Авторская колонка

Вы здесь: Авторские колонки FantLab > Авторская колонка «slovar06»

облако тэгов

расширенный поиск »

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9...65 66 67 68 69 70 71 72 73...403 404 405

Новые факты об А. Р. Беляеве

Статья написана 19 декабря 2021 г. 17:41

Размещена:

в авторской колонке slovar06

75 лет назад, в январе 1942 года, в первую зиму Великой Отечественной войны, ушёл из жизни писатель-фантаст Александр Беляев. Он умер от истощения в оккупированном немцами Пушкине, бывшем Царском Селе. Официальной датой смерти Александра Романовича считается 6 января 1942 года, однако израильский литературовед Зеев Бар-Селла убеждён, что это случилось не позднее 23 декабря 1941 года.

В своей книге «Александр Беляев», вышедшей в 2013 году в серии «Жизнь замечательных людей» издательства «Молодая гвардия», он подверг пересмотру и сроки обучения писателя в ярославском Демидовском юридическом лицее. По мнению автора биографии, Беляеву пришлось носить студенческую форму не четыре, а целых семь лет. Правда, не по своей воле, а в силу объективных исторических обстоятельств.

Семинарист, артист, юрист

В июне 1902 года (в биографических справках фигурируют также 1901 год и 1904 годы) юный Саша Беляев прибыл из Смоленска в Ярославль для поступления в Демидовский юридический лицей. Успешно сдав два необходимых экзамена – по латыни и русской истории, он был зачислен на первый курс.

К сожалению, никаких документов, подтверждающих данную информацию, не сохранилось. Они сгорели вместе с архивом Демидовского лицея во время пожара в его главном здании. Это произошло в июле 1918 года в дни подавления Ярославского восстания.

Итак, за плечами у юноши – учёба в Смоленском духовном училище и духовной семинарии. Однако наклонности у него – сугубо светские: театр, литература, музыка. Это не очень нравится Сашиному отцу, православному священнику, настоятелю одного из смоленских храмов, но повлиять на сына он не в состоянии. Энергия в Беляеве-младшем бьёт через край, артистизм укрощению не поддаётся. Он и в семинарии славился не только отличной учёбой, но и выступлениями на вечерах с чтением стихотворений.

Учёбу Беляев успешно сочетает с игрой на сцене. С 1901 года газета «Смоленский вестник» регулярно упоминает молодого актёра в рецензиях на театральные постановки Народного дома. За год он дорос до бенефиса, причём двойного, актёрско-режиссёрского. Однако с мечтами о театре пришлось расстаться: весной 1902-го истёк срок контракта Беляева с комитетом Народного дома. Лицедей остался не у дел.

К цели через лицей

Идти в священники желания не было. Саше Беляеву, с его ярко выраженными гуманитарными наклонностями, подошёл бы историко-филологический факультет одного из императорских университетов. Однако выпускникам духовной семинарии дорога туда была закрыта. Для продолжения образования оставался один выход – лицей.

В начале века Демидовский лицей был одним из крупнейших юридических вузов страны. По числу студентов он уступал только юридическим факультетам главных университетов Российской империи — Санкт–Петербургского, Московского и Киевского.

Бывших семинаристов туда принимали – хотя далеко не всех, а только выпускников по 1-му разряду, то есть круглых отличников. К их числу относился и Александр Беляев. Так он оказался на студенческой скамье в Ярославле.

В начале 20 века выходцы из духовного сословия составляли примерно четверть от общей численности студентов России. В Демидовском лицее этот показатель был вдвое выше. По состоянию на 1 января 1906 году из 866 лицеистов 404 составляли дети служителей церкви. Бунтарей в поповских семьях всегда хватало.

Гадание о трёх годах

Считается, что Беляев учился в Демидовском лицее четыре года: с 1902-го по 1906-й. Но тут начинаются нестыковки, в которых пытается разобраться автор ЖЗЛ-овской биографии писателя.

Первое упоминание газеты «Смоленский вестник» о деятельности адвоката Александра Романовича Беляева относится к июлю 1909 года. Свою деятельность он, как водится, начал в должности помощника присяжного поверенного.

В июле 1914-го то же издание сообщает: «Присяжный поверенный А.Р. Беляев переехал на Одигитриевскую ул.». Эти события разделяют пять лет. Именно такой стаж работы был необходим помощнику присяжного поверенного, чтобы дорасти до присяжного поверенного.

Значит, до лета 1909 года Беляев не занимался юридической практикой. Возникает вопрос: если диплом ему выдали в 1906-м, почему он не стал работать по специальности? Или, всё-таки, дипломированным юристом он стал гораздо позже?

В своей автобиографии, составленной уже в советское время, писатель сообщает, что в течение нескольких сезонов был актёром и режисссёром на подмостках Сергиевского народного дома в Москве. Однако ни в одной афише, ни в одной программке этого культурно-просветительского учреждения с 1906 по1909 год нет фамилии Беляева. Чем же он занимался в этот период?

Ещё один бунтарь-попович

Революционный 1905 год властно вмешался в образовательный процесс Демидовского лицея. После Кровавого воскресенья в стране начались студенческие забастовки. 17 января ярославские лицеисты присоединились к студентам Петербургского и Московского университетов. Занятия в Демидовском лицее были прекращены.

Конец зимы и весна прошли под знаком протестных настроений. 21 марта лицеисты присоединились к массовой демонстрации в Ярославле. Поводом стало самоубийство пятиклассника Коли Панова, до которого его якобы довели «верноподданные учителя». Лицеист Подвойский с приятелем несли венок «Жертве самодержавия».

Николай Подвойский был старше Беляева на четыре года. В 1905-м он учился уже на выпускном курсе Демидовского лицея. Как и Александр, вырос в семье духовного лица – сельского священника-учителя. Николай смолоду примкнул к социал-демократам. В Ярославле возглавил боевые дружины рабочих, был ранен. Следующие два года Николаю Подвойскому предстояло прожить эмигрантом – в Германии и Швейцарии.

В Ярославле он, конечно, мог водить знакомство с Беляевым, однако никаких подтверждений этому нет. Всё-таки у этих двух лицеистов были слишком разные интересы.

Год под знаком лихорадки

С января по май 1905 года в лицее занятий не было. Чтобы не терять время, Беляев вернулся на театральные подмостки Смоленска. Не дослушав половину лекций третьего курса, он не имел возможности перейти на четвёртый. Значит, и получить диплом юриста в 1906 году никак не мог.

Между тем, революционная лихорадка в Ярославле не унималась. 1-го мая шумная компания лицеистов, гимназистов и семинаристов устроила катание на лодках. Молодёжь развернула красные флаги, пела революционные песни, кричала: «Долой самодержавие!», стреляла в воздух из револьверов. Решив припугнуть бунтарей, капитан казённого парохода «Рыбинск» направил судно прямо на лодки. Студентам пришлось высадиться на берег. Там они вновь развернули знамёна и с пением двинулись по Казанскому бульвару. Публика была шокирована, призывы городовых не возымели действия. Для восстановления порядка пришлось вызывать казаков.

Миновало лето, однако новый учебный год в Демидовском так и не начался. В студенческой среде царили разброд и шатание. В сентябре вступили в силу новые, более либеральные правила управления высшими учебными заведениями. Совет лицея впервые самостоятельно выбрал из своей среды директора. Но лицеисты всё никак не могли между собой договориться.

Одни считали, что главное – учёба (таких называли академистами), другие выступали за продолжение политической борьбы. Сходки следовали одна за другой. Забастовка в лицее продолжалась. Профессорский совет объявил дату экзаменов, в ответ студенты устроили благотворительный концерт с исполнением революционных песен.

