Післямова роману Олеся Бердника «Діти Безмежжя».

МОЇМ ЧИТАЧАМ

Іраптом — аможе, инераптом! – світнезовсімтакий, якмидумаємо. Щовіннеоднозначний, невипадковий, нетакийпростий,якйогомалюютьпочуттяочевидності.

Може, вінбезмежнорізноманітний, багатомірний, живий, мінливий, взаємозв’язанийувсіхаспектах.

МипобувализВами, друзі, втакомусвіті, середйогогероїв,людейнашогоіненашогосвітів, деміряютьпроцесиБуттявженероками, амільярдамироківаботакимиодиницямивиміру,проякімийуявл еннянемаємо, деістотиживутьсередтакогобагат¬стваБуття, передякиминашамузикаіживопис, нашібарвиізвукиздаютьсябелькотаннямдитини, щоучитьсяходити.

Комусь, самозакоханомувсвій«неповторний»розум, можезда¬тисяпринизливоютакадумка. Алетой, хтопрагневперед, доновихтайн, зрадістювізьмесобіпочеснезванняВічногоУчняВели¬коїМате рі—МатеріПрироди, яказіткалазпроменівібарв, затомівікосмічнихтуманностей, зпряжігравітаціїйелектромагнітнихполівнескінченнубагат обарвністьВидимогоіНевиди¬могоСвіту.

Друже мій!

Ти, щойно прочитав цю книгу.

Янезнаю—хтоти: молодийчистарий, матичибатько, хло¬пецьчидівчина. Всецеумовніпоняття. Хтобнебувти—мизтобоюбрати. БомипородженіЄдиноюМатір’ю—ВеликоюПри¬родою, неювиплеканіуВеликихРодах, щотриваютьмільйоноріччями, —Родами, якіЗемнаНауканазвалаЕволюцією.

Отже, братемій, яйпрошутебе: відкривайцюкнигунеякчитач, аяктворець. Так, творець! Титежтворивїї, якія, яквін, яквони. ВсімищоднинитчемотканинуГрядущого; іхто,якщовінчесний, будевідстоюватидлясебетучиіншунить? СпільнароботадастьуМайбутньомуспільнийздобуток—яснуСпо рудуКомуністичногоСуспільства.

Важконам, друже. Важковиводитирозумзтрясовинитисячоліть,девінперебуваву страшномуполонімракобіссяпідпильноюохороноюінквізиціїі церкви, тираніввсіхвіків, шкідливихдикунськихтрадиційізапиленихдогм. Щейдосіпливенадпланетоюморокнеуцтва, туманкосностііреакції, густіхмаризлобиіненавистіклубочатьсянадгніздамиімперіа лізму, отруюючисвіт.

Але крок за кроком відвойовуються позиції Розуму, позиції того вогню, що Титан Прометей приніс від скупих богів, які ще й досі гнітять людство на великій частині планети.

Боги ті — егоїзм, консерватизм, реакція всіх мастей, забобони, рабство тіла і духу, приниження жінки і ще безліч, безліч «перлів» дикунського минулого, які нам залишили Олімпійські боги з їхньою розпустою і лицемірством , з рабством і розкішшю, з вій¬нами всіх проти всіх і ненавистю й страхом проти всього нового та еволюційного.

Вічна слава Титану Прометею, який приніс для людей Животворний Божественний Вогонь – Вогонь Шукань, Дерзань, Великого Знання!

Давайте ж роздмухувати Полум’я Прометея, хай воно освіт¬лює глибини Світобудови, морок незнання, хай запалить нові сер¬ця жадобою Великого Служіння на благо Еволюції, на благо Лю¬дини.

А втім, я розігнався, сердечне поривання несе мене нестримно все далі й далі! А може, ти, мій Друже, хочеш щось сказати мені? Може, й ти скажеш, як деякі прихильники старосвітського життя, теплого, безтурботного існування:

— Не одривайтесь від Землі!

Друже!

