— Алло! Алло! Здесь мировая центральная станция. Она просит всех желающих воспринимать сегодняшнюю программу, поставить самих себя и все аппараты на удесятеренную скорость: сегодня будет изображен больший, чем обычно, отрывок жизни.

Отрывок этот будет из очень давно минувшей эпохи человечества. Воспринимающим многое. Наверное, покажется невероятным, чудовищным и выдуманным изобразителем отрывка. Но я торжественно заявляю, что все изображения, начиная с мельчайших подробностей, повседневного быта и кончая всеми явлениями и событиями более широкого порядка воспроизведены на основании самого тщательного и глубокого изучения изображаемой эпохи и подкреплены строжайше проверенными историческими документами.

Воспринимающим большая часть явлений той эпохи и общих чертах должна быть известна. Но наша жизнь производит столько наслоений на экране нашей памяти, что только самые выдающиеся из них остаются на поверхности ее. Поэтому я предупреждаю, что иногда буду принужден проводить щеточкой по экрану памяти воспроизводящих, т.е. давать объяснения тем моментам изображения, которые могут быть очень забыты ими.

Обратите внимание: насколько лицо Шварцмана узкое, гладенькое, как камушек, вымытый морем, настолько лицо Акимова –широко, кругло и плоско будто оно когда-то попало под пресс, было расплющено под ним, да так и осталось на всю жизнь (5).

Мокрое пальтишко липнет к заду, а от этого еще холоднее.

— Да-а, черт возьми, «царь природы». «Человек – это звучит гордо», как сказал какой-то писатель-дурак, имени которого, к сожалению, не помню. Действительно, гордо. Не чета какой-нибудь там собаке, воробью, микробу. Царь природы. Вот только страшно: всякая собака, всякий воробей, блоха, микроб может иметь себе пропитание на земле, ежели приложит к тому некоторое усилие. Лишь один человек, вот этот царь природы, как ни прилагает усилия, не всегда может найти на пропитание, маленькую (6), единовременную крошку хлеба. А таких царей природы в сей момент на земле, сударь мой, есть около тридцати миллионов. Это, действительно, звучит гордо и я очень хотел бы, чтобы этот писатель-гордец побыл хоть месяц на положении такого человека. Вы знаете, когда я последний раз ел? Знаете? Два дня тому назад. Как вам это нравится, коллега по царствованию в природе?

— Я – три?

— И вы, и я, как об этом свидетельствуют многие весомые данные и гордое заявление умника-писателя – цари природы, поставленные в отличные от блох и микробов условия. Кроме того: у нас нет родины. Нас выгнал из вашей родины Сталин, потому что ему не понравился ваш образ мышления. А меня Гитлер, потому что ему не понравился мой неарийский образ рождения на свет…

Так вот: у вас есть знание технических, математических, химических и всяких прочих наук. А у меня есть знание психологических наук. Таким образом, объединив эти знания, мы станем… корчащимися царями природы. Это вам подходит?

— Еще как!

— Надо, чтобы Вы, инженер Акимов, известный изобретатель всяческих необыкновенно ценных вещей, изобрели радио-пушку (8)… Перемещение на расстоянии световой энергии в определенном направлении. Ну, арийская голова. Теперь Вы поняли, какое дело?

Арийской голове, по-видимому, не хочется признаваться честно и откровенно, что ей не совсем ясно. Поэтому-то она вот так и стянула губы в кисет и высоко подняла брови.

— Не понимаете? Натурально: гоише коп. В таком случае слушайте… Чтобы реализовать вашу идею, вам надо год времени, все необходимые средства. Ну, конечно, и полное содержание вас и вашего сотрудника… (Больше тысячи запрашивать не следует: вызовет подозрение).

Идея тысяченки, очевидно, настолько могуча, что – видите, – даже подняла и посадила Акимова на кровати. (Казалось, – правда? –что он должен быть в рубахе, в пижаме, а потому странно видеть в теплом пальто).

— Любопытно! А кто вам даст эти тысяченки-то?

— Любое умное правительство любого государства, к которому мы обратимся с предложением. Конечно, мы как благородные гости, прежде всего обратимся к той стране, которая дала нам у себя пристанище. Этого требует простое чувство порядочности.

— Угу, порядочность в данном случае довольно… относительна.

— Ах, что на этом свете неотносительно, друг мой?

— Гум! И вы думаете, что вам дадут деньги, лабораторию и все прочее без доказательств (10).

— А какие же доказательства вы можете дать? Прежде всего это – наша тайна –мы никому нашей теоретической работы показывать не можем, да они и не будут требовать никаких доказательств. Ведь о нашем изобретении моментально станет известно всем прочим правительствам и каждому же лестно будет заполучить нас для себя. «Доказательства». Да подумайте же вы: теперь, когда все эти правительства только тем и дышат, чтобы как можно сильнее вооружиться, чтобы изобрести что-нибудь такое, чего у противников нет(а противники –это ведь абсолютно все остальные государства земли), то чего они ни готовы сделать? Что же может быть прекраснее и желаннее такой пушечки? Да за одну мечту, за возможность потешиться мыслью нам охотно заплатят не по тысяче, а по много тысяч. «Доказательства»! Да наша смелость (11) будет самым убедительным для них доказательством. Ибо, скажите, кому может придти в голову такая нахальная мысль шутить с правительством, у которого есть тюрьма и гильотина? И ради чего? Ради какой-то несчастной тысячи франков. Нет, голубчик, вы плохой психолог…

— Эх, все равно! Попробуем! Согласен! В крайнем случае в тюрьме ведь все таки кормить будут.

— Совершенно правильно! Браво! Вылезайте из вашей берлоги и идемте куда-нибудь греться. –Да там и все детали обсудим.

Ну, какой же, – видите, – Шварцман маленький, тоненький и нежно выглаженный в сравнении с этим верзилой с горбатой широкой спиной, с этими длинными руками.

— Где моя шляпа? Выходите первым, я запру все-таки свою лачугу: тут остается совсем новенькая зубная щеточка.

— х х х –

Вот и опять маленькое предупреждение. Некоторые критики, присутствующие при предварительном показе изображения, не совсем хорошо помнящие ту эпоху, высказывали подозрение, что автор изображения сам выдумал некоторые детали, чтобы представить изображение как можно выпуклее. Конечно, это неправда. Но я считаю долгом предупредить: вот сейчас вы будете воспринимать некоторые сцены тогдашнего быта. Это не выдумка автора, не сборище таких сумасшедших (12), как выразился один из критиков, а народное празднество. Но советую: немножко заткните, хоть бы вначале, уши пальцами и понемножку потом отпускайте их, чтобы приучить нервную систему и звукам празднества. Так вот оно. Внимание!

Вот, например, развлечения. Оно очень, по-видимому, нравилось нашим предкам. Вы скажете, что оно дико и бессмысленно? И непонятно? – как сказал один критик. –Но непонятного ничего нет. Вот бегают по асфальтовой арене эти тележки с длинными палками, поднятыми к сетчатому проволочному потолку. Из потолка через эти палки проходит в тележках электрический ток и движет их. На каждой тележке, как видите, два сидения и руль, как у автомобиля. Само развлечение, конечно, немножко странное, оно состоит в том, что развлекающиеся стараются изо всех сил столкнуться с другой тележкой. В некотором отношении, действительно, получается впечатление игры не совсем здоровых психически людей. Видите, как они подкрадываются друг к другу, как стукаются, как торжествующе хохочут.

Вот, например, девушка в черном берете набекрень. Прошу немножко внимательно присмотреться к ней, – она будет занимать в нашем изображении довольно значительное место. Лицо у нее совсем не как у сумасшедшей. Довольно заметное, как видите, лицо, немножко бледноватое, смугловатое (чуточку, конечно, подкрашенное), с непонятной привлекательностью, прелестью, сразу бросающейся на каждого. Глаза не совсем обычные, как видите, внешними краями скошены кверху, как у монголок, с бронзовым блеском. Носик слегка туповат, но дерзок. Но особенно на губы прошу обратить внимание, видите, сколько в них жизни, движения, переливания одного чувства в другое (14). Глаза и губы все время живут и действуют у этой девушки. Вот она опасается за ту вон девушку. И глаза ее, – видите, – напряжены, нахмурены, кричат, предупреждают… И смотрите, как моментально все изменилось, как глаза брызжут смехом. У сумасшедших все таки, повторяю, улыбок не бывает. Да и у совсем здоровых –часто ли?

Это, кажется, понимает и вот этот молодой человек в рыжей новенькой кепке. Видите, как он неотрывно следует за девушкой в берете. И смотрите, как широкие губы его повторяют движение девушки, как эти большие серые глаза повторяют движение тех бронзовых монгольских глаз.

Ну, и вы же понимаете, что черный беретик должен и сам вскочить в тележку. Но, если беретик вскакивает, то ясно, что и рыжая кепка должна последовать за ним, хотя этот необдуманный поступок и стоит целых два франка. Надеюсь, мне нет надобности напоминать, что такое были франки, доллары, фунты? (15).

— А вы, сударь, я вам скажу, довольно странный человек. Вы еще не сказали, что влюблены в меня и не спросите, когда и где мы увидимся, чтобы уже целоваться.

Не напоминают ли вам эти оголенные смехом желто-белые зубы дольки чеснока.

— Да, неужели это странно? А вы думаете, что вы так неотразимы, что каждый должен непременно тотчас же влюбиться в вас?

— О, нет. Дело не в моей неотразимости, а в ваших привычках, господа мужчины (20).

— Ну, а я, значит, просто невежлив.

— Вероятно, принадлежите к фашистской организации. Они все такие любезные, вежливые, такие джентльмены.

— Как же так? Я – невежлив, а принадлежу к организации вежливых людей. Непоследовательно, мадемуазель.

— Нет, последовательно. Фашисты, по сути, а не так, как я сказала, вежливы.

— Вы так очень цените фашистов?

— О, очень! Они – такие джентльмены. А вы – разве не фашист?

— Конечно, фашист. Вы из какой организации?

— Я пока к организации не принадлежу, но… А как вас зовут?

— Анри Котто, бухгалтер. А вы?

— Я – Нинета Дюваль. Дактило. Вот и знакомство. На улице. И без влюбленности. Необыкновенно. А все потому, что вы – фашист, что вы умеете уважать честь и достоинство человека. Если б это был коммунист, он непременно сейчас же начал либо пропаганду разводить, либо про любовь говорить (21)…

— Так, пожалуйста, я могу и с любовью…

— О, деланная, искусственная любовь… Фи.

— Ах, искусственная? А вы за пять минут знакомства хотели бы настоящей, до могилы любви? Вы, я вижу, о себе довольно скромного мнения. Может, хотите, чтобы я застрелился от любви. Пожалуйста. Револьвер, кстати есть…

— О, это совсем другой разговор. Браво! Теперь я хочу остаться.

О, вы меня еще не знаете. В меня все женщины моей фабрики и всей околицы влюблены. Но я равнодушен к ним. Я ждал только ту, которая (22) заполнит все мое сердце, которая придет.

— Приедет, лучше сказать. На электрической тележке разве ходят.

— Правильно!… взяв сначала в плен мое сердце.

— Как же можно сорвать у порядочного фашиста кепку, не взяв в плен его сердце?

(При чем же здесь порядочный фашист?)

— Понятно! И всякая порядочная фашистка уже издали чувствует, чье сердце фашистское, а чье нет. Вы же назначите мне свидание, чтобы уже целоваться? Не знаю, выживу ли до завтра.

— О, боже, что же нам делать? Я голодна, как крокодил. А то мы бы сейчас могли начать целоваться. Я вас умоляю, ради всего святого, ради фашизма, выживите до завтра!

(Опять: «ради фашизма») (23).

— Прощай, моя единственная! ДО завтра. Место свидания, конечно, не надо назначать. Зачем? Разве одно фашистское сердце не учует, где другое.

— х х х –

Госпожа Котто знает: когда Анри вот этак размашисто небрежно тянет подошвы ботинок, когда этаким акробатическим движением швыряет кепку на вешалку, вот так молчит и усмехается, значит, что-то там не ладно у него. И госпожа Котто знает, что делать. Спокойно, неторопливо, весело подходит и кладет ему обе руки на плечи (словно шестилетняя девочка на стол).

— Ну, мой крошечный? Что плохонькое случилось?

— Наоборот: хорошенькое случилось.

— Опять какая-то стычка с фашистами?

— Да какая, если б ты знала! С фашисточкой. Сначала, подлая, затянула меня кататься на этих идиотских тележках. А потом в кафе. И ухнули мои последние пять франков.

— Два раза прибегал гарсон из бистро звать тебя к телефону: какая-то Франсуаза будет ждать тебя в девять часов в знакомом тебе кафе.

— Э, потом поем, когда вернусь.

Действительно, словно не вихрем. А бурей подхваченный, – куда же тут есть. Но что же это, господи, за Франсуазочка такая всемогущая?

— х х х –

Франсуаза уже давно выхлебала маленькими глотками (чтобы растянуть время) свое кофе-крем. А Анри все нет (29).

Франсуаза умышленно выбрала самый дальний угол возле лестницы. Как же ей с ее горбатой спиной, с этой втянутой в острые плечи головой вытыкаться наперед, на свет? Правда, люди говорят, что у нее «очень милое» лицо. А Анри даже вот тогда сказал, что ее глаза «чудные», что улыбка «сама прелесть», что зубы такие, за которые самая красивая ведетта отдала бы полжизни. Но… отдал бы за них хоть месяц жизни сам Анри?

— Заставил вас ждать, Франсуазочка? Какая же вы интересная сегодня. Глаза как две зеленые звездочки после дождя. Ну, как? Что новенького?

Ах, да, действительно, ведь она для дела его вызвала. Но, – обрати внимание, – даже дело не приглушает блеск глаз. Еще бы: «Как вы интересны сегодня, Франсуазочка».

— О. Анри, есть необыкновенная новость. Правительство будет производить радио-пушку. Понимаете… Недели две тому в министерство пришли два типа. Такие странные. Немецкие эмигранты. Пришли предлагать свое изобретение. (Франсуаза – дочь швейцара министерства). Изобретение страшное. Такая пушка, которая может убивать за тысячи километров без пороха, без огня. Отец говорит: нажмут у нас в министерстве пуговицу, а в другом пункте земли, ну, скажем, в Индии, или в Австралии, или в Москве происходит страшный взрыв.

— А не говорил отец. Проверяло ли министерство этих немцев? А, может, это просто гитлеровские провокаторы? А, может, простые шарлатаны?

— Проверяли их. Все оказалось, как они говорили. Помните, это очень большой секрет. Вы – свой человек, родственник. И патриот такой (32).

— х х х –

Анри звонит товарищу Лигуру и назначает встречу…

— Но если это правда, то это ведь страшная вещь! Ведь они тогда уничтожат вас в один момент. Ведь прежде всего они уничтожат Москву.

— Значит, вы абсолютно уверены, что… Но на всякий случай: в вашем районе есть какая-нибудь молодая, красивая девушка, член организации?

— Кажется, есть одна… Впрочем…

— Ладно. О радио-пушке никому больше ни слова. Даже своим. Возможно, что мы пошлем вас в Москву.

— х х х =

Но военное министерство все ж таки не коробка сардинок, герметически запаянная, – секрет, конечно, просочился наружу. Просочился, смотрите, десятками искр, разлетелся из єтого кусочка земли по всей планете. И вы заметили? – как от этих искр слегка вздрогнули вот эти острые верхушки в каждом отгороженном кусочке планеты? (35)

Чувствительные верхушки отгороженных кусочков планеты – это их правительства. Но население этих верхушек – в ту эпоху было не многочисленно. Но уж такова судьба их была: все видеть, слышать, чувствовать, предчувствовать, знать, понимать и решать за всю эту массу, за десятки, а то и сотни миллионов. Легко ли? А тут еще вдруг такого рода искра прилетает. Как не вздрогнуть?

— Итак, господа, каждый на земле знает, что ни одно из государств так не жаждет мира всего мира, как наше. И поэтому в наших руках радио-пушка есть залог мира на всей планете. А потому, господа, никто из нас, конечно, не будет возражать против конкретного предложения: всеми средствами, доступными нам, взять это (36) изобретение в свои руки.

— х х х –

А вот верхушка с другого конца планеты. Фигуры, как видите, иные. Насколько там все были высокие, розовые, настолько здесь они маленькие, сухенькие, смуглые, подвижные.

— Господа, если это изобретение, есть реальность, то мы не можем оставить его в руках белой расы. Это будет абсолютное порабощение Востока Западом. Никто горячее и искреннее, чем наш народ, не жаждет мира на земле. Это всем известно. И никто не будет так охранять его, как мы. И потому, господа, наше обладание этим изобретением есть в интересах человечества. Мы должны идти на все жертвы и какой бы ни было ценой взять в свои руки страшное средство мира и войны, свободы и рабства.

— х х х –

— Ка-ак?! Быть под командой кого бы то ни было? Нашему великому народу, давшему миру всю современную культуру, науку, искусства? Никогда. Лучше погибнуть от одного выстрела этой пушки, нежели это унижение и позор. Здесь вспоминали о морали. Но какая же мораль выше, чище, императивнее морали служения своей нации? Какие средства для такой цели могут быть нечистыми? И какая же нация лучше всех обеспечит мир на земле, как не та, которая служила ему всю свою жизнь? И кто посмеет сказать, что обладание этим изобретением не есть наш долг перед нашей нацией и всем человечеством? (37).

— х х х –

А вот еще одна картинка.

— Что?! Два каких-то паршивых жида угрожают нашему существованию, нашей державе, нашей расе. Если эта радио-пушка не химера, не сказка, а реальность, то она будет только в руках самой высшей расы на земле, а не в руках жидов и дегенератов. Либо весь мир полетит вверх тормашками. Если это изобретение есть реальность, то мы будем и должны господствовать на земле, мы, наилучшие, избранные элементы человечества. И мы поведем человечество к настоящему миру, благоденствию и счастию, а не дегенераты и варвары. И хотя бы для этого надо было разрушить весь город, всю страну, а мы вытащим из нее этих двух жидов и приставим их на службу той стране, которая дала этим мерзавцам и жизнь и знания. Убивать их? Нет! Живыми вместе с тайной их изобретения доставить их сюда. Сначала пусть отдадут нам то, что нам следует от них. А потом пусть получат то, что заслужили.

— х х х –

И, наконец, еще одна верхушка.

— Так что, товарищи, вопрос об овладении этим изобретением – это вопрос о нашем и всего мира существовании. Ибо ясно, что это изобретение в руках капиталистического господства будет означать неслыханный расцвет империализма одной части капиталистического мира (Не говоря уже об уничтожении нас, социалистического государства) (38). А потому это будет означать постоянное состояние ненависти, борьбы, скрытой м открытой войны. Настоящий мир на земле, настоящее братство народов, настоящее счастье и благоденствие! Да кто же, черт побери, в самом деле может лучше обеспечить мир на земле, если не тот общественный класс, который только это и имеет целью своего исторического существования. Только мы, товарищи, можем дать истинный мир человечеству! А потому мы должны, мы обязаны, наш исторический долг овладеть этим чудовищным средством силы, попавшим в руки буржуазии. Чего бы, каких бы жертв нам это ни стоило!

— х х х –

— Ну-с, глубокоуважаемый господин ариец, что же вы скажете теперь? По скольку же дней теперь у вас не бывает самой сухой крошки во рту? Что? Вы молчите? Кто называл идише коп фразерской головой? Надеюсь, вы не станете отрицать, что мы достигли нашей цели? Мы достигли уже большего. Вы замечаете, как с каждым днем умножаются вокруг нас эти подозрительные личности-шпионы или охранная полиция. А эти как бы случайные фотографирования нас прохожими (39).

— х х х –

Профессор философии Даниель Брен, как видите, в нерешительности: бог его знает, что надо надеть для этого особенного визита к королю? Позвать разве Кристину? Но ведь будет, как и вчера, разговор о гонораре.

Позвать Сюзанну? Но ведь эта коммунистка нарочно начнет советовать такое, чтобы «унизить монархию»…

— Кристина, как ты думаешь, что мне следует надеть для этого визита?

Госпожа Брен уже наверное имеет разрешение вопроса, но делает вид, что усиленно думает. Глаза у нее – вы видите – небольшие, быстрые, острые, всевидящие. У нее все –обратите внимание, немножко заостренное: глаза, нос, губы, подбородок, даже уши. В ту эпоху наблюдалось одно явление: люди, жившие вместе много лет, часто даже физически начинали походить друг на друга. Но у Бренов такого сходства нет.

— Я думаю, Даниэль, что следует надеть мундир. Это – официальный прием.

Ах, какой там король. И такая там проповедь. Все это так мало, так ничтожно в сравнении с этим, таким отвратительным, стыдным, страшным и непреоборимым. Пропадай все, но нет сил.

И смотрите, с какой яростью швырнет теперь себя к столу профессор Брен. С какой ненавистью и отчаянным вызовом хватает он окурок из пепельницы.

Боже, если бы его видели его ученики, его последователи, как он, профессор философии, учитель жизни лежит в кресле и мучится… С того самого дня, как он бросил курить, он, собственно, по-настоящему живет только этим, а не чем иным. Университет, наука, проповедь, король, все это второстепенно. А легче пойти на геройский подвиг, на великое страдание, на смертные самопожертвование, чем месяцами бороться с малой (47), не въевшейся в тебя страстью.

Но чтобы в дальнейшем изображение было яснее, необходимо на небольшое мгновение вернуться назад месяцев за пять от этого.

Вот королевская спальня. Обыкновенная сухость, неуютность пышности и аляповатой роскоши.

Но под этим обычным балдахином на обычной громадной королевской кровати не совсем обычная королевская фигура. Это, как видите, обыкновенное человеческое тело, очень худое, очень изможденное, очень бледное. Замечаете, какая тонкая, словно кожица детских пузырей, кожа на скулах, носу, на лбу и как она тускло блестит. Но обратите внимание: несмотря на эту мертвенность лица, на нем все же чувствуется какая-то усмешка.

— Пожалуйста, прочтите мне еще раз письмо этого оригинала.

— Охотно… «Ваше Величество! Прошу простить мне мою смелость, но я больше не могу воздерживаться от того, что считаю своим долгом. Я внимательно следил за всеми бюллетенями вашей болезни. И чем далее, то яснее вижу, что она очень похоже на ту болезнь, которой я сам болел два года тому назад. И моей болезни, как и вашей, официальная наука не могла поставить диагноз. Но вот уже два года, как я вылечил сам себя.

И потому мне кажется, что я имею некоторые основания (а также и долг) предложить Вашему Величеству, мой способ самолечения. По Вашему желанию я немедленно явлюсь и изложу свой опыт.

Проф. Философии Даниэль Брен» (49).

— Я, дорогой, питаю большое доверие к проф. Брену. Брат такого значительного человека, главы всего нашего финансового и промышленного мира, не может быть ни шарлатаном, ни легкомысленным человеком (50). Я уверена, что он, как и миллионы людей, горячо любят, даже обожествляют тебя. Ты помнишь, какими овациями, какими взрывами любви и обожания приветствовал тебя народ в день твоего двадцатилетнего юбилея? Кто их заставлял. Ведь никакой диктатуры у нас, слава богу, нет. Никакого принуждения любить и хвалить кого бы то ни было у нас не имеется. И никто не сгонял ни голодом, ни угрозами, ни полицией массы народы на улицы, а между тем, в этот день (это даже левая пресса признала) было больше миллиона народа! Чем это объяснить? С одной стороны, трон, монарх, деспотизм, а с другой – пролетариат, свобода, социализм, а все вместе: любовь и обожествление. Это просто какая-то фантастическая шарада. Противоречие вопиющее.

— Я тебе скажу – чем. Авторским чувством. Наш милый народ при помощи целого ряда довольно радикальных средств, революций, саморезанины, самоуничтожения, гильотин, расстрелов и тому подобного в конце-концов сконструировал себе такую королевскую власть, какая ему, наконец, нравится. Плоха ли, хороша ли, никчемна ли, это не важно. Главное – это то, что она – его творение. И конечно, каждый член народа, будь-то даже социалист или коммунист, не желает отказываться от своего авторского права. Я –живой трофей, живой монумент их боям, их революциям. Я, наконец, их общая собственность. А люди, как ты знаешь, даже социалисты и коммунисты, питают большую склонность к собственности, любят ее и гордятся ею. Вот, голубка, откуда эти крики, овации, письма (52)…

— Господин профессор Даниэль Брен!

— Мой метод, ваше величество, совсем прост. Главное у вас это то, что вы не перевариваете никакой пищи? Да? Постоянная слабость, разбитость, похудение. Полная апатия? Мрачные настроения?

— Да. Но позвольте вам сказать самое главное. Я –не болен. Но я и не здоров. Что я лежу в кровати? Это так, для проформы. Но я могу двигаться, думать, даже читать. Но это все ничего не стоит и… ужасно скучно. Это главное. Ужасно надоело все это.

— Я со всем этим знаком. И, конечно, мысли о самоубийстве. Разрешите перейти к изложению моего способа лечения. Это – определенный режим питания. Больше ничего. Я сначала посадил себя на двухнедельную голодовку. Только пил чистую воду. Затем я в продолжении трех месяцев питался только апельсиновым соком. И то не чрезмерно: 6 –9 апельсинов (55). А после трех месяцев такого режима я начал употреблять и другие фрукты – орехи, зерна и овощи. И только преимущественно в сыром виде. Через четыре месяца я уже начал прибавлять в весе, а читать лекции и работать, как следует, я начал уже через три месяца. С этого времени я живу только на этом режиме (56).

— Мне ваш способ, скажу совершенно искренне, нравится. Нравится эта простота и ясность. Итак: скажи, дорогая, повару, что он может отдохнуть от тех замысловатых блюд, какими его мучали господа врачи. Я начинаю наше лечение завтра (57).

— Дорогая, тебе никого не напоминает профессор Брен? Вспомнил: Дон Кихота. Маргарита, ты можешь целиком на него положиться.

— На Дон Кихота? Вот на кого я меньше всего хотела бы полагаться.

— Но это ведь Дон Кихот – реалист, не тот фантаст. Это – созревший, опытный, обоснованный. Издание исправленное и модернизированное. Это самый надежный из врачей и вообще борцов против всякой нечисти. Я вот уже чувствую себя лучше.

— х х х –

И вот лечение производится. Но королева все же не может согнать с лица выражение напряженного беспокойства.

Король про себя усмехается: Дон Кихот – хитрый, знает, как ее успокоить. Почти каждый день он подпускает ей маленькую лекцию о суггестии, автосуггестии, сознании, подсознании и таковым способом, что милая Маргарита готова слушать с таким благоговением, с каким королевы предыдущих веков слушали лекции священников об ангелах, дьяволах, святых, грешниках, о рае и аде. Потому что и это такое же таинственное, загадочное и жутковатое и подающее надежду.

— Ах, ваше величество, мы слишком много власти приписываем нашему сознанию и слишком умаляем значение нашего подсознания. А что такое по сути наше сознание? Да ведь это младенчик по сравнению с подсознанием. Оно родилось у человечества тысяч пятьдесят лет тому назад, ну пускай, сто. Но ведь это же ничто в сравнении с миллионами лет существования человека на земле. Человек жил и до сознания. Жил, боролся, развивался. Кто же управлял его жизнью? Да вот это самое подсознание наше, ваше величество. Подсознание – это старая душеприказчица (59) или лучше: старая экономка человечества. А сознание – это маленький барчук, получивший наследство после родителей. Что он знает этот ребенок? Почти ничего. Да, он учится по школам. Старая экономка к этому относится с уважением. Что ж, пускай развивается. Но заведовать громаднейшим имением организма человека, с миллионным населением, куда тут ребенку… Нет, тут лучше всего положиться на старую экономку и не мешать ей ни сомнениями, ни опасениями. Да, ребенок гениален. Но как и в большинстве случаев, что гениально, то отдает дегенерацией. И поскольку гений этого барчука полезен нам, настолько он и вреден. И главным образом тем, что разъединяет нас со старой экономкой –вселенной природой. Надо быть в наибольшей согласованности со старой экономкой, как внутри себя, так и в природе. Вот и в вопросе о питании всей коммуны человеческого организма наш самонадеянный и гениальный дегенерат много принес нам вреда. Он внес извращенность в наше питание. Он разорвал со старой экономкой и стал самостоятельно кормить коммуну. Миллионы лет до сознания человечество жило на планете и не знало, что такое огонь, что такое кухня. А ежели не знало, то, значит, и мяса не ело, как не ест и не может его есть, например, наша ближайшая кузиночка –горилла. А ведь эта кузиночка, питающаяся (60) исключительно фруктами и орехами считается самым сильным и грозным существом среди всего животного мира, не исключая льва и тигра. И вот это есть самый настоящий критерий, самый надежный и верный. Я на кузиночку-гориллу полагаюсь в данном случае больше, чем на всю вашу медицинскую науку, гениальную, полную сомнений, противоречий. Горилла тем, главным образом, сильна, что она в полном согласии с самой собой и с природой. Нам надо вернуться к согласованности с нашей великой, миллионновековой экономкой. И наш режим есть первый шаг в этом направлении. Это направление медленно, но верно будет возвращать вас в то состояние здоровья, силы, веселости духа, которое есть у всех животных. Человек –это самое больное, а потому самое унылое, самое безрадостное, самое злое существо на земле!

— х х х –

И действительно, так оно и происходит, будто проф. Брен – могучий чародей и волшебник (61).

А вот и осень уже идет. Раньше осень очень угнетала короля. А теперь вот как он весело-иронически, самоуверенно смотрит сквозь окно на грязно-синие громады туч да и на зеленый газон, усыпанный золотыми монетами мелких листьев.

А проф. Брен все подкачивает и подкачивает в него этой веселости.

Вот и теперь он стоит перед королем и королевой, слегка согнувшись от роста и почтительности, и заливает их своей улыбкой и оплетает своими жестами, словами, искренностью, верой, страстью.

— Ах, ваше величество, чем дальше живу, тем глубже вдумываюсь, то все яснее вижу, какое место в жизни отдельного человека и всего человечества занимает еда. Еда, важнее всех политик, всех войн, всех реформ, всех наук, искусств, всех религий. Я не говорю уже о том, что без всего можно обойтись в жизни – без науки, политики, религии, а без еды нет. Это – трюизм. Нет, я говорю о том, как еда человека, если она у него и имеется, есть главная причина его несчастья (62). И чем лучше его еда, тем он несчастнее. Это –трагедия. Почему Франция, другие т.н. цивилизованные, передовые народы так заметно вырождаются? Потому что они «хорошо» питаются. Люди высокой политики, науки, искусства обыкновенно смеются надо мной, когда я говорю им, что еда, способ питания является самым важным современным вопросом. Что мне от этой философии, науки, политики, промышленности, если я – вечно больной. А ведь таков удел девяносто девяти процентов всех цивилизованнейших людей на свете. А ведь по норме природы мы должны жить все 150 лет легко, ясно, бодро, в полном здоровье до смерти, значит счастливо (63). Человечество отравлено с того времени, как оно было вынуждено какими-то катастрофическими причинами есть мясо вместо фруктов. А к этому мясу избалованный барчук прибавил еще наркотики всякого рода: алкоголь, никотин, морфий, опий. Ах, ваше величество, ерунда все эти современные диктаторы! Они много кричат о новой эпохе, о счастье, которое будто бы несут своим народам и всему человечеству. Глупости, никакой новой эпохи, никакого счастья ни с каким даже социализмом или коммунизмом они человечеству не принесут. Я недавно прочитал перевод статьи одного русского советского писателя. Он восторженно описывает, как советские народы будут счастливы при социализме, как они «хорошо», шикарно, роскошно будут жить и питаться: у каждого члена тех народов будет всегда шампанское за обедом, самая лучшая икра, мясо, балыки, дичь, изысканное печенье, сладости. Самые лучшие сигары. Ах, идиот наивный! Да ведь это как раз то, что, главным образом, отравляло и отравляет человечество… Только тот диктатор был бы действительно благодетелем всего человечества, великим реформатором, настоящим революционером и даже настоящим богом, который изменил бы способ питания людей, вернул бы человечество к чистой природе. О, этот диктатор, действительно перевернул бы всю жизнь человечества, действительно создал бы новую эпоху и остался бы в его памяти на века. Все эти Гитлеры, Сталины, Муссолини, все они (64) исчезнут из памяти людей через какие-нибудь десятки, максимум сотни лет. Более всего, даже всех основателей религий: Буд, Христов, Магометов тот реформатор затмил бы собой. Только тот, кто переломит жизнь человечества на две половины, кто возвратит ему здоровье, тот будет единственным во всей сознательной истории людей. Того человечество поставит выше всех своих богов и пророков.

— х х х –

После этого разговора выздоровление короля начало происходить таким быстрым темпом, что вызвало даже некоторое беспокойство у королевы: слишком уж чудодейственно. До лечения он особо не интересовался какими-либо конкретными государственными вопросами (66). П теперь даже велел подать все тексты Конституции, Свод законов, целую кучу книг и документов. Он заявил вдруг королеве и премьер-министру, что он уже настолько здоров, что может показаться народу.

Что было совсем тревожно, что показаться он хотел не на балконе, как обычно делал, а на самой дворцовой площади, посреди толпы. Да к тому же еще никакой полиции, охраны –несколько комиссаров для установления порядка да и только.

И все это говорилось и делалось с обычной иронически-снисходительной усмешкой. Только теперь она была не безжизненной, не блеклой, не насильственной, а свежей, веселой, живой. Казалось, что на время болезни он отдал ее в химическую чистку и теперь она была обновленная, без единого пятнышка (66).

— х х х –

Так вот через два дня должен состояться этот особенный визит к королю. Но сегодня у Бренов семейный праздник: годовщина смерти их отца. Важный, торжественный день. Однако сегодня проф. Брен отчего-то этой важности и торжественности не замечает. Ведь все будут курить. И все будут есть те блюда и пить те напитки. Которые десятки лет жили с ним. Для него все они умерли. И будет он, как и в прошлом году. Сегодня одинок среди всех, чужой им.

Но надо идти к ним и быть спокойным, торжественным, философски (профессионально!) благодушным, а главное: действительно – последовательным и «согласованным с собой». Это обязательно (67).

Хорошо ли сделал отец, завещав в спокойствии и торжественности проводить этот день? Не выйдет ли: в беспокойствии и лицемерии.

— х х х –

Но в столовой, как видите, торжественность соблюдена:

Люди, правда, менее торжественны, в особенности Морис Брен. Госпожа Брен в этом не сомневается. Ей кажется, что он умышленно надел эту коричневую бархатную блузу с черным бантом. Умышленно, несомненно, не побрился. Да и вообще у него много всякой умышленности и претенциозности. Верхнюю губу бреет, а также щеки до самого подбородка, но на подбородке для чего-то оставляет длинную бороду. В Мефистофеля играет? И потому, вероятно, и эта постоянная, извилистая, презрительная усмешка и этот (68) тяжелый взгляд из-под нависших бровей. Впрочем, иногда казалось, что все это происходило потому, что он был, по существу, человеком застенчивым, несмелым, изуверенным в себе.

— Ну, мама, мы будем обедать или нет?

— Ах, Сюзанна, у дяди важное дело.

— Дядя Поль мог бы хоть сегодня, на несколько часов прервать свое делание денег. Мне совсем не доставляет удовольствия голодать целый день ради того, чтобы дядя Поль выжал из кого-нибудь лишнюю сотню тысяч франков.

— Я прошу тебя, Сюзанна, быть приличной!

— При чем же здесь приличия? Дядя Поль не Гитлер у нас, чтобы…

— И не Сталин! (69).

— х х х –

Ест Морис сегодня необычно, у него нет силы (70) остановить дрожание пальцев, эту жадность…

Вам тягостно, мучитель видеть, как жалко дергается от жалости эта мефистофельская борода. Где-то внутри себя он обливается жгучим стыдом, но эта сила, рычащая в нем, хватающая куски, сильнее и стыда, и самолюбия, и его самого.

В этом году у него нет сил даже на ту насмешку, с которой он эти два последних года отмечал «сепаратизм» Даниэля. И в этом году перед Даниэлем стоит графин с водой и три тарелки: одна с намоченным зерном кукурузы, другая с салатом, а третья с фруктами –весь его обед (71).

— х х х –

— Так ты, значит, Симонна, говоришь, что спасешь человечество? И ты Робер?

— «Человечество»! Ха-ха! Как помпезно, грандиозно звучит это слово. А в действительности что за ним? Да ничего помпезного и грандиозного. Сборище отдельных лавочников, мастеровых, полицейских, министров, солдат и т.п. И прекомичная, господа мои, выходит ситуация к 99% этого сборища вы относитесь в лучшем случае равнодушно, а в худшем –презрительно и снисходительно, что там какой-нибудь консьерж, мужик да даже рабочий. Что там какой-то отдельный Иван? Ерунда. Но – обратите внимание! – к сборищу этих Иванов (72), к коллективному Ивану, к Иванищу, о, совсем иное отношение. Тут моментально появляется и страшное почтение, и любовь, и страх, и боготворение. Народ, нация, отечество, класс, у него масса всяких титулов, имен, форм, у этого Иванища. А главное, конечно, это – «Че-ло-ве-че-ство!». А что еще комично выглядит у вас, господа мои, так это то, что вы ставите себе в большую нравственную заслугу служение этому Иванищу при полном равнодушии к отдельным Иванам. Вот что уморительно. Ми – жалкие обыватели, эгоисты, мещане, буржуа. А настоящие люди –это те. кто печется об интересах Иванища. Кто герой? Тот, кто кладет свою жизнь за Иванище. О нет, Иванищу наплевать на мое здоровье, силу, красоту, счастье! Нет, ты принеси ему в жертву и свое здоровье, и силу, и жизнь, вот тогда Иванище соизволит усмехнуться своими жирными губами и назвать меня «хорошим человеком». И ведь как же вы гордитесь, как радуетесь этой улыбке, вот что презабавно. Обратите внимание: не Иванов, а Иванища. Иванам можно причинять всевозможные страдания, их можно истязать, морить голодом. Убивать в войнах и революциях миллионами, можно быть по отношению к Иванам страшным преступником, палачом, изувером, как все эти ваши Ленины, Сталины, Гитлеры, тому подобные спасители человечества, а по отношению к Иванищу они – герои, великие, замечательные люди. Вот и вся ваша нравственность. Хе, хе, хе! (73).

А вот тоже забавный примет этого самого абсурда. Мои товарищи-художники с страшным презрением и насмешкой относятся к оценке их работ «лавочником и консьержем», этих отдельных Иванов. Но, боже, как они дрожат перед сценой сборища Иванов, нации, общества, народа! Перед Иванищем, как пресмыкаются перед ним, как добиваются его улыбки, как гордятся ею. А эти всякого рода честолюбцы, эти политики, писатели, артисты и т.п. служители человечеству? Это –люди с гипертрофированным инстинктом пресмыкательства перед коллективом. Они на что угодно готовы ради этой улыбки Иванища, на всякое преступление, на всякую мерзость, на всякое страдание собственное и чужое. А пресса, критика, общественное мнение? Господи, как они трепещут перед этими бичами. Но вы думаете, им страшно мнение, оценка отдельного критика, отдельного Ивана? Ххе! Да плевать им на мнение отдельного Ивана, как бы он ни был умел, справедлив, если его мнение не напечатано. Но мнение, оценка (74), высказанная даже каким-нибудь ничтожеством, бездарнейшим писакой публично, перед Иванищем приводит беднягу в ярость, отчаяние, горе.

А вы сами, мои милые высоконравственные спасатели человечества? Вы то не дрожите перед критиком Иванища, как щепки? Страшно ведь, Робер, что скажет о тебе твое Иванище, если ты, фашист, будешь любить его? А ты, Симонна? Что скажет твой Иванище, пролетарий, если не отдашь ему по меньшей мере своей молодости и здоровья? (75).

Вот еще замечательное чучело-Иванище. По-том-ство! Потомство, история, будущее поколение! Вот где оказывается самым наглым образом этот вопиющий обман бедных Иванов. От мнения, от оценки современного Иванища зависит, скажем, благосостояние отдельного Ивана. Слава, власть, известность, «служение человечеству» не всегда платоничны, в большинстве случаев оно сопровождается изрядной толикой материальных и иных благ. Ладно. Пускай. Скажем, Иванище в этих случаях подкупило их, подсластило. Хорошо. Но почему бедные Иваны стараются, чтобы после смерти их, когда эти блага уже не действуют, их не забыло это самое Иванище, потомство, история, поколения? Зачем им это? Для чего, вы думаете, стараются такие наши Иваны, как Ленин, например? Для власти, почета, из любви к Иванам? Да они обыкновенно самых близких своих Иванов презирают, а уж о дальних и говорить нечего. И властью они не наслаждаются, и роскошью не пользуются. А миллионы отдельных Иванов душат во имя «счастья человечества», как тараканов, чтобы будущие Иваны могли сказать: «Вот когда-то существовал Ленин». Больше ведь ни для чего. Чтобы его записали в историю… А вот недавно читал… Один Иван журналист произвел анкету о знаменитых людях, недавно умерших. И ты знаешь, как помнят у нас здесь в Европе Иваны об этих Лениных? Какую только чепуху не отвечали эти милые Иваны, ради которых так старался бедняга Ленин. Вплоть до того, что он был каким-то китайским генералом-монархистом. Стоило душить миллионы современников ради такой памяти (76). Но будьте уверены, что и Сталин, и Гитлер, все прочие славолюбцы не большего достойны.

— Ошибаешься, дядя! Сталин никогда не будет забыт человечеством, ведь у них не простой Иван, а особенный. Единственный на все времена и поколения. Это даже и не человеческий Иван, а Иван бог. Спроси Симонну. Она ответит.

— Она ответит, что ты – Иван дурак и фашист.

— Нет, Робер, ты – не прав. Что касается Сталина ли, Гитлера ли, Христа или же самого Саваофа, то тут дело обстоит иначе. Был, есть и вечно будет у людей только один настоящий бог – это – Иванище. Все иные боги, все религии были созданы Иванищем для Иванов ради своей пользы. Разве Иванище не брало под свою защиту бога Саваофа? И разве не жгло оно на кострах и не предавало всяческим мукам тех смельчаков, которые пробовали не верить в эту выдумку Иванища? А разве вся жизнь отдельного Ивана не есть совершенное рабство у Иванища. Что такое подвиг? Что добро? Что зло? Все только отражение интереса Иванища. Все для него, ради него, через него. Без Иванища никакой ни морали, ни добродетели, ни греха нет. Да вообще ничего, никакой жизни для бедного Ивана нет, не исключая всех его храмов, религий, богов. Какой там Сталин. Жалкий жрец бога Иванища! Но что уморительнее всего, что все это: и мораль, и добродетель, и порок, и геройство, и дьявол, и все религии, и боги –все это только простое проявление простого инстинкта вида. Инстинкт стада, только и всего. Ваши милые вожди могут быть мразрейшими негодяями в нравственном отношении и в то же время быть т.н. великими людьми и героями. И заметьте, каждый диктатор –это помесь спекулянта и шантажиста на несчастьях своего народа с палачом (78)…

— А скажи, Морис, кто несчастнее из вас: ты или же каторжник?

— Ну, допустим, что не я.

— Так вот наш Поль, голубчик, каторжник. Ты помнишь, когда-то в английских тюрьмах была такая кара для преступников: их ставили на громадное колесо и пускали то колесо в ход под ними. Каторжники должны были прыгать с одной ступеньки на другую, чтобы не упасть и не быть раздавленным тем колесом. Так вот эти магнаты капитализма, вот эти бедные короли напоминают мне вот тех каторжников. Они должны прыгать со ступеньки на ступеньку, с миллиона на миллион. Потому что колесо капитализма вертится под ними без остановки и если какой-нибудь их них упадет, то оно его моментально раздавит (81)…

… Я плюю на вашу необходимость и на все мнения вашего Иванища. Я одинок? Да я горжусь этим. Иванище задушит, раздерет , растопчет меня за это? О. Я знаю, что оно самолюбиво, тупо, мстительно, свирепо, жестоко, беспощадно, что за малейшее оскорбление оно рвет на куски Иванов. Но я, Морис Брен, плюю ему в рожу. А что дальше? Смерть? Дак и на смерть я вашу плюю. Чем еще может испугать меня Иванище? Муками, голодом морить меня будет? Унижением? Извините, этого я нему не позволю. На револьвер миллионов не надо. Мучить себя я уж не позволю.

— Но этот револьвер-то ты все таки у Иванища возьмешь? И хлеб тоже? И картины-то свои ты все ж таки для Иванища пишешь, а не для самого себя?

— Картины?! Мои нынешние картины? Да ими я как раз и плюю в морду вашему Иванищу… По существу, внутри себя я не раб, как вы, я независим. Я – свободен. И никакому Иванищу нет возможности отнять у меня (84) этой моей свободы!

— Брраво, Морис! Вот это настоящая последовательная согласованность с собой. Признаю! Любовь к человечеству? К Иванищу? Так любите же действительно до конца, раздерите сами себя, изрубите себя на бифштексы и зажарьте сами себя для Иванища. Где же твоя проповедь, Даниэль?

— Моя? Да она при мне, Морис. Но только я никаких самобифштексов не проповедую. Иванище во мне, я в нем. Что касается самоподжаривания, то с этим, миленький, адресуйтесь к молодому поколению.

— Да и то, дядя Морис, не сюда, а вон туда, к коммунизму (85).

— Кто бы говорил, а кто бы помалкивал. Гитлеровский холуй!

— А ты чья? Сталинская? Вот это у них самые их сильные аргументы: холуй, лжец, негодяй, сволочь!

— И таки лжец!

— Лжец? Нет, голубушка, если уж кто лжец, то пальма первенства принадлежит вам.

— Нам лгать незачем.

— А вам зачем?

— А затем, что вы уже восемнадцать лет лжете. Восемнадцать лет тому назад вы лживыми, обманными обещаниями вовлекли русский народ в преступную и мучительнейшую для него авантюру. Восемнадцать лет вы должны еще больше лгать, чтобы поддержать свою ложь, чтобы оправдать, обелить, спасти себя от ярости народа и истории. И поэтому все средства такого колоссального государства, как Россия, вы употребляете на эту ложь. И она получается небывалой в истории человечества по размерам, по виртуозности, по наглости, по цинизму. Ваши потомки будут действительно изумляться. Все в вас ложь. Все беспристрастные свидетели, бывшие в России, свидетельствуют об этом. Все декорация, все видимость для обмана своих народов и народов Европы. И при этом страшная, неслыханная спекуляция и шантаж на чувствах дураков и слабых людей, верящих в социализм. Если они не верят, то тоже лгут, потому что как же: разоблачать кремлевских лжецов – это, мол, действовать во вред социализму. И таким образом совершается чудовищная, планетарная, преступнейшая ложь (86). Главное: наглая ложь в глаза своим массам о благородстве, о счастье, тем самым массам, которые 18 лет живут в грязи, убожестве, полуголоде, а то и голоде. В постоянном страхе, рабстве, трепете. Живут и пикнуть не смеют, и сами еще восхваляют своих мучителей. Вот это, действительно, надо уметь сделать такую ложь. А ты нас во лжи укоряешь.

