По книгарнях — теж скоро можна буде, але у видавництві можна ВЖЕ!

Усередині два романи. "Останній Ейджевуд" Юрія Смолича — про світову революцію, війну, отруйні гази, любов і містерів Джойса та Юбералеса — і "Аероторпеди повертають назад" Володимира Владка — війна між пронімецьким і прорадянським блоками країн, написано 1934 року, 1939-го знищено майже весь наклад, уціліли тільки три примірники; один з них дістався до автора на його 60-річчі, вже після війни, саме такої, як він і описував.

Юрiй Смолич (фото), стр. 7

Юрiй Смолич (cтаття), стр. 8-11

Останній Ейджевуд (роман), стр. 12- 175

Володимир Владко (фото), стр. 177

Володимир Владко. (cтаття), стр. 178-179

Аероторпеди повертають назад (роман), стр. 180-460

Образ українського емігранта з’явився у художній літературі іще в часи перших хвиль емі-

грації кінця ХІХ ст., зокрема, в новелах В. Стефаника (“Камінний хрест”) та А. Чайковсько-

го (“Бразильський гаразд”). Однак системно він окреслився лише після Другої світової війни,

спершу в таборах Ді-Пі (повість “Еней та життя інших” Ю. Косача), а згодом і в творчості пись-

менників-емігрантів у Північній Америці. Звернення до теми емігрантського життя становить

надзвичайно цінний і до певної міри унікальний досвід зображення “іншої України”, ба навіть

творення концепції “внутрішньої України”, однак цей пласт літератури досі не був належним

чином досліджений у вітчизняному літературознавстві. Поодинокі аналізи творів про еміграцію

надибуємо в статтях О. Пресіч про роман “На твердій землі” У. Самчука [6] та Г. Синьоок про

збірку новел “Серед хмаросягів” Д. Гуменної [7]. Існує велика потреба розгляду інших прозових

текстів цієї тематики, як в індивідуальному, так і контекстуальному аспектах.

Донині маловідомою і недослідженою залишається постать і творчість емігранта Зосима

Дончука, який за двадцять років своєї письменницької діяльності опублікував вісім романів, три

збірки малої прози та сатиричний цикл з чотирьох повістей. Серед них домінують епічні твори

про Україну першої половини ХХ ст., війни, колективізацію, голодомор та окупацію. З. Дончук

одним із перших звернувся до теми еміграційного життя українців, спершу у повісті “Море по

коліна” (1961) та її продовженнях, а згодом – у романах “Будинок 1313” (1964) та “В пошуках

щастя” (1970). Як бачимо, він на кілька років випередив того ж таки У. Самчука, чий роман “На

твердій землі” (1966) дослідники схильні вважати “першим значним твором літератури україн-

ської діаспори, що оспівує добробут українських імігрантів у повоєнній Північній Америці” [6,

с. 87].

© Олександр Вешелені, 2013

86 Наукові записки. Серія “Історичні науки”

Слід зазначити, що З. Дончук втілив образ українського емігранта у названих текстах у трьох

площинах – сатирико-авантюрній, побутово-мелодраматичній та хроніко-документальній. Усіх

їх об’єднує мотив, який, відштовхуючись від назви одного з романів, можемо назвати “пошу-

ками щастя”. При цьому ідеологічна та націоцентрична складова творів часто відсувається на

другорядний план, однак автор не опускає нагоди змалювати та висміяти побутові й політичні

реалії української діаспори.

Оскільки увага до З. Дончука активізувалася в кінці 50-х рр. ХХ ст. передусім як до автора

сатиричної повісті “Гнат Кіндратович” про однойменного совєтського експедитора, автор ви-

рішив розвинути образ ділка-пройдисвіта в умовах нового життя повоєнної еміграції в США

та Канаді. Герой прибуває в Новий світ з новими атрибутами заможного життя – у баварсько-

му капелюсі, з краваткою-метеликом та сигаркою “Кемел”. Як і кожен, хто обирає для свого

майбутнього Америку, його передусім приваблює омріяна свобода, втіленням якої в багатьох

творах виступає відома нью-йоркська статуя. Про неї З. Дончук у романі “Будинок 1313” пише

як про “еманацію дійсної свободи”: “Америка нагадувала той біблійний рай, про який мріють

грішники” [2, с. 13].

Однак, у розумінні мізантропа Гната Кіндратовича свобода означає передусім великі при-

бутки від торгівлі алкоголем та можливість контролювати інших. У цьому слід вбачати тоталь-

не виродження інстинкту власника, монополізованого в СРСР совєтською партноменклатурою:

“Вперше Гнат Кіндратович відчув дух господаря. Він користався найманою робочою силою, за

яку в СССР засилають на Сибір. А тут він пан. Та ще який пан. У нього краму стільки, що якраз

за совєтськими законами вистарчить десять років далеких таборів. А тут усе це придбав даром.

Так! Чудова система – капіталізм. Хто був нічим, той стане всім, себто багатієм” [4, с. 212-213].

Бажання наживи, яке є наскрізною рисою Гната Кіндратовича в усіх повістях, втілюється в но-

вих, не конче економічних формах обману. Найперше він стає диригентом церковного хору, а

згодом і священиком, відчуваючи надприбутковість у сфері служителів культу. Однак викриття

у зловживанні духовним саном змушує його разом з дружиною перебратися з Канади до США.

Таким чином, у порівнянні з безперервною “серією успіхів” в СРСР, американські афери часто

закінчуються для Гната Кіндратовича провалом та згортанням діяльності. Автор натякає, що

тотальна свобода означає водночас і більшу відповідальність за власні вчинки.

З приїздом до США Гнат Кіндратович, як і будь-який емігрант, по-справжньому почуває

“твердий, надійний ґрунт під ногами, шалений стукіт жадібного серця, солодкий посмак вільно-

го підсоння” [4, с. 74]. Саме тут він активно включається у життя української громади. У ній ще

з часів повоєнних таборових буднів панує партійний розбрат, який, на думку автора, спричинює

відсутність будь-якої державницької консолідації українців: “[Пронька – Авт.] довго порпався в

їхніх програмках, але істотної ріжниці не знайшов. Всі за Україну. Всі вимагають грошей і жод-

на поки що нічого реального не дає, лише обіцяє в майбутньому” [4, с. 169]. Найбільш гостро

письменник критикує федералістів, зображуючи

їх гуртування навколо газети “Східнячок”, до

якої починає дописувати і Гнат Кіндратович. Розмита ідентичність “малоросів і хахлів” набуває

гротескних рис, адже вони ладні навіть більшовизм трактувати як посягання українців на чолі з

Леніним і Сталіним на велич Російської імперії.

Так само письменник висміює повсюдну “шароварщину” українських емігрантів: “Мати кім-

нату в О[б’єднаних] Н[аціях] – це однаково, що знати все на світі. Тут можна і Україну від-

воювати без УПА, тут можна торгувати гуцульськими різьбарськими виробами, тут можна і

листівки по цілому світі розповсюджувати. А головне – продавати канапки і український борщ

усім делеґатам. Кращої пропаґанди про українську поневолену націю і придумати тяжко. Укра-

їнський борщ проб’є дорогу до незалежности” [4, с. 179-180]. Саме такий етнографічний побу-

товізм дозволяє Гнатові Кіндратовичу вправно використати принцип “свій до свого” у своєму

новому “дітищі” – українській крамниці-ломбарді “Мрія”. Щоправда, враховуючи вже згадува-

ні проблеми з ідентичністю, вивіску “українська” він вирішує змінити на “слов’янська”.

Таким чином, пошуки щастя у випадку Гната Кіндратовича тягнуть за собою остаточний роз-

рив з національним “Я” через те, що воно не приносить ніякої практичної користі. Поступово

він занурюється у різні любовні й корисливі походеньки, імітуючи американський стиль життя.

У фіналі повісті Гнат Кіндратович гине на знімальному майданчику в Голівуді, але автор одразу

ж повідомляє читача, що на цьому його історію не завершено. У наступній повісті – “Ясно-

видець Гері” – персонаж перетворюється на своєрідного Воланда-Мефістофеля, покликаного

Випуск 21 87

викривати вади американського суспільства, рівно як і його емігрантської – російської та укра-

їнської – складової.

До написання роману “Будинок 1313” автора спонукав передусім його власний досвід врос-

тання в американський ґрунт. З. Дончук жив у Філадельфії на 7-й вулиці під номером 1915, у

великому цегляному будинку, кімнати якого здавав своїм знайомим (серед них письменникам

Галині Журбі, Василеві Гайдарівському, співачці Олені Шишацькій-Карапетян) [1, с. 28]. Фак-

тично “Будинок 1313” слід вважати автобіографічним романом, герой якого – Петро Залізняк

– повторює шлях Дончука-емігранта. Прикметно, що образ будинку як метафори нового життя

використає згодом і Улас Самчук, створюючи свій роман “На твердій землі” передусім як істо-

рію “нового українця”, який розбудовує разом з будинком усе своє життя в нових умовах.

Реалістичне письмо З. Дончука найчастіше звертається до бальзаківських форм оповіді, до-

даючи велику дозу сентименталізму у романну канву. Це пояснюється тим, що значна частина

творів еміграційної літератури так чи інакше загравали з інтеграцією в “масову літературу”.

Окрім того, адресат таких творів – український емігрант – мав отримувати “свою літературу”

у доступних формах, інакше ж він швидкими темпами переключався на “американське чтиво”,

що посилювало і без того інтенсивну асиміляцію. Про це пише і З. Дончук: “Все це переплута-

не, позмішуване, перевернуте, свідчило, що ніхто тут уже українською книжкою не цікавиться.

Старі еміґранти разом із дітьми перейшли на англомовне читання, а нові ще не знають стежки

до бібліотеки” [2, с. 38].

Влаштувавшись на роботу в “спрінґовню” (завод з виробництва автомобільних сидінь), Пе-

тро Залізняк чи не вперше в своєму житті має нагоду придбати собі будинок (звісно ж, за кре-

дитні гроші): “Яка то радість, почувати себе господарем! Тут уже більшовикам зась відібрати

будинок” [2, с. 77]. Інтригу цій справі додає містичне поєднання двох тринадцяток в номері

будинку, про які З. Дончук подає своєрідну газетну вставку у формі внутрішніх сумнівів героя.

Саме з цим будинком Петро Залізняк пов’язує своє потаємне бажання розбудовувати “свою

Україну”: “Ну і чого ще йому треба? Хіба отут посадити українські вишні, а там посіяти барві-

нок, щоб стелився” [2, с. 77]. За іронією, одразу при цій думці до нього звертаються “Містер! Гав

ду ю ду?”, хоч ця людина, як виявляється, також українка.

Загалом у романі відтворено чимало реалій самоорганізації українців, від культурно-освітніх

товариств та клубів до вже згадуваних у “Море по коліна” купецьких громад: “Українське на-

селення купляє

все виключно у своїх купців. Коли дати заробити – то українцям” [2, с. 79]. Не

оминає З. Дончук і міркувань про еміграційну літературу, в яку герой намагається увійти своїми

напіванекдотичними оповіданнями та газетними публікаціями. У діалозі Залізняка з письмен-

ником Володимиром Незвичайним чітко простежується апологія героїчної літератури, змалю-

вання страждальної боротьби українців

за визволення. Крім того, показано й реальний епізод

знайомства з Тодосем Осьмачкою, який на той час уже мав проблеми з нормальними умовами

життя та страждав на манію переслідування.

