Как обычно, лейтенант Петр Смирнов вышел вечером на пост с биноклем в руках. Привычным движением он поднял бинокль, повернул кольца окуляров. Из легкого дрожащего тумана выплыли, словно догоняющие друг друга, белые гребешки волн. Лейтенант Смирнов медленно поднимал бинокль все выше и выше, внимательно, по сложившейся привычке осматривая море до самого синеватого горизонта. Кажется, все так же, как и вчера, как и позавчера…

Но, вдруг, бинокль остановился. Крепкие пальцы плотнее сжали черные длинные трубы. Серые глаза сузились, пристальнее всматриваясь в даль. Одна черная точка, две, три, четыре… и темные дымовые черточки над ними… сомнений нет — эскадра!

В ту же секунду настороженные уши лейтенанта услышали тревожный звон. Электрические сигнальные лампочки вспыхивали справа, слева, позади, во всех помещениях. Боевая тревога! По местам!

На море, на берег падал сумрак. Он приближался с востока, от пенящихся далеких волн. С советского востока, куда стремилась вражеская фашистская эскадра.

Командиры эскадрильи торпедных катеров слушали четкие слова приказа, вглядываясь в стройную, всегда подтянутую фигуру командира соединения:

— Донесениями и наблюдениями установлено, что в море появились фашистские корабли. Командование приказывает выйти в море, разыскать вражеские корабли и уничтожить их. Операцию проводить с погашенными бортовыми огнями. Действуем совместно с авиацией. Выход назначаю через десять минут. Все понятно? По местам, товарищи!

Уже стоя в командной рубке и ожидая сигнала, лейтенант Смирнов услышал тихий разговор двух краснофлотцев своего катера:

— Выходит, фашисты все-таки решились?

— Как видишь. Встретим их как следует, а?

— Уж мы не уступим красноармейцам, будь уверен! Это же, наверное, фашисты десант хотят высадить? Будет им десант — прямо на дно!

— Слушать сигнал! — приказал лейтенант. И сразу стало тихо. Слышно было только, как плещутся небольшие волны, ударяясь о борта катера. Остались последние минуты…

Да, фашистская военщина решила в этот раз попытать счастья на море. Вражеская эскадра с потушенными огнями, приближалась к советским берегам. Впереди и сзади шли дозорные судна, далее — миноносцы, в центре которых двигался флагманский линкор "Штальхельм". И уже под их защитой плыли транспортные корабли с десантными частями.

Намерения фашистов были понятны. Потому и выбрали они этот удаленный участок советского побережья, чтобы обеспечить возможность первого десанта. Фашистам нужна была первая точка на берегу, откуда уже можно было бы разворачивать силы. И командование эскадры было абсолютно уверено, что операция будет успешной, потому что по всем данным именно в этой точке побережья не могло быть значительных сил советского военно-морского флота.

Эскадра медленно продвигалась на юго-восток. Уже давно наблюдатели обшаривали биноклями далекое темное побережье. Но они не могли найти ни одного огонька, ни одной светлой точки. Все на востоке было темное и безжизненное, словно вдоль всего побережья не осталось ни одного человека.

Наклонившись над морской картой, командующий эскадрой адмирал Фрессер слушал рапорты радистов, которые читал ему адъютант. До сих пор все было в порядке. Вероятно, советское командование не ожидало появления вражеской эскадры в этом районе. Иначе заметны были бы какие-нибудь признаки подготовки к встрече. Наблюдатели докладывали, что на всем расстоянии до самого берега море было чистое. Оставалось только преодолеть возможное сопротивление береговой артиллерии.

Адмирал Фрезер поднял квадратную голову с тяжелыми челюстями. Круглые очки его сухо блеснули. Он положил длинный прокуренный желтый палец на карту:

— Приказ — "выслать эскадрилью самолетов-разведчиков в сторону берега. Вместе с ними, вылетают бомбардировщики. Задача — уничтожить батареи береговой артиллерии и обеспечить высадку десанта. Все рапорты передавать мне".

Флагманский линкор "Штальхельм", как и остальные корабли эскадры, шел без огней. Вечерняя тишина нарушалась только непрерывным плеском свежих волн о борта линкора. Скрытые в глубине огромного стального корпуса дизели, работали бесшумно; только иногда ритмично вздрагивала палуба. Адмирал Фрессер вновь поднял голову: он услышал мощный рокот самолетов, которые взлетели с палубы авианосцев и сразу устремлялись к советским берегам, выполняя его приказ.

Адмирал взмахом руки подозвал к себе начальника штаба.

— Прошу.

Он очертил карандашом две точки на берегу, сильно нажимая на карту:

— Окончательно решено высаживать десант именно здесь. Я уверен, что в этом пустынном месте мы не встретим…

Фраза оборвалась. Зазвонил телефон. Одновременно мелькнул тревожный сигнальный красный огонек на столе адмирала. Длинный желтый палец нажал на кнопку. Из репродуктора зазвучал голос:

— Командир эскадрильи разведчиков докладывает, что на него неожиданно напали советские истребители. Он принимает бой своими силами, прикрывая бомбардировщики.

Адмирал вопросительно посмотрел на начальника штаба. Но спросить он ничего не успел, потому что тот же голос снова произнес:

— Командир эскадрильи разведчиков докладывает, что советские самолеты разделились на две группы. Первая атакует наши самолеты, вторая прорвалась в направлении эскадры, курс вест.

— Боевая тревога! — сухо приказал адмирал. — Приказываю встретить самолеты огнем зенитной артиллерии. Использовать звукоулавливатели. Курс не меняется. Поднять эскадрильи истребителей!

Он встал, положив карандаш на карту, выпрямился. Да, советское командование как-то узнало о приближении эскадры. Ладно, адмирал Фрессер готов драться. Он уверен в своих силах.

Флагман "Штальхельм", не сбавляя скорости шел на восток…

* * *

…Море наполнилось оглушительным грохотом. Откуда он доносился, этот грохот, нельзя было разобрать. Ни огонька, ни искорки. Даже звезды, и те казалось спрятались, словно испугавшись. Грохот заполнил собой все пространство, всю тьму между пенными волнами и низким черным небом.

Раз за разом темноту прорезали острые голубые лезвия прожекторов и так же быстро гасли, чтобы не дать самолетам возможности ориентироваться по ним. Звукоулавливатели указывали на приближение советских самолетов с востока. Но вскоре все смешалось, потому что в воздух, навстречу советским самолетам, поднялись немецкие истребители. Теперь казалось, что грохот идет не только сверху, но и снизу, отражаясь от поверхности моря. Но только ли казалось?

Вот в вышине появились ослепительные огненные точки. Они разгорались все сильнее и сильнее. Еще секунда, две, и это уже не точки, а яркие огненные факелы, которые медленно опускались, заливая все внизу белым ослепительным светом. Советские самолеты сбросили на парашютах осветительные приборы. На черном фоне моря с его белыми пенными барашками четко обозначились очертания фашистских кораблей. Словно в ответ на это, на кораблях немецкой эскадры вспыхнули прожекторы.

Теперь лучи не гасли, как раньше, им незачем было прятаться. В диком причудливом танце лучи метались по небу в поисках самолетов. Вот они, несколько небольших быстрых металлических шмелей! Неожиданно, зенитные орудия кораблей выплюнули огненные залпы.