0 Действительно, более наглой лжи, как эта, трудно услышать. Ты, действительно, фашистская мразь, негодяй!

— Дети! Ради бога, довольно!

— Не беспокойся, Кристина, они еще не дерутся. Весь мир теперь грызется. Мы только верно отражаем то, что происходит везде. Недавно мир топтался в фокстротах. И мы топтались. А теперь даже в дансингах фашизм и коммунизм грызутся (86а).

— Мама! Дай мне раз и навсегда сказать, что я думаю об этом грязном типе. Ты даже не фашист. Ты – просто неограниченный ничем эгоист. Тебе только миллионы дяди Поля интересны, а не та даже фашистская родина… Довольно, мне надоели эти ежегодные встречи с этой жирной свиньей, нафаршированной миллиардами. Идем, дядя Морис. У меня к тебе дело (88).

— Я хочу просить у тебя прощения за то, что так затянула свой долг.

— Долг? Мне? Ты?! Когда?

— Я в прошлом году пришла к тебе в ателье. Ты был очень занят. Я попросила у тебя взаймы… сто франков (89)… А потом. Дядя, я хотела просить тебя позволить мне посмотреть на твои картины.

— Мои картины? Пожалуйста (90).

— х х х –

— Я дала слово папе, что приеду к вам на завтрак. Но я же не могла. Я ведь исполняла его собственные поручения. Я скажу, в чем дело. Это – страшный секрет! Это радио-пушка… Шик: нажала кнопку и где-то половина Нью-Йорка летит в воздух. Вы же, конечно, знаете, что это папа нашел радиоинженеров? Нет? (92). Папа – раз-два. Сколько надо? Сто тысяч? Двести? Все расходы мои. Только предоставьте государственные лаборатории». Но теперь надо очень беречь этих инженеров, потому что их может перехватить другое правительство.

Папа говорит, что ему надоело быть вдовцом. Он намекает, чтобы я дала ему разрешение на брак с его Алиской Гренье. Ого, дудки! Иметь на шее мачеху, покорнейше благодарю! Но, представьте себе, я, кажется, эту Алиску убью. Я нашла ей такую конкурентку, что… Вы понимаете, папина идея такая: надо, чтобы этот инженер-изобретатель был в руках нашей женщины. И папа поручил мне найти такую женщину для инженера. И я нашла (93). Красавица. Папа как увидит ее, так Алиске моментально будет чистая отставка… Но куда же вы, тетенька?

— А мы, дорогая, выйдем только на несколько минут, нам надо поговорить с дядей.

— Милая тетушка, я ведь понимаю: они вышли, чтобы оставить нас вдвоем. Она всегда делает это так трогательно, что… просто… что мне просто стыдно. Но факт: если б она знала все… Ну, целуй же! Да что с тобой сегодня? Ты встаешь?

— Неловко. А затем… Я хочу с тобой серьезно поговорить.

— Правда? И я! Слушай, Робер, ты знаешь, я нашла!

— Что нашла? (94)

— Угадай… Ну, глупый, партнершу для треугольника. Если бы ты ее видел. Необыкновенная! И уже согласилась.

— Долго ли мы еще будем скрывать нашу любовь?

— Столько, сколько захотим. Навеки.

— Я прошу тебя быть серьезнее.

— Ах, ты должно быть опять о браке? Брак! Ужас! Никакой тайны уже не будет. Разве наш «Лопушок» не уютен, не приспособлен даже для любви вчетвером? Зачем же брак? Я не понимаю?!

— Ну, хотя бы затем, что я хочу иметь тебя безраздельно, всегда.

— Зачем?! Это означает, что вместо папы я буду иметь тебя в качестве контролера. А ты ведь сам говоришь, что не позволишь мне заниматься любовью с кем я захочу.

— Никогда!

— Ну, вот видишь! Как же я могу выходить за тебя замуж?

— Значит, ты меня не любишь. Все это ложь и… разврат. Значит, я только средство развлечения и удовольствия, а не…

— Ну, конечно. А как же иначе (95). Разве брак усилит удовольствие? Наоборот. Ты, значит, меня не любишь, если хочешь уменьшить любовь. А к тому же еще хочешь иметь на меня права. Дай слово, что буду иметь полную свободу.

— Дать согласие на любовников?

— А у тебя разве нет любовниц? А мы не устраиваем треугольников с другими? Так тебе можно, а мне нет. Кажется, звонок! Папа приехал! Хочешь завтра в четыре в «Лопушке»?

— Хорошо. Но мы наш разговор закончим.

— Ну, Симона, я тебя умоляю. И вас, Морис, не устраивайте скандала. Идемте!

— Ах, мама! Это – несогласованность с собой: здесь обниматься и целоваться (96), там ругать… своего врага…

— «Врага»! Да какой же Поль враг тебе? Ты с ума сошла!

— х х х –

Да вот она и обнимается, как видите, идет по улице совсем не так, как ходили обычно пьяницы. Все тоскливо: и этот теноровый печальный одинокий звон из какой-то церкви, и то, что небо синеватое, что снег на крышах тоже синий, что стены домов какие-то угольно-черные. А эти пунктирные молочно-оранжевые линии уличных фонарей разве не навевают непонятную тоску? (99).

— х х х –

— Ну, господин профессор, я должен поговорить с вами об одной очень важной вещи… Я решил изменить характер питания народа. Что вы скажете?

— Я не смею сомневаться, что вы говорите это совершенно серьезно. Но вы отдаете себе отчет в том. Какая это громадная и трудная задача?

Какая усмешка у короля, обратите внимание.

— Да, отдаю. Если я хочу быть действительно полезен своему народу. То я должен вернуть ему здоровье, как вернул себе.

— Что же именно вы хотите произвести, ваше величество?

(Вы замечаете, какой робкий и вмиг охрипший стал голос у Брена?)

— Ваше величество, без особенной подготовки, без особенной мобилизации сил нельзя выступать в поход против этой силы.

— Какая же такая особенная мобилизация? Не понимаю.

Вы слышите эти нотки холодка и нетерпения в голосе короля?

— Мобилизация духовная, главным образом… Мы совсем даже не подготовлены (106). У нас вообще нет никакой морали, т.е. системы поведения человека. Старая мораль, отжила, вышла из употребления. А новая еще не образовалась. И мы живем стихийно в нравственном отношении, неорганизованно, нецелесообразно. У нас нет никакого морального критерия. Главная заповедь: должна быть согласованность с собой. Что это такое? Что проповедуешь, сам исполняй. Слово должно быть делом (106). Только с этой заповедью можно браться за эту задачу. Ибо без свободного следования за вами никакие законы, принуждения в этом деле и чего не сделают.

На короля, вы видите, эта речь, эти жесты, тон голоса произвели свое действие.

— Гм. Да. Может, вы и правы. Но… Гм. Любопытно. Ваша семья живет, конечно, так же, как и вы?

— О, нет, ваше величество, мои самые близкие люди не идут за мной. Жена –очень консервативна., а дети – очень революционны. Дети, активные дети, ваше величество, всегда идут против отцов. Это – закон (109). Если отцы атеисты, дети жаждут религии. Если отцы религиозны, дети – атеисты. А все по этому закону согласованности с собой (110).

— А вот моя семья приняла мой новый режим и вообще всю новую жизнь. Никто из нас уже ничего иного, кроме фруктов и овощей, не ест.

И король, – вы думаете? – не может сдержать своего превосходства и гордости (110).

— Если на пути к осуществлению этой задачи мне встретятся препятствия, я буду с ними бороться до конца, хотя бы это была и т.н. «народная воля» в образе парламента, правительства, конституции. Если бы мне для этого необходимо было прибегнуть к государственному перевороту. Я это сделаю. Я буду последователен до конца. И пусть судит меня история… Мы введем в программу нашей партии первый и главный пункт: заповедь согласованности с собой и последовательности до конца.

— Но… много ли будет настоящих, искренних людей в такой партии? Боюсь, что очень немного (113)…

Да, социалисты и коммунисты на какой угодно режим капиталистов и фашистов не согласятся, лишь бы у них не отнимали удовольствия и наслаждения от еды (114).

— А вы будете помогать мне?

— О, ваше величество, всей кровью моей, всеми нервами, всей жизнью!

— Я такого и ждал от вас. Между прочим, профессор, как вы думаете: Дон Кихот был согласован с собой?

— Дон Кихот? Да это ведь один из самых согласованных с собой типов в мировой литературе. Ведь он веру свою готов был смертью своей подкрепить. Привлекательность Дон Кихота в его вере, такая вера была тогда у всех, а в этой активности его, действенности его веры, в фантастичности осуществления этой веры, фантастичность –это только самая последовательная и действенная согласованность с собой (115). Вы боитесь, что вас будут считать Дон Кихотом. Ну, что ж, пуская и донкихотство, но какое очищенное от призраков, от ошибок донкихотство. Но с его фантастичностью.

— Хорошо. Сегодня мы начинаем нашу «грандиозную акцию». Вот только немного будет мешать эта… радиопушка. Замечательное средство (если только это реальная вещь) для сохранения мира на земле. И я очень рад, что судьба именно нашей страны посылает эту честь. Но я боюсь, что это изобретение будет отвлекать внимание от нашей идеи. Все будут ждать от радиопушки всяческих благ. А кроме того, она уже раздувает не совсем мирные и здоровые настроения. Идея мирового господства уже начинает овладевать некоторыми нашими политиками и патриотами. Да и сколько будет стоить изготовление ее? Сотни миллионов. Я признаю ее громадное значение. Но… я не знаю, что имеет большее значение: радиопушка или возвращение здоровья народу.

— Здоровье народа важнее всякого господства, хотя бы мирового (116).

— х х х –

И вот опять этот взрыв аплодисментов, криков, словно огромная стая испуганных чаек. Профессор Брен силится овладеть собой. Остановить это странное щемление, этот мороз. Но чем далее, тем волны становятся все сильнее, а ощущение сгущается, усиливается.

Профессор Брен употребляет последнее средство: он анализирует и смеется, ибо анализ и смех всегда охлаждают: да, да, это не более, чем действие Иванища. Иванище пришло в восторг. Иванище в экстазе от того, что с ним говорит его король.

Но налетает новая, более мощная волна, и заливает и анализ, и смех. И все сознание профессора Брена. Это то самое, что к удивлению и ужасу их самих делает (118) из самых мирных, обыкновенных буржуа отчаянных, беспардонных бунтовщиков, палачей и героев.

Профессор Брен видит, что король уже не пробует продолжать свою речь, он бледный, глаза блестят неестественно пьяно. Ему тоже, вероятно, хочется завыть вместе с Иванищем этим непонятным, беспричинным восторгом.

— Таким образом, дорогие граждане, вы знаете цель моей жизни. Жизнь возращена мне для того, чтобы осуществить эту великую цель. Она возвращена мне благодаря профессору Брену.

У-у, какой бешенный, громовой взрыв. Король взял за руку Брена, король ему улыбается. Но профессор ничего этого не чувствует и не замечает. Он не то будто мертвецки пьян, не то в горячке, не то под хлороформом. Желание дико завизжать нестерпимо. Но кто-то за него в этот момент широко растягивает его рот и улыбку, покорно склоняет его спину… (119), чуть ли не посылает поцелуй этому сборищу лавочников и консьержей.

— х х х –

И вот настала для профессора Брена и короля Франсуа 111 жизнь, мало похожая на предыдущую.

Вот утро. Король на скорую руку хлебает свою овсянку и спешит в кабинет. Как тоскливо, как голодно ноет и тянет в груди, животе, как сжимает горло. Только бы одну единственную маленькую затяжку.

Нет, нет не вовремя бросил курить. Опять начать? О нет, это стыд, это несогласованность с собой. Наоборот, пусть будет эта тоска, эти тиски, мука. Пусть они будут постоянным напоминанием о великом деле!

А в приемной, вы видите, уже ждут аудиенции либо полковник Соваж, либо премьер-министр Гастон Беллье, либо депутации, либо делегации.

— Так, значит, полковник, вы созовете на вторник самых надежных офицеров. И прошу, чтобы не было среди них ни одного трупоеда, мясоеда (120).

Король знает, что полковник Соваж сам не очень надежен относительно трупоедства. Но он по крайней мере заявил, что перестанет есть мясо, рыбу, пить вино и курить табак. Честолюбие? Ну, что ж, мало ль чем можно обратить людей к собственному добру.

А после Соважа Гастон Деллье. Он решил немножко пошпионить, их там все таки немножко тревожит движение «Народного оздоровления». (Ах, от него сегодня так сладко, так остро пахнет сигарой!).

— Я должен откровенно сказать, что издать закон о запрете продажи алкоголя и табака будет совершенно невозможно. Ни один депутат даже из самых левых не будет совершенно невозможно. Ни один депутат даже из самых левых не будет голосовать за такой закон. Ибо это поднимет такую бурю негодования в народе. Что все полетит прахом. Это будет самая дикая и бессмысленная революция, какую мир только когда-нибудь видел. Вспомните опыт Америки, Финляндии. Сколько сил и средств ушло. А нам силы наши вон как необходимы на более важные и реальные вещи. Если придется изготавливать радиопушки. То на это… (121)

Вы, ваше величество, поднимаете такое дело, какого ни один реальный политик поддержать не может. Вы хотите уничтожить всю историю государства, упразднить биологию, физиологию, психологию, антропологию, все науки, весь практический опыт людей, все обычаи, привычки, традиции. И ради чего? Ради того, что неизвестно, не доказано ни наукой, ни опытом (122). А в этих традициях есть много смысла!

(Намек на традиции монархизма, что ли? Король, как видите, улыбается своей обычной любезно-иронической улыбкой).

— А с точки зрения политической, эта ваша акция вызывает много… нежелательных настроений в массах. Вас ваши секретари, конечно, знакомят с прессой? Значит, вам известно, как противники порядка и современного строя, т.н. левые, используют вашу акцию, какую демагогию разводят. Они не желают видеть ваших идеалистических мотивов «Король проповедует массам есть только траву и быть довольным»(123).

Лично каждый волен делать все, что ему угодно, есть травку, пить водичку. Но требовать, чтобы все общество, вся нация перешла на травку и водичку, это значит внести в жизнь этой нации страшный хаос и разрушение.

— Но почему? Травка и водичка такие невинные элементы, невиннее, во всяком случае, радиопушки.

— Почему хаос и разрушение? А потому, что бы хотите этим запрещением алкоголя и табака выдернуть два больших камня из всей вашей финансово-экономической постройки, разрушая тем самым всю систему (124).

— х х х –

— Да, да, папа, ты смеешься, но я повторяю: это демагогия. Это –скрытый фашизм, это защита буржуазии. Потому что ты своей пропагандой хочешь убедить массы, что в капиталистической обществе может быть здоровье и счастье. Для этого только надо не есть мяса, не употреблять алкоголя и не курить. Но ты со своим королем позаботился о том, чтобы сначала это мясо и вино было у масс, а потом уже разводил проповедь о замене их фруктами. А ты знаешь, что, согласно данным статистического бюро Лиги Наций, на земле в прошлом году умерло от нужды, папа! Два миллиона четыреста тысяч человек и покончило самоубийством один миллион двести тысяч человек (128). Ты спасаешь капиталистический строй.

— А ты хотела бы. Чтобы папа спасал коммунистический ваш строй?

— Я не с тобой разговариваю (129).

— Ты, действительно, непристойна, Симона.

— Смею! Потому что отец ведет себя еще хуже. Он – непоследователен, несогласован с собой. То, что проповедует – любовь, мир, свободу. равновесие сил, согласованность с собой и с коллективом. А почему же ты в таком случае не добиваешься социализма? Ведь социализм и есть то, что ты на словах проповедуешь – свобода, равенство, справедливость и мир. И почему ты идешь на деле с фашизмом, который и есть вот это самое неравенство людей, классов, наций, рас. А потому. Значит, всеобщая зависть, борьба, война. Ведь фашисты этого даже не скрывают.

— Да я не иду с ними, откуда ты взяла?

— Оттуда. В мире есть теперь только две силы: коммунизм и фашизм.

— Ну, извини, я такой альтернативы не принимаю. А ежели я желаю чего-нибудь третьего?

— Ты будешь растоптан в борьбе этих сил.

— Ой ли? Но если даже так, то все ж таки, я хочу знать, с каким именно социализмом мне следует идти, чтобы не быть растоптанным. Ведь их так много теперь: христианский, республиканский, радикал-социализм, национал-социализм, коммунистический социализм.

— Ах, папа, какой же ты наивный: ну, конечно же, только московский коммунистический социализм.

— Коммунизм? Но опять таки какой? Был коммунизм первобытный, дохристианский, коммунизм Оуэна, Фурье, наконец. Маркса. И есть коммунизм московский. Но московский коммунизм я никак не могу признать ни коммунизмом, ни даже социализмом. Он так же далек от коммунизма даже Маркса. А потому постановка вопроса: с фашизмом или с коммунизмом неполна. Ежели с московским, то вся альтернатива рушится, ибо московский коммунизм не есть коммунизм.

— Знаешь, папа, такого иезуитства даже фашисты не придумали. Что же, по-вашему, коммунизм? Король, дядя Поль, субсидии?

— Я думаю… (132) Если ты считаешь, что социализм или коммунизм – это свобода, справедливость, равенство, мир, согласованность с собой, то должен сказать, что московский коммунизм не есть социализм. Ибо ничего этого там нет. И в московском коммунизме, и в его европейском противнике фашизме нет главного: согласованности с собой. Есть вопиющее, потрясающ0ее расхождение с собой, слова с делом, идеи с действием. В этом отношении они равны, родственны. Да и по существу они уже мало чем отличаются друг от друга.

— Но в чем же несогласованность с собой коммунистов?

— Во всем, начиная с основного и кончая мелочами. Вот основное: в том, что у них есть старый религиозный образ мышления, чувствования, действия, миропонимания.

— Что-о? Религиозный? Да таких вещей еще никто…

— Что такое религия? Религиозный образ мышления? Это – обожествление своих собственных вымыслов, вера в их реальную и сверхъестественную действительность, навязывание их всем всяческими способами, не исключая насилия и принуждения (134).

— Мы, папа, религии не отрицаем.

— Да, но тем более у вас образ мышления религиозный.

— Мы этим гордимся! И не скрываем. Мы не расходимся с собой, согласованность полная. А у них? (Робер – фашист).

— Да, церкви закрыли, разрушили, в вечного настоящего бога запретили верить, а в бога Ленина, в бога Сталина заставляют верить огнем и смертью.

— Но ведь это глупая, наглая ложь!

— Нет, к сожалению, не ложь. Богами, не богами почитают Ленина и Сталина, и у всех их последователей и единомышленников есть вопиющее расхождение с собой. Устраивая гонения на формальную религию, они в то же время исповедуют и исполняют все основы религии. Как формальные религии, считают их вымыслы абсолютными реальностями, не подлежащими ни малейшей критике, точно и в Москве это принято. Все их тезисы поэтому надо признать божественными, сверхъестественными, не подчиняющимися никаким законам природы, логики, развития. За сомнение в этом – кара изгнанием, заточением, даже смертью. Сталин, как и христианский папа в Риме, непогрешим, все сказанное и сделанное им – сверхъестественно, не подлежащее никакому сомнению и критике (135).

— Пожалуйста, продолжай фашистскую ложь до конца.

— Ты упрекаешь меня, почему я, дескать, не за социализм, ибо, мол, социализм есть свобода. мир. Но каков же социализм в СССР? Никогда во все века человеческой истории не было такого попрания свободы. Такого всеобъемлющего, всепроникающего деспотизма, как в советской России. Ни один монарх, ни один самодержавный властелин не доходил до таких границ террора и запрещения, как Сталин и его сообщники. Ведь не только писать, говорить, но даже думать нельзя свободно, самостоятельно, несогласованно с тем, что думает власть. За молчание так же карают, как и за высказывания. А отсюда –такое (136) невероятное развитие страха, раболепства, подхалимства, угодничества и всяческого уничтожения свободы и достоинства человека. Такого неравенства, какое отмечается всеми объективными свидетелями, какое господствует в СССР, во всем хоть немного цивилизованном мире нет. Нищета одним и роскошь других. И так во всем. Ложь это? Обман? Лицемерие? Нет, многие из них искренны, горячо утверждают интеллектом свои тезисы. Разумом они впереди всех, они рвутся вверх, во всем остальном существом своим, всей психикой они остаются внизу, в старом религиозном, реакционном мире. И оттого получаются какие-то нелепые, фантастические фигуры с длинной шеей жирафа с туловищем гиппопотама. Они не смогут никогда быть согласованными с собой, они слишком развращены своим собственным самоупоением. А как много хорошего могли бы они дать человечеству если бы они смогли! При всех их возможностях! При многом хорошем, что есть у них! (137). Главное их усилие теперь состоит в том, чтобы скрыть эту несогласованность собственного народа и остального мира. Сколько средств, сколько сил на это уходит. Им надо доказать, что все, совершенное ими – ошибки и нелепости, жестокости, преступления, все это было необходимо, правильно, непогрешимо, божественно хорошо и привело вот к каким замечательным результатам. И логика этого привела их к чудовищному. Вопиющему противоречию с самими собой. Они ведь теперь убеждают всех, что у них самая веселая, обеспеченная, счастливая жизнь во всем мире. Почему бы этой власти не допустить полную свободу мнения и критики. Пожалуйста, враги, критикуйте, агитируйте. Да какой же глупый человек послушает такого агитатора? Да такого агитатора сами слушатели засмеют либо отведут в сумасшедший дом. Почему же Сталин еще больше боится этих сумасшедших агитаторов? Почему тюрьмы и концлагеря еще полнее, чем прежде? Почему Свобода еще более считается там глупым, вредным, преступным понятием? Потому же: несогласованность с собой Слова о счастливой жизни одни, а действительность –другая. И так во всем, везде эта дисгармония. Взять хоть бы коллектив. Кому, как не коммунистам, утвердить это понятие. И что же в действительности. Их религиозный образ мышления и действия сделал то же. Что и со всем: из этой прекрасной, великой силы человека и природы они сотворили какого-то страшного, тупого, жестокого (138) бога-идола, требующего страшных, постоянных жертв. Это даже не то бедное Иванище. Это грозное, тупое, жестокое, самовластное божество, идол, который все жрет, ничего взамен не давая, которому индивид должен принести в жертву все до последней капли своей крови и не сметь пикнуть. Почему? Зачем? Эти вопросы, как во всякой религии, считаются кощунственными и за них полагается жесточайшее наказание от жрецов Идола Сталина и его епископов. Все должны утверждать, что жизнь в СССР стала веселая, радостная, счастливая. И утверждают, вот что ужасно, даже те, которые задыхаются. «Счастливая!». А сам же их министр внутренних дел дает ответ о потреблении алкоголя в СССР. Он, конечно, не подозревает, как он опровергает этот лозунг жрецов счастливой жизни. Он приводит простые цифры и оказывается, что в этой счастливейшей во всем мире стране 90% населения пьянствует. Даже дети в школах? Отчего? От счастливой жизни люди ищут забвения в алкоголе? Как должно быть мучительно стыдно многим людям в России, у которых закон согласованности с собой еще не атрофировался. Ах, несчастные, глупые люди. А как много они могли бы (139) сделать? Революционеры! Новая жизнь. Да никакой революции, никакой реформы, по существу, они не сделали. Выбили, выморили несколько сотен тысяч капиталистов, эксплуататоров? Уничтожили как класс? Но эксплуатацию разве уничтожили они? Неравенство социальное уничтожили? Нет. Несправедливость? Зависть? Соперничество? Так для чего, спрашивается, все эти громкие названия, если все осталось по-старому, если страдания господствует там еще в большей мере, чем прежде? Зачем? Зачем было приносить столько жертв революции и этому Идолищу, зачем погибли миллионы от голода и матери пожирали своих детей? Зачем убивали, грабили друг друга, истязали в продолжении почти двадцати дет?

— Неправда! Ты… нарочно, чтобы… меня… чтобы оправдать себя перед нами, за свой союз с королем… Я вас ненавижу!

— Ты, Даниэль, был с ней слишком резок. Ты не должен был так разбивать ее убеждения.

— Ну, вот мама, уже в защиту коммунизма (140).

На ребенок, как видите, очевидно, не смертельно еще ранен.

— Ну, хорошо… Пусть так! Хотя на 99% все неправда. Но пускай. Но скажи мне: что же вы предлагаете, вы –защитники старого мира!

— Кто же тебе сказал, что я защищаю старый мир?

— Пусть там ошибки, ложь, обман. Но все ж таки этот обман (которого нет, нет!( ради чего? Ради блага, ради счастья людей. Пусть мы ошибаемся, но мы призываем изменить нынешнюю страшную жизнь, мы зовем на борьбу со всеми пакостями этой жизни. А вы? Пусть все остается так, как есть? Пусть это классовое господство и порабощение? Эти национальные проблемы и кризисы, и эта безработица, и эта вечно голодная четверть человечества? Да? А они все эти Муссолини, Гитлеры, Хорти, Пилсудские, все буржуазные диктаторы, прислужники буржуазии, они исполнили свои обещания? Они согласованны с собой?

— А кто же тебе говорит, что они согласованны? Такие же…

— А они сколько доставили страдания людям, сколько уничтожили ценностей, сколько лгали? Но во имя чего? Во имя классового господства, национального, расового неравенства одних над другими? И ты думаешь, что критикуя коммунистов, ты не идешь, тем самым, с фашизмом? Нет?

— Нет, Симоночка. Ты и все другие хорошие люди ошибаетесь, думая, что надо поддержать своей ложью ложь Москвы, потому, что она, дескать, лжет и обманывает во имя счастья людей. Это – ошибка. Поддерживая ложь Москвы, мы задерживаем выяснение того, что надо людям, мы поддерживаем (140) несчастья с хорошими намерениями, но плохо проведенное дело. И московские коммунисты совершают величайшее преступление против человечества, обманывая его, задерживая поиск новых, лучших путей. Это – грех, преступление. Особенно в такой тяжелый момент. Нельзя замалчивать ошибок и преступлений Москвы. Наоборот, надо кричать о них. Когда всем без исключения там хорошо, а, меж тем, громадное большинство свидетелей утверждают, что там царит страдание, то, кроме замешательства, апатии, ничего хорошего не выходит. И пользы человечеству от такого опыта, производимого так явно нечестно, не научно, не объективно. Нет никакой. Только вред. И с этим вредом всем честным людям надо бороться. Нужно искать свой путь, а не идти с прислужниками буржуазии. Стыдно: откопали старый способ: насилие, диктатуру, деспотизм отдельных личностей и думают, что открыли что-то новое. Это уже было у людей тысячи лет тому назад. Деспотизм Сталина или деспотизм Гитлера? Да никакого деспотизма, никакой диктатуры.

— Ну, хорошо, что же ты конкретно предлагаешь? (141 а)

— Будь согласована с собой. Поступай так, как ты проповедуешь, «проповедуй! Так, как ты сама поступаешь.

— Значит, ваш аккордизм?

— Аккордизм, коммунизм, фашизм, все что угодно исповедуй, но, если исповедуешь, будь действительно последовательна до конца, будь гармонична и согласована с собой. Вот ты – коммунистка, а Робер – фашист. А вы – члены одной семьи, выросли и воспитывались в одинаковых условиях. Но жизнь вам дала разные данные вашего опыта и знаний. И они сложились в разные политические и социальные системы (142). Твердой, сильной, нужной ты будешь чувствовать себя тогда, когда ты самым целесообразным образом организуешь свой опыт и свои силы.

— Значит, если я разумом исповедую и признаю, что грабить, убивать хорошо и мое чувство согласованно с этой идеей, то я – права? Значит, это и будет нравственно?

— Да, это и будет нравственно. Но… ненормально. Потому что никакой нормальный биологически человек не может не честно думать, что его личные интересы выше интересов общества. Это больные люди (143). Не наша старая мораль: «не укради», «не убий», «не ставь своего интереса выше интересов коллектива», не она нами управляет. Есть высший закон. Это – инстинкт, которым жило и руководствовалось человечество на протяжении миллионов лет. Я знаю, в Москве очень не любят биологию. Это только лишний раз доказывает религиозный характер мышления московских коммунистов… Вполне сознавая ответственность перед тобой, честно повторяю: закон согласованности в себе всех сил, данных нам от природы. Есть высший нравственный закон, высший закон нашего поведения. И та дисгармония, в которой живет все современное общество, есть наибольшая безнравственность. А все, что нравственно, есть полезно прежде всего самому индивиду.

— А коллективу? Что ты здесь исповедуешь?

— Я исповедую, что я есть частица коллектива, что коллектив – это я. Что моя воля есть воля коллектива. Что добро коллектива есть мое добро. Что я здоровый, нормальный, согласованный с природой в себе и во вне, не могу расходиться с коллективом (144). Мой интерес есть его интерес. Без всякого принуждения я сам отдам ему мое здоровье, силы, жизнь, если надо. Потому что в этом давании есть мой интерес, моя радость, мое счастье. В этом есть радость и закон согласованности двух великих сил: инстинкт личного и общественного. Ах, как эти религиозники оболгали эти великие чистые силы природы! «Низкие, темные, разнузданные инстинкты». Где, какие инстинкты в человеке науки темны? Инстинкт жизни? Инстинкт рода? Инстинкт коллектива? Инстинкт самосохранения? Ах, религиозные болваны! Все инстинкты – чисты, нравственны, прекрасны, необходимы, все они служили человечеству миллионы лет. Но вот пришел худосочный, религиозный дегенерат-интеллект и объявил эти силы… темными, низкими, грязными. Негодяй! Ведь он самого человека изобразил по своему образу и подобию в виде какой-то деспотической иерархической державы, где вся власть и управление принадлежит одному вождю, диктатору, по современному разуму. (Большевики, между прочим, ужасно любят религиозно невежественную аналогию). Эта басня всегда приводилась всякими властелинами и деспотами. Но, повторяю, это невежественная сказка. Тело человека есть коммуна, есть равноправное, замечательное общество, где нет диктаторов, королей, вождей, никакого начальства и командиров. Разом? Это только регистрационно-организационное бюро с очень ограниченной компетенцией. Это отчасти министерство иностранных дел. И только! Никакой диктаторской власти у него никогда не было и быть не может (145). Страдание одной части коммуны есть страдание всего целого, страдания всего коллектива есть страдания каждого индивида. И это происходит без всякого насилия, без концлагерей. Тюрем, расстрелов. Вот если бы в СССР был такой коммунизм, такая согласованность членов с собой, тогда я был бы с ними. Таким коммунистом я готов быть сейчас же. Но не московским, не этой совершенной противоположностью этому коммунизму природы. Вот что я проповедую и вот чего в стране якобы коммунизма мне никогда не позволят проповедовать.

— А в стране фашизма позволят? Да?

— Нет, не позволим (Робер). Все это, эта согласованность – философия, литература. Как литература это, может быть, и хорошо, но нам нужна обыкновенная, простая, но явная сила. Нам нужна любовь к своей родине, дисциплина, преданность своему долгу, здоровье, смелость (146). И нам нужно объединение наших сил, и все, что разъединяет, ослабляет, этого мы не позволим. А твоя, папа, извини, философия не объединяет, а разъединяет, вызывает чуть ли не классовую борьбу. То же самое и с режимом питания. Вегетерианство может быть хорошо для чувствительных старых дев да для больных. А у нас ни старых сентиментальных дев, ни больных не должно быть. Ты сам меня заставил это сказать.

— А если бы папа все ж таки проповедовал свою ненужную нам философию, то что бы вы сделали? Арестовали бы?

— А вы не арестовали бы? Нет?

— Ты меня не провоцируй. Да, нация для нас выше всего. Мы должны были бы поставить его в невозможность распространять свое вредное учение.

— Значит, арестовали бы? Но вас же не арестовывают?

— Потому что слюнтяи (147).

— Что же это такое, скажи Даниэль? Ради чего.

— Это, как сказал бы Морис, жертва богу Иванищу.

— Разрушена семья? Из-за каких-то программ, партий, пропаганд. Разве это не страшная бессмыслица, не сумасшествие какое-то?!

— х х х –

Перед самой дверью Симонну вновь охватывает нерешительность: видеться сегодня с Эллен или нет –голос в трубке был определенно пьяный… Да что в самом деле, не съедят же они ее? Подумаешь: банды пьяных буржуев…

— А! Браво! Коммунистка Брен пришла!

— Да здравствует коммунизм! Везде советы! Кулаки вверх.

— Хорошенькая коммунистка? Ведите ее в ателье.

— Да здравствует хорошенький коммунизм!

— Вы посмотрите на ее глаза и рот. Я отдаю все права на наследство после дядюшки за одну улыбку. Да здравствует Ленин!

— Не Ленин, а Сталин, идиот. Ленин уже умер. Как он может здравствовать, если он умер.

— Мне все равно, пусть здравствует, пусть умер, но давай везде советы и улыбку этих уст.

— Выпьем за коммунизм.

Вино щекучущими уколами проходит по груди. Какая у них идиотская музыка: какие-то конвульсии, скрежет, скрип. Да они не столько танцуют, сколько изгибаются в каких-то конвульсиях. И чего они все в этих купальных халатах? Маскарад какой-то сегодня у них?

— Ты знаешь, Симонночка, сегодня празднуем новую идею. Мы играем в русские бани. Ты сейчас разденешься и наденешь халат. Но ты сейчас выпьешь за душку Сталина и тогда… Так вот, у нас русская баня. Здесь в ателье только предбанник. Тут раздеваются и пьют квас. А там, в соседней комнате, там парятся, там настоящая баня. Там все без халатов. И там есть веники. Каждая парочка бьет себя веником. Такое правило. Все парятся. Ты должна выбрать себе хорошую пару, чтобы попариться хорошо (151).

— Так вот, Эллен, дело вот в чем. Дядя Морис ужасно бедствует. Это стыд и позор, что мы допускаем, чтобы он голодал. Надо, чтобы дядя Поль дал ему на жизнь.

— Я повлияю на него (152).

— Фред, сюда! Вот вам дама!

— х х х –

Симонна закрыла глаза не потому, что ей хочется спать. И не потому, что рука Фреда притягивает ее к своему полуголому телу. Ей почему-то необыкновенно и грустно и жалко. Какие они бедные все те, что изгибаются, прижимаются, кружатся, и те, что лежат на диванах, и те, что там в той бане. Шампанское, папироса, баня, а дальше? Это и все?

— Ого, а рука позволяет себе слишком много.

— Господин Фред, мне страшно хочется пить. Я хотела бы стакан простой чистой воды.

— Стакан воды? Это необыкновенно тяжелая задача. А награда будет?

— Конечно!

— В таком случае лечу (153).

А теперь надо найти свое пальто и шляпу. Есть! А одеться можно и на лестнице.

— х х х –

— Прошу простить, господин президент. Там мадемуазель Симона Брен просит принять ее.

— Моя племянница? Абсолютно ничего не знаю.

— Дело мое краткое. Дядя Морис погибает от голода. Из-за кризиса его картины не продаются.

— Он ничего делать не хочет и ни к чему не способен. Чего же ты хочешь? Чтобы я взял этого старого лодыря и бездарность на содержание? Напрасно теряешь время.

— Но это же, дядя, стыд: у тебя сотни миллионов. А у него…

— Разве эти сотни миллионов этот лодырь мне сделал… Не ради Мориса, а ради тебя я дам ему пять тысяч… Ну, вот чек на десять тысяч (157).

— х х х –

— Ну, Беллье? Что же там такое?

— Маленькая неприятность. С радиопушкой. Или лучше сказать: с инженером-немцем. Оказывается (как сообщил мне английский посол лорд Кройшен), наши инженеры-немцы вовсе не инженеры, а очень ловкие, хитрые и опасные преступники (158). Они будто бы специалисты по части изобретений, которых у них нет. Благодаря этому они добиваются доступа в лабораторию и обкрадывают их. Они будто бы еще грабители и убийцы, были якобы арестованы за убийство и сбежали. Он показал мне целый ряд важных документов, касающихся убийств. Сомнений никаких не может быть, это –они. Он, конечно, требует выдачи этих преступников.

— Хха, вот так изобретение. Имея такую гениальную и изобретательную институцию, как Интеллиджен Сервис, можно и не такие чудеса проделывать (что эта институция и проделывала) во славу своей родины.

— Так вы предполагаете, что это…

— Все может быть, мой бесценный друг (159). Мы готовы их выдать Англии, но ведь они ловкие и хитрые преступники – убежали! Ищите их. А инженеров надо будет перегримировать, дать другие паспорта и предоставить другую лабораторию. Кстати, донесения наших агентов свидетельствуют (161). Что его величество серьезно думает о перевороте… Их демагогия начинает приобретать характер эпилепсии. Главное, в армии распространяется эта вегетерианско-коммунистическая глупость. И ведь название какое оригинальное придумали: действенно последовательный аккордизм… Из донесений видно, как усиливается эта галиматья, как рассказывают массы. Коммунисты уже боятся. Даже радиопушка становится серьезной соперницей. Уже идут дебаты на тему: радиопушка или же «народное оздоровление», фашизм или аккордизм. Вот каких делов натворил ваш дорогой братец (162). Вот еще один неприятный момент. Среди социалистов и коммунистов серьезно ставится вопрос, на чью сторону стать в случае столкновения между ними и королем. И, кажется, большинство будет за короля. Его, мол, легче будет отстранить и захватить власть (163).

— х х х –

Что такое? В чем дело? Кто там стучит среди ночи? Английская полиция?

— Открывайте скорее? Пожар.

Ужас, как бомба, разрывается внутри Шварцмана, и видите, с какой силой выбрасывает его из кровати.

Господи, кто же эти люди? Куда его несут?

— Дорогу! Дорогу раненым!

А, слава богу, наконец, уже не улица (164).

— х х х –

— «Северный Телеграф»! Новое преступление коммунистов. Поджог целого отеля. Сотни жертв! Гибель двух немецких инженеров, изобретателей, радиопушки.

— «Утренняя Газета». Катастрофический пожар! Смерть изобретателей радиопушки. Подозрение падает на аккордистов.

И видите, как весь город уже кипит, клокочет, покрывается пузырями толп под огнем этих слухов (165).

— Ну, знаете, это уже переходит всякие границы. Сегодня они сожгут отель, а завтра – целый город (165).

— Вот так аккордизм! И это также король?! Спасибо!

— х х х –

Но волнуются не только население, правительство и журналисты.

— Но это же черт знает что такое, Брен! Они обвиняют нас в этом пожаре и смерти инженеров! Дайте же немедленно опровержение.

— Ваше величество, относитесь к этому спокойно. Конечно, они хотят использовать это несчастье. Но это громадный удар для них. Без радиопушки (166) идея вооружения народа страшно ослабевает. И наоборот: идея оздоровления народа без нее страшно выигрывает (167).

— х х х –

— Для широкой публики объяснение одно: аккордисты (169).

— х х х =

Страшная вещь: после того вечера с дядей Морисом и того разговора с отцом Симона начало ловить себя на необычайных чувствах. Вот и сегодня, еще только приближаясь к району, еще не касаясь той гущи тел, которая нагромоздилась вон там у входа, она уже чувствует, как в ней начинает играть знакомый живчик (171). Но когда она войдет в самую гущу тел, когда к ней начнут протягиваться руки, обращаться голоса, касаться взгляды, живчик начнет быть фонтаном, и она в мгновение переполнится удивительным чувством. Она заметила: как бы ни была она утомлена, недовольна, расстроена, от этого прикосновения к Иванищу, она становится бодрой, немножко взвинчено-веселой, возбужденной (171).

— х х х –

Как: вот этот высокий, сероглазый и есть секретарь района? Да ведь это же тот самый фашист, это тот самый милый нахал, который…

— Да я же – здешний секретарь!

— А я – помощник секретаря (172). У меня к вам вот какое дело. У меня есть один художник. Один любитель хочет купить его картины и подарить нашей партии. Картины хорошие. И надо, значит, сделать выставку картин у нас. У нас, мне говорили, есть подходящее для выставки помещение.

— Конечно есть. Конечно дадим!

За это ваш район получит 10%. Но есть одна деталь. Художник этот –немного странный. Он – страшный индивидуалист и вообще против коллектива. Он и против фашизма, и против монархизма, и против коммунизма. Анархист-индивидуалист, если хотите. Но это не важно. Важно то, что надо выставить его картины и купить их. Они содержанием своим будто бы против коллективизма. Но их очень легко можно понять и как против капитализма (174).

— х х х –

— Я думаю, что я могу довериться вам. Дело в том. Что я в действительности (176) не Нинета Дюваль. Я дочь профессора Брена.

— Вот прочему в вас так сразу все влюбляются.

— Так вот: (этот художник мой дядя, Морис Брен (177). Еще один вопрос: вы понимаете хоть что-нибудь в искусстве?

— Кое-что понимаю. Потому что очень люблю. Как и математику. Леонардо да Винчи тоже был ведь и художником, и математику любил.

— Только вот что, товарищ Анри (Ишь ты, запомнила имя!). Имейте в виду, что этот мой дядя –страшный индивидуалист (178). Он называет коллектив Иванищем… Ну, сборищем Иванов. Я не знаю, захочет ли он, чтобы вместо «коллектив» или «Иванище» мы называли «капитализм» (179).

— х х х –

Холодно сегодня Морису Брену (179). Вон какое буро-фиолетовое небо. И вечно перед глазами эти три заткнутые в бурую фиолетовость задымленные заводские трубы, это буро-стальная в гранитных ладонях речка. Лебедки со своими подвешенными на цепях люльками. И вот там за речкой в сизой мгле вечно поднятая вверх гигантская рука памятника – проклинает или благословляет кого-то. Вот оранжевыми искрами разбрызгивались фонари по мосту. И теперь в этой мгле трубы дымятся медленно и слабо, как папироса в руке задумавшегося человека…

Но чего, собственно. Хочет эта девчонка? Продать его полотна, эту ужасающую мазню? Вишь, старый дурак, как порасставлял да поразвешивал, как приготовился к визиту представителя Иванища. Согласованность с собой, старый идиот, а? Кушать хочется? Хочется «существовать»? На кой черт тебе это паршивое существование, это дрожание от холода, хта грязь, эта тоска (180) по куску желтой массы, разываемой хлебом! Заслужить удивление Иванища хочется. Собери скорее все эти жалкие «произведения искусства», брось в угол и выгони в шею посланцев Иванища…

— Здравствуй, дядя… Вот мой товарищ, у которого галерея для выставки. Анри Кото.

— Очень приятно. Это называется «Иванище и «я». Иванище –это то, что вы называете нацией, родиной, пролетариатом, обществом, человечеством.

Анри действительно, поражен: вот это отвратительное, громадное чудовище, обросшее какой-то страшной щетиной, – вот это отвратительное, громадное чудовище, обросшее какой-то страшной щетиной, – это человечество?! Ах да, это не щетина, а кончики людей, кончики голов, ног, задов, это (181) колоссальная сбитая масса людских тел. А эти пасти, эти ямы-глаза, а эти лапы, все это –люди, люди. А этот жалкий, крохотный, голый лягушонок – это «я»? Такой крохотный, мизерный комочек, а как от него веет этим ужасом перед чудовищем. Поневоле жутко.

— А вот это –«Десерт Иванища». Видите, апетит у него ничего себе. И питается оно довольно неплохо. Видите: сколько человеческих косточек. А на десерт оно, знаете, очень любит младенчиков, оно разрывает эти ножки, как мы у цыпленка. И здесь Иванище, как видите, модерно, даже фрак на шерсти. А это вот называется «Богослужение». Все как полагается: ладан, фимиам. Только не модерное, а страшное. Когда-то люди были искреннее и видели яснее. Они видели, что бог требует жертв людьми, что он любит молодых красивых девушек, юношей. И они, чтобы угодить ему, приносили в жертву самых лучших. Помните бога – Молоха. Теперь бедные Иваны не такие простодушные и искренние. они Так прямо в пасть богу не суют своих детей, нет, формы жертвоприношения теперь иные: то война, то авиация, то революция, то автомобилизм. Но бог всегда остается тем самым Иванищем. Вот я это и показываю на полотне. Видите – это современные жрецы: министры, президенты, диктаторы, генералы. Мантии, скипетры, декларации, троны, все, как и во времена Молоха. И так же надо импонировать этим бедным Иванам блеском и пышностью, величием и грозностью идола Иванища. А то ведь не даст своих детей ему в пасть (182)…

Симонна чувствует, что картины действительно захватывают Анри. Эта жадность в глазах, это присасывание к каждой детали, эта удивительная деловитость, невнимание к объяснениям, перебегание от полотна к полотну.

— Я ничего более оригинального не видел. Я даже не знаю, хорошо ли это… но это… сильно. Я, конечно, с идеологической постановкой не согласен. Это –не человечество. Это – клевета. Страшная, необыкновенная.

Ну, естественно, вы должны считать это клеветой. Я не знаю, состоите ли вы уже в той толпе жрецов и генералов. Но многие из них говорили мне то же самое (183).

— И я, дядя, думаю, что если бы дать в каталоге несколько иные названия, то содержание картины не очень бы противоречило. Например, если бы вместо «Иванище и «я» назвать «капитализм и «я». Или же не «Десерт Иванища», а «Десерт Империализма»…

— Ха-ха-ха! «Десерт Империализма»! Превосходно! Вот это, действительно, была бы почва для моих старых приятелей-критиков. Лучшего подарка я не мог бы им придумать.

— Но ведь Иванище и Империализм не такие уж далекие понятия.

— Очень далекие. Такие далекие, как далеки слова «кто» и «как». Иванище – это «кто», а империализм – «как». Иванище может быть и империалистическое, и коммунистическое. И на обоих я плюю. Потому, никак не могу это удовольствие плевания отдать за чечевичную похлебку, которую вы мне любезно предлагаете. Да и то неизвестно, будет ли похлебка, купит ли какой-нибудь Иваан хоть один из этих плевков в рыло Иванища.

— Я уверена, что купили бы. Но ведь мы никак не можем выставлять у себя картины с такими названиями.

— Господин Брен, я нашел выход. Вместо «Иванища», «Человечество» назвать «Современное общество». Намного суше, чем «Иванище», но… справедливее (185).

Конечно, если бы не так хотелось есть, не чувствовался холод, можно было бы немного энергичнее указать им на их же противоречие. А так… Пускай будет «Современное общество» (186). Какая по существу разница?

— х х х –

Нет, нет, по совести, Морис Брен не мог бы сказать, что когда-нибудь к его выставке было проявлено такое внимание. Правда, автор предисловия к каталогу не совсем точно передал содержание картин и порой от его слов пахло пропагандистской философией и «империализмом» (187).

И вот, смотрите, с какой усмешкой Морис Брен покусывает кончик своей «дьявольской» бородки… Вернисаж. Иванище пришло на вернисаж. Ах, эти маленькие Иванища так трогательно любят вот такие штуки, как вернисажи, премьеры, скачки, боксы, парады. И сегодня одно Иванище стотысячной глоткой орет от счастья, что один верзила разбил морду другому и на десять секунд выбил его из сознания. И носит этого верзилу на руках, устраивает ему бешенные овации. А завтра такое же Иванище орет и неистовствует от восторга и энтузиазма от того, что его жрец обещает ему удешевление макаронов на двадцать сантимов. И так же носит оно на руках своего жреца, как и верзилу, и так же рвет и вопит от счастья. Потому что Иванище любит все, что просто, несложно, понятно, очевидно: кулак, челюсти, макароны.