Автор вустами персонажів хвалить чималу кількість прозаїків, однак не опускає можливості

і покритикувати декого – передусім з особистих мотивів. Йдеться про досить різке ставлення до

Галини Журби, з якою З. Дончук після довгих років дружби пересварився через звинувачення

письменника Г. Журбою в крадіжці сюжету роману “Тодір Сокір” [5, с. 25]. Більше того, образ

однієї з центральних антагоністок “Будинку 1313” польської шляхтянки Кекелії також явно ви-

ведений з неї, насичений надміром негативних рис. Вона виступає у ролі звідниці для молодих

жінок, які прагнуть якомога швидше вийти заміж.

Відсторонившись від реального прототипу, маємо досить органічну, як для побутово-мело-

драматичного роману, сюжетну лінію внутрішнього ворога в будинку головного героя, до якої

долучається також емігрантка, вдова німецького офіцера Мілена Бравн. Вона представляє у ро-

мані тип нової жінки, витвореної ХХ ст., типологічно пов’язаної з Самчуковою Леною Глідерс.

Мати двох дітей, вона ще перед виїздом за океан робить операцію, щоб стати безплідною. Те-

пер її головна мета – завести собі заможного чоловіка, водночас культивуючи вільні стосунки і

цілковите відсторонення від побутової рутини. Після перших спроб звабити свого одруженого

патрона Грицька Григоровича Федюка вона обирає собі нову жертву – молодого Дмитра Сидо-

ренка. Той, по суті, постає перед типовою дилемою – довершити свої стосунки зі справжньою

патріоткою, хазяйновитою Катрусею або ж покинути її і одружитися з Міленою Бравн. Об-

равши екстравагантну Мілену, він довгий час мріє про щасливе родинне життя з нею, однак,

88 Наукові записки. Серія “Історичні науки”

зіткнувшись з її подружніми зрадами та небажанням мати дітей, усе ж прагне повернутися до

Катрусі. Однак горда дівчина йому все ж відмовляє. Цим розв’язка любовного трикутника разю-

че відрізняється від пізнішої інтерпретації У. Самчука, в якого, попри вибір такої самої Катрусі

завершується родинним щастям, в якому, разом з тим, продовжує бути присутньою і розхрис-

тана Лена Глідерс.

Динамічність сюжетові також забезпечує таємниця третього поверху “Будинку 1313”, меш-

канки якого за короткий час знаходять собі женихів та змінюють одна одну майже щоміся-

ця. Навіть вісімдесятирічна Югина, антипод Кекелії, виходить за старого професора Жука. Під

впливом усіх цих подій Петро Залізняк і сам вирішує одружитися на своїй однокурсниці Лесі (в

якій також легко впізнаємо дружину З. Дончука Ларису). У фіналі Петро Залізняк – гіперболізо-

ваний образ автора – постає своєрідним брамником “американського раю”, впускаючи до нього

лише достойних людей і проганяючи тих, хто своїми намірами й вчинками скомпрометував

уявлення про емігранта.

Завершальним – якщо не рахувати новели зі збірки “Десята” – у прозовому втіленні теми

емігрантського життя слід вважати написаний у притаманній письменникові хронікально-пу-

бліцистичній манері роман “В пошуках щастя”. До того ж своїм твором автор найперше хотів

звернутися до молодшого покоління емігрантів та до народжених уже в Америці представників

діаспори. Через це роман перенасичений моралізаторством і протиставленням чесної та свідо-

мої життєвої позиції розпусному “західному” життю.

У першій половині роману простежуємо долю родини Серед, батько яких – сільський ста-

роста Василь – гине під час радянського наступу 1944 р. Агроном Артем Іваненко разом із

Тетяною Середою та її донькою Олею й племінницею Лідою мандрують через пів-Європи і

потрапляють в німецький табір Ді-Пі. Тут Артем з Тетяною одружуються, зав’язується кохання

між Лідою та галичанином Юрком, а юна Оля стає старанною школяркою й пластункою, співає

в церковному хорі. Така зразковість, як виявляється, досить швидко зводиться нанівець, але вже

в умовах вільного американського суспільства. Новий світ пропонує неймовірні розкоші і втіхи,

які, однак, є примарними. Перший конфлікт між старим порядком і новою модою виникає тоді,

коли шістнадцятирічна Оля вимагає у матері дозволу на одруження, після чого вирішує втекти з

дому зі своїм “бойфрендом”. Кілька місяців вони насолоджуються спільним життям і розвагами,

але Оля все ще тяжіє до свого власного коріння й етичних норм. Невдовзі Джан гине при спробі

пограбування банку, і така ж доля спіткає наступних хлопців Олі – Нормана і Френка.

Прикметно, що усі ці витівки Оля робить, як вона пише в прощальному листі, у тих-таки “по-

шуках щастя” [3, с. 251]. Лиш поступово молодечий ентузіазм витісняє скепсис та цинізм. Після

чергових невдач та поневірянь вона повертається до родини, розбита морально й фізично. На за-

питання, куди ж вона поділа те щастя, яке шукала, Оля відповідає: “Продала”. Як з’ясовується,

вона за цей час встигла народити дівчинку й одразу її позбулася. Стає зрозуміло, що дівчина

стала на облудний шлях через численні травми дитинства, ранню втрату батька і зневіру в Бога.

Саме тому вона впадає в крайнощі і, зрештою, намагається спокусити вітчима Артема. Хвора

мати, ставши свідком цього, не витримує горя і помирає від серцевого нападу. Лише смерть

матері, символічна смерть власної душі й сумління, спонукає Олю знову повернутися до школи

і шукати своє щастя в єдності з Богом.

Як бачимо, спроба З. Дончука подати історію еміграції як своєрідну родинну хроніку в час-

тині американського життя звелася до надмірного сентименталізму і цим самим погіршило

сприйняття твору як художньої цілості. Однак не слід забувати, що історії, змальовані автором

у цьому та інших романах, завжди мали реальне підґрунтя і таки зображували ту дійсність емі-

грантського життя, де українець балансував між збереженням власної ідентичності та пошуком

вільного й щасливого життєвого простору. Прозові тексти З. Дончука цінні передусім своєю

документальністю, детальним описом побуту й відносин в українській громаді США, а також

гострим викриттям деструктивних тенденцій Нового світу.

Джерела та література:

1. Біляїв В. “На неокраянім крилі...” (Штрихи до літературних портретів західної діаспори) /

В. Біляїв. – Донецьк, 2003. – 348 с.

2. Дончук З. Будинок 1313: роман / З. Дончук. – Філядельфія: [Б.В.], 1964. – 296 с.

3. Дончук З. В пошуках щастя: роман / З. Дончук. – Філядельфія: [Б.В.], 1970. – 376 с.

Випуск 21 89

4. Дончук З. Море по коліна: сатирична повість / З. Дончук. – Філядельфія: [Б.В.], 1961. –

296 с.

5. Журба Г. Від авторки / Г. Журба // Київ. – 1963. – Ч. 1-2. – С. 24–25.

6. Пресіч О. Пошук нового героя у “канадському” романі Уласа Самчука “На твердій землі”

/ О. Пресіч // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. –

2011. – № 6. – С. 82–87.

7. Синьоок Г. Культурне життя української діаспори (на матеріалі збірки новел Докії Гумен-

ної “Серед хмаросягів”) / Г. Синьоок // Вісник Черкаського національного університету ім. Бог-

дана Хмельницького. Серія “Філологія”. – Черкаси, 2004. – Вип. 58. – С. 45–49.

Целью работы является систематизация литературоведческих работ по русской и белорусской фантастике.

Материал и методы. Материалом для данной работы стали литературоведческие труды Р.И. Альбетковой, Е.Н. Ковтун, Б.С. Мейлаха, Е.М. Неелова, И.В. Семибратовой, И.А. Тихонова, М.Б. Храпченко, Т.А. Чебанюк. Методологическую основу статьи составляют сравнительный, конкретно-исторический и типологический методы. Объектом исследования стали работы литературоведов, связанные с анализом фантастической литературы. Предметом исследования стало формирование такой отрасли литературоведения, как фантастоведение.

Результаты и их обсуждение. Существует ряд высказываний современников литературного процесса первой половины XIX века о чудесных произведениях, которые последовательно приводят исследователи. Но для характеристики фантастических повестей эти обрывки мыслей барона Е.Ф. Розена, С.П. Шевы-

рева и др. малозначительны. Первой осмысленной попыткой выделить фантастические произведения в отдельную группу была статья «Речь о критике» В.Г. Белинского, где он нарисовал картину исторического развития форм фантастического от мифологии до литературы начала XIX века.

Вторая волна литературоведческих работ о фантастике появляется в начале XX века. Вначале выделяются два направления, где начинает мелькать термин «фантастика»: 1) в первом изучалось идейное своеобразие произведений (П.Н. Сакулин, М.О. Гершензон, В.В. Сиповский,

В.В. Гиппиус); 2) во втором исследовалась художественная специфика текстов (символисты В.Я. Брюсов, А. Белый, В.В. Розанов). Кроме того, в 1920-х годах различные аспекты «околофантастических» произведений рассматривались Ю.Н. Тыняновым, В.В. Виноградовым, Б.М. Эхейн-баумом.

В 1930-е годы выходят работы о фантастике, на деле культивирующие упрощенно-социологический подход (В.Ф. Пе-реверзев).

С 1970-х годов издаются действительно плодотворные труды о фантастике. Сначала в описательных статьях авторы затрагивают вопросы эволюции жанра, его этимологии (А.Ф. Бритиков). Работы научно-популярного характера подготавливают более концептуальное обращение к теме фантастического жанра, хронологически продолжаясь до середины 1990-х годов (В.А. Бахтина, Г.И. Гуревич, Б.В. Ляпунов, А.Н. Осипов, Е.И. Парнов,

В.А. Ревич и др.).

В 1970-1990-е годы появляются диссертационные исследования Е.М. Неелова, И.В. Семибратовой, И.А. Тихонова, Т.А. Чебанюк. В них рассматриваются частные вопросы функционирования фантастического жанра. Специфические изыскания в области сравнительных исследований свойств фантазии, ее структурных

232

Ученые записки. — 2012. — Том 14

компонентов сделаны в монографии Ц. Тодорова.

С 1990-х годов публикуются научные работы о фантастике в Интернете, характеризуясь, в подавляющем большинстве, популяризаторским подходом к анализу материала.

Подробнее с данным материалом можно ознакомиться в нашем курсе лекций «Фантастический жанр в литературе XIX-XX веков: становление и развитие» [1].

Исследований по белорусской фантастике выходит мало, полноценные библиографии отсутствуют. B литературоведении мы вынуждены констатировать этап «накопления» критического материала о творчестве одного автора, комплексный анализ именно теории жанра, предметный разговор о специфике отечественной фантастической литературы не ведется. Необходимость же подобной «самоидентификации» очевидна и не является прихотью классификационного дробления. Белорусская фантастика значительно отличается от русской сплавом философских тенденций конца XX века и «классических» моделей художественных миров Я. Купалы, Я. Коласа, М. Богдановича, являясь особым вариантом «нереальной» прозы. Бережное исследование и сохранение подобных традиций позволит избежать опасности некоторой коммерческой безликости фантастической литературы нынешнего времени.