Но зенитки опоздали. Сверху уже падали бомбы: вслед за истребителями в небе летели бомбардировщики. Огромные черные столбы поднялись в центре эскадры, черные столбы, прорезанные оранжевым пламенем. И среди сумасшедших взрывов не слышно было, как усилился размеренный рокот моторов, который до сих пор, можно было бы услышать только отраженным от поверхности воды.

Только часовой на линкоре "Штальхельм" успел крикнуть в трубку телефона:

— Торпедные катера! Торпедные катера!

Конвульсивно скрюченными пальцами он нажал на все сигнальные кнопки, что были под рукой, не сводя глаз с черных маленьких судов, которые с молниеносной скоростью неслись к эскадре. Но было уже поздно.

Торпедные катера, москитный флот, мчались на полной скорости, почти выпрыгивая из воды, скрытые высокими бурунами, вздымавшимися по бокам. Прицеливаясь, заводили стволами корабельные пулеметы. Желтые ослепительные очереди пуль протянулись от них к прыгающим на воде катерам. Но, было поздно! Катера уже достигли своей цели, укрытые до сих пор грохотом самолетов.

Они шли широким строем; они, не останавливаясь, выбирали каждый свою цель. В тот же миг, повинуясь точному движению рычагов, из них одна за другой стали вылетать металлические сигары — торпеды, мгновенно уходившие под воду и продолжавшие свой путь дальше, оставляя после себя тонкий белый след на поверхности воды. А катера, освободившись от своего смертоносного груза, круто поворачивали и исчезали в темноте, скрытые пенными бурунами, удаляясь от кораблей фашистской эскадры и их пулеметов.

Торпедные катера исчезали, но выпущенные ими торпеды мчались к обреченным на уничтожение кораблям. Вот, как удар грома, раздался первый взрыв. Красно-желтое пламя вырвалось из-под кормы миноносца "Граф Дрее". И ему ответил второй громовой удар — это взорвались склады снарядов миноносца, подожженные торпедой.

Далее взрывы смешались. Там и тут вспыхивали огромные столбы пламени, окутанные белым паром и черным дымом. Темнота отступила, уже не было надобности в осветительных приборах. Огонь горящих фашистских кораблей освещал морское пространство. Арьергардные корабли уже спешили обратно, на запад, круто повернув и убегая от страшных взрывов. Вместе с ними бежал флагман эскадры линкор "Штальхельм", унося в главной каюте бледного адмирала Фрессера, который полулежал в кресле, вцепившись похолодевшими длинными желтыми пальцами в край стола, сминая разорванную карту с двумя точками, которые обозначали место несостоявшегося десанта фашистов…

* * *

А катера возвращались обратно. Свежие волны бросали брызги в лицо лейтенанта Смирнова, прокатывались вдоль всей палубы. Нос катера срезал эти волны, пробивал их, прыгал, снова и снова врезаясь в них. Лейтенант, крепко держась руками за перила, время от времени оглядывался назад, туда, где половина горизонта пылала огнем пожаров. Словно машинально, он поднял голову и посмотрел на небо. Над торпедными катерами плыли советские самолеты, которые тоже возвращались обратно. Едва заметные на фоне темного неба, они летели в строгом боевом порядке, не нарушенном потерей нескольких воздушных машин. И на их крыльях играли красные отблески далекого пожара.

Лейтенант Смирнов сел. Левой рукой он крепко охватил правую, с которой стекала кровь. Пулеметная пуля пробила руку уже давно, еще перед тем, как катер выпустил свои торпеды. Но тогда не было времени обращать на это внимание. Теперь лейтенант почувствовал острую боль.

"Наверное, от соленой воды", — подумал он. И вдруг вспомнил тихий разговор на катере перед сигналом выхода. Он улыбнулся и наклонился вниз.

— Старшина Горбенко! — крикнул он.

— Я!

— Как это вы сказали тогда: "Будет им десант, прямо на дно", да?

— Так и получилось, товарищ лейтенант. На дно, на самое дно! — услышал Смирнов веселый ответ.

На востоке уже светало. Здоровой левой рукой лейтенант Смирнов взял бинокль и посмотрел на запад. В розовом предрассветном полумраке было видно несколько фашистских кораблей, бежавших на запад.

Но с севера шли другие корабли, широким полукругом охватывая горизонт. Это приближались суда красного Балтийского флота, отрезая остаткам фашистской эскадры путь для их бесславного возвращения.

Создатель файла: Э. Петров

https://fantlab.ru/work405721

Весела новина про Фімчині п’яні кулемети дійшла навіть до штабу. Всі розповідали один одному цю цікаву історію.

Напередодні кінний взвод, що заскочив з лісу в тил білим, відбив у ворога пожежну бочку, в якій, як виявилося, було пиво. Бочку урочисто привезли до штабу і вирішили ранком роздати пиво по взводах. Але ранком почалася перестрілка, білі сунули в атаку. У наших кулеметників не вистачало води в кулеметних кожухах, найближчі криниці були порожні. Становище перетворювалося на загрозливе.

І тоді, як і чимало разів раніше, вихід знайшов саме Фімка. Він узяв відра, витяг з бочки дерев’яну паличку-затичку, налив у відра пінясте пиво і надіслав людей з відрами до кулеметів:

— Наливай замість води! Воно холодне!

З отворів кулеметних кожухів здіймався гіркуватий гарячий пивний запах; пиво пінилося на землі, розлите біля кулеметів.

Та кулемети працювали з пивом не гірше, ніж з водою Атака була відбита, але бійці не одержали пива по взводах. Рештки його після бою випили кулеметники. Тільки й усього.

Цього разу позиція полка була особливо відповідальна. Широке шосе від міста до міста проходило повз великий фольварок Дубки. Праворуч місцевість переходила у болото, ліворуч розкинувся великий ліс. Самий лише фольварок стояв на рівному місці, як сторож шляху. Цегляні склепи, кам’яні будівлі були напівзруйновані, верхня частина великого будинку знесена снарядами. Вціліла тільки стара дзвіниця невеличкої церкви, складена з міцного сірого каменю.

Фімка Бабицький не раз лазив на дзвіницю, шукав там чогось, винюхував, виглядував.

— Розумієш, люблю я такі руїни, — з’ясовував він товаришам. — Обов’язково знайдеш що-небудь цікаве. Ти подивись: їй не менш від сотні років, цій дзвіниці. І стоїть! От будували колись: стіни майже два метри завтовшки!

Позиція полка в Дубках як корком затикала наступ білим. Фронт спинився тут з тиждень тому, кулемети Червоної армії міцно вперлися своїми дулами на південь. Взяти Дубки з боку білих звичайною атакою було неможливо. І білі готувались до серйозної концентрованої атаки панцерниками, підтягували силу. Нам треба було готуватися так само.

Але якось несподівано з’ясувалось, що не вистачає снарядів. Сподіватися на артилерійський захист не можна було, аж доки не підвезуть снаряди. А без артилерії позиція в Дубках ставала відразу слабкою. Одна справжня атака — і доведеться відступати.

Увечері розвідачі принесли відомості про те, що до білих підійшли панцерники. Стало ясно: через день-два буде атака, яку ми, звісно, не спинимо самими кулеметами.

Становище дедалі серйознішало. Небезпека присунулася зовсім близько. І що було особливо дивним, — Фімка Бабицький знов поліз на дзвіницю, озброївшись сокирою і залізною палицею.