Но от более сложного, тонкого, не такого очевидного Иванище не приходит в бешенство экстаза. Великих ученых, поэтов, художников, писателей оно не часто носит на руках. О нет, тут оно спокойнее (188). Вот тут оно даже как будто робко, вон как скромненько движется по залу, не ревет, не вопит, а тихонько перешептывается. Но завтра, о завтра устами вон тех фанатиков, делающих заметки в своих блокнотах, скромно выскажет свое мнение. Завтра оно сердится, злобно хрюкает, заворчит, залает на нахала, так непочтительно осмелившегося так непочтительно отнестись к великому богу Иванищу.

Правда, сегодняшнее Иванище довольно страшное. Какая-то смесь рабочих кепок, богемских галстуков, снобистских свитеров, модных шикарных шляпок, трехфранковых беретиков. Да и отношение к выставке, надо правду сказать, довольно иное, не то равнодушно-скучающее, с застывшей усмешкой невежды. Нет, нет, не мертвое отвращение: и интерес, и удивление, и немножко страха, и немножко отвращения, и смеха, и возмущения.

— Ну, и чудовище! Фу, ты, дьяволище какое! Как называется? «Современное общество и «я». Вот так общество! Миленькое, симпатичное.

— Ну и ловко же каналья немалевал!

Конечно, каждое Иванище немножко подслеповато и видит во всем преимущественно то, что ему приятно. А все ж таки сила дана этому Иванищу: вот даже на него, Мориса Брена, она действует, даже он чувствует это глупое волнение от этого наивного простодушного и лестного бормотания Иванища.

— Ну, что, дядя, правда большой успех выставки? Я глубоко убеждена, что много картин будет куплено.

— Кто купит? Вот эти твои товарищи? Побойся бога (190).

Нет, никогда, кажется, Кристина Брен так не волновалась, как сегодня. Разве только, когда Даниэль Брен истязал ее своей нерешительностью перед предложением ей руки. Поль Брен попросил у нее встречи…

— Ну, так вот, дорогая. Вы, конечно, знаете, что мы немного расходимся с Даниэлем в политике. Даниэль причиняет большой вред нашей родине тем, что втягивает короля в большую политику. И это аккордизм. Это, значит, громадная помощь всем врагам порядка, коммунистам, социалистам, анархистам. До его аккордизма было только две силы, боровшиеся между собой, патриотизм и коммунизм. И, конечно, патриотизм победил бы и водворил бы порядок и спокойствие в стране. Но тут вдруг вмешался Даниэль. Его вмешательство может дорого обойтись нашей нации (193). Я много думал и в конце концов привел к мысли, что примирение между нами не только возможно, но и его надо реализовать как можно скорее, не щадя ни своего самолюбия, идя на всякие поступки… Борьба между нами – это победа коммунизма (193). Зная ваши взгляды и вашу любовь к родине, я решил сначала поговорить с вами. Я гарантирую полную материальную независимость его от кого бы то ни было. Через два месяца после нашего объединения я кладу на имя Даниэля в любой банк, указанный вами, пять миллионов франков. Гарантия достаточная? Кроме того, я гарантирую ему издание его газет, журналов и книг… ну, скажем, в продолжении трех лет. Авансом даю просто так, не в счет тех пяти миллионов, миллион франков, как задаток, гарантия.

— Ну, конечно, Даниэль имел бы портфель премьер-министра, об этом (193) и говорить нечего.

— Я боюсь, что он в этом сейчас же усмотрит что-нибудь такое (195).

— х х х –

— Здравствуй, дядя. Мы к тебе с добрыми новостями. Здесь маленький могорыч.

— Но позволь, Симонна. Откуда все это? Какие-такие новости?

— Ладно. Ты должен знать, как к тебе относятся различные Иванища.

— Я абсолютно плюю на их отношения.

— Нет, нет, послушай. Это пишет газета твоего брата, всемогущего Поля Брена: «Более бездарной, никчемной мазни редко приходится встречать. В это жалкое поползновение на социальную философию? А эта прекомичная претенциозность на сатиру? А эта убогая техника, эта бедность красок, этот малокровный жиденький рисунок. Все, правда, вполне подходит к самой галерее, принадлежащей, как известно, пятому району компартии. Каков поп, таков и приход. Единственно, что следует с грустью отметить, что Морис Брен, автор этой бездарной, глупой макулатуры, есть родной брат великого, гениального славного Поля Брена. Родство крови, очевидно, еще не есть показатель родства духа.

Вы видите: Морис Брен продолжает усмехаться, покусывая кончик бороды. Насмешка и полнейшее равнодушие (197). А между тем, в груди уже щемит, уже ноет проклятая, тоскливая боль. И уже рычит старая, слепая, дикая ярость.

— В таком случае я тебе прочту другую критику. «Какая оригинальность, необычайность этой выставки. Современная эпоха капиталистической культуры характерна тем духом скуки, снобизма, изысканности, каким отличаются все эпохи человечества в момент их упадка. Поэтому у буржуазного искусства так характерно отсутствие тем, действия, целей, вообще духовного содержания. Голое, жесткое, бесстрастное тело, равнодушный, стилизованный, отдаленный от реальности пейзаж, исковерканный натюрморт – вот это и все, что дает современное искусство. А какая разница с этой выставкой. И какая буря негодования, какой сарказм какой крик горечи, какой смех ненависти. Гармония изображения и содержания – необыкновенная.

И любопытно, что автор этих необыкновенных, мудрых, гениальных (199) полотен –родной брат пошлого, бездарного, никчемного существа Поля Брена.

— Ты усмехаешься, дядя?

— Что же мне делать, голубка? Они – одинаковы. Результат от них один и тот же: никому от них ни холодно, ни жарко. Ни от них, ни от самой выставки.

— Ну, извини, дядя. Результат, собственно (199), уже есть. Итак, дорогой метр, имею честь довести до вашего сведения, что галерея продала десять ваших картин. По тысяче франков.

— Кто же это купил?

— Купил один любитель. Один сочувствующий нашей партии (200).

— х х х –

Что профессор Брен ходит таким необычным бурным шагом по кабинету, так странно посматривая на госпожу Брен, в этом удивительного ничего нет: он полон возмущения, тревоги, гнева. Ведь Поль окончательно перевернул эту женщину своими десятью миллионами, она обалдела, онемела, потеряла голову, рассвирепела.

А с другой стороны, в нем самом это предложение, – надо честно, прямо смотреть себе в глаза, – сковырнуло целую (203) кучу смрадных мыслей, желаний. Десять миллионов. Что все это значит. Почему вдруг такой шаг со стороны Поля? Купить его? Показать свое превосходство?

— Ты пойми, что это нехорошо. Он подкупить меня хочет. Да и не нужны нам эти его подлые, грязные миллионы (204).

— Они в тебе нуждаются. Они боятся аккордизма. Они хотят объединить ваши силы против коммунизма. «Невозможно»! Очень возможно.

— х х х –

— Алло! Это вы, Нинета? Можно вас увидеть сегодня?

— В галерее? Вечером. Знаете, что случилось с дядей Морисом? Он начинает писать новую картину: не «Иванище и «я», а два Иванища, борьба двух Иванищ. Разве не замечательно?

— Симона, у меня другое, очень важное дело. Надо, чтобы никто не мешал нашему разговору.

— Неужели хотите объясниться в любви?

— Дело мое еще важнее признания в любви. Серьезно (207).

— х х х –

— Ну, отлично, Поль. Но я все ж таки не совсем понимаю.

— Мне кажется, что ты правильно понимаешь. Конечно, мы –не аккордисты (207а). Но в данный момент мы готовы принять главные наши предложения, разделять и защищать их. Это не расходится с нашими.

— Но как же не расходятся? Совершенно расходятся. Или я ни черта не понимаю.

— Впрочем, если хочешь, да, мы до известной степени отказываемся от своих…

— И от идеи силы? От идеи, что самое главное для нации. Для коллектива заключается в его силе.

— А почему ты спрашиваешь об этом?

— Да потому, что на этом вопросе виднее всего наше расхождение. У вас, у фашизма, да и у всех диктатур, в основу вашей философии становится господство, превосходство одной силы над остальными (208). А я считаю эту философию с ее идеей господства примитивной философией невежества. И все эти способы устройства жизни, терроры, насилия, все это – противоестественное уродство, нарушение вечных биологических законов, единственно важных и реальных. Как вы можете защищать мои положения. Не понимаю (209).

Ваша сила – это вечное соперничество индивидов и коллективов, это вечная борьба, ненависть к другим нациям, расам, народам, это большая, бешенная гонка вооружений. Я называю это законом человечества, этот ваш починаемый милитаризм. Как мы можем понять друг друга.

— Мы все, Даниэль, жаждем мира и разоружения. И если мы вооружаемся, то только для того, чтобы поддержать мир.

— Вооружаться для того, чтобы обниматься. Едят для того, чтобы голодать. Ну, а я, Поль, говорю, что надо делать то, что говоришь, а не обратное. В этом между нами разница. Я говорю, что идея, культ силы – это примитивизм, уродство, идиотизм. Можешь ты принять это?

— Мы тоже до известной степени…

— Вы тоже? Но вы считаете свою родину превыше всего на свете (210). А я считаю, что моя родина –это вся земля. И потому я не только не хочу соперничать с Германией, Англией, Италией, но в равной степени желаю, чтобы они были здоровыми, радостными, сильными. Принимаешь ты такие мои позиции?

— В теории? Конечно.

— А в теории? Нет, что принимаешь в теории, исполняй на практике!

— Это зависит не только от нас. Я пришел с честным и искренним намерением объединить наши силы в борьбе за счастье нашего народа, против деструктивных сил. Но если ты думаешь, что тебя хотят обмануть, я могу уйти.

— Что такое счастье по-вашему? Это – все та же сила. А по-моему, Поль, счастье – это никакая ни сила, ни богатство, ни власть, ни даже здоровье, а равновесие всех сил, их согласованность, это все тот же универсальный закон, что действует во всей вселенной. Ну, и как же мы можем примирить, объединить эту вечную вашу силу, пушки, дисциплину и мою эту глупую беспричинную поющую и хохочущую радость? Это же несоединимые вещи, Поль?

— Почему несоединимые? Когда будет достигнут мир на земле, почему же нет? И мы охотно будем смеяться и петь! (212). И я думаю, что мы будем праздновать объединение наших организаций в одну. Во всяком случае многое зависит от вас двоих (213). Я выплачиваю тебе 10 миллионов. Зачем мы оглашаем в печати наш договор и далее действуем уж как союзники.

— Хорошо. Ну, а король?

— Король остается тем же, чем он есть теперь.

— Ну, а со свободой как будет? Печати (213), собраний и т.д.? С парламентом? Со всей демократией? Ведь с диктатурой это не вяжется.

— Свобода? Демократия? Отчего же, пожалуйста. Мы – сторонники самой широкой свободы и демократии. Вообще, мы ведь не за диктатуру, а за твердую власть. Нам необходима твердая, уверенная в себе власть.

— Так, значит, мы выработаем этакую согласительную платформу.

— Да, мы выработаем этакую платформу (проклятие: на все идет! И все время эта ласковая, мертвая корка на лице!).

— Хорошо! И вы, конечно, вводите в программу ваш пункт согласованности с собой?

— О, да! Сейчас же!

— И относительно режима питания.

— Но ты же не предполагаешь, черт возьми, что вся наша партия должна перейти на вегетарианство.

— Именно это и предполагаю!

(Ага, вот где, кажется, ахиллесова пята его!).

— Ты это серьезно! Ты даже не видишь всего комизма твоего положения.

— Нисколько.

— Ну, знаете, я шел на все. Искренне и в ущерб своей партии. Но идти на эту смешную и нелепую вещь –это значит погубить, покончить самым постыдным самоубийством (216), на это я не пойду. Вопрос питания есть вопрос частный и предоставим каждому питаться так, как ему угодно. Что тоже, голубчик, свобода. Даже твои союзники коммунисты не доходят до такой… революционности, а они по части всякой демагогии и абсурдов мастера. Они прекрасно едят мясо и попивают винцо. А о человечестве пекутся-то вон как.

— Значит, коммунисты не могут быть моими союзниками. А твоими, очевидно, легко. И, наверное, так оно и будет (217). Ведь ты, по сути, не принимаешь самой основы нашего учения. Суть-то как раз и есть в том, чтобы были согласованность слова с делом.

— Твое требование доказывает, что ты не искренне шел на переговоры. Ты хотел их сорвать. И ты нашел приличный повод. Этим ты борешь на себя громадную ответственность за то, что последует (218). Ты совершаешь величайшее преступление против своего народа. Прощай.

— Он, Кристина, только этого хотел. Это был заранее обдуманный шаг. Я должен был дать согласие на объединение с ними, получить деньги, а они тотчас же опубликовали бы это соглашение. И я был бы дискредитирован, осрамлен, уничтожен в общественном отношении (219).

— х х х –

Зачем это Симона бродит по улице. Будто кого-то поджидает. Товарищ или влюбленный?… Вот остановились. Вид довольно таинственный. Э-э, тут пахнет какой-то конспирацией. Надо узнать, в чем штука. Чрезвычайно любопытно (220,

— х х х –

Вот это моя комната. А вы почему так оглядываетесь, будто… боитесь, что ли?

— О, нет. Очень мило у вас! Может, перейдем к делу? (221). Дело такое. Прежде всего: известно, где радиопушка. В Германии. Т.е., конечно, никакой пушки, только инженеры. Их держат теперь в Берлине, в тюрьме. Их пытали и они, конечно, моментально прекратили свое сопротивление и согласились работать. Да, здесь дело не в них. А в том, чтобы вырвать их из лап расистов и перевезти в СССР. Вот наше задание (222). Туда переправить их и пусть нам отдадут эту радиопушку.

— Я об этом давно говорила. Но как это сделать?

— План чрезвычайно рискованный… и неверный. Надо вечером, когда они возвращаются из лаборатории, налететь на них автомобилем, вырвать инженеров, втиснуть их в другой автомобиль и убежать. Паспорта, одежда и прочее будет приготовлено заранее… Но тут есть еще один вопрос. Надо чтобы по дороге автомобиль остановился как раз в том месте, которое наиболее удобно. Вот это почти главное задание. Начальник охраны страшно убежденный и фанатичный гитлеровец. Ему дан приказ: стрелять в каждого, кто вызывает у него малейшее подозрение. Но есть одна маленька черта у этого Кремера. У него какая-то чуть ли не фрейдистская слабость к (223) женщинам-иностранкам. А в особенности к француженкам. При идеологической лютой ненависти к французам это эротическое влечение к француженкам! Эта мерзость только у расистов может быть. Поэтому в Москве решили найти соответствующую женщину-француженку, которая могла бы… ну, влюбить его в себя, войти к нему в доверие, попасть в этот автомобиль и остановить его в нужном месте.

— Конечно! Можно заранее открыть дверь и сразу же выскочить. Я нахожу, что это очень умный план. И совсем не фантастический. Да от такой женщины почти все зависит. Надо, чтобы она была красива, смела, преданна делу. Кто же у нас может быть такой? Вы, наверное, хотите, чтобы я помогла вам найти такую женщину?

— Между прочим, вы хорошо говорите по-немецки (224).

— Как немка. И по-английски так же. А что?

— Ничего. Так.

Господи, как же он мог сам предложить товарищу Лигуру Симону Брен на эту роль? Своими руками отдать эту прекрасную девушку какому-то врагу, извращенному грубому дегенерату? Это –дико, это –фантастический абсурд. Это было бы, действительно, таким жертвоприношением Иванищу, какого даже Морис Брен не представляет себе. Это преступление, святотатство (225).

— Мне кажется, я нашла подходящую женщину. Вы знаете Жермен Сомбр?

— Манекеншу?

— Да.

— Ну, что вы. Прежде всего она не так уж молода. А кроме того, наверное, немецкого языка не знает. Нет. Нужна женщина особенная. Я знаю одну подходящую. Но… не знаю только…

— Согласится ли она? А она сама партийная?

— Партийная.

— Ну, так как же она может не согласиться, если это для партии, для СССР и вообще для социализма.

— Да, конечно. Ну, а вы, например, согласились бы?

— Я? Вы мне это предлагаете?! Этого я никак не ожидала… (226).

И вот опять: господи, какая же проклятая сила вырвала у него этот идиотский, противоестественный, дикий вопрос? Да еще с этой усмешечкой.

А Симоне вдруг стало так холодно и скучно, что она только и может вот так криво улыбаться.

— Конечно, я благодарна. Лестно… Понятно, я согласна… Но… Это ЦК поручил вам эту миссию? Это официальное предложение. Или ваше личное?

— О, официальное! Не… не…

— Не ваше? Нет?

— То есть… Как сказать.

— Но кто выдвинул мою кандидатуру? Чья это была идея?

— Моя. Я думал, для дела ваша кандидатура самая лучшая.

— Я надеюсь, что справлюсь со своей ролью. Но знаете, он молод, этот начальник охраны?

Ага, молод ли он! Как легко, собственно согласилась.

— Но вы, кажется, не очень довольны исполнением данного вам поручения?

— Наоборот, я чрезвычайно рад. Тем более, что и я буду в это время в Берлине. Мне, собственно, поручается организация исполнения всей… всего плана.

— Ну, и это все ваше дело, товарищ Анри?

— Да, все… Вы правы и я ваш намек понимаю.

— До свидания, товарищ Нинетта!

Господи, неужели же это все?! И так легко, просто предложил ей эту роль? Без малейшей борьбы и колебания.

Робер вдруг слышит странные звуки. Что?! Неужели Симона захныкала? А, паршивка, страшновато стало? Ничего, поезжай добывать своей честью и жизнью для Москвы (223) каштаны из огня. Только кто эти каштаны будет есть –еще неизвестно!

— х х х –

— Таким образом, товарищи, я вношу на голосование резолюцию.

«Т.н. аккордизм есть очередная организация недобитого исторически феодального монархизма, созданная для борьбы с загнивающим капитализмом за господство и власть.

Т.н. его заповеди последовательности и согласованности с собой есть демагогический способ обнаружения классовых противоречий буржуазного общества, игры на них и перетягивания масс на свою сторону.

Раскрытие перед пролетариатом и всеми трудящимися действительно реакционной сути аккордизма есть долг каждого члена партии. Однако ввиду заостренности классовой борьбы в стране и угрозы фашизма, этого боевого авангарда капитализма, как отдельным членам партии, так и мелким партийным организациям предписывается вступать в тактическую временную коалицию с аккордизмом против фашизма, этого главного врага социализма.

Но, помогая аккордизму сокрушить фашизм (так же как и демократизму), в то же время надо готовиться к уничтожению самого аккордизма и захвата власти в руки пролетариата» (229).

— х х х –

Политический момент чрезвычайно серьезный: выступление фашистов может произойти еще ночью. Центр должен выработать меры защиты и обороны. Но король, этот адмирал экспедиции и корабля, саркастически усмехаются, словно у него есть что-то гораздо важнее всех фашизмов.

— Знаете, Брен, я думаю: а ради какого, собственно, дьявола я затеял всю эту историю? За что я взвалил на себя эту довольно таки тяжелую ношу всяческих неприятностей, и тащу ее как старательный осел? Что я имею или буду иметь от этого всего? Кроме неприятностей – ничего. У моего народа необыкновенное единодушие проявляется: все потчуют меня всяческими пакостями! Одним видно, что (231) я намерен вернуть средние века и для этого мы придумали этот аккордизм. Другие глубоко уверены, что я хочу перехватить у Поля Брена власть для того, чтобы учредить неограниченное самодержавие. Третьи нисколько не сомневаются, что мы все это затеяли в согласии с Полем Бреном, чтобы подготовить почву для фашизма. Никто не предполагает, что мы с вами затеяли это искренне и серьезно. Ради этого стоило затевать всю эту историю?

— Ради этого, конечно, нет. Но… ради исполнения великого и вечного закона стоило. Мы этот закон ни упразднить, ни изменить не можем. Это – универсальный, вечный императив и никто не может его избежать. Так точно, как закон продолжения рода. Любить должно всякое здоровое человеческое существо. Таков есть закон какой-то высшей силы, произведшей нас на свет. Ей зачем-то надо, чтобы мы продолжали наш род. И так точно ей надобно, чтобы мы берегли и хранили всеми силами и способами ту форму, в которой существует этот род – коллектив. Эта форма вырабатывалась миллионами лет. И миллионы лет укоренился в нас этот закон. А потому теперь спрашивать себя, зачем и почему я взвалил на себя ту или иную охапку обязанностей немножко поздно, ваше величество. Да, да, все придерживаются этого закона, сознательно или бессознательно (232). Разве вы не ощущали много раз это странное, ни с чем не сравнимое чувство во время вашего общения с большой массой людей, когда эта масса хвалила вас своим криком, аплодисментами? Бывало ведь.

— Гм! Да… Ну, бывало. Но…

— А разве это не необыкновенное чувство. Но это еще не главная часть награды. Есть чисто внутренняя награда, самая благородная, самая чистая и верная. Это то чувство, которое напоминает человека, глубоко, непоколебимо верящего в большую полезность и необходимость своего служения коллективу. Это та награда, за которую люди отдают свою жизнь и идут на страшные муки. Глупые идеологи всяческих диктатур думают, что интерес индивида и интерес коллектива противоположны и что надо жертвовать интересами индивида, что надо людей карать, когда они этого не делают, и принуждать их к этому. Это – идиотизм невежд и деспотов, думающих, что принуждением, страхом смерти можно изменить законы, создающиеся миллионы лет (234). Интересы нормального индивида и коллектива совсем не противоположны. Если бы это было так. то человечество давно погибло бы. Наоборот, как и все прочие силы в человеке, так и эти две, всегда стремятся быть в гармонии, в согласованности. И вот этот момент гармонии внутри человека этих двух сил и дает величайшую награду. Человека здорового, с правильно развитыми обоими этими инстинктами совсем не надо принуждать к самопожертвованию, если оно ему кажется нужным для коллектива. И не надо такому человеку никаких аплодисментов, орденов и криков. Ему достаточно сознания необходимости и большой полезности его самопожертвы. Это ему доставляет такое чувство гордости, полноты. Такое особенное чувство своей значительности, нужности коллективу, что он совершенно превозмогает чувство тоски страха, внушаемые инстинктом самосохранения (235).

— Согласитесь, Брен, что может возникнуть сомнение, нужна ли кому-нибудь эта трагикомедия. Я принял восемь делегаций. Они уверяли меня, что я – скрытый большевик и коммунист, что я готовлю революцию, которая прежде всего заденет их интересы. И попробовали бы вы вызвать в них вот эту согласованность личных и коллективных интересов. А тут еще семья от одной мысли, что я своими собственными руками приготовлю себе и своей семье судьбу русского Николая второго, от одной этой мысли чувствую такое отвращение, что все парализуется во мне. Вообразите себе, что банда пьяных хамов поведет меня и всю мою семью в подвал и начнет расстреливать нас там как мышей (236). Да что меня и семью мою! Если эта самая опьяневшая банда начнет расстреливать весь народ и будет господствовать десятки лет, будет кричать о своих необыкновенных достижениях, о счастье, которое она создала, а в действительности, в результате всех страшных жертв, преступлений, всего колоссального страдания целого народа будет достигнуто только то, что вместо капиталистов, банкиров, князей, королей, как они говорят –паразитов, образуются те же самые паразиты. Не король, а диктатор. Не принцы, а члены политбюро Компартии, не князья, а члены Центрального комитета… И значит, все жертвы и страдания ради изменения названия? Не капиталистический, а социалистический, но все тот же паразитизм? Нет, благодарю покорно, ради этого я не согласен идти с семьей в подвал.

— Я с вами совершенно согласен, но есть небольшое «но» (237). Нужно внимательно проверить все. Вы предполагаете. Что большевизм вырвет у нас симпатии масс и, следовательно, власть?

— Да. Мы им послужим трамплином.

— Это совершенно естественно. Всякая политическая партия охотно воспользуется другой, как трамплином. Мы тоже, говорим, что используем коммунистов, а потом отстраним, чтобы не мешали. Дело не в том, а в том, кто может больше приобрести симпатий масс.

— Кто? Да, конечно, тот, кто больше наобещает этим массам. Но что касается обещаний, бесстыдности и безграничности всяческих обещаний, то кто же когда в истории человечества был впереди московских коммунистов? И не думайте конкурировать с ними в этой области. У вас ведь, наверное, будет и логика, и порядочность, и совесть, эта самая ваша согласованность с собой, которая будет останавливать вас от безответственных обещаний? А их? Никакой логики, никакой совести, никакой согласованности с собой и ответственности у них нет и не будет (238). Никакая демагогия, никакая бессовестность и безответственность все ж таки не смогут победить аккордизм. Я еще раз вам напомню, что все т.н. великие люди человечества непременно обладали этой чертой согласованность с собой. Без исполнения этой заповеди никакой Будда, Христос, Магомет и Моисей не могли бы пользоваться таким доверием и любовью масс, которые делали их богами. И эта заповедь будет действовать и в нашей борьбе с нашими противниками. Никакая демагогия, никакая ложь ничего не смогут сделать с нашими простыми, очевидными фактами. Какие это факты? Во-первых, всем и каждому будет видно, как мы сами живем и как хотим жить. Никакой разницы в самом главном и существенном, т.е. в питании между нами и самым простым рабочим нет. А в то же время всем известно, как живет, скажем, их вождь и его свита. Ведь они едят (с их точки зрения) «богато», роскошно, вкусно. Ведь всем известно (239), какая царит у них теперь после голодных годов революции эпидемия обжорства, пьянства. Это у них называется «веселой, счастливой, социалистической жизнью». И дальше: поскольку и все иные ваши радости и удовольствия зависят от природы, от солнца, чистого воздуха, движения т.н. от того, что не покупается и не продается, то всем опять ясно должно быть, что нам не надобны те привилегии и преимущества, которые дают буржуям или капиталистам их радости жизни. Какое может быть сравнение: вы и Сталин. Вы, король, деспот, эксплуататор, человек, который должен роскошествовать и купаться в наслаждениях. Вы живете как монах, едите темный хлеб, овощи, зерно и фрукты, пьете только сырую воду. И ни в чем другом не нуждаетесь (240). А Сталин и его единомышленники? Конечно, при их режиме, при их образе жизни и питании им необходимы привилегии, хотят они этого в теории или нет, им нужно, значит, это неравенство с массами рабочих. И оно у них есть и будет всегда, сколько бы они не произносили хороших слов о социализме, коммунизме, равенстве и т.п.

— Гм! Ер… в социальной и политической программе мы, кажется, даже сходимся с коммунистами?

— Ваше величество! Программы, лозунги, вся эта политическая казуистика нас не интересует. У нас есть одна программа, одна цель: вернуть здоровье и равенство сил, физических и духовных, т.е. счастье нашему народу. Мы считаем, что для этого прежде всего необходимо изменить способ питания (241). Я не знаю, к каким мероприятиям мы вынуждены будем прибегнуть для осуществления нашей цели. Одни, например, говорят, что надо употреблять вообще средства мирные, постепенные, эволюцию. Другие. Наоборот, считают, что только насильственные средства, т.е. революция, могут дать положительные результаты. Я этих утверждений совершенно не понимаю. Если для моей цели в данных условиях мирные средства не могут дать положительных результатов, то я не понимаю, почему я не должен прибегнуть к мерам насильственным, хотя бы они и назывались революционными. Надо иметь в виду только цель и надо быть (242) последовательным до конца и согласованным с собой.

— Да, конечно, но я все ж таки питаю непреодолимую антипатию ко всяким революциям, гражданским войнам, диктатурам и т.п. Это совершенно невозможно. Если нам для нашей цели надо будет издать закон о национализации промышленности, о конфискации капиталов, об упразднении монархии, я первый подпишу петицию о таком законе. Но закона, а не насилия!

— А что делать, если наши противники, будь-то фашисты, коммунисты, социалисты, да даже демократы, выступят с оружием в руках против нас. Но это потому, что вы – глава того учения и общественного движения, которое является осуждением и угрозой тому образу жизни, каким они живут. Все они, по нашему учению, либо бедные, невежественные самоубийцы, либо сознательные убийцы и отравители народа (244). Должны защищаться?

— Конечно. Но к нам тотчас же примажутся коммунисты. У меня есть бесспорные данные о том, что они приняли постановление: провоцировать вас всеми средствами на гражданскую войну, чтобы потом овладеть властью и нас уничтожить. Мы все ж таки не какие-нибудь непротивленцы. Да, коалиция коммунистов опасна, но мы ее не примем. Мы будем от них защищаться, как и от всякого врага (247).

— х х х –

Робер ничего не может понять: новость такая, что дядя Поль должен был бы раз двадцать сказать «парбле» и раз десять шлепнуть его ладонью по спине. А в особенности за план руками коммунистов добыть назад инженеров (248).

— Хорошо. Все необходимое для этой экспедиции ты получишь. Только вот что, Робер. У меня был разговор с Элен. Вы, кажется, любите друг друга и хотите жениться? Я ничего не имею против. Но ставлю одно условие. Ты должен уйти от активного участия в нашей партии. Я уже слышал, что мои родственники имеют различные привилегии, посты. А тут еще зять. Нет. Приданое Элен получит хорошее. Но постов в партии иметь не будешь никаких. Если захочешь жениться на Элен, то в Берлин тебе ехать нельзя. Я не хочу, чтобы в этом деле выкрадывания инженеров было замещено мое имя. Кроме того и опасность большая, ты рискуешь жизнью. Ты только подыщешь себе заместителя, введешь его в дело, поможешь ему все организовать и отойдешь (245). Тебе лучше либо жениться на Элен, либо вступить в партию отца.

— Но я, дядя, не разделяю убеждений отца.

— Ах, «убеждения»! Нет убеждений, есть интересы.

— х х х –

— Я на минуточку к тебе. дядя. Попрощаться. Еду в Швейцарию. В горы. Весело будет.

— Я бы с удовольствием тоже. Но начал уже работать.

— А никак нельзя взглянуть?

— Нельзя. Дрянь работа. Потому и нельзя… «Бой двух Иванищ». Вот эти две фигуры – представители двух миров, два Иванища.

— У, какое же отвратительное вот это Иванище!

— А вот в этом и проклятие, что отвратительнее мы лучше умеем писать, чем хорошее. Это – наше проклятие, извечное, и художников, и писателей и вообще всех поэтов. Отвратительные или т.н. отрицательные типы мы умеем представлять. А вот хорошие. Положительные. Этого мы не умеем. Должно быть потому, что в нас самих очень мало позитивного. Ну, вот это Иванище, положительное якобы, молодое, новое. Оно должно быть таким красивым, таким (257) сильным, могучим, чтобы от одного взгляда на него на душе становилось весело. А тут… какой-то боксер, какая-то подстриженная горилла. Дрянь, а не Иванище будущего!

— Но впечатление производит сильное. Эти развалины городов под ногами. А это –кровь? А это страшное напряжение их борьбы… Сильное впечатление!

— Правда! Но положительное Иванище ведь дрянь, правда? Сволочь же, а не Иванище! И что ему, проклятому, нужно, чтобы оно зажило и засияло? Иванище будущего должно быть таки Иванищем будущего, а не какой-то гориллой или боксером.

— Прощай, дядя. Если б со мной что-нибудь случилось, то ты меня злом не поминай. Нет? Не будешь?

— А что может с тобой случиться? Ведь это только прогулка в горы.

— Ну да, но теперь зима. А в горах пропасти. Ну, да я шучу. До свидания (258).

— х х х –

Со всеми попрощалась, всех собак и кашек расцеловала, а с родным братом и видеться не хочет. Ненависть такая, будто друг другу страшное зло сделали. Все из-за убеждений!

— У меня не может быть брата-фашиста.

— У нее братья –московское правительство. Это выгоднее (280). У нее будет хорошенькое развлечение.

— Идиот! Мерзкий фашист!

— х х х –

— Алло! Пусть Жак немедленно летит на вокзал. Не выпускать ее ни на минуту из виду (261).

— х х х –

Действительно, какая необыкновенная чистота в домах этих немцев. А тишина? Тоже будто в храме.

Симона немного волнуется, и оттого так крепко сжимает руками поручни лестницы.

Ага, вот, наконец, верх серой шляпы. Вот густые темные брови. Да, это Кремер. Пора!

Нога подвернулась плохо, не так, как Симона делала это на репетиции. Но вы слышите, вскрикивает она как раз в тот момент, когда открывается дверь лифта.

— Что с вами, фройлайн?

— Я, кажется, сломала ногу. Ой!

— Вы можете обхватить меня за шею… Потерпите немного… (262).

— х х х –

— Ну, вам немножко легче? Вывих вправлен. Я, правда, не окончил медицинский факультет, но такие вещи я всегда делаю довольно хорошо.

9 А кожа, господи, до чего же нежная, шелковая, теплая!). Теперь вам надо полежать несколько дней. Вы недавно в Берлине?

— Только два дня. Я – студентка, господин Кремер, и я… немного к фашизму… и меня интересует ваш новый строй.

— Чрезвычайно рад. Наш новый строй – это, действительно, новое слово для всего мира.

Он, кажется, даже волнуется. Вообще, какой он весь здоровый, розовый (263), квадратный. Как точно, рублено говорит. И какой умный, симпатичный, проникновенный взгляд. И это – якобы фанатик, который поджег отель и погубил столько людей, чтобы выкрасть инженеров. Это тот, который по одному слову Гитлера с восторгом расстреливал пачками коммунистов. Невероятно.

— … наш строй – это спасение всего мира, который заражен страшной проказой –коммунизмом. Нет страны, где бы ни было этой отвратительной и смертельной эпидемии. Только у нас в Германии она выведена, вырвана с корнем, выжжена огнем.

— Какое счастье! А мне говорили, что даже у вас эта болезнь есть, только загнана внутрь, под кожу. Будто бы даже в самой расистской партии есть коммунисты, которые информируют своих товарищей обо всем.

— Этого не может быть. Наш народ питает такое отвращение к коммунизму, что… Да вы не знаете, что это за мразный элемент, коммунисты. Трусы, лицемеры, грабители, лодыри, никчемники. Это – струп от ран нации. А наша нация была очень тяжело ранена. И поэтому-то на ней могли развиваться всякие язвы и струпы. Но Гитлер – божественный, великий, наш родной, единственный Гитлер, излечил все язвы. Германия быстрыми шагами идет к свободной, веселой, прекрасной, счастливой жизни.

— Я чрезвычайно вам благодарна. И если вас не затруднит, я попросила бы вас завтра заглянуть ко мне, не оставлять меня одну (264).

— х х х –

— Ну, вот таковы мои успехи, господин Буше. И первое же мое свидание с вами. Видите, какая я дисциплинированная и точная.

(Гм! Он, кажется, совершенно искренне доволен ее успехами. Но какой-то совсем другой: то ли похудел, то ли весь захвачен делом. Как этот новый элегантный костюм так его меняет? (265).

— Принцип прежде всего. Вы – мадемуазель Дюртен, я господин Буше и кончено.

— Да, так вот я должна вам сказать, что господин… мой спаситель совсем не такой уж страшный и противный, как вы его малевали. Это – умный, образованный и абсолютно искренно преданный своей идее человек. Я не раз думала, вот если бы у нас было побольше таких людей.

Анри чувствует, как опять словно кто-то сжал его сердце. И опять ноющая острая боль. Да, какое ему дело до этой девушки.

— Вы злоупотребляете, по-моему мнению, своим правом начальника. Вы можете требовать, чтобы я тем или иным способом вошла в доверие к тому господину, даже чтобы я стала его любовницей, но требовать, что бы я вам рапортовала, что именно и как именно я при этом себя чувствую, это, извините, злоупотребление своим правом и… грубость (267).

За что же, собственно, она так рассердилась?

— Я прошу сказать мне точно, где именно должен остановиться автомобиль. Моя идея такова: завтра в шесть часов я буду проходить мимо того места. И в тот момент, когда они будут проходить к автомобилю, я опять немного вывихну ногу. Он, конечно, увидит меня и, я думаю, не оставит меня на тротуаре, – наши отношения уже таковы, что… Несмотря на всю свою дисциплинированность и преданность делу, он, вероятно, возьмет меня в автомобиль и захочет подвезти к центру. Но я до дома не доеду, а сойду там, где нам нужно. А нельзя ли как-нибудь предупредить инженеров? Чтобы они были готовы и были осторожнее.

— Они будут на заднем сидении и потому у них меньше шансов быть задетыми. Этот ваш… ну, начальник охраны, рискует (269) больше всего. Но инженеры производят ужасное впечатление: это какие-то жалкие, полусумасшедшие существа. Ведь их этот самый негодяй Кремер подвергает ужаснейшим пыткам. Ведь это садист какой-то (270).

— х х х –

Чтобы не опоздать, Симона приехала уже с полчаса назад. И тут ею как раз и овладело сомнение: возьмет ли ее в автомобиль Кремер.

… Наконец: идут!

— О! Господин Кремер! Какая удача!

— Каким образом вы здесь? Что случилось?

— Я опять вывихнула ногу (271). Это ваша машина? Подвезите меня.

Нет, не возьмет! И какой суровый, тяжелый взгляд.

— К сожалению, я – при исполнении служебных обязанностей. Это – не моя личная машина… Я сожалею.

— Как? Вы бросите меня здесь? Вы?!

— Ну, хорошо! Я подвезу вас до первого такси.

В автомобиле! Это самое главное. И ни перед каким такси он, конечно, не высадит ее (272).

Теперь, когда она уже в машине, когда цель достигнута, Симону начинает понемногу охватывать гнетущее волнение. Ей уже не радостно от того, что этот человек, который так сочувственно поглядывает на нее, будет раздавлен, разорван, уничтожен. И неужели она сама за то, что он пожалел ее, отведет его на эту смерть? Это – ужасно.

Но неужели все это может случиться и с Анри? Господи, и как они могли придумать такой страшный план? Зачем это все? Ведь этот Кремер так же искренне и горячо желал добра коллективу, он также готов отдать жизнь свою за это (273). Почему же они должны убивать друг друга? Непонятно, абсурдно, дико, нелепо. Нет ли в этом какой-то страшной роковой ошибки. Вот этот Кремер! Разве он не любит своего Гитлера и свою Германию с такой же искренностью, верой, преданностью, как, скажем, Анри своих рабочих, крестьян, Сталина. И таких как тут, так и там – миллионы. Неужели миллионы могут ошибаться. Не может же быть, чтобы и те, и другие были правы. Потому что если так, то за что же, почему же они готовы так яростно убивать друг друга? (274).

— До скорого свиданья!

(Двинулись! Летят! Господи, господи! Чей-то дикий крик? А дым? Почему огонь? Ах, они горят! Господи, где же Анри? Но почему он стреляет? А где Кремер? Но что это? Откуда полиция?

— Стой! Ни с места! Все арестованы.

И они стреляют. Стреляют в Анри! В товарищей! В толпу! (275).

И Симону вмиг охватывает какая-то сила. И эта же сила вытаскивает револьвер из кармана и направляет на людей в мундирах. В конце ее руки вырываются выстрелы. А в голове шум, туман. И вдруг она ощущает, как что-то остро режет ей плечо, сильно толкает назад и валит на землю.

Не видит она и того, как двое тянут по земле к серому автомобилю ее обмякшее тело.

— х х х –

Нет, Робер чувствует, что он дальше не может ехать. Этот крик? И это ведь, кажется, он сам в нее выстрелил.

— Стоп! Слушай, Жак! Я сейчас должен выйти из машины.

— Но ты же рискуешь. И мы все.

— Вы ничем не рискуете… (277).

— х х х –

Радиоинженеры возвратились! Радиопушка!

И вот несколько дней весь город снова надувается.

Что? Фашизм, коммунизм, аккордизм? Да что теперь все «измы» на свете? Что теперь всякие там кризисы, безработицы, нужда, болезнь, сама смерть, если у нации будет такая могучая сила, если, может, весь мир будет под ее владычеством?

Но…

— х х х –

— Мы совершили громадную ошибку, Брен. Да, да. Мы воспользовались этим чудом, необыкновенным возвращением инженеров для пропаганды. Но мы потеряли по сути.

— Но мы не обязаны выдавать им их (278). Они имеют право убежища.

— Они могут завтра ворваться в нашу страну и начать мировую войну, либо их подданные, преступники, убийцы должны быть выданы. Значит, мы должны выдать инженеров.

— Но это невозможно. Дать им своими собственными руками средства господства над нами, над всем миром! Это же нелепо! Мне что ли эта власть не нужна? Нация! Что же теперь скажет нация, если мы отдадим нашим врагам эту власть?

— А мы им не отдадим ее. Она исчезнет. Не достанется никому. Завтра инженеры будут вам выданы. Но завтра (273) случится досадное происшествие: двое сумасшедших фанатиков, узнав о том, что этих инженеров будут провозить по такой-то улице, набрасываются на них и убивают. Преступников, конечно, тут же на месте арестуют. И окажется, что эти отвратительные преступники – один коммунист, а другой аккордист.

— Но… где же вы возьмете этих самых… аккордиста и коммуниста?

— У нас их есть сколько угодно среди наших агентов полиции. За известное вознаграждение они на что угодно пойдут. Мы их будем судить, а на суде они гордо заявят, что они исполнили постановление их партии. Это – провокация, скажете? О, мы ничего нового не сделали, мы только воспользуемся богатым опытом и практикой наших друзей московских коммунистов. У них такие дела, такие преступники, такие суды всегда практикуются. Погибнет несколько душ? Это небольшой неизбежный расход в хозяйстве нации. Что эти несколько душ в сравнении с теми (280) тысячами душ, которые погибли бы без этого расхода. Эти инженеры в таком теперь состоянии, что… вряд ли они могут быть теперь полезны. Они почти невменяемы. Они должны погибнуть: миру еще рано иметь такие открытия. Если бы они и могли завтра предложить проект такой пушки, то этот проект никто не мог бы осуществить. Это была бы ужасающая война всего мира за владение проектом. И за недопущение его до осуществления (281).

— х х х –

— Ну, Робер, в чем дело? Скорее излагай свое дело! (282)

— Дело в следующем. Я очень прошу помочь освободить… Симону. Она – моя сестра.

— Наплевать. Никаких сестер и братьев перед нацией.

— Но это дело моей внутренней… чести. Она из-за меня попала в тюрьму. И это я ранил ее.

— Жаль, что не убил. Меньше возни было бы.

— Я знаю: никаких сестер и братьев. Но здесь не то… Я сам ее здесь арестую и даже расстреляю, если надо будет. Но там, в Германии (283)… Я иначе не могу.

Вот это проклятое «я иначе не могу»!

— А когда же свадьба с Эллен?

— Но, дядя, ведь ты же сам сказал (284) –либо брак с Эллен, либо работа в партии.

— Я и теперь то же самое говорю. Не нация для родственников, а родственники для нации.

— х х х –

— Простите, господин Брен, что я вызвал вас сюда. Но я, как видите, инвалид… Вы имеете какие-нибудь известия от мадемуазель… Симоны? (286) Она арестована в Германии и находится в тюрьме.

— Но за что?

— Ничего не знаю. Она арестована под именем Симоны Дюртен.

— Это будет страшный удар для родителей. Я сейчас же лечу к брату.

— х х х –

В чем дело? Что за крик? Что за волнение на улицах?

— «Вечерняя газета»! Экстренное издание! Убийство инженеров-изобретателей пушки! Убийцы – коммунист и аккордист.

— Разрешите, сударь, одним глазом заглянуть в нашу газету.

— Пожалуйста! Вот до чего дошли наши коммунисты! Читайте!

«Сегодня утром произошло дикое, страшное преступление. Двое фанатиков из лагеря коммунистов и т.н. аккордистов во главе которых стоят король Франсуа Третий и профессор философии Даниэль Брен, причинили громаднейшее зло нации: они убили двух инженеров, изобретателей радиопушки (287). Как известно, инженеры были похищены у нас нашими врагами, но им с громаднейшим риском посчастливилось вырваться и вернуться в нашу страну. Но тут они нашли свою погибель от руки граждан нашей страны. Кто же больший враг ее: те, что только украли их, или же те, что убили?…

— х х х –

О, господи, кто же мог знать, до какой степени эта новость перевернет эту женщину. Она как пантера, только что после воли запертая в клетку. Бедняга Даниэль: точно это он послал Симону в Берлин, точно он ранил ее там и в тюрьму посадил.

— Поезжай сейчас же во дворец.

— Ради бога не кричи. Я ведь сказал, что король, к сожалению, в этом деле ничего не сможет сделать. Конституция не разрешает ему…

— Плевать мне на Конституцию (288).

— Ты можешь плевать на конституцию, а король не может. И кроме того, он не захочет вступаться за коммунистку.

— А за кого же он захочет? За фашистку? Ты спас ему жизнь. Он должен спасти твоего ребенка.

— А что, если бы ты обратился к Полю? Да, он политический враг, но ведь он –дядя Симоны.

— Я не могу. Он сейчас же начнет шантажировать, требовать такой платы, что… (289).

— х х х –

С того времени, как врач разрешил встать с койки, целыми часами бродит по камере Симона Брен.

Какие они милые, божественно прекрасные эти люди там на воле (291). Даже Робер. Милый Робер! Ну, фашист, ну, ошибся, ну, пусть немножко эгоист, карьерист, но все равно. Он – милый. Он – дорогой. Анри? Что с ним? Следователь ничего о нем не говорит. Значит, он не арестован? И какая же это была полиция, если инженеры исчезли?

Что же в конце-концов этот жестокий Шумахер может сделать? Ну, мучить жаждой. Ну, не давать спать. Пусть даже убьет. Она даже поблагодарит за это. Потому что так жить, как они живет, нет никакого смысла. Все что угодно, но только не это страшное одиночество, эта бесцельная пустота. А главное, никто же там на воле и не знает, где она и что с ней (292)… Всю свою жизнь отдала бы по капле. Только бы быть с людьми. Ах, ничего нет лучшего на земле, чем человек, даже эгоистический, даже преступный…(294).

Эй! Господин надзиратель! Я хочу дать новые показания.

— х х х –

— Прошу садиться, дорогая мадемуазель.

И все ж таки эта отвратительная толстая рыжая каракатица лучше, нежели пустота.

— Я нового мало скажу. Но я настойчиво требую, чтобы вы (295) дали мне возможность снестить с нашим консулом.

— Достаточно вам назвать одно имя и мы немедленно закончим это проклятое дело. И вы сейчас же будете на свободе (296). Вы главная обвиняемая по этому делу. Но какая же вы террористка? Ведь каждому ясно, что вы играли второстепенную роль.

— А скажите мне, господин Шумахер. Если бы из ваших кто-нибудь попался к нам и ему была бы предложена такая вещь, и он согласился, как бы вы назвали такой поступок?