17-го октября в Петербурге был обнародован Высочайший манифест. Самодержец даровал народам России свободу слова и собраний, а также парламентские выборы. Но даже после этого занятия в Демидовском лицее так и не начались. Иногородние студенты разъехались по домам.

С баррикад на подмостки

Куда же отправился в конце 1905 года лицеист Беляев? Луч света на этот период его жизни проливает строка из автобиографии: «В 1905 году студентом строил баррикады на площадях Москвы».

Строительство баррикад началось в ночь на 10 декабря 1905 года, через сутки ими был покрыт весь город. На каких именно площадях трудился Александр Романович, сейчас установить невозможно. Одно можно сказать с уверенностью: с оружием в руках он их не защищал. Построил и ушёл. Как, впрочем, большинство строителей.

1906 год не принёс благих перемен Демидовскому юридическому лицею. Финансовое положение его усугублялось. В марте на общем собрании студентов им было предложено внести плату за текущий учебный год. Поскольку лекции в этот период читались от силы две недели, многие платить отказались. Начались массовые отчисления неплательщиков.

Беляев не любил терять время попусту. Он не стал дожидаться начала занятий, а вернулся в Смоленск. Вскрое вышел на сцену в драматических этюдах Метерлинка, удостоившись очередной похвалы «Смоленского вестника». Более того, сам начал писать для этой газеты под псевдонимами «Б.Р-н» и «Ал.Р-ов».

В течение 1907-1908 годов Беляев принимает самое активное участие в культурной жизни города. Он то слушает лекцию приват-доцента Московского университета о природе энергии, то оппонирует докладчику на вечере, посвящённом драматургии Леонида Андреева, то учит новую роль. Заседает сразу в двух комиссиях Общества любителей изящных искусств. И обо всех значимых событиях обязательно пишет в «Смоленский вестник».

Судя по обилию публикаций в этой газете, Беляев посвятил обогащению культурной жизни Смоленска вторую половину 1907 и вторую половину 1908 годов. Завершению образования в Демидовском лицее, предположительно, были отданы 1906-07 учебный год, а также вторые семестры 1907-08 и 1908-09 учебных годов.

Весной 1909 года Беляев, наконец, получил диплом Демидовского юридического лицея.

Долой дипломы!

С середины 1906 по весну 1909 года ярославская пресса почти ничего не сообщала о событиях в Демидовском лицее. Как будто после серии скандальных публикаций местные газетчики разом потеряли к нему интерес. Обращает на себя внимание лишь одна публикация.

В октябре 1906 года предметом обсуждения в лицее стал радикальный проект одного из членов академического союза студентов (тех, что за учёбу, а не за борьбу). Руководству Демидовского предлагалось полностью отменить выдачу дипломов, заменив их свидетельствами о прослушании полного курса.

Автор проекта ратовал за «устранение совершенно дипломного зла, … уничтожение пятибалльной системы, … обеспечение доступа в Лицей в качестве вольнослушателей лиц обоего пола, без различия вероисповеданий и национальности, начиная с 16-тилетнего возраста». Как и следовало ожидать, профессура не поддержала новатора.

«Живой» под наблюдением

Первым делом помощника присяжного поверенного Беляева стал суд над членами партии эсеров. Среди шести подсудимых были двое смолян – сын и дочь бывшего секретаря губернского предводителя дворянства. Кроме смоленских, к участию в процессе привлекли столичных адвокатов.

Дело рассматривалось особым присутствием Московской судебной палаты 23 октября 1909 года. Суд шёл при закрытых дверях. Двое подсудимых были оправданы, четверо, в том числе дети секретаря, отправились отбывать наказание в тюремный замок.

Юридическая карьера Беляева только начиналась, а он уже имел репутацию неблагонадёжного. В ночь со 2 на 3 ноября 1909 года к нему на квартиру явились жандармы с обыском. Ничего предосудительного не нашли, но сам факт показателен.

Александр Романович с лета находился под наблюдением полиции. В дневнике наружного наблюдения он фигурирует под кличкой «Живой». Кажется, этот псевдоним как нельзя более точно отражает психотип Александра Романовича, его неугомонный нрав, многостороннюю одарённость и разнообразные интересы.

Выпускник Демидовского юридического лицея Александр Беляев завершил адвокатскую практику в ноябре 1914 года. К этому времени всё подчинили себе журналистика и театр.

В списках значился

Есть ещё одна версия хронологии событий. Её обнародовали на страницах журнала «Наука и жизнь» (№ 10 за 2009 год) смоленские краеведы Нелли Кравклис и Михаил Левитин. Авторы статьи «Три жизни писателя (А.Р. Беляев)» утверждают, что датировка значительной части событий детства и юности писателя ошибочна.

Ссылаясь на официальные сведения об учениках духовного училища и семинарии, ежегодно публиковавшиеся в «Смоленских епархиальных ведомостях», они выстраивают точную, как они утверждают, хронологию. Вот она.

Александр Беляев поступил в Смоленское духовное училище в 10 лет (в 1894 году), окончил его и был удостоен перевода в I класс семинарии в 14 лет (в 1898 году), а не в 11, как обычно указывают в справках к собраниям его сочинений и другим публикациям. Окончил семинарию в 20 лет (в 1904 году). В том же году поступил в Демидовский юридический лицей, который окончил в 24 года (в 1908 году).

К сожалению, смоленские краеведы обходят стороной вопрос, как Беляеву удавалось в течение двух лет (1907-1908) сочетать учёбу в Ярославле и работу журналиста в Смоленске.

Так сколько же лет Александр Беляев носил мундир ярославского лицеиста? Исследователи пока не пришли к единому мнению. Подождём.

P.S. Зуриту мог сыграть ярославец

Злодей Педро Зурита в фильме «Человек-амфибия» – несыгранная роль мастера ярославской сцены, народного артиста России Виталия Стужева.

В 1961 году он успешно прошёл пробы, оказавшись в итоге единственным конкурентом Михаила Козакова. Режиссёры фильма склонялись к кандидатуре Стужева. Но руководство Пермского драмтеатра, где служил молодой актёр, просто не отпустило его на съёмки – он был очень нужен на гастролях.

Александр Беляков 30/01/2017

https://gelprec.github.io/quick_start_v2....

В Демидовском же лицее учился и белорусский классик Максим Богданович http://demetra.yar.ru/index.php/proekty/l...

см. файл

***

Дочь КЭЦ Циолковская Любовь Константиновна (1881 — 1957)

Письмо В.В. Рюмину о публикации работы /Н.Н.?/ Боброва в журнале "Новый мир", о сдаче А.Р. Беляевым своей рукописи в печать.

Период создания:[ не позднее 19 апреля 1937 г. ]

Материал, техника:бумага, автограф

Размер:17,1 х 10,1 см

Место создания:СССР, г. Калуга

Местонахождение

Федеральное государственное бюджетное учреждение культуры "Государственный музей истории космонавтики имени К.Э. Циолковского"

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%8...

"Борьба в эфире".- (серия: "Современная библиотека путешествий, краеведения, приключений и научной фантастики").

Период создания:1928 г.

Материал, техника:бумага, коленкор, печать типографская

Размер:19,8х13,5

Место создания:Москва-Ленинград

Местонахождение

Областное государственное бюджетное учреждение культуры "Смоленский государственный музей-заповедник"

"Остров погибших кораблей": роман; "Последний человек из Атлантиды": роман.

Период создания:1929 г.

Материал, техника:бумага, коленкор, печать типографская

Размер:20,1х13,8

Место создания:Москва-Ленинград

Областное государственное бюджетное учреждение культуры "Смоленский государственный музей-заповедник"

"Прыжок в ничто".

Период создания:1936 г.

Материал, техника:бумага, ткань, печать типографская

Размер:19,2х13,4

Место создания:Ленинград

Номер в Госкаталоге:31030388

"Человек-амфибия".

