1961 року у передмові до науково-фантастичного роману «Аргонавти

Всесвіту» О.Білецький скаржився на відсутність в українському

літературознавстві теоретичних студій про літературну фантастику. За

півстоліття в Україні майже зник жанр наукової фантастики, але з’явилося

фентезі, побільшало літературознавчих досліджень немагістральних

«напрямків» літератури, зокрема дитячої, масової тощо. Утім, наукова

фантастика традиційно лишається на периферії літературознавчих

зацікавлень.

Твори В.Владка (1900–1974) незмінно викликали жвавий читацький

інтерес. Від читачів роману «Аргонавти Всесвіту» письменник отримав

близько чотирьох тисяч листів [5, 13]. У Японії ця книга перевидавалась

шість разів. Його романи, повісті, оповідання не обходили увагою

літературні критики. Однак це були в основному публікації «з приводу»:

рецензії, передмови, післямови, ювілейні статті О.Бєляєва, М.Пивоварова,

О.Білецького, В.Бурбана, О.Яроменка. Творчості В.Владка присвячено

окремі сторінки монографій про наукову і ненаукову фантастику, зокрема

Н.Чорної. Успіх у масового, а отже, за визначенням, невибагливого читача

поєднувався із «зарозумілим» ставленням офіційного літературознавства.

Напевно, цим можна пояснити обмаль спеціальних статей і брак окремих

книг про видатного українського фантаста.

Щоб з’ясувати мотивацію наукових зацікавлень у романах В.Владка,

мусимо насамперед відповісти на питання про загальну концепцію

використання наукових відомостей у радянській фантастиці 30 – 50 –х рр.

ХХ ст. Неабияке значення, з нашого погляду, мають принципи, згідно з

якими письменник моделює образ ученого. Соціальний зміст роману

допомагає висвітлити суспільне значення постаті науковця. Означену тему

необхідно розкрити в єдності змісту і художньої форми, тобто поетикальних

засобів.

В.Владка називали «українським Жуль Верном». Як відомо, Жуль Верн

створив науково-фантастичний роман задля популяризації наукових

досягнень. Натомість Г.Уеллс підпорядкував наукові елементи суто

художнім завданням, розв’язанню людинознавчих проблем. Науково-

фантастичний роман у ХХ ст. розвивався головним чином у річищі,

прокладеному Г.Уеллсом. Проте в радянській фантастиці до другої половини

50-х рр. домінував погляд, згідно з яким фантастика мусить ілюструвати

реалізацію виробничих, науково-технічних ідей у найближчому

майбутньому. 1936 року влада наказали знищити увесь тираж

антифашистського роману В.Владка «Аероторпеди повертають на захід», бо

саме тоді готували підписання договору з «братською» Німеччиною.

Науково-фантастична література розглядалася таким чином як субмистецтво.

Роман «Аргонавти Всесвіту» у першому виданні 1935 р. виконано саме за

цими канонами. Навіть 1966 р. В.Владко перебував у полоні цієї ідеології,

коли твердив у статті «Філософія фантастики»: «…Я ніколи не захоплювався

так званою далекою фантастикою, не писав, і не писатиму творів, дія яких

відбувається десь через тисячу чи п’ять тисяч років» [4, 28]. «Далека

фантастика», вважав письменник, «не може бути ні переконливою, ні хоч

якоюсь мірою науково обґрунтованою: в кращому разі я сприйму її як

утопічний твір і віддам належне умоглядним розрахункам автора.

Хвилювання й емоції читачеві така книга не принесе» [4, 29]. О.Білецький

волів бачити у націленості на сучасність самобутність В.Владка, пов’язував її

зі світоглядом митця, можливо, також з особливостями його вдачі, природою

таланту: «… всі його твори пройняті глибоким радянським патріотизмом,

пафосом віри в силу вільної радянської науки, яка не має інших інтересів,

крім щастя трудящих» [2, 222].

Таким чином радянська наука переймалась насамперед найближчими

науково-технічними завданнями чи ідеологічно обґрунтовувала радянський

лад. Критерієм науковості і стимулом наукової діяльності була радянська

практика. Однак існувало усвідомлення необхідності розвитку

фундаментальних студій, і способи зв’язку теорії з практикою неодноразово

зазнавали переосмислення, особливо у післясталінські часи. У романі

Н.Рибака про фізиків-атомників «Час сподівань і звершень» йшлося про

конфлікт між керівником атомного проекту Максимом Нерчиним і віце-

президентом Академії наук, консерватором у питаннях довгострокових

наукових досліджень з невизначеною перспективою. У романах і повістях

В.Владка наукові пошуки умотивовані, згідно з марксистською доктриною,

переважно потребами економіки, хоча, завдяки відповідальному ставленню

до роботи і природному обдаруванню, всупереч обмеженому погляду на

завдання наукової фантастики, письменник не втратив ні на польоті фантазії,

ні на ґрунтовності викладу. Згідно з власним визнанням В.Владка, щоб

написати «Аргонавтів Всесвіту», йому довелось за кілька років перечитати

цілу шафу книжок з космонавтики, фізики, хімії, біології, палеонтології,

палеоботаніки тощо [7, 20]. Після появи роману прозаїка критикували за

химерну, як тоді здавалось, ідею про енергетичний потенціал трансуранових

елементів. Пізніше з’ясувалось, що автор «Аргонавтів Всесвіту» мав рацію.

Письменник згадував, що під час праці над романом про подорож на

Венеру йому допомогли зокрема праці професора М.Риніна. Очевидно,

Владко мав на увазі знамениті тритомні (у дев’яти випусках) «Міжпланетні

сполучення» (1928 – 1932), книга, яку називали «космічною енциклопедією».

Микола Ринін створив першу в Росії аеродинамічну лабораторію (1909) і

організував факультет повітряних сполучень (1920), сам літав на дирижаблі,

літаку, повітряній кулі, встановив кілька рекордів. Його ім’ям названо кратер

на зворотному боці Місяця. Ринін був невтомним колекціонером відомостей

про дослідження міжпланетних подорожей, письменником-популяризатором

космічних польотів, автором повісті «В повітряному океані» (1924).

Професор усвідомлював величезну роль художньої літератури, фантазії у

справі «завоювання неба». У «Міжпланетних сполученнях» він проаналізував

проекти космічних кораблів багатьох письменників-фантастів.

М.Ринін (1877–1942) міг бути прототипом одного з головних героїв

роману «Аргонавти Всесвіту» академіка Миколи Риндіна. Оскільки В.Владко

став відомим у 20-х рр. насамперед як театральний критик, а по війні якийсь

час очолював український Головрепертком, то цілком можливо, що прізвище

вченого у галузі космонавтики він «виправив», тримаючи на думці відомого

театрального художника В.Риндіна (1902 – 1974).

Згадка про М.Риніна важлива ще й з іншого погляду. У романах

українського фантаста теорія і практика науки міцно пов’язані. Улюблені

герої прозаїка не могли бути кабінетними вченими. Вони є активними

учасниками подій, навіть коли участь не відповідна ні їхньому статусу, ні

віку. Серед космонавтів не зустрінеш академіків, до того ж у поважному віці,

як-от в «Аргонавтах Всесвіту». У романі «Сивий Капітан» Ернан Раміро

особисто здійснює керування своїм диво-автомобілем. «Люцифер»  не

тільки його інженерний винахід, це друге «я», ніби еманація єства

конструктора. Через те Раміро і гине одночасно з своїм кораблем. Очевидно,

В.Владка приваблювали науковці з гострим, особистісним ставленням до

наукових завдань, у яких теорія не розходилась з ділом, особисте з

громадським. Таким був М.Ринін, вчений і пілот. Таким змальовано

археолога Дмитра Борисовича («Нащадки скіфів»), котрий не забуває про

науку навіть у найнебезпечніші хвилини. Назвемо це внутрішнє начало

науковця фаустівським,

адже «Спочатку було діло» – так ґетевський Фауст

переклав знаменитий вірш з Євангелія від Івана.

Загалом кажучи, ідеальний образ вченого В.Владко «ліпить», згідно з

рецептом «батька НФ», тому що «центральний герой творів Жуля Верна –

учений, мандрівник, вчений-винахідник – це людина, до кінця віддана одній

справі, вся її душевна енергія, всі сили зосереджені на боротьбі з суто

зовнішніми труднощами і перешкодами на шляху до бажаної мети, і він

досягає її без страху і душевних вагань, озброєний вірою в свою правоту, у

всепереможну могутність наукових знань» [6, 27].

Однак образ вченого у творах В.Владка далекий від однотипності.

Традиція Г.Уеллса розробляти людинознавчі проблеми у науковій

фантастиці особливо позначилась на романах, повістях, оповіданнях

українського письменника, де він розповідає про обставини життя і праці

науковця у буржуазному середовищі, як-от у повісті «Фіолетова загибель»,

романі «Сивий Капітан». Над цими творами Владко працював наприкінці 50

– на початку 60-х рр., і проблеми морального вибору, переродження

крайнього індивідуалізму в диктатуру, відповідальності за використання

наукових здобутків, які порушував автор в атмосфері «хрущовської відлиги»

могли сприйматися як відгомін сталінізму.

