| |
| Статья написана 8 сентября 2021 г. 20:21 |
|
| | |
| Статья написана 8 сентября 2021 г. 20:08 |
Текст книги друкується за виданнями: Микола Трублаїні. Шхуна "Колумб". Одеса. "Маяк".1974 (Морська бібліотека, кн.4) і Микола Трублаїні. Крила рожевої чайки. Київ. "Веселка". 1972 (Шкільна бібліотека) Геннадий Васильевич Гармидер — советский художник. Родился в 1945 г. в Воронеже. Закончил Киевский государственный художественный институт (1974). График, книжный иллюстратор, живописец. Протягом тривалого часу працював у видавництвах «Маяк» (Одеса) та «Дніпро» (Дніпропетровськ) https://fantlab.ru/art2852 
|
| | |
| Статья написана 15 марта 2020 г. 00:09 |
Романы с фантастическим элементом и шпионским участием: "Глубинный путь" и "Шхуна "Колумб" 16-окт-2011 04:12 — "Пирит в советской литературе" 04. Девушка на ступеньках Как вы, наверное, знаете, пирит (он же какой-то там колчедан) — "золото-обманка". На золото похож, но какой облом — не оно! И это его свойство периодически используется в литературе. (Мне глючится, что не только в советской, но примеров сейчас не приведу). Про Трублаини и "Лахтак" я уже как-то рассказывала (отрицательные герои-капиталисты находят пирит и, естественно, обламываются, приняв его за золото, положительные герои — советские люди — находят нефть на благо Родине).
А вот еще пример. Е.Астахов, "Апсны — Страна Души". Герой там положительный. Поэтому он найденный пирит скрыл (естественно, считая его золотом), собираясь сказать об открытии "золотых россыпей" "честным государственным людям". И таки сказал — советским (естественно) геологам. Для построения дороги к месторождению барита. А вот почему у Астахова герой не мог найти настоящее золото? (Не считая того факта, что в тех горах его быть не должно). Потому ли, что "неорганизованным гражданам" не положено такое находить и, тем более, решать судьбу находки (счел геологов хорошими людьми — сказал, не счел — не сказал)? Потому ли, что государство достаточно сильно и богато, чтобы не нуждаться в подобного рода помощи? Потому ли, что золото — это так, "ценно для капиталистов", для советского же государства ценнее сырье (тот же барит, возможно — пирит как он есть)? 2-окт-2011 05:36 — А вот еще забавное... 04. Девушка на ступеньках До меня только что дошло, что, похоже, у Шерстобитова в "Аквалангах на дне" снимают фильм по "Шхуне "Колумб"" Трублаини. Характерные имена героев, некоторые моменты — "Герой фильма – отважный и веселый Марко, мальчишка из рыбацкого поселка, – один плывет в бушующем море, ныряет, чтобы достать брошенный врагом пакет, даже дерется в воде. А мальчик, который играет Марко, сам хоть и плавает, хоть и ныряет, но не так азартно, не так легко и уверенно, как это нужно будет в кадре. Он же городской, этот мальчик, он море до приезда сюда в глаза не видал. Где он тем плавал и нырял, на какой-то Оке или Каме?.. А тут нужно будет держаться на штормовых волнах, нужно будет прыгать в воду с тонущей лодки, надо будет сниматься под водой. А какой нетренированный мальчик сможет все это сделать так, чтобы зритель поверил, что Марко настоящий мальчишка из морского поселка, внук рыбака, сын рыбака?", "А в скалах Голубой бухты рабочие с киностудии уже строили небольшой домик с усадьбой. Это будет такая декорация для съемок. Там должны будут по фильму жить старый рыбак с внучкой и огромная сторожевая собака Разбой.", "Он завидовал самому Марко, юнге, такому же мальчишке, как и он сам. И на лодке в шторм ходил, и очень хитрого, опасного врага помог обнаружить, и столько времени в море продержался. А как он вел себя на шхуне, захваченной диверсантами, как отчаянно боролся под водой!" Правда, вот никакого Володи у