Период создания:1958 г.

Материал, техника:бумага, печать типографская

Размер:20х13,2

Место создания:Бухарест

Областное государственное бюджетное учреждение культуры "Смоленский государственный музей-заповедник"

читать целиком >>

Тэги: Беляев

Файлы: Демидовский юридический лицей.docx (27 Кб)

Сандро Касянюк. Нова утопія (з циклу «Омашинення людства»)

Статья написана 19 декабря 2021 г. 13:52

Размещена:

в авторской колонке slovar06

Хто з вас пас змалку поросят? Га?

А, справді, цікаво ото поросята ті пасти!

Воно наче свиня, а річ цікава. Часом воно шкідливе, а часом ні. Часом собі так заспокоїться, що ніяк його в шкоду якусь лізти не кортить.

Так лагідно пасуться собі поросята оті, що аж любо, тільки похрюкують.

А в цей час ти вільний! Любуйся на них та роби що знаєш.

А що ж робитимеш?

Коли є якесь товариство, то бавишся, а як нема — то що?

Нудишся?

Ну! Дарма! Чого тут нудитись коло живого діла?

Це тобі не тюрма, не в’язниця якась, де навіть муху або павука якого трудно буває побачити, щоб хоч на них звернути увагу свою, та погрузнути в мрії. Забутися.

Ні! Це не в’язниця.

Це великий, вільний світ, і поросята не мухи, не блошиці чи комашня якась, а досить-таки велике створіння, на яке можна любуватися, не дуже приглядаючись.

А щоб це було цікаво, то треба думати і треба вміти думати!

Отже, бачите, порося.

Що воно таке? М’ясо, кістки; з’єднано докупи; з’єднано доцільно, лагідно, спритно... Рухається!.. Перебирає тими ноженятами. Біжить кудись...

Тиць! Стало!

Повернуло назад.

Бігом!.. Тихо! Звернуло вбік! Грається! Ґзиться.

Чого це йому так весело?

О! Підбігло до другого та й штовхає його під бік. Те хоче відповідати тим же, але ні! Брикнуло, надулось і пішло, — побігло геть.

А це вже біжить до другого брата чи товариша... але спинилось! Щось риє, цямка.

Їсть!

А як воно ходе!?

Диб! диб! — тюку-тюку, ніжка за ніжкою... Машинерія!..

Диво!

А от поважний віл:

«Туп!.. — туп!..»,

«Туп!.. — туп!..», Ледве, ледве.

А хвіст? Наче тобі окреме щось, живе:

— Хлясь!.. хлясь!..

Хлясь!.. хлясь!..

Дивний той світ! Все у ньому — таке мудре. А глянь! І гуска... крук... і метелик...

О! Присяй-бо, не нудно.

Куди не подивись, то скрізь є щось нове, цікаве. Щось дивне в своєму роді.

І віз той, що дядько ним поїхав... Бач: коні все: «тюп-тюп!», а віз собі: «круть-круть»... і те і те є дивовижне! Цікаві в своїй суті, бо дуже складні.

Такі видовиська є всюди на селі.

По всій землі.

ІІ.

А в місті що? Тут теж цікаві речі! І це двічі повторим. Одеса! Порт!

Тут руху без кінця!

Одразу тут тобі молодця закрутить.

Ми глянемо — лиш зверху на ці дива.

Яка тут публіка щаслива! Це перед нею завжди все. Вона погрузла в ньому.

Для тебе ж новина й дуже дивовижна.

Ось море.

Кораблі... та ж чуть не поросята! Так саме сновигають... Ото проклята фантазія.

Але таки...

Ну, чисто пливають, неначе ті качки!

Один аж он-он-о! Аж чуть, що манячіє. А другий близько вже! Реве, як навіжений!

А вітер з моря віє.

Але найцікавіше, то це метушня їхня в гавані.

Той тулиться до берега, якось там так незграбно, той моститься якось задом підійти, а той там гуркотить…

Простяг страшенні руки, хапає з пристані такі великі клунки, що сумно аж стає, як на теє дивишся.

А ось! Малюсенький!.. Пацятко!.. Курченя! Як трісочка якась так з боку притулився... І він теж з димарем!

Шипить. Пускає пару.

Але ж чи справді він такий маленький?

Ба, ні! Там з п’ятеро людей он возиться над чимось, а їх же мало на ньому й помітно. І ще їх двадцять влізе!

Тим часом корабель — якраз як шкаралупка оріхова, що вміщена з відром разом у копанку одну.

А то... Диви-диви-диви! От там дивовисько!

Страшенна величінь! Човен — як все село; великий-превеликий!

А біля нього два... неначе б ті щури за слона взялися б та хтіли б потягти десь.

Один, як та бджола над згинувшим трутнем клопочеться, намагаючись тягнути.

Вчепившись мотузком за носа велетню, він дметься з усієї сили.

Сопе, пихтить, курить та свистить раз-у-раз.

А другий велетню до заду причепився тай собі — сили циприкує!

Тепер вся метушня десь зникла із очей.

Ті, решта, кораблів зовсім вже не цікаві.

Увагу спинимо ось на чому.

Цікаво дуже знати, чи цих два «смовзики» і справді такі сильні, що того корабля, обернуть в цій баюрі.

Це ж — миша коло бика, це — муха біля миски!

Але ж диви! Пішов! Повертається лихо.

Хоч, правда, дуже поволі. Для ока, то й зовсім нібито не помітно.

Але візьміть-но! Човен, той велетень, випростовуватись став!

Нарешті випливає зовсім на середину.

О! Видно вже, як іде, як «котиться» у бік один всім носом.

Це став вже поперек.

Так десь то саме й треба! Бо «смовзики» тягнути перестали, а, перегукуючись свистками, поринули назад, у другий бік.

І самий пароплав, то був як притаївшись, ніяк не ворушивсь! Так, наче б не живий.

А це ожив!

Гукнув свистком і пару разів крутнув гвинтом з-під стерна.

Вода запінилась! Піднялася горбом і розлилася навкруги, наче каша.

Великий горб води побіг-побіг-побіг!.. Геть навкруги півколом, начебто гойдаючи всю воду. Маленького досяг вже пароплава. Гойднув, підкинув ним і геть пішов ще далі, розгойдуючи все: цурпалки дерева, тріски, соломи віхті та инший бруд, що плаває по воді.

На веслах човник йшов; під хвилю підвернувсь. І ним підкинуло, що ледве той не перекинувся шкереберть.

Не спритний хтось сидів на стерні в нього, — инакше це б — ще й втіха...

Але ось: наш велетень і справді відживає. Пускає дим, галас йде на ньому, хтось в рупора кричить, канати гуркотять та брязкають маленькі ланцюжки.

Два човни-смовзики вже в другий бік цупкують. Спинити хотять, щоб це здоровило більше не «котилось». Але пароплав і сам занепокоївся цим.

Крутнувши пару раз вперед, він хід дає назад і воду спінену пускає вже під себе.

По хвилі — знов вперед! Бо й справді рушив був всім корпусом назад, а гавань, бач, тісна, не дуже розженешся.

Повнісінько ж човнів, додатку ще до того.

Поб’є одне одного, коли свій рух не будуть гамувати та керувати собою лагідно.

Великий корабель от випроставсь, як хотів, і знов віддав себе на ласку малюків.

А ті, вчепившись за ніс йому обидва, вперед до воріт гавані щосили потягли.

А там за ворітьми — теж щось подібне до цього.

Ці ж самі «смовзики» вже взялись помагати другому. Такому ж велетню, що з моря підійшов.

А той що вивели?

Той пішов собі далі.

III.

Цікава річ отії кораблі!

Та ж це цілком живе створіння, з заліза вроджене, живуче на землі.

