...Юнак, що врятував дівчину в стрімких   ущелинах поблизу Катунського хребта, був таємничий і загадковий. Він відчував думки на   відстані; одного його дотику було достатньо, щоб загоїлась рана; повівши рукою, він припинив снігопад. Правда, він не був всесильний. Він не розумів, що таке "вводити в оману",   "розігрувати", тобто говорити неправду; він також не розумів, що таке "довести", — адже   йому зовсім не треба було нічого доводити,   тобто, по-нашому, міркувати, він бачив істину безпосередньо...

Безгрішна і могутня істота — це ще куди не   йшло, але от щодо безпосереднього бачення   істини... Ну, що ж, можливо, автор нам зараз висуне цікаві гіпотези про інші типи пізнання,   принципово відмінні від людського. Це цікаво.

Хто ж він, цей юнак? Звідки він? Нещасна земна   дівчина гадає, що він житель планети Уран. Бідолашна, вона не розуміє, що планети, речі, істоти, явища, зірки, галактики — все це   недосконалий рівень нашого людського світу, це "план диференціації, роз'єднання". Але світ має й інший план, крім "речовинного". Юнак зовсім   не з Урану. Його світ — скрізь, навколо нас, в нас самих і в речах, як єдність всього   роз'єднаного і речовинного...

Зачекайте, зачекайте. Антисвіт? Чи щось у цьому дусі? Якийсь новий вимір простору? Ні, принципово не те! Все це не у просторі, не   у вимірі. "Вимірів немає взагалі ніяких" —   провіщає юнак. — "є різні енергетичні стани. Свідомість — найвища енергія світу. Отже,   рівень Світу залежить від рівня свідомості".

Ось ми й добули енергію, залишивши осторонь   невиразні шматки речовини. Тепер можемо надати   їй грушовидної і якої завгодно форми; автор   надав їй форми прекрасного і загадкового юнака,   щоб вона могла спілкуватися з пасивною   цивілізацією Землі. Зверніть увагу: це саме   енергія в чистому вигляді, свідомість, не   обтяжена ніякими матеріальними явищами. Можна   літати за допомогою думки з необмеженою   швидкістю: "Думка практично не має обмеження з   швидкості польоту. Вона поза тримірністю...".

Геть Ейнштейна з його постулатами про граничну   швидкість руху, геть фізіологію з її   твердженнями про механізм продукування думки;   мисль може відірватись від свого матеріального   носія, і тоді... Отут наука може сказати своє категоричне:   "вето". Гіпотеза про свідомість, розлиту в   світі поза просторовими вимірами і матеріальним   носієм, про вкладені один в одного "енергетичні   рівні" — це вже щось не лише неймовірне, але й   просто неможливе. З однаковим правом можна було   висувати ідею промислового добування теплороду   або піднесення сільського господарства шляхом   широкого застосування "життєвої сили".

Але автор у вигідному положенні: всі наші   аргументи йому ні до чого. Адже з його точки зору, точніше, з точки зору таємничого юнака   "твердження не потребує доведення". Доведення, аргументація — це плід обмеженості людської   цивілізації. Людина зробила велику помилку,

поставивши між собою і природою знаряддя праці,   "технічні апарати", які створюють між дослідником і об'єктами природи бар'єр. "У нас   же немає ніяких протезів. Ніяких додатків.   Істота і Всесвіт. Творення і Творець. Фокус   Пізнання і Безмежність, яка пізнається тим   фокусом..."

За цією тирадою юнака наступає серія   рекомендацій: слідкуйте за природою, не бійтеся   її, почніть з телепатії — ви знайдете багато   чудес, у створенні яких природа була сміливішою від вас.

Ми б і раді прийняті ці рекомендації. Але як же   нам бути, якщо ми знаємо лише хибний шлях — прилади, технічні "протези", непотрібні докази,   аргументи, математичні абстракції. — І навіть телепатію вивчаємо саме таким способом!

Приймемо на хвилинку цю оцінку науки і техніки.   Тоді нам лишиться зловтішатися з приводу буйної фантазії автора: ми принаймні не шукаємо в   світі предметів під назвою "диференціал", або "інтеграл", хоч і вважаємо, що ці математичні   абстракції мають об'єктивний зміст. А ось О. Бердник населив світ математичними абстракціями   (адже "енергія" — теж математична абстракція!) і "відкрив" чимало нового.

