Псевдоним "Влад-ко".

харьковский журнал "Пламя" №1 за 1924 г.

Интересна сама история возникновения псевдонима «Владко». Дело в том, что он появился в результате типографской ошибки, когда на гранках очередной статьи, в результате брака, от имени автора осталось начало «Влад», а от фамилии – окончание «ко». Таким образом слепой случай «нафантазировал» фамилию, под которой Владимир Николаевич навсегда вошел в историю украинской и советской фантастики.

http://archivsf.narod.ru/1900/vladimir_vl...

Третья книга так и не была написана. Сохранился ее план (вместе с планом первых двух), который был составлен А. Толстым в июле 1924 года, когда он подавал заявку на роман в Госиздат. Действие романа (в целом) было приурочено к 1930 году. «Роман развертывается на фоне кануна второй мировой войны. С середины романа происходит воздушно-химическая война. В конце — европейская революция». План сюжета первой части значительно отличается от его реализации, во второй они ближе один к другому. План третьей части, названной «Судьба мира», выглядит следующим образом:

«Война и уничтожение городов. Роллинг во главе американских капиталистов разрушает и грабит Европу, как некогда Лукулл и Помпеи ограбили Малую Азию.

На сцену опять выступает Шельга. Борьба его с Кером (сыщик, работающий на Роллинга, его роль в написанном тексте распределена в какой-то мере между Семеновым и Тыклинским. — А. А.) и убийство Кера.

Россия переоснащивает свои химические заводы на оборону. В Париже начинается революция.

Роллинг руководит при помощи Мишеля (вошел в роман под именем Гастон Утиный Нос. — А. А.) бандами анархистов.

В то же время на острове Гарин готовится стать властелином мира.

Зоя Монроз страстно влюблена в Хлынова (студент-химик, „тип нового русского человека“, который по первоначальному замыслу был одной из центральных фигур романа. — А. А.).

Гениальный план Хлынова. При помощи Зои выполняет его. Гибель Гарина. Хлынов взрывает остров.

Хлынов летит в Париж и бросается в гущу борьбы. Поражение анархистов. Гибель Роллинга.

Победа европейской революции. Картины мирной, роскошной жизни, царство труда, науки и грандиозного искусства»

(Гослитиздат. 1958–1961,4, с. 829).

Основные этапы длительной работы над текстом «Гиперболоида инженера Гарина» были впервые освещены в комментариях К. Д. Муратовой (ПСС, 5, с. 503–504) и Ю. А. Крестинского (Гослитиздат. 1958–1961,4, с. 830–831).

Текст романа, кроме журнальной, имеет четыре книжных редакции (1927,1934,1936,1939).

Первая была создана для первого отдельного издания романа, когда он с подзаголовком «издание переработанное» вошел в изд: ГИЗ, 10, с датой: «Май 1925 г. — декабрь 1926 г.». При подготовке этой редакции журнальный текст подвергся стилистической правке, некоторые главы были переработаны. В роман были включены новые заключительные главы, объединенные при публикации заголовком «Гарин-диктатор». Была введена новая нумерация глав. В первой книжной редакции роман переиздавался дважды: Недра, 11; отд. изд. М., «Советская литература», 1933.

Вторая книжная редакция романа родилась при включении его в изд.: Гослитиздат. 1934–1936,4. На этот раз редактирование свелось к стилистическим исправлениям и сокращениям: отдельные главы были совсем опущены, другие серьезно сокращены, опять изменилась общая нумерация глав.

Третья книжная редакция романа создавалась с учетом конкретного читательского адреса (для детей старшего возраста) в 1936 году, когда «Гиперболоид инженера Гарина» издавался Детгизом («Библиотека романов и повестей»). Текст на этот раз не только подвергся стилистической правке и сокращению в основном тех мест, которые или были сложны для детского восприятия, или не предназначены для детского чтения, но и дополнению. Был расширен материал, посвященный мальчику Ивану Гусеву, изобретателю Манцеву и экспедиции Волшина в Сибирь. Внесены изменения (дополнения) в историю Гарина-диктатора и судьбу Роллинга. Наконец, была написана новая — самая последняя — глава романа, об одиночестве Гарина и Зои Монроз на коралловом островке.

Последняя — четвертая — книжная редакция романа датируется 1939 годом, когда он вышел в Ленинграде в «Советском писателе». Эта редакция представляет собой текст 1936 года с дополнительными стилистическими исправлениями, но одновременно в нем восстановлены по предшествующим изданиям (первая и вторая книжные редакции) те места, которые в третьей редакции специально адаптировались для юношества. Поэтому следует подвергнуть сомнению авторское пояснение к изданию 1939 года. («Этот роман писался в 1926–1927 годах. Переработан со включением новых глав в 1937 году. А. Т.») Переработка с включением новых глав относится к периоду работы над изданием 1936 года (третья книжная редакция).

Печатается по тексту: А. Н. Толстой. Гиперболоид инженера Гарина. Л., «Советский писатель», 1939 (с проверкой по предшествующим изданиям).

Специального комментирования требует научно-фантастическая основа «Гиперболоида инженера Гарина». Ведущая фантастическая идея романа Толстого — создание и использование гиперболоида — сразу увлекла читателей своей оригинальностью, одновременно вызвав споры в научной среде.

А. Толстой так объяснял происхождение идеи гиперболоида: «…я пользуюсь всяким материалом: от специальных книг (физика, астрономия, геохимия) до анекдотов. Когда писал „Гиперболоид инженера Гарина“ (старый знакомый, Оленин, рассказал мне действительную историю постройки такого двойного гиперболоида; инженер, сделавший это открытие, погиб в 1918 году в Сибири), пришлось ознакомиться с новейшими теориями молекулярной физики. Много помог мне академик П. П. Лазарев» (Гослитиздат 1958–1961,10, с 135).

В одной из записных книжек Толстого есть пометки начала 20-х годов, связанные с упомянутым сообщением Оленина:

«Оленин П. В. Концентрация света, химических лучей. Луч — волос. Ультрафиолетовый луч — вместо электрического провода. Бурение скал. Бурение земли. Лаборатория на острове в Ти[хом] океане. Владычество над миром.

Начало — тундра. Ледовит[ый] океан. Комната элект[рической] спайки. Все желтое.

Шамонит — чистый углерод. Удельный вес земли 8, оболочка земли 3. В центре земли — платина, золото, уран, торий, цирконий.

Оливиновый пояс: железо, оливин, никель (метеориты). Постройка прибора из парафина. Обложили серебряной фольгой. Гальванопластика медью.

Бурение земли. Охлаждение жидким воздухом. Подъем электромоторными вагонетками.

Игра на бирже на понижение. Взрыв мостов. Взрыв фабрик».

(Гослитиздат. 1958–1961,4, с 827).

Исследователи советской научной фантастики обращают внимание на широту и современность научно-технического «обеспечения» романа Толстого: «Возможно, „рассказ Оленина“ послужил зерном замысла, но научно-техническая основа романа замышлялась шире. Гарин собирался использовать гиперболоид для передачи электроэнергии без проводов. В записной книжке Толстого есть запись: „[Ультрафиолетовый] луч — вместо электрич[еского] провода…“» В первой публикации (в «Красной нови») и в рукописи с более поздней правкой тема гиперболоида переплетается с темой атомной энергии: «Было использовано свойство платино-синеродистого бария светиться в присутствии радиевых солей. На острове устанавливалось освещение вечными лампами. Инженер Чермак проектировал по заданиям Гарина радио-водородный двигатель (по-видимому, радиево-водородный. — А. Б.)… Весь двигатель в сто лошадиных сил предполагалось уместить в сигарной коробке… Гарин известил весь свет об имеющихся у него неограниченных запасах радия и объявил конкурс на работу „Проблема искусственного разложения атома“» (А. Ф. Бритиков. Русский советский научно-фантастический роман. Л., «Наука», 1970, с. 69).

Уже в самых первых рецензиях указывалось на технические промахи в романе, правда без конкретных разъяснении (Ник. Смирнов. Заметки о журналах. — «Новый мир», 1926, N 1, с. 181). Самому Толстому принадлежит такое признание: «Писателю надо вооружиться действительно глубокими знаниями, способностью оперировать точными цифрами и формулами. Могу привести пример: в „Гиперболоиде инженера Гарина“ я писал о ядре, пущенном в землю на глубину в 25 км. И только сейчас, перерабатывая „Гарина“, я обнаружил эту ошибку. Ведь ядро, падая на 25 километров, будет совершенно расплющено. Хотя я по образованию инженер-технолог и много поработал над „Гариным“, но вижу, что все еще недоработал. Новые открытия в области химии и металлургии позволили бы перерабатывать его еще и еще» («Борьба за технику», 1935, N 17–18, с. 9–10). В другой статье Толстой упоминал о своем друге — крупном ученом в области радиотехники М. А. Бонч-Бруевиче: «Он только что изругал один мой научно-авантюрный роман за некоторые очевидные нелепости» («Наука и литература». — «Известия», 1934, 16 янв.).

Признавая отдельные промахи, Толстой тем не менее относился к ведущим идеям своих фантастических романов («Аэлита», «Гиперболоид инженера Гарина») как к гипотезам, которым суждено в будущем в той или иной степени реализоваться. Показательно такое его высказывание о романе «Аэлита»: «Он фантастический, правда, но в нем совершенно отсутствует элемент невероятности: все, что там описано, все возможно осуществить, и я уверен, что осуществится когда-нибудь… Надо Вам сказать, что я по образованию инженер-технолог, поэтому за эту сторону более или менее отвечаю» (В. А. Лазарев. Из истории литературных отношений первой четверти двадцатого столетия. (Публикация архивного материала). «Уч. зап. Московского обл. пед. ин-та», т. СХУ1, сб. III. М, 1962, с. 166).

Наука (оптика, физика, химия) на конкретном этапе ее развития (20-40-е годы) — отвергала гипотезу Толстого. К примеру, профессор Г. Слюсарев в книге «О возможном и невозможном в оптике» (1944) доказал, что Толстой в романе «Гиперболоид инженера Гарина» игнорировал законы оптики, термодинамики и химии порохов.

Развитие науки в последующие десятилетия «работало» на гипотезу А. Н. Толстого. В 1961 году академик Л. Арцимович сделал такое признание: «Для любителей научной фантастики я хочу заметить, что игольчатые пучки атомных радиостанций представляют собой своеобразную реализацию идеи „Гиперболоида инженера Гарина“» («Правда», 1961, 14 июня). Академик имел в виду открытие Н. Басовым и М. Прохоровым квантовых генераторов-лазеров, за которое советские ученые были удостоены Нобелевской премии. Квантовая физика позволила обойти запреты оптики, к которым ранее апеллировали оппоненты Толстого. Так художественная фантазия оказалась способной на научное провидение.

Алексей Николаевич Толстой

Собрание сочинений в десяти томах

Том 4. Эмигранты. Гиперболоид инженера Гарина. Повести и рассказы

М.: Государственное издательство художественной литературы, 1958 г.

В 20-е гг. ХХ века Я. Мавр создал знаковые для нацио-

нальной литературы произведения, среди которых — первая

научно-фантастическая повесть «Чалавек ідзе», повести при-

ключенческого и научно-познавательного жанров — «У краіне

райскай птушкі» и «Сын вады», первый в детской литературе

отклик на реальные исторические события в форме романа —

«Амок», драматические рассказы «Слёзы Тубі», «Незвычайная

прынада» и «Лацароні», фантастические сказки «Вандраванне

па зорках», «Пекла» и др.

Писатель умело использовал художественные приемы класси-

ков мировой литературы. В его творчестве встречаются реминис-

ценции из произведений Л. Буссенара, Ж. Верна, Д. Дефо, А. Дюма,

Ф. Купера, М. Рида, Г. Хаггарда, Г. Эмара и др.

Новаторские поиски писателя основывались на тесной связи

с литературными традициями и не всегда вписывались в идей-

но-функциональную парадигму времени. Произведения Я. Мавра

приключенческого жанра были первыми не только в Беларуси, но

и во всем Советском Союзе. Писатель отмечал, что этот жанр с

трудом прокладывал себе дорогу к читательской аудитории, «за-

стревая» на этапе идеологической чистки: «В то время это был

“предосудительный” жанр, ничего хорошего автору не дававший.

Но я сознательно шел по такому пути, зная, как эти книги нужны

нам. И действительно — они быстро завоевали все молодое поко-

ление Белоруссии и “скрепя сердце” выдавались издание за изда-

нием» [4, с. 1].

И. Б. ЛАПТЕНОК. ПРАВО НА ЛИТЕРАТУРНОЕ ПРИЗНАНИЕ ...

269

Несмотря на то, что Я. Мавр прочно вошел в литературу в

начале 20-х гг. ХХ в., довольно продолжительное время он оста-

вался неизвестным литературной критике. Период 1924–1934 гг.

писатель называл «подпольным»: «Литературная общественность

“не знала” о существовании такого автора и таких книг. Вспоми-

нать имя автора считалось неудобным» [4, с. 1].

В начале 30-х гг. ХХ века наблюдалось видимое ухудшение об-

щественно-политического климата в стране. Именно в это время в

журнале «Маладняк» (1930, № 2), органе Белорусской ассоциации

пролетарских писателей (БелАПП), осуществлявшей политику

жесткого идеологического контроля, появилась одна из первых

ярко отрицательных рецензий на фантастическую сказку Я. Мав-

ра «Пекла»: критик предложил «снять книгу» с полок книжных

магазинов как «вредное издание». Формально это был яростный

протест против произведения, насыщенного «чертовщиной» и ре-

минисценциями из буржуазной литературы (сказалось сходство

с фабулой «Восстания ангелов» А. Франса), однако на самом деле

корни отрицательной рецепции находились глубже, в авторской

иронии, которая имела негативную идеологическую окраску (пио-

нер, главный герой произведения, «наводит порядок» в аду, управ-

ляя «синедрионом» чертей, дьяволов и бесов).

Со второй половины 30-х гг. ХХ в. начался новый этап твор-

ческой деятельности Я. Мавра. Считается, что писатель, насытив-

шись «экзотическим», иноземным материалом, решил обратиться

к реалиям окружающей его действительности и отразить глобаль-

ные перспективы ее преобразования.

Однако, на наш взгляд, творческое переосмысление идейно-те-

матической направленности произведений возникло у автора под

непосредственным воздействием идеологических приоритетов вы-

шеозначенного периода и тенденций развития литературного про-

цесса. Отображение современности являлось трендом советской

литературы 30-х гг. ХХ века. В это время созданы «Поднятая це-

лина» М. Шолохова, «Страна Муравия» А. Твардовского, «Бруски»

Ф. Панферова и др. Соответствующая тематика была привнесена и

в детскую литературу. Среди «заказных» тем: отражение жизни со-

ветской страны, ее производства, участия молодых кадров в строи-

тельстве социализма, деятельности пионерской организации.