Отрадным является в свете вышесказанного факт оживления издательского интереса к отечественной фантастике в самой Беларуси. C 2009 года издается серия «Белорусская современная фантастика», которая насчитывает 23 издания на 2011 год. B 2009-2010 гг. в целевой серии издательства вышли ранее не издававшиеся романы Силецкого, Ануфриева, Новаш, Иванова-Смоленского, а также тетралогия повестей Трусова (Цеханско-го), авторские сборники Дрозда и Деревянко. Переизданы отдельные произве-

дения Брайдера и Чадовича, Куличенко, Чергинца. Издательство «Гагаяфы» приступило в 2011 году к выпуску серии «Ка-лекцыя беларускай фантастыт». Старт серии дал сборник минского писателя, поэта и переводчика, одного из основателей движения «Бум-Бам-Лит», Сержа Мин-скевича — «Сад Замкнёных Гор». B книгу вошли романы «Сад Замкнёных Гор» (квази-фэнтези) и «Забаук для мало-дшых» (космическое фэнтези), повесть «Гшерновы рабшзон» и несколько рассказов. B издательстве «Мастацкая л^гаратура» в серии «Млечны Шлях» вышли две антологии, в которых собраны фантастические рассказы и повести разных лет, написанные как на белорусском, так и на русском языках.

Мы намеренно акцентируем внимание на жанровом подходе к фантастике, так как это позволяет избежать некоторой терминологической путаницы: существует академическое понимание фантастики как художественного метода отображения действительности и фантастики как жанра. Нежелательное смешение определений в некоторых работах привело к устоявшейся практике отождествления произведений с «элементами фантастики» и собственно фантастических книг. Так появляется, например, термин «социальная фантастика» (например, «Нос», «Шинель» Н. Гоголя), который сейчас трактуется как название определенного направления в литературе, как стилевой прием, как жанр и т.д., хотя для последнего необходимо наличие специфических конфликта, образности, свойств пространства и времени в целом. Таким образом, понимание фантастики как приема имеет слишком широкие рамки для научного анализа, поэтому наметилась тенденция выделения таких жанровых разновидностей, где слово «фантастика» главенствует, то есть изучаются фантастические произведения, а не произведения с элементами фантастики.

233

Шумко В.В. Русское и белорусское фантастоведение

Неофициальную, но пока наиболее полную подборку обзоров белорусской фантастики сделал Papyrus на известном портале «Лаборатория фантастики», который четко разграничил фантастику как жанр и прием письма, справедливо указав на излишне широкие рамки для исследователей собственно фантастики в последнем случае. Именно Papyrus указал на особенности белорусской литературы, тяготеющей к фантастике: «наиболее удачные произведения у белорусских писателей отыскиваются в основном где-то в приграничной зоне межу фантастической и реалистической литературой» [2]. Действительно, среди современных авторов наиболее распространены такие жанры, как мистика, сказка, утопия, детектив, притча, предание с элементами фантастики. Строго говоря, сами по себе фантастическими эти жанры не являются, но использование целого комплекса жанров в подобном антураже и составляет пока суть белорусской фантастики.

Г. Зенова в работе «Фантастыка у беларустх апавяданнях 80-90-х гг.» (1999) дает краткий обзор имен, сопровождая теоретические посылки широким пониманием термина (как фантастическое в целом, жанр, тип литературы) [3]. Определения жанра здесь не дается, отсутствует анализ исследовательской базы.

Г. Воронова началом белорусской научной фантастики (далее — НФ) называет драму К. Крапивы «Брама не;ушручасщ» (1973), далее развитие НФ связывает с творчеством В. Шитика, где утверждается вера в науку, мощь человеческого разума идеализированного первопроходца [4].

Исследователь указывает, что фантастика 1980-1990-х годов характеризуется разочарованием в техническом прогрессе:

1) в результате экологической катастрофы (произведения В. Гигевича «Пабаш», А. Минкина «Карова», Л. Дай-неки «Чалавек з брыльянтавым сэрцам»,

Я. Сипакова «Блуканне па иншасвеце»,

A. Федоренко «Смута ...»);

2) в «иронической» фантастике творчество А. Павлихина;

3) в «космической» НФ: В. Гигевич («Карабель», «Мараянскае падарожжа», «Кентауры»), В. Климович («Сыстэма Басл1>, «Чацвертая ад Рэгула»).

Тогда же возникает белорусская антиутопия (В. Гигевич «Карабель»; А. Минкин «Прауд^вая псторыя Крашы Хлудау»), философская фантастика (Я. Сипаков «Тыя, хто ipy^» и «Падары нам дрэва»; П. Васюченко «Белы мурашшк»), главной чертой которых становится печальная ирония.

Важным является утверждение критика о тематическом изменении современной белорусской фантастики по сравнению с фантастикой 60-70-х годов: возрастает критичность в оценке перспектив человека в связи с развитием науки.

С. Минскевич «по доле фантазии» делит фантастическую литературу на два течения, фэнтэзийное и научное [5]. В последнем распространены следующие разновидности: фантастика предупреждения, социальная фантастика (под этим здесь понимается утопия), киберпанк и др. Корни фэнтэзийной литературы (как магическо-мистической) критик находит в белорусском фольклоре и верованиях, творчестве А. Мицкевича (утерянная фантастическая повесть о Литве 2000-го года), дневниковых записях Я. Дроздови-ча. Вступление в космическую эру дало новый импульс фантастике (повести

B. Шитика). На современном этапе выделяется философской насыщенностью проза В. Гигевича, Ю. Станкевича, И. Шударевой, П. Семинского.

С. Солодовников понимает фантастику как художественную условность и находит ее в сказке, мифе [6]. Художественным методом фантастики является «адва-ротная мифатворчасць», т.е. переустрой-

234

Ученые записки. — 2012. — Том 14

ство мира. Научная фантастика при этом является новейшей мифологией. Далее под фантастикой понимается специфический художественный образ. Начало белорусской фантастики связывается с XX веком, когда разрабатывался жанр сказки в творчестве Богдановича, Тетки, Бедули, Коласа. В Беларуси первым в жанре НФ стал работать Я. Мавр «Чалавек щзе» (1920) — история жизни древних людей. Смешения разных теорий, классификаций фантастики здесь очевидны. Далее впервые приводится хронологический ряд произведений белорусской научной фантастики: «Апошняя арбгга» (1962), «Зор-ны камень» (1967), «Парсек за кармой» (1970), «У час не вярнул^я» (1975)

В. Шитика. В 1973 году появляется комедия «Брама неушручасщ» К. Крапивы.

А. Павлихин в статье «Ji ^нуе белару-ская фантастыка?» приводит достаточно полный перечень имен писателей-фантастов с конца 1980-х годов [7].

Н. Химардин отмечает нарастающий кризис белорусской фантастики с 2000 годов, указывает на единичность известных авторов [8]. Действительно, на постсоветском пространстве известны имена лишь Ю. Брайдера и Н. Чадовича, работавших в соавторстве. Их первая публикация «Парушальшк» (1983), дальнейшие сборники «Поселок на краю Галактики», «Ад на Венере», романы «Телепатическое ружье», «Евангелие от Тимофея», «Клинки Максара» и др., публиковавшиеся на русском языке, получили признание критики: премии «Странник», «Меч Руматы», «Меч в зеркале». Но на развитие белорусской фантастики творчество указанных авторов в силу их «пророссийской» настроенности напрямую не повлияло.

В современном литературоведении преобладает комплексный подход к такому сложному явлению, как фантастика, что плодотворно реализуется на уровне

монографий и диссертационных исследований в широком понимании фантастики как некоей «области литературы». Данное понятие не исключает трактовку «нереальной» литературы и как жанрового комплекса, и как художественной детали.

Белорусская научная фантастика нами понимается в более обобщенном смысле: до распада СССР сюда включаются и книги, издававшиеся белорусскими авторами на русском языке (например, творчество

A. Геращенко, В. Гончарова, В. Гусева, Е. Дрозда, В. Козько, Н. Новаш,

B. Павлова, А. Потупы, В. Строкина, А. Фомицы и др.). Учитывая некоторую «интернациональность» НФ и официальное двуязычие, это представляется наиболее корректным, а также позволит несколько увеличить исследовательскую базу, что для Беларуси является критически важным.

Заключение. Степень изученности фантастики не соответствует реалиям современного момента: нет четкой модели эволюции фантастики, что сопровождается терминологической путаницей. До сих пор а) не определены критерии разграничения жанровых разновидностей фантастических произведений (ныне существующие характеризуются формальным подходом и часто включают единицы, состоящие из одной повести); б) не решен вопрос о специфике фантастического творчества отдельных авторов; в) фантастика подается как статичное явление без свойственных этому жанру периодов активности и затухания; г) результаты исследований по отдельным проблемам фантастоведения не укладываются в общую схему литературного процесса, что обедняет саму значимость исследований.

Перспективными направлениями для литературоведов остаются изучение фантастики как жанра и приема творчества, жанровых модификаций фантастики,

235

Шумко В.В. Русское и белорусское фантастоведение

выявление специфики русских и белорусских фантастических произведений.

Литература

1. Шумко, B.B. Фантастический жанр в литературе XIX-XX веков: становление и развитие: курс лекций / B.B. Шумко. -Bитебск: Издательство УО «Bry им. П.М. Машерова», 2006. — 77 с.

2. http://fantlab.ru/user33996/blog.

3. Зенава, Г.М. Фантастыка у беларусгах апа-вяданнях 80-90-х гг. / Г.М. Зенава // Bесн. Беларуск. дзярж. ун-та. — 1999. — № 2. -

С. 14-17.

4. Bоранава, Г. У краше антыутопп / Г. Bоранава // Полымя. — 2001. -№ X. — С. 267-311.

5. М1нскев1ч, С. Па слядах яе вялшасщ фантастыт / С. М1нскев1ч // Маладосць. -2005. — № 3. — С. 115-118.

6. Саладоуникау С. Поплеч з мараю /

С. Саладоуникау // Маладосць. — 1979. -№ 6. — С. 157-163.

7. Паулухин А. Ji юнуе беларуская фанта-стыка? / А. Паугахш // Маладосць. — 2004. -№ 5. — С. 142-143.

8. Xимардзiн, М. Ji будзе у Беларус свая фантастыка? / М. Xiмардзiн // ЛiМ. 2005. — 4 сак.

***

Да вот эта еще... ночная красавица.

Он кивком головы указал на труп женщины с красивым, но увядшим лицом. На лице сохранились еще следы румян и гримировального карандаша. Лицо было спокойно. Только приподнятые брови и полуоткрытый рот выражали какое-то детское удивление.

— Певичка из бара. Была убита наповал шальной пулей во время ссоры пьяных апашей.

...

Голова Брике, — так звали женщину, — реагировала более бурно на свое оживление. Когда она окончательно пришла в себя и заговорила, то стала хрипло кричать, умоляла лучше убить ее, но не оставлять таким уродом.

http://lib.ru/RUFANT/BELAEW/doul.txt_with...

***

Зачином до повісті „Ясновидець Гері" (1965) є сцена у пеклі, куди

потрапляє Гнат Гері після невдалих кінозйомок на річці Гудзон.