А тепер відкинемо оцінку можливостей науки і техніки, як безглузді "протези". І давайте відкинемо її категорично. Ми будемо абсолютно праві. Тисячолітня історія людства принесла колосальні перемоги науці і техніці, і ми не маємо ніяких підстав твердити, ніби наші предки стали на хибний шлях, взявши до рук найперші знаряддя виробництва. Можна висувати гіпотези про різні шляхи цивілізації, але проголошувати помилкою практику, теорію, аргументацію, математичні абстракції — це вже занадто, це не має нічого спільного ні з наукою, ні з науковою фантастикою. А до містики тут один крок, адже при бажанні містичними і божественними рисами наділити "юнака" легко...

Не хотілося б закінчувати цей читацький відгук строгим: "Куди дивилась редакція журналу, публікуючи і т. ін.". Очевидно, товаришів з редакції підкупило те, що оповідання О.Бердника [.......], й вони закрили очі на безглуздість і [ідеалізм] висунутих автором гіпотез. Не забажали вони побачити його недоліків і після того, як читачі почали [надсилати] листи, в яких розповідалося, що сектанти використовують оповідання для доведення того, бо не існує. Журнал виступив з фейлетоном "Схопили бога за бороду", [..сражався...] проти сектантів, знов пройшовши повз зміст самого оповідання. Автор фейлетона І.Власенко пише: "Новела Олеся Бердника — фантастична". Письменник припустив (і цілком слушно), що Всесвіт — це не тільки Земля і "твердь небесна...". Отже, десь у іншій Галактиці можуть бути і розумні істоти, які обігнали у своєму еволюційному розвитку людей на мільйони років. Що ж, припущення про існування розумних істот в інших Галактиках зовсім не нове у фантастиці. Справа не в цьому, а у філософському [справджуванні] твору, а воно хибне. І [взагалі не] треба було редакції так беззастережно погоджуватись з позицією автора, адже фантастика — не просто собі легке чтиво, вона теж спосіб пізнання світу.

Мирослав Попович,

кандидат філософських наук

для “Робітничої газети” (30 липня, 1965 року)

Велика подяка Степану Храброву!

http://tomtar.livejournal.com/2840.html?v...

Источники сказок Пушкина http://feb-web.ru/feb/pushkin/serial/vr1/...

сюжет "Красавица и чудовище"в литературе и драматургии http://fandrom.narod.ru/erik_phantomish_b...

Все о спящих царевнах http://lozovska.narod.ru/snowwhite.html

Истоки сказки о золотом петушке http://www.russfinks.ru/Stranici/Investig...

Незнайка — Носов и Хвольсон http://www.bibliogid.ru/heroes/lubimye/lu...

Каразин http://www.bibliogid.ru/authors/hud/rassk...

Все о Мюнхгаузене http://www.bibliogid.ru/heroes/lubimye/lu...

Айболит и д-р Дулиттл http://www.bibliogid.ru/heroes/lubimye/lu...

Баум и Волков (сайт "Изумрудный город") http://www.emeraldcity.ru/about.htm

Бурaтино и пиноккио http://www.4oru.org/article.357.html

Очень любопытный отзыв на "Пиноккио" http://asya-katina.livejournal.com/51923....

сайт 1001 ночи http://www.sheherazade.ru/

Апокрифические сказки 1001 ночи http://www.znanie-sila.ru/online/issue_18... и http://historic.ru/news/item/f00/s07/n000...

Уже героям першої збірки Олеся Бердника "Поза часом і простором" було притаманне нестримне прагнення до якогось іншого, неземного світу, розкриття його Таємниць, осягнення ролі абстрактного, надприродного Розуму. В усій концепції цієї книжки виступає примітивізм фантастики Бердника як з ідейного, так і з художнього боку. Схематично-банальна побудова сюжету, спрощене розв'язання складних ситуацій і головне — відсутність у творах належного наукового обгрунтування. Все будується на штучних зв'язках, авантюрних прогнозах і ефектих надмірностях.

У другій книзі Бердника — науково-фантастичному романі "Шляхи титанів" — дія відбувається через багато тисячоліть у масштабах цілих космічних систем чи галактик за участю їхніх дивацьких науковців і техніків, потворних супротивників та в умовах, коли їхні космічні подорожі тривають віки, а життя — тисячоліття і врешті люди сягають безсмертя. Все це виступає в таких гіперболах різних енергій, швидкостей, уявлень про світ і буття, що найдивовижніші казки чи релігійні марення здаються зовсім жалюгідними.

Природничо-науковий зміст роману з волі автора вбирає в себе так багато різних видів енергії, речовини і антиречовини, поля і антиполя, гравітації і дегравітації, планет і антипланет, світу й антисвіту, що іноді це здається звичайним умоглядним жонглюванням.