— Вопрос очень интересный, искренний и справедливый. Но я вам отвечу тоже искренне: на войне как на войне. Разве в Москве, когда попадается кто-нибудь из наших, не делается тоже самое?

— При чем тут Москва?

— Для сравнения. Наши в Москве, ваши в Берлине.

— Ха-ха! Ваши – это расисты. А наши –это все остальные люди (298).

— Мы объявили, что вы – ранены, умираете, вам непременно надо выйти на свободу. Конечно, кто-нибудь из ваших благородных товарищей непременно явится, чтобы этой жертвой спасти вас.

— О, какая подлость!

— х х х –

Какое измученное в желтых пятнах лицо.

— Простите, господин профессор. Я буду с вами совершенно откровенна. Вы единственный человек, который в состоянии отклонить короля от того пути, на который его толкают некоторые люди – отречься от престола (299) для того, чтобы спасти нацию от гражданской войны. Ах, это убийство инженеров будет дорого стоить нам (300).

— До свидания, ваше величество. Я сделаю все. что смогу.

— х х х –

Я уверен, что это недоразумение выяснится.

— Нам совершенно основательно указывают, что мы –скрытые московские коммунисты.

— Указывают либо люди совсем необъективные, либо мало знакомые с нашей доктриной. Я сказал бы, что скорее фашизм есть скрытый и перевернутый московский коммунизм. И у нас с ними громадное основное различие (301). И московские коммунисты и фашизм в основу своей философии кладут идею господства одних элементов над другими, то ли в организме индивидуума, то ли в организме коллектива, нации или же целого человечества. А аккордизм в основу своей философии кладет: согласованность, гармонию сил в индивидууме, и в нации, и в человечестве, и во всей вселенной. Из этого кардинального различия вытекает различие и во всех методах и способах. У них – господство, т.е. диктатура и подчинение, вожди и массы, террор и дисциплина, кара, страх, насилие, убийства. У нас – никакой диктатуры и совершенное отсутствие насилия, принуждения. А отсюда ясно, что никакая из наших групп не могла вынести постановления об убийстве отдельных невинных людей. И в нашей борьбе за власть есть разница. Они добиваются власти, чтобы с ее помощью запрещать все. что не соответствует их миропониманию. Мы же добиваемся ее, чтобы охранять совершенную свободу всякого миропонимания. Они никакой агитации и пропаганды против них и их доктрин не разрешают, боятся, что пропаганда может затемнить сознание их масс (302) и поднять их на свержение власти. А мы этого не боимся. Мы сознаем большую силу нашего учения. А потому для нас свобода максимальная есть необходимое условие существования.

— Но позвольте. Ведь мы же собираемся издавать законы о запрещении алкоголя, табака и т.д. Какая же это максимальная свобода?

— Абсолютной свободы, конечно, не может быть. Меньшинство, особенно определенно вредное. Должно подчиниться большинству.

— Если мы вынесем такое запрещение, то мы ведь разрушим целую отрасль народного хозяйства, совершим насилие не только над теми, которые виноваты, но и над теми. Которые невинны (303). Какая же разница между нами и московскими коммунистами? Да мы так же, начав с алкоголя, будем вынуждены по закону нашей же последовательности проводить далее и конфискацию и национализацию и экспроприацию. В теории у нас полная свобода. мир, согласованность сил. А начали бы мы с запрещения, с несвободы, с борьбы с ненавистью, кровью, смертью. А так начав, мы должны были бы и дальше продолжать такой способ осуществления нашей теории. А коммунисты тоже. А фашисты тоже. А демократы тоже. И у всех теории самые лучшие и едино спасительные. А в результате все та же ненависть, кровь, страдание, смерть.

— Но есть все таки нападение и защита (304).

— Если неясно, кто, собственно, разбойник… Я, к большому своему сожалению, начинаю сомневаться в ваших теориях. Идеологически они прекрасны. Но они слишком идеалистичны. Осуществлять их… безумно тяжело. Почти невозможно.

Невозможно из-за того же нашего союзника. На другой же день после победы над фашизмом он схватит вас за горло. И чтобы не быть задушенными, мы согласимся на все, чего он будет требовать.

— У нас никакого союза нет.

— Но мы же не можем от такого союза избавиться, не можем запретить.

— Нет, можем.

— Мы не должны развязывать никакой гражданской войны (305). Если мы хотим сохранить мир, мы должны идти на жертвы. Самый плохой мир все же лучше нежели война… А потому мы должны показать пример миролюбия, умерить нашу воинственность даже в пропаганде.

— Разрешите вам ответить. Сначала о нашем вмешательстве в частную жизнь (306). Почти все области человеческой жизни подчинены той или иной регламентации. Но в самой важной области жизни человека – питании – никакого контроля и регламентации нет. Это, мол, частная жизнь граждан и нарушение свободы. И находятся такие врачи да еще натюристы, которые поддерживают этот преступный взгляд. Наивные люди думают, что достаточно запретить и люди перестанут делать. Природа вложила в вас силу большую, чем все принуждения и насилие. Эта сила –это все тот же вечный императив, вечный закон, который сильнее всех законов. И этот закон повелевает нам заботиться об интересах коллектива (307). Именно коллектива, а не ближних. Это разница! Инстинкт коллектива –это сила, отличная от инстинкта альтруизма.

А кроме того, не забывайте о законе согласованности с собой. Нет ничего безнравственнее, тяжелее и нестерпимее, чем расхождение с самим собой (308).

— Вы очень верно сказали? Если быть честным и невиновным перед собой, то никакие осуждение и суд людей не страшны. И потому я говорю вам: будем последовательны до конца и в миролюбии, даже до жертв… прочими ценностями.

— Даже своими убеждениями, даже самым главным? Мне кажется, что вы еще недавно говорили, что если для здоровья и счастья народа надо будет…

— Счастье – это соотношение многих сил, это равновесие, гармония, согласованность сил внутри себя. Счастье возможно, оно будет достигнуто человечеством. Теперь существует Лига наций. Это сообщество людей. цель которых держать друг друга за руки, чтобы не допускать друг друга до грабежа и убийства. Но будет время, когда человечество организует иную Лигу Наций (309 б), Лигу создания счастья на Земле! Будет время, когда не о вооружениях, не о газах, не о средствах разрушения и уничтожения будут думать люди, а об организации равновесия и гармонии. И та нация, которая первая поставила бы на повестку дня сознательное, планомерное строительство счастья, какое бы место заняла в пантеоне человечества (309в).

— х х х —

— Прости, дорогая, я хотел бы немного отвлечься. Ты не беспокойся, я не сделаю ничего такого, что могло бы быть во вред моей нации. Я не отрекусь от трона, но и гражданской войны не допущу. Я видел ночью страшный сон. Будто я в каком-то большом городе. И вдруг этот город начал гореть. А воды нет. А я знаю, что мне (310) надо разбиться, потому что я стеклянный и во мне находится большой резервуар воды. Но мне безумно страшно разбиваться. И вдруг какая-то страшная сила подхватывает меня и… бросает об землю. И я с ужасом разбиваюсь. И в то же мгновенье я уже вижу себя над городом. Громадный голубой простор и такая радость… На всякий случай я после этого написал маленькое завещание.

— х х х –

— Нет, нет, Морис. Это самоубийство. Никакого несчастного случая. Все заранее обдумано, решено. И этот разговор со мной, теперь он мне ясен. Перед самым мостом он пустил машину в пропасть.

— Но зачем?

— Затем, чтобы спасти нацию от гражданской войны. Это – наивное, совершенно излишнее геройство. Он думал, что уничтожением себя он остановит борьбу в стране. Он должен был выбирать: либо смерть, либо… революция, гражданская война. Но чего он достиг?! Он только нас ошеломил, дезорганизовал, обессилил. Поль убедил его, что фашисты не выступят, если он отречется от трона, если отойдет от аккордизма и нанесет этим удар коммунизму… Ну, вот недолго пришлось ждать. Они уже выступают. Две редакции наших газет коммунистов и социалистов разгромлены фашистами. Полиция не препятствовала. Везде идет открытая мобилизация фашистов. Начинается гражданская война. Вот чего он достиг своим геройством.

Но Морис Брен, как видите, все еще не может прийти в себя.

— Но… надо же защищаться.

— Мы не можем защищаться. Мы обезглавлены (313).

— Обезглавить и их и их армию!

— Но ты понимаешь, что глава их армии… Наш брат?

— Отлично понимаю. И понимаю, что этот брат завтра уничтожит всех своих братьев, если они будут мешать ему. И сделает это так же подло и коварно, как он это сделал с королем (314).

— Но он нам брат?

— А я тебе не брат? А Симона тебе не дочь? А миллионы других, которым ты хотел помогать, тебе не братья? И при чем здесь брат, если речь идет о… том коллективе, о котором ты так хорошо писал еще вчера.

— Ну, во-первых, надо быть уверенным, что это удастся. А, во-вторых, идею бросить. Кто ее будет защищать? Я отдам себя. Но надо быть согласованным с собой и здесь. Что это даст? Ну, я погибну. А кто будет действовать дальше?

— Но ты ослабишь противника. Ты остановишь этот ужас.

— А если не остановлю? (315). Поль у них не глава вооруженных сил. Как у нас был король. А если я принесу эту жертву, без пользы? Имею ли я право ради проблематичного успеха бросать свою армию без руководства… Мы будем бороться до последнего вздоха.

— х х х –

Действительно, смерть короля послужила сигналом к катастрофе. И смотрите. Как город уже готовится к ней. Он еще ничего собственно не знает. Но какими-то телепатическими щупальцами он ощутил приближение событий.

Вот с грохотом, как отдаленный гром, падают железные шторы магазинов, лавок, банков.

Вот бурно, словно вода, прорывавшая трубу водопровода, выливается толпа рабочих из ворот фабрики.

Вот аэропланы, стремительно несущие на своих крыльях в столицу отсутствующих депутатов, министров (316).

— Долой аккордизм!… Долой коммунизм! Бей изменников! Да здравствует нация! Да здравствует Поль Брен!

И кажется, что даже фонари на улицах мигают и дрожат от страха.

А телеграфы и телефоны, как видите, разбрасывают по всей стране искры этого страха, ярости, жадности, ненависти.

— х х х –

« Дорогой Даниэль!

В страшной торопливости пишу тебе это письмо. Нельзя медлить больше ни одной минуты. Ты прав. Ужас развязан и надвигается неумолимо. Я не могу быть посторонним зрителем этой драмы. Я тоже должен быть согласованным с собой и последовательным до конца.

Когда ты завтра получишь это письмо, я, думаю, все будет уже сделано. Я верю, что мне удастся. Я хочу остановить своей крошечной волей хоть на один миг эту безумную бурю. Я буду счастлив, если моя последняя жертва богу Иванищу поможет хоть немного.

Твой Морис» (317).

— Алло!… Это господин Поль Брен? Мне непременно нужно тебя увидеть… По чрезвычайно важному для тебя и всей страны делу… Речь идет о твоей жизни… Я считаю своим долгом… Максимум 5 минут. И немедленно, нельзя терять ни одной минуты… Еду! Через пять минут буду у тебя.

Ах, это глупое дрожание всего тела… Никаких колебаний! И главное –не дрожать. Это –скандал, стыд, позор, преступление. Проверь еще раз спокойно, поставлен ли револьвер на выстрел… Так… Хорошо.

— х х х –

Как недоверчиво и вместе с тем с любопытством прищурены глаза Поля. И этот молодой человек возле него. Охрана? Секретарь? Подозревает?

— Здравствуй, Морис! Излагай свое дело (318).

— Дело в том, что король покончил с собой для того, чтобы уберечь страну от братоубийственной войны.

— Если ты пришел для того, чтобы…

— Я пришел для того, чтобы сделать с другого конца то же, что он. Вот!… Вот!…

— А-а!… На помощь! Спасите!

— Хватайте его! Он убил господина президента! Хватайте его!

— Да, да, пожалуйста, хватайте. Да, я убил зачинщика гражданской войны – Поля Брена. Я – Морис Брен, брат его.

— х х х –

И вот смотрите: через какой-нибудь час какая перемена. И те, которые нападают, и те, которые защищаются, и те, которые неистовствуют, и те, которые дрожат –все ошеломлены. Все дезориентированы.

— Поль Брен убит!

И что же далее. И как же теперь: «Да здравствует Поль Брен»? Как же он теперь может здравствовать? И во имя чего теперь нападать? Месть? И уже громы выстрелов и реки крови? Или же?

— х х х –

И вот уже часа полтора движутся эти черные молчаливые угрюмо-торжественные массы тел. И так все время жалобно пронзительно вопят трубы. И словно в последний раз колеблются эти черно-серебряные и золотистые знамена над королевской черно-серебряной колесницей.

Даниэль Брен время от времени поднимает низко склоненную голову. Да –оно тихо движется сегодня это человеческое зерно. Никто бы ни сказал, что два дня назад оно на этих самых улицах бесновалось, неистовствовала, истекало кровью. Да – сегодня оно провожает в последний путь того, кто за то, чтобы оно не бесновалось, не истекало кровью, отдал свою жизнь. И оно, это человеческое зерно, это Иванище, кричит вот этим металлическим смертным криком, бьет себя в грудь. Да оно грустит, оно горюет по тому. который лежит здесь.

А тот? Маленький художник Морис Брен, который тоже положил на алтарь свою жизнь? Того это самое Иванище било, топтало ногами, плевало в лицо, рвало кожу. За это же самое. И теперь тот едва живой лежит в одиночестве и лишь глаз надзирателя время от времени пристально смотрит сквозь решетку.

А если бы он не сделал того, за что они его истязали, то могли бы ли они так торжественно-тихо идти, изливая печаль свою? О как бы оно вот это самое Иванище билось бы на этих самых улицах? (320).

— х х х –

Симона никак не может припомнить, какой день она уже голодает, девятый, или десятый?

Ну, что ж, пускай смерть.

Ах, опять эта отвратительная морда Шумахера.

— Здравствуйте! Я опять к вам. С хорошими новостями… Скажите нам (322) только, кто вам… Я с искренним удовольствием извещаю вас, что вы –свободны. Освобождаете камеру. На нее есть уже другой претендент (322). Вот официальная бумага. Собирайте свои вещи.

— Я сейчас! Я в одну минутку…

— х х х –

Это свобода. И эти люди, и эти двери без решеток. Все, все настоящее, прежнее. Родное-родное. А газеты?

Дядя Морис! И это сделал дядя Морис! Тот самый, который (323)… Жаль, что не на смерть. Как жаль! (Но какое геройство, какой подвиг! Вот это настоящая «борьба двух Иванищ».

И Анри, наверное, был там в эти дни. И, возможно, что дядя Морис вместе с Анри совершил это.

А она в это время лежала, как безжизненный клоп. Но зато теперь… О, «борьба двух Иванищ» еще не закончена. Еще будет время. И ты, Дядя Морис, можешь быть спокоен, она закончится так, как тебе хотелось.

Роберу немножко жутко смотреть на эту груду тела дяди Поля. Да это –не лицо, а опорожненный обвисший мешок из толстой серой замши. Как это ни невероятно, теперь это лицо больше напоминает лицо отца.

— Послушай, Робер. Мести не надо (323). Мое ходатайство перед судом простить дядю Мориса. Но… наше дело продолжать беспощадно. Делаю тебя своим наследником. Во всех областях… И будь непоколебим и верен до конца. Нас на мгновение обессилили. Вырвали из рук правительство.

— х х х –

— Как? Не побыла и часу дома и уже куда-то бежать? С Робером не поздоровалась.

— Мама! Я с фашистами не здороваюсь.

— Дитя мое, да ведь это брат твой!

— Нет у меня братьев-фашистов.

— Но ведь это Робер тебя из тюрьмы освободил.

— Жаль, что я не знала (325).

— х х х –

— Нинетта! Зовите скорее!

— Здравствуйте, Анри! Что с вами?

— Анри ранен был, дорогая барышня (326).

— Где? Когда? Я ничего не знала…

— Я ранен был там, где мы вместе были в Швейцарии. Несчастный случай. Товарищ играл с револьвером и нечаянно выстрелил в меня.

— А, со мной пустяки. Я тоже в тот день упала в горах и вывихнула плечо. И должна была лечь в санаторий. Вы знаете, что я была в санатории?

— Ну, конечно знаю! Знаю, что администрация санатория хотела, чтобы кто-нибудь из ваших товарищей приехал за вами. Но я, к сожалению, не мог, потому что сам лежал. Тогда я попросил вашего дядю, чтобы кто-нибудь через посольство вывез вас.

— Значит, это вы и дядя Морис, а не Робер.

— Нет, кажется, это таки Робер (327)… Мне кажется, что я сегодня уже мог бы встать. Во всяком случае через три недели я непременно должен быть на ногах.

— А почему через три недели?

— Да процесс же… господина Мориса.

= Дядя… и такое! Невероятно.

Нет, Франсуаза больше не может ни смотреть на это лицо, ни слушать эти голоса.

— Ну, я должна уже идти домой. Меня ждут.

— До свидания, Франсуазочка.

А он и не ответил, и не оторвал от той взгляда даже на миг.

— Ну, вот что я написала:

«Милый мой дядя! Шлем тебе сердечный, самый пламенный привет. Наше Иванище тоже горячо тебя приветствует. Оно никогда не забудет тебя и всегда с благодарностью будет носить твой образ в своей душе. Слава и честь героям и верным жрецам великого бога! Обнимаем тебя! Надеемся скоро тебя видеть.

Твои Нинетта и Анри» (330).

— х х х –

Вот этот лежащий громадный кокон из бинтов с человеческими руками – это Морис Брен. Трудновато ему прочитать эту открытку. Почему все ж таки пасхальная открытка? Что она должна обозначать? Восресение? (331).

— х х х –

Я думаю, что большинство из вас уже догадались, что эта громадная зала, эти трибуны, эти люди в смешных хламидах – это все суд той эпохи. Вас, наверное, особенно заинтересует, почему эти люди в хламидах и тогах? Я с точностью не могу ответить вам на ваш законный вопрос. Чтобы отличить этих служителей правосудия от простых смертных? Чтобы внушать почтение и страх к представителям закона? Но вы резонно можете ответить, что для отличия достаточно было бы простого значка на груди, а почтение и страх перед законом нельзя вызвать смешным маскарадом. Но не будем задерживаться на мелочах.

Госпожа Кристина Брен все с большей тревогой посматривает на Симону: не дай бог упадет в обморок как и те дамы, которых выносили отсюда… Ведь это, собственно, не зал суда, а какая-то громадная кастрюля, полная разноцветной, черной, белой, красной, желтой фасоли, кипящей на огне. Действительно, правильно сказал председатель суда: не суд, а какой-то безудержный митинг (332).

Да что тут требовать спокойствия от Симоны, когда даже Даниэля председатель суда дважды грозил вывести из зала. Центральные фигуры здесь – Морис, Даниэль и Симона. И это, конечно, сделал вон тот мерзавец-прокурор. Потому что они, дескать, были вдохновителями его преступления.

Но, собственно, кто здесь кого судит, по правде говоря. Половина зала во всяком случае надо посадить на скамью подсудимых, потому что она явно и открыто одобряет преступление Мориса. А другая половина тоже не лучше, потому что явно и открыто грозит убить и Даниэля, и Симону, и другую половину зала.

И главное, Робер с ними, с той половиной и Эллен. Действительно, безумие какое-то, не эпоха, как сказал адвокат.

— Тихо, господа! Суд продолжается. Последнее слово предоставляется подсудимому (334).

— Я хочу лишь подчеркнуть то, что здесь уже было выявлено: ничего ни в причинах, ни в мотивах моего поступка не было личного. Не мной началась и не моим поступком окончиться борьба этих двух миров.

— Убийцы!

— Социал-бандиты!

-… И я твердо знаю: без моего «преступления» вы не жили бы так спокойно теперь, как живете. Вы не судили бы других с такой уверенностью, как вы судите. Я сделал, господа, то, что сделал король: я подставил свою голову под колесо истории, чтобы остановить его на минутку. Мы спасли множество других голов. И я, господа судьи, скажу вам: мне было очень тяжело в тюрьме (335(. Но я никогда в жизни не чувствовал себя так спокойно и уверенно, так радостно, как тогда. Потому что я впервые за всю жизнь так полно, так согласованно с собой, как говорит мой брат Даниэль, исполнил великий закон того бога Иванища, о котором я вам уже говорил. Впервые я положил на алтарь его свою жертву и этот акт дает такую уверенность, такую невыразительную радость, о которой ничто не может сравниться. Я поступил так, как следует, как требовали интересы коллектива.

— Верно, Морис!

— Спасибо, Даниэль!

Более того: если бы я знал, что для добра вот этого самого Иванища надо принести в тысячу раз большую жертву, то я принес бы ее не колеблясь. Я нисколько не раскаиваюсь в своем поступке. Я открыто заявляю: если бы я сделал для всего человеческого Иванища то, что я сделал для нашего, если бы я чудом мог остановить те преступные руки, которые готовят мировое братоубийство, и если бы надо было для этого не только ранить, но и убить всех братьев своих, всех близких и дорогих людей и самого себя. Я не знаю, сколько лет тюрьмы вы дадите мне, может, десять. Прекрасно. Но за этот поступок я готов (336) принять десять лет не тюрьмы, а смерти. Я готов 3650 раз умирать. Но эти муки не могли бы покрыть той великой гордости и радости, которая непременно была бы у меня от сознания этой услуги человечеству. Не ради честолюбия, не ради славы, я сделал бы это, а ради вот этой действительно божественной радости служения великому прекрасному всемогущему и всенесчастному богу нашему Иванищу.

— Подсудимый закончил. Суд уходит совещаться (337)…

— Встать! Суд идет.

— … И потому Морис Брет осуждается на… года заключения.

— На сколько? На два?

— На три!

— Тише!

— Смерть бандитам! Да здравствует аккордизм!

— Долой аккордизм! Смерть коммунизму! Без изменников (338).

На этом кончается отрывок этой давней-давней эпохи.

Повторяю: мне нет надобности разъяснять, кто из наших предков ошибался и кто был прав. Нам теперь ясно видно, чья правда умерла и чья восторжествовала и здравствовала, чем и в какой степени, какая из них была полезнее и необходимее другой. И точно так же нашим потомкам будет ясно видно, кто из нас теперь прав, а кто ошибается, чья правда умрет, а чья восторжествует и послужит новой опорой в бесконечно вечном строительстве чудесного прекрасного здания человеческой жизни.

Напрям – наративні стратегії та авторські інтенції (завдання та наміри) в літературі – вже належно

вивчений і описаний. Однак питання обраної проблеми теоретико-літературного аналізу емігрантських

романів В.Винниченка ще не розкрито у теоретично не обґрунтовано.

Остання, четверта, за дослідженням Семена Погорілого (1, 22), еміграція письменника до країн

Німеччини та Франції подарувала світові такі беззаперечно несподівані за тематикою й зрілі за

художньою майстерністю прозові твори: “Сонячна машина” (1919-1923), романи муженського циклу

“Вічний Імператив” (1935-1936), “Лепрозорій” (1938), “Нова Заповідь” (1948) та повоєнний останній твір

– роман “Слово за тобою, Сталіне!” (1949-1951). Експериментаторська проза В.Винниченка цього періоду

запропонувала нові інтенції, стилі, теми, сюжети, типи нараторів і т.д., що було спровоковано новими

есхатологічними настроями доби.

Модерністська література ХХ століття характеризується тенденцією до самоусунення автора-

оповідача; натомість надається самостійність персонажам, часто персонаж виконує функції розповідача.

Такий тип оповіді характерний для роману “Сонячна машина”, написаного під час перебування

В.Винниченка в Австрії та Німеччині у 1919-1923 роках.

Дискурсивними формами представлення авторського мовлення в романі “Сонячна машина” є:

1. Форма титульного автора реалізована у виборі футуристичної назви, авторському визначенні

жанру та націозахисній присвяті.

2. Форма персонажної наративної ситуації (2, 97). Інформація подається зі змінних перспектив князя

Альбрехта, принцеси Елізи, Мертенса, графині Труди, Рудольфа Штора, Макса Штора, графа Адольфа,

старого графа Еленберга.

3. У внутрішніх мовних партіях персонажів роману репрезентовано внутрішню точку зору

імпліцитного всезнаючого автора-аналітика (3-й тип наратора за Бруксом та Уореном) (3). Полеміка героя

із самим собою виражається у вільному непрямому дискурсі, в якому змішані голоси наратора і

персонажа.

4. Форма третьоособового представлення розповіді. Суб’єктом мовлення є гетеродієгетичний

наратор-свідок (2-й тип наратора). Мовні одиниці цієї форми – вставні слова наратора на кшталт:

здається, видно, може (4, 392-393), очевидно (4, 723) та синтаксичні конструкції трудно розпізнати (4,

396), це видно по всьому (4, 401).

5. Форма коментарних екскурсів, суб’єктом мовлення яких є втручальний наратор (коментатор) (2,

28). Свідченням типу в романі виступають такі мовні виразові форми оповідача, як цебто він цим каже

(4, 388), цебто слід би сказати (4, 433).

 © О.Ю.Чумаченко, 2008

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

126

6. Форма передачі автором чужого мовлення здійснюється через листи: прощальний лист князя

Альбрехта до Елізи, листи-звіти Георга до Елізи допомагають усвідомити перебіг подій, які вилучені з

тексту для пришвидшення темпу оповіді. А от, наприклад, лист-прощання Макса з Сусанною відбиває

авторські погляди на морально-етичну різницю між любов’ю і коханням.

7. Форма сну як вид комунікації імпліцитного прихованого автора. Прикладом форми можна

вважати сон принцеси Елізи, в якому автор вживає модерні ноти містицизму: використовує архаїчну

символіку сну (тунель, скелі, павутиння, храм), заводить героїню у паралельні світи, розкриває біологічне

несвідоме у віртуальному просторі: осоромлює приписи моралі, пов’язує підсвідоме кохання з небесною

кричущою насолодою (4, 492-493).

8. Дієгетично-міметична форма представлення з коментуванням. Прикладом може слугувати

святкова вистава на полі за Берліном. Суб’єкт коментування вистави глибоко законспірований,

розподілений між багатьма персонажами: з усіх горлів в один мент, одним суцільним голосом, таємно

розділеним на десятки шматків, гримить (4, 863). Завдання автора реалізуються у словах масового

оповідача-коментатора (дієгезис) та символіці театралізованого дійства (мімезис).

9. Форма метанаративу (звернення до теми утворення усього текстового наративу). Рудольф Штор у

своїх репліках позиціонує себе як митець, що пише й оприлюднює книгу про сонячну машину, яка стає

інструкцією до нового життя, відповідно автор натякає на свою присутність як творчої дійової особи у

художньому полотні. Макс Штор теж репрезентує іпостась (маску) емпіричного автора, адже як

письменник-філософ він пише трактат про красу, а принципова підтема роману: протистояння краси як

явища суспільної свідомості й краси Природи.

Експериментаторство автора з формою спричинило рівнозначне перебування в текстовій площині

роману таких суб’єктів оповіді, як автор-персонаж (персонажна наративна ситуація), гетеродієгетичний

наратор, втручальний наратор, імпліцитний наратор та оповідач 2-го типу за класифікацією Брукса й

Уорена наратор-свідок.

Перше, що привертає увагу в романі “Вічний Імператив Бог Господь Іванище” (1934-1935) – це

пунктуаційно не членована суцільна назва, авторська передмова та означений автором жанр “Історичний

роман майбутнього”. Титульний автор у цих надтекстуальних компонентах оприявнюється як

передвісник, догматик, соціальний філософ, що має позачасове знаходження. Аудиторія, яка

передбачається текстом, тобто нарататор – люди майбутнього.

Серед суб’єктів наративу роману варто виділити:

1. Наратора 4-го типу (мається на увазі приклад розповідання, коли автор викладає історію ззовні) за

класифікацією Клінта Брукса і Роберта Уорена в межах перцептивної точки зору.

2. Автора-коментатора, повноваження якого легітимізуються ще у передмові. Відповідно титульним

автором дається поле для діяльності втручальному першоособовому нараторові, який оповідає з великої

часової й космічної просторової дистанції. У читача відбирається право конструювати й декодувати текст,

адже правом голосу володіє втручальний наратор, який подає вичерпний метатекстуальний коментар до

всієї оповіді.

3. Імпліцитного автора, який перекладає свою місію на відео-зображення, що транслюється у всі

відеофони світовою центральною станцією. Відповідно, план вираження наративу більше

кінематографічний, ніж вербальний.

4. Наратора-свідка (2-й тип наратора) оповідуваних подій, на голосову партію якого вказують

компоненти на кшталт “здавалось” та зовнішні спостереження мовця над процесом говоріння: это

говорилось и делалось с обычной иронически-снисходительной усмешкой (5, 66).

Для роману “Вічний Імператив”, як і для “Сонячної машини”, характерне вкраплення в текстову

авторську площину текстів епістолярного стилю. Наприклад, листи Даніеля Брена до Франсуа ІІІ

віддзеркалюють вегетаріанські позиції В. Винниченка та спричиняють невідворотне прозріння короля.

Літературні алюзії в романі спостерігаємо в іронічній точній цитації персонажем слів горьківського

Сатіна: Человек – это звучит гордо (5, 6) та введенні в твір асоціативної тотожності Даніель Брен – Дон

Кіхот. Мотив донкіхотства в романах зацікавив ще М. Бахтіна, який у праці “Форми часу і хронотопу в

романі” запевняв, що образ простака-блазня Дон Кіхота є носієм авторських точок зору (6). А Ю. Лотман

ще у 1987 році також помітив, що для західно-європейського соціального роману характерний мотив

“донкіхотства”, який символізує людське простодушшя, ідеалізм, місіонерство, лицарство (7).

Підсумовуючи позиції теоретиків, доходимо висновку, що В. Винниченко компенсує своє

позазнаходження за рахунок введення себе в текст роману в образі філософа-акордиста, вегетаріанця

Даніеля Брена (Дон Кіхота).

Діалогічність зміщує жанр твору в бік драматичний. Поодинокий авторський втручальний

ремарковий коментар межує з численними некоментованими наратором репліками персонажів. Причина

цього, на нашу думку, історико-культурна: велику прозу в добу модернізму до певної міри замінила

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

127

аналітична драма, а тому В.Винниченко, як вправний драматург, у епічній формі теж вдавався до

прийому діалогічності.

Аналізуючи життя – сімейно-політичну гру, що детермінується автором за допомогою модерного

стереотипу „родина антагоністів”, читач переконується, що доля представників родини Бренів відбиває

глибинні політичні протиріччя сучасного авторові світу (протистояння фашистських та комуністичних

ідеологій). Хоча час історії парадоксальний: з одного боку, титульний автор говорить про події з

давноминулої доби людства, з іншого –маска-філософ Даніель Брен оповідає про вісімнадцять років після

соціалістичної революції. Тому не виключено, що імпліцитний час історії синхронний з часом написання

– 1935-1936 рр. Час розповіді – ретроспекція в недалеке минуле та перехоплення майбутнього. В першому

випадку автор досягає поглиблення фонових знань читача про оповідуваний світ, у другому – прагне

заінтригувати читача перед наступною подією. В основному ж особливість розповідного хронотопу

роману виражається в оповідній формі “тут і тепер”. Акцент на темпорально-анахронічному боці роману

ставиться у мовній партії коментуючого наратора.

У текстовій площині проаналізованого роману головний суб’єкт оповіді – зовнішній наратор-

коментатор. Але крім того, особливостями оповідачевого слова є форми мовлення імпліцитного автора,

частково наратора-свідка, біографічного автора-персонажа.

У романі “Лепрозорій” (1938), написаному перед Другою світовою війною у Мужені (1938), також

наявний наративний принцип з установкою на потенційного реципієнта. Оповідь ведеться від імені

оповідачки-жінки. Причина цього автобіографічна. Винниченко готував свій попередній роман “Вічний

Імператив” до міжнародного літературного конкурсу в Парижі, але, за словами Погорілого, для участі в

конкурсі журі обрало жінку, що ніколи не писала літературних творів (1, 48). Тому у вступному зверненні

“До видавців” жінка-автор, апелюючи до конкретних читачів, зізнається, що дуже молода й недосвідчена в

питаннях письменства. Тож, ім’я Івонна Вольвен – літературний псевдонім Володимира Винниченка.

Аналогічно до передмови роману “Вічний Імператив”, звернення наратора до видавців “Лепрозорія”

експліцитно розкриває задум прихованого автора відтворити шматок життя (8, 3), зробити це точно,

правдиво, захоплююче, орієнтуючись на конкретного читача – широку публіку (8, 3), використовуючи для

цього фотографічну пам’ять.

Сюжет роману сформовано з часової позиції, яка є минулою стосовно наратора. Перед нами приклад

класичного традиційного лінійного наративу із завершеною історією. Простір і час твору – сучасна

авторові Франція.

Оповідь у романі ведеться від імені вигаданого замінника, наратора-маски – Івонни Вольвен, яка

постає: по-перше, як автодієгетичний наратор-оповідач, 1-й тип наратора в межах перцептивної точки

зору, коли персонаж викладає свою історію. По-друге, як наратор-свідок, 2-й тип наратора формально

виражений у наратуванні історії персонажів із зовнішньої точки зору. Але часто події відбуваються за

відсутності Івонни, й вона осмислює події через перекази інших персонажів чи домислювання:

З’ясувалося таке (9, 22), очевидячки (9, 32). По-третє, професор Матур одягає на Івонну потрійну маску

для глибокої конспірації: перша – свідка-детектива, друга – енфірм’єрки пані Пужероль, третя –

племінниці професора. Прийом такого замаскування експліцитно виражений у тексті зміною одягу

Івонни й ролі: головні спостереження ви робитимете з суміжної із спальнею пані Пужероль кімнати,

через щілину в стіні, спеціально для цього замасковану (9, 30). Детективний епізод з викраденням героїні

введено автором з метою продемонструвати любов до життя Івонни, яка в цій межовій ситуації кривавого

маскараду (9, 51) обирає маску коханки професора. А про прийом “наративної маски” в романі свого часу

говорив Семен Погорілий так: «Івонна подана окремим структурним пляном подвійної маски: псевдоніма

письменника та авторки роману» (1, 71). По-четверте, Івонна Вольвен пише книгу, а тому постає як

наратор-аналітик, як 3-й тип наратора, творець наративу в наративі. Крім того, цей персонаж виконує

функцію текстового реципієнта в межах художнього тексту, адже пізнає світові закономірності, уважно

вислуховуючи лекції вченого професора, анкетованих, підслуховуючи візитерів пані Пужероль, та

збираючи інформацію енциклопедичного словника (9, 63) – панни Тіль. Фактично можна сказати, що

Івонна виконує ще й функцію інтрадієгетичного наратора, енунціатора (адресанта), в лекційній формі

викладаючи професорові та родині П’єра свої конкордистські міркування.

Зрозуміла річ, що В.Винниченко має обов’язково виявити свою кричущу позицію, яка б

відокремилася від нараторової. Ніяк не обійти тут увагою традиційну для прозаїка дискурсивну форму:

“хтось-сказав формула” в мовній партії наратора: І вмить неначе хтось сторонній, що сидів у мені,

виштовхнув: прокажельня, прокажені! Мене аж страхом пойняло (9, 24). У такий спосіб свідомість

реального позатекстового автора характеризує проблеми родини Бернара, де взаємна ненависть постає на

політичному ґрунті. Мотив полівекторної ідеологічної позиції та образ невідомого “хтось” в одній родині

спостерігається у всіх досліджуваних романах еміграційного періоду. В аналізованому ж творі присутній

експресіоністичний мотив модерної родини: фінанси матері сподвигають сина на злочинство.

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

128

Проблеми, які за задумом автора вирішуються в романі (причини хвороб людей, соціальної

нерівності, сутність щастя, моралі, влади, ідеологічна основа релігії, заповіді комуністичної моралі),

осмислюються головною героїнею Івонною рівнозначно, як їх усвідомлює конкретний читач. Прагнення

переглянути й переоцінити сучасні звичаї харчування, норми моралі та філософські проблеми з погляду

досягнення людьми щастя перетворило роман „Лепрозорій” В. Винниченка на соціологічну дискусію.

На думку Ю. Лотмана, для побудови сюжету суспільно значущого роману письменники ХІХ-ХХ

століть використовували фактичні архаїчні стереотипи, що характеризували добу. До особливих

архетипів теоретик відніс архетип “сибірської каторги”, який у сюжеті романів номінується ним як

“сибірський епізод” (7). У часовому плані цей епізод окреслюється автором у межах між листом

щасливого Бернара з пречудової комуністичної Москви та його ж телеграмою про повернення. Про

вилучені події, які стосуються арешту, побиття, концтабору, терору, втечі до французького посольства

оповідає сам Бернар. Схожу модель виведення позитивного героя за кордон, до Москви, де він пізнає

страшну істину в концтаборі, автор використав у романі “Нова Заповідь” (наприклад, тези книги Джона

Сміта про перебування в Сибіру та демонстрація сестрою Джона жахливих фотокарток з концтабору).

Отже, роман “Лепрозорій” характеризується співіснуванням наратора-маски (наратора-персонажа),

автодієгетичного наратора (центрального “Я” — персонажа), наратора-свідка, всезнаючого наратора,

біографічного автора. Основним авторським наміром вважаємо ідеологічну проблематизацію,

загострення етико-політичного конфлікту з метою продемонструвати персональну суб’єктивну позицію –

можливий шлях оздоровлення людства в усіх формах суспільної свідомості.

У “Новій Заповіді”, відредагованій письменником у 1947 році, персонаж Джон Сміт (мешканець

Детройта, США) вирушає до СРСР будувати соціалізм, що підтверджується словами: Нема пророка у

своїй вітчизні. Але герой Джон Сміт у Володимира Винниченка помирає в Детройті після арешту й

заслання до Сибіру. Виконати місію Спасителя йому не дала хвороба (туберкульоз), каліцтво через

катування у концтаборі та обумовлена цим смерть. Тези померлого брата Мері Сміт – Джона, які, мовляв,

написані на прохання сибірських каторжників, є варіантом авторського донесення пророчої інформації до

сучасників. У світлі сказаного напрошується висновок, що сибірський епізод відіграє ідеологічну

функцію в сюжеті роману, з ним пов’язаний художній концепт твору (основна ідея), рух образів,

невідворотне прозріння персонажів, міжнаціональна суть твору.

Авторський голос у тексті майже редукується, але авторська “дисертаційна” (10, 70) позиція

експліцитно наявна. Оповідач у романі гетеродієгетичний третьоособовий достовірний наратор 3-го типу

(автор-аналітик). Назва твору як прерогатива вибору титульного автора сприймається як своєрідне

продовження роману „Лепрозорій”, в котрому автор виклав чотири заповіді людського буття.

Основою наративу є подієвість, зміна. Персонажі, з якими відбуваються світоглядні зміни (прозріння),

– Петро Вишнятинський (агент СРСР Панас Скиба) та Кіндрат Сліпощук (агент Гриць Савенко). Зміна у

позиціях цих секретних співробітників відбувається в просторі Франції через слухання й конспектування

Петром (Панасом) тез ненаписаної книги Джона Сміта. Персонажі знімають маски агентів, відкидають

чужі імена, стають собою. Схожа схема розвитку сюжету та мотив демаскування спостерігається у

романі, що був написаний пізніше – “Слово за тобою, Сталіне!”.

Авторську позицію в романі “Нова Заповідь” знаходимо через аналіз прийому маскування. Персонаж

Арчібальд Стовер, Жак Ленуар і Жан Рульо – авторські портпаролі концепції колектократії та миру на

землі (11, 85). Текстовим, фіктивним замінником автора-персони у творі виступає персонаж Джон Сміт

(маска жертви). У 23 і 24 розділах, що присвячені тезам антикомуністичної та антирадянської книги

Джона Сміта, автор передоручає оповідь персонажеві, інтрадієгетичному нараторові Мері Сміт.

Авторська позиція виникає у межах кругозору персонажів, і в той же час виходить за ці межі, бо є

ширшою за ракурс персонажів, включаючи перспективу Мері Сміт, яка є тільки нейтральним оповідачем-

читачем: Я не можу навести нічого іншого, ніж те, що є в матеріалах мого брата.

Для роману характерний наратив з нелінійним сюжетом та повторюваним фабульним мотивом. Текст

наче переписується багато разів: Джон написав книгу, Марія прочитала, Петро прослухав, записав, згодом

усе переповів Кіндрату (12, 156) й вирішив пропагувати осмислені ідеї Джона в інших країнах. Історія має

логічний детективний початок, своєрідну повторюваність навколо об’єкта оповіді та непередбачуваний

детективний фінал.

Цікаво, що у своєму публіцистичному творі “Заповіт борцям за визволення” (1949), який було

опубліковано тільки після смерті автора, В. Винниченко відверто виражає власне ставлення до предмета

розповіді в романі “Нова Заповідь”, формує наративну точку зору на предмет (політичну концепцію),

висловлює ставлення до реального реципієнта, вдається до прийому самоідентифікації та оголення

письменницького прийому. Не менш значимим уявляється нам те, що автор продемонстрував свій задум,

концепт, явно вказав на національний та анагогічний (міжнародний) сенс свого роману. Відповідно, для

роману “Нова заповідь” характерна пара відправника та одержувача: конкретний емпіричний автор (В.

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

129

Винниченко) – конкретний читач – широкі маси всього людства (11, 84-85).

Тож, у розділі “Заповіту” під назвою “Створення миру і світової Федерації без бомб і кривавих

революцій” В. Винниченко вдається до прийому експліцитного розкриття власного “я”. Відповідно, в

романі “Нова Заповідь” право оповідного голосу належить гетеродієгетичному нараторові-аналітику,

автору-персонажу та конкретному емпіричному автору, чим досягається об’єктивність дієгезису та,

водночас, суб’єктивізується авторська позиція.

У романі “Слово за тобою, Сталіне!” (1950) основна увага автора приділена вставним словам і

реченням, що вказують на джерело повідомлення (кажуть, мовляв, вони кажуть...(знов-таки: вони, а не

я!) (13, 155) та прямому дискурсові (хтось сказав, що). В такий спосіб своєрідної “наративної маски” В.

Винниченко прагне самоусунутися від оповідуваного (хоча часто вдається до втручального коментаря).

Він обрав собі за маску абстрактних мовців, зняв, так би мовити, з себе відповідальність. Суб’єкт

розповіді в романі – прихований автор-аналітик (3-й тип наратора), гетеродієгетичний втручальний

наратор.

Автор уникає власної відповіді на поставлені у творі проблеми. Він одразу ж у назві передає свій

запит реальній особі, яка в контексті твору є статичним таємничим персонажем: “Слово за тобою,

Сталіне!” Але головним наратором твору є сам біографічний автор, адже у передмові до роману В.

Винниченко наголосив на детермінації задуму загальновідомими фактами та особистісним досвідом

автора (13, 96), до того ж назвав цей надтекстуальний композиційний елемент – “ПЕРЕДМОВА

АВТОРА”. Відповідно, вибір теми, жанру, поділ на двадцять три розділи, передмова, увесь наратив

роману – вияв титульного та головного наратора.

Розуміючи делікатність теми, яка розкривається у романі, автор вдається до переодягання: він

маскується під персонажа (спершу опонента, в результаті оповіді – помічника) секретного агента,

“сексота осназа” – Семена Іваненка, який у свою чергу перевтілюється у кореспондента газети “Правди”

Андрія Зінчука, що передає думки і прогресивні ідеї французьких демократів, а далі переодягається в

робітника Максима Ковтуна, й нарешті, на допиті представляється Джоном Едісоном. У такий спосіб В.

Винниченко намагається якнайглибше сховатися в образній системі твору.

Образ невідомого “хтось” у романі, як і в проаналізованих вище творах, є своєрідним авторським

прийом введення в текст себе, того, хто думає, осмислює й оцінює навколишню дійсність: хтось за нього

знову не думав, а якось бездумно дивувався й питався: та невже справді це Україна? (13, 168).

Біографічний автор імпліцитно виявляє себе в асоціаціях Степана Петровича біля будинку парламенту

України в Києві – Центральної Ради. Сюжетний мотив повернення (ретроспекція) Степана Іваненка на

Україну в минулий простір і час провокує минулі почування персонажа, воскрешає спогади болючого

минулого. На рідній землі персонаж розуміє свої та комуністичної партії прорахунки, відбувається зміна

світогляду, яка, однак, наступає досить пізно (персонажеві за п’ятдесят і він має трьох дорослих дітей).

Затримка пізнання істини робить повернення Степана трагічним, але результативним, подієвим, це –

консекутивне прозріння (14, 18), яке несе кардинальні зміни у мисленні й діях персонажа. Схожий мотив

прозріння спостерігаємо у всіх досліджуваних романах.

Маємо приклад характерологічного, перипетійного та хронікального сюжету, картини дійсності

якого раптові, несподівані, динамічні, а характери формуються й трансформуються у процесі самої дії.

Всі представлені події прив’язані до конкретного часового проміжку. Розповідь ведеться чітко,

хронологічно, з конкретним визначенням часу, місця і причини дії. Виклад подій не розтягнений, автор

уводить читача в атмосферу родини Степана Іваненка, але одразу ж стає зрозумілим, що дія почалася

задовго до часу, коли трапилося наратоване. Автор охоплює не тільки той часовий проміжок, у якому

відбувається ситуація “тут і тепер”, але й наповнює подіями та ситуаціями минулий і майбутній час.

Час розповідання є швидким щодо перебігу подій і не збігається з часом історії. Але скрупульозність

автора у відборі наративних прийомів повідомлення часових рамок і побудови логічного прямого порядку

подій (змін) видаються як спроба створення часової організації художньої дійсності, близької до часової

об’єктивної реальності.

Основною дискурсивною формою наративу в романі, як і в “Лепрозорії”, є анкета, яка має функцію

рятівника всієї родини Іваненка. Стереотип “модерна родина агентів” розбивається любов’ю дітей до

батьків, політичним прозрінням.

Архетип “сибірської каторги” є елементом зав’язки роману “Слово за тобою, Сталіне!”, адже

персонаж Степан Іваненко приїздить до брата Марка у трудовий табір Сибіру, де відбувається

сюжетотворчий конфлікт роману. Географічна назва “Сибір” не згадується письменником, а ніби

навмисне оминається. Для характеристики осередку терору і репресій Сибіру Винниченко вживає назви

трудовий табір (13, 105), концтабір (13, 107), дерев’яні будівлі – бараки (13, 108), арештантські

бушлати (13, 108). У наведеному семантичному ряді художніх деталей семантичним осередком (гніздом)

є реалія “концтабір”. Але конкретний натяк на “сибірський епізод” міститься у картинах пейзажу:

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

130

Раптом ліс біля дороги скінчився, і в авто глянуло сіре, нависле, брудне, теж у лахмітті хмар сибірське

небо (13, 108). Предметними деталями в сибірському епізоді твору є портрети Сталіна й Леніна в

службовому кабінеті начальника концтабору та предмет розмови Степана та Юхима Віденка про

Юхимового родича у Сибіру. Ці пейзажні, побутові та сюжетні деталі зумовлюють ідеологічний підтекст

“сибірського епізоду”, розкривають роль лідера більшовизму в галузі терору і репресій (13, 107).