Звідси він „повертається‖ завдяки операції на мозку, яка спричиняє

здатість передбачати майбутнє та зчитувати характер і думки

людини з її обличчя. Перші спроби скористатися цим приводять

Гері до місця схову награбованих грошей кримінального авторитета

Романо Пекі. Гангстеру сниться сон з демоном, який обкрадає його,

і невдовзі після цього його вбивають товариші-бандити,

підозрюючи самого Романо в крадіжці. Це чи не перший прояв

нового амплуа ясновидця Гері – бути своєрідним Мефістофелем, чи

то пак Воландом, для американського мультиетнічного

суспільства (роман „Майстер і Маргарита" (1967) М. Булґакова на той час

іще не був опублікований). Так само демонічно викриває Гері і

представників старого російського дворянства. Про свою „місію‖

він говорить так: „Моє призначення – викривати фальш,

демаскувати негідників, вказувати проповідникам моралі, що вони

самі розпусники, сторожам законности показувати, що вони злодії,

носіям фальшивих чеснот і облудним правдоносцям доводити, що

вони брехуни, ганебним сріблолюбцям стягати маску

щедротности‖ [5, с. 186].

Олександр Вешелені / Жанр „сенсаційної повісті” в українській еміграційній літературі.

***

Конференція добігала до кінця. Науковці, дослідники, доктори медицини з’їхались з цілого світу, щоб поділитися досвідом, винаходами, останніми новинами цілого десятиріччя. За цей короткий час наука зробила колосальний стрибок у кожній галузі людського життя. Подорож на інші планети — то залишився тільки промір часу на будову апаратури, що досконало розроблена й розрахована. В Англії будують телескоп, з допомогою якого можна буде фотографувати спіральні туманності на віддалі шістьох мільярдів світлових років від землі. Коли додати, що світло пролітає за рік десять тисяч мільярдів кілометрів, то від цієї аритметики голова обертом закрутиться.

Не відстає від цього шаленого гону винаходів в астрономії і фізика та хемія, а особливо медицина. Винаходи та удосконалення з медицини пішли так далеко, що людину можна порізати на куски, а потім зшити докупи й вона знову житиме. Тому то конференція науковців медицини була така цікава. Вона ще набирала особливого значення тому, що на ній вперше брали участь науковці сходу, що тисячоліттями тримали в таємниці важливі винаходи від цілого світу. Особливо пильно оберігала свої таємниці Індія. Жовта раса, — японці, китайці та червона — індіяни, завжди були замкнені в своїх кордонах. А тепер на конференцію прибув з Індії науковець доктор — Орберт Чандрасемор, що творив з людиною просто чудеса, переробляючи її на свій лад. Коли німецькі науковці привезли з собою клітини людського організму в ліофілізованому, себто сухому стані, а японці привезли в рідині, то індійський дослідник д-р Орберт Чандрасемор Чандрасемор все це привіз у законсервованому вигляді готовому кожночасно до застосування. Тут він мав і людське серце й печінку й легені, очі, носи, щелепи тощо. Особливо великий подив викликав законсервований мозок померлої дитини. Доктор Орберт Чандрасемор свою доповідь робив із наявними експонатами, а до того ж демонстрував фільм і це ще більше зосереджувало увагу науковців цілого світу. Доктор твердив, що може повернути життя людині, яка померла 20 хвилин тому, себто за час поки жива клітина не відмерла. Але його вакцина, яку він назвав початковими літерами свого імени «ОР», має таку чудодійну силу, що повертає до життя навіть уже завмерлі клітини, себто після біологічної їх смерти. Усі ці досягнення в медицині роблять нечувану революцію в житті людини. Раніш термін смерти не перевищував 5 хвилин. Тепер можна оживити людину після біологічної смерти через 20 хвилин.

Демонструючи свої винаходи, д-р Орберт Чандрасемор витягнув із скриньки спеціяльний пульмотор до переливання, потім узяв слоїк з рідиною, — кров змішану з адреналіном і ґлюкозою, і показав присутнім, а далі потряс в руці, високо над головою, свою вакцину «ОР» і вигукнув:

— Тут зберігається життя вже мертвої людини! По великій залі пронісся тихий шелест здивування. Дехто підвівся з крісла, щоб ліпше оглянути вакцину та прилади, інші розглядали на столі формулу вакцини, ще інші цікавились фотографіями дослідів.

— Я свій дослід міг би й зараз перед вами продемонструвати, коли б під руками виявився відповідний об’єкт для експерименту, — раптом промовив гордо д-р Орберт Чандрасемор і обвів сміливим поглядом усіх науковців.

— Пане докторе! — нагло вигукнув американський науковець. — Такий об’єкт маємо!

— Ви маєте труп померлої людини? — весело перепитав Орберт Чандрасемор і його обличчя просвітлішало від задоволення, а очі загорілися гордими вогниками.

— Щойно привезли утопленика. Людина перестала жити десь 25–30 хвилин тому. Чи можете застосувати на цьому об’єкті свій експеримент?

— Спробую. Із таким довгим терміном смерти я ще не пробував, однак. — і він поспішно почав складати в скриньку свої препарати. Всі підвелись з крісел.

— Куди приставити труп? — запитав американець.

— В операційну! І то негайно! — по-діловому наказав. За хвилину всі були в операційній. На столі вже лежав голий труп людини. Біля столу тихо шумів стерилізатор, а поруч до послуг два помічники. Ще за пів хвилини на всіх приявних були білі халати, а на устах марлеві пов’язки. Утопленик, охолоджений у воді, був, як під наркозою, у стані гіпотермії, при якій температура тіла

понизилась нижче від норми, і діяльність тканин не була зрушена.

Доктор Орберт Чандрасемор хутко увімкнув пульмотори й застосував над трупом штучне дихання. Потім підвісив колбу, і протягнувши гумову рурку, на кінці якої була голка, розпочав переливати кров. Зробивши два впорскування своєї вакцини «ОР» у праве й ліве стегно, приклав стетоскоп до грудей покійника й насторожено слухав.

В операційній кімнаті була така тиша, що можна було чути стукіт людського серця на віддалі. Так минала довга хвилина. Очі д-ра Чандрасемора звузились, обличчя витягнулось, брови насуплені, а уста затиснені аж побіліли. Він напружено прислухався, пильно дивився на годинник. І раптом його обличчя блиснуло промінням.

— Б’ється! — гукнув він, і знову перетворився ввесь у слух.

Пульмотор працював виразно й досконало, крізь скляну секцію видно було, як пливе рідина з колби в тіло людини. Минуло ще тяжких десять хвилин і утопленик рухнувся, легенько мов би зідхнув.

— Почали оживати нервові центри, — тихо ствердив д-р Чандрасемор і поспішно зробив ще два впорскування вакцини «ОР». Цим разом в площині серця. Потім звелів одному із своїх помічників подати невеликий рентген. Просвітливши голову покійника, що ожив він насуплено стягнув брови. Частина мозку вже так розклалась, що навіть вакцина не в силі його привернути до життя! Доктор Чандрасемор нагло наказав приготувати хірургічне приладдя і зразу ж зробив трепанацію черепа. Оголений мозок утопленика увесь був рожевого кольору, і тільки в одному місці легенько потемнів, немов би сірим туманом пройнявся. Доктор Чандрасемор був надзвичайно здивований, що мозок мав рожевий кольор. Такого випадку в житті він ще не мав. Що це за людина була в житті? — думав він. А тим часом сміливо й пильно вирізав посинілу частину мозку, а на те місце вставив такий самий кусочок мозку привезеного з собою в законсервованому вигляді з Індії. Потім дбайливо поставив на місце череп, прикріпив його срібними клямрами, зашив тканину голови й наклав марлеву пов’язку.

— Тепер житиме, — зітхнув заспокоєно д-р Чандрасемор і скинув з рук гумові рукавиці. Вийшов з операційної. Усі науковці пішли за ним до залі продовжувати конференцію. Це була подія, що приголомшила відомих світові науковців.

Врятованого утопленика Гната Кіндратовича перевезено в теплу кімнату під постійний лікарський догляд. Д-р Орберт Чандрасемор дав докладні вказівки, що робити кожних п’ять хвилин. Повернена до життя людина рівномірно дихала, і пульс, хоч і слабкий, бився виразно й нормально. Кожний день приносив людині поліпшення, і під дбайливим доглядом тіло набирало природнього, рум’яного кольору, м’язи міцнішали, і незабаром, замість штучного харчування, почали чайною ложечкою, запускати рідину через рот, Гнат Кіндратович ковтав і поправлявся.

***

І як це могло статися? Звідки він знає чужі мови? Подумавши над цим дивним явищем, він збагнув, що знає не тільки японську, китайську, а досконало розуміє індійську й то не одного племени, а десятьох різних. Крім того розуміє будизм, знає анатомію, фізіологію людини, а також астрономію. Усі ці знання були йому відомі з такою докладністю, немов би він ці науки студіював десятками років. Він бачив перед собою університетські викладові залі, експериментальні лябораторії, наукові з’їзди, в яких брав участь, і крім того, йому здавалось, що він не Гері, не Гнат Кіндратович, а індійський філософ, науковець, мудрець. І що всі ці людські знання перейшли до нього завдяки кусочкові мозку, що його вставив йому помилково доктор Орберт Чандрасемор з голови померлого жерця-ясновидця індійця Марнохарина. Цей великий мислитель помер десять років тому, проживши 93 роки. Доктор Орберт Чандрасемор, зацікавлений великими людьми, вийняв мозок щойно померлого ясновидця Марнохарина, законсервував тільки йому відомим способом, і привіз тепер на конференцію. І довелось трапитись випадкові, що саме Гері потрапив для досліду. Цей випадок призвів до того, що кусочок мозку ясновидця Марнохарина попав у голову комбінаторові Гнатові Кіндратовичеві, який тепер зветься Гері.

Своїм сміливим винаходом д-р Орберт Чандрасемор відкриває світові великі можливості. У майбутньому мозок кожного великого мислителя після його смерти буде консервуватися і зберігатися в спеціяльних баньках. Набуті наукові знання тепер не будуть пропадати, а передаватимуться поколінням не книжковими записами, а натуральним мозком. Ця велика сторінка в науці принесе людству не тільки чималі полегшення, а й... безмежне горе, коли розум купуватимуть в баньках сріблолюбці-багатії для своїх ледачих дітей. Маршуючи браво хідником, Гері самовпевнено приглядався до людей, міркуючи про свої фінансові проблеми. У своїй кишені він мав гарненький рахунок із шпиталю за лікування впродовж шістьох місяців. Раніш цей рахунок готували Фріді, яка привезла втопленика. З часом, як Фріда катастрофально скочила з літака й загинула, а покійник ожив і довелось його лікувати, рахунок переписано на Гері Боброва.

goo.gl/zDXt9S

***

Українська літературна еміграція не тільки самоутверджувалася за важких умов чужини, відкривала нову сторінку в письменстві, а й постійно перебувала в конфліктах, які іноді виходили за межі глузду. Таким, наприклад, було звинувачення Зенона Дончука (17 квітня 1903 -- 2 серпня 1974) в плагіаті, в чому запідозрила прозаїка Галина Журба, вважаючи, що він "списав" її роман "Тодір Сокір" у свій твір "Перша весна". Насправді то були різні тексти, лише на початку яких спостерігалися певні фабульні збіжності. Вона добилася того, аби З. Дончука виключили зі складу Об'єднання українських письменників "Слово". Такою була її вдячність за те, що він дбав про її творчий і життєвий комфорт. Вони обидва окарикатурили один одного у своїх романах ("Тодір Сокір", "1313"), Про це я вже писав. Письменник лишив велику літературну спадщину. Він належав до традиційників ,часто переповнював свої різножанрові твори публіцистичною стилістикою, що шкодило їхньому художньому рівню, як в романі з іронічною назвою "Куди веде казка", в якому мовиться про одну з причин втрати Україною незалежності на підставі зради психотипів на кшталт Данила Передерія, який запопадав перед московсько-більшовицькими окупантами, був ними знищений за вірну службу. Письменник усував міф жовтневого перевороту ніби соціалістичної революції, насправді його реалізували за гроші банкіра Варбурґа при успішних операціях агента О. Парвуса (Гельфанда), використавши для втілення свого проєкта В. Ульянова (Леніна).