Ось які дива демонструються в романі: подолання Простору й Часу нейтралізацією, Смерті — Воскресінням, перебуванням розумних істот і в атмосфері і в повному вакуумі, їхнє вміння відживляти будь-які втрачені чи пошкоджені частини організму, творити речі й видовища, беручи матеріал для цього з квантів світлового поля.

Змішуючи наймодерніші наукові відкриття й гіпотези, еврестичні претензії, автор іноді вдається до таких неймовірностей, що від їх нагромадження читача охоплює не страх, не диво, не цікавість, а [....відчуття..] відрази.

Він, скажімо, "засновує" Інститут Воскрешень, де й відбувається звичайнісінька автоматична "одноманітна робота по поверненню трупів до життя"..., мов на конвейєрі; із захопленням проектує: "піднімемо Розум на небувалу височину. Ера Безсмертя — це ера повного підкорення Космосу, це торжество Людини над Безкінечністю!". У своїх ідейно-стильових шуканнях автор не досягає діалектичної єдності форми й змісту для різних фантастичних дивацтв, він не знаходить навіть відповідного мистецького втілення.

Всемогутній інтелект, за фантастикою О. Бердника, набуває здатності виходити за межі матерії та її неодмінних форм простору і часу. Але хіба це не вияв Саваофа, Єгови, Аллаха? Може, автор книжки думає, що коли він скаже будь-що про матерію у вигляді світлового поля чи радіоактивності, коли згадає про закономірності розвитку Всесвіту і його істот, про функціональність людського мозку та багатогранність єства, то вже цим самим гарантує себе від ідеалізму й містики?

У творах Олеся Бердника чимало кокетування з "вічними темами", причому він впадає в надмірну абстрактність та безпредметність, вдається до нестримного вимислу, всі сюжетно-фабульні побудови й ідейно-моральні устремління виглядають зовсім штучними.

В одному з кращих його творів — повісті "Привид іде по землі", сповненій соціального протесту й гострої сатири, все ж, мабуть, найбільш виразно виступає містична сторона, хоч проти неї автор ніби й воює. Ось як говорить головний персонаж твору акадек Тенк про своє відкриття:

"- Може, мої скромні досліди відкривають перед людством небачені перспективи. Адже тут йдеться про повну перемогу над часом і простором. Може, проблема пересування і взагалі існування докорінно зміняться в зв'язку з цими винаходами". І далі мовиться про те, що в майбутньому Людина за своїм бажанням зможе долати будь-які відстані, буде спроможна подорожувати в часі — назад і вперед, проникати в недосяжний світ іншого виміру, про який ми нічого не знаємо, бо соромимось, остерігаємось, щоб "не одержати прізвисько містика".

Навіть там, де Олесь Бердник вдається до фантастики вже не з позицій всесвітніх, надто абстрактних, а з конкретно-історичних і точно-географічних, його творчості заважає схематизм і, знову ж таки, містика.

Молодим героям роману-симфонії "Хто ти?" Миколі і його дружині Оленці дід Василь розповідає казку-притчу про людські жертви богам і легенду-епопею про шукання людьми істини. Ці вставні новели-розповіді не тільки штучно-тенденційні, але й сповнені хитромудрої містики, обожнення, жертвеності. Про цього діда Василя секретар райкому комсомолу якось з іронією скаже Миколі: "Хочу побачити діда твого. Обидили старого. Жаль. Багато падлюк на світі. Розумний дідуган. Багатюща голова. Тільки містик. Ну та нічого. Ти його слухай, а своє знай. Перелицьовуй те, що він каже. Так, як Маркс і Енгельс Гегеля. Ха-ха! Передавай йому привіт". Думаю, що в цих швидкомовлених словах про перелицьовування ідеалізму й криється певна сторона методу літературної фантастики О.Бердника.

Казкова феєрія "Сини Світовида" розкриває боротьбу стародавніх слов'ян-яровитів КИєва за своє історичне, державне й ідеологічне утвердження проти різних ворожих напасників і власних зрадників. Одначе і в цьому вторі надмір уваги одведено первісним слов'янським богам, забобонам, віщуванням, духовидству.

Животворність богів і духовидство героїв, містицизм людини і волюнтаризм Розуму, космічний розмах Часу і Простору, [....нерозбірливо...] ситуації потойбічного світу і віра в безсмертя людини реального світу — все це з особливою дивиною виступає в таких творах О.Бердника, як "Страшний суд" (журн. "Людина і світ" № 2,3, 1965 р.) і "Чаша Амріти".