В это время Я. Мавром написаны повесть «Палескія рабін-

зоны», которая рассказывала о приключениях подростков на По-

лесье, утопическая «Аповесць будучых дзён» — о коммунисти-

ческом будущем, приключенческая повесть «ТВТ» — о трудовом

воспитании маленьких граждан.

ВЕК Х Х . ПРЕД ВЕС Т ЬЯ . ДНЕВНИ К И . ПИ СЬМ А . С УД ЬБ Ы

270

Вместе с тем отношение к писателю со стороны идеологов

оставалось критическим. Творчество писателя рассматривалось

под ярко выраженным социологическим взглядом. В статье «Дзі-

цячая літаратура патрабуе сур’ёзнай увагі» (1933) В. Селиванова

обвинила писателя в аполитичности, назвала «опасной» его тягу

к «чистой природе», которая, по ее мнению, вызвана «еще непо-

бежденной автором мелко-буржуазной ограниченностью его ми-

ровоззрения», в результате чего общественно-социальные про-

блемы стали для писателя всего лишь фоном, который затмил

многогранный социальный мир огромной массой природно-гео-

графических фактов. В статье С. Давидович «Янка Маўр» (1936)

неудачными объявлены «Человек идет», «Амок», «В стране рай-

ской птицы» и другие произведения писателя. Кроме прежних

обвинений, возникли и более серьезные: слабое представление

писателя о теории марксизма-ленинизма, отсутствие ясного и пра-

вильного понимания классовых и партийных отношений в обще-

стве, недостаточная активность на литературном фронте в борьбе

за советскую литературу и др.

Сам писатель считал, что критика его произведений являлась

неконструктивной, не затрагивала вопросы художественно-эсте-

тической ценности, особенности стиля и писательского подхо-

да. Он отмечал, что нередко ее основной задачей было выявле-

ние негативных отношений путем бездоказательных обвинений:

«Из этой критики я смог сделать только один вывод: хорошо бы,

чтобы критики читали то, что они критикуют. Тревожные сигна-

лы вызвала статья Войнич в “ЛіМ”е [газете «Литература и искус-

ство»] под названием “Чаму могуць навучыць дзяцей такія кнігі”.

Из этой статьи я узнал, что книги “Шлях з цемры” и “У краіне рай-

скай птушкі” написаны только для того, чтобы принести детям

вред <...>. Даже традиционного заключительного абзаца “Не смо-

тря на все это...” в статье не было. Вместо этого была категоричная

концовка — “Явный брак”» (тут и далее перевод автора статьи —

И. Л.) [5, с. 1–2].

Литературная слава и официальное признание пришли к

Я. Мавру лишь в послевоенный период. Переломным моментом

стало празднование 65-летия писателя и его творческого юбилея

в 1948 г. В газетах «Літаратура і мастацтва», «Чырвоная змена» и

«Савецкі селянін», журналах «Беларусь» і «Полымя» появились

статьи о писательском мастерстве Я. Мавра: «Янка Маўр» (к 65-ле-

тию со дня рождения и 25-летию литературной деятельности)

и «Шлях пісьменніка» А. Якимовича, «Янка Маўр» В. Мехова,

«Творы для дзяцей» Н. Перкина, «Любімы пісьменнік дзетвары»

И. Б. ЛАПТЕНОК. ПРАВО НА ЛИТЕРАТУРНОЕ ПРИЗНАНИЕ ...

271

С. Нортмана и др. Я. Мавр отмечал, что только через 22 года своей

литературной деятельности он «начал чувствовать вокруг себя не-

кую атмосферу уважения, в основном со стороны молодых писате-

лей», которые в свое время были его читателями [3, с. 2].

В выяснении объективных причин ситуации позднего при-

знания и ее авторского видения важным представляется изучение

процесса формирования мнений о писателе и его произведениях,

которые высказывались авторитетными участниками литератур-

ной системы, к числу которых можно отнести не только литерату-

роведов, литературных критиков, но и переводчиков и редакторов

его книг, так как от них многое зависело в процессе перевоссозда-

ния художественного единства авторского произведения.

Особого внимания требует рассмотрение вопросов издания

произведений писателя за рубежом. Я. Мавр был в некотором

смысле интернациональным писателем, являясь одним из извест-

нейших эсперантистов Беларуси. В 1926 г. он вел на радио передачу

на эсперанто. Благодаря переписке с эсперантистами всего мира

Я. Мавр собирал необходимую достоверную информацию для

написания своих произведений. Например, сведения для романа

«Амок» ему поставлял преподаватель-эсперантист с острова Ява.

Произведения Я. Мавра переведены на азербайджанский, ар-

мянский, болгарский, грузинский, еврейский, казахский, китай-

ский, латышский, литовский, молдавский, немецкий, польский,

румынский, русский, таджикский, украинский, чешский и другие

языки. Его книги изданы в Америке, Англии, Китае, Литве, Поль-

ше, России, Украине и других странах.

Отдельные его произведения появлялись в переводе на ино-

странные языки вскоре после их опубликования на языке ори-

гинала. Так, в 1930-х гг. изданы на украинском языке — «Амок»

(1932), на польском языке — «Аповесць будучых дзён» (1934),

«ТВТ» (1935) и «У краіне райскай птушкі» (1935), на литовском

языке — «ТВТ» (1936).

Я. Мавр перевел известные произведения русской класси-

ческой и советской литературы на белорусский язык: «Детвора»

А. Чехова, «Лисичкин хлеб» М. Пришвина, «Аленушкины сказки»

Д. Мамина-Сибиряка, «Школа» А. Гайдара, «Турксиб» В. Шклов-

ского и др. Среди его переводов мировой литературной класси-

ки — «Приключения Тома Сойера» и «Принц и нищий» М. Твена,

«Маугли» Р. Киплинга, «Девяносто третий год» В. Гюго, «Дикие ле-

беди» Г. Андерсена и др.

На русском языке за пределами Беларуси вышли сборники

его произведений: «Избранное: повести и рассказы» (1958), «Рас-

ВЕК Х Х . ПРЕД ВЕС Т ЬЯ . ДНЕВНИ К И . ПИ СЬМ А . С УД ЬБ Ы

272

сказы» (1953), «За тридевять земель: повести и рассказы» (1957)

и др. Некоторые произведения публиковались в составе изданий

«Анто логия белорусской литературы» (1934), «Белорусские рас-

сказы» (1948), «Возрожденная земля» (1954) и др. Отдельными из-

даниями вышли «ТВТ» (1956), «Человек идет» (1960), «Сын воды.

В стране райской птицы. Амок: повести» (1962), «Амок» (1964),

«Полесские робинзоны» (1966), «Путь из тьмы» (1968) и др.

Переписка Я. Мавра и А. Тонкеля, хранящаяся в Белорусском

государственном музее-архиве литературы и искусства, открыва-

ет малоизвестные грани творческой индивидуальности белорус-

ского писателя, раскрывает историю создания его произведений

и их переводов.

Совместная творческая работа Я. Мавра и А. Тонкеля, кото-

рый был переводчиком его произведений на русский язык, про-

должалась на протяжении полутора десятилетий. В период с 1956

по 1968 гг. А. Тонкель перевел «ТВТ, или повесть о том, как пионе-

ры возмутились против гнета вещей и удивили весь мир, как они

научились видеть то, чего другие не видят, и как Цыбук добывал

очки» / «ТВТ, або Апавяданне пра тое, як піянеры ўзбунтаваліся

супраць уціску рэчаў і здзівілі ўвесь свет, як яны навучыліся бачы-

ць тое, чаго іншыя не бачаць, і як Цыбук здабываў ачкі» (1956), «В

стране райской птицы» / «У краіне райскай птушкі» (1960), «Сын

воды» / «Сын вады» (1960), «Человек идет» / «Чалавек ідзе» (1960),

«Амок» / «Амок» (1964), «Полесские робинзоны» / «Палескія ра-

бінзоны» (1968), «Путь из тьмы» / «Шлях з цемры» (1968).

Началось сотрудничество Я. Мавра и А. Тонкеля с решения

вопросов, связанных с переводом на русский язык повести «ТВТ».

Судя по материалам переписки, Я. Мавр на этот момент уже фак-

тически разуверился в реальной возможности его подготовки.

С «ТВТ» связана длительная и, в некотором смысле, казусная исто-

рия, которая затрагивает проблемы литературного признания

произведения, отражения социально-идеологических маркеров

времени на процессах развития детской литературы.

Повесть «ТВТ» написана в 1934 г. После выхода произведения

в Беларуси до его издания на русском языке в переводе А. Тонкеля

прошло 22 года, в течение которых писателя периодически пыта-

лись заставить его переписать.

В момент первого издания повести ее сопровождал успех. Сви-

детельством тому является присуждение писателю Первой премии

на Всебелорусском конкурсе детской книги. В письме Я. Мавра к

А. Тонкелю от 05.03.1955 рассказывается, что рукописью произ-

ведения заинтересовался М. Горький и попросил прислать ему.

И. Б. ЛАПТЕНОК. ПРАВО НА ЛИТЕРАТУРНОЕ ПРИЗНАНИЕ ...

273

Повесть была спешно переведена на русский язык и выслана. По

свидетельству Я. Мавра, это произошло накануне Первого съезда

писателей СССР (1934). В связи с нехваткой времени «Горький мог

только бегло просмотреть ее и отдал Маршаку со словами: “По-

смотрите, кажется, что-то интересное”. Маршак передал “Молодой

Гвардии”, там она и погибла» [6, ф. 290, д. 101]. Вместе с тем, на

I съезде писателей СССР С. Маршак в своем докладе «О большой

литературе для маленьких», говоря о литературных достижениях,

отметил и «значительную школьную повесть, написанную в Бело-

руссии» [2, с. 38]. Однако в то время книга так и не была издана —

«как идейно порочная» [6, ф. 290, д. 101].

С точки зрения Я. Мавра, трудности возникли с неприятием

идеи повести, связанной с неконтролируемой самоорганизацией

трудовой внешкольной деятельности ребенка. В повести расска-

зывается о том, как ребята младших классов организовали Това-

рищество Воинствующих Техников — в помощь учителям, родите-

лям, другим людям, нуждающимся в их услугах. Через игру ребята

собственными силами исправляют неисправности, наводят поря-

док и практично обживают мир. Однако «ни в каких инструкци-

ях не сказано, что такие “организации”, как ТВТ, могут существо-

вать» [6, ф. 290, д. 101]. Автор приводит факты внедрения идеи в

реальную жизнь, когда в городах Беларуси и бывшего Советско-

го Союза в широком масштабе «вспыхнуло» движение ТВТ — в

Бресте, Пинске, Кобрине, Калининграде, Иванове, Ставрополе,

Петрозаводске, Элекмонаре. Я. Мавр с горечью пишет А. Тонкелю:

«… опасность своевременно была замечена руководством комсо-

мола (Москва, Минск) и пресечена в корне. Вот почему я не верю,

что вам удастся протащить зловредную книгу» [6, ф. 290, д. 101].

«ТВТ» тематически перекликается с повестью А. Гайдара «Ти-

мур и его команда», которая фактически положила начало тиму-

ровскому движению, ставившему своей целью добровольную

помощь пионеров ветеранам и просто пожилым людям. Однако

произведение белорусского писателя было опубликовано на шесть

лет раньше.

Письмо Я. Мавру от 10.07.1950 из Ленинградкого отделения

Детгиза, подписанное его директором Д. Чевычеловым и главным

редактором С. Шиллегодским, хранящееся в Белорусском государ-

ственном музее истории белорусской литературы, свидетельству-

ет о том, что текст произведения в его оригинальном виде (Белго-

сиздат, Минск, 1949) не удовлетворял издательство.

С одной стороны, в высказанных редакцией замечаниях на-

шли отражение распространенные в то время рамочные подхо-

ВЕК Х Х . ПРЕД ВЕС Т ЬЯ . ДНЕВНИ К И . ПИ СЬМ А . С УД ЬБ Ы

274

ды к детской литературе, в соответствии с которыми выдумка и

фантазия не могут относиться к реальной жизни, которая в свою

очередь, не может быть подвержена критике. В письме высказыва-

ются следующие замечания: «Нам кажется, что взрослые в повести

обеднены, особенно родители. Мать одной девочки не в состоянии

указать, как забить гвоздь, отец мальчика не может догадаться, как

ввернуть винт, целая семья ничего не может сделать с перегорев-

шей пробкой электросети. Колхозники не смотрят за состоянием

моста, и это приводит к беде. Может быть, нужно серьезно про-

думать все поведение взрослых и не допускать такого положения,

при котором “яйца учат курицу”»? [9].

С другой стороны, Я. Мавру было указано на то, что все во-

просы воспитания должны курироваться школой и пионерской

организацией: «Движение, вызванное “ТВТ”, нельзя переоцени-

вать. Оно возможно при наличии глубокой работы школы и пи-

онерской организации по всестороннему воспитанию советских

ребят эпохи вступления в коммунизм» [9]. Обозначив еще не-

сколько замечаний, представители Детгиза предложили автору

помощь в работе для установления «общей точки зрения» на ТВТ.

На обороте письма расположен рукописный текст — ответ

Я. Мавра, на котором обозначена дата (05.08.1950): «Я прекрасно

знаю, что многое в моей книге желательно исправить. Но где гра-

ницы этого “многого”? Сколько бы я ни исправлял, все равно оста-

нется основание для предъявления дальнейших требований, как

к “нормальному” литературно-художественному произведению.

А оно у меня “ненормальное” по своей природе. Если же изменить

“природу”, то не будет и произведения. Вот почему я вынужден

сложить оружие» [9].

В материалах переписки Я. Мавра с А. Тонкелем мы нахо-

дим сведения об истории создания «ТВТ». В письме от 02.01.1962

Я. Мавр рассказывает: произведение зародилось из «ремесленно-

го воспитания и из духа моей семьи, где мы все привыкли сами

справляться с вещами… Недоступного в нашей семье не было ни-

чего» [6, ф. 290, д. 101].

Я. Мавр считал, что все люди, начиная с детского возраста, по-

степенно должны становиться настоящими хозяевами путем вов-

лечения в повседневную трудовую деятельность [1, с. 763]. С точки

зрения автора, книга учит читателя важным вещам: тот, кто до-

бровольно исправил вред, сделанный кем-то другим, — сам уже

никогда этого не сделает; не трудно столкнуть в сторону камень

с тротуара, гораздо труднее обратить на него внимание; учись

по-хозяйски относиться к вещам, которые тебя окружают; не будь

И. Б. ЛАПТЕНОК. ПРАВО НА ЛИТЕРАТУРНОЕ ПРИЗНАНИЕ ...