Українська література має свою пікареску. І не вигадану. Якщо придивитися до наших краян, то можна знайти крутіїв на кшталт Гната Кіндратовича, перед яким бліднуть не лише грек Христофор Хрисантович Копронідос («Афонський пройдисвіт» І. Нечуя-Левицького), а й єврей Остап Бендер («Дванадцять стільців», «Золоте теля» І. Ільфа й Є. Петрова), а Шельменко-денщик з однойменної п'єси Г. Квітки-Основ'яненка видається милим типажем. Такого персонажа, який міг легко (в разі потреби) бути і Бобровим, і Бобровенком, і Гершком, змалював на повен зріст уманець й емігрант З. Дончук в тетралогії сатиричних повістей «Гнат Кіндратович» (1957), «Море по коліна» (1961), «Ясновидець Гері» (1965), «Шалом, Месіє!» (1974). Вони відповідають жанровому типу крутійського наративу, генетично пов’язаному з античними ателланами, середньовічним фарсом і шванком, започаткованого анонімним «Життям Ласарільо із Тормеса…» (1554), освоєного європейською прозою, починаючи від М. Алемана-і-де Енеро («Життєпис крутія Гусмана де Альфараче»), не минаючи й української літератури (В. Наріжний, Г. Квітка-Основ’яненко, В. Чечвянський, Б. Нижанківський та ін.), де змальовано колоритні образи шахраїв, волоцюг, зальотників, клептоманів та ін. хитрунів в оточенні абсурдної дійсності, трактованих засобами сміхової культури, передусім сатири й комізму.

Фах експедитора солідного вінницького заводу дозволяв Гнату Кіндратовичу вільно почуватися у стихії виробничих афер, замаскованих під законні договори між підприємствами –– чи то йшлося про два вагони варення й два вагони сульфатованих яблук, забраковані у Слов’янську, на яких за «волею» «віртуоза шахрайства і спекуляції» (Ганна Черінь) виставили сертифікат вищого ґатунку, чи про «ліквідацію» залишку картоплі, роздарованої очільникам НКВС, РНК, паспортного стола, міськради, чи то про списання розтриньканих на власні потреби державних грошей, чи то про маніпуляції з яблуками, виміняними в колгоспі ім. Мікояна за пальне й цвяхи, перевезеними в позаплановому вагоні до Ленінграда і вигідно там спроданими. Всі махінації непогамовного комбінатора відбуваються на тлі радянських п’ятирічок, навіть відгомону голодомору, але вони ніколи не цікавили Гната Кіндратовича –– «типового спекулянта з-під московсько-комуністичної дійсности», який «воліє доганяти капіталізм, ніж мати завершений соціялізм». Він не був винятком, бо, як зазначав автор, крадіж та хабарі в радянському соціумі від безпритульного на базарі й до Й. Сталіна переросли «в культ, в життєвий засіб; віртуозність їх застосування перейшла всі феноменальні уявлення. Особа, запідозрена в цьому суспільному злі, зовсім не вважалася в очах суспільства злочинцем. Навпаки, –– така особа викликала тільки заздрість». Тому наочною видається комічна історія показового суду над підлітком Скалозубом, який за допомогою шовкових ниток легко відкрив наймодерніший радянський замок на дверях кондитерської і вже на другий день городяни в такий спосіб справилися із замками по всьому місту. Злодіїв так і не було «викрито».

Гнат Кіндратович виробив у собі особливий імідж, репрезентований «франтуватим шевйотовим костюмом» і портфелем, що в очах довкілля мав магічну владу, бо «чим більший і солідніший портфель, тим більша увага зосереджувалася на його власникові». Респектний головний герой ніколи не забував себе, вибиваючи під час відряджень додаткові дні для відпочинку, добираючи дефіцитні товари для себе й подарунки різним начальникам, відповідно їхньому службовому рангу. Таким чином він скористався санаторійною путівкою на Куяльник, адже робітники, аби не втратити роботу і не бути запідозреними в «контрреволюції», відмовилися від неї, опинився в товаристві близьких собі «совробітників» на морському пляжі. Потрапивши до війська на початку Другої світової війни, спритний головний герой став коптенармусом, захопився, як й інші червоноармійці, жадібним скуповуванням речей на щойно «визволених» землях Західної України, знаходив такі прибуткові джерела, як чай, випічка хліба, заготівля м’яса, з чого мав неабиякий бариш, підкупив політрука, подарувавши йому патефон «Телефункен», а командира –– дорогим годинником, аби вони не заважали йому в його оборудках. Війна з Фінляндією на певний час пригальмувала ґешефтні апетити Гната Кіндратовича, через крадені м’ясні консерви пониженого до очільника «господарської чоти». Він уник тюремного терміну завдяки підкупленому командуванню, як і в випадку заготівлі дров, коли підрізане дерево вбило червоноармійця, загибелі підлеглих йому вояків на залізничній колії, арешту рядового Кулака, обуреного, що в його родині забирають останню корову. Радянсько-німецька війна не змінила шахраюватої психіки головного героя, який з не меншою енергією, ніж в радянські часи, кинувся в улюблені махінації, починаючи з керівництва маслозаводом, заприятелював з німецькими офіцерами, розгорнув «прибуткове підприємство», «сватаючи» їм місцевих жінок, навіть за пропозицією гебітскомісара став «шефом» району, що відкривало перед ним неабиякі можливості наживи, бо, виявляється, «людське нещастя для таких категорій людей стає щастям, утіхою». На думку О. Вешенелі, «маємо вивернутий образ матінки Кураж (також пікаресси) –– заможного крутія, завжди готового наживатися в часи соціальних катаклізмів на потребах обох сторін, що воюють». Передбачаючи поразку Третього райху, Гнат Кіндратович один з перших добув «маршфебель», аби дременути на Захід Європи через стероризовану Україну, Угорщину, Польщу, по дорозі займаючись махінаціями з кіньми, фальшивими паспортами, зброєю тощо. Навівши контакти з Українським комітетом, переінакшивши себе на Бобровенка, не гребував ґешефтом на грошовому обміні. Під час однієї з оборудок познайомився з магістром Пронькою, який виявився таким же пройдисвітом, як і Гнат Кіндратович. Їм довелося пережити певні страхи від прорадянських словацьких партизанів, які, на відміну від тамтешніх селян, з підозрою ставилися до біженців, як і альянти-французи неподалік Мюнхена, надто агресивні «остівці», які, повіривши більшовицькій пропаганді, сприймали втікачів за зрадників, сподівалися невдовзі повернутися «на родіну», тероризували німців. Тільки-но вчорашні в’язні й остарбайтери опинилися у вагонах під брутальною опікою енкаведистів з автоматами, у них спала полуда з очей, що розкрито на прикладі Грицька й Марійки, драматична доля яких складає окрему сюжетну лінію повісті. Обидва «міцні, гарні, здорові», вольові персонажі постають антиподами головному героєві.

Шахрайська натура Гната Кіндратовича знайшла сприятливий ґрунт і в таборах Ді-Пі, в Сомме-Касерне. Вписавши себе й дружину до «неповоротців»-галичан, вступивши одразу до п’яти партій, він знову, почавши з дефіцитного тютюну, перекинувшись на прибуткові операції з цигарками «Камель», розгорнув свої оборудки, навіть став «працедавцем», добираючи фахівців на табірну кухню. Тонкий психолог, зупинявся тільки на потрібній йому кандидатурі. Так, підшуковуючи бухгалтера, зауважував не професійний рівень чи стаж, а шахрайські нахили, тому зупинився на особі, коли на невинне питання «Скільки буде два рази по два» почув відповідь: «А скільки вам потрібно?». Гнат Кіндратович знайшов «порозуміння» з таборовим керівником магістром Пронькою, який промишляв на одязі і взутті, виселив старого генерала Армії УНР Петренка з кімнати, аби туди поселити Гната Кіндратовича. Моральні критерії тут були зайвими. Кумедна історія трапилася шоколадом –– подарунком американського війська репатріантським дітям: обидва махінатори намагалися приховати ласощі, але їхні наміри зірвав чесний Грицько, який наскрізь бачив справжню суть шахраїв: «Ви ж –– безплідне дерево, що дає холодок бродягам, пройдисвітам, ви –– притулок паразитам».

Табори Ді-Пі стали для репатріантів останнім, хоч і не надійним прихистком свободи, адже скрізь нишпорили радянські людолови. Сувора правда наявна в аргументах репатріантів, які не мали бажання повертатися в більшовицький «рай», розкрита в епізоді їхньої зустрічі з червоним комісаром, змушеним ні з чим покинути табір. Амбівалентний головний герой і тут знайшов свій ґешефт, хоча в глибині його душі збереглися риси людської гідності, що спостерігалося на прикладах його протистояння енкаведисту Березову –– агенту, як висловився головний герой, –– «чорних сил імперіялістичної Москви!». Належачи до пікаресного психотипу, головний герой не міг бути, за класифікацією Кіри Шахової, ні «активним лицарем меча і шпаги», ні «наївним простаком», тому що його переслідувала манія зиску, спонукала домовлятися з власником друкарні про штампування формулярів для відповідних документів про примусову висилку до Німеччини (остарбайтеркартки), без яких репатріантів «сталінські хорти виловлювали, як зайців, і вивозили в пролетарський Сибір». За високу платню поширював він також метрики й німецькі паспорти, тому «люди дякували і молились за здоров’я рятівника Гната Кіндратовича».

Наприкінці своєї таборової «одіссеї» персонаж-крутій почав задовольняти попит на годинники, з якими репатріанти поривалися у вільний світ –– до Бельгії, Англії, надто Америки. Йому, дарма що зібрав відповідні документи, не відразу вдалося податися за океан, тому що його «впізнала» єврейка ніби як учасника погромів у Львові під час війни. То була прикра, рідкісна для головного героя помилка, якому пізніше завдяки спорожнілим валізам та зазначення справжнього міста народження –– Київ вдалося виїхати до Канади. Перед ним «знову розгорталися широкі можливості». Як би він не приміряв ефектні атрибути баварського капелюха й сигари «Кемель», його шахрайська суть лишалася незмінною, навіть, якщо вірити З. Дончуку, типовою. Схожими були й інші емігранти, гротескні «малороси і хахли», схильні продавати канапки й український борщ різним делегатам, позбавлені внутрішньої консолідації, поглинуті партійним розбратом, характерним для їхніх програм, де «всі за Україну. Всі вимагають грошей і жодна поки що нічого реального не дає». Очевидно, тут автор своїм узагальненням, в якому є гірка частка правди, кинув тінь на всю українську еміграцію, що не відповідає дійсності. Тому частина ображених читачів не сприйняла трактування українських реалій в дусі гоголівського Хлестакова, навіть повертала автору повість «Море по коліна». Ганна Черінь мала рацію, наголошуючи, що не варто в сатиричній повісті шукати «героїв позитивних, і зайвим було б вимагати від автора дати в творі справедливий балянс», адже «не вдалося свого часу Гоголеві збалянсувати негативних героїв позитивними, не вдалося це й іншим великим сатирикам, бо така вже природа сатири».