У романі представлено тип авторитарного автора-політика, ідеолога. Суб’єктом мовлення в тексті

виступають всезнаючий наратор-аналітик та біографічний конкретний автор.

Основними онтологічними авторськими інтенціями в досліджуваних романах, на нашу думку, є показ

об’єктивного стану речей у царині протистояння політичних – “ізмів” (капіталізму, комунізму й

фашизму), ствердження конкордистського способу буття, представлення гіпотетичних шляхів побудови

щасливого й здорового суспільства, осмислення яких, в межах художньої дійсності, невідворотно

спонукає персонажів до прозріння.

Динаміка творчості В. Винниченка не завжди узгоджується з естетичними позиціями модернізму –

самоусуненням медіуму чи ніцшеансько-бартівською концепцією “смерті автора”, адже тільки на

прикладі емігрантської творчості письменника ми побачили, як персонажна фокалізація (“Сонячна

машина”) змінюється зовнішньою перспективою наратора (“Вічний Імператив”), доповнюється

внутрішньою перспективою наратора-персонажа-автора (“Лепрозорій”), змінюється на точку зору

текстового персонажа-автора (“Нова Заповідь”), і, врешті, дослідили, як постулюється ідеологічна позиція

біографічного конкретного автора (“Слово за тобою, Сталіне!”).

1. Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. – Нью Йорк, 1981.

2. Ткачук О. Наратологічний словник. – Тернопіль, 2002.

3. Чувильская О. Перцептивная точка зрения в нарративе короткой истории на материале категории

вводности //http://ito.osu.ru/conf/ members/170.doc

4. Винниченко В. Сонячна машина // Винниченко В. Вибрані твори: Оповідання. Повість. Романи. – К.,

2005.

5. Винниченко В. Вечный Императив Бог Господь Иванище. Исторический роман будущего.

Авторизований переклад. Зберігається в бібліотеці Колумбійського університету (США). Наданий

доктором філологічних наук Сиваченко Г.М.

6. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике

//http://philologos.narod.ru/bakhtin/hronotop /hronotop6.html.

7. Лотман Ю. Сюжетное пространство русского романа XIX столетия //Лотман Ю. В школе

поэтического слова: Пушкин, Лермонтов, Гоголь. – М., 1988. .

8. Винниченко В. Лепрозорій. Роман // Вітчизна. – 1999. – №1-2.

9. Винниченко В. Лепрозорій. Роман //Вітчизна.–1999. – №3-4; Винниченко В. Лепрозорій. Роман

//Вітчизна. – 1999. – №5-6.

10. Щоденники Володимира Винниченка (1949 р.) // Слово і час. – 2001. – №1.

11. Винниченко В. Створення миру й світової федерації без бомб і кривавих революцій // В.Винниченко

Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.

12. Винниченко В. Нова Заповідь. – Новий Ульм, 1950.

13. Винниченко В. Слово за тобою Сталіне // Винниченко В. Оповідання. Роман “Слово за тобою,

Сталіне!”, п’єса “Чорна Пантера і Білий Ведвідь”. – К., 2001.

14. Шмид В. Нарратология. – М., 2003.

Ольга Юріївна Чумаченко  (аспірант, Криворізький державний педагогічний університет).

НАУКОВИЙ ВІСНИК ІЗМАЇЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ГУМАНІТАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ.- Ізмаїл. 2008. Вип. 24

ЗМІСТ

Від упорядника 9

Список скорочень 15

I. Твори В. Винниченка 21

1. Проза 23

2. Драма 44

3. Поезія 49

4. Публіцистика 50

II. Переклади Винниченкових творів 63

1. Проза і драма 65

2. Публіцистика 74

III. Література про В. Винниченка 77

1. Монографії 79

2. У книжках і пресі 86

3. Іншими мовами 440

IV. Додатки 539

Додаток ч. 1 541

Додаток ч. 2 579

Показники 619

Показник імен 621

Показник наголовків 665

Показник перекладачів 731

Показник періодиків 735

Показник криптонімів і псевдонімів 751

Показник тем

***

І. ТВОРИ В. ВИННИЧЕНКА

І П Р О З А

1902

1. Сила і краса (Оповідання). — “Киевская старина”, Київ, VII—VIII. 1902, т. 78, кн. 1-2, с. 227-281.

Літературний дебют В-ка. Друковано українською мовою, російською абеткою.

2. Біля машини [Оповідання]. — “Киевская старина”, Київ, XII, 1902, т.

79, с. 435-458.

1903

3. Антрепреньор Гаркун-Задунайський [Оповідання]. — “Киевская старина”, Київ, III, 1903, т. 80, с. 395-438.

4. Боротьба (3 листів студента, засланого в солдати). (Літературно-наукова бібліотека РУП, ч. 2). — Львів, 1903. 102 с. [Підпис]: В. Деде [псевд. В-ка].

5. Народний діяч. Оповідання. — ЛНВ, Львів, 1903, т. 21, кн. 2, с. 129-157.

За свідченням дружини письменника Розалії Яківни, Народний діяч — це перше оповідання , що його написав В-ко, дарма що першим його друкованим оповіданням було Сила і краса (див. ч. 715).

6. Повісти й оповідання. — Львів, 1903.

Зміст: Боротьба (Із листів студента, засланого в солдати). — Антрепреньор Гаркун-Задунайський. — Біля машини. — Сила і краса. — Суд.

7. Роботи! Оповідання В. Деде [псевд. В-ка]. (Літературно-наукова бібліотека РУП, ч. 1). — Чернівці, [Накладом М. Ганкевича], 1903. 50 с.

8. “Салдатики!”. Малюнок із селянських розрухів. — Чернівці, “Наука і розвага”, 1903. 16 с. [Підпис]: Деде [псевд. В-ка].

9. Суд [Оповідання]. — Чернівці, РУП.

1904

10. Заручини. Оповідання. У кн.: На вічну пам’ять Котляревському; літературний збірник (с. 299-339). — Київ, “Вік”, 1904. 510 с.

Контрасти (Нарис). — “Киевская старина”, Київ, X, 1904, т. 87, кн. 1, с. 87-111.

1905

12. Голота (Повість). — “Киевская старина”, Київ, І, II, 1905, т. 88, кн. 1, 2, с. 117-187, 209-262.

13. “Мнімий господін” (Малюнок). — “Киевская старина”, Київ, IV, 1905, т. 89, кн.

1, с. 117-138.

1906

14. Моє останнє слово. — “Нова громада”, Київ, І, IV, V, VI. 1906; ч. 1, 4, 5,

6; с. 1-39, 1-39, 39-63, 41-67.

15. На пристані (Ескіз). — “Вільна Україна”, С.-Петербург, III. 1906, ч. З, с. 17-30.

16. Раб краси. Оповідання. — “Вільна Україна”, С.-Петербург, У-УІ, 1906, ч. 5-6.

17. “Салдатики!”. — [б. м.], “Боротьба”, 1906. 29 с.

18. Твори, кн. 1. Краса і сила та інші оповідання. — Київ, “Вік”, 1906. 411 с.

Зміст: Краса і сила. — Заручини. — Голота. — Біля машини. —

Контрасти. — Антрепреньор Гаркун-Задунайський. — "Мнімий господін”.

19. Темна сила (3 натури). — Харьков, Изд. Комит. харьк. общ. грам., 1906, N0 125. 16 с.

20. . “Нова громада”, Київ, 1906, ч. 11.

21. Хто ворог? (Нарис). — “Нова громада”, Київ, VII. 1906, ч. 7, с. 1-15.

22. Честь. Оповідання. — “Рада”, Київ, 29. X. 1906, ч. 39, с. 1-3.

1907

23. Дим (Різдвяна казка). — ЛНВ, Київ, І-ІІІ. 1907, т. 37, с. 7-24.

24. . (Відбитка з ЛНВ). — Київ, Друкарня П. Барського, 1907. 20 с.

25. Момент (3 оповідань тюремної Шехерезади). — “Рада”, Київ, 10, 11. XI. 1907; ч. 253, 254; с. 2-3, 2-3.

26. Рабині справжнього (3 оповідань тюремної Шехерезади). — “Рада”, Київ, 2. XII. 1907, ч. 271, с. 2-3.

27. Студент (Оповідання]. — ЛНВ, Київ, XI, 1907, кн. 11, с. 228-234.

28. Твори, кн. 2. Дрібні оповідання. — Київ, “Вік”, 1907. 204 с.

Зміст: Дим. — Темна сила. — Хто ворог? — На пристані. —

“Уміркований” та “щирий”. — Раб краси. — Малорос-европеєць. — Голод. — Честь. — Ланцюг.

1908

29. Глум (Лист із тюрми). — “Рада”, Київ, 6. І. 1908, ч. 5, с. 1-3.

30. Дим (Уривок). У кн.: Український декляматор “Розвага”. — Київ, Вид. Ів. Самоненка, 1908. 447 с.

31. “Уміркований” та “щирий” (Лист чоловіка до жінки). У кн.: Український декляматор “Розвага”. — Київ, Вид. Ів. Самоненка, 1908. 447 с.

1909

32. Записна книжка. Оповідання. — “Рада”, Київ, 11. IV. 1909, ч. 72, с. 2-4.

33. Зіна. Оповідання. — ЛНВ, Львів, VII—IX. 1909, т. 47, с. 385-397.

34. Кумедія з Костем. Оповідання. — “Село”, Київ, 1909, ч. 1-2.

35. Купля. Оповідання. — ЛНВ, Львів, V. 1909, кн. 5, с. 209-233.

36. Щось більше за нас. Оповідання. — “Рада”, Київ, 23, 24. III. 1909; ч. 56,

57; с. 2-3, 1-3.

1910

37. Таємна пригода. Оповідання. — “Українська хата”, Київ, 1910, ч. 1, с. 3-15.

38. Тайна (Виривки з щоденника). — “Українська хата”, Київ, 1910, ч. 9, с. 513-532.

39. Твори, кн. 3. Третя книжка оповіданні в. — Київ, “Дзвін”, 1910. 178 с.

Зміст: Момент. — Глум. — Рабині справжнього. — Записна книжка. — Купля. — Кумедія з Костем. — Щось більше за нас. — Зіна.

40. Чудний епізод. Оповідання. — ЛНВ, Київ, XI. 1910, кн. 11, с. 209-217.

1911

41. Виривок з “Споминів”. — “Наш голос”, Львів, IV—VI. 1911, ч. 6-8, с. 311-327.

42. “Салдатики!”. Малюнок із селянських розрухів. Написав В. Деде [псевд. В-ка]. — Чернівці, Бібліотека “Селянина” [1911]. 15 с.

43. Твори, кн. 4. Обкл.: І. Бурачок. — Київ, “Дзвін” [1911]. 167 с.

Зміст: Дрібниця (Моє останнє слово). — Студент. — Кузь та Грицунь. — Таємна пригода. — Чудний епізод. — Тайна (Виривки з щоденника). 

1912

44. Біля машини. Оповідання. — Київ, “Дзвін”, 1912. 32 с.

45. Історія Якимового будинку [Оповідання]. — ЛНВ, Київ, V. VI. 1912; кн. 5,

6; С. 193-220, 418-440.

46. Маленька рисочка (Виривок із споминів). — “Рада”, Київ, 31. Ш» 2-4. IV. 1912; ч. 65-68; с. 2, 2, 2, 2.

47. Промінь сонця (Оповідання). — “Засів”, Київ, 1912, ч. 12.

48. Таємність. Оповідання. — ЛНВ, Київ, III. 1912, кн. З, с. 449-474.

49. Федько-халамидник. Оповідання. — “Рада”, Київ, 25, 27, 28. II. 1912; ч. 35-37; с. 2-3, 2-3, 2-3.

50. Чекання. Оповідання. — “Рада”, Київ, 21. IX. 1912, ч. 206, с. 2-4.

1913

51. Біля машини [Оповідання]. — Київ, “Дзвін”, 1913. 32 с.

52. Олаф Стефензон. — “Дзвін”, Київ, 1913, ч. 1, 2; с. 8-19, 60-79.

53. Переможець [Оповідання]. — “Рада” Київ, 4, 5. XI. 1913; ч. 241, 242; с. 2-3, 2-3.

54. “По-свійІ”. Роман. — “Дзвін”, Київ, 1913, ч. 3-6.

55. Талісман. Оповідання. — ЛНВ, Київ, V, 1913, кн. 5, с. 229-256.

56. Твори, кн. 5. — Київ, “Дзвін”, [1913]. 194 с.

Зміст: Історія Якимового будинку. — Промінь сонця. — Федько-халамидник. — Маленька рисочка. — Чекання — Таємність. — Виривок з “Споминів”.

57. Твори, кн. 6. Рівновага. Переклад з російської Н. Романович. Обкл.: О.

Судомора. — Київ, “Дзвін”, 1913. 258 с.

58. Терень. Оповідання. — “Дзвін”, Київ, 1913, ч. 10-11.

59. Федько-халамидник. Оповідання. — Київ, “Дзвін”, 1913. 32 с.

1914

60. Божки. Роман. — “Дзвін”, Київ, 1914, ч. 3-6.

61. Кузь та Грицунь. Оповідання. — Харків, Тип. “Печатник”, 1914. 23 с.

62. На пристані (Ескіз). — Київ, [б. в.], 1914. 31 с.

Радість [Оповідання]. — “Дзвін”, Київ, 1914, кн. 1. 

64. Твори, кн. 7. “По-свій!” Роман. — Київ, “Дзвін”, 1914. 186 с.

8-ої книги 1-го видання творів В-ка немає в жадній з доступних упорядникові бібліотек, ні не зареєстровано її в наявних бібліографічних джерелах.

1915

65. Сила і краса. — Вінніпег, Накладом Руської книгарні, 1915. 64 с.

66. Твори, кн. 9. — Москва, “Дзвін”, 1915. 199 с.

Зміст: Босяк. — Радість. — Терень. — Талісман.

67. “Уміркований” та “щирий” (Лист чоловіка до жінки). — Харків, “Дзвін”, 1915.

16 с.

1916

68. Баришенька. — “Промінь”, Москва, 1916, ч. 1.

69. Біля машини [Оповідання]. — Скрентон, В-во Просвітної комісії Руського народного союзу, 1916. 29 с.

70. Твори, кн. 10. Хочу! Роман. — Москва, “Дзвін”, 1916. 215 с.

71. Хома Прядка. У кн.: Привіт Іванові Франкові в сорокліття його письменської праці, 1874-1914; літературно-науковий збірник. — Львів, Накладом Ювілейного комітету, 1916, с. 55-63.

1917

72. Боротьба (3 листів студента, засланого в солдати). Вид. 3. — Київ, “Дзвін”, 1917. 79 с.

73. . Вид. 4. — Київ, “Дзвін”, 1917. 79 с.

74. Голод (Оповідання). — “Робітник”, Клівленд, 28, 29, ЗО. VI. 1917; ч. 77-79; с. З,

3, 3.

75. Дим (Різдвяна казка). — “Робітник”, Клівленд, 14-24. VII. 1917, ч. 90-98, скрізь на с. 3-ій.

76. Записки Кирпатого Мефістофеля. Роман. — ЛНВ, Київ, 1917, кн. 1, 2, З,

4-5; С. 21-74, 180-222, 24-91, 161-211.

77. . (Уривок). — “Промінь”, Москва, 1917, ч. 1-2, 3-4; с. 1-12, 3-14.

78. Кумедія з Костем. Оповідання. (Уривок). — “Робітник”, Клівленд, 24, 25. V. 1917;

4. 50, 51; с. З, 3.

79. Ланцюг (Оповідання естета). — С.-Петербург, “Дзвін”, 1917. 16 с.

80. . “Робітник”, Клівленд, 5-9. VII. 1917, ч. 82-85, с. З, З, З, 3.

81. Малорос-европеєць. Оповідання. — “Робітник”, Клівленд, 25-28. VI. 1917, ч. 74-77, с. З, З, З, 3.

82. Момент (3 оповідань тюремної Шехерезади). — “Робітник”, Клівленд, 11, 18, 25. І., 1, 8. II. 1917; ч. 2-6, С. 4, З, 3, 4, 4.

83. На пристані (Ескіз). — “Робітник”, Клівленд, 18-20. VI. 1917, ч. 68-70, с. З, З, 3.

84. Раб краси. Оповідання. — “Робітник”, Клівленд, 21-25. VI. 1917, ч. 71-74, с. З, З,

З, 3.

85. “Салдатики/”. Малюнок із селянських розрухів. — Київ, “Дзвін”, 1917. 20 с.

86. Сліпий. Оповідання. — Київ, “Дзвін”, 1917. 31 с.

87. Темна сила (3 натури). — “Робітник”, Клівленд, 11-13. VI. 1917, ч. 62-64, с. З, З, 3.

88. Терень. Оповідання. — “Робітник”, Клівленд, 24. ХІ.-4. XII. 1917, ч. 202-209, скрізь на с. 3-ій.

89. Федько-халамидник. Оповідання. Вид. 2. — Київ, “Дзвін”, 1917. 32 с.

90. . Вид. 3. — Київ, “Дзвін”, 1917. 32 с.

91. . Вид. 4. — Київ, “Дзвін”, 1917. 32 с.

92. . Вид. 5. — Київ, “Дзвін”, 1917. 32 с.

93. Хто ворог? (Нарис). — “Робітник”, Клівленд, 13-16. VI. 1917, ч. 64-67, с. З, З, З, 3.

94. Честь. Оповідання. — “Робітник”, Клівленд, ЗО. VI., 2-5. VII. 1917; ч. 79-82; с. З, З, 3, 3.

1918

95. Антрепреньор Гаркун-Задунайський. Оповідання. — “Робітник”, Клівленд, 14-26. III. 1918, ч. 56-66, скрізь на с. 3-ій.

96. Боротьба (3 листів студента, засланого в солдати). — “Робітник”, Клівленд,

1-23. IV. 1918, ч. 71-90, скрізь на с. 3-ій.

97. Суд (Оповідання]. — “Робітник”, Клівленд, 27-30. III. 1918, ч. 67-70, скрізь на с. 3-ій.

98. Федько-халами дник. Оповідання. Книжка для читання в клясі. Низка перша із збірки “Віночок”. — Полтава, Вид. Педаг. бюра Полт. губ. земства, 1918. 32 с.

99. Хома Прядка. Оповідання. (Народня бібліотека, ч. 6). — Фрайштадт, Накладом “Вісника життя”, 1918. ЗО с.

Зміст: Хома Прядка. — Студент.

1919

100. Біля машини [Оповідання]. — Київ, “Дзвін”, 1919. 32 с.

101. Голод (Оповідання). — Київ, "Дзвін”, 1919. 16 с.

102. . Катеринослав, Вид. Культ.-осв. відділу при губ. ком., 1919. 16 с.

103. Записна книжка. Оповідання. — Київ, “Дзвін”, 1919. 16 с.

104. Контрасти (Нарис). — Київ, “Дзвін”, 1919. 36 с.

105. Краса і сила [Оповідання]. — Одеса, “Українська книжка”, 1919. 64 с.

106. Кузь та Грицунь. Оповідання. — Київ, “Дзвін”, 1919. 22 с.

107. Промінь сонця (Оповідання). — Відень, “Дзвін”, 1919.

108. “Салдатики/”. Малюнок із селянських розрухів. — Відень, “Дзвін”, 1919.

109. Твори, т. 1. Краса і сила та інші оповідання. Обкл. Г. Нарбута. — Київ, “Дзвін”, 1919. 259 с.

Зміст: Краса і сила. — Заручини. — Біля машини. — Контрасти. — Антрепреньор Гаркун-Задунайський. — “Мнімий господін”.

110. Твори, т. 2. Голота та інші оповідання. Обкл. Г. Нарбута. Вид. З — Київ, “Дзвін”, 1919. 291 с.

Зміст: Голота. — Дим. — Темна сила. — Хто ворог? — На пристані. — “Уміркований” та “щирий”. — Раб краси. — Малорос-европеєць. — Голод.

— Честь.

111. Твори, т. 3. Боротьба й інші оповідання. Обкл. Г. Нарбута. Вид. 3. — Київ, “Дзвін”, 1919. 251 с.

Зміст: Боротьба. — Момент. — Глум. — Рабині справжнього. — Записна книжка. — Купля. — Кумедія з Костем. — Щось більше за нас. — Зіна.

112. Твори, т. 4. Кузь та Грицунь та інші оповідання. Обкл. Г. Нарбута. Вид. 2. — Київ, “Дзвін”, 1919. 216 с.

Зміст-' Кузь та Грицунь. — Дрібниця. — Студент. — Таємна пригода. — Чудний епізод. — Тайна. — Суд. — Ланцюг.

113. Твори, т. 5. Історія Якимового будинку й інші оповідання. Обкл. Г. Нарбута. — Київ, “Дзвін”, 1919. 210 с.

Зміст: Історія Якимового будинку. — Промінь сонця. — Федько-халамидник. — Маленька рисочка (Виривок з споминів). — Чекання.

— Таємність. — Виривок з “Споминів”.

114. Твори, т. 6. Рівновага (Роман з життя емігрантів).. Обкл. Г. Нарбута. Вид. 2. — Київ, “Дзвін”, 1919. 274 с.

115. Твори, т. 7. “По-свій!”. Роман. Обкл. Г. Нарбута. Вид. 2. — Київ, “Дзвін”, 1919. 208 с.

116. Твори, т. 8. Божки. Роман. Обкл. Г. Нарбута. — Київ, “Дзвін”, 1919. 356 с.

117. Твори, т. 9. Босяк і інші оповідання. Обкл. Г. Нарбута. Вид. 2. — Київ, “Дзвін”, 1919. 246 с.

Змісг Босяк. — Радість. — Терень. — Талісман.

118. Твори, т. 10. Чесність з собою. Роман. Обкл. Г. Нарбута. — Київ, “Дзвін”, 1919. 268 с.

119. Твори, т.11. Хочу! Роман. Обкл. Г. Нарбута. Вид. 2. — Київ, “Дзвін”, 1919. 303 с.

120. Темна сила (3 натури). — Катеринослав, Вид. Культ.-осв. відділу при губ. ком.,

1919. 16 с.

121. Федько-халамидник. Оповідання. — Одеса, 1919.

1920

122. Глум (Лист із тюрми). — “Українські щоденні вісті”, Нью-Йорк, 1-5. XI. 1920, ч. 230-234, скрізь на с. 2-ій.

123. Голод (Оповідання). — Київ, 1920.

Зміст: Голод. — Хто ворог? — Кузь та Грицунь. — Біля машини.

124. Голота (Повість). — Київ, 1920.

125. Дрібниця (Моє останнє слово). — “Українські щоденні вісті”, Нью-Йорк, 24.

VI.—27. VII. 1920, ч. 121-143, скрізь на с. 2-ій.

126. Записна книжка. Оповідання. — “Українські щоденні вісті”, Нью-Йорк, 17-20. VIII.

1920, ч. 166-169, скрізь на с. 2-ій.

127. Радість [Оповідання]. — “Українські щоденні вісті”, Нью-Йорк, 12-19. X. 1920.

128. Таємна пригода. Оповідання. — “Українські щоденні вісті”, Нью-Йорк, 18-22. VI. 1920, ч. 116-119, скрізь на с. 2-ій.

129. Федько-халамидник. Оповідання. — Черкаси, 1920.

1922

130. Талісман. Оповідання. З передмовою П. Горецького. — Київ, ДВУ, 1922. 152 с.

131. Федько-халамидник. Оповідання. — Полтава, 1922.

1923

132. Бабусин подарунок [Оповідання]. — Київ, 1923.

133. Записки Кирпатого Мефістофеля. Роман. — Ляйпціґ, Українська накладня, 1923. 313 с.

Записна книжка. Оповідання. — Харків, 1923.

135. На той бік. Повість. — “Нова Україна”, Прага, XI, XII. 1923; ч. 11, 12; с. 109-206, 189-233.

136. Твори, т. 1, кн. 1. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1923. 224 с.

Зміст: Краса і сила. — Заручини. — Контрасти. — Антрепреньор Гаркун-Задунайський.

137. Твори, т. 2. Оповідання. Харків, “Рух”, 1923. 214 с.

Зміст: Дим. — Темна сила. — Хто ворог? — На пристані. — “Уміркований” та “ щирий”. — Раб краси. — Малорос-европеєць. — Голод. — Честь. — Ланцюг. — "Салдатики!”.

1924

138. Кумедія з Костем. Оповідання (Бібліотека молодого ленінця) — Харків, ДВУ, 1924. 23 с.

139. На той бік. Повість. — Прага, “Нова Україна”, 1924. 114 с.

140. Твори, т. 3. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1924. 220 с.

Зміст: Момент. — Глум. — Рабині справжнього. — Записна книжка. — Купля. — Кумедія з Костем. — Щось більше за нас. — Зіна. — Сліпий.

141. Твори, т. 5. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1924. 235 с.

Зміст: Історія Якимового будинку. — Промінь сонця. — Федько-халамидник. — Малесенька рисочка. — Чекання. — Таємність. — Виривок з "Споминів”.

142. Твори, т. 6. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1924. 199 с.

Зміст: Босяк. — Терень. — Талісман.

143. Федько-халамидник. Оповідання (Бібліотека молодого ленінця). — Харків, ДВУ, 1924. 27 с.

144. Хто ворог? Нарис (Бібліотека молодого ленінця). — Харків, ДВУ, 1924. 32 с.

1925

145. Голод (Оповідання). — Павлограді 1925.

146. . Харків, ДВУ, 1925. 113 с.

147. Записна книжка. Оповідання (Бібліотека Книгоспілки. Серія гумору й сатири, ч. 3). — Харків, Книгоспілка, 1925. 22 с.

148. Контрасти. Нарис (Бібліотечка художньої літератури) — Харків, ДВУ, 1925. 42 с.

149. Твори, т. 7. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1925. 188 с.

Зміст: Олаф Стефензон. — Радість. — Баришенька. — Бабусин подарунок.

150. Твори, т. 8. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1925. 177 с.

Зміст: Боротьба. — Роботи/ — Суд. — Хома Прядка.

1926

151. Вибрані твори. За редакцією і з передмовою А. Ніковського (Бібліотека “Час”).

— Київ, “Час”, 1926. 2 кн.

Зміст: кн. 1. Голота. — Біля машини. — Кузь та Грицунь. — кн. 2. Голод.

— Контрасти. — Раб краси. — “Салдатики/”. — Темна сила.

152. На лоні природи. Оповідання. (Універсальна бібліотека “Час”, ч. 3). — Київ, “Час”, 1926. 31 с.

153. Твори, т. 1, кн. 1. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків, “Рух”,

1926. 224 с.

Зміст: Краса і сила. — Заручини. — Контрасти. — Антрепреньор Гаркун-Задунайський.

154. . Харків, Книгоспілка, 1926 (Паралельне вид.).

155. Твори, т. 1, кн. 2. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. 2 вид. — Харків, “Рух”, 1926, с. 225-432.

Зміст: Голота. — Біля машини. —“Мнімий господін”.

156. . Харків, Книгоспілка, 1926 (Паралельне вид.).

157. Твори, т. 16. Чесність з собою. Роман. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків, “Рух”, 1926. 269 с.

158. . Харків. Книгоспілка, 1926 (Паралельне вид.).

159. Твори, т. 21. Записки Кирпатого Мефістофеля. Роман. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків, “Рух”, 1926. 307 с.

160. . Харків, Книгоспілка, 1926 (Паралельне вид.).

161. У графському маєтку (Універсальна бібліотека “Час”, ч. 4). — Київ, “Час”,

1926. 80 с.

162. Федько-халамидник. Оповідання. — Харків, Книгоспілка, 1926. 40 с.

163. Фельдфебельщина (“Мнімий господін”). Оповідання (Військова бібліотека. На варті. Красне письменство). — Харків, ДВУ, Військовий сектор, 1926. 39 с.

1927

164. Біля машини (Оповідання]. — Харків, “Рух”, 1927. 32 с.

165. Вибрані твори. Вибір і вступна стаття О. Гермайзе. — Харків, Книгоспілка, 1927. хххх + 254 с.

Зміст: О. Гермайзе. Рання творчість Винниченкова на тлі громадського життя. — Голота. — Біля машини. — Хто ворог? — На пристані. — Раб краси. — Кузь та Грицунь.

166. Вибрані твори. Упорядкував Аркадій Любченко. — Харків, ДВУ, 1927. 364 с.

Зміст: Талісман. — Маленька рисочка. — Темна сила. Хто ворог?

“Салдатики!”. — Голод. — Зіна. — Малорос-европеєць. Кузь та Грицунь.

— Федько-халамидник. — Бабусин подарунок. — Босяк. Антрепреньор Гаркун-Задунайський. — ІІМнімий господін”.

167. Виривок з “Споминів” (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 20-21). — Харків, “Український робітник”, 1927. 54 с.

168. Глум (Лист із тюрми). — Харків, “Рух”, 1927. 22 с.

169. Голод (Оповідання). — Харків, “Рух”, 1927. 16 с.

170. . Харків, “Український робітник”, 1927. 32 с.

171. Голота (Повість). Ілюстрації П. Лапина. — Харків, “Рух”, 1927. 158 с.

172. . Київ, “Рух”, 1927. 62 с.

173. Записна книжка. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1927. 20 с.

174. . Харків, “Український робітник”, 1927. 24 с.

175. Зіна. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1927. 20 с.

176. Контрасти (Нарис). — Харків, “Рух”, 1927. 37 с.

177. Краса і сила. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1927. 62 с.

178. Кузь та Грицунь. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1927. 22 с.

179. Кумедія з Костем. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1927. 16 с.

180. . Харків, Книгоспілка, 1927. 22 с.

181. Купля. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1927. 38 с.

182. Маленька рисочка (Виривок з “Споминів”). — Харків, “Рух”, 1927. 24 с.

183. . (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 25). — Харків, “Український

робітник”, 1927. 32 с.

184. Малорос-европеєць. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 23).

— Харків, “Український робітник”, 1927. ЗО с.

185. “Мнімий господін” (Малюнок). У кн.: Сатира й гумор ; альманах-декляматор. Упорядкував В. Атаманюк. — Київ, Вид. упорядника, 1927. 270 с.

186. Момент (3 оповідань тюремної Шехерезади) — Харків, “Рух”, 1927. 24 с.

187. На лоні природи. Оповідання. — Київ, “Час”, 1927. ЗО с.

188. . У кн.: Сатира й гумор ; альманах-декляматор. Упорядкував В. Атаманюк.

— Київ, Вид. упорядника, 1927. 270 с. 

Поклади золота. Роман (Уривок). — “Українські вісті”, Париж, 3. XII. 1927. ч. 56.

Промінь сонця (Оповідання). — Харків, “Рух”, 1927. 14 с.

Раб краси. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 10).

Харків, “Український робітник”, 1927. 32 с.

Сліпий. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1927. 25 с.

Таємна пригода. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1927. 20 с.

Тайна (Виривки з щоденника). — Харків, “Рух”, 1927. 32 с.

Твори, т. 2. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. Вид. 2. — Харків, “Рух”, 1927. 200 с.

Зміст: Дим. — Темна сила. — Хто ворог? — На пристані. —

“Уміркований” та “щирий”. — Раб краси. — Малорос-европеєць. — Голод. — Честь. — Ланцюг.

. Харків, Книгоспілка, 1927 (Паралельне вид.).

Твори, т. 3. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. Вид. 2. — Київ, “Рух”,

1927. 197 с.

Зміст: Момент. — Глум. — Рабині справжнього. — Записна книжка. — Купля. — Кумедія з Костем. — Щось більше за нас. — Зіна.

. Харків, Книгоспілка, 1927 (Паралельне вид.).

Твори, т. 4. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. Вид. 2. — Київ, “Рух”, 1927. 206 с.

Зміст: Дрібниця. — Студент. — Кузь та Грицунь. — Таємна пригода. — Чудний епізод. — Тайна.

. Харків, Книгоспілка, 1927 (Паралельне вид.).

Твори, т. 5. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. Вид. 2. — Київ, “Рух”, 1927. 240 с.

Зміст: Історія Якимового будинку. — Промінь сонця. — Федько-халамидник. — Маленька рисочка. — Чекання. — Таємність. — Виривок з “Споминів”.

. Харків, Книгоспілка, 1927 (Паралельне вид.).

Твори, т. 6. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. Вид. 2. — Київ, “Рух”, 1927. 260 с.

Зміст: БОСЯК. — Радість. — Терень. — Талісман.

. Харків, Книгоспілка, 1927 (Паралельне вид.).

Твори, т. 17. Рівновага. Роман з життя емігрантів. До друку зібрав Т.

Черкаський. — Харків, “Рух”, 1927. 286 с.

. Харків, Книгоспілка, 1927 (Паралельне вид.). 

207. Темна сила (3 натури). — Харків, “Рух”, 1927. 16 с.

208. “Уміркований” та “щирий” (Лист чоловіка до жінки). У кн.: Сатира й гумор; альманах-декляматор. Упорядкував В. Атаманюк. Київ, Вид. упорядника, 1927. 270 с.

209. Фельдфебельщина (“Мнімий господін”)• Оповідання. Харків, ДВУ. 1927.

39 с.

210. Хто ворог? (Нарис). — Харків, “Рух”, 1927. 20 с.

211. Чекання. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1927. 20 с.

212. Честь. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1927. 16 с.

213. Щось більше за нас. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 2). — Харків, “Український робітник”, 1927. 32 с.

1928

214. Бабусин подарунок [Оповідання]. — Київ, “Рух”, 1928.

215. . Вступна стаття Ол. Полторацького. — Київ, “Сяйво”, 1928. 48 с.

216. Баришенька. — Київ, “Рух”, 1928.

217. Біля машини. Оповідання (Уривок). У кн.: Л. Якимчук. Широким кроком; читанка для дорослих. Вид. 2. — Харків, ДВУ, 1928, с. 86-87.

218. Боротьба (3 листів студента, засланого в солдати). (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 37-41). — Харків, “Український робітник”, 1928. 158 с.

219. Босяк. Вид. 2 (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 72-76). — Харків, “Український робітник”, 1928. 156 с.

220. . (Уривок п. н. Дніпро). У кн.: Л. Якимчук. Широким кроком; читанка для

дорослих. Вид. 2. — Харків, ДВУ, 1928, с. 325-326.

221. Виривок з “Споминів” (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 20-21). — Харків, “Український робітник”, 1928. 54 с.

222. Голод (Оповідання). — Харків, “Український робітник”, 1928. 16 с.

223. Дрібниця (Моє останнє слово). (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 29-33). — Харків, “Український робітник”, 1928. 156 с.

224. Записки Кирпатого Мефістофеля. Роман. Вступна стаття Анд. Річицького (Літературна бібліотека). — Харків, Книгоспілка, 1928. 318 с.

225. Кузь та Грицунь. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства). Харків, “Український робітник”, 1928. 32 с.

226. Кумедія з Костем. Оповідання. — Харків, Книгоспілка, 1928. 32 с.

227. Купля. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 89-90). —

Харків, “Український робітник”, 1928. 62 с.

228. Ланцюг (Оповідання естета). (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 71). — Харків, “Український робітник”, 1928. 32 с.

229. Маленька рисочка (Виривок із споминів). Вид. 2. — Харків, “Український робітник”, 1928. 32 с.

230. Малорос-европеєць. Оповідання. — Харків, “Український робітник”, 1928. ЗО с.

231. На пристані (Ескіз). (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 115). — Харків, “Український робітник”, 1928. 32 с.

232. Олаф Стефензон. — Київ, “Рух”, 1928.

233. Радість. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 78-80). — Харків, “Український робітник”, 1928. 92 с.

234. Роботи! Оповідання. — Київ, “Рух” 1928.

235. Соняшна машина. — Харків, ДВУ, 1928-1929. З ч-и.

236. Студент (Оповідання). — Харків, “Український робітник”, 1928. 16 с.

237. Суд. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 110). — Харків, “Український робітник”, 1928. 32 с.

238. Талісман. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1928. 40 с.

239. . (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 54-56). — Харків,

“Український робітник”, 1928. 94 с.

240. Твори, т. 1. Оповідання. Вид. 2. — Київ, “Рух”, 1928. 402 с.

Зміст: Краса і сила. — Заручини. — Контрасти. — Антрепреньор Гаркун-Задунайський. — Голота. — Біля машини. — “Мнімий господін”.

241. . Київ, Книгоспілка, 1928 (Паралельне вид.).

242. Твори, т. 6. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. — Київ, “Рух”, 1928. 258 с.

Зміст*. Босяк. — Радість. — Терень. — Талісман.

243. Твори, т. 7. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. Обкл. П. Лапина. Вид.

2. — Харків, “Рух”, 1928. 276 с.

Зміст-* Олаф Стефензон. — Баришенька. — Бабусин подарунок. — Сліпий. — На лоні природи. — У графському маєтку.

244. . Київ, Книгоспілка, 1928 (Паралельне вид.).

245. Твори, т. 8. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. Обкл. П. Лапина. Вид.

2. — Харків, “Рух”, 1928. 286 с.

Зміст: Боротьба. — Роботи/ — “Салдатики!” — Суд. — Народний діяч. — Хома Прядка. — Хвостаті.

246. . Київ, Книгоспілка, 1928 (Паралельне вид.).

247. Твори, т. 16. Чесність з собою. Роман. До друку зібрав Т. Черкаський. Вид. 2. — Харків, “Рух”, 1928. 240 с.

248. . Київ, Книгоспілка, 1928 (Паралельне вид.).

249. Твори, т. 18. “По-свій\”. Роман. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків,

“Рух”, 1928. 210 с.

250. . Київ, Книгоспілка, 1928 (Паралельне вид.).

251. Твори, т. 19. Божки. Роман. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків, “Рух”,

1928. 371 с.

252. . Київ, Книгоспілка, 1928 (Паралельне вид.).

253. Твори, т. 20. Хочу! Роман. До друку зібрав Т. Черкаський. Обкл. П. Лапина. — Харків, “Рух”, 1928. 305 с.

254. Твори, т. 21. Записки Кирпатого Мефістофеля. Роман. До друку зібрав Т. Черкаський. Вид. 2. — Харків, “Рух”, 1928. 283 с.

255. . Київ, Книгоспілка, 1928 (Паралельне вид.).

256. Твори, т. 22. Заповіт батьків. Роман. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків, “Рух”, 1928. 202 с.

257. Твори, т. 23. Соняшна машина. Обкл. П. Лапина. Вид. 2. — Харків, “Рух”, 1928. З ч-и.

258. Темна сила (3 натури). (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 95). — Харків, “Український робітник”, 1928. 32 с.

Зміст: Темна сила. — Промінь сонця.

259. Терень. Оповідання. Обкл. Ж. Титаренко. — Харків, “Рух”, 1928. 34 с.

260. . (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 58-59). — Харків,

“Український робітник”, 1928. 54 с.

261. Федько-халамидник. Оповідання. Ілюстрації П. Лапина. — Харків, “Рух”, 1928. 40 с.

262. . Харків, Книгоспілка, 1928. 38 с.

263. . (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 151-152). — Харків,

“Український робітник”, 1928. 60 с.

264. Честь. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 157). — Харків, “Український робітник”, 1928. 32 с.

265. Чудний епізод. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 34). — Харків, “Український робітник**, 1928. 30 с.

1929

266. Бабусин подарунок [Оповідання]. Малюнки та обкл. Б. Крюкова. — Київ, ДВУ,

1929. 52 с.

267. . Ілюстрації П. Лапина. — Харків, “Рух”, 1929. 46 с.

268. Вибрані твори. Вибір і вступна стаття О. Гермайзе (Літературна бібліотека). Вид. 2. — Харків, Книгоспілка, 1929. 238 с.

Зміст: О. Гермайзе. Рання творчість Винниченкова на тлі громадського життя. — Голота. — Біля машини. — Хто ворог? — На пристані. — Раб краси. — Кузь та Грицунь.

269. Вибрані твори. За загальною редакцією О. Олексієва. — Харків, ДВУ, 1929.

375 с.

Зміст: Володимир Винниченко. Вступна стаття Ол. Парадиського. —

Кумедія з Костем. — Федько-халамидник. — Бабусин подарунок. — На пристані. — Біля машини. — Кузь та Грицунь. — Голод. — “Мнімий господін”. — Темна сила. — Зіна. — Студент. — “Салдатики!”. — Промінь сонця. — Талісман. — Маленька рисочка. — Щось більше за нас. — Хто ворог? — Малорос-европеєць.

270. Голод. (Оповідання). (Дешева дитяча бібліотека). — Харків, “Український робітник”, 1929. 16 с.

271. Голота. (Повість). Передмова М. Новицького (Дешева літературна бібліотека). — Харків, “Український робітник”, 1929. 150 с.

272. Записки Кирпатого Мефістофеля. Роман. Вступна стаття Анд. Річицького (Літературна бібліотека). Вид. 2. — Харків, Книгоспілка, 1929. 294 с.

273. Кузь та Грицунь. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 87).

— Харків, “Український робітник”, 1929. ЗО с.

274. Купля. Оповідання. Редакція і вступна стаття Ан. Лебедя (Дешева бібліотека красного письменства). — Київ, “Сяйво”, 1929. 48 с.

275. Момент (3 оповідань тюремної Шехерезади). — Харків, “Рух”, 1929.

276. Раб краси. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 241-243). — Харків, “Український робітник”, 1929. 92 с.

Зміст: Раб краси. — Хто ворог?

277. “Салдатики/” Малюнок із селянських розрухів (Дешева бібліотека). — Харків, ДВУ, 1929. 20 с.

278. . (Дешева дитяча бібліотека). — Харків, “Український робітник”, 1929. 16 с.

279. Соняшна машина (Уривок). — “Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 7. IX. 1929, ч. 107, с. 3.

280. Твори, т. 2. Оповідання. Вид. 2. — Харків, “Рух”, 1929. 192 с.

Зміст: Дим. — Темна сила. — Хто ворог? — На пристані. —

“Уміркований” та “щирий— Раб краси. — Малорос-европеєць. — Голод. — Честь. — Ланцюг.

281. . Київ, Книгоспілка, 1929 (Паралельне вид.).

282. Твори, т. 3. Оповідання. Обкл. Ж. Титаренко. Вид. 3. — Харків, “Рух”, 1929.

188 с.

Зміст: Момент. — Глум. — Рабині справжнього. — Записна книжка. — Купля. — Кумедія з Костем. — Щось більше за нас. — Зіна.

283. Твори, т. 4. Оповідання. Обкл. Ж. Титаренко. Вид. 2. — Харків, “Рух”, 1929.

188 с.

Зміст: Дрібниця. — Студент. — Кузь та Грицунь. — Таємна пригода. — Чудний епізод. — Тайна.

284. Твори, т. 6. Оповідання. — Харків, “Рух”, 1929. 244 с.

Зміст: Босяк. — Радість. — Терень. — Талісман.

285. Твори, т. 17. Рівновага. Роман з життя емігрантів. До друку зібрав Т.

Черкаський. Вид. 2. — Харків, “Рух”, 1929. 264 с.

286. . Київ, Книгоспілка, 1929 (Паралельне вид.).

287. Твори, т. 18. “По-свій/”. Роман. До друку зібрав Т. Черкаський. Вид. 2. — Харків, “Рух”, 1929. 192 с.

288. . Київ, Книгоспілка, 1929 (Паралельне вид.).

289. Фельдфебельщина ("Мнімий гослод/я”). — Харків, ДВУ, 1929. 39 с.

290. . (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 195-196). — Харків,

“Український робітник”, 1929. 62 с.

291. Чекання. Оповідання (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 197). — Харків, “Український робітник”, 1929. 32 с.

1930

292. Бабусин подарунок (Оповідання]. Малюнки худ. Ардта (Дешева дитяча бібліотека). — Харків, “Український робітник”, 1930. 48 с.

293. Біля машини та інші оповідання (Бібліотека для всіх). — Харків, Книгоспілка,

1930. 110 с.

Зміст: Біля машини. — Раб краси. — На пристані. — Хто ворог? — Кузь та Грицунь.

294. Голод (Оповідання). (Дешева бібліотека малописьменного). — Харків, “Український робітник”, 1930. 32 с.

295. Голота (Повість). Передмова О. Тищенка (Масова художня бібліотечка). — Харків, ДВУ, 1930. 195 с.

296. . (Бібліотека для всіх). — Харків, Книгоспілка, 1930. 146 с.

297. Записки Кирпатого Мефістофеля. Роман. Вступна стаття А. Річицького (Літературна бібліотека). [Вид. 3]. — Харків, Книгоспілка, 1930. 294 с.

298. Соняшна машина. Вид. 3. — Київ, “Рух”, 1930. 844 с. (частини 1, 2, 3).

299. Суд [Оповідання]. З передмовою Т. Ганджулевич (Масова художня бібліотечка).

— Харків, ДВУ, 1930. 40 с.

300. Твори, т. 1. Оповірання. Вид. 3. — Київ, Книгоспілка, 1930. 402 с.

Зміст: Краса і сила. — Заручини. — Контрасти. — Антрепреньор Гаркун-Задунайський. — Голота. — Біля машини. — “Мнімий господін”.

301. Твори, т. 6. Оповідання. Вид. 3. — Харків, “Рух”, 1930. 244 с.

Зміст: Босяк. — Радість. — Терень. — Талісман.

302. Твори, т. 7. Оповідання. До друку зібрав Т. Черкаський. Обкл. П. Лапина. Вид.

3. — Харків, “Рух”, 1930. 276 с.

Зміст: Олаф Стефензон. — Баришенька. — Бабусин подарунок. — Сліпий.

— На лоні природи. — У графському маєтку.

303. Твори, т. 20. Хочу! Роман. До друку зібрав Т. Черкаський. Обкл. П. Лапина. Вид. 2. — Харків, “Рух”, 1930. 280 с.

304. Твори, т. 23. Соняшна машина. Вид. 3. — Київ, “Рух”, 1930. З ч-и.

305. Твори, т. 24. Намисто. Разок перший. — [Харків], “Рух”, [1930]. 260 с.

Зміст: Віють вітри, віють буйні. — Гей, хто в лісі, обізвися. — Гей, ти бочечко. — Ой, випила, вихилила. — Гей, не спиться. — Гей, чи пан, чи пропав. — Та немає гірш нікому. — За Сибіром сонце сходить.

306. Темна сила (3 натури). (Дешева бібліотека красного письменства, ч. 345). — Харків, “Український робітник”, 1930. 28 с.

307. Федько-халамидник. Оповідання. Ілюстрації-дереворити О. Рубана. — Харків, ДВУ, 1930. 40 с.

308. Фельдфебельщина (“Мнімий господін”). — Харків, ДВУ, 1930. 40 с.

309. Чекання. Оповідання. Малюнки Ю. Кульповича (Дешева дитяча бібліотека). — Харків, “Український робітник”, 1930. 32 с.

1931

310. Боротьба (3 листів студента, засланого в солдати). З передмовою О. Тищенка (Масова художня бібліотечка). — Харків, ДВУ, 1931. 126 с.

311. Вибрані твори. — Харків, “Література і мистецтво”, 1931. 288 с.

