Тверда обкладинка , 135Х200, 624 с., 3000 екз., ISBN 5-308-01761-1

Проблеми культури видання належать до найбільш обговорюваних

нині тем серед фахівців-книгознавців, теоретиків редагування і ви-

давців-практиків, що пов’язано передусім з активізацією книгови-

давничої діяльності та підвищенням на цьому тлі читацьких запитів до

якості друків. Обсяговість же самого поняття «культура видання», що за

поданими визначеннями у словниках книгознавчих та видавничих тер-

мінів трактується як «теоретична концепція про ступінь відповідності

змісту та форми видання завданням його ефективного використан-

ня» [9; 16], передбачає можливість здійснення різнопланових дослід-

жень якості окремих складових книги (змісту, художньо-технічного

оформлення, поліграфічного виконання), а також її оцінки загалом.

Представлена сьогодні добірка праць і публікацій у цьому напрямі є

достатньо презентативною та об’єднує широке коло науковців, серед

яких — В. Барикін [1], В. Васильєв [2], С. Гавенко [4], Н. Зелінська [6],

А. Мільчин [10], Е. Огар [11], М. Сікорський [15], Н. Черниш [17].

Поза тим, дослідники (Н. Зелінська, Н. Черниш та ін.) на підставі

аналізу рукописних і друкованих джерел ХІХ — першої третини ХХ ст.

стверджують, що засадничі уявлення про культуру книги формувалися

багатогранним досвідом працівників пера (авторів, редакторів, видавців

тощо) минулого і в сучасних реаліях лише набули «остаточного тео-

ретичного витлумачення та утвердження» [3]. У зв’язку з цим вповні

аргументовано постає завдання вивчення проблем книги на різних іс-

торичних відрізках, що дозволить розглянути важливі для сьогодення

видавничі питання у часовій єдності.

В українському книговиданні Галичини особливе місце займають

20-ті рр. ХХ ст., коли у складних суспільно-політичних обставинах

підпорядкованості Польщі, на тлі цензурних утисків та повоєнних еко-

184

номічних негараздів національна книга мала не тільки вижити, а й,

виконуючи важливий патріотично-виховний обов’язок, гідно конку-

рувати з поставленою у набагато сприятливіші видавничі умови чужо-

мовною (насамперед польськомовною) друкованою продукцією. Це

накладало, безперечно, підвищені вимоги до якості українських видань,

що всеохопно торкалися і їхнього змістового наповнення, і оформлення,

і втілення у друці.

Виявити критерії, за якими поціновувалась українська книга, до-

помагають, зокрема, численні критичні матеріали, вміщені в одному з

найавторитетніших галицьких періодичних видань — газеті «Діло»,

відновлення виходу якої після чотирирічної заборони відбулося 1 ве-

ресня 1922 р. У рубриках часопису «Фейлетони», «Літературний ку-

ток», «З нових книжок», «Новинки», «Бібліоґрафія», «Нові книжки й

видання» публікувалися відгуки на прозові й поетичні твори україн-

ських письменників, рецензії на наукові та науково-популярні видання,

обговорювалися переклади рідною мовою зарубіжних авторів, ана-

лізувалася дитяча книга. Звичайно, охопити весь «потік» української

книги 1920-х рр. на сторінках часопису літературна критика не могла і

не ставила своїм завданням. Відбір творів для аналізу залишався за

рецензентами. Чіткої регламентації ділянок критики теж не встанов-

лювалося, тому коло дописувачів було доволі широким: публікувалися

рецензії Л. Білецького, М. Голубця, Є. Грицака, О. Грицая, С. Дністрян-

ського, В. Дорошенка, Д. Дорошенка, В. Заїкіна, І. Кедрина-Рудниць-

кого, І. Раковського, О. Терлецького, Ф. Федорціва, І. Шимоновича та

багатьох інших українських науковців, літераторів, мистецтвознавців,

журналістів. Чимало критичних статей, зауважень, заміток у «Ділі», які

стосуються проблем культури української книги, належать відомому

мовознавцеві та літературознавцеві М. Рудницькому.

Однак навіть поверховий перегляд представлених у «Ділі» мате-

ріалів показує значне переважання відгуків на львівські видання, що

було зумовлене насамперед пріоритетністю Львова як найбільшого

книговидавничого центру Галичини, а також тим, що видана тут книга

у сукупності відтворювала притаманні загалом для галицьких видань

проблеми. За відсутності аналогічних досліджень (видавничих питань

безпосередньо за публікаціями «Діла» на сьогодні торкаються лише

розвідки О. Палюх [12] про умови видавничої діяльності та формування

мережі видавництв у Львові в 1920-ті рр., І. Зубрицького [7], в якій

окреслюється проблематика книго- та пресовидання для дітей упродовж

185

1919—1927 рр., та побіжно — праця Ю. Шаповала [18], що презентує

тематику часопису за весь час виходу — з 1880 р. до 1939 р.) метою

цієї статті є розгляд проблем культури української книги Львова

1920-х рр. та висвітлення критеріїв її оцінки авторським колом газети

«Діло».

Відзначимо, що позицію критиків, їх вимогливе ставлення до якості

опублікованих творів і праць обґрунтував на шпальтах часопису

М. Рудницький: «...в своїх скромних, чисто-денникарських рецензіях

бороню зовсім неоригінального погляду, що наша література мусить

вийти зі стадії чисто-провінціяльного примітивізму. Ті, що вважають

патріотичним ділом — хвалити дуже слабі, мало літературні твори за те,

що вони написані в похвальнім патріотичнім намірі — завдають, на мою

думку, більше лиха нашому культурному розвиткові, як ті, що стверд-

жують його недостачі» (1930. — Ч. 31). Отже, орієнтуючись на най-

кращі зразки української та світової літератури, рецензенти здійснювали

певну селекцію виданого, не лише прагнучи попередити читача про

вади друків, а й намагаючись розвинути його естетичний смак при

виборі книги та її читанні.

Проаналізовані нами матеріали дають підстави стверджувати, що

передусім здійснювалася оцінка блоку змісту книги за такими показ-

никами: інформативність, виклад, мова авторського тексту, наявність

науково-довідкового апарату. При цьому враховувалася також специ-

фіка типу видання.

Так, у художній літературі рівень інформативної сторони визначав

сюжет твору. На жаль, наслідки літературної «голодової засухи», кризи

в українському красному письменстві 1920-х рр., що неодноразово

слугувало предметом обговорення на сторінках «Діла» та знайшло своє

відображення, зокрема, у статтях В. Дорошенка [5], І. Кедрина-Руд-

ницького [8], М. Рудницького [14], певним чином відбилися і на львів-

ській книзі. Критики відзначали зменшення кількості неординарних

художніх творів, які б задовольняли потреби вибагливої читацької ауди-

торії, а тому націлювали письменників на пошук нових цікавих сю-

жетів, застерігаючи їх водночас від необдуманого копіювання уже

відомого. Зокрема, питання плагіату у творчості українських пись-

менників порушив на шпальтах «Діла» Л. Білецький, який, порівнявши

романи К. Поліщука «Отаман Зелений» та Л. Андреєва «Сашка Жи-

гульов», побачив їхню схожість як у висвітленні окремих епізодів, так і

щодо композиції, у перехрещенні сюжетних ліній, близькості дійових

186

осіб (1922. — Ч. 3, 5). Л. Білецький наголошував на недопустимості

такої практики, бо цим «автор працює лише на шкоду українській літе-

ратурі, обнижуючи вимоги української письменницької етики, яка до

цього часу за виїмком може поодиноких випадків, свій мистецький

прапор тримала дуже високо і увесь час свого життя займала ідейне, а

не меркантильне становище» (1922. — Ч. 6).

На недоліки сюжету багатьох тогочасних повістей історичної та

воєнної тематики звернув увагу в «Ділі» й М. Рудницький. Рецензуючи

видані у Львові твори К. Гриневичевої «Шеломи в сонці» (1929. —

Ч. 209), Ю. Опільського «Тінь велитня» (1929. — Ч. 211), Р. Купчин-

ського «Перед навалою» (1929. — Ч. 213), Ю. Шкрумеляка «Чета кри-

латих» (1929. — Ч. 214), Б. Лепкого «Батурин» і «Полтава» (1929. —

Ч. 208), а також частини роману Ф. Дудка «В заграві» — «Чорторий»,

«Кров і квіти» (1929. — Ч. 212), критик виявив, що здебільшого весь

клубок подій в українських повістях розгортався за стереотипною

схемою: проводи головного героя на війну, опис батальних сцен, туга

головного героя за коханою, яку він потім або визволяє, або «зна-

ходить автоматично» як в американських кінострічках, «де закінчення

завсіди однакове і всім відоме». В результаті твори різних письменників

ставали дуже схожими, одноманітними (1929. — Ч. 215).

Висловлені гострі зауваження урівноважувалися на шпальтах «Ді-

ла» низкою схвальних відгуків про видані у цей час художні твори, які

власне дозволяють визначити критерії виставлених позитивних оцінок.

Так, І. Раковський рекомендував обов’язково прочитати всім фантас-

тичне оповідання М. Чайківського «За силу Сонця!», бо воно написане

«з таким талантом і знанням», що «читач зразу захоплюється» і «читає

без передишки до кінця» (1925. — Ч. 277). Прихильну оцінку отримала

й гумористична збірка «Кумис» — оповідання з життя української

еміграції у Відні, якими презентував себе молодий автор — П. Дереш.

О. Турянський відзначав відсутність будь-якого шаблону у творах, що

свідчило про «новий, свіжий, ориґінальний талант» автора (1929. —

Ч. 177). Продуманістю сюжету, на думку рецензента під криптонімом

м. р. (М. Рудницький), вирізнялася й повість Б. Лепкого «Сотниківна»:

автор не втомлював читача «зайвим матеріалом» — широким пред-

ставленням історичного тла, багатослівною характеристикою осіб,

розтягненими епізодами й описами природи, тому глави повісті «ми-

нають швидко мов у фільмі» (1927. — Ч. 260). Першорядною, популяр-

ною і водночас патріотичною назвав Є. Яворовський повість А. Чай-

187

ковського «Олексій Корнієнко», яка відтворювала початковий період

національно-визвольної боротьби українського народу під проводом

Б. Хмельницького. Вдалий задум автора висвітлити ці далекі історичні

події через призму не діяльності гетьмана, а пригоди його хрещеника

Олексія Корнієнка робив його цікавим пригодницьким чтивом, а також

змушував читача замислитися над пекучими питаннями української

дійсності з погляду здобуття національної незалежності: «Особа Кор-

нієнка — це наче голос сумління і критики всего того, що твориться

навколо нього. Треба признати, що такий підхід до цілости незвичайно

зручний і дає гарну заокругленість» (1929. — Ч. 11). Справжньою

несподіванкою стала й повість «із стрілецького життя» Р. Купчинського

«Заметіль», першу частину якої — «Курилася доріженька» — проре-

цензував на сторінках «Діла» Ф. Федорців. Р. Купчинський, до цього

більш відомий як «лірик, еротик, сентименталіст, автор стрілецьких

пісень, малий фейлетоніст», не лише справився із письменницьким

завданням, а й дав «книжку цікаву, оригінальну і займаючу» (1928. —

Ч. 43).

Із наведених прикладів бачимо, що добротність інформації у ху-

дожніх творах визначалася цікавістю сюжету, його неординарністю, а

отже, вмінням автора захопити увагу читача, тримати його в напрузі від

першої й до останньої сторінки. Стандартність, трафаретність сюжетів,

на думку критиків, відштовхувала читача від книги, не кажучи вже про

свідоме копіювання чужих творів, що порушувало письменницьку

етику і вводило в оману читача.

У полі зору рецензентів «Діла» опинилися і видані у Львові нау-

кові праці. Несприятлива суспільна й економічна ситуація 1920-х рр.,

фінансова скрута найбільшого інтелектуального осередку — Наукового

товариства імені Шевченка — проявилися у львівському науковому

книговиданні сповільненням темпів розвитку та відповідно нечислен-

ністю нових праць. Характеризуючи українське літературно-наукове

життя за 1923 р., В. Дорошенко відзначав, що хоча основним науковим

видавничим центром у Галичині залишався Львів, проте у цей період

він «в науку не дав буквально ніякого вкладу»: якби не підготовлений

декілька років тому НТШ дванадцятий том «Українського Архіву» та

фундаментальна праця М. Грушевського «Історія української літера-

тури», то столицю краю випередив би навіть «убогий Ужгород», де

місцеве товариство «Просвіта» видало два томи свого «Наукового

Збірника» (1924. — Ч. 93).