275

равнодушным, заботливо относись к своим родным, товарищам,

старшим.

Осмысление данной темы продолжено писателем и в письме

от 25.05.1955. Я. Мавр обращает внимание А. Тонкеля на «про-

блемную сторону» повести и подчеркивает, что главное досто-

инство «ТВТ» — жизненность истоков произведения, отражение

существующих в обществе проблем и выявление отношения к их

решению со стороны граждан — и это именно то, что ставится под

сомнение «цензорами»: «Возмущаться надо этим, бороться, а не

замазывать елеем. И я чувствую, что буду не в состоянии замазы-

вать. Я знаю, что для пуганых ворон в книге найдется достаточ-

но повода, чтобы испугаться авангардизма, но такой установки у

меня не было» [6, ф. 290, д. 101].

Письмо А. Тонкеля от 12.01.1956, адресованное Я. Мавру, рас-

сказывает о проведенной с Детгизом работе и начале подготовки

книги к печати. Переводчик радостно и с легким юмором извеща-

ет писателя о долгожданном событии — начале общения с рус-

ским читателем: «И так … совсем уж скоро “слух” о Вас пройдет

по всей Руси великой и имя Ваше назовет всяк сущий в ней язык!»

[7, ф. 290, д. 84].

Следует отметить, что и в дальнейшем, после выхода «ТВТ»,

А. Тонкель обращал внимание на восприятие книги зарубежным

читателем. Зная, насколько это важно для автора, он извещал

Я. Мавра об известных ему фактах и событиях. Так, в своем письме

от 30.11.1956 он рассказывает об отзывах, поступающих в Детгиз,

их теплоте и задушевности. А. Тонкель подчеркивает, что массовый

советский читатель полюбил произведение и не понимает причин,

по которым оно пришло к ним с опозданием на два десятилетия,

домысливая казусность ситуации по-своему: «Между прочим спра-

шивают: почему автор написал последнюю главу пятнадцать лет

спустя? Для пущей важности, что ли? Не может быть, чтобы такую

хорошую книгу так долго не издавали» [7, ф. 290, д. 84].

Несмотря на то, что стремление издать «ТВТ» на русском язы-

ке получило логичное завершение, тема неприятия произведения

оставалась «больной» для писателя на протяжении дальнейшей

жизни. В письме А. Тонкелю от 15.12.1956 Я. Мавр отмечал: «…

комсомол, пожалуй, и до сих пор глядит на нее косо, потому что

деятельность по ней не подходит ни к какому параграфу инструк-

ций. Когда лет семь назад в Бресте, Пинске, Кобрине началось дви-

жение “ТВТ”, то комсомол постарался прекратить такое безобра-

зие. У меня где-то есть “исторический документ”, присланный из

Москвы в Брест <...>» [6, ф. 290, д. 101].

ВЕК Х Х . ПРЕД ВЕС Т ЬЯ . ДНЕВНИ К И . ПИ СЬМ А . С УД ЬБ Ы

276

После выхода «ТВТ» (в переводе А. Тонкеля, 1956) книга пе-

реиздавалась еще пять раз. В письме от 17.07.1963 Я. Мавр с удов-

летворением и некоторым сарказмом отмечал: «… моральное

удовлетворение испытываю громадное. Особенно от того, что

книжица, написанная 30 лет тому назад, не стареет, а молодеет

(как и ее автор)» [6, ф. 290, д. 101].

Когда при подготовке очередного издания «ТВТ» Я. Мавру по-

ступило предложение от А. Тонкеля направить повесть на рецен-

зию С. Маршаку, им все еще руководило стремление «реабилити-

ровать» произведение и добиться его признания в авторитетных

литературных кругах. Я. Мавр безоговорочно поддержал иници-

ативу А. Тонкеля: «Ему будет интересно узнать, что книга жила

и переиздавалась в Белоруссии, а Москва и Ленинград ее не при-

знавали… А теперь вдруг 115 тысяч, молниеносно раскупленных,

большая благоприятная передача по радио и стыдливое молчанье

прессы» [6, ф. 290, д. 101].

О сложностях литературного признания свидетельствуют и

материалы переписки Я. Мавра с Б. Яковлевым, советским лите-

ратуроведом, исследователем ленинианы, хранящиеся в Белорус-

ском государственном архиве-музее литературы и искусства.

В 1958 г. опубликованы его переводы на русский язык сле-

дующих произведений Я. Мавра: повести «Полесские робинзо-

ны» («Палескія рабінзоны»), «Путь из мрака» («Шлях з цемры»)

и «Человек идет» («Чалавек ідзе»), рассказов «Деревянная лож-

ка» («Драўляная лыжка»), «Записка» («Запіска»), «Лаццарони»

(«Лацароні»), «Максимка» («Максімка»), «На льдине» («На кры-

зе»), «Необыкновенная приманка» («Нязвычайная прынада»),

«Путешествие вокруг дома» («Падарожжа вакол дома»), «Семья»

(«Сям’я»), «Синьора Эмилия» («Цётка Эмілія»), «Слёзы Туби»

(«Слёзы Тубі»), «Фуражка» («Шапка»), сказка «Путешествие в пре-

исподнюю» («Пекла»).

Письма от Б. Яковлева за 1955 г. раскрывают ход работы над

подготовкой переводов произведений «Цётка Эмілія» и «Шлях з

цемры». Б. Яковлев информирует автора о внесенных им измене-

ниях в текст рассказа «Цётка Эмілія». Несмотря на то, что пере-

водчик их именует «незначительными», описание текстовых из-

менений свидетельствует об их существенности: по совету «ряда

знатоков итальянского быта, истории и литературы» Б. Яковлев

изменил фамилии нескольких действующих лиц; ввел, вместо

приведенных в тексте произведения и придуманных автором, под-

линные названия улиц, существующих в Турине; для привнесения

итальянского звучания дал фамилию Эмилии.

И. Б. ЛАПТЕНОК. ПРАВО НА ЛИТЕРАТУРНОЕ ПРИЗНАНИЕ ...

277

Б. Яковлев посчитал нужным вмешаться в стилистику про-

изведения: «я, после длительных и всесторонних обсуждений с

редактором сборника Е. Р. Рамм, согласился с пожеланиями, на-

правленными к тому, чтобы устранить чужеродные всему идей-

но-художественному замыслу Вашего рассказа черты плакатно-

сти» [8, ф. 290, д. 87].

Помимо того, переводчик решил, что писателем недостаточно

четко обозначен в произведении читательский адрес, и для более

четкой его конкретизации в тексте сделал ряд своих правок: «рас-

сказ был, видимо, рассчитан Вами прежде всего на юных читате-

лей, нуждающихся в ряде пояснений, совсем необязательных для

взрослого читателя. Нам хотелось поэтому придать рассказу боль-

шую сжатость, стремительность…» [8, ф. 290, д. 87].

В художественное произведение по воле Б. Яковлева были

привнесены определенные идеологические каноны из дипломати-

ческой практики, которые показались переводчику более уместны-

ми, нежели творческий вымысел. С его точки зрения, «необходимо

было также учесть распространяющиеся и на художественную ли-

тературу указания о тоне и характере наших выступлений на меж-

дународные темы» [8, ф. 290, д. 87].

Б. Яковлев проявлял себя при работе над переводами про-

изведений Я. Мавра в первую очередь не как переводчик (при-

лагающий массу усилий, чтобы «раствориться» в оригинальном

произведении и воссоздать как можно точнее авторский стиль),

а как литературный критик и редактор, который считает, что он

вправе вмешиваться в содержание и стиль произведения в соот-

ветствии со своей субъективной точкой зрения. В своем письме от

20.05.1955 Б. Яковлев свысока говорит о творчестве белорусского

писателя, демонстрируя авторитетность своего мнения и высоту

профессионального статуса. Обращаясь к адресату, он говорит о

нем в третьем лице: «У этого писателя <...> порой проявляются

явные натуралистические передержки (вроде, скажем, малоблаго-

уханной лужи, которую геройски преодолевает маленький герой

“Пути из мрака”) или беллетристические просчеты (например,

чрезмерное множество змей в “Амоке”), но в целом это писатель

своеобразный <...>, занимательный и, что особенно мне дорого,

глубоко интернационалистический» [8, ф. 290, д. 87]. Тон его обще-

ния в процессе переписки с Я. Мавром — снисходительно-скепти-

ческий. Выбрав для перевода автобиографическую повесть «Шлях

з цемры», переводчик обращается к автору: «Мне думается, что

книга Ваша немногим уступает превосходному автобиографиче-

скому циклу Ф. В. Гладкова» [8, ф. 290, д. 87].

ВЕК Х Х . ПРЕД ВЕС Т ЬЯ . ДНЕВНИ К И . ПИ СЬМ А . С УД ЬБ Ы

278

Сложности, связанные с литературным непризнанием, оказа-

ли на Я. Мавра значительное воздействие, и поэтому атмосфера

уважения до конца его жизни воспринималась им как несколько

неудобная, несмотря на рационализм писателя: «Много месяцев

я не мог привыкнуть к этой атмосфере, не верил ей, подозревал

“подвох”, даже злился. Только через несколько лет, постепенно я

привык к этому и поверил, что меня действительно уважают как

старого и настоящего писателя. Одновременно с этим у меня сра-

зу возросло чувство ответственности и требовательности к себе.

И могу сказать, что привыкнуть к этому сейчас, на старости лет,

очень трудно» [3, с. 2].

Ситуация, при которой Я. Мавр был вынужден завоевывать

себе место под солнцем, оказала влияние на его самоощущение и

самооценку как творческой личности, что нашло отражение в его

письме А. Тонкелю от 14.01.1961: «Оглядываясь на свой литера-

турный путь, я всегда испытываю одно и то же чувство: горькую

досаду, обиду, что из 40 лет своей литературной работы я только

в последние 15 лет узнал, что из меня мог бы выйти настоящий,

хороший, интересный писатель. А предыдущие 25 лет так привык

к пренебрежению от моих собратьев по перу, что и сам стал отно-

ситься к своему ремеслу пренебрежительно, не придавая ему ни-

какого значения. А когда я, наконец, поверил в себя, то уже было

поздно» [6, ф. 290, д. 101].

Преодолевая сопротивление, Я. Мавр глубоко и всесторонне

отражал в своих произведениях ценность общечеловеческих вза-

имоотношений, формировал негасимое желание к постижению

богатого окружающего мира, изучению значимых исторических

событий, осмыслению человеческой жизни, раскрытию фантазии

и творческих способностей личности. И, возможно, поэтому, не-

зависимо от изменения маркеров внешней литературно-критиче-

ской рецепции, его произведения пользовались у читателей — и

на родине, и за рубежом — неизменной популярностью, что сви-

детельствует об их безусловном публичном литературном призна-

нии.

1. Гурэвіч, Э. С. Янка Маўр / Э. С. Гурэвіч // Гісторыя беларускай літарату-

ры ХХ стагоддзя: у 4 т. Минск, 1999. Т. 2: 1921–1941. С. 747–770.

2. Маршак, С. Я. О большой литературе для маленьких / С. Я. Маршак. М.,

1934. 64 с.

3. Маўр, Я. Аўтабіяграфічныя нататкі / Я. Маўр // Государственный музей

истории белорусской литературы. КП 32548.

4. Маўр, Я. Моя литературная работа / Я. Маўр // Государственный музей

истории белорусской литературы. КП 19708.

5. Маўр, Я. Чаму навучыла мяне крытыка / Я. Маўр // Государственный му-

зей истории белорусской литературы. КП 32549.

6. Переписка Я. Мавра с А. Л. Тонкелем // Белорусский государственный

архив-музей литературы и искусства. Ф. 290. Оп. 1. Д. 101.

7. Письма от Тонкеля А. Л. // Белорусский государственный архив-музей

литературы и искусства. Ф. 290. Оп. 1. Д. 84.

8. Письма от Яковлева Б. В. // Белорусский государственный архив-музей

литературы и искусства. Ф. 290. Оп. 1. Д. 87.

9. Письмо из Государственного издательства детской литературы, Ле-

нинградского отделения, Я. Мавру // Государственный музей истории

белорусской литературы. — «Вандроўнік вакол свету …» [материалы

выставки].

Лаптенок Ирина Брониславовна — кандидат филологических наук, доцент,

директор Института повышения квалификации и переподготовки ка-

дров учреждения образования «Белорусский государственный универси-

тет культуры и искусств» (Беларусь, г. Минск)

Белорусская земля в воспоминаниях и документах XIX – XX вв. Российская академия наук, Институт мировой литературы им. А.М. Горького; [Отв. ред .: А.И. Алиева, М.И. Щербакова]. — М. : ИМЛИ РАН, 2019. — Вып. 2.

Аннотация:

Что такое утопия? Пустое мечтательство или проект будущего обустройства мира?

В статье освещается как теоретический аспект утопистики, так и история жанра с делением на дореволюционные, советские, современные российские, украинские и западные утопии. Особенное внимание уделено коммунистическим утопиям.

УТОПІЯ — МРІЯ І УТОПІЯ — ПРОЕКТ.

На побутовому рівні під словом «утопія» зазвичай розуміють щось нездійсненне, нереальне та наївне. Саме поняття «утопія» походить від назви острова у творі Томаса Мора «Золота книжечка, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» (1516). Один з варіантів приблизного перекладу цього слова з давньогрецької – «місце, якого немає», інший – «благе місце».

Проте утопічне мислення, що було притаманне як широким народним масам, так і найбільш визначним соціальним мислителям та філософам минулого, з’явилося задовго до Мора з його знаменитими твором. Згадаймо ностальгію древніх про «золотий вік» чи ностальгію римлян періоду ранньої імперії за часами, коли патриції жили простим демократичним життям і мало чим відрізнялися від плебеїв. В такому ж ключі можна розглядати і міфи про Атлантиду, зрештою, все міфологічне життя грецького пантеону, адже боги у греків були де-факто ідеалізованими людьми, яких не стримували соціальні умовності й реалії земного світу.

Які ж були корені утопій, що примушувало людей складати описи якихось не існуючих у реальному житті суспільств? Вочевидь, головною причиною виникнення таких придуманих конструкцій є невдоволення існуючим станом речей. Щось було не до вподоби у сучасному для автора утопії соціумі; як правило, такими факторами був стан міжлюдських стосунків, різноманітні пороки класового суспільства, організація влади, безправ’я народу і т.п. Відчуття, що щось «не так», виникало ще у відомого філософа Платона, який описав, як йому здавалося, оптимальне облаштування поліса у своїй «Державі» (380 р. до н. е.), одному з перших утопічних творів. Звичайно, кожен ідеал, який автор змальовував у своїй умоглядній системі, був обмежений поглядами та вподобаннями автора, а ще більше – тими соціальними стереотипами, які панували в часи, коли жив утопіст. Так, рівноправ’я у «Державі» Платона стосувалося лише обмеженого кола «благородних» правителів, а в «Утопії» Мора допускалося існування рабів. Власне, автор не міг стрибнути вище голови у тому сенсі, що ідеальним сконструйоване суспільство могло сприйматися лише сучасниками. Нащадкам античні чи середньовічні утопії більше говорять про реально існуючу епоху автора твору, аніж слугують соціальними орієнтирами, системами «до побудови».

