юність письменника, як і цілого його покоління, за влучним висловом Ю. Шевельова була міцно настояна на «петлюрівській заквасці»: вісімнадцятилітнім служив у С. Петлюри артилеристом, згодом був писарем у штабі В. Сінклера, належав до ВАПЛІТЕ та близько знався з усіма, кого нині іменують «Розстріляне Відродження». І які б хліби не замішувала згодом письменнику доля, ота «петлюрівська закваска» так нікуди й не зникла, проступаючи навіть за високо піднятими над його головою мітками «ярого борця з українським націоналізмом» і відданого «стукача КГБ». Саме Юрій Смолич наприкінці 1960-х рр. XX ст. у «Розповідях про неспокій» (1968, 1969, 1972), які сприймалися молоддю як щире одкровення! чи не першим в Україні «дозволив собі згадати» на ім‘я не лише розстріляних друзів-літераторів із буремних 1920–1930-х рр., а й постаті зразка отамана Юрка Тютюнника, про один із останніх рейдів якого написав-був повість «Фальшива Мельпомена» (1928). Коли у 1990-х рр. підтвердилися чутки про співпрацю з органами НКВД-МГБ-КГБ, виявилося, що доноси Смолича на того ж Олександра Довженка у 1930-х рр. «виконані на високому мистецькому рівні, так що нині слугують вагомим літературознавчим джерелом»[5]J. Зі Смоличем-радянським функціонером пов‘язані як історія виключення зі Спілки І. Дзюби, так і давня міська легенда про те, як «українські націоналісти» заборонили постановку «Днів Турбіних» у київській Російській драмі (у 1956 р. письменник був одним із тих, хто, прикрившись радянськими гаслами «непорушної дружби народів», не дозволив уславити на столичній сцені відвертих ворогів українства: «Ці офіцери колись стріляли в нас, а ми їх прославляємо?!»)[6]. Будучи впродовж десятиліть головою Товариства зв‘язків з українцями за кордоном, Ю. Смолич добросовісно творив замовні агітки, натомість безперешкодно відстежуючи найцікавіші видання та події в українській діаспорі, зокрема творчу долю В. Винниченка, суть і перспективи українського націоналізму тощо[7]. Нині дослідники схиляються до думки, що письменник вижив і відбувся у радянській Україні лише тому, що все життя був на короткому повідку в чекістів, які мали на нього достатньо компромату («петлюрівська» юність, ВАПЛІТЕ, брат-денікінець емігрував у 1920 р.[8] та ін.), та завдячуючи сумирній відлюдькуватій вдачі. Свій мистецький шлях Юрко «обрав» відразу по тому як самотужки (дослухаючись, як вчив абетку брат) навчився читати: «…з п‘яти чи шести років я вирішив «стати письменником» і негайно почав це здійснювати… сів переписувати книжки, що мені подобались… бувши абсолютно певний, що тепер це саме я їх написав»[9]. Але всерйоз Смолич взявся до письменницького ремесла лише спробувавши себе у війську та надержавній службі, в акторстві й театральній критиці (писав під псевдо Жорж Гудран — «Юрій Смолич» у дослівному перекладі на французьку), журналістиці та редагуванні. І розпочав із найменше очікуваних як на «ботана» жанрів — детектива та фантастики. Йому належить перший авантюрний роман радянського змісту «Останній Ейджевуд» (1926), перша кримінальна новела в українській літературі «Мова мовчання» (1929) та шпигунський детектив «Півтори людини» (1927). До речі, героєві останнього — суворому чекістові Мадюді, а зовсім не Ґлєбові Жеґлову, насправді належить першість щодо славнозвісної фрази: «Вор должен сидеть в тюрьме! Я сказал»[10].. Легкий і свіжий стилістично, розмаїтий і вигадливий, сміливий у пошуку нових форм і засобів ранній Смолич смакує та грається словом, інтригуючи та захоплюючи читача. Він вільний і переможний, як і його герої. «Він — романіст передусім культурний, дотепний, з щасливою професійною легкістю руки. Він дав багато романів і повістей, принісши в нашу спалювану внутрішнім вогнем прозу європейську легкість виконання, формальну досконалість і піклування про читабельність. У своїх романах Смолич підняв досить широкі людські верстви, не завжди дбаючи про глибину відтворення характеру й типу, зате вміючи, як ніхто інший, подати персонаж з його портретом і манерами, з його побутовим і соціальним оточенням, з характерною мовою»[11] — напише у 1943 р. Л. Новиченко. Але те станеться, коли ранні задерикуваті фантазії Юрія Смолича замінять сповнені зречень і гіркої іронії автобіографічні «Наші тайни» (1936) та «Вісімнадцятилітні» (1938) — свідома письменницька данина радянській владі. 
«Науці потрібні обрії і перспективи! …наука живе фетишами». Юрій Смолич. 
Та на початку 1928 р. із першого числа «Універсального журналу» Смолич на пару з Юрієм Шовкоплясом «зачинають» два літературні жанри, «…широко розповсюджені в усіх літературах світу, однак до того часу зовсім відсутні в українській літературі (на нашу думку, це шкідливо обмежувало українську літературу виключно традиціями сільської сюжетності та стилістики і тим самим заганяло українську літературу у провінціальний закутень)»[12]. Шовкопляс друкує класичний детектив «Записки лікаря Піддубного», а Смолич — науково-фантастичний авантюрний роман «Господарство доктора Гальванеску»)[13], першу книжку науково-фантастичної трилогії «Прекрасні катастрофи», якій судилося стати початком жанру наукової фантастики в українській радянській літературі. За рік у Харківській Книгоспілці роман виходить окремою книжкою (1929). У 1992 р. був екранізований («Градус Чорного Місяця» [14]), в 2010 р. перевиданий київським видавництвом «Грані-Т» у редакції С. Гавроша під загальною назвою трилогії — «Прекрасні катастрофи»). Поряд із іншим, про що йтиметься далі, роман містив низку неймовірних соціальних передбачень (скажімо, у монологах доктора Гальванеску звучать настанови «мічурінської агробіології» та «сталінського плану перевлаштування природи», що з‘явилися за десятиліття по тому). Також у ньому чи не вперше в українській літературі зроблено спробу «…оцінки соціального значення нових технологій, хай її й виголошує негативний персонаж: раптове звільнення непідготовлених поступом культури до цього людей від необхідності заробляти на хліб тяжкою працею внаслідок нових біотехнологій здатне мати наслідком розвиток «лінощів та безпутства»»[15]. У «Сонячній машині» В. Винниченка саме це й трапляється внаслідок винаходу Рудольфа Штора. На загальному підйомі інтересу молоді до науки Ю. Смолича захоплює ідея зближення з наукою літератури. Він засновує творчу «Техно-художню групу «А» та з головою поринає у дослідження буття заводів і лабораторій Харкова. Як наслідок у 1932 р. з‘являються науково-фантастичний романи «Четверта причина» та художня антитеза до історії доктора Гальванеску — роман «Ще одна прекрасна катастрофа» про індійського лікаря-сонцеїста Нен-Сагора (мимоволі виникає перегук із «сонцепоклонником» М. Коцюбинським), який виступає у творі своєрідним «професором Гальванеску навиворіт», намагаючись максимально розвинути фізичні та духовні якості пересічних людей. Втім, обох об’єднує «…прагнення до створення досконалого природного середовища» та «…не надто великі сумніви у моральній припустимості ризикованих експериментів над великими групами людей»[16]. Цікаво, що цей роман, як і «Останній Ейджевуд», дослідники розглядають у руслі прихованої полеміки Ю. Смолича з «Сонячною машиною» (конкордизмом) В. Винниченка[17] (Хоча, нині здається, що письменник «випробував на стійкість» більшість «сонячних ілюзій» тогочасної української інтелігенції). Ідеальні гармонійні «сонячні» люди, «виведені» в окремо взятій «санаторійній зоні» (пригадаймо ідеї М. Хвильового про неминучу машинізацію людини у повісті «Санаторійна зона»), не спроможні чинити опір англійським колонізаторам, «система біологічного переродження» виявилася неефективною та антисоціальною (призводить до «зниження класового чуття» і «атрофує стимул до боротьби»). За цією логікою, і «…соціальний експеримент в одній країні також буде приреченим, доки увесь світ не перебудується, доки не відбудеться світова революція. Радянські лікарі дорікають Нен-Сагорові уніфікацією людини, але не помічають ще більшої уніфікації на батьківщині»[18]. «Катастрофою» для Ю. Смолича тут є крах ілюзій його наївного добросердечного героя. А от «прекрасною катастрофою» — крах романтичних, міфологізованих («сонцепоклонницьких») сподівань українців, які з одного боку повірили в можливість збереження України поза Україною, а з іншого — в Україні не українцями. «Прекрасною», бо лише крах побідних ілюзій давав надію на спасіння та відродження. 