Зміст: Голота. — Біля машини. — Хто ворог? — На пристані. — Раб краси. — Кузь та Грицунь.

312. Записна книжка. Оповідання. (Масова художня бібліотечка). — Харків, “Література і мистецтво”, 1931. 24 с.

313. Талісман. Оповідання. З передмовою Т. Зікеєва (Масова художня література). — Харків, “Література і мистецтво”, 1931. 67 с.

314. Твори, т. 1. Оповідання. Видання до друку підготовив автор. Обкл. М Глущенка.

— [Харків], “Рух”, 1931. 388 с.

Зміст: Народний діяч. — Краса і сила. — Антрепреньор Гаркун-Задунайський. — Біля машини. — Заручини. — Боротьба. —

Роботи/ — “Салдатики!”. — Суд. — Г олота. — Контрасти. — “Мнімий господін”.

1932

315. Біля машини [Оповідання]. (Масова художня бібліотечка). — Харків, “Література і мистецтво”, 1932. 40 с.

316. Голота. Повість (Романи й повісті, ч. 21). — Харків, “Література і мистецтво”, 1932. 86 с.

317. Кузь та Грицунь. Оповідання (Масова художня бібліотечка). — Харків, “Література і мистецтво”, 1932. 31 с.

318. Твори, т. 2. Оповідання. Видання до друку підготовив автор. Обкл. М. Глущенка.

— Харків, “Рух”, 1932. 310 с.

Зміст: Темна сила. — Честь. — Дисгармонія; п'єса. — Дрібниця. — На пристані. — Хто ворог? — “Уміркований” та “щирий”. — Раб краси. — Малорос-европеєць. — Голод. — Ланцюг. — Студент. — Кузь та Грицунь.

— Таємна пригода. — Щаблі життя; п’єса.

319. Темна сила (3 натури). (Масова художня бібліотечка). — Харків, “Література і мистецтво”, 1932. 32 с.

320. Честь. Оповідання (Масова художня бібліотечка). — Харків, “Література і мистецтво”, 1932. 18 с.

1946

321. Краса і сила. Редактор В. Славко [псевд. В. Давиденка]. — [Авґсбурґ], “Заграва”, [1946]. 117 с.

Зміст: Краса і сила. — Історія Якимового будинку. — Кузь та Грицунь.

1950

322. Нова заповідь. Роман. — “Українські вісті”, Новий Ульм, 15. І.—18. V. 1950; ч. 5-26, 28-40, разом 34 чисел; скрізь на с. 2-4, або 3-4.

323. . [Новий Ульм], “Україна”, 1950. 261 с.

1951

324. Федько-халамидник. Оповідання (Уривок). — “Українське слово” Буенос Айрес, 6. V. 1951, ч. 17, с.

1952

325. Соняшна машина (Уривок п. н. Біская). — “Нові дні”, Торонто. V. 1952, ч.

28, с. 10.

1953

326. Нова заповідь (Уривок п. н. Справжнє лице сталінського комунізму). — “Східняк” (український додаток до російського нью-йоркського щоденника “Новое русское слово”), 13. І. і 6. II. 1953; ч. 22, 24; с. 4, 4.

1960

327. Білесенька [Оповідання]. У кн.: “Пророк” та невидані оповідання. — Нью-Йорк, УВАН у США. Комісія для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка, 1960, с. 79-92.

328. “Стелися, барвінку, низенько” [Оповідання]. У кн.: “Пророк” та невидані оповідання. — Нью-Йорк, УВАН у США. Комісія для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка, 1960, с. 93-105.

1961

329. Білесенька [Оповідання]. — “Український огляд”, Нью-Йорк, 1961, ч. 6, с. 17-30.

1962

330. Соняшна машина. За редакцією і з статтею-післямовою В. Чапленка. Обкл. П. Холодного. Вид. 4. — Нью-Йорк, “Прометей”, 1962. 4-а 1.

1967

331. Краса і сила (Уривок). “Український календар 1967”. — Варшава, Українське суспільно-культурне товариство, 1967, с. 290-292.

1968

332. Оповідання [Підготовка текстів, упорядкування та критико-біографічний нарис Михайла Мольнара. Художнє оформлення Степана Бунти]. — [Пряшів], Словацьке педагогічне в-во в Братіславі, Відділ української літератури в Пряшеві [1968].

302 с.

Зміст: М. Мольнар. Забутий письменник? — Краса і сила. — Раб краси. — Кумедія з Костем. — Студент. — Записна книжка. — “Уміркований” та “щирий”. — Малорос-европеєць. — Зіна. — Момент. — Промінь сонця. — Темна сила. — Талісман. — Щось більше за нас. — Таємність. — Честь. — Чудний епізод. — Тайна. — Додаток: їв. Франко. Новини нашої літератури. — Леся Українка. Винниченко. — Література про творчість В. Винниченка. —

Повідомлення про літературну спадщину В. Винниченка.

333. Слово за тобою, Сталіне! (Політична концепція в образах) [Добірка з шести розділів]. — “Слово”, Нью-Йорк, 1968, зб. З, с. 16-70.

1969

334. Бабусин подарунок [Оповідання]. Передмова Марії Дейко. Обкл. В. Цибульського. Ілюстрації-дереворити до оповідання Хведько-халамидник О. Рубана. — Мельборн, “Ластівка”, 1969. 73 с.

Зміст: Бабусин подарунок. — Хведько-халамидник.

1971

335. Поклади золота. Роман (Уривок). — “Північне сяйво”, Едмонтон, 1971, альманах V, с. 7-118.

336. Слово за тобою, Сталінеї (Політична концепція в образах). Роман. [Редакція і вступна стаття Григорія Костюка. Мист. оформлення Якова Гніздовського. Портрет автора, роботи Миколи Глущенка]. — Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у США. Комісія для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка, 1971. 374 с.

1972

337. На той бік. Повість. [Редакція і вступна стаття Григорія Костюка. Мистецьке оформлення Якова Гніздовського]. — Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у США. Комісія для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка, 1972.

133 с.

1976

338. Намисто. Разок перший. З додатком оповідань “Білесенька” та “Стелися, барвінку, низенько”. — Вінніпег, “Тризуб”, 1976. 272 с.

Зміст: Віють вітри, віють буйні. — Гей, хто в лісі, обізвися. — Гей, ти, бочечко. — Ой, випила, вихилила. — Гей, не спиться. — Гей, чи пан, чи пропав. — Та немає гірш нікому. — За Сибіром сонце сходить. — Білесенька. — Стелися, барвінку, низенько.

1978

339. Щось більше за нас. Оповідання. У кн.: Хрестоматія з української літератури XX сторіччя. Упорядкували: Є. Федоренко та П. Маляр. — Нью-Йорк, В-во Шкільної ради УККА, 1978, с. 65-87.

1980

340. Студент [Оповідання]. — “Українські вісті”, Детройт, 7. V. 1980, ч. 19, с. 2-4.

2. Д Р А М А

1906

341. Дисгармонія. Драматичні картини на 4 дії. — “Вільна Україна”, С.-Петербург, 1906, кн. 5-6 (Не закінчене, бо після конфіскації журнал перестав виходити).

1907

342. Великий Молох. П’єса на 3 розділи. — ЛИВ, Київ, VII, VIII—IX. 1907; кн. 7,

8-9; с. 1-24, 213-263.

343. . Передрук з ЛНВ. — Київ, 1907. 77 с.

344. . Нью-Йорк, “Голос правди” (б. д.]. 62 с.

345. Дисгармонія (Українська бібліотека, ч. 19). — Київ, “Вік”, 1907. 196 с.

346. Щаблі життя. П’єса на 4 розділи. — Київ, “Дзвін”, 1907, зб. 1, с. 9-152.

1908

347. Голота. П’єса в 4 діях. До сцени приладив Г. Байраченко під редакцією автора. — Київ, 1908.

1909

348. Метепіо. П’єса на 4 розділи. — ЛНВ, Київ, II. 1909, кн. 2, с. 241-303.

349. Чужі люди. П’єса на 5 розділів. — ЛНВ, Львів, X—XII. 1909, кн. 10, с. 3-71.

1910

350. Базар. П’єса на 4 розділи. — ЛНВ, Київ, II. 1910, кн. 2, с. 241-293.

351. Брехня. П’єса на 3 дії. — ЛНВ, Київ, X. 1910, кн. 10, с. 3-57.

1911

352. Співочі товариства (П’єса на 4 дії). — ЛНВ, Львів, І. 1911, кн. 1, с. 4-56.

353. Чорна Пантера і Білий Ведмідь. П’єса на 4 дії. — ЛНВ, Київ, VI. 1911, кн.

6, с. 385-431.

1912

354. Дочка жандарма. — “Червоний прапор”, Львів, 1912, ч. 11.

355. . Львів, Накл. П. Буняка, 1912. 40 с.

356. Натусь. П’єса на 4 дії. — ЛНВ, Київ, XII. 1912, кн. 12, с. 403-450.

1913

357. Молода кров. Комедія на 4 дії. — “Дзвін”, Київ, 1913, ч. 7-8.

1914

358. Молода кров. Комедія на 4 дії. — Київ, “Дзвін”, 1914. 48 с.

1915

359. Брехня. П’єса на 3 дії. — Харків, “Дзвін”, 1915. 79 с.

1916

360. Пригвождені (П’єса на 4 дії). — “Промінь”, Москва, 11. XII. 1916, 1, 7. І. 1917; ч. 2-4, 5-6, 7-8; С. 1-10, 1-11, 1-14.

1917

361. Щаблі життя. П’єса на 4 розділи. — “Робітник”, Клівленд, 3-28. IX. 1917, ч. 132-153, скрізь на с. 3-ій.

1918

362. Базар. П’єса на 4 розділи. — Київ, “Дзвін”, 1918. 55 с.

363. Панна Мара. Комедія на 4 дії. — ЛНВ, Київ, 1918, ч. 2-3, с. 118-179.

364. . Київ, “Дзвін”, 1918. 80 с.

365. Чорна Пантера і Білий Ведмідь. П’єса на 4 дії. — Київ, “Дзвін”, 1918. 56 с.

1919

366. Між двох сил. Драма на 4 дії. — Київ, “Дзвін”, 1919. 136 с.

1920

367. Базар. П’єса на 4 розділи. — Вінніпег, Накл. “Українських робітничих вістей”, 1920. 92 с.

368. Гріх. Драма на 3 дії. — Прага, “Нова Україна”, 1920. 73 с.

1922

369. Брехня. П’єса на 3 дії. — Київ, “Спілка”, 1922.

370. Гріх. Драма на 3 дії. — Київ, “Спілка”, 1922.

371. Натусь. П’єса на 4 дії. — Київ, “Спілка”, 1922.

1923

372. Гріх. Драма на 3 дії. — “Нова Україна”, Прага, НІ. 1923, ч. 1-2, с. 4-55.

373. Закон. П’єса на 4 дії. — “Нова Україна”, Прага, III, IV. 1923; ч. З, 4; с. 1-31,

1-26.

374. . Прага, “Нова Україна”, 1923. 79 с.

375. Молода кров. Комедія на 4 дії. — Харків, “Рух”, 1923.

376. Голота. П’єса на 5 одмін. За В. Винниченком інсценізувала Я. Дмитрова (Народня

театральна бібліотека). — Харків, ДВУ, 1923. 80 с.

1924

377. Панна Мара. Комедія на 4 дії. — Харків, “Рух”, 1924.

1925

378. Брехня. П’єса на 3 дії. — Львів, “Дзвін”, 1925. 85 с.

379. Натусь. П’єса на 4 дії. — Львів, “Дзвін”, 1925. 73 с.

1926

380. Базар. П’єса на 4 розділи. — Львів, “Дзвін”, 1926. 79 с.

381. Твори, т. 9. Драматичні твори. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків,

“Рух”, 1926. 193 с.

Зміст: Дисгармонія. — Щаблі життя.

382. Твори, т. 10. Драматичні твори. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків, “Рух”, 1926. 202 с.

Зміст: Великий Молох. — Метепіо.

383. . Харків, Книгоспілка, 1926 (Паралельне вид.).

384. Твори, т. 11. Драматичні твори. Обкл. П. Лапина. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків, “Рух”, 1926. 191 с.

Зміст: Чужі люди. — Базар.

385. . Харків, Книгоспілка, 1926 (Паралельне вид.).

386. Твори, т. 12. Драматичні твори. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків, “Рух”, 1926. 177 с.

Зміст: Брехня. — Співочі товариства.

387. . Харків, Книгоспілка, 1926 (Паралельне вид.).

388. Твори, т. 15. Драматичні твори. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків, “Рух”, 1926. 261 с.

Зміст: Панна Мара. — Гріх. — Закон.

389. . Харків, Книгоспілка, 1926 (Паралельне вид.).

1927

390. Твори, т. 13. Драматичні твори. До друку зібрав Т. Черкаський. — Київ, “Рух”, 1927. 202 с.

Зміст: Чорна Пантера і Білий Ведмідь. — Натусь. — Дочка жандарма.

391. . Харків, Книгоспілка, 1927 (Паралельне вид.).

392. Твори, т. 14. Драматичні твори. До друку зібрав Т. Черкаський. — Харків, “Рух”, 1927. 174 с.

Зміст: Молода кров. — Пригвождені.

393. . Харків, Книгоспілка, 1927 (Паралельне вид.).

1928

394. Великий секрет. Комедія на 4 дії. — Харків, “Рух”, 1928. 104 с.

1929

395. Над. П’єса на 4 дії. — Харків, “Рух”, 1929, 108 с.

396. Твори, т. 9. Драматичні твори. Вид. 2-е. — Харків, “Рух”, 1929. 192 с.

Зміст: Дисгармонія. — Щаблі життя.

397. Твори, т. 10. Драматичні твори. — Харків, “Рух”, 1929. 202 с.

Зміст: Великий Молох. — Метепіо.

398. . Харків, Книгоспілка, 1929 (Паралельне вид.).

399. Твори, т. 11. Драматичні твори. — Харків, “Рух”, 1929. 191 с.

Зміст: Чужі люди. — Базар.

400. . Харків, Книгоспілка, 1929 (Паралельне вид.).

401. Твори, т. 15. Драматичні твори. — Харків, “Рух”, 1929. 261 с.

Зміст: Панна Мара. — Гріх. — Закон.

402. . Харків, Книгоспілка, 1929 (Паралельне вид.).

1930

403. Пісня Ізраїля (Кол-Нідре). П’єса на 4 дії. Обкл. В. Кричевського. — Харків, “Рух”, 1930. 83 с.

404. Баженова, Л. Федько-халамидник. П’єса на 4 розділи і 9 одмін. Сюжет за В. Винниченком. — Харків, Книгоспілка, 1930. 40 с.

1932

405. Дисгармонія. Твори, т. 2. — Харків, “Рух”, 1932, с. 24-83.

406. Щаблі життя. Твори, т. 2. — Харків, “Рух”, 1932, с. 249-310.

1960

407. “Пророк” та невидані оповідання. — Нью-Йорк, УВАН у США, Комісія для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка, 1960. 105 с.

Зміст: Пророк; п’єса на 4 дії й 8 картин. — Білесенька; оповідання. — Стелися, барвінку, низенько; оповідання.

1974

408. Між двох сил. Драма на чотири дії. — “Нові дні”, Торонто, II—IX. 1974; ч. 289-296; с. 3-7, 11-15, 5-10, 14-17, 3-8, 7-11, 3-6.

409. . Вид. 2-е, упорядковане. [За редакцією, з передмовою й перекладом

російської частини тексту Василя Чапленка]. — Торонто, “Нові дні”, 1974. 97

3. П О Е З І Я

1906

Ніч в тюрмі. — “Вільна Україна”, С.-Петербург, III. 1906, ч. З, с. 57-58. [Підпис]: В. Деде [псевд. В-ка].

. У кн.: Український декляматор “Розвага”. Уложив Олекса Коваленко.

Вид. 2-е, с. 243-244. — Київ, Вид. Ів. Самоненка, 1906. 576 с.

1929

Повія. — “Україна”, Київ, У-УІ. 1929, кн. 34, с. 81-88.

4. П У Б ДІЦ И С І И К А

1910

413. Наші організаційні завдання. — “Наш голос”, Львів, XII. 1910, ч. 2, с. 69-75. [Підпис]: В. Деде [псевд. В-ка].

1911

414. Лист до редакції. — “Рада”, Київ, 4. II. 1911, ч. 17, с. 4.

415. Про мораль пануючих і мораль пригноблених (Одвертий лист до моїх читачів і критиків). — “Наш голос”, Львів, УІНУІІІ, ХІ-ХІІ. 1911; ч. 9-10, 11-12; с. 451-479, 529-564.

1913

416. Одкритий лист до російських письменників. — “Рада”, Київ, 2. XI. 1913, ч. 240, с. 2-3.

417. Філософія і етика Шевченка (Промова в 51 роковини смерти поета). — “Дзвін”, Київ, 1913, ч. 2, с. 88-93.

1914

418. Геній України. — “Дзвін”, Київ, 1914, кн. 2.

419. Лист до редакції. — “Рада”, Київ, 12. V. 1914, ч. 97, с. 4.

420. Лист до редакції. — “Рада”, Київ, 27, 28, VI. 1914; ч. 144, 145; с. 2-3, 2-3.

1916

421. Непогаслий вогонь. — “Вісник Союзу визволення України”, Відень, 13. II. 1916, ч. 13-14, с. 97-99.

1917

422. Братання чи просто вже братерство. — “Робітнича газета”, Київ, 24. VI. 1917, ч. 69, с. 1.

423. . “Робітник”, Клівленд, 13. X. 1917, ч. 166, с. 2.

424. Від Генерального Секретаріяту Української Народньої Республіки. — “Робітнича газета”, Київ, 16. XI. 1917, ч. 186, с. 2.

425. . “Українець на Зеленому Клині”, Владивосток, 24. XII. 1917, ч. 20, с. 1.

426. Від Генерального Секретаріяту Українсько)' Народньої Республіки. — “Робітнича газета”, Київ, 5. XII. 1917, ч. 199, с. 1.

427. Від Генерального Секретаріяту. — “Робітнича газета”, Київ, 24. XII. 1917, ч. 215, с. 1.

428. Від Генерального Секретаріяту. — “Робітнича газета”, Київ, ЗО. XII. 1917, ч. 217, с. 2.

429. Відозва Генерального Секретаріяту до солдатів західнього й північного фронтів. — “Робітнича газета”, Київ, 15. XII. 1917, ч. 207, с. 3.

430. Відповідь Гєн. Секретаріяту Совітові Народніх Комісарів. — “Робітнича газета”, Київ, 29. XII. 1917, ч. 216, с. 3.

431. Вічний вогонь. — “Промінь”, Москва, 14. І. 1917, ч. 1-2, с. 20-21.

432. В справі миру від Гєн. Секретаріяту. До урядів республік, утворених на території Росії. — “Робітнича газета”, Київ, 21. XII. 1917, ч. 212, с. 1.

433. В справі утворення федерального правительства. Нота Генерального Секретаріяту. — “Робітнича газета”, Київ, 9. XII. 1917, ч. 202, с. 3.

434. Декларация Генерального Секретариата оглашенная председателем В. Винниченко на заседании Центральной Радьі 26 июня 1917. — “Украинская жизнь”, Москва, 1917, ч. 3-6, с. 143-148.

Наголовок по-російськи, текст по-українськи.

435. До всіх залізничників України. — “Робітнича газета”, Київ, 24. IX. 1917, ч.

142, с. 1.

436. З промови тов. В. Винниченка виголошеної на робітничім святі у Львові в роковини смерти Тараса Шевченка. — “Робітник”, Клівленд, 15. III. 1917, ч. 11, с. 2.

437. На сторожі народньої волі. — “Робітнича газета”, Київ, 31. III. 1917, ч. 2, с. 1-2. [Підпис]: В. В. [крипт. В-ка].

438. Наша нагорна проповідь. — “Робітник”, Клівленд, 28. VII. 1917, ч. 102, с. 2.

Авторство непевне. Ніде інде такий есей В-ка не зареєстрований.

439. Погляд В. Винниченка на справу української державности. Лист Винниченка до преси. — “Вісник Союзу визволення України”, Відень, 2. XII. 1917, ч.

179, с. 771-772.

440. Промова голови Генерального Секретаріяту В. Винниченка на відкритті 3-го Всеукраїнського Військового З’їзду в Києві. — “Засів”, Харбін, 26. XI. 1917, ч.

З, с. 7-9.

441. Спостереження непрофесіонала (Марксизм і мистецтво). — “Робітник”,

Клівленд, 16, 19. XI. 1917; ч. 195, 197; с. 2, 2.

Авторство непевне. Ніде інде ця стаття В-ка не зареєстрована.

442. Три тисячі шукачів. — “Робітнича газета”, Київ, 18. IV. 1917, ч. 15, с. 2-4.

443. Українська Центральна Рада і ми. — “Робітнича газета”, Київ, 25. IV. 1917, ч. 20, с. 2.

1918

444. Від Директорії Української Народньої Республіки. — “Робітнича газета”, Київ, 26. XII. 1918, ч. 421, с. 3.

445. Від Президії Українського Національного Союзу. — “Робітнича газета”, Київ, 8. XI. 1918, ч. 411. с. 1.

446. . “Робітнича газета”, Київ, 9. XI. 1918, ч. 412, с. 1.

447. Деклярація Директорії Української Народньої Республіки. — “Робітнича газета”, Київ, 26. XII. 1918, ч. 421, с. 2.

448. До народів світу. Нота уряду УНР. — “Робітнича газета”, Київ, 27. XII. 1918, ч. 422, с. 2.

449. Рано втомлюватись. — “Робітнича газета”, Київ, 17. IX. 1918.

450. . “Вісник політики, літератури й життя”, Відень, 22. IX. 1918, ч.

38, с. 521-522.

451. Синки-базарники. — “Вісник політики, літератури й життя”, Відень, 16. II. 1918, ч. 7, с. 93.

452. Чий Шевченко? — “Робітник”, Клівленд, 13. III. 1918, ч. 55, с. 1.

1919

453. Володимир Винниченко про українську державність. — “Вісник Союзу визволення України”, Відень, 2. XII. 1919, ч. 49, с. 771-772.

1920

454. Бараняче чорносотенство. — “Нова доба”, Відень, 27. III. 1920, ч. 4, с. 4-5.

455. Безнадійні надії. — “Нова доба”, Відень, 27. III. 1920, ч. 4, с. 1-2.

456. Відродження нації. — Київ-Відень, “Дзвін”, 1920. З т.

457. . Уривок: Війна з Совітською Росією (т. 2, с. 133-151). — “Українські

робітничі вісті”, Вінніпег, 28. VIII. 1920, ч. 56, с. 2.

458. . Уривок: Володимир Винниченко про українські місії (т. З, с. 419-429).

— “Свобода”, Джерсі Сіті, 6. V. 1920, ч. 55, с. 2.

459. . Уривок: Гергепа за кордоном (т. З, с. 419-429). — “Нова доба”, Відень,

3. IV. 1920, ч. 5, с. 3-5.

460. . “Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 5. V. 1920, ч. 23, с. 4-5.

461. ■ Уривок: Замість державности — петлюрівщина (т. З, с. 375-382). —

“Нова доба”, Відень, 17. IV. 1920, ч. 7, с. 3-5.

462. . “Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 19. V. 1920, ч. 27, с. 5.

463. . Уривок: Кулуарно-нафтяні “патріоти-вожді” (т. З, с. 394-404). — “Нова

доба”, Відень, 20. III. 1920, ч. З, с. 3-5.

464. . “Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 24. IV. 1920, ч. 20, с. 3.

465. . Уривок: Парляментаризм, демократія і большевизм (т. 2, с. 175-185). —

“Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 2, 5. VI. 1920, ч. 31-32, с. З, 3.

466. . Уривок: Фальшиве розуміння національно-української державности (т.

2, с. 101-130). — “Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 28. IV, 1, 5, 26, 29. V. 1920; ч. 21, 22, 23, 29, ЗО; с. З, З, 3, 5, 3.

467. Всесвітня революція. — “Нова доба”, Відень, 17. IV. 1920, ч. 7, с. 4-6.

468. . Відень, Бібліотека “Нової доби”, ч. 1, 1920. 16 с.

469. Всім до ганебного стовпа пригвожденним. — “Нова доба”, Відень, 3. IV.

1920, ч. 5, с. 4.

470. . “Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 8. V. 1920, ч. 24, с. 2.

471. Два фронти. — “Нова доба”, Відень, 6. III. 1920, ч. 1, с. 1.

472. До українців-полоненихі — “Нова доба”, Відень, 27. III. 1920, ч. 4, с. 4.

473. Душа селянської нації (До роковин смерти Т. Г. Шевченка). — “Нова доба”, Відень, 10. IV. 1920, ч. 6, с. 1.

474. Еманація від еманації або берлінські невинятка. — “Нова доба”, Відень, 11. XII. 1920, ч. 41, с. 1-2.

475. Заклик ЗГ УКП до американських робітників-українців. — “Нова доба”, Відень, 4. XII. 1920, ч. 40, с. 3-4.

У співавторстві з В. Левинським.

476. . “Народна воля”, Скрентон, 28. XII. 1920, ч. 155, с. 2.

477. Лист до клясово-несвідомої української інтелігенції. — “Нова доба”,

Відень, 29. V. 1920, ч. 13, с.1-2.

478. Лист до редакції. — “Боротьба”, Відень, 20. І. 1920, ч. З, с. 1.

479. . “Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 3. III. 1920, ч. 9, с. 4.

480. Лист до українських робітників і селян. — “Нова доба”, Відень, 23. X. 1920,

ч. 34, с. 2-5. 

481. . “Свобода”, Джерсі Сіті, 16. XI. 1920, ч. 138, с. 2.

482. . “Народна воля”, Скрентон, 18. XI. 1920, ч. 138, с. 2-3.

483. Маніяк бухгалтер. — “Нова доба”, Відень, 27. III. 1920, ч. 4, с. 5.

484. . “Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 28. IV. 1920, ч. 21, с. 8.

485. Миру\ — “Нова доба”, Відень, 24. IV. 1920, ч. 8, с. 2-3.

486. Не у всьому чесні з собою (Виривки з непосланого листа до ЦК РКП). — “Нова доба”, Відень, 28. XI. 1920, ч. 39, с. 1-2.

487. Одвертий лист до т.т. комуністів і революційних соціялістів Зах. Европи та Америки. — “Нова доба”, Відень, 24. IV. 1920, ч. 8, с. 1-2.

488. . “Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 19. V. 1920, ч. 27, с. 4.

489. . “Українські щоденні вісті”, Нью-Йорк, 22. V. 1920, ч. 94, с. 2.

490. Політична орієнтація Володимира Винниченка. — “Свобода”, Джерсі Сіті, 28. II. 1920, ч. 26, с. 2.

491. Політичні листи. — Відень, Бібліотека “Нової доби”, ч. 6, 1920. 24 с.

Зміст: Одвертий лист до т.т. комуністів і революційних соціялістів Зах. Европи та Америки. — Лист до клясово-несвідомої української інтелігенції.

492. Порада берлінським українським комуністам. — “Нова доба”, Відень, 4. XII. 1920, ч. 40, с. 4-6.

493. Природа маленького міщанства. — “Нова доба”, Відень, 17. IV. 1920, ч.

7, с. 1-2.

494. Революція в небезпеці! (Лист від Закордонної групи Української комуністичної партії до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки). — “Нова доба”, Відень, 13, 20, 28. XI. 1920; ч. 37-39; с. 1-2, 2-4, 2-4.

У співавторстві з В. Левинським.

495. . Відень, Бібліотека “Нової доби”, ч. 24, 1920. 82 с.

496. Слуги без панів. — “Нова доба”, Відень, 3. IV. 1920, ч. 5, с. 1-2.

497. Справоздання з подорожі на Україну. — “Нова доба”, Відень, 4, 11, 18. XII. 1920; ч. 40-42; с. 3-6, 3-5, 3-5.

498. Українська державна влада. — “Нова доба”, Відень, 20. III. 1920, ч. З, с. 1-2.

499. Українська державність. — “Нова доба”, Відень, 6. III. 1920, ч. 1, с. 2-7.

500. . Відень, Бібліотека “Нової доби”, ч. 2, 1920, 32 с.

Утопія і дійсність. — “Нова доба”, Відень, 13. III. 1920, ч. 2, с. 1. 

502. Ще про “члена верховно)' влади’1. — “Нова доба” Відень, 20. III. 1920, ч.

З, с. 3-4.

503. Що таке тепер українська соці ял-демократія! — “Нова доба”, Відень, 6. III. 1920, ч. 1, с. 3-4.

Статті ч. 454, 455, 467, 469, 471, 472, 473, 483, 485, 493, 494, 496, 498,

499, 501, 502 і 503 надруковані у віденській “Новій добі” без підпису. Одначе в прикінцевому змісті “Нової доби” за 1920 рік поданий В. Винниченко, як їхній автор. “Нова доба” виходила також у 1921 році (до 22 жовтня). На жаль, в останньому її числі нема змісту за 1921 рік. Тим то тепер немає змоги встановити документально, котрі з непідписаних статтей у той час належать В-кові, дарма що стиль багатьох із них Винниченківський.

1921

504. Докладна записка Центральному Комітетові Російської Комуністичної Партії. Москва. В серпні 1920 р. — “Вільна Україна”, Львів, І. 1921, ч.

1, с. 144-149.

505. До Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України члена Закордонної групи українських комуністів Володимира Кириловича Винниченка ЗАЯВА. — “Українські робітничі вісті”, Вінніпег, 13. IV. 1921, ч. ЗО, с. 4.

506. Одвертий лист. — “Вперед”, Львів, 6. VII. 1921.

507. . п.н. “Новин” одвертий лист Винниченка. — “Українські робітничі вісті”,

Вінніпег, 3. VIII, 1921, ч. 62, с. 4.

508. Політичне шулерство. — “Нова доба”, Відень, 19. II. 1921, ч. 8, с. 1.

509. Справоздання з подорожі на Україну. — “Свобода”, Джерсі Сіті, 3, 20, 21, І. 1921; ч. 1, 15, 16; с. 5, З, 3.

510. Спростовання. — “Нова доба”, Відень, 5. II. 1921, ч. 6, с. 6.

511. Українська Комуністична Партія (УКП) і Комуністична Партія (більшовиків) України (КП(б)У). — Відень, Бібліотека “Нової доби” ч. 27, 1921. 32 с.

1923

512. До Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України члена Закордонної групи українських комуністів Володимира Кириловича Винниченка ЗАЯВА. — “Червоний шлях”, Харків, VIII. 1923, ч. 4-5, с. 1191 — 119\

513. Єврейське питання на Україні. — “Нова Україна”, Прага, VII—VIII. 1923, ч.

7- 8, с. 20-31.

514. Єдиний революційно-демократичний національний фронт. — “Нова Україна”, Прага, НІ, 1923, ч. 1-2, с. 56-71.

515. . Прага, “Нова Україна”, 1923, 24 с.

Заява. — “Нова Україна”, Прага, УІІ-УІІІ, 1923, ч. 7-8, с. 286. 

517. Знаменна подія. — “Нова Україна”, Прага, VI. 1923, ч. 6, с. 8-27.

518. . Прага, “Нова Україна”, 1923. 28 с.

1924

519. Внутрішнє становище в Росії й на Україні та єдиний український револю-ційно-демократичний фронт. — “Літопис політики, письменства і мистецтва”, Берлін, 1. III. 1924, кн. 1, зш. 9, с. 131-135.

1925

520. За документальні дані (3 листування В. Винниченка з А. Приходьком у справі повороту на Рад. Україну). — “Діло”, Львів, 14. XI. 1925, ч. 256, с. 2-5.

1926

521. Небезпечні настрої. — “Діло”, Львів, 25, 26. VI. 1926; ч. 138, 139; с. 2, 2.

522. Поворот на Україну. — Пшебрам, Накл. групи української соціялістичної молоді “Вільна Громада”, 1926. 34 с.

1928

523. Лист дрібного буржуа. — “Українські вісті”, Париж, 10. III. 1928, ч. 63.

524. Відродження нації. Уривок: Мир з центральними державами (т. 2, с. 197-211). У кн; “Берестейський мир” (с. 167-178) — Львів, “Червона калина”, 1928. 319 с.

525. Одвертий лист В. Винниченка до М. Ґорького. — “Українські вісті”, Париж, 19. VII. 1928, ч. 72, С. 3-4.

526. . (Скорочено). — “Діло”, Львів, 2. VIII. 1928, ч. 170, с. 2-3.

527. . “Новий час”, Львів, 6-10. VIII. 1928, ч. 94-96.

1933

528. Лист до редакції. — “Праця”, Львів, 17. XII. 1933, ч. 6.

1934

529. За яку Україну? — Париж, Іб. в.], 1934. 43 с.

1935

530. Одкритий лист до Сталіна і членів Політбюра ВКП. — “Трудова Україна”, Прага, 1935, ч. 6-7, с. 5-8.

1936

531. За об’єднання всіх сил національного колективу. — “Новий час”, Львів, 6. V.

1936, ч. 100, с. 2-3.

532. Мета й засоби. — “Український голос”, Вінніпег, 20. VI. 1936, ч. 21, с. 4.

1937

533. Біографічні дані. — “Правда”, Вінніпег, 20, 27. І. 1937; ч. З, 4; с. 2, 3.

534. За яку Українуї Уривок: В. Винниченко про себе. — “Правда”, Вінніпег, 31. III.

1937, ч. 13, с. 4.

535. З листа В. Винниченка до одного з провідників українських

соці ял-демократі в у Празі. — “Організаційні вісті Оборони України”, Скрентон, IV. 1937, ч. 4, с. 5.

Прізвище адресата не названо.

536. З другого листа В. Винниченка до представника українських

соціял-демократів. — “Організаційні вісті Оборони України”, Скрентон, IV. 1937,

ч. 4, с. 5-6.

537. Поклик Володимира Винниченка до української трудової демократії. — “Правда”, Вінніпег, 3. XI. 1937, ч. 35, с. 1, 4.

1938

538. Перед новим етапом (Наші позиції). З передмовою К. С. [крипт. Кирила Студинського]. — Коломия, Накл. Краєвого комітету Української партії незалежних соціялістів, 1938. 40 с.

539. . Торонто, “Вперед”, 1938. 62 с.

540. Плебісцит на Україні. — “Організаційні вісті Оборони України”, Скрентон, II.

1938, ч. 2, с. 3-6.

541. Щастя і конкордизм. — “Зоря”, Сан Павльо, II—V, VIII—XII. 1938, І—VI. 1939; ч. 6-12, 22-24, 1-6; с. З, З, З, З, 3, 2-3, 3, 11-14, 20-25, 21-30, 20-26.

1939

542. Лист В. Винниченка до Екзекутиви О. У. — “Організаційні вісті Оборони України”, Скрентон, IX. 1939, ч. 7, с. 7-8.

1940

543. За державну волю України (3 листа В. Винниченка до французьких політиків). — “Організаційні вісті Оборони України”, Скрентон, Ні. 1940, ч. З, с. 4-5.

1945

544. З листів до редакції. — “Українська громадська пора”, Детройт, 20. IX. 1945, ч. 38, с. 1.

1947

545. В. Винниченко про себе й про українських “однобічників”. — “Сьогодні”, Авґсбург, XII. 1947, ч. 2, с. 4-6.

546. До всіх українських груп і громадських течій в еміграції сущих ЗАКЛИК групи українських конкордистів. — “Українська громадська пора”, Детройт, 14. VIII. 1947, ч. 33, с. 3.

1948

547. Була, є й буде. — “Українські вісті”, Новий Ульм, 28. XI, 2. XII. 1948; ч. 96,

97; с. 2-3, 3.

548. В. Винниченко про деякі невідкладні справи (3 листа В. Винниченка до Т. Осьмачки). — “Українські вісті”, Новий Ульм, 2. X. 1948, ч. 80, с. 3.

549. Голос Винниченка. Лист до редакції. — “Українські вісті”, Новий Ульм, 19, 23. VI. 1948; ч. 50, 51; с. 4, 3-4.

550. До осередку УРДП “Дунай”. — “Революційний демократ”, Мюнхен, X. 1948, ч.

1, с. 30-32.

551. Лист до редакції. — “Українська громадська пора”, Детройт, 17. VI. 1948, ч. 24, с. 3-4.

552. Винниченко проти Ґорького (До двадцятиріччя однієї дискусії, що актуальна й нині). — “Українські вісті”, Новий Ульм, 25. XI. 1948, ч. 95, с. 2-3.

553. Про свою літературну творчість на еміграції. — “Українські вісті”, Новий Ульм, 28. І. 1948, ч. 9, с. 5.

554. Розлад і погодження. Відповідь моїм прихильникам і неприхильникам. — Новий Ульм, “Наша боротьба”, 1948. 32 с.

1950

555. Маленьке пояснення. Одвертий лист до Редакції. — “Українські вісті”, Новий Ульм, 10. VIII. 1950, ч. 64, с. 2-4.

556. Непотрібний підрахунок (Одвертий лист до Редакції). — “Українські вісті”, Новий Ульм, 18. VI. 1950, ч. 49, с. 2.

1951

557. Відродження нації. Уривок: Вол. Винниченко про Керенського (т. 1, с. 308-310). — “Українські вісті”, Новий Ульм, 25. XI. 1951, ч. 94, с. 3.

558. Два спростовання. — “Вперед”, Мюнхен, 1951, ч. 1-2, 3-4; с. 11-12, 2-3.

1952

559. Відродження нації. Уривок: Постання Української Народньої Республіки (т.

2, с. 80-83). — “Сучасна Україна”, Мюнхен, 3. XII. 1952, ч. 25, с. 9.

560. Заповіт борцям за визволення. — “Східняк” (Український додаток до нью-йоркського щоденника “Новое русское слово”), Нью-Йорк, 19. VII. 1952, ч.

11, с. 3-4.

Зміст: Вступ. — Українська державність. — Дві орієнтації. — Національна Рада. — С. Петлюра. — Позиції і дії двох орієнтацій. — “Президент” А. Лівицький. — Переорганізація Національної Ради. — Д. Донцов. — Сучасні позиції українських націоналістів. — Основні умови переорганізації. У. Нац. Ради. — Нова структура Нац. Ради. — Найпевніше забезпечення самостійности Укр. Держави. — Створення миру й Світової Федерації без бомб і кривавих революцій. — Якої орієнтації триматися? — Нова програма і новий склад Нац. Ради. — Закінчення.

Надруковано Вступ і початок розділу Українська державність. На цьому друк припинено в наслідок заборони дружини покійного В-ка (див. ч. 1991).

561. Одвертий лист до т.т. комуністів і революційних соціялістів Зах. Европи та Америки (Уривки). — “Вперед”, Мюнхен, 1952, ч. 1-2, с. 3-4.

1953

562. Розлад і погодження. Відповідь моїм прихильникам і неприхильникам. — “Українське громадське слово”, Нью-Йорк, 15. VII. 1953, VII. 1954; ч. 7, 7; с. 123-129, 153-157.

1954

563. Заповіт борцям за визволення. Уривок: В. Винниченко про Д. Донцова. — “Вільна Україна”, Детройт, 1954, зб. 1, с. 54-55.

1957

564. Винниченкові листи до О. Смотрича. — “Нові дні”, Торонто, І. 1957, ч.

84, с. 14-15.

565. Листи Володимира Винниченка до Мих. Ситника. — “Нові дні”, Торонто, XI. 1957, ч. 94, с. 10-14.

1958

566. Мети й засоби. — “Вільна Україна”, Трентон, 1958, ч. 19, с. 24-28.

1961

567. Лист В. К. Винниченка до І. П. Багряного. — “Українські вісті”, Новий Ульм,

2- 9. IV. 1961, ч. 14-15, с. 1, 12.

568. . “Нові дні”, Торонто, V. 1961, ч. 136, с. 29-30.

569. Україна і представник московської літератури (Одвертий лист В. Винниченка до М. Горького). — “Народна воля”, Скрентон, 7. XII. 1961-8. II. 1962; ч. 47-50, 2-6; с. 7, 6, 6, 5, 6, 6, 5, 5, 6 (див. ч. 525).

1962

570. /з щоденника; вибірка. — “Слово”, Нью-Йорк, 1962, зб. 1, с. 413-433.

571. Листи Володимира Винниченка до Івана Манила. — “Нові дні”, Торонто, VI. 1962, ч. 149, с. 16.

1968

572. Лист голови Директорії Вол. Винниченка до комуністів світу (Одвертий лист до т.т. комуністів і революційних соціялістів Зах. Европи та Америки).

— “Батьківщина”, Торонто, 28. IX. 1968, ч. 18, с. 2, 4. (див. ч. 487).

1971

573. Володимир Винниченко про самогубство М. Хвильового і М. Скрипника. З неопублікованих записок В. Винниченка “Думки про себе на тім світі”. — “Сучасність”, Мюнхен, IX. 1971, ч. 9, с. 7-18.

574. . “Український голос”, Вінніпег, 10, 17. XI. 1971; ч. 45, 46; с. 4, 4.

1980

575. Була, є й буде. — “Українські вісті”, Детройт, 23, ЗО VII. 1980; ч. ЗО,

31; с. 2-4, 6; 2-3, 6.

576. Винниченко проти Ґорького (Одвертий лист В. Винниченка до М. Ґорького).

— “Українські вісті”, Детройт, 16. VII. 1980, ч. 29, с. 2-4, 6 (див. ч. 525).

577. Щоденник. Ред., вступна стаття і примітки Григорія Костюка. — Едмонтон-Нью-Йорк, Вид. Канадського інституту українських студій і Комісії УВАН у США для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка, 1980, 1983. 2 т.

Зміст: т. 1: 1911-1920. — т. 2: 1921-1925.

1983

578. Відродження нації. Уривок: Народе Україниї (т. 2, с. 244-248). — “Українські вісті”, Детройт, 23. І. 1983, ч. 4, с. 1.

579. Володимир Винниченко про українську державність. У кн.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Мюнхен, “Сучасність”, 1983, т. 1, с. 322-325 (див. ч. 453).

580. Деклярація Генерального Секретаріяту, оголошена Винниченком у Малій Раді 12 жовтня 1917. У кн.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Мюнхен, “Сучасність”, 1983, т. 1, с. 313-314.

581. Деклярація Директорії Української Народньої Республіки. У кн.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Мюнхен, “Сучасність”, 1983, т.

1, с. 408-412.

582. Докладна записка УЦРади Тимчасовому урядові (травень 1917). У кн.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Мюнхен,

“Сучасність”, 1983, т. 1, с. 286-293.

583. Лист до клясово-несвідомої української інтелігенції. У кн.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Мюнхен, “Сучасність”, 1983, т. 1, с. 457-462.

584. Рано втомлюватись. У кн.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Мюнхен, “Сучасність”, 1983, т. 1, с. 401-403 (див. ч. 449).

585. Революція в небезпеці! (Уривок). У кн.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Мюнхен, “Сучасність”, 1983, т. 1, с. 462-471 (див. ч.

494).

II. ПЕРЕКЛАДИ ВИННИЧЕНКОВИХ ТВОРІВ

586. Мотепіз. — “ЗуоЬосІа”, иегзеу Сіїу (ТЬе ІІкгаіпіап \Л/еекіу Зирріетепі), Аидизї 7, 14, 21, 28, 1950, N05. 32-35, р. З, 3, 2, 2.

Момент.

Прізвища перекладача не подано.

587. Нипдег. Тгапзіаіеб Ьу * * * . Іп: ТЬеіг іапб: ап апїЬоІоду оі ІІкгаіпіап зНогї зіогіез (р. 167-176). — ^гзеу Сіїу, ЗVоЬос^а Ргезз, 1964. 325 р.

ВіодгарЬісаІ зкеїсЬ Ьу В. Кга\л/сі\л/, р. 166.

Г олод.

588. А зігапде ері зобе. Тгапзіаіесі Ьу І_. Нігпа апсі й. Зїгик. Іп: Мобегп ІІкгаіпіап зіюгі зіогіез. РагаІІеІ їехї есііііоп (р. 60-77). Есііїесі Ьу Сеогде 3. N. Ьискуі. — УНІеіоп, ІІкгаіпіап Акасіетіс Ргезз, 1973. 228 р

Чудний епізод.

-рва^в ііх .в^в^р / — игт'К .р^атгав^нв врпвв

•■вар—пл*?трн АК*РКВ пвіт'вкпввккр,пв,'р .12 'та ^во^р^а

.1926

.ГНИВ .5? 11В ИПВ-П рв В^В'^ВІ'1?* ...У’рК “рТ ТІ? ЧрЧПВ...

.1926 ^упирію оркй АК*РКВ ірни^го

Чесність з собою (Нью-Йорк, 1926. 319 с.).

,рв*#ра*а -р«#'& рк -рі»).в*рар ва-п ваквкь ввака пвп ’тт 74 .1929 /вдр-пцртр,, ^крпкв .(33 'та

Бабусин подарунок (Харків, 1929. 74 с.).

.п ривки рвквв,'ввв ввивн^р вватв втквр

.ва^кирік рв дк'рнкв-варвв .*’роІ?гч&гча*’\вагч\ввамр

італійські

593. /.е Мепюдпе: сігатта исгаіпо іп Іге аіі\. (Зегіа: “Соттесііе Ііаііапе е Зігапіеге”). -— “ІМоіі е іі топсіо”, Рота, 1926, І, р. 683-712.

Брехня.

Латвійські

594. Зіаґізіі. — Ріда, М. ТіІІег, 1912. 88 І.

Оповідання.

595. ЇЇ/а/аіее. ЗіаЬзІі із кгее\лш ге\люіи2Іопаги сізіЬ\л/ез. Тиік. І. А. Віїе. — \Л/епсіеп, А. Віїе, 1913, 84 І.

Переслідувані; оповідання.

Німецькі

596. Зіпа. Еіпе ЕггаЬІипд Vоп \Л/оІосіутуг \Л/уппу1зсЬепко. Аиз сіет ІікгаіпізсНеп іїЬегзеїгї УОП ОІда Ни2аг-Ра\л/ІисН. — “ІІкгаіпізсЬе РипсізсНаи”, \Л/іеп, 1910. N0. 9/10, 11/12, $. 246-251, 278-284.

Зіна.

597. Біе ійде. йгата іп сігеі Акіеп. Еіпгід аиїогізіегіе ОЬегзеїгипд аиз сіет ІІкгаіпізсЬеп \юп Сизїау ЗресНї. — Роїзсіат, Сизіау КіерепНеиег Уегіад, 1922. 78 3.

Брехня.

598. йег меіззе Ваг ипс/ с!іе зсбмапе Рапібегкаііе. ЗсНаизріеІ іп 4 Акіеп Vоп \Л/оіосіутуг \Л/уппуїзсНепко. Еіпгід аиїогізіегїе ОЬегзеїгипд аиз сіет ІІкгаіпізсЬеп УОП Сиз^ ЗресНї. — Роїзсіат, Сизїау КіерепИеиег Уегіад [1922]. 69 5.

Чорна Пантера і БІЛИЙ Ведмідь.