Уражений інстинктом накопичення, Гнат Кіндратович, прагнучи понад усе збагачення, усвідомив відмінну від радянської системи свободу прибуткової діяльності, тому після принагідного танцюриста в канадському порті обрав собі кар’єру диригента церковного хору, а невдовзі –– священика, отця Ігнатія на дві парафії. Однак його не цікавили духовні проблеми. Жага наживи за рахунок вірян переросла в манію, тому шахрая позбавили культового сану. Зазнавши фіаско на релігійних теренах, Гнат Кіндратович, переїхавши до США, відкрив крамницю-ломбард «Мрія», вирішив робити бізнес на етнографічних принадах, але, зважаючи на торгівельну кон’юнктуру, замінив означення «українська» на «слов’янська», вже імітував американський стиль життя. Крім того універсальний персонаж працював відповідальним редактором газети «Східняк», редагував й видав альманах «Волосожах», бавився байками, віршами, оповіданнями, літературно-критичними статтями. Зваблений статками сімдесятирічної вдови, він увійшов в роль ловеласа Гері, хоча невдовзі опинився в тенетах циркачки молодої служниці-пуерторіканки, тому дружина Маргарита, обурена любовними романами чоловіка, покидає його. Гнат Кіндратович з грошовитого крутія перетворюється на інфатильне створіння, ототожнюючи себе з безрідним сиротою, дає згоду «всиновитись до будь-якої багатої родини, врешті-решт перетворюється на блазня, учасника карнавальної травестії, полюбовника голлівудської артистки Фріди, під час кінозйомок гине посеред річки Ґудзон під ошалілим ослом Мунилом.

Твір З. Дончука, попри логіку сюжетного розгортання, всі сподівання й любовні романи головного героя, не має фінального happi end’у. Про його загибель на знімальному майданчику Голлівуду, автор повідомив наприкінці роману «Море по коліна», зазначаючи, що твір не завершено. Виявляється, головного героя «воскресили» на одній з наукових конференцій в інституті медицини. Він, реінкарнований, схожий на Мефістофеля, з’являється в сенсаційному романі «Ясновидець Гері» з ознаками наукової фантастики, що мимоволі набуває не властивих цьому жанру характеристик гротеску, сатири, алегорії, чорного гумору. На початку твору індійський дослідник Оберт Чандрасемор, винахідник чудодійної вакцини «О-Р», здатен оживити відумерлі клітини покійника через двадцять хвилин клінічної смерті, продемонстрував своє уміння на щойно загиблому Гнатові Кіндратовичу, але на місце пошкодженої частини мозку помилково інплантував мозкові фрагменти недавно спочилого ясновидця Марнохарина. Більше ніде в повісті не згадуються хірургічні й біологічні експерименти, наукові алгоритми, натомість її простір заповнюють жанрові структури химерної, кримінальної, детективної прози при збереженні ознак крутійського роману з певними корективами. Побувавши в колоритно описаному пеклі, переживши операцію, Гнат-Гері набув уміння завбачати майбутнє, вичитувати минуле, декодувати людські думки при безпосередньому спілкуванні чи за світлиною. Він в несподіваному для себе статусі сподівався не зловживати набутими талантами, викривав не тільки пройдисвітів і злочинців, а й «любителів» літератури, які у своїх бібліотеках замість книжок виставляли їх муляжі, виступав з лекціями на кшталт «Стережися книжки!» у філадельфійському «Клубі щасливих», що мали ознаки пародії на тогочасну графоманію, на одній з прес-конференцій радив авторам творів «із збоченням до еротики» продавати їх «з рамени Академії Наук», аби збити з пантелику наївного читача, навіть став літературознавцем, якому для свого присуду, відповідного кон’юнктурним запитам редактора, не було потреби читати рецензований твір, тощо.

Гнат-Гері мав відповіді на будь-яке питання, зважаючи на розумовий, фаховий чи психічний рівень тієї чи тієї особи, дарма що вони формулювалися двозначно, з натяками, як у піфій, адже, на його думку, «людина не в силі збагнути всіх таємниць не тільки всесвіту, а й своєї жінки. І тільки коли мудрець пізнає свою жінку, тоді можна братися до всесвіту». Коли в таких комічних ситуаціях головний герой тішився власною невимушеною грою, як у товариствах алкоголіків чи пігмеїв, то при викритті сутності російської еміграції не шкодував присоленого сарказму, змальовуючи «антикомуністичні з’їзди», дискусії, на яких слова втрачали свою семантичну верифікацію. Попри те амбіції Гната-Гері «були вищі від амбіцій пересічного волоцюги. Він мріяв ще про славу. Йому хотілося на цьому світі залишити по собі своє ім’я Гната Кіндратовича тривким на довгі віки. Грошей він більше не потребував, хоч і не відмовився б іще мільйончик-два роздобути й пригорнути. Та це не так важко». Іноді йому вдавалося викривати злочини, властиві Товариству легких заробітків або журналістам-«борзописцям», що стали відбитком соціуму, в якому «кожне ошуканство, обман чи фальш тепер називається комерцією, кожний підпал — санітарною потребою, проституція виправдується модою й сучасною свободою людини, а вбивство — самозахистом». Не минула така «жага» й українських емігрантів, яких З. Дончук не ідеалізував, вивертаючи справжнє нутро магістра Проньки, який, перекочував у нову повість, аби зайнятися кокаїном, хоча, про людське око, ніби переймався патріотичними справами, бажанням здобути собі шляхетське звання. Не минув письменник й ідейних емігрантів на кшталт «Американського комітету визволення», який за час свого існування так не звільнив жодного українця від більшовицького ярма, тому Гнат Бобров запропонував їм несподівану ідею обстоювати абсолютизовану свободу радянської молоді, позбавивши її моральних критеріїв, розкласти із середини. Тут помітно художній дискурс поступається перед публіцистичним, що шкодить повісті, в яку, за словами Г. Костюка, «автор понапихав усе, що трапилось на його шляху» –– від картярів і гангстерів до вбивства Дж. Кенеді, що призвело до «поверхового нагромадження фактів».

Нова кар’єра головного героя починається з виявлення місця прихованих грошей кримінального авторитета Романо Пекі, якого, запідозривши в крадіжці, вбивають його «побратими». Гнату-Гері доводилося маскуватися під поета-модерніста, музикознавця, картяра та ін., дарма що він не знався на мистецтвах та іграх, зате шукав зиск на несподіваніших, навіть екзотичних справах. Наприклад, новоспечений «нащадок» князя Долгорукого, як свого часу гоголівський Чічіков мертві душі, скуповував в завсідників салону «Три балалайки» титули графів, баронів, князів, високі військові та цивільні звання і т. п. ніби для «музею», тішився, ламаючи волю навіть таких непідкупних типів як колишнього генерала з царської охранки непідкупного князя Довгополого. Вичитавши з біографії достойника ретельно приховані афери, шокуючи його викривальною інформацією, Гнат змусив-таки «повернути» царські скарби, поклавши їх до власної кишені. В аналогійні майстерно розставлені капкани шантажу потрапив й герцог Насєдкін, який, працюючи креслярем в Пентагоні, шпигував на користь червоної Росії, але всевидющий вивідач цікавився не так секретними документами про новітні ракети, як золотою зіркою св. Анни, яку отримав від ошелешеної жертви. Одного разу йому трапилося видіння алегоричного сенсу, на кшталт дивної картини: тисячі «поневолених людей», схожих на комашню, зводили каркаси Вавилонської вежі з книжок, промов, мистецьких скарбів, писанок, футбольних м’ячів, емблем різних партій тощо. Будівельники марно прагнули сягнути недосяжної велетенської блакитної кулі з гаслом «Незалежність і воля всім народам», тому що будівля, розкрадена пройдисвітами й шахраями, підточена злостивими гномами в лапсердаках, постійно просідала й обвалювалася. Цей епізод сприймається як вставна новела, однак він латентно пов’язаний із вчинками головного героя, який порятував Клару, звичайно, не без платні, від небезпечного Джана.

Амбітний Гері, вбачаючи в собі покликання «викривати фальш, демаскувати негідників, вказувати проповідникам моралі, де вони самі розпусники, сторожам законности вказувати, де вони злодії, носіям фальшивих чеснот доводити, що вони брехуни, ганебним сріблолюбцям стягати маску щедротности», невдовзі сам, не гребуючи махінаціями, впадає в схожі гріхи, силкується коригувати Божі заповіді, сподівається заволодіти нью-йоркським транспортом, відбираючи таку спробу в містера Рой Чока, здобувається на незаконні статки, придбавши шикарну дачу, нарешті потрапляє до в’язниці за несплату податків, хоча й завдає слідчим чимало неочікуваного для них клопоту. Він почувається досить комфортно за ґратами, знаходить спільну мову з тюремниками, обводить круг пальців радянських агентів, які, завітавши в його камеру, прагнуть вивезти ясновидця до Москви, аби пересадити його мозок М. Хрущову, але самі потрапляють під силу магії головного героя.

Твір лишився нонфінальним. Тому З. Дончук дописав до трилогії певний додаток сенсаційного сенсу «Шалом, Месіє!». Повість розкриває подальшу долю ясновидця-авантюриста, засудженого на 125 років. Євреї, дізнавшись про феноменальні здібності Гері, звільняють його з в’язниці, проголошують Месією, сподіваючись, що він сприятиме боротьбі Ізраїлю у війні проти Єгипту. Впоравшись із новим завданням, втомившись від всіляких комерцій, він вирішив зайнятися благодійництвом. Задля цього створив «Бюро порад», аби, вичитуючи людські бажання, сприяти їх реалізації при незначній грошовій допомозі. Однак йому майже не траплялися чисті помисли, натомість він опинився в потоках марнолюбства, заздрості, наклепів, добре йому знайомого шахрайства серед різних прошарків суспільства, надто серед журналістів, партійців й політиків. Гнату-Гарі загрожував глухий кут безнадійної діяльності, якби не явлення його дружини Маргарити після 25-ти років розлуки, тому щасливе подружжя майнуло у світові мандри. Фінальний happi end не означає наративної розв’язки крутійства, котре лишилося в ситуації тут-і-завжди. Четверта повість мало що додає до трилогії, сприймається як еклектичний твір, в якому поряд з незначними за обсягом художніми фрагментами, панує публіцистичний дискурс, що нагадує реферативний переказ політичних подій, пов’язаних з жовтневим переворотом, здійсненим за німецькі гроші, ізраїльською анексією Суецького каналу, реакцією політичного проводу США, надто залежного від волі євреїв, та інших країн на кризу Близького Сходу.

Попри те що сатиричні повісті нагадують, як висловився М. Кучер, «зариси олівцем, побіжно і з поспіхом», головний герой, що їх об’єднує, постає цілісним образом, на відміну від дружини Маргарити чи магістра Проньки. Тільки-но з’явилася повість «Гнат Кіндратович», як журнал «Біблос» (1958. –– Ч. 4) назвав її однією з кращих в тогочасній українській літературі, І. Костецький зазначав, що роман «Море по коліна» –– «ситуаційно гостріший і композиційно окресленіший», ніж «Тигролови» І. Багряного («Сучасність», –– 1961. –– Ч. 12), А. Галан наголошував, що типи Гната Кіндратовича «будуть у нашій літературі такими ж вічними, як і невмирущі ″Мертві душі″ М. Гоголя».