У фантастичній повісті "Страшний суд" міфологічні уявлення релігійного фанатика знаходять реальне втілення в майбутньому чудодійному житті людей на землі. Автор це здійснює зовсім просто: він замуровує київського чорногривого ченця десь над Дніпром у печеру, а потім через двісті років розкопує його з допомогою майбутніх археологів, оживляє з анабіозу і летаргії і показує довкола такий дивно-змінений світ, що він здається ченцеві потойбічним, райським.

Ми не досліджуємо банальних мотивів, що спонукали ченця Василія прощатися з своїм ігуменом і монастирським життям, іти в печеру, щоб умерти там і чекати страшного суду, проклинаючи людей: "слуги сатани", "Антихрист іде по землі...", серця людей "отруєні вільнодумством". Ми не станемо також дивуватися, що воскреслий чернець сприймає майбутній світ як рай небесний, а його мешканцій з крилами на спині за ангелів господніх. Не здивує нас і те, що Храм Краси з його архітектурним, живописним і музикальним оформленням так вплине на ченця Василія, що він уявить все це за небесні чертоги, допитуючись: "Де ж бог?"

Ми не вважаємо за потрібне переповідати всі винаходи літературної фантастики О.Бердника в цій дивацькій утопії, де чернець Василій поступово сприймав через призму своїх релігійних уявлень той майбутній світ, у якому люди з крильми-птеронами літають, мов ангели, де нема боготворця, а самі люди творці, де не було Страшного суду і взагалі жодного суду нема, де існує братерство планет, бо світ живе в дві тисячі сто шістдесят восьмому році. Всі ці зміщення не так уже й разючі в світлі сучасної, а тим більше майбутньої науково-технічної революції. Але з боку світоглядного і в цьому творі виразно діє концепція звичайної містики.

Коли чернець Василій з прикріпленими йому крилами-птеронами полетів у небо і уявив себе ангелом, він вільно й переможно ширяв над Дніпром, зеленими лісами і прозорими блискучими будівлями, але досить було йому злякатись, зупинити свій дух — і він "почав падати".

Аналогія дивацтв релігії з чудесами науки і техніки виглядає не тільки наївною та смішною, а й помилковою. Для кожного релігійного міфу, терміну автор знаходить науково-технічне пояснення, власне, не спростовуючи релігійності, а утверджуючи її.

У 1906 р. Леся Українка в статті "Утопія в белетристиці" писала: "Коли така утопія талановита або геніальна, то в ній завжди є зерно чогось тривкого, здатного до життя, чогось такого, що доповнює наукову теорію, дає їй нову барву, або хоч новий відтінок". Велика поетеса в белетристичній утопії бачила образ прийдешнього життя людського громадянства. В тій літературній фантастиці, що ми тут розглядаємо, немає й натяку, в якому б утопія давала науковим теоріям такі барви, щоб вони справді виявляли себе вічним деревом життя.

Мабуть, найфантастичніший за своєю містикою твір О.Бердника "Чаша Амріти". Все сама тільки назва цієї феєрії засвідчує її спрямованість. Амріта — це напій, трунок безсмертя, що його вживали боги староіндійської міфології.

У творі-феєрії, поділеному на сім слів, з їхніми філософськими, казковими й поетичними епіграфами, автор намагається в реальних сучасних обставинах промандрувати із своїми ефемерними образами. Вони приходять і відходять, як одноденки, трансформуючись у нові й нові символи.

Ось головний герой твору — парадоксальний Михайло Сагайдак, сорокарічний фізик-астроном, майже доктор і незабаром членкор, а потім академік і його хитромудра та зла міщанка дружина Ніночка, що заповзялася: "я вже тебе випхаю на вершину...". На захисті докторської дисертації в інституті математики цей вчений висловив таке своє егоцентричне кредо:

"- Я вмираю. І лежить мій холодний труп у морзі або ще десь — самотній, одрізаний від життя. Що тоді станеться з Метагалактикою, з полум'яними зорями? Чи існують вони, чи, може, гаснуть, падають у безодню разом зі мною? Що мені до світової схематики, коли моя любов, моя туга, моє захоплення згасло разом зі смертю тіла? Що мені до того, вельмишановні члени вченої ради?.."

Надто штучно виглядають мудрування ученого-астронома над "вічними проблемами", зокрема такими: "Куди йде Людина?", "Що ж таке Буття і Небуття?", "Що таке казка і правда життя?", "Чи природа — машина, а чи — свідома вічність вона?", "Мозок людини основа чи тільки генератор мислення?", "Що таке розум і самосвідомість, Пізнання?", "Що таке Смерть і Безсмертя, Наука і Релігія, Містика і Реальність — чи можна їх зблизити?" Бо всі ці "вічні проблеми" автор тлумачить, кокетуючи книжками, а не життєвими знаннями, містичними, а не реальними прагненнями.