188

Представлені у газеті відгуки переважно охоплюють праці, здійс-

нені на полі україністики, поява яких зумовлювалася нагальною необ-

хідністю протистояти толерованій польським урядом політиці винаро-

довлення. Українські критики здебільшого дефініціювали їх інфор-

мативну значимість за такими показниками: актуальність, новизна нау-

кових фактів, повнота і ґрунтовність дослідження. Так, завдяки праці

Ю. Павликовського «Земельна справа у Східній Галичині», вважав

І. Шимонович, «читачі отримали повну й об’єктивну картину у ви-

світленні цієї проблеми (земельного розподілу у Східній Галичині. —

О. П.) як в історичному, так і в економічному зрізі» (1922. — Ч. 9).

В. Дорошенко відзначив ґрунтовність висвітлених М. Грушевським

матеріалів у тритомнику «Історія української літератури» та назвав цю

працю найкращим компедієм її історії (1923. — Ч. 183). О. Терлецький

звернув увагу на актуальність появи праці С. Рудницького «Основи

землезнання України», яка науково доводила наявність в Україні «фі-

зично-географічних підстав для свого самостійного політичного роз-

вою» (1924. — Ч. 266). «Сензацією з наукового боку» вважало «Діло»

працю К. Сосенка «Пражерело українського релігійного світогляду»,

що вирізнялася новизною матеріалів та ретельним їх авторським опра-

цюванням (1923. — Ч. 7).

Повоєнне лихоліття відбилося і на виданні науково-популярної літе-

ратури. Відчувався брак авторів-популяризаторів, з приводу чого М. Га-

лущинський відзначав: «Найважніше — це недостача популяризаторів і

нової популярної літератури. Ніхто не бачить свойого обовязку у писанні

популярних творів» (1923. — Ч. 93). Усе ж, як свідчать матеріали

«Діла», потреби у доступній для широкого загалу літературі з різних

галузей знань поступово почали задовольнятися завдяки наполегливій

діяльності у цьому напрямі багатьох українських видавничих інституцій

і найактивніше — у другій половині 1920-х рр.

Якість інформації у цих виданнях оцінювалася дослідниками

книги з погляду її корисності для пересічного читача в контексті підви-

щення його освітнього рівня. Українсько-польською конфронтацією у

1920-ті рр. зумовлювався випуск книг, які доступно окреслювали су-

спільно-політичні реалії тогочасного життя. Зокрема, праця Я. Олес-

ницького «Права меншостей» роз’яснювала читачам важливі питання

суспільно-політичного устрою як з огляду міжнародного права, так і в

контексті законів Польщі (1923. — Ч. 173). Причини невідрадного

становища українського шкільництва в політико-правовому полі Польщі

189

розкривалися у працях К. Федоровича «Українські школи у світлі

законів і практики» (1924. — Ч. 171) та І. Герасимовича «На трівогу!»

(1929. — Ч. 183).

Побіч науково-популярних видань суспільно-політичної тематики,

«Діло» презентувало праці, які мали на меті поглибити знання читачів

також в інших галузях — у сільському господарстві, ветеринарній

справі, кулінарії, у галузі охорони здоров’я. Видана у Львові, книга

Ю. Павликовського «Під прапорами самопомочи» ознайомлювала

читачів з проблемами розвитку сільськогосподарської кооперації у

Галичині (1925. — Ч. 244). У книжечці М. Стахурського «Коли і як

помагати при породах коров» було описано механізм породу великої

рогатої худоби та допомогу при цьому людини (1928. — Ч. 99). «Підне-

сенню хліборобської культури» та «інтенсифікації рільної продукції

у нашому селі» сприяла книга М. Творидла «Практичний господар

(Управа ріллі і господарських ростин)», яка містила різноманітну інфор-

мацію з питань рільництва та рослинництва (1928. — Ч. 230). Потрібною

і корисною назвав І. Куровець книгу досвідченого лікаря С. Дрималика

«Плекання дитини. Лікарський порадник для молодих материй», де

пояснювалося, як доглядати дитину на першому році життя (1929. —

Ч. 89). Актуальною з огляду на зростаючу роль жінки у суспільному та

соціально-економічному житті в 1920-ті рр. вважав В. Щурковський

книгу О. Подолинського «Що дівчина і її мати знати повинна?», яка

торкалася питань психічного та фізичного здоров’я жінки (1928. —

Ч. 146). Допомогти галицьким господиням заповнити прогалини у

розвитку місцевої кулінарії мала, на думку С. Олесницької, книга О. За-

клинської «Нова кухня вітамінова», в якій було представлено понад

1000 недорогих кулінарних рецептів, зокрема страви німецької та чесь-

кої кухні (1928. — Ч. 119).

Оцінка інформативності навчальних книг у газеті здійснювалася

насамперед за рівнем відповідності їхніх матеріалів тогочасним освітнім

потребам. Окрім того, рецензенти «Діла» звертали увагу на виховне і

пізнавальне значення таких видань, їхню роль у піднесенні культури

мислення.

У 1920-ті рр. склалася неоднозначна ситуація з українськими під-

ручниками — граматиками і читанками, попередні наклади яких або

були вже вичерпані (це стосувалося, зокрема, хрестоматій О. Барвін-

ського), або не відповідали новим правописним нормам (як, наприклад,

читанки А. Крушельницького). Автор під криптонімом В. Ск. зазначав:

190

«Давні читанки Крушельницького на нижчі кляси були досить добрі.

Одначе заміна правопису не дозволяє ними користуватися, бо це є нех-

туванням підставових засад дидактики, коли дитина інакше пише, а

інакше видить у книжці». Аномалією була й відсутність нової граматики

з української мови: у перевиданій 1928 р. у Львові граматиці С. Смаль-

Стоцького й Ф. Ґартнера зберігався ще старий правопис, що вносило

хаос у навчальний процес: «Отже нові читанки мають уже новий пра-

вопис, а нова граматика старий... Це унікат в історії дидактики». Уник-

нення ж у назві видань слова «український» негативно впливало на

патріотичне виховання школярів, бо підручники ставали денаціоналі-

зованими (1929. — Ч. 240).

Поза тим, критиками «Діла» відзначено низку видань, які вповні

відповідали поставленим навчальним завданням. Допомогти україн-

ським школярам у здобутті музичної освіти, зокрема в опануванні

мистецтвом співу, мали підручники Ф. Колесси «Шкільний співаник»

(1925. — Ч. 284) та «Українські народні пісні в триголосному укладі»

(1926. — Ч. 282). Обидва видання містили українські народні пісні:

перше — на один і на два голоси, друге — у триголосному діапазоні.

Пісні були розташовані по наростанню складності їхнього виконання та

«дібрано з огляду на мельодії — найкращі, з огляду на тексти — від-

повідні передовсім для шкільної молоді». Позитивну оцінку отримала й

видана товариством «Просвіта» 1924 р. читанка для неписьменних

«Просвітні листки», яка була першою спробою «дати змогу і нефаховим

учителям навчити других читання і писання» та відзначалася проду-

маністю розташування й різноманітністю навчальних матеріалів. Під-

ручник містив вісім зошитів для самостійних вправ, на початку кож-

ного з яких був зразок — зображення, а під ним — декілька його назв,

словесних характеристик, що давало змогу потенційному учню вивчати

нові звуки. Літературна частина включала короткі статті з давньої та

сучасної історії України, нариси з етнографії, окремі статистичні відо-

мості, біографії письменників і уривки з їхніх творів, вірші, господар-

ські поради, гумористичні матеріали. Невідомий рецензент, схвально

оцінюючи зміст видання, зазначав: «Матеріял дуже ріжнородний і по-

винен зацікавити тих, для яких він призначається» (1924. — Ч. 9).

Окремі автори газети (наприклад Є. Грицак) вказували на «від-

радне явище» — «деяке оживлення видавництв для молоді» (1924. —

Ч. 198). Однак власне нових оригінальних творів для дітей у цей період

друкувалося порівняно небагато, а основним засобом поповнення ре-

191

пертуару дитячої книги слугували переклади зарубіжної літератури та

перевидання творів відомих вітчизняних письменників. Тобто проб-

леми, які були характерними загалом для української книги 1920-х рр.,

екстраполювалися і на видання для дітей.

Незначна кількість віднайдених нами в газеті відгуків на видану у

Львові дитячу книгу дає нам, на жаль, лише номінальне уявлення про

критерії оцінки її інформативної вартості рецензентами «Діла». Зокрема,

аналізуючи оповідання М. Штеліги «За склянною стіною», невідомий

критик під криптонімом Др. Т. звернув увагу як на його цікавість

(«читається цікаво, і раз і другий…»), так і на покладену на нього

важливу виховну місію, бо воно порушувало надзвичайно важливі

питання — любов до власного народу і батьківщини, розуміння рів-

ноправності всіх націй, значимості праці у власному середовищі для

підвищення загального рівня людської культури (1922. — Ч. 24). На

пізнавальну цінність виданих у Львові творів зарубіжних авторів —

Є. Міллера «Молодість славних людей» (1924. — Ч. 199) та А. Гайль-

борна «Дикі звірі» (1929. — Ч. 206) — вказували у «Ділі» Є. Грицак та

О. Тисовський, адже перша книга розповідала про юні роки багатьох

визначних особистостей, друга — інформувала про життя сорока трьох

різновидів ссавців. Цікавим сюжетом відзначалася повість про пригоди

двох хлопчаків під час канікул «Вакації над морем» Ґустава Ґаєрштема,

а тому, на думку критика під криптонімом О. П., мала заохотити до

читання дітей віком 9—12 років (1925. — Ч. 4).

Отже, загалом інформативна сторона дитячих книг на сторінках

«Діла» оцінювалася у контексті її цікавості для юного читача, а також з

огляду на пізнавально-виховне значення для молоді.

Літературною критикою «Діла» відстежувався вихід у Львові

впродовж 1920-х рр. довідкової літератури. Зокрема, на шпальтах газети

обговорювалися такі видання: «Український стилістичний словник»,

укладений І. Огієнком, «Український правопис із словничком» М. Воз-

няка, «Шематизм всего духовенства…» на 1924 р., «Катальоґ повістей

і оповідань» книгарні НТШ. Аналіз рецензій дав можливість з’ясувати,

що інформативна складова довідкових книг оцінювалася критиками в

контексті достовірності й вичерпності представлених у них відомостей

(даних), а також з погляду відповідності їхніх матеріалів цільовому

призначенню видання. Так, М. Рудницький звернув увагу на те, що

«дуже похвальний та корисний підручник» І. Огієнка мав «зовсім

фантастичний заголовок», який, однак, не відповідав представленим у

192

книзі матеріалам, уже давно відомим зі шкільного курсу граматики

(1924. — Ч. 154, 155). Багато сумнівів викликала у критика і праця

М. Возняка, яка, замість роз’яснити нові правописні правила, висувала

чимало додаткових запитань. Тож М. Рудницький оцінював її «як на

сирий матеріял, з якого поки що вповні користати не можна» (1929. —

Ч. 263). Увагу невідомого дописувача газети привернув своїм змістом

«Шематизм...» на 1924 р., що містив багато важливих регіональних

відомостей, які здебільшого було «зібрано старанно та подано вичер-

пно». Проте видання мало й певні недоліки: про окремі місцевості бра-

кувало даних або вони були взагалі відсутні, інші — викликали сумнів,

що, звичайно, знижувало вартість його інформативної частини для

читача (1923. — Ч. 145). Натомість випущений книгарнею НТШ 1929 р.

«Катальоґ повістей і оповідань» був дійсно інформативно ємким, бо не

лише охоплював перелік назв наявної тут галицької та східноукраїнської

белетристики, а й подавав відомості про їхній зміст за допомогою

коротких анотацій та оцінок літературної критики (1929. — Ч. 279).