Цікавий як пливе, цікавий й на стоянці. Цікавий як істота він, складна і дуже мудра.

Ото він став у гавані — на якір чи біля причалу.

Він собі помалу спочиває.

Для очей видимо нічого не працює. Тим часом же — живе.

Він дихає: провітрює всі люки..

У нього, наче кров, вода тече по руках.

Він їсти вимагає і їсть оте вугілля.

Вода, яка ходе по трубах, бруд всякий геть змиває та зносить в море.

А та, що протікає крізь стіни його, десь у щілинах збираючись внизу, теж — зовсім непотрібна.

Вона може залляти увесь той корабель.

І от її випомпувати треба назад у море, геть, щоб тут не заважала.

Взимку треба скрізь все чисто обігріти.

Треба десь подіти сміття. Воно ж збирається і день і ніч усюди, а найбільше біля печі.

Все це без перерви проноситься по трубах та йде геть надвір, бо залізний звір любить чистоту.

А от він пробудивсь, ожив, заворушився, пащу роззявляє...

Їх дві, а то чотири зразу. Відводить геть кудись, убік великі щогли-стріли.

Це руки у нього, і дуже мудрі руки.

Він ними загрібає з землі, он, вантаж і пхає в свій живіт, аж поки не наїсться.

Потім закриється, затулиться та в другий край виходе.

А от як він підходе.

Прибувши здалеку, він має вантажу... чимало.

Тут вже, кажу, проводиться те ж саме, але навпаки.

Найцікавіше ж він видовисько являє, коли пливе у морі.

У відкритім морі.

Внизу вода, а небо вгорі.

І... більш ні сліда... що було би нерівне.

Гладеньке все, як стіл, як шкло, як... як...

Ну з чим його зрівняти?

Не видко ні горбка, ні деревця, ні хати... ніякого, хоч би там штурпака.

Гойдається весь світ! Повагом, переливом... кудись в безодню йде!

У безвістя прямує.

Пустеля... Далі туман ніби навколо; внизу ж лише хвилі... хвилі... хвилі...

Отут то здалися ті думки: охоплює вас сон, — всі рухи стали мляві. А нумо, ми заснемо.

Погрузнемо в уяві геть.

Вдивляймося в це тло бездонне...

Мабуть, цей світ без сонця.

Це инший світ, ніж той, в якому ми звикли жити.

Світ без щастя.

У нас воно буде! Ми мусимо його мати! Хоч нам би там довелось весь світ переробити.

Он там, в далечині червоне сяйво блима... Пильнуймо ж ми! Пильнуймо цього дива. Бо все в життю твориться тільки раз. І, може, не повториться більше.

А це видовисько цікаве. Ми... Скільки нас?

З чорних хмар, звідти...

З неба, з-під землі зійшлася сила «їх». «Вони» всі з сикавками. Гасити хотять вогонь червоний. Які ті сикавки блискучі та чистенькі.

А ними рухають ручки, як той папір... Охайні... Делікатні...

Ось чуєм голосно хтось каже:

— Господа! А где ж вода? Вода? Вода? Води... Ось де! Ми, наче, в морі!!?

Адже диви-диви-диви!

Пани зарухались. Жвавіше заворушилися.

Видко що збентежились.

— Налить води у сикавку нема кому! А сам я «нє умєю».

— Я рук жалєю!

— Іван! Поді налєй води? Ведь я же твой хозяїн!

— Та що його там лагідно прохати!

Вже чую — хвать! — за шию хтось мене і... б’є, чи наче душить.

— Створіння це геть все виконувати мусить. З ним панькатися не треба! Не слухає котре...

— І овшем, проше пана, паскуда та погана, хце рувним зе мнов биць! В батоги їх. Лайдакув.

— Свят цалий для полякув!

Підказує мені чуття моє яскраво, що хотів би, чи не хотів, а мушу я робити по панському наказу.

Щоб заграву червону загасити, їм в сикавку налити мушу плину.

Хіба ж води наллю?

Ні! Краще гасу!

Щоб загорілося тоді ще червоніше.

____________

Приємно якось так згрібати жар... Чужими, звичайно, руками.

Почалась метушня поміж панками всіма.

А в цей час «я» моє росте, росте, більшиться.

Світ цілий ворушиться...

І чую я себе скрізь, всюди, в кожному місці. Живу літ десять, двадцять, сотню, двісті...

Живу... живу... живу... Невидимим стаю... Великим-превеликим.

____________

Ми — в Океані... А скрізь робота йде! Кують, рубають, стружать...

Руйнують паркани, окопи закидають, рівняють весь світ під шнур, та рухають усім... та рухають усім... та рух...

Диви!

Із нетрів майбуття підвівся дивний світ...

А от ви уявіть...

Який?

Людей отих, людей!

Простори незчислимі...

Не видко, щоб хтось і керував.

Ні в жартах, ні в журбі. Вони самі собі працюють.

____________

Гойдають нас у морі хвилі.

На сірому цьому тлі ти бачиш дива.

Йде в море корабель назустріч нам. Це місто величезне, збудоване із криці та заліза.

По згоді загалу, що став на шлях братерства, будова ця склалася з цілої військової ескадри, що стала ось ні на що не потрібна, бо вже нема війни, не б’ються люди.

Працюють же вони тільки для вдосконалення життя.

І ось! Витвір їх новітньої культури.

Цей місто-корабель є школою юнацтва.

З цілого світу тут зібрались юнаки, аби великий світ не з книжки тільки бачити.

Навколо тихо і сонця десь нема...

От бота спущено.

По трапові ми зліземо на цей корабель, свій залишим на годину.

Наш ботик досягнув чарівного причалу. Тут сходці, щабельки, предивно делікатні. Поруччя золоте, мармуровий підмурок і поруч же газони дивних трав... дерева, квіти — попереплутані з витворенням штукарства та мистецтва.

Вартовий підбігає:

— Кого вам треба, брате?

— Він зараз буде тут.

— Як його звати?

— Відбуває учебний марш. Скажу, що так. Мій брат Касько, мене ж Сандик звати.

Я тільки встиг промовить, а чую — в цій же хвилі вже й відповідають. Звідкіль? Та хто? Навіщо?

Ну, все одно скоріше.

Вже, бачу, йде там хтось... не йде а наче б їде.

Тут вже ховатись годі. Стою і жду.

Прийшов. Узутий в самокати і справді рідний брат — студент університету народного.

Він вчився кілька років по різних школах в рідному місті.

Тепер середину навчання проходить і разом з тим весь світ побачити мусить.

Тепер вже що його спокусить і викличе в ньому бажання віки працювати, той край чи фах мусить він для себе обібрати без примусу, добровільно.

Кажу йому;

— Ти, братику, скажи, як все це пішло?

Коли ото і чую ось таке:

— Скінчилося змагання за володіння світом, всі погодилися ніколи не сваритись та землями ні скільки не ділитись, з чужого не жити, всі лишатись на місцях, як в природі кожному був зрихтований план заздалегідь. Робити маєш те, до чого здатний.

В роботі ж, взагалі, ти будь справний.

Працює людина. Про рештки дбає вона. Ці ж рештки йдуть до инших на обмін.

Хто ж хоче вчитися, то це також є праця.

Задля таких збудована морська ця гора. Коли цікавишся — ходім. Щось скористаєш, може, з того.

Ото ми йдемо.

Дорога як кришталь по під ногами в’ється.

Здається, повітря нас несе. Ми наче маєм крила.

IV.

Коли я гляну вниз — і справді, ми в повітрі!

Внизу росте трава, гойдаються кущі, дерев верхи та квітів сила.

— Ой! нене! Що це за дивогляд?

І справді надзвичайне.

Мій брат і провідник розказує ось дивні речі!