Трублаини нет. И образ героини фильма у Шерстобитова — "Во-первых, ни косичек, ни бантиков, а коротко подстриженные волосы с небольшой челочкой. Во-вторых, изящные темные очки. В-третьих, в-четвертых и в-пятых, одета она была совсем щегольски, просто пижонски, как определил Ромка. В самом деле, разве не пижонство носить в жаркий июньский день кожаную зеленую короткую курточку на "молниях", серые узкие брючки и белые туфельки." — какой-то странный для экранизации Трублаини. Хотя, с другой стороны, сценарий могли и "осовременить". Очень в таком случае интересно, какая же страна окажется "главным врагом". С очередной же стороны, в фильме как раз этот момент обойти проще... Или нет? 17-апр-2010 03:45 — Н.Трублаини, "Шхуна "Колумб"" 04. Девушка на ступеньках Забавно: как старательно автор избегает всяческих указаний на гражданство "врагов". "Здесь" ("Правда, гимназию русскую вы кончали уже _здесь_, а в России потом были только дважды, как турист, но я полагаю, что последняя четырехмесячная поездка во многом помогла вашей тренировке?"), "_иностранный_ моряк с повязкой на глазу", "_иностранный_ пароход", "пятисотваттные лампы залили электричеством _город_", "_иностранная_ подводная лодка", "_пиратская_ подводная лодка", "_враги_, подошедшие к Лебединому острову на подводной лодке", "пираты", "ответила Люда на _родном языке_ Анча"... И — ни одного уточнения. Самое близкое — это "известная агрессивная держава" ("герб известной агрессивной державы", "Впрочем, даже если бы Марко разбирался во всех военных формах на свете, он все равно удивился бы, увидев форму своего конвоира. Она напоминала форму многих флотов, но ни одному из них не принадлежала. Командование подводной лодки, появившейся в мирное время с вражескими целями в чужих водах, прибегло на всякий случай к различным способам маскировки. Одним из них была замена всех надписей и обозначений на стенах, дверях и машинах всевозможными иксами, тире и звездочками. Все было сделано для того, чтобы не раскрыть в случае провала своей государственной принадлежности. Только Анч случайно надел китель с форменными пуговицами. При самой тщательной маскировке из поля зрения конспираторов выпадают какие-нибудь мелочи, которые позднее могут пригодиться внимательному разведчику.") — но какая держава в то время считалась агрессивной?.. Исходя из монолога шефа — "Перед первой мировой войной немецкие пароходы, шедшие в Бразилию с грузом, вынуждены были возвращаться в Германию, порожняком. Для балласта они нагружали свои трюмы монацитовым песком. Когда началась война, грозные гиганты-дирижабли часто гибли от маленькой зажигательной пули. Одной искры было достаточно, чтобы взорвать водород, которым была наполнена оболочка дирижабля. И вдруг немецкие дирижабли удивили неприятеля: в них попадали снаряды, но корабли не взрывались, а спокойно летели дальше. Почему? Потому, что их оболочки наполнялись уже не водородом, а гелием, добытым из монацитовых песков. А гелий не загорается. Ну, а теперь наши химики открыли, что гелий употребляется в военном деле не только для наполнения дирижаблей. К сожалению, за границей знают, что на наших последних подводных лодках стоят новые двигатели, работающие на гремучем газе, добываемом разложением воды на кислород и водород с помощью электролиза. Эти двигатели дают возможность намного уменьшить вес подводных лодок и увеличить скорость их хода и время пребывания под водой. Лодки с такими двигателями втрое сильнее лодок, движущихся под водой с помощью электроаккумуляторов, а над водой – обычных дизелей. Так вот, за границей кое-что об этом знают, но не знают конструкции двигателей и того, что для сжигания гремучего газа необходим