Астроном Михайло Сагайдак, розглядаючи фото космічних феноменів, сповнюється не тільки хвилювання, але й якоїсь "містичної тривоги". Він вважає, що для усвідомлення землянами Космосу їм "більше потрібне космічне мислення, ніж супутники і зорельоти..." Індійський біопсихолог Свамі Рішідева, з яким Сагайдак був разом на фронті і у фашистському полоні, обрав за свою життєву мету "розгадати таємницю смерті", цей "вічний сфінкс", зупинившись на одному з принципів індійської філософії — самадхі, що означає "стан самозаглиблення, контакту з космічними енергіями". Американський льотчик Гаррі Соун, що у війну теж був разом з Сагайдаком і Рішідевою у ворожому оточенні, ставши космонавтом, проголосив своїм девізом: через прорубане вікно в Космос, досягти "неосяжних можливостей", "збагнути, що нас очікує там, в далеких світах". Всі вони троє ще раніше, в найтрагічніший момент свого оточенства, своєї боротьби з фашистами, із чистими своїми серцями взяли обітницю "багато корисного дати людям..." Ця обітниця наснажила їх такою таємничою силою й упевненістю, такою несхитною вірою вирватись із пекла, що вони, всупереч глуздові, на очах ворогів вийшли незримими із залізного оточення в гірській каменоломні.

Про цей неймовірний подвиг американський космонавт Гаррі Соун у листі до Сагайдака потім напише: "Чиста містика! Йти на видноті у ворога, а він не помічає! Ти знаєш — тут є над чим замислитися. Є чимало незрозумілих випадків, які не вкладаються в науково-обгрунтовані норми". І далі космонавт оповідає, що він був свідком коли "пілот упав з двокілометрової висоти, — і без парашута", залишившись цілим-цілісіньким, і навіть не знепритомнів. Він, коли падав на землю, то, як пише Соун, "усю енергію свідомо (ти зверни увагу — свідомо) спрямовував, щоб зупинити падіння, не розбитися". Отже, припускається, що в людині приховано ще невідомий орган левітації, що варто тільки людині сильно забажати — і можна подолати силу гравітації, земне тяжіння, вирватися вгору до необмеженої Свободи, розірвати всі життєві пута.

Суб'єктивний і об'єктивний ідеалізм, містика, абсолютизація мислення, шукання безсмертя, інтуїтивне пізнання істини, релігійний фанатизм — усе це проходить через твір у найрізноманітніших модифікаціях і часто здається з наукового погляду наївним, — з філософського — плутаним, з житейського — банальним, а з ідейно-мистецького — безпорадним.

Надаючи великого значення технічному прогресу в розвитку людства, автор водночас схиляється перед патріархальністю, старовірівським фанатизмом, відсталим сільським побутом.

Михайлова патетична відмова захищати докторську, раптовий від'їзд у рідне село, спілкування з позірною сумирністю й простотою сучасного сільського життя й побуту, щирі розмови з матір'ю про невдалу свою сім'ю, про раптове нещасливе кохання, болюча фіксація героєм ікон у рідній хаті із зображенням Христа у терновому вінку і Матері божої з дитям біля лона, образи суворого сивого міфічного Саваофа і живого батька-коваля із завугленими руками, яких "Чорнота ясніша за деяку чистоту"... — все це в творі перейнято такою нарочитістю, схематичністю, що годі в ньому шукати вже бодай правдоподібності.

Нарешті герой твору знаходить собі заспокоєння в єднанні з індійською містичною філософією. На той час надійшло повідомлення, що його американський друг Гаррі загинув під час польоту на Місяць, індійський брат Свамі вмер, досліджуючи на собі психічний стан таємниці смерті. І Сагайдак починає осягати розумом і відчувати інтуїцією, що всі його друзі живі, з ними від єднається думкою, а вона безсмертна.

"Іду — нескорений, непереможний, творець і творення, іду з лона Матері-Землі до Лона Матері Вселенської...Дай напитися з єдиного джерела істини" — прорікає герой твору, [напившись із чаші ...... ] безсмертя.

В цих ефемерних твердженнях так багато абсолютизації Розуму, так виразно проступає витончено-ідеалістичне уявлення про роль людини у Всесвіті.