У наступні два роки письменник переніс кілька важких хірургічних втручань та, дізнавшись про скептичне ставлення медиків до його гіпотез, наполегливо намагався збагнути суттєві риси та ідеї тогочасної медицини (навіть відвідував операції та їздив на виклики зі «швидкою»). Зрештою у рік сталінського «великого перелому», Ю. Смолич пише роман «Що було потім» (Харків-Одеса: Дитвидав, 1934), довівши до логічного завершення історію доктора Гальванеску та Юлії Сахно. На противагу першій книзі трилогії остання сприймається як «…дуже добре замаскована авторська іронія, яку не змогли вловити пильні цензурні структури і «компетентні органи». Припустити подібне дають змогу «надмірно гіперболізовані ідеї та монологи…» (як-от: «...радянська фізіологія вже поклала край цьому антимарксистському методові — узагальнювати й переносити на людину досвід, здобутий у дослідах над тваринами»), прямі перегуки із «сумнівними» літературними попередниками (доктор Трембовський як справжній Франкінштейн по шматочках збирає та оживлює сторожа Івана; прізвища головних героїв — Трембовський і Харловський прямо відсилають до Гоголівських Бобчинського та Допчинського тощо), показове зіставлення окремих моментів у романах (так, зорганізована праця радянських робітників «на себе» мало чим різниться від злагодженої роботи «механізованих» слуг на ритті каналу у румунського дідича, видається, що і тут, і там «…панує одна воля — воля доктора Гальванеску»)[19]. Водночас внутрішні роздуми позитивних персонажів по-суті ідентичні ідеям божевільного генія, лише «совєтизовані». «Всевладдя і всемогутність науки, її апріорне право на будь-яке втручання в людський організм мотивуються виключно характером совєтської системи, яка, мовляв, служить трудящим»[20]. Та якщо в «Господарстві доктора Гальванеску» науковці зображені Ю. Смоличем вільними та мислячими особистостями (не залежно від їхнього морально-етичного чи ідеологічно-соціального визначення), то у «Що було потім» навіть наука перестає бути автономною сферою, остаточно перетворившись на важливу, але «деталь» державної машини. І одна з причин цього — злочинна в своїй дитячій безвідповідальності наївність учених (так, через надмірну пунктуальність Трембовського сталося самогубство Гальванеску та вбивство рибалки Йонеску тощо). 
У 1935 р. у Держлітвидаві усі три твори вперше видрукують під однією обкладинкою зі спільною назвою «Прекрасні катастрофи». По тому трилогія цілісно виходила у «Бібліотечці пригод та наукової фантастики» видавництва «Молодь» з малюнками О. Довгаля (1957) та у «Радянському письменнику» (1965). Була перекладена російською мовою («Прекрасные катастрофы / пер. с укр. Е. Панаско; рис. А. Цветкова. – Ставрополь, 1990). Також усі три романи увійшли до шести- та восьмитомників Ю. Смолича (К.: Дніпро, 1973, 1984). «Прекрасні катастрофи» перевидавалася частіше за всі інші твори письменника, та фантастику Ю. Смолич більше не писав, пояснюючи свою «нехіть» цілком буденно: «Я не зміг дійти в жанрі наукової фантастики того рівня, якого хотів би для радянського науково-фантастичного роману: мені забракло наукових знань, а бути дилетантом — злочинно». Трилогію прийнято вважати початком жанру наукової фантастики в українській радянській літературі та розглядати поряд із «Аелітою» та «Гіперболоїдом інженера Гаріна» А. Толстого, «Плутонією» та «Землею Саннікова» В. Обручова, «Головою професора Доуеля» та «Людиною-амфібфєю» О. Біляєва. Ключовою ознакою цих творів як саме «радянських» вважається настанова на з‘ясування не відкриття як такого, а ідей і цілей, яким воно слугує. Хоча трилогія читається як найкращий зразок гостросюжетної фантастично-пригодницької літератури, їй традиційно закидають надмірну прокомуністичну заангажованість, відкидаючи можливість «серйозного сприйняття нині»[21]. Дослідники досі зазвичай розглядають її як своєрідне «доведення» від супротивного теореми співіснування науки і соціуму, як от: «Йдеться загалом про науку радянську і західну, колективістську і відрубну. Останній спосіб співіснування з суспільством має два варіанти: 1) науковець працює задля могутності і збагачення як себе особисто, так і правлячого суспільного класу, 2) науковець самотужки шукає істину в ідеологічно оскаженілому відчуженому суспільстві. Обидва шляхи закінчуються «прекрасними катастрофами» … окреслена схема накладається на добре знану… народницьку типологію науки, а саме: персонажі займаються науковою діяльністю або для людей,.. і тоді імпонують автору, або для власного благополуччя чи задля істини, і тоді викликають осуд,.. У першому випадку герой набуває типового для класичної і новітньої української літератури образу борця за справедливість, у другому — «злого генія», «дрібного біса» чи святого з дивацьким ухилом» [22]. Також зазвичай відзначають, що в трилогії помітна нетипова для науково-фантастичного й авантюрно-пригодницького жанрів відсутність любовної інтриги. Герої «Прекрасних катастроф» фактично не мають особистого життя[23]. Хоча це можна пояснити загальною «механізованістю» тогочасних мистецьких уявлень щодо людини, чиї життєві функції зводилися до кількох найпростіших стандартів, а рухи (зокрема й душевні) описувалися до крайності просто та надміру виразно (без відтінків і півтонів).  «…життя для людини, а не людина для життя... Яке ж маєте ви право забирати в людини життя в ім’я вашої ідеї …?» Ю. К. Смолич. Найцікавішим для сучасного читача видається перший роман трилогії — «Господарство доктора Гальванеску». Це блискучий, гостросюжетний, ідейно багатоплановий, художньо виразний твір із безліччю динамічних сцен і добре прописаними героями. Йдеться у ньому про те, як українка Юлія Сахно, перебуваючи на академічних студіях у Німеччині, їде до Румунії за відрядженням Берлінської академії, аби вивчити передовий досвід доктора Гальванеску в царині сільського господарства. Та з’ясовується, що маєток має лиху славу, а геніальний учений проводить злочинні експерименти над людьми. Радянській дослідниці за вимушеного сприяння відомого хірурга Патрарі вдається перетворити Гальванеску за його ж методикою на біоробота, що дає надію на спасіння її раніше «механізованим» друзям-руминам. Звичайно, радянська критика відзначала в романі насамперед викриття «людиноненависницької суті імперіалістичної науки» та передбаченя можливості злочинів проти людяності, вчинених упродовж Другої світової медиками-фашистами. Найбільш «уважні» читачі могли навіть припустити, що позбавлені розуму, біологічних і психологічних потенцій «механізовані» люди в перспективі мали б стати «остаточним порятунком» світового імперіалізму перед переможним наступом країн соціалізму… Але нині за пропагандисткою мішурою важко не помітити глибоко антидиктаторську, антитоталітарну суть цього твору. Та найперше, що нині впадає у вічі пересічному читачеві, — прямий перегук оповіді Смолича з «Дракулою» Брема Стокера[24]. З перших сторінок твору читач разом із Юлією Сахно рухається у тому самому напрямку (Берлін — Рені), що й Джонатан Харкер на шляху до графа Дракули. Так само довкола розгортається «екзотичний варварський світ», «місцеві» сповнені жаху перед таємничим «маєтком», а героїня — щирого роздратування їхніми страхами. Та й сам Гальванеску, хоча і не є кровопивцею у буквальному сенсі, — все ж обезкровлює свої жертви та наділяє їх «новим життям». А головне, — ставиться до людей із суто дракулівською байдужістю: вони для нього — не ближні, а різновид худоби, якою слід розпоряджатися на свій розсуд. Та на відміну від героїв Б. Стокера чи Г. Уеллса (вампіри, елої), расистська гординя яких засновується на їхньому «природному панівному станові», «вищість» Гальванеску має суто класовий характер: «я і мені подібні» (власне, буржуа) насолоджуватимуться життям, бо «механізовані» пролетарі невтомно та самовіддано слугуватимуть їм, не являючи при цьому жодної загрози («І ніяких заворушень, ніяких революцій! Хіба машина здатна на революцію?»). В ім‘я цього «світлого майбутнього» і працює вчений, «удосконалюючи» затратних і непередбачуваних «особистостей» до стану ідеальної, витривалої та безвідмовної робочої худобини — «живих трупів», по-суті, зомбі. До речі, гаїтянські зомбі, що нині на рівні з вампірами є одним із найпоширеніших образів маскультур, теж — всього лише працездатні мерці, покірні волі господаря. Та жодних відомостей, чи знав про їхнє існування Ю. Смолич, коли писав роман, не маю. Хоча атмосфера його твору, зокрема стан, коли наукові пошуки повністю витісняють природній жах перед мерцями та протиприроднім, містичним, згодом теж стала однією з «фішок» фантастики (згадайте книги Дж. Ромеро, Р. Метисона, М. Брукса та ін.)