Водночас ґенезу постатей науковців у романах «Аргонавти Всесвіту» і

«Сивий Капітан» можна вбачати у духовній спадщині ХІХ ст., у впливах

романтичної та реалістичної традицій. До початку Просвітництва і пізніше в

епоху романтизму, як зазначав Ю.Кагарлицький [6, 172], постать натураліста,

математика, була овіяна чарами таємничості. Науковців підозрювали у

знайомстві з чорною магією. Саме тоді народжувався стереотип науковця і

злого генія в одній особі. Саме такими постають окремі герої М.Шеллі,

Н.Готорна, Е.По. Але реалізм схильний був трактувати науковців у більш

земному, навіть побутовому плані. «Однак тільки-но, – твердить Н.Чорна, –

почала прояснятися та справді фатальна роль, яку може відіграти наука в

історії людства або яку могли примусити її відігравати, образ ученого,

в першу чергу в творчості Уеллса, знову забарвлюється в похмурі романтичні

кольори…» [6, 172]. Таким чином, «аргонавти всесвіту», академік Риндін,

професор Ван Лун, геолог Вадим Сокіл, більше належать до героїв жуль-

вернівського типу, хоча й модернізовані завдяки тіснішому зв’язку з

практикою, а Сивий Капітан – яскравий представник «родини» уеллсівських

персонажів, на зразок доктора Моро чи людини-невидимки. Про це говорить

назва автомобіля-амфібії «Люцифер», помста за дружину і сина як головний

мотив війни Раміро проти фалангістів, невиправдана іноді жорстокість,

авторитарний стиль керівництва. Цікаво, що в романі Г.Уеллса «Їжа богів»

бачимо також застосування того самого принципу гіпертрофії стосовно

фантастичних тварин, наприклад, гігантські пацюки, що й у романі В.Владка

про політ на Венеру.

Один з перших рецензентів роману «Аргонавти Всесвіту» письменник-

фантаст О.Бєляєв ставив на карб авторові збідненість особистого життя

персонажів, використання жанрових кліше, адже роман самого Бєляєва про

подорож на Венеру «Стрибок в ніщо», за словами М.Риніна, посідав 701

місце у ряді творів про міжпланетні подорожі. Скажімо, одним з таких кліше

є мотив «зайця», тобто непередбачуваного учасника мандрівки, що потрапляє

на корабель таємно. Рецензент висловився про це згідно з духом свого

суворого часу, забуваючи про умовні рамки науково-фантастичного роману:

«Заєць» не тільки недисциплінована людина, але й злочинець, якщо брати

серйозно ті наслідки, до яких може призвести поява «зайця» в ракеті або

підземному, підводному снаряді… А поміж тим цей дезорганізатор в романах

підноситься до рангу героя, ідеалізується, наділяється всілякими перевагами,

і виходить так, що без «зайця» люди не справились би з роботою, навіть

загинули б» [1, 54]. У наступних виданнях роману четвертим астронавтом

стала юна студентка Галя Рижко, і таким чином автор додатково умотивував

появу «зайця» художньо. У ставленні до неї виявляються найкращі риси

науковців як батька, друга, коханого. Таким чином у членів екіпажу

«з’являється» особисте життя. Закиди О.Бєляєва не стосується безпосередньо автора.

Він шукає причини вад роману у жанровому автоматизмі,

обмеженості редакторів, недосвідченості прозаїка, обминаючи, ясна річ,

головну причину: нав’язувану на той час письменникам знеособлену

пропагандистську манеру викладу.

Екіпаж міжпланетного корабля «Венера-1» монолітний професійно,

проте різноманітний на вдачу: мудрий Риндін, палкий Вадим Сокіл, мужній

Ван Лун. І все-таки набагато важливіше те, що їх суто по-людськи об’єднує:

світогляд, віра в комуністичний ідеал. З цього погляду, навіть наукові

інтереси виглядають вторинними. Якщо у романах П.Загребельного «Розгін»,

М.Амосова «Нотатки з майбутнього» наукова організація життя тотожна

комуністичній ідеології чи навіть стоїть над нею, то В.Владко явно вважав

наукову діяльність підрядною, щодо соціальних завдань. Дванадцятий розділ

другої частини роману «Аргонавти Всесвіту» вирізняється майстерно

вплетеною наскрізною деталлю червоного прапора на високій скелі.

Тримаючи курс на той прапор, Ван Лун, що заблукав у первісних хащах

Венери, подолав усі небезпеки і вернувся до друзів. Тому радіозв’язок з

рідною планетою служить рятівним колом для усіх астронавтів, як і червоний

прапор для китайського професора. Тому-то Сивий Капітан зазнав поразки,

бо знехтував законами класової боротьби: «Розум нагадував, що існують

незалежні від романтичних почуттів закони класової боротьби. І ті закони

стверджують, що одинаки, якими б героїчними вони не були, ніколи не

можуть досягти вирішальних успіхів у боротьбі з цілим державним ладом.

Закони класової боротьби доводять, що тільки великі маси трудящих, тільки

організований народ може здійснити революцію…» [3, 157]. Виходить, наука

може далеко не все. Теорію прогресизму модифіковано з поправкою на

ідеологію, яку наука мусить обслуговувати.

У дванадцятому розділі першої частини «Аргонавтів…» знаходимо

цікавий зразок металітератури, коли персонажі обговорюють мотивацію

міжпланетних мандрівок героїв науково-фантастичних романів Жуль Верна,

Г. Уеллса та інших класиків. І тоді дізнаємось, що «коли судити за цими романами,

то міжпланетні подорожі завжди виникали і здійснювалися

випадково, без всякої потреби» [3, 469]. Класики, виявляється, не розуміли,

що потреби наукової діяльності, зумовлені розвитком суспільства. Вони теж,

певно, не знали законів класової боротьби. Адже «мрія може існувати в усякі

часи; але її здійснення може відбутися тільки тоді, коли для цього будуть

певні умови в розвитку суспільства і його сил. Тоді мрія стає реальністю» [3,

470]. Можливо, тому науково-фантастичні епопеї, на зразок «Туманності

Андромеди» І.Єфремова, здавались українському письменникові відірваними

від реального кипучого життя і він пророкував таким книгам творчу поразку,

таку ж неминучу, як одинакові Раміро. Однак річ у тому, що не тільки «буття

формує свідомість». Тому романи В.Владка виграють завдяки пригодницькій

канві і програють через слабкість духовно-інтелектуального змісту. Чиста

наука поза політикою і насущними потребами сучасників уявлялась

письменникові чимось на зразок алхімії.

Повість В.Владка «Фіолетова загибель» розповідає про те, як

американський дослідник Джеймс Марчі знайшов у щілині метеорита

мікроби, що розчиняють усе живе. Після загибелі Марчі, який прагнув

використати відкриття на добро, його друг Клайд Тальбот, щоб не

нашкодити людям викинув метеорит у річку, таким чином навіки поховавши

таємницю властивостей цієї плісняви. Герої Владка оцінюють наукову істину

з погляду етичного і соціального. Сама по собі вона мало що варта.

Додатковим джерелом вивчення мотивації наукової діяльності у

художніх творах можуть служити зображально-виражальні засоби,

особливості поетики романів В.Владка. У цьому випадку з особливою

переконливістю актуалізується принцип єдності форми і змісту. Йдеться

насамперед про зміщення точки фокалізації наратора у ході розповіді/оповіді

з наступним «переформатуванням» часу і простору. Наприклад, у романі

«Аргонавти Всесвіту» окремі розділи викладено у формі щоденника Галі

Рижко. У романі «Сивий Капітан» вододілом між розділами є не стільки

вузлові моменти дії, скільки «перемикання» точки зору на перебіг подій,

причому події у наступному розділі (наприклад між п’ятим і шостим)

продовжуються не з того моменту, який полишив читач у попередній

частині, а трохи заздалегідь, з погляду іншого персонажа. Таким чином

структурні частини зовнішньої композиції не стикуються, а

взаємонакладаються, їх ніби склеєно краями з виходом на «чужу територію».

На межі розділів епізоди висвітлено з різних точок зору, і тому вони творять

стереоскопічний ефект. Однак, Владко не написав поліфонічного роману.

Голоси персонажів увиразнюють і доповнюють мозаїчну картину реальності,

але ідеологічно вони далеко не рівноправні. Суб’єктивація викладу не

відміняє об’єктивної реальності. Напрямок, яким треба прямувати до

абсолютної істини, так само, як і сітку ціннісних координат для вчинків

героя, вже визначено.

Згідно з епістемологією Арістотеля, основу речей складають матерія,

форма, причина, мета. Наука Нового часу, тобто технологічна наука,

відмінила знання мети у процесі пізнання природи речей. Телеологією

пізнання стала ідея прогресу, благополуччя, комфорту. Антропоцентрична і

охлоцентрична ідея загального блага поглинула автономні голоси

«маленьких правд», перспективи альтернативних цілей. Астронавти «Венери-

1» не думають про моральне право використовувати на користь землян

ресурси іншої планети, втручатися у перебіг еволюції її флори і фауни. Отже,

благородна мета на користь усього людства виправдовує засоби. Без жодних

докорів сумління, щоправда, з метою самозахисту, мандрівники знищують

потвор на Венері. З другого боку, справедлива війна Сивого Капітана проти

режиму каудильйо Фернандеса, зійшовши на індивідуалістські манівці,

вироджується до рівня мстивих терористичних вилазок. Індивідуальність

цінується тою мірою, якою вона служить загальній справі.

Друга особливість романів В.Владка, пов’язана з порушеною

проблематикою, – це перипетії, що спочатку загрожують життю героя, а

потім обертаються йому на благо. Зайвий член екіпажу спричинив

відхилення у траєкторії польоту ракетоплана, але згодом не раз допоміг у критичних ситуаціях.