А ранком комісар Бабицький взяв коня й поскакав до міста, до штабу дивізії. Про мету його поїздки не знав ніхто: Фімка не любив нічого з’ясовувати, аж поки справа не вирішалася, принаймні — для нього самого.

У штабі Фімка відшукав начдива і заперся з ним в його кабінеті. Через півгодини начдив викликав до себе дивізійного інженера. А ще через дві години з міста виїхали в напрямку до Дубків кілька тачанок, навантажених плоскими дерев’яними ящиками. Фімка з інженером перегнали тачанки на півшляху і галопом примчались до Дубків.

Кашкет ледве тримався на скуйовджених рудих кучерях Фімки. Збуджений, він щось гаряче доводив інженерові. Вони вдвох піднялися на дзвіницю і лишалися там, аж доки під’їхали тачанки; потім вони, знов-таки вдвох, рушили до кімнати Фімки.

На термінову секретну нараду був запрошений командир полку. Він довго слухав збудженого комісара. Не погоджуючись, він вперто хитав головою, потім зняв кашкета, поклав його на стіл і нервово потер собі лоб.

— Фімко, ти ж загинеш! — сказав він впевнено.

Бабицький махнув рукою:

— Про це не турбуйсь. Я з полум’я вистрибну, не те що звідси. Ти ось краще допоможи мені знайти точку. Ви з інженером обидва добре знаєте дислокацію. А тут треба робити все точно, інакше провалиться справа. Куди і що саме вони будуть тут ставити?

На столі лежав рівний квадрат паперу, ввесь перекреслений нервовими рухами олівця. Інженер подивився на папір, на Фімку, — і з повагою сказав:

— Смілива ви людина, товаришу Бабицький. Я, відверто кажучи, не спромігся б…

Командир полку ще раз нерішуче вимовив:

— Ех, Фімка, погана справа!..

— Та ну вас! — роздратовано вигукнув Бабицький. — Ще тут з вами витрачати час на розмови! Адже мені доведеться самому все побачити. Треба знати, з чого починати. Я начдиву доповів, він погодився, що саме так буде, як я кажу. А ви хочете, щоб я сперечався ще з вами?..

— Та не сперечався, а…

— Ну, гаразд. Давай так: чи знайдеш ти інший вихід? Адже снаряди будуть не раніше як через два дні.

Командир полку мовчав. І Фімка переможно підвів голову:

— Давай краще розмітку робити. Скільки точок ми маємо, товаришу інженер?

Вночі в Дубках закипіла дивна робота. Мовчазні зосереджені сапери по різних місцях викопували глибокі ями. Від ям ішли вузенькі рівчаки. Дерник з рівчаків знімався рівними шматками і складався тут-таки, травою вниз.

Сапери копали ями в різних місцях — на майдані, біля складів, біля центрального будинку, де розмістився у кількох вцілілих кімнатах штаб. Рівчаки від кожної ями сходилися всі до одного центру — до старої дзвіниці. Три чоловіки — Фімка Бабицький, інженер і командир полку — ходили вздовж рівчаків, вимірювали, підраховували.

Потім в ями укладали привезені на тачанках довгасті дерев’яні ящички. Їх клали до ям в строгому порядку, коло них обережно встановлювали малесенькі апарати в футлярах. Чорний дріт простягнувся від ям рівчаками і зазміївся до дзвіниці. Потім ями засипали, поклали на них назад дерник, утрамбувавши перед тим землю. Густа трава дернику прикрила й рівчаки.

Біля дзвіниці дроти з’єднувалися, зникали у вибитій між камінням щілині і проходили всередину дзвіниці.

Фімка обережно піднявся східцями на другий поверх. Тут він підійшов до вкритої цвіллю стіни і засунув у щілину залізну палицю. Кілька каменів стіни важко повернулися. Фімка, спинившись у вузькому проході, запросив інженера і командира полку:

— Заходьте, будь ласка. Мій кабінет. Винайдено, щоправда, не мною, але відкрив цей кабінет я сам. Ну, дайош панцерники! Що скажете, товариші?..

Товариші оглядалися у тісній маленькій кімнатці, яку освітлював принесений Фімкою ліхтар. Малесенька — тільки лягти можна — кам’яна кімнатка з вузенькими щілинами-віконцями, звідки дув холодний нічний вітер.

— Погано хіба? Ну, починаємо працювати!

Атака й справді почалася на світанку. Підтримані панцерниками білі розгорнули широкий наступ. Стало явно, що Дубки відстояти не можна. З штабу прийшло розпорядження:

«Повільно відступати вздовж шосе, залишаючи Дубки противникові».

Частина відступала у строгому порядку, з’єднуючись щільним потоком на шосе і відходячи вздовж лісу.

Відступ, повільний і обережний, тривав увесь день, поки бійці відійшли до заздалегідь приготованих за шість кілометрів укріплень.

Білі мали завдання захопити Дубки лише як вихідну позицію. Звідси шлях був вільний, і тимчасові укріплення в шість кілометрів не важко було захопити й потім. Панцерники пройшли фольварок, проїхали на кілометр-два вздовж шосе — і повернулися назад на ночівлю: сутеніло. Машини розташувалися у дворі фольварку. За ними рівним чотирикутником вишикувалися зарядні ящики легкої артилерії. Праворуч, ближче до болота, зупинилися тридюймовки.

Штаб зайняв кімнати центрального будинку, де ще минулої ночі стояв штаб червоних.

Вартові піднялися на дзвіницю: солдати підіймалися скрипучими східцями, стукаючи прикладами й чобітьми.

До ночі в Дубки стягувалися обози. Червоні мовчали: лише зрідка здіймалася стрілянина з гвинтівок.

Ніч прийшла у вогкому тумані, який вкрив землю від місяця й зірок. У Дубках стояла тривожна тиша позиційної ночі. Насторожений сон охопив фольварок. Не спали лише вартові. І ще не спав той, присутність кого ніхто не підозрював у кам’яній стіні старої дзвіниці, хто лежав у вузькій і тісній кімнатці, стежачи за стрілкою годинника, на маленькому циферблаті якого ледве помітно блимали зеленуватим світлом цифри.

Фімка чекав заздалегідь вирахованого моменту. Близько його голови стояв холодний ящик акумулятора. Проводи акумулятора з’єднувалися на розподільній дошці, на якій намацувались тверді кістяні кнопки.

Стрілка годинника рухалась дуже повільно. Фімка здригував, час від часу його трусило, наче від нападу пропасниці.

Нарешті стрілка годинника торкнулася цифри 2, яка холодно сяяла в темряві. Похололим пальцем Фімка натиснув одну з кнопок. І за мить пролунав оглушливий гуркіт вибуху у західній частині Дубків. На секунду Фімка побачив у світлі, яке яскраво виблиснуло крізь вузенькі віконця, свою руку, що лежала на дошці. І відразу світло зникло; приголомшене вухо Фімки все ж таки чуло вигуки і гуркіт: то падало викинуте вибухом каміння.

Тоді Бабицький натиснув дальшу кнопку. Знов гуркіт вибуху приголомшив його. Фімка відчув, як затремтіла кам’яна підлога, на якій він лежав. І водночас він почув, як повз потайні двері, стукаючи чобітьми, пробігали вниз східцями вартові, що були нагорі, на дзвіниці. Вони злякались чогось, вони тікали. Чого вони злякалися?

