В літературі відомі численні випадки, коли письменники — майстри пригодницького жанру звертались до історичних тем. Дехто з них користався оригінальним способом співставлення минулого з сучасним, переносячи людей сучасного в минуле. Це виглядало так, немовби уельсівська машина часу переносила героя не в майбутні, а в минулі часи. Марк Твен в романі «Янкі при дворі короля Артура» скористався для цього захоруванням героя після сильного удару по голові. Хаггард в романі «Копальні царя Соломона» приводить героїв у країну, що багато віків ізольована від іншого світу непрохідними безводними пустелями і високими горами.
Володимир Владко в романі «Нащадки скіфів» користується способом дещо подібним до способу, якого вжив Генрі Райдер Хаггард. І там і тут герої шукають дорогоцінності; хоча мета цих розшуків і різна, бо там герої — представники капіталістичного суспільства, а у Владка — радянські люди, але і там і тут одночасно з дорогоцінностями вони знаходять давні племена, які ведуть особливе, цілком відокремлене від усього світу життя. Основна і головна відміна романа Владка від романа Хаггарда та, що Владко ставив своїм завданням, використовуючи захоплюючу, інтригуючу форму розповіді, показати читачеві життя таємничого народу скіфів, що жили колись на території України і зникли, не залишивши жодних писаних пам’яток про себе, а завданням Хаггарда було лише дати читабельний роман.
Для Владка ця спроба була оригінальна тим, що вперше він спробував свої сили в жанрі історичного романа, принаймні в близькому до нього. Одночасно він скористався своїм попереднім досвідом в галузі науково — фантастичної і пригодницької літератури. Це допомогло йому створити інтригуючий сюжет, надати творові яскравофантастичного забарвлення, наситити його деякими елементами техніцизму і популярно розповісти про побут скіфів.
Коротко зміст романа такий. Наукова експедиція в складі вченого геолога, вченого археолога і двох студентів у глухому, непромисловому кутку Донбасу розвідує велику печеру, де мусять бути поклади золота. З цієї печери вони потрапляють у ще більшу. Це вже не печера, а цілий підземний світ, близький до того, який знайшли герої Жюля Верна в романі «Подорож до центра Землі». В цьому підземеллі зберігаються нащадки давніх скіфів. Досить велике плем’я, що непорушно зберегло увесь побут і звички своїх предків. Скіфи, брати Сколот і Дорбатай, з яких один ватажок племені, а другий головний віщун, в боротьбі між собою хотять скористатися геологами. Син Сколота Гартак намагається одружитися з студенткою Лідою. Геологи вступають в боротьбу з віщуном, що хоче їх знищити, лякають скіфів своєю собакою, вибухами пістонів, цигарковим димом, пускаючи його ротом і носом, та кишеньковим електричним ліхтариком.
Тут знов-таки напрошується паралель з «Копальнями царя Соломона». У Хаггарда герої ведуть жорстоку боротьбу з головною відьмою племені і для залякування ворогів користуються вставною челюстю одного з героїв, навіваючи жах на «дикунів», то виймаючи, то вставляючи челюсть.
Зрештою, геологи об’єднуються з рабами та бідними воїнами, що підіймають повстання проти віщунів та багатіїв. В самому розпалі боротьби геологам вдається знов опинитися в тій печері, відкіля вони попали до скіфів. їхня подорож закінчена. Вони ще знаходять поклади золота і щасливі повертаються додому.
Що це, сон? Ні. Якась хвороблива уява? Теж ні. Автор закінчує так, ніби це цілковита реальність. Юний читач, для якого призначена ця книга, заплющує очі, і уявляє, що під Донбасом на незначній глибині простяглася колосальна печера, цілий підземний світ з лісами, де бродять дикі вепри, із степами, де пасуться табуни коней, течуть підземні ріки і, нарешті, живуть скіфські племена з рабами-греками. І той уявний світ, безперечно, затулить усі відомості про життя і побут стародавніх скіфів. Але, розплющивши очі, читач відчує абсолютну нереальність цього світу і не повірить так само у відомості про скіфів, що їх розповідає автор.
Застосування фантастичних прийомів і взагалі фантастики в творах, що мають на меті показати минуле якогось народу, вимагає виняткової обережності, вмілості і глибоких знань. Навряд чи виправдовує себе той прийом, якого в даному разі вжив В. Владко, співставляючи сучасних людей з людьми давнього минулого, щоб цим способом познайомити нас з тим минулим. Чи не слід було йому зважити на досвід Роні, що в своїх романах «Вамірех, людина кам’яної доби», «По вогонь», «Чорна земля» — творах по суті цілком фантастичних — зумів захоплююче розповісти про доісторичну людину, не викликаючи у читача сумнівів.
Манера реального показу нереальних по суті речей негативно позначилася на змалюванні героїв романа. Найвиразнішим і до деякої міри провідним героєм романа є комсомолець Арон, закоханий у Ліду. Це людина експансивна, із значною долею хлоп’ячого в характері, що робить його не цілком дорослим, трошки амбітна, трохи жартівлива і навіть з легесеньким відтінком в’їдливості. Хоча це не тип, навіть не герой з цілком накресленим характером, але все ж образ його занотовується в пам’яті читача з перших сторінок романа.
