На сайте представлены лучшие образцы украинской фантастики, а также фантастики других стран из украиноязычных журналов. Встречаются иллюстрации известных украинских художников. Много дореволюционной и довоенной фантастики. Практически "весь" Владимир Владко. "Весь" Олесь Бердник. Библиография и критические статьи. На форуме при сайте можно задать интересующие вопросы, обсудить произведения или биографии авторов.

http://argo-unf.at.ua/load/177-1-0-693

Многие из них уже использованы в фантастико- и литературоведческих книгах и журналах — ею самой, Евгением Харитоновым, Зеевом Бар-Селлой, Виталием Карацупой, мной...

Организатор форума — российская исследовательница фантастики Анна Андриенко ( Андрона )

http://www.litforum.ru/index.php?s=ac861f...

В літературі відомі численні випадки, коли письмен­ники — майстри пригодницького жанру звертались до історичних тем. Дехто з них користався оригінальним способом співставлення минулого з сучасним, переносячи людей сучасного в минуле. Це виглядало так, немовби уельсівська машина часу переносила героя не в майбутні, а в минулі часи. Марк Твен в романі «Янкі при дворі короля Артура» скористався для цього захоруванням героя після сильного удару по голові. Хаггард в романі «Копальні царя Соломона» приводить героїв у країну, що багато віків ізольована від іншого світу непрохідними безводними пустелями і високими горами.

Володимир Владко в романі «Нащадки скіфів» кори­стується способом дещо подібним до способу, якого вжив Генрі Райдер Хаггард. І там і тут герої шукають доро­гоцінності; хоча мета цих розшуків і різна, бо там герої — представники капіталістичного суспільства, а у Владка — радянські люди, але і там і тут одночасно з дорогоцін­ностями вони знаходять давні племена, які ведуть особ­ливе, цілком відокремлене від усього світу життя. Основна і головна відміна романа Владка від романа Хаггарда та, що Владко ставив своїм завданням, вико­ристовуючи захоплюючу, інтригуючу форму розповіді, показати читачеві життя таємничого народу скіфів, що жили колись на території України і зникли, не зали­шивши жодних писаних пам’яток про себе, а завданням Хаггарда було лише дати читабельний роман.

Для Владка ця спроба була оригінальна тим, що вперше він спробував свої сили в жанрі історичного ро­мана, принаймні в близькому до нього. Одночасно він скористався своїм попереднім досвідом в галузі науково — фантастичної і пригодницької літератури. Це допомогло йому створити інтригуючий сюжет, надати творові яскравофантастичного забарвлення, наситити його деякими елементами техніцизму і популярно розповісти про побут скіфів.

Коротко зміст романа такий. Наукова експедиція в складі вченого геолога, вченого археолога і двох сту­дентів у глухому, непромисловому кутку Донбасу розві­дує велику печеру, де мусять бути поклади золота. З цієї печери вони потрапляють у ще більшу. Це вже не печера, а цілий підземний світ, близький до того, який знайшли герої Жюля Верна в романі «Подорож до центра Землі». В цьому підземеллі зберігаються нащадки давніх скіфів. Досить велике плем’я, що непорушно зберегло увесь по­бут і звички своїх предків. Скіфи, брати Сколот і Дорбатай, з яких один ватажок племені, а другий головний віщун, в боротьбі між собою хотять скористатися геоло­гами. Син Сколота Гартак намагається одружитися з студенткою Лідою. Геологи вступають в боротьбу з ві­щуном, що хоче їх знищити, лякають скіфів своєю собакою, вибухами пістонів, цигарковим димом, пуска­ючи його ротом і носом, та кишеньковим електричним ліхтариком.

Тут знов-таки напрошується паралель з «Копальнями царя Соломона». У Хаггарда герої ведуть жорстоку бо­ротьбу з головною відьмою племені і для залякування ворогів користуються вставною челюстю одного з героїв, навіваючи жах на «дикунів», то виймаючи, то встав­ляючи челюсть.

Зрештою, геологи об’єднуються з рабами та бідними воїнами, що підіймають повстання проти віщунів та ба­гатіїв. В самому розпалі боротьби геологам вдається знов опинитися в тій печері, відкіля вони попали до скі­фів. їхня подорож закінчена. Вони ще знаходять поклади золота і щасливі повертаються додому.

Що це, сон? Ні. Якась хвороблива уява? Теж ні. Ав­тор закінчує так, ніби це цілковита реальність. Юний чи­тач, для якого призначена ця книга, заплющує очі, і уяв­ляє, що під Донбасом на незначній глибині простяглася колосальна печера, цілий підземний світ з лісами, де бро­дять дикі вепри, із степами, де пасуться табуни коней, течуть підземні ріки і, нарешті, живуть скіфські племена з рабами-греками. І той уявний світ, безперечно, зату­лить усі відомості про життя і побут стародавніх скіфів. Але, розплющивши очі, читач відчує абсолютну нереальність цього світу і не повірить так само у відомості про скіфів, що їх розповідає автор.