[25]. Є чимало спільного у доктора Гальванеску і з іншим відомим персонажем — доктором Франкенштейном і низкою ним породжених «геніальних безумців» (доктор Джекіл, Гріффін, доктор Моро та ін.). Суттєва різниця між ними — те, що згодом дало право критикам бачити в цьому образі геніальне передбачення Ю. Смоличем гуманітарної катастрофи часів Другої світової. Як і жахні «дослідження» німецьких і японських «лікарів» часів війни «здобутки» Гальванеску — не поодинокий випадок маніакальних дій збоченого генія, а закономірний наслідок функціонування конкретної державної машини, «системний продукт» дегуманізованої спільноти. Коли ж поглянути на висловлену Ю. Смоличем ідею не в розрізі готичного роману, а крізь фокус власне наукової фантастики, письменник виявиться одним із перших, хто висловив здогад про можливість створення біороботів, надавши їм перевагу над «залізними йолопами, що раз у раз псуються». Найпершим технологічну можливість масового продукування невибагливих, покірних, але зовні схожих до людей біологічних істот, які б корилися людині та виконували її працю, припустив Карел Чапек (п’єса «РУР», 1920), вигадавши для їх означення термін «роботи»[26]. Та його біороботи покликані звільнили людей від тяжкої й нецікавої праці, а не замінити їх, вони мислять і розмовляють, а їхній винахідник — доктор Росум багатіє винятково на продажах свого винаходу. Існує думка, що Ю. Смолич вочевидь полемізує з К. Чапеком «…щодо технічної можливості та остаточної цілі, що спонукала створення біологічних роботів». Письменник ніби-то «…не поділяв погляду Карела Чапека щодо наукової й технічної можливості продукувати розумних біологічних роботів… не вірив також у можливе повстання роботів проти людей», а керувався лишень «ідеологічним» прагненням «…довести читачеві, що такі жахливі й крайні форми експлуатації людей можливі лише при капіталістичному режимі в Румунії та в інших країнах Західної Європи»[27]. Справді, на час написання роману дії доктора Гальванеску мали виглядати квінтесенцією капіталістичного визиску. Та нині вони прочитуються у значно ширшому контексті теми «викрадачів тіл», котра є прямим відображенням у фантастиці тоталітаризму як всезагального диктату суспільства над людиною. У світі Гальванеску «...життєві функції людини кардинальним чином розділені: одні рухають прогрес науки й культури та користуються всіма благами цивілізації, інші створюють основу цих благ»[28]. Але при тому насправді «механічні ляльки» — як прислуга доктора, так і він сам зі своїм рівним безпристрасним голосом, різкими переходами від одного внутрішнього стану до іншого, безжальною «механічною» логікою та вчинками. «Техніка стала для людини зразком досконалості, еталоном її поведінки» і тому «малі світу цього» та його генії — УСІ продукт «редагування людської психології з погляду ідеологічної чи економічної ефективності»[29]. Нині найважливішим видається те, що Юлія Сахно заперечує логіці доктора Гальванеску не очікуваними, як на час написання твору, вульгарно-марксистськими ідеологемами, а апелює до вселюдських цінностей: «…культура й цивілізація — це не примара і не фетиш. Яке ж маєте ви право забирати в людини життя в ім’я вашої ідеї без її згоди на те? Ви забуваєте, що свої досягнення ви хочете дати людям же, а не кинути їх у безповітряні простори. Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя — над усе! Культура для людства. А не людство для якогось фетиша»[30]. Доречі, сама героїня — молода українська дослідниця Юлія Сахно — постать, як на мене, чи не більше підозріла, ніж Гальванеску. Як випливає з тексту, дівчина давно і безперешкодно працює в наукових інституціях за кордоном (що зовсім не типово для радянського вченого!). Вона рішуча, смілива, ризикова, попри звичку палити, добре бігає, плаває та лазить по деревах, водить автомобіль і знається на зброї, вільно володіє іноземними мовами тощо. Її дослідницькі навики жодного разу не фігурують у тексті, зате присутні навики шпигунські. Героїня готова на все, аби отримати цікаву їй інформацію і не задумуючись ризикує власним життям та долями випадкових товаришів. По факту Юля Сахно більше схожа до виученика спецслужби, ніж на аспірантку-агронома. (Хоча появу подібного персонажа можна пояснити також намаганням письменника конструювати жіночий образ «…згідно з принципами радянської гендерної політики» з притаманними їй моделями чоловічої поведінки). Відтак, хоча поява дівчини в маєтку «монстра» Гальванеску і нагадує спершу «…архетипальний сюжетний мотив народної казки про багряну квітку» («…старий оригінал і вражав, і дивував її, і викликав захоплення, але найбільше лякав»), авторська установка на принципову класову несумісність персонажів зробила розвиток сюжету в означеному ключі неможливим»[31]. Окрім вище згаданих соціальних, у романі є кілька точних наукових передбачень, скажімо, щодо появи технологій пересадка органів, айфону чи мобілки («В шкатулці був невеличкий клавір з багатьма дрібними клавішами — щось подібне до друкарської машинки») тощо. Цікаво й те, що морально-етичні риси часу написання найбільше відобразилися не в загальній концепції твору і навіть не в його ідеологічному наповненні, а в деталях поведінки, які навряд чи були значимі для сучасників автора, але вражають нині. Скажімо, «добрий герой» Чепіару, аби перевірити, чи перебуває огорожа під струмом, кидає на неї кота, ідея трансплантації навіть не означується як морально-етична проблема (згадайте, як болісно й суперечливо осмислюють її за півстоліття по тому герої «Бар’єру несумісності» Ю. Щербака!), героїня спокійно порушує своє слово з простої цікавості та вміло бреше. Як і більшість творів Ю. Смолича, роман містить яскраво сатиричні акценти, спрямовані безпосередньо проти української еміграції. Саме співвітчизники, що залюблено підспівують рідній пісні в устах Сахно, але з люттю сахаються, розпізнавши у дівчині «радянську громадянку», з легкої руки автора стають основним матеріалом для експериментів Гальванеску: «…Тільки ваші емігранти й рятують мене. Робити їм однаково нічого, ні до чого вони не здатні, роботи собі знайти не можуть. Дві-три тисячи лей авансу — і вони готові на що хочете». Та найстрашніше, що саме в уста українця-емігранта письменник вкладає ЄДИНІ на весь текст слова виправдання дій злочинного генія, сказані його жертвою: «Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — це непогана платня». Мізерність цієї людини абсолютна, бо вона погоджується на завідомо сумнівну угоду (фактично запродуючи душу!) не в ім‘я безмежного знання чи влади, любові чи хоча б задоволення, а заради елементарного працевлаштування та соціальних гарантій. Єдиний її «зиск» — справді, ні про що не треба буде думати… Можливо таким чином автор хотів показати читачеві (нехай той читач дозріє лише за сто років!), що катастрофа (і то саме українська!) сталася, завдячуючи людям, які замість свободи совісті та всебічного розвитку свідомо обрали забезпечену стабільність. Що вседозволеність «великих будівничих» заснована на внутрішній згоді «малих світу цього» бути безвольним і безправним коліщатком суспільної машини. 
«Людина! Розумієте ви — людина! Ось універсальний матеріал». Ю. К. Смолич. Наприкінці, хочеться зауважити, що всі побудови Гальванеску (по-суті, так і не розвінчані Сахно) за великим рахунком безглузді: його «живі трупи» явно не здатні до розмноження та й «гальванізувати» є сенс лише дорослих, бажано вже досвідчених у чомусь людей (для «м‘язової пам‘яті»), тому революції невідворотні й ніякої «расово-класової гармонії» не настане[32]. Думаю також варто уважно придивитися до назв романів, які склали трилогію. Якщо йти за хронологією написання, то спершу Ю. Смолич вивів перед очі читача дві символічні «катастрофи» українського державотворення: а) внутрішня згода «маленької людини» бути коліщатком будь-якої суспільної машини породила монстрів; б) внутрішня незгода між елітою підтримала в загалі ілюзію можливості збереження українства поза Україною та України не українцями. Письменник, як мені думається, щиро вірив, що кожна з цих катастроф — прекрасна, бо веде до очищення, а отже, до відновлення та розквіту. Але після страхітливого 1933 р. він міг лише цинічно прийняти те, «Що було потім»… Ця катастрофа стала для митця остаточною... «…коли 1962-го у Смолича був перший інфаркт і друзі-письменники прийшли його провідати, він плакав і проклинав Постишева. У 1930-х той погубив багатьох наших письменників, а інших зробив сексотами. Смолич тоді, мабуть, думав, що помре і не встигне цього сказати»[33]. … помер письменник за п‘ятнадцять років по тому 26 серпня 1976 р. унаслідок третього інфаркту, в машині «швидкої» на шляху до Феофанії, де на той час перебувала його дружина Олена Григорівна, єдиний, хто наповнював самотність Григорія Корнелійовича Смолича теплом щирої любові та розуміння. Наталя Марченко. [1] Смолич Ю. Я вибираю літературу / Юрій Смолич // Тво-ри у 8-ми тт. – Т. 8 / Упоряд. О. Г. Смолич; приміт. К. Волинського. – К. : Дніпро, 1986. – С. 6–243. – С. 15. [2] Там само. – С. 16. [3] Там само. – С. 12. [4] Піскун В. Діяльність письменника Юрія Смолича в «Комітеті за повернення на батьківщину» (за матеріалами особистого фонду в ЦДАМЛМ України) / В. Піскун // Наук. записки [Наці. ун-ту «Острозька академія»]. Істор. науки. – 2013. – Вип. 21. – С. 204-211. – С. 205. [5] Куценко М. Я і Романтика. Розпуття Олександра Довженка / Микола Куценко // Довженко без гриму. – К.: Комора, 2014. – С. 29. [6] Гриневич В. Юрій Смолич служив у Петлюри артилеристом / В. Гриневич // Газета по-українськи. – 2010 (8 лип.). – Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/history-newspap.... [7] Піскун В. Діяльність письменника Юрія Смолича… [8] Ігор Корнелійович Смолич у 1920 р. емігрував, жив у Берліні та уславився як історик, філософ і богослов. Доктор філософії Східноєвропейського інституту Вільного університету Берліна, доктор богослов‘я