Галя Рижко ледве не загинула, потрапивши в печеру до

венеріанської потвори, але там-таки знайшла рідкісний хімічний елемент

інфрарадій. Вибухи атомітних гранат, які були використані проти гігантської

сколопендри, розбили скелю над астропланом і допомогли знайти поклади

ультразолота. Гігантська комаха схопила Ван Луна і понесла за десятки

кілометрів від станції, проте саме ця пригода дала йому змогу краще вивчити

місцевість, спрямувати воду у старе річище і визволити літальний апарат,

затиснутий у скелях. Виходить, як у російському прислів’ї, «нет худа без

добра». Найнебезпечніший шлях – найкоротший. Порятунок криється там, де

небезпека. Теолог сказав би, що у цьому випадку всесвіт являє свою

серцевинну благість. Однак в українського фантаста такий сюжетний

поворот радше свідчить про винахідливість і силу людського розуму. Його

персонажі не бояться ризикувати, жертвувати собою, бо вірять у кінцеву

перемогу людини над усіма темними силами природи.

Мотивація наукового пошуку героїв В.Владка зумовлена, найперше,

настановою радянської фантастики 30 – 50-х рр. зображувати найближче

майбутнє і ставити перед науковцями практичні завдання. У романах цього

письменника маємо справу з некабінетними вченими, котрі особисто беруть

активну участь у практичному втіленні теоретичних напрацювань. Мета їхніх

досліджень є передовсім соціальною, утилітарною: якомога більше щастя

якомога більшій кількості людей. Художні засоби, зокрема зміщення точки

зору на межі структурних частин тексту, перипетії сюжету, також

«працюють» на висвітлення ідеї про зв’язок науки з насущними потребами

людей.

На перший погляд, науково-фантастичні романи В.Владка цілковито

підпорядковано радянській ідеології. Однак діахронічний погляд на

проблему відкриває ширший горизонт. Наука Нового часу прагне реалізувати

соціальний проект. Її мету, її методи формують потреби мас і техніка.

ЛІТЕРАТУРА

1. Беляев А. Аргонавты Вселенной / А. Беляев // Детская литература. —

1939. — №5. — С. 51—55.

2. Білецький О. Зібрання праць : у 5 т. / О. Білецький — К. : Наук. думка,

1965—1966. — Т. 3. — 1966. — 507 с.

3. Владко В. Аргонавти Всесвіту. Сивий Капітан : Романи / В. Владко. — К. :

Веселка, 1990. — 687 с.

4. Владко В. Філософія фантастики / В. Владко // Радянське

літературознавство. — 1966. — №8. — С. 23—36.

5. Пивоваров М. Втілення людської мрії / М. Пивоваров // В. Владко. Твори :

в 5 т. — К. : Молодь, 1970—1971. — Т. 1. — 1970. — С. 5—19.

6. Черная Н. И. В мире мечты и предвидения. Научная фантастика, ее

проблемы и художественные возможности / Н. И. Черная. — К. : Наук.

думка, 1972. — 227 с.

7. Яроменок О. Той, що небо підпирає / О. Яроменок // Наука — Фантастика.

— 1991. — №1. — С. 20—21.

ВСТУПНЕ СЛОВО,

в якому йдеться про життя і творчість “українського Жюля Верна”, автора багатьох фантастичних творів, та робиться спроба зав’язати розмову з юним читачем про наукову фантастику, її принади, особливості й проблеми.

Якби існував символічний читацький формуляр найпопулярніших науково-фантастичних книг, то до нього неодмінно були б записані твори Володимира Владка — одного з родоначальників ук­раїнської радянської наукової фантастики.

“Habent sua fata a libelli”, — гласить відоме латинське прислів’я: “Книги мають свою долю”. У цих словах закладено глибокий зміст. До речі, крилатий вислів римського граматика III століття нашої ери Теренціана Мавра повністю звучить так: “Книги мають свою долю залежно від того, як їх приймає читач”.

Факт незаперечний — доля книг В.Владка, особливо “Аргонав­тів Всесвіту”, щаслива саме завдяки прихильності й любові вже не одного покоління читачів.

“Я вчився у восьмому класі середньої школи, коли цей твір надійшов до нашої бібліотеки, — згадував відомий український письменник-фантаст Микола Дашкієв про передвоєнний, 1938 року, дебют “Аргонавтів Всесвіту”. — Книжку вмить зачитали до дірок: найзавзятіші претенденти на звання зоряних капітанів негайно за­снували астрономічний гурток, а майбутні будівники зорельотів заходилися майструвати незграбні — і досить-таки небезпечні! — діючі моделі ракет, де в ролі пального використовували страшенно горючу тодішню кіноплівку. Я ж потай від усіх почав писати “про­довження” роману, щоб зазнати своєї першої поразки на літератур­ній ниві…”

Як представник уже іншого, повоєнного покоління, можу засвід­чити, що наші уявлення про техніку, зорельоти були якимись викривлено-химерними. Ми, сільські діти, що зазнали воєнного ли­холіття, чорних нестатків, голоду, сирітства, не бачили ще “живого” поїзда, радіоприймача, піаніно. Але в той же час познайомилися чи не з усім арсеналом військової техніки, що прийшла на нашу зем­лю з “цивілізованого” Заходу. Найбільш відважні і допитливі серед нас ставали каліками чи й гинули, розбираючи німецькі міни і снаряди. Поганяли запряжену в плуга корову, потайки збирали на колгоспному полі (при світлі далеких зірок) колоски, аби закропити душу баландою, яка називалася забутим сьогодні словом “заті­рка”. Тоді, правду кажучи, ми не мріяли про космічні польоти. Але в чарівній книжці про аргонавтів ми шукали і знаходили якийсь новий, небачений і такий жаданий світ добра й радості, благород­них і сильних людей. І лише десь на денці наших змучених дитячих душ поволі, але впевнено проростала тендітна й несмілива мрія…

Саме про це зайшлося якось у розмові з відомим нашим земля­ком, льотчиком-космонавтом СРСР Павлом Романовичем Попови­чем. “Книги, прочитані в дитинстві, пам’ятаються довго, якщо не все життя, — згадував Павло Романович. — І як важливо, щоб це були добрі, мудрі, душевні книги! Для мене “Аргонавти Всесві­ту” — буквар космонавтики. Вже коли побував у космосі, просто вразився, як письменник точно спрогнозував ситуацію, пов’язану з невагомістю. Було таке відчуття, ніби я познайомився з невагоміс­тю… ще на Землі. Під час телевізійного зв’язку ми з Андріаном Ніколаєвим демонстрували глядачам, що відбувається в кабіні з предметами. Інколи мені самому здавалося, що ми показуємо цирко­ві фокуси. І лише яскраві зірки в ілюмінаторі — на фоні чорного неба — засвідчували, що я не сплю і не марю… Про це я розпові­даю як очевидець, але як це вдалося письменникові — досі для мене загадка. І ще подумалося мені тоді, в космосі, про народ наш відроджений, про наш родовід: ми, нащадки скіфів (так і хочеться процитувати Олександра Блока: “Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы, — с раскосыми и жадными очами!”), стали першопрохідцями космосу, аргонавтами Всесвіту!”

Чому книги Володимира Владка живуть десятиріччями, перевида­ються? Насамперед тому, що вони сповнені світлого оптимізму, романтики, віри в людину, в добро і красу, яка, за словами Ф.М.Достоєвського, врятує світ. Справжній талант письменника-фантаста полягає в тому, що витворений його уявою світ зображе­ний так, ніби він існує насправді, немов він зримий, вагомий, відчут­ний на дотик і знайомий нам до найменших дрібниць.

Які неймовірні і несподівані картини малює нам письменник з життя рослинного і тваринного світу на далекій Венері!

“Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбільшки з людську голову. Проте замість широкого жаб’ячого рота — в неї твердий дзьоб між великими виряченими очима. І це робить жабу подібною до сови. Жаба, не зсуваючись з місця, діловито клюнула якусь істоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом і миттю проковтнула.

Коричнева змія з маленькими ніжками і високим гребенем уз­довж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетіла у повітря і стрілою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом…”

Навіть виписуючи останні рядки заключного розділу “Аргонав­тів”, сам В.Владко не міг без жалю і тихої печалі “розпрощатися” з вигаданим світом таємничої планети.

Лише недавно завдяки радянським і американським космічним станціям стало відомо, що Венера полишена органічного життя. її оточує щільна атмосфера, яка майже повністю складається з окси­ду вуглецю, а на самій поверхні панує справжнісіньке пекло — тем­пература сягає 450–470° за Цельсієм! Але герої Владка “застали” іншу планету. І трохи шкода, що тепер уже не помрієш про диво­вижно барвисте, “небесне” життя на оспіваній поетами ранковій й вранішній зорі…

Хто цікавиться життям і творчістю відомих письменників-фантастів, мабуть, помітив, що їхнє особисте життя, як правило, далеке від будь-яких неймовірних пригод. Більше того, скажімо, всесвітньовідомий американський майстер фантастичного жанру Рей Бредбері жодного разу не літав у літаку (тільки на дирижаблі), не вміє водити автомобіль, недолюблює телевізор і взагалі не дуже затишно почуває себе на людях.

Небагате на виняткові події і життя Володимира Миколайовича Владка. Ровесник віку, він народився 26 грудня 1900 року в тодіш­ньому Петербурзі, в родині службовця. Закінчив реальне училище. Про цей тип навчальних закладів сьогодні мало хто знає. Реальні училища утримувалися не за казенний кошт, а за рахунок місцевих асигнувань — міських самоуправлінь, пожертвувань купецьких то­вариств тощо — і за навчальним обладнанням та методами навчан­ня значно переважали гімназії, були ближчими до реального життя (тому, очевидно, й називалися реальними). Особливо багатими були навчальні кабінети, часто практикувалися екскурсії, викладачі не обмежувалися демонстрацією наочних посібників, а проводили до­сить складні лабораторні роботи. Велика увага приділялася вивчен­ню предметів гуманітарного циклу, іноземних мов — латинської, французької і німецької. Таким чином, якщо додати, що Володи­мир Миколайович закінчив згодом ще й Інститут народної освіти, то можна сказати, що він мав глибокі і всебічні знання, вільно володів англійською мовою і латинню, знав про найновітніші від­криття російських і зарубіжних вчених.

