Так от, з КДБ-шних доповідей https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1...

Наскільки пам'ятаю читавши в 2011 (чи ще 2010?) — то там напряму відверто близько стоїть тема іншопланетян і шамбали. А коли позаземні цивілізації допомагають духу людини і ще й розміщені десь на Алтаї-Гімалаях — то це вже пряма "реріхофентезійщина", зацікавленість якої з боку самих органів на той час давно скінчилася паралельно з розстрілами особливо зацікавлених "Итак, вслед за арестом и расстрелом бывшего наркома внутренних дел Ягоды, Ежов подверг той же участи его заместителей и начальников ведущих отделов ОГПУ. В их число входил и Бокий. 16-гомая 1937 года он был арестован как «хранитель Государственной тайны и тайный собиратель компромата на советских вождей». Его обвинили, как обычно в то время, во всех смертных грехах, в том числе и шпионаже в пользу врагов народа, за попытку установить связь с заграничным религиозно-мистическим центром «Шамбала» и за создание кружка по изучению мистического учения, в который входили люди, занимающиеся «шпионажем в пользу Англии». В общем, ему приписали всё, что можно, чтобы подвести к расстрельной статье.Бокий был приговорён к расстрелу, назначенному на 15-еноября 1937 года. Но благодаря тайным единомышленникам Глеба Ивановича, оставшимсяна свободе в аппарате ОГПУ, расстрела удалось избежать. Вместо Бокиярасстрелялиуголовника, подобранногов одной из тюрем, очень похожегона ГлебаИвановича. Бокиюудалось бежать. Он изменил внешность, фамилию. То, что Бокий остался жив, знали лишь те, кто организовывал этот побег...... Ну а дальше Бокий получил то, о чём даже не смел мечтать. Межанин сделал из него достойного Сокровенника. Позже Глеб Иванович связался с оставшимися в живых своими товарищами, в том числе и его спасителями. Обучил всему, что постиг сам. Так и образовался наш тайный орден. Бокий дожил до 1964 года. Он лично принял от Межанина столь бесценный подарок Шамбалы –«частицу Чинтомания» и посланияс манускриптом. После смерти Бокия новые члены группы уже постигали знания благодаря этим рукописям, историческим документам, спасённым от уничтожения в стенах НКВД в 1939 году, и, конечно, самим ученикам Бокия.Надо отметить, что у Глеба Ивановича оказаласьнеобычнойне только жизнь, но даже и смерть. Он был вполне здоров, несмотря на свой преклонный возраст. После той памятной встречи с Межанином, в 1964 году, Бокий собрал всех своих друзей и сказал, что в духовных практиках ему открылся совершенно другой уровень реальностей, абсолютно несравнимый с земными понятиями. Он получил в него доступ и хочет покинуть это тело. Бокий сам назначил точное время, когда остановит своё сердце, ещё шутил по этому поводу насчёт точности истинных чекистов. Попрощавшись с друзьями, ровно в девятнадцать часов три минуты, с появлением на небе первой звезды, сердце его остановилось, как он и говорил… " (із іншої книги іншої авторки)(

З приводу контактів Бердника з Горбачем, згаданого у КДБ-шних документах https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1... ,

офіційно пише сам Автор. Але прошу зауважити що документ по-перше офіційний, по-друге, в руслі епохи:

***

Про Бердника. Як органи виховували кидати займатися націоналізмом і йти щукати роботу. Передрук окремих листів зі справи письменника.

http://radikal.ru/.../i609/1203/dd/342654...

3. Оценивая книгу "Зоряный корсар" сам БЕРДНИК в частной беседе выразил уверенность в том, что "империя" /т.е. СССР/ находится накануне краха и мировой катаклизм, о котором идет речь в книге, приведет к кардинальному изменению мира. В результате єтой трансформации в 1975-1980 г.г. Украина наконец станет самостоятельным государством”.

В январе с.г. органами КГБ арестован за проведение антисоветской деятельности РОКЕЦКИЙ В.Ю., автор националистического документа “З мрією про українських корсарів”, который на допросе признал авторство этого документа и показал, что основанием для написания документа послужила книга БЕРДНИКА “Зоряний корсар”. /О книге “Зоряний корсар” и рецензии РОКЕЦКОГО докладывалось в ЦК КПУ и СМ УССР № 250/І от 22/Ш-73 г./.

13 марта с.г. БЕРДНИК посетил квартиру известной ФРАНКО З.Т, и в беседе с ней, давая оценку ее “Открытому письму”, опубликованному в газете “Радянська Україна», пытался обрабатывать ее в националистическом духе. /По этому факту КГБ при СМ УССР № 250-І от 22/Ш-72 г. Докладывал ЦК КПУ и СМ УССР/.

23 марта с.г. БЕРДНИК выступил с лекцией о проблемах космоплавания и футурологии в Киевском технологическом институте пищевой промышленности.

В ходе лекции он открыто проповедовал идеалистические взгляды на развитие общества, высказывал ряд суждений, чуждый марксистско-ленинской философии, пессимистически отозвался о перспективах построения коммунизма в нашей стране, с идеологически вредных позиций трактовал вопросы о борьбе социалистической и капиталистической систем.

С аналогичными лекциями он выступал в г. Николаеве в 1961 г., на Харьковском тракторном заводе в 1967 году, в Харьковском политехническом институте в 1969 году.

28 апреля с.г. антисоветская радиостанция “Свобода” передала информацию, в которой, ссылаясь на опубликование в газете “Літературна Україна” критической заметки “В ролі проповідника”, сообщается, что орган республиканского Союза писателей “Літературна Україна” выступила против украинского советского писателя Александра (...)

3. http://s019.radikal.ru/i631/1204/3e/8f9f7... В той же беседе БЕРДНИК пытался показать себя в роли “поборника истины”, чьи произведения из области научной фантастики не публикуются в СССР лишь потому, что власти относят их к категории “опасных и еретических”.

БЕРДНИК советовал ГОРБАЧУ Марку ознакомиться с его философией по книге “Зоряний Корсар”, в которой он отстаивает тезис об иллюзорности познания, о способности человека познать самого себя не через усвоение каких-то политических и социальных концепций, а лишь с позиций “чистой” природы, что только таким путем обеспечивается совершенствование сознания и появляется человек-творец нового.

Далее БЕРДНИК рассказал, что он работает над книгой, один из персонажей которой должен “раскрыть сущность материи”.

“Все то, что ранее называли материей, — говорил БЕРДНИК, — ее теневой фактор, истинная же материя есть только свет. Он первичен, а все остальное, все структуры и человек – это вторичное”. Отсюда, по утверждению БЕРДНИКА, возникло постоянное влечение человека к свету, ко всему новому, отсюда – необходимость постоянного боя со всем старым, темным”.

За последнее время БЕРДНИК с явным намерением привлечь к себе внимание активизировал свои действия по получению разрешения на выезд за границу, воспользовавшись поступившим из Канады приглашением прочитать курс лекций по фантастике в т.н. украинском университете им. Г. Сковороды.

В частной беседе БЕРДНИК заявил, что с 19 по 23 марта сего года он находился в Москве и обратился с заявлением в ЦК КПСС с просьбой разрешить ему выезд в Канаду в связи с тем, что его “притесняют и не печатают”, что он является объектом якобы незаконных обвинений и нападок со стороны советской прессы”

1.http://i023.radikal.ru/1204/e7/3881a8538a...

КОМІТЕТ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ при РАДІ МІНІСТРІВ УКРАЇНСЬКОЇ РСР 15 июня 1973 № 398 г. Киев. Тов. Щербицкому В.В. доложено 19. VI 1973 Совершеноо секретно. экз № __ ("1"? — примітка)

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

СПЕЦИАЛЬНОЕ СООБЩЕНИЕ

В мае 1973 года приемную КГБ при СМ УССР дважды посетил находящийся под наблюдением органов госбезопасности

БЕРДНИК Александр Павлович, 1927 года рождения, уроженец с. Вавилово Снегиревского района Херсонской области, украинец, беспартийный, бывший член СПУ, не работающий, житель гор. Киева

И высказал просьбу встретится с руководством Комитета госбезопасности республики. С учетом этого он был 7 июня с.г. приглашен для проведения профилактической беседы и объявления официального предостережения в качестве меры профилактического воздействия, предусмотренной Указом Президиума Верховного Совета СССР от 25 декабря 1972 года.

Решение о применении в отношении БЕРДНИКА профилактических мер принято на основании имеющихся материалов о том, что он хранил антисоветскую работы И.ДЗЮБЫ “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, изготавливал документы идейно вредного содержания, которые были изъяты у него при обысках в апреле 1972 года и в апреле 1973 года, распространял в устной и письменной форме провокационные измышления о “притеснениях” и “преследованиях” его со стороны органов

2. http://s42.radikal.ru/i097/1204/82/45671c...

Советской власти, поддерживал связи с иностранцами, проводившими враждебную деятельность против СССР.

/Подробно о характере действий БЕРДНИКА А.П. Комитет докладывал в марте-июле 1972 года и в апреле 1973 г./.

В ходе профилактической беседы БЕРДНИК признал, что в ряде случаев он “оказывался не на высоте”, как в суждениях со своими знакомыми, так и в ведении записей.

Он не отрицал факта негативного влияния отдельных его высказываний по вопросам литературы, искусства, государственного строительства, национальных отношений на окружающих и рассказал, что некоторые изъятые у него черновые наброски содержат националистические взгляды, так как они предназначены для его трилогии, в которой он собирается показать прошлое и настоящее Украины.

По поводу распостранения измышлений о “притеснениях” и “преследованиях” его со стороны органов власти БЕРДНИК заявил, что в 1972 году он объявлял голодовку и писал в инстанции письма в знак протеста после проведенного у него на квартире обыска. В тех же целях, а также в расчете на поддержку писательской общественности он объявил голодовку и написал ряд писем после того, как газета “Радянстка Україна” в статье “Турист за дорученням” показали его в роли лица, принимающего подачки от иностранцев и, в частности, от гражданина ФРГ Марка ГОРБАЧА, выдворенного за враждебную деятельность из СССР в феврале 1973 года. БЕРДНИК согласился с тем, что ему, как литератору, следует быть более разборчивым в контактах с приезжающими в СССР иностранцами. Вместе с этим он заявил, что не видит ничего предосудительного в том, что некоторые его читатели присылают ему посылки из-за рубежа или передают подарки.

Ознакомившись с содержанием Указа и протоколом об объявлении ему предостережения, БЕРДНИК пытался утверждать о том, что его поступки якобы не расходятся с интересами безопасности Советского государства и что его “излишне откровенные” высказывания...

4. http://radikal.ru/.../i615/1204/c1/2e56dd...

своих записей не показывал, постоянно держал их при себе.

/Копии отдельных записей прилагаются/.

Признавая несовместимость некоторых его поступков с высоким званием писателя, БЕРДНИК заверил органы государственной безопасности о том, что сделает для себя необходимые выводы и постарается доказать это “в достойной для советского гражданина форме”.

Вместе с тем, БЕРДНИК по существу содержания протокола б объявлении ему предостережения ограничился лишь общими ответами и уклонился от дачи обстоятельных пояснений по ряду вопросов о характере его контактов с враждебно настроенными лицами.

В конце беседы БЕРДНИКУ было указано на то, что некоторые изъятые у него рукописи носят антисоветский националистический характер и содержат признаки преступления и что в случае повторных с его стороны действий, затрагивающих интересы государственной безопасности, он будет привлечен к уголовной ответственности.

В результате проведенной с БЕРДНИКОМ беседы и объявления ему профилактической меры – официального предупреждения – можно сделать вывод, что это окажет на него определенное сдерживающее воздействие.