Справді ж резонансною книгою у групі довідкових видань мала

стати Українська Загальна Енцикльопедія, робота над створенням якої

розпочалася у Львові наприкінці 1929 р. Довкола внутрішньоінфор-

маційного наповнення енциклопедії у «Ділі» велося чимало дебатів, що

проявилося у чималій добірці публікацій [13]. Однак, попри висловлені

різні зауваження, більшість авторів бачили першу українську енцик-

лопедію дійсно «Книгою Знання», яка «всеціло охопить усі галузі

людського знання, а перш за все всі головні відомости про минуле й

сучасне нашого народу та про його матеріальну й духову культуру» та

стане «необхідною підручною книгою кожного письменного українця»

(1929. — Ч. 246).

Переглянуті нами літературно-критичні матеріали демонструють,

що важливими показниками змістової культури української книги

Львова 1920-х рр. рецензенти «Діла» вважили також такі об’єкти, як

виклад і мова, від якості яких значною мірою залежало відповідне спри-

йняття (засвоєння) читачами закладеної у авторському тексті інформації.

Зокрема, майстерність вислову тісно пов’язувалася українськими кри-

тиками з поняттям стилю і часто визначалася саме його якісним рівнем.

Так, М. Рудницький відзначає «простий, безпосередній, як в оповідача»

стиль Б. Лепкого у повісті «Сотниківна» (1927. — Ч. 260). На харак-

терні риси письменницької вправності А. Чайковського («відомий з

давніх літ стиль автора») вказує Є. Яворовський: «Спокій, зрівнова-

193

ження, і, сказати би, простота-щирість...» (1929. — Ч. 11); «...пливкий,

прозорий й прозово-ритмічний» авторський стиль збільшує вартість, на

думку Ф. Федорціва, і повісті Р. Купчинського «Курилася доріженька»

(1928. — Ч. 43).

Відгуки «Діла» дають можливість і більш конкретизувати критерії

поціновування авторського викладу українськими критиками. Це пере-

дусім — його динаміка, послідовність, логічність: В. Дорошенко від-

значає виклад матеріалів М. Грушевським у праці «Історія української

літератури», який «іде плавко, легко, ясно і живо» (1923. — Ч. 183), а

також Д. Дорошенка, що описує події у книзі «Мої спомини про не-

давнє минуле (1914—1918)» «спокійно, річево й цікаво» (1923. —

Ч. 201); «просто і звязко», на думку І. Німчука, пояснює причини, які

довели до катастрофи національно-визвольних змагань українців у ро-

ки громадянської війни, С. Шухевич у «Споминах з Української Га-

лицької Армії (1918—1920)» (1929. — Ч. 66).

У науково-популярних виданнях особлива увага акцентувалася на

доступності викладу для читача: «…написане незвичайно популярно і

приступно та читається легко, немов яке вправною рукою написане

оповідання», — відгукувався у «Ділі» Василь Лукич на підготовлене

К. Левицьким видання «Історія політичної думки Галицьких Українців

1848—1907» (1927. — Ч. 1, 2); «коротко, ясно і дуже приступно» —

характеризував Д. Миколаєвич оповідь М. Стахурського у книжечці

«Коли і як помагати при породах коров» (1928. — Ч. 99); «загально і

приступно і зрозуміло», на думку рецензента під криптонімом В. М.

(Василь Мудрий?), подавав інформацію М. Творидло у виданні «Прак-

тичний господар» (1928. — Ч. 230); «коротко і ясно, без зайвих тео-

ретичних міркувань» була написана і праця О. Подолинського «Що

дівчина і її мати знати повинна?» — це робило її доступною для широкої

читацької аудиторії (1928. — Ч. 146).

Значна добірка перелічених нами прихильних відгуків у «Ділі»

засвідчує достатньо високий рівень володіння словом українськими

працівниками пера 1920-х рр. Однак у низці рецензій зазначено й недо-

ліки викладу. Так, М. Рудницький однією із хиб тогочасних художніх

творів назвав «безособистий, водянисто-справоздавчий» авторський

стиль, який сприяв одноманітності текстів в українській літературі

(1929. — Ч. 215). Серед львівських видань критик виділив повість

В. Лопушанського «Перемога»: «Її оцінка міститься у двох словах:

ґрафоманія вульґаріс. Це є стиль, мова й «все решта» наших гімназій-

194

них творів» та висловив загалом здивування, «як могло… таке ви-

давництво, як «Червона Калина» пустити в світ таку декадентщину в

стилю, таку саламаху в мові?» (1929. — Ч. 214). В алегоричній формі

на вади стилю повісті В. Радзикевича «Шляхом туги» вказав І. Кедрин:

«…занадто урочистий одяг инколи вяже свободу рухів і робить їх

твердими, що й можна зауважити на стилю автора» (1923. — Ч. 195).

Не надавалася, на думку І. Куровця, як додаток до науково-популярної

праці С. Дрималика «Лікарський порадник для молодих материй»

«надто науково» написана розвідка І. Свєнціцького «Душа дитини», що

не відповідала типологічній специфіці видання (1929. — Ч. 89).

Поруч із викладом пильну увагу літературних критиків «Діла»

привернули й проблеми культури мови у тогочасних друках, що були

спричинені неусталеністю правописних норм і сильним впливом на

українську мову російської та польської культур. Як свідчать матеріали

газети, прийнятий наприкінці 1920-х рр. сумісно зі східними українцями

правопис не лише не врегульовував, а навіть висував чимало чергових

запитань: 1930 р. на прохання читачів редакція «Діла» завела спеціальну

рубрику «Куток мови», яка допомагала розібратись у мовноправо-

писних непорозуміннях на основі аналізу помилок, допущених в укра-

їнських виданнях (1930. — Ч. 168).

Усі ці мовні перипетії відобразилися і в українській книзі Львова

цього періоду. Численні зауваження літературної критики «Діла» сто-

сувалися «недбайливої мови» українських творів, що зумовлювалося

засиллям у них іншомовної лексики та неправильною побудовою ре-

чень під впливом польської мови. Це — «крикливі москалізми», на які

вказує І. Кедрин у повісті В. Радзикевича «Шляхом туги»; «безвпинні

німецькі, московські й говірні слова», що наповнюють оповідання

П. Дереша у збірці «Кумис», а також «галичанства», які є чистими

москалізмами…», зауважені М. Рудницьким у збірці поезій В. Бобин-

ського «Ніч кохання» (1923. — Ч. 183). Щоб не бути голослівним щодо

напруженості ситуації у мовному питанні, М. Рудницький представив у

газеті складений ним реєстр запозичених із польської та російської мов

слів, зворотів, фраз, присутніх у повістях К. Гриневичевої «Шеломи в

сонці», Ю. Опільського «Тінь велитня», Р. Купчинського «Перед на-

валою», Ю. Шкрумеляка «Чета крилатих», Б. Лепкого «Батурин» і

«Полтава», у частинах роману Ф. Дудка «В заграві» — «Чорторий»,

«Кров і квіти» (1929. — Ч. 216). Критикуючи «засміченість» мови у

творах українських письменників, відомий мовознавець пояснював це

195

насамперед негативним впливом на читача, бо «кожне чуже слово,

кожний невдатний зворот схоплює некритичне вухо і повторює його,

передаючи далі як зразки недуги» (1929. — Ч. 215).

Недоліки мови проявлялися й у суто правописних помилках, біль-

шість з яких можна було уникнути в українських виданнях під час

попереднього редакційного опрацювання тексту та ретельного вичи-

тування коректури. «Ще одно: видавці могли би з пошани для книжки

подбати про перегляд рукописів перед друком, а в друку про кращу

коректу, від якої терпить і автор і читач, а навіть вони самі, підриваючи

повагу своєї фірми», — наголошував М. Рудницький, аналізуючи ви-

дані «Червоною Калиною» малі прозові твори Б. Лепкого «От так собі:

Мініятури» та В. Софроніва «Грішник: Нариси» (1927. — Ч. 73); «Пра-

вопис зовсім випадковий, непослідовний. Де, як зачуваю, не вина

автора, а видавництва», — зазначав відомий критик, наводячи «перли»

із творів Б. Лепкого (1929. — Ч. 216); низку мовних і правописних

недоліків також виявив І. Німчук у «Споминах з Української Галицької

Армії (1918—1920)» С. Шухевича (1929. — Ч. 66).

Проблем у вирішенні мовноправописного питання у 1920-ті рр.

додавали також задавнені суспільно-політичні конфлікти в українському

соціумі Галичини. Так, незважаючи на «удержавнення» з кінця ХІХ ст.

фонетичного правопису, окремі видавці все ще традиційно послуго-

вувалися етимологією. 1926 р. невідомий дописувач «Діла» повідомив

про видання «Обществом им. М. Качковского» «в московській шаті»,

перестарілим етимологічним правописом оповідань видатного галиць-

кого просвітнього діяча і письменника ХІХ ст. І. Наумовича. Якби «не

ці незрозумілі аномалії, — зазначалося у відгуку часопису, — то повне

видання творів Наумовича найшлоб у нас не мало вдячних читачів, бо

і нині можна найти в них багато повчаючого, корисного, ідейного»

(1926. — Ч. 156).

Непорозуміння на мовному ґрунті великою мірою позначилося на

якості виданих у той час перекладів творів зарубіжних авторів. При їх

оцінці критики звертали увагу, зокрема, на рівень адаптації перекладу до

особливостей української мови, а також на наявність (відсутність) у

перекладених творах іншомовних слів. Так, надто правильний, майже

дослівний переклад Я. Гординським п’єси В. Шекспіра «Сон літньої

ночі» нагадував рецензентові — М. Рудницькому — переклади з гім-

назійної доби, які «давали все: крім (часто!) розуміння змісту і крім

(завсіди!) краси оригіналу». До цього додавалися ще мовностилістичні

196

помилки: «Мова досить засмічена москалізмами і польонізмами… Сти-

лістичних гріхів ще більше» (1927. — Ч. 108). Поза тим, що переклад

В. Мурського книги Г. Еверса «Індія і я» був, на думку І. Кедрина,

«добрий передусім умілим підхопленням легкости стилю автора та

приноровленням характеру твору до своєрідних умов української мо-

ви — її фразеольоґії», однак власне мова твору мала низку недоліків —

«суто-український дух мови (складня) й сила суто-неукраїнських по-

одиноких слів, а то здебільша польонізмів...» (1924. — Ч. 9). Натомість

сприйняття змісту книги Є. Міллера «Молодість славних людей» дещо

ускладнювалося, вважав Є. Грицак, зробленим В. Завадською перекла-

дом, бо «майже бездоганний з боку мови» він був «трохи сухий», —

«мова не така барвиста й свіжа… і речення надто довгі». Подібно не-

досконалість перекладу М. Лотоцького та М. Кокольського негативно

позначилася при відтворенні рідною мовою оповідань А. Гайльборна

«Дикі звірі». Як вказував О. Тисовський: «…перекладник мабуть не

міг увільнитися від впливу стилю оригіналу і вийшло часом — німецьке

речення українськими словами».