Всі будови, стежки, хатки та збірні, що вимагають чистого повітря, збудовані на дротяних ніжках — так, щоб від рослин землі не одбирати. До того ж, деякі рослини зовсім вже не такі, щоб конче вимагали під собою ґрунту.

Багато вже рослин живе цілком в повітрі.

Тут можна, тільки йти чи їхать самокатом, але не везти нічого.

Для вантажу підземні є шляхи.

Внизу там, під землею, і весь «університет».

Верстатні, фабрики зразкові, музеї історичні, мистецькі, фахові, загальні, натуральні. Ну, словом, все, що цікавити мусить розумного знавця великого всесвіту.

Над ними йдуть навчальні кабінети та зали досвіду, чи також спробункові, ще зали виправні, для виправок фізичних.

Тут відбуваються грища та инші забавки.

А там, аж біля стріхи, салони відпочинку, мебльовані неначе буржуазно.

Не будеш же завжди отак ходити неохайно-брудний, невмитий, в брудному убранні.

Предивний острів цей! Це місто фантазійне.

Чогось «природного» нема тут і сліда. Все штучно зроблене, посаджено, прибито.

Але провіднику я все ж таки зазначу:

— Чому дверей ніяких і ніде нема.

— Що двері! Це ж дурниці. Аж здивував таки! Для нас вони є скрізь.

Він натиснув якийсь кілок — і диво зразу зробилось.

Серед кущів відкрилось ясно освічене підземне будування.

Ввійшли під покриття. Все викувано з бляхи, цвяхи рядками.

Скоріше б все побачить, що це таке?

Ще кроків через п’ять... Самі відкрились двері, і входимо ми в залу.

На стінах малюнки цікаві, чудернацькі. Я їх не розумію.

Мовчу.

— Це кабінет проектів, — мій брат так поясня, спинившись біля столу. — До рисування тут приладів тих багато, начиння міряльне, писальне та папір, і біля кожного є по одній людині.

Тут кожний з нас працює дві години на добу. Тут вчаться розважати, раніш ніж взяти працю.

В відділі другому теслярська йде робота. Працюють тільки ті, хто має до цього нахил.

А далі слюсарі змагаються — хто швидше, ліпше?

А кузня, котлярня глибше — аж в самому низу, при самій воді. Походимо перш, тут і спустимось.

Повів мене він далі, по тих залах.

Тут студія мистецтв, вокальна, музикальна, мистецтво спритностів медико-хірургічних, мистецтво справ хатніх для вишколу дітей, мистецтво людського поводження з каліцтвом. Мистецтво хитрощів та штуки. Мистецтво витворів народного розуму. Мистецтво випиту думок у божевільних, мистецтво міміки та танців; мистецтво театральне.

І між всіма мистецтвами отими одне було найцікавіше. Звалось воно «мистецтво машинництва». Це значить — мистецтво керування машинами. І зовсім не дивуюсь, так і є, — аби добре керувати машинами дійсно треба бути митцем.

Але як воно — бути?

Що треба знати, щоб з досконалістю можна було провадити ото керівництво?

Для мене цікаві машини, я жадаю глянути на них. Ми рушили до головної зали мистецтва. Вчасно сказати — головного мистецтва. Зала займає якраз середину острова, гори чи корабля. Як хочете звіть цю будівлю, бо до всього подібна.

Ми входимо у ліфт і ним підносимось нагору.

Керувальне помешкання. Посередині, за шклом видко величезний люк. Це довгаста, глибока криниця, вона повна, аж кипить, кавалками металу, що носяться, як ті бджоли в рої — зверху вниз, знизу вверх — деякі холодні, чорні, глянцовані, блискучі, тьмяні, деякі нагріті на червоно, на жовто, на біло — і все це якимись чародійними руками носиться, літає, пірнає, виринає... Ну просто як черва!

Мені пояснюють.

— Це університет, чи навіть академія штуки керування машиною. Все те, що видко в цій ямі, виконується тільки автоматично. Ніде тут не торкається рука людська. Два рази на рік, серед зими і серед літа, буває свято «контролю праці». В ці дні не працюють, але досконально перевіряють всі деталі цілої цеї установи, і що є попсоване — беруть в ремонт звичайний, коли самій машині його не виконати.

Всю ж решту праці машина робить сама, для себе, одна для другої і взагалі без жодного втручання рук людини.

Мені не дивно це, але цікаво знати, як цього досягнуто? І як таки так можна? І от мене ведуть до столу керівника.

VI.

Середина помешкання зайнята отим великим люком.

Навколо ж, під стіну розставлено столи, біля яких стоять якісь стовпці цікаві і рури йдуть кудись — під землю.

Дивлюся на один.

Стіл, наче для писання. Перо і каламар такі саме, як треба. Оливці лежать та циркулі — всі приладдя для праці в кабінеті. Але, крім цього всього, тут сила пуговок, ручок та крантиків чудних і дивовижних.

А головне — посередині стоїть таке, як то колись так зване «зерцало» стояло у суддів, гранчастий поставець з нап’яленим на ньому рисуванням.

І грані, як екрани, від чогось відбивають тінь.

Це вільний столик маєш. Від нього можна нам усім містом керувати і конче наказать машинам працювати над тим, що є негайно нам потрібним.

— Ти ось не здатний в нас ходити, тому що ти прийшов з старого світу.

А май же в голові думку ти, що ми живем в часи машини.

От же і ти себе перенеси у світ теперішній, в часи оці новітні. Гадаю, ти себе переробить даси? Ось, глянь-но на мої ці «капці-самоходи». Це вже не чоботи, не черевики. Самі несуть мене, куди я хочу, аби лише зробив я відповідний рух.

У тебе їх нема, але ми зробим зараз їх, не віддаляючись від цього столу.

Ось бачиш, пуговка мала. По ній іде наказ до склепу, щоб дати шматок криці.

А знаєш він який?

І брат повертає отого поставця, з шухляди витягає рисунок самоходу і ставить там на місце иншого рисунка, який він вийняв і в стіл кудись сховав.

Дивлюсь, дивуючись — на рисунку, ніби в ілюзіоні, відбилась тінь шматка металу.

— Я, — каже, — зву шматок цей крицею, але неправда це, бо це шматок хемічного заліза, без жодних підмісів.

Такий вже в нас закон, щоб не було готових матер’ялів, задля мети навчальної, а сам ти мусиш все зробити так, як треба.

Звичайно там в життю цього зовсім нема. Там виробляє індустрія в великій кількости готовими всілякі матеріали.

Але це там, бач, є розкіш, а тут нам треба вчитись.

І отже вчись!

Нам треба крицю найміцнішу. Давай її ми зробим!

Візьмем ще золота, вугілля, вісмут та платини потрохи.

Ось-о, диви, як скачуть вже, як блошиці, заледве я цю ручку повернув.

Тепер цей матер’ял аж в самий низ пішов. Там є гісерня в нас. Це всеньке зробим плином і виллємо під жомом болванця.

Тепер дійсно крицею зробилась ця штука, і навіть найміцнішою.

А нумо ми її кувать скоріш!

Тут знов він натиснув якогось ричажка, і на екрані тінь — брусок почав ніби тягнутись, розсікся на шматки, декотрі стали гнутись, завились ковіньки та кільця.

— Невже, — питаю, — ти усеньким цим керуєш?

Відповідає:

— Або не маєш сорому, що ці дурниці кажеш.

Та ж мусиш пригадати, що бачив там, під шклом тим в горловині.

Ти бачив, літають там кавалки металу червоні, чорні...

Між ними так само і ці теж літають, та кожен раз в инакше місце попадають.

В одному — вогонь, стопилося залізо і стало крицею. Ця криця пішла до кузні, потім порубано її на різні кавалки, і з них вже зроблено потрібні частини по формі, яку ти бачиш на рисунку, а далі піде вже це все у «механізми», обточиться, де треба обстружеться, догнеться, вигляду набере чепурного.