Поступившие после проведения профилактики оперативные данные в отношении БЕРДНИКА указывают на то, что он менее активно посещает свои связи, проявляет озабоченность о трудоустройстве.

Докладываем в порядке информации.

ПРИЛОЖЕНИЕ: на “21” листах

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ КОМИТЕТА ГОСБЕЗОПАСНОСТИ ПРИ СОВЕТЕ МИНИСТРОМ УКРАИНСКОЙ ССР

В. ФЕДОРЧУК

Разослано т.т. Тулаку И.К., Грушецкому И.С., Ляшко А.П. и Маланчуку В.Е.

***

1. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1...

«Хочу знати, що ж таке наша спілка:

Синедріон для розправи чи

братерство творців?»

Справа Олеся Бердника

В.В. Щербицькому, Першому Секретареві ЦК КП України,

Копії: Прокуророві України

Комітетові Державної Безпеки України

Членам Спілки письменників України

Газеті «Радянська Україна»

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

Володимире Васильовичу,

доки співробітники Центрального Комітету КП України відмовчувалися у відповідь на мої тривожні, відчайдушні листи, адресовані Вам, В.Ю. Маланчукові та П.Ф. Федченкові, замкнулося ще одне злочинне кільце довкола мене.

Газета «Радянська Україна» в нумері за 13 березня ц.р. в статті під назвою «Турист за дорученням» прославила мене (поруч з письменниками Г. Кочуром та І. Стешенко) на всю Україну, що я, буцім-то, маю зв’язок з націоналістами, есесівцями, приймаю від них плату за, само собою розуміється, якісь послуги, і, певна річ, ці послуги – антирадянські, бо інакше націоналісти платити людині не будуть.

Йдеться про візит західнонімецького студента-фізика М. Горбача до Києва, котрий ніби-то виконував певне завдання ворожих нашій Вітчизні кіл.

Смію запевнити (з повною відповідальністю за свої слова), що статтю написали люди безвідповідальні (це найменше) або свідомі злочинці (це – найбільше). Це якісь Я. Радченко та В. Чабан. Безумовно, це псевдоніми. І, безумовно, це нечесні людці, котрі паскудять чесні імена членів Спілки Письменників України з підлою метою. Хто вони такі? Яке мають право (і ким дароване) обвинувачувати чесних людей в тому, що НІКИМ НЕ ДОВЕДЕНО? Хіба не знають вони (а з ними й редакція вищезгаданої газети), що радянський закон забороняє кидати тінь на ім’я людини, вина якої не доведена судом? А в статті ми маємо лише підлі інсинуації, за які треба бити морді і віддавати до суду за наклеп.

Громадянине Прокуроре Української Радянської Соціалістичної Республіки!

Звертаюся до Вас з проханням –дізнатися справжні імена пасквілянтів і притягти їх до відповідальності, аби нікому не дозволялося кидати тінь на радянських письменників, і давати харч для ще однієї компрометуючої кампанії в пресі і на радіо наших недругів.

В статті сказано, що я «в подяку за закордонне шмаття поділився «відвертою розмовою» з М. Горбачем. Хай, шановний Прокуроре, пасквілянти уточнять, чим саме я «поділився»? Якщо це були дії злочинні – притягніть мене до відповідальності. Якщо ні – притягніть до відповідальності наклепників.

2. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1...

З свого боку хочу сказати (ручаючись чесним словом Громадянина), що юний Горбач, при розмові зі мною, вів себе, як справжній друг Радянської України: він дуже негативно відгукувався про націоналістичну еміграцію і цікавився, в основному, проблемами науки і фантастики. Можу ще додати, що, наскільки мені відомо, Катерина Горбач (це вона мені сама говорила рік тому) є членом марксистської групи у Західному Берліні. Те, що я чув від неї, є аж надто марксистська фразеологія, від якої ми трохи відвикли, але що можна збагнути з огляду на класове розмежування сил на Заході. Щодо Г. Горбач – їхньої матері. То про неї я можу сказати лише хороше. При бесідах не чув від неї жодного нелояльного слова на адресу нашої Вітчизни. Зустрівся ж я з нею лише тоді, коли вийшла у видавництві «Колібрі» (ФРН) моя книга (для дітей) «За чарівною квіткою» (переклад Г. Горбач). Чому ж пасквілянти беруть в лапки слова «професійні контакти»? Хіба були ще інші? Які саме? Чому не напишуть вони, що автор нічого не отримав за той переклад? Чому не скажуть, що видає українські книги Г. Горбач за свій кошт, щоб познайомити німецьку громадськість з українським словом? І не з якимось «підпільним», а з тим, яке вийшло друком у нас, в Україні!

Мені ясно, що і в справі Г. Кочура та І. Стешенко теж пасквілянти переслідують брудну мету – підірвати зсередини Спілку Письменників України, показати ворогам, що нібито у нашій Організації немає монолітності, а існує якесь підпілля, ворожа радянському ладові.

Спілко Письменників України!

Я вимагаю від Тебе створення повноважної комісії для розслідування методів, якими людці з закритим забралом і певні організації ганьблять Твоїх членів, а отже, всю Організацію. Найлегше виключити під впливом певного «дзвінка» письменника; більше честі – захистити його, і тим дати по зубах знавіснілим антирадянщикам, котрі використовують пресу і державні організації для сваволі і беззаконня.

Доки не пізно – треба діяти відкрито і мужньо. Всі ми – комуністи. Всі ми – патріоти. Чого ж нам гратися у піжмурки? Навіщо схилятися перед ефемерою, котра користується радянськими інститутами, створеними революцією, для якихось анонімних, мерзенних цілей?

Комітете Державної Безпеки України!

Молоде покоління захоплюється фільмами і книгами про подвиги чекістів; чому ж Ти допускаєш паплюження радянських літераторів людьми, котрі, певна річ, користуються Твоїми прерогативами? Хто вони такі? Або вони чекісти, а отже, зганьбили ім’я справедливого Фелікса, або журналісти – отже повинні бути дискваліфіковані за брехню, інсинуації, наклеп. Органи Державної Безпеки повинні бути понад підозрою. Меч кари може бути або мечем Світла або мечем Тьми. Хто ж пасквілянти, котрим дано до рук зброю нашого суспільства – пресу? Хто тепер захистить ім’я людей, котрі зганьблені перед мільйонами читачів? Такого беззаконня ще не знало наше суспільство! Що буде далі?

Якщо Я. Радченко і В.Чабан займають високе місце у державній ієрархії, то я скажу їм відкрито: виступіть на чесний герць! У світі точиться бій між легіонами Світла і Пітьми. Я з радістю заявляю: виступаю на боці Світла у всіх його іпостасях. Ось його синоніми: Комунізм, Свобода, Честь, Патріотизм, Любов, Безстрашність, Братерство, Дружба Народів!

Світло не приховує себе, воно йде відкрито, щоб всі бачили його дії, його плоди!

Ви ж ховаєтесь за псевдонімами і брехнею. Отже, ви – сини Темряви! Все інше – випливає з цього факту!

Володимире Васильовичу,

Чаша мого терпіння переповнена! Протягом року ці самі анонімні сили душать мене, закривши мені шлях в літературу: я про це досить писав. Я благаю Вас і багато інших організацій відновити справедливість. Мовчання і байдужість – ось відповідь!

Ніхто не розслідував провокації в інституті Харчової Промисловості, після якої «Літературна Україна» опублікувала ганебну репліку, повну брехні і жовчі. Замість

3. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1...

того, щоб покарати анонімів, Центральний Комітет КП України обмежився лише заспокійливими бесідами зі мною, котрі нічого не дали. Мене не друкують, я не маю за що жити і утримувати сім’ю. Я ГОЛОДУЮ – БУКВАЛЬНО. Про це знає ЦК КПУ, СПУ, Літфонд. Але ніхто не допоміг мені в страшний час беззаконня і мовчазної розправи. Не такими я уявляв людей Грядущої Комуністичної Ери в своїх книгах, котрі припали до серця мільйонам читачів.

Що ж мені діяти, Володимире Васильовичу? Вмирати голодною смертю? Я так і зроблю, бо власне, мені не залишено іншого виходу, як ПРОДОВЖУВАТИ ДАЛІ ГОЛОДУВАННЯ, сподіваючись, що на останній грані мені допоможе письменницька громадськість України та Світу, доки я не зможу отримати законний гонорар за свої твори, які лежать у видавництвах, хоч і схвалені рецензентами.

Я знаю – це зарита собака. Справа зовсім не в тих чи інших туристах, не у виступах. Люди з антирадянським духом, котрі залізли в різні органи, люто ненавидять все, що кличе нас до прекрасного комуністичного майбуття. Вони головний удар спрямували проти футурології, проти літератури мрії, проти фантастики і казки. Але оскільки прямо виступати неможливо, бо це відкриє їхнє обличчя, їхнє нутро, — то вони користуються зброєю наклепу, пересмикування, інсинуації.

Послухайте, Радченко, Чабан і Ко!

Я чесно дивлюся в очі мільйонам моїх читачів! Я вихований радянською владою, я з молоком матері засвоїв ідеали комунізму, свободи, революційності, безстрашності! І я не боюся ваших підлих наклепів!

Ми приходимо в цей світ не для того, щоб жити «тремтячою тваррю» (як казав Достоєвський), не для того, щоб берегти тіло будь-якою ціною, а для того, щоб зробити його і свою людську душу інструментом Честі або Безчестя, Свободи або Рабства.

Я вибрав Честь і Свободу!

14 березня 1973 року

Олесь БЕРДНИК

Київ-159, Лихачова 8-б, к. 16

Редакторе газети «Радянська Україна»!

Оскільки Ви дали можливість пасквілянтам опублікувати свій наклеп, прошу видрукувати мого відкритого листа до В.В. Щербицького. Це – моя відповідь!

Олесь Бердник

UPD/ 20:14, 31/12/2017

Першому секретареві Спілки Письменників України товаришеві Козаченкові В.П.

Копія: Членам Спілки Письменників України

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

1. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1...

Шановний Василю Павловичу!

Прошу Вас — уважно прочитайте цього листа. Я нині спокійний і врівноважений, як людина, що стала над життям і смертю. Це так, і тому я смію думати, що ні Ви, ні будь-хто з письменників, які читатимуть це відкрите послання, не вважатимуть мої слова демагогією, сентиментами чи ще чимось подібним. Адже щирість тепер не в моді. Проте я претендую лише на одне: щоб мене вислухали так, як звертаюся до Вас — відкривши серце. Зрештою всі ми діти, Діти Великої Матері Природи. Ми одягаємо барвисті вбрання імператорів, керівників, клоунів, ми стаємо повелителями чи рабами, вождями чи зрадниками, трударями чи паразитами. Але понад усіма тими умовностями світового історичного маскараду ми — діти під Оком Зоряного Космосу.

2. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1...

Що наші незграбні ігри й надута велич перед прекрасною вільною імпровізацією Безмежжя, котре щедро розсипає зорі галактики, планети, мегасвіти у невимірний політ? Ми абсолютизували наші ідеї, міркування, традиції, хиби, вчепившись у мікроскопічну кульку речовини серед океану невичерпності. А навіщо? Ради чого? Хіба не чекають нас ворота Зоряного Космосу, де всі теперішні цінності здаватимуться убогими й смішними?! Пора, пора, люди, вивільнити свої світозарні крила, зв'язані павутиною утилітаризму й повсякдення.