Отже, відстоюючи чистоту мови, українські критики «Діла» спо-

нукали авторів і перекладачів орієнтуватися у своїй письменницькій

діяльності на багатство народної мови та безпосередньо в ній шукати

необхідний лексичний матеріал. Підтвердженням цьому, зокрема, слу-

гує низка прихильних відгуків часопису: «ядерною, чисто народною

мовою» героїв, на думку М. Рудницького, відзначалися присвячені

життю українських виселенців у концентраційних таборах у 1914—

1918 рр. оповідання К. Гриневичевої у збірці «Непоборні» (1926. —

Ч. 170); «Мова буденна, але гарна і чиста, з маркантним індивідуальним

кольоритом…» — так оцінював Ф. Федорців мовну вправність Р. Куп-

чинського у повісті «Курилася доріженька»; високо поціновані крити-

ками за народний характер мови («Від народу-ж у Чикаленка його

відома нам усім, чиста як кришталь — мова» (О. Грицай) (1925. —

Ч. 112); «Написані вони запашною наддніпрянською мовою. Немає в

них ані кутих слів, ані звульгаризованих. Відзначаються ці «Спогади»

доброю будовою речення, опануванням думки та льоґікою переказу»

(О. Ковалевський) (1929. — Ч. 277) були й мемуари Є. Чикаленка

«Спогади 1861—1907». Серед видань зарубіжної літератури «гарною

мовою» перекладів відзначалися виданий роман А. Конан-Дойля «Про-

пащий світ» (1922. — Ч. 36), повість Ґ. Ґаєрштема «Вакації над морем»

у перекладі К. Малицької (1925. — Ч. 4), збірка «Книга Псальмів»

197

(перекладач — Я. Левицький) (1925. — Ч. 134), та особливо — збірка

церковних богослужінь «Свята відправа вечірня і рання» у перекладі

І. Огієнка, яка, на думку М. Рудницького, зробила теологічний текст

доступним і зрозумілим для пересічного читача («все те, що колись

зводилося до поодиноких відорваних слів, з якими звязувалися диво-

глядні, неясні «символи», стає нараз живим, безпосереднім, суцільним

вражінням») та внесла у нього «трохи свіжого повітря, чистої народної

мови» (1923. — Ч. 67).

Розуміння важливості науково-довідкового апарату як складової

справді якісної і культурної книги проявилося у відгуках «Діла», пере-

дусім у фіксації наявності його елементів у виданнях. Серед виданих у

Львові, зокрема, були відзначені: «Книга Псальмів» із доданими до

пісень поясненнями історичного характеру; альбом «Ґрафіки», що

ілюстрував доробок відомого українського художника П. Ковжуна, з

ґрунтовною передмовою «арбітра в мистецьких справах» М. Федюка

(1924. — Ч. 135); нове видання комедії М. Старицького «За двома

зайцями», яке містило режисерські примітки у тексті та низку додат-

ків — «плян сцени, ноти до пісень і поясненя менше зрозумілих слів»

(1926. — Ч. 271); науково-популярна праця В. Дорошенка «Іван Фран-

ко» з покажчиком літератури про письменника та списком малозрозу-

мілих слів (1924. — Ч. 171); книга О. Заклинської «Нова кухня вітамі-

нова» із поданими до неї у кінці додатками — «словарцем куховарських

слів, порядком подавання страв» (1928. — Ч. 74); праця Г. Кассона

«Тайни успіху в інтересах», що містила ґрунтовну передмову перекла-

дача В. Приходька і в якій детально роз’яснювалися причини невдач

багатьох підприємців, оскільки вони не орієнтувалися у законах ринку

(1928. — Ч. 185).

Високу оцінку щодо наявного науково-довідкового апарату на

сторінках часопису отримали перевидані 1928 р. львівським видав-

ництвом «Бібліотека літературних перлин» твори П. Куліша «Орися» та

І. Франка «Панські жарти», що виділялися «прегарними», «цікавими і

звязкими» передмовами, в яких є «саме те, чого треба, ні одного зай-

вого слова. А писані знавцями українського письменства [В. Щуратом,

І. Б. (І. Білецьким?)] вносять чимало нового. Досі несказаного...».

Вартість нового видання поеми І. Франка, на думку рецензента під

криптонімом Я. Б., збільшували численні примітки до тексту — «багаті

історичні й лєксикальні пояснення (рідкість у наших виданнях!)», зроб-

лені «зі знанням річи й дбайливо» (1928. — Ч. 260).

198

Бачення літературною критикою «Діла» книги як цілісної системи,

що гармонійно поєднує досконалість змісту з її відповідним оформ-

ленням і втіленням у друці, зумовило актуалізацію обговорення проб-

леми зовнішньої привабливості українських видань на шпальтах газети.

«Проблємою і вимогою сучасного моменту, — зазначав з цього при-

воду М. Голубець, — стає гарна книжка в усьому свому цілому — від

окладинки, до укладу заголовної карти, глав, ініціялів, заставок, ілюс-

трацій, стилю черенок, їх укладу в сторінку, відношення тексту до

марґінесів і т. и. аж до переплету включно» (1924. — Ч. 135).

У центрі уваги, закономірно, опиняються видані у Львові україн-

ські друки. Чимало з них були майстерно оформлені українськими

митцями, що плідно працювали у цей час на теренах Галичини: «Книж-

ка видана вибагливо. Окладинка арт. Ковжуна може трохи надто «мо-

дерна» для світа героїв Маковея, але дуже ориґінально намальована

«примруженим оком», — характеризував видання збірки оповідань

О. Маковея «Примруженим оком» М. Рудницький (1923. — Ч. 22);

«Книжка окрашена вінєтою й маркою видавництва на чотири краски —

виконання відомого артиста-маляра Павла Ковжуна, а крім того 25

ілюстраціями, з яких 20 колірованих», — відзначав невідомий рецензент

газети рівень мистецького виконання книги К. Сосенка «Пражерело

українського релігійного світогляду» (1923. — Ч. 7); «Вінєтка Січин-

ського... стільки само скромна, скільки приємна для ока, — а це для

книжки велике добро», — писав І. Кедрин про оформлення твору

Г. Еверса «Індія і я» (1924. — Ч. 9); «Вартість оповідання збільшують

ще прегарні малюнки нашого знаменитого мистця Петра Холодного, які

одні змушують нас задержатись при читанні, щоби подивляти прав-

дивий артизм і мистецьке виконання», — відгукувався І. Раковський

про естетичний бік виданого оповідання М. Чайківського «За силу

Сонця!» (1925. — Ч. 277).

Особливу увагу критиків привертала наявність відповідних ілюс-

трацій у виданнях, що посилювали б враження від прочитаного. За-

галом, як свідчать відгуки часопису, у 1920-ті рр. українська книга

Львова в ілюстративному плані виглядала достатньо презентативною.

Численні ілюстрації збагачували змістову частину таких видань, як

«Берестейський мир» І. Кедрина, «Історія політичної думки Галицьких

Українців 1848—1907» К. Левицького, «Практичний господар» М. Тво-

ридла (містила 284 ілюстрації різного господарського знаряддя, машин

і зразків рослин), «Коли і як помагати при породах коров» М. Стахур-

199

ського (вісімнадцять малюнків у тексті), «Лікарський порадник для

молодих материй» С. Дрималика, «Свято української друкованої книги.

В память 350-ліття появи першої української друкованої книги у Льво-

ві» (1924. — Ч. 171), «Катальоґ повістей і оповідань» («украшений

багатьома клішами заголовних карт численних книжок»).

Однак не всі видані у цей час книги відзначалися належним худож-

нім оформленням. Так, В. Дорошенко розкритикував у «Ділі» якість

оформлення мемуарів Д. Дорошенка «Мої спомини про недавнє минуле

(1914—1918)»: «Шкода тільки, що видані спомини так сіро й без сма-

ку… Друк, титулова картка, окладинка все таке ординарне, наче не

спомини заслуженого українського діяча, а цінник Ризниці чи що»

(1923. — Ч. 201). Значного покращання оформлення потребували також

шкільні підручники й дитяча книга. Найбільшою вадою української

навчальної книги, на думку критика часопису під криптонімом В. Ск.,

був «брак ілюстрацій, які так дуже розбуджують уяву дитини і цікавість

до книжки». Зокрема, їх не було навіть у нових підручниках, як, на-

приклад, у виданій 1929 р. для першого класу гімназії або п’ятого —

народних шкіл читанці А. Крушельницького «На провесні життя». Про-

вівши паралелі з аналогічними польськими виданнями, що містили

чимало малюнків і зображень, рецензент підсумовував: «...в україн-

ських читанках цього всього дитина не находить і тому менше мусить

ними цікавитися» (1929. — Ч. 240).

Подібні проблеми торкалися і видання дитячої книги. Зокрема,

Є. Грицак вказував, що «ілюстрації... в «Молодости» або в «Шан-

сельорі» (книжки видавництва «Світ Дитини». — О. П.) вже дуже не-

модні, шабльонові і з естетичного боку вже перестарілі»; «...трохи

скупо ілюстрована», на думку критика, була й утретє видана Укра-

їнською книгарнею й антикварнею казка І. Франка «Коваль Бессім»

(1924. — Ч. 199). Поза тим, низка схвальних відгуків щодо оформ-

лення таких дитячих книг, як «Вакації над морем» Ґ. Ґаєрштема, «Дикі

звірі» А. Гайльборна, М. Рубакіна «Оповідання з царства звірів»

(1926. — Ч. 263), нового видання збірки І. Франка «Коли ще звірі

говорили» (1924. — Ч. 199), засвідчують активізацію спільних зусиль

видавців і художників-ілюстраторів щодо покращання естетики видань

для юних читачів.

Значною мірою якість текстових й ілюстративних матеріалів, умі-

щених в українських виданнях, залежала від певних технічних чинників,

зокрема від якості паперу. Тому принагідно на це звертали увагу у своїх

200

відгуках рецензенти: «Виданий на гарному папері... робить на загал доб-

ре вражіння» — про «Катальоґ повістей і оповідань»; «прегарний папір,

гідний тексту» було вибрано для видання збірки нарисів В. Стефаника

«Земля» (1926. — Ч. 79); «Книга видана на доброму папері і дуже

старанно...» — відгук про працю М. Творидла «Практичний господар»;

«Книжка видана на гарному папері...» — про «Книгу Псальмів».

Підсумовуючи, зазначимо, що обговорення у щоденній газеті

«Діло» української книги з позицій культури видання засвідчує акту-

альність порушуваної теми, яка з огляду на специфіку суспільно-полі-

тичних обставин у Галичині впродовж 1920-х рр. виходила за рамки

зацікавлень вузького кола фахівців та повною мірою торкалася ши-

рокого громадського загалу. Масивна добірка відгуків на львівські

видання не лише доводить пріоритетність Львова у контексті видавничих

реалій Польщі, а й наочно демонструє загальні проблеми культури ук-

раїнської книги Галичини у цей період. Проаналізовані нами публікації

доводять однаково вимогливе ставлення авторитетного авторського

кола газети до видання наукових, науково-популярних, художніх, на-

вчальних, дитячих, довідкових книг, при цьому виділяючи й специфічні,

характерні лише для конкретного типу видання показники вартості.

Опубліковані у «Ділі» відгуки підтверджують, що видані у Львові в

1920-ті рр. книги були різними за рівнем досконалості авторського

тексту, якістю редакторського опрацювання, естетикою оформлення і

втіленням у друці, що й обумовлювало їх неоднакову оцінку літера-

турною критикою. Тож піднесення на новий культурний щабель укра-

їнської книги було тим основним завданням, яке активно пропагувалося

у 1920-х рр. на сторінках газети її авторами.

1. Барыкин В. Е. О некоторых аспектах культуры книги в современных усло-

виях / В. Е. Барыкин // Книга : исследования и материалы. — М.: Терра,

1997. — Сб. 74. — С. 81—98; Барыкин В. Е. Культура книги / В. Е. Ба-

рыкин // Книга : энциклопедия. — М., 1999. — С. 354.

2. Васильев В. И. К постановке вопроса об определении понятия «книжная

культура» / В. И. Васильев // Научная книга. — 2002. — № 3/4. —

С. 14—20; Васильев В. И. Объемные и структурно-репертуарные по-

казатели выпуска литературы и книжная культура / В. И. Васильев //

Научная книга. — 2004. — № 3/4. — С. 34—45; Васильев В. И. От «ти-

пографского искусства» к «книжной культуре» / В. И. Васильев // На-

учная книга. — 2005. — № 3. — С. 12—22.

3. Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ —

перша третина ХХ ст.) : навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів / авт.-

201

уклад.: Н. Зелінська, Н. Черниш, Е. Огар, Л. Івасенко та ін. — Львів :

Світ, 2003. — 612 с.

4. Гавенко С. Ф. Методологічні проблеми дизайну книги як техніко-есте-

тичної системи / С. Ф. Гавенко // Поліграфія і видавнича справа. —

2002. — № 39. — С. 125—128.

5. Дорошенко В. Наші літературні новини (Стерні. Місячник літератури,

мистецтва, науки та студентського життя. Ч. 1. Липень. 1922. Ст. 131) /

Володимир Дорошенко // Діло. — 1922. — Ч. 27.