І раптом у Фімки майнула думка, що стара дзвіниця може впасти, зруйнуватися від вибухів, він не встигне включити всі проводи. Ця думка сповнила його люттю.

Не гаючи жодної секунди, не думаючи ні про що, Фімка натиснув одну за одною всі кнопки на дошці. Небувалий гуркіт кількох фугасів, що зірвалися разом, вже не дійшов до свідомості Фімки. Підлога затремтіла сильніше щось вдарило його по голові.

В останньому проблиску свідомості Фімка відчув, що підлога під ним зникає і сам він кудись летить.

Потім все змішалося.

Контратака червоних, яка почалася після першого ж вибуху, не зустріла опору. Білі частини шалено тікали від Дубків, звідки все загрозливіше лунав гуркіт вибухів, гуркіт руйнації. Білі тікали в паніці, в розпачі, лишаючи все, що не загинуло під час вибухів.

Червоноармійці наступали, — але перед ними вже не було противника. Вони наступали, вони бігли просто до будівель Дубків, які горіли яскравим полум’ям. Палало все. Все змішалося — і панцерники, що кілька годин тому вишикувалися тут, і тачанки, і будівлі.

Але командир полку дивився не на тачанки, не на панцерники, не на гармати, які стояли у дворі, освітлювані тремтячим промінням пожежі. Широко відкритими очима він дивився туди, де раніше стояла дзвіниця і де тепер замість неї стирчали безладні руїни.

Десь далеко з південного боку лунали постріли; навколо червоноармійці боролися з полум’ям, не даючи йому дійти до панцерників, які безпорадно лежали, перекинуті вибухами. А командир полку все дивився на руїни старої дзвіниці, що поховали під собою руду скуйовджену голову комісара Фімки Бабицького.

Дубки залишилися в наших руках — і звідси, від місця пам’ятника Фімки Бабицького, почався південно-східний наступ Червоної армії, який вирішив остаточну долю цієї дільниці фронту.

https://fantlab.ru/work205606

Далее Шапорина рассказывает, как Наталия Васильевна приглашала всех бездетных идти обедать на Детскосельском вокзале. На другой день Петров-Водкин, Шишков и Пришвин проверили это, получили, естественно, совершенно несъедобную еду — и принялись подтрунивать над Наталией Васильевной, сравнивая ее чересчур наивное суждение с (мифической) фразой Марии-Антуанетты: "S’ils n’aiment pas de pain que ils mangent de la brioche".

Отношение Толстого к русскому народу и, в частности, его одобрение коллективизации стало предметом главного несогласия Шапориной с Толстым. В записи 10.V.1931 Любовь Васильевна находит повод противопоставить Толстому с его отношением к России даже неизмеримо более слабого писателя — Вячеслава Шишкова. Его повести "Пайпус-озеро" она выказывает явное предпочтение перед толстовским "Петром Первым": у Шишкова есть "теплота внутренняя, чего нигде нет у Толстого": по ее мнению, Толстой "никого не любит из своих героев, он и Петра не любит, — он видит их внешнюю и анекдотическую часть их жизни. Он и Россию не любит, Шишков и Федин и любят и болеют душой, "жалеют" — как говорят у нас в Вяземском уезде".

Справедливо ли отождествлять отстраненный, охлажденный, нарочито объективный нарратив Толстого в "Петре Первом" с его якобы отсутствием сочувствия России? Мог ли современный нарратив быть иным — после живописных ужасов Бабеля, после "ледяных глаз" Ветлугина, — не выглядя наивно? Даже Платонов отнюдь не "жалел" героев "Котлована", а нагнетал нечеловеческие гиперболы.

Уже после коллективизации Шапорина иллюстрирует стиль разговоров о народе у Толстых, приводя свой спор с шестнадцатилетним Никитой Толстым:

[21. IV. 1933]. На днях были у Толстых, случайно, Гаврик[287] играл симфонию, и там Шишковы позвали нас прийти на другой день к ним. Толстой был крайне героически и шовинистически настроен. Восторгался поведением Литвинова в процессе с англичанами[288]. "Такую пощечину англичане получили, так засыпались, как никогда. Никто в мире еще так с ними не разговаривал!" (А вчера уже был обвинительный акт, и гора родила мышь!) Никита, откупоривая бутылки шампанского: "Крестьяне — не пролетариат, и мы хотим из них сделать сельскохозяйственных рабочих". Алексей Николаевич перебивает его: "Люба, крестьяне, мужик — это свинья, это тысячелетнее свинство, за которое мы нынче расплачиваемся". А я как раз принесла Наталье Васильевне сборник песен, выбрав там женскую песню для оперы, чудесную песню "Ах, молодость, молодость, чем и вспомяну тебя"[289]. "Если бы крестьянство, народ было только свинство, не могло бы оно создать таких песен, как нет нигде в мире". — "Это отдельные талантливые личности". Но тут уж все, в особенности Шишков, меня поддержали (Там же: 134).

Должно быть, она говорила ему о страданиях народа, вызванных коллективизацией, о бедности крестьян, которые почему-то не считаются пролетариями, на что и возражали Никита и его отец. Кончается диалог все-таки победой Шапориной, да и Толстой перебегает на ее сторону.

Другим обвинением в адрес Толстого была его литературная нечестность, отталкивающая от него даже его друзей.

[25 [июня] 1932]. Юрий рассказал, что, когда должен был состояться суд над Толстым за "Бунт машин" Чапека, Щеголев П. Е. созвал Замятина, Никитина, Федина и сказал: "Конечно, граф проворовался, но мы должны его выгородить". Толстого оправдали, после чего они пошли в кабак и здорово напились. Впоследствии Толстой предал и Щеголева и Замятина. К чему это его приведет? (Там же: 116).

В 1923 году, вернувшись в Россию, Толстой действительно явил примеры ни с чем не сравнимого литературного поведения. Переработка собственного романа о революции "Хождение по мукам" в советском духе (вышел в 1925 в Ленинграде в издании автора) сопровождалась в 1924 году вопиющим плагиатом пьесы Чапека о роботах "R.U.R."[290] (1920), перевод которой Толстой "переработал" и выдал за свое сочинение. Скандал и литературный суд произошли в 1925 году. Толстой был настолько уверен, что все ему сойдет с рук, что как будто испытывал границы возможного. Действительно, о литературной нечестности Толстого говорилось вполголоса, приятели покрыли его плагиат.

О другом случае подобного плагиата Шапорина не знала. В 1925 году Толстой получил по почте перевод пьесы Теннесси Уильямса "Анна Кристи", который прислал ему из Нью-Йорка его бывший соратник по "Накануне" А. Ветлугин, теперь редактор просоветского "Русского голоса", уже пробовавший печататься в России[291]. Толстой отредактировал перевод, выдал его за свой и получил деньги. Ветлугин написал сердитое письмо в Союз писателей, но огласки делу так и не дали.

Зато все знали, что в 1926 году другой сменовеховец и возвращенец, писатель Глеб Алексеев, заявил, что Толстой использовал сюжет его пьесы "Жилой дом" для своей пьесы "Чудеса в решете", и потребовал половину гонорара. Толстой вызвал Алексеева на третейский суд, но суд не нашел между пьесами ничего общего (Переписка 1989-2: 26). Толстого обвиняли и в том, что он воспользовался чужими материалами для пьесы "Заговор императрицы". Неоднократно он продавал свои вещи в несколько мест сразу.