Василю Павловичу! Не гнівайтеся за тривіальні істини. Все велике — просте. Розуміється, пишу я цього листа письменникам не для того, щоб проповідувати те, за що давно згорів на вогнищі великий Джордано. Ні, не для того! А для того, щоб з глибоким сумом констатувати: за проповідь ідеї Безмежжя й Свободи завжди треба очікувати Голгофи. Певно, так буде до того часу, доки Людина не народиться з планетарного чрева, як дивовижне Космічне Дитя. Це гряду неодмінно! Ось чому я — понад сумом, понад болем — дивлюся оком духа в недалеке майбутнє, коли всі ми з мукою скинемо з себе кору ненависті, розбрату, неуцтва, забобонів, зради, безсилля, як гадюка скидає з себе застарілу шкіру. Це буде страшно, нестерпно боляче — але й прекрасно, бо тоді в наших грудях затріпотить нове, весняне серце — серце Вільної Космічної Людини, яка возвеличить всі найкращі надбання предків і нещадно розтопче мізерію міражних споруд сплячого розуму і звірячих інстинктів.

Василю Павловичу!

В моїм серці нема ненависті й образи: ні за те, що протягом багатьох років мене нещадно бичували і обпльовували в пресі, ні за провокації та підступи, ні за байдужість та зневагу в час злигоднів. Я розумію детермінізм подій і неминучість наслідків, породжених певними причинами. Непросто вичистити Авгієві стайні тисячоліть — для цього треба Геракла! Але він прийде — неодмінно.

А до того часу хтось повинен іти на Голгофу. Я готовий до цього, бо твердо знаю — після муки гряде радісне Воскресіння!

Василю Павловичу! Я знаю, що від Спілки вимагають репресувати мене. Хтось, прикритий чорним забралом, хоче діяти руками літераторів, завдаючи ударів вітчизняній культурі. Але запитайте його, запитайте того, безликого, чому він ховає обличчя своє, прикриваючись разом з тим великими ідеалами та становищем?!

Брехня, дезінформація, боягузливе намагання чинити підлість руками чесних людей — хіба це не свідчить про таємну, повзучу контрреволюцію, котра загрожує надовго зупинити наше суспільство в дорозі до Об'єднаної Комуністичної Планети — Землі Людей?!

Я досить писав не лише Спілці, а й ЦК КПУ та ЦК КПРС про трагічну ситуацію, в яку потрапив, не маючи вини, крім однієї — щирого, дитячого, безкомпромісного серця, котре жадає розуміння й любові. В ясних очах тисяч і тисяч читачів та слухачів, з котрими я єднався, з радістю бачив я таку ж спрагу духовної й розумової свободи, ради якої так багато героїв пішло на вогнище жертви. Саме тому мені лего тепер — понад сумом душі — йти безстрашно назустріч неминучому.

Василю Павловичу! Я повідомив Л.Брєжнєву, М. Підгорному, О. Косигіну про ситуацію, в яку потрапив. Я повідомив їх також про те, що з 19 березня ц.р. повністю голодую, як і багато разів до цього. Раніше я зупинявся, коли деякі відповідальні товариші обіцяли мені підтримку, котра проявлялася лише в порожніх словах. Тепер я не зупинюся, і не лише в знак протесту проти сваволі, брехні та беззаконня, а й тому, що не маю матеріальних можливостей зробити це.

Хочу переконатися — чи складає людське життя якусь цінність бодай в серці колег-літераторів?

Хочу знати, що ж таке наша Спілка — синедріон для розправи чи братерство творців, покликаних формувати благородну, справедливу, безстрашну Людину Комуністичного Світу, сповнену співчуття і любові?!

3. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1...

Я відкрив своє серце. Воно беззахисне. Зрозумійте його або пустіть стрілу вбивства. Якщо збагнете — воно ще дасть прекрасні плоди. Якщо вдарите стрілою — воно вибухне полум'ям герцю, бо я вже не належу собі, а лише нашій Матері-Вітчизні.

Я знаю — перша реакція на цей лист негативна. Не поспішайте діяти під впливом першого поруху душі. Краще абстрагуватись від звань і чинів, стати на хвильку дітьми і діяти у відповідності з волею серця, котре поза умовностями земного існування.

А тепер — замовкаю. Може, навіки? Хто знає?

Хай Велика Мати, яка уособлює собою всіх людських матерів, прояснить наш розум в цей тривожний, неповторний, грізний час Великого Народження.

Я сказав!

25 березня 1973 року Олесь Бердник

Київ

https://stefan-blog.livejournal.com/12411...

[/url]

[/url]

(Файл 'Изображение 049.jpg': не удалось загрузить это изображение)

[/url]

В 1952 г. я жил весной на берегу моря, в местечке Коктебель, в Крыму, возле Феодосии.

Для тех, кто любит наблюдать перемену красок и игру света, Коктебель одно из прелестнейших мест Советского Союза. Хамелеон, горы, море.

В местечке отличный пляж с цветными камушками, из которых любители составляют дивные коллекции.

Если встать лицом к морю, ногами на обточенные морем кусочки яшмы, халцедона и кварца, налево и позади от вас будут пологие голые холмы, цветом напоминающие холмы в степях Казахстана. На одном из холмов находится могила поэта М. Волошина, страстного любителя Коктебеля. Он приглашал сюда поэтов и художников. В дни своей молодости я видел здесь А. Белого, В. Брюсова. Здесь в 1917 году жил полтора месяца М. Горький.

Самое изумительное в Коктебеле – это Карадаг, остаток потухшего вулкана; впрочем, не стоит жалеть, что вулкан в основной массе своей упал в море, это было бы совсем страшно, если б он остался. Центр Крыма сейчас – Ялта, Ливадия, Алупка, Алушта, тот пленительный край с мягким климатом, который мы все так любим. А представьте, что высилась бы громада в 3–4 километра вышиной, очертания и весь характер Крыма, да и не только Крыма, приобрели бы совсем другое значение. Уберите вы с Кавказа Казбек, Эльбрус и еще пять-шесть подобных же вершин, и Кавказ, кто знает, приобретет более мирный вид, и история его стала бы более мирной, во всяком случае Прометея не к чему было бы приковывать, а отсюда человечество не имело, может быть, огня, что не так плохо, если говорить об огне хотя бы артиллерийском.

На много дум наведет вас Карадаг, и это едва ли не лучшее из удовольствий, которые мы получим с вами.

М. Волошин любил называть это место Кимерией. Он утверждал, что именно у скал Карадага претерпел многие приключения Одиссей, что напротив, на холмах, против бывшей электрической станции, через ручей, рядом с горой, где ломают и поныне строительный темно-коричневый камень, откуда доносятся взрывы и где постоянно снуют грузовики, находился греческий акрополь. Недавние раскопки доказали, что храм. Греки, византийцы, скифы, генуэзцы, татары, русские, немцы, опять русские, а теперь украинцы, – народу здесь перебывало немало, хотя, если вдуматься, Крым не велик и не может похвастать минеральными богатствами. Говорят, он был житницей зерна во времена Византии. И стены Константинополя, говорят, построены на том же цементе, который добывался недавно на Зеленой горе. Сейчас эти разработки заброшены, сырье – цемент – возили в Новороссийск, нашли его ближе.

Весна 1952 г. в Коктебеле была холодная и дождливая. Еще апрель был туда-сюда, а май дождлив и холоден. Все же я часто ходил в горы, преимущественно к подножию скалы по имени Чертов палец, или к трем соседним ущельям, где долбил сердолики и халцедоны. Много раз, переходя от скалы к скале, ища бледные аметисты, я спускался незаметно вниз, а затем с обрыва, по крутому спуску, цепляясь за кустарники и камни, спускался к берегу бухты, которую с двух концов запирали крутые базальтовые скалы, ступенчатые, темные. Когда мне не хотелось карабкаться вверх, я обходил или оплывал базальтовые скалы, переплывая бухту, соседнюю с Сердоликовой.

14 мая, после длительных холодов, наступила безветренная теплая погода.

Предполагая, что во время бурь море выкинуло на берег немало цветных камушков, я прошел опять мимо Чертова пальца, по ущелью Гяур-Бах, а затем, чтоб не тратить много времени на трудный спуск к берегу моря в Сердоликовую бухту, на скале, возле дерева, откуда видна вся бухта, ширина которой метров 200–250, я привязал веревку и легко спустился с ее помощью вниз, оставив ее в траве.

Море, повторяю, было тихое. У берега, среди небольших камней, обросших водорослями, играла кефаль. Подальше, метрах в ста от берега, плавали дельфины. Очевидно, они и загнали сюда кефаль. Улов камушков, сверх ожидания, был небогатый. Я выкупался в море. Достал термос с горячим кофе. Запил его водой из струи, которая струилась из долины, по стене, поел хлеба, хотел закурить трубку, но решил покурить и отдохнуть в тени, когда поднимусь наверх к дереву, к которому была привязана моя веревка.

Жара усиливалась.

Обувь у меня была удобная, палка хорошая, камни не отягощали рюкзака, я без труда поднялся на скалу и сел возле своей веревки. Отвязав ее, подняв и смотав в круг, я положил его на землю, сел на него, достал кисет, набил трубку, закурил и решил посмотреть, как в бухте охотятся за кефалью дельфины.

Дельфины стайкой двигались по бухте влево. Должно быть, туда передвинулась кефаль. Я перевел глаза вправо и как раз посредине бухты, метрах в 50 от берега, заметил большой, метров 10–12 в окружности, камень, обросший бурыми водорослями. В своей жизни я много раз бывал в Коктебеле и в каждое посещение несколько раз бывал в Сердоликовой бухте. Бухта не мелка, глубина начинается шагах в десяти от берега, – а этого камня в середине бухты я не помнил. От меня до этого камня было метров 200. Бинокля со мной не было. Я не мог рассмотреть камень. И камень ли это? Я отклонился назад, поставил «глаз» против сучка дерева и заметил, что камень заметно уклоняется вправо. Значит, это был не камень, а большой Клубок водорослей, вырванных бурями. Откуда принесло их сюда? Может быть, их прибьет течением к скалам и мне стоит посмотреть на них? Я забыл дельфинов.

Покуривая трубку, я начал наблюдать за клубком водорослей.

Течение, по-видимому, усиливалось. Водоросли начали терять округлую форму. Клубок удлинялся. В середине его показались разрывы.

А затем…

Затем я весь задрожал, поднялся на ноги и сел, словно боясь, что могу испугать «это», если буду стоять на ногах.

Я посмотрел на часы.

Было 12.15 дня. Стояла совершенная тишина. Позади меня, в долине Гяур-Бах, чирикали птички, и усиленно дымилась моя трубка.

«Клубок» развертывался.

Развернулся.

Вытянулся.

Я все еще считал и не считал «это» водорослями до тех пор, пока «это» не двинулось против течения.

Это существо волнообразными движениями плыло к тому месту, где находились дельфины, т. е. к левой стороне бухты.

По-прежнему всё было тихо. Естественно, что мне пришло сразу же в голову: не галлюцинация ли? Я вынул часы. Было 12.18.

Реальности видимого мной мешало расстояние, блеск солнца на воде, но вода была прозрачна, и оттого я видел тела дельфинов, которые были вдвое дальше от меня, чем чудовище. Оно было велико, очень велико, метров 25–30, а толщиною со столешницу письменного стола, если ее повернуть боком. Оно находилось под водой на полметра-метр и, мне кажется, было плоское. Нижняя часть его была, по-видимому, белая, насколько позволяла понять это голубизна воды, а верхняя – темно-коричневая, что и позволило мне принять его за водоросль.