Ти бачиш рисунок?

Поміряй! Якраз!

Таке-то брате!

Він справді навів тінь на той рисунок, і тінь прийшлась якраз!

На протязі хвилин тут річ фабрикувалась, яка була з частин дуже мудрих так, що коли б доброму механікові дати, щоб це зробив — і то, чи взявся б він за те. А для машин — дурниця!

— Готово! На, любуйся! Носи їх на здоров’я.

— Невже за п’ять хвилин? — здивований питаюся, бо сам собі не вірю.

Але ось вони вже тут і саме враз.

Взуваю і... о, диво!

Як я рухатись почав жваво. Не так, як той ведмідь.

Ні! Тут лише забажай, зроби лиш нахил — і ноги вже несуть тебе у тому напрямі.

Захотілось повернуть?

Зверни трохи!

І все, годі, досить!

В той бік ти весь подавсь і як човен поплив.

Захочеться скоріш — зроби лиш рух потрібний, і вже понісся вихорем.

Тихше? Подайсь назад!

Спинитись? Стань, тай годі.

Ну все влаштовано по людській вдачі.

Так що і не учивсь, а вже ходити вмієш.

VII.

Тепер вже ми рівня, в чоботях, то рухатись скоріше можем.

Ходім же ми сюди!

Побачим тут щось инше.

VIII.

Підходимо до сходів гвинтових, беремось за поруччя, і наші самоступи понесли нас угору, як той легенький пух!

Ми на самому верху. Тут рівний плац плодючий і розташовано: «господарство сільське», «лісництво», «садівництво».

Мій приятель питає, чи не схотів би я зробитись селянином?

— Чому? — кажу. — Для мене все одно.

Він погрозився пальцем.

— Не все одно! Брехня! Висловлюйся мудріше, а то подумають, що дарма час я гаю.

Ти мусиш всім цікавитись, як слід, щоб збільшить розум свій.

Ось глянь сюди. Ми зараз йдем спочити і в той же час морг поля упорати. Для цього сядемо й заволодіємо цим наче б «мотузком».

Це електричний дріт. Сполучення зі склепом господарським. Я гасло подаю, щоб вислали машини, а через дві хвилини машини будуть.

Не люди їх ведуть.

Ні-ні-ні! Тут зовсім не кріпацтво. Людина до машин торкатись не повинна, бо в иншому разі механік буде винен, який їх впорядив та в склеп ото поставив.

Але ось вони вже йдуть! Насамперед дряпак.

Приглянься ж бо таки! Ти дуже поетичний, про віщось мрієш там, треба бути скрізь уважним.

Про працю двигуна колись складем міркування окремо, а зараз глянемо, що буде він робити?

От зараз як скажу, щоб він віддав нам шану.

А ти собі міркуй.

От, бачиш? Як він іде, як стежкою прямує спритно.

Дивуєш з двигуна, який без батареї?

Не бійсь, он енергія іде від щогли, що з-під землі, аж он!..

Як свічка та стремить.

От зараз ці плуги спустити треба вниз, на землю з цих дощок.

Раз-два… Диви! З доріжки що зробилось!

Шматок цього шляху аж до землі схилився. Прямісінько на лук, де маємо орати.

Треба тепер подумати, як зробимо ріллю?

Плуга тут не треба, земля і так пухка... Ти, бачу, смієшся?

Мабуть, ти, голубе, не збагнеш, для чого треба робити нам ріллю — на яр?

То ось, зажди! Придумано вже штуку он яку.

Нам нічого тепер для жнив до літа ждати.

Коли я розпочав показувать спробунок оранки, то знай, що всеньке це так робиться навмисно, аби ти міг побачити всю «школу хліборобства», яке доведено до вищих ступенів.

От зараз ми зорем цей клинчик і засієм, а далі, ледве ще спочити добре встигне, як зерно сходити почне.

Почне рости на наших же очах, там викине стебло, а там заколоситься. Для всенького цього електрика потрібна.

Такий хліб, правда, йде на харч худобі, бо він не дуже добрий. Він не смачний як слід, шорсткий, припахує землею, але він вдовольняє.

Що швидко так росте?

Ми зараз кинемо цю оранку, а розпочнемо косовицю.

Ти бачиш отой лук? Який він вже дозрілий, а ще нема трьох днів, як він засіяний травою.

Ходи, лишень!

— Ступай в машину!

Це голос старшого механіка почувсь, якого звуть на кораблеві «дідом».

Повстає знов картина таж сама.

Та ж водяна просторінь, туман ніби роздавсь, трошки проглянуло сонце...

І так, великий корабель проходить океаном...

часопис "Шляхи мистецтва" №2 (4), 1922, с. 22-26

скоріше за все, перший фантастичний твір української радянської літератури

читать целиком >>

Тэги: Сандро Касянюк

Сандро Касянюк. Машинове весілля (з циклу «Омашинення людства»)

Статья написана 19 декабря 2021 г. 13:17

Размещена:

в авторской колонке slovar06

Дуже завчасу вони подружились, може навіть аж надто. Обоє, що ледве встигли дійти до пори, до належного віку та побачити світ, а їх, дали, з’єднали до купи.

Головне, що надали їм зараз до праці, праці лихої. Так день, як і ніч, і на ціле їх довге життя.

В літну... так і в зімну.

Без ніякої зміни.

— Тьху та. зіпнути б краще.

. Ніж ото працювати пда когось весь ти. №■0 життя.

День-уцень.

Без перерви, спочинку, без весели роз¬ваг, нояодечи потік та без сварки та лайки .ніж тебе.

А пройшло їх дитинство під плеканням ямок та иимилшви, при турботах уче- ■вхлоце(, внаметггих майстрів. -Хоч і в {іаашх краях та далеко одно від одного.

В®, наприклад родився па заводах Черво¬вого Жовтая із походження був українець, а лота була «яка, весела, простенька і страх працьовита.

А обоо ж однісінькі віком. А па вдачу, як той- так і та, перекопані в праці.

Ирпегуинди у двох у подружжі, в вероз- , лтчнгін єднати.

' ' Та в такій що залежносте кожне від свого нодружал, що ніхто і ніяк їх но ніг би ото рсиучитп.

їй фвигу без другого стерті..

У Впині, в Горішній Силовії було -раз травилось дао.

Не так бо й давно це. а років чотири вже буде.

Там гурт шахтарів «чужоземців» -пібп то, був захєп.тсппй в шахті та праці заго- ’коипє:гьського «повстанця» Кор-Фангі. Графа чп князя, хто його знає там. Далеко ;це звідціль та вжо.й давненько би трохи. . Тз.к- па пам’ять геть щсе не згадаєш.

Досить того, що нбзачнй загін гайдамаків петлюрівців під командою -польського ігмця ‘«партизана» вірвався в шахігорський рай¬он І 'ЗЧИНИВ в ньому 'бешкет.

Був як раз час обіду і робітництво’йшло ‘гиаеакиипок №щешшй. Через гвалт же схо- 'д'і.то'ПІДШІТИСЯ враз па гору.

(>т і сталось пещасз’я над шахтою, черга 16.

П’ятдесят шахтарів іііднімаючисз вверх у підземелля, були Гюмбами збиті у низ, і ршяи па ж, всі розбились до тенту, ■

А 750 ще із -їх товариства- довго тим са-. мим- замкнені були в підземеллю.

Ледве встикшспастись.

. А спаслись допомогою польського хлопа, що підняв до повстання довкружнпхшахтьо- рів.

Клекотала іселедасика земля. Підіймався старий і малешжий та йшли бити польських паїздппх «повстанців». Били дружно, били зовсім без жалю якогось а нарешті розбили цощенту.