599. Аизде\л/аіі/іе Епа/і/ипдеп. — СИагко\л/, Зїаа^егіад сіег ІІкгаіпе, 1930. 230 5.

ІпЬаІЇ: Нипдег. — Зіпа. — Киз ипб Сгіїип. — Ребко бег І.итр. — Зо/баіеп. — Оег Та/ізтап. — Оіе кіеіпе Вите!. — йег Ь/іпбе Кгаіі. — Мег ізі бег Реіпб? — Оег ТМеаіегипІегпебтег Багкип-3абипа}зкі}. — Оег к/еіпгиззізс/іе Еигораег.

Зміст: ГОЛОД. — Зіна. — Кузь та Грицунь. — Федько-халамидник. — “Салдатики!” — Талісман. — Маленька рисочка. — Темна сила. — Хто ворог? — Антрепреньор Гаркун-Задунайський. — Малорос-европеєць.

600. Зігепд деііеіт. Іп: Еіп Вгиппеп іиг йигз(іде ипсі апсіеге икгаіпізсЬе ЕггаЬІипдеп (5. 23-57). Аиз\л/аНІ ипсі йЬегзеїгипд Аппа-Наііа НогЬаїзсЬ. — Зїиїїдагї, Ногзї Егсітапп \/егіад [1970]. 4115.

Таємність.

Польські

601. Ороуі/іабапіа. Рггекіасі \ЛЛ С. — СЬагк6\л/, \Л/усіа\л/пісї\л/о рапзї\л/о\л/е Іікгаіпу, 1930.^263 з.

Тгезс: Со/ііпа. — Реб’ко-іоЬиі. — К!атзі\л/о. — Киї і Нгусип. — Скгміїка. — Кирпо.

Зміст: Голота. — Федько-халамидник. — Брехня. — Кузь та Грицунь. — Момент. — Купля.

Португальські

602. А Роте. “А Сапоа N0 Маг: Сопїоз ІІсгапіапоз”. Тгасіияіо: \Л/іга Зеїапзкі.

^пеіго, Сотрапіііа Вгазіїеіга сіє Агїез Сгаїісаз, 1972, р. 69-85.

Г олод.

Російські

603. Момент. — “Столичная почта”, С.-Петербург, 1907, N0. 216-217.

Момент.

604. Голод. Перевод Ф. Гавриша. — “Киевская искра”, 1908, N0. 2.

Г олод.

605. Раб красотьі. — “Нива”, С.-Петербург, 25. X. 1908, N0. 43, с. 737-740.

Раб краси.

606. Записная книжка. — “Кубанський курьер”, Екатеринодар, 8. IV. 1909, N0. 166.

Записна книжка.

607. Зина. Перевод М. Шаповала. — “Киевская искра”, 1909, N0. 44.

Зіна.

608. То, что вьіше нас. Рассказ. Перевод с украинского М. С-кая. — “Вестник ЕвропьГ, Санктпетербург, VI. 1909, кн. VI, с. 688-707.

Щось більше за нас.

609. Борьба. Авторский перевод с украинского. — [б. м.], Партия социалис- тов-революционеров, 1910, N0. 4. 63 с.

Боротьба.

610. Голод. — “Оренбургский край”, Оренбург, 1910, N0. 247.

Голод.

611. Прокламации. — “Утро России”, Москва, 1910, N0. 178.

Записна книжка.

612. Купля. Рассказ. Перевод с украинского А. Пигулович. — “Современньїй мир”, С.-Петербург, VII. 1910, N0. 7, с. 95-120.

Купля.

613. Купля и другие рассказьі. Разрешенньїй автором перевод с украинского А. Пигулович (“Универсальная библиотека”). — Москва, К-во “Польза”, 1910. 80 с.

Оглавление: Купля. — Момент. — Зина.

Зміст: Купля. — Момент. — Зіна.

614. Момент. Перевод: М. Могилянец. — “Жизнь для всех”, Петроград, 1910, N0. 7.

Момент.

615. Раб красотьі. Рассказ (С малорусского). — “Новьій журнал для всех”, С.-Петербург, IX. 1910, N0. 23, с. 59-76.

Раб краси.

616. Темная сила. Перевод Ф. Гавриша. — “Голос провинции”, Умань, 1910, N0. 111.

Темна сила.

617. Кузь и Грьіцунь. С украинского. Перевод автора (с. 3-24). — Сборник товарищества “Знание”, С.-Петербург, 1911, кн. 37. 304 с.

Кузь і Грицунь.

618. Момент. Перевод М. Мукалова. — “Океанский вестник”, Владивосток, 1911, N0. 569-571.

Момент.

619. . Из рассказов тюремной Шехерезади. Перевод с украинского М. К.

Мукалова. — Владивосток, Тип. К. А. Недзельский и К*, 1911. 49 с.

620. Собрание сочинений, т. 1. Рассказьі. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1911. 316 с.

Содержание: Момент. — Невольник красотьі. — Глумление. — Гольїтьба.

— Истинно-украинец. — Нечто большее нас. — Купля. — Странное происшествие.

Зміст: Момент. — Раб краси. — Глум. — Голота. — “Умі ркований”, та “щирий”. — Щось більше за нас. — Купля. — Чудний епізод.

621. Странная история. Перевод : А. Яр-ич [крипт. Андрія Ніковського]. —

“Одесские новости”, 1911, N0. 8337.

Таємна пригода.

622. Странньїй зпизод. Перевод К. Дальницкого. — “Закавказье”, Тифлис, 1911, N0. 1.

Чудний епізод.

623. Студент. Перевод Арк. Монгола. — “Кубанский край”, Екатеринодар, 1911, N0. 1.

Студент.

624. . “Киевская искра”, 1911, N0. 2.

625. Таинственность. Перевод К. Анищенко. — “Закавказье”, Тифлис, 1911, N0. 80, 81, 82.

Таємність.

626. Честность с собой. Повесть. — “Земля”, Москва, 1911, сб. 5, с. 1-254.

Чесність з собою.

627. Честь. Перевод Ф. Гавриша. — “Голос провинции”, Умань, 1911, N0. 2.

Честь.

628. На весах жизни. Роман. — “Земля”, Москва, 1912, сб. 9, с. 25-292.

Рівновага.

629. Ожидание. — “Новая жизнь”, С.-Петербург, XI. 1912.

Чекання.

630. Собрание сочинений, т. 2. Рассказьі. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1912. 265 с.

Содержание-* Мелоч. — Контрасти. — Таинственньїй случай. — Записная книжка. — Антрепренер Гаркун-Задунайский. — Два зпизода. — Кузь и Г рицунь.

Зміст’- Дрібниця. — Контрасти. — Таємна пригода. — Записна книжка. — Антрепреньор Гаркун-Задунайський. — Рабині справжнього. — Кузь та Грицунь.

631. Таинственность. Рассказ (Авторизованньїй перевод с украинского). — “Новьій журнал для всех”, С.-Петербург, IV. 1912, N0. 4, с. 45-74.

Таємність.

632. К своим. С украинского авторский перевод с рукописи. — “ЗаветьГ, С.-Петербург, III, IV, V. 1913; N0. 3-5; с. 11-51, 49-72, 13-45.

“По-свій!”.

633. Собрание сочинений, т. 3. Рассказьі. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1913. 305 с.

Содержание: Федька-халамидник. — Красота и сила. — Мнимьій господин. — Зина. — У молотилки. — Таинственность. — История Акимова здания.

Зміст: Федько-халамидник. — Краса і сила. — "Мнімий господін”, —

Зі на. — Біля машини. — Таємність. — історія Якимового будинку.

634. Собрание сочинений, т. 4. Рассказьі. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1913. 278 с.

Содержание: Талисман. — Хвостатьіе. — Ожидание. — Луч солнца. — Тайна (Отрьівок из дневника). Маленькая черточка. — На рабочем пункте. (Набросок). — История с Костей. — Базар (Драма в 4-х действиях).

Зміст: Талісман. — Хвостаті. — Чекання. — Промінь сонця. — Тайна (Виривки з щоденника). — Маленька рисочка. — Хто ворог? (Нарис). — Кумедія з Костем. — Базар (П’єса на 4 розділи).

635. Собрание сочинений, т. 5. На весах жизни. Роман. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1913. 292 с.

Рівновага.

636. Талисман (Рассказ). — Первьій альманах изд-ва “Союз”, С.-Петербург, 1913.

324 с.

Т алісман.

637. Заветьі отцов. — “Земля” Москва, 1914, сб. 14, с. 99-286.

Заповіт батьків.

638. Честность с собой. Повесть. — Мюнхен, Изд. Г. Мюллера, 1914. 349 с.

Чесність з собою.

639. Босяк. С украинского. Перевод автора с рукописи. — “Ежемесячньїй журнал”, Петроград, М-Х. 1915; N0. 6, 7, 8, 9-10; с. 21-33, 34-48, 35-43, 115-122.

Босяк.

640. Собрание сочинений, т. 2, изд. 2. Рассказьі. Перевод с украинского. —

Москва, Московское кн-во, 1915. 248 с.

Зміст: див. ч. 630.

641. Собрание сочинений, т. 6. Рассказьі. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1915. 259 с.

Содержание: Радость. — Олаф Стефенсон. — Те день. — Обручение. — Победитель. — Цепи.

Зміст: Радість. — Олаф Стефенсон. — Терень. — Заручини. — Переможець. — Ланцюг.

642. Собрание сочинений, т. 7, ч. 1. Божки. Роман. Авторский перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1915. 244 с.

Божки.

643. Собрание сочинений, т. 8, ч. 2. Божки. Роман. Авторский перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1915. 244 с.

Божки.

644. Ложь. Пьеса в 3 д. — Москва, Изд. С. Ф. Разсохина, 1916. 50 с.

Брехня.

645. Собрание сочинений, т. З, изд. 2. Рассказьі. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1916. 276 с.

Зміст: див. ч. 633.

646. Собрание сочинений, т. 7, ч. 1, изд. 2. Божки. Роман. Авторский перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1916. 245 с.

Божки.

647. Собрание сочинений, т. 8, ч. 2, изд. 2. Божки. Роман. Авторский перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1916. 245 с.

Божки.

648. Хочу! Роман. С украинского. Перевод автора с рукописи. — “Земля”, Москва, 1916, сб. 18, с. 5-258.

Хочу!

649. Записки Курносого Мефистофеля. Роман. С украинского. Авторский перевод с рукописи. “Земля”, Москва, 1917, сб. 20, с. 5-269.

Записки Кирпатого Мефістофеля.

650. Собрание сочинений, т. 4, изд. 2. Рассказьі. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1917. 253 с.

Зміст: див. ч. 634.

651. Собрание сочинений, т. 5, изд. 2. На весах жизни. Роман. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1917. 246 с.

Рівновага.

652. Собрание сочинений, т. 9. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1917. 271 с.

Содержание: Ложь. — Черная пантера. — Пригвожденньїе.

Зміст: Брехня. — Чорна Пантера і Білий Ведмідь. — Пригвождені.

653. Собрание сочинений, т. 9, изд. 2. Перевод с украинского. — Москва, Московское кн-во, 1918. 225 с.

Зміст: див. ч. 652.

654. Закон. Пьеса в 4-х действиях (Перевод с украинского). — Берлин, Изд-во

“Возрождение”, 1922, 94 с.

Закон.

655. Записки Курносого Мефистофеля. Роман. Авторизованньїй перевод с украинского Р. В. — Берлин, Изд-во Ольга Дьякова и К°, 1922. 268 с.

Записки Кирпатого Мефістофеля.

656. Талисман. Перевод с украинского Р. Винниченко. Вместо предисловия, В. Винниченко. (Библиотека “Сполохи”). — Берлин, Изд-во Е. А. Гутнова, 1922.

96 с.

Талісман.

657. Честность с собой. Повесть. — Берлин, Изд-во Ольга Дьякова и К°, 1922.

349 с.

Чесність з собою.

658. История с Костей. Рассказ. — Москва, “Земля и фабрика”, 1926. 32 с.

Кумедія з Костем.

659. Кузь и Грьіцунь. Рассказ. Перевод с украинского автора. — Москва, “Земля и фабрика”, 1926. 29 с.

Кузь та Грицунь.

660. Ожидание. Рассказ. — Москва, “Земля и фабрика”, 1926. 32 с.

Чекання.

661. Победитель. Рассказ. Перевод с украинского. (Универсальная библиотека, N0. 153). — Москва, Гос. изд-во, 1926. 64 с.

Переможець.

662. Радость. Рассказьі. Перевод с украинского. (Универсальная библиотека, N0. 159-160). — Москва, Гос. изд-во, 1926. 92 с.

Радість.

663. Федька-халамидник. Рассказ. Перевод с украинского А. Алтаева. — Москва, “Земля и фабрика”, 1926. 44 с.

Федько-халамидник.

664. Обручение. Повести и рассказьі. (Украинские писатели в русских переводах). Вступительная статья Анд. Речицкого. — Харьков, Изд-во ВУСПС “Украинский рабочий”, 1927. 322 с.

Содержание: История Акимова здания. — Обручение. — Радость. — Терень. — Купля.

Зміст: історія Якимового будинку. — Заручини. — Радість. — Терень. — Купля.

665. Записки Курносого Мефистофеля. Роман. Перевод с украинского. Под ред. И. Айзенштока. С предисловием В. Юринца. — Харьков, “Пролетарий”, 1928. 270 с.

Записки Кирпатого Мефістофеля.

666. Солнечная машина. Роман. Авторизованньїй перевод с украинского Р. В. Предисловие Н. Демченко. — Харьков, Гос. изд-во Украиньї, 1928. 622 с.

Соняшна машина.

667. Борьба [Рассказьі]. Перевод с украинского под ред. Е. Приходченко. — Москва, Гос. изд-во, 1929. 259 с.

Боротьба.

668. Талисман (Рассказьі). Перевод с украинского под ред. Е. Приходченко. (Творчество народов СССР). — Москва, Гос. изд-во, 1929. 289 с.

Талісман.

669. Федька-халамидник. Рассказ. — Москва, Гос. изд-во, 1929. 48 с.

Федько-халамидник.

Словацькі

670. Ґарізку Рікпозе/ю Меіізіа. — Вгаїіз^а, ІМагосіпі уусіауаїеізка зроіоспозї, 1933.

Записки Кирпатого Мефістофеля.

Татарські

671. Екі Агдабаз. Тегсуте ісіеп: І. ВЄ§ЄУІІ. 1§сі ме кеЦу куїуЬхапезі. — Огьт ^еVІеї Мезгііаїь [Симферопіль, 1929. 25 с.].

Кузь та Грицунь.

672. Козі і/апьд, Ьа§ьпа кеідеп/ег. СЄУІГЄП: V. Утегої. І§сі че кеііу куїуЬхапезі. —

Огьт Ое\/Іеї Мезп'іаіь (Симферопіль, 1929. 18 с.].

Кумедія з Костем.

Французькі

673. Аи зоиіііе без Vепіз, без Vепіз іигіеих (Тгасіисїіоп сіє Гикгаіпіеп). — “ІЖгаіпе пош/еііе”, Рагіз, 31ЛЛ- \М\\. 1929. по. 1. 8.

Віють вітри, віють буйні.

674. Аи зоиіНе без чепіз, без УЄПҐЗ іигіеих. Тгасіиії сіє Гикгаіпіеп раг Зиііеїїе Рагу. — “І\Іош/еІ аде”, ^еVие тепзиеііе де Шегаїиге еї сіє сиїїиге, Рагіз, IV. 1931, по. 4, р. 326-330.

Віють вітри, віють буйні.

675. А!ои\/еаи соттапбетепі, готап. Тгасіиії сіє Гикгаіпіеп раг Зигаппе Оауопї. — Рагіз, Есііїіопз сіез Ргеззез сій Тетрз Ргезепї, 1949. 378 р.

Нова заповідь.

Чеські

676. ІЄ2. Огата о 3 сІеіз^/ісН. 2 икга]іпзїіпу ргеіогіїа М. НогЬас^зка. — РгаЬа, V5е5VІї, 1920. 88 з.

Брехня.

677. Сегпа Ратега а В'ііу Мебчеб. РгеІ. К. КгаІ. — РгаИа, В. ЬШісек, 1922. 73 з.

Чорна Пантера і Білий Ведмідь.

678. АпагсЬізіе'{РОСХІУОЗІ к зоре); готап. РгеІогіІ ^гоз^ ЙеГіак. — РгаИа, Котипізїіске кпіЬкиресїі а пакіасіаїеїз^/і Р. Неїтап, 1922. 250 з.

Чесність з собою.

679. ЗіиРепІ. РгеІ. V. СЬап/аї. — РгаНа, \/ііТтек [з. сі.] 99 з. Студент. .

https://fantlab.ru/blogarticle37402

Примечание:

Роман-трактат написан в 1933-36 г.г. Автором произведению дан подзаголовок: «исторический роман будущего».

Текст произведения хранится, — вместе с архивом В. К. Винниченко, — в Колумбийском университете США. Авторизований переклад російською роману “Вічний Імператив” у машинописі, що зберігається в рукописному відділі Колумбійського університету (США).

По последним данным, теперь — в архиве УВАН в Нью-Йорке https://uvan.org/contact/

Вместе с романами «Лепрозорій» и «Слово за тобою, Сталіне» составляет неформальный авторский цикл программно-концептуальных произведений, названных автором «реалистично-символическими».

Весь авантюрный антураж произведения привлечён для поиска и демонстрации возможностей «третьей силы», — противовеса «двум страшилищам ХХ в.», — капитализму и коммунизму. Этим концептуальным антиподом является акордизм (впоследствии названный конкордизмом). Автор верил в возможности морального совершенствования человека и принципиальную достижимость общественной гармонии.

По мысли писателя, полная гармония «я» и «мы», — индивида и коллектива, — является законом природы, — в е ч н ы м и м п е р а т и в о м.

https://fantlab.ru/work306078

У підрозділі 3.1. „Проблема стосунків у системі „колектив-індивід” (роман „Вічний імператив”)” увага зосереджена на характеристиці Винниченкової художньої моделі, в якій утілена ідея акордизму (вічного імперативу), що покликана розв’язати проблему взаємин між колективом та індивідом. Настанова митця на популяризацію цієї ідеї та її апробація активізували такі жанротвірні чинники як композицію, наративні моделі, життєвий матеріал, що посилювало форму соціально-ідеологічного роману. Персонажі твору привнесли в роман багатоголосся ідейно непримиренних наративів та зіткнення позицій, що надало твору рис роману-диспуту. У творі наявні риси фантастичного (екран пам’яті, „радіо-пушка”) та авантюрно-пригодницького (хронотоп дороги, мотив випробування) романів. Композиція твору будується на полеміці з ідеологіями існуючих режимів з позиції авторської концепції перебудови суспільства. Вона складається з викриття тотальної ідеї (антиутопійна ознака роману) й популяризації нової світоглядної системи акордизму, яка покликана повернути людство до природи, узгодити колективні та індивідуальні інстинкти, позбавити світ ворожнечі й панування (утопійні жанрові риси). За рахунок обрамлення й вибору оповідача з майбутнього (носія „історичної пам’яті”) письменник представляє ідею акордизму як прогностично нову модель світу, тим самим через оповідача він утілює ідею віри в краще майбутнє. До подібного принципу композиції („спогади з майбутнього”) звертався і Ю. Яновський у романі „Майстер корабля”, головний герой якого висловлює позицію про відповідальність кожного за майбутнє.

У „Вічному імперативі” персонажі є носіями певних ідей і стоять на протилежних позиціях: професор філософії, акордист Даніель Брен, художник-індивідуаліст Моріс Брен, прихильник фашизму, за колективізм – Поль Брен. Через ідеологічні диспути персонажів твору, експресивно-символічні образи Іванища, Івана автор проводить гіпотезу про витоки невлаштованості соціальної дійсності, які пов’язує з неправильним харчуванням; викриває захисників ідеї „дискордиського” світу комунізм-фашизм-капіталізму та релігію, їхню неузгодженість у різних сферах життєдіяльності, що зумовило перетворення колективу на „жорстокого бога-ідола”, який вимагає страшних жертв від індивіда. Роздумуючи над проблемами соціальної дійсності, озброєння, насилля і панування, соціальної нерівності, В. Винниченко у центр роману ставить не нову для нього проблему стосунків у системі „колектив-індивід”, до якої звертався у творах „Голота”, „Великий молох”. До розв’язання цієї проблеми він підходить з позицій акордизму, індивідуалізму, колективізму, які апробує за рахунок моральних випробувань, ризикованих ситуацій. Митець доводить, як важко втілювати теорію в життя, як трьом носіям соціальної ідеї (Даніелю, Морісу, Полю Бренам) не вдається бути відданими їм до кінця. Проте через саможертовну діяльність Даніеля Брена, самогубство короля Франсуа ІІІ та вчинок Моріса письменник стверджує ідею гармонії інтересів колективу й індивіду, бо це, на його переконання, віковічний закон природи.

За допомогою міфологічного прийому було визначено Винниченкову художню модель Всесвіту. Опозиція космос / хаос визначає біполярність художнього світу його твору: все, що було до геологічної катастрофи, – це первозданний, сакральний світ, золотий вік історії людства. А геологічна катастрофа зруйнувала порядок, внесла хаос, який не завершився до цих пір. Неприйняття світу таким, як він є, неприйняття начал моральної світобудови ідентифікується у літературній традиції з однією з ранніх форм критики релігійних уявлень – богоборством. Такими бачаться герої-богоборці творів Дж. Мільтона „Загублений рай”, Дж. Байрона „Каїн”, У. Годвіна „Мандевіль”. У В. Винниченка не приймають установленого світового розподілу, борються з ним і одночасно заперечують його брати Брени Даніель, Моріс, Поль. Даніель Брен як репрезентант нової світоглядної концепції акордизму зіставляється із Дон Кіхотом, який постає поборником моральних начал і водночас своєрідним Деміургом створеного ним світу. Моріс асоціюється із Мефістофелем, деструктивність якого спрямована на моральні засади недосконалої дійсності. Вони шукають рівноваги для себе і для оточуючого світу. У митця ідеальний світ, космос – це засоби утвердження ідей гармонії людини й природи, ідеального колективу, інтереси якого узгоджуються з індивідуальними; принципів харчування сировиною, розбудови „Ліги щастя на Землі”. Ідея „вічного імперативу” постає авторським міфом про „узгодженість всесвіту”.

До розкодування філософського закону художнього світу письменника ведуть два місткі концепти: „колектив” (вічний імператив) / „Іванище”. Автор критикує Молох, Іванище, як явище, що виникло внаслідок соціального прожектерства – реформування „будучих людей”, про що він пророче застерігав у „Великому Молоху”. Іванище – це збір масових індивідів, людей-маси, індивідів з масовою свідомістю, яких витворили сучасні диктатури (комунізм, фашизм) як об’єкт маніпулювання. Іванище (Молох) – це і негативне ставлення до сучасного колективу, який поглинає особистість, робить її безвольним автоматом; це влада певних елементів, які підпорядковують своїм особистим інтересам інших. „Колектив” же має формуватися з особистостей, а не з безособової маси. В. Винниченко наголошує, що людина, самостійно осмисливши себе і своє оточення, самостверджується, лише узгоджуючи свої потреби з інтересами колективу. Гармонія індивідуального й колективного без насильства – то результат утопійного типу свідомості художника.

ВАРДАНЯН МАРИНА ВОЛОДИМИРІВНА. СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНІВ В. ВИННИЧЕНКА 1930–40-х рр.

***

„ВІЧНИЙ ІМПЕРАТИВ”

„Вічний імператив” — роман-трактат, написаний ніби з позицій того далекого майбутнього, неозначеного часу ІІІ-го тисячоліття, коли подорож на Марс стала рівнознач¬ною сучасній прогулянці до Фльоріди. Наше життя нічим не подібне до життя людей того періоду, коли кожна лю¬дина на будь-якому клапті землі уже почувала себе дома.

Винниченко дав своєму творові підзаголовок „Істо-ричний роман майбутнього”. Автор зробив спробу погля-нути очима письменника тієї доби на життя людей давно- давно минулої для нього епохи — першої третини ХХ-го століття. Головні події роману проходили у Франції, ча-стково в Німеччині, а їх відгомін хвилював більшість дер-жав земної кулі.

„Вічний імператив” — великий коментар від першої особи-оповідача з радіяльними монологами та діялогами персонажів. Він є ніби роман-кінофільм, що передається з світової центральної станції на подесятереній швидкості апаратів майбутнього. Людство вже перебуває на такому рівні свого розвитку, що кордони країн минулого та кон-трасти їх розмірів — прадавній анахронізм. Тому роман має загальнолюдську тему.

У великій кількості фантастичних романів погляд спрямований у майбутнє. У романі нашого автора навпа¬ки — з майбутнього в сучасне життя. Правда, він має ли¬ше детективно-авантурні моменти. Охоплений у романі шматок життя передається через усі апарати пришвидше-ного сприймання. Коментатор проводить щіточкою по екрані пам’яті тих, що сприймають пересилання: він по-яснює їм забуті деталі зображуваного. Все дивне, примі-тивне: міста — задимлені наростні-муравлища, одіж, ек-зальтовані розваги, спосіб харчування та наявність гро¬шей. Кумедні кордони, війни, ідоли ХХ-го століття, вар- ьаризовані видовища, марші та антагоністичні зборища- Іванища.

Твір виразно ідеологічний і написаний на заздалегідь визначену тезу: у конфлікті двох Іваниіц (капіталізм — комунізм) появляється третя сила — акордизм.

Роман задумано 7 червня, розпочато писати 1 серпня, а закінчено 16 листопада 1935 року. Опрацювання роману закінчено 11 січня 1936 року. Разом 7 місяців і сім днів. Твір має 345 сторінок.

Зміст: після показу дивовижних кордонів різного розміру держав земної кулі першої третини ХХ-го століт¬тя та їх гонитви за першість володінь, коментатор зма¬лював столицю однієї з них: обкутані димом контури мі¬ста, будинки-коробки, економіка, всемогутність значків- грошей, публічні розваги, побут та півголодні втікачі біля вітрин. Журналіст Шварцман ■— утікач від Гітлера, інже-нер радіотехнік Акімов — від Сталіна, також бідують.

Французький уряд прийняв їх пропозицію на винахід ра- діо-гармати, що за потиском ґудзика приносить масову смерть і руїну на тисячі миль, наприклад, на віддаль Па-риж—Нью-Йорк.

На одному з видовищ познайомилось двоє молодих людей, які жартівливо відрекомендувались фашистами. Того ж дня, уже на вечірньому побаченні, Нінета Дюваль передала Анрі Котто підслухану дома таємницю про ра- діо-гармату, а він її через півгодини розповів своєму провідникові-комуністові. Світ, довідавшись про новину, здригнувся. Кожний уряд лицемірно (нібито з уваги на світову безпеку) застерігав собі право володіння вина-ходом.

Рід Бренів — вузол протиріч у Франції, в якому пере-хрещуються головні лінії фабули роману. Три талановиті брати Брени: Данієль — відомий професор філософії, друг короля і провідник акордистів; Поль — мільйонер, прем’єр уряду й архітект закулісно готованої диктатури фашизму; Моріс — зубожілий маляр-індивідуаліст. Доч¬ка Данієля Сюзанна (вона ж Нінета, Сімона) — молода комуністка, а син Робер — фашист. У Поля є дочка Елен, що з нею має одружитись Робер. Моріс — самотній. Більшість з них стоїть на смертельно протилежних позиціях. їх залізна аргументація — результат авторово¬го знання французької інтелігенції, політичних систем, зо¬крема диктаторської догматики і демагогії, змодернізо- ваних деспотій та їх кривавої практики.

Підтема брат-на-брата вирізьблена клясично й най-повніше. По своїй несамовитості вона нагадує братів Ка- рамазових з роману Достоєвського. Три партії, що про-вадять боротьбу, майстерно вплетені в напружений сюжет.

Німецькі фашисти викрали винахідників. А фран¬цузькі комуністи, за участю Сюзанни й Анрі, організували збройне схоплення винахідників у Берліні з наміром пе¬редати їх Москві. Знаючи про це, Робер скористувався з нападу і з своєю групою вихопив із перехресного вогню винахідників та привіз їх назад до Франції. Поранену Сю- занну німці ув’язнили.

Після того, як Данієль вилікував рослинною їжею ко-роля, той сприйняв акордизм1 і почав його запроваджу¬вати у Франції. Для уникнення війни з Німеччиною Поль наказав убити винахідників, видавши вбивців за акорди- стів та комуністів, а короля примусив дати згоду на від¬речення від трону та від акордизму. Прийнявши ці вимо¬ги, король ради спокою нації вчинив самогубство.

Щоб обезголовити і фашистів та згпобігти грома-дянській війні, Моріс пострілами поранив їхнього вождя Поля (рідного брата). Сюзанна повернулась до Франції. Відбувається прилюдний суд над Морісом і Данієлем. Хоч і дуже побитий, але Моріс не жаліє свого вчинку: ради колективу, як і король, він завжди готовий на смерть тисячократно... Його голос покривають страшні вигуки протилежних натовпів — Іванищ.

Тема роману — „Іванище” та ,,Я” (,,Ми” і ,,Я”). Гар-монія колективу та індивіда — закон природи, її вічний імператив. Підтеми; а) конфлікт капіталізму і комунізму та шукання третьої сили — акордизму; б) брат-на-брата.

Відзначимо образ Іванища в інтерпретації автора роману:

„І в а н и іц е —- це велетенське Страховище з мільярдами помацок, клітинок, найскладніших орга¬нів, всевидющих очей, всечуючих вух, всесутпє, все-могутнє, всежорстоке і всеблаге, всемстиве і всеми- лостиве, всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерело життя і смерти лю-дини. Без Іванища нема нічого, порожнеча, нуль”.

Він означає величезне загострення та криваве спо-творення модерними деспотами згармонізованого спо-конвіку співвідношення особи й колективу, і' романі зро-блено мистецьку спробу відновити порушену гармонію. Образ Іванище-Іван — це освіження шляхом учуднення су-спільних категорій: колектив, „Ми”, „Я”. Його коріння сягають через попередні романи (,,По-свій!”, 1913) та дра-ми („Великий Молох”, 1907) аж до початкових творів Винниченка („Голота”, 1905).

Автор мав сильне мистецьке відчуття законів приро¬ди і вважав, що людині в ній належить дуже скромне мі¬сце. Вона мусить погоджувати з природою все своє жит¬тя, а не бундючно проголошувати себе її царем. Не інтелек¬тові, зарозумілому паничеві, віддає перше місце письмен¬ник, а віковічному інстинктові людини.

Винниченко друкувався у французьких літературних журналах3 та брав участь у міжнародніх літературних кон-курсах. Умовою одного з них (Париж, 1936) було, щоб тема твору була інтернаціональною. Якраз задум тодіш-нього його роману повністю відповідав цьому. Буде ло¬гічно припустити, що автор модифікував твір відповідно до вимог конкурсу, але без радикальних змін.

У „Щоденнику” від 7 червня 1935 року письменник за-нотував уже процес, а не початок обдумування роману. Після фізичної праці у винограднику він зазначив:

„Решту дня ,просвяткував’, обдумуючи то деякі

листи, то ,Бога-Іванища’.”4

Воно часто проходить і під час фізичної праці:

„Бешування молодого винограду й обдумування

„Бога-Іванища” — 4 год.(ини)”.5

Наступного дня маємо точне повторення запису з по-переднього числа, але з доданим знаком(?), який напевно означав, що автор обдумував ще й інші назви для роману. Подібні записи провадяться майже щодня. Але вже на по-чатку серпня 1935 року занотовано:

„Початок нової праці:

(Бог-Іванище?

Радіо-Гармата?)

Господь Бог-Іванище — З1/^”.®

Зрозуміло, що наявність трьох назв роману говорить

а ІЧоиуеІ А§е. ІЧитйго 4, Аугії 1931.

4 В. Вішннченко. „Щоденник”, ч. 24, 7 червня 1935, стор. 171.

5 Там же, 11 червня 1935, стор. 175.

0 Там же, 1 серпня 1935, стор. 228.

про шукання однієї. Ввесь час відбувається докраю на-пружене писання твору, мерещаться успішні надії:

.,3а двадцять днів зроблено майже четверту ча-стину всієї праці. Отже, ще три-три з половиною та¬ких частин і робота буде закінчена. Ще, значить, сім¬десят днів. На листопад? Занадто швидко”.

Звичайне явище у Винниченка: після втоми — розча-рування і знецінення ще незакінченого власного твору. Так було з його шедевром „Соняшною машиною”, так є і з „Вічним імперативом”. Читання дружині вже написа¬ної частини роману:

„Як і раз-у-раз, немов би після того якесь спу-стошення, розчарування: вся праця здається тепер менш вартою роботи, нецікавою, нецінною. Виникає думка: чи варто далі писати її?”.

А ще далі відзначена журба автора про долю роману:

„Сумніви, сумніви, сумніви. Чи варто писати цю річ? Чи варта вона чогонебудь? Чи буде корисна. Чи буде оцінена... своїм чи чужим Іванищем так, як мені хотілось би, та чи взагалі якнебудь. Та чи дійде воно колинебудь до якогонебудь Іванища? Чи не буде так само роками лежати в шухляді, як лежать уже інші праці? А коли так, то чи варто обтяжати ту шухля-ду?”.

Хоч письменника і огортають великі сумніви, але він і далі дуже інтенсивно працює над романом:

„Нічне обдумування кінця роботи — до 4 г. ран-ку”.11

І згодом, мабуть, з приємністю автор вписує у свій щоденник:

„Наближаюсь до кінця роботи. Норму в 350 сто-рінок давно перейшов, але скорочувати вже не можу. Буду стригти при обробці”.

Тут уже виразно бачимо темп надзвичайно напоуже- ної праці. Слово „стригти” говорить про постійну мето¬ду письменника опрацювання вже написаного твору.

Нарешті маємо запис про закінчення писання та оста-точно вибрану назву роману. Одна з попередніх назв пе-рекреслена і над нею написано нову, остаточну:

„Вічний імператив. Закінчення. Закінчено тільки начорно. Тепер має бути оброблення й пере¬клад на російську для перекладу на французьку”.

Після зазначеної дати з нотувань автора видно, що він майже щодня провадить „стриження” роману, готує його до перекладу французькою мовою для конкурсу. Од¬ночасно вже заздалегідь роздумує над тим як забезпечи¬ти себе від потряссння та переживання від „духовного сту¬сана” (слова Винничснка) на випадок невдачі на кон¬курсі.

У січні 1936 року Виніпіченко у „Щоденнику” вели-кими літерами радісно відзначає

„Віч(ний) Імп(ератив) — 3. Закінчення”.

Під тією ж датою продовжується запис, позначений хвилюванням та різними припущеннями письменника про твір, про себе та міжнародній літературний конкурс:

„Так, робота закінчена сьогодні, як і гадалося. ІЦе раз перечитати, дещо виправити та й бути віль¬ним. Але від чого бути вільним? Від роботи — так, але чи від клопоту, сумнівів, гадань, побоювань, на¬дій? Треба звільнитися й від цього. Так, треба себе забезпечити, треба заздалегідь обкутати себе в такий шар вати філософії, щоб той удар невдачі, який спа¬де на мене, не відчувався ніяким болем. Ну, нехай струсить трохи, штовхне, пхне, але болю, щоб не було”.

Тут варто підкреслити спробу Винниченка застосува¬ти до себе, хоч частково, теорію повної безчулости поета Вадима Стельмашенка —• героя роману „По-свій!” (1913).

З пізніших нотаток випливає, що написаний роман, конкурс, ізоляція дають Винниченкові привід до сумних роздумів та тяжких переживань про свою гірку долю пи-сьменника й людини. Він згадує свій тернистий шлях, в’язниці, поневіряння, фізичну працю для прожитку, за¬мість літературної. Громада не розуміє його, а він усе ж таки не кидає працювати для неї... Чи хоч колинебудь його недруковані твори побачать світ?

Винниченко дуже цінив ,,Вічний імператив” і вважав, що французи зроблять велику помилку, якщо не пошлють цей твір на міжнародній літературний конкурс:

„В цій речі є дещо, що могло б звернути увагу всього світу”.

Виславши , Вічний імператив” на конкурс у Парижі у французькому перекладі під назвою Ь’ІшрегаШ еіегпеї. Винниченко в той же день записав:

,,А після висилки, після остаточного закінчення праці — порожнеча й сум, як за близькими людьми, що виїхали. І тепер якийсь час буде гадання: здобу-дуть ці „близькі люди” премію, чи не здобудуть? Ко¬ли ж не здобудуть, то через що саме? Через антидик- таторський зміст? Хто зна: конкурс роблять видавці, їм треба такий товар, щоб пішов у всі країни. А моїх „близьких”, розуміється, ні в одну країну диктатури не пустять. Та, на жаль, як буде неуспіх, то довіда¬тись, через що саме, буде неможливо. А шкода. Ма¬буть, усе ж таки, мотиви відмовлення будуть ці¬каві”.

Наш автор, за невеликими винятками, не мав справ-жньої критики. Тому йому дуже хотілось знати, на випа¬док неприйняття на конкурс роману, дійсні причини від¬мови: органічні хиби твору, його антидиктаторський зміст, політичні погляди жюрі, його склад, чи протекція ко¬мусь?

Письменник, знаючи закулісні сторони жюрі, зазда-легідь мало покладав надії на успіх і тому шукав іншого шляху, щоб видати роман. Зокрема, для здійснення цього він мав намір продати частину свого терену.

Нарешті, повідомили Винниченка про те, що йому повертається „Вічний імператив”. Стало відомо, що для конкурсу вибрано іншого автора — жінку, яка до цього часу літературою не займалася...

Хоч ці всі негоди робили гнітюче враження на пи-сьменника, він, не бувши песимістом, і на цей раз опти-містично занотовує:

„Працездатність прекрасна. Коли б моє Іванище тільки хотіло, а скільки б я міг зробити, скільки сили почуваю. Та...”

Винниченко працював фізично й інтелектуально, ча¬сто по 14—18 годин на добу. Жив лише на третину варто¬сте середнього заробітку французького робітника. Хар¬чування було майже виключно рослинне.

Цей невеличкий просвіт до лябораторії народження й перших кроків „Вічного імперативу” ще раз стверджує ту тяжку, Сізіфову працю письмснниика, його тернистий шлях, при повній байдужості і навіть злорадстві багато-голового Іванища.

* *

Питання маси, що прийшла в рух у ХХ-му столітті, та співвідношення колективу й особи иригпгли до себе увагу соціологів, письменників і модерних тиранів.

Ортеґа-і-Ґассет (1Я83 -1955) у своїй праці „Бунт мас” (1930) досить грунтовно з’ясовує питання маси, зо¬крема причини її варваризації.

Трохи пізніше і в іншому аспекті цю тему опрацьо-вував Дж. Стайнбек (1902 1968), особливо в повістях:

„Небесні пасовища” (1932) та „У непевному бою” (1936). Збунтована група людей це вже нова одиниця з но¬вими грізними якостями, яких зовсім нема в окремих людей, що складають цей колектив. Цс вже єдина велика істота, з єдиними поривами.

Багато раніш, ніж згадані письменники, дуже широко й глибоко збагнув цю тему В. Винниченко (1902). З піє-тизмом ставлячись до „Ми” і „Я”, автор рішуче виступив проти викривлення людиною правильного, тисячоліттями готового природою, закону співвідношення „Я” і „Ми”.

Залежно від обставин, він акцентував то на „Я”, то на „Ми”, ніколи не забуваючи головного: їх гармонії. Абсо¬лютно відкидав насильство, хоча б і як солодко прихо¬ване.

Висвітлення цього питаня у Винниченка можна поді-лити на три періоди — три щаблі єдиного:

1. Трилогія: а) „Біля машини” (1902) — початок ви-ділення особистости з безіменної юрби; б) „Контра-сти” (1904) — мандрівна юрба; в) „Голота” (1905) — громада суверенних особистостей, що виросла з юрби.

2. П’єса „Великий Молох” (1907) — всебічний захист індивідуальности „Я” від Молоха „Ми”. Добровіль-ність — основа природної гармонії колективу й оди-ниці. Індивідуальність мусить бути сильною не для ніцшеанського перебування за межами добра і зла, а для згармонізування себе, забезпечення своєї гідно- сти, протиставлення нівеляції модерного Молоха. Зінько заперечує силування:

„Я не признаю ніяких молохів, для яких я пови¬нен приносити в жертву свою душу, своє „я”. Я лю¬дина, а не якась автоматична машина, начинена голи¬ми принципами”.

Та це не означає, що Зінько егоїст. Він таки йде на ймовірну смерть заради інших, але без примусу; в цьому випадку інстинкт індивіда збігся з інстинктом колектив¬ним — інтерес колективу став його інтересом. У цьому вся суть: вмираючи за колектив — він умирає за себе.

3. Роман „Вічний імператив” (1935), присвячений роз-глядові віковічного закону природи — гармонійності між колективом та індивідом, Іванищем і „Я”, з ак-центуванням на Іванище — „Ми”. Звідси й назва ро-ману походить.

Роман „По-свій!” (1913) — міст між другим і третім періодами.

У „Вічному імперативі” Винниченко дуже виразно підкреслив величезну дисгармонійність у практиці ХХ-го

століття: надзвичайну ґльорифікацію колектива-Іванища й одночасно неймовірну зневагу, зоологічну ненависть до окремих членів-Іванів того ж колективу. Чому?

Зневага, знущання, потоптання елементарних прав окремих Іванів та вимордовування їх, при одночасній від-даності, часто фіктивній, Іванищу („народові”) — логіч¬ний наслідок протиставлення колективу індивідові, нама¬гання знівелювати його. Коротко: це вислід викривлення гармонійности закону природи — вічного імперативу. Машинізація взагалі, механізація людини, ЇЇ змаління та загубленість сприяють всебічному зростанню бюрократії і модерному деспотизму. Звідси — трагічність індивіда, його „я” у ХХ-му столітті. Звідси такий біль і турботи письменника про долю людини.

Герой „Вічного імперативу” маляр Моріс Брен нама-лював на одну тему кілька картин і виставив на публічний огляд: „Іванище і я”, „Десерт Іванища”, „Богослуження”.

Це потрясаючий образ бога Молоха-Іванища на різ¬них фазах його „гуманізму”:

„Огидне, величезне страховище, що обросло дивною щетиною. ...Ах, та це ж не щетинки, а кінчи¬ки людей, кінчики голів, рук, ніг, ...це колосальна зби¬та маса людських тіл. І ця паща, і ці ями-очі, і ці ла¬пи, все це — люди, люди, люди. А це жалюгідне, кри¬хітне, голе жабеня, це „я”? Такий крихітний, такий мізерний згусточок, а як від нього віє цим жахом пе¬ред страховищем”.

Ідол перейшов багато метаморфоз, змужнів, стократ побільшився. Навіть поверх шерсти фрак носить і титу-лується Іванищем. Це божество любить людство й люто ненавидить окремих Іванів, пожирає їх. його „богослу-ження” — мільйони голів: жертви війн, революцій, авія- ції і автомобілізму.

Воно також кохається у смакових оргіях, в час яких на десерт споживає немовлят, засмажених на крові та сльозах матерів. Розриває їх ніжки як у курчат. І час від часу, розважаючись, „ощасливлює” тих же матерів —при¬мушує їх поїдати рідненьких діточок.

Леся Українка ще на початку ХХ-го століття ґрун¬товно розглянула старі засоби „аналізи людської 'маси’, що видавалась страхітливим темним чудовиськом, як ніби вже й не людської породи”, що її призначенням було служити комусь лише як середовище.

Новоромантизм застосував у літературі новий по¬гляд — однакову суверенність для кожної індивідуально- сти:

„Для п. Винниченка, як і для Гавптмана, людина маси вже не бутафорська річ, як це було в старих ро-мантиків, не манекен, щоб міряти костюми, пошиті з 'людських документів’, як це було в натуралістів, ні, у них 'людина натовпу’ — людина в повному ро-зумінні, але її не виведено з юрби, не поставлено са-мотою чи в штучну групу для художньої студії, як це було в російських реалістів, а навпаки, залишено в своєму середовищі й разом з ним висунено на перший плян так близько, що і середовище перестало вже зда-ватися тлом, розчленувавшись на рівноцінні, але не рів-нозначні фігури”.

Ніби передбачаючи необгрунтовані обвинувачення Винниченка в ніцшеанстві, Л. Українка показала, що „над-людина” Ніцше є зовсім чужою новоромантичному розу-мінню індивідуальности. Ця остання (новоромантична ін-дивідуальність) намагається вивищити натовп до свого рівня, не вибирати моральну одинокість, чи моральну ка¬зарму. Л. Українка писала:

„ ...саме з демократичного табору найчастіше вихо¬дять напади на новоромантиків за їх ніби 'надлюд¬ський аристократизм’ і презирство до 'юрби’. Справ¬жній новоромантик зневажає не саму юрбу, тобто не осіб, що творять юрбу, а той рабський дух, що зму¬шує людину добровільно зараховувати себе до юрби, як до чогось стихійного, що проковтує, нівелює, сти¬рає індивідуальність і приносить її в жертву інстинкту, отарності”.

Далі Л. Українка зазначає:

,,В „Голоті” п. Винниченко застосував головний принцип новоромантичної школи в повному обсязі”.

Зазначену методу аналізи співвідношення колективу й індивіда Винниченко табель за щаблем випробував у творах: „Голота”, „Великий Молох”, „Вічний імператив”. Згармонізування колективу й індивіда можливе без на-сильства, лише у висліді глибокого самоудосконалення людини з розумним використанням законів природи.

Герой „Вічного імперативу” проф. Данієль Брен у великому діялозі з королем на тему колектив-індивід ска¬зав:

„Інтереси нормального індивіда, Ваша Світлосте, та інтереси колективу зовсім не протилежні. ...Навпа¬ки, як і всі інші сили в людині, так і ці дві, завжди на¬магаються бути в гармонії, в погодженні одного з од¬ним. ...Інтерес колективу... стає настільки особистим інтересом, що відділити себе від колективу вже немає можливости”.

Отже, вічний імператив — це віковічний природний закон відносин індивіда та колективу, злиття інтересу „Я” з інтересом „Ми”’, без будьякого примусу. Цей імпе¬ратив є варіянтом універсального, всесвітнього закону рівноваги й погодження сил.

У творах Винниченка виразно й у різних формах роз-глядається одноіменна з його романом (1909) крилата те¬ма: чесність з собою.

У „Вічному імперативі” тему чесности з собою до¬сить ґрунтовно викладає професор Д. Брен своїй дочці Сімоні. Ні одна із Винниченкових літературних тем не мала і не має серед його персонажів і критиків такої різ¬номанітної кількости коментаторів.

У Винниченка „чесність з собою” не виправдує звих- нених, егоїстичних та кримінальних суб’єктів. Не репре-зентує вона і тих „сильних”, що стоять за межами добра і зла, яким „усе дозволено”. Початкові епатаційні форму¬лювання її (ставлення Мирона до своєї символічної матері в романі „Чесність з собою”) не дають підстав до бук¬вальної інтерпретації цього літературного засобу, чи сим¬волу. Окрім того, в літературі красного письменства до¬зволено вживати переяскравлення, гіперболу.