Сергієвського православного Богословського інституту, діяч Німецької єпархії РПЦ Московської патріархії, автор фундаментальних праць із історії Православ‘я. [9] Смолич Ю. Я вибираю літературу… – С. 70. [10]Цимбал Я. Червоний pulp fiction: У 1920-х роках українці так само любили кримінальне чтиво: [Про детективний жанр в Україні та про письменників Д. Бузько, Гео Шкурупія, Ю. Смолича, Ю. Шовкопляса] / Ярина Цимбал // Укр. тиждень. – 2015. – № 49 (11-17 груд.). – С. 40-43. [11]Новиченко Л. Проза чверті віку / Леонід Новиченко // Укр. літ-ра. – 1943. – № 12. – С. 170. [12] Цимбал Я. Червоний pulp fiction… [13]Смолич Ю. Господарство доктора Гальванеску: фантасти. роман / Ю. К. Смолич; мал. Б. Фрідкіна // Універсальний журнал. – 1928. – № 1. – С. 23-39, № 2. – С. 57-74; 1929. – № 1. – С. 98-111, № 2. – С. 77-91, № 3. – С. 67-80. [14]Фільм знято Наталією Кіракозовою на Кіностудії імені Олександра Довженка Українським експериментальним молодіжним творчим об'єднанням «Дебют» за сценарієм Анастасії Пожидаєвої. [15]Грабовський С. Людина і «наукове» пекло: проблеми біоетики в українській літературі – очима Юрія Смолича / Сергій Грабовський // День. – 2013. – 18-19 жовт. (№ 189-190). – С. 11. [16] Там само. [17] Як засвідчують дослідження Ю. Смолич упродовж життя стежив за творчою долею В. Винниченка і навіть планував написати про нього книжку. [18] Ткаченко Р. Світ науки в інтерпретації В. Винниченка і Ю. Смолича (на матеріалі науково-фантастичного роману «Сонячна машина» і трилогії «Прекрасні катастрофи») / Роман Ткаченко // Слов'янська фантастика. Т. 2. – К. : Освіта України, 2015. – С. 514-522. – С. 517-518. [19] Там само. – С. 514. [20] Там само. – С. 518. [21] Карацупа В. Минуле української фантастики : [Про українських письменників В. Винниченко, Д. Бузько, Ю. Смолича та М. Трублаїні] / Віталій Карацупа, Олександр Левченко // УФО. – 2008. – № 3. – С. 52-60. – С. 215. [22] Ткаченко Р. Світ науки в інтерпретації В. Винниченка і Ю. Смолича… – С. 513. [23] Там само. – С. 514. [24]Гусев А. Рецензия на «Хозяйство доктора Гальванеску» / Александр Гусев // Лаборатория фантастики. – Режим доступа: http://fantlab.ru/blogarticle42121. [25] Там само. [26] Слово «робот» уперше вжив брат автора Йозеф Чапек. [27] Смирнів В. Зображення роботів в українській науковій фантастиці : На основі творів Ю. Смолича, В. Владка, В. Бережного, О. Бердника, Ю. Лоцманенка, О. Тесленка / Володимир Смірнов // Сучасність (Мюнхен). – 1989. – № 11. – С. 25-39. [28] Грабовський С. Людина і «наукове» пекло… [29] Ткаченко Р. Світ науки в інтерпретації В. Винниченка і Ю. Смолича… – С. 515. [30] Грабовський С. Людина і «наукове» пекло… [31] Ткаченко Р. Світ науки в інтерпретації В. Винниченка і Ю. Смолича… – С. 515. [32] Гусев А. Рецензия на «Хозяйство доктора Гальванеску»… [33]Гриневич В. Юрій Смолич служив у Петлюри артилеристом… http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook...
|
| | |
| Статья написана 11 июля 2017 г. 00:06 |





Писатели и фронтовые корреспонденты в боях за Севастополь. Книжная выставка с таким названием открылась в библиотеке Культурно-информационного Центра к 71 -й годовщине Победы в Великой Отечественной войне и 72-ой годовщине освобождения Севастополя от немецко — фашистских захватчиков. На выставке представлено около 30 книг. Их авторы знали войну не понаслышке. В числе тех 2000 советских писателей, воевавших на различных фронтах, были те, чьи военные дороги прошли через окопы Севастополя. Константин Симонов, на подводной лодке ходивший к берегам Румынии для выполнения задачи уничтожения нефтяных хранилищ и по итогам боевого похода написавший очерк «Севастополь – Констанца»; Леонид Соболев, «исползавший на животе весь передний край» и подаривший нам с вами книгу очерков «Морская душа», ставшую символом сражающегося Севастополя; Борис Лавренев, герои произведений которого взяты прямо с переднего края севастопольской обороны; Александр Хамадан с его портретными зарисовками героев битвы за город русской славы, собранными в книге «Севастопольцы» — все они преданно любили наш город, сражались за него, и их книги, прославляющие подвиг простых солдат и матросов, вошли в сокровищницу литературы о Великой Отечественной.
На выставке представлена фотография гостиницы «Северная», которая находилась на Нахимовском проспекте, и была местом, где жила и писала «корреспондентская братия». Подолгу здесь не задерживались – отправлялись на поиски материала прямо на передовую. Здесь часто можно было видеть известного писателя Василия Кучера, оставившего нам с вами замечательные романы о подвиге Севастополя «Черноморцы», «Голод». Его связывала прочная дружба с корреспондентами газеты «Красный флот». Тут были сконцентрированы прекрасные корреспондентские кадры. Чего только стоит Лазарь Лагин, до войны прославившийся своей детской сказкой «Старик Хоттабыч», а в дни обороны Севастополя писавший сказки военные, пропитанные едкой сатирой и искрометным юмором: «Шел трепач», «Чудо-бабка и волшебное зеркальце»… В этой газете начинал свою творческую биографию и ставший впоследствии членом Союза писателей СССР и оставивший нам 32 поэтических сборника Григорий Поженян. На выставке представлены книги участников боев за Севастополь Афанасия Красовского, Николая Криванчикова, оставшихся после войны жить в Севастополе; Евгения Петрова, написавшего в Севастополе свой последний очерк, ушедшего из города на последнем надводном корабле, лидере эсминцев «Ташкент», и погибшего по дороге в Москву в июне 1942 года. Можно увидеть и поэтический сборник поэта Эдуарда Асадова, потерявшего зрение из-за тяжелого ранения во время освобождения Севастополя. Знакомство с произведениями авторов, оставивших нам с вами живые свидетельства героического подвига Севастополя в годы самой кровопролитной войны 20 века, без сомнения обогатят наши знания по истории города. Фото Екатерины Мокрецовой https://xn--b1afkh6a8a.xn--p1ai/news/pisa... Великая Отечественная война – страница в истории неизгладимая. Наши архивы, наши редкие фонды музев и библиотек полны материалов, которые раньше были доступны только историкам. Юбилей 65-летия Великой Победы заставил сосредоточиться на материалах обороны, оккупации и освобождении. Оказались чрезвычайно интересными страницы краснофлотского юмора газеты «Красный черноморец» ¬– «Рында» с его неизменным героем Ваней Чиркиным, кстати, побратимом Василия Тёркина А. Твардовского. От страниц запахло порохом, гарью войны. Там были Имена тех, кто воевал, но даже в аду войны умел смеять- ся над врагом. Наши отцы воевали, получали ранения, после госпиталей, порой не долечившись, возвращались в строй, погибали непобеждёнными! В публикациях прослеживалась морская душа Севастополя, нашей славной морской твердыни.Мне было бесконечно интересно познакомиться с теми, кто составил общий портрет авторов «Рынды». С первых дней войны сюда приехала целая плеяда московских литераторов. На «Рынду», кроме отцов-создателей её – Андрея Сальникова, Петра Афонина, Александра Баковикова, Афанасия Красовского, работали Пётр Гаврилов, Лазарь Лагин, Ян Сашин, Лев Длигач, Павел Панченко, Анатолий Ленский; художники Леонид Сойфертис, Фёдор Решетников, Константин Дорохов, Николай Щеглов. И я рада, что нынешний читатель сможет прочесть эти опалённые войной страницы «Рынды», приоткрывшие характерные черты морской души севастопольцев, так точно подмеченные одним из выдающихся писателей -маринистов Леонидом Соболевым. Валентина ХОДОС член Союза писателей России К 70 – летию начала обороны Севастополя в Великой Отечественной войне Посвящается литераторам, умевшим не только отстаивать Севастополь, столицу черноморских моряков, с оружием в руках, но и метким словом, зубастой сатирой, шаржем, карикатурой, весёлой частушкой, залихватской песней поднимать дух его защитников. …Так «Рында» вступила на путь борьбы с врагом. И было принято решение чаще её выпускать, подключив активнее для этого прибывших на флот с началом войны писателей и поэтов: Лазаря Лагина, Пётра Гаврилова, Яна Сашина, Льва Длигача, художников Леонида Сойфертиса, Константина Дорохова и Федора Решетникова. Прекрасно впишется в коллектив «рындачей» и поэт Павел Панченко, чуть позднее – Анатолий Ленский и художник Николай Щеглов… Вообще, как говорил незабвенный Павел Ильич Мусьяков «Даже Москва могла бы позавидовать его литературному тогдашнему составу газеты». Острые сатирические стихи и эпитафии Сашина, Длигача и Панченко, рассказы и сказки Баковикова, Лагина и Петра Гаврилова, песни и частушки Сальникова, Красовского и Ленского, снабжённые прекрасными карикатурами Решетникова и Сойфертиса, Дорохова и Щеглова, никого не могли оставить равнодушными и вносили какой-то светлый лучик в грозную атмосферу военного времени. Черноморская «Рында» начала воевать! И это был уже не мирный звон, исходящий из малого колокола корабля, отбивающего склянки, а полные ненависти, метко бьющие не в бровь, а в глаз, грозные удары рынды, изобличающие с помощью неподражаемого флотского юмора, острой частушки, карикатуры ненавистного врага. С этого времени и Афанасий Красовский полностью подключается, как автор и как художник, к разделу краснофлотского юмора, такому близкому ему по натуре, что ярко видно по новогоднему номеру «Рынды» от 1 января 1941 года. 