гелий. Больше о значении гелия я ничего не скажу. Техника этого дела – тайна. Если Советская Россия получит большое количество гелия… вы знаете, что гелий имеют лишь Соединенные Штаты и за границу его почти не продают… если большевики получат много гелия, они, во-первых, наполнят им свои дирижабли, во-вторых, мы не гарантированы, что они не догадаются использовать гелий так же, как и мы. Наконец, следует отметить, что хотя гелия содержится в торианите значительное количество, но инженеры до сих пор не разрешили технологической проблемы добывания его из торианита заводским способом. Если бы эту проблему разрешили у нас, то, возможно, мы смогли бы организовать добывание гелия из торианитового песка, небольшое количество которого встречается на островах Индийского океана." — "мы" — это не Германия, не США. Британия? Но Марко знает английский, а разговоров Анча с командиром не понимал. Люда разговоры на подводной лодке понимает, но нигде не сказано, какие языки она знает. 9-апр-2010 02:34 — Н.Трублаини, "Лахтак" 04. Девушка на ступеньках Очень, очень... _характерная_ для своего времени книга. Тут и интернационализм, и — все-таки — превосходство социалистического советского народа, и "расслоение по классовому признаку" (причем кто побогаче — те гады во всех отношениях). И "обращение в социализм". И характерная такая деталь: представители загнивающего капиталистического общества находят золото-обманку (даже и не будь оно пиритом — это, в общем, лишь средство обогащения), а представители передового социалистического — нефть, "один из ценнейших для промышленности и транспорта продуктов". PS. Любопытно, шкипер _Ларсен_ — это не отсылка ли к "Морскому волку" Дж.Лондона? PPS. Вот интересно, если посчитать в советской приключенческой литературе встречаемость трех сюжетных ходов: подозревают, оказывается "не-гадом"; подозревают, оказывается гадом; не подозревают, оказывается гадом — какой окажеся самым частым? 5-апр-2010 03:25 — А какая польза... 04. Девушка на ступеньках ...от ГЭС? Помимо электричества? Объясняю смысл вопроса: у Трублаини в "Глубинном пути" есть такой момент: "Из докладной записки вы видите, что сама прокладка туннеля требует колоссального количества электроэнергии и тем самым ставит на реальную почву проблему Ангарского гидроэлектрокомбината. Ранее, как вам известно, вопрос о создании серии огромных электростанций на Ангаре упирался в невозможность найти поблизости потребителей для десяти миллионов киловатт энергии. Теперь такими потребителями будут подземный электропуть и связанные с ним предприятия." То есть получается, что этот Ангарский гидрокомбинат должен был приносить и еще какую-то пользу, помимо электричества. Электричество как раз было "побочным продуктом", который было некуда девать — поэтому гидрокомбинат и не строили. Нашли куда девать — отлично, теперь можно и построить. Так вот: а в чем же смысл этого гидрокомбината, кроме как в электроэнергии??? -апр-2010 15:54 — Читала я тут на днях "Глубинный путь" Трублаини... 04. Девушка на ступеньках Обнаружила там нежно любимую шпионскую линию. И задумалась: а ведь в "старых" советских шпионских повестях собственно _личности_ шпиона (не его действиям, а "как он дошел до жизни такой") практически ведь не уделялось внимания. Личностям его "местных" (т.е. советских) помощников внимания тоже не как-то особо не уделялось (скажут, к примеру, что они из "бывших" — ну и хватит). А с какого-то момента это все стали расписывать как-то подробнее, стали их, шпионов, как-то "очеловечивать". Естественно, с уклоном в обличение капитализма... Кажется, это началось именно в период "оттепели". https://silent-gluk.livejournal.com/tag/%...