6. Зелінська Н. Поетика приголомшеного слова (Українська наукова літе-

ратура ХІХ — початку ХХ ст.) : монографія / Н. Зелінська. — Львів :

Світ, 2003. — 352 с.

7. Зубрицький І. З. Книго- та пресовидання для дітей в контексті доби (1919—

1927 рр.): за матеріалами газети «Діло» / І. З. Зубрицький // Наукові

праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана

Огієнка : Філологічні науки. — Кам’янець-Подільський, 2011. —

Вип. 25. — С. 227—229.

8. Кедрин І. Кріза української драми / Іван Кедрин // Діло. — 1924. — Ч. 93.

9. Мильчин А. Э. Издательский словарь-справочник / А. Э. Мильчин. — М.,

1998. — С. 187.

10. Мильчин А. Э. Культура книги: Что делает книгу удобной для читателя /

А. Э. Мильчин. — М., 1991. — 323 с.

11. Огар Е. І. Культура дитячого видання: основні складові успіху / Е. І. Огар //

Поліграфія і видавнича справа. — 2002. — № 39. — С. 128—134.

12. Палюх О. Українське книговидання у Львові 20-х рр. ХХ ст. в ретроспек-

тиві газети «Діло»: умови видавничої діяльності, мережа видавництв /

Ольга Палюх // Записки Львівської національної наукової бібліотеки

імені В. Стефаника. — Львів, 2009. — Вип. 1(17). — С. 177—198.

13. Перша українська енцикльопедія // Діло. — 1929. — Ч. 246; Лучаковсь-

кий. Замітки на марґінесі видавництва української енцикльопедії / Луча-

ковський. — 1929. — Ч. 270; В справі «Української Загальної Енцикльо-

педії». — 1929. — Ч. 272; Рудницький М. Якої нам треба енцикльопе-

дії? / Михайло Рудницький. — 1929. — Ч. 273, 274; Сірополко С. Ще до

питання : якої нам треба енцикльопедії? / Степан Сірополко. — 1930. —

Ч. 8; Раковський І. Яка буде наша перша енцикльопедія? / Іван Раков-

ський. — 1930. — Ч. 26, 28, 30; І. Н. Велике діло. На марґінесі першого

зшитка Української Загальної Енцикльопедії / І. Н. — 1930. — Ч. 107;

Чіпка Галактіон. Ех Kolomyja lux! / Галактіон Чіпка. — 1930. — Ч. 117.

14. Рудницький М. Журнали, видавці та література / Мих. Рудницький. —

Діло. — 1925. — Ч. 106.

15. Сикорский Н. М. Теория и практика редактирования : учебник / Н. М. Си-

корский. — Изд. 2-е, испр. и доп. — М. : Высшая школа, 1980. — 328 с.

202

16. Словник книгознавчих термінів / уклад.: В. Я. Буран, В. М. Медведєва,

Г. І. Ковальчук, М. І. Сенченко. — К., 2003. — С. 85.

17. Черниш Н. Культура видання: теоретична модель та її практичне засто-

сування / Н. Черниш // Палітра друку. — 1996. — № 4. — С. 55—57;

Черниш Н. І. Проблеми культури книги у спадщині видатних укра-

їнських редакторів кінця ХІХ — початку ХХ ст. / Н. І. Черниш // Полі-

графія і видавнича справа. — 2002. — № 39. — С. 110—120.

18. Шаповал Ю. Г. «Діло» (1880—1939 рр.): Поступ української суспільної

думки / Ю. Г. Шаповал. — Львів, 1999. — 384 с.

II. Rezensionen Die Welt der Slaven LX, 2015, 180-202.

Walter Smyrniw: Ukrainian Science Fiction. Historical and thematic perspectives.

Bern u.a.: Peter Lang 2013. 388 S.

Walter Smyrniw, emeritierter Professor für Slavistik der renommierten McMaster

University in Hamilton/Ontario, legte 2013 nach Jahren der Recherche und konzentrierten

Arbeit seine große Monographie über die Ukrainische Science Fiction

(USF) im 20. Jh. auf Englisch vor, über die damit nun endlich ein maß-

gebendes Standardwerk geschaffen wurde. Das ist eine Pionierleistung, die gar

nicht hoch genug eingeschätzt werden kann. So etwas gab es bislang weder in

ukrainischer, noch in russischer und schon gar nicht in englischer Sprache. Das

konnte auch nur ein Wissenschaftler wie Smyrniw leisten, der alle drei Sprachen

gleichermaßen beherrscht und darüber hinaus noch des Deutschen kundig ist.

Mit großer Akribie und wissenschaftlicher Zuverlässigkeit, mit sicherer Gestaltungskraft

und in gut lesbarer Sprache, die auch ein breiteres Publikum erreicht,

ist es ihm gelungen, die Entwicklung, die Spezifik, die kulturpolitischen Rahmenbedingungen

und den erstaunlichen thematischen Reichtum der USF im

Zeitraum von 1906 bis 2000 in 20 Kapiteln auf knapp 400 Seiten darzustellen.

Den Anspruch, damit eine vollständige oder erschöpfende Darstellung der Geschichte

der ukrainischen Science Fiction zu bieten, erhebt er nicht. Er beschränkt

sich programmatisch auf deren thematischen Entwicklungsgang, Fragen

von Form, Stil und literarischer Wertigkeit berührt er nur am Rande.

Anders als die sowjetische Literaturwissenschaft behauptete, die während der

Sowjetherrschaft über die Ukraine von 1922 bis 1991 die absolute Deutungshoheit

beanspruchte, bildet den Beginn der USF nicht erst Vynnychenkos (Воло-

димир Винниченко) dreibändiges Erfolgsbuch „Soniashna mashyna“ („Сoняш-

на машина“) von 1928. Die ersten drei SF-Autoren waren Krat, Chaikovskyi

und Kapii, junge technikbegeisterte Sozialisten, nicht aber Anhänger der

Bolschewiki, weshalb ihre in der Ukraine oder im Westen erschienenen Werke

von der sowjetischen Zensur totgeschwiegen wurden. Die erste ukrainische

Utopie, der Kurzroman des Emigranten Pavlo Krat (Павло Крат) „Koly ziishlo

sontse: opovidannia z 2000 roku“ („Коли зiйшлo сонце: оповідання з 2000

року“), erschien bereits 1918 in Toronto, blieb aber in ihrer Heimat unbekannt.

In seiner nicht etwa nationalistischen, sondern globalen Vision imaginierte der

Sozialist und presbyterianische Geistliche die religiöse Utopie einer Weltgesellschaft,

wo man, nicht zuletzt dank der Nutzung von Solarenergie, in Freiheit,

Wohlstand und Frieden lebt. Ebenso blieben Mykola Chaikovskyi’s (Микола

Чайковський) „Za sylu sontsia“ („За силу сонця“) von 1925, eine kühne Voraussicht

der Nutzung von Sonnenenergie in großem Stil, und Myroslav Kapii’s

(Мирослав Капій) „Kraina blakytnych orkhidei“ („Країна блакитних орхідей“)

von 1932, die erste Beschreibung einer interplanetarischen Reise, dem ukrainischen

Lesepublikum vorenthalten.

Die einzige Publikation einer im Ausland geschriebenen Utopie war Volodymyr

Vynnychenkos „Sonnenmaschine“, die zwischen 1928 und 1930 dreimal

in Maximalzahl aufgelegt, danach aber bis 1989 totgeschwiegen wurde. Der Best-

Rezensionen 181

seller, der in Deutschland spielt und keinen einzigen ukrainischen Protagonisten

hat, faszinierte die Leser mit seiner heterogenen Mischung von Abenteuer-, Detektiv-

und Liebesroman mit philosophischer, psychologischer und ironischer Finesse,

dazu mit Elementen der Sozial- und Politsatire auf die Weimarer Republik

und auf einen drohenden Welt- und Bürgerkrieg. Im Fokus der spannenden

Handlung steht der brillante Berliner Chemiker Dr. Shtor, Erfinder der Sonnenmaschine,

die unentgeltlich Solarbrot aus Gras und Elektroenergie für alle

produziert. Vynnychenko entwirft die komplexe Vision einer Zukunftsgesellschaft,

der wissenschaftliche Erfindungen Segen und zugleich Schaden bringen.

Die gigantische Sonnenmaschine beschert ihr zwar komplette ökonomische Freiheit,

doch mitsamt ihren Gefahren von Lethargie, Erschlaffung und dem Grö-

ßenwahn des „Mensch-Gottes“. Aus scharfen Interessenkonflikten, grassierender

Apathie und militärischer Bedrohung kann die pervertierte Zukunftsgesellschaft

nur durch die Rückkehr zur Arbeit, durch den Charme und die moralische Kraft

emanzipierter Frauen gerettet und endlich soweit humanisiert werden, dass sie

gemäß dem christlichen Liebesgebot den äußeren Feind mit passivem Widerstand

überwindet und alle miteinander einigermaßen frei leben können. Der

große Atem der Utopie ist zwar unverkennbar, aber durch Ironie gebrochen.

Kaum hatten die Sowjetbehörden gemerkt, dass dieses beispiellose Erfolgsbuch

alles andere war als ideologiekonform, wurde es aus dem Verkehr gezogen,

eingestampft und nicht wieder aufgelegt. Das konnte aber seiner stimulierenden

Wirkung auf Leser und aufstrebende SF-Autoren keinen Abbruch tun, bis hin

zu Machwerken wie Lisovyi’s (Петро Лісовий) „Chervona raketa“ („Червона

ракета“) von 1932, einem unverschämten Plagiat von Kurd Laßwitz’ Erfolgsbuch

„Auf zwei Planeten“ von 1897.

Mit Vynnychenkos „Sonnenmaschine“ erreicht eine Besonderheit der USF gegenüber

zeitgenössischer SF-Literatur im Westen ihren Höhepunkt: die Vision

von der Nutzung der Sonnenenergie, die wir bei gleich drei ukrainischen Schriftstellern

finden, und zwar viele Jahre vor deren faktischer Entdeckung im Jahr

1954. Smyrniw sieht einen Hauptgrund dafür im starken Einfluss von Kurd

Laßwitz (1848-1910), einem der Gründerväter der modernen Science Fiction, der

in Deutschland gleichen Rang hatte wie H.G. Wells in England und Jules Verne

in Frankreich. Sein zweibändiger Roman „Auf zwei Planeten“, ein Opus von

über tausend Seiten, erschien siebzehn Jahre nach Percy Gregs Roman „Across

the Zodiac“ von 1880 (dt. „Jenseits des Zodiakus“, 1882) und zwei Jahre vor der

Buchfassung von H.G. Wells’ „War of the Worlds“, dem wohl berühmtesten und

einflussreichsten Science Fiction Roman aller Zeiten, der mehrfach verfilmt

wurde.

Alle drei Romane handeln von der Konfrontation zwischen Menschen und

Marsbewohnern. Laßwitz’ Mars-Roman wurde ein Bestseller, erschien mehrfach

bis 1930 in astronomischen Auflagenziffern, wirkte auf Expressionisten wie Georg

Heym und wurde schnell in viele Sprachen übersetzt, 1903 und 1925 auch

ins Russische, ins Englische allerdings erst 1971. Die gesellschaftskritischen SFTexte

des Autors gerieten größtenteils in Vergessenheit, nachdem sie von den

Nationalsozialisten verboten wurden, denen Laßwitz’ humanistische und pazifistische

Anschauungen nicht ins braune Konzept passten. Bis 1979 war „Auf zwei

Planeten“ zwar in meist gekürzten oder bearbeiteten Ausgaben greifbar, aber

noch immer weithin vergessen, bis auf Ausnahmen wie Arno Schmidt, der Laß-

182 Rezensionen

witz schätzte. Eine angemessene Editionspraxis hat erst kürzlich eingesetzt, seit

die illustrierte „Kollektion Laßwitz“ von Dieter von Reeken herausgegeben wird.