НА СИГНАЛЬНОЙ МАЧТЕ “РЫНДЫ” НОВОГОДНИЙ ГОРОСКОП Склянки отбили четыре двойных удара. Приятно и радостно встречать новогоднюю ночь. Есть над чем подумать, есть над чем помечтать. Передав приветственные семафоры на корабли, мы с боцманом Опанасом Рындобулиным, взобравшись на сигнальную мачту, как говорят, деятельно взялись за составление новогоднего гороскопа. – Да, – сказал боцман Опанас Рындобулина, направляя телескоп на Большую Медведицу. – Что такое? – с нетерпением спрашиваю я. – Предстоят суровые штормовые походы, артиллерийские стрельбы и торпедные атаки. Много придётся поработать в новом году артиллеристам, торпедистам и другим, чтобы завоевать кораблю переходящее знамя. – А как видимость? – спрашиваю… – Видимость, говорит, пусть синоптики гадают… Минуточку, – продолжает авторитетный Рындобулина. – Вижу большой рейд, а на нём происходят межфлотские шлюпочные соревнования. И если у нас не ослабят тренировку шлюпочных команд, можно рассчитывать и в третий раз на завоёвывание первенства. – А как, спрашиваю, с Чиркиным, ничего нового не предвидится? – После его путешествия на курган к тёте Мане вернулся на корабль надутым и твёрдо заявил, что решил перестроиться, беречь обмундирование и даже принять участие в корабельной самодеятельности. – Ну, а за рубежом что? – Телеграфные агентства сводки о бомбардировках передают… Мрачно… В это время над морем взошла луна, и мы, прекратив свои наблюдения, вернулись в кубрик. Сигнальщик «Рынды» Никодим БАМБУЧИНА. Юмористический отдел «Рында» выходил в течение всей войны, включая осадный период в работе газеты. И продолжал пользоваться успехом не только моряков, но воинов Приморской армии, куда тоже попадала газета «Красный черноморец». Да и как могли не греть душу полные тонкого подтекста, юмора и сатиры странички «Рынды», подготовленные, к примеру, Лазарем Лагиным, (автором знаменитого «Старика Хоттабыча»*)? Ведь мало кто знает, что Лагин в осаждённом Севастополе писал сказки. Его гневный и справедливый Хоттабыч воевал! Много раз газета печатала его сказку «Чудобабка» с продолжением, которую краснофлотцы очень любили, ибо события-то происходили в таком узнаваемом, дорогом месте, как за Мекензиевыми горами, опять таки, не без их любимого Вани Чиркина, бывшего в разведке, и командира батареи капитана Александера, без коих там точно не обошлось… Привлекла читателей и «Рында» со сказкой Лагина «Страхи – ужасы» (с рисунком Ф. Решетникова “Среди волков” точно характеризующим фашистов), где автор «Старика Хоттабыча» поведал о коварном и жестоком Змее-Горыныче, против которого объединяются лучшие из лесных зверей и птиц. И при чтении которой, тут же возникала аналогия с Гитлером и с теми, кто, не страшась, выступил против него. Узнали в сказке о себе и трусы. Рис. Ф. Решетникова. Вот у кого, волчица, надо нам научиться. Любил поострить Лазарь Лагин и в Справочном бюро «Рынды»: ПЕРЕКОП Санитарно-курортная справка для господ генералов, офицеров, унтер-офицеров и нижних чинов германской армии Крым – место курортное. Голубое море, чистый воздух, виноград, фрукты, горы… Всё это, бесспорно, обладает выдающимися целебными свойствами. Единственным и решающим недостатком этого полуострова, делающим его противопоказанным для чинов германской армии, является его недоступность. Советские войска, отличающиеся вопиющей негостеприимностью, не пропускают в Крым фашистов. Что касается Перекопа, то обследование, произведённое за последние несколько дней, показало, что и подступы к Крыму обладают незаурядными лечебными свойствами. Это особенно ценно для германской армии, испытывающей серьёзную нехватку в лекарствах и врачебном персонале. Перекоп прекрасно помогает: а) от головной боли. Стоит только показаться в зоне советского обстрела – и головную боль как рукой снимает (вместе с головой). б) от суставного ревматизма, подагры и тому подобных мучительных болезней, решительно и навсегда ликвидируя боль в конечностях (вместе с конечностями). в) от болезней сосудисто-сердечной и нервной системы, а также желудочно-кишечного тракта, путём введения внутрь фашистского организма железа в том или ином виде (штык, осколок снаряда, мины или бомбы, пуля и т. д.). Всякие жалобы на упомянутые выше болезни прекращаются немедленно после ввода в организм этого универсального советского лекарства. Наиболее действительные лечебные процедуры, предлагаемые советскими бойцами фашистским бандитам: 1. Ванны: а) Холодная, б) Грязевая (Сивашская). 2. Уколы (штыковые). 3. Горячие припарки (артиллерийские). 4. Свинцовые примочки из первоклассных советских пуль. 5. Массаж прикладом. 6. Массаж шрапнельный. 7. Души: а) Пулемётный душ Жарко. б) Восходящий и нисходящий пулемётный душ (работают квалифицированные советские лётчики). в) Душ пулемётный веерный. г) Душ кольцевой, окружающий. Возможны разные варианты. Настоящей отдушиной стало открытие в «Рынде» рубрики «В час досуга под гармонь», гвоздём которой стал, конечно же, Андрей Сальников со своим неутомимым Кузьмой Бойковым, которые как никто другой чувствовали, что чем тяжелее становились бои, тем больше русская морская душа нуждалась в поддержке голоса песни. <…> И это было отнюдь не украшением страшного фронтового быта, даже не прославлением мужества черноморских моряков, сражающихся за родные берега, за чудесное наше море, – советские моряки всегда были полны мужества, этому учила их школа, богатейшая морская история Отечества. Это было то, без чего моряк не был бы моряком. Это было тем, что писатель Леонид Соболев назвал морской душой черноморцев. В ЧАС ДОСУГА ПОД ГАРМОНЬ 
КРАСНОФЛОТСКИЕ ЧАСТУШКИ Под гармонику свою Равенков в бою сердит, Я частушки пропою. Он врага не проглядит. Расскажу, кто в Чёрном море В море флаг чужой заметит, Отличается в бою. В цель торпедой угодит. Сингаевский на посту Милка – ловкий кочегар, Зорко смотрит в темноту. Держит в топках ровный жар. Не оставит без надзора Командир всегда уверен – Горизонт и высоту. Для атаки будет пар. Лютых – меткий комендор, Я частушки про дружков Он отважен и хитёр. Сочинил для моряков, На прицел поймает ганса – Чтобы так же все сражались. Враг горит, как метеор. Комендор Джамбулет в горах рождён, Кузьма БОЙКОВ. Хорошо воюет он. Заменить расчёт весь может, За отвагу награждён. Почему я желаю анекдоты рассказывать? Сейчас доложу. Недавно в Н-ском Потийском порту один корабль с якоря снимался. Такой довольно известный корабль. Заслуженный, по всем статьям. Передовик. Он лихо отходил, и все залюбовались этой приятной флотской картиной. Вот он с лёгким форсом развернулся, и вдруг на его борту стал виден кранец. Какой-то разиня забыл его убрать. И тут вспомнился мне парень, который захотел пройтиться туда, где мельница вертится, да не всё до конца учёл. Он свой кобеднешний в полоску костюм надел. Полуботинки чуть ли не до дыр надраил. Сорочка у него – голубая фантазия с намёком. И он, может, из-под своих ногтей всё выгреб на этот случай. Одного не досмотрел. Голубая фантазия выскочила сзади и, всем на удивление, болтается на ветру. А парень идёт, как на именины, и ничего не замечает… Вот так же и с нашим заслуженным кораблём получилось. Мелочь его подвела: кранец выскочил, словно рубаха у парня. Ай, как досадно! А со мной на молу какой-то старый морячина стоял. Он, скорей всего, на «Двенадцати апостолах» плавал капельмейстером. Весь ракушками оброс. Такой осколок морской империи. Он увидел ту досадную картинку на миноносце и говорит: – Вот бы их кранцем по шее! Очень мне это выражение понравилось. Действительно, если кранцем по шее благословить, это будет вполне чувствительно. Во второй раз, может, и не захочется… Но, скорее всего, на каждом корабле сыщутся достойные получить это удовольствие. Вот я и решил на эту тему анекдоты рассказывать. Но – с условием: я их расскажу десять анекдотов. А дальше пусть остальные матросы продолжают «травить на полубаке». А то скажут: на Черноморском флоте только один весёлый человек остался, да и тот Ваня Чиркин. А разве это правда? Так что, пусть читают матросы про разные забавные случаи из жизни, запоминают, да из своей биографии кое-что вспоминают и делятся с товарищами. 