Залиш такі слова і думки служителям темних забобонів, які спалювали і спалюють безперервно на вогнищах косності и реак¬ції Синів Світла і Прогресу.

Цими словами: «Не одривайтесь від Землі!» — спекулюють за¬хисники, прихильники відживаючого, антиеволюціиного. Бо щозначить — не одриватись від Землі?

Тобто зупинитись у розвитку, задовольнятись найпримітивнішими запитами тіла, шлунку. Але ж справжня людина не задовольниться тим. Бо Земля — лише невеличка пилинка в Світобудові і є її невіддільною частиною. Безмежність — ось наша істиннаДомівка. Туди й пролягає чудова Дорога Людини.

ІЗемля наша — лише корабель, на якому ми почали свій політ в Еволюційну Далину. Тій Далині нема кінця. Хто стане ствер¬джувати, що ми не пересядемо згодом на досконаліший корабель? Хто скаже, що ми задовольнятимемось такою структурою організму, а не перебудуємо його на нових засадах? Хіба все в нас ідеальне,досконале? Хіба можна зупинити розвиток будь-якої грані видимого чи поки що невидимого Світу?

Ну я даремно роблю цей відступ. Ти мій співтворець, мій вірний Друг, і в нас не буде таких суперечок. Вперед, вперед! Наша дорога – пісня Космічної Еволюції, якій немає кінця.

Розповіді про майбутнє назвали фантазією. Дехто з невігласів іронічно називає такі розповіді вигадкою. Але ми з тобою, друже знаємо, що то не вигадка. Наші мрії то велика реальність, яка нас оточує звідусюди.

Та Реальність — Живий, Полум’яний Космос.

Наш розум безмежний, він сягає в будь-які глибини Світу, для нього нема кордонів. Отже, ми з тобою зможемо побувати де завгодно і коли завгодно. Хіба не так? То для чого ж вигадки, для чого пусті розмови? Все, про що ми мріємо, Істина, яка здій¬сниться коли не тепер, то в грядущих віках.

Пройдемо ж по Космічній Аудиторії, послухаємо голос Ве¬ликого Учителя — голос звільненого Розуму. Він нам розповіда¬тиме прекрасні і захоплюючі Легенди про Буття, про Любов, про покликання Людини, про Велику Єдність Розумних Істот всіх за¬селених Світів.

Слухайте, сприймайте в серце ту Легенду. Адже саме Легенда вінчає собою найпрекрасніші дії і в нашому Світі. А там, у Май¬бутньому, в Далеких Світах — Легенда являє собою вершину Твор¬чості.

Якщо хтось сумніватиметься в істинності цих слів і ствер¬джень — хай подивиться навколо себе. Хай подивиться на квіти, на Сонце, на блакить неба, на красу жінок Землі, хай заглибиться в мудрість минулих віків, хай збагне велич боротьби за Грядущу Комуністичну Еру, хай осягне все це серцем і розумом своїм і замовкне присоромлено.

Все Буття — Легенда. Красива, чудова, хвилююча, сповнена боротьби і страждань, увінчана Любов’ю і Єдністю, прикрашена безперервною, мінливою, чаруючою грою — таємничою Грою Великої Матері Природи.

Отже, ми мандруємо вперед і вперед — у Безмежжя. Інколи Розум навіть не в спромозі одразу сприйняти запаморочливих глибин Світобудови. Він зупиняється, починає шукати нових шляхів до розуміння. Коли таке трапиться з тобою, мій Друже, коли розум відмовить, коли мозок не в силі буде створити для тебе прекрасних форм Грядущого — тоді звернися до Серця.

Так! Є в нас найкращий, найвірніший товариш, друг – Серце! Воно не може бути сковане ніякими гранями, ніякими умовностями, воно завжди вільне, якщо цього захоче Господар, воно кожну мить з радістю помчить у Безмежність, лиш відкрий клітку в якій держиш його.