В той же дневниковой записи Шапорина рассказывает о совместном со Старчаковым проекте оперы-фарс "Оранго" на сюжет повести Старчакова 1930 года. В какой-то момент выяснилось, что сюжет о человеке-обезьяне уже использовал Сельвинский в трагедии "Пао-Пао" (1931). Толстой испугался очередного обвинения в плагиате: "Я не хочу четвертый раз идти под суд за плагиат" (Шапорина 2011-1: 116).

Говоря о предательстве, Шапорина могла намекать на поведение Толстого во время кампании 1929 года по смещению Замятина с поста председателя ленинградского Союза писателей: хотя решение, по свидетельству самого Замятина, было вынесено под давлением свыше[292], все же Толстой мог хотя бы попытаться ему противостоять.

В соавторстве с П. Щеголевым Толстой написал пьесы "Заговор императрицы" и "Азеф", а также скандальную литературную мистификацию "Дневник А. Вырубовой"; из-за этой публикации был закрыт журнал "Минувшие дни". Толстой разболтал тайну их второй мистификации, "Дневника Распутина", оставшегося неопубликованным из-за огласки. Написанная также в сотрудничестве с Щеголевым "Полина Гебль" превратилась в нескончаемый проект "Декабристов". Возможно, под предательством Щеголева мемуаристка имеет в виду то, что после его смерти в 1931 году Толстой и Шапорин начали изымать из либретто следы раннего этапа замысла — чтобы не делить гонорар с наследниками Щеголева. В конце концов Шапорин сделал то же самое и с Толстым: спровоцировав Толстого на ссору, он сменил либреттиста и устранил из оперы почти все следы сюжета и героев "Полины Гебль", так что и участие самого Толстого тоже оказалось сведенным почти к нулю (Толстая 2008): теперь это называлось "либретто Вс. Ал. Рождественского по мотивам А. Н. Толстого"[293].

Иногда кажется, что Шапорина чересчур строга к Толстым: по ее мнению, беспринципность хозяина уже начинала губительно сказываться и на атмосфере толстовского дома. Она винила Толстого с его нежеланием или неспособностью противостоять растлевающим влияниям извне. Так, к маленькому Мите Толстые наняли было "архирелигиозную" гувернантку, но из этого ничего не вышло: "У ней и Алена занималась с Митей до Нового года. А теперь Митя октябренок, а Никита пионер. А за границей Фефа был бойскаутом. Тут не смена вех, а отсутствие каких бы то ни было вех. Замена убеждений чутьем, где выгодней и безопаснее [24.XI.1930] (Шапорина-1: 105).

http://profilib.com/chtenie/157374/elena-...

"РаботА" — "господа" на иврите, "верстандовы" — "понятливые" на чешском.

Високий презирливо штовхнув його автоматом у груди:

— Місце спати… кушати… добре кушати… ферштеє?.. Староста заметушився ще більше:

— Зараз буде спольнено, пане старшой. У нас для панів германців спеціально попівський будинок пристосовано, дуже добрий. І харч упольнє підходящий, сальце, хлібушко білий, молочко.

— Млєко, — сказав фашист, ледве ворушачи замерзлими губами.

— Млєко, млєко, — зрадів староста. — І тепло буде, витопимо як слід. Пожалтє, панове, я покажу куди!

Він підтюпцем побіг по стежці, протоптаній у снігу. Високий, обернувшись до супутників, підморгнув їм:

— Форвертс! — наказав він.

Через півгодини автоматники, скинувши маскувальні халати та шинелі, сиділи за столом і їли. У пічці палали дрова, закутана у велику хустку жінка принесла соломи, готуючи на підлозі постіль. А метушливий староста все ще ніяк не міг заспокоїтися. Він підходив до солдатів і запитував улесливо, весь час кланяючись:

— Може, панам германцям ще щось треба? То скажіть…

Солдати були надто зайняті їжею, щоб відповідати йому. Нарешті староста посміхаючись, прошепотів на вухо високому солдатові:

— Якщо розважитися бажаєте, то в один момент. Горілочки?.. Гм, дівчат справних?.. Тільки моргніть!..

Високий повернув голову. Озирнулися й інші. Староста, чекаючи відповіді, запобігливо пощипував борідку.

— Потім… потім, — відповів високий. І, вказуючи на вікна, наказав: — Треба закрити цей… віконниця, так? Забагато світла вулиця…

— Зараз, зараз, — заметушився староста. Він вибіг надвір. За хвилину загрюкали віконниці. Потім у дверях кімнати відкрилося маленьке віконце. З нього знову визирнуло обличчя старости. Він солодко мовив:

— А коли нащот розважитися, тільки моргніть, панове. Ураз горілочки приставлю, і все, що треба…

— Шляфен! — через плече кинув високий солдат.

Обличчя старости зникло. Зачинилось у дверях віконце. Високий все ще прислухався. Грюкнули вхідні двері. Староста вийшов. Високий знизав плечима й налив собі склянку гарячого молока.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша. Солдати вечеряли. Високий випив молоко, підвівся, пройшовся по кімнаті, потім вийшов із кімнати й невдовзі повернувся. Дрова в пічці вже догоряли. Високий солдат сів біля стола, вийняв кисет і скрутив цигарку. Заклеюючи її, він уважно подивився на інших.

— А й мерзотник же цей староста, — сказав він чистою українською мовою. Другий солдат охоче відгукнувся.

— Два рази, товаришу лейтенант, рука в мене ледве сама на спуск автомата не натиснула. Це тоді, коли він там, біля воріт, підлещувався. І ще…

Він не закінчив, його перебив кремезний юнак, що сидів біля нього:

— Гадина першої статті, факт! І зверніть увагу, товаришу лейтенант, у нього все як по маслу. І їжа для панів германців готова, будинок попівський… Плаче по ньому куля в моєму автоматі, товаришу лейтенант, їй-бо, плаче…

— Спокійно, товариші! — спинив обох високий. — У нас інші справи, інше завдання. А вже коли в когось руки сверблять на таких гадів, то, повірте, у мене більше, ніж у вас. Я, коли ще селом ішов, чого тільки не передумав… все знайоме… І вулиці, і хати…

— Та ви ж не з цього села, — зауважив кремезний.

— Не з цього, правда, — погодився високий. — Моє село сусіднє, у п’яти кілометрах було звідси… Було, доки фашисти не спалили його. Ну, сюди я частенько бігав, коли хлопцем був, до діда та бабусі, до родини моєї матері. Вона звідси була…

— Була? — необережно запитав кремезний.

— Так, була товаришу Соколов, — несподівано сухо відповів лейтенант. — І досить розмов! Вставати доведеться рано-вранці. Спати час. Чергуємо по годині, починаю я.

Товариші докірливо глянули на Соколова, який і сам не радий був своїй балакучості, і почали влаштовуватися на соломі. За кілька хвилин вони вже спали: втома від напруженого небезпечного переходу давалася взнаки. Заснув і Соколов, картаючи себе за недоречне запитання. Адже він знав, що матір лейтенанта Савченка гітлерівці спалили разом з усіма селянами. Про це в роті знали всі. І треба ж було йому спитати, роз’ятрити рану лейтенанта!