Zu Beginn des zweiten Teils beschreibt Laßwitz die sozialen und politischen

Strukturen der Marsgesellschaft, eine Art hochtechnisierten Globalkommunismus,

u.a. mit extensiver Nutzung der Sonnenenergie durch Kollektoren auf allen

Dächern, um sie in Elektrizität zu transformieren; mit der Herstellung künstlicher

Nahrung für alle und einer Lichtmaschine, die entweder als „Retrospektive“

scheidende Lichtstrahlen zurück hält, um Ereignisse aus der Vergangenheit auszuleuchten,

oder als „Lichtdepesche“ Nachrichten mit Lichtgeschwindigkeit zu

anderen Planeten übermittelt. Laßwitz übertraf mit seinem breiten Spektrum an

Hochtechnologie und Apparatebau jeden anderen SF-Autor um 1900. Die drei

Ukrainer konnten den viel beachteten Roman auf Russisch oder auch auf

Deutsch lesen, da sie sich jeweils längere Zeit im deutsch-österreichischen

Sprachraum aufhielten. Gleichwohl handelt es sich keineswegs um Laßwitz-Epigonen,

da alle drei Romane ihre eigene Konstruktion und Thematik haben.

Einen nennenswerten Einfluss auf die westliche SF konnten sie aber nicht aus-

üben. Die Übersetzungen von Krat ins Englische und Vynnychenko ins Franzö-

sische und Deutsche konnten nie publiziert werden.

Seit den frühen Dreißiger bis in die späten Fünfziger Jahre blieb das SFGenre

dann durch das Dogma des Sozialistischen Realismus auf ideologisch

sanktionierte Themen einer „Science Fiction mit Nahzielen“ eingeschränkt, wie

z.B im Falle des linientreuen Vorzeigeautors Jurii Smolych (Юрій Смолич).

Ganz anders sah es mit der ukrainischen SF-Literatur in der Emigration nach

dem Zweiten Weltkrieg aus, wo sich ohne ideologische Gängelung neue Themen

entwickeln konnten. Obwohl es Mittelmaß auch hier gab, stachen mit Iurii

Balko (Юрій Балко) und Liudmyla Kovalenko (Людмила Коваленко) zwei

hochkalibrige Autoren hervor. Balko beschreibt in „Inzhener Marchenko“ („Ін-

женер Марченко“, erschienen 1947 in Augsburg) nicht nur technische Wunderdinge,

wie elektronische Kleingeräte oder fliegende Autos, sondern auch einen

ethisch verantwortungsbewussten Wissenschaftler, der sich für eine friedenstiftende

Weltregierung engagiert. Kovalenko imaginiert in „Rik 2245“ („Рік 2245 “,

erschienen 1957 in New York) nicht nur neue mechanische Erfindungen und

nukleare Technologien, sondern auch sozialen Wandel, die Gleichberechtigung

der Frau und den Glauben aller an denselben Gott, Themen, die wir übrigens

schon von Vynnychenko kennen. Bei beiden Autoren wird klar, dass sie das Erbe

westlicher SF von Bellamy und Morris, H.G. Wells, Jules Verne und Laßwitz

kreativ weiter entwickelten.

Im Zuge des Tauwetters nach Stalins Tod, Chruschtschows Rede auf dem 20.

Parteitag 1956 mit der Propagierung einer Politik der „friedlichen Koexistenz“

und inspiriert vom internationalen Aufschwung der Raumfahrt kam es zu einer

anhaltenden Renaissance der ukrainischen SF seit den Sechziger Jahren, die bis

zum Ende des 20. Jh. zum meist gelesenen Genre der einheimischen Literatur

wurde, besonders unter der Jugend. Die Thematik wurde reicher und fokussierte

neue Aspekte der menschlichen Natur und der Bestimmung des Menschen, die

in der Konfrontation mit fremden oder künstlichen Lebensformen hervortreten,

wie mit Robotern, Androiden oder synthetischen Varianten des homo sapiens.

Dabei schälten sich zwei gegensätzliche Tendenzen der neuen Diversität

heraus. Die prometheisch-technologische Richtung vertrat Ihor Rosochovatski

Rezensionen 183

(Ігор Росоховатський), der verkündete, dass mit Hilfe neuer Technologie die

Schöpfung einer neuen synthetischen Spezies Mensch möglich werde, des „syhom“

mit unbegrenzten Kräften und ewigem Leben.

Die transformatorisch-spirituelle Linie vertrat dagegen Oles Berdnyk (Олесь

Бердник, 1926-2003). In über zwanzig Büchern sucht der bei weitem produktivste

Autor ukrainischer SF den Leser davon zu überzeugen, dass in einer fernen

Zukunft der Mensch nicht mehr auf seine materielle Existenz und auf

technische Erfindungen beschränkt bleiben werde. Vielmehr werde die ganze

Menschheit durch die Kybernetik in unsterbliche Wesen von reiner Energie

verwandelt werden und im Reich der theistisch-evolutionären Noosphäre existieren

– ganz im Sinne der Evolutionstheologie der Schöpfung des französischen

Jesuiten, Theologen und Paläontologen Pierre Teilhard de Chardin (1881-1955).

Zunehmend bestand Berdnyk emphatisch auf dem Primat des menschlichen

Geistes und der weiteren Evolution der Menschheit über ihre gegenwärtige

Physis hinaus. Seine metaphysische Haltung brachte ihm die Verurteilung zu

mehrjähriger Haft in Straflagern des Gulag ein, aus der er jedoch ungebrochen

und mit dem unerschütterlichen Willen zu unabhängigem Denken zurückkehrte.

1956 rehabilitiert, schrieb er unbeirrt weiter im Geiste eines christlichen

Humanismus, wurde seit 1976 zu einem der Wortführer der ukrainischen Helsinki-Bewegung

für Menschenrechte und kandidierte 1991 nach der Unabhängigkeit

für das Amt des Staatspräsidenten. Mit „Kamerton Dazhboha“ („Камер-

тон Дажбога“) schrieb er die erste Utopie, in der die Gestalt Jesu auftritt.

Zur Themendiversität gehört seit dem Boom der USF nach dem Tauwetter

auch das planetarische Lachen, das das Genre und seine Helden, wenn auch erst

spät, mit einem neuen Sinn für Humor und kritische Distanz parodiert. Ein

prominentes Beispiel dafür ist Jurii Iacheikins (Юрій Ячейкін) Trilogie über

Abenteuer im Weltraum, ein Eisbrecher des bis dato in sturem Ernst erstarrten

Genres. Er erlaubt sich ein quasi-homerisches Gelächter über endlos wiederholte

SF-Klischees, aufgeblasene Raumschiffkapitäne, schwarze und weiße Löcher der

Astrophysik oder Paradoxien von Paralleluniversen und schuf damit neues Lesevergnügen.

Der neue Trend etablierte sich schnell, z.B. in den Geschichten von

Vasyl Berezhznyi (Василь Бережний), mit dem von Mary Shelley entlehnten

Pygmalion-Motiv, oder von Volodymyr Zaietz (Володимир Заєць), mit Flops

und Defekten, wie dem einer Zeitmaschine, der nur noch ein Silberdraht und

eine Fahrradkette fehlt, um korrekt zu funktionieren, weshalb sie eine Explosion

von Riesenzeitwellen im Keller verursacht. Diese und andere SF Autoren erkannten

zunehmend, dass Witz und Humor nicht nur eine wichtige Rolle für

die Zukunft der Menschheit spielen, die ohne Humor verkümmert, sondern

auch für die Revitalisierung des Genres.

Insgesamt bescherte der beispiellose Reichtum der USF seit den Fünfziger

Jahren dem Lesepublikum nicht nur einen Sturzbach neuer Publikationen und

ein neues Spektrum von SF Themen, sondern neben kosmischem Humor auch

kühne und innovative Visionen über die physische und spirituelle Zukunft der

Menschheit. Man darf darauf gespannt sein, welchen Weg das Genre in der

Ukraine des 21. Jh. zu nehmen vermag, deren aktuelle politische Turbulenzen

der Autor noch nicht vorhersehen konnte.

Die reiche Thematik wird mit energischem Zugriff plastisch gestaltet und

analytisch durchdrungen; der Leser wird behutsam und zielgerichtet an die

184 Rezensionen

Hand genommen und durch einen Zeitraum von hundert Jahren geführt. Bei der

sehr klaren formalen und gut durchdachten Anlage des Buches bleiben gleichwohl

einige Miniwünsche offen. So hätte ich in der chronologischen Auswahlbibliographie

an Primärtexten auch Angaben zum Seitenumfang, im Namensregister

die Lebensdaten der wichtigsten Autoren und im Inhaltsverzeichnis deren

Namen im Titel der Kapitel erwartet, damit sie sich besser einprägen können.

Statt auf Hinweise in den Fußnoten angewiesen zu sein, hätte ich mir zum

besseren Überblick eine knappe Bibliographie der wichtigsten Sekundärliteratur

gewünscht.

Das Hauptverdienst von Smyrniws Pionierarbeit besteht aber darin, dass sie

nun endlich eine erste Monographie zur USF bietet und den Anstoß dazu gibt,

dass die Geschichte der ukrainischen Literatur des 20. Jh. und die einschlägigen

Referenzwerke umgeschrieben und die Geschichte der ukrainischen SF, einschließlich

ihrer Poetik und literarischen Wertung, überhaupt erst noch geschrieben

werden muss. Ohne Smyrniws grundlegendes Standardwerk wird man dabei

nicht auskommen.

Innsbruck, Maria Deppermann

(Maria.Deppermann@uibk.ac.at)

I. Думки газета Die Welt дер Славен LX 2015, 180-202.

Вальтер Smyrniw: український фантаст. Історичні та тематичні перспективи.

Берн u.a :. Петро Ланг 2013. 388 С.

Вальтер Smyrniw, почесний професор славістики відомого Макмастер

Університет в Гамільтон / Онтаріо, покласти в 2013 році після багатьох років досліджень і концентрували

Робота його великий монографії на Fiction української науки

(USF) в 20-му столітті. В англійській мові перш, пояснити, що, нарешті, міра

був створений стандарт візуалізації роботи. Це з перших спроб, що навіть

не може бути переоцінена. не те там був ні

Українська, ні по-російськи, і, звичайно, не англійською мовою.

може дозволити собі навіть учений, як Smyrniw, з усіх трьох мовах

і домінують і, крім того, німецький обізнані.

З великим прискіпливістю та наукової достовірності, з безпечним творчої сили

і в зручному для читання мову, яка досягає більш широкої аудиторії,

він досяг успіху в розвитку, особливості, рамки культурної політики

і дивно тематичний багатство USF в

Період 1906-2000 представлені в 20 розділах на майже 400 сторінках.

Претензії, отже, повне або вичерпне виклад історії

забезпечити українську фантастику, він не піднімається. Він обмежений

програмно їх тематична перехідною розвиток, питання

форми, стилю і літературної цінності він тільки торкнувся.

На відміну від радянської літератури стверджував, що під час

Радянське панування України з 1922 по 1991 р, абсолютний суверенітет інтерпретації

стверджував, початок форм USF Vynnychenkos не тільки (Воло-

димир Винниченко) тритомний книга Успіх "Soniashna машина" ("Сoняш-

на машина ") 1928 Перші три SF письменників були Крат, Чайковський

і Kapii, молоді соціалісти технофіли, але не трейлер

Більшовики, який є, чому їх опубліковані в Україні чи на Заході робіт

замовчувалися радянської цензури. Перший український

Утопія, короткий роман емігрантів Павло Крат (Павло Крат) "Коли ziishlo

Сонце: opovidannia р 2000 року "(" Коли зiйшлo сонце: оповідання з 2000

року "), вже з'явилися в 1918 році в Торонто, але залишалася невідомою на батьківщині.

У своїй не про націоналізм, а глобальне бачення уявна

Соціалістична і пресвітеріанської міністр релігійна утопія світового суспільства,

де не в останню чергу завдяки використанню сонячної енергії, в свободі,

Процвітання і світ живих. Точно так само залишилися Миколи Чайковський (в Микола

Чайковський) "Za sylu sontsia" ("За силу сонця") з 1925, сміливі передбачення

Використання сонячної енергії у великих масштабах, і Мирослав Kapii-х

(Мирослав Капій) "Країна blakytnych orkhidei" ("Країна блакитних орхідей")

з 1932, перший опис міжпланетної подорожі, в українському

Аудиторія відмовлено.