Так чи інакше уявляє читач Ліду, бо вона ж єдина героїня романа, хоча на підставі відомостей, що подає про неї автор, дати характеристику цій студентці трудненько. В значно гіршому становищі перебувають двоє літніх вчених-— геолог Іван Семенович і археолог Дмитро Борисович. Обидва вони такі невиразні і такі схожі між собою, що лише дочитуючи роман, ледве-ледве починаєш їх розрізняти. Авторові, що звик орудувати в своїх науково- фантастичних творах з героями-«масками», зрадив його досвід. Не можна було подавати двох представників близьких наук без якоїсь дуже виразної різниці між ними.
Значно слабше змалювавши характери своїх героїв — скіфів, автор все ж залишився у виграшному становищі завдяки екзотичності цих постатей, поклавши на кожного з них свою специфічну функцію. Дорбатай, Гартак і Сколот належать до негативних героїв, а Варкан і Роніс до позитивних. Хоча всі вони виглядають в кінці досить блідо, але справжня невдача спіткала автора лише в опрацюванні одного образу. Маємо на увазі ватажка скіфів
Сколота. Вчені, що потрапили в полон до скіфів, віддають йому перевагу перед Дорбатаєм і симпатизують Сколотові, хоча й ведуть розмови, що, мовляв, він такий самий експлуататор: і ворог трудящих скіфів, як і віщун. Але не видно справжніх причин боротьби між ватажком і віщуном, не показано ставлення ватажка до своїх підлеглих. Автор показує Сколота симпатичною людиною і водночас намагається розвінчати його. Але робить це не в дії, а в авторських сентенціях, що висловлюються через геологів, про несполучність ролі ватажка з роллю, так би мовити, порядної людини.
Мабуть, найбільш негативно позначилася на романі ота неправдива консервація цілого племені, що мусило в особливих умовах підземного світу непорушно зберегти соціальний лад, економічні та громадські взаємовідносини скіфського суспільства. Тут мимоволі напрошується аналогія з відомим твором Конан Дойля «Маракотова безодня», твором найменш вдалим з усіх фантастичних творів цього письменника. Там Конан Дойль заселяє глибини Атлантичного океану людьми, нащадками мешканців легендарної Атлантиди. Мешканці глибин океану пристосувалися до надмірного зовнішнього тиску води, що дорівнюється кільком тисячам атмосфер, мають спеціальне. освітлення, живуть в старовинних палацах, охороняють мову і традиції своїх предків, лише змінили характер своєї виробничої техніки та режим свого харчування.
У Владка його нащадки скіфів не зазнали навіть і таких змін. Минули тисячоліття, і все залишилось так, як було. Саме це і створює гостре протиріччя з тією фантастичною формою консервації, до якої вдається автор, коли пише про таємниче велетенське підземелля, де мандрують нащадки скіфів. Чи не краще було шукати виходу з цього становища хоча б у сні або маренні?
Ніяк не можна відмовити авторові в надзвичайній сміливості фантазії, в творчому польоті цієї фантазії і тим досадніше, що іноді він застосовує способи, які дуже знижують цей творчий розмах і цю сміливість. Наприклад, зовсім невиправдано звучить врятування з допомогою кишенькового ліхтарика від загону скіфської кінноти, що женеться за втікачами. Автор надто звузив свої можливості, даючи змогу вченим розмовляти з скіфами лише з допомогою подвійного перекладу. З чотирьох членів експедиції тільки археолог знає стародавню грецьку мову.
А серед скіфів теж лише одиниці володіють цією мовою.
Роман супроводить післямова професора Семенова — Зусера. Ця післямова викликає деякий подив. Виклавши із короткому нарисі історію скіфів, проф. Семенов-Зусер зауважує:
«...Я повинен відзначити, що деякі положення й факти автора іноді розбігаються зі встановленими наукою уявленнями про життя і побут скіфів». Очевидно, мова йде про кілька таких положень і фактів, але у післямові наводиться лише один факт. Професор Семенов-Зусер зазначає, що у скіфів не могло бути рабів-греків. І далі вів пише: «Треба також відзначити кілька неточностей в освітленні фізико-географічних даних та перебільшення окремих моментів з громадського і військового життя народів». Які ж саме неточності» у післямові нічого не сказано.
Треба думати, що коли ті положення, які розбігаються з історико-археологічними даними, і ті неточності автор виправив, то про це зовсім не треба згадувати. Коли ж вони залишилися, то саме завдання передмови — пояснити їх.
Який же загальний висновок хочеться зробити з усього сказаного?
Роман написано, надруковано, і читачі, безперечно, з великим інтересом читають його. Він свідчить про майстерність автора володіти сюжетом, захоплююче будувати розповідь, але тверезий облік недоліків твору повинен підказати авторові, що творчий метод, яким він користався в цій новій для нього роботі, вимагає докорінного перегляду, бо кожен жанр має свої вимоги і на них треба зважати.
1. В. Владко. Нащадки скіфів. Роман. 308 стор. Дитвидав. ЦК ЛКСМУ.
Микола Трублаїні. "Літературний журнал" №10 / 1940.
Віднайшов © Вячеслав Настецкий, 2014