А Савченко сидів біля стола й думав. Він добре пам’ятав це село, пам’ятав і цей великий кам’яний попівський будинок, повз який хлопчиськом боявся бігати: звідси завжди міг вискочити великий собака. Добре жив піп, будинок у нього добрий, із товстими стінами, дубовими дверима та віконницями…

Лейтенант Савченко підвівся, пройшовся по кімнаті. Так, запитання Соколова справді немов ножем різонуло його. Він побачив знайомі вулиці села, по якому бігав хлопчиком. Згадав діда, що вирізував йому з дерева іграшки, бабусю, в якої завжди був для любого онука Василя медовий пряник… і матір, лагідну матір… Тепер їх нема. Померли й дід, бабуся й мати…

Ні! Досить думати про це. Не час! Попереду ще багато справ, небезпечних, важких, для яких будуть потрібні сили — і його самого, і його товаришів-розвідників.

Легкий шум за вікном привернув його увагу. Він прислухався, поклавши руку на автомат. Ні, це, мабуть, вітер шарудить сухим снігом. Просто він надто збуджений сьогодні. Навіть голова болить, що трапляється з ним рідко.

Лейтенант глянув на товаришів, що спали на підлозі. Так, коли б не знайомі обличчя, — справжні фрици в зелених мундирах. Та й сам він… Певно, і не варто було так старанно прикривати обличчя капюшоном, коли входили в село. Хто пізнав би його в німецькому одязі?

А от голова все-таки болить — і дедалі більше. Лампа смердить, чи що? У повітрі неприємний запах, немов чад. Відчинити двері?

Лейтенант Савченко підійшов до дверей, штовхнув їх. Вони не відчинялися. Він швидко оглянув їх: може, хтось із хлопців зачинив двері на засув? Ні. Що ж тоді?.. Він ще раз натиснув на двері. Наче хтось зовні підпер їх колодою.

Лейтенант озирнувся. На столі горіла лампа, круг неї стояли тарілки з їжею, глечики, миски, лежав хліб. На підлозі на соломі спали товариші. Все було як і раніше. Але двері… Соколов ворухнувся, тихо застогнав і сонно провів рукою по лобі. Так, і головний біль… і цей чад…

Савченко швидко підійшов до вікна, натиснув на залізний стержень віконниці, що проходив усередину кімнати крізь дірку в стіні. Стержень не піддавався.

Підвівся Соколов, сів, кволо озирнувся. Він побачив обличчя командира — напружене, серйозне. В одну мить солдат був на ногах. Та нараз він похитнувся й ледве не впав. Розгублено, збентежено подивився на командира.

— Голова не варить, товаришу лейтенант. Болить дуже.

— Розбудіть товаришів, — коротко наказав Савченко. Соколов нахилився й знов ледве втримався на ногах.

Він старанно розштовхував товаришів, але вони тільки бурмотіли щось незрозуміле й знов засинали. Нарешті, наймолодший і найміцніший Чорножук підвівся. Обличчя його було бліде. Петренко не прокидався. Невже чад устиг так вплинути на нього?..

Савченко зазирнув у піч: там ще й досі спалахували сині вогники. Води!

Води в кімнаті не було.

Савченко схопив зі стола глечик і вилив у піч молоко. Жар зашипів — голосно, люто. Кімнату наповнив чад горілого молока. Повітря потрібне, свіже повітря!

Лейтенант озирнувся. Чорножук і Соколов дивилися на нього. Вони все ще не розуміли, що трапилося. Коротко й швидко Савченко пояснив:

— Нас зачинили. Двері підперті зовні. Віконниці теж. Піч закрито надто рано. Нас отруюють чадом. Зрозуміло?

— Дозвольте вибити шибку, товаришу лейтенант, — запропонував Соколов.

Савченко знизав плечима.

— Спробуйте. Але віконниці тут дуже міцні. От коли б пощастило вибити і їх… та де там!

Він згадав: віконниці в попівському будинку теж дубові.

Соколов замахнувся автоматом. Задзеленчало розбите скло. Люто, з усієї сили Соколов ударив прикладом по віконниці. Даремно! Дубова віконниця навіть не хитнулася. Зате сам Соколов ледве втримався на ногах.

— Голова йде обертом, товаришу лейтенант, — збентежено сказав він, потираючи лоба.

Ззаду щось загуркотіло. І зразу стало темно. То Чорножук стогнучи впав на підлогу. Він зачепив стіл, перекинув його, лампа розбилась. У темряві було чути важке дихання Соколова та слабий стогін Чорножука. А Петренко? Що з ним?

І в цю мить за дверима почулося шарудіння. Щось рипнуло. У темряві лейтенант Савченко побачив, як у дубових дверях засвітилася щілина. Хтось зовні відчиняв віконце, прорізане в них. Пролунав тихий жіночий голос:

— Мабуть, уже готові.

Їй відповів чоловік так само тихо:

— Стривай, поспішати нема куди! — Це був голос старости, але вже зовсім інший, де й поділися запобігливі, улесливі нотки.

Чиєсь обличчя неясно й туманно виднілось у віконці. Лейтенант відчув дотик руки Соколова, почув його збуджений шепіт:

— Це що ж, розшифрував нас гад, чи що?..

Хоч як тихо прошепотів Соколов, за дверима його почули. Обличчя зникло. Долинуло шепотіння, уривчасте, схвильоване. І тоді неясний обрис обличчя знову з’явився у віконці. Залунав голос тихий, але твердий:

— Ще не всі подохли, прокляті? Ще ворушитеся? Так от вам на останнє, перед смертю вашою собачою, мої слова. Будьте ви прокляті на цьому й на тому світі. Здихайте, іроди! Тут вам розплата за все. І за село наше спалене, і за життя наше розбите…

Голос у темряві на мить увірвався, наче від гніву людині перехопило подих. Лейтенант Савченко стояв посеред кімнати, приголомшений. Він відчував, як важко повис на його руці Соколов. А голос, схвильований жіночий голос вів далі:

— Будете й ви, окаянні, лежати в сирій землі, як усі ті, що приходили вже сюди. Вісімнадцятьох фашистів я вже поклала в льох. І ви ляжете, нема вам порятунку, дияволи! Мого села нема, хати нема, нічого не лишилося, тільки я сама живу з люттю моєю. На всіх вас її вистачить. І прийдуть, і ще ляжуть, як ті, як ви. Всі загинете, всі до одного на землі нашій пропадете. Подихайте, як собаки!..

Тоді лейтенант Савченко, хитаючись, ступив крок до дверей. Простягаючи вперед руки, він скрикнув:

— Мати! Мамо!

За дверима пролунав вигук. Лейтенант знову гукнув, відчуваючи, як стискує його голову розжарений обруч чаду:

— Мамо! Це я, Василь… Мамо! — і впав.

За дверима загуркотіло, хтось вбіг у кімнату, хтось хутко відчинив віконниці, морозне повітря свіжою крижаною хвилею ввірвалося в кімнату. Втомленим нерівним голосом Соколов докірливо мовив:

— Це так і справді ви нас на той світ вирядили б, друзі…

Лейтенант Савченко лежав із заплющеними очима, відчуваючи, як його плечі обіймають знайомі лагідні руки, як падають йому на лице великі гарячі сльози й одразу висихають під частими нестримними поцілунками тієї, у чиєму материнському серці з’єдналися нерозлучно палка любов до Батьківщини й велика гнівна ненависть до її ворогів.

https://fantlab.ru/work69667

Та перед самісінькими дверима горища він знову зупинився. Чи немає там ворогів? Будинок високий, фашисти встановлюють на таких будинках протиповітряні установки, це він знав. Гуркіт, що долинав знизу, підштовхував його.