Тільки публікація письмового кордоном утопії був Володимир

Vynnychenkos "Сонце машина", що тричі 1928-1930

був запущений в максимальній кількості, але тоді не зам'яли до 1989 року. Лучшее-

Відгуки 181

Продавці, який грає в Німеччині, а не одного українського герої

зачарував читачів з його гетерогенної суміші пригод, детектива

і роман з філософської, психологічної та іронічною витонченістю,

це з елементами соціальної та політичної сатири в Веймарської Республіки

і прийдешня світова і громадянська війна. Фокус захоплюючим

Сюжет обертається навколо блискучої Берлін хімік доктор штор, винахідник сонячної машини,

безкоштовно сонячної хліб з трави та електричної енергії для всіх

проводиться. Винниченко розробляє комплексну концепцію майбутнього суспільства,

наукові винаходи і принести благословення в той же час збитку.

Гігантський сонячний машина ви принесли Хоча повної економічної свободи,

але з усіма їх погрозами млявість, релаксації і Гронер

ßenwahn «людина-Бог". Від гострих конфліктів інтересів, розгул

Апатія і військова загроза, збочені майбутнє суспільство

Тільки повернувшись на роботу, чарівність і моральну силу

бути збережені емансипованих жінок і, нарешті, гуманізувати міри, що вони

відповідно до християнської заповіддю любові зовнішнього ворога з пасивним опором

долає і всі можуть жити досить вільно один з одним.

великий вдих утопії дійсно безпомилково, але переломлюється через іронією.

Не встигли радянські власті зрозуміли, що це безпрецедентний успіх книги

Хіба що-небудь, але ідеологічної відповідності, було вилучено з обігу,

пульпу, а не перевиданий. Але це було його стимулюючий

Вплив на читачів і прагнуть SF письменники не применшує, починаючи

щоб вигадки, як Lisovyi в (Петро Лісовий) "Червона Ракета" ("Червона

ракета ") з 1932, безсоромна плагіат успіху книги курд Laßwitz '

"На двох планетах» в 1897-му

З Vynnychenkos "ВС машини" досягли особливість в РУО на

Сучасний науково-художня література на Заході досяг свого піку: бачення

використання сонячної енергії, ми в тих же трьох українських письменників

знайти, та й протягом багатьох років до їх фактичного відкриття в

1954 Smyrniw бачить головну причину сильного впливу курдів

Laßwitz (1848-1910), один з батьків-засновників сучасної наукової фантастики,

в Німеччині ж рангу, як було H. Г. Уеллс в Англії і Жюля Верна

у Франції. Його двотомний роман "На двох планетах", опус

більше тисячі сторінок, з'явилися сімнадцять років після роману Персі Грега "Через

Знак "з 1880 (DT." За зодіаку ", 1882) і за два роки до

Книга версія H. G. Уеллса "Війна світів", найвідоміший і

Найбільш впливовим науково-фантастичний роман усіх часів, які знімали кілька разів

був.

Всі три романи про протистояння між людьми та

Марсіани. Марс роман Laßwitz 'став бестселером, з'явилося кілька разів

1930 в астрономічних цифрах циркуляції, працював на експресіоністів, таких як Георг

Гейм і швидко перекладений багатьма мовами, в 1903 році і 1925.

в російській, на англійську мову, однак, тільки в 1971 році соціально-критична SFTexte

Автор прийшов забуті після из

Нацисти були заборонені, що гуманіст і пацифіст Laßwitz '

Переглядів не вписуються в концепцію коричневого. До 1979 року не було "На двох

Планета ", хоча в більшості випадків скорочується або відредагувати видання відчутним, але

ще значною мірою забуті, за винятками, такими як Арно Шмідт, Laß- винятком

182 відгуків

Жарт оцінками. Адекватне Редакція практика була останнім часом використовується, оскільки

показано "Колекція Laßwitz" Дітера фон рейок видається.

На початку другої частини Laßwitz описує соціальну і політичну

Структури Марс суспільства, свого роду високотехнологічного світового комунізму,

серед інших з широким використанням сонячної енергії через панелей на всіх

Дахи для того, щоб перетворити його в електрику; з виготовлення штучного

Їжа для всіх і генератор, або як «Ретроспектива»

продовжує вихідні світлові промені назад, щоб висвітлити події з минулого,

або як повідомлення «світло депешу" зі швидкістю світла

інші планети передається. Laßwitz перевищив широкий спектр

Високі технології та обладнання кожен фантаст в 1900 році три

Українці були високо оцінений роман у Росії чи на

Читати по-німецьки, а вони один тривалого періоду в німецько-австрійської

Каже країни перебування. Тим не менш, це не в якому разі не Laßwitz епігони,

так як всі три романи є свій власний дизайн і теми.

Значний вплив на Західній SF вони не могли, але виключно

практика. Переклади Крат на англійську мову і в франко Винниченко

Мальтійський і німецький ніколи не буде опублікований.

З початку тридцятих років аж до кінця п'ятдесятих років SFGenre залишилися

потім догмату соцреалізму на ідеологічній

санкціонував видає "наукову фантастику з найближчих містах" обмежені в

наприклад, у випадку лінії Зайві флагман автора Юрієм Smolych (Юрій Смолич).

Ситуація була зовсім іншою з української науково-художньої літератури у вигнанні після

Другої світової війни, звідки нова ідеологічна без nannying теми

може розвиватися. Незважаючи на те, був також посередні тут, кололи Юрій

Болко (Юрій Балко) і Людмила Коваленко (Людмила Коваленко) два

Автори високого калібру далі. Болко описує в "Інженер Марченко" ("Ін-

женеро Марченко ", опублікованій в 1947 році в Аугсбурзі) не тільки технічні чудеса,

як невеликі електронні пристрої або літаючих автомобілів, але також

етично відповідальним вчений, миротворчість для

Світовий Уряд прагне. Коваленко собі в "Рик 2245" ("2245 Рік"

опубліковані в 1957 році в Нью-Йорку) не тільки нові механічні винаходи і

ядерні технології, але також соціальні зміни, рівність

жінка і віра все той же Бог, теми, які ми, до речі

знаємо з Винниченком. Обидва автори буде ясно, що спадщина

Західна SF Белламі і Морріса, Х. Г. Уеллс, Жюль Верн і Laßwitz

творчо розвиватися і далі.

У ході відлиги після смерті Сталіна, мова Хрущова на 20-

Конгрес в 1956 році з просуванням політики «мирного співіснування»

і надихнув міжнародним підйому в просторі, було

продовжуючи відродження українського SF з шістдесятих років, до

Кінець 20-го століття. Найбільш читаних жанр літератури корінного

було, особливо серед молоді. Тема була багата і зосереджена

нові аспекти людської природи і долі людини,

виникають у протистоянні з зовнішньої або штучний форм життя,

як роботи, андроїди або синтетичних варіантів хомо сапієнс.

У цьому випадку дві протилежні тенденції нового різноманітності очищені

поза. Компанія Promethean-технологічний напрям представлено Ігор Rosochovatski

Відгуки 183

(Ігор Росоховатській), який оголосив, що за допомогою нової технології

Створення нових синтетичних видів людини буде, "syhom"

з необмеженими повноваженнями і вічного життя.

Навпаки, трансформатор-лінія духовної представлені Олесь Бердник (Олесь

Бердник, 1926-2003). У більш ніж двадцяти книг найбільш продуктивним далеко досліджені

Автор України SF, щоб переконати читача, що в далекій

не майбутнє людини більше немає в його матеріального існування і

технічні винаходи залишатиметься обмеженим. Швидше за все буде

Людство кібернетики в безсмертних істот чистої енергії

бути перетворені й існують в області еволюційної теїстичної ноосфери

— Відповідно до еволюційної теології створення французького

Єзуїт, богослов і палеонтолог П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955).

Все більше і більше входили Бердник Емфатік на приматі людини

Дух і подальша еволюція людства через струм

Статура межами. Його метафізична ставлення привів його до переконання,

більше років позбавлення волі у трудових таборах ГУЛАГу ,, але від якої він продовжується

і з непохитною волею повернення до самостійного мислення.

1956 реабілітований, він написав на бентежачись в дусі християнської

Гуманізм, вже з 1976 року став одним з виразників Українського Гельсінського руху

з прав людини і кандидата в 1991 році після проголошення незалежності

на посаду президента. З "Камертон Dazhboha" ("Камер-

тон Дажбога "), він написав першу утопію, в якій з'являється постать Ісуса.

З питань різноманітність чув, так як бум USF після відлиги

Також планетарної сміх, який жанр і його герої, хоча і тільки

пізно пародіюється з новим почуттям гумору і критичну відстань.

Яскравим прикладом є Jurii Iacheikins (Юрій Ячейкін) трилогія

Затверділий космічні пригоди, криголам з на сьогоднішній день у впертій Ernst

Жанри. Він дозволив собі квазі-гомеричний регіт над нескінченно повторюється

СФ кліше завищені капітанів зорельотів, чорні і білі діри

Астрофізика або парадокси паралельних всесвітів і створена нова задоволення читання.

Нова тенденція швидко вкоренилися, наприклад, в оповіданнях

Василь Berezhznyi (Василь Бережний), запозичені Мері Шеллі

Пігмаліон мотив, або Володимир Zaietz (Володимир Заєць), з флоп

і дефекти, такі як машини часу, тільки один срібного дроту і

велосипедного ланцюга відсутня, щоб правильно запустити, тому вибух

Гігантські хвилі, викликані часу в підвалі. Ці та інші письменники SF визнається

більше, що дотепність і гумор не тільки важливу роль в

Майбутнє людства гру, чахне без гумору, але

Також для активізації жанру.

В цілому, безпрецедентний багатство USF запрацював з п'ятдесятих років

Роки читаюча публіка не тільки потік нових публікацій та

Новий спектр SF теми, але на додаток також космічний гумор

сміливі і новаторські бачення фізичного і духовного майбутнього

Людство. Один може бути цікаво, яким чином жанр в

Можливість взяти Україну 21 століття. Чиї нинішня політична нестабільність

Автор не міг передбачити.

Багата тема розроблена з пластиком і енергійного доступу

аналітично проник; Читач ретельно і цілеспрямовано

184 відгуків

Рука і вивезені через період в сто років. В

дуже ясно формально і добре продуманий план книги залишаються тим не менш,

Деякі міні кращого. Так що я мав на хронологічному Auswahlbibliographie

первинних текстів та інформації про кількість сторінок, від імені регістра

біографічні дані найважливіших авторів та їх зміст

Ім'я в назві глави очікує, щоб вони могли запам'ятати краще.

Замість того, щоб покладатися на примітки у виносках, я б

Кращий огляд короткий список літератури з найбільш важливих вторинних літератури

кращого.

Основна заслуга новаторську роботу Smyrniws, однак, є те, що вони

нарешті, є перша монографія на USF і стимулом,

що історія української літератури 20-го століття. і ставлення

Довідкові видання і переписати історію України SF, у тому числі

його поетика і літературний оцінка, в першу письмову

повинно бути. Без Smyrniws основний стандартної роботи ви будете робити

не ладнають.

