Если в повести Юрия Смолича «Півтори людини», как я упоминал ниже, жанровые условности, точнее, холмсовско-ватсоновская детективная модель, подчёркивает идейную неоднозначность, то в другом Смоличевом произведении из антологии «Постріл на сходах», «Господарство доктора Гальванеску», сам жанровый коктейль, в котором элементы детектива и научной фантастики смешаны с хоррором, представляется идеологически невыдержанным. Осмелюсь предположить, что эта повесть не стала объектом нападок в связи с классово чуждыми соцреализму ужасами только из-за незнакомства советских критиков с соответствующей традицией.

Но насколько знаком был с нею сам Смолич- и был ли? Во всяком случае, завязка событий здорово напоминает вступительные главы «Дракулы» Брэма Стокера. Примечательно, что героиня повести Юлия Сахно, коммунистка и спортсменка (что до внешности героини, то довольно точное представление о ней даёт портрет работы Георгия Малакова из издания 1965-го года), является гражданином советской Украины, но при этом приезжает в имение доктора Гальванеску, раскинувшееся неподалёку от румынского Рени, из Берлина- то есть следует приблизительно по тому же направлению, что и Джонатан Харкер, прибывший в Трансильванию, в гости к графу Дракуле, из Мюнхена. Покинув чинный оплот западной цивилизации, Сахно, подобно Харкеру, оказывается в краях экзотического варварства, где ей приходится убедиться в правдивости самых диких россказней местных жителей (которые героиня Смолича, как и герой Стокера, поначалу выслушивает со смесью снисходительности и досады).

При этом на востоке от места действия, следуя логике автора «Господарства», варварство не усугубляется, а сменяется в одночасье возникшей твердыней новой цивилизации. Эта цивилизация как бы симметрична западной относительно полуфеодальной Румынии- и при этом успешно противостоит ей. Ведь если западная потворствует румынским беззакониям, то «наша в Румынии» с отвагой и ловкостью опытного диверсанта кладёт этим беззакониям конец.

Между тем, несмотря на свою аристократическую стать и принадлежность к румынской нации с её специфическими, как известно поклонникам окологотической литературы, представлениями о гостеприимстве (сам Гальванеску отпускает на этот счёт очаровательную в своём цинизме остроту: «Традиції гостинності, які свято шанує народ, що до нього я маю нещастя належати, не дозволяють мені відмовити вам, якщо ви вже переступили поріг моєї господи») доктор Гальванеску всё-таки не вампир. Однако он отнимает жизни с тою же лёгкостью, что и викторианский кровопийца (при том, что, в отличие от настоящих упырей, вовсе не испытывает в своих злодеяниях жизненной необходимости) и с таким же пренебрежением относится к своим жертвам, воспринимая их не как ближних, а как аналог скота, распоряжаться которым он имеет полное право.

Собственно, он и превращает их именно в идеальный, безотказный и выносливый, рабочий скот, точнее- в зомби. Зомби в их изначальном, гаитянском понимании- работоспособных мертвецов, послушных воле хозяина (и при этом, как предстоит убедиться Сахно, неуязвимых для пуль). Сам Гальванеску называет их «живими трупами, мертвою плоттю», хотя технически они, быть может, являются скорее живыми людьми, превращёнными благодаря операции, в ходе которой извлекаются внутренние органы и выкачивается кровь (ещё одна вампирская аллюзия), в роботов. На столь необычную идею доктора вдохновило неверие в то, что настоящие роботы, «залізні йолопи, що раз у раз псуються», способны в должной мере помочь человечеству в набирающем обороты научно-техническом прогрессе. Любопытно, что сомнения Гальванеску в применимости искусственных помощников в капиталистическом производстве вскоре найдут подтверждение в произведениях другого основоположника украинской советской фантастики, Владимира Владко.

Стоит заметить, что научные изыскания вытесняют здесь ужас перед потусторонним, вроде бы неотделимый от фигур ходячего мертвеца, и в этом произведение Смолича созвучно позднейшим изысканиям (как мы помним, зомби Джорджа Ромеро покинули свои могилы под действием не инфернальной магии, а излучения космического спутника, в «Я- легенда» Ричарда Мэтисона и в книгах Макса Брукса всему виной некий вирус, в «Возвращении живых мертвецов»- бактериологическое оружие и т.д.).

Во многих произведениях о вампирах леди и джентльмены в чёрных плащах проявляют к простым смертным расистское высокомерие, считая себя этакими сверхлюдьми, новой ступенью эволюции. Аналогичные идеи превосходства носят у Гальванеску классовый характер. Сам он говорит о своих действиях как о естественном закреплении «норм розподілу людської праці», «норм соціальних взаємин у світовому виробничому процесі», как об окончательном разделении пролетариата и буржуазии. Истеблишмент человечества, как говорит доктор Гальванеску, «я і мені подібні», смогут наслаждаться беззаботной жизнью Уэллсовых элоев благодаря тому, что «механизированный» пролетариат будет бесперебойно обеспечивать их праздное существование, не представляя при этом, в отличие от Уэллсовых морлоков, никакой опасности («І ніяких заворушень, ніяких революцій! Хіба машина здатна на революцію?»).

По роду деятельности Гальванеску напоминает другого титана готики, доктора Франкенштейна, а также его последователей, «безумных гениев» Уэллса и прочих авторов, скрестивших мистику с научной фантастикой. Однако, в отличие от героя Мэри Шелли, возившегося с трупами, от доктора Джекила и юного Гриффина, ставивших эксперименты на себе, от доктора Моро, мучившего животных, Гальванеску подвергает чудовищным и, увы, весьма успешным опытам живых людей. По сути, образ Гальванеску предвосхищает преступления нацистских медиков. Примечательно, что, как и в случае с немецкими и японскими «врачами» Второй мировой (можно вспомнить и практику с торговлей органами казнённых в современном Китае) происходящее отнюдь не является следствием деятельности маньяка-одиночки, а всецело поддержано государственной машиной. Власти Румынии потворствуют экспериментам Гальванеску, даже догадываясь об их характере- так и институции демократического мира позволят многим из самых чудовищных нацистских преступников уйти от наказания, взяв на вооружение результаты их сатанинских исследований.

Любопытно, что первыми подопытными становятся украинские эмигранты, которые, будучи противниками советской власти, представляют собой крайнее проявление человеческой тупости и лени- огорчительная дань злободневной сатире: «…Тільки ваші емігранти й рятують мене. Робити їм однаково нічого, ні до чого вони не здатні, роботи собі знайти не можуть. Дві-три тисячи лей авансу- і вони готові на що хочете».

Действия Гальванеску представлены апофеозом капиталистического эксплуататорства (сам доктор говорит об этом как о «перебудові сучасної системи експлуатації на основі нових наукових здобудків»), но при этом весьма созвучны теме «похитителей тел», оформившейся после Второй мировой и выступающей фантастическим отражением тоталитаризма, диктующего гражданам надлежащий образ мыслей и определяющего их поведение.

В таких произведениях целесообразность подобного общественного устройства обосновывают, как правило, те, кто намеревается занять в нём высшие ступени: «Мы пришли, чтобы принести вам мир и покой, радость подчинения. Радость нирваны»- говорит инопланетный монстр из «Кукловодов» Роберта Хайнлайна. У Смолича же его оправдывает и один из тех, кому суждена роль безвольной, бесправной шестерёнки общественного механизма, ёмко и точно выражая образ мыслей людей, которые предпочитают свободе совести и всесторонней личностной реализации обеспеченную стабильность: «Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово- це непогана платня».

Их, добровольно соглашающихся на проводимую доктором Гальванеску «маленьку операцію», можно назвать самыми ничтожными из жертв дьявола- заключая сделку с Врагом человеческого рода, явившимся в личине НТР, они просят взамен за свою бессмертную душу не мудрость, не власть и даже не несколько десятилетий разнузданных удовольствий, а абстрактное трудоустройство и социальные гарантии, более подходящие вьючным животным, чем людям.

Стоит заметить, что проект Гальванеску- как и большинство уловок, подсовываемых дьяволом доверчивому человечеству, -не только аморален, но и нелеп. Для читателя (но не для самого учёного мужа и не для Сахно, которая не воспользовалась этим аргументом в споре с учёным, очевидно, из-за стрессового состояния) вполне очевидно, что зомби доктора лишены репродуктивной способности, поэтому мечта о двух расах, полноценных людях и обслуживающем персонале, неосуществима. «Механизировать» можно только уже сформировавшихся людей (при этом, как говорит сам Гальванеску, весьма желательно, чтобы они накопили к моменту превращения в зомби определённый профессиональный опыт для «мышечной памяти»), что неизбежно приведёт к волнениям и революциям, которых так опасается Гальванеску (и к которым риторикой заправского агитатора призывает Сахно забитых крестьян).

В заключение замечу, что это остроумное, идейно многоплановое произведение изобилует выразительными сценами и острыми сюжетными поворотами и воспринимается, как приключенческая киноповесть. Мне показалось весьма обидным, что «Господарство доктора Гальванеску» не было экранизировано- боюсь, сейчас не все захотят увидеть и выявить в киноадаптации его глубоко антидиктаторское содержание, скрытое обязательным пропагандистским флёром (и всё же есть в повести сцена, которую стоило бы подвергнуть декоммунизации- эпизод, в котором один из положительных героев совершает непредставимое в наши дни в приличном обществе зверство: желая поверить, действительно ли ограда находится под электрическим напряжением, швыряет на неё кота).

Я залез в Сеть, чтобы уточнить этот вопрос, и обнаружил существование киноверсии, вышедшей в 1992-м году под названием «Градус чорного місяця». Увы, моя радость длилась приблизительно до 15-й минуты просмотра, когда стало окончательно очевидно, что среди всех примеров ничем не сдерживаемого разгула безумных творческих амбиций, лишённых и проблеска таланта, которыми так памятны постсоветские кинематографические 90-е, этот фильм- один из самых бессвязных, бессмысленных и муторно тоскливых.

Несколько скрашивают просмотр только Регимантас Адомайтис, безупречный типаж и исполнитель заглавной роли, и появившийся в эпизоде Альберт Филозов, участие которых в подобном фильме лучше всего свидетельствует о горестном состоянии кинематографа в те годы.

«Мистецтво як лимонад»

Цю фантастичну теорію в 1920-х роках приписували сміливому й іронічному Майку Йогансену, який у нібито поважному посібнику «Як будується оповідання» весело спростовував марксистські постулати: «Соціяльна вартість мистецтва дорівнюється приблизно вартості мороженого й сельтерської води літом та гарячого чаю взимі. Соціяльна виробнича функція мистецтва така, як каруселі чи невинної гри; словом, це один із способів відпочивати. Читач уже бачить, що ми збираємося процитувати Державина:

Поэзия тебе любезна,

Приятна, сладостна, полезна,

Как летом вкусный лимонад.

Так це і є найближче визначення мистецтва, яке є взагалі в науці»....

Потреба розважального чтива в 1920-х аж так назріла, що коли воно нарешті з’явилося, то все й одразу, без розмежування жанрів. Хоча критики совісно намагалися вичленувати в потоці гостросюжетної прози фантастичну повість, кримінальну новелу чи авантюрний роман, їм це вдавалося не завжди. І якщо автор сам не давав якихось підказок, доводилося за допомогою нудного літературознавчого аналізу рахувати: якщо у творі більше елементів детективу, то це детектив, а якщо стрілянини й перевдягання, то радше пригоди. І тому перший український

детектив — це ще й автобіографічний роман.

Перу Юрія Смолича належать ще й такі жанрові різновиди кримінального чтива, як шпигунський детектив («Півтори людини», 1927) та фантастичний детектив («Господарство доктора Гальванеску», 1928). І якщо ви думаєте, що «Вор должен сидеть в тюрьме! Я сказал» — це Ґлєб Жеґлов, то дуже помиляєтеся. Це сказав суворий чекіст Мадюдя, у якого 10 років стажу і який що хоч викриє, навіть спробу контрреволюціонерів викрасти плани спорудження Дніпрельстану. У повісті «Півтори людини» Смолич ставиться до своїх героїв поблажливо й навіть із гумором. Він не претендує на висміювання чи пародіювання детективних штампів, однак іронічний елемент у нього помітний: «Розділ четвертий, що в ньому старий чекіст Мадюдя муляє собі мозок і хоч ти йому роди дошукується контрреволюції».

Доктор і молдавські зомбі.

Доктор Гальванеску — злий геній тоді ще румунської Бессарабії. У своєму маєтку він перетворює людей на зомбі, переливаючи їм замість крові спеціальну рідину, і спокійно їх визискує. Гальванеску викриває українка Юлія Сахно, яка приїздить сюди за відрядженням Берлінської академії вивчати передовий сільськогосподарський досвід. Уже з перших сторінок починаються загадки: люди не хочуть навіть згадувати про доктора, наче він лихий дідько. На відміну від комсомольця Павлюка Сахно не знається на дедуктивному методі, принаймні не згадує про нього. Вона просто заінтригована загадками, а відтак починає стежити, зіставляти спостереження, робити висновки. Вона смілива, відважна, не боїться ризикувати, ходити поночі самотою та роззиратися в бінокль, попри застороги місцевих мешканців.

Сам Смолич не вважав «Господарство доктора Гальванеску» детективом через виразний крен у бік фантастики. Зрештою, продовження роману, а він перший у трилогії «Прекрасні катастрофи», справді належить до суто наукової фантастики. Проте в історії українського детективу його не можна оминути саме як сплав кримінальної та фантастичної прози.

Професор і «лісовий звір»

На початку 1920-х одеські чекісти збилися з ніг, ганяючись за «бандою Заболотного». Уже три роки як губернію охопив масштабний антибільшовицький повстанський рух. Отаман Семен Заболотний величає себе ватажком Чорноморського повстанського козацького війська — великого з’єднання українських повстанських загонів, які діють у Балтському повіті Одеської губернії та Ольгопільському повіті Подільської губернії. Південь України вирує, а чекісти нічого не можуть вдіяти. Нарешті їм вдалося заслати в повстанський загін свого таємного агента на прізвисько Професор.

Пам’ятаєте радянський детектив братів Вайнерів «Місце зустрічі змінити не можна» (роман називався «Ера милосердя»)? Молодий зелений міліціонер Шарапов потрапляє в самісіньке лігво закоренілих убивць і грабіжників. У чекіста Професора за спиною аграрний інститут у бельгійському Жамблу, Копенгагенський університет, життя в Німеччині, Швейцарії, Італії, Швеції, посади в уряді УНР. Чекісти недаремно придумали йому прізвисько. Та Професор зумів здобути довір’я ватажка «чорних гайдамаків». Згодом Семена Заболотного заарештували, а його «банду» ліквідували.

Чекіст Професор — майбутній український письменник Дмитро Бузько, людина з фантастичною біографією есера-каторжанина-засланця-політемігранта-чекіста. Його перший твір — пригодницький детектив «Лісовий звір» (1923). Автор зсередини описує повстанське середовище, малює непростий психологічний портрет отамана Заболотного. Ось тут у пригоді стали його освіта, ерудиція, закордонний досвід. «Лісовий звір» читається як захоплива авантюра, а не сухий чекістський звіт завдяки хорошому виробленому стилю та свіжим, а подекуди й вигадливим метафорам. «Наші втрати незначні. Ворог більше загубив, — відповів отаман тоном полководця, який дає інтерв’ю журналістові», — писав Бузько, наче інтерв’ю і журналісти вже 1923 року були набридлим щоденним явищем.

Повість просто просилася на екран. Кіносценарій написав сам Бузько, який з Одеського ЧК перебрався на Одеську кінофабрику. Фільм «Лісовий звір» вийшов на екрани Радянського Союзу в 1925-му й мав тріумфальний успіх. Однак це ще був не чистий детектив, у ньому бракувало розслідування таємничої події та розгадування загадки.

У житті як у кіно

Дмитрові Бузьку сам письменницький бог велів писати детективи. У його реальному житті було стільки всього: каторга, втеча із закинутого тайгового села, закордонне життя, еміграція, нелегальна есерівська діяльність, шпигуни, стеження, переховування, підпілля, робота в органах, що сюжетним матеріалом він був забезпечений на багато років. На цьому фантастичні пригоди Бузька закінчилися, і він віддався суто творчій праці. Жив переважно в рідній Одесі, працював на кінофабриці, писав сценарії, одружився з артисткою.

Його романи та оповідання майже всі автобіографічні. Детективний елемент вельми потужний і в автобіографічній пригодницькій кіноповісті «Про що розповіла ротаційка» (1929) з життя російських емігрантів та агента царської охранки на прізвисько Мавпа у Швейцарії. Це моменти з ранньої «закордонної» біографії Бузька. В оповіданні «Льоля» (1925) детектив переплітається з мелодрамою, а кінець залишається відкритим. То вже історія з досвіду Бузька-чекіста.

Бузько ніколи не приховував свого чекістського минулого, можливо, тому не боявся різко виступати й критикувати на письменницьких зборах. У липні 1937 року на засіданні одеських літераторів він заявив: «Мы еще не умеем критиковать без оглядки на личность, у нас есть еще чинопочитание. Когда Косиор ошибется, мы скажем: ты ошибся. Когда наш великий мудрый Сталин ошибется, мы — демократия — скажем: ты ошибся». Його тут-таки вигнали зі Спілки радянських письменників України, а вже через місяць арештували. Під час трусу в Бузька вилучили квиток політкаторжанина. Звісно, на допитах йому пригадували контрреволюційну націоналістичну діяльність, а чекістські заслуги не мали жодного значення.

Жорж, король і вундеркінд

Гео Шкурупія друзі називали Жоржем, а критики — вундеркіндом. Він хотів спробувати все, пробував — і йому все вдавалося. Шкурупій не лише започаткував жанр експериментального роману, а й уперше в українській літературі дав чисту детективну новелу.

Читайте також: Вітчизняний виробник літератури

Зовні в біографії Шкурупія не просто немає нічого прикметного, а й узагалі нічого немає. У бурхливі роки визвольних змагань він ходив під стіл пішки, а точніше до Другої київської класичної гімназії. Після школи трохи повчився на лікаря, потім на дипломата, але вчитися йому не хотілося, освіти він так і не здобув. Зате рано дебютував у літературі й одразу вибрав радикальний шлях — авангард. Йому було тільки 17 років, коли з’явилися друком його перші твори: проза й вірші. Перша збірка віршів вийшла 1922-го, на обкладинці юний Гео, якому не виповнилося ще й двадцяти, величав себе королем футуропрерій. Злостивці кинулися обзивати його жалюгідним наслідувачем Семенка, а серйозні критики помітили в молодого нахаби власне обличчя і хай не до кінця вироблений, але власний стиль.

Та справжня бомба вибухнула 1925-го, коли вийшла перша збірка Шкурупієвих оповідань «Переможець дракона». Жорж перевершив усіх: Хвильового, Підмогильного, Головка, Панча й іже з ними. Це була міцно збита, сюжетна, переважно пригодницька проза без модного тоді орнаменталізму та психологізму. Народ ахнув, того року всі тільки й говорили про книжку Шкурупія. Критики роздавали компліменти, навіть сам професор Білецький назвав її явищем в українській літературі, а автора — вундеркіндом.

Літературознавці довго рахували й зрештою серед багатьох оповідань і повістей Шкурупія з детективними елементами справжньою детективною новелою визнали тільки «Провокатора» (1927). Здається, її написано за рецептом детектива, якби такий існував.

На початку новели є загадкове вбивство, труп і четверо підозрюваних, які нікуди не можуть вийти, бо автор організував їм страшну грозу й замкнув у приміщенні. Під час страшної грози в поштово-телеграфній конторі просто на робочому місці вбито телеграфіста. Роль слідчого бере на себе комсомолець Павлюк: «Він напружено згадує прочитані кримінальні романи, згадує детективні засоби Шерлока й ніяк не може зрозуміти, як це сталося, навіщо, з якою метою». Ніщо людське комсомольцеві не чуже, навіть читання пригодницької літератури. Павлюк розуміє, що вбивця серед присутніх, і, ще не раз згадуючи «засоби Конан Дойла», майже дедуктивним методом його вираховує. Новелу присвячено розкриттю загадки: Павлюк думає, припускає, вивчає обстановку в кімнаті, доходить логічного висновку й викриває провокатора, а автор кілька разів охоче посилає йому на допомогу дощ і вітер.

Кримінальний талант

Юрій Смолич у літературній творчості компенсував усе, чого бракувало в житті: пригод і фантастики. Вистачало йому тільки театру в прямому й переносному сенсах. Смолич скаржився на відсутність акторських здібностей, але ціле життя вдавав із себе іншу людину. Навіть ім’я — Юрій Корнійович — у нього несправжнє: у метриці він записаний Георгієм (Юрій уважалося розмовним), а батька його звали Корнелієм — надто складно для радянської міліції, яка 1931 року видала йому паспорт як Корнійовичу.

Багато років Смолич писав театральні рецензії під псевдонімом Жорж Гудран (ніби Юрій Смолич у дослівному перекладі на французьку). Про нього Майк Йогансен і Василь Хмурий склали пародійного вірша, який закінчувався так:

Одягається, як денді,

Не горілку п’є, а бренді, —

Хто ж такий цей Жорж Гудран?

Європейський вуркаган!

Хворобливий, сутулий, короткозорий гімназист в окулярах, типовий ботан і мрійник, любитель географічних карт і сищицької літератури — таким ріс автор першої кримінальної новели в українській літературі. Таке жанрове означення Смолич дав своїй новелі «Мова мовчання» (1927), хоча це радше психологічний міні-детектив. Її написано від імені слідчого, перед яким сидить убивця. Слідчий не кваплячись розповідає читачеві про свої методи роботи (звичайно, не про побої й катування, бо до терору ще майже 10 років), аж потім з’ясовує, що вбивця — жінка, а жертва — незнайомий їй чоловік. З якогось дива стать злочинниці стає обтяжувальною обставиною: «Вона вбивця і жінка до того ж. А вбивці й жінки вміють добре приховувати свої таємниці».

Читайте також: Есеїстика мусить бути

Звісно, від прозірливого детектива й тонкого психолога подітися нікуди. Формально в новелі дотримане головне правило детективу: є загадковий випадок — незрозуміле вбивство, що протягом твору розплутується. У Смоличевій кримінальній новелі героїня сама розповідає про причини та обставини злочину, тому тут головний елемент розслідування — з’ясування минулого й вивчення особистості вбивці.

Перу Юрія Смолича належать ще й такі жанрові різновиди кримінального чтива, як шпигунський детектив («Півтори людини», 1927) та фантастичний детектив («Господарство доктора Гальванеску», 1928). І якщо ви думаєте, що «Вор должен сидеть в тюрьме! Я сказал» — це Ґлєб Жеґлов, то дуже помиляєтеся. Це сказав суворий чекіст Мадюдя, у якого 10 років стажу і який що хоч викриє, навіть спробу контрреволюціонерів викрасти плани спорудження Дніпрельстану. У повісті «Півтори людини» Смолич ставиться до своїх героїв поблажливо й навіть із гумором. Він не претендує на висміювання чи пародіювання детективних штампів, однак іронічний елемент у нього помітний: «Розділ четвертий, що в ньому старий чекіст Мадюдя муляє собі мозок і хоч ти йому роди дошукується контрреволюції».

Доктор і молдавські зомбі

Доктор Гальванеску — злий геній тоді ще румунської Бессарабії. У своєму маєтку він перетворює людей на зомбі, переливаючи їм замість крові спеціальну рідину, і спокійно їх визискує. Гальванеску викриває українка Юлія Сахно, яка приїздить сюди за відрядженням Берлінської академії вивчати передовий сільськогосподарський досвід. Уже з перших сторінок починаються загадки: люди не хочуть навіть згадувати про доктора, наче він лихий дідько. На відміну від комсомольця Павлюка Сахно не знається на дедуктивному методі, принаймні не згадує про нього. Вона просто заінтригована загадками, а відтак починає стежити, зіставляти спостереження, робити висновки. Вона смілива, відважна, не боїться ризикувати, ходити поночі самотою та роззиратися в бінокль, попри застороги місцевих мешканців.

Сам Смолич не вважав «Господарство доктора Гальванеску» детективом через виразний крен у бік фантастики. Зрештою, продовження роману, а він перший у трилогії «Прекрасні катастрофи», справді належить до суто наукової фантастики. Проте в історії українського детективу його не можна оминути саме як сплав кримінальної та фантастичної прози.

True detective

Парадокс у тому, що біографія автора перших справжніх українських детективів нічим не видатна. Може, про «українського Шерлока» тому й забули, що він був як невловимий Джо з анекдоту: попросту нікому не потрібен.

«Універсальний журнал», який умів про все на світі цікаво розповісти, вже в першому числі представив читачам проникливого лікаря Піддубного, який крім лікарської практики вмів розплутувати загадкові історії. Автором серії детективних оповідань, найближчих до класичного детективу, був молодий прозаїк Юрій Шовкопляс. Смолич у своїх знаменитих мемуарах згадував: «У редакції Юрій Юрович [Шовкопляс] посів відділ художньої літератури, і ми з ним удвох зачали в «УЖі» два літературні жанри, широко розповсюджені в усіх літературах світу, однак до того часу зовсім відсутні в українській літературі (на нашу думку, це шкідливо обмежувало українську літературу виключно традиціями сільської сюжетності та стилістики і тим самим заганяло українську літературу у провінціальний закутень): я почав серію науково-фантастичних романів («Господарство доктора Гальванеску»), Шовкопляс — кримінальний роман, детектив («Записки лікаря Піддубного»)».

Спершу Михайла Григоровича Піддубного, який працював десь у туберкульозному санаторії під Харковом, супроводжував навіть свій Ватсон — наївний і простакуватий старший міліціонер Пересада, котрий чудово відтінював тямущого лікаря. Проте автор швидко зрозумів, що після подвійного вбивства й провокаційного підпалу в селі біля санаторію вже навряд чи станеться щось варте уваги, і швиденько відправив лікаря Піддубного до Харкова, а згодом і на південні моря.

Як і в його знаменитих попередників Шерлока Холмса й патера Брауна, у Піддубного є навіть неодмінні чудні риси. Він безуспішно намагається крутити свої рідкі біляві вуса, а ще має добряче черевце, яке, однак, не заважає йому швидко бігати й спритно вибивати зброю з рук. Він розплутує різноманітні справи: вбивства, крадіжки, провокації, шантаж, самогубство, спланований нещасний випадок. І просто дивом дивуєшся, що всі вони трапляються довкола однієї цілком звичайної людини.

Детектив і пролетарські критики

Пролетарським критикам український детектив не сподобався. Ну аякже! Чому оповідання будуються на конфлікті головний герой — радянська міліція? І міліціонери, і працівники карного розшуку в оповіданнях здебільшого прямолінійні й недоумкуваті, тому функцію боронити справедливість бере на себе проникливий лікар. Хоча в Шовкопляса, за законами жанру, був не лише свій Холмс, а й Ватсон — дільничний Пересада, у нього не було свого Лестрейда. Дедуктивні таланти лікаря увиразнювали недалекі, тупуваті, невиразні, безіменні представники радянської міліції. З якої це радості лікар розумніший за міліціонерів?

Читайте також: «Малий флот» української прози

Друге, що безмежно хвилювало критиків, — злочини. Це що, радянські люди крадуть, убивають, привласнюють чуже? Де це автор таке побачив — питався обурений рецензент. Звісно, у ранньому радянському детективі не могло бути маніяків, ґвалтівників і розкрадачів соціалістичної власності. Та навіть за такі невинні побутові сюжети Шовкоплясові добряче перепало, мовляв, немає в радянській дійсності цих жахливих трафаретів буржуазного детективу. Література мала не розважати, а обслуговувати ідеологічні потреби радянського читача, зокрема й детектив. Понад те, де це бачено, щоб радянська міліція так ганьбилася раз за разом, а її ставив на місце якийсь там лікар-товстопузик!

Кінець кримінальних двадцятих

Кінець 1920-х років ознаменувався появою україномовних Шерлока Холмса й патера Брау­на: вийшли двотомні «Вибрані твори» Конан Дойла (1928–1929) і «Пригоди патера Брауна» Честертона (1930).

Кримінальний жанр не давав спокійно спати й Володимирові Ярошенку. Рік у рік він видавав то збірку оповідань «Кримінальна хроніка» (1927), то повість «Гробовище» (1928). У повісті щедро наплутано містики з детективом і бойовиком. Саме бойовик треба, напевно, вважати найпопулярнішим тогочасним жанром, адже навіть «Арсенал» Довженка йшов у кінотеатрах як «грандіозний історичний бойовик». «Кримінальна хроніка» — спроба перевести газетний жанр у художні оповідання — надто повчальна, як для pulp fiction.

Навіть Народний комісаріат юстиції, у якого було своє юридичне видавництво, не гребував кримінальним чтивом і взявся видавати художню серію детективів та «судової» літератури. Крім Шовкопляса й Смолича у цій серії вийшли «Присуд» Олекси Слісаренка, оповідання «Явдоня» Георгія Каннеля з підзаголовком «Із судової практики», повість «Чорна вода» Арона Утевського в перекладі з російської Юліана Шпола.

Збірка «Проникливість лікаря Піддубного» (1930) Юрія Шовкопляса закрила тему. Далі виходили тільки шкідницькі романи, які нічого спільного з детективною літературою не мали. У 1930-х смаки публіки й наклади видань визначав агітпроп, згодом відділ ідеології. Книжковий ринок помер, а детектив загинув від підступної кулі партійних ідеологів. Відродився він уже у формі міліцейського детективу, як-от серія гостросюжетних пригодницьких романів Володимира Кашина про інспектора карного розшуку Дмитра Коваля. Полковник міліції Коваль очолює оперативну групу, яка успішно розслідує злочини на Черкащині. Кашин, термінологією радянських літературознавців, показує нелегкі будні працівників міліції. Проте у 1920-х роках соцзамовлення звеличувати радянську міліцію ще не було й героями раннього українського детективу ставали вдумливий комсомолець, активна та розумна дослідниця-біолог чи кругленький лікар із гострим розумом.

Ярина Володимирівна Цимбал

http://tyzhden.ua/Culture/153597

Подназвание: Пешие аргонавты. Перевод с украинского П. Опанасенко. *Творчество народов СССР*.

Город издания книги: Москва-Ленинград

Издательство: ГИЗ

Год издания книги: 1930

Количество страниц: 176 с., портрет

Переплет: издательский бумажный

[Сатира. Химерная проза]

Тираж 5.000 экз.

Оригинальное издание вышло в 1928 г. в Харькове.

Из предисловия: *Фальшивая Мельпомена* — это картина деятельности небольшой группы *национально-сознательных* интеллигентов и полуинтеллигентов, застрявших в петлюровском подполье (атаман Юрко Тютюнник) и застигнутых врасплох в небольшом местечке на Украине, внезапно захваченном Красной армией. Эта группа в целях конспиративной антисоветской деятельности в подполье организуется в кочующую театральную труппу и примазывается к политотделу одной из красноармейских частей*.

Сюжет основан на реальных событиях — одном из последних рейдов атамана Юрия Тютюнника.

Юрий Корнеевич Смолич (1900-1976) — украинский писатель, во время Гражданской войны служил в войсках Петлюры, затем в штабе у Владимира Синклера.

Единственное прижизненное русское издание.

От книги Юрия Смолича из цикла "Розповіді про неспокій" молодежь конца 1960-х была под впечатлением. Потому что это были расказы об эпохе, которую позже назвали Расстрелянным возрождением. В советском официальном, особенно школьном, изложении ее описывали тошнотворно убого. А Смолич, от первого лица, о 1920–1930-ых писал так, что это воспринималось почти как диссидентская литература.

Вот в 1926 году в Харькове проходит публичный диспут по поводу романа Смолича "Фальшива Мельпомена". Роман о том, как рейдовая группа петлюровцев под видом странствующих актеров отправилась из-за границы на Советскую Украину. В основе лежали реальные события — один из последних рейдов атамана Юрка Тютюнника. Одни хвалили роман, другие ругали за идеализацию петлюровщины. Во время диспута попросил слова какой-то незнакомец. Вышел на трибуну и сказал:

— Если бы мои казаки были действительно такие, как в этом романе, я бы приказал их расстрелять!

— А кто вы такой?!

— Я атаман Юрко Тютюнник!

Оказалось, что он амнистирован и живет в Харькове.

У Смолича этот сюжет имеет благополучный советский хеппи-энд. Конечно, ни слова о том, что вскоре Тютюнника чекисты расстреляли. Но все равно что-то похожее в открытой печати тогда найти было невозможно. Книги-воспоминания Смолича считались откровением.

http://gazeta.ua/ru/articles/history-news...

Фальшивая Мельпомена — сатирический роман с элементами химерной прозы. Почти автобиографический, ведь автор в юности был и футболистом, и санитаром, и фельдшером, и юнкором, и актёром самодеятельного театра, и редактором...Уже после — солдатом, тетральным критиком, редактором газет и журналов, писателем и актёром профессионального театра.

Четвёртая причина — по жанру авантюрный роман с элементами фантастики в стиле конструктивизма.

Сорок восемь часов — политический памфлет , подобный "Троим по одному маршруту" В. Владко (иностранцы, прибывшие в Союз, наблюдают, как строится соц. государство, как работает Харьковский подшипниковый завод и др. гиганты индустрии.)

По ту сторону сердца — криминальный роман.

Язык молчания — криминальная новелла.

Полтора человека — сатирический детектив с контрреволюцией и живописанием окружающего быта.

Хома — укр. нац. быт, банда Архангела воюет с бригадой Шпаковского, отбившейся от Красной Армии. Живописный сельский быт местных коммун. "Куркули, жиды, и др. местная прослойка". Об этой повести высоко отзывалась известный укр. литературовед Ярына Цымбал.

"Хребет как горная цепь", "Я ничего не вижу", "Сердце красавицы"- "медицинские" рассказы.

Театр неизвестного актёра (автобиографический роман, одноимённый фильм к/с им. Довженко 1976 г.)

Трилогия об одесском детстве: Наши тайны. Детство. Восемнадцатилетние.

О события гражданской войны в Одессе и окрестностях — Рассвет над морем.

Мемуары о современных писателю актёрах, полит. деятелях и др. писателях ( в т.ч. — дозволенные на то время сведения о репрессированных друзьях и знакомых ( обращение в 1960х к ровесникам: Мыкола Бажан, Павло Тычина, Максым Рыльськый! Пышить спогады, поки щось пам"ятаете...), об академике Билецком...

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B...

Приведу историю, рассказанную дядей. Примерно в середине 1960х, в самолёте ТУ-104 (если мне не изменяет склероз), он летел в Москву по служебным делам. А места в салоне были расположены по принципу "купе" — один ряд кресел напротив другого, поэтому напротив себя дядя узрел двух, интеллигентного вида и уравновешенного возраста людей. Один из них был поэт, академик и депутат Мыкола Бажан, а другой — вроде бы, тоже поэт-классик: Рыльский или Тычина. Ничего не подозревающий Бажан мирно спал, прикрывши лицо газетой, когда его спутник, поманив пальцем дядю, прочёл ему стихи, показывая на своего товарища., с предысторией — мол, Николай принял "на дорожку" немножко, и его вдруг потянуло полить цветы в балконных ящиках. Однако реакция уже стала замедленной, координация — нарушена алкоголем, он неловко повернувшись и поскользнувшись на пролитой из лейки воде, не удержался и упал на бетонный пол. По этому поводу его спутник сочинил экспромт:

Літав Микола на балконі —

побив морду та долоні.

А сьогодні вже на ТУ

літа Микола в висоту.

Yaryna Tsymbal

8 июля 2015 г.

Сьогодні 115 років з дня народження Юрія Смолича.

Sic transit gloria mundi...

Коли я запропонувала директорці музею Бажана провести вечір з нагоди ювілею, вона гидливо скривилася, зігнула вказівний палець і постукала ним у повітрі: Яриночка, він же стукав... Я не втрималася і спитала, скільки пушку на рильці Миколи Платоновича, особливо коли він був заступником голови Раднаркому, членом партії, народним депутатом.

У музеї Бажана воліють не говорити про "темні" сторінки в біографії Миколи Платоновича, готові замовчувати його поїздку до Великобританії, щоб не згадувати про абсолютно сервільний цикл "Англійські враження". У музеї Тичини теж не люблять, коли "партія веде". І хоч я добре знаю таємного агента Стріла і, думаю, що впізнаю його інформації серед десятка інших, скажу про те, про що воліють сьогодні не згадувати.

Смолич був непоганий письменник-сюжетник і добрий мемуарист. У його "Записах на схилі віку" зберігся проспект повного видання, про яке він мріяв, яке не побачив і якого ніколи вже не буде. Там є, напр., повість "Хома" — прекрасна річ, яку не передруковували з 1930 року. Про національне й гендерне питання на прикладі українця і... кримської татарки. А що ж, не все нам меншим братом бути, хочеться й покомандувати. І Смолич про це написав. Я брала цю книжку в бібліотеці Олександра Білецького, в інституті її немає.

Його "Фальшива Мельпомена" і "По той бік серця", не кажучи вже про фантастику й детективи, — цікаві, захопливі, вигадливі, несправедливо забуті. Зате можна верещати, що у нас нічого не було: ні детективу, ні фантастики, ні пригодницького чтива — чогось усі полюбляють роль бідних родичів.

Смоличу часто закидають, що його "Розповіді про неспокій" брехливі й стерильні. А ви пробували написати спогади про двадцяті роки в середині 60-х, коли "відлига" раптом закінчилася, але не всі ще це зрозуміли?

Перша "Розповідь про неспокій" вийшла 1968 року. В архіві Смолича і в архіві літературознавця, молодшого Смоличевого сучасника Степана Крижанівського збереглася внутрішньовидавнича рецензія останнього на рукопис ціїє книжки. Датовано її квітнем 1964 року, це означає, що Крижанівський отримав і прочитав текст 1963 року, а Смолич написав його ще раніше. І от що думав про книжку рецензент (далі многабукфєнно, але цікаво):

"Книга спогадів Юрія Смолича читається як найзахоплюючіший роман. Написана вона майстерно і збагачує багатьма цінними деталями і образами творців не лише літературу, а й літературознавство. Я б сказав, що вона належить до специфічного типу «цікавого літературознавства», бо самі літературознавці пишуть здебільшого нудно і читаються лише з обов’язку".

"Перш ніж приступити до критичної частини рецензії, до різних зауважень сприводу окремих її місць, неточностей фактичного порядку, не можна не подумати про долю самої книги. Для книги не створені умови, за яких вона могла б побачити світ. Адже багато речей і явищ, про які пише Ю. К. Смолич, досі перебувають під забороною. Їх треба легалізувати. Я підкреслюю: не реабілітувати, хоч і це іноді потрібно, а саме легалізувати. Може здатися, що мова йде про одного тільки Хвильового, ім’я і твори якого перебувають досі під забороною. Зовсім ні, таких імен і явищ значно більше".

"Юрій Смолич писав свої спогади «як на духу», не рахуючись з висновками сучасного літературознавства, з вимогами цензури. Що ж, це його право, а може, й обов’язок. Вимоги ці і оцінки змінюються, автор не претендує на об’єктивність і тенденційність своїх спогадів. Це все так. Але в певних питаннях, які мають не літературний, а суто політичний характер, він мусить рахуватися з сучасною партійною оцінкою певних імен і явищ, або вимагати, щоб ця оцінка була змінена офіційно. Чому? Хіба не може бути двох різних думок з приводу одного явища? Гадаю, що може, гадаю, що при писанні мемуарів саме з цієї тези і виходив Ю. К. Смолич, але він якось не врахував тієї обставини, що він — член партії, а значить, підлягає в усьому партійній дисципліні".

"Не можна погодитися і ще з одним тезисом, який виразно проходить у спогадах Ю. К. Смолича. Крім явно недоброзичливого ставлення до ВУСПП, справа малюється так, що у Вапліте були справжні, талановиті письменники, а у ВУСПП всяка бездар, кар’єристи і кон’юнктурщики. Але ж це, м’яко кажучи, не відповідає дійсності".

"Це знов-таки говорить, що у спогадах Ю. К. Смолича багато дечого вимагає узгодження його особистої думки і партійної оцінки, оскільки він тепер і член КПРС, і один із керівників Спілки письменників України. Дальша доля мемуарів вимагає обговорення в керівництві Спілки. Я гадаю, що зараз вони не можуть бути опубліковані в повному обсязі, зокрема такі розділи, як «Вапліте і я», «По той бік серця», можливо, «Куліш». Як не крути, а виходить, що в тій великій трагедії, яку пережила в 30-х роках українська радянська література... винна партія. Ні, не тільки Сталін чи Каганович особисто, а саме партія. Цю точку зору в книзі треба якось «переграти», хоч ситуація, що й казати, дуже складна".

"Я не певний, що у наших умовах, коли лише недавно було реабілітовано І. Микитенка, а зараз видавництво АН УРСР збирається видавати повне зібрання його творів, коли дружина й син письменника раді з відновлення доброго імені Микитенка, та зрештою і всі ми, вони зрадіють ще раз, прочитавши в спогадах характеристику «кар’єрист, жорстокий, тщеславний і нетолерантний» і чи так потрібно зараз це відкриття для нащадків?

Це ж стосується і до епізоду з Куликом".

"Отже, спогади Ю. К. Смолича надзвичайно цікаве і знаменне літературне явище. Ю. К. Смолич зробив найголовніше — написав їх. Тепер треба забезпечити умови для їх появи в друку. Поки що ці умови відсутні. Коли б я як рецензент ще десять разів написав, що спогади слід друкувати — вони все рівно у такому вигляді світу не побачать. Одною з найперших умов є заходи до ліквідації «заборонених імен», а їх, на жаль, у нас ще десятки, до легалізації (знову повторюю, аж ніяк не реабілітації) ряду письменницьких імен, що може бути зроблено за таким же методом, як у свій час маршали судили маршалів, тобто щоб самі письменники та інші найвищі спеціалісти з даних питань зібралися і вирішили, як тут бути — чи й далі робити вигляд, що Винниченка та Хвильового на світі не існувало, чи існували і заслуговують такої-то оцінки, а їхнє рішення повинно бути затверджене відповідними партійними інстанціями".

На фото Остап Вишня і Юрій Смолич ведуть бесіду з п'ятирічним Тарасом Божком (за кадром), сином Наталі Забіли і Сави Божка, у дворі будинку письменників "Слово". Харків, кінець 1920-х

Михайло Сподарець

Михайло Сподарець Так, Смолич, на відміну від багатьох розкручуваних зараз модерністів, насправді, вмів писати. Пам'ятаю, я без якогось напрягу прочитав тоді обов'язкову до іспиту трилогію "Наші тайни — Вісімнадцятилітні". Нещодавно студентка із захватом прочитала роман "Вони не пройшли" і збиралася його досліджувати (потім, на жаль, перевелася на заочне).

Нравится · Ответить · 2 · 8 июля в 22:23

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal да-да, а довкола цього роману стільки було!.. у спілці, у смоличевому житті...

Нравится · Ответить · 2 · 8 июля в 22:29

Михайло Сподарець

Михайло Сподарець Дякую, навіть не знав. Соромно. Але цей твір студентці порадила прочитати Олена Матушек. І з цією темою вона прийшла до мене на семінар.

Нравится · Ответить · 8 июля в 22:34

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal роман вийшов і його одразу розкритикували. а написаний він по реальних подіях, смолич особисто знав головну героїню і записав її розповідь. вона потім вийшла заміж у москву, перекладала українських письменників рос. мовою. а у школі вчилася в одному класі з донькою Євгена Касяненка. отаке все заплутане))

Нравится · Ответить · 3 · 8 июля в 22:36

Halyna Tkachuk

Halyna Tkachuk І мої 5 коп. — Смоличеве мемуарне "Дитинство" я вважаю прекрасною дитячою повістю Смайлик «smile»

Нравится · Ответить · 4 · 8 июля в 23:58

Божена Антоняк

Божена Антоняк Мій чоловік любить розповідати, яке враження на нього справили "Розповіді про неспокій" у 9кл. Їхня вчителька принесла на урок цю книжку і замість уроку прочитала розділ про Майка Йогансена. Для нього тоді -це був культурний шок. Як і прочитання в 1970-1971 усіх найзначніших наших авторів "Третього Харкова."

Не нравится · Ответить · 5 · 9 июля в 0:04

El Sol

El Sol пере-читання літератури тієї доби залишається актуальним

Нравится · Ответить · 9 июля в 10:24

Ihor Kotyk

Ihor Kotyk Коли заарештували Підмогильного, Валер"янова дружина зайшла до Смоличів (вони жили поруч). Смолич вдав, що не помічає сусідки, а до жінки сказав: "Щоб це було останній раз!"

Нравится · Ответить · 9 июля в 15:15

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal Ігоре, що ти цим хочеш сказати? Таких історій я знаю безліч про різних письменників. Так само як історій про те, хто кому допомагав. Взагалі мені йшлося про те, що іноді треба вміти розрізняти письменника як майстра слова і як звичайну людину. Владімір Набоков теж був гівнюк ще той, а Селін і Гамсун із нацистами співпрацювали. Нам їх краще не читати?

Не нравится · Ответить · 2 · 9 июля в 15:22

Olga Pogynaiko

Olga Pogynaiko минуточку. Набоов канєшно був великорос, імперіаліст і всьо такоє, але щоб уже аж такий гівнюк, ну я прям і не знаю...

Нравится · Ответить · 9 июля в 15:27

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal ну, Оля, я хотіла сказати зверхній сноб, ладно))

Нравится · Ответить · 9 июля в 15:29

Olga Pogynaiko

Olga Pogynaiko сноб — це да, цього не віднімеш

Нравится · Ответить · 9 июля в 15:31

Ihor Kotyk

Ihor Kotyk Ярино, я нічого не хочу цим сказати. Просто згадалося з якоїсь книжки спогадів про Плужника (?).

Нравится · Ответить · 9 июля в 15:26

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal Да, Смолич був таємним інформатором ГПУ з псевдонімом Стрела. І да, на нього самого теж дофіга доносили. А бути агентом органів ще не означало, що тебе не посадять. Професор Юринець був агентом -- розстріляли. Антін Березинський був агентом -- розстріляли.

Михайло Сподарець Свого часу у нас ходили чутки, що наприкінці життя Ю.Смолич дослужився ледь не до генерала КГБ. Це правда чи ні?

Нравится · Ответить · 9 июля в 21:33

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal Це брехня)) В інформаторів не було і не могло бути звань))

Не нравится · Ответить · 2 · 10 июля в 0:47

ЮРИЙ СМОЛИЧ — ПИСАТЕЛЬ, КОТОРЫЙ ВПЕРВЫЕ В УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ ЗАТРОНУЛ СЛОЖНЫЕ ВОПРОСЫ БИОЭТИКИ И ЭКСПЕРИМЕНТОВ НАД ЧЕЛОВЕКОМ / ФОТО С САЙТА LOOKATME.RU

Биоэтика сегодня — одна из самых популярных проблемных сфер, пребывающих в фокусе внимания философии, социогуманитарных наук и художественной литературы. И это не удивительно — ведь речь идет о слишком важной проблемной области. В Encyclopedia of Bioethics (т. 1, с. XXI) биоэтика определяется как «систематическое исследование моральных параметров, — включая моральную оценку, решения, поведение, ориентиры и т. п., — достижений биологических и медицинских наук». Объектом биоэтики при этом выступают:

1. Человеческое поведение в биолого-медицинской отрасли и в сфере здравоохранения в плане его соответствия моральным нормам и ценностям.

2. Границы разрешенности медицинских вмешательств в человеческий организм с точки зрения права, в частности вмешательств, связанных с развитием биологических и медицинских наук.

3. Границы использования биологических наук на службе человеку с целью улучшить условия жизни.

4. Создание и интродукция в биосферу трансгенных растений и животных, использование генетически модифицированных пищевых продуктов.

В отечественной философии советского периода эта проблематика в той или иной степени начала осмысливаться достаточно поздно, тогда как художественная литература стала поднимать подобные вопросы значительно раньше. И это не удивительно — ведь литература, несмотря на давление и репрессии, всегда чувствовала себя ощутимо свободнее в сравнении с официальной философией, фактически возведенной к роли «прислужницы идеологии». И что интересно: первая попытка вынести «на публику» те проблемы, которые сегодня считаются проблемами биоэтики, была осуществлена тогда еще молодым писателем Юрием Смоличем буквально сразу же после того, как появился сам термин «биоэтика» (его ввел в 1927 году Фриц Ягр в статье «Биоэтический императив», употребляя как понятие, характеризующее моральные принципы использования биологических объектов в лабораторных опытах). Похоже, в те времена эти проблемы если и не «витали в воздухе», то уже начали выкристаллизовываться на горизонте научного и социального развития, поэтому и были «схвачены» традиционно чувствительной к общественным вопросам литературой. При этом цикл приключенческо-фантастических романов Смолича «Прекрасные катастрофы» (три книги), в котором речь идет об этих вопросах, несет на себе неминуемый отпечаток социологизаторства, однако целый ряд реальных проблем если и не оценен надлежащим образом, то хотя бы очерчен и обозначен. Границы экспериментов над человеком, идея ответственности экспериментатора, способность общества адекватно воспринимать результаты трансформации биологических объектов — вот о чем говорится у Смолича, конечно, с добавлением антуража времени, когда определяющим считался принцип классовой борьбы.

Первый роман этого цикла — «Владения доктора Гальванеску». Фабула его такова: находясь на академических студиях в Германии, украинка Юлия Сахно была откомандирована Берлинской академией в Румынию, чтобы изучить передовой опыт доктора Гальванеску в области сельского хозяйства. По дороге выяснилось, что среди окружающих крестьян имение Гальванеску пользуется дурной славой. Доктор, как впоследствии оказалось, решает не только сельскохозяйственные проблемы, но и проводит преступные эксперименты над людьми. Конечно, советская исследовательница Юлия Сахно с помощью нескольких местных отважных персонажей вступает в борьбу со злым гением-ученым и одерживает победу, хотя и неполную.

В приключенческий сюжет автор вписывает проблемы, касающиеся современной сферы интересов биоэтики. Скажем, вот каких колоссальных успехов в земледелии достигает доктор Гальванеску — но, как выясняется потом, благодаря использованию труда превращенных в биороботов людей: «Это была роскошная и выпестованная страна. Сразу же бросалась в глаза культурная обработка земли и последствия разумного ведения хозяйства. Пшеница качалась густая и высокая, с тяжелым богатым колосом. Ее поля чередовались с настоящими лесами обильной и высокой, как бамбук, кукурузы. На склонах холмов зеленели густые виноградники. Еще дальше — опять плантации, опять поля, виноградники. В зеленой радужной чаще там и тут блестели на солнце небольшие искусственные озерца с высокими сооружениями водокачек. От них во все стороны растекалась вода в причудливом лабиринте рвов для искусственного орошения. За ланами и полями вздымались зеленые рощи, фруктовые сады, силуэты зданий, высокие башни водокачек, и опять везде, как кружево, паутина рвов и каналов, которые превращали эту сожженную солнцем землю в плодородную почву, в богатейшую житницу... Каждая степень земли просто кричала, заявляя о чрезвычайной заботе и старании».

Иными словами, наивысшая научная рациональность и совершенство деятельности по преобразованию живого мира могут быть аморальными, нести зло, — утверждает писатель. И сначала скупыми штрихами, намеками показывает тех биороботов, в которых превращает людей гениальный ученый Гальванеску: «Лакей выполнял все с исключительной ловкостью. Его автоматичные, заученные движения напоминали Сахно движения заводной куклы; отталкивала уродливая, противная внешность. Его красное лицо было словно обожженное и вспухшее. От всего тела веяло каким-то мертвым холодом, и прикосновения его были отвратительны. Даже сквозь перчатки, которых лакей не снимал ни на минуту, чувствовался холод словно закостенелых пальцев». И дальше: «Проходя мимо окна, фигура попала в полосу ясного лунного света, и... непроизвольно Сахно испуганно съежилась... Мимо нее скользило что-то безобразное и непонятное... Человек был даже слишком бел и едва не прозрачен в зеленоватых волнах лунного света. Бесплотный, словно сотканный из густого тумана торс, бесцветная, одутловатая, водянистая рожа со зловещими пятнами черных очков...»

А дальше идут программные монологи доктора Гальванеску, которые очень напоминают установки «мичуринской агробиологии», о которой начнут говорить уже позже, в 1930-х, и идеологию «сталинского плана преобразования природы», который появится через два десятилетия после написания и выхода в свет книги:

«Исправлять природу, управлять ею — это и есть задача человека... Исправив с помощью искусственного орошения недостатки климата, мне удается собирать за год по два урожая: в июне и в октябре... Жидкость, которую вы видите в водосборах, полевых водокачках и этих канавах, не простая вода. Это насыщенный химический раствор... Химия — мать хлебов. Это химия дает мне два урожая за год и увеличивает сбор, против обычного на примитивных крестьянских полях, на каждом урожае в пятьдесят раз...».

Дальше в диалоге персонажей появляется вопрос о цели этой работы:

«— Вы сделаете человечество счастливым. Вы научите его легко выращивать хлеб. Вы дадите ему возможность рационально тратить свой труд. Вы избавите его от излишней работы...

— Для того, чтобы оно имело больше времени для лени и беспутства?

— Разве можно так говорить? Неужели вы не верите в человечество, в прогресс, в культуру?

Доктор Гальванеску неохотно засмеялся.

— Предположим, верю. Так как не могу не верить. Если не в человечество, то в отдельных людей, в их прогресс, культуру. Не могу не верить, так как то, что я сам демонстрирую вам, это и есть прогресс, культура. Однако... это сделал я. Что даст мне за это человечество?»

На первый взгляд, речь идет не больше чем о претензиях эдакого ученого сверхчеловека (такие персонажи не раз появлялись в литературе и до Смолича). Но, кроме того, имеем попытку оценки социального значения новых технологий, пусть ее и произносит негативный персонаж: внезапное освобождение неподготовленных к продвижению культуры людей от необходимости зарабатывать на хлеб тяжелым трудом в результате новых биотехнологий способно иметь следствием развитие «лености и беспутства».

Но проблемы этим не исчерпываются. Границы сдвигов, на которые способная наука, значительно шире: «Уже около ста лет ищут люди формулу вещества, которое заменило бы обычную пищу... Это как раз раствор для орошения грунта под сахарную свеклу. Каждое растение, естественно, требует несколько иной формулы раствора. И этот как раз, по-моему, наиболее близок к тому, который может стать питанием для живого организма. Свиньи, скажем, у которых пищеварительный аппарат и формула крови наиболее близки к человеческим, едят это за милую душу и откорм идет быстрее, чем на кукурузе, отрубях или патоке», — отмечает доктор Гальванеску. И добавляет: «С другой стороны, весь этот метод, может быть, ошибочен. Возможно, это неправильно — искать и приспосабливать пищу для организма, может, надо наоборот — организм животного приспособить к любой пище? То есть упростить человеческий организм, доведя его простоту до простоты если не земли, то, по крайней мере, организма растения...»

Но имеет ли право наука на такие рискованные эксперименты, связанные с насилием над живым и прежде всего — над человеком? Для Гальванеску здесь нет проблемы: «По большей части я насильник. Ничего не поделаешь — именем науки. Для науки можно идти и на преступление».

Иначе говоря, ради прогресса науки возможно отбрасывание не только тех моральных и правовых норм, которые называются общечеловеческими, но и тех, которые существуют в научном сообществе, являются корпоративными: ведь доктор Гальванеску готов превратить в биоробота и свою коллегу Юлию Сахно: «Я сделаю из вас своего слугу, свою горничную, и вы будете старательно выполнять функцию холуя... Вы будете бревном без чувств, без воли и без мыслей... Вы будете живым трупом, мертвой плотью. Фантомом!».

Эти «живые труппы», управляемые с помощью радиоволн, вызывают эстетическое неприятие и отвращение: «Они продвигались неторопливо, однако на удивление четко и равномерно, как солдаты на муштре. Они четко отбивали шаг и вслед за ногой взмахивали руками. Только головы были склоненными и безжизненно качались с каждым движением... Они были прозрачны и безжизненны, с блестящими черепами и в черных непроницаемых очках».

Кульминацией первого романа является широкий монолог доктора Гальванеску, который крайне заостряет реальные проблемы этики научного поиска, целей и перспектив прогресса и направленности преобразующей активности человека, особенно в том, что касается изменения человеческого естества:

«Цивилизация движется вперед гигантской поступью, далеко позади себя оставляя родильные возможности старушки земли. Земля истощается и тратится попусту. Она уже не способна сама родить столько хлеба, сколько требуется плодящемуся ненасытному человечеству. Подземные ископаемые — эта основа машинизации — катастрофически оскудевают: их грабительски расходуют... И ни механизация, ни машинизация здесь не помогут. Надо искать новые способы для удешевления потребительских изделий, нужно найти иной, новый материал для этого, материал, которого было бы на свете до черта, который — и это главное — истратившись, воспроизводился бы быстрее, чем всякие ископаемые, растения и тому подобное сырье. Материал самый дешевый и пригодный для разных производственных процессов... Такой материал есть!.. Человек! Понимаете вы — человек!.. Человеческий организм сам по себе — это совершеннейшая машина. Однако, он, этот организм, имеет некоторые ненужные для производственного процесса функции. Да, да! Человек имеет склонность мыслить и чувствовать... Еще человек хочет есть и есть не в меру много. Ни одна машина не потребляет столько горючего и смазки. Пищеварительный аппарат необходимо реконструировать и усовершенствовать! А сколько бед возникает из-за этих глупых и лишних свойств! Мятежи, беспорядки, революции! Этого не должно быть! Это тянет цивилизацию назад!

И вот, чтобы не остановился прогресс, Гальванеску создает своих биороботов, используя тела живых людей путем полного замещения их крови специальным раствором, который не только поддерживает деятельность организма, но и служит приемником командных радиоимпульсов. В утопическом мире Гальванеску жизненные функции должны быть кардинальным образом разделены: одни двигают прогресс науки и культуры и пользуются всеми благами цивилизации, другие создают основу этих благ. Примечательно при всем этом то, что Юлия Сахно выдвигает в качестве аргумента против логики доктора Гальванеску не вульгарно-марксистские идеологемы, весьма распространенные в те времена, а общечеловеческие ценности: «Я говорю о том, что культура и цивилизация — это не призрак и не фетиш. Какое же имеете вы право отнимать у человека жизнь во имя вашей идеи без его согласия на это? Вы забываете, что свои достижения хотите дать людям же, а не бросить их в безвоздушное пространство. Ненормально, ложно и ненужно развитие техники, если оно не идет на пользу человеку. Человек прежде всего! Жизнь — прежде всего! Культура для человечества. А не человечество для какого-то фетиша».

Заканчивается роман частичным успехом Юлии Сахно: она, при вынужденном содействии известного хирурга Патрари, превращает в биоробота самого Гальванеску по его же методике. Это открывает путь ко второму роману цикла — «Что было потом», — где автор тоже поднимает проблемы биоэтики и этики науки как таковой. Фабула этой книги может быть коротко передана так: вырвавшись из лап доктора Гальванеску, Юлия Сахно возвращается в Украину. Теперь главная ее задача — вернуть к жизни двух своих друзей, которые стали жертвами экспериментов ученого-маньяка. К этому она привлекает лучших медиков Советской Украины, а также самого доктора Гальванеску, превращенного из биоробота обратно в человека.

Этот роман, написанный как раз в год сталинского «великого перелома», существенно упрощает проблемы этики медицины и биологии, следовательно некоторые монологи или внутренние размышления позитивных персонажей напоминают идеи доктора Гальванеску, только «советизированные». Всевластие и всемогущество науки, ее априорное право на любое вмешательство в человеческий организм мотивируются характером советской системы, которая, дескать, служит трудящимся. Вместе с тем «буржуазная наука» объявлена несостоятельной развиваться эффективно. Эти сентенции вложены автором в размышления профессора Трембовского: «Та научная медицина спрятана в буржуазных странах по частным кабинетам и частным клиникам отдельных виртуозов-врачей, которые науку медицины превращают в шаманство и чародейство. Эта научная медицина у нас, в Советской стране, не только широко и бесплатно обслуживает самые широкие массы трудящихся, но и в своих научных исканиях опирается на конкретные потребности этих широких трудящихся масс, на их же творческую инициативу». Как видим, этика науки и медицины рассматривается с сугубо классовых, сказать бы, вульгарно-социологических позиций, не как относительно автономная сфера, что является шагом назад в сравнении с первой книгой. Или, возможно, речь идет об очень хорошо замаскированной авторской иронии, которую не смогли уловить пристальные цензурные структуры и «компетентные органы»? К такому предположению подталкивают некоторые излишне гиперболизированные идеи и монологи героев этой части трилогии. Но как бы то ни было, околонаучные идеологические страсти в свое время Смолич изобразил правдиво. Скажем, доктор Ивановский заявляет: «...Вы забываете, что советская физиология уже положила конец этому антимарксистскому методу — обобщать и переносить на человека опыт, полученный в опытах над животными».

И, наконец, третий роман цикла — «Еще одна прекрасная катастрофа» — существенно отличается от предыдущих. Фабула его такова: выдающийся индийский ученый Нен-Сагор осуществляет эпохальное открытие, которое может привести к революции в медицине и даже к исчезновению медицины как таковой. Однако Британская медицинская академия воспринимает эту идею как бред и исключает Нен-Сагора из своих рядов. Но для отвода глаз в Индию отправляется комиссия в составе трех британских медицинских светил, которая должна провести ревизию сути открытия ученого. По пути к ним присоединяются два советских врача — знакомые читателю из прошлой книги харьковские медики Думбадзе и Коломиец — также заинтересованные открытием профессора Нен-Сагора.

Вульгарный социологизм в этом романе доходит до предела. Автор прямо отождествляет медицинскую и научную этику в западном обществе с буржуазной классовой этикой. Если в первом романе Смолич описывал гениального ученого с ошибочной этикой, то теперь он в стиле фельетона высмеивает и отрицает всю «буржуазную науку» как таковую: «»Великий экспериментатор» — так и звал его Лондон: никто до сих пор забыть не может славный эксперимент сэра Овена Прайса, терапевта, над спиртными напитками. Сэр Овен Прайс после продолжительных эмпирических работ доказал, что в спиртных напитках есть алкоголь и что этот алкоголь в целом плохо действует на человеческий организм».

Этому противостоит социально-медицинская утопия Нен-Сагора, который выступает в романе эдаким «профессором Гальванеску наоборот», экспериментируя, чтобы максимально развить физические и духовные качества рядовых людей. Впрочем, объединяет обоих как стремление к созданию совершенной природной среды, так и не слишком большие сомнения в моральной приемлемости рискованных экспериментов над большими группами людей. В монологах Нен-Сагора о его методе использования солнечного/светового излучения в видимом и невидимом диапазонах, приведена программа перестройки человеческого организма и всей жизни: «...В основе моего метода новой медицины лежит тот первейший принцип, что задача медицины не только в том, чтобы вылечить больного человека, а — это главное — создать для каждого человека такие условия быта и поведения, чтобы человеческий организм не был склонен к любым заболеваниям. В человеческом организме надо воспитать иммунитет ко всем болезням. В этом — основа проблемы воспитания нового человека. Нового поколения, которое не болеет, которое не способно болеть! ...Дело медицинского воспитания я, разумеется, осуществляю над людьми с первого же дня их появления на свет, дело же лечения я осуществляю на первом попавшемся больном, который придет сюда ко мне и потребует лечения. Этот городок Гелиополь фактически и есть моя большая лаборатория, мой профилакторий, где я с помощью целой системы профилактических мероприятий ...провожу воспитание человеческого организма, осуществляю закаливание в человеческом организме широкого, комплексного иммунитета, где я со своими помощниками работаю над созданием нового, абсолютно здорового и неспособного болеть человека...».

В целом трилогия Юрия Смолича поднимает целый ряд проблем этики науки и собственно биоэтики, однако очерчивание этих проблем и вариантов их решения заметно упрощается от первого к последнему роману. Это не удивительно, ведь общесоветские процессы в Советской Украине усиливались борьбой с «буржуазным национализмом». А суть этих процессов составлял переход от НЭПа к «развернутому построению социализма», собственно, к широкомасштабной подготовке к той войне, рациональное использование в которой трупов павших воинов воспел второй роман цикла «Прекрасные катастрофы».

Сергей ГРАБОВСКИЙ

http://www.day.kiev.ua/ru/article/istoriy...

http://ru.calameo.com/read/004213215f79f1...