На горищі було напівтемно. В обличчя вдарив запах, властивий горищу міського будинку. Товстий шар сухого піску заглушав кроки: пісок насипали тут, коли почалася війна, ним гасили запалювальні бомби.

Тиша.

Швидко, озираючись, він ішов туди, де світилося дахове вікно. Може, перебратися на дах сусіднього будинку, бо на горищі лишатися небезпечно, все видно як на долоні… Стоп!

Насторожене вухо вловило нові звуки, шум. Немов десь поблизу грюкали важкі двері. Потім долинув голос — хтось розмовляв німецькою мовою. Почулася хода. Йшли ніби від дахового вікна.

Одним стрибком він опинився за брандмауером, причаївся у напівтемряві горища, в його непевних тінях.

Хода чулася ближче. Ось вималювався силует людини в німецькій шинелі. Фашистський солдат ішов горищем, засунувши руки в кишені, зігнувшись і зіщулившись.

Гітлерівський солдат. Німецький одяг. В ньому легше зникнути, врятуватися, пройти дахом, не викликаючи підозри вартових… Діяти, діяти!

Солдат минає брандмауер, щось бурмочучи собі під ніс. Ще мить, так буде зручніше…

— Аах!

Фашист дивно, безглуздо змахнув руками і впав на пісок долілиць. І знов тиша.

Озирнутись, впевнитися, що немає нової небезпеки? Прислухатися, чи немає близької погоні? Фашист лежав нерухомо розкинувши руки. Мертвий чи непритомний? А, все одно!

Він перевернув гітлерівця на спину, розстебнув ґудзики шинелі, стягнув її, надів на себе. Тепер ще пілотку. Готово. Вперед!

Десь позаду, ще далеко, чулося тупотіння. Німці бігли слідом за ним.

Ось і дахове вікно. Дах — плескатий, вкритий льодом. Тікати нікуди. Так… Його пальці стиснули пістолет.

Квадратна бетонна башта посеред даху. Башта з залізним поруччям навколо, з флагштоком. Двері. Оце звідси і вийшов гітлерівець? Гаразд, іншого виходу немає.

Впевнено, невимушеною ходою він підійшов до дверей башти, відчинив їх. Круті сходи вели вгору. Над ними залізний люк. Уперед!

Мов у відповідь на стукіт його чобіт по сходах, зверху долинув чийсь голос. Він щось запитував німецькою мовою. Чудово. Думають, що він фашист.

Він голосно відповів кількома нерозбірливими словами.

Залізний люк над його головою відчинився. Звідти визирнув гітлерівський солдат. І майже водночас пролунав короткий, сухий постріл з пістолета. О, недаремно він мав славу неабиякого стрільця!

Хапаючись омертвілими руками за східці, фашист падав униз. Ще мить — і гітлерівець покотився до зовнішніх дверей башти. Увага, спокійніше! Чи немає там ще когось?

Немає, бо в тиші було чути тільки неясні звуки, що долинали знизу, з боку горища. Чийсь здивований вигук. Мабуть, гітлерівці знайшли першого солдата. Ну, гаразд!

Він хутко збіг униз, підняв важкого фашиста і випхнув його на дах. Потім зачинив двері, засунув важкий засув. Так буде спокійніше.

Тоді знову збіг сходами і через люк вийшов на верх башти, відчуваючи, як шалено калатає серце.

Нікого. Мабуть, їх тут було тільки двоє. Один пішов раніше, другого він застрелив тут. Спарений кулемет дивився в небо. З його замка звисали стрічки з патронами. Ящики з запасними стрічками стояли біля кулемета. Зенітне кулеметне гніздо! Добре, тепер він озброєний непогано… Знизу долинули голоси гітлерівців. Вони бігли сюди, до башти. Нічого, тепер він хазяїн становища!

Він зачинив важкий залізний люк, що вів униз. У тому люкові були два отвори, невеличкі, але зручні для спостереження. Гаразд, можете йти, панове фашисти!

Знову долинули люті вигуки. Гітлерівці побачили перед баштою другого вбитого солдата. Вони щось вигукували, вони намагалися відчинити двері.

Він обережно, лежачи на підлозі башти і тримаючись руками за стояки поруччя, глянув униз. Так, звідси добре видно дах. Гітлерівці внизу. Їх чимало — чоловік двадцять. Еге, скільки їх женеться за ним!

Пролунав постріл. Куля дзвінко вдарилась об поруччя біля його голови. Помітили все-таки! Та це байдуже, все одно вони знають, що він тут.

Він одповз од краю башти і ліг біля кулемета. Ще постріли. В повітрі просвистіли кулі. Він посміхнувся: іграшки!

У ранковому серпанку перед його очима розкинулося велике місто. Знайомі обрії, знайомі обриси…

Он, праворуч, велетенські корпуси заводу, яким усі пишалися. А яке було свято, коли відкривали завод кілька років тому! Як чітко, гордовито вимальовувалися в небі обриси будов заводу-велетня!

Тепер це чорні руїни.

Він повільно оглянув місто. Колись гомінке, веселе, сповнене життя, тепер воно було мертве, безлюдне, похмуре кладовище. Фашисти ходили цим містом, хазяйнували тут, командували в ньому…

Проте не дуже командували. І те, що він тут, — доказ цьому. Його загін… ні, точніше, підпільна група, — робила своє діло. Мимоволі він пошукав очима той будинок. Ондечки… Тепер це руїни. Там розмістився гітлерівський штаб. І сьогодні вночі він злетів у повітря. Товариші втекли, а він… він мав одвернути увагу від підривників. І відвернув. Шкода тільки, що не пощастило до кінця ошукати гітлерівців. Вони таки не загубили його сліду. І ось він тут.

Треба зважити становище. Врятуватися уже не зможе. Це ясно. Його оточили. Але і взяти його легко їм не вдасться. Це теж ясно. Отже, він має нове бойове завдання: віддати своє життя якнайдорожче, знищити якнайбільше ворогів.

Йому пощастило. Він має додаткову зброю — спарений кулемет. Гаразд!

Він хрипко, нервово засміявся. Гітлерівською зброєю нищити фашистів? Чудово! Шкода, товариші не знають, не бачать усього цього… Сюди, на башту, не зазирнеш. Вона висока.

Знизу долинуло гуркотіння. Фашисти намагалися вдертися до башти. Він роззирнувся.

З другого боку кулемета знайшов сумку. Сухарі… пляшка з водою… Е, це добре! Сигарети! І сірники. Він запалив сигарету, несмачну німецьку сигарету. Але це, звісно, краще, ніж нічого. Давненько не курив. Патрони… і більше нічого.

Ні, ось щось іще. Зім’яті газети, якийсь мотлох і згорток. Що в ньому? Червона тонка тканина, на ній золота фарба. Та це ж прапор! Радянський прапор з золотим серпом і молотом, якого, мабуть, свого часу підіймали на свята на цій башті. Німці не помітили його серед мотлоху. Чудово!.

Він знову засміявся і підвів голову. Бліде зимове блакитне небо широкою чашею розкинулося над ним. Флагшток з тонкими мотузками, що гойдалися під подувами легкого вітру, здіймався у блакитне небо.