Інсбрук, Марія Deppermann

II. Мнения газета Die Welt дер Славен LX 2015, 180-202. Вальтер Smyrniw: украинский фантаст. Исторические и тематические перспективы. Берн, среди прочего: Питер Lang 2013. 388 С. Вальтер Smyrniw, почетный профессор славистики известного университета МакМастер в Гамильтоне / Онтарио, положить в 2013 году после многих лет исследований и работы сосредоточены его большой монографии о украинский фантастика (USF) в 20-м веке . на английском языке, объяснить, что было создано, наконец, настроить стандарт визуализации работы. Это из первых попыток, которые не могут быть завышены. Что-то там не был ни украинского, ни в России, и, конечно, не на английском языке. Это может позволить себе даже ученый, как Smyrniw, который доминирует все три языка одинаково и, кроме того, немецкий осведомлены. С большим дотошностью и научной достоверности, с безопасным творческой силы и в читаемом языке, который достигает более широкой аудитории, она преуспела в развитии, особенностях, в рамках культурной политики и удивительной тематической богатством USF в период 1906-2000 представлены в 20 разделах на почти 400 страницах. Претензии, следовательно, полное или исчерпывающее изложение истории украинского научной фантастики, чтобы предложить, это не расти. Он ограничивается программным их тематическую переход развития, вопросы формы, стиля и литературной ценности он только коснулся. В отличие от советской литературы утверждал, что подчеркивает абсолютный суверенитет интерпретации в советское господство в Украине с 1922 по 1991, начало форм USF Vynnychenkos не только (Воло- димир Винниченко) трехтомной бестселлера "Soniashna машына" ("Сoняш- на машина" ) 1928 Первые три SF писатели Крат, Чайковский и Kapii, молодые социалисты технофилы, но не последователи большевиков, поэтому она появилась в Украине или на Западе работ замалчивались советской цензуры. Первый Украинский утопия, короткий роман эмигрантов Павел Крат (Павло Крат) "Коли ziishlo Сонце: opovidannia г 2000 року" ("Коли зiйшлo сонце: оповідання з 2000 року"), уже появились в 1918 году в Торонто, но оставалась неизвестной на родине , В своем не о национализме, а в глобальном видении социализма и пресвитерианской церкви представлял религиозной утопии глобального общества, где, благодаря использованию солнечной энергии, в условиях свободы, процветания и мира живым. Точно так же остались Николай Чайковский (в Микола Чайковський) "Za sylu sontsia" ("За силу сонця") с 1925, смелый предвидение использования солнечной энергии в больших масштабах, и Мирослава Kapii (в Мирослав Капій) "Краина blakytnych orkhidei" ("Країна блакитних удерживается орхідей ") с 1932, первое описание межпланетного путешествия, чтение украинской общественности. Только публикация письменного рубежом утопии был Владимир Vynnychenkos "Солнце машина", которая начала 1928-1930 три раза в максимальном количестве, но после этого вплоть до 1989 года не замяли. Бестселлером 181 отзывов, который играет в Германии, а не одного украинского героев, очаровал читателей с гетерогенной смеси приключений, детектива и романтики с философской, психологической и иронической изяществом этого с элементами социальной и политической сатиры на Веймарская республика и в угрожающей миру и гражданской войны. Внимание возбуждающего действия блестящий химик Берлин доктор Штор, изобретатель солнечной машины, которая производит солнечной бесплатный хлеб, сделанный из травы и электроэнергии для всех. Винниченко разрабатывает комплексную концепцию будущего общества, научных изобретений и принести благословение в то же время ущерба. Гигантский солнечный машина вы принесли Хотя полной экономической свободы, но и со всеми их угрозами вялость, релаксации и Гронер ßenwahn «человек-Бог». От острых конфликтов интересов, безудержной апатии и военной угрозы извращенной общество будущего могут быть сохранены лишь вернувшись на работу, очарование и моральную силу эмансипированных женщин и, наконец, гуманизированную степени, что он преодолевает в соответствии с христианской заповедью любви внешнего врага с пассивным сопротивлением и каждый может жить разумно свободно друг с другом. Великое Дыхание утопии действительно безошибочно, но преломляется через иронией. Не успели советские власти поняли, что это беспрецедентный книга успех был ничего, кроме идеологического соответствия, было изъято из обращения, варке и не переиздан. Но это было его стимулирующее действие на читателей и стремящихся SF писатели не навреди, чтобы измышления, как "Червона Ракета" Lisovyi (в Петро Лісовий) ("Червона ракета") с 1932, возмутительно плагиат успеха книги курд Laßwitz '"На две планеты "1897 С Vynnychenkos" ВС машины "достигли специфику USF к современной научно-фантастической литературе на Западе достигла своего пика: видение использования солнечной энергии, которую мы находим в трех украинских писателей, да и в течение многих лет, прежде чем их фактическое Открытие в 1954 году Smyrniw видит основную причину сильного влияния курдов Laßwitz (1848-1910), один из отцов-основателей современной научной фантастики, то же самое место в Германии был, как Герберт Уэллс в Англии и Жюля Верна в Франции. Его двухтомный роман "На двух планетах", опус более тысячи страниц, появились семнадцать лет после романа Перси Грега "через Зодиак" с 1880 (DT. "За зодиака", 1882) и двух лет, прежде чем в книжной версии Герберта Уэллса "Война миров", самой известной и влиятельной научно-фантастического романа всех времен, который был снят в несколько раз. Все три романы о противостоянии между людьми и марсиан. Марс роман Laßwitz 'стал бестселлером, не появился несколько раз до 1930 года в астрономических цифрах циркуляции, работал на экспрессионистов, таких как Георга Гейма и быстро переведен на многие языки, 1903 и 1925, также в России, но в английском языке до 1971 приехал социально значимых SFTexte автора забыт после они были запрещены нацистами, которые не вписываются гуманистические и пацифистские убеждения Laßwitz 'в коричневой концепции. До 1979 года не было "На двух планетах" Хотя в большинстве случаев укороченных или отредактированные выпуски материальных, но по-прежнему в значительной степени забыты, за исключениями, такими как Арно Шмидт, Laß- 182 отзывов шутку оценкам исключением. Адекватное Редакция практика была в последнее время используется, так как показано "Коллекция Laßwitz" Дитера фон Реекен выдается. В начале второй части Laßwitz описывает социальные и политические структуры общества, Марс вида высокотехнологичной глобальной коммунизма, в том числе с широким использованием солнечной энергии через панелей на всех крышах в целях его преобразования в электричество; общался с производства искусственного питание для всех и генератором, который удерживает либо «Ретроспектива» исходящие световые лучи обратно, чтобы осветить события из прошлого, или как сообщение "свет депешу" со скоростью света на другие планеты. Laßwitz превысил широкий спектр высоких технологий и оборудования любой другой фантаст в 1900 году трех украинцев смогли прочитать роман весьма известный в России или в Германии, потому что каждый из них остался долгое время в области германо-австрийской языка. Тем не менее, это не в коем случае не Laßwitz эпигонов, так как все три романа имеют свои собственные структуры и темы. Значительное влияние на Западной SF они не могли практиковать с, но. Никогда не может быть опубликованы переводы на английский язык Крат и в французском и немецком Винниченко. С начала тридцатых годов до конца пятидесятых годов SFGenre затем остановились на догмы социалистического реализма на идеологически санкционированных вопросов "научно-фантастических с ближайших местах" ограничено, например, в случае линии Лишние флагман автора Юрием Smolych (Юрій Смолич). Ситуация была совершенно иной с украинской научно-художественной литературы в эмиграции из после Второй мировой войны, где может развиваться новые темы без идеологической опеки. Несмотря на то, был также посредственные здесь, ударил с Юрием Балко (Юрій Балко) и Людмила Коваленко (Людмила Коваленко) производится двух авторов высокого калибра. Болко описывает в "Инженер Марченко" ("Ін- женер Марченко", опубликованной в 1947 году в Аугсбурге) не только технические чудеса, как мало электронные устройства или летающие автомобили, но и моральную ответственность ученого, который стремится к миротворческой мирового правительства. Коваленко себе в "Rik 2245" ("Рік 2245», опубликованной в 1957 году в Нью-Йорке), не только новых механических изобретений и ядерных технологий, но и социальных изменений, равенства женщин и вере все тот же Бог, тем, что мы, кстати знаем из Винниченко. Оба автора будет ясно, что они дальнейшее развитие наследие Западной СФ Беллами и Морриса, Герберта Уэллса, Жюля Верна и Laßwitz творческой. В ходе оттепели после смерти Сталина, речь Хрущева на 20 съезде в 1956 году с продвижения политики «мирного сосуществования» и вдохновил международным подъема в пространстве, было продолжающийся ренессанс украинской SF с шестидесятых годов, что до Конец 20-го века. наиболее читаемых жанр литературы коренных, особенно среди молодежи. Тема была богата и сосредоточена новые аспекты человеческой природы и судьбы человека, которые возникают в противостоянии с зарубежными или искусственных форм жизни, таких как с роботами, андроидов или синтетических вариантов хомо сапиенс. В этом случае две противоположные тенденции нового разнообразия очищенные из. Компания Promethean-технологическое направление представлено Отзывы Игорь Rosochovatski 183 (Ігор Росоховатський), который провозгласил, что можно с помощью новой технологии, создание новых синтетических видов человека, "syhom" с неограниченными полномочиями и вечной жизни. Напротив, трансформатор-линия духовной представлены Олесь Бердник (Олесь Бердник, 1926-2003). В более чем двадцати книг украинских, безусловно, наиболее продуктивной автора SF стремится убедить читателя в том, что в далеком будущем, человек больше не будет ограничиваться его материального существования и технологических изобретений. Скорее всего, все человечество будет преобразован кибернетики в бессмертных существ чистой энергии и существуют в сфере теистической эволюции ноосферы — в соответствии с эволюционной теологии создания французского иезуита, богослов и палеонтолог Пьер Тейяр де Шарден (1881-1955). Все больше и больше входили Бердник Эмфатик на примате человеческого разума и дальнейшей эволюции человечества через его текущей телосложения за ее пределами. Его метафизическая отношение принесла ему осуждение нескольких лет лишения свободы в трудовых лагерях ГУЛАГа,, но от которой он вернулся непрерывная и с непоколебимой волей к самостоятельному мышлению. 1956 реабилитирован, он написал на смущаясь в духе христианского гуманизма, уже с 1976 года стал одним из выразителей Украинского Хельсинского Движения за права человека и кандидата в 1991 году после провозглашения независимости в президенты. С "Камертон" (Dazhboha "Камер- тон Дажбога"), он написал первую утопию, в которой появляется фигура Иисуса. По вопросам разнообразия слышал, так как бум USF после оттепели и планетарной смехом, что, хотя и с запозданием, пародировал жанр и его героев с новым чувством юмора и критическое расстояние. Ярким примером является Jurii Iacheikins (Юрій Ячейкін) трилогия о космических приключений, ледокол из доселе заморожены в упорных жанров Эрнст. Он позволил себе квази-гомерический хохот над бесконечно повторяющиеся SF клише завышены капитанов звездолетов, черные и белые дыры в астрофизике или парадоксы параллельных вселенных и создана новая удовольствие чтения. Новая тенденция быстро укоренились, например, в рассказах Василия Berezhznyi (Василь Бережний), с заимствованы из Мэри Шелли Пигмалион мотив, или Владимир Zaietz (Володимир Заєць), с флоп и дефектов, таких как машины времени, только ни серебряной проволоки и велосипедной цепи отсутствует, правильно работать, и именно поэтому он вызывает взрыв гигантского время волны в подвале. Эти и другие авторы SF признанные более, что остроумие и юмор не только играют важную роль для будущего человечества, чахнет без юмора, но и для активизации жанра. В целом, беспрецедентный богатство USF заработал с пятидесятых годов читающую публику не только торрент новых публикаций и новый ассортимент SF темы, но в дополнение к космической юмора также смелых и инновационных видениях физического и духовного будущего человечества. Один может быть любопытно, сможет взять жанр в Украине в 21-м веке. Какой путь, их нынешняя политическая нестабильность автора не мог предвидеть. Богатая тема пластически разработан с энергичным доступа и проникли аналитически; Читатель берется осторожно и целенаправленно к 184 отзывов стороны и прошел через период в сто лет. В очень ясной формальной и хорошо продуманный план книги, однако, некоторые мини-лучшего. Так что я имел в хронологическом Auswahlbibliographie первичных текстов и информации о количестве страниц, имя зарегистрировать жизни данные о наиболее важных авторов и содержанию, как ожидается, будет назван в названии главы, так что вы можете запомнить лучше. Опираясь на информацию в примечаниях Вместо этого, я хотел бы кратко библиографию из наиболее важных вторичных литературы для лучшего обзора. Основная заслуга Smyrniws новаторскую работу, однако, является то, что он, наконец, имеет первую монографию USF и импульс, который история украинской литературы 20-го века. И соответствующие справочные материалы переписан и история украинской SF, в том числе его Поэтика и литературный рейтинг, вообще еще не написана. Без Smyrniws основной стандартной работы вы не будете делать это.

Инсбрук Мария, Депперманн.