Застосування фантастичних прийомів і взагалі фан­тастики в творах, що мають на меті показати минуле яко­гось народу, вимагає виняткової обережності, вмілості і глибоких знань. Навряд чи виправдовує себе той прийом, якого в даному разі вжив В. Владко, співставляючи су­часних людей з людьми давнього минулого, щоб цим спо­собом познайомити нас з тим минулим. Чи не слід було йому зважити на досвід Роні, що в своїх романах «Вамірех, людина кам’яної доби», «По вогонь», «Чорна зем­ля» — творах по суті цілком фантастичних — зумів за­хоплююче розповісти про доісторичну людину, не викли­каючи у читача сумнівів.

Манера реального показу нереальних по суті речей не­гативно позначилася на змалюванні героїв романа. Най­виразнішим і до деякої міри провідним героєм романа є комсомолець Арон, закоханий у Ліду. Це людина експан­сивна, із значною долею хлоп’ячого в характері, що ро­бить його не цілком дорослим, трошки амбітна, трохи жартівлива і навіть з легесеньким відтінком в’їдливості. Хоча це не тип, навіть не герой з цілком накресленим ха­рактером, але все ж образ його занотовується в пам’яті читача з перших сторінок романа.

Так чи інакше уявляє читач Ліду, бо вона ж єдина ге­роїня романа, хоча на підставі відомостей, що подає про неї автор, дати характеристику цій студентці трудненько. В значно гіршому становищі перебувають двоє літніх вче­них-— геолог Іван Семенович і археолог Дмитро Борисо­вич. Обидва вони такі невиразні і такі схожі між собою, що лише дочитуючи роман, ледве-ледве починаєш їх роз­різняти. Авторові, що звик орудувати в своїх науково- фантастичних творах з героями-«масками», зрадив його досвід. Не можна було подавати двох представників близьких наук без якоїсь дуже виразної різниці між ними.

Значно слабше змалювавши характери своїх героїв — скіфів, автор все ж залишився у виграшному становищі завдяки екзотичності цих постатей, поклавши на кожного з них свою специфічну функцію. Дорбатай, Гартак і Сколот належать до негативних героїв, а Варкан і Роніс до позитивних. Хоча всі вони виглядають в кінці досить блі­до, але справжня невдача спіткала автора лише в опра­цюванні одного образу. Маємо на увазі ватажка скіфів

Сколота. Вчені, що потрапили в полон до скіфів, віддають йому перевагу перед Дорбатаєм і симпатизують Сколотові, хоча й ведуть розмови, що, мовляв, він такий самий експлуататор: і ворог трудящих скіфів, як і віщун. Але не видно справжніх причин боротьби між ватажком і віщу­ном, не показано ставлення ватажка до своїх підлеглих. Автор показує Сколота симпатичною людиною і водночас намагається розвінчати його. Але робить це не в дії, а в авторських сентенціях, що висловлюються через геологів, про несполучність ролі ватажка з роллю, так би мовити, порядної людини.

Мабуть, найбільш негативно позначилася на романі ота неправдива консервація цілого племені, що мусило в особливих умовах підземного світу непорушно збе­регти соціальний лад, економічні та громадські взаємовід­носини скіфського суспільства. Тут мимоволі напрошу­ється аналогія з відомим твором Конан Дойля «Маракотова безодня», твором найменш вдалим з усіх фантастич­них творів цього письменника. Там Конан Дойль заселяє глибини Атлантичного океану людьми, нащадками меш­канців легендарної Атлантиди. Мешканці глибин океану пристосувалися до надмірного зовнішнього тиску води, що дорівнюється кільком тисячам атмосфер, мають спеціаль­не. освітлення, живуть в старовинних палацах, охороня­ють мову і традиції своїх предків, лише змінили характер своєї виробничої техніки та режим свого харчування.

У Владка його нащадки скіфів не зазнали навіть і та­ких змін. Минули тисячоліття, і все залишилось так, як було. Саме це і створює гостре протиріччя з тією фан­тастичною формою консервації, до якої вдається автор, коли пише про таємниче велетенське підземелля, де мандрують нащадки скіфів. Чи не краще було шукати виходу з цього становища хоча б у сні або маренні?

Ніяк не можна відмовити авторові в надзвичайній смі­ливості фантазії, в творчому польоті цієї фантазії і тим досадніше, що іноді він застосовує способи, які дуже зни­жують цей творчий розмах і цю сміливість. Наприклад, зовсім невиправдано звучить врятування з допомогою кишенькового ліхтарика від загону скіфської кінноти, що женеться за втікачами. Автор надто звузив свої можли­вості, даючи змогу вченим розмовляти з скіфами лише з допомогою подвійного перекладу. З чотирьох членів ек­спедиції тільки археолог знає стародавню грецьку мову.

А серед скіфів теж лише одиниці володіють цією мовою.

Роман супроводить післямова професора Семенова — Зусера. Ця післямова викликає деякий подив. Виклавши із короткому нарисі історію скіфів, проф. Семенов-Зусер зауважує:

«...Я повинен відзначити, що деякі положення й факти автора іноді розбігаються зі встановленими наукою уяв­леннями про життя і побут скіфів». Очевидно, мова йде про кілька таких положень і фактів, але у післямові на­водиться лише один факт. Професор Семенов-Зусер зазна­чає, що у скіфів не могло бути рабів-греків. І далі вів пише: «Треба також відзначити кілька неточностей в ос­вітленні фізико-географічних даних та перебільшення окремих моментів з громадського і військового життя на­родів». Які ж саме неточності» у післямові нічого не ска­зано.