Тут ми підходимо до питання про мету і реалістичність тієї чи іншої утопії. В цьому сенсі філософ, представник Франкфуртської школи Герберт Маркузе у своїй праці «Кінець утопії» (1967) розрізняв два типи таких побудов. Перший тип представляє собою конструкції, існування яких неможливе в принципі в силу порушення законів природи – біологічних, фізичних чи інших. Другий тип утопій неможливий у силу обмеженості наявних історичних обставин, які, втім, очевидно, зміняться в майбутньому. Іншими словами є утопія в строгому смислі цього слова – щось нездійсненне, неможливе, пусте мріяння (утопія І), а є утопія-план, проект на майбутнє (утопія ІІ). Перифразуючи етимологію морової «Утопії», можна сказати, що мова йде про «місце, якого немає, бо НЕ МОЖЕ БУТИ» і «місце, якого ПОКИ ЩО немає». Нижче йтиметься здебільшого про другий тип утопій, хоча час від часу згадуватимемо й перший.

Є й інші варіанти поділу утопій. Утопії можна розрізняти за географічною локацією, числом охоплених соціальною конструкцією осіб: острівні (острів, долина, окрема країна, замкнена община) і глобальні (планетарні чи навіть всесвітні, що не залишають острівців з іншим соціальним устроєм). За часовим критерієм виділяються утопічні системи, поміщені в минуле (наприклад, та ж концепція Золотого віку), майбутнє (зустрічається найчастіше) або в паралельний час (як правило, в жанрі альтернативної історії). Крім того, є ще технологічні утопії, в яких нове суспільство виникає шляхом трансформації старого за допомогою якихось революційних винаходів, широкого впровадження технічних новинок (такі сценарії представлені у творчості російського фантаста Олександра Лазаревича). Утопії прогресорського типу описують світ, що побудований після зовнішнього втручання, зазвичай більш розвиненої інопланетної цивілізації. Трапляються утопії, у яких суспільство радикально перебудоване внаслідок зміни існуючих соціальних ролей (або таке, що існувало першопочатково), сюди, приміром відносять феміністичні утопії.

Звичайно, різняться утопії й за суттю світоглядного чи політичного ідеалу, який лежить у їх основі: релігійні, традиційно-консервативні, ліберальні чи комуністичні; якщо перші двоє глорифікують спадок минулого (так, більша частина всієї літератури фентезі апелює до ідеалізованого феодалізму, середньовічного світу), треті утверджують трішки «прикрашений» варіант сьогодення, то комуністичні утопії є чимось принципово іншим. Власне, сама автентична теорія Маркса, якщо говорити алегорично, є справжньою політичною футурологією, тому вона, напевно, так вдало вписується як в утопічні побудови зокрема, так і в соціальну фантастику загалом. Відразу зазначимо, що табори, репресії та інші негативні образи, взяті з досвіду «реального соціалізму» та утверджені в масовій свідомості стереотипи про СРСР як «символ» комунізму не мають ніякого відношення до теми комуністичних утопій. Адже під терміном «комуністична утопія» в даному контексті розуміється не якась фантастична конструкція, де наявна патерналістська держава з відповідною символікою, не ідеологічні агітки, а те саме світле майбутнє, в якому немає грошового обігу, навіть економіки у сучасному розумінні, замість казенного апарату насильства існують самоврядні громади, суспільство, що засноване на принципово інших засадах і складається з універсальних, високоморальних особистостей. Звичайно, така утопія буде мати свої протиріччя (без яких, як відомо, рух вперед не відбувається), але вони вже носитимуть інший, діалектично вищий рівень, ніж існуючі.

Нижче мова буде йти здебільшого про комуністичні глобальні утопії (вада «острівної» утопії полягає у ідеї обмеженості, ізоляції, що веде до поступового виродження).

Комуністична утопія – жанр складний для автора. Описане в творі суспільство має бути реалістичним, правдоподібним, при тому, що фантасту не так уже й багато джерел, від яких можна відштовхнутися у своїх теоріях. Адже досі егалітарних високорозвинених суспільств, де панував би принцип «один за всіх і всі за одного», де Свобода, Рівність і Братерство покладені в основу буття не було побудовано. Вочевидь, саме тому утопій набагато менше, аніж антиутопій, основне завдання яких – застереження від існуючих чи майбутніх соціальних небезпек.

Бурхливий розвиток науки і техніки, відкриття, що сипалися як з рогу достатку, культ прогресу, що утвердився наприкінці ХІХ століття, зрештою, оптимістичний світ творів Жуля Верна та вражаючі прогнози Альбера Робіди (наприклад, «ХХ століття», 1883) дали поштовх розвитку модерних утопій. До другої половини ХІХ століття утопія вважалася окремим літературним жанром. Але з виникненням фантастики (у сучасному розумінні) утопія вливається як жанровий підрозділ у цей різновид літератури. Наразі можна вибудувати такий жанровий ряд: фантастика – «м’яка» фантастика – соціальна фантастика – утопії – комуністичні утопії.

Слід сказати, що узагальнюючої критичної літератури по утопієзнавству за більш ніж сотню років накопичилося багато. Проте критичних робіт по творах в жанрі комуністичної утопії обмаль. Наразі нам відоме лише одне монографічне дослідження з цієї теми – «Червоні креслення» (2008), що належить перу німецького фантастикознавця Вольфганга Бота. В 2009 році автор за цю книгу був нагороджений премією імені Курда Лассвіца. В «Червоних кресленнях» прослідковуються витоки жанру комуністичної утопії, аналізується бачення комунізму в творах фантастики (переважно німецькомовної), інші пов'язані аспекти як фантастичні сюжети (диктатура пролетаріату, фемінізм, атеїзм і т. ін.).

Нижче ми спробуємо проаналізувати або принаймні згадати основні комуністично-утопічні твори. Автор цих рядків свідомий того, що список може бути неповним, та й формат даної розвідки не дозволяє у повній мірі розкрити особливості того чи іншого твору, тому будемо звертати увагу на найсуттєвіше у сенсі утопієзнавства.

Російські утопії кінця ХІХ – початку ХХ століття

З кінця ХІХ століття фантастичні утопії починають з’являтися на Заході (переважно в Англії та США) і в Росії. Слід сказати, що в Російській імперії утопії (в загальнолітературному, а не вузько фантастикознавчому розумінні) видавалися й раніше. Один з перших російських критиків соціально-утопічної літератури Володимир Святловський присвятив цим творам дві свої роботи (Русский утопический роман, 1922; Каталог утопий, 1923). Пошуки суспільного ідеалу, традиційні для російської літератури шукання правди людської й всезагального щастя були лейтмотивом не одного російського письменника ХІХ століття. Власне, Росія, як і Британія, а пізніше США, була одним зі світових глобалізаційних центрів, тому утопії були ідеологічною реакцією на глобалізацію, долучення до міжлюдського спілкування у імперському «казані» найвіддаленіших народів із різноманітними соціальними укладами і особливостями. Безмежні простори, інтеграційні й асиміляційні процеси, поширення наднаціонального мислення у поєднанні з дикою соціальною несправедливістю, спадком кріпацтва, відсталістю країни – ось фактори, що сприяли появі нових і нових утопій.

Уже в незавершеному романі князя Володимира Одоєвського «4338-й рік: Петербурзькі листи» (1926), що фрагментарно публікувався в 1835 і 1840 роках бачимо пошуки більш оптимального суспільного ладу. Твір являє собою цікавий зразок протофантастики, в якому поєднуються раціональні технічні ідеї і навіть передбачення (Інтернет, блоги, авіація) з цілком утопічною (утопія І типу) соціальною системою. Євразійська імперія представляє собою ідеальну монархію, громадяни країни складаються виключно з людей творчих професій. Наявна соціальна стратифікація, проте вся громада обов’язково збирається за спільним обіднім столом. Засуджується прагнення до наживи лихварів від мистецтва. Ще одна нехарактерна деталь для тогочасних утопій – у творі поряд з Росією статус наддержави має Китай.

Певні утопічно-фантастичні мотиви містив роман Миколи Чернишевського «Що робити?» (1862), що став головним твором у спадщині цього мислителя. Знаходячись ще в межах Великої літератури, у романі уже був застосований прийом, який будуть часто використовувати фантасти, коли під час сну головному герою являється якийсь кращий світ. Цікаві з точки зору наявності утопічних вставок маловідомі нині «астрономічні» романи Ананія Лякіде «В океані зірок. Астрономічна одіссея» (1892) та «У світі майбутнього» Миколи Шелонського (1892).

Більш звичних обрисів утопія набирає у фантастичній повісті Порфирія Інфантьєва «На іншій планеті» (1891). Утопічне суспільство автор поміщає на Марсі. Саме на цю планету потрапляє студент, учасник експерименту по обміну розумами із молодим марсіанином. На Марсі панує лад, схожий одночасно й на соціалізм і на анархізм. Не згадується про існування державної влади, майнового розшарування, головна мета демократичної системи освіти – максимальне розкриття талантів і схильностей дитини. Марсіани не знають що таке брехня чи крадіжка, антисоціальну поведінку вважають відхиленням, що потребує лікування. Поряд з цими прогресивними, як на свій час новаціями, автор зберігає у повісті привілеї на отримання благ залежно від посади, або, приміром, таку архаїку, як окреме навчання хлопчиків і дівчаток у школі. Через свій радикальний, як на той час, соціалізм, ця повість була надрукована у підцензурному варіанті лише з другої спроби.

Через кілька років з’явилася ще одна «марсіанська» утопія – роман Олександра Богданова «Червона зоря» (1908). В укладі марсіанського життя, яке змальоване в романі, міститься багато ознак казарменого соціалізму, індивідуальність затирається, на кожному кроці видно лише безлику масу «працівників-товаришів». Марсіани непомітні майже ніде, окрім як за процесом виробництва. Міста марсіан – суцільні масиви заводів і фабрик. Робочий день триває від прогресивних 4-х до нелюдських 15 годин на добу, трудова перенапруга нерідко викликає випадки виробничого травматизму й нервових зривів. При ладі, який автор окреслює як комунізм, існує явище рутинної праці (наприклад, оператора машинного преса), ніде немає згадок про творчість.

Марсіанам Богданова не вистачає гармонії з природою, що говорить про рівень «прогресивності» цього суспільства. Мешканцями Марсу ведеться справжня війна з тамтешньою природою, що призводить до повного спустошення ресурсів планети. Очевидно також, що не всі марсіани гуманісти – великий вчений-математик, марсіанський мислитель Стерні пропонує знищити цивілізацію землян як таку, що не підлягає виправленню.

Поряд з вищезазначеним слід відмітити й деякі позитивні, випереджаючі свій час моменти. Сказане, насамперед, стосується обчислювального пристрою марсіан, який у «Червоній зорі» веде статистичний облік робіт у народному господарстві. Тут можна побачити прообраз нереалізованого проекту Загальнодержавної автоматизованої системи збору та обробки інформації Віктора Глушкова, що й не дивно, адже Богданов є автором тритомної «Тектології» — «всезагальної організаційної науки», недооціненої і неприйнятої сучасниками. При цьому, однак, в романі лічильна машина обраховує такий відносно несуттєвий показник, як години роботи людей, а не стан виробничих процесів або шляхи вирішення поточних завдань, координацію між виробничими ланцюгами різних рівнів. Це вказує на те, що марсіанський «комунізм» недалеко ще відійшов від устрою нерозвинених землян.

https://proletar-ukr.blogspot.com/2020/06...

КОМУНІСТИЧНА УТОПІЯ: ОБРАЗИ СВІТЛОГО МАЙБУТНЬОГО У ФАНТАСТИЦІ.

Радянські утопії 1920-х – 1930-х років

Новий поштовх появі утопій дав 1917 рік. Усі утопії 1920-х сповнені революційного ентузіазму й щирої віри у радикальні суспільні перетворення.

Кращий світ змальовано у повісті «Країна Гонгурі» (1922) Вівіана Ітіна. Молодий більшовик Гелій, якого мають на світанку розстріляти вороги, потрапляє до нього під час гіпнотичного сеансу, в який його занурює співкамерник-лікар. Новий для героя світ – не скільки комунізм, скільки світ-мрія, де прекрасні оголені люди пурхають як птахи, де солодкі плоди небачених розмірів втамовують голод і спрагу кожного, замість нікчемних папірців, які колись називали грошима, використовують енергію радію. Це світ відкриттів і досягнень; світ, який забув, що таке війна. Гелій, що з брудної камери перенісся у цю дивовижну країну, усвідомлює себе Ріелем, винахідником і вченим, дослідником мікросвіту. Ріель здійснює надважливе відкриття, підходить до розуміння того, що у космосі є симетрія, ідентичність будови мікро- та макросистем. Інше, уже не таке приємне відкриття – світову гармонію порушують війни, агресія й антигуманність.

І Ріель, і Гелій помирають (перший добровільно, другий від кулі ворога). Незважаючи на це, між рядків читається протест проти влади смерті, царства ентропії. Життя – гармонія, що повторюється в молекулі і галактиці, протистоїть смерті і знищенню. Війна – це породження первозданного хаосу, яке повинно бути назавжди усунено життям, наділеним розумом.

Оригінальні шляхи до побудови утопічного майбутнього запропонував поет-біокосміст Олександр Ярославський. Найцікавішими у його творчості є «Поема анабіозу» (1922) та «Аргонавти Всесвіту» (1926). Ярославський, як і всі представники гуртка біокосмістів, бачив у освоєнні космосу, заплідненні вселенських просторів життям, імморалізмі логічне продовження прогресу перемігшого капіталізм людства.

«Поема анабіозу» — справжня ода штучному сну. Сон, у який будуть занурені мільйони, не вічний – в той час, коли одні сплять, інші (частина робітників і інженерів) будуватимуть матеріальну базу комунізму (можливо, навіть, анархо-комунізму). Ярославський не говорить про революції і насильство, навпаки, по задуму автора, навіть класовий ворог може досягти безсмертя і жити в суспільстві комунізму, коли він прокинеться серед людей майбутнього, але вже без своїх багатств, фабрик і пароплавів, а як звичайний член соціуму. Більшість же індивідів при цьому немов «застрибують» у комунізм, минаючи всілякі перехідні стадії. «Аргонавти Всесвіту» продовжують соціально-утопічну тему: автор висловлює ідею створення вселенського суспільства, основою якого є Любов.