|
| | |
| Статья написана 7 февраля 2020 г. 16:20 |
Малюнки Ади Рибачук і Володимира Мельниченка...Рисунки Ады Рыбачук и Владимира Мельниченко Mykola Trublajini. Eine lustige Schiffsreise: Erzählungen (Шалуны на пароходе: Рассказы) / Пер. Эвелины Ризвановой (Evelyn Riswanowa) и Ивана Сойко (Iwan Soiko); Худ. Ада Рыбачук (Ada Rybatschuk) и Владимир Мельниченко (Wolodymyr Melnytschenko). – Kiew: Verlag Dnipro, 1983. – 88 с. 55 коп. 33 000 экз. (п) – подписано к печати 18.10.1983 г. – [На немецком языке] Крылья розовой чайки (Die Möwe mit den rosa Flügeln) – с.5-29 Житель Ореховской протоки (Der Bewohner des Lischtschyniwska-Flußarms) – с.30-48 Шамба (Schamba) – с.49-64 Шалуны на пароходе (Eine lustige Schiffsreise) – с.65-73 Сын охотника (Der Sohn des Jägers) – с.74-79 Снежинка и водолаз (Das Schneeflöckchen und der Taucher) – с.80-85 Об авторе (Uber den Verfasser) – с.86
|
| | |
| Статья написана 20 мая 2014 г. 19:36 |
В літературі відомі численні випадки, коли письменники — майстри пригодницького жанру звертались до історичних тем. Дехто з них користався оригінальним способом співставлення минулого з сучасним, переносячи людей сучасного в минуле. Це виглядало так, немовби уельсівська машина часу переносила героя не в майбутні, а в минулі часи. Марк Твен в романі «Янкі при дворі короля Артура» скористався для цього захоруванням героя після сильного удару по голові. Хаггард в романі «Копальні царя Соломона» приводить героїв у країну, що багато віків ізольована від іншого світу непрохідними безводними пустелями і високими горами. Володимир Владко в романі «Нащадки скіфів» користується способом дещо подібним до способу, якого вжив Генрі Райдер Хаггард. І там і тут герої шукають дорогоцінності; хоча мета цих розшуків і різна, бо там герої — представники капіталістичного суспільства, а у Владка — радянські люди, але і там і тут одночасно з дорогоцінностями вони знаходять давні племена, які ведуть особливе, цілком відокремлене від усього світу життя. Основна і головна відміна романа Владка від романа Хаггарда та, що Владко ставив своїм завданням, використовуючи захоплюючу, інтригуючу форму розповіді, показати читачеві життя таємничого народу скіфів, що жили колись на території України і зникли, не залишивши жодних писаних пам’яток про себе, а завданням Хаггарда було лише дати читабельний роман. Для Владка ця спроба була оригінальна тим, що вперше він спробував свої сили в жанрі історичного романа, принаймні в близькому до нього. Одночасно він скористався своїм попереднім досвідом в галузі науково — фантастичної і пригодницької літератури. Це допомогло йому створити інтригуючий сюжет, надати творові яскравофантастичного забарвлення, наситити його деякими елементами техніцизму і популярно розповісти про побут скіфів. Коротко зміст романа такий. Наукова експедиція в складі вченого геолога, вченого археолога і двох студентів у глухому, непромисловому кутку Донбасу розвідує велику печеру, де мусять бути поклади золота. З цієї печери вони потрапляють у ще більшу. Це вже не печера, а цілий підземний світ, близький до того, який знайшли герої Жюля Верна в романі «Подорож до центра Землі». В цьому підземеллі зберігаються нащадки давніх скіфів. Досить велике плем’я, що непорушно зберегло увесь побут і звички своїх предків. Скіфи, брати Сколот і Дорбатай, з яких один ватажок племені, а другий головний віщун, в боротьбі між собою хотять скористатися геологами. Син Сколота Гартак намагається одружитися з студенткою Лідою. Геологи вступають в боротьбу з віщуном, що хоче їх знищити, лякають скіфів своєю собакою, вибухами пістонів, цигарковим димом, пускаючи його ротом і носом, та