1. Отдохнул Жил-был на подводной лодке краснофлотец Семён Баклушин. То есть, жил вообще-то двадцать один год, а на лодке всего один год. Тем не менее, он от чего-то такого вдруг очень устал. И захотел домой в отпуск… Да так самозабвенно этого захотел, что во время поверки, когда выкликали его фамилию, и следовало отвечать на это: «Есть!», Баклушин самозабвенно кричал: «Отпуск!» Старшина повторял: – Баклушин. А тот опять своё самозабвенное: – Отпуск! Стал Баклушин офицера докладными донимать. И столько он этих докладных написал, что офицеру от них в его каюте тесно стало. В последнее время даже спать на этих докладных пришлось… Делать нечего. Отпустили Баклушина в отпуск. Помчался он домой на всех парах. Прибыл. Тут, конечно, радость, поцелуи, вопросы: – Сенюшка, да ты уж не ранен ли? – Типун вам на язык! – Может, какую особую награду получил? – Ннне-ет! Но наша лодка особенно боевая. Все, как один, – с наградами. – А-а-а! Наверное, тебя в командировку направили? – Да нет же! Я в отпуск приехал. – Стало быть, и вся ваша подводная лодка по отпускам разъехалась? – Нет, я один, первый… – А где же остальные? Что ж они теперь делают? – Ну, как что! Наверное, в походе, немцев бьют… – Вот оно что! А ведь мы тебе, Сенечка, только вчера письмо послали. – Да ну! А что ж писали-то? – Да, обыкновенно. Бей, мол, дорогой сынок, немцев без отдыху и сроку… 2. Пушкинская ария На тральщике «Н» служил краснофлотец Константин Зефиров. Он без ума любил художественную литературу. С закрытыми глазами мог он в любое время разобрать по косточкам любого автора, но особенно часто читал Пушкина. Пушкина он читал, а пушку свою, между прочим, совсем не почитал. Он думал, что чистить орудие – это совсем не в плане искусства. И к художественному делу никакого отношения не имеет. К концу года службы Зефиров кое-как научился разбирать пушку, но собирать не мог даже с открытыми глазами. Вот однажды на верхней палубе зачитался Зефиров «Пиковой дамой» и так-то вдруг сладко заснул. Заснул он и видит сон. Будто сам Александр Сергеевич Пушкин его пушку проверяет. Очень сердится и что-то насчёт кранца в стихах говорит… Вдруг подходит великий поэт к старшему краснофлотцу и спрашивает: – Мою «Пиковую даму» читаете? – Читаю. – А мою арию Ленского знаете? — Знаю. – Спойте, пожалуйста! Обрадовало краснофлотца доверие великого поэта, и запел он во всё горло: «Куда, куда вы удалились…» Но тут вдруг громко застучали. Певец обиделся и спрашивает: – В чём дело? А сверху ему спокойно отвечают: – В карцере петь не полагается… 3. Щелкун Однажды на крейсере принимали в комсомол краснофлотца некоего Павла Вертлюгова. Это был лучший строевик на корабле. Быстрый, как лань. Постоянно чист, брит, ни одной заплаты. Глядя на него, каждому хотелось выставить грудь колесом и командовать: «Ать, два! Левой!» Одним словом, молодец! Побольше бы таких! И вот его принимали в комсомол. Как полагается, задавали всякие вопросы. О корабле. О службе-дружбе. То да сё. Вертлюгов на всё отлично отвечал. Собственно говоря, не на всё. Кое на чём он спотыкался. Однако вида не показывал и по-строевому чётко прищёлкивал каблуками. Дело шло к благополучному концу. Вдруг задали Павлу такой вопрос: – Скажите, а художественной литературой вы интересуетесь? Беседуете об этом со своими товарищами? Какую, например, последнюю книгу прочитали? Тут Вертлюгов ответил что-то такое совсем мало вразумительное: – Сс-с-с… тррр… Не разобрать: не то «Севастопольская страда», не то «Строевой устав». Но так как Павел очень внушительно и серьёзно щёлкнул каблуками, то все подумали: – Наверное, «Севастопольская страда». Нет. Не все так доверчиво подумали. И хлоп – ещё вопросы! – Толстого читали? Вертлюгов каблуками – щёлк! – Может, Пушкина? Каблуки – щёлк, щёлк! – Назовите какое-нибудь стихотворение Пушкина, Лермонтова. Хоть одну строчку вспомните. Молчок. Тишина. Только каблуки щёлкают… 4. Скушал… К старшине 1 статьи Василию Свечкину пришли краснофлотцы за табачным «удовольствием». Табачок получили, со спичками – задержка. Не получены. Вопрос к баталеру. – Товарищ Свечкин, а спичек? – Со спичками всякий добрый молодец закурит, а вы попробуйте – без спичек! Краснофлотцы ушли. А тут и обед. Подошёл степенно к камбузу и товарищ Свечкин. С утомленным видом протянул коку свою тарелку. Кок зачерпнул чумичкой воздух и «налил» его в тарелку Свечкину. Тот – в недоумении: – Товарищ кок, а борща? Кок невозмутимо ответил: – С борщом каждый добрый молодец пообедает, а вот вы попробуйте без борща! Записал П. Гаврилов. Слово записал говорит о творчестве коллективном, судя по публикациям послевоенным здесь много от Красовского Афанасия. БЕЙ СИЛЬНЕЕ, БЕЙ! Плакат художника Л. Сойфертиса. ============================================ После освобождения Севастополя отцу «Рынды» Андрею Сальникову, в связи со сменой руководства, места в родной газете не нашлось. И боевая черноморская «Рында» к концу Великой Отечественной войны фактически «приказала долго жить». Некоторое время, правда, продолжал успешно работать на неё Петр Гаврилов, пока и его не отправили «на отдых»; подключился к ней уже, как работник газеты, последний из «рындачей»-создателей Афанасий Красовский, который вместе с Николаем Кирилловым, писавшим басни, ещё пытались сохранить отдел краснофлотского юмора, но, увы… Боевой дух черноморской рынды уже был утерян, да и всефлотский любимец Ваня Чиркин остался там, в грозовом времени борьбы за Севастополь, Одессу, Крым, Кавказ… Остался Чиркин верен его отцам-создателям: Петру Афонину, Александру Баковикову и отлучённому от своего детища, по не понятой мне до конца причине, Андрею Сальникову. Упрекнуть в отсутствии профессионализма боевого журналиста, поэта-песенника – собранное творчество Сальникова не даёт! Прекрасные очерки, горячие зарисовки и репортажи с места боевых действий, зубастая и вовремя поданная сатира, много написанных хороших песен, краснофлотских частушек, так нужных в то грозное время… А если сюда ещё приплюсовать и военный архив газеты «Черноморский лётчик», которую он редактировал, когда его «ушли» из родной газеты. Она ведь, как игрушка, – так всё продумано и выверено на газетных полосах – публикуемые материалы не только хорошо скомпонованы, но и богаты по содержанию и по подбору авторов. Он находит подход и к москвичам, публикации которых тут же ложатся на странички газеты; отслеживает всё написанное набирающими силу поэтами Григорием Поженяном, Василием Субботиным, Анатолием Ленским, Семёном Гудзенко, Александром Межировым … Много публикует новых произведений Петра Гаврилова… Не забывая многолетнюю работу свою на посту начальника отдела культуры газеты, знакомит читателей с новыми книгами Ольги Берггольц, Маргариты Алигер, начинает печатать работы великих художников под рубрикой «Овладевай сокровищницей русской культуры!» с картины «Ледовое побоище» художника А. К. Горбунова… И главное – нет фактически слабых вещей, а это говорит о строжайшем отборе, существующем в его бытность. И ещё одно, сохранившийся архив этой газеты говорит, что редактор, к тому же, скромен. Он не старается использовать газету для своих личных публикаций, считая это не этичным. Так что, люди приложившие руку к вычёркиванию его имени из истории Севастополя, просчитались. Можно убрать физически человека, но настоящее творчество ведь не умирает, какому бы забвению не пытались его предать. Как остались в памяти Ваня Чиркин с неутомимым Кузьмой Бойковым, как осталась прекрасно редактируемая Сальниковым газета «Черноморский лётчик», пока и оттуда его не «ушли», как осталась на века героическая Сальниковская «Сапун-Гора» с прекрасной музыкой Бориса Боголепова. И закончить хотелось словами песни, написанной в апреле 1943 года воином- старшиной 2 статьи М. Божаткиным. ПЕСНЯ И СЛОВО Бывает, на фронте по нескольку суток, В боях не смыкали обветренных глаз. И хочется сесть, отдохнуть хоть минуту, И хочется лечь и поспать хоть бы час. Но только услышишь весёлое слово, Иль бодрую песню боец запоёт, И сон, и усталость проходят, и снова, И снова – в атаку, и снова – вперёд! Ходили отцы наши с песней и словом, И мы с задушевною песней идём! Хорошая песня, горячее слово Нужны, как снаряд нам, Нужны, как патрон! Так что, боевую свою задачу черноморская «Рында» выполнила! Она по праву воевала с бойцами, поднимала дух и воодушевляла на подвиги ради Отчизны и любимой их краснофлотской столицы Севастополя. http://grafskaya.com/?p=5581 Валентина Ходос. Рында воюет... Литературно-историческое исследование. Автор вступ. статьи «Рында — слово моряцкое» — В. С. Фролова. Иллюстрации взяты из архива газеты «Красный черноморец». Севастополь: НПС «ЭКОСИ-Гидрофизика», 2013. — 384 с.: ил. Рында — это не только корабельный колокол или — по другому толкованию — звон, но и удачно названный раздел краснофлотского юмора в газете «Красный черноморец». Сатирический отдел существовал в газете почти с самого начала ее основания — с 1923 года. В середине 30-х годов появился раздел маленького фельетона. В 1940 году, 2 июля, газета перешла на новый, большой формат, а уже 9 июля появилась «Рында». Своим «звоном» она реагировала на недочеты флотской службы, организации быта, отзывалась на спортивные мероприятия, отмечала праздники, воспитывала моряков, призывая блюсти устав. У нее были свои герои: Ваня Чиркин, с которым постоянно происходили забавные «тяжелые» случаи, его невеста Маня и — «пример для молодежи комендор Кузьма Бойков». Тон, в общем-то, безобидных юморесок начал меняться в 1939 году, вместе с откликами на события на белофинском фронте. Из центральной печати на страницы «Красного черноморца» попал и еще один лубочный герой, собрат Вани Чиркина — Василий Теркин, которому еще предстояло стать обобщающим образом всенародно признанного героя-бойца. Для черноморцев таким признанным героем был неунывающий воин Черноморского флота Ваня Чиркин. Повзрослевший с началом войны, окрепший и сильный духом Ваня Чиркин ходил в разведку, брал языка, лупил в рукопашной схватке немцев, убивал обнаглевших бандитов и... переписывался со своей невестой Маней, ставшей в годы войны снайпером. Беспощадно бил врагов и комендор Кузьма Бойков. В книге воспроизведены страницы сатирического отдела газеты «Красный черноморец»: карикатуры, шаржи, прозаические фельетоны и сатирические стихи, эпиграммы, залихватские песни. Авторы «Рынды» постоянно придумывали новые рубрики: старые пословицы на новый лад, веселые частушки запевалы Вьюшки, старинные романсы с новым посвящением, новые мысли и изречения Козьмы Пруткова. Раз рожденные рубрики уже не покидали страниц газеты: так, сатирические рассказы о новых похождениях бравого солдата Швейка в условиях современной войны переходили из номера в номер. Зубастая сатира призвана была поднимать дух защитников и вселять ненависть к врагу. В международных фельетонах высмеивались «верный пес Манергеймка», «норвежская