Вийдемо під зорі, прислухаємось до Пульсу Космосу, і хай Серце пульсує в такт з ним. Космос не жде. Кожен удар його Пульсу відлічує грандіозні зміни. Відстале залишається позаду – еволюційне мчить вперед, тче з своїх прогресивних елементів нові і новіпоєднання Великої Матері.

Слухай, слухай, слухай, Друже! Слухай голос свого Серця!

Воно чисте, воно яскраве, воно віддане Знанню, Істині, Безмежжю.

Скажи всім, хто рядом з тобою: «На сьогодні, а ще краще, назавжди залиште скепсис та іронію в темному запічку людського невігластва, вийдіть разом з нами під зоряне небо. Будьте всі свід¬ками великої Космічної Події...»

Ось воно... почалося!..

Вечірній присмерк прорізала полум’яна смуга. Голубим метео¬ром щось майнуло в глибину небес. Радійте, торжествуйте! То не метеор, не комета! То Вогнистий Птах Серця, випущений з клітки віків, урочисто помчав у мерехтливу безодню Світів,

Він принесе для нас чаруючі скарби Безмежжя, дарунки Вели¬кої Матері всього сущого — Природи, що безперервно тче для дітейсвоїх казкову тканину Еволюції.

Будемо сьогодні лише друзями зірок, бо вони — це очі Розу¬му. Хіба не так? Хіба ти не знаєш, що кожна зірка — то батьківщина свого, неповторного Розуму, який колись – у Безмежжі – з'єднається в Єдине грандіозне Космічне Вогнище.

Отже, ми під зоряним куполом. Ми чекаємо. Космічна далина п’янить, нечувані, дивовижні аромати таємничих світів оповивають свідомість. А може, то Подих Великої Матері Безмежності? Може, то Вона привітно схилилася над дерзновенними дітьми своїми,заохочуючи їх до польоту в Невідоме!

Чуєш? Чуєш її голос: «Вперед, мої діти! Учіться літати. Для вас у Мене є чутливі вуха, далекозорі очі. Дерзайте, мої кохані! Учіться літати»?

«Чи не занадто багато казки, легенди, таємничого?» Хто це? Звідки? А-а, знову скепсис… Замовкни. Все наше життя – казка. Казка для того, хто віддає себе, свою творчість на Благо Всіх, в Ім’я Ясного Завтра, в Ім’я Комунізму, який уже збудований жителями багатьох далеких   Світів, в ім’я Любові, якій немає меж.

Знову спалахнув блакитним полум’ям обрій. В нічному небі тріпоче вогнистими крилами Птах Серця. Слухаймо його щебетання, його казковий спів. Він вже промчав Океаном Безмежжя, він каже, що ради тієї Легенди здійснюється і наша важка, громіздка, радісна і печальна, буряна і кривава, пісенна і бунтівлива Еволюція Розуму — Всюдисущого, Всемогутнього, Всепроникаючого.

Слухай, слухай заспів Птаха Серця:

— Для чого обмежувати його — могутній, сяючий дивовиж¬ним світлом Вічної Таємниці, Розум Людини — породження Без¬межності?

Використавши трамплін Землі, надбання мільйонноліть, праг¬ни в глибини Світобудови і зрозумій своє справжнє покликання, свою величну Дорогу в Непізнанне.

Відкинь нещадно все, що гальмує політ. Відкинь рабство духу і тіла, забобони, догми і упередження, війни і егоїзм, смішну пиху свою і марнолюбство. Словом, відкинь все, що заважатиме на Ве¬ликій Дорозі Безсмертя. На тій дорозі залишений «багаж» здасться тобі смішним, нікчемним, дурним. І, пославши сердечний привіт, глибоку вдячність своєму земному дитинству, ти, як ураганна стріла, пущена з лука Полум’яного Серця, помчиш до нових і но¬вих обріїв. І зорі, їхні скупчення, галактики і метагалактики за¬сяють вздовж Твого Космічного Шляху, як хвилюючі дивовижні віхи!

Велика подяка за електронізацію повісті Степану Храброву