кишеньковим електричним ліхтариком. Тут знов-таки напрошується паралель з «Копальнями царя Соломона». У Хаггарда герої ведуть жорстоку боротьбу з головною відьмою племені і для залякування ворогів користуються вставною челюстю одного з героїв, навіваючи жах на «дикунів», то виймаючи, то вставляючи челюсть. Зрештою, геологи об’єднуються з рабами та бідними воїнами, що підіймають повстання проти віщунів та багатіїв. В самому розпалі боротьби геологам вдається знов опинитися в тій печері, відкіля вони попали до скіфів. їхня подорож закінчена. Вони ще знаходять поклади золота і щасливі повертаються додому. Що це, сон? Ні. Якась хвороблива уява? Теж ні. Автор закінчує так, ніби це цілковита реальність. Юний читач, для якого призначена ця книга, заплющує очі, і уявляє, що під Донбасом на незначній глибині простяглася колосальна печера, цілий підземний світ з лісами, де бродять дикі вепри, із степами, де пасуться табуни коней, течуть підземні ріки і, нарешті, живуть скіфські племена з рабами-греками. І той уявний світ, безперечно, затулить усі відомості про життя і побут стародавніх скіфів. Але, розплющивши очі, читач відчує абсолютну нереальність цього світу і не повірить так само у відомості про скіфів, що їх розповідає автор. Застосування фантастичних прийомів і взагалі фантастики в творах, що мають на меті показати минуле якогось народу, вимагає виняткової обережності, вмілості і глибоких знань. Навряд чи виправдовує себе той прийом, якого в даному разі вжив В. Владко, співставляючи сучасних людей з людьми давнього минулого, щоб цим способом познайомити нас з тим минулим. Чи не слід було йому зважити на досвід Роні, що в своїх романах «Вамірех, людина кам’яної доби», «По вогонь», «Чорна земля» — творах по суті цілком фантастичних — зумів захоплююче розповісти про доісторичну людину, не викликаючи у читача сумнівів. Манера реального показу нереальних по суті речей негативно позначилася на змалюванні героїв романа. Найвиразнішим і до деякої міри провідним героєм романа є комсомолець Арон, закоханий у Ліду. Це людина експансивна, із значною долею хлоп’ячого в характері, що робить його не цілком дорослим, трошки амбітна, трохи жартівлива і навіть з легесеньким відтінком в’їдливості. Хоча це не тип, навіть не герой з цілком накресленим характером, але все ж образ його занотовується в пам’яті читача з перших сторінок романа. Так чи інакше уявляє читач Ліду, бо вона ж єдина героїня романа, хоча на підставі відомостей, що подає про неї автор, дати характеристику цій студентці трудненько. В значно гіршому становищі перебувають двоє літніх вчених-— геолог Іван Семенович і археолог Дмитро Борисович. Обидва вони такі невиразні і такі схожі між собою, що лише дочитуючи роман, ледве-ледве починаєш їх розрізняти. Авторові, що звик орудувати в своїх науково- фантастичних творах з героями-«масками», зрадив його досвід. Не можна було подавати двох представників близьких наук без якоїсь дуже виразної різниці між ними. Значно слабше змалювавши характери своїх героїв — скіфів, автор все ж залишився у виграшному становищі завдяки екзотичності цих постатей, поклавши на кожного з них свою специфічну функцію. Дорбатай, Гартак і Сколот належать до негативних героїв, а Варкан і Роніс до позитивних. Хоча всі вони виглядають в кінці досить блідо, але справжня невдача спіткала автора лише в опрацюванні одного образу. Маємо на увазі ватажка скіфів Сколота. Вчені, що потрапили в полон до скіфів, віддають йому перевагу перед Дорбатаєм і симпатизують Сколотові, хоча й ведуть розмови, що, мовляв, він такий самий експлуататор: і ворог трудящих скіфів, як і віщун. Але не видно справжніх причин боротьби