Майбутній письменник з дитинства мріяв стати інженером і ви­нахідником, але, рано залишившись без батька, змушений був піти на “власні хліби” — працював у газетах і журналах, виступав з фейлетонами, нарисами, рецензіями. Як письменник-фантаст дебю­тував повістю “Ідуть роботарі”, відзначеною 1929 року премією на Всеукраїнському конкурсі.

Треба сказати, що в українській літературі фантастичному жан­рові тривалий час не таланило — насамперед, очевидно, в силу того, що в дожовтневу епоху українська література, українська думка всіляко утискувалися, та й не було своєї, національної, наукової школи. Жюль Верн, наприклад, прийшов до широкого читацького загалу в російських перекладах (до речі, здійснених вперше Мар­ком Вовчком). І тільки нове покоління українських радянських прозаїків — Іван Сенченко, Дмитро Бузько, Олекса Слісаренко, а пізніше Юрій Смолич, Семен Скляренко, Володимир Владко, Мико­ла Трублаїні — дало читачам перші фантастичні оповідання, повіс­ті та й романи. Завдяки епосі демократизації і гласності укра­їнській літературі нині повернуто блискучий науково-фантастич­ний роман Володимира Винниченка “Сонячна машина”.

За обставин, що склалися історично, українські автори не могли, звичайно, обійтися без певних запозичень — адже на Заході науко­ва фантастика вже мала свою “школу”, насамперед завдяки твор­чості Жюля Верна, Герберта Уеллса, Артура Конан Дойля, Х’юго Гернсбека та багатьох інших. Тому цілком виправданий перегук повісті В.Владка “Ідуть роботарі”, де йдеться про роботів, створе­них капіталістами для упокорення робітничого класу, з п’єсою “К. II. К.” Карела Чапека чи “Бунтом машин” Олексія Толстого. Українська радянська фантастика прагнула знайти свій стиль, своє обличчя. Найпліднішим на цій новій для неї царині виявився пошук Юрія Смолича, автора “Господарства доктора Гальванеску” і “Пре­красних катастроф”, та Володимира Владка, який, власне кажучи, пов’язав з науковою фантастикою всю свою творчість. Одна за одною виходять його книги: “Чудесний генератор” (1935 р.), вже згадувані “Аргонавти Всесвіту” (1935 р.), “12 оповідань” (1936 р.), “Нащадки скіфів” (1939 р.). У “Чудесному генераторі” письменник, полишивши космічні світи, вдається до земних проблем, ніби перед­бачаючи епоху радіолокації і телебачення, велике майбутнє хвиль ультракороткого діапазону.

Зовсім в іншому, на перший погляд, навіть несподіваному плані написано роман “Нащадки скіфів”. Письменник спрямовує свій по­гляд не у майбутнє, як то притаманно науковій фантастиці, а в минуле. “Мене свого часу дуже зацікавив світ давніх скіфів, — по­яснював пізніше Володимир Миколайович, — котрі з незапам’ятних часів населяли Україну і широкі степи на південному сході Радян­ського Союзу. З’явилися вони невідомо звідки і так само загадково зникли, не залишивши ніяких писемних пам’яток. Все те, що є у розпорядженні сучасної науки, грунтується на матеріальних зна­хідках під час археологічних розкопок у курганах і ще на нечислен­них записах давніх грецьких і римських істориків. Тривалий час я вивчав ці матеріали і вирішив написати роман про життя і побут цих загадкових племен. Я не зумів би, зізнаюсь, написати історич­ний роман у повному розумінні цього слова. І після довгих роздумів зупинився на своєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої явно фантастично, але в рамках літературної вірогідності, опиняться в світі давніх скіфів…”

За свідченням дослідників творчості письменника, був ще один мотив написання роману. Над світом нависла коричнева примара фашизму. Його ідеологи галасували про віковічну вищість арій­ської раси, про неповноцінність інших народів, зокрема слов’ян­ських. Треба було дати відсіч апологетам фашизму, розповісти читачам, особливо юним, про наші витоки, про наше історичне коріння. Так з’явилися “Нащадки скіфів”, над якими автор працю­вав з 1937 по 1939 рік. Варто зауважити, що цей твір перегукуєть­ся з відомим романом А.Конан Дойля “Загублений світ”, хоча і несе зовсім інше ідейне навантаження — розповідаючи про мину­ле, він звернений до сучасності.

Антифашистське, антивоєнне спрямування мали й наступні тво­ри В.Владка — “Аероторпеди повертають назад” (1934 р.) та “Си­вий Капітан”.

Особливо драматично склалася доля “Сивого Капітана”. Його перший варіант письменник завершив напередодні Великої Вітчиз­няної війни, а скорочений текст у січні — вересні 1941 року опублі­кував у журналі “Піонерія”. Повністю роман мав вийти у “Дитвидаві” — нинішній “Веселці”. До випуску готувала його одна з оде­ських друкарень, але вже готова верстка загинула під час війни — разом з оригіналом… Цей роман, відновлений і грунтовно перероб­лений аж наприкінці 50-х років, розповідає про долю талановитого вченого в умовах фашистського режиму. Молодий інженер і дослід­ник Ернан Раміро, запроторений кривавою клікою в концентрацій­ний табір, чудом уникає смерті і будь-що прагне помститися катам. І ось під час військового параду на центральній площі столиці з’являється дивовижний автомобіль “Люцифер”. “Світлоносець” — так розшифровує його назву талановитий винахідник. Чудо-автомобіль не боїться куль, могутнє силове поле навколо нього примушує заглохнути двигуни військової техніки. Він здатний підій­матися в небо, поринати в морські глибини. Сивий Капітан вихо­дить на двобій з диктатурою. Але всі його зусилля закінчуються трагічно. І не тільки тому, що він покладався лише на власні сили, не шукав підтримки серед народних мас. Приречена на поразку сама його філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей. Можливо, навіть підсвідомо, коли в нашій країні був у розпалі сталінський терор, В. Владко відтворює модель відчу­ження вождя від народу (“Капітан гордий, самовпевнений, холод­ний. І жорстокий! Для нього на світі є тільки одне: те, що він вирішив…”). Одначе, прочитайте самі цю захоплюючу книж­ку…

Треба сказати, що продуктивність праці письменника не була надто інтенсивною. Більше того, працюючи розважливо, після “Сивого Каштана” він, було, замовк аж… на 15 років. Причину трива­лої паузи зараз пояснити важко, але, очевидно, Володимир Мико­лайович не любив і не вмів “вичавлювати” з себе слова, не пропу­щені через серце і душу. А можливо, здійснитися творчим задумам письменника-фантаста не дозволила війна, яка спалахнула незаба­ром світовою пожежею…

Володимир Миколайович стає політичним коментатором укра­їнської радіостанції імені Т.Г.Шевченка в Саратові, згодом — спе­ціальним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом “Правди”, завідує українським відділенням “Литературной газеты”.

Лише по п’ятнадцяти роках повертається В.Владко до свого улюбленого жанру і в 1956 році публікує докорінно перероблений роман “Аргонавти Всесвіту”, дає друге життя “Сивому Капітанові”(1959), пише повісті “Позичений час” (1961 р.), “Фіолетова загибель” (1965 р.), дарує читачам збірку “Чарівні оповідання” (1962 р.).

Слава “українського Жюля Верна” перетинає кордони нашої кра­їни. Досить сказати, що роман “Аргонавти Всесвіту” шість разів видавався у Японії, три — в Югославії. “Нащадки скіфів” двічі перевидавалися в Чехословаччині, “Фіолетову загибель” перекладе­но в НДР, Угорщині. З творами письменника знайомі болгарські й польські читачі.

Ще за життя Володимир Миколайович Владко здобув любов і визнання мільйонів прихильників науково-фантастичного жанру.

Помер письменник у 1974 році.

***

Світ фантастики прийшов до нас із глибини віків — разом з міфами Еллади, давньоіндійським епосом “Махабхарата”, сканді­навськими сагами, легендами слов’ян, пам’ятками усної народно-по­етичної творчості інших народів Землі.

Буває, кажуть: а чи потрібна фантастика в епоху науково-техніч­ної революції, в наш реалі стично-діловий вік, коли все вимірюється і підраховується, оцінюється з позицій тверезого розуму, полишено­го ілюзій і химер? Чи не краще стояти на твердому грунті дійснос­ті, ніж будувати повітряні замки?

Без уяви, фантазії неможливі не тільки польоти в космос, але й будь-яка творчість — і технічна, і тим паче художня. Широковідо­ме ставлення до мрії, фантазії В.І.Леніна. “Даремно думають, — писав він, — що вона потрібна тільки поетові. Це дурний забобон! Навіть у математиці вона потрібна, навіть відкриття диференціаль­ного і інтегрального числень неможливе було б без фантазії. Фанта­зія є якість найбільшої цінності…”1 Тут доречно буде згадати, що відомий англійський письменник-фантаст Герберт Уеллс називав самого Володимира Ілліча “кремлівським мрійником”, бо навіть уява майстра фантастичного жанру не могла осягнути величі тих соціальних і політичних планів, які витворив могутній ленінський геній.