«Прийдешній світ» (1923) Якова Окунєва є романом, що багато в чому нагадує стиль Богданова, з його схематизмом і показною штурмівщиною. Сюжетні лінії розроблені поверхово, діалоги спрощені, авторських роздумів немає. Для прикладу – дочка професора безнадійно хвора на туберкульоз, але про хворобу не згадується, коли вона потрапляє у світ майбутнього: дівчина зайнята виключно любовними справами.

Інтелігент-доброволець Вікентьєв за допомогою газової камери генія-професора Морана оживає в 2123 році – у «Прийдешньому світі». Тут усе викликає подив – люди ходять майже без одягу, чоловіки і жінки практично не відрізняються один від одного (у обох статей відсутній волосяний покрив), ніхто не розуміє, що таке "сім'я", діти виховуються у спеціальних комбінатах... Поширеним явищем стала ідеографія – дальній аналог Інтернету. Якщо говорити про побут нащадків, то одні ідеї автора цікаві (харчування організму за допомогою занурення в спеціальну рідину), інші просто неймовірні (люди майбутнього відмовляться від сну, збільшуючи час для саморозвитку – для цього достатньо прийняти радіоактивний душ, щоб вбити «шкідливі бактерії, які викликають сонливість»).

У світі майбутнього суспільство іноді видається знеособленої натовпом, за яким не видно окремої людини. Хворобливі діти в ранньому віці позбавляються життя, застосовується євгеніка, примусове лікування, навіть нещасна любов лікується. Автор висуває й інші сумнівні думки, наприклад, про користь частої зміни кадрів. Особливо вражає картина, коли люди з червоними прапорами марширують і шикуються в колони, з радістю чекаючи честі – яку ж роботу їм сьогодні доручить виконати Статистичне бюро?

Не менш оригінальною є творчість Віктора Гончарова, фантаста, про якого окрім прізвища практично нічого не відомо. Буйство фантазії автора, що написав романи «Психомашина» (1924) та її продовження «Міжпланетний мандрівник» (1924) вражає. Якщо перший, користуючись сучасною термінологією, можна назвати романом у стилі дизельпанк, то другий є своєрідною космооперою з елементами утопії. Найбільш цікавою для нас у цьому сенсі є перша частина «Міжнапланетного мандрівника» — «Комбінації всесвіту». Гончаров висловлює тут думку про психоенергію та телепатію як про головні рушійні сили майбутнього прогресу. Несподіваним сюрпризом для читача ХХІ століття, напевно, буде ідея Гончарова про множинність всесвітів, про планети-двійники всередині одного всесвіту. Логічно продуманим виглядає світ майбутнього на Землі №2 (через 5 років), епоха соціалізму на Землі №3 (через 100 років) і світ комунізму на Землі №4 (через 500000 років). Все це описано без надмірної конкретизації, проте зі згадуванням необхідних фактів-маркерів: через 100 років капіталізм залишився тільки в США, через 500000 років – у сусідів по Сонячній системі; розвиток творчого генія в далекому майбутньому призводить до широкого освоєння космосу і його перетворення – був споруджений рукотворний міст з Землі на Венеру.

У світі майбутнього не все підвладне сприйняттю прибульця з далекого минулого – зникнення сім'ї, повна рівність чоловіка і жінки, успіхи в науці майбутнього привели до відмирання статей. Всі жителі Землі №4 виявилися... гермафродитами.

Утопія Вадима Нікольського «Через тисячу років» (1927) більш традиційна. До комунізму в романі людство майбутнього прийшло характерним для багатьох радянських творів цього жанру шляхом – через глобальну війну двох світових політичних блоків. Природно, світ добра перемагає світ кровожерливих капіталістів і об'єднане людство починає впевнену ходу до прийдешнього. До ХХХ століття був побудований зразковий лад. Як годинник функціонує система різнорівневих рад; робочий день («трудова повинність») триває 1-2 години; міста, ці нездорові збіговиська з їх антисанітарією і шумом були покинуті через непотрібність, благо інфраструктура і засоби зв’язку дозволяли налагодити комунікацію. Люди майбутнього – ожилі античні статуї, термін життя досягає декількох сотень років, причому люди не вмирають, а саме йдуть з земного буття, сказавши і зробивши все і випивши до дна чашу відміряного долею. Щоправда, як інженер-гідроенергетик, Нікольський більше уваги приділяє опису технічних аспектів життя людей майбутнього. Деякі прогнози виявилися пророчими – вибух атомної бомби в 1945 році, широке використання реактивних двигунів, спостереження за космічними об'єктами за допомогою штучного супутника Землі. Поряд з цим помітно, що автор не може вийти за межі свого «техніцизму» — зрозуміло, що планета і в ХХХ столітті залишилася всього лише глобальним ресурсом для Людини.

В 1930-х – на початку 1950-х в утопічних творах стають все більш помітними ідеологічні впливи і настанови на зразок «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні», вождизм, а також прозорі алюзії на реалії того часу.

Глобальний конфлікт, неминучість якого уже усвідомлювалась тоді, описується в романі практично невідомого нині фантаста Еммануїла Зеліковича «Наступний світ» (1930). Автор оповідає про подорож американського професора і його помічника-інженера на таємничу планету, де місцевими мешканцями побудоване ідеальне суспільство. Після ознайомлення з визначними пам'ятками і побутом місцевих жителів, земляни відправляються на сусідню планету, де панує буржуазний лад і фактично ініціюють там глобальну революцію.

Родзинка роману полягає в тому, що автор поміщає комуністичну планету в… паралельний всесвіт. Мандрівники потрапляють туди за допомогою чотиривимірного (!) променя, який випускає апарат, винайдений професором. Крім того, Зелікович впритул підходить до ідеї, висловленої у фільмі «Матриця» — наш світ може бути всього лише проекцією, в даному випадку — тривимірною проекцією чотиривимірного світу.

Основний мінус «Наступного світу» — його шаблонність і агресивна заідеологізованість (особливо в другій частині). У світі комунізму давно немає каральних органів і силових структур, але, тим не менше, при польоті до сусідньої відсталої планеті «гуманні прогресори» з явним задоволенням особисто нищать проклятих буржуїв. З блискучих зорельотів комуністичних напівбогів десантується підпільний партосередок місцевих революціонерів, який і організовує повалення антинародної влади.

Ще більше схематизму й заідеологізованості помітно у повісті Яна Ларрі «Країна щасливих» (1931). Автор описує життя «Республіки», де панує, попри декларований комунізм, лад, більше схожий на державний капіталізм. Про світ за межами «Республіки» не згадується. Безкінечні мобілізації «трудових армій», гігантоманія будівництв, волюнтаристські проекти, масове застосування практичного безмежного некваліфікованого людського ресурсу (хоча є згадки й про автоматизацію) – усе це не є дивиною в «Республіці». Чи не єдиним серйозним достоїнством книги є те, що автор, можливо, першим серед утопістів поставив питання про енергетичну проблему, яка неминуче нагадає про себе у майбутньому.

Певні риси комуністичної утопії є у романі Леоніда Леонова «Дорога на Океан» (1935, 1936). У цьому об’ємному (біля 600 сторінок) зразку соцреалістичної літератури містяться невеликі футуристичні вставки. В цілому твір присвячено будням провінційних залізничників. Час від часу головному герою у снах являється світлий світ майбутнього. Щоправда у майбутньому автор допускає існування таких понять, як «урядова комісія» та «виконком». Майбутнє у баченні Леонова бачиться переспівом СРСР 1930-х. Оригінальністю, проте, відзначаються кілька сторінок наприкінці роману з описом гіпотетичної зустрічі космічної експедиції жителями об'єднаної Землі, що є предтечею сюжетних ліній фантастики післявоєнного періоду.

Останнім довоєнним утопічним твором в СРСР можна вважати «Мандрівку до країни комунізму» (рук. 1939-1942; 1965) Євгена Петрова (Катаєва), що стала також останнім незавершеним творчим задумом цього письменника. Твір представляє собою відверту агітку тогочасному Радянському Союзу. За сюжетом сюди приїжджає американський журналіст і переймається симпатією до «соціалістичної» держави. Пропагандистський стиль у «Мандрівці…» сусідить, приміром, з явно сумнівними тезами щодо відмирання кінематографу в майбутньому, підкреслюється «історична велич російського народу» і т.п.

Утопії 1950-х – 1970-х років: найвідоміші твори

Період хрущовської відлиги став новим етапом у розвитку наукової фантастики в СРСР. Лібералізація суспільно-політичного життя, послаблення ідеологічного тиску, запуск першого супутника, політ людини у космос, декларування побудови матеріальної бази комунізму уже в найближчому майбутньому – усе це сприяло появі більш продуманих і менш заідеологізованих творів соціальної фантастики. Атмосфера прогресу і космічних подорожей міцно завоювала серця фантастів цього періоду. Кінець 1950-х – 1960-ті роки стали своєрідним золотим часом для появи радянських утопій.

У цей період з’явилася відома утопія «Магелланова хмара» (1955) Станіслава Лема. Хоча вона й не належала радянському автору, проте написана була цілком у дусі радянської парадигми. До цього твору автор сам ставився досить скептично, заборонивши публікувати переклад роману японської мовою: «Японія не знала комуністичного режиму, і якщо мій роман зверне у комунізм хоча б одного-єдиного японця, мені судилося горіти у пеклі». Комуністичний лад в романі радше фоновий, іноді навіть формалізований. Згадуються, зокрема, перша і друга фази комуністичної формації, водночас читачеві дають зрозуміти, що комунізм – універсальна закономірність розвитку будь-якого гуманоїдного суспільства у Всесвіті. Люди майбутнього постають у романі доволі буденними, цілком пересічними персонажами. Так, вони теж роблять благородні вчинки, теж жертвують собою заради інших, але роблять це без піднесеного пафосу. Люди Лема – це, по суті, наші сучасники (хоч за хронологією романа минуло вже більше тисячі років), вони іноді постають боягузами, нерішучими слабодухами.

Автор віддає належне традиції масштабного переплануванням екосистеми планети: на Гренладнії у світі Лема буяють тропіки. Незважаючи на описи широкого використання автоматизації, для ремонту космічного корабля персонажі використовують технічні засоби, що мало чим відрізняються від сучасних. Такою ж недосконалою виглядає й медицина майбутнього. Інший сюжетний недолік пов'язаний із тим, що комуністичне людство за тисячу років так і не вийшло за межі Сонячної системи. Коли ж політ до системи Центавра все ж був здійснений, то на його шляху був виявлений корабель «атлантидів» (вочевидь, представників західних країн). З цифр, наведених в романі, виходить, що імперіалісти стартували десь у наш час…

Справжньою революцією у жанрі стала творчість російського фантаста Івана Єфремова. Роману «Туманність Андромеди» (1957), що здійснив чималий вплив на розвиток соціальної фантастики в СРСР та інших країнах «соцтабору» присвячено чимало літератури, тому обмежимося найсуттєвішими заувагами. Головною заслугою Єфремова є скрупульозно-науковий рівень постановки проблеми про майбутній розвиток суспільства. Гуманізм, домінант суспільного над егоїстичним, комунізм як необхідна передумова появи надрозвиненої космічної цивілізації, світове братерство звільнених від соціальних пут розумів, краса як вияв природної доцільності, інферно, стріла Арімана – усі ці ідеї бачимо у творах Єфремова. Герої Єфремова – фізично сильні, красиві люди, які, втім іноді нагадують холодних напівбогів; мужні чоловіки-герої, та сповнені свого достоїнства красиві жінки. Письменник дає свої відповіді на питання, що становить одвічну проблему авторів утопій – чим будуть зайняті люди, якими будуть їхні помисли і поривання в епоху «світлого завтра», коли не буде нинішніх суспільних протиріч.

У повісті «Серце змії» (1959) Єфремов продовжує філософські роздуми над долею розуму і закономірностями розвитку суспільного і космічного. Автор висуває ідею універсальності розумного життя у Всесвіті і незалежного один від одного досягнення планетарного комунізму таким розумним життям, що дає колосальне вивільнення ресурсів для освоєння Космосу і пізнання навколишнього.

«Година бика» (1969), роман, що набагато прохолодніше був зустрітий критикою, напевно, ще яскравіше передає авторську концепцію комунізму через протиставлення суспільству планети Торманс.

Світи братів Стругацьких багато в чому задумувалися як протиставлення концепції Івана Єфремова. Аркадій і Борис Натановичі прагнули показати новий світоустрій через діалоги і ситуації, в які потрапляють звичайні, пересічні люди майбутнього, у яких часто вгадуються типові образи представників радянської науково-технічної інтелігенції. У цьому сенсі в творах Стругацьких (навіть відносно об’ємні свої речі вони визначали як повісті) менше пафосу і філософії, проте більше художності, аніж у Єфремова. Ще одна особливість їх творчості – наявність світу «Полудня», проте відсутність власне утопічного центрального роману з докладним описом соціального життя землян майбутнього. Деякі уривкові відомості можна знайти у творах «Передполудневого циклу». Так, у «Країні багряних хмар» (1959) згадується Союз Радянських Комуністичних Республік, а у «Стажерах» (1962) говориться про наявність ринкової економіки в США, але без монополій і крупних фірм. У «Хижих речах сторіччя» (1965) описуються міщанські типажі в курортному приморському містечку явно західного типу. З усього цього слідує, що Стругацькі у «Передполудневому циклі» описують ще острівну утопію, «комунізм в окремо взятій країні».

Заголовною, й напевно, найбільш оптимістичною річчю у творчості Стругацьких є збірка «Полудень, ХХІІ сторіччя» (1967), що й дала назву авторській утопічній моделі. Незважаючи на те, що комунізм, судячи з другорядних деталей, не зовсім доведений до досконалості, в атмосфері твору відчувається якась легка безтурботність. В образах космольотників і десантників вгадуються романтики 1960-х. Міркувань про соціальний устрій небагато, оповідання складаються здебільшого з діалогів та побутових сценок, про що говорилося вище. Самі оповідання досить різноманітні за тематикою. Тут і глобальні проблеми – зустріч комуністичного людства з біоцивілізацією інопланетян, спроба зробити оцифрування особистості, і зовсім тривіальні, як, наприклад, виховання важкого підлітка.