Цікаво зазначити, що цей філософський принцип чес- ности з собою Винниченко застосовував у власному твор-чому житті, як самозахист проти образ і нападів. Напри¬клад, за те, що він свої твори часто видавав у перекладі російською мовою, деякі українські студенти називали його зрадником, російським письменником і навіть ра¬бом. Винниченкові це дуже боліло, хоч вини за собою він жодної не почував і навіть бажав, щоб його твори вихо¬дили всіма мовами світу. Протиставляючись цим закидам, Володимир Кирилович писав:

„Цікаво, чи пригодиться мені тепер моя філосо¬фія, чи допоможе вона мені справитися з тим болем, який маю й матиму ще від усього цього? Чи варта взагалі в таких випадках якабудь філософія?

Будь чесним з собою. Так я думаю. І коли ти сам перед собою почуваєш, що ти не зробив нічого іид- кого, то май мужність перебороти біль і ясно диви¬тися в очі собі й іншим. І коли ти почуваєш, що ні розум твій, ні почування не протестують проти твоїх вчинків, то тримай спокійно й твердо голову, не до¬пускай болю”.

Часто критики, виходячи з тих чи інших ворожих партійних чи політичних наставлень, виривали з контек¬сту окремі фрази, перетлумачували їх відповідно до своєї мети і оплітали з них цілу систему обвинувачень.

Про подібні речі Винниченко писав:

„...приймаю глум, приймаю ганьбу й зневагу на свої

плечі й з тим тягарем ітиму далі.29

Ідея чесности з собою — ідея гармонійно розвиненої індивідуальности, під час свого формування в творчому думанні Винниченка пройшла два періоди й досягла більш- менш закінченого означення аж у останньому десятиріччі життя письменника, в його етико-філософському тракта¬ті „Конкордизм” (1945).

У першому періоді (1906—1926) найяскравіше ідея ця виявлена в п’єсах: ,Дисгармонія” (1906), „Великий Молох” (1907) і в романах „Чесність з собою” (1909) та „Поклади золота” (1926). Це час духового бунту моло¬дого покоління, заперечування старих, захитаних життям етичних норм і шукання нового кодексу гармонійної єд- ности особи й суспільства, „Я” і „Ми”. Це період молоде¬чо-запальних, не завжди вдалих (в аргументах і форму¬люваннях) мотивацій ідеї, але часто розрахованих на епа- тацію закостенілого в консервативних поглядах міщан¬ства. Вістря цієї ідеї було спрямоване проти лицемірства, розриву між проповіддю та її здійсненням, між словом і ділом.

Другий період (1928—1945) визначають твори: „Ща¬стя” або інша назва „Листи до юнака” (1928—1930), що є першим систематизованим нарисом майбутнього „Кон¬ко рдизму”; роман „Вічний імператив” (1936) та філософ¬ський трактат „Конкордизм” (1945).

У першому періоді ідея чесности з собою формулю-валась і проповідувалась головно в мистецьких образах романів і драм. У другому —■ вона вже є складовою ча-стиною не тільки художньої літератури, але й етико-філо- софського вчення про конкордизм — систему загальної перебудови й узгодження людської спільноти взагалі та індивіда й суспільства зокрема. Чесність з собою є одно¬часно й чесністю з іншим, з колективом. Одно з правил конкордизму говорить: будь чесний з собою — що про-повідуєш іншим на словах, у теорії, у декляраціях, те на-самперед виконуй сам.

Роман побудований головно на суспільно-політично¬му матеріалі. Автор розумів трудність цього. Але такий матеріал є органічним для його таланту. І це рятує твір. Нова, оригінальна тема, надзвичайно гостра й динаміч¬на фабула роману з свіжою образною системою, з ви¬разним емоційним забарвленням притягає увагу читача.

Подаючи процес сюжетної побудови фабулярного матеріалу, оповідач з віддалі майбутнього малює відразу коротку пряму експозицію: дивовижні кордони, давні мі¬ста з камінних коробок, задимлені понурі пейзажі, чудер¬нацькі видовища. Сновигають ті, що заглядають до роз¬кішних вітрин і можуть робити лише порожні ковтальні рухи горла. До останніх належать і два персонажі, що з них починається зав’язка роману, два голодні втікачі від двох диктатур: Гітлера і Сталіна. Вони дотепно іронізу¬ють з бундючних кличів: людина — цар природи, люди¬на — це звучить гордо.

Роман антидиктаторський. Винахідники підкреслено не арійці: ІІІварцман — єврей, Акімов — з широко роз-ставленими очима, з випнутими ескімоськими вилицями.

Зав’язка дуже прозаїчна: журналіст Шварцман і ра- діоінженер Акімов, рятуючись від голоду, запропонували французькому урядові свій винахід: радіо-гармату, що по-тиском гудзика перекидає масову смерть-руїну на інші континенти. Таємна згода уряду викликала в багатьох державах надзвичайне занепокоєння і спроби ніби з гу¬манних причин привласнити собі винахідників. Відразу ж після зав’язки ситуація стає дуже напруженою, а конфлікт усе більш і більш зростає аж до кривавої розв’язки.

Щоб умотивувати побудову роману на суспільно-по-літичному, тобто на позалітературному матеріялі (роман- трактат) та ввести його (матеріал) у мистецьке русло, Винниченко вже з самого початку широко застосовує за¬сіб учуднення. Він подає ввесь хід твору через сприйман¬ня і коментування письменника далекого майбутнього, а тему — шляхом модифікації різно трактованого взаємо¬відношення „Ми” — „Я” у грандіозний, мінливий та ба¬гатозначний образ Іванища і змалілого, змізернілого „я” — жабеняти. Або: з одного боку обросле особливою шерстю всепожираюче страховище — Іванище, а з друго¬го його жалюгідний раб-Іван. Усе це разом складає но¬вий, свіжий, рукою вправного мистця вперше намальова¬ний образ. Зображення життя людей ХХ-го століття з да¬лекої віддалі і майбутнього дуже випукло показує його вади, а критику різноманітних ,,ізмів” робить перекон¬ливою.

У „Вічному імперативі”, як і в інших недрукованих романах, головною силою є інтелігенція, ЇЇ вицвіт, навіть і король. Майстерно користуючись уже згаданим засобом учуднення, автор цілком умотивовано вплітає в сюжет долю короля Франції — Франсуа III. Данієль випробува¬ним на собі акордистським способом харчування цілком виліковує безнадійно хворого монарха. Великий монолог- лекція, а потім діялог з королем довершують успіху — король стає акордистом і вирішує оздоровити всю націю: відновити прадавній спосіб харчування — всім вживати лише сиру рослинну їжу. Це звільнило б людство від го¬нитви за нагромадженням багатства, боротьби Іванищ, війн та революцій і зрівняло б короля з найбіднішим. Люди стали б знову здоровими та радісними. Замість різних організацій (Ліга Націй), створилася б одна — Ліга Ща¬стя.

Данієль — рупор авторової теорії акордизму. Част¬ково це стосується і до Моріса — він творець малярсько¬го зображення модифікації Іванища; ризикуючи життям, клясично застосовує вияв тотожности „Я” — „Ми”. Ав¬тор, шляхом емоційного перенесення свого співчуття го¬ловному героєві та його ідеї, зумів переконливо мотиву¬вати акордизм як позитивну соціальну програму.

Професор Брен Данієль — вісь роману. Він у своїх монологах та діалогах з глибоким знанням справи обґрун-товує та формулює теоретичні основи акордизму, кри¬тично розглядає модерні деспотії та закон вічного імпе¬ративу — погодження з собою, погодження інстинкту особистого й суспільного:

„Закон погодження у собі всіх сил, що їх дала нам природа, є вищим моральним законом, вищим законом нашої поведінки”.

А ввесь рід Бренів з їхніми родовими ознаками-дета- лями (уперті сідласті лоби, вишкірена усмішка, переко¬нання аж до ножів), високим інтелектом та громадським станом, автор досить вдало поставив у центр сюжету тво¬ру. Вони — мініятюра можливого катаклізму нації. Аван- турне криваве викрадання німецькими нацистами винахід¬ників радіо-гармати робить ситуацію критично напруже¬ною. Такий же кривавий поворот їх назад (при участі Сі- 1 мони, Анрі та Робера) ще більш поляризує Бренів і на¬електризовує всю країну. Тому доречним і вмотивованим є зауваження Данієля про свій рід:

„Увесь світ тепер гризеться. Ми лише правдиво відображуємо те, що відбувається скрізь”.

Це відображення є клясичним інтернаціональним ва-ріантом трагічного брат-на-брата, а запеклістю кривавої боротьби нагадує українську родину Сліпченків з драми Винниченка „Між двох сил” (1919).

Перші заходи короля у запровадженні нового спосо¬бу харчування, ультиматум нацистської Німеччини про видачу винахідників, провокаційне вбивство їх та неспо-діване самогубство короля (заради миру у Франції) мали бути використані для встановлення диктатури партії Поля.

Акордисти, обезголовлені смертю короля, вирішу¬ють обезголовити й протилежну сторону. Заради миру та виконання імперативного закону Іванища (добровільного злиття інтересу „Я” і „Ми”) брат стріляє в брата: Моріс — у Поля... Франція врятована від кривавої боротьби Іва- нищ (громадянська війна).

Товстелезний Поль перетворився в „замотану гору тіла” з страшно зміненим обличчям, як „опорожнений обвислий мішок із товстої сірої замші”. А побитий Мо¬ріс — у „величезного кокона із бандажів з людськими ру-

нами”. Дочка і син Данієля замість того ,щоб ,,задуши¬ти одне одного в обіймах від радости, а вони готові заду¬шити від ненависти”.

Суд, „кипить людська квасоля”, вигуки, ревище Іва- ниїд. Знаменита промова підсудного Моріса:

„Я зробив, панове, те... що король зробив: я під-ставив свою голову під колесо історії, щоб зупинити його на хвилину”.30

Заради громади він уперше з радістю виконав закон Іванища — закон вічного імперативу. Не розкаюється. І щоб зупинити ті руки, що готують світове побоїще, він готовий життям своїм і своїх братів пожертвувати тися-чократно.

Відзначивши, що його сучасникам видно й зрозуміло, хто з їх предків помилявся, а хто правий був коментатор закінчив так:

„І так само нашим нащадкам буде яскраво видно, хто із нас тепер правий, а хто помиляється, чия прав¬да вмре, а чия запанує і послужить новою опорою у безконечнім вічнім будуванні чудової прекрасної споруди людського життя”.

Ц: * #

Композиція роману, розвинуті монологи-лекції, дія- логи-дискусії, особливо з королем та своїми дітьми, вмож-ливили Данієлеві критично розглянути капіталізм, кому-нізм, фашизм, відрив людини від природи, її дисгармоній-ність та віднайти акордизм — перший щабель утраченого шляху до гармонії.

У деяких монологах чи діялогах трапляються наївні, або надмірно і не на місці вжиті аргументи та заповіді (лист Моріса, 317). У певній мірі це виправдується ви-кладом з віддалі такої далекої майбутности, що потребує деталізації та частого акцентування на багатьох мотивах.

Майстерно розставлено протилежні сили, по-мистець- ки вмотивовано закулісну діяльність, авантурпий сприт,

провокацію Поля (вбивство винахідників радіо-гармати) та вміння демагогічно гіпнотизувати Іванище.

Герої протилежних ідеологій роману мають спільну рису — послідовність до кінця, до ножа: ніхто з них ніде й ні в чому не поступився. Кращі з них, здійснюючи гро¬мадський інстинкт без примусу (закон вічного імперати¬ву), ідуть заради колективу (Іванища) на смерть (акор- дист-король, індивідуаліст-Моріс). Сімона та Моріс ви¬разно зображені не лише як характери, а й особистості з повного внутрішньою свободою й незалежністю від ото¬чення.

Індивідуалізація персонажів показана їхніми зовніш¬німи прикметами (портрет, рухи, жести), психологічно та мовно: Данієль — високий, худорлявий з дитячою ус¬мішкою, модерний Дон Кіхот; король — невеликий, су¬хий та стрункий як юнак; Моріс — мефістофельська бо¬рідка; Поль — задишкуватий і з багатоповерховим під¬боріддям; королева Маргарита — музейна королева; Сі¬мона -— монгольські очі; Анрі — великі руки, широкі жов¬ті зуби, пролетарська шерстинка Іванища; Елен — великі нігті, захоплення іржавим кольором, мрією-Лопушком, що в ньому ділять кохання три-чотири особи разом; Кре- мер — обрубана (фельдфебельська) мова.

Загальний образ короля, зокрема його хвороби та метода ЇЇ вилікування, символізує хворобливість і можли¬вість оздоровлення людства, його самогубство — ілю¬страція сили суспільного інстинкту, вічного імперативу. Образ короля є першим щаблем до образу мужа найви¬щих якостей, який приведе людство до втраченого пого¬дження з вічною, чистою природою:

,,Лише той, який переломить життя людства на дві половини, що спрямує це життя зовсім в інший бік і поверне йому здоров’я, той буде єдиний у всій свідомій історії людей”.

Образ Моріса — втілення оригінального індивідуаліз¬му, свободи мистецтва від ідола опінії (що скажуть?). У критичну хвилину долі Іванища він свідомо пішов за вну-

грішнім покликом вічного імперативу: заради громади підклав свою голову під колесо історії. Мистецькі засоби роману спрямовані на максимальний вияв незалежности персонажів, їх мислення та дії.

У романі важливе місце мають ліричні відступи, звертання до читача для традиційної затримки темпу розгортання подій та вислову ставлення автора (опові¬дача) до роздумів персонажів. Вони не дуже довгі, підпо¬рядковані загальній темі й тому не порушують компози¬ції роману. За приклади можна взяти звернення Христи- ни, дружини Данієля, у справі страшної ненависти між її дочкою і сином (Сімона-Робер) на політичному ґрунті (260) та відступ про Сімопу в час її перебування в бер¬лінській в’язниці-цвинтарі (291—293), або роздум Моріса про себе, церковний дзвін та своє дитинство.

Вийшовши на вулицю, Моріс почув дзвін. Це був дзвін з церкви його дитинства. Зворушений, він зайшов до неї.

„Гм! Ця наївна напівтьма, ці розбризкані пучки вогнів свічок, ця висота бані наповнювали колись по-чуттям страху, таємности, побожности. А тепер? Гай- гай, нема страху, нема таємности... І як гулко у цій ви-соті, помітно чути, як випромінюються голоси. Сьо¬годні, мабуть, якесь урочисте богослуження. ...Але ж який чудовий і який скорботний цей жіночий сольо¬вий голос. І це легеньке тремтіння його подібне до того, коли бджола доторкається крильцями об скло. І як обережно випускає він початкові ноти кожної фрази, ніби навшпиньки входить до кімнати, де спить хвора дитина. І яка тиша”.

Варто відзначити особливу майстерність автора пе-ревтілюватись у різноманітність персонажів та зображати найтонші нюанси перетлумачений мистецтва, аргументів протилежних ідеологій (Данієль, Моріс-Сімона, Анрі). Це загострює колізії, збільшує напруження дії та динамі¬ку розгортання сюжету. Ось кілька прикладів. Данієль звертається до короля:

„О, ваша величносте, ми надто багато влади вба-чаєм у нашій свідомості і надто зменшуємо значення

нашої 'підсвідомосте. А що таке, по суті, наша свідо-мість? Та це ж немовлятко у порівнянні з підсвідомі¬стю. Вона народилась у людства п’ятдесят тисяч років тому, ну, нехай сто. Але ж це ніщо у порівнянні з міль¬йонами років існування людини на землі. Людина, ва¬ша світлосте, жила і до свідомості!. Жила, боролася, розвивалася. Хто ж керував її життям? Га? Та оця ж сама підсвідомість, ваша світлосте!”

Сімона навстіж розчинила двері своєї ненависте до брата Робера:

„Ти — брутальний, злий хам! Чуєш ти? Ти... Ти мерзенний фашист!... Брудний тип! І подумати лише, що таке створіння називається моїм братом! Це ще один абсурд капіталізму”.

Запізнившись на родинне свято Бренів, Елен зверта-ється до присутніх:

„Тато каже: добродійність — велика річ. А при-страсті і розпуста — речі дуже шкідливі. І з ними, мовляв, потрібно боротись. Але ви — хитрі, панове батьки: ви говорите про боротьбу з пристрастями тоді, коли ваші пристрасті вже постарілись і ослабли. Взагалі, ви починаєте боротьбу тоді, коли вас поки¬нули ваші вороги. Ні, мерсі за таку мудрість. Я во¬лію, щоб мої вороги не покидали мене і на старість. Я обіцюю їм не боротись з ними. Ха-ха-ха!”

„Вічний імператив” — перший роман Винниченка, що в ньому майже відсутня традиційна любовна інтрига. По¬дано лише подих кохання, що підпорядковане партійній роботі (Сімона-Анрі), або бліду, в’ялу його подобу, роз¬гублену по різних „Лопушках”, трикутниках, чи рафіно¬ваних лазнях (Елен-Робер). У романі не закохуються, а лише „роблять любов”. Механізація сексу, приправленого наркотиками, є ознакою хворобливосте дискордистсько- го суспільства.

Гідний уваги наймодернішого „гіппі” діялог Елен- Робер про шлюб-жах (94-96). Елен радо оповідає Ро- берові, що знайшла надзвичайну партнерку для їхньо¬го трикутника (кохання втрьох). А Робер хоче знати, коли ж нарешті закінчиться оце приховування їхньої лю- бови, коли відбудеться шлюб?

„Ах Боже, Робере, цс так нудно. Шлюб! Уявити собі, що ми одружені. Жах! Ніякої таємниці вже не буде. Хоч при всіх обнімайся. Я не розумію, для чого? Хіба наш „Лопушок” не затишний, не пристосований як слід для любови, навіть учотирьох? Для чого ж шлюб, я не розумію!”43

Далі Елен доводить, що шлюб зменшує радість та задоволення. А коли Робер хоче одруженням зменшити задоволення, то, мовляв, він її не любить. А якщо вже й брати шлюб, вона вимагає і після одруження свободи на трикутник, та ще й такий, що в ньому було б два муж¬чини й одна жінка (Елен).

Ця сатира на занепад любови, моралі та сім’ї веде до логічної і неминучої потреби перебудови фундаїменту життя людства, до появи нової моралі.

Один із монологів Моріса —- трагічний маніфест у захист індивіда, може бути прикладом їдкої і надзвичай¬но гострої сатири та сарказму, спрямованих на адресу „служителів Л ю д с т в а”, які в ім’я його щастя та у честь найбільшого обману — добра нащадків —• вини¬щують мільйони окремих Іванів, роздушують їх як тар¬ганів (72 — 78).

Контраст — найхарактерніша риса образної системи Винниченка. Контраст і сильне емоційне забарвлення ві-діграють дуже важливу ролю у конкретизації читачем творів нашого автора. Так само й у „Вічному імперативі” високомистецький контраст займає перше місце. Контра¬стно зіставлені всі персонажі, їх портрети, меню Бренів (68) і Данієля (71), світогляд, ідеологія та практика різ¬них „ізмів”, модифікація Іванищ, ґориля і людина, свідо¬мість і підсвідомість, світосприймання у дитинстві і в до¬рослому віці. Для ілюстрації можна взяти деякі з кон¬трастно поданих портретів. Так уже на початку роману автор уживає свого улюбленого засобу малювання пор¬третів винахідників радіо-гармати:

„Наскільки обличчя Шварцмана вузьке, гладень¬ке, як камінчик вимитий морем, настільки обличчя Акімова — широке, кругле і розпластане”.11 „Шварц- ман маленький, тоненький і ніжно випрасований у по-рівнянні з цим здоровилом з горбатою спиною, з довгими руками”.

У першого — жалюгідний тенорок, у другого — хри-плий голос.

Пізніше подано портрет подружжя Бренів (Христи- на-Данієль):

„Очі в неї... невеликі, прудкі, гострі, всевидющі. У неї трошки загострені: очі, ніс, губи, підборіддя, навіть вуха. ...він обличчям хоч і худощавий, але в овалі його є округлість, дитячість. А в її обличчі, хоч і повному, всі риси загострені. У нього очі, хоч і під¬тягнені небагато зовнішніми краями догори, великі, відкриті, ніби навіть здивовані, лише напружені, за¬клопотані, прудкі”.

Одночасно тут маємо і психологічні елементи харак-теристики героїв.

Пейзажі в романі невеликі. Вони творять тло для ра-дісного світосприймання (62), або зображують схвильо¬вану душу персонажа (176), чи стають передвісниками трагедії (230). Більші пейзажі зустрічаються зрідка. Най¬частіше вони зображують психологічне переживання ге¬роя. Кожна фраза ніби образ імпресіоністичного бачення і сприймання світу, життя, ситуації та свого стану. Ось порівнююче зіставлення Морісом теплоти будинків Швай- царії у морозні дні та холоду своєї неопаленої малярської студії-в’язниці в Парижі:

„Он яке буро-фіолетове небо. ...задимлені фа¬бричні димарі... річка... гігантська рука пам’ятника... Ось оранжевими іскрами розбризкались ліхтарі на мості. ...Вітер казиться ще сильніше. А дощ — неначе шум далекого поїзду. ...іноді камінчиками підстрибує гавкіт собаки, дрібно тарабанить дощ, в’ється золо¬

тою ниточкою далека музика... все тягнеться, трем-тить, гуде, реве і вимотує життя. А вирватись з нього теж нема ніякої надії”.

Ще один пейзаж. Нінета Дюваль, сівши на вулиці на ослінчик, хвилювалась і кудись поглядала. Вона вирішу¬вала сказати Анрі Котто своє справжнє ім’я й що вона буржуйка — дочка акордиста Данієля Брена:

„І, мабуть, не помічає ні пронизливого вітру, що залізає у рукави і морозом бігає по тілу, ні цих іржа¬во-синіх туч, із яких ось-ось хлинуть чергові потоки дощу, ні свого власного посинілого носика”.58

Як пензлем намальовано видовище, що на ньому по-знайомились Нінета й Анрі. Особливо виділяється рідкіс¬на картина похорону короля, яка закінчується досить ори-гінально — образом ридаючого Іванища:

„Так, так, ридайте оркестри, плачте сурми і бий себе в груди, бідне Іванище, бо ти ще не вмієш ба¬чити, де твоє справжнє добро”.

Символічне значення мають образи: осел і оберемо- чок сіна, фігури з шиєю жирафи й тілом бегемота (або крокодила), таргани та дзвін Моріса.

Цікавий образ підсліпуватого Іванища, що прийшло на спеціально перетлумачену для нього виставку картин Моріса:

„Сьогоднішнє Іванище досить дивне, не те зви-чайне, що буває на всіх вернісажах. Якась суміш ро-бочих кепок, богемських краваток, снобських све¬трів, напомаджених, блискучих як пляшки голів, модних елегантних капелюшків, трифранкових бере¬тиків. ...з охолодою усмішкою невігласа, який під цим сміхом приховує своє неуцтво”.

Чи не нагадує це масок Гоголя з „Невського проспек-ту”? З-поміж тропів роману виділюються порівняння, зо-крема порівняння вниз. Деякі з них оновлені й освіжені та чарують читача ніби вперше вжиті. Приклади:

„Очі, як дві зелені зірочки після дощу (ЗО). Двоє очей... ніби два крихітні маячики у морі (33). Ці дні тут (у в’язниці — С. П.) такі смертельно одноманітні, однакові, як кістяки (321). Серце починає спотика¬тися, стрибати, тремтіти, як промерзле миршаве цу¬ценя. В’язничні дні — краплі у безвість”.

Мова роману — ілюстрована й коментована оповідь від першої особи-коментатора. Вона переткана ниткою імпресіонізму та часто учуднена своєрідним баченням жит¬тя з далекої віддалі часу. Мова персонажів відповідає те¬мі, розгортанню сюжету, їх інтелектуальному рівню, го¬строті конфлікту та супроводиться мімікою і жестами. У Данієля академічна мова: науково обгрунтовані моноло- ги-лекції та діялоги-бесіди, що вмотивовані потребою критичного розгляду старих і старіючих суспільств та глибокого викладу нового способу життя. Для мови Мо- ріса характерна сильна експресія і сарказм, зумовлені за¬хистом свободи людини взагалі, а мистця-маляра зокре¬ма. Сімона по-молодечому користується дуже акцентова¬ними публіцистичними трафаретами та догмами сталініз¬му. У Іванища — рев або биття себе у груди до сліз.

Пульсацію бурхливих подій роману зображує синтак-сичний ритм фраз. Ілюструють це численні приклади. В одному з них фрази починаються шестикратно на ось, двократно на г е т ь... і цим яскраво передають криваві вуличні бої спровокованих Іванищ після смерти короля:

„Ось з гуркотом, як далекий грім, падають заліз¬ні штори великих і малих склепів та банків. Ось бур¬хливо, неначе вода... Ось несуться потяги... Ось аеро- пляни... Ось найрізноманітніші засідання... Ось юрби... Геть акордизм! Геть комунізм! Бий зрадників!! І зда¬ється, що навіть ліхтарі на вулицях блимають і трем¬тять від страху...”31

У „Вічному імперативі” слід особливо відзначити майстерне вміння Винниченка користуватися стилістични¬ми вигодами невласне прямої мови, яка місткістю, глиби¬ною зображення внутрішніх переживань, вражень та ду¬мок найбільш відповідає темі роману, її аргументації.

Візьмемо один момент із роздумів Сімони у німецькій в'язниці:

„А хвилини і години тягнуться так повільно, так тяжко, неначе старі, заржавілі кільця якогось безко¬нечного ланцюга, що його хтось тягне і тягне через цю труну. ...А головне, ніхто ж там на волі і не знає, де вона і що з нею. ...Адже вона відразу ж упала від того проклятого пострілу. Та й кому там у час тако¬го жаху було до неї?”.52

Досить умотивовано автор у романі іноді вживає цер- ковно-слов’янізмів: у прямому значенні на похоронах ко¬роля (поклав на вівтар жертви своє життя, істинне бла¬го) та в іронічному — при оцінці деспотизму Сталіна (не¬помильний кремлівський ідол та його священнослужи¬телі).

Про образну свіжість роману дають деяку уяву ось ці речення:

„Брови зібрані в одну думку (12). Арійська го¬лова... ось так і стягла губи в кисет і високо підняла брови (9). І ось раптом зірвав себе з місця і відкинув од стола в інший кінець кімнати, до вікна (42). Ди¬виться, як одразу ніжність в очах і на губах замер¬зає у колючу, холодну загостреність (45). Зелений газон, що посиланий золотими монетами дрібного листя (62). І воно, це людське зерно, це Іванище кри¬чить ось цим металевим смертним криком, ридає ось цим риданням скрипок, б’є себе у груди цим гулом гармат (320)”.

Вибір актуальної інтернаціональної теми, розгорнутий сюжет, майстерно вжиті мистецькі засоби й оптимістичний тон — це позитивні особливості роману, що доводять авторову тезу про неминуче злиття інтересу інди¬віда з громадським. Воно виникає із внутрішнього покли¬ку — віковічного інстинкту, без будь-якого насильства, а жертовно й радісно, за принципом: Іванище в мені — я в ньому.

* *

Задум автора — всебічно показати очима людини да¬лекого майбутнього життя людей першої третини ХХ-го сторіччя: примітивізм, безглуздя війн, фашизм, комунізм, диктатуру та взаємостосунки „Я” — „Ми”.

Зазначені в задумі сторони життя автор зображує у великому романі-трактаті. Кожне питання втілює в обра¬зах, діях персонажів, Іванищ, трагічному зударі боротьби партій та в постійних супровідних коментарях.

Природа вибудувала найкращі взаємовідносини осо¬би і колективу шляхом згармонізування „Я” — „Ми”. Коли це конче потрібно, „Я” добровільно віддає все, включа¬ючи й своє життя, за громаду — „Ми”. Це — вічний імпе¬ратив.

Індивідуальність ще не викристалізувалась, як на неї вже впав великий тягар наростаючої нівеляції людини ХХ-го сторіччя, викривлення закону природи. Примітивні й жорстокі диктатори, ніби в ім’я Іванищ, роблять найди- вовижніші насильства над індивідами-Іванами, знищуючи їх мільйонами.

Тим часом життя стверджує, що лише вічний імпера¬тив гармонізує людину, добровільно, без підкорення по¬єднує інтереси особи й колективу. Самогубство короля Франсуа ІІІ-го, добровільний ризик Моріса своїм життям та жертовна діяльність професора Брена — жива ілюстра¬ція до цього.

Задум і виконання роману є логічним завершенням великої ідеї захисту особи, добровільного злиття її осо¬бистого інтересу з інтересом колективу.

Семен Погорілий. Неопубліковані романи В.Винниченка. Нью-Йорк. 1981

https://fantlab.ru/blogarticle37405

***

У творах, написаних до Другої світової війни, В. Винниченко передбачав виготовлення фантастичних „смолоскипів” („Сонячна машина”), „радіо-пушки” („Вічний Імператив”) як зброї масового знищення, а після війни — ядерна бомба стала реальністю.

Колектив чи індивід? Акордизм чи деспотія?

(конфлікт роману „Вічний імператив”)

У романі ,3ічний імператив” В. Винниченко виступив із протестом проти зародження нацизму та сталінізму, які сповідують ідею панування і ворожнечі, деформують психіку особистості, руйнують узгодженість колективного та індивідуального інстинктів. Митець висунув ідею акордизму (вічного Імперативу) як альтернативу деструктивним суспільним процесам. Відтворюючи напруженість суспільного життя, моральні. злами героїв твору, він передбачає виготовлення зброї масового знищення і прагне застерегти людство від помилок. Цим і був зумовлений вибір жанру твору, за авторським визначення, — „історичний роман майбутнього”.

У „Вічному імперативі” Винниченкова сучасність обрамлюється оповіддю людини з майбутнього. Відсуваючи час нарації у майбутнє, він моделює суспільство 30-х років, яке видається,«давно минувшей зпохой человечества” . З цих позицій автор характеризує міжвоєнне суспільство, критикує його розваги, судову систему, владу грошей, уряди, мораль, братовбивчі війни, світові конфронтації. Схожі думки про ставлення людства майбутнього до суспільних цінностей XX ст. В. Винниченко висловлював у трактаті „Конкордизм”: „всі ритуали, культура і філософії, мораль релігії — все це буде викликати у наших нащадків тільки той самий пекучий біль за нас, гаряче співчуття І моторошність” . Так письменник прагнув переконати тогочасну людину і світ у переосмисленні життєвих, культурних, суспільних цінностей.

На проблемно-жанровому рівні „Вічний імператив” перегукується із твором Г. Уеллса „Сон” (1924), у якому події обрамлено у форму сну науковця Сарнака, котрий живе у сороковому столітті. З жахом розповідає головний герой „о страшной зпохе последннх в мире войн и о том, как ужасна бьіла жизнь в те времена” . Він відчув, що ніби переніс реінкарнацію: у старому світі прожив життя в особі Гаррі Мортимера Сміта, чоловіка XX століття, який мешкав у Англії. На прикладі історії його родини письменник різко засуджує сучасну йому добу: беззмістовну, цинічну, що керується безглуздими законами і мораллю, ворожнечею і війнами, безладною системою навчання і недбалим вихованням, характеризується нуждою, злиднями, хворобами, нереалізованими потребами релігійно одержимих людей, які керуються грубими тваринними інстинктами. Підсумок автора про двадцяте століття, „добу хаосу” не втішний — „зтот мир бьш болен, болен со всех точек зрения...”. Водночас він висловлює надію, що з часом світ зміниться на краще: „Сорок столетий понадобилось для того, чтобьі добиться коренньїх сдвигов в зтом мире — сорок веков труда, размьшілений, научньїх поисков, обучения, воспитательной работьі...”.

Про знайомство В. Винниченка зі „Сном” свідчить запис у його щоденнику від 25 квітня 1933 року: „Читаю Уеллса „Сон”. Перехопив мою ідею. Не можу сказати, що він її обробив так, щоб я заздрив. Та навіть і не так. Щоб я все ж таки потім колись не взявся й собі за неї” . Як і Г. Уеллс, В. Винниченко відводить провідну роль композиції, але вдається до фантастичних елементів (щіточка та екран пам’яті, „радіо-пушка”), що створює передумови для монтажної композиції. Крім того, Г. Уеллс не подає у своєму творові проектів суспільного розвитку. Натомість у В. Винниченка роман тяжіє до двополюсної моделі. Антиутопічних рис „Вічному імперативу” надають картини, сцени, мовні диспути, що розвінчують ідеї деспотії та озброєння, засуджують панування: розуму над інстинктами, людини над природою, колективу над індивідом, однієї людини над цілим народом, окремої нації над світом. Водночас проектування нової світоглядної системи акордизму, яка покликана повернути людство до природи, узгодити колективні та індивідуальні інстинкти, позбавити світ ворожнечі й панування, зробити його щасливим засвідчує наявність утопічних жанрових рис. Ідея акордизму постає прогностично новою моделлю світу, а оповідач утілює нею ідею віри в краще майбутнє.

У романі „Вічний імператив” В. Винниченко порушив цілий комплекс проблем: світового розподілу панівними системами, розгортання війни, реформування суспільного устрою, формування

нової моралі, єдності людини з природою, соціального і духовного прогресу суспільства. Проте центральною у романі є дилема колектив / індивід. Не нова для В. Винниченка проблема зазнавала розвитку. Логіку цієї еволюції простежив С. Погорілий. Дослідник визначив у творчості митця так звані „три щаблі єдиного”: 1). Трилогія: а). „Біля машини” (1902) — початок виділення особистості з безіменної юрби; б). „Контрасти” (1904) — мандрівна юрба; в). „Голота” (1905) — громада суверенних особистостей з юрби. 2). П’єса „Великий Молох” (1907) — всебічний захист індивідуальності „Я” від Молоха. Протиставлення нівеляції модерного Молоха. Роман „По-свій!” (1913) — міст між'другим і третім періодами. 3). Роман „Вічний імператив” (1935), присвячений розглядові віковічного закону природи — гармонійності між колективом та індивідом, Іванищем і „Я” з акцентуванням на Іванище „Ми” . Така еволюція поглядів В. Винниченка не лише зумовлена суспільними цінностями, які стверджувалися тією чи іншою історичною добою, а пов’язана, насамперед, з його внутрішньопсихологічними пошуками, з намаганнями знайти власну істину та реконструювати її у творах.

У п’єсі „Великий Молох” автор розгортає дискусію в колі революціонерів-соціалістів. Так звані „представники колективності” — Катря й Абстракт — відстоюють позицію підкорення людини вимогам загалу, служіння колективності — Молоху, „прекрасному, великому богу” . Зінько прагне діяти лише в гармонії волі, розуму й серця, а не з примусу обов’язку. Він відкидає ідею масовізму: „Я не признаю ніяких молохів, для яких я повинен приносити в жертву свою душу, своє „я”. Я — людина, а не якась автоматична машина, начинена голими принципами” . Водночас автор проводить думку, що лише той колектив буде досконалим, який складатиметься із самобутніх „великих Я”. До цих проблем В. Винниченко повернувся у „Вічному імперативі”, у якому проектуються різні рівні свідомості, створюються концепти- символи (Іванище, Іван, вічний імператив), авторська ідея вічного імперативу (акордизму) поглиблюється на кількох рівнях, що надає твору множинності змісту.

Слово оповідача активізується на сюжетному рівні. Адже ним передається суть суспільно-політичних подій 30-х рр. XX століття.

Рушійною силою конфлікту є гостра боротьба за світовий розподіл між силами комунізму, фашизму та капіталізму. У протистояння цих систем втручається акордизм, який виражає соціальний ідеал автора. З його позицій засуджуються війни, мораль, ідоли, озброєння. Так у романі визначається характерна риса ідеологічного роману, який увиразнюють фантастичні та авантюрно-пригодницькі елементи (хронотоп дороги, мотив випробування).

Події в романі розгортаються навколо винаходу „радіо-пушки”, зброї масового знищення („страшное средство мира и войньї, свободьі и рабства”). За допомогою неї уряди різних країн (у підтексті Японії, Англії, Німеччини, СРСР, США, Франції) прагнуть завоювати, підкорити увесь світ: „все правительства только тем и дьішат, чтобьі как можно сильнеє вооружиться, чтобьі изобрести что-нибудь такое, чего у других противников нет...”. Так В. Винниченко висвітлює розстановку суспільно-політичних сил у міжнародному масштабі, коли в конфлікт за озброєння втягуються всі уряди світу.

Суспільні конфронтації вплинули на розшарування в межах родини Бренів, які є представниками різних партій і поглядів. Вони розходяться з ідеологічних переконань, стоять на протилежних позиціях щодо стосунків між індивідом і колективом, шляхів розвитку суспільства, озброєння і миру. Родина Бренів у мініатюрі відображає суспільні антагонізми. Про це висловлювався один із персонажів твору Даніель Брен: „Весь мир тепер ь грьізется. Мьі только отражаем то, что происходит везде”.

Точкою перетину сюжетних ліній є ідея вічного імперативу. Нову світоглядну систему акордизму викладає Даніель Брен. Ця ідея покликана протистояти комунізму, фашизму, капіталізму. Її метою є повернення людей до природи, що дасть змогу кожному бути щасливим. На різних полюсах стоять дві ідеї: озброєння / оздоровлення. За рахунок моральних випробувань, ризикованих ситуацій, у яких опиняються Сімона, Моріс Брен, самогубства короля Франсуа III, саможертовної діяльності Даніеля Брена автор стверджує ідею гармонії інтересів колективу й індивіду, бо це, на його переконання, віковічний закон природи. Таким є перший, подієвий шар. Ним не збагнути В. Винниченка. Адже герої роману уособлюють певні антагоністичні ідеї. Носії абстрактної ідеї утверджують свою правду як життєвий принцип. У такий спосіб конфлікт твору стає конфліктом ідей, світоглядних позицій, що зумовлює вирішення проблем через словесні поєдинки героїв. Відтак у романі на перший план висуваються судження кількох осіб.

Наративна ситуація роману розгортає множинну фокалізацію, в якій, за визначенням О. Ткачука, „ті самі ситуації і події представляються більше, ніж один раз, кожен раз за допомогою іншого фокапштора”*. Висловлювання героїв твору виражають абсолютно протилежні думки в контексті бачення суспільних проблем. Ці висловлювання набувають інтенціальної різнослрямованості й водночас ніби взаємодоповнюються.

Зосереджуючись у творі на життєвому матеріалі, що охоплює громадську сферу суспільства, автор групує персонажів за поглядами: акордист, професор філософії Даніель Брен; художник- індивідуаліст Моріс Брен; фінансовий магнат, за переконаннями нацист, прихильник колективізму Поль Брен; комуністка Сімона; монархіст король Франції ФрансуаШ. Як і екзистенціалісти, В. Винниченко акцентує увагу на неіснуванні жодної єдиної істини, бо істин багато. Він розгортає між героями твору двобої з приводу перебудови світу за певного Ідеологією, озброєння чи миру, переваги колективного над індивідуальним (і навпаки).

Слушно наголосила М. Зубрицька, що за концепцією поліфонічності та діалогічності характеру людського мовлення М. Бахтина. роман — це „розмаїття індивідуальних голосів, які художньо організовані в тексті” . Так і у „Вічному імперативі” кожне слово має свого автора-героя з певною позицією. Словом, В. Винниченко розподіляв свої погляди між різними персонажами, що відтворює його діалектику думання, тез І доказів, передає складний процес осмислення, пізнання світу. У наратив героїв вкладені роздуми автора про суть і наслідки Жовтневої революції, реалізацію комуністичних ідей, про репресії, концтабори, голодомор, нових ідолів Леніна, Сталіна, Гітлера, Муссоліні, аморалізм капіталізму.

Водночас зі світоглядними позиціями героїв пов’язані концепти-символи колектив, вічний імператив, Іваиище, міфологеми Дон Кіхот, Мефістофель. Про персоніфікацію традиційних персонажів у творчості письменників А. Нямцу висловлювався так: „Оставаясь образами-сим волами, они

одновременно нацеляются характерними чертами современников автора, осмьісливаются как действительно люди-типьі, обладающие подчеркнутой индивидуальностью. Переноси на них морально-

психологический и поведенческий комплекси традиционннх персонажей, автор стремится создать обобщенньш портрет определенной части социального слоя общества и подчеркнуть внугреннюго связь своих героев с мифолого-литературнмми протообразами” . У В. Винниченка означені концепти, з одного боку, розкривають індивідуальний досвід, позицію героїв, тип свідомості, ставлення до світу, а з другого боку, є формою вияву авторської свідомості, що осягає сутність життєвих явищ.

Прихильником ідеї вічного імперативу виступає професор філософії Даніель Брен. Він розвиває концепцію про втрату кожною людиною внутрішньої рівноваги і гармонії з природою, про способи їхнього повернення. За Даніелем Бреном, витоки невлаштованості соціальної дійсності пов’язані з неправильним харчуванням, що бере свої початки ще з давніх часів: „Человечество отравлено с того времени, как оно бьіло вьінужденно какими-то катастрофическими причинами єсть мясо вместо фруктов”. Професор Брен доводить, що внаслідок цього відбулася „дисгармонія в усьому”, був порушений „віковічний закон” узгодженості: „Вечиьій императив”- „зто вьісший закон. Зто — инстинкт, которьім жило и руководилось человечество на протяжении миллионов лет (...). Закон согласованности в себе всех сил, данньїх нам от природу (...) И та дисгармония, в которой живет все современное общество, єсть наибольшая

безнравственность”. Із цих позицій герой викриває виразників дискордистського світу — комунізм, фашизм, капіталізм.

Спільною рисою „московського комунізму” і фашизму Даніель Брен визначає їхню неузгодженість у різних сферах життєдіяльності. В основі цих ідеологій лежать Ідея панування, диктатура, вожді й маси, терор і дисципліна, кара, страх, насилля, вбивства: „И московские коммунисгьі, и фашизм в основу своен философии кладут идею господства одних злементов над другими, то ли в организме индивидуума, то ли в организме коллектива, нации или же целого человечества”. На переконання професора Брена, обидві ідеології наслідують релігію, чим і зумовлено перетворення колективу на „жорстокого бога-ідола”, який вимагає страшних жертв від індивіда. Тому головним докором сучасним автору суспільним формаціям висувається те, що в них інтереси людини держави підпорядковують до свої вимог.

Феномени соціалізму й фашизму Даніель Брен викриває у діалогах із „революційними дітьми” комуністкою Сімоною та фашистом Робертом. Герої дискутують про реалізацію та наслідки

соціалістичних мрій у радянській дійсності, невідповідність слова ділу ідеологів соціалізму, культ сили у фашизмі.

Даніель висловлює негативне ставлення до інституту влади, співвідношення колективного / індивідуального в соціальній дійсності СРСР. Він доводить, що в радянській дійсності немає „ні свободи, ні справедливості, ні рівності, ні миру”. Невідповідність гасел дійсності („Слова о счастливой жизни одни, а действительность другая”) є характерною рисою всього радянського устрою, а, отже, ознакою дисгармонії. Так ідеологи соціалізму символізують сумбурні фігури з довгою шиєю жирафів І тулубом гіпопотама, бо. за словами Брена, „разумом они впереди всех, они рвутся вверх, но всем остальньїм существом своим, всей психикой они остаются внизу, в старом религиозном, реакционном мире”.

До подібного образу („свині з головами жирафів”) В. Винниченко звертався у ранній п’єсі „Дисгармонія”. Роблячи висновки з навколишнього життя, письменник цим образом символізував невідповідність гасел соціалістів-практиків до дійсності. Осмислюючи реалізацію соціалістичних ідей, В, Винниченко у „Вічному імперативі” доводив, що ті криваві способи, до яких вдавалися провідники соціалізму, не змінили світ на краще. Жертви революції, загибель мільйонів людей від голоду, грабежі й вбивства — все було марне, а соціалізм лише на словах залишився реформатором світу.

Фашизм осмислюється Даніелем як найвищий щабель панування однієї нації, раси над світом. У цій ідеології він не приймає ідею культу сили, способи влаштування життя, зокрема терори, насилля, ненависть до інших народів, рас, націй, гонку озброєння. Такі засади суспільства не дають людині відчуття гармонії.

З позиції фашизму й акордизму дискутують про суть щастя Поль Брен і Даніель. Щастя у розумінні ідеологів фашизму — це теж сила, дисципліна. Позиція Даміеля Брена на суть щастя інша: „Счастье — зто никакая ни сила, ни богатство, ни власть, ни даже здоровье, а равновесие всех сил, их согласованность, зто все тот же унивєреальнмй закон, что действует во всей вселеиной”. Так автор прагне довести, що стан щастя не можна досягнути насиллям, пануванням, його не дають ні гроші, ні влада. Можна бути щасливим, лише узгоджуючи фізичні й духовні сили.

Розходиться Даніель Брен з ідеологіями комунізму, фашизму і в питанні озброєння. Якщо панівні режими прагнуть володіти зброєю масового знищення аби встановити свою владу над світом, то професор Брен у дилемі світове панування / здоров’я людей пріоритети розставляє на користь людини, її здоров’я й узгодженості колективного та індивідуального інстинктів без примусу. Він стоїть на позиції, що „здоровье народа важнеє всякого господства, хотя бьі мирового". Так висловлюються гуманістичні наміри героя й автора.

Осмислюючи суспільство як дисгармонійне, Даніель Брен прагне вивести формулу рівноваги. Він ставить питання про шляхи реформування суспільства. За словами професора Брена, саме акордизм здатен протидіяти сталінізму, капіталізму, фашизму і буде „осуждением и угрозой тому образу жизни, каким они живут". Герой відкидає старі способи переулаштування світу (насилля, диктатуру, деспотизм окремих особистостей) і висуває нові — гармонію й узгодженість. В основу соціально-політичної програми акордизму він укладає режим харчування. На його переконання, зміна способу харчування, повернення людства до чистої природи створять нову епоху, в якій усі будуть щасливі. У такому світі кожен індивід відчуватиме себе часткою цілого, інтереси колективу й індивіду збігатимуться: „Я єсть частица коллектива, что коллектив — зто я. Что моя воля єсть воля коллектива”. Так система акордизму представляється професором Бреном як найвищий прояв справедливості, рівності й свободи. А сам герой виступає своєрідним образом-символом гармонійного поєднання протилежностей (інстинктів і розуму, індивідуального і колективного начал, світів природи і людини).

Проблему взаємодії суспільства з людиною осмислює митець Моріс Брен. Він прихильник теорії індивідуалізму, що спрямована проти сильнішого за індивіда суспільства. Світоглядні позиції Моріса характеризує племінниця Сімона: „Он — страшний индивидуалист. Он и против фашизма, и против монархизма, и против коммунизма”. Основним докором недосконалим суспільним устроям Моріс висуває те, що в них прагнуть знищити особистість, адже враховується все, окрім конкретного індивіда.

Ставлення до хаотичного, дисгармонійного, ворожого людині світу Моріс виражає у своїