Після 1934 року Смолич уже ніколи не повертався до фантастики. Проте він завжди стежив за новинками науки й техніки. Ювілейні статті про письменника традиційно називали «Ровесник віку». Звичайно, за 76 років світ довкола неймовірно змінився: те, що вважалося фантастично недосяжним на початку століття, у 1970-х сприймалося як смішний анахронізм. Відповідно мусила змінюватися літературна фантастика, і Смолич це розумів. Він занотував у щоденнику:

«Сатана, нечиста сила і всяке інше надприродне в літературі поступово втрачає всі свої прерогативи з розвитком науки і техніки.

Передача звуку (радіо) та відображення (телевізія) на відстань, проникнення за межі нашого світу (космонавтика), телепатія і таке інше. Незабаром, мабуть, дійде і до перевтілення та перенесення на відстань матеріальних речей — з кінця в кінець бодай нашого світу. Що залишиться тоді сатані та іншій нечистій силі?

Фантастика (окрім науково-технічної, певна річ) засуджена на відмирання разом із сатаною. Я маю на увазі гофманівсько — гоголівську фантастику.

А втім, і на науково-технічну (в прямій залежності від нових наукових відкриттів і технічних винаходів) фантастику теж чекає близька вже загибель. Як загинула, фактично, соціальна фантастика. Ще трохи пофантазувати в царині біології та хімії — і кінець. А далі на все відповість запрограмована кібернетика».

https://fantlab.ru/edition219312

http://csam.archives.gov.ua/ukr/perelik_f...

По книгарнях — теж скоро можна буде, але у видавництві можна ВЖЕ!

Усередині два романи. "Останній Ейджевуд" Юрія Смолича — про світову революцію, війну, отруйні гази, любов і містерів Джойса та Юбералеса — і "Аероторпеди повертають назад" Володимира Владка — війна між пронімецьким і прорадянським блоками країн, написано 1934 року, 1939-го знищено майже весь наклад, уціліли тільки три примірники; один з них дістався до автора на його 60-річчі, вже після війни, саме такої, як він і описував.

Юрiй Смолич (фото), стр. 7

Юрiй Смолич (cтаття), стр. 8-11

Останній Ейджевуд (роман), стр. 12- 175

Володимир Владко (фото), стр. 177

Володимир Владко. (cтаття), стр. 178-179

Аероторпеди повертають назад (роман), стр. 180-460

***

Да вот эта еще... ночная красавица.

Он кивком головы указал на труп женщины с красивым, но увядшим лицом. На лице сохранились еще следы румян и гримировального карандаша. Лицо было спокойно. Только приподнятые брови и полуоткрытый рот выражали какое-то детское удивление.

— Певичка из бара. Была убита наповал шальной пулей во время ссоры пьяных апашей.

...

Голова Брике, — так звали женщину, — реагировала более бурно на свое оживление. Когда она окончательно пришла в себя и заговорила, то стала хрипло кричать, умоляла лучше убить ее, но не оставлять таким уродом.

http://lib.ru/RUFANT/BELAEW/doul.txt_with...

***

Зачином до повісті „Ясновидець Гері" (1965) є сцена у пеклі, куди

потрапляє Гнат Гері після невдалих кінозйомок на річці Гудзон.

Звідси він „повертається‖ завдяки операції на мозку, яка спричиняє

здатість передбачати майбутнє та зчитувати характер і думки

людини з її обличчя. Перші спроби скористатися цим приводять

Гері до місця схову награбованих грошей кримінального авторитета

Романо Пекі. Гангстеру сниться сон з демоном, який обкрадає його,

і невдовзі після цього його вбивають товариші-бандити,

підозрюючи самого Романо в крадіжці. Це чи не перший прояв

нового амплуа ясновидця Гері – бути своєрідним Мефістофелем, чи

то пак Воландом, для американського мультиетнічного

суспільства (роман „Майстер і Маргарита" (1967) М. Булґакова на той час

іще не був опублікований). Так само демонічно викриває Гері і

представників старого російського дворянства. Про свою „місію‖

він говорить так: „Моє призначення – викривати фальш,

демаскувати негідників, вказувати проповідникам моралі, що вони

самі розпусники, сторожам законности показувати, що вони злодії,

носіям фальшивих чеснот і облудним правдоносцям доводити, що

вони брехуни, ганебним сріблолюбцям стягати маску

щедротности‖ [5, с. 186].

Олександр Вешелені / Жанр „сенсаційної повісті” в українській еміграційній літературі.

***

Конференція добігала до кінця. Науковці, дослідники, доктори медицини з’їхались з цілого світу, щоб поділитися досвідом, винаходами, останніми новинами цілого десятиріччя. За цей короткий час наука зробила колосальний стрибок у кожній галузі людського життя. Подорож на інші планети — то залишився тільки промір часу на будову апаратури, що досконало розроблена й розрахована. В Англії будують телескоп, з допомогою якого можна буде фотографувати спіральні туманності на віддалі шістьох мільярдів світлових років від землі. Коли додати, що світло пролітає за рік десять тисяч мільярдів кілометрів, то від цієї аритметики голова обертом закрутиться.

Не відстає від цього шаленого гону винаходів в астрономії і фізика та хемія, а особливо медицина. Винаходи та удосконалення з медицини пішли так далеко, що людину можна порізати на куски, а потім зшити докупи й вона знову житиме. Тому то конференція науковців медицини була така цікава. Вона ще набирала особливого значення тому, що на ній вперше брали участь науковці сходу, що тисячоліттями тримали в таємниці важливі винаходи від цілого світу. Особливо пильно оберігала свої таємниці Індія. Жовта раса, — японці, китайці та червона — індіяни, завжди були замкнені в своїх кордонах. А тепер на конференцію прибув з Індії науковець доктор — Орберт Чандрасемор, що творив з людиною просто чудеса, переробляючи її на свій лад. Коли німецькі науковці привезли з собою клітини людського організму в ліофілізованому, себто сухому стані, а японці привезли в рідині, то індійський дослідник д-р Орберт Чандрасемор Чандрасемор все це привіз у законсервованому вигляді готовому кожночасно до застосування. Тут він мав і людське серце й печінку й легені, очі, носи, щелепи тощо. Особливо великий подив викликав законсервований мозок померлої дитини. Доктор Орберт Чандрасемор свою доповідь робив із наявними експонатами, а до того ж демонстрував фільм і це ще більше зосереджувало увагу науковців цілого світу. Доктор твердив, що може повернути життя людині, яка померла 20 хвилин тому, себто за час поки жива клітина не відмерла. Але його вакцина, яку він назвав початковими літерами свого імени «ОР», має таку чудодійну силу, що повертає до життя навіть уже завмерлі клітини, себто після біологічної їх смерти. Усі ці досягнення в медицині роблять нечувану революцію в житті людини. Раніш термін смерти не перевищував 5 хвилин. Тепер можна оживити людину після біологічної смерти через 20 хвилин.

Демонструючи свої винаходи, д-р Орберт Чандрасемор витягнув із скриньки спеціяльний пульмотор до переливання, потім узяв слоїк з рідиною, — кров змішану з адреналіном і ґлюкозою, і показав присутнім, а далі потряс в руці, високо над головою, свою вакцину «ОР» і вигукнув:

— Тут зберігається життя вже мертвої людини! По великій залі пронісся тихий шелест здивування. Дехто підвівся з крісла, щоб ліпше оглянути вакцину та прилади, інші розглядали на столі формулу вакцини, ще інші цікавились фотографіями дослідів.

— Я свій дослід міг би й зараз перед вами продемонструвати, коли б під руками виявився відповідний об’єкт для експерименту, — раптом промовив гордо д-р Орберт Чандрасемор і обвів сміливим поглядом усіх науковців.

— Пане докторе! — нагло вигукнув американський науковець. — Такий об’єкт маємо!

— Ви маєте труп померлої людини? — весело перепитав Орберт Чандрасемор і його обличчя просвітлішало від задоволення, а очі загорілися гордими вогниками.

— Щойно привезли утопленика. Людина перестала жити десь 25–30 хвилин тому. Чи можете застосувати на цьому об’єкті свій експеримент?

— Спробую. Із таким довгим терміном смерти я ще не пробував, однак. — і він поспішно почав складати в скриньку свої препарати. Всі підвелись з крісел.

— Куди приставити труп? — запитав американець.

— В операційну! І то негайно! — по-діловому наказав. За хвилину всі були в операційній. На столі вже лежав голий труп людини. Біля столу тихо шумів стерилізатор, а поруч до послуг два помічники. Ще за пів хвилини на всіх приявних були білі халати, а на устах марлеві пов’язки. Утопленик, охолоджений у воді, був, як під наркозою, у стані гіпотермії, при якій температура тіла

понизилась нижче від норми, і діяльність тканин не була зрушена.

Доктор Орберт Чандрасемор хутко увімкнув пульмотори й застосував над трупом штучне дихання. Потім підвісив колбу, і протягнувши гумову рурку, на кінці якої була голка, розпочав переливати кров. Зробивши два впорскування своєї вакцини «ОР» у праве й ліве стегно, приклав стетоскоп до грудей покійника й насторожено слухав.

В операційній кімнаті була така тиша, що можна було чути стукіт людського серця на віддалі. Так минала довга хвилина. Очі д-ра Чандрасемора звузились, обличчя витягнулось, брови насуплені, а уста затиснені аж побіліли. Він напружено прислухався, пильно дивився на годинник. І раптом його обличчя блиснуло промінням.

— Б’ється! — гукнув він, і знову перетворився ввесь у слух.

Пульмотор працював виразно й досконало, крізь скляну секцію видно було, як пливе рідина з колби в тіло людини. Минуло ще тяжких десять хвилин і утопленик рухнувся, легенько мов би зідхнув.

— Почали оживати нервові центри, — тихо ствердив д-р Чандрасемор і поспішно зробив ще два впорскування вакцини «ОР». Цим разом в площині серця. Потім звелів одному із своїх помічників подати невеликий рентген. Просвітливши голову покійника, що ожив він насуплено стягнув брови. Частина мозку вже так розклалась, що навіть вакцина не в силі його привернути до життя! Доктор Чандрасемор нагло наказав приготувати хірургічне приладдя і зразу ж зробив трепанацію черепа. Оголений мозок утопленика увесь був рожевого кольору, і тільки в одному місці легенько потемнів, немов би сірим туманом пройнявся. Доктор Чандрасемор був надзвичайно здивований, що мозок мав рожевий кольор. Такого випадку в житті він ще не мав. Що це за людина була в житті? — думав він. А тим часом сміливо й пильно вирізав посинілу частину мозку, а на те місце вставив такий самий кусочок мозку привезеного з собою в законсервованому вигляді з Індії. Потім дбайливо поставив на місце череп, прикріпив його срібними клямрами, зашив тканину голови й наклав марлеву пов’язку.

— Тепер житиме, — зітхнув заспокоєно д-р Чандрасемор і скинув з рук гумові рукавиці. Вийшов з операційної. Усі науковці пішли за ним до залі продовжувати конференцію. Це була подія, що приголомшила відомих світові науковців.

Врятованого утопленика Гната Кіндратовича перевезено в теплу кімнату під постійний лікарський догляд. Д-р Орберт Чандрасемор дав докладні вказівки, що робити кожних п’ять хвилин. Повернена до життя людина рівномірно дихала, і пульс, хоч і слабкий, бився виразно й нормально. Кожний день приносив людині поліпшення, і під дбайливим доглядом тіло набирало природнього, рум’яного кольору, м’язи міцнішали, і незабаром, замість штучного харчування, почали чайною ложечкою, запускати рідину через рот, Гнат Кіндратович ковтав і поправлявся.

***

І як це могло статися? Звідки він знає чужі мови? Подумавши над цим дивним явищем, він збагнув, що знає не тільки японську, китайську, а досконало розуміє індійську й то не одного племени, а десятьох різних. Крім того розуміє будизм, знає анатомію, фізіологію людини, а також астрономію. Усі ці знання були йому відомі з такою докладністю, немов би він ці науки студіював десятками років. Він бачив перед собою університетські викладові залі, експериментальні лябораторії, наукові з’їзди, в яких брав участь, і крім того, йому здавалось, що він не Гері, не Гнат Кіндратович, а індійський філософ, науковець, мудрець. І що всі ці людські знання перейшли до нього завдяки кусочкові мозку, що його вставив йому помилково доктор Орберт Чандрасемор з голови померлого жерця-ясновидця індійця Марнохарина. Цей великий мислитель помер десять років тому, проживши 93 роки. Доктор Орберт Чандрасемор, зацікавлений великими людьми, вийняв мозок щойно померлого ясновидця Марнохарина, законсервував тільки йому відомим способом, і привіз тепер на конференцію. І довелось трапитись випадкові, що саме Гері потрапив для досліду. Цей випадок призвів до того, що кусочок мозку ясновидця Марнохарина попав у голову комбінаторові Гнатові Кіндратовичеві, який тепер зветься Гері.

Своїм сміливим винаходом д-р Орберт Чандрасемор відкриває світові великі можливості. У майбутньому мозок кожного великого мислителя після його смерти буде консервуватися і зберігатися в спеціяльних баньках. Набуті наукові знання тепер не будуть пропадати, а передаватимуться поколінням не книжковими записами, а натуральним мозком. Ця велика сторінка в науці принесе людству не тільки чималі полегшення, а й... безмежне горе, коли розум купуватимуть в баньках сріблолюбці-багатії для своїх ледачих дітей. Маршуючи браво хідником, Гері самовпевнено приглядався до людей, міркуючи про свої фінансові проблеми. У своїй кишені він мав гарненький рахунок із шпиталю за лікування впродовж шістьох місяців. Раніш цей рахунок готували Фріді, яка привезла втопленика. З часом, як Фріда катастрофально скочила з літака й загинула, а покійник ожив і довелось його лікувати, рахунок переписано на Гері Боброва.

goo.gl/zDXt9S

***

Українська літературна еміграція не тільки самоутверджувалася за важких умов чужини, відкривала нову сторінку в письменстві, а й постійно перебувала в конфліктах, які іноді виходили за межі глузду. Таким, наприклад, було звинувачення Зенона Дончука (17 квітня 1903 -- 2 серпня 1974) в плагіаті, в чому запідозрила прозаїка Галина Журба, вважаючи, що він "списав" її роман "Тодір Сокір" у свій твір "Перша весна". Насправді то були різні тексти, лише на початку яких спостерігалися певні фабульні збіжності. Вона добилася того, аби З. Дончука виключили зі складу Об'єднання українських письменників "Слово". Такою була її вдячність за те, що він дбав про її творчий і життєвий комфорт. Вони обидва окарикатурили один одного у своїх романах ("Тодір Сокір", "1313"), Про це я вже писав. Письменник лишив велику літературну спадщину. Він належав до традиційників ,часто переповнював свої різножанрові твори публіцистичною стилістикою, що шкодило їхньому художньому рівню, як в романі з іронічною назвою "Куди веде казка", в якому мовиться про одну з причин втрати Україною незалежності на підставі зради психотипів на кшталт Данила Передерія, який запопадав перед московсько-більшовицькими окупантами, був ними знищений за вірну службу. Письменник усував міф жовтневого перевороту ніби соціалістичної революції, насправді його реалізували за гроші банкіра Варбурґа при успішних операціях агента О. Парвуса (Гельфанда), використавши для втілення свого проєкта В. Ульянова (Леніна).

Українська література має свою пікареску. І не вигадану. Якщо придивитися до наших краян, то можна знайти крутіїв на кшталт Гната Кіндратовича, перед яким бліднуть не лише грек Христофор Хрисантович Копронідос («Афонський пройдисвіт» І. Нечуя-Левицького), а й єврей Остап Бендер («Дванадцять стільців», «Золоте теля» І. Ільфа й Є. Петрова), а Шельменко-денщик з однойменної п'єси Г. Квітки-Основ'яненка видається милим типажем. Такого персонажа, який міг легко (в разі потреби) бути і Бобровим, і Бобровенком, і Гершком, змалював на повен зріст уманець й емігрант З. Дончук в тетралогії сатиричних повістей «Гнат Кіндратович» (1957), «Море по коліна» (1961), «Ясновидець Гері» (1965), «Шалом, Месіє!» (1974). Вони відповідають жанровому типу крутійського наративу, генетично пов’язаному з античними ателланами, середньовічним фарсом і шванком, започаткованого анонімним «Життям Ласарільо із Тормеса…» (1554), освоєного європейською прозою, починаючи від М. Алемана-і-де Енеро («Життєпис крутія Гусмана де Альфараче»), не минаючи й української літератури (В. Наріжний, Г. Квітка-Основ’яненко, В. Чечвянський, Б. Нижанківський та ін.), де змальовано колоритні образи шахраїв, волоцюг, зальотників, клептоманів та ін. хитрунів в оточенні абсурдної дійсності, трактованих засобами сміхової культури, передусім сатири й комізму.

Фах експедитора солідного вінницького заводу дозволяв Гнату Кіндратовичу вільно почуватися у стихії виробничих афер, замаскованих під законні договори між підприємствами –– чи то йшлося про два вагони варення й два вагони сульфатованих яблук, забраковані у Слов’янську, на яких за «волею» «віртуоза шахрайства і спекуляції» (Ганна Черінь) виставили сертифікат вищого ґатунку, чи про «ліквідацію» залишку картоплі, роздарованої очільникам НКВС, РНК, паспортного стола, міськради, чи то про списання розтриньканих на власні потреби державних грошей, чи то про маніпуляції з яблуками, виміняними в колгоспі ім. Мікояна за пальне й цвяхи, перевезеними в позаплановому вагоні до Ленінграда і вигідно там спроданими. Всі махінації непогамовного комбінатора відбуваються на тлі радянських п’ятирічок, навіть відгомону голодомору, але вони ніколи не цікавили Гната Кіндратовича –– «типового спекулянта з-під московсько-комуністичної дійсности», який «воліє доганяти капіталізм, ніж мати завершений соціялізм». Він не був винятком, бо, як зазначав автор, крадіж та хабарі в радянському соціумі від безпритульного на базарі й до Й. Сталіна переросли «в культ, в життєвий засіб; віртуозність їх застосування перейшла всі феноменальні уявлення. Особа, запідозрена в цьому суспільному злі, зовсім не вважалася в очах суспільства злочинцем. Навпаки, –– така особа викликала тільки заздрість». Тому наочною видається комічна історія показового суду над підлітком Скалозубом, який за допомогою шовкових ниток легко відкрив наймодерніший радянський замок на дверях кондитерської і вже на другий день городяни в такий спосіб справилися із замками по всьому місту. Злодіїв так і не було «викрито».

Гнат Кіндратович виробив у собі особливий імідж, репрезентований «франтуватим шевйотовим костюмом» і портфелем, що в очах довкілля мав магічну владу, бо «чим більший і солідніший портфель, тим більша увага зосереджувалася на його власникові». Респектний головний герой ніколи не забував себе, вибиваючи під час відряджень додаткові дні для відпочинку, добираючи дефіцитні товари для себе й подарунки різним начальникам, відповідно їхньому службовому рангу. Таким чином він скористався санаторійною путівкою на Куяльник, адже робітники, аби не втратити роботу і не бути запідозреними в «контрреволюції», відмовилися від неї, опинився в товаристві близьких собі «совробітників» на морському пляжі. Потрапивши до війська на початку Другої світової війни, спритний головний герой став коптенармусом, захопився, як й інші червоноармійці, жадібним скуповуванням речей на щойно «визволених» землях Західної України, знаходив такі прибуткові джерела, як чай, випічка хліба, заготівля м’яса, з чого мав неабиякий бариш, підкупив політрука, подарувавши йому патефон «Телефункен», а командира –– дорогим годинником, аби вони не заважали йому в його оборудках. Війна з Фінляндією на певний час пригальмувала ґешефтні апетити Гната Кіндратовича, через крадені м’ясні консерви пониженого до очільника «господарської чоти». Він уник тюремного терміну завдяки підкупленому командуванню, як і в випадку заготівлі дров, коли підрізане дерево вбило червоноармійця, загибелі підлеглих йому вояків на залізничній колії, арешту рядового Кулака, обуреного, що в його родині забирають останню корову. Радянсько-німецька війна не змінила шахраюватої психіки головного героя, який з не меншою енергією, ніж в радянські часи, кинувся в улюблені махінації, починаючи з керівництва маслозаводом, заприятелював з німецькими офіцерами, розгорнув «прибуткове підприємство», «сватаючи» їм місцевих жінок, навіть за пропозицією гебітскомісара став «шефом» району, що відкривало перед ним неабиякі можливості наживи, бо, виявляється, «людське нещастя для таких категорій людей стає щастям, утіхою». На думку О. Вешенелі, «маємо вивернутий образ матінки Кураж (також пікаресси) –– заможного крутія, завжди готового наживатися в часи соціальних катаклізмів на потребах обох сторін, що воюють». Передбачаючи поразку Третього райху, Гнат Кіндратович один з перших добув «маршфебель», аби дременути на Захід Європи через стероризовану Україну, Угорщину, Польщу, по дорозі займаючись махінаціями з кіньми, фальшивими паспортами, зброєю тощо. Навівши контакти з Українським комітетом, переінакшивши себе на Бобровенка, не гребував ґешефтом на грошовому обміні. Під час однієї з оборудок познайомився з магістром Пронькою, який виявився таким же пройдисвітом, як і Гнат Кіндратович. Їм довелося пережити певні страхи від прорадянських словацьких партизанів, які, на відміну від тамтешніх селян, з підозрою ставилися до біженців, як і альянти-французи неподалік Мюнхена, надто агресивні «остівці», які, повіривши більшовицькій пропаганді, сприймали втікачів за зрадників, сподівалися невдовзі повернутися «на родіну», тероризували німців. Тільки-но вчорашні в’язні й остарбайтери опинилися у вагонах під брутальною опікою енкаведистів з автоматами, у них спала полуда з очей, що розкрито на прикладі Грицька й Марійки, драматична доля яких складає окрему сюжетну лінію повісті. Обидва «міцні, гарні, здорові», вольові персонажі постають антиподами головному героєві.

Шахрайська натура Гната Кіндратовича знайшла сприятливий ґрунт і в таборах Ді-Пі, в Сомме-Касерне. Вписавши себе й дружину до «неповоротців»-галичан, вступивши одразу до п’яти партій, він знову, почавши з дефіцитного тютюну, перекинувшись на прибуткові операції з цигарками «Камель», розгорнув свої оборудки, навіть став «працедавцем», добираючи фахівців на табірну кухню. Тонкий психолог, зупинявся тільки на потрібній йому кандидатурі. Так, підшуковуючи бухгалтера, зауважував не професійний рівень чи стаж, а шахрайські нахили, тому зупинився на особі, коли на невинне питання «Скільки буде два рази по два» почув відповідь: «А скільки вам потрібно?». Гнат Кіндратович знайшов «порозуміння» з таборовим керівником магістром Пронькою, який промишляв на одязі і взутті, виселив старого генерала Армії УНР Петренка з кімнати, аби туди поселити Гната Кіндратовича. Моральні критерії тут були зайвими. Кумедна історія трапилася шоколадом –– подарунком американського війська репатріантським дітям: обидва махінатори намагалися приховати ласощі, але їхні наміри зірвав чесний Грицько, який наскрізь бачив справжню суть шахраїв: «Ви ж –– безплідне дерево, що дає холодок бродягам, пройдисвітам, ви –– притулок паразитам».

Табори Ді-Пі стали для репатріантів останнім, хоч і не надійним прихистком свободи, адже скрізь нишпорили радянські людолови. Сувора правда наявна в аргументах репатріантів, які не мали бажання повертатися в більшовицький «рай», розкрита в епізоді їхньої зустрічі з червоним комісаром, змушеним ні з чим покинути табір. Амбівалентний головний герой і тут знайшов свій ґешефт, хоча в глибині його душі збереглися риси людської гідності, що спостерігалося на прикладах його протистояння енкаведисту Березову –– агенту, як висловився головний герой, –– «чорних сил імперіялістичної Москви!». Належачи до пікаресного психотипу, головний герой не міг бути, за класифікацією Кіри Шахової, ні «активним лицарем меча і шпаги», ні «наївним простаком», тому що його переслідувала манія зиску, спонукала домовлятися з власником друкарні про штампування формулярів для відповідних документів про примусову висилку до Німеччини (остарбайтеркартки), без яких репатріантів «сталінські хорти виловлювали, як зайців, і вивозили в пролетарський Сибір». За високу платню поширював він також метрики й німецькі паспорти, тому «люди дякували і молились за здоров’я рятівника Гната Кіндратовича».

Наприкінці своєї таборової «одіссеї» персонаж-крутій почав задовольняти попит на годинники, з якими репатріанти поривалися у вільний світ –– до Бельгії, Англії, надто Америки. Йому, дарма що зібрав відповідні документи, не відразу вдалося податися за океан, тому що його «впізнала» єврейка ніби як учасника погромів у Львові під час війни. То була прикра, рідкісна для головного героя помилка, якому пізніше завдяки спорожнілим валізам та зазначення справжнього міста народження –– Київ вдалося виїхати до Канади. Перед ним «знову розгорталися широкі можливості». Як би він не приміряв ефектні атрибути баварського капелюха й сигари «Кемель», його шахрайська суть лишалася незмінною, навіть, якщо вірити З. Дончуку, типовою. Схожими були й інші емігранти, гротескні «малороси і хахли», схильні продавати канапки й український борщ різним делегатам, позбавлені внутрішньої консолідації, поглинуті партійним розбратом, характерним для їхніх програм, де «всі за Україну. Всі вимагають грошей і жодна поки що нічого реального не дає». Очевидно, тут автор своїм узагальненням, в якому є гірка частка правди, кинув тінь на всю українську еміграцію, що не відповідає дійсності. Тому частина ображених читачів не сприйняла трактування українських реалій в дусі гоголівського Хлестакова, навіть повертала автору повість «Море по коліна». Ганна Черінь мала рацію, наголошуючи, що не варто в сатиричній повісті шукати «героїв позитивних, і зайвим було б вимагати від автора дати в творі справедливий балянс», адже «не вдалося свого часу Гоголеві збалянсувати негативних героїв позитивними, не вдалося це й іншим великим сатирикам, бо така вже природа сатири».

Уражений інстинктом накопичення, Гнат Кіндратович, прагнучи понад усе збагачення, усвідомив відмінну від радянської системи свободу прибуткової діяльності, тому після принагідного танцюриста в канадському порті обрав собі кар’єру диригента церковного хору, а невдовзі –– священика, отця Ігнатія на дві парафії. Однак його не цікавили духовні проблеми. Жага наживи за рахунок вірян переросла в манію, тому шахрая позбавили культового сану. Зазнавши фіаско на релігійних теренах, Гнат Кіндратович, переїхавши до США, відкрив крамницю-ломбард «Мрія», вирішив робити бізнес на етнографічних принадах, але, зважаючи на торгівельну кон’юнктуру, замінив означення «українська» на «слов’янська», вже імітував американський стиль життя. Крім того універсальний персонаж працював відповідальним редактором газети «Східняк», редагував й видав альманах «Волосожах», бавився байками, віршами, оповіданнями, літературно-критичними статтями. Зваблений статками сімдесятирічної вдови, він увійшов в роль ловеласа Гері, хоча невдовзі опинився в тенетах циркачки молодої служниці-пуерторіканки, тому дружина Маргарита, обурена любовними романами чоловіка, покидає його. Гнат Кіндратович з грошовитого крутія перетворюється на інфатильне створіння, ототожнюючи себе з безрідним сиротою, дає згоду «всиновитись до будь-якої багатої родини, врешті-решт перетворюється на блазня, учасника карнавальної травестії, полюбовника голлівудської артистки Фріди, під час кінозйомок гине посеред річки Ґудзон під ошалілим ослом Мунилом.

Твір З. Дончука, попри логіку сюжетного розгортання, всі сподівання й любовні романи головного героя, не має фінального happi end’у. Про його загибель на знімальному майданчику Голлівуду, автор повідомив наприкінці роману «Море по коліна», зазначаючи, що твір не завершено. Виявляється, головного героя «воскресили» на одній з наукових конференцій в інституті медицини. Він, реінкарнований, схожий на Мефістофеля, з’являється в сенсаційному романі «Ясновидець Гері» з ознаками наукової фантастики, що мимоволі набуває не властивих цьому жанру характеристик гротеску, сатири, алегорії, чорного гумору. На початку твору індійський дослідник Оберт Чандрасемор, винахідник чудодійної вакцини «О-Р», здатен оживити відумерлі клітини покійника через двадцять хвилин клінічної смерті, продемонстрував своє уміння на щойно загиблому Гнатові Кіндратовичу, але на місце пошкодженої частини мозку помилково інплантував мозкові фрагменти недавно спочилого ясновидця Марнохарина. Більше ніде в повісті не згадуються хірургічні й біологічні експерименти, наукові алгоритми, натомість її простір заповнюють жанрові структури химерної, кримінальної, детективної прози при збереженні ознак крутійського роману з певними корективами. Побувавши в колоритно описаному пеклі, переживши операцію, Гнат-Гері набув уміння завбачати майбутнє, вичитувати минуле, декодувати людські думки при безпосередньому спілкуванні чи за світлиною. Він в несподіваному для себе статусі сподівався не зловживати набутими талантами, викривав не тільки пройдисвітів і злочинців, а й «любителів» літератури, які у своїх бібліотеках замість книжок виставляли їх муляжі, виступав з лекціями на кшталт «Стережися книжки!» у філадельфійському «Клубі щасливих», що мали ознаки пародії на тогочасну графоманію, на одній з прес-конференцій радив авторам творів «із збоченням до еротики» продавати їх «з рамени Академії Наук», аби збити з пантелику наївного читача, навіть став літературознавцем, якому для свого присуду, відповідного кон’юнктурним запитам редактора, не було потреби читати рецензований твір, тощо.

Гнат-Гері мав відповіді на будь-яке питання, зважаючи на розумовий, фаховий чи психічний рівень тієї чи тієї особи, дарма що вони формулювалися двозначно, з натяками, як у піфій, адже, на його думку, «людина не в силі збагнути всіх таємниць не тільки всесвіту, а й своєї жінки. І тільки коли мудрець пізнає свою жінку, тоді можна братися до всесвіту». Коли в таких комічних ситуаціях головний герой тішився власною невимушеною грою, як у товариствах алкоголіків чи пігмеїв, то при викритті сутності російської еміграції не шкодував присоленого сарказму, змальовуючи «антикомуністичні з’їзди», дискусії, на яких слова втрачали свою семантичну верифікацію. Попри те амбіції Гната-Гері «були вищі від амбіцій пересічного волоцюги. Він мріяв ще про славу. Йому хотілося на цьому світі залишити по собі своє ім’я Гната Кіндратовича тривким на довгі віки. Грошей він більше не потребував, хоч і не відмовився б іще мільйончик-два роздобути й пригорнути. Та це не так важко». Іноді йому вдавалося викривати злочини, властиві Товариству легких заробітків або журналістам-«борзописцям», що стали відбитком соціуму, в якому «кожне ошуканство, обман чи фальш тепер називається комерцією, кожний підпал — санітарною потребою, проституція виправдується модою й сучасною свободою людини, а вбивство — самозахистом». Не минула така «жага» й українських емігрантів, яких З. Дончук не ідеалізував, вивертаючи справжнє нутро магістра Проньки, який, перекочував у нову повість, аби зайнятися кокаїном, хоча, про людське око, ніби переймався патріотичними справами, бажанням здобути собі шляхетське звання. Не минув письменник й ідейних емігрантів на кшталт «Американського комітету визволення», який за час свого існування так не звільнив жодного українця від більшовицького ярма, тому Гнат Бобров запропонував їм несподівану ідею обстоювати абсолютизовану свободу радянської молоді, позбавивши її моральних критеріїв, розкласти із середини. Тут помітно художній дискурс поступається перед публіцистичним, що шкодить повісті, в яку, за словами Г. Костюка, «автор понапихав усе, що трапилось на його шляху» –– від картярів і гангстерів до вбивства Дж. Кенеді, що призвело до «поверхового нагромадження фактів».

Нова кар’єра головного героя починається з виявлення місця прихованих грошей кримінального авторитета Романо Пекі, якого, запідозривши в крадіжці, вбивають його «побратими». Гнату-Гері доводилося маскуватися під поета-модерніста, музикознавця, картяра та ін., дарма що він не знався на мистецтвах та іграх, зате шукав зиск на несподіваніших, навіть екзотичних справах. Наприклад, новоспечений «нащадок» князя Долгорукого, як свого часу гоголівський Чічіков мертві душі, скуповував в завсідників салону «Три балалайки» титули графів, баронів, князів, високі військові та цивільні звання і т. п. ніби для «музею», тішився, ламаючи волю навіть таких непідкупних типів як колишнього генерала з царської охранки непідкупного князя Довгополого. Вичитавши з біографії достойника ретельно приховані афери, шокуючи його викривальною інформацією, Гнат змусив-таки «повернути» царські скарби, поклавши їх до власної кишені. В аналогійні майстерно розставлені капкани шантажу потрапив й герцог Насєдкін, який, працюючи креслярем в Пентагоні, шпигував на користь червоної Росії, але всевидющий вивідач цікавився не так секретними документами про новітні ракети, як золотою зіркою св. Анни, яку отримав від ошелешеної жертви. Одного разу йому трапилося видіння алегоричного сенсу, на кшталт дивної картини: тисячі «поневолених людей», схожих на комашню, зводили каркаси Вавилонської вежі з книжок, промов, мистецьких скарбів, писанок, футбольних м’ячів, емблем різних партій тощо. Будівельники марно прагнули сягнути недосяжної велетенської блакитної кулі з гаслом «Незалежність і воля всім народам», тому що будівля, розкрадена пройдисвітами й шахраями, підточена злостивими гномами в лапсердаках, постійно просідала й обвалювалася. Цей епізод сприймається як вставна новела, однак він латентно пов’язаний із вчинками головного героя, який порятував Клару, звичайно, не без платні, від небезпечного Джана.

Амбітний Гері, вбачаючи в собі покликання «викривати фальш, демаскувати негідників, вказувати проповідникам моралі, де вони самі розпусники, сторожам законности вказувати, де вони злодії, носіям фальшивих чеснот доводити, що вони брехуни, ганебним сріблолюбцям стягати маску щедротности», невдовзі сам, не гребуючи махінаціями, впадає в схожі гріхи, силкується коригувати Божі заповіді, сподівається заволодіти нью-йоркським транспортом, відбираючи таку спробу в містера Рой Чока, здобувається на незаконні статки, придбавши шикарну дачу, нарешті потрапляє до в’язниці за несплату податків, хоча й завдає слідчим чимало неочікуваного для них клопоту. Він почувається досить комфортно за ґратами, знаходить спільну мову з тюремниками, обводить круг пальців радянських агентів, які, завітавши в його камеру, прагнуть вивезти ясновидця до Москви, аби пересадити його мозок М. Хрущову, але самі потрапляють під силу магії головного героя.

Твір лишився нонфінальним. Тому З. Дончук дописав до трилогії певний додаток сенсаційного сенсу «Шалом, Месіє!». Повість розкриває подальшу долю ясновидця-авантюриста, засудженого на 125 років. Євреї, дізнавшись про феноменальні здібності Гері, звільняють його з в’язниці, проголошують Месією, сподіваючись, що він сприятиме боротьбі Ізраїлю у війні проти Єгипту. Впоравшись із новим завданням, втомившись від всіляких комерцій, він вирішив зайнятися благодійництвом. Задля цього створив «Бюро порад», аби, вичитуючи людські бажання, сприяти їх реалізації при незначній грошовій допомозі. Однак йому майже не траплялися чисті помисли, натомість він опинився в потоках марнолюбства, заздрості, наклепів, добре йому знайомого шахрайства серед різних прошарків суспільства, надто серед журналістів, партійців й політиків. Гнату-Гарі загрожував глухий кут безнадійної діяльності, якби не явлення його дружини Маргарити після 25-ти років розлуки, тому щасливе подружжя майнуло у світові мандри. Фінальний happi end не означає наративної розв’язки крутійства, котре лишилося в ситуації тут-і-завжди. Четверта повість мало що додає до трилогії, сприймається як еклектичний твір, в якому поряд з незначними за обсягом художніми фрагментами, панує публіцистичний дискурс, що нагадує реферативний переказ політичних подій, пов’язаних з жовтневим переворотом, здійсненим за німецькі гроші, ізраїльською анексією Суецького каналу, реакцією політичного проводу США, надто залежного від волі євреїв, та інших країн на кризу Близького Сходу.

Попри те що сатиричні повісті нагадують, як висловився М. Кучер, «зариси олівцем, побіжно і з поспіхом», головний герой, що їх об’єднує, постає цілісним образом, на відміну від дружини Маргарити чи магістра Проньки. Тільки-но з’явилася повість «Гнат Кіндратович», як журнал «Біблос» (1958. –– Ч. 4) назвав її однією з кращих в тогочасній українській літературі, І. Костецький зазначав, що роман «Море по коліна» –– «ситуаційно гостріший і композиційно окресленіший», ніж «Тигролови» І. Багряного («Сучасність», –– 1961. –– Ч. 12), А. Галан наголошував, що типи Гната Кіндратовича «будуть у нашій літературі такими ж вічними, як і невмирущі ″Мертві душі″ М. Гоголя».

Юрій Ковалів

Смолич Юрій. Прекрасні катастрофи: повість / Юрій Смолич. – Київ: Грані-Т, 2010. – 112 с. – (Українська дитяча класика).

Чим інколи заворожують книжки, написані майже століття тому?

Можливо, схожість ситуації — нехай на іншому рівні «кола життя» — збурює підсвідоме прагнення вичитати між чужих знаків слова, що мають значення сьогодні, бо у круговерті перемін хочеться упевнитися, що хтось колись благополучно дав усьому тому лад… Чи ні?..

«Бував Смолич усяким, та все ж була в ньому інтелігентність, культура.

І ще було щось дитинне, беззахисне».

Олесь Гончар.

Юрій Смолич завжди видавався мені постаттю напрочуд цікавою і значущою. З його відверто «заплямованою» для «радянського» керівництва і так само для «національного проводу» біографією, недочитаністю «широко знаних» творів і громадською «всеприсутністю» при абсолютній людській самотності, він залишається для мене напрочуд чесним і відвертим у своїх нескінченних ігрищах із системою та власною слабкістю… Певно тому, що зазнайомилася спершу з книгами його спогадів і роздумів, далі була чудова автобіографічна трилогія про дитинство і юність, згодом прочитала фантастику… а відзначені радянською критикою і нагородами реалістичні «ідейні» романи та публіцистика так і залишилися нечитаними…

Найменше цей хворобливий, сутулий, короткозорий чоловік (класичний «ботан»!) пасував на роль авантюриста чи героя. Здається, єдиним смаком у його бутті мала бути порохнява на фоліантах і присмак лікарняних пігулок, а єдиною таємницею — «пограбована» сусідська яблуня та, можливо, випадкова бійка… Але в тому слабкому тілі жив бунтівний дух, пройнятий думками про неспокій, душа, спрагла пригод і чину... Зрештою Смолич став віртуозним «гравцем» на життєвому полі, бездоганно вдаючи із себе іншу людину та творячи карколомні сюжети,.. нехай і в літературі. Навіть ім’я, вибите на його надгробку, — «Юрій Корнійович» — несправжнє. У метриці письменник записаний Георгієм, сином Корнелія. Та радянська міліція, видаючи у 1931 р. паспорт, «спростила» по-батькові до «Корнійовича», а розмовне Юрій приросло до нього змалку…

Народився Ю. К. Смолич 25 червня (8 липня) 1900 р. у славнозвісній уманській Софіївці. Був третьою дитиною в учительській родині, що лише після інфаркту батька (невгамовна натура якого не давала змоги будь-де «засиджуватися») осіла нарешті у Жмеринці.

Виученик Московського університету, товариш А. П. Чехова Корнелій Іванович викладав математику та фізику, віддаючи при тому свій час і сили астрономії (член Французької асоціації астрономів, кореспондент «Астрономічного бюлетеню»). Усі заощадження родини він уклав у покупку телескопа. Щодня по дві години грав на фортепіано. Ще кілька — читав (добре знав німецьку, англійську та французьку мови). Кохався у квітникарстві.

Юрко у математиці «батька зрадив… відійшов зовсім і на все життя». Астрономію обминав цілком свідомо, бо «споглядання небесних світил» змалку навертало його «на думки про безконечність у часі та просторі і самий факт безмежного існування галактик приголомшував і страхав». Іноземні мови вчив неохоче, а гру на фортепіано щиро ненавидів, бо не мав хисту. Щоправда, любив квіти («…вийду вранці і милуюся квітами, аж завмирає мені серце…»[1]) і навіть у поважному віці з ніжністю згадував неіснуючі теплі розмови з татом: «Дарма що протягом всієї прогулянки батько здебільшого й словом не озивався до мене, я, повернувшись додому, захоплено починав розповідати — старшому братові, сестрі, матері — про те, що мені… розповідав батько. Виявляється, він вів зі мною довгі й змістовні розмови про все, що траплялося чи могло трапитися нам у дорозі: були то і описи природи, і різні загадкові явища, і карколомні пригоди. Все, про що мені думалося в моєму дитячому думанні… все я приписував батькові… батько дивувався і гучно гримав на мене, обзиваючи фантазером та брехунцем» [2].

Змалку родинна «невдашка», полишений сам на себе «очкарик», вимушений у кожній із чотирьох гімназії, де випало вчитися, обстоювати власну гідність, Юрко попри все щиро любив близьких і Божий світ: «…батькам моїм щиро дякую… і самій долі вдячний, що дала мені змалку волю, не обмеживши жодними регламентаціями. Бо тільки ж завдяки цьому дістав я змогу… «просочуватись» у саме життя: …дивитися на життя таким, яким воно є, пізнавати людей — не хай і моїми дитячими очима — та й розкошувати дарами природи»[3]. Але самотність із дитинства взяла письменника у міцні обійми («Люблю і ненавиджу самотність. Прошу вирватись з неї і жадаю поринути в неї цілком»[4]) і які б катастрофи згодом не відбувалися, його внутрішній світ залишався неторкано прекрасним.

Юність письменника, як і цілого його покоління, за влучним висловом Ю. Шевельова була міцно настояна на «петлюрівській заквасці»: вісімнадцятилітнім служив у С. Петлюри артилеристом, згодом був писарем у штабі В. Сінклера, належав до ВАПЛІТЕ та близько знався з усіма, кого нині іменують «Розстріляне Відродження». І які б хліби не замішувала згодом письменнику доля, ота «петлюрівська закваска» так нікуди й не зникла, проступаючи навіть за високо піднятими над його головою мітками «ярого борця з українським націоналізмом» і відданого «стукача КГБ». Саме Юрій Смолич наприкінці 1960-х рр. XX ст. у «Розповідях про неспокій» (1968, 1969, 1972), які сприймалися молоддю як щире одкровення! чи не першим в Україні «дозволив собі згадати» на ім‘я не лише розстріляних друзів-літераторів із буремних 1920–1930-х рр., а й постаті зразка отамана Юрка Тютюнника, про один із останніх рейдів якого написав-був повість «Фальшива Мельпомена» (1928). Коли у 1990-х рр. підтвердилися чутки про співпрацю з органами НКВД-МГБ-КГБ, виявилося, що доноси Смолича на того ж Олександра Довженка у 1930-х рр. «виконані на високому мистецькому рівні, так що нині слугують вагомим літературознавчим джерелом»[5]J. Зі Смоличем-радянським функціонером пов‘язані як історія виключення зі Спілки І. Дзюби, так і давня міська легенда про те, як «українські націоналісти» заборонили постановку «Днів Турбіних» у київській Російській драмі (у 1956 р. письменник був одним із тих, хто, прикрившись радянськими гаслами «непорушної дружби народів», не дозволив уславити на столичній сцені відвертих ворогів українства: «Ці офіцери колись стріляли в нас, а ми їх прославляємо?!»)[6]. Будучи впродовж десятиліть головою Товариства зв‘язків з українцями за кордоном, Ю. Смолич добросовісно творив замовні агітки, натомість безперешкодно відстежуючи найцікавіші видання та події в українській діаспорі, зокрема творчу долю В. Винниченка, суть і перспективи українського націоналізму тощо[7]. Нині дослідники схиляються до думки, що письменник вижив і відбувся у радянській Україні лише тому, що все життя був на короткому повідку в чекістів, які мали на нього достатньо компромату («петлюрівська» юність, ВАПЛІТЕ, брат-денікінець емігрував у 1920 р.[8] та ін.), та завдячуючи сумирній відлюдькуватій вдачі.

Свій мистецький шлях Юрко «обрав» відразу по тому як самотужки (дослухаючись, як вчив абетку брат) навчився читати: «…з п‘яти чи шести років я вирішив «стати письменником» і негайно почав це здійснювати… сів переписувати книжки, що мені подобались… бувши абсолютно певний, що тепер це саме я їх написав»[9].

Але всерйоз Смолич взявся до письменницького ремесла лише спробувавши себе у війську та надержавній службі, в акторстві й театральній критиці (писав під псевдо Жорж Гудран — «Юрій Смолич» у дослівному перекладі на французьку), журналістиці та редагуванні. І розпочав із найменше очікуваних як на «ботана» жанрів — детектива та фантастики. Йому належить перший авантюрний роман радянського змісту «Останній Ейджевуд» (1926), перша кримінальна новела в українській літературі «Мова мовчання» (1929) та шпигунський детектив «Півтори людини» (1927). До речі, героєві останнього — суворому чекістові Мадюді, а зовсім не Ґлєбові Жеґлову, насправді належить першість щодо славнозвісної фрази: «Вор должен сидеть в тюрьме! Я сказал»[10]..

Легкий і свіжий стилістично, розмаїтий і вигадливий, сміливий у пошуку нових форм і засобів ранній Смолич смакує та грається словом, інтригуючи та захоплюючи читача. Він вільний і переможний, як і його герої. «Він — романіст передусім культурний, дотепний, з щасливою професійною легкістю руки. Він дав багато романів і повістей, принісши в нашу спалювану внутрішнім вогнем прозу європейську легкість виконання, формальну досконалість і піклування про читабельність. У своїх романах Смолич підняв досить широкі людські верстви, не завжди дбаючи про глибину відтворення характеру й типу, зате вміючи, як ніхто інший, подати персонаж з його портретом і манерами, з його побутовим і соціальним оточенням, з характерною мовою»[11] — напише у 1943 р. Л. Новиченко. Але те станеться, коли ранні задерикуваті фантазії Юрія Смолича замінять сповнені зречень і гіркої іронії автобіографічні «Наші тайни» (1936) та «Вісімнадцятилітні» (1938) — свідома письменницька данина радянській владі.

«Науці потрібні обрії і перспективи!

…наука живе фетишами».

Юрій Смолич.

Та на початку 1928 р. із першого числа «Універсального журналу» Смолич на пару з Юрієм Шовкоплясом «зачинають» два літературні жанри, «…широко розповсюджені в усіх літературах світу, однак до того часу зовсім відсутні в українській літературі (на нашу думку, це шкідливо обмежувало українську літературу виключно традиціями сільської сюжетності та стилістики і тим самим заганяло українську літературу у провінціальний закутень)»[12]. Шовкопляс друкує класичний детектив «Записки лікаря Піддубного», а Смолич — науково-фантастичний авантюрний роман «Господарство доктора Гальванеску»)[13], першу книжку науково-фантастичної трилогії «Прекрасні катастрофи», якій судилося стати початком жанру наукової фантастики в українській радянській літературі. За рік у Харківській Книгоспілці роман виходить окремою книжкою (1929). У 1992 р. був екранізований («Градус Чорного Місяця» [14]), в 2010 р. перевиданий київським видавництвом «Грані-Т» у редакції С. Гавроша під загальною назвою трилогії — «Прекрасні катастрофи»).

Поряд із іншим, про що йтиметься далі, роман містив низку неймовірних соціальних передбачень (скажімо, у монологах доктора Гальванеску звучать настанови «мічурінської агробіології» та «сталінського плану перевлаштування природи», що з‘явилися за десятиліття по тому). Також у ньому чи не вперше в українській літературі зроблено спробу «…оцінки соціального значення нових технологій, хай її й виголошує негативний персонаж: раптове звільнення непідготовлених поступом культури до цього людей від необхідності заробляти на хліб тяжкою працею внаслідок нових біотехнологій здатне мати наслідком розвиток «лінощів та безпутства»»[15]. У «Сонячній машині» В. Винниченка саме це й трапляється внаслідок винаходу Рудольфа Штора.

На загальному підйомі інтересу молоді до науки Ю. Смолича захоплює ідея зближення з наукою літератури. Він засновує творчу «Техно-художню групу «А» та з головою поринає у дослідження буття заводів і лабораторій Харкова. Як наслідок у 1932 р. з‘являються науково-фантастичний романи «Четверта причина» та художня антитеза до історії доктора Гальванеску — роман «Ще одна прекрасна катастрофа» про індійського лікаря-сонцеїста Нен-Сагора (мимоволі виникає перегук із «сонцепоклонником» М. Коцюбинським), який виступає у творі своєрідним «професором Гальванеску навиворіт», намагаючись максимально розвинути фізичні та духовні якості пересічних людей. Втім, обох об’єднує «…прагнення до створення досконалого природного середовища» та «…не надто великі сумніви у моральній припустимості ризикованих експериментів над великими групами людей»[16].

Цікаво, що цей роман, як і «Останній Ейджевуд», дослідники розглядають у руслі прихованої полеміки Ю. Смолича з «Сонячною машиною» (конкордизмом) В. Винниченка[17] (Хоча, нині здається, що письменник «випробував на стійкість» більшість «сонячних ілюзій» тогочасної української інтелігенції). Ідеальні гармонійні «сонячні» люди, «виведені» в окремо взятій «санаторійній зоні» (пригадаймо ідеї М. Хвильового про неминучу машинізацію людини у повісті «Санаторійна зона»), не спроможні чинити опір англійським колонізаторам, «система біологічного переродження» виявилася неефективною та антисоціальною (призводить до «зниження класового чуття» і «атрофує стимул до боротьби»). За цією логікою, і «…соціальний експеримент в одній країні також буде приреченим, доки увесь світ не перебудується, доки не відбудеться світова революція. Радянські лікарі дорікають Нен-Сагорові уніфікацією людини, але не помічають ще більшої уніфікації на батьківщині»[18].

«Катастрофою» для Ю. Смолича тут є крах ілюзій його наївного добросердечного героя. А от «прекрасною катастрофою» — крах романтичних, міфологізованих («сонцепоклонницьких») сподівань українців, які з одного боку повірили в можливість збереження України поза Україною, а з іншого — в Україні не українцями. «Прекрасною», бо лише крах побідних ілюзій давав надію на спасіння та відродження.

У наступні два роки письменник переніс кілька важких хірургічних втручань та, дізнавшись про скептичне ставлення медиків до його гіпотез, наполегливо намагався збагнути суттєві риси та ідеї тогочасної медицини (навіть відвідував операції та їздив на виклики зі «швидкою»). Зрештою у рік сталінського «великого перелому», Ю. Смолич пише роман «Що було потім» (Харків-Одеса: Дитвидав, 1934), довівши до логічного завершення історію доктора Гальванеску та Юлії Сахно.

На противагу першій книзі трилогії остання сприймається як «…дуже добре замаскована авторська іронія, яку не змогли вловити пильні цензурні структури і «компетентні органи». Припустити подібне дають змогу «надмірно гіперболізовані ідеї та монологи…» (як-от: «...радянська фізіологія вже поклала край цьому антимарксистському методові — узагальнювати й переносити на людину досвід, здобутий у дослідах над тваринами»), прямі перегуки із «сумнівними» літературними попередниками (доктор Трембовський як справжній Франкінштейн по шматочках збирає та оживлює сторожа Івана; прізвища головних героїв — Трембовський і Харловський прямо відсилають до Гоголівських Бобчинського та Допчинського тощо), показове зіставлення окремих моментів у романах (так, зорганізована праця радянських робітників «на себе» мало чим різниться від злагодженої роботи «механізованих» слуг на ритті каналу у румунського дідича, видається, що і тут, і там «…панує одна воля — воля доктора Гальванеску»)[19]. Водночас внутрішні роздуми позитивних персонажів по-суті ідентичні ідеям божевільного генія, лише «совєтизовані». «Всевладдя і всемогутність науки, її апріорне право на будь-яке втручання в людський організм мотивуються виключно характером совєтської системи, яка, мовляв, служить трудящим»[20]. Та якщо в «Господарстві доктора Гальванеску» науковці зображені Ю. Смоличем вільними та мислячими особистостями (не залежно від їхнього морально-етичного чи ідеологічно-соціального визначення), то у «Що було потім» навіть наука перестає бути автономною сферою, остаточно перетворившись на важливу, але «деталь» державної машини. І одна з причин цього — злочинна в своїй дитячій безвідповідальності наївність учених (так, через надмірну пунктуальність Трембовського сталося самогубство Гальванеску та вбивство рибалки Йонеску тощо).

У 1935 р. у Держлітвидаві усі три твори вперше видрукують під однією обкладинкою зі спільною назвою «Прекрасні катастрофи». По тому трилогія цілісно виходила у «Бібліотечці пригод та наукової фантастики» видавництва «Молодь» з малюнками О. Довгаля (1957) та у «Радянському письменнику» (1965). Була перекладена російською мовою («Прекрасные катастрофы / пер. с укр. Е. Панаско; рис. А. Цветкова. – Ставрополь, 1990). Також усі три романи увійшли до шести- та восьмитомників Ю. Смолича (К.: Дніпро, 1973, 1984).

«Прекрасні катастрофи» перевидавалася частіше за всі інші твори письменника, та фантастику Ю. Смолич більше не писав, пояснюючи свою «нехіть» цілком буденно: «Я не зміг дійти в жанрі наукової фантастики того рівня, якого хотів би для радянського науково-фантастичного роману: мені забракло наукових знань, а бути дилетантом — злочинно».

Трилогію прийнято вважати початком жанру наукової фантастики в українській радянській літературі та розглядати поряд із «Аелітою» та «Гіперболоїдом інженера Гаріна» А. Толстого, «Плутонією» та «Землею Саннікова» В. Обручова, «Головою професора Доуеля» та «Людиною-амфібфєю» О. Біляєва. Ключовою ознакою цих творів як саме «радянських» вважається настанова на з‘ясування не відкриття як такого, а ідей і цілей, яким воно слугує. Хоча трилогія читається як найкращий зразок гостросюжетної фантастично-пригодницької літератури, їй традиційно закидають надмірну прокомуністичну заангажованість, відкидаючи можливість «серйозного сприйняття нині»[21].

Дослідники досі зазвичай розглядають її як своєрідне «доведення» від супротивного теореми співіснування науки і соціуму, як от: «Йдеться загалом про науку радянську і західну, колективістську і відрубну. Останній спосіб співіснування з суспільством має два варіанти: 1) науковець працює задля могутності і збагачення як себе особисто, так і правлячого суспільного класу, 2) науковець самотужки шукає істину в ідеологічно оскаженілому відчуженому суспільстві. Обидва шляхи закінчуються «прекрасними катастрофами» … окреслена схема накладається на добре знану… народницьку типологію науки, а саме: персонажі займаються науковою діяльністю або для людей,.. і тоді імпонують автору, або для власного благополуччя чи задля істини, і тоді викликають осуд,.. У першому випадку герой набуває типового для класичної і новітньої української літератури образу борця за справедливість, у другому — «злого генія», «дрібного біса» чи святого з дивацьким ухилом» [22].

Також зазвичай відзначають, що в трилогії помітна нетипова для науково-фантастичного й авантюрно-пригодницького жанрів відсутність любовної інтриги. Герої «Прекрасних катастроф» фактично не мають особистого життя[23]. Хоча це можна пояснити загальною «механізованістю» тогочасних мистецьких уявлень щодо людини, чиї життєві функції зводилися до кількох найпростіших стандартів, а рухи (зокрема й душевні) описувалися до крайності просто та надміру виразно (без відтінків і півтонів).

«…життя для людини, а не людина для життя...

Яке ж маєте ви право забирати в людини життя в ім’я вашої ідеї …?»

Ю. К. Смолич.

Найцікавішим для сучасного читача видається перший роман трилогії — «Господарство доктора Гальванеску». Це блискучий, гостросюжетний, ідейно багатоплановий, художньо виразний твір із безліччю динамічних сцен і добре прописаними героями. Йдеться у ньому про те, як українка Юлія Сахно, перебуваючи на академічних студіях у Німеччині, їде до Румунії за відрядженням Берлінської академії, аби вивчити передовий досвід доктора Гальванеску в царині сільського господарства. Та з’ясовується, що маєток має лиху славу, а геніальний учений проводить злочинні експерименти над людьми. Радянській дослідниці за вимушеного сприяння відомого хірурга Патрарі вдається перетворити Гальванеску за його ж методикою на біоробота, що дає надію на спасіння її раніше «механізованим» друзям-руминам.

Звичайно, радянська критика відзначала в романі насамперед викриття «людиноненависницької суті імперіалістичної науки» та передбаченя можливості злочинів проти людяності, вчинених упродовж Другої світової медиками-фашистами. Найбільш «уважні» читачі могли навіть припустити, що позбавлені розуму, біологічних і психологічних потенцій «механізовані» люди в перспективі мали б стати «остаточним порятунком» світового імперіалізму перед переможним наступом країн соціалізму… Але нині за пропагандисткою мішурою важко не помітити глибоко антидиктаторську, антитоталітарну суть цього твору.

Та найперше, що нині впадає у вічі пересічному читачеві, — прямий перегук оповіді Смолича з «Дракулою» Брема Стокера[24]. З перших сторінок твору читач разом із Юлією Сахно рухається у тому самому напрямку (Берлін — Рені), що й Джонатан Харкер на шляху до графа Дракули. Так само довкола розгортається «екзотичний варварський світ», «місцеві» сповнені жаху перед таємничим «маєтком», а героїня — щирого роздратування їхніми страхами. Та й сам Гальванеску, хоча і не є кровопивцею у буквальному сенсі, — все ж обезкровлює свої жертви та наділяє їх «новим життям». А головне, — ставиться до людей із суто дракулівською байдужістю: вони для нього — не ближні, а різновид худоби, якою слід розпоряджатися на свій розсуд. Та на відміну від героїв Б. Стокера чи Г. Уеллса (вампіри, елої), расистська гординя яких засновується на їхньому «природному панівному станові», «вищість» Гальванеску має суто класовий характер: «я і мені подібні» (власне, буржуа) насолоджуватимуться життям, бо «механізовані» пролетарі невтомно та самовіддано слугуватимуть їм, не являючи при цьому жодної загрози («І ніяких заворушень, ніяких революцій! Хіба машина здатна на революцію?»). В ім‘я цього «світлого майбутнього» і працює вчений, «удосконалюючи» затратних і непередбачуваних «особистостей» до стану ідеальної, витривалої та безвідмовної робочої худобини — «живих трупів», по-суті, зомбі.

До речі, гаїтянські зомбі, що нині на рівні з вампірами є одним із найпоширеніших образів маскультур, теж — всього лише працездатні мерці, покірні волі господаря. Та жодних відомостей, чи знав про їхнє існування Ю. Смолич, коли писав роман, не маю. Хоча атмосфера його твору, зокрема стан, коли наукові пошуки повністю витісняють природній жах перед мерцями та протиприроднім, містичним, згодом теж стала однією з «фішок» фантастики (згадайте книги Дж. Ромеро, Р. Метисона, М. Брукса та ін.)[25].

Є чимало спільного у доктора Гальванеску і з іншим відомим персонажем — доктором Франкенштейном і низкою ним породжених «геніальних безумців» (доктор Джекіл, Гріффін, доктор Моро та ін.). Суттєва різниця між ними — те, що згодом дало право критикам бачити в цьому образі геніальне передбачення Ю. Смоличем гуманітарної катастрофи часів Другої світової. Як і жахні «дослідження» німецьких і японських «лікарів» часів війни «здобутки» Гальванеску — не поодинокий випадок маніакальних дій збоченого генія, а закономірний наслідок функціонування конкретної державної машини, «системний продукт» дегуманізованої спільноти.

Коли ж поглянути на висловлену Ю. Смоличем ідею не в розрізі готичного роману, а крізь фокус власне наукової фантастики, письменник виявиться одним із перших, хто висловив здогад про можливість створення біороботів, надавши їм перевагу над «залізними йолопами, що раз у раз псуються». Найпершим технологічну можливість масового продукування невибагливих, покірних, але зовні схожих до людей біологічних істот, які б корилися людині та виконували її працю, припустив Карел Чапек (п’єса «РУР», 1920), вигадавши для їх означення термін «роботи»[26]. Та його біороботи покликані звільнили людей від тяжкої й нецікавої праці, а не замінити їх, вони мислять і розмовляють, а їхній винахідник — доктор Росум багатіє винятково на продажах свого винаходу. Існує думка, що Ю. Смолич вочевидь полемізує з К. Чапеком «…щодо технічної можливості та остаточної цілі, що спонукала створення біологічних роботів». Письменник ніби-то «…не поділяв погляду Карела Чапека щодо наукової й технічної можливості продукувати розумних біологічних роботів… не вірив також у можливе повстання роботів проти людей», а керувався лишень «ідеологічним» прагненням «…довести читачеві, що такі жахливі й крайні форми експлуатації людей можливі лише при капіталістичному режимі в Румунії та в інших країнах Західної Європи»[27].

Справді, на час написання роману дії доктора Гальванеску мали виглядати квінтесенцією капіталістичного визиску. Та нині вони прочитуються у значно ширшому контексті теми «викрадачів тіл», котра є прямим відображенням у фантастиці тоталітаризму як всезагального диктату суспільства над людиною. У світі Гальванеску «...життєві функції людини кардинальним чином розділені: одні рухають прогрес науки й культури та користуються всіма благами цивілізації, інші створюють основу цих благ»[28]. Але при тому насправді «механічні ляльки» — як прислуга доктора, так і він сам зі своїм рівним безпристрасним голосом, різкими переходами від одного внутрішнього стану до іншого, безжальною «механічною» логікою та вчинками. «Техніка стала для людини зразком досконалості, еталоном її поведінки» і тому «малі світу цього» та його генії — УСІ продукт «редагування людської психології з погляду ідеологічної чи економічної ефективності»[29]. Нині найважливішим видається те, що Юлія Сахно заперечує логіці доктора Гальванеску не очікуваними, як на час написання твору, вульгарно-марксистськими ідеологемами, а апелює до вселюдських цінностей: «…культура й цивілізація — це не примара і не фетиш. Яке ж маєте ви право забирати в людини життя в ім’я вашої ідеї без її згоди на те? Ви забуваєте, що свої досягнення ви хочете дати людям же, а не кинути їх у безповітряні простори. Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя — над усе! Культура для людства. А не людство для якогось фетиша»[30].

Доречі, сама героїня — молода українська дослідниця Юлія Сахно — постать, як на мене, чи не більше підозріла, ніж Гальванеску. Як випливає з тексту, дівчина давно і безперешкодно працює в наукових інституціях за кордоном (що зовсім не типово для радянського вченого!). Вона рішуча, смілива, ризикова, попри звичку палити, добре бігає, плаває та лазить по деревах, водить автомобіль і знається на зброї, вільно володіє іноземними мовами тощо. Її дослідницькі навики жодного разу не фігурують у тексті, зате присутні навики шпигунські. Героїня готова на все, аби отримати цікаву їй інформацію і не задумуючись ризикує власним життям та долями випадкових товаришів. По факту Юля Сахно більше схожа до виученика спецслужби, ніж на аспірантку-агронома. (Хоча появу подібного персонажа можна пояснити також намаганням письменника конструювати жіночий образ «…згідно з принципами радянської гендерної політики» з притаманними їй моделями чоловічої поведінки). Відтак, хоча поява дівчини в маєтку «монстра» Гальванеску і нагадує спершу «…архетипальний сюжетний мотив народної казки про багряну квітку» («…старий оригінал і вражав, і дивував її, і викликав захоплення, але найбільше лякав»), авторська установка на принципову класову несумісність персонажів зробила розвиток сюжету в означеному ключі неможливим»[31].

Окрім вище згаданих соціальних, у романі є кілька точних наукових передбачень, скажімо, щодо появи технологій пересадка органів, айфону чи мобілки («В шкатулці був невеличкий клавір з багатьма дрібними клавішами — щось подібне до друкарської машинки») тощо. Цікаво й те, що морально-етичні риси часу написання найбільше відобразилися не в загальній концепції твору і навіть не в його ідеологічному наповненні, а в деталях поведінки, які навряд чи були значимі для сучасників автора, але вражають нині. Скажімо, «добрий герой» Чепіару, аби перевірити, чи перебуває огорожа під струмом, кидає на неї кота, ідея трансплантації навіть не означується як морально-етична проблема (згадайте, як болісно й суперечливо осмислюють її за півстоліття по тому герої «Бар’єру несумісності» Ю. Щербака!), героїня спокійно порушує своє слово з простої цікавості та вміло бреше.

Як і більшість творів Ю. Смолича, роман містить яскраво сатиричні акценти, спрямовані безпосередньо проти української еміграції. Саме співвітчизники, що залюблено підспівують рідній пісні в устах Сахно, але з люттю сахаються, розпізнавши у дівчині «радянську громадянку», з легкої руки автора стають основним матеріалом для експериментів Гальванеску: «…Тільки ваші емігранти й рятують мене. Робити їм однаково нічого, ні до чого вони не здатні, роботи собі знайти не можуть. Дві-три тисячи лей авансу — і вони готові на що хочете». Та найстрашніше, що саме в уста українця-емігранта письменник вкладає ЄДИНІ на весь текст слова виправдання дій злочинного генія, сказані його жертвою: «Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — це непогана платня». Мізерність цієї людини абсолютна, бо вона погоджується на завідомо сумнівну угоду (фактично запродуючи душу!) не в ім‘я безмежного знання чи влади, любові чи хоча б задоволення, а заради елементарного працевлаштування та соціальних гарантій. Єдиний її «зиск» — справді, ні про що не треба буде думати…

Можливо таким чином автор хотів показати читачеві (нехай той читач дозріє лише за сто років!), що катастрофа (і то саме українська!) сталася, завдячуючи людям, які замість свободи совісті та всебічного розвитку свідомо обрали забезпечену стабільність. Що вседозволеність «великих будівничих» заснована на внутрішній згоді «малих світу цього» бути безвольним і безправним коліщатком суспільної машини.

«Людина! Розумієте ви — людина! Ось універсальний матеріал».

Ю. К. Смолич.

Наприкінці, хочеться зауважити, що всі побудови Гальванеску (по-суті, так і не розвінчані Сахно) за великим рахунком безглузді: його «живі трупи» явно не здатні до розмноження та й «гальванізувати» є сенс лише дорослих, бажано вже досвідчених у чомусь людей (для «м‘язової пам‘яті»), тому революції невідворотні й ніякої «расово-класової гармонії» не настане[32].

Думаю також варто уважно придивитися до назв романів, які склали трилогію. Якщо йти за хронологією написання, то спершу Ю. Смолич вивів перед очі читача дві символічні «катастрофи» українського державотворення: а) внутрішня згода «маленької людини» бути коліщатком будь-якої суспільної машини породила монстрів; б) внутрішня незгода між елітою підтримала в загалі ілюзію можливості збереження українства поза Україною та України не українцями.

Письменник, як мені думається, щиро вірив, що кожна з цих катастроф — прекрасна, бо веде до очищення, а отже, до відновлення та розквіту.

Але після страхітливого 1933 р. він міг лише цинічно прийняти те, «Що було потім»… Ця катастрофа стала для митця остаточною...

«…коли 1962-го у Смолича був перший інфаркт і друзі-письменники прийшли його провідати, він плакав і проклинав Постишева. У 1930-х той погубив багатьох наших письменників, а інших зробив сексотами. Смолич тоді, мабуть, думав, що помре і не встигне цього сказати»[33].

… помер письменник за п‘ятнадцять років по тому 26 серпня 1976 р. унаслідок третього інфаркту, в машині «швидкої» на шляху до Феофанії, де на той час перебувала його дружина Олена Григорівна, єдиний, хто наповнював самотність Григорія Корнелійовича Смолича теплом щирої любові та розуміння.

Наталя Марченко.

[1] Смолич Ю. Я вибираю літературу / Юрій Смолич // Тво-ри у 8-ми тт. – Т. 8 / Упоряд. О. Г. Смолич; приміт. К. Волинського. – К. : Дніпро, 1986. – С. 6–243. – С. 15.

[2] Там само. – С. 16.

[3] Там само. – С. 12.

[4] Піскун В. Діяльність письменника Юрія Смолича в «Комітеті за повернення на батьківщину» (за матеріалами особистого фонду в ЦДАМЛМ України) / В. Піскун // Наук. записки [Наці. ун-ту «Острозька академія»]. Істор. науки. – 2013. – Вип. 21. – С. 204-211. – С. 205.

[5] Куценко М. Я і Романтика. Розпуття Олександра Довженка / Микола Куценко // Довженко без гриму. – К.: Комора, 2014. – С. 29.

[6] Гриневич В. Юрій Смолич служив у Петлюри артилеристом / В. Гриневич // Газета по-українськи. – 2010 (8 лип.). – Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/history-newspap....

[7] Піскун В. Діяльність письменника Юрія Смолича…

[8] Ігор Корнелійович Смолич у 1920 р. емігрував, жив у Берліні та уславився як історик, філософ і богослов. Доктор філософії Східноєвропейського інституту Вільного університету Берліна, доктор богослов‘я Сергієвського православного Богословського інституту, діяч Німецької єпархії РПЦ Московської патріархії, автор фундаментальних праць із історії Православ‘я.

[9] Смолич Ю. Я вибираю літературу… – С. 70.

[10]Цимбал Я. Червоний pulp fiction: У 1920-х роках українці так само любили кримінальне чтиво: [Про детективний жанр в Україні та про письменників Д. Бузько, Гео Шкурупія, Ю. Смолича, Ю. Шовкопляса] / Ярина Цимбал // Укр. тиждень. – 2015. – № 49 (11-17 груд.). – С. 40-43.

[11]Новиченко Л. Проза чверті віку / Леонід Новиченко // Укр. літ-ра. – 1943. – № 12. – С. 170.

[12] Цимбал Я. Червоний pulp fiction…

[13]Смолич Ю. Господарство доктора Гальванеску: фантасти. роман / Ю. К. Смолич; мал. Б. Фрідкіна // Універсальний журнал. – 1928. – № 1. – С. 23-39, № 2. – С. 57-74; 1929. – № 1. – С. 98-111, № 2. – С. 77-91, № 3. – С. 67-80.

[14]Фільм знято Наталією Кіракозовою на Кіностудії імені Олександра Довженка Українським експериментальним молодіжним творчим об'єднанням «Дебют» за сценарієм Анастасії Пожидаєвої.

[15]Грабовський С. Людина і «наукове» пекло: проблеми біоетики в українській літературі – очима Юрія Смолича / Сергій Грабовський // День. – 2013. – 18-19 жовт. (№ 189-190). – С. 11.

[16] Там само.

[17] Як засвідчують дослідження Ю. Смолич упродовж життя стежив за творчою долею В. Винниченка і навіть планував написати про нього книжку.

[18] Ткаченко Р. Світ науки в інтерпретації В. Винниченка і Ю. Смолича (на матеріалі науково-фантастичного роману «Сонячна машина» і трилогії «Прекрасні катастрофи») / Роман Ткаченко // Слов'янська фантастика. Т. 2. – К. : Освіта України, 2015. – С. 514-522. – С. 517-518.

[19] Там само. – С. 514.

[20] Там само. – С. 518.

[21] Карацупа В. Минуле української фантастики : [Про українських письменників В. Винниченко, Д. Бузько, Ю. Смолича та М. Трублаїні] / Віталій Карацупа, Олександр Левченко // УФО. – 2008. – № 3. – С. 52-60. – С. 215.

[22] Ткаченко Р. Світ науки в інтерпретації В. Винниченка і Ю. Смолича… – С. 513.

[23] Там само. – С. 514.

[24]Гусев А. Рецензия на «Хозяйство доктора Гальванеску» / Александр Гусев // Лаборатория фантастики. – Режим доступа: http://fantlab.ru/blogarticle42121.

[25] Там само.

[26] Слово «робот» уперше вжив брат автора Йозеф Чапек.

[27] Смирнів В. Зображення роботів в українській науковій фантастиці : На основі творів Ю. Смолича, В. Владка, В. Бережного, О. Бердника, Ю. Лоцманенка, О. Тесленка / Володимир Смірнов // Сучасність (Мюнхен). – 1989. – № 11. – С. 25-39.

[28] Грабовський С. Людина і «наукове» пекло…

[29] Ткаченко Р. Світ науки в інтерпретації В. Винниченка і Ю. Смолича… – С. 515.

[30] Грабовський С. Людина і «наукове» пекло…

[31] Ткаченко Р. Світ науки в інтерпретації В. Винниченка і Ю. Смолича… – С. 515.

[32] Гусев А. Рецензия на «Хозяйство доктора Гальванеску»…

[33]Гриневич В. Юрій Смолич служив у Петлюри артилеристом…

http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook...

[/url]