Я был одним из многих миллионов людей, которому суждено было увидеть это чудовище. Наше воспитание, не приучавшее нас к появлению чудес, тотчас же начало мешать мне. Я начал с мысли – не галлюцинация ли это? Нащупал горячую трубку, затянулся, посмотрел на скалы и еще раз вынул часы. Все это мешало мне наблюдать, но в конце концов я подумал: «Ну и черт с ней, если и галлюцинация! Буду смотреть».

Чудовище, извиваясь, так же как и плывущие змеи, не быстро поплыло в Сторону дельфинов. Они немедленно скрылись.

Это произошло 14 мая 1952 года.

Первой моей мыслью, когда я несколько пришел в себя, было – надо немедленно спуститься ближе к берегу. Но сверху, со скалы, мне виднее, а если бы я пошел вниз, то, возможно, какая-нибудь скала закрыла бы от меня, чудовище или оно могло скрыться. Я остался на прежнем месте. Я видел общие очертания, но не заметил частностей.

Я, например, не видел у чудовища глаз, да и как под водой я мог их видеть?

Угнав дельфинов и, может, быть, и не думая за ними гнаться, чудовище свернулось в клубок, и течение понесло его опять вправо. Оно снова стало походить на коричневый камень, поросший водорослями.

Отнесенное до середины бухты, как раз к тому месту или приблизительно к тому, где я его увидел впервые, чудовище снова развернулось и, повернувшись в сторону дельфинов, подняло вдруг над водой голову. Голова в размер размаха рук похожа была на змеиную! Глаз, я по-прежнему не видал, из чего можно заключить, что они были маленькие. Подержав минуты две голову над водой, – с нее стекали большие капли воды, – чудовище резко повернулось, опустило голову в воду и быстро уплыло за скалы, замыкавшие Сердоликовую бухту…

Я посмотрел на часы. Было без трех минут час. Я наблюдал, за чудовищем сорок минут с небольшим.

Справа поднимаются скалы очень крутые, и в соседнюю бухту попасть было невозможно.

Я поспешно пошел домой.

Мария Степановна Волошина, являющаяся хранительницей всех коктебельских преданий и обычаев, рассказала, что в 1921 году в местной феодосийской газете была напечатана заметка, в которой говорилось, что в районе горы Карадаг появился «огромный, гад» и на поимку того гада отправлена рота красноармейцев. О величине «гада» не сообщалось. Дальнейших сообщений о судьбе «гада» не печаталось. М. Волошин поедал вырезку «о гаде» М. Булгакову, и она легла в основу повести «Роковые яйца». Кроме того, М. С. сказала, что в поселке тоже видели «гада», но недавно, а знает подробности Н. Габричевская, жена искусствоведа Габричевского, которая живет в Коктебеле безвыездно.

Н. Габричевская рассказала следующее:

Ранней весной этого года, по-видимому, в первых числах марта, соседка Габричевской, колхозница, переехавшая сюда недавно из Украины, прибежала, проклиная эти места. Недавно была буря. Дров в Коктебеле мало, а после дождей и весной ходить за валежником в горы трудно. На берегу же после бурь находят плавник. Колхозница и пошла собирать дрова. Она шла берегом моря, мимо так называемой «могилы Юнга», все дальше и дальше вдоль берега обширной Коктебельской бухты в направлении мыса Хамелеон. Не доходя до оконечности мыса, она увидела на камнях какое-то большое бревно, с корнями, оборванными бурей. Очень обрадовавшись находке, она бросилась бегом к камням, и когда почти вплотную подбежала к ним, бревно вдруг качнулось, то, что она считала камнем, приподнялось. Она увидела огромного гада с косматой гривой. Гад с шумом упал в воду и поплыл в направлении Карадага. Колхозница уж и не помнила, как дошла домой.

Возле Карадага, в Отузской долине, имеется биологическая станция. Сам я туда не ходил, так как считал мое видение малодоказуемым. Моя жена ходила туда, и на ее вопросы ей сказали, что сейчас наблюдается миграция некоторых редких рыб из Средиземного моря в район Черного. Так, в прошлом году рыбаки недалеко от Карадага поймали рыбу «черт» размером свыше двух метров. Возможно, что виденная мной рыба относится к породе «рыба-ремень», которая, правда, довольно редко встречается в Средиземном море. Рыба эта достигает длины 5–6 метров. Хотя чудовище показалось мне длиною 25–30 метров, – я ведь глядел на него с расстояния в 200 метров и, естественно, мог ошибиться в размере.

Год спустя в Коктебеле люди, плававшие на резиновой лодке по Сердоликовой бухте, слышали в соседней бухте, куда уплыло виденное мною чудовище, шипение и шум чего-то большого, падающего в воду. Когда они завернули за скалы, они ничего в бухте не увидали. Возможно, что с отвесных скал упал в бухту камень.

И я подумал: если я мог увидеть чудовище в наши дни у подножия карадагских скал, – то столь ли удивительны те фантастические истории, которые я хочу рассказать вам?

Всеволод Вячеславович Иванов. Пасмурный лист. М, Правда. 1987 (Мир приключений)

*

Gromovytsia Berdnyk

У кожного з нас свій Крим. У мене так само є багато спогадів, пов’язаних з півостровом. Але зараз я б хотіла згадати перші враження — бо вони найсильніші і залишаються назавжди.


Це перші поїздки з татом — ще підліткою, у 1987-88-89 роках. Євпаторія, а потім Будинок творчості письменників у Коктебелі. Коли їхали перший раз, тато спеціально розбудив мене у потязі, щоб я побачила Сиваш і Чорне море водночас, коли проїздили перешийок. І тоді він розповів мені, що його дід з бабцею одружилися в Криму, в Севастополі, і там же народилася його мама, що бабця за сімейними переказами, мала кримськотатартське коріння. Уже пізніше я дізналася про депортацію і про драму цілого народу.


А в ті роки я просто насолоджувалася. З тих пір я обожнюю це природнє поєднання — скелі і море. «І на скалі над хИстким й вічним морем від вітру долі виник профіль мій» (довільний переклад з Волошина мій)*. Карадаг — мабуть моя найбільша любов Криму. Лисяча бухта, куди ми випливали на цілий день спеціальним катером з Коктебелю — задовго до того як це місце стало популярною точкою неформального відпочинку. Досі в мене зберігаються сердоліки і халцедони, зібрані на тому березі. Моє місце сили, якого я зараз можу досягти хіба в спогадах.

Тато товаришував з Марією Степанівною Волошиною-Заболоцькою, вдовою поета Волошина, яка жила в Коктебелі до самої смерті. І в моєму архіві зберігається поема «Шляхами Каїна», надрукована її рукою спеціально для тата. А познайомила їх у Коктебелі в кінці 60-х Марія Ростиславівна Капніст… ланки долі, викувані в Криму…

Олесь Бердник з кіноактрисою Марією Ростиславівною Капніст

Кіноактриса Марія Ростиславівна Капніст

З архіву доньки письменника Громовиці Бердник

*

Коктебель

Как в раковине малой — Океана

Великое дыхание гудит,

Как плоть её мерцает и горит

Отливами и серебром тумана,

А выгибы её повторены

В движении и завитке волны, —

Так вся душа моя в твоих заливах,

О, Киммери́и тёмная страна,

Заключена и преображена.

С тех пор как отроком у молчаливых

Торжественно-пустынных берегов

Очнулся я — душа моя разъялась,

И мысль росла, лепилась и ваялась

По складкам гор, по выгибам холмов.

Огнь древних недр и дождевая влага

Двойным резцом ваяли облик твой, —

И сих холмов однообразный строй,

И напряжённый пафос Карадага,

Сосредоточенность и теснота

Зубчатых скал, а рядом широта

Степных равнин и мреющие дали

Стиху — разбег, а мысли — меру дали.

Моей мечтой с тех пор напоены

Предгорий героические сны

И Коктебеля каменная грива;

Его полынь хмельна моей тоской,

Мой стих поёт в волнах его прилива,

И на скале, Замкнувшей Зыбь Залива,

Судьбой и ветрами иЗваян профиль мой.

Максимилиан Волошин

1918 г.

Твір-феєрія "Остання битва"

Фант. повість "Страшний суд"

Феєрія "Просто так"

Легенда "Два шляхи"

Легенда "Кохана з майбутнього"

Легенда "Хор елементів"

Фант. опов."Зустріч над прірвою"

Фант. гумореска "Аннігіляція"

Фант. гумореска "Послуга Сатани"

Гумор. кінофеєрія "Де подіти Всемогутність?"

Цикл лекцій-розмов з юним читачем "Фантастичні роздуми"

Кінофеєрія "Вогняний вершник"

1968 р.

Можна погодитися з цілком слушною думкою Олеся Бердника про те, що в усякій фантазії відбивається насамперед душа автора, його етичний рівень. З цього погляду слід сказати, що у фантастичних творах О. Бердника панує висока риторика шляхетних людських поривань і шукань, атмосфера моральної чистоти й цнотливості, віра в людину та велику облагороджуючу силу Краси, якусь її чи не месіанську роль (мало хто в нашій літературі так «затято» підкреслює цю роль Краси, як О. Бердник). І це, певно, найцінніше — і з естетичного, і з «педагогічного» погляду — в творчості О. Бердника.

Набагато вразливіше місце в нього — це «натурфілософські» та космогонічні ідеї, в яких чимало суперечного або й сумнівного, які часом надто відходять від неспростованих наукових принципів і які, зрештою, часто-густо в О. Бердника просто мало обґрунтовані, досить тьмяно й приблизно викладені, а то й названі лише, як таємниче заклинання, — хоч разом з тим можна тільки вітати сміливість і незалежність, часом захоплюючу дерз- новенність думки письменника, його прагнення вириватися зі звичних схем мислення на принципово нові шляхи.

Поетика і стилістика творів О. Бердника не завжди вироблені й бездоганні й не завжди адекватні щодо авторського задуму.

Ось роман-легенда «Подвиг Вайвасвати». У спеціальній передмові автор пов’язує його з історією легендарного Атлантіса (Атлан- тиди) і категорично підкреслює, що, мовляв, Атлантіс справді існував і справді загинув «12 тисяч років тому». Більше того, він конкретизує картину цієї трагедії, повідомляє, що декому з атлантів пощастило врятуватися — «невеликий загін мужніх борців ступив на берег Африки, щоб знову нести крізь тисячоліття факел цивілізації...» Фантастові вільно таке говорити, але тут усі ці припущення подаються як незаперечний історичний факт, як останнє слово науки. А між тим наука ніколи не мала достатніх доказів щодо реального існування в минулому Атлан- тиди. Заснований 1945 р. у Лондоні міжнародний науковий центр із проблем Атлантиди дійшов висновку про довільність версії Платона щодо Атлантиди (яку — версію — Платон приписує Со лонові).

Отож чи не краще все-таки було б дотримуватися стилістики умовного припущення, а не категоричного ствердження.

Втім — про самий роман.

На одному з островів Атлантіса, під час грозової бурі, рибальська родина знаходить у човні біля берега підкинене немовля. Бідні й чеснотливі Анура та її чоловік Діавара вдячні богині долі Кал аурі за такий дарунок — адже вони були бездітні. Та радість їхня скоро затьмарюється. Дитина виявилася білошкірою, і забобонний натовп вимагає принести її в жертву. В останню хвилину з’являється таємничий жрець і рятує ЇЇ, нарікши Вайвас- ватою — дитям вогню, грози, блискавки. Він же пророчить незвичайну долю Вайвасваті, натякає на його незвичайне покликання і присвячує його Вогню: «Хай не боїться смерті! Хай не боїться нічого! Хай іде, як стріла в польоті!»