Перемога пішла за отим шахтарем, що копав-Уь в пі.дземілю, за батрацтвом селезь- СЬКІІМ.

І аж стала після того оця перемога бабу¬сею нашого краю.

ЗІслодою отою, про котру ми оце зараз ве. і.емо розмову.

Молода ж таким чином бо, ото буде родом, як раз з переможців.

Нереможенківпа, тоб то вона.

Отаке!

По БптоМсіжій пригоді створився в Берліні, столиці німецькій бетоновий електрозавод іна пошану- затипуицпх в шахті героїв.

Він був батьком молодої Динамо, яку спо- редила йому його дружила Блектромай- ’СТеріЩ.

(кілько ж рук працювало над тим, щоб її отаво обладнати, скілько клопоту взнали станки і варстаки -всілякі, поки було штам¬повано її. Це тендітне серденько Динамо.

А збирано було його із тоненьких листоч¬ків, та настромлено щільно па крицевий вал. І обточено ще раз.

На валу чепурного колектора вміщено було, а умиті бішдамп мотки сектора мдаихдротів утопились владпепько в рядки жолоб¬ків, що навколо ротор охопили і злучились з 'колектором через топлений ЦИНКОВИЙ «лиш

Статор, її оддавали в окремій май¬стерні, а проточено його тут же у себе.,

Йасверлилп діри та нарізали різи, при¬крутили па шруби залізне серіддя, на яких шоламотапо «дроту в сорочці». <

І нарешті зробивши лице та затилля, скла¬ли в одно і родилась Динамо.

Перейшла вона цехи оздоби та спроби. Роск-вітчалась в блискучі фарби, одібрала «паїшюрт» на життя самостійно і почала шукати собі жениха двигуна;

Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа флота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстанців з гармат.

То й була вона нам би нашкодила й дуже, коли б тільки ото не Марті.

Андрв Марті допоміг.

Він відмовивсь стріляти і спаслося пов¬стання.

У заводі «Марті» йшла гаряча робота.

Тут викінчувався новий, мотор.

Вже гисарня давно закінчила своє зав¬дання і лиття перенеслось в токарню.

Проточили ціліпдрп в інавмислих станках, їгідогіїалп1 поршні, пристругали гарнесенько картер сюди й докінчили вал колінчастий.

Все з’єднали до купи корбюратор і рурп з беків шрилуталп, запаляния дали і все стало готовим.

Чепурили також і його. Тілько менше ніж панну Дппаму.

Бо ж двигун молодець, не якийсь тобі «струцький» з бульвару, а він є робітник. _

Вн—'Персона серйозна, яка ціну собі доб¬ре знає і для цяцьки себе не віддасть.

Працьовитий!

Громіть бубни, бий в літаври, труби. Хай сопілка грає. Геть цимбали з триньканням журливим та ї кобза хай зажде годину. З ни¬ми ніколи оту7 сумну точити «антімонію», а потрібно діло якесь діяти.

Відбувається бо цо значна подія, відкри¬вається новий маяк па Чорнім морі, що сві- тіггпме вогнем червоним па шляху для люд¬ських кораблів. ■

• А з Берліну...

Зі столиці фабрик та заводів вирушає за- лізомідяна красуня Електрівна.

Зовуть її Динамо в товаристві, та вважа¬ють за найкращу річ, яка йно в світі може бути.

Вона темряву тобі освітить ясним світ¬лом, а зімою з хатп холод прожене.

Як гаряче літо, або жар на праці, годна остудити в холодящій дії.

Ростоппть па плин, пайтвердіщпй камінь, • виборе ■ із плину потрібну річ.

А плип розкладає на ріжне повітря і зо¬лото робить з простих річовин.

Просякне крізь тіло чарівним промінням І скаже що в середині є.

В роботі поможе:... піднести, притримать... а як що*крутитп то тількодавай.

Ось в лікаря крутить свердельце для зу¬ба. Машина маненька в кулак завбільшки.

А ось: товче камінь у ступі залізний, ва¬нта чудовисько в тисячу сил.

Дрібното ж нриладдя: дзвіночки, горілоч¬ки. пательні, бнгельлівсіляко -приладдя цо хата й життя... Чи р'/дю той, телефони без дроуу... А що вже й казати про все дротяне. Всього і не злічиш.

Не вистачить сили, щоб все зрахуватп.

І все то отая Динамо.

Красуня Динамо—стосот господиня, сто. тлеячівзмог та міліоп передбачень усяких-

I все це Динамо.

То не дурно я: двигун молодець ту¬ривсь так завзято та довго і зараз ось дбає про зустріч ТОЇ -МОЛОДОЇ.

Він в новім помешканню на високім бе¬резі моря, де маяк аж у хмарах стремить, піджидаючи світу для себе.

Він дістане цей світ від Динамо.

Дпнгуп-сокіл міститься- на пишну онд* ставу.

Збоку місце лишає молодій... дружині...

Але ось і вола.

В пелюшках, у чіамітці умотана щільно в л’япсоМу підстіллю з машипських перин, в мякенькій фотелі серденько її... з колек¬тором ясним- і в гарп-м схованим вся решта частин. '

І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і вкулу складають, щоб було одно.

Гуляйте ж дзвоніть молотками,, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше це жваво весілля.

Ось взяли па талі чавунне кільце. 'За- кільцо з великим зусиллям -підняли вверх (бо це найоажкіще) і ставлять па певному місці. '

Ось для молодого лаштують її лиця оюло- даіієу... з його боку вмостили «щоку».

Цілуй же козаче, коли що молода®, не гайсь по марнуйся.

Аж ось і серденько мостять між магніти і перший цілунок відчув отой герой праці в гартованім -серці своїм, — аж тілько... тепер.

Торкнулися валом до валу, це серцем до серця тоб-то.

Останню щоку до лиця притулили і щіль¬но іпрпкручепо трубами все.

На «муфті» з’єднання повставлепо «падь* ці»...

І сталося з «двоє»—«одно».

11а вечір Двигун собі весело пухкав, кру¬тилась Динамо створяючп плин чудеса’.

АІплип електричний тече у ліхтарню. Ту¬ди а;к па верх маяка. Там вхтіль навалить до білого сяйва і крізь'червоні вікна шле я далекий простір пром’пь боротьби.

А радіо з боку й соб: притулився -й дає в яеобмежпісгьчарівпі звістки.

Засвітилось в х.тта.х, загурчало в май¬стернях що-рапку і іівдая, протягнулись до близької шкоди дрож

Дуже завчасу вони подружились, може навіть аж надто. Обоє що левдп встигли дій¬ти до пори, до належного віку та побачити і.в.т, а їх, зведи, з'єднали до купи.

Головне, що падалп їм зараз же праці. Иавіжепої праці, лихої. Так день, яі» і кіч, / на ціло їх довге життя.

В літку... так і в зіпну.

. іііта ніякої зміни.

— Тису то. вітиіутп й краще:

. Ніж ото працювати для когось весь в в. їй:е апптя.

.•(спь-удень.

Без перерив, спочинку, без веселих роз¬ваг, мщтдечшс потік та без сварки та лайкп ,иіж себе.

А пройшло ЇХ Я1ТПНСТЕ0 під плеканням «ампк та чшпмк всіданих, при турботах уче¬них людей, оямнгпа иайстрів. -Хоч і в ріиашх краях та далеко одно від одного.

Він, иапрткіад іродігаси чи заводах Чорно¬ного Жовта?, із походження був українець, а лада була чг’ака, весела, простеїіьпа і стріх працьовита.

А обоє ж однісінькі віком. А па вдачу, як той так і та, порекппаїп в праці.

Приступили у двох у подружжі, її яероз- . .мученім сдиаіпгі.

' Та в такій ®> залежносте пожпе від свого подружжя, що ніхто і иіяк їх по міг би ого рст-тучии.