Оригінальною, написаною у нехарактерній для радянської фантастики стилістиці космоопери є трилогія Сергія Снєгова «Люди як боги». Перша частина трилогії — «Галактична розвідка» (1966) знаменна тим, що тут ставиться проблема гуманізму, що виходить за межі Землі. Чи повинні люди поширювати свій альтруїзм, допомагати, включати до своєї спільноти представників інших світів, що значно відрізняються фізично, морально і соціально? В цьому відношенні цікавий епізод зі «змієдівчиною» Фіолою, любов до якої головного героя виявилася короткою, і, природно, передчасною. У другій частині – «Вторгнення до Персею» (1968) автор протиставляє землянам-егалітаристам структуроване суспільство «руйнівників», які стали потім «деміургами». Протистояння «комунізм-капіталізм» переростає вже у щось більше – війну добра зі злом. У останній частині трилогії – «Кільце зворотного часу» (1977) описується раса рамірів, які досягли такого рівня самоорганізації, що можуть керувати часом та розчищати центр Галактики від надлишку зірок. Поряд з ними люди, високорозвинені галакти і руйнівники-деміурги разом узяті здаються мурахами.

Закінчення цієї зоряної епопеї життєствердне. Людині є ще куди рости, вона не застигла у своїй величі за зразком рамірів. Хоч люди вже як боги, у них є неспокійний серце першовідкривачів, носіїв світлого і безкорисливого. Напевно, для цієї мети автор підкреслює ознаки старості у діючих персонажів, роблячи їх трохи недосконалими і смертними. Всі персонажі-земляни близькі і зрозумілі, хоча й виглядають людьми майбутнього.

По-своєму будує світ майбутнього у своїй дилогії про каллістян Георгій Мартинов. Добру половину роману «Каллісто» (1957) займає детективний сюжет, де імперіалісти-терористи намагалися вкрасти технічні секрети інопланетян-каллістян і не дати Радянському Союзу оволодіти передовими технологіями гостей. Проте є тут і невеликі за обсягом, але красномовні свідчення суспільного устрою каллістян. У них повний комунізм, їх соціум давно пережив соціалістичну фазу. Каллістяни безпосередні, наївні, добрі й людяні та дуже схожі на землян. Якщо в першій книзі дилогії відчувалася якась наївна награність сюжету, натягнутість фабули, то в «Каллістянах» (1960), автор, безумовно, виграв за рахунок розвитку теми космічної подорожі, вмілого показу життя каллістян на своїй планеті, а також органічно вплетеної в сюжет романтичної історії. Мартинов – один з небагатьох радянських фантастів, яким дійсно вдалося утримати баланс між простим, зрозумілим, а, головне, цікавим для юного читача поглядом на суспільний устрій майбутнього і стрункістю висновків, цілісністю поглядів. Тут і 4-годинний робочий день, який, незважаючи на рекомендації медиків, так і норовлять продовжити завзяті працівники, і автоматизація виробництва, і всесвітня мережа (в романі це «екрани», які стоять у кожному домі), і відсутність економіки з політикою, і нестримний технічний прогрес. Автор натякає, що й інститут шлюбу в каллістян уже давно змінив свою суть. Напевно, найбільш неправдоподібним виглядає сценарій «безкровної революції», у ході якої від правителів відвернулося навіть найближче оточення, що призвів до побудови такого суспільства.

У іншому романі Мартинова – «Гіанея» (1963, 1965) ставиться проблема перевиховання, еволюції особистості, що сформована у елітаристському суспільстві. Саме така героїня на ім’я Гіанея потрапляє у суспільство землян, що давно живуть без кордонів і користуються міжнародною мовою. З представниці традиційного, жорстокого суспільства, де жінки не мали ніяких прав, крім права вибору чоловіка, Гіанея поступово стає жінкою Землі, новою людиною. Відомо, що перший варіант роману більш трагічний – Гіанея вмирає, ставши жертвою злоби своїх одноплемінників, не вписавшись у суспільство Землі. Стараючись догодити підлітковій аудиторії, автор радикально змінив закінчення роману – у другому варіанті твору (1971) головна героїня залишається живою й перетворення особистості логічно завершується. Як і в «Каллістянах», на батьківщині одноплемінників Гіанеї, що виношували плани колонізації Землі, зрештою переміг лад, аналогічний земному.

Проблеми адаптації до комуністичного суспільства відображені і в «дорослому» романі «Гість з безодні» (1962). Людина з ХХ століття, колишній радянський снайпер часів Другої світової прокидається через тисячоліття після своєї смерті. Наука дев'ятого століття комуністичної ери (нове літочислення ведеться від 1917 року) досягла неймовірних висот в галузі відновлення мертвих тканин. Перша третина роману присвячена висвітленню конфлікту героя з чужим для нього майбутнім світом. Освоїтись йому допомагають представники екіпажу далекої космічної експедиції, майже сучасники героя з недалекого для нього майбутнього, що завдяки ефекту відносності часу потрапили на Землю через тисячоліття. У світі майбутнього давно немає окремих народів, держав, кордонів. На Землі в ходу одна спільна мова на основі суміші колишніх європейських мов, хоча у Східній Азії збереглася своя мова. Держструктур не залишилося, вся «влада» представлена ​​Радою науки і Радою техніки. Великих успіхів людство досягло у царині освоєння космосу, технічному розвитку, особливо транспорту. Чи не основним досягненням є антигравітація, яка використовується повсюдно. Мартинов описує пристосування і механізми, які нагадують сучасні мобільні телефони і скайп-зв'язок. Люди майбутнього досягли значних успіхів у відтворенні людського капіталу. Дворічні малюки за розвитком відповідають восьмирічним з ХХ століття, з цього віку вони навчаються в спеціальних громадських педагогічних закладах — «комбінатах».

Роман, очевидно, є своєрідною відповіддю на набагато похмуріший твір Станіслава Лема «Повернення з зірок» (1961) із подібним сюжетом, де головний герой фактично тікає із незрозумілого йому суспільства у космічну подорож, так і не прийнявши його внутрішньо.

Інші радянські та російські утопії

Зустрічалися в цей час, втім, і не завжди сюжетно продумані та ідейно непротиречиві твори. Наприклад, у романі Юрія та Світлани Сафронових «Внуки наших внуків» (1958) подібних недоліків чимало. Опис сюжету схематично-сухий, зовсім не розкриті характери головних персонажів, не відображена внутрішньо-моральна сторона людини нової епохи. Суспільний устрій у творі є ідеалізацією СРСР: урбанізовані колгоспи, глобальна перебудова природи, мирний атом і кібернетика. Ядерні випробування, до речі, проводяться на населеній планеті, розтоплюється весь лід Антарктиди і т.п.

У повісті Олега Корякова «Формула щастя» (1964) піднімаються морально-етичні питання людей майбутнього. Хоча події повісті відбуваються в невизначеному майбутньому, більшу частину обсягу цього твору займає псевдодокументальна розповідь про 1960-ті роки. Коряков створив образи майже ідеальних комсомольців, такі собі прообрази людей майбутнього. Старшокласники захоплюються поезією і лижним спортом, цікавляться творчістю Герцена і збираються після уроків для обговорення розлогих тем. Радянські люди на сторінках повісті, не маючи побутових зручностей, живучи в комуналках без газового опалення, міркують про вічні питання російської інтелігенції. Що є людським ідеалом, що є справедливим, а що ні?

Світ нащадків у повісті разюче схожий на десятиліття хрущовської відлиги. Герої старих щоденників і листів з 1960-х і їхні далекі нащадки – практично одні й ті ж типажі. Чудеса техніки і нові відкриття майже не згадуються, про суспільний устрій теж не йдеться. З лишком все це заповнюють моральні якості і характеристики нових людей, що прагнуть витворити свою власну формулу щастя.

Своєрідний стиль письма виділяє творчість Вадима Шефнера. Його твори стоять на стику соціальної фантастики, казки для дорослих, гумористичної фантастики та інших фантастичних піджанрів. Так, повість «Дівчина біля урвища, або Нотатки Ковригіна» (1964) суміщає риси виробничої та «м’якої» фантастики. З одного боку, центральною сюжетною віссю повісті є пошук універсального матеріалу, який має замінити усі існуючі будівельні матеріали. З іншого боку, розповідь ведеться від імені гуманітарія-літературознавця, абсолютно недосвідченого як у техніці, так і в деяких тривіальних життєвих питаннях.

Дуже барвисто описаний у повісті День скасування грошей, що й так стали на той час чистою умовністю. Для головних героїв, завзятих філателістів, справжнім ударом стала відміна випуску марок, адже марки — підтвердження оплати поштової послуги, а гроші-то вже є надбанням музеїв. Шкідливі звички, такі як куріння, розпивання алкоголю або вживання лайливих слів, залишилися в минулому. Ковригін, один з головних героїв і автор «Записок ...» займається збором таких лексичних атавізмів, що позначали колись віджилі суспільні явища.

Незважаючи на загальний мажорно-іронічний лад повісті, розв'язка у цій історії трохи трагічна. Але, смерть Людини, що подарувала суспільству результати праці і творчості всього свого життя, була не марною. Новий універсальний матеріал відкрив шлях до зірок.

У іншому творі Шефнера – романі «Хижка боржника» (1981) бачимо ще більш неймовірне поєднання – утопічні мотиви, побутові замальовки з життя Ленінграда 1950-х – 1960-х років, та навіть умовні апокаліпсис з постапокаліпсисом. Головні персонажі в романі Шефнера – не напівбоги, а живі люди з усіма своїми дріб'язковими негараздами і недоліками. На передній край Шефнер ставить так званих військових істориків – людей, у яких ще зберігається статут і форма, і які в більшій, ніж інші мірі схильні до самопожертви. Ленінградці періоду відлиги теж не канонічні. В основному добрі, душевні люди, втім, не позбавлені «пережитків власництва».

Головний герой, представник того часу, дивовижним чином отримує індивідуальне безсмертя й «своїм ходом» опиняється у світі далеких нащадків. Безсмертя, як сніжний ком, що перетворюється в лавину, тягне за собою низку боргів і помилок головного героя. Швидше несвідомих, але таких, що вимагають спокути…

Філософсько-меланхолійні твори Геннадія Гора сповнені роздумів про внутрішній світ героя в новому суспільстві. У повісті «Мандрівник і час» (1962) після доволі традиційного початку (після анабіотичного сну герой повісті прокидається через 300 років) не слідує екскурсія по утопії майбутнього, хоча суспільний устрій комуністичного прийдешнього вимальовується в одному розділі досить рельєфно. Замість цього читач занурюється у моральні переживання героя, світ філософських роздумів: що є людина і людське, де грань між людиною і природою, людиною і машиною; про простір, час, саму нескінченність. У невеликій повісті «Уера» (1964) автор роздумує над феноменом особистості в суспільстві, позбавленому класових протиріч.

Кілька утопічних творів належать перу популярного у свій час фантаста і критика Георгія Гуревича. Найвідомішою з них, вочевидь є роман «Ми – з Сонячної системи» (1965). Комуністичне майбутнє в романі «виросло» із «першої соціалістичної держави» СРСР. Є, правда, в цьому світі і острівець традиціоналізму і клерикалізму – республіка ЦЦ («Цитадель Цивілізації»).

Продемонструвавши весь утопічний набір, що побутував у радянській фантастиці – сусідство технічних нововведень з ручною працею (чого варта сама «фотонна лопата», якою ріжуть гірську породу), масштабне перепланування земної кулі у парі з антигуманізмом щодо тварин і т.п., цей роман «розквітає» під кінець.

За сюжетом, було винайдено технологію копіювання, своєрідну чарівну паличку майбутнього. Спочатку це вирішило продовольчу проблему. Потім розпочалася боротьба з епідемією страшної хвороби, яку вдалося приборкати. Нове відкриття також призвело до розуміння природи старіння, клонування, а, зрештою, і безсмертя.

У оповіданні «Таланти на вимогу» (1986) Гуревич відповідає на питання щодо протиріч, які будуть стрижнем розвитку нового суспільства. Якщо протиріч між багатими і бідними уже не існує, то залишаються ще протиріччя між потребою у творчості, працею на благо людства й індивідуальними схильностями, талантами, які є неоднаковими від природи у кожного члена суспільства. Тобто хтось є талановитим художником, математиком, ремісником, а хтось просто пливе по течії. Між тим прогрес вимагає все нових і нових навичок та вмінь – неординарних, не обмежених тим, що дала людині природа, генетика. У оповіданні усе відбувається за допомогою чудо-уколів, що збільшують здатність до навчання певним видам діяльності. Будь-хто може придбати найрізноманітніші таланти. Природна нерівність (фізики – лірики, естети – практики) вирівнюється, проте не втрачається людська індивідуальність.

Гуревич, тонкий психолог (особливо йому вдається передати дитячу психологію), яскраво змальовує протиріччя між консервативною людською природою, що вже починає відставати від свого часу, і паростками нового, постлюдського.

Продовжує цю лінію Гуревич і в оповіданні «Ордер на молодість» (1988, 1990). У світі майбутнього, Всесвітній федерації Республік давно вже немає несправедливості. Буденною традицією стало омолодження організму після досягнення віку 60 років. Нові тіла, нові здібності, нові професії. Головному герою належить вибрати, ким же він хоче стати у своєму другому житті. Як виявилося, навіть пересічна, на перший погляд, людина, може бути корисна спільній справі.

Проблема безсмертя піднімається в фантастично-утопічній повісті «Мандрівка тривалістю в століття» (1963) Володимира Тендрякова, до речі, автора-нефантаста. Письменник своєю повістю немов запитує – в чому щастя людини, суспільства? І сам же дає відповідь – у русі, в розвитку, в сум'ятті. Адже спокій – це зупинка розвитку. Автор застерігає – особисте безсмертя – тупик. Навіть у смерті є своя роль – вона приносить оновлення і розвиток, дає початок несхожості; окреме, відособлене безсмертя саме по собі є тягучою болісною смертю, регресом. Безсмертним має бути саме суспільство, а не окрема особистість.

Як будуть жити люди в комуністичному майбутньому, чи не деградують вони від ситого благополуччя? Цього не станеться, якщо будуть ставитися амбіційні, зухвалі завдання і всі будуть працювати над отриманням результату. Кожне нове протиріччя при вирішенні дає поштовх вперед. Очевидно, навіть такому суспільстві будуть конфлікти, протиріччя й дилеми.

У цьому творі в людей майбутнього залишилося лише два природних ворога – Простір і Смерть. Зрештою, на сторінках повісті Тендрякова, люди таки перемагають ці одвічні природні бастіони.

Збірка Генріха Альтова «Розум, що обпалює» (1968) присвячена тема винахідництва. Представляє інтерес одне з його оповідань — «Порт кам'яних бур». Головна ідея така: комунізм – це суспільство, організоване на наукових засадах, тому є свідомим союзом всього людства Землі. Логічним етапом розвитку і становлення планетарного комунізму є вихід за межі планети і єднання з іншими розумами. Хоча Людина, принаймні, поки вона буде залишатися людиною в звичному для нашого розуміння сенсі, завжди буде цінувати Землю, тяжіти до своєї планети – матері і колиски, — саме про це йдеться в іншому оповіданні Альтова — «Дев'ять хвилин».