Не вдаючись до перебільшень, можна сказати, що науково-фан­тастична література виступає своєрідним каталізатором людської творчості, будить думку, стимулює пошук. Наукова фантастика здатна йти попереду наукових і технічних відкрить, прогнозувати їх. Більше того, є цілий ряд творів, в яких ми знаходимо соціальні пророцтва. У рік запуску першого супутника Землі побачив світ роман Івана Єфремова “Туманність Андромеди”, що малює оптиміс­тичну панораму комуністичного майбутнього людства. Але вловлює­мо тут і тривожну ноту: автор починає розповідь з епізоду, коли зореліт “Тан­тра” кружляє навколо мертвої планети, мешканці якої самознищилися… Як суворе попередження людям Землі служать провідні ідеї десятків і сотень книжок, спрямованих проти атомного апокаліпсису. Процитуємо рядки лише однієї з них — роману Г. Уеллса “Звільнений світ”:

“Після атомних вибухів усі міжнародні суперечки немов утрати­ли будь-яке значення… Оскільки нам стало цілком очевидно, що ці бомби… можуть в одну мить знищити все, що створила людина, і порвати всі існуючі між людьми зв’язки”.

Ці слова написані задовго до вибуху першої ядерної бомби — в 1914 році, на зорі так званого атомного віку…

Чудовий письменник і літературний критик Кирило Андрєєв (ра­димо прочитати його книги “Три життя Жюля Верна”, “Шукачі пригод” і “На порозі нової ери” — про великих письменників-романтиків Ж.Верна, Стівенсона, Дюма, Хемінгуея) підкреслював, що основним критерієм для оцінки наукової фантастики і з художнього, і з наукового боку має бути її наукова і художня достовірність, внутрішня відповідність життєвій правді. Порушення цього принци­пу загрожує абстрактною лжефантастикою.

Фантастика і фантазія. Як це не парадоксально звучить, але ці схожі слова далеко не співмірні. Трапляються такі науково-фантас­тичні твори, в яких багато фантастики, але дуже мало фантазії, тобто гри художнього мислення: сюжет розвивається мляво, сторін­ки книжки перенасичені суто науковою, складною для сприйняття інформацією, рябіють вигаданими автором словами і термінами, чудернацькими іменами. Такого роду літературу важко назвати науково-фантастичною в повному розумінні слова.

Юний читач має щасливу нагоду познайомитися з книжками цілком протилежного характеру — двома романами Володимира Владка. Захоплюючі за своїм сюжетом, вони полонять щирістю, духовністю, чистотою, наснажують мрією про високе й прекрасне, вчать мужності і радості життя, показують поезію і романтику наукових досліджень. Хай окремі епізоди в них дещо спрощені, наївні, написані в дусі того часу, коли жив автор, хай не всі наукові передбачення письменника підтвердилися на практиці,— в цих книгах пульсує справжнє життя. Відштовхуючись від величез­ної кількості життєвих спостережень, володіючи енциклопедичними знаннями в різних галузях науки, Володимир Владко створив свій неповторний світ, вигаданий і реальний водночас. Бо це світ, де мрія і дійсність крокують поруч.

…Насамкінець хочемо сповістити нашим читачам факт, досі ма­ло відомий широкому загалу. Свої перші публікації майбутній ав­тор “Аргонавтів Всесвіту” і “Сивого Капітана”, працюючи спочат­ку в Ленінграді, а потім у Воронежі, підписував справжнім прізви­щем — “Владимир Еремченко”. Але якось у гранках чергової статті було допущено друкарський брак: від першого слова залишилося — “Влад”, а від другого — закінчення “ко”. Таким чином саме життя “сфантазувало” прізвище, під яким Володимир Миколайович Влад­ко назавжди увійшов в українську наукову фантастику.

--------

Ленін В.І. Повне зібрання творів. — Т. 5. — С. 459–460.

https://fantlab.ru/edition48327

Посилання http://www.chl.kiev.ua/Default.aspx?id=9018

Відомості в Інтернет:

Бурбан В. Володимир Владко [Електронний ресурс] / В. Бурбан // Лабораторія фантастики : [веб-сайт]. — Режим доступу: https://fantlab.ru/blogarticle33889 (дата звернення: 15.11.2019). — Назва з екрана.

В літературі відомі численні випадки, коли письмен­ники — майстри пригодницького жанру звертались до історичних тем. Дехто з них користався оригінальним способом співставлення минулого з сучасним, переносячи людей сучасного в минуле. Це виглядало так, немовби уельсівська машина часу переносила героя не в майбутні, а в минулі часи. Марк Твен в романі «Янкі при дворі короля Артура» скористався для цього захоруванням героя після сильного удару по голові. Хаггард в романі «Копальні царя Соломона» приводить героїв у країну, що багато віків ізольована від іншого світу непрохідними безводними пустелями і високими горами.

Володимир Владко в романі «Нащадки скіфів» кори­стується способом дещо подібним до способу, якого вжив Генрі Райдер Хаггард. І там і тут герої шукають доро­гоцінності; хоча мета цих розшуків і різна, бо там герої — представники капіталістичного суспільства, а у Владка — радянські люди, але і там і тут одночасно з дорогоцін­ностями вони знаходять давні племена, які ведуть особ­ливе, цілком відокремлене від усього світу життя. Основна і головна відміна романа Владка від романа Хаггарда та, що Владко ставив своїм завданням, вико­ристовуючи захоплюючу, інтригуючу форму розповіді, показати читачеві життя таємничого народу скіфів, що жили колись на території України і зникли, не зали­шивши жодних писаних пам’яток про себе, а завданням Хаггарда було лише дати читабельний роман.

Для Владка ця спроба була оригінальна тим, що вперше він спробував свої сили в жанрі історичного ро­мана, принаймні в близькому до нього. Одночасно він скористався своїм попереднім досвідом в галузі науково — фантастичної і пригодницької літератури. Це допомогло йому створити інтригуючий сюжет, надати творові яскравофантастичного забарвлення, наситити його деякими елементами техніцизму і популярно розповісти про побут скіфів.

Коротко зміст романа такий. Наукова експедиція в складі вченого геолога, вченого археолога і двох сту­дентів у глухому, непромисловому кутку Донбасу розві­дує велику печеру, де мусять бути поклади золота. З цієї печери вони потрапляють у ще більшу. Це вже не печера, а цілий підземний світ, близький до того, який знайшли герої Жюля Верна в романі «Подорож до центра Землі». В цьому підземеллі зберігаються нащадки давніх скіфів. Досить велике плем’я, що непорушно зберегло увесь по­бут і звички своїх предків. Скіфи, брати Сколот і Дорбатай, з яких один ватажок племені, а другий головний віщун, в боротьбі між собою хотять скористатися геоло­гами. Син Сколота Гартак намагається одружитися з студенткою Лідою. Геологи вступають в боротьбу з ві­щуном, що хоче їх знищити, лякають скіфів своєю собакою, вибухами пістонів, цигарковим димом, пуска­ючи його ротом і носом, та кишеньковим електричним ліхтариком.

Тут знов-таки напрошується паралель з «Копальнями царя Соломона». У Хаггарда герої ведуть жорстоку бо­ротьбу з головною відьмою племені і для залякування ворогів користуються вставною челюстю одного з героїв, навіваючи жах на «дикунів», то виймаючи, то встав­ляючи челюсть.

Зрештою, геологи об’єднуються з рабами та бідними воїнами, що підіймають повстання проти віщунів та ба­гатіїв. В самому розпалі боротьби геологам вдається знов опинитися в тій печері, відкіля вони попали до скі­фів. їхня подорож закінчена. Вони ще знаходять поклади золота і щасливі повертаються додому.

Що це, сон? Ні. Якась хвороблива уява? Теж ні. Ав­тор закінчує так, ніби це цілковита реальність. Юний чи­тач, для якого призначена ця книга, заплющує очі, і уяв­ляє, що під Донбасом на незначній глибині простяглася колосальна печера, цілий підземний світ з лісами, де бро­дять дикі вепри, із степами, де пасуться табуни коней, течуть підземні ріки і, нарешті, живуть скіфські племена з рабами-греками. І той уявний світ, безперечно, зату­лить усі відомості про життя і побут стародавніх скіфів. Але, розплющивши очі, читач відчує абсолютну нереальність цього світу і не повірить так само у відомості про скіфів, що їх розповідає автор.

Застосування фантастичних прийомів і взагалі фан­тастики в творах, що мають на меті показати минуле яко­гось народу, вимагає виняткової обережності, вмілості і глибоких знань. Навряд чи виправдовує себе той прийом, якого в даному разі вжив В. Владко, співставляючи су­часних людей з людьми давнього минулого, щоб цим спо­собом познайомити нас з тим минулим. Чи не слід було йому зважити на досвід Роні, що в своїх романах «Вамірех, людина кам’яної доби», «По вогонь», «Чорна зем­ля» — творах по суті цілком фантастичних — зумів за­хоплююче розповісти про доісторичну людину, не викли­каючи у читача сумнівів.

Манера реального показу нереальних по суті речей не­гативно позначилася на змалюванні героїв романа. Най­виразнішим і до деякої міри провідним героєм романа є комсомолець Арон, закоханий у Ліду. Це людина експан­сивна, із значною долею хлоп’ячого в характері, що ро­бить його не цілком дорослим, трошки амбітна, трохи жартівлива і навіть з легесеньким відтінком в’їдливості. Хоча це не тип, навіть не герой з цілком накресленим ха­рактером, але все ж образ його занотовується в пам’яті читача з перших сторінок романа.