Гуркіт унизу обірвався. Гітлерівцям пощастило вибити зовнішні двері башти. Він прислухався. Солдати біжать сходами? Добре!

В одну мить він опинився біля люка. Крізь вузенькі отвори було чудово видно темні постаті фашистів, що обережно підіймалися вгору. Він просунув дуло пістолета в отвір, націлився.

Один за одним пролунали три постріли. У відповідь почулися крики і тупотіння гітлерівців, що тікали.

Частим, безладним дробом внизу застукотіли постріли. Фашисти стріляли навмання. Кулі з скреготом ударялись об залізо. Він посміхнувся. Витрачати патрони треба тільки напевно. Крім того, тепер гітлерівці деякий час обмірковуватимуть, що їм робити.

Од збудження в нього тремтіли пальці, коли він прив’язував червоний прапор до мотуззя на флагштоці. Серце стискалося в грудях, поки він обережно натягував мотуззя. Прапор повільно піднімався вгору, плив уздовж флагштока в небо — вище, вище, вище…

Та ось прапор злетів до верхнього кінця флагштока. На якусь мить наче завмер, і зразу ж його підхопив свіжий подув вітру. Червоне яскраве полотнище розгорнулося. Блиснула горда золота емблема Країни Рад — трудові серп і молот. Прапор маяв у небі. Червоний прапор маяв у блакитному небі над похмурим, великим містом, яке захопили фашисти.

Його було видно звідусіль — з вулиць, з майданів, з вікон будинків. Гордий червоний прапор, він вільно майорів у небі, недосяжний для гітлерівців, прекрасний, як одвічний символ боротьби й перемоги.

Постріли знизу припинилися. Мабуть, фашисти зрозуміли недоцільність стрілянини. Але що вони вигадають тепер?

Гучний вибух десь біля поруччя башти струсонув повітря. Ще один… ще… Ага, гітлерівці вирішили закидати його гранатами. Що ж, це може дати їм перевагу, якщо…

Але башта була висока. Гранати не долітали до неї. Йому це не пошкодить, а самих фашистів, що були внизу, може поранити. Добре.

Треба підтягти кулемет ближче до краю башти.

Він підповз до краю, до поруччя. Треба перевірити, чи не тримають вороги під обстрілом дах башти. Надівши пілотку на паличку, що лежала біля поруччя, він повільно підняв її вгору. І враз затріщали постріли. Кулі верескнули над ним, хоч жодна й не потрапила в пілотку.

— Погані стрільці, — прошепотів він задоволено. — Ну, я стрілятиму не так, будьте певні!

Вихід на дах будинку був тільки з дахового вікна, звідки вийшов він сам.

Розраховуючи кожен рух, він підтягнув кулемет до дахового вікна. Знову пролунали постріли. Кулі дзенькнули об щит кулемета.

Гаразд!

Гострим поглядом він помітив крізь щілину кількох гітлерівців, що досягли дахового вікна. З горища вибігали солдати.

Він націлився і натиснув на гашетку. Кулі прошили повітря. Солдати кинулися врозтіч, лишаючи вбитих і поранених.

Він задоволено підрахував:

— Чотири… шість… вісім… та два раніше… та ще три на сходах… — всього тринадцять. Уже добре. А ще ж не вечір!

Нараз щось гаряче вдарило його в ліве плече. І враз по тому ще кілька куль застукотіло по щиту кулемета.

Десь ховався фашистський снайпер, який вистрілив, коли людина на башті, захоплена успіхом, висунулась з-за щита.

— Ні, ця рана не страшна. Адже плече ліве…

Так, рана була легкою, хоча плече й пекло мов вогнем. Де ж снайпер?

Він висунув за щит пілотку, й одразу пролунали два постріли. Дві кулі одна за одною пробили пілотку. Жовтуваті виблиски з-за цегляного димаря вказали місце, де ховався фашист.

Тепер справа була в тому, хто кого перехитрує.

Він завмер, повільно повертаючи стволи кулемета у напрямі до димаря. Не стріляти, ні, аж доки не буде певності. Не сполохати фашиста!

Ще кілька куль ударилося об щит. Раптом він відчув, як гаряче полилося по його руках і боці. І тільки тепер ніби почув останні постріли. Розривні кулі! Фашист стріляв розривними кулями.

Його поранено осколком…

Клятий фашист може перешкодити виконати завдання. Його охопила нестримна лють. Ні, ціна його життя має, має бути висока!

Не відриваючи очей від щілини в щиті, він помітив, як з-за димаря висунувся ствол гвинтівки. Над ним з’явилася зеленувата каска фашиста. Ага, сюди, під каску, над самою гвинтівкою!

Коротка черга з кулемета, кулі вдарили об димар. І зразу по вкритому льодом даху покотилася гвинтівка, з-за димаря впав фашист у касці й німецькій шинелі. Готовий! Чотирнадцять!

Гаряча кров текла по боку. Одяг прилип до тіла. Перев’язати? Чим?

Враз з іншого боку по залізу щось застукотіло. Кулі. Його обстрілювали з сусіднього будинку.

Швидким рухом він перевів стволи кулемета ліворуч, туди, де спалахували виблиски пострілів. Довгою чергою вдарив по вікнах верхнього поверху.

— П’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять… ах!

Він упав. Поранено в ногу. Мабуть, куля зачепила кістку, бо підвестися уже не міг. Погано…

Кулемет стояв біля нього, та, навіть сівши, він не дотягнеться до його рукоятки.

— Кляті! Але я ще живий!

Він перевірив гранати й пістолет, замінив обойму, допомагаючи собі лівою, пораненою рукою. Він міг рухатися лише плазом, поранена нога була, як колода.

Трошки відпочити, зібратися з силами!.. Він підвів голову. Над ним майорів червоний прапор. Здавалося, прапор плив по небу серед нерухомих білих хмар. Радянський прапор маяв над захопленим фашистами містом.

Його увагу привернув легкий шум праворуч. Щось шаруділо по бетонній стіні.

Над краєм башти показалися дві дерев’яні палиці. Гойднулись і спинилися, сперлися на край стіни. Драбина! Гітлерівці хочуть вилізти на дах по драбині.

Поклавши пістолет на поранену руку, він націлився. Ось над краєм башти з’явилася залізна каска. Рано ще, рано стріляти. Може, це все тільки ввижається йому?

Ні! Ось фашист змахнув гранатою.

Сухий постріл — і фашист зник.

— Вісімнадцять! І я ще живий!

Одразу три гранати перелетіли через край башти. Три вибухи один за одним струсонули башту.

Щось важко вдарило його по голові, вибило з рук пістолет. Але він знайшов ще у собі силу. Вийняв останню гранату.

Потім побачив, мов у тумані, фашистів. Вони обережно лізли на башту, тримаючи напоготові пістолети й гранати.

На якусь мить він знов розплющив очі. Червоний прапор могутнім широким крилом маяв над ним. Золоті серп і молот переливалися вогнем на червоному тлі. Прапор, як одвічний символ боротьби й перемоги.

Фашисти були вже на башті. Вони шукали його. І тоді останнім зусиллям він жбурнув у них останню гранату. Це було все, що він зміг зробити.

Вибуху він уже не почув. І нічого не побачив. Але він виконав бойове завдання. Фашисти дорого заплатили за його життя!

https://fantlab.ru/work69666