Соціальний оптимізм, що панував у фантастиці 1960-х, дещо відходить на другий план, а потім і взагалі зводиться нанівець протягом пізніших десятиліть. Стало зрозуміло, що побудувати світле майбутнє, принаймні у рамках СРСР-івської парадигми, не вдасться. Тому в 1970-х – 1980-х роках відомі фантасти того часу відходять від побудови утопій. З’являються антиутопічні, песимістичні твори. Вираженням атмосфери кінця 1980-х – початку 1990-х можна вважати роман Анта Скаландіса (Антона Молчанова) «Каталіз» (1991-1993, 1996), що є своєрідною пародією на «Ми – з Сонячної системи» Гуревича.

Утопії, натомість, продовжують писати провінційні автори, зокрема на Уралі і в Сибіру. Розглянемо кілька таких творів.

Семен Слєпинін у повісті «Зоряні береги» (1974) поєднав подібно до «Години Бика» Єфремова жанри утопії та антиутопії. Вихідці з утопічної Землі потрапляють на планету-двійник у паралельному Всесвіті, де перед ними постає жахлива картина технократичної тиранії. Але основне протистояння в романі відбувається не між двома світосистемами, не між, вочевидь, комуністичною Землею ХХІV століття і технократичною планетою Харда. На антагоністичних позиціях перебуває людина, що добровільно віддала владу безликій технології та природа, техніцизм і екологізм. Власне утопічні мотиви не є центральними.

Певне місце займають утопічні мотиви і в повісті В’ячеслава Назарова «Зелені двері Землі» (1977, 1978). Повість присвячена контакту об’єднаного людства Землі з розумною цивілізацією дельфінів. Попри невдалий перший контакт майбутнє у прогнозі автора виглядає багатообіцяючим. Обом расам суджено обопільно йти до Єдності.

У романі Любові Щедрової «Безкінечність початку» (1997) описується егалітарне майбутнє. Люди працюють лише до обіду і звичайно ж, немає ніякої рутини, суспільно-корисна праця і творчість – одне й те ж. Харчування і дозвілля людей відбувається у величних громадських палацах. Кожна дитина має визначитися до 16 років, ким вона має стати, щоб приносити користь суспільству, а не жити за його рахунок. Повноліття святкується символічною процедурою. Головна задача батьків, інституту шлюбу – виховання дітей, майбутніх повноцінних членів суспільства.

Багато місця в книзі відведено моралі й душі людини, людства. «Душа» тут розуміється не як якась трансцендентна категорія, а як природна сутність, моральне обличчя людини, як гегелівський «дух». Власне, символіка назви роману відображає безкінечність розвитку цього людського духу, що стоїть на початковій, підлітковій фазі.

Слід сказати, що автор абсолютизує категорії «добро і зло», надає їм характеру вічних істин, замінює ними поняття гуманізму й антигуманізму. Написаний у традиційній для радянської фантастиці манері роман, тим не менше, має й ряд особливостей, що є, очевидно, даниною часу написання. Щедрова, наприклад, прямо таки закликає нащадків не полишати Землю у майбутньому, що протирічить прагненню Людини до переборювання бар’єрів і відкриття нового. Також забагато місця відведено всіляким «біополям», гіпнозу, екстрасенсорним властивостям, герої у кінці книги левітують і т.п.

Напевно, одним із найвдаліших зразків жанру, що розглядається у даній розвідці, є повість Олександра Гордєєва «Не бійся темного сну…» (рук. 1992, вид. 2001). Це типовий твір у стилі «сплячий прокидається». Використовуючи давно відомий хід із «запуском потраплянця» в майбутнє, Гордєєв далі малює психологічну драму героя, оригінально зображує образ прийдешнього. Пристаркуватий письменник прокидається у молодому тілі, але з усім обсягом пам’яті з минулого життя. Він – перша ластівка у глобальному відновленні усіх людей, які коли-небудь жили на Землі. Самі люди майбутнього, звісно ж, безсмертні. Люди проживають кілька десятиліть, а потім «списують» зайві роки, омолоджуючись. Зрештою, головною метою безсмертного людства є розвиток у бік єднання у єдину космічну сутність (такий собі глобальний супермозок).

Суспільство ХLІV століття – це суспільство постійних електронних мікрореферендумів. Будь-хто по будь-якому питанню може висловити будь-яку пропозицію; коли вона набирає більше половини голосів тих, хто голосують, то автоматично приймається. Саме так було прийнято рішення про розпущення армій світу. Природу було звільнено від урбаністичних ракових пухлин – у міському парку не дивиною є лосиха з лосеням, а у московській річечці плавають сазани.

Головний герой, звісно, хоче влитися у це суспільство творчих вільних людей. Проте драма героя в тому, що він не може жити окремо від людей свого часу, тому просить розбудити його від «темного сну» через кілька десятиліть чи то століть, разом з усіма мертвими й ненародженими…

Західні утопії

Звичайно, фантастичні соціальні утопії писали і на Заході. Такі твори були не схожими на радянські утопії, оскільки відображали більш широку ідейну базу (альтернативний егалітаризм, анархізм, біокомунізм і т.п.), аніж це було в СРСР. На Заході не було «єдино правильної лінії партії», яка б указувала, який соціальний лад має бути присутнім у творах фантастів. З іншого боку жанр утопій у англосаксонській фантастиці був набагато менш популярним. Нижче спробуємо відобразити основні утопічні твори, які у тій чи іншій мірі розвивали тему побудови справедливого суспільства.

Значний вплив на уми сучасників здійснив твір американського утопіста Едварда Белламі «Погляд назад, 2000 – 1887» (1888). У романі автор зображує ідеалізоване суспільство майбутнього, де виробничий процес безпомилково регулюється державно-капіталістичним механізмом, основою життя соціуму є споживання. Хоча Белламі не запропонував новацій, які б принципово виходили за межі існуючої соціальної парадигми, ця книга спричинила фурор у читачів. Виникло безліч творів за мотивами «Погляду назад». Напевно, останнім переспівом цієї книги є «Поглянемо в минуле з року 2000» (1973) американця Мака Рейнольдса. Як і інші твори Рейнольдса з циклів «Утопія» та «Лагранж», ця річ є практично невідомою для вітчизняного читача.

Вільям Морріс, британський соціаліст, художник і фантаст був противником концепції облаштування суспільства, що запропонований у «Погляді назад». У своєму романі «Вісті нізвідкіля, або епоха спокою» (1890) він окреслив своє бачення суспільного ідеалу. Автор спробував сумістити соціалістичну утопію та середньовічні реалії. Роман містить численні протиріччя – у описаному суспільстві ізольованої Британії панує егалітаризм і відсутні класи, особливе становище мають мистці, проте люди відмовилися від індустрії та прогресу, живуть у патріархальних громадах, в умовах бездоріжжя і ручної праці.

Автором утопій був і відомий англійський письменник Герберт Веллс. Можна, зокрема, виділити два його твори – «У дні комети» (1906) та «Люди як боги» (1923). «У дні комети» є типовим зразком утопії І типу. Усі соціальні негаразди чудесним чином зникають після того, як люди починають дихати таємничим зеленим газом, що принесло з собою падіння комети. На Землі розпочинається ідилічна картина єдності і братства всіх людей. В наступному романі Веллс зображує утопічне суспільство, яке склалося на планеті-двійнику Землі. З одного боку в ньому немає професійних політиків, суддів, армії, поліції та інших атрибутів держави. З іншого боку тут ще оплачують працю безготівковими кредитами, кількість яких залежить від вкладу конкретного індивіда в загальне благо. Спільнота Утопії якимось дивним чином «усвідомила» всі жахи «Століття Хаосу» і відмовилося від тупикового шляху розвитку. Будучи прибічником фабіанського соціалізму, Герберт Веллс вірив у настання ери гармонії не через насильство (хоча у «Людях як богах» він вказує на всесвітню революцію як передвісника такої гармонії), а через виховання. Через це деякі сюжетні повороти виглядають нереалістичними й наївними.

Справжнім невизнаним класиком, творцем багатьох ідей, які пізніше використовувалися у творах багатьох фантастів і футурологів (як-от, наприклад, сфера Дайсона – штучна оболонка навколо Сонячної системи задля ефективнішого використання енергії світила), був британський фантаст і філософ Олаф Стейплдон. У своїх творах, що були оригінальним поєднанням філософського трактату й фантастичного роману (доволі часто в них навіть не було головних героїв) Стейплдон висвітлював своє бачення майбутнього людського суспільства, розуму та еволюції Всесвіту. У своїх творах, зокрема романах «Останні і перші люди: історія близького та далекого майбутнього» (1930), «Творець туманностей» (рук. 1933, вид. 1976) та «Творець зірок» (1937), які є справжніми філософськими епопеями, відобразився оригінальний авторський світогляд, у якому марксизм поєднувався з ідеєю світового розуму-бога (під терміном «бог», автор проте не розумів релігійне поняття).

«Останні і перші люди» за стилістичними особливостями можна визначити як філософсько-футурологічне осмислення феномена людства, його можливих доль, подане в художній формі. Перед нами постає воістину епічна, в деякому роді навіть псевдодокументальна історія людських спільнот протягом декількох мільярдів років. Перед внутрішнім зором читача поступово розгортається низка змінюваних одна за одною геологічних епох, космічних катастроф і соціальних потрясінь. Людство незліченну кількість разів піднімається до космічних висот, коли геній розуму пізнає і творить, але не менш часто соціальне життя дрібніє і примітивізується, людський рід деградує до тваринного рівня. За кілька мільярдів років змінилося вісімнадцять видів людей. Мова йде не тільки про біологічні відмінності, які були викликані як природною еволюцією, так і свідомою євгенікою, але і про відмінний спосіб мислення, властивий кожному окремому виду людей. У суспільстві соціальної гармонії жили лише кілька видів людей — Другі, П'яті, Сьомі. Найвищих висот в пізнанні самого себе як колективної сутності, індивідуального як частини великого Я, розвитку науки і технології досягли люди, які емігрували на Нептун (особливо останній вид – Вісімнадцяті). Незважаючи на трагічний кінець, сюжет залишає місце для надії. Зачатки життя і розуму чекають своєї години. Панспермія рано чи пізно дасть свої сходи. В цілому роман можна вважати своєрідним прологом в наступні, ще більш масштабні твори Степлдона.

У невиданому при житті автора творі «Творець туманностей» описується зародження життя і розуму на найбільшому, напевно, описаному у фантастиці рівні – на рівні гігантських скупчень протозоряної речовини. В групах мешкали соціальні туманності, окремо – туманності-соліпсисти. Саме соціальні туманності послужили локомотивом вселенського розвитку. Одна з таких туманностей прийшла до ідеї наукового пізнання світу, самої себе, до панкосмічного, універсалістського мислення. Та паросток космічної гармонії був розтоптаний у нескінченних сутичках-війнах… У творі бачимо також філософське осмислення ідеї глобальної війни та революції, а також шляхів виходу з цивілізаційного тупика. В образах Світлого Серця й Вогняної Стріли вгадуються Махатма Ганді (Ісус Христос?) та Володимир Ульянов (Ленін). Післяреволюційні зміни, що ознаменували перемогу над мілітаристами-канібалами, продовжувалися недовго. Війна між прихильниками двох шляхів розвитку ускладнилася природнім шляхом розкладу галактик, конденсації речовини в зірки.

«Творець зірок», що став головною працею у творчій біографії Стейплдона, — це, власне, радикально переписаний варіант «Творця туманностей». Універсальний закон суспільного прогресу проявляється на сторінках роман в тому, що суспільства, наскільки б не був екзотичним зовнішній вигляд їх представників («симбіоти», «композити» та ін.), розвиваються за єдиною вселенською програмою. Найбільших успіхів добилися ті, хто зумів подолати тваринний індивідуалізм, досягнувши суспільної гармонії. На шляху до прогресу, багато розумних рас впадали в релігійне розуміння комунізму, прагнули насильно «ощасливити» інші розумні суспільства за допомогою військової сили, але в кінці кінців войовники були переможені за допомогою телепатії. Надзвичайно цікавою є авторська ідея інтеграційного руху: еволюція з розрізнених свідомостей «Я» до «МИ», яке знову стає величезним «Я» (колективний розум). «Я» одного суспільства виходить на новий рівень, взаємодіючи з сусідніми зоряними цивілізаціями, незабаром вся Галактика стає одним «Я». І тут по суті, жива, розумна, спочатку Галактика, потім Всесвіт усвідомлює всю свою мізерність, нікчемність перед ликом Творця Зірок. Людство, за задумом Стейплдона, має йти слідом за світлою сутністю Творця, не піддаючись темній, щоб не деградувати, до агресивного фашистського ідеалу чи знеособленого, такого, що топче індивідуальність, сталінізму. Саме суспільне, духовне і розумне єднання дозволить йти далі, до незвіданих вселенських далей.

Теми еволюції суспільства, пошуки суспільного ідеалу хвилювали й американського фантаста Теодора Старджона. У своєму оповіданні «Мікрокосмічний бог» (1941) Старджон ставить питання про еволюцію штучно створених суспільств та колективний розум. В оповіданні «Умільці планети Ксанаду» (1956) роздуми про колективний розум отримують своє продовження. У цьому творі оповідається про зустріч представників двох планет з протилежними цінностями і суспільним устроєм. З одного боку – агресивна структурованість, індустріалізм і урбанізм, жадоба влади і поневолення, обман і війна; з іншого – трохи більше десятка тисяч жителів на всю планету, мікросуспільство без міст, люди, які створили гармонійну біоцивілізацію, своєрідний екокомунізм. Прагнучи осягнути секрет виробництва будь-яких речей на планеті без видимої промисловості, секрет колективної свідомості, розуму і волі місцевих жителів, чиновник-колонізатор краде у них один з чудових поясів. Але у себе вдома застосування цього диво-артефакту не призвело до створення армії завойовників і супермайстрів, як це спочатку замислювалося. У «осередку цивілізації» почали відбуватися неочікувані зміни…

Оригінальне бачення суспільного ідеалу бачимо в романі американської письменниці Урсуле Ле Ґуїн «Знедолені» (1974). Сконструйоване нею суспільство живе за принципами анархізму (анархо-комунізму). У численних творах з циклу «Культура» (1987-2010) шотландського фантаста Ієна Бенкса бачимо теж не зовсім традиційне егалітарне суспільство, суспільство комуністичного гедонізму, яке не уникає війн з більш відсталими цивілізаціями.

Окремо також слід виділити творчість англійця Чайни М'євіля. У своєму циклі творів «Нью-Кробюзон» (2000-2005) логіка подій підводиться до побудови соціальної утопії, проте автор обмежується показом життя у міських нетрях, а також темою революції.