Так чи інакше уявляє читач Ліду, бо вона ж єдина ге­роїня романа, хоча на підставі відомостей, що подає про неї автор, дати характеристику цій студентці трудненько. В значно гіршому становищі перебувають двоє літніх вче­них-— геолог Іван Семенович і археолог Дмитро Борисо­вич. Обидва вони такі невиразні і такі схожі між собою, що лише дочитуючи роман, ледве-ледве починаєш їх роз­різняти. Авторові, що звик орудувати в своїх науково- фантастичних творах з героями-«масками», зрадив його досвід. Не можна було подавати двох представників близьких наук без якоїсь дуже виразної різниці між ними.

Значно слабше змалювавши характери своїх героїв — скіфів, автор все ж залишився у виграшному становищі завдяки екзотичності цих постатей, поклавши на кожного з них свою специфічну функцію. Дорбатай, Гартак і Сколот належать до негативних героїв, а Варкан і Роніс до позитивних. Хоча всі вони виглядають в кінці досить блі­до, але справжня невдача спіткала автора лише в опра­цюванні одного образу. Маємо на увазі ватажка скіфів

Сколота. Вчені, що потрапили в полон до скіфів, віддають йому перевагу перед Дорбатаєм і симпатизують Сколотові, хоча й ведуть розмови, що, мовляв, він такий самий експлуататор: і ворог трудящих скіфів, як і віщун. Але не видно справжніх причин боротьби між ватажком і віщу­ном, не показано ставлення ватажка до своїх підлеглих. Автор показує Сколота симпатичною людиною і водночас намагається розвінчати його. Але робить це не в дії, а в авторських сентенціях, що висловлюються через геологів, про несполучність ролі ватажка з роллю, так би мовити, порядної людини.

Мабуть, найбільш негативно позначилася на романі ота неправдива консервація цілого племені, що мусило в особливих умовах підземного світу непорушно збе­регти соціальний лад, економічні та громадські взаємовід­носини скіфського суспільства. Тут мимоволі напрошу­ється аналогія з відомим твором Конан Дойля «Маракотова безодня», твором найменш вдалим з усіх фантастич­них творів цього письменника. Там Конан Дойль заселяє глибини Атлантичного океану людьми, нащадками меш­канців легендарної Атлантиди. Мешканці глибин океану пристосувалися до надмірного зовнішнього тиску води, що дорівнюється кільком тисячам атмосфер, мають спеціаль­не. освітлення, живуть в старовинних палацах, охороня­ють мову і традиції своїх предків, лише змінили характер своєї виробничої техніки та режим свого харчування.

У Владка його нащадки скіфів не зазнали навіть і та­ких змін. Минули тисячоліття, і все залишилось так, як було. Саме це і створює гостре протиріччя з тією фан­тастичною формою консервації, до якої вдається автор, коли пише про таємниче велетенське підземелля, де мандрують нащадки скіфів. Чи не краще було шукати виходу з цього становища хоча б у сні або маренні?

Ніяк не можна відмовити авторові в надзвичайній смі­ливості фантазії, в творчому польоті цієї фантазії і тим досадніше, що іноді він застосовує способи, які дуже зни­жують цей творчий розмах і цю сміливість. Наприклад, зовсім невиправдано звучить врятування з допомогою кишенькового ліхтарика від загону скіфської кінноти, що женеться за втікачами. Автор надто звузив свої можли­вості, даючи змогу вченим розмовляти з скіфами лише з допомогою подвійного перекладу. З чотирьох членів ек­спедиції тільки археолог знає стародавню грецьку мову.

А серед скіфів теж лише одиниці володіють цією мовою.

Роман супроводить післямова професора Семенова — Зусера. Ця післямова викликає деякий подив. Виклавши із короткому нарисі історію скіфів, проф. Семенов-Зусер зауважує:

«...Я повинен відзначити, що деякі положення й факти автора іноді розбігаються зі встановленими наукою уяв­леннями про життя і побут скіфів». Очевидно, мова йде про кілька таких положень і фактів, але у післямові на­водиться лише один факт. Професор Семенов-Зусер зазна­чає, що у скіфів не могло бути рабів-греків. І далі вів пише: «Треба також відзначити кілька неточностей в ос­вітленні фізико-географічних даних та перебільшення окремих моментів з громадського і військового життя на­родів». Які ж саме неточності» у післямові нічого не ска­зано.

Треба думати, що коли ті положення, які розбігаються з історико-археологічними даними, і ті неточності автор виправив, то про це зовсім не треба згадувати. Коли ж вони залишилися, то саме завдання передмови — пояс­нити їх.

Який же загальний висновок хочеться зробити з усього сказаного?

Роман написано, надруковано, і читачі, безперечно, з великим інтересом читають його. Він свідчить про май­стерність автора володіти сюжетом, захоплююче будувати розповідь, але тверезий облік недоліків твору повинен підказати авторові, що творчий метод, яким він користався в цій новій для нього роботі, вимагає докорінного перегляду, бо кожен жанр має свої вимоги і на них треба зважати.

1. В. Владко. Нащадки скіфів. Роман. 308 стор. Дитвидав. ЦК ЛКСМУ.

Микола Трублаїні. "Літературний журнал" №10 / 1940.

Віднайшов © Вячеслав Настецкий, 2014

Жюль Верн. Великий мечтатель из маленького Нанта Часть 1

Написал: Андрей Дмитрук

102 года назад, 24 марта 1905 года, ушел в великую тайну Жюль Верн

Наверное, не все достаточно хорошо представляют себе, насколько эпоха, в которую мы живем, отличается от всех — всех! — предыдущих.

В наших руках — силы и возможности, о которых даже не мечтали еще несколько веков назад.

Три тысячи лет подряд мировой океан тяжело, медленно переползали хрупкие парусно-весельные суда; нет принципиальной разницы между легендарным «Арго» и галерами времен Людовика XIV.

Двадцать тысяч лет, начиная с костров в пещерах и оканчивая фонарями на улицах европейских столиц, люди разгоняли ночную тьму, зажигая огонь.

Ванна и водопровод были такой же роскошью для вождя готов, как и для боярина времен Алексея Михайловича.

Не имея телефона, с таким же трудом вызывал врача к постели больного древний римлянин, как и житель Москвы конца позапрошлого века. Точно так же, как кроманьонцы в пещерах, вечерами глядели на уютное пламя Шерлок Холмс с доктором Ватсоном; лишь на протяжении трех поколений люди смотрят на телеэкран...

Да, перед нами — грозные проблемы, каких не знали предки: исчерпание земных недр и разрушение природной среды, опасности небывало разрушительных войн и телевизионно-компьютерной дебилизации.

Но средний горожанин сегодня, тем не менее, живет чище, удобнее, здоровее и дольше, чем цари Шумера или Египта: те ни за какие сокровища не достали бы себе ампулу пенициллина! И это уже необратимо.

Грезить о возвращении к «вольной» дотехнической жизни, к пастушеским пляскам на лоне природы — наивно и нелепо: любые попытки такого рода не принесли бы ничего, кроме жестокого голода и мора...

Итак, пути назад нет. Мы обречены строить все более мощную и изощренную цивилизацию, делать все новые открытия и изобретения, чтобы избавиться от грязи, болезней и нищеты, чтобы забыть об изматывающем рутинном труде и войти в эпоху всеобщего творческого раскрепощения.

Но и сами мы должны при этом меняться, — поскольку возможности и энергии, сосредоточенные сегодня в руках одного человека, могут быть столь же благотворными, сколь и беспредельно разрушительными. Если не вернется в мир культ героя и подвижника, честного труженика, храброго защитника справедливости, — конец будет скор и ужасен.

Но и общество наше должно измениться к лучшему, чтобы служить интересам всех своих членов, а не кучки самых властных и богатых; чтобы сделать достойной человека жизнь миллиардов землян.

Сегодня вспомним о гениальном певце прогресса, понявшем раньше и лучше других, что путь у нас — только вперед. О писателе, сумевшем предвидеть не только грандиозные достижения будущего, но и его язвы. О том, кто впервые на Земле сказал ясно и четко: благородная душа и чистые помыслы должны быть у человека, владеющего силой богов...

Французский критик Жак Шено писал о нем: «Если Жюль Верн и его необыкновенные путешествия не умирают, так это потому, что они — а вместе с ними и столь привлекательный ХІХ век — ставят уже проблемы, от которых не удалось и не удастся уйти ХХ веку». Добавим: не удастся и веку ХХІ!..

За сто лет до полёта «Аполлона»

Что бы я ни сочинял, что бы я ни выдумывал — все это будет ниже действительных возможностей человека.

Настанет время, когда достижения науки превзойдут силу воображения.

Жюль Верн

Его до сих пор называют Нострадамусом ХІХ века, — и это правильно даже в большей мере, чем принято считать.

Попробуем дать хотя бы краткий перечень научно-технических предвидений, сделанных писателем.

Начнем с высказывания некоего Аното, сделанного в 1896 году, через тридцать четыре года после опубликования романа «Пять недель на воздушном шаре»: «Жюль Верн, еще раз оказавшись провидцем, уже в своем первом романе определил границы Франции в Африке».

Мсье Аното (между прочим, министр) имел в виду, конечно, границы французских колониальных владений. Но к настоящему времени владений этих нет и в помине; а вот другое предсказание, сделанное в том же романе, оказалось незыблемым.

Это — местонахождение истоков Нила. Об их открытии путешественником Джоном Спиком стало известно лишь через год после выхода книги!

Возьмем другой роман, «Путешествие и приключения капитана Гаттераса». Французский полярный исследователь Жан Шарко называл это произведение «лучшим бортовым журналом» и утверждал, что лично пережил все изложенные в нем события.