Юрій Ковалів

Літературний процес української еміграції становить

надзвичайно цікавий сегмент нашої культури, своєрідний сценарій

„альтернативного розвитку‖ національної літератури під впливом

західноєвропейських та американських течій. Діставши омріяну,

хоч і не цілковиту – з огляду на фінансові труднощі – свободу,

письменники шукали нові форми діалогу з читачем, який іще

більше, ніж досі, потребував зразків культури, твореної рідною

мовою. Поряд із розвитком неоромантичного, неореалістичного та

авангардних стилів, письменники розширяли жанрові рамки своїх

творів і зверталися як до белетристики, так і до найбільш

популярних жанрів.

У контексті цієї дифузії жанрів можемо стверджувати, що

процес белетризації української літератури тривав протягом усього

ХХ століття, починаючи від соціально-психологічних повістей

І. Франка і аж до „химерної прози‖ 60–70-х рр. (період з 1980-х рр.

умисно не беремо до уваги). Зокрема, Н. Мафтин наголошує, що в

міжвоєнне двадцятиліття активізувалися різноманітні форми

історичної белетристики (К. Гриневичева, Ю. Липа, Ю. Косач), крім

того, з‘явилися перші зразки соціально-фантастичних і

шпигунських романів („Сонячна машина‖ та „Поклади золота‖

В. Винниченка). З розвитком цих жанрів в українській літературі

постав цікавий феномен, названий тогочасною критикою

сенсаційними повістями.

Якщо поглянути на ґенезу поняття „сенсаційна

повість‖ (роман-сенсація), то її поява у світовій літературі

передусім пов‘язана з творчістю англійських письменників

вікторіанської доби. Ще у романі Ч. Діккенса „Холодний дім‖ серед

персонажів з‘являється інспектор Баккет, детектив, який різними

способами намагається розкривати таємниці. Першим типовим

сенсаційним романом дослідники вважають роман „Жінка в білому‖

В. Коллінза, який спричинив появу цілої низки подібних творів у

другій половині ХІХ ст. [1, с. 8]. Усі вони користувалися

надзвичайною популярністю у читачів, адже були передусім

орієнтовані на комерційний успіх.

Очевидно, термін „сенсація‖ вводився авторами й критиками з

кількох мотивів. Передусім це вказувало на те, що читача в тексті

чекає чимало бурхливих емоцій та відчуттів (лат. „sensus‖). Саме

слово „сенсація‖ тлумачиться як „те, що справляє на людей велике

враження‖, а також є маркером інтриги або конкретної таємниці,

захованої у творі. Типологічно „роман-сенсація‖ постав на

естетичних засадах не менш популярного у вікторіанську добу

готичного роману. Проіснувавши у „чистому вигляді‖ кілька

десятиліть, сенсаційний роман трансформувався в окремі жанрові

течії, найпотужніше з яких спершу заявив себе детектив, а згодом –

трилер (саспенс).

У сприйнятті українських літераторів термін „сенсаційна

повість‖ позначав найчастіше будь-який твір гостросюжетного

характеру, чи то з елементами авантюри, чи то детективу, чи то

навіть фантастики. Помітний був також вплив польської традиції –

розмежовувати повісті кримінальні та сенсаційні. Про це,

наприклад, свідчить нарікання І. Кревецького на орієнтованість

читацької публіки початку ХХ ст. на масові жанри: „Наша

інтелїґентна публика <…> забиває свої шафи всїляким польським та

нїмецьким дрантєм a la кримінальні романи, senzacyjne

powieści (сенсаційні повісті, з польськ. – Ред.) і ин.‖ [8, с. 123].

О. Огоновський цим терміном позначив пригодницьку повість

„Петрії і Довбущуки‖ І. Франка [11, с. 182], вочевидь через те, що,

за твердження І. Денисюка, ця повість у своїй першій редакції

Питання літературознавства / Pytannia literaturoznavstva / Problems of Literary Criticism /№ 87/ /2013/

313

відповідала моделі вже згадуваного готичного роману „в

параметрах його найістотніших атрибутів‖ [3, с. 38]. Саме ж

поняття „готична проза‖ іще не прижилося у термінологічному

апараті українських літературознавців межі ХІХ–ХХ ст.

Першим автором типових „сенсаційних повістей‖ був

С. Ордівський (псевдонім Г. Лужницького), блискучий стиліст, який

у своїх історичних творах використав детективно-пригодницький

сюжет для увиразнення „потужної ідейної домінанти, поданої у

надзвичайно динамічному стилі‖ [10, с. 202]. Редактори цих видань

чітко окреслюють жанр повістей як „сенсаційно-історичних‖, хоча в

деяких передмовах наголошують на нечіткості цього терміна:

„Автор „Срібного черепа‖ вихований на сучасних, сказати б,

сенсаційних – хоч це не дуже правильно характеризує повість

С. Ордівського – повістях‖ [13, с. 126].

У цих творах помітну роль відіграє шпигунська лінія, яка на

той час у світовій літературі розвивалася здебільшого у творах про

сучасність. Крім того, повість „Замок Янгола Смерті‖ написана з

помітним тяжінням до готичної прози. Поряд з історичними

шпигунськими повістями Г. Лужницький (щоправда, під іншим

псевдонімом – Б. Полянич) явив західноукраїнським (а згодом – і

діаспорним) читачам аналогічні тексти про міжвоєнну та повоєнну

добу, ставши одним із перших творців пригодницького роману в

українській літературі. У цьому жанрі написані повісті „Перша

ніч‖ (1928), „Товариші усміху‖ (1929), „Кімната з одним входом‖

(1931), „Годинник з надбитим склом‖ (1933), „Стріл у ночі‖ (1934),

„Гальо!.. Гальо!.. Напад на банк!‖ (1935), „0-313‖ (1950), „Генерал

W‖ (1951).

У більшості з них у центрі подій фігурують діячі

націоналістичного підпільного руху міжвоєнної Галичини або

аналогічні образи інших рухів. Підпільна організація постає в уяві

читача своєрідною державою в державі, де панує свій порядок,

норми поведінки, наявна конспірація. У повістях „Перша ніч‖ та

„Товариші усміху‖ професор археології Слуцький, удаючи з себе

далеку від політики людину, відвертає увагу поліції й очолює

підпільну організацію. У першому – конфіскованому польською

цензурою у 1934 р. – виданні повісті „Стріл у ночі‖ український

націоналістичний рух було замасковано під хорватський з

відповідною зміною персонажів, але у газетній публікації 1957 р. та

окремому виданні 1974 р. повернуто українсько-польські реалії. У

повісті „0-313‖ шпигуни прагнуть викрасти „промені смерті‖,

нібито винайдені фізиком Ґ. Марконі, а в „Генералі W‖ відтворено

Олександр Вешелені / Жанр „сенсаційної повісті” в українській еміграційній літературі

314

смерть польського генерала К. Свєрчевського від рук бійців УПА,

яка згодом стала основною причиною операції „Вісла‖. На думку

Н. Вівчарик, жанрово тексти Г. Лужницького через поєднання

категорії релігійності, історизму та патріотизму тяжіють як до

класичних історико-кримінальних романів, так і до певного роду

містицизму: „Містичний елемент невіддільний від загадки,

„сенсації‖, яка лежить в основі детективних шпигунських

творів‖ [2, с. 151].

Усі ці варіанти змалювання українського підпілля й

шпигунських операцій були першими спробами трансформувати

національні ментальні коди в розрізі як козацького минулого, так і

бурхливої міжвоєнної доби. Сам Г. Лужницький у передмові до

львівського видання повісті „Стріл уночі‖ говорить про те, що

„всякі екзотичні теми сенсаційности й криміналістики, перейнятої з

англійського, французького чи навіть німецького роману, – не

мають на нашому ґрунті умовин для розвитку. Зате українська нація

розпоряджає іншим, ближчим джерелом сенсаційности й

романтики‖ [14, с. 7].

Еміграційні критики звертали увагу на те, що ніша

„сенсаційних творів‖ незайнята в українській літературі через

орієнтування на „високі‖ жанри, які мають пробуджувати тільки

шляхетні почуття. Так, Л. Луців твердив, що „більшість

сенсаційних повістей деморалізують читачів, ширять розпусту,

славлять злочинників та крім грання на нервах – не дають нічого

доброго читачеві‖ [9, с. 3]. При цьому критик усе ж зазначав, що

такі твори пишуться не лише за простими шаблонами: „До

сензаційної, чи шпигунської творчости, треба мати окремий дар і не

можемо собі подумати, щоб Іван Нечуй-Левицький міг був

написати добру шпигунську повість‖ [9, с. 3]. Що стосується самого

Б. Полянича, то він, на думку Л. Луціва, як і Г.К. Честертон, не

відступає від християнської етики у своїх детективних повістях. До

того ж Полянич-Лужницький був одним з основоположників

католицької течії в українській літературі.

Цікавий зразок шпигунського роману на совєтському ґрунті у

міжвоєнний період явив також Я. Бохенський у своїй „Тайні

Червоного Посольства‖, перевиданій на еміграції з маркуванням

„сенсаційна повість‖ у 1956 р. У 1932 р. критик комуністичного

табору П. Козланюк у журналі „Вікна‖ назвав цей твір

„протирадянською макулатурою‖ [12, с. 174], не в останню чергу

апелюючи до жанрової належності роману.

Питання літературознавства / Pytannia literaturoznavstva / Problems of Literary Criticism /№ 87/ /2013/

315

Неодноразово в контексті „сенсаційності‖ згадувалася повість

„Доктор Качіоні‖ Г. Журби, надрукована у 1943 р. краківським

„Українським Видавництвом‖ у літературному часописі „Вечірня

година‖ під псевдонімом Гемень Жмурко (так звали одного з героїв

її роману „Революція іде‖). Очевидно, твір користувався неабиякою

популярністю в часи другої світової війни – Ю. Тарнавський в

автобіографічному есе „Босоніж додому і назад‖ називає його одним

зі своїх улюблених у юнацькі роки [15, с. 255]. „Сенсаційною‖

повість охрестили критики, які, однак, ніколи не аналізували її

цілісно, мабуть, через те, що твір не перевидавався в еміграції, як,

скажімо, це було з „Тигроловами‖ І. Багряного (друкованими вперше

під назвою „Звіролови‖ у тій-таки „Вечірній годині‖).

Повість написана в соціально-побутовому жанрі, з помітним

наслідуванням французьких та російських реалістів. Дія

відбувається у 1914–1916 рр. в українському повітовому містечку

на Волині. Герої повісті – переважно чиновники, юристи, лікарі та

аристократи. Події через двадцять років оповідає головний герой

Антон Тинецький на цвинтарі біля могили Євгени Качіоні.

З‘ясовується, що жінка лікаря Арсена Качіоні померла у неповні

двадцять років. У чому була причина її смерті і які драматичні події

її супроводжували – головна сюжетна лінія твору. Окрім того, сам

Тинецький також пережив любовну драму, пов‘язану з

несумісністю власного світогляду та світогляду коханої.

Найголовніша риса, за яку повість могли віднести до категорії

„сенсаційної‖, – таємничість титульного персонажа. „Це була,

справді, досить дивна людина. Він ніколи майже не всміхався і

скоріш відштовхував, ніж притягав до себе‖ [6, с. 2]. На його

паличці був викарбуваний вуж зі срібною головою, тож розповідач,

начитавшись книжок про масонські ложі та їхні містичні ритуали,

прозвав і самого доктора Качіоні „масоном‖ та „головним

майстром‖. Іще одним атрибутом незрозумілої таємничості

виявилися його вуста: „Доволі широкі, м‘язисті і жагучі губи, між

шпакуватими пристриженими вусами та бородою‖ [6, с. 31]. Разом з

тим образ лікаря максимально позитивний, його названо

„найкращою на світі людиною‖, „наскрізь гуманною і

вирозумілою‖ [6, с. 3].