їй одному без другого смерть.

У Бптомі, в Горішнії Силезії було раз трощивсь лихо.

Яв так 86 8 давно цс, а років чотири вже біце.

Там гурт шахтарів «чужоземців» ніби то, був йхстглишії п шахті на праці оаго- ипи польського «повстанця» Кор-Фанті. Графа чп иіяза. хто його знає тая. Далеко . по звідціль та вже й д.івнгаько би трохи. . Так їй пам'ять геть ®?е по згадаєш.

. Допить того, що «озачмй «загін гаЗіамакіп датлюрівців під «шагаоїо ш’.тьсвкого іїчця '««аргизаіга» вірвався ч шахгьорськпй рай¬он і зчинив в ньому бешкет. _

Був як раз час обіду і ройтвпцті» йшло ,иа иіочивок півдевпий. Через гвалт же сх-> .т'ло піднятим враз па гору.

(Гг і сталось нещастя па ї шахтою, черга 16.

іУлткіесіт шахтарів лідпіадіочись вверх з піиекехіч. бузи бомбами збиті у ішз, і риасжг иа дао, всі розбимсь по щмту,

А 750 ще із їх товариства довго ти са¬мим замкнені були в підземеллю.

.Ісдвс остигли спастись.

А спаслись допомогою польського хлопа, що підпив до повсташія девкружшіх шахтьо- ріо.

Клекотала еелезьсиа пемзи. Підіймався старті і малеіп.кіій та йшли бити польських паїзішіх «повстанців». Били дружно, билп і-'і.ч без жалю якогось і нарешті розбили де щміту.

Перемога пішла за отим шахтарем, що копавїь в підаемі.чю, за батрацтвом селезь- еьигм. ■

І аж стала після того оця перемога бабу¬сею нашого краю.

Л' -іедою отою, про котру ми оце зараз веіеиа розмову.

Ми.юда ж таким чином бо, ото буде родом, Ж раз з переможців.

Ііорйгожешйвпа, тоб то вона.

Отаке!

По Битстцтжій пригоді створився а Берліні, столиці •німецькій бетоновий електрозавод, па шчпа-гу затппуипвх в шахті героїв.

Він був батьком ію.іодеї Динамо, яку спо¬родила йому його дружина Е.дектромай- сгоріш. _

1'пі.іько ж рук працювало пад тим, щоб її отако обладнати, спільно клопоту взнали станки і варставн асі.дяпі, поки було штам¬повано її. Цо тендітне серденько Динамо.

А збирано було його із тоненьких листоч¬ків, та. настромлено щільно на крицевий вал. І обточено ще раз.

На валу чічгуряого колектора вміщено було, а упиті Страми мотки сектора мципх діютів утоиплпсь видненько в рядкп жолоб¬ків, що навколо ротор охопили і злучились з '«юдеиторяі через топлений цинковий клиі.

Статор, Тулуп- її одливали в окремій май¬стерні, а проточено його тут же у себе,.

ІІдеперлилп діри та нарізали ріпи, прп- ь-рутилп па шруби залоте серідаїї, па яких попамотапо «дроту в сорочці», •

І нарешті зробивши лице та затилля, скла¬ли в одно і родилась Динамо.

Перейшла коал цехи оздоби та спроби. Госквітчалась в бшецучі фарби, одіорала «пашпорт» иа життя самосгіане і почала цикати собі жениха дештна;

Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа ф.тота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстамців з гармат.

То 8 була вона пазі бп ваппадма й дуже, коли б тільки ото не Мирті.

Андрії Марті допоміг.

Вій відмовивсь стріляти і «паслося пов- єташш.

У заводі «Марті» йшла гаряча робота.

Тут викінчувався повий мотор.

Вже гисар'пя давно закінчила своє зав¬дання і лиття перенеслось в топарпю.

Проточили ціліадрп в пагмисдих станках, підаишп пориві, пристругали гарнесенько картер сюди й докінчили вал колінчастий.

Все з'єднали до кутні корбюратор і рури а біжів пршіучпли, вапалтия дали і все стало готелям.

Чепурили також і його. Тілько менше піа> паппу дадаїу.

Бо ж двигун молодець, яв якийсь тобі «струцьшй» а бульвару, а він є робіишк. ,

В :і—персона серйозна, иа ціпу собі доб¬ре звав і для цяцьки себе по віддасть.

Працьовитий!

Грпгіть бубни, бий в літаврп, труби. Хай «Ш'.і'.а грає. Геть цимбали з тривькаавяи журливим та і кобза хай зажде годипу. З іш- ки пікши оту сумну точити «аптіяоиію», а потрібно діло якось діяти.

Відбувається бо цо значна подія, відкри¬вається повий маяк на Чорнім морі, що сві¬титиме вогнем червовим ва шляху для люд¬ських кораблів. •

А з Берліну...

Зі стійці фабрик та заводій вирушає аа- лізомідяпа__красупя Електрівпа.

Зовуть її Дпваио в товаристві, та вважа¬ють за найкращу річ, ява йпо в світі мож» бути.

Вона темряву тобі освітить ясним світ¬лом, а зімою з хати холод прожене.

Як гаряче літо, або жар па праці, годпа оступити в холоднілій дії.

Витешіть па наші, найтвердіший каиіпь, ■ виборе із плину потрібну річ.

А пліщ розкладая на ’ріжие повітря і зо¬лото робить з простих річоввв.

Просзкиа крізь тіло чарівніш нром'ишш і скаже що в сородипі є.

В роботі ПОМОЛІВ:,., піпестп, притримать... а як що •крутити то тлько давай.

О» в лікаря крутить свердельце для зу¬ба. Манпгаа мапеїіька и кулик завбільшки.

А ось: товчо іьзиінь у ступі залізп^і, ма¬шина чудовисько в тисячу сил.

Дрібного ж врмаддя: 'іміиочвп, горщеч¬ки. цателиі, ввтедьш всіляко правди де хата й життя... Чи р/цо той, телефони без ?! р... А що вже й казати про все дротяне. Всього і по злічиш.

Не вистачить сили, щоб все врахувати.

І все то отая Динамо.

Красуня Динамо—стосот господиня, сто тпсятіп змог та міліоп передбачень усяких.

І все це Динамо.

То не дурно ж двигун молодець чиу- ривсь так завзято та довго і зараз ось дбає про зустріч тої молодої.

Вій в новім псшешкашпо иа високім бе¬резі иоря, де маяг. аж у хмарах стремить, піджіваючп світу для себе.

Він дістане цей світ від Дипамо.

Двпгуп-соки міститься, иа пипиу пз'дч ставу.

Збоку місце лишає молодій... лружша...

Але ось і вона.

В патюшках, у намітці умотала щільно в и'агкому підстід.ію з машшіських перин, в М.ЧКІЧІЬКІЙ фотелі серденько її... з колек¬тором лсиам і в тари н схотаишо вся решта частин. .

І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і кпупу «кидають, щоб було одно. , '

Гуляйте Ж дотопіть молотками, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше цо жваве весілля.

Ось взяли па талі чавунне кільце. -За- і.і.іьц.' з велиш™ зусиллям підняли вверх (бо це гаііважкіще) І ставлять на певному тісні. ■ . ‘

Ось для молодого лаштують її лиця поло- іиппу... з його боку вмостили «щоку». -

Цілуй аш козаче, коли що молодій; не гайсь но марнуйся.

Аж ось і серденько мостять між магйга і перший цілунок відчув отой герой праці в гартованім серці своїм, аж тілько... тепер.

Торкнулися «алей до валу, цо серцем де серця тоб-ю.

Остапию шопу до лиця притулили і щіль¬но прикручено шріубами все.

На «ауСітії з'єднання повставлепо «паль» ці»...