Знаменитый мореплаватель сказал также, что автор весьма точно определил место, откуда через 45 лет отправилась экспедиция Роберта Пири на Северный полюс.

Американский землепроходец разбил свою основную базу в точности на той широте, где Гаттерас обнаруживает корабль из Штатов, максимально близко подошедший к полюсу! Оттуда Пири продолжал путь на санях... как и герои Верна.

Не много ли совпадений? Но это лишь начало.

В научно-популярных книгах по истории космонавтики принято снисходительно поругивать «наивного» Жюля Верна, который-де посадил героев своего романа «С Земли на Луну» в орудийный снаряд.

Дескать, чудовищное ускорение в момент выстрела размазало бы экипаж по стенкам салона. Вероятно, это правда, — но...

Место, где председатель Пушечного клуба Барбикен установил гигантское орудие — колумбиаду — для выстрела в Луну, находится во Флориде, весьма недалеко от космодрома, откуда стартовали все корабли программы «Аполлон».

Мало того: стоит сравнить, например, размеры и вес капсулы «Аполлона-8» с параметрами «снаряда-вагона»...

Высота последнего — 3 метра 65 сантиметров, вес — 5747 килограммов; высота капсулы — 3 метра 60 сантиметров, вес — 5621 килограмм.

Траектория американской ракеты в точности совпадает с кривой, описанной в Космосе снарядом. Как и трое смельчаков у Жюля Верна, трое астронавтов «Аполлона» (Борман, Ловелл и Андерс) облетели Луну в декабре, вернулись... и приводнились в четырех километрах от точки, указанной фантастом!

Обо всем этом говорил не досужий любитель сенсаций, а сам Фрэнк Борман. Когда, еще перед полетом, его жена, прочитав «С Земли на Луну», высказала опасения за судьбу мужа, — Борман, чтобы успокоить ее, посоветовал прочесть продолжение романа, «Вокруг Луны»...

В романе впервые, задолго до Циолковского, описаны эффекты невесомости.

Верн «изобрел» также известную ныне всем установку для регенерации воздуха.

Еще? Пожалуйста. Хотя основной движущей силой была инерция после выстрела из колумбиады, — снаряд имел собственные ракетные двигатели для амортизации удара в случае прилунения.

Можно подумать, что Верн получал сведения прямо из конструкторского бюро НАСА...

Писатель в шутку помянул составные снаряды-поезда, которые в будущем станут курсировать с Земли на ее вечный спутник, чем, в известной степени, предвосхитил создание многоступенчатых ракет.

А телескоп, установленный в Скалистых для наблюдения за снарядом, с диаметром в 16 футов (4, 8768 метра)?! Не слишком ли странным образом он похож на другой прибор, пятиметрового диаметра, который был через сто лет установлен в тех же самых горах на вершине Паломар?..

Подводная лодка, способная обойти планету в автономном плавании, миновав при этом Северный полюс подо льдами...

Проект «Наутилуса» создавался в ту пору, когда основным средством покорения глубин был еще водолазный колокол! Французский инженер Лебеф всерьез считал Жюля Верна своим соавтором в разработке конструкции двойного корпуса субмарины.

Академик Жорж Клод извлек из того же романа, «Двадцать тысяч лье под водой», мысль о возможности получения электроэнергии от проводников, погруженных в морскую воду на разные глубины...

Телевидение, которое Верн именовал телефотом или фонотелеграфом, по мнению писателя, должно было овладеть миром лишь к XXIX столетию... но ведь здесь ошибка лишь во времени!

К тому же, три года спустя, написав роман «Замок в Карпатах», фантаст эту ошибку частично исправил.

Зловещий барон Горц, живя в конце века XIX, дабы увековечить память любимой певицы Стиллы, с помощью изобретателя Орфануса создает установку, которая проецирует на зеркало движущееся изображение певицы, одновременно воспроизводя запись ее голоса...

Лишь через 14 лет после смерти писателя был полностью опубликован его последний роман, «Удивительные приключения экспедиции Барсака». Но какой же это дерзкий и точный прорыв в техническое будущее!

Изобретатель Марсель Камарэ вызывает дождь путем увеличения электрического заряда туч при помощи сконцентрированных волн Герца, направляемых специальными прожекторами.

Он же строит «планеры», которые лучше назвать самолетами с изменяющейся геометрией крыла.

Проблемы взлета и приземления решаются с помощью винта, поддерживающего равновесие аппарата; в своеобразных реактивных двигателях жидкий воздух мгновенно превращается в газообразный, своим расширением приводя в движение мотор.

Камарэ хочет «наделить свои машины системой рефлексов» — это первый шаг к кибернетике!

Им придуманы страшные боевые «осы», крошечные четырехвинтовые геликоптеры: с правильными промежутками они выскакивают из своих ячеек, стреляют в цель — и возвращаются назад за новым зарядом...

Ну, чем не предшественники беспилотных автоматических самолетов и ракет?

Увы, не всегда Жюлю Верну удавалось «попасть в цель»: его многомачтовый, многовинтовой воздушный корабль «Альбатрос» (роман «Робур-завоеватель») похож на гибрид парусника с вертолетом.

Зато другое изобретение Робура, супервездеход «Грозный», покоряющий сушу, море и небо, — это самое настоящее техническое задание для инженеров будущего.

Пока что являлись на свет только литературные двойники «Грозного» — в «Конце подземного города» Кальницкого, в «Седом капитане» Владко...

Кстати, о технических заданиях на грядущее.

Пассажирский корабль-город площадью в двадцать семь квадратных километров, с парой могучих электростанций для движения и бытовых нужд, застроенный стеклянно-алюминиевыми домами, покрытый парками (роман «Плавучий остров»)... в каком столетии он сойдет со стапелей?

А вот — явная задачка для конструкторов ХХІІІ века. По просторам Солнечной Системы несется астероид, приближаясь к Земле. Ученые устанавливают: небесная гора состоит из чистого золота!

Изобретатель Зефирен Ксирдаль, один из многих чудаков-ученых у Верна, находит способ... притянуть астероид и заставить его упасть на нашу планету!

И делает это Ксирдаль, пользуясь не более и не менее, как преобразователем материи в энергию. Ведь, по мнению Зефирена, первая отличается от второй лишь степенью свободы и динамики...

Роман «В погоне за метеором» был написан в последние годы жизни фантаста, а вышел уже после его смерти, в 1908; принципы же частной теории относительности были сформулированы Альбертом Эйнштейном в 1905...

Так что и «амьенский отшельник» не мог познакомиться с трудами молодого немецкого физика, и Эйнштейн не мог вдохновиться идеями романа. Воистину, идеи носятся в воздухе. Но ловить их умеют только гении...

Тайна белого призрака

Так кем же все-таки был этот странный крепыш-бретонец, загадочный бородач?

Действительно собратом Нострадамуса — если, конечно, понимать феномен последнего в мистической традиции?

Ясновидцем, умевшим по вдохновению читать книгу грядущего?

Или просто глубоким знатоком науки и техники, сверхэрудитом, всегда находившимся... чуточку впереди переднего края прогресса?

Критик Шарль-Ноэль Мартен сказал, что Верн, как и Виктор Гюго, был «как бы ясновидящим» — в смысле яркости своего воображения.

«Он внутренним взором видел сцены, которые затем описывал с изумительной четкостью, выявляющей у художника его способность наблюдать.

Искусство Жюля Верна состоит в значительной мере в том, что он сумел заставить десятки миллионов читателей увидеть то, что сам он увидел внутренним взором».

Но ведь это дань художнической гениальности, а не паранормальному «чутью».

Так что свои предсказания грядущего Верн, скорее всего, делал потому, что глубочайшим образом разбирался в достижениях настоящего...

В 1895 году, в беседе с английской журналисткой Мэри Беллок уже весьма почтенный и нездоровый Жюль Верн рассказывал: «Я делаю массу выписок из книг, газет, журналов и научных отчетов.

Все эти заметки тщательно классифицируются и служат материалом для моих повестей и романов».

Какова работа при отсутствии компьютера! Ах, нашим бы литераторам подобный талант при нынешней информационной технике...

Мистики писатель не терпел, — хотя, проделав путь от ортодоксального бретонского католицизма к свободному деизму, атеистом не стал.

Самые поразительные чудеса в своих книгах он всегда разъяснял с научной точки зрения.

Недаром писала литературовед, знаток его творчества А. П. Бабушкина: «Для революционных шестидесятников Дарвин и Жюль Верн были разрушителями поповских взглядов, пропагандистами материалистического мировоззрения».

За расчетами полета снаряда к Луне и вокруг нее он обращался к своему кузену, математику Анри Гарсе.

«Таинственный остров». Встреча колонистов с гигантской черепахой

Вычисления, необходимые для романа «Вверх дном» (о нем у нас речь впереди), провел по его просьбе инженер Бадуро.

Трудясь над «Таинственным островом», где немало внимания уделено практике получения тех или иных реактивов, посещал химические лаборатории и заводы; приступая к «Черной Индии», роману из жизни шахтеров, спустился в одну из угольных шахт Северной Франции...

Идею винтокрылого аппарата Робура и «планеров», встреченных Барсаком, Верну навеял Габриэль де Лаландель — офицер флота, писатель, один из первых в мире конструкторов аппаратов тяжелее воздуха.

Кстати, именно Лаландель вместе с другим предтечей воздушного транспорта, Гюставом Понтон д'Амекуром, придумал слово «авиация»...

Прежде, чем писать об Америке, ее людях и нравах, Жюль Верн отправился в Новый Свет на тогдашнем лайнере-гиганте «Грейт Истерн».

Надо полагать, впечатления от исполинского парохода, за четырнадцать дней прошедшего путь Колумба, отложились в романе о плавучем острове.

Вообще же, равно неправы и те, кто понаслышке считает Верна домоседом, черпавшим сведения лишь из толстых книг и атласов, и те, кто убежден в его громадном личном опыте путешественника, обошедшего шар земной от полюса до полюса.

Правда посередине. Еще в молодости купив баркас и назвав его «Сен-Мишель», Жюль плавал на нем по морю, пока не сменил эту чуть облагороженную рыбацкую лодку на яхту «Сен-Мишель ІІ», затем — на паровое судно «Сен-Мишель ІІІ».

Верн утверждал: «Я проплыл по Средиземному морю от Гибралтара до Леванта, переплыл Атлантический океан до Северной Америки, побывал в морях Северной Европы, и я знаю все воды, которыми природа так щедро одарила Англию и Шотландию»...

Во всяком случае, личных впечатлений от мореплавания было достаточно, чтобы стать мастером «морской» прозы, строгим реалистом в деталях авантюрного и фантастического жанров.

Верн всю жизнь высоко чтил родоначальника фантастики, американца Эдгара По, — но, в отличие от По, никогда не вносил в свои произведения элементов сверхъестественного и потустороннего. Более того, однажды крупно «поспорил» со своим кумиром! А случилось это так.

Самое крупное и полное тайн произведение Эдгара По — «Повесть о приключениях Артура Гордона Пима».

Ее герой после ряда диковинных и опасных приключений попадает в район Южного полюса, точки, которую в первой половине ХІХ века и ученые, и обыватели представляли себе самым фантасмагорическим, сказочным образом.

Лодку Пима подхватывает в океане могучий поток, стремящийся к полюсу: «Мы мчимся прямо в обволакивающую мир белизну, перед нами разверзается бездна, будто приглашая нас в свои объятия.

И вот в этот момент нам преграждает путь поднявшаяся из моря высокая, гораздо выше любого обитателя нашей планеты, человеческая фигура в саване. И кожа ее белее белого».

Надо полагать, По и сам не знал, что за фантом встретился Пиму. А вот Верн... взял и разъяснил читателям суть полярного чуда!

В его позднем романе «Ледяной сфинкс» действуют персонажи По, в том числе и Артур Гордон Пим... но мертвый!

Он накрепко притянут благодаря повешенному за спиной ружью к утесу, стоящему в центре Антарктики. Утес этот, богатый металлом и сильно намагниченный, имеет вид гигантского белого сфинкса. Эта фигура и явилась Пиму в его последние минуты...

Казалось бы, потустороннее торжествует в романе «Тайна Вильгельма Шторица», действие которого происходит в XVIII веке: во время свадебной церемонии голос невидимого певца запевает «песню ненависти», незримые руки разрывают брачный договор, обручальные кольца взлетают с подноса, сами собой бьют в набат колокола...

Полтергейст? Нет, это мы оставим современным коммерческим писакам. Жюль Верн описывает действия человека, ставшего невидимым благодаря изменению спектра лучей, падающих на его тело!

Между прочим, этот способ куда «научнее» и корректнее, чем сложная биохимическая гипотеза, которую излагает Герберт Уэллс в своем «Человеке-невидимке»...

Пожалуй, откровенные вылазки в область чудесного Верн делает лишь дважды, с промежутком в тридцать лет.

Еще 26-летним начинающим литератором он пишет рассказ «Мастер Захариус или Часовщик, погубивший свою душу».

Некий умелец изобрел часы, подчиняющие себе ход времени; пока не окончится завод, не может умереть и сам мастер.

Все завершается взрывом часового механизма и гибелью Захариуса. Автор, тогда еще правоверный католик, не скрывает, что написал сию новеллу в осуждение гордыни и попыток человека приравнять себя к Богу.

А много времени спустя изрядно потрепанный жизнью, нездоровый, стареющий Верн создает короткий фантастический рассказ «Фритт-Флакк». В некоей горной, вулканической местности живет жадный и черствый душою врач.

Однажды среди ночи в его дом является мать смертельно больного юноши и молит врача пойти с ней, в глухую деревушку, расположенную высоко в горах.

Лекарь требует за визит непомерную цену; чтобы заплатить, женщине придется продать дом, — но она соглашается...

Итак, врач проделывает трудный путь по крутым тропам, озаряемым вспышками вулкана. Но, придя, наконец, к жилищу больного, видит, что попал к себе домой! Мало того, больной оказывается им самим.

Происходит невероятное раздвоение личности: врач лихорадочно пытается спасти себя же, лежащего на постели, и... умирает у себя на руках.

Очевидно, что эта сюрреальность целиком символична. Мистики и здесь ни на грамм. Просто мудрый писатель новой гранью повернул древний призыв возлюбить ближнего, как самого себя...

Источник: http://www.vokrugsveta.com/index2.php?opt...

http://www.jules-verne.ru/forum/viewtopic...

1. Кораблик капитана Никто

«1866 год ознаменовался удивительным происшествием, которое, вероятно, еще многим памятно. Не говоря уже о том, что слухи, ходившие в связи с необъяснимым явлением, о котором идет речь, волновали жителей приморских городов и континентов, они еще сеяли тревогу и среди моряков. Купцы, судовладельцы, капитаны судов, шкиперы, как в Европе, так и в Америке, моряки военного флота всех стран, даже правительства различных государств Старого и Нового Света были озабочены событием, не поддающимся объяснению.

Дело в том, что с некоторого времени многие корабли стали встречать в море какой-то длинный, фосфоресцирующий, веретенообразный предмет, далеко превосходивший кита как размерами, так и быстротой передвижения.

Записи, сделанные в бортовых журналах разных судов, удивительно схожи в описании внешнего вида загадочного существа или предмета, неслыханной скорости и силы его движений, а также особенностей его поведения. Если это было китообразное, то, судя по описаниям, оно превосходило величиной всех доныне известных в науке представителей этого отряда. Ни Кювье, ни Ласепед, ни Дюмериль, ни Катрфаж не поверили бы в существование такого феномена, не увидав его собственными глазами, вернее, глазами ученых…»[1]

Так начинается книга, которой суждено было сразу же войти в классику литературы и зарождавшегося жанра научной фантастики. В 1869 году увидел свет роман Жюля Верна «Двадцать тысяч лье под водой». Поскольку, возможно, не все читатели хорошо помнят сюжетные перипетии этого романа, я позволю себе коротко напомнить их.

Для охоты на загадочное морское животное США снаряжают фрегат «Авраам Линкольн». В этой экспедиции принимает участие крупнейший специалист по морской биологии Пьер Аронакс, профессор Парижского музея. После долгой погони «Авраам Линкольн» настигает таинственное животное, которое оказывается вовсе не чудовищем, а удивительным подводным судном. Мнимый зверь выходит из схватки победителем. Подводное судно, которое называется «Наутилус» (на латыни — «кораблик»), подбирает попавших за борт Аронакса, его слугу Конселя и гарпунера канадца Неда Ленда, и они становятся пленниками капитана, носящего имя Немо («Никто», опять-таки на латыни). Так начинается увлекательное путешествие героев по глубинам Мирового океана.

Профессор Аронакс, устами которого говорит автор, знакомит читателей с обитателями морских глубин, рассказывает о сокровищах, оказавшихся на дне океана, рассуждает о будущем освоении водного пространства нашей планеты — словом, выполняет функции гида, обязательного для научной фантастики того периода. Все эти сведения любознательный читатель, разумеется, мог бы почерпнуть и из современной ему научной литературы, но ведь познавать мир и одновременно, затаив дыхание, следить за перипетиями приключенческого сюжета куда интереснее!

И тем более увлеченному читателю не так легко было бы узнать об особенностях конструкции подводного судна — ведь реально таких кораблей еще не существовало. Хотя предшественники у «Наутилуса» были.

Я не буду рассматривать давние попытки человека покорить глубины моря, идеи нежизнеспособные; упомяну лишь несколько вполне успешных и здравых проектов, о которых автор «Двадцати тысяч лье» прекрасно знал. Это «Тертл» («Черепаха»), первая боевая подводная лодка, построенная в 1775 году американцем Дэвидом Бушнеллом. Она предназначалась для уничтожения вражеских судов, но всерьез повоевать не успела. Вскоре после этого, в 1806 году, американский же изобретатель Роберт Фултон (создатель одного из первых пароходов) разработал проект еще одного военного подводного судна. Впрочем, не следует думать, что такие попытки имели место только в Новом Свете. Ничуть не бывало! Непосредственные предшественники «Наутилуса» — боевые подводные лодки с металлическими корпусами — были разработаны, построены и испытаны в Европе. Современник Жюля Верна французский изобретатель О. Риу в 1861 году на одной из своих лодок установил паровой двигатель; на второй же попытался использовать электрический. Не получилось.

В 1863 году Жюль Верн был свидетелем спуска на воду французской субмарины «Плонже» («Ныряльщик») конструктора Шарля Брюна, самой большой из существовавших тогда — ее водоизмещение (надводное) составило уже 426 тонн, а экипаж — 12 человек!

Отсюда французскому романисту уже совсем недалеко было до того, чтобы в мечтах построить лодку водоизмещением всего лишь в три раза большим, чем у «Ныряльщика». И снабдить лодку именно электрическим двигателем. Благодаря этому «Наутилус» имел практически неограниченный запас хода — ведь ему не требовалось топливо (источником электроэнергии служили сверхмощные батареи). Да и вообще — электричество на борту подводного судна, придуманного французским фантастом, творило чудеса...

http://coollib.com/b/243252/read