Майже вся літературна фантастика Олеся Бердника просякнута намаганням поєднати ідеалізм з матеріалізмом, містицизм з науковістю, фантастику з реальністю. Може, письменник гадає, що він ось так "понищує" ідеалізм, відтинає його реакційну тенденцію, шукаючи і знаходячи якесь новомодне розв'язання прадавності в цьому наївному поєднанні непоєднуваного? То хай він згадає, як свого часу В.І. Ленін відповів емпіріокритикам та їх поважним вітчизняним прихильникам, які шукали в поворотах і підходах буржуазно-філософської моди щось корисне для себе й марксизму. В.І. Ленін писав: "Не ви підходите з вашої "точки зору" до кожного повороту буржуазно-філософської моди, а до вас підходить ця мода, вам нав'язує вона свої нові підробки в дусі ідеалізму... Не ви шукаєте, а вас шукають ,ось в чому біда!"

Ще Ф. Енгельс у своїй критиці містики й спіритизму зазначав, що пласка емпірія різних духовидців є "найвірніший шлях від природознавства до містицизму". Духовидіння, містика в літературній фантастиці О. Бердника весь час збиває його на манівці.

Велика подяка Степану Храброву!

З архіву Громовиці Бердник

Автор роману "Зоряний корсар", вдаючись до відомого у фантастиці прийому "мандрівки" персонажів у часу, зображує їх у далекому минулому, сучасному й майбутньому. Одні з них з планети Земля потрапляють у космос в ХХІ столітті, а інші з минулих століть "оживають" в уяві фантаста сьогодні. Автор, як видно, намагався художньо відкрити відкрити завісу майбутнього космічної ери, показати взаємозв'язок різних епох, "піднятись" над ними.

"Читач, — сказано у видавничій анотації,- весь час відчуватиме пульс боротьби за красу відносин, людяність, любов і подвиг в ім'я блага мислячих істот Безміру. Такий основний філософський і художній пафос фантастичного роману "Зоряний корсар".

Але дивна річ: знайомишся з твором і лишається вельми розчарованим — нічого обіцяного в романі не знаходиш. Що вважає романіст ознаками боротьби за красу відносин, людяності, подвигу в ім'я мислячих істот "безміру"? Спробуймо розглянути деякі ідейні та етичні засади роману.

Григір Бова закохується в медсестру Галю Курінну, яка довгий час перебувала в тенетах сектантів і засвоїла релігійно-містичні погляди. Раптом Галя... зникає в "безмірі" (це в сновидіннях Бови), він же, Бова, перетворюється у Космослідчого і шукає Галю в "паралельному світі". Молодий криміналіст поклявся знайти сліди таємничого зникнення її батька, про що мова йтиме далі.

З цією сюжетною лінією тісно пов'язана й інша — взаємини міфічної дівчини Гледіс з правителем Орани Кареосом та корсаром Горіором (з легенди про "Зоряного Повстанця"). Гледіс, ця романтична натура, "небачена квітка краси й ніжності", яка б мала уособлювати "красу відносин", захоплюється то одним, то іншим — то Кареосом, то Корсаром, таким собі "благородним розбійником" на космічній дорозі.

Та проблематика роману не обмежується суто моральними питаннями.

Вводячи в роман уже не новий у фантастиці мотив загрозливості однобічного, лише науково-технічного розвитку людства, О.Бердник доводить його до абсурду, вдається до плутаних, беззмістовних мудрувань про деградацію мислячих істот на одній з планет "паралельного світу", де "еволюція в антиеволюційному тупику, в деградуючій круговерті".

На конгресі космонавтів (учених, мислителів) виявилося, що в "Системі Ари" втрачається смак людей до життя, почастішали випадки самогубства. Так званий Координаційний центр "ухвалив найсуворіше карати самогубців і повертати їх до життя". Чим же викликано все це? Персонажі твору в дискусіях пояснюють: "пониження рівня психоенергії людства, а це свідчило про інволюцію Системи".

Одна з філософських підвалин "Зоряного корсара" — розмірковування про безсилля людини перед часом, хроносом, що є всевладним господарем "хаосу": "Хіба не кричить на весь світ уся нескінченність у в'язниці Хроноса, в його невситимому череві?" Фізик Горениця міркує: "...І що може дати досвід матеріальної сфери для надпросторових, надчасових координат? І знову безвихідь. Неможливість стати над часом, над древнім Хроносом". Недаремно він у містичному дусі трактує поняття свободи: мовляв, "всяка смерть є перехід у царство свободи", саме "у цьому переконує людей християнська церква".