Але щоб виконати це своє життєве призначення, Вайвасвата повинен пройти шлях випробувань і шукань; мудрість повинна визріти в чаші його душі, а не бути звідкись узятою в готовому вигляді.

«Хай шукає, — суворо промовив жрець. — Зерно проростає в урочий час. Ніщо не перетворить зерно евкаліпта в стебло ліани. Хай зрощує дерево свого серця».

Оце і є головний мотив твору: шукання Вайвасватою знання, істини, справедливості, краси, пояснення суті життя і космічного безміру...

«Вайвасвату не задовольняло просте, одноманітне життя батьків». Він відчуває, що за межами вузького світу островитян є більший світ, сповнений таємниць; його душа прагне діяння й пізнання; невдоволене буденністю серце чує таємничий поклик безмежжя — це, власне, те світопочування, яке властиве всім високим натурам і яке веде їх до великих звершень... Саме цим перш за все цікавий і симпатичний, саме цим живий — легендарний Вайвасвата в Олеся Бердника.

Тим часом на мирний острівець приходить лихо, а з ним і починаються довготривалі поневіряння й випробовування Вайвасвати. Воїни Чорного Володаря Рана таки забирають його до війська, а потім за непокірність він потрапляє в рабство. Страждає його тіло, а ще більше — душа. Важко збагнути йому те лихе й несправедливе, що діється навколо, важко примирити божественні поклики душі й нелюдське животіння в рабстві. Вайвасвата напружує свою думку, але нічого ще не може зрозуміти: «мало ще досвіду перейшло в чаші душі».

Першу науку мудрості дає йому старий раб Соат. Він учить знаходити втіху в самообмеженні й самозреченні: «Вільний лише той, хто відмовився від всього, навіть від себе»; справжню свободу, остаточне звільнення приносить смерть, оскільки вона означає повернення душі до своєї праматері — космічної суті, — «а що тіло? Ілюзія, мара...»

Звісно ж, це філософія не нова; це була б еклектика, суміш буддизму й стоїцизму, якби підносилася саме як послідовна філософська концепція, висунута автором для розв’язання певних проблем. Але йдеться про інше: герой, людина минулих часів, мусить у своєму розвитку перейти певні етапи, «перехворіти» різними філософіями, що історично мінялися протягом віків, залишаючи свій слід і свої здобутки. Філософія Соата — це далеко не філософія Вайвасвати, це тільки перша «спокуса» для нього, перший щабель. Можна тільки пошкодувати, що Вайвасвату порівняно мало «спокушають» (адже за такого задуму і за такого героя, як у романі-легенді О. Бердника, була рідкісна можливість відтворити своєрідну історичну панораму розвитку людської думки, її основних віх, «етапних» філософій людства: хай би Вайвасвата у своєму світоглядному «онтогенезі» перейшов усі головні, вирішальні моменти світоглядного «філогенезу» людства). Можна також пошкодувати, що й сама філософія Соата викладена лише інколи поетично й змістовно, а часто банально і майже пародійно. Скажімо, коли Соат гине, Вайвасвата собі міркує: «Тепер вже Соат не був рабом! Він звільнився від рабства! Він був вільним!» І такий простоліній- ний, аж надто, патетичний коментар до*смішного не відповідний ситуації; він же спрощує і доводить до нісенітниці думки

Соата про «звільнення» як самозречення. У всякому разі, одна річ — філософія смерті взагалі, а інша — такі от міркування при вигляді розчавленого каменем тіла Соата.

Цікавий і насичений у романі розділ «Потік мудрості». Вайвасвату помітила донька правителя Ранатаки Маруіра і відчула до нього симпатію. Вона попросила батька перевести його на роботу до саду. Тут вона має таємні зустрічі з Вайвасватою, навчає його грамоти і дає читати древні папіруси. Це — новий щабель у духовному розвиткові Вайвасвати; йому прочиняються ще одні двері в таємничий світ. Але й нове знання ще не дає відповіді, воно лише множить питання, і так і повинно бути для всякої живої душі: відповідь вона мусить здобути сама.

«Мужність, самозречення, самостримання, відсутність заздрощів, чистота, влада над почуттями, свідомий розум, духовний розвиток, віра, незлобність — такі десять відзнак всякого істинного вчення».

Вайвасвата зітхнув. Задумався. Хто проповідує мужність нині? В чому вона? Хіба що в тому, щоб напасти на безоружних рибалок, як тоді, коли забрали його від батьків? Самозречення... Незлобність... Таємничі поняття, прекрасні, чисті... Тільки де ж шукати їх? Чи не насмішка вони? Хто написав чудові папіруси, як могли вони потрапити сюди, до бібліотеки Володаря? Невже він читає їх? А коли читає, то чому сам не такий?

...Ось тут далі сказано: «Прислухайся навіть до слів маленьких дітей, вибирай з них істину, що говорить твоєму серцю. Відкидай все, що не сприймається твоїм серцем, як істина. І коли навіть Верховний Бог буде говорити з тобою, не приймай його слів, коли вони не сприймаються серцем твоїм, як істина».

«Божество зрячого — вогонь. Божество безмовного — серце його. Жалюгідні уми знаходять своє Божество в ідолах. Істинно зрячий бачить Божество всюди. Його Божество — Всесвіт».

Можна було б навести чимало поетично-філософських місць із роману, і, хоч вони часто-густо за «великим рахунком» несамостійні (здебільше це трансформація істин і повчань давніх східних філософій), — все ж вони дають враження свіжого, «наївного» світосприймання, сердечної чистоти і заглибленості в самоспоглядання й роздуми. Це ніби очищає душу від скверни суєти і налаштовує її на філософський, поетичний лад; ніби «повертає» людину до ЇЇ історичного «дитинства», коли її по-гляд «наївно»-прямо і чесно — спрямовувався на першооснови буття, на перші й вічні питання людського духу в переконанні, що відповідь на них можлива і що без такої відповіді не можна йти далі. Дар такої «наївності» — це чи не найцінніший скарб

Олеся Бердника. Завдяки йому він бачить і ставить ті питання, яких побутова людина не помічає в своїй житейській крутанині або які вона вважає надто «дитячими» для себе, перейденим етапом (тоді як насправді це втеча від «абстрактних» духовних проблем у побутову суєту).

Такий самий характер мають і розділи «Древні папіруси», «Ріка життя».

«Учню, коли навіть Сонце світить з неба, запали ще один світильник, щоб не пропустити істину, коли вона з’явиться на твоєму шляху», — вичитує Вайвасвата з древнього рукописа, і відлуння наївної й вічної мудрості предків зміцнюють його дух у шуканнях і сумнівах.

«Дух юнака завмирав, тріпотів перед незвичайною урочистістю но-вовідкритих тайн. І прагнув далі і далі, як орел, сп’янілий від висоти і ясності кришталево-блакитного неба».

«Куди? Для чого? Яка сила штовхала людей? В ім’я чого? Навіщо стільки страждань і мук?

Вайвасвата думав до болю в голові, але відповідь не приходила. Він почував, що розгадка проста, проста як подих, як світанок, як розквітання квітів, як очі матері. Розгадка таїлася в його серці. Інколи юнакові здавалося, що він колись знав уже її, але забув. Звідки такі думки?»

«Ніхто не дасть йому розгадки! Ніхто! Але й спокою він не знатиме, не матиме щастя, доки не розгадає її!».

«Все, що розквітає, повинно зав’янути, — запевняли папіруси, — все, що піднімається, повинно впасти, все, що зустрічається, повинно розлучитися, — такий закон цього світу!»

«Для чого ж тоді віра в майбутнє? — розгублювався Вайвасвата. — Навіщо боріння? Навіщо зустрічі і любов? Аби завдати ще сильнішого болю? Тоді що ж? Закритися від людей, піти в гори, в ліси, одірватися від світу і вмерти, не жаліючи ні про що? А в чому ж смисл народження?».

Я навів ці цитати, щоб показати «інтенсивність» роздумів Вайвасвати над життям, поетично-філософську фактуру роману (власне, багатьох його сторінок, але далеко не всіх, бо, як ще скажемо нижче, чимало в ньому і кволої переказовості). Можна б ще послатися на цікаву постать раба Лаоти, який розвиває перед Вайвасватою філософію злитості з природою, багатоликого перевтілення в природу (його філософські монологи часом звучать із неабиякою поетичною силою).

Вайвасвата власне і цікавий оцим прагненням істини, шуканням істини, невинним сходженням по її щаблях, доскіпливим перебиранням, перевіркою різних її пропонованих «варіантів». Цих історичних «варіантів» могло бути більше, й не лише за рахунок східних філософій: хай би Вайвасвата спробував усе основне, що знало давнє людство, хай би він, ідучи до істини, випробував побільше шляхів. Тоді б панорама людських шукань істини стала воістину грандіозною, а образ Вайвасвати — дуже значним узагальненням.

Інтерес до Вайвасвати спадає десь у другій половині роману, коли помічаєш, що він дає менше, ніж спершу обіцяв. По суті на півдорозі автор відмовляється від головного в цьому образі. Адже спочатку виглядало на те, що це буде драматичний образ людини, котра, опинившись сам-на-сам із великими загадками життя, поступово і власними силами наближатиметься до їхнього осягнення (наближатиметься, бо кому під силу осягти їх сповна!), випробовуючи на своєму шляху різні теорії й філософії, назбируючи дедалі більше досвіду в «чаші душі». Пам’ятаєте: «Хай зрощує дерево свого серця»; «Ніхто не дасть йому розгадки! Ніхто!» Власне, тільки такий підхід і цінний: шукати самому, здобувати ціною власного життя, а не діставати напрокат готове.

Та от поступово роман сходить на інше: виглядає так, що Вайвасвата має дістати остаточну істину в закінченому вигляді як рятівний дар від вищих істот. Є десь далеко від Атлантіса таємничий острів Швета-Двина, де поселилися пришельці з інших світів, вищі й благородні істоти, які пізнали істину й справедливість. Від них зрештою і дістає Вайвасвата істинну мудрість у формі популярних лекцій-утаємничень. Звісно, такий даровий спосіб здобування істини серйозно поменшує цінність образу Вайвасвати. Тим паче, що і зміст тих уроків, які дає йому на Швета- Двині Учитель, не відзначається глибиною, а в деяких моментах здається банальним або сумнівним. Особливо це стосується розділу «Зустріч з собою», де йдеться про розмову Вайвасвати зі своїм двійником, якого, виявляється, має він в іншому світі (?!)... Оскільки це пов’язане з улюбленими «космічними» ідеями О. Бердника, висловленими і в інших його творах, ми звернемося до цих допущень згодом. Тоді ж поговоримо і про «таємничу» Швета-Двину, мотив якої належить, мені здається, до найменш серйозних і цікавих у романі.

А зараз хочеться ще сказати, що для роману-легенди «Вайвасвата» автор не виробив цілком адекватного стилю. Чимало сторінок написані з неабиякою поетичною силою, енергією, високою напругою. А поруч часто-густо зустрічаєш сторінки кволі, розслаблені, багатослівні, побутово-переказові, натуралістично- дріб’язкові й несмачні. Авторові варто було більше подбати про силу й інтенсивність поетичних узагальнень, про енергію й ла- підарність письма, про «біблійний» стиль, який відповідав би драматичній легендарності подій та постатей цього роману, що цілковито випадає з рамок побутово-натуралістичної правдоподібності.

Ще один характерний для філософії Олеся Бердника твір-феєрія «Остання битва».

Назва трохи баналізовано-«політична» і не зовсім відповідна до цієї фантасмагорії.