Треба думати, що коли ті положення, які розбігаються з історико-археологічними даними, і ті неточності автор виправив, то про це зовсім не треба згадувати. Коли ж вони залишилися, то саме завдання передмови — пояс­нити їх.

Який же загальний висновок хочеться зробити з усього сказаного?

Роман написано, надруковано, і читачі, безперечно, з великим інтересом читають його. Він свідчить про май­стерність автора володіти сюжетом, захоплююче будувати розповідь, але тверезий облік недоліків твору повинен підказати авторові, що творчий метод, яким він користався в цій новій для нього роботі, вимагає докорінного перегляду, бо кожен жанр має свої вимоги і на них треба зважати.

1. В. Владко. Нащадки скіфів. Роман. 308 стор. Дитвидав. ЦК ЛКСМУ.

Микола Трублаїні. "Літературний журнал" №10 / 1940.

Віднайшов © Вячеслав Настецкий, 2014

" — А я думаю, — если мы первые сюда заявились, то Марс теперь наш, русский. Это дело надо закрепить.

— Чудак вы, Алексей Иванович.

— А вот посмотрим, кто из нас чудак. — Гусев одернул ременный пояс, повел плечами, глаза его хитро прищурились. -Это дело трудное, я сам понимаю: нас только двое. А вот надо, чтобы они бумагу нам выдали о желании вступить в состав Российской Федеративной Республики. Спокойно эту бумагу нам не дадут, конечно, но вы сами видели: на Марсе у них не все в порядке. Глаз у меня на это наметанный.

— Революцию, что ли, хотите устроить?

— Как сказать, Мстислав Сергеевич, там посмотрим.

— Нет, уж, пожалуйста, обойдитесь без революции, Алексей Иванович.

— Мне что революция, мне бумага нужна, Мстислав Сергеевич. С чем мы в Петербург-то вернемся? Паука, что ли, сушеного привезем? Нет, вернуться и предъявить: пожалуйте документик о присоединении Марса. Это не то, что губернию какую-нибудь оттяпать у Польши, — целиком планету. Вот в Европе тогда взовьются. Одного золота здесь, сами видите, кораблями вози. Так-то, Мстислав Сергеевич".

http://litfile.net/book/478609/468000-469...

Спасибо Марине Бернацкой и пользователю Karavaev!

1. Фриц Гремер "Туманность Андромеды" роман ( до 1928 г. )

спасибо пользователю malshin!

На обложке самой книге указано "Фриц Бремер":

спасибо пользователю ameshavkin!

http://books.google.ru/books?id=uUVqZyU_C...

Produktinformation

Taschenbuch: 192 Seiten

Verlag: Reichl, Otto Der Leuchter; Auflage: 1., Neudruck der Auflage Leipzig 1920 (September 2010)

Sprache: Deutsch

ISBN-10: 387667316X

ISBN-13: 978-3876673165

Durchschnittliche Kundenbewertung: Geben Sie die erste Bewertung für diesen Artikel ab

Amazon Bestseller-Rang: Nr. 3.845.268 in Bücher (Siehe Top 100 in Bücher)

Produktbeschreibungen

"Nebel der Andromeda" entstand in einer Zeit, als Brehmer 1920 unter Max Reinhardt Direktor des neueröffneten Großen Schauspielhauses in Berlin wurde. Zu Beginn seines Romans machen wir Bekanntschaft mit einem rätselhaften Mann in einer abgelegenen Bergregion nahe der venezolanischen Hafenstadt Porto Cabello, erfahren von seinen früheren Versuchen, seinen Willen an Mensch, Tier und Gegenständen zu erproben, um ihn dann auf einer geradezu abenteuerlichen Reise in eine neue, unserer aber nicht unähnlichen Welt voller Rätsel begleiten zu dürfen. Brehmer schrieb diesen phantastischen Roman während eines gemeinsamen Urlaubes mit seiner Frau in den Wäldern von Neustrelitz. Wer so schreiben kann, mit dieser Intensität des Wollens und der Gefühle, weilt offenbar besser in der Einsamkeit, allenfalls noch Zweisamkeit und muß fähig sein, seinen Geist ohne Umschweife auf ein einmal ins Auge gefaßtes Ziel zu konzentrieren. Die Bilder, die uns hier gegeben werden, sind so stark und klar, daß sich unsere Seele auch noch lange nach der Lektüre daran laben kann.

http://www.amazon.de/Nebel-Andromeda-Merk...

2. Бальмер. "Туманность Андромеды". московское товарищество "кооперативное писательское издательство "Круг" 1926-27 гг.

3. Альфред Ван Вогт "Галактика М-33, туманность Андромеды"

M33 in Andromeda

рассказ, 1943 год

http://fantlab.ru/work34062

Составление: © Вячеслав Настецкий, 2014