Проблема часу не нова в нашій фантастиці. Герой "Туманності Андромеди" І. Єфремова Мас, як відомо, намагався "розкрити велику загадку часу, вступити в боротьбу з ним". Втім, його мрії щодо цього узгоджувалися з науковим осмисленням складної проблеми. Фантастичні засади О. Бердника інші. Його герої без кінця непокояться, що їм не вибратися з "пастки часу". "Хай навіть я коли-небудь стану богоподібним титаном, але ж буду запряжений у вселенську ритміку" — занотовує у своєму щоденнику вчений-фізик. Нам би його клопоти!..

Неначе в містичній казці, в романі відбувається сходження персонажів у "потойбічний" світ, де вони надихаються на пізнання таємничих сил буття. Тут і "феномен ясновидіння", і "бачення в часі", що закладені в парапсихологічній фантазії ченця. Автор вводить його в сучасний світ з минулих віків, і він оцінює побачене на основі релігійних забобонів (про забобони також детально оповідає О.Бердник, бо вони, мовляв, несуть "генетичну інформацію" з минулого).

Взагалі твір пройнятий гіперболізацією "сили духу". В цьому переконують, зокрема, розмови й роздуми персонажів про той час, коли "мільйони ангелів зійдуть на землю", коли "безмірна потенція духу ввійде в протиріччя з усталеними формами життя", про те, що нібито наука, використовуючи технічні засоби підкорення космосу, "знехтувала космічну роль людини...".

Ніяк інакше, як фантастичними парадоксами, не назвати блискавичні перевтілення наших сучасників, мешканців київських квартир, у космонавтів інакобутніх планет.

Фізик Горениця, мов уві сні, потрапляє в далеке минуле й раптом стає поруч з Вогневиком, козацьким отаманом, що бореться... з кримськими татарами. Вогневик, виявляється, носив за пазухою так звану Чорну Грамоту. Вона була не тільки "провісником" долі, своєрідним талісманом козаків, але й володіла дивовижною здатністю вгадувати майбутнє. З нею козак був похований. І ось герої на місці поховання знаходять розшукувану Грамоту. Фізик веде дивну розмову з отим Чорним Папірусом, і, зрештою, довідується, що він, фізик, теж несе "у своїй свідомості нашарування псевдоінформації".

Викликають недовір'я вельми сумнівні експерименти з галактичним крейсером "Любов". Здається, О.Берднику міг би позаздрити міфічний Саваоф, якби дізнався про описані тут фантастичні дійства, перед якими зблідла б навіть його, всесильного, фантазія. Ось один з таких експериментів.

...Незвичайна експедиція в складі чотирнадцяти чоловік вирушає в міжзоряний політ без належної підготовки, як на прогулянку. Потрапивши в зону сильної радіації, весь екіпаж гине, крім двох дітей, народжених у космокрейсері, — синів біолога Лесі. З ними відбуваються неймовірні історії. Їх годує, доглядає кібернетичний автомат, який робить усе — і замінює матір, і веде космічний крейсер, і навчає маленьких космонавтів, що виростають у космосі, як гриби після дощу. Міфічні герої, зовсім відірвані від реальності, діють у космічному просторі за велінням... "квантово-електронної бібліотеки", з якої одержують необхідну інформацію.

Або ще такі епізоди. Молодий криміналіст Григір Бова (він у снах перетворюється в Космослідчого Меркурія) одержує наказ Арімана негайно організувати пошуки вчених "групи Безмірності", які щезли, будучи в опозиції до політики вседержця Системи Ари. Меркурій замилувався Аріманом, який "виділявся якоюсь вражаючою неповторністю", повірив його авторитету, хоч аряни вважали його нестерпним деспотом. Сам Меркурій, за словами Громовиці, став маріонеткою Арімана.

Чим же займаються люди планети Ари? Статистики-психологи зареєстрували тут тривожні сигнали про "збайдужіння психіки жителів до праці і навіть до розваг", про деградацію мислення. Система (не відомо, з яких причин) вступила в смугу занепаду. Аряни не бачать сенсу буття. Аріман виголошує: "...Нам необхідна буйна психічна стихія. З протиріччями, з пошуками, революціями, піднесеннями і занепадами, з сексом, про який ми знаємо лише з відгомону історичних хронік, та зрадою, з пориванням у незміряність. Це буде наша модель...". Проти "психічної стихії" виступають Космократори, але антигуманна філософія правителя не знаходить авторського осуду.

Григір Бова, як привид, то появляється з коханою Галею, призначає їй побачення, то раптом зникає у загадковий космічний світ. Як же він цього досягає? Дуже просто: "...Та ось підкрався потік інакобутніх образів — непомітно захопив у невблаганні щупальця, кинув Григора у простір, у видиво нетутешнього життя. І знову Бова жив у далекому світі, знов став Меркурієм, Космослідчим системи Ари".