Добре, що, на відміну від низки інших своїх речей, автор недвозначно підкреслює цілковиту умовність, довільну фантастичність своєї феєрії, ЇЇ художньо-символічне призначення: «Мені приснилось чи привиділось...» (тоді як у деяких інших випадках подібна довільна фантастика в О. Бердника претендує на роль чи просто виступає в ролі «духовоі'фантастики, без достатніх на те підстав).

Зміст феєрії ~ космотворче (й косморуйнівне) «змагання» пер-соніфікованих Краси й Потворності перед таким собі судилищем — форумом усіх живих істот.

Феєрія писана в патетичному стилі, окремі уступи — ритмізована проза. Спрямування її досить сентенційне. Але, почавши з декларативного протиставлення Краси й Потворності й декларативної ж розробки проблеми (хоч це, зрештою, непогана декларативність, породжена високими пориваннями душі: «Потворність прийме за Красу лиш той, хто творчості не розуміє... хто цінить спокій, а не вічний пошук, хто хоче насолоди й споживання, а не відкрить і віддавання...»), — автор потім досить вдало переводить це «змагання» Краси й Потворності в наочний (хоч і фантастичний) план. І знаходить трохи несподіваний і досить сильний аргумент, яким Краса «перемагає» Потворність: сила Потворності обмежена, бо обмежене її діло, — руйнувати не можна нескінченно, всяке руйнування має край, зруйнувавши все, Потворність тим себе і вичерпує; Краса ж нескінченна, бо творенню меж немає, за кожним досягнутим рубежем — знову безмежжя... Так одвічній колізії надається досить свіжого й самобутнього звучання, не позбавленого філософічності.

«Остання битва», як на мене, — одна з найбільш вдалих філософських новелок О. Бердника.

...Монах Василій («Страшний Суд». Фантастична повість), тяжко пригнічений перемогами Антихриста («Церкви закривають. Народ одвертається од бога...») і вбачаючи в цьому близький кінець світу, наближення Страшного Суду, — замуровується в печері, щоб предстати на тім суді неосквернённим. Кілька сот років тривав його летаргічний сон, аж поки молодий археолог Рам відкопав його. Повернувшися до життя, Василій думає, що потрапив до раю, а коли, нарешті, його переконують, що це не рай, а нове земне суспільство, він доходить висновку, що справжній «Страшний Суд» і кара були в тім, що він змарнував своє життя на догоду фальшивій вірі: «Новий світ... вони мають його... самі збудували... А я... проспав. Проспав... Ось він — Страшний Суд... Я ніс його з собою... В душі своїй...»

Отже, повість по суті не стільки «фантастична» (фантазія в ній досить невигадлива, банально-гротескна, світ майбутнього виведений у найприблизніших загальниках), скільки «антирелігійна», та ще й поверхова, по-газетярському антирелігійна, місцями не без дешевизни, часто-густо з несмачними «ефектами».

Оскільки елемент фантастичності є хіба що в сюжетних допущеннях, а сама розповідь натуралістично-описова, побутова за своїм характером, то мимоволі стосуєш до неї мірку життєвої правдоподібності й звертаєш увагу на численні натяжки, порушення житейської природності, грубу підгонку життєвого матеріалу під службову схему. А головне — все це малоцікаве, здебільше невисокого ґатунку за рівнем художнього трактування.

Коли, скажімо, на шляху до давно облюбованої печери Василій встряє в розмови з випадковими зустрічними про бога й Антихриста, а ті своєю чергою ніби між іншим кидають йому глибокодумні репліки від стихійного матеріалізму та хитромудрі пропагандистські «закиди» Богові, погано замасковані під невинні й добровільні філософеми, ~ важко збутися враження, що все це ~ з найтривіальніших антирелігійних брошур.

Такі, наприклад, розмови про пекло, райське життя та красу світу. Якийсь «сивий дідок»-рибалка залюбки бавиться в філософську лінгвістику, прямісінько тобі Ван Гог у відомому вірші Ліни Костенко: «— Прощайте, діду, мені пора, — каже отець Василій. — Жаль вас, ваше серце теж отруєне вільнодумством... — Гм, — здивувався дід. — Слово якесь дивне... “Вільнодумство”. А чим же погано — вільно думати? Ге, нічого б так не треба людям, як вольно думати, мислити... І діяти, отче!»

У такий же захитрений спосіб і якесь приблудне дівча великодушно преподає отцеві Василію науку діяльного гуманізму, активно включаючись у запропоновану автором лінгво-стилістичну гру:

«— Монахи? — перепитала дівчинка. — А що таке монахи?

— Ну... люди, які спасаються... (це пояснює отець Василій. — І. Дз.).

— Спасаються? З води? Еге? — тривожно мовила дівчинка. — Два роки тому ве-е-лика повінь була. Все село плавало наше... Так мій татко багатьох спасав. Чоловік десять спас. А потім перевернувся з човном. І втонув. Сам себе не спас... А я тепер сама... Вивчуся на дохтура, спасатиму людей. Щоб не вмирали...

...Спасав людей. Сам себе не спас. В тих немудрих словах Василію знову ввижався докір якийсь, хитра пастка сатани...»

їй-право, надто все це педальоване, прихитрене для дрібного ефекту... Шкура вичинки не варта.

Те саме доводиться сказати і про другу частину повісті, яка змальовує зіткнення «воскрешеного» отця Василія з новою цивілізацією. Ця колізія могла б бути цікавою, але в цьому разі вона взята в пересічних і надто дріб’язкових своїх виявах, невигадливо й малозмістовно. Автор так майже і не знайшов нічого кращого, як обігравати на всі лади різні «словесні» непорозуміння.

«“ Веди мене, отрок, до бога!

— До бога? — здивувався Рам і розгублено всміхнувся. ~ Я не знаю такого прізвища...» І т. п.

Або: «Рам почухав собі потилицю. Похитав головою.

— У вас... багато незрозумілого. Дивні наукові терміни. Страшний суд, рай, божа брама. То звичайна веселка, атмосферне явище. Брами ніякої нема. А рай... Що таке рай? Ага, наш учитель називає дніпровську долину раєм. Так і каже — це наш рай. Якесь давнє слово. З міфології...»

Навряд чи такі благенькі «хохми» збагатять художній твір, навряд чи вони гідні літературних героїв. Тим паче, що й неприродність їхня очевидна. Справді: отець Василій «проспав», за повістю, щось дві-три сотні років («майже три віки»), а вже, бачте, вчені нащадки навіть слів таких, як «бог», «сатана», «рай» не знають. Даруйте, а куди ж вони діли європейську культуру, європейське мистецтво двох тисячоліть, яке майже все ґрунтувалося на християнських і біблійних поняттях чи, принаймні, без них не обходилося? Може, двохсот років їм було досить, щоб забути і Данте, і Рафаеля, і Гете, і Байрона, і Достоєвського, і Шевченка (діється повість «в долині Дніпра»)? Навряд. Більше двох тисячоліть минуло від часів древньої Еллади, а ми ж не забуваємо ні Зевса, ні Аполлона, ні Сатирів, ні Бахура, і не робимо, порядком боротьби з політеїзмом, припущень, що то якісь древні міністри чи древні функціонери держпартконтролю. Не слід так легенько розраховуватися з історичною перспективою й істо-ричним людським багажем, та ще й на догоду досить дріб’язковій меті, котру художник мусів би відкинути як замалу для себе.

Отож і виходить, що рівень «дискусії» з релігією (як і взагалі весь рівень «інтелектуальної напруги» повісті) досить невисокий.

Може, отцеві Василію й цікаво буде почути від «археолога» Рама такі роз’яснення: «Все створено трудом, творчістю... Без праці нічого не буде. Все в усіх світах твориться людськими руками, розумом, думкою» і т. д. — але читача навряд чи вситиш подібною інформацією.

Дивує і надто приблизне розуміння християнської релігії. Наприклад.

«— Скажи, отрок, а ви кому-небудь молитесь?

— Як... молимось? — не збагнув Рам.

— Ну, просите допомоги... коли потрібно?..».

Даруйте, але за християнською теологією молитва — це дуже складне таїнство, яке зовсім не зводиться до «прохання допомоги». Неуважність і профанація навряд чи допоможуть у полеміці з релігією.

...Кілька школярів, блукаючи біля Дніпра, зустрічають дивного хлопця, який виявляється людиною з майбутнього («Просто так». Феєрія).

Оповідання складається з двох частин: побутової та власне «феєрії». Побутова частина (експозиція) досить безбарвна і розтягнена. Щодо «феєричної», чи фантастичної, частини твору, то тут знов-таки, на мій погляд, бракує підкреслення умовності фантастичного припущення про пришельця з майбутнього, про його здатність «волею, введеною в резонанс з енергією простору» приводити в рух інші тіла, здобувати полум’я «трансформуванням просторового вогню», переходити в інакші, проти земних, виміри (ставати невидимим, «зникати») тощо... Все це мусіло б бути не просто назване, а містити якусь гіпотезу, якусь ідею. А без цього ~ яку цінність матиме, приміром, формулярна відписка: «Ви потрапили в локалізований круг нейтрального часу, вас перекинуло в майбутнє...»

Цілком відповідно хлопчаки всі дива, творені пришельцем, звуть «фокусами», і дарма той протестує. Так, це швидше довільні й безконтрольні (а тому і позбавлені цінності й змісту) фокуси, ніж наочне представлення якоїсь гіпотези, якоїсь сміливої науково-фантастичної чи філософської ідеї. Бо така ідея мусить бути змістовною, плідною, на щось наштовхувати, до чогось «підбурювати» людську думку та уяву, — а що, крім голого фокусу, в такій, скажімо, дивовижі:

«— А нащо варити? З’їжте по одному плоду цитрогруші і все...

~ Як ти сказав? — перепитав Петро. — Цитро...

— Цитрогруша. Ось же її дерево, хіба не бачиш? “Де?

~ Та ось, за десять метрів від нас. Чи ви сліпі? Я зараз зірву кілька штук...

Іван метнувся до кущів лози, підстрибнув угору, ніби хапаючи щось. Потім підбіг до товаришів, несучи в долонях чотири соковиті плоди, схожих водночас на мандарин і на грушу...»

Одне слово, слід би або посутніше розвинути фантастичні допущення як певні ідеї, або ж, коли автор не в цьому вбачав тут своє завдання, — виразніше підкреслити їхню умовність чи може й жартівливість (як це він зробив іншого разу, в «Аннігіляції», доречно й назвавши її «жартом»).

Не дуже оригінальний сюжетний мотив у легенді «Два шляхи» (втеча групи «вибраних» американців від земного життя, загрожувано- го ядерною війною, в океанську глибочінь, де збудоване підводне місто) автор використовує, щоб, з одного боку, показати нелюдськість життя за «штучних» умов, тугу людини за природним земним життям (яка всупереч усьому пробуджується в дівчинці Зорі); з іншого ж, — полемізувати з песимістичними прогнозами щодо будучини нашої планети...

Яків низці інших творів О. Бердника, впадає в очі характерна для нього певна невідповідність між «легендарним» сюжетом і на- туралістично-переказовою оповіддю — «легендарність» вимагає й «легендарного» ж, високопоетичного, лапідарного стилю, до якого О. Бердник підноситься не завжди, часом грузнучи в кволому побутовому багатослів’ї.

Так само не раз відзначаєш у нього й невідповідність між «феєричним» задумом та досить бідною фабулою, яка не щедро той задум живить.

У «Коханій з Майбутнього» (легенда) також відчувається ота дисгармонія між легендарним та натуралістичним, отой брак стилю, про який ішлося вище.

А все-таки річ здається приємною і цікавою, однією з кращих серед подібних — «земного призначення» — оповідань О. Бердника. Може тому, що автор добре дотримав міру фантастичності й цю фантастичність використав як службовий елемент художньої інтриги, для розкриття цілком земних людських справ, для наголошення хоч і дидактичної, але доброї гуманістичної думки: кожен з нас може стати для іншого омріяною «людиною з майбутнього», треба те «майбутнє» вміти в себе вбирати і треба вміти його знаходити в інших. Певно ж, таке розуміння життя й людських взаємин, вміння бачити те, чого шукаєш у фантастичних світах, — бачити його і навколо себе, в живих людей, — таке світопочування цінніше і за сіро-буденне, і за безпредметно-екзальтоване, коли мрія заважає бачити в реальності те, що власне і є предметом цієї мрії, ~ і плекати його в юнацтва справа добра, хоч тут і не обходиться без дидактики.

Ще одна легенда — «Хор елементів». Автор завбачливо назвав цей твір легендою, почав його із застереження: «І досі не знаю — було це чи ні...» (а скінчив так: «Скажіть же мені — було це чи ні? Було чи ні?..»), — і добре зробив, бо інакше оповідане в нім виглядало б надто неймовірно і химерно навіть для наукової фантастики.

Тут, як і в ряді інших творів, О. Бердник ухиляється від традиційних шляхів наукової фантастики і пробує зробити принципово нові й зовсім несподівані (а може й свавільні) допущення. У цьому разі йдеться про можливість опанувати світ, керувати силами природи за допомогою... мелодики, оскільки, мовляв, «усе в світі має семеричну музикальну природу». Є в легенді й інші несподівані допущення. Всі вони, на жаль, мало розвинені як гіпотези, залишаються досить абстрактними й туманними; з наукового погляду вони, може, й зовсім абсурдні, — однак, мені здається, в «легенді» цілком припустимі. Адже автор спеціально обумовив їхню умовність, отже претензія на наукоподібність відпадає. А певну «педагогічну» цінність такі фанта-зії мають: вони дають поштовх уяві, вони закликають вириватися із призвичаєних, шаблонізованих схем думання, скеровують на неймовірні парадокси, — а ці якості дуже важливі і для наукового мислення, якщо, звісно, вони його не вичерпують і не панують у нім безконтрольно, а підпорядковані якимось вищим критеріям.

Хотілося б, звичайно, щоб ті чи інші припущення були посутніше з’ясовані автором, а не просто загальниково названі, щоб деякі «ефектні» місця не виглядали пародійно.

...Дівчина-геолог Люда ось-ось зірветься в провалля, та в останню мить її рятує якийсь дивний незнайомець («Зустріч над прірвою»).

«Дівчина згадала десятки фантастичних книг, науково-популярні статті, виступи. Всі говорили і говорять про наступні зустрічі з інопланетними істотами зовсім не так... не так просто... Гігантські апарати, скафандри, дивовижні форми... саме так уявляють Пришельців... А тут раптом тендітний юнак, в літньому костюмчику... на гірській стежці... Неймовірно?»

Ось тут особливість підходу О. Бердника: він хоче, по-перше, відійти від звичних науково-фантастичних шаблонів, по-друге, показати незвичайне, дивовижне серед буденного. Наскільки це йому вдається — справа інша.

У цьому творі він викладає деякі улюблені свої ідеї, на яких ми ще зупинимося.

Є в Олеся Бердника й «Фантастичні гуморески». З них цікаві «Аннігіляція» та «Послуга Сатани» (остання м’яко висміює прожекти надмірної «кібернетизації» життя), а особливо «гумористична кінофеєрія» — «Де подіти Всемогутність?»

Автор знайшов гротескно-фантастичний, казковий мотив, який дає великі можливості для гумористичного й сатиричного огляду життя, для містких узагальнень через гротеск, — однак ці можливості використані «впівсили». Автор обмежується переважно побутовими чудасіями, тоді як могла вийти широка соціальна сатира. Казкові пригоди нездалих хлопчаків, раптом наділених чудодійною силою задовольняти всяке бажання, — дають великі можливості для гротескової «прогулянки» за лаштунками суспільної дійсності, для сатиричного розтину суспільства.

Є в О. Бердника «Фантастичні роздуми» — своєрідний цикл лек- цій-розмов з юним читачем, в яких автор викладає й «підсумовує» свої улюблені фантастичні ідеї. На цьому місці ми й оглянемо коротко деякі з цих ідей, як вони висловлені в багатьох творах О. Бердника.

При цьому спробуємо співчутливо зрозуміти автора. Адже мрійни- ка-фантаста найлегше буває висміяти, остудити тверезістю й скепсисом, і кожен серйозний громадянин, що добре знається на риночних цінах і логіці здорового глузду, схильний відчувати свою перевагу над ним і поблажливо іронізувати з усякої «маячні». Але від того мрія й фантазія не зникають, і найнереаль- ніша вигадка часом повертається дійсністю, а те, що здавалося твердою реальністю, — виявляється всього лиш хвилинною химерою й породженням рутинної думки. Один із розділів своєї книжки О. Бердник попередив епіграфом — словами К. Флам- маріона: «Свого часу заперечувалося майже все, що тепер увіходить до складу позитивних наук». До цього він міг би додати ще й слова англійського вченого Корнфорта про те, що сучасні наукові поняття ~ безглузді з погляду здорового глузду, але що все більше безглуздого поступово входить у обсяг здорового глузду, і слова Ейнштейна про те, що фантазія — найбільш наукова з якостей людського розуму, оскільки вона встановлює зв’язок найвіддаленіших речей.

Одне слово, пам’ятатимемо, що О. Бердник — письменник-фан- таст, що до фантастики не можна підходити з критеріями побутової логіки та очевидної ймовірності. Але пам’ятаймо також і те, що фантазія й фантастичність ~ це не просто довільні допущення й легковажність думки, а особливий характер її «далекоглядності» й «крилатості», особлива естетична й дослідницька її «гра».

У вступі до «Фантастичних роздумів» письменник декларує: «Отже, вперед. Сідлаймо нашого полум’яного друга. Сідло — фундамент сучасної Науки, діалектична логіка комуністичного світогляду, стремена ~ здоровий глузд (курсив мій. “ І. Дз.), шпори ~ уява, мрія, фантазія, які підганяють скакуна в заплутаних хащах Світобудови. Не забудьмо зброї — щита, меча і списа. Щит — наша зневага до людоненависницьких ідей роз’єднання і розбрату, спис — вістря всепроникаючого Розуму, меч — полум’я Любові наших сердець, які прагнуть всі таємниці Всесвіту, всі скарби пізнання віддати на благо Людства, для об’єднання з космічними братами далеких світів».

На користь О. Бердника говорить те, що він фантаст особливого складу, різко вираженої індивідуальності. Його цікавлять не так науково-технічні ідеї й прожекти, на які його творчість досить бідна і які не завжди в нього конструктивно окреслені, натомість туман но-загальникові, — як етичні аспекти людського майбуття. У створених своєю уявою фантастичних світах, за допомогою уявних «космічних братів» — мислячих істот з інших світів (у реальність яких він затято вірить!) О. Бердник шукає можливостей для найвищого розвитку не тільки розумових, а й душевно-етичних та емоційних здатностей людини, для дивного розквітання людської сердечності, любові, почуття взаємо- зв’язаності, цнотливості й чистоти, для торжества високого й поетичного розуміння життя, для утвердження добра й краси. О. Бердник послідовно й підкреслено полемізує з песимістич-ними й «реалістичними» поглядами на майбутнє людства й світів, полемізує також з тими фантастами, котрі бачать у майбутньому розвиток пороків сучасної цивілізації чи якісь нові фатальні лиха. Тут Бердник безмежний і трохи може легковірний оптиміст. Тут його фантазія, певно, трохи однобічна, оскільки відмовляється бачити в далекому майбутті якісь драматичні проблеми й дисгармонії, а тільки свідомий гармонійний розвиток. Однак, що стосується етичного пафосу О. Бердника, це навряд чи можна назвати «космічним лакувальництвом», швидше це транспонована в космос земна «туга за ідеалом», високе розуміння людського покликання. У всякому разі, щодо цього твори О. Бердника можуть мати добрий виховний вплив на юнацтво, оскільки популярні тепер космічні мрії пов’язані в них із плеканням найкращих людських почувань, з поезією душі, з розкритістю до таємничих покликів Всесвіту.

Так само можуть мати добрий вплив і розмах Бердникової фантазії, його сміливий підхід до багатьох усталених понять, його відчайдушні реконструкції картини Всесвіту. Бердник закликає мислити незалежно, гаряче й масштабно.

Його романтична Віола з кінофеєрії «Вогняний Вершник» (до речі, одна з найпривабливіших серед героїнь і героїв О. Бердника) пристрасно закликає: «Треба міняти світогляд... Треба звільнятися від звичних, сірих, одшліфованих думок, переконань, традицій. Треба бути сміливими, полум’яними. Помилятись, падати, але шукати, шукати, шукати. Адже ми створили безліч безкрилих, безпомічних, нікчемних гіпотез, порожніх, як орі- хова шкаралупа... і притягуємо до тих гіпотез всі факти. Так не можна!».

І далі: «Я певна, що поряд з нами живуть і мислять Розумні Брати, їх багато. Вони скрізь. Треба лиш розбити плівку, що оточує нас. Наш егоїзм, наш консерватизм. Ми все будуємо по власному зразку. Ми ігноруємо незміряну розмаїтість Світобудови».

Отут і починаються наші застереження, оскільки Віола висловлює улюблені думки О. Бердника. Дерзновенність мислі? Так. Але не безплідна незалежність від наукових знань та фактів. Принципово новий підхід до світу? Так, але підхід конструктивний і пояснювальний, а не тьмяно-загальниковий; такий, що стимулює дослідження, а не легковірність. Геть сірі традиції й нікчемні гіпотези, геть мертвотну рутину звичних схем думання? Так. Але не поспішайте натомість із новими категоричними догмами, до того ж виведеними поспішно з неясних «підказок» інтуїції. Не треба уявляти Всесвіт збудованим «за власним розумом»? Так. Але адресуйте цю розумну пересторогу не лише своїм опонентам, а й самим собі.

У всьому цьому становище О. Бердника не зовсім невразливе, і він не зовсім послідовно дотримується тих підстав, що їх сам же виголосив.

По-перше, хотілося б, щоб він посутніше розвивав та обґрунтовував свої космогонічні уявлення та фантастичні науково-технічні й світобудівні припущення, щоб він рідше обмежувався туманними загальниками й ефектною лексикою з великої літери, що часом починає звучати банально (сказати б, «космічна банальність»). Що, приміром, дає читачеві термін-відписка «пси- хомагнетичний колектор»? Автор часто для пояснення якихось сфантазованих явищ та дій вживає довільні наукоподібні терміни. Без них, звісно, у фантастиці не обійдешся. Але ж самі по собі вони нічого не дають і нічого не пояснюють. І замість проникнення силою фантазії в невідомі світи й з’явиська виходить тоді беззмістовний реєстр якихось неіснуючих «законів», приладів тощо... В тих випадках, коли в автора мало чого є сказати по суті, використовується ціла система відписок та ухилянь: «Я не хочу довго пояснювати»; «Проте, не слід говорити далі про це»; «Не треба більше говорити... Я й так багато сказав»; «Комета ~ носій інформації, акумулятор психозерен планети, зв’язок між світами і ще багато такого, про що вам рано знати», — в такі, приміром, способи «всезнаючі» старші брати з космосу збуваються допитливості наївних землян. Частенько вони претендують на те, щоб їм просто вірили на слово. Навіть тоді, коли висувають свої твердження не як умовні гіпотези й фантазії, а як нібито встановлені істини.