Українські утопії

Утопічні мотиви у творчості українських фантастів не набули такої популярності, як у їхніх російських колег. Ті нечисленні зразки утопій, які все ж траплялися, були сформовані під впливом російської, або, рідше, західної культурної традиції. Дещо осібно в цьому ряду стоїться творчість Олеся Бердника, про що йтиметься нижче. Причина низького інтересу українських авторів до розробки теми утопій, на наш погляд, крилася у наступному. Україна не мала тривалого періоду державності, відповідно українській літературі не було притаманне глобалістське, у тому числі й панутопічне мислення. Перед тими, хто працював у царині фантастики завжди стояло питання утвердження власне української традиції, витворення окремого від російського чи загальнорадянського стилю письма, власних тем і колориту.

Згідно даних, наведених у щойно перекладеній на українську мову монографії канадського дослідника українського походження Волтера (Володимира) Смирніва «Українська фантастика: історичний і тематичний огляд» (2013) перша українська соціально орієнтована утопія з’явилася за межами України. Мова йде про роман уродженця Полтавщини, мешканця Канади Павла Крата «Коли зійшло сонце» (1918). Твір представляв собою соціалістичну «ненасильницьку» утопію, в якій автор переосмислив спадок своїх попередників – Е. Белламі, В. Морріса та Г. Веллса. Через рік Крат переклав цей роман на англійську мову, значно переробивши зміст; соціалістична утопія була перетворена на релігійну. Нову редакцію твору так і не було надруковано.

Першим україномовним фантастичним твором, виданим на території України було «Фантастичне оповідання» (1925, за іншими даними – 1923) Івана Сенченка. Окрім зазначеного, це ще й перша утопія в Україні. Цей невеликий за об’ємом твір нічим видатним не вирізняється. Схематизм, підкреслена ідеологічна спрямованість і сюжетний мінімалізм – основні риси цього оповідання. Чи то уві сні, чи то в якомусь дивному стані головний герой бачить новий світ. Він потрапляє у майбутнє – часи Великих Комун. Люди в цьому світі живуть у будівлях з ущільненого повітря. Величні Будинки Праці є справжніми палацами, а люди вже давно вітаються, мовлячи кожного разу «Доброї праці!» замість старого «Здрастуйте»… У світі Великих Комун переможені хвороби, розгаданий секрет старіння і безсмертя.

Усю земну кулю охоплює ціла система Комун. Найбільша з них простягається чи не через усю Євразію. ЦК Винаходів і Праці прагне вирішити демографічну проблему; Вища рада Комун видає постанову, яка дозволяє помирати людям, що не мають більше снаги до праці і творчості…

Роман Володимира Винниченка «Сонячна машина» (1928) попри те, що деякі критики відносять його до жанру утопії, все ж не є утопічним у прийнятому значенні цього слова, оскільки не містить опису ідеального суспільства. У романі присутня тема класового протистояння, революції, а також винайдення чудо-матеріалу геліоніту. Власне автор тільки підводить читача до того, що «сонячний хліб» колись таки буде слугувати всім людям, а не купці обраних; цю майбутню епоху автор не описує.

У невиданому романі Винниченка «Вічний імператив» (рук. 1933-1936) є опис майбутнього суспільства без кордонів, де польоти на Марс – звичайна туристична прогулянка. Щоправда, даний рукопис наразі недоступний для українського читача (оригінал зберігається в США).

Подібно до «Сонячної машини» тема революційного винаходу, що круто змінює життя мільйонів людей, присутня в романі Дмитра Бузька «Кришталевий край» (1935) та повісті «Кришталеві дороги» (1970) Миколи Дашкієва. В обох псевдоутопічних творах (серед любителів фантастики існує версія, що Дашкієв використав сюжет роману Бузька, попередньо його вдосконаливши, хоча Дашкієв заперечував такі припущення) присутнє чудо-скло, навколо винайдення і заволодіння формулою цього матеріалу розгортаються неабиякі пристрасті. Шпигунські скандали, «перетік мізків» на бік геополітичного противника, кримінальні розбірки закінчуються, звичайно ж тим, що термоскло таки опиняється в розпорядженні СРСР. В обох творах не згадується про вплив нової технології на суспільство. В романі Бузька навіть зазначено, що першими з чудо-скла почали виготовляти в промислових масштабах танки і літаки-винищувачі.

Творчість Олеся Бердника – справжня віха в історії розвитку української фантастики. Уже перші літературні спроби Бердника засвідчили те, що автор прагне розвивати власний стиль, формулювати свої ідеї, а не плентатися за ідеологічними вказівками функціонерів від літератури. Незважаючи на те, що автор мав доволі складні стосунки з владою, страждав за свою творчість, його тривалий час не друкували, виступив піонером філософської фантастики в Україні, дав путівку в літературне життя напрямку, який нині прийнято називати «технофентезі», привніс у фантастику справжню вишуканість мови й поетичність викладу.

Світогляд Бердника – тема окремої об’ємної розмови. Тут лише зазначимо, що творчість Олеся Павловича можна умовно розділити на два періоди – у першому присутні (або й переважають) утопічні мотиви, у другому – езотеричні. Проте у більшості творів письменника можна побачити одну спільну рису – прагнення поєднати віру і науковий пошук, устремління до прогресу і глибоку традиційність, матеріалізм і занурення у теми біополів та енергії думки.

Утопічна «космоопера» (даний термін умовний, в СРСР він не використовувався) «Шляхи титанів» (1958) уже демонструє розрив шаблонів радянської фантастики. Постійні космічні перельоти, трансгуманізм, незвичний національний склад космічних кораблів яскраво виділяє цей роман з маси тієї фантастичної літератури, що видавалася в 1950-х. Щодо суспільного устрою людства ХХХІ століття у кінці твору сказано, що люди давно пройшли шлях суспільного антагонізму. Основні проблеми розвитку цивілізації тепер пов’язані з освоєнням космічного простору та трансформацією власної людської природи. Чи не основна проблематика твору – обережність під час просування шляхом технологічного прогресу.

Тема суспільного прогресу й трансгуманізму переплітаються на сторінках бердникового роману «Стріла часу» (1960). Цікавими для нас є два суспільства, показаних у книзі. Перше – мешканці далекої галактики, що давно обігнали земне людство у своєму розвитку. Доволі цікавою є думка Бердника про Велику Революцію, але революцію не суспільну, а кардинальну зміну своєї природної сутності. Підступивши до своєрідного бар’єру росту у вигляді тілесних обмежень, мешканці далекої планети перебудували свої тіла, відмовилися від споживання тваринної їжі. Згодом їх наука розв’язала проблему старіння. Смерть залишилася, проте кожен із мешканців далекої цивілізації помирає лише тоді, коли виконує своє глобальне життєве призначення, пройде свою дорогу буття. Власне, усе це дало змогу трансформувати свою, людську природу й колонізувати великі космічні простори. Проте в кінці книги ця цивілізація прийшла до того, що усвідомила, якою хибою є відхід від природи, стала жити у гармонії з давно покинутою колискою – планетою, яка знову заселяється розумними мешканцями. Друге суспільство – мешканці «мандрівної планети», що прилетіла до Сонячної системи і вбудувалася у орбіту Землі (по той бік Сонця). На цій планеті також панує комунізм.

Роман «Діти Безмежжя» (1964) багато в чому був переломним у творчості Олеся Бердника. Тут уже бачимо відхід від опису технічних пристроїв чи космологічних явищ, зате відстоюється позиція щодо переваги думки над матерією. Власне, цей роман послугував своєрідним трампліном ідей, розвинених у пізнішому «Зоряному корсарі» (1971). Про комуністичний світоустрій йдеться в двох місцях роману. Так, під час уявної подорожі до майбутнього розкривається картина егалітарного ладу нащадків, який, проте, нагадує ідеалізоване, технічно оснащене традиційне українське село. Проте основні філософські образи роману – це категорії Безмежності та Єдності. Безмежність – це водночас і безкінечність простору-часу, і розвій еволюції, у тому числі еволюції розуму. Єдність – спільність усього матеріального (Всесвіт як єдине ціле), єднання людей, розумних істот Всесвіту. В далекому майбутньому люди пройдуть шлях від окремішності до Єдності. Власне, це вже не будуть люди у традиційному розумінні. Це буде Єдина Розумна Сутність, що буде осягати і творити у вселенських масштабах. А до того люди навчаться створювати з газопилових туманностей зорі, сіяти життя, поширювати ідеї гуманізму серед примітивних розумів.

«Зоряний корсар» — складний, багатоплановий роман, де химерний сюжет поєднано із численними алегоріями, узагальненнями та моральними імперативами. Цей роман став вершиною творчості Олеся Бердника. У ньому Олесь Павлович, здебільшого, відходить від суспільно-утопічного дискурсу, тому ми не будемо вдаватися у докладний аналіз даного цікавого й справді епохального твору, виділимо лише окремі утопічні моменти, наявні в романі.

В одному з розділів крупними мазками описується комуністичне майбутнє Землі ХХІ століття. На всесоюзному (читай – всепланетному) референдумі позитивно вирішується питання про колонізацію екзопланет. Усе людство об'єднане Любов'ю (важливе поняття в романі, навіть космічний корабель носить красномовну назву «Любов»). Увесь екіпаж космічного корабля – представники найрізноманітніших націй, справжні універсальні люди майбутнього; кожен з космонавтів має кілька не пов'язаних спеціальностей.

Такі герої як Аерас, Корсар, Космократори виступають носіями навіть не комуністичної свідомості, а ідеї зоряної трансгуманістичної єдності. Власне, Зоряний корсар є своєрідною інтерпретацією образу античного Прометея.

Роман українського російськомовного фантаста Володимира Савченка «За перевалом» (1984) є, без сумніву, одним з кращих зразків комуністичної утопії. Автору вдалося вдало поєднати цікавий сюжет з оптимістичним баченням майбутнього, головних персонажів, які кардинально внутрішньо трансформуються протягом усього твору, з чисто інженерними замальовками і, зрештою, дуже яскраво описаною проблемою контакту з позаземним розумом.

...Якось один швейцарський професор задумав експеримент, тривалість якого повинна тривати кілька тисяч років. Щоправда, проснувся він всього через два століття. Перед обивателем-міщанином стоїть непосильна задача – якось вписатися у суспільство, що постало після глобальної екологічної катастрофи і де давно вийшли з ужитку такі поняття як «обман» та «нажива». Проте, незважаючи на відсутність грошового обігу, тут існують особисті рахунки, які вимірюються в кількості «біджів». Ця умовна одиниця (біт + джоуль) дає право на відповідне споживання інформації та енергії. Таким чином, нерівність повністю ще не ліквідовано.

У кожного з людей майбутнього є своя місія, яка відповідає умінням і покликанням конкретної людини; просто жити в своє задоволення не забороняється, однак такий спосіб існування викликає громадський осуд. Коли один з головних героїв, який прожив довге і повне звершень життя, відчув, що власної місії служіння суспільству у нього вже немає, він свідомо обрав суїцид як вихід з внутрішньої дилеми.

Жанр утопії в сучасній українській фантастиці представлений двома сюжетно пов’язаними один з одними романами ще одного російськомовного письменника Андрія Дмитрука. Анонсоване у передмовах до твору «Смертоплавці» (2008, 2012) продовження традицій Івана Єфремова має місце бути, проте більше вплинули на його ідейне наповнення положення «Філософії спільної справи» (1906-1913) російського косміста та релігійного мислителя Миколи Федорова.

За сюжетом дилогії Дмитрука далекі нащадки, справжні напівбоги з ХХХV століття, впровадили технологію, яка формує на атомарному рівні не тільки матеріальні тіла своїх предків, а й відроджує їх особистості. Одним з таких відроджених є юнак з Києва недалекого для нас майбутнього. Київ знаходиться в одному з кількох соціалістичних світових блоків-країн. Межі цього блоку простягаються від Тихого океану до Любляни, від Північного Льодовитого до Кабула. У «Захисті Ембріона» (2018) основні події перенесені в ХХХV століття, де безліч відроджених представників щонайрізноманітніших народів і епох проходять своєрідний підготовчий період у своїх «розверстках» — капсулах-імітаціях свого часу й культурного типу. Відроджені люди з минулого мають адаптуватися до життя в суспільстві, де перехід з тілесної в інформаційну форму є питанням бажання, де вирішується нетривіальна проблема спасіння глобального Розуму – побудова Ембріону нового Всесвіту.

***

Як бачимо, жанр комуністичної утопії, який ми виокремили в історії розвитку соціальної фантастики, має свої самобутні риси й характерні ознаки. Багато творів у цьому жанрі мають схожі сюжетні лінії та ідеї. У розвитку комуністично-утопічної фантастики були періоди злету і падінь, популярності й забуття. Усі ці перипетії певним чином відображають ті суспільно-політичні обставини, у яких вони створювалися.

Сподіваємося, цей, наразі, рідкісний жанр не будуть оминати своєю увагою як автори та фантастикознавці так і читачі – поціновувачі якісної фантастики.

https://proletar-ukr.blogspot.com/2020/06...

Автор — пользователь Фантлаба 240580

https://fantlab.ru/work1317465

.

"Витязь"

На зелёной волне Двины

появляется первый витязь...

И ещё до восхода луны

птицы с неба могли увидеть,

Как вокруг загорелись костры,

И фундамент белого храма

Стал предтечей этой страны

И бессмертных картин Шагала..

На страницах написанных книг,

На скрижалях воинской славы,

Я читаю кованый стих

Твоего магдебургского права.

И плывёт над рекою туман,

И звенит над Ратушей время...

И опять на отроге холма

Прорастает льняное семя...

Никогда не любит спешить,

Никогда не бывает тесен

Этот город — столица души,

И столица славянских песен.

А под утро приходят сны,

возвращая к истоку событий.

На зелёной волне Двины

появляется первый витязь.

Песня Вячеслава Шарапова https://www.pesnyary.com/musician/sharapov

***

"Столица областная"

музыка: М. Фрадкин

слова: Е. Долматовский

Говорят, что в наше время

Города друг с другом схожи,

Только в это я не верю,

Есть один, что всех дороже.

Город старый, город славный

Назначает нам свиданье –

Здесь, на улице, на главной

Будет вечером гулянье.

Не спеша идут по городу века,

А внизу течёт зелёная река,

Выйдешь на берег, увидишь, как по ней

Уплывает в дальний путь кораблик

Юности моей.

Ту столицу областную

Я зову своим началом

И её всегда ревную

К городам большим и малым.

Где бы ни был, всюду гордо

Говорю, что я отсюда,

С высоты Успенской горки

Мир открылся мне, как чудо.

Эта площадь с каланчою,

Школьный двор под старым вязом –

Если я чего-то стою,

Знай, что всем тебе обязан.

Не в гостях я здесь, а дома,

Проживают по соседству

Сто друзей, мильон знакомых

И одна подруга детства.