Григір вихваляється Галині, що він вивчив десятки релігійних та філософських течій Сходу і Заходу, що більшість апологетів стверджує: світ "породжено волею творця, Логоса". До цієї думки не раз звертаються персонажі твору. Галина цілком відверто висловлює свою зневагу до людини, заявляючи, що їй, мовляв, інколи "любіше розмовляти з березою або бродячим котом, аніж з людиною". Їй імпонують роздвоєність людської сутності, прагнення "у невимірність". Григір же, як сам визнає, нічого не може протиставити сумнівним твердженням дівчини. В аналогічну ситуацію потрапляє й Григір Бова — Космослідчий Меркурій.

Суперечливе трактування образу Григора просто вражає. Він — Космослідчий — служить інтересам уявного Координаційного центру, а не підкоренню космічних сил людині. Недаремно він сам поринає у рефлексії: "Хто він — Меркурій з далекої Системи Ари чи Григір — син Землі? Чому він блукає і тут і там, по невимірних стежках всесвіту, ніби легендарний Агасфер, не знаходячи спокою і втіхи, жаданої істини?".

Справді, чому він блукає? І чому йому моторошно "в самотину, серед байдужого неосяжного світу"?

Довільне зміщування подій, нагромадження всіляких химер, авантюрних пригод, "прогулянок" з епохи в епоху — все це має мало спільного з науковою фантастикою. Створюється враження, що О.Бердник будь-що прагне приголомшити нас "моделями" сумнівних концепцій, різних неймовірних історій, всіляких вигадок.

Звернемося ще до образу Галі Курінної (як можна здогадатися, вона ж Громовиця в космічному світі). Багато старання докладає автор, розповідаючи про сирітське життя Галі. Мати її померла, батько, директор горілчаного заводу, нібито розтринькавши круглу суму державних грошей, десь переховується. І от письменник нанизує одну на одну детективні пригоди. Криміналіст Григір знайомиться з Галею, намагаючись здобути у неї якісь відомості про батька, але раптом закохується в неї. Тим часом Курінний, виїжджаючи в ліс із начальником міліції на полювання (новий парадокс), потрапляє в "паралельний світ": перед ним постають з минувшини образи батьків, діда, прадіда... Розмова кінчається тим, що прадід згадує Чорний Папірус як заповіт поколінням, і дарує Курінному чудодійний келих, що відіграє неабияку роль в "закручуванні" сюжету. Курінний проходить через психіатричну лікарню, його викрадають і вбивають. А він, виявляється, ні в чому не винен. І що ж? Залишається отой келих, який ніхто не може розбити, ба навіть учений-анахорет не спроможний дослідити якості скла. Сенс цієї історії, очевидно, зводиться до думки, недвозначно висловленої Курінному дідом, що встав нараз з могили: мовляв, прикро, що внук, козацького роду, призначений винокуром, а не гетьманом-отаманом...

Серйозні заперечення викликає ідея, втілена в центральному персонажі, за яким названо роман. Автор зображує Корсара таким собі кумиром космосу, наділяє його всілякими чеснотами, робить з нього втілення добра й справедливості, щось на взірець "верховного судді". З такими уявленнями цілком логічно пов'язуються софістичні дискусії про те, хто дав свободу людині, про природу і бога, про "Космічне Право", "якому підпорядковане все у безмір'ї" тощо. Причому автор часто опиняється на боці сумнівних тверджень.

Провідник "окультних" наук, містицизму учитель Аерас, що нагадує біблійського оракула, який жахав людей привидами майбутнього, так формулює своє кредо: "Пуповина матерії повинна бути розірвана, і її закономірності порушені! Інакше Птах Розуму не полетить у Безмір! Про недосяжність нема чого і мріяти!". Героя надто вже тягне, як він натякає, до давнини, коли існували цілі школи "психоаналізу, аскетизму, містичного самозаглиблення" — школи, досить поширені і нині на Заході.

Персонажі часто вдаються до декларування тих чи тих філософських ідей, що дуже часто мають ідеалістичний присмак.

Науково-художня фантастика вимагає від письменника не тільки ідейної глибини, художньої майстерності, а й наукової ерудиції. Роман же О. Бердника, герої якого, "напоєні екзотичним духовним напоєм", діють у "хаосі тримірності", "у страшній пастці часу", позбавлений будь-яких наукових критеріїв, незрілий ідейно, безпорадний у художньому відношенні.

Михайло Логвиненко. Газета «Літературна Україна»

Велика подяка Степану Храброву!

З архіву Громовиці Бердник