І сам автор буває легковірним, а легковірність і сміливість думки — різні речі. Він серйозно говорить не тільки про Атлантиду (до речі, останнім часом деякі белетристи як «сенсаційний» доказ існування Атлантиди розглядали відкриття «таємничих» фресок у Сахарі, але ось що каже про це відкривач і дослідник цих фресок французький професор Анрі Лот: «З часів Платона фантазери найрізноманітнішого ґатунку пробували відродити древній міф, виявляючи надмір уяви і, насмілюся сказати, невігластва. І те й друге свідчило лише про їхню крайню наївність»; а інший вчений, Сусмель, ще раніше сказав категоричніше: «Каталог висловлювань про Атлантиду міг би послужити непоганим посібником для вивчення людської марновірності»), ~ не тільки про Атлантиду, а й про існування навколо нас невидимих для нас істот, про реальних двійників, про творення предметів силою думки та про безліч інших, м’яко кажучи, ма-лоймовірних речей. Звичайно, як фантастичне допущення, ви-користовуване з певною художньою метою, це цілком «прийнятне» у фантастичній белетристиці, але гірше, коли такі твердження виступають у ролі серйозних доктрин. Тим паче, що цього останнього легко уникнути, послідовно підкреслюючи умовність своїх гіпотез.

Не зайвим був би і суворіший відбір їх із погляду художніх завдань та ширше художнє використання. Скажімо, магічний кристал — «Всевидюче Око» — в романі «Подвиг Вайвасвати» давав авторові можливість вільно й цікаво комбінувати картини життя в царстві Пір’ястого Змія. Але ця можливість використана мало (може й тому, що автор взагалі не виявляє великого інтересу до соціальних аспектів життя). Про гротескний мотив всемогутності в кінофеєрії «Куди подіти всемогутність?» — ми вже говорили. А деякі мотиви посідають у творчості О. Бердника забагато місця, хоч вони не такі вже й перспективні і з соціального, і з художнього і, тим більше, з наукового погляду. Одна з найулюбленіших його ідей — про пришельців з інших світів, що приносять людям вище знання або в той чи інший спосіб «шефствують» над нашою планетою, щоб у критичний момент урятувати людство від фатальних нерозумних кроків. Не гово-ритимемо про наївність і ненауковість такого погляду, — розглядаймо це як умовний фантастичний мотив. Тоді доведеться висловити сумнів, чи такий підхід допомагає розкривати велич і драматизм «єдиноборства» людства з таємницями природи. Адже всі проблеми і всі загадки буття, які постають перед героями О. Бердника, виявляються по суті фіктивними, оскільки розв’язка їх уже готова і зберігається в сейфах на інших світах і в будь-який момент може бути «дарована» людям (це я говорю не про всі твори О. Бердника, а про ті, де такий мотив переважає). Таке компетентне втручання космічних наставників трохи нагадує те розв’язання моральних проблем за допомогою міліції, яке полюбляють наші «сатирики».

Щоправда, це втручання космосу в земні справи автор обгрунтовує родинними аналогіями: «Коли у батьків з’являються діти, — вони (батьки. — І. Дз.) не кидають їх напризволяще, а виводять у широкий світ, вказують вірну дорогу. Те саме мусить бути (курсив мій. — І Дз.) в Космосі, тільки в ще більших масштабах».

Не говоритимемо вже про те, що все-таки «батькам» ніколи не вдавалося передбачити шляхи «дітей». Скажемо про інше. Земні аналогії мало що дають для уявлення про Всесвіт. Природа не повторюється і кожного разу, в кожному місці творить щось нове. Скрізь виявляються свої особливі закони й сили, і щоб збагнути їх, треба звільнитися від інерції звичних земних уявлень та аналогій (власне, і «земні» науки розвивалися шляхом відмови від аналогій і знаходження зовсім безпрецедентних закономірностей — яскравий приклад: квантова механіка). Автор сам це визнає і не раз це декларує: «Жоден світ не схожий на інший»; «Ми все будуємо по власному зразку. Ми ігноруємо незміряну розмаїтість Світобудови».

Однак по суті він часто-густо доходить все тих же механічних земних аналогій. І істоти інших світів у нього — ті ж люди, тільки досконаліші. І скрізь панує одне й те саме безлике, універсальне розумне начало (так, ніби те, що «розумне» на Землі, мусить неодмінно бути «розумним» і для Сиріуса). Більше того, цей всесильний «розум» уже й творить із самого себе нові світи — звісно ж, за своїми шаблонами. От тобі й «незміряна розмаїтість Світобудови»!

Або ще ось такі міркування в автора: «Скрізь матерія йде до найвищого вияву своєї потенції... Скрізь виникає Розумне життя»; «У Безмірі за неосяжний час виникали і еволюціонували незліченні цивілізації». Даруйте, але де ж тут та «діалектична логіка», яку так красиво декларував автор? Чому скрізь мусить виникати Розумне життя? Чому саме це «Розумне життя» в його земному розумінні (бо інакше розуміння нам недоступне) треба вважати «вищим виявом потенцій» матерії? Хіба це не той самий антропоцентризм, проти якого виступав сам автор? Хіба на інших світах матерія не може знайти для себе інакшого «вищого вияву», який нам не під силу уявити? Хіба, зрештою, природа могла бути настільки марнотратною, щоб безліч разів повторювати одне й те саме («...виникали і еволюціонізували незліченні цивілізації...»), хіба Космічна історія — фарс, хоча б і патетичний фарс? Щоб десь колись могло повторитися земне життя, розвинутися аналогічна земній цивілізація, ~ потрібен збіг неймовірної кількості обставин, що точно відповідали б складній еволюції Землі. Всяке позаземне життя, якщо воно десь було чи є, неминуче мало б чи матиме зовсім відмінний від земного характер. І мислення аналогіями тут мало що дасть.

Так само мало є підстав для думки, що «вищі істоти» інших планет неодмінно мусять бути «розумними істотами» в нашому сенсі слова. Досить переконливо пише з цього приводу англійський вчений Пітер Стаббс: «...Зовсім не означає, що, коли вже життя виникло, то воно автоматично завершиться появою розумних істот чи чогось більш “досконалого”. Таке уявлення про еволюцію цілком помилкове і протилежне тому, що мав на увазі Дарвін і що диктує здоровий глузд. На кожному даному етапі в кінцевому підсумку панує та форма життя, яка найкраще пристосована до навколишніх умов... Людина цілком ще може виявитися однією з примх природи».

Звісно, можуть існувати різні погляди на цей предмет. Я хочу тільки сказати, що не слід О. Бердникові категорично вводити в ранг самозрозумілих істин те, що в кращому разі може фігурувати тільки як одна з багатьох можливих гіпотез, та й для цього ще потребує якоїсь аргументації.

Або такий ще приклад. Не так давно на підставі досить хистких здогадів було висунуто припущення, що Землю в далекому минулому могли відвідати космонавти з інших світів. Що ж, гіпотеза як гіпотеза, і кому як не фантастам, покористати з неї! Але знов-таки: хай це буде гіпотеза, а не доктрина, як вийшло в О. Бердника. До того ж, О. Бердник дає цій доктрині таке побутове оформлення, що вона виглядає, як невільна пародія на відповідні біблійні мотиви:

«Я бачив їх», — говорить у «Вайвасваті» раб Лаота, — «то справжні боги».

«— Де ти їх бачив? — схвильовано запитав юнак.

— В пустелі. Я тоді пас буйволів у горах... І тут з’явилися вімана... — Літаючі човни?

— Еге. Тільки не такі, як в Чорного Володаря. Вімана були великі, блискучі. З них вийшли боги. Тіла їх сяяли, як сонце, на лиця не можна було дивитися...»

Автор не раз наголошує щось подібне: мовляв, те, що розказує Біблія, — історичний факт, тільки люди прийняли за богів космонавтів.

Взагалі О. Бердник любить говорити про людей, а особливо про істот інших світів, як про богів. Само по собі це ні добре, ні погано, оскільки може виходити і велично, і банально.

Добре тут те, що фантастика О. Бердника перейнята пафосом безмежних можливостей людського розуму і потенціальної всемогутності людини. Однак часом О. Бердник, на мій погляд, надто буквально й метафізично розуміє оцю безмежність і всемогутність. «Немає нічого неможливого для розумних істот». Це добре як образ, як гіпербола, як девіз. Однак можна дійти до нісенітниці, коли тлумачити це дослівно.

Для героїв О. Бердника справді немає нічого неможливого, якщо вони причетні до отих «інших світів».

«Я пройду крізь стіну»; «Я стаю понад часом і простором»; «В нашому світі творчі бажання людини і їхнє здійснення невіддільні». Можна в будь-який момент опинитися будь-де. Можна силою думки творити будь-які предмети, навіть цілі світи. «Вони творять вже цілі планети, світила, нові рослини, нових істот, вони дають початок новим Еволюціям, вони стали творцями Космосу». Для цього їм нічого не треба, вони все творять «концентрацією дутики».

Коли творчі «бажання людини і їхнє здійснення невіддільні», коли все можливе — то це вже сліпий кут, це безвихідь і здичавіння, а зовсім не вищий розвиток. Бо головна підстава людської духовності — це вічне невдоволення й прагнення до нездійсненного, вічна боротьба й змагання, вічне долання дедалі більших перешкод; як головна характеристичність природи — вічне «мучення матерії», вживаючи улюблений вираз Маркса. А без цього була б нескінченна нудота (якби це було можливе’). Щоправда, О. Бердник кілька разів згадує, що нашу.земну напругу думки й діяльності оті вищі істоти замінили незрівнянно вищою напругою думки в процесі творення з «матерії думки» всяких речей. Але ж та «виша напруга» залишається для читача порожньою фразою, і навряд чи О. Бердник зможе наповнити її реальним змістом, розкрити якість, сенс, красу тієї «напруги». Одне слово, я не розумію, які переваги для постановки людських проблем (у тім числі й проблем людського майбуття) дає таке тлумачення «всемогутності розумних істот». Швидше, воно знімає всякі проблеми взагалі, як знімає і все наше людське розуміння життя. О. Бердник може заперечити, що це рутинне, обмежене розуміння життя. Може. Але нагадаємо йому слушну думку Фелліні про те, що, остерігаючись потрапити за ґрати звичного глузду, треба «...в той же час боятися попасти в іншу тюрму — без грат і стін ~ тюрму власної безконтрольної екзальтації».

Твори О. Бердника, на мій погляд, цінні перш за все своїм благородним етичним змістом, своєю духовною наснаженістю — в кращих місцях. Чимало цікавого є і в філософських та фантастичних наукових ідеях. Але є тут і чимало сумнівного, приблизного, суперечного. Однак і те, що нам здається сумнівним, може будити думку, заохочувати до осмислення складних проблем, а те, що суперечне, — хай стає предметом суперечки й обговорення.

Один із героїв О. Бердника виголошує: «Яке відкриття здійснене розрахунком? Тільки горінням серця! Тільки безумством генія!» Можна сказати й протилежне: ніяке відкриття не здійснене одним тільки «горінням серця» й «безумством генія». Без наукового розрахунку. Без знань. Без тяжкої, систематичної, кропіт- кої праці. Без суворого, нещадного контролю над своїм «горінням» і «безумством». Мабуть потрібні ці неромантичні якості і для художніх відкриттів.

(1968р.)

Вперше надруковано у 2006 р.

https://chtyvo.org.ua/authors/Dziuba_Ivan...