шавка» Квислинг, Муссолини, «Антонеску-горлохват, что на Одессу шлет солдат». Румынам, воевавшим на южных фронтах войны, доставалось особенно сильно. Не забывали, конечно, пускать ядовитые стрелы в адрес Гитлера и Геббельса. Что-то звучит актуально и сегодня, например, вот это: «Протухшей утки не раздуть в слона, кого ж надует лживая шпана?»; «Весь мир мутит от геббельсовских уток, // И промысел утиный уж не нов. // Сейчас толпа газетных проституток // Решила уток… превратить в слонов. // И лжет и снова лжет — чего уж проще! // Потуги эти жалки и смешны, // Из уток, что ощипаны и тощи, // выходят смехотворные слоны». Валентина Ходос, автор этого литературно-исторического исследования, дает необходимые комментарии к текстам и карикатурам, рассказывает об отцах-создателях «Рынды» — Андрее Сальникове, Петре Афонине, Александре Баковикове, Афанасии Красовском. На «Рынду», кроме них, в военные годы работали Петр Гаврилов, Лазарь Лагин (автор «Старика Хоттабыча»), Ян Сашин, Лев Длигач, Павел Панченко, Анатолий Ленский; художники Леонид Сойфертис, Федор Решетников, Константин Дорохов, Николай Щеглов. Определить, кому конкретно принадлежит тот или иной материал, практически невозможно — это было коллективное творчество, порой и карикатуры делали попарно. Зато В. Ходос постаралась проследить жизненный путь, судьбу тех мастеров пера, журналистов, писателей, художников, которые сделали свой вклад в победу. Боевая черноморская «Рында» существовала до конца Великой Отечественной войны. http://magazines.russ.ru/neva/2014/12/10z... Перелистал газету Черноморского флота "Красный черноморец" за 1941-1944 годы и встретил имя Лазаря Иосифовича Лагина много и много раз. И хотя Лагин не числился в штате редакции, — работал в политуправлении флота, — но его участие в газете было более чем заметным: автор "Старика Хоттабыча" — книга вышла за несколько лет до начала Великой Отечественной войны и была популярной, как сейчас говорят, — был просто находкой для газеты. Лазарь Лагин для своей журналистской деятельности избрал в газете юмористический отдел "Рынду". Что такое — рында?! Объясняю.. У опытных современных мареманов не спрашивайте, а то они вам скажут, что рында — это судовой колокол, что будет неправильно. А я, как сухопутный товарищ, поясню: на судах торгового флота и в парусном флоте, -раз "парусном", значит это было в старое доброе время! — троекратный бой в судовой колокол. "Били рынду" в момент истинного полдня. После того, как я прояснил вопрос с рындой, перейдём к фельетонисту Лазарю Лагину и посмотрим, что он сделал только за один сентябрьский месяц военного 1941 года в "Рынде": 4-го сентября Лагин печатает свою первую басню "Прохожий и бандит". 5-го сентября. Появляется "Геббельс на небесах". 9-го сентября. К одесскому сезону, — немецкие войска в это время подошли к Одессе! — писатель дает рекомендации румынским солдатам и офицерам о необходимости приобретения в универсальном магазине "Торгашеску и сыновья" следующих вещей, столь необходимых при походе на Одессу-маму. "1. Кальсоны защитного (коричневого) цвета. Необходимы при встрече с советскими моряками.,/' Советов много, — писатель потрудился на славу. Не забыл он и о душе, — политработники, вытеснив священников, заняли их места. Лагин предлагает приобрести всё в том же магазине граммофонные пластинки типа: "Голос моего хозяина", песни — ~ "Лакейская хоровая (слова Антонеску в обработке Геббельса); романс "Бей меня, режь меня" (посвящается Адольфу Гитлеру); "Ликуй, Румыния!" — концерт для четырёх скрипок, в сопровождении похоронного оркестра". В этом же номере Л. Лагин, по-отечески заботясь о будущем румын, помещает объявление: "Отправляясь на русский фронт, не забудь заказать изящный и гигиенический гроб. Господам офицерам гробы доставляются на дом. С почтением, похоронное бюро "Румынская доля." 11-го сентября. Совместно со Львом Длигачем и Александром Ивичем Л. Лагин составляет обширную "Приходно-расходную книжку фашистского генерала: 1Х.41 г. Пришли две дивизии наших войск. 1Х.41 г. Обе дивизии израсходованы полностью." 14-го сентября, Л. Лагин и Л. Длигач публикуют письма в "обработке Геббельса" и помещают телеграмму: "Срочная из Рима, Итальянской обл., гитлеровской вотчины. Командующему Одесским фронтом Румынской королевской армии. Подтвердите. Правда ли, что из Одессы стреляют? Удиралиссимус Драпалини." 18-го сентября. Технические обозреватели Л. Лагин и П. Панченко сообщают: "В связи с тем, что советскими к английскими бомбардировщиками разрушен ряд немецких электростанций, в германском министерстве народного хозяйства срочно разрабатывается проект строительства гидроэлектростанций, основанных на использовании воды из геббельсовских статей. Специальные фильтры будут очищать воду от нечистот." 28-го сентября. Фашисты подошли к Перекопу. Для господ генералов, офицеров, унтер-офицеров и нижних чинов германской армии, политработник, (поп — по нынешнему!) майор Лагин составляет санитарно-курортную справку: "Крым — место курортное. Голубое море, чистый воздух, виноград, фрукты, горы — всё это бесспорно обладает выдающимися целебными свойствами. Наиболее действенные лечебные процедуры, предлагаемые советскими бойцами фашистским бандитам: 1. Ванны: а) холодная, б) грязевая (Сивашская). 2. Уколы (штыковые). 3. Горячие припарки (артиллерийские). 4. Свинцовые примочки из первоклассных советских пуль. 5. Массаж прикладом... Возможны варианты!" Это работа только за один месяц войны. Я не учёл ещё здесь многочисленные подписи под сатирическими рисунками Леонида Сойфертиса и Константина Дорохова, не учёл и лагинские псевдонимы. "Рында" на страницах "Красного черноморца" станет рабочим местом политработника Лагина. Под "Рындой" он и напечатает свою первую военную сказку "Шёл трепач", — случилось это 23 октября 1941 года. Забегая вперёд, скажу, когда Лазарь Лагин подарил мне свои "Обидные сказки", выпущенные журналом "Крокодил" в 1959 году, на одной из сказок — "Испекла бабка пирог" — он написал: "Опубликована в "Кр. черноморце" во время обороны". Но я не смог обнаружить ее в газете. Возможно, писатель ошибся. Зато на страницах "Красного черноморца" было напечатано множество других сказок: "Страхи-ужасы" в двух номерах публиковалась сказка "Чудо-бабка н волшебное зеркальце" в четырёх, "Крымские приключения барона Фанфарона"... Как бы я ни готовился к встрече с Лагиным, но надо признаться, шёл я к нему с душевным трепетом. Как там ни крути, а шёл я к "отцу", — он же и мать! — прославленного во всех странах света джинна Гассана Абдурахмана ибн Хоттаба. Во мне, взрослевшем на лагинской волшебной сказке, продолжал жить мальчишка. "А вдруг и правда Хоттабыч живёт в квартире писателя!?" Вдруг я не понравлюсь этому джинну, который сам заявил о себе: "Я могущественный и неустрашимый дух, и нет в мире такого волшебства, которое было бы мне не по силам... Назови моё имя первому попавшемуся ифриту, или джинну, что одно и то же, и ты увидишь, как он задрожит мелкой дрожью и слюна в его рту пересохнет от страха." Страшно то как!.. Вдруг выдернет этот "неустрашимый дух" пару волосков кз своей бороды, произнесёт над ними магическое слово, и к повисну на люстре, или вылечу в форточку и буду лететь по улице Черняховского, — там живёт писатель! — пугая прохожих. Бр-р... А может и сам писатель чем-то похож на своего героя? Ведь сказал же Флобер: "Эмма Бовари — это я!" — Каков он из себя, писатель Лагин? — поинтересовался я у севастопольского поэта Афанасия Красовского перед отъездом в Москву: Поэт Афанасий Красовский, — бывший штатный репортёр "Красного черноморца" — часто встречался с Лагиным во время войны. Да и как было не встречаться: сотрудничали вместе в "Рынде". А к более поздним очеркам Лагина Афанасий Красовский, как фоторепортёр, давал снимки. — Лагин-то? Это, брат, сила-мужик! Я, тогда ещё молоденький морячок-корреспондент, глядел на него как на Бога. Ещё бы, ведь он был автором волшебной повести, которую читали в окопах Севастополя. И, когда он появлялся на огневых позициях, вслед ему неслось с уважением: "Смотрите, Хоттабыч идёт!" Здоровый он был, крупный. Брови кустистые нависают над пронзительными глазами. Одним словом, обличьем похож на поэта Владимира Луговского... Встречался с Луговским? Он недавно побывал в Севастополе! — Но у Луговского не было бороды! — А кто тебе сказал, что у Лагина борода? Может только сейчас завёл для солидности, которой ему не занимать... https://www.proza.ru/2012/02/29/985 


|
| | |
| Статья написана 10 июля 2017 г. 20:29 |
Автор знаменитой сказки «Старик Хоттабыч» многие годы оставался в тени своего детища... Вы знаете, кто такой Лазарь Лагин? Этот вопрос я задала десятку своих знакомых, многие из которых закончили вузы. Большинство пожали плечами, одна из опрошенных предположила: «По-моему, писатель. Вот только не могу вспомнить, что он написал». И лишь коллега смогла дать правильный ответ. Тогда пришлось задать еще один вопрос: «Вы читали сказку «Старик Хоттабыч»?». Оказалось, что читали ее почти все. И как же удивились мои респонденты, узнав, что Лазарь Лагин — ни кто иной, как автор этой известной сказки. Такой вот парадокс: произведение живет отдельно от своего творца. Обычно, говоря о «Евгении Онегине», мы подразумеваем Пушкина, роман «Война и мир» неотделим от Льва Толстого, «Мастер и Маргарита» — от Булгакова, «Архипелаг Гулаг» — от Солженицына. А вот «Старик Хоттабыч» стал вроде как народной сказкой, ее автора еще при жизни задвинули далеко в тень. Кто же он такой, Лазарь Лагин?