між ватажком і віщуном, не показано ставлення ватажка до своїх підлеглих. Автор показує Сколота симпатичною людиною і водночас намагається розвінчати його. Але робить це не в дії, а в авторських сентенціях, що висловлюються через геологів, про несполучність ролі ватажка з роллю, так би мовити, порядної людини. Мабуть, найбільш негативно позначилася на романі ота неправдива консервація цілого племені, що мусило в особливих умовах підземного світу непорушно зберегти соціальний лад, економічні та громадські взаємовідносини скіфського суспільства. Тут мимоволі напрошується аналогія з відомим твором Конан Дойля «Маракотова безодня», твором найменш вдалим з усіх фантастичних творів цього письменника. Там Конан Дойль заселяє глибини Атлантичного океану людьми, нащадками мешканців легендарної Атлантиди. Мешканці глибин океану пристосувалися до надмірного зовнішнього тиску води, що дорівнюється кільком тисячам атмосфер, мають спеціальне. освітлення, живуть в старовинних палацах, охороняють мову і традиції своїх предків, лише змінили характер своєї виробничої техніки та режим свого харчування. У Владка його нащадки скіфів не зазнали навіть і таких змін. Минули тисячоліття, і все залишилось так, як було. Саме це і створює гостре протиріччя з тією фантастичною формою консервації, до якої вдається автор, коли пише про таємниче велетенське підземелля, де мандрують нащадки скіфів. Чи не краще було шукати виходу з цього становища хоча б у сні або маренні? Ніяк не можна відмовити авторові в надзвичайній сміливості фантазії, в творчому польоті цієї фантазії і тим досадніше, що іноді він застосовує способи, які дуже знижують цей творчий розмах і цю сміливість. Наприклад, зовсім невиправдано звучить врятування з допомогою кишенькового ліхтарика від загону скіфської кінноти, що женеться за втікачами. Автор надто звузив свої можливості, даючи змогу вченим розмовляти з скіфами лише з допомогою подвійного перекладу. З чотирьох членів експедиції тільки археолог знає стародавню грецьку мову. А серед скіфів теж лише одиниці володіють цією мовою. Роман супроводить післямова професора Семенова — Зусера. Ця післямова викликає деякий подив. Виклавши із короткому нарисі історію скіфів, проф. Семенов-Зусер зауважує: «...Я повинен відзначити, що деякі положення й факти автора іноді розбігаються зі встановленими наукою уявленнями про життя і побут скіфів». Очевидно, мова йде про кілька таких положень і фактів, але у післямові наводиться лише один факт. Професор Семенов-Зусер зазначає, що у скіфів не могло бути рабів-греків. І далі вів пише: «Треба також відзначити кілька неточностей в освітленні фізико-географічних даних та перебільшення окремих моментів з громадського і військового життя народів». Які ж саме неточності» у післямові нічого не сказано. Треба думати, що коли ті положення, які розбігаються з історико-археологічними даними, і ті неточності автор виправив, то про це зовсім не треба згадувати. Коли ж вони залишилися, то саме завдання передмови — пояснити їх. Який же загальний висновок хочеться зробити з усього сказаного? Роман написано, надруковано, і читачі, безперечно, з великим інтересом читають його. Він свідчить про майстерність автора володіти сюжетом, захоплююче будувати розповідь, але тверезий облік недоліків твору повинен підказати авторові, що творчий метод, яким він користався в цій новій для нього роботі, вимагає докорінного перегляду, бо кожен жанр має свої вимоги і на них треба зважати. 1. В. Владко. Нащадки скіфів. Роман. 308 стор. Дитвидав. ЦК ЛКСМУ. Микола Трублаїні. "Літературний журнал" №10 / 1940. Віднайшов © Вячеслав Настецкий, 2014
|
|
|
облако тэгов
[/url]