Одружившись на дівчині, яка була молодшою за нього на

кілька десятків років, Качіоні прирік її на нещасливе життя, з якого

вона постійно намагається вирватися, передусім закохуючи в себе

чоловіків і фліртуючи з ними. Після скандального балу та інтриги з

Олександром Бобіним Женічка Качіоні кілька тижнів не виходить з

Олександр Вешелені / Жанр „сенсаційної повісті” в українській еміграційній літературі

316

дому, і в цьому дехто схильний звинувачувати її чоловіка. З часом

з‘ясовується, що доктор Качіоні потай стежить за своєю дружиною,

коли та йде на побачення з Бобіним. Тож інтрига полягає в тому, чи

реагуватиме він на зраду дружини і що саме зробить. Однієї ночі,

сидячи на лавці біля будинку Качіоні, Тинецький стає свідком того,

як любовний трикутник трагічно розривається – Женічка та Бобін

гинуть у самому будинку за вельми загадкових обставин. Суть

злочину з‘ясовується лише в самому кінці твору: Женя в ту ніч

отруїлася, бо її чоловік жорстоко розправився з Бобіним на

операційному столі. Вчинок лікаря виправдовується Тинецьким

через те, що Бобін „був більший злочинець‖, а проблема

„зрадженого чоловіка‖, яку авторка порушує і над якою розмірковує

вустами своїх героїв, завершується холоднокровним раціональним

убивством.

Здавалося б, цієї сюжетної інтриги, на якій, власне, будується

повість, іще замало, щоб віднести його до аналізованої жанрової

модифікації. Тоді, очевидно, до цієї ж категорії можна було б

віднести й соціально-побутові романи І. Франка, і навіть „Хмари‖

І. Нечуя-Левицького. Однак не варто забувати, що у свідомості

читачів і навіть критиків масові жанри літератури мали викликати

резонанс у суспільстві, а отже, – бути „сенсаційними‖.

У таборах Ді-Пі після другої світової війни гостросюжетні

романи виходили з помірною інтенсивністю. Вони представляли

жанри наукової фантастики чи пригодницької авантюри, натомість

шпигунсько-сенсаційна лінія в них була другорядна або ж

відсутня. Це „Інженер Марченко‖ Ю. Балка (псевдонім

Ю. Чапленка) та чотири пригодницько-фантастичні повісті у серії

„Бібліотека пригод на суходолі, на морі і в повітрі‖, що видавалася

на циклостилі: „Мандрівка в безвість‖ та „Шукачі блакитних

перлів‖ В. Гая (псевдонім К. Коспірука), а також „Заколот атомів‖

В. Ефера (псевдонім нерозшифровано) та „Навздогін за ворогом‖

К. Яворського і В. Росовича (псевдонім В. Бендера). Інший роман

В. Бендера – „Марко Бурджа‖, виданий 1946 р. у Ріміні під

псевдонімом В. Дончака, – називали саме „сензаційним‖. У ньому

йшлося про репатріаційні табори в Італії.

Постає закономірне питання, наскільки точним і вичерпним є

термін „сенсаційна повість‖ з огляду на розмиті критерії його

визначення. Літературознавчі словники, крім історичного терміну,

що стосується вікторіанської доби, не наводять чітких визначень

поняття „сенсаційний роман‖. Однак у статті про типи романів у

„Літературознавчому словнику-довіднику‖ як різновид

Питання літературознавства / Pytannia literaturoznavstva / Problems of Literary Criticism /№ 87/ /2013/

317

пригодницького роману подається „роман сенсаційний‖, „у сюжеті

якого є подія або повідомлення, що справляють сильне

враження‖ [7, с. 597]. На нашу думку, такий критерій не є

вичерпним для тлумачення терміна „сенсаційний роман/сенсаційна

повість‖ як наукового для використання його без лапок (як це

робиться у статті). На історичному ж зрізі, зокрема стосовно

еміграційної літератури, можемо послуговуватися ним як маркером

тих гостросюжетних текстів, які творилися в умовах утилітарного

сприйняття літератури або ж обігрування цього сприйняття самими

письменниками з помітним ухилом до шпигунського та

детективного жанрів.

Після того, як переважна частина депортованих українців

емігрували до Північної Америки, ідея втілення масових жанрів

була відтіснена, оскільки на перший план вийшли нові

модерністські віяння та численні художньо-документальні

жанри (автобіографічні повісті, романи-хроніки, мемуари тощо).

Натомість після 1960-х рр. помітно зростала кількість

пригодницьких романів в УРСР.

Одним із небагатьох, хто продовжував в еміграції звертатися

до елементів „сенсаційної повісті‖, був З. Дончук, сатиричний цикл

якого не має аналогів в українській літературі (за винятком хіба що

„Аристократа з Вапнярки‖ О. Чорногуза). Крутійська повість „Гнат

Кіндратович‖ (1957), у якій було зображено сталінські часи та

депортацію українців у сатиричному ключі, отримала свої

емігрантські продовження: „Море по коліна‖ (1961), „Ясновидець

Гері‖ (1965) та „Шалом, „Месіє‖!‖ (1974). Останні два з них

написані в манері „сенсаційних повістей‖ 30–40-х рр. ХХ ст., про

що говорили і тогочасні критики [4, с. 109].

Зачином до повісті „Ясновидець Гері‖ є сцена у пеклі, куди

потрапляє Гнат-Гері після невдалих кінозйомок на річці Гудзон.

Звідси він „повертається‖ завдяки операції на мозку, яка спричиняє

здатість передбачати майбутнє та зчитувати характер і думки

людини з її обличчя. Перші спроби скористатися цим приводять

Гері до місця схову награбованих грошей кримінального авторитета

Романо Пекі. Гангстеру сниться сон з демоном, який обкрадає його,

і невдовзі після цього його вбивають товариші-бандити,

підозрюючи самого Романо в крадіжці. Це чи не перший прояв

нового амплуа ясновидця Гері – бути своєрідним Мефістофелем, чи

то пак Воландом, для американського мультиетнічного

суспільства (роман „Майстер і Маргарита‖ М. Булґакова на той час

іще не був опублікований). Так само демонічно викриває Гері і

Олександр Вешелені / Жанр „сенсаційної повісті” в українській еміграційній літературі

318

представників старого російського дворянства. Про свою „місію‖

він говорить так: „Моє призначення – викривати фальш,

демаскувати негідників, вказувати проповідникам моралі, що вони

самі розпусники, сторожам законности показувати, що вони злодії,

носіям фальшивих чеснот і облудним правдоносцям доводити, що

вони брехуни, ганебним сріблолюбцям стягати маску

щедротности‖ [5, с. 186]. В результаті численних махінацій Гері

здобуває собі чималий статок, однак потрапляє до в‘язниці за

несплату податків. Перед тим, щоправда, він встигає „нокаутувати‖

кількох слідчих моторошними демаскуваннями. Совєтські агенти

намагаються відшукати його і заманити назад до СРСР, але їхня

„ідеологічна обробка‖ також закінчується невдачею – Гері вмовляє

їх дезертирувати.

Нові спроби привернути ясновидця здійснюють ізраїльські

агенти уже в наступній повісті – „Шалом, „Месіє‖!‖. Цей текст має

виражену антисемітську тональність, однак для літературознавства

важить саме жанрова природа повісті і спроби максимально

наблизити її до шаблону „сенсаційної повісті‖. Інша справа, що

замість тримання інтриги й таємниці до завершення твору

З. Дончук, навпаки, викриває цілий „букет‖ секретів світової

геополітики. У цьому він несвідомо наслідує першопрохідців

антисемітських детективів Е. Сю та М. Жолі, твори яких свого часу

надихали авторів фальсифікованих „Протоколів сіонських

мудреців‖ (на які повсюдно посилається і сам З. Дончук).

Після 70-х рр. ХХ ст. „сенсаційні повісті‖ поступово сходять з

палітри еміграційних письменників, лиш подекуди виринаючи у

формі фантастичних творів (наприклад, „Подорож у майбутнє‖

Ю. Осиповича). З цього стає зрозуміло, що жанрова модифікація під

умовною назвою „сенсаційна повість‖ поступово вичерпалася,

залишивши по собі кілька важливих етапів розвитку в історії

української літератури ХХ ст. Найголовнішим здобутком цих

експериментів слід вважати творення нового типу наратива й

сюжетобудування в українській традиції, на яку – за сприятливіших

умов – могли би спиратися письменники нових генерацій.

1. Борисенко А. Викторианский детектив / Александра Борисенко // Не

только Холмс. Детектив времен Конан Дойла (Антология викторианской

детективной новеллы). – М. : Иностранка, 2009. – С. 7–22.

2. Вівчарик Н. Шпигунські повісті Григора Лужницького /

Наталія Вівчарик // Українознавчі студії. – Івано-Франківськ, 2002–

2003. – Ч. 4–5. – С. 145–153.

Питання літературознавства / Pytannia literaturoznavstva / Problems of Literary Criticism /№ 87/ /2013/

319

3. Денисюк І. Літературна ґотика і Франкова проза / Іван Денисюк //

Українське літературознавство : збірник наукових праць. – Львів,

2006. – Вип. 68. – С. 33–42.

4. Дончук З. Праця і нагорода / Зосим Дончук. – Філадельфія, 1973. –

376 с.

5. Дончук З. Ясновидець Гері / Зосим Дончук. – Філадельфія, 1965. – 262 с.

6. Жмурко Г. [Журба Г.] Доктор Качіоні / Гемень Жмурко // Вечірня

година. – 1943. – Ч. 7–8. – С. 1–62.

7. Літературознавчий словник-довідник / [редактори: Роман Гром‘як,

Юрій Ковалів, Василь Теремко]. – К. : Академія, 2007. – 752 с.

8. Кревецький І. Український видавничий рух в 1903 р. / Іван Кревецький //

ЛНВ. – 1904. – Т. 25. – Кн. 3. – С. 121–133.

9. Луців Л. Шпигунська повість / Лука Луців // Свобода. – 1951. – № 66. –

С. 3.

10. Мафтин Н. Історична белетристика в західноукраїнській прозі

міжвоєнного двадцятиліття: проблема вироблення стильової стратегії /

Наталія Мафтин // Вісник Запорізького національного університету. –

2010. – № 2. – С. 199-203.

11. Микитюк В. Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог /

Володимир Микитюк. – Львів, 2000. – 188 с.

12. Олексюк М. Боротьба філософських течій на західноукраїнських землях

в 20–30-х рр. ХХ ст. / Мирослав Олексюк. – Львів : Каменяр, 1970. –

298 с.

13. Ордівський С. Багряний хрест. Срібний череп. Чорна Ігуменя. Сім

золотих чаш / Семен Ордівський. – Тернопіль : Богдан, 2011. – 592 с.

14. Полянич Б. Стріл у ночі / Б. Полянич. – Львів : Видавництво І. Тиктора,

1936. – 128 с.

15. Тарнавський Ю. Не знаю : вибрана проза / Юрій Тарнавський. – К. :

Родовід, 2000. – 431 с.

***

О. Вешелені. Аспірант

Кафедра української літератури

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Вул. К. Острозького, 32, 21100, м. Вінниця, Україна