«Мама ведет меня утром за ручку по переулку. В морозном воздухе искрится, переливается цветами радуги снег. Темная река, как море-океан из бабушкиной сказки, спряталась за крутыми берегами. В нищем дворике нас встречает общеничейная дворняга по кличке Бобик…» Это отрывок из воспоминаний писателя о своем детстве. А родился Лазарь Лагин в городе Витебске — том самом, где жил и творил знаменитый художник Марк Шагал, где родился известный композитор Марк Фрадкин. Кстати, родом из Витебска был и Герой Советского Союза Иосиф Бумагин, которого в нашей области считают своим земляком. вот в этом городе ровно 110 лет назад, 4 декабря 1903 года, у супругов Иосифа и Ханы Гинзбург появился на свет первенец, которого назвали в честь деда Лазарем. Потом в семье добавится еще четверо детей, а родители будут едва сводить концы с концами. Но своему первенцу они дадут среднее образование в одной из лучших школ Минска, куда семья переедет, чтобы выбиться из нужды. После школы учителем пятнадцатилетнего Лазаря стала Гражданская война, на которую он записался добровольцем. На войне вступил в комсомол, горой стоял за советскую власть. После войны, как писали библиографы, занимался организацией комсомола в Белоруссии. А в свободное от оргработы время писал стихи — революционные, в духе нового времени. Однажды в Ростове-на-Дону, куда его послали по комсомольским делам, Лазарь Гинзбург встретил Владимира Маяковского. Юноша показал именитому поэту свои стихи. Маяковскому они понравились, но напечатать их Лазарь не рискнул. В предисловии к одной из своих книг писатель так вспоминал о своих стихотворных пробах: «Говоря откровенно, у меня имеется немалая заслуга перед отечественной литературой — я вовремя и навеки перестал писать стихи. Зато я был и остаюсь сатириком, господа!». Но прежде, чем стать писателем-сатириком, Лазарь поступил на вокальное отделение Минской консерватории — у него был очень красивый баритон. «И поступил, а через год не выдержал — сбежал от всех этих теоретических дисциплин. Так что профессионального певца из меня не вышло», — вспоминал писатель. Но зато он смог окончить отделение политэкономии Московского института народного хозяйства. Знания предмета ему пригодились, когда его взяли в газету «За индустриализацию», а потом — в экономический отдел газеты «Правда». Уже тогда в нем начал пробиваться писатель-сатирик — Лазарь Лагин начал писать цикл под названием «Обидные сказки», а азы писательского мастерства приобрел в литературной студии Валерия Брюсова. ечататься Лазарь Гинзбург начал под псевдонимом Лагин, который состоял из первых букв имени и фамилии. Его успехи в жанре сатиры заметил Михаил Кольцов, который был главным редактором журнала «Крокодил». Он предложил Лагину должность своего заместителя. Когда Кольцова арестовали, готовился арест и Лагина. Спас его Александр Фадеев, отправив писателя в длительную командировку на остров Шпицберген. Там, на далеком арктическом севере, у Лагина родилась идея «Старика Хоттабыча», там он эту идею в основном и осуществил. Наверняка многие помнят сюжет сказки, поэтому напомню его коротко. Действие происходит в Москве. Пионер Волька Костыльков во время купания находит в реке старый запаянный кувшин, приносит его домой. Из кувшина выходит джинн — старик Хоттабыч. И начинаются чудеса, превращения, которые ну никак не совпадают с реалиями времени. Под влиянием советского пионера старик Хоттабыч понемногу перевоспитывается, оставаясь добрым, наивным волшебником. Книга «Старик Хоттабыч» впервые вышла в свет в 1938 году и быстро разошлась, несмотря на большой тираж. Первыми же ее читателями стали пионеры — «Старик Хоттабыч» был вначале напечатан в газете «Пионерская правда», а потом — в журнале «Пионер». Автору придется потом переделывать свое детище. По первой версии герои сказки попадают в Италию, страдающую от власти фашистов. После войны эту часть посоветовали переписать. В идеологическом отделе ЦК КПСС попеняли, что в сказке не совсем верно расставлены и другие акценты. Придрались даже к заклинанию «Лехододиликраеколо», которое писатель взял из первой строки иудейского литературного гимна встречи Шаббата. Эта переделка пришлась на начало 50-х годов — разгар борьбы с космополитизмом. Автор после всех треволнений получил инфаркт, а новое издание книги вышло без его фамилии на титульной обложке. В выходных данных фамилия была указана, но без полных имени и отчества. Свое здоровье писатель подорвал еще на войне. Он участвовал в обороне Одессы, Севастополя, Керчи, Новороссийска, дошел до Румынии. В 1947 году выпустил на идише книгу фронтовых заметок «Мои друзья — бойцы-черноморцы», которую постарались не заметить. А вот за роман «Патент АВ», который вышел в том же году, Лагин получит Сталинскую премию, хотя и в этой книге еврейский след проявился четко. Название города Бакбук, где происходит действие, переводится с иврита как бутылка. Малосимпатичные персонажи названы Цфардейста (лягушка) и Эдуф (раб). Много в книге недвусмысленных намеков, автор часто использует «эзопов язык». Но цензорам и прочим знатокам от литературы суть книги, по всему видать, раскрыть не удалось. Писатель же продолжал писать свои «Обидные сказки», издает еще несколько книг — «Остров разочарования», «Съеденный архипелаг», «Голубой человек»… Почти все его «взрослые» книги — это сочетание фантастики и приключенческого жанра с социальным памфлетом. Но вернемся к сказке «Старик Хоттабыч». Общий тираж этой книги Лагина за все годы ее изданий только у нас в стране превысил 20 миллионов экземпляров! Сказка выходила почти на всех языках народов СССР и многих языках зарубежных стран. Она вошла в список ста лучших литературных произведений ХХ века. В 1955 году по книге был снят фильм, но писателю он не понравился и он категорически запретил указывать в титрах свою фамилию. По его мнению, вытянул фильм лишь один актер — исполнивший главную роль Николай Волков. В 1974 году писатель после многих лет приехал в родной Витебск, когда город отмечал свое тысячелетие. Знаменитого земляка никто не узнал, его даже не пригласили в президиум праздничного мероприятия. Лишь на каком-то торжестве о земляке вспомнили и даже пообещали поставить в городе памятник его персонажу — старику Хоттабычу. Но появился такой памятник совсем в другом городе — Кинешме, где Лазарь Лагин никогда не был. 1979 году в одном из московских театров решили поставить мюзикл по знаменитой сказке. Участвовали в нем известные актеры Людмила Гурченко, Михаил Боярский, Ирина Муравьева. Но спектакля Лазарь Лагин так и не увидел — премьера должна была состояться осенью, а в июне 1979-го писатель ушел из жизни. На надгробном памятнике Лагину рядом с фамилией высекли иллюстрацию к «Старику Хоттабычу». «Он был простодушный, наивный, добросердечный, слегка лукавый и обидчивый, как ребенок», — писал автор сказки о своем герое. Таким же был и он сам, оставаясь до последнего своего дня наивным ребенком, верившим в чудеса, ибо без чудес жизнь скучна и неинтересна. 04.12.2013 Биробиджанер Штерн Литературная страница 328 Редактор http://www.gazetaeao.ru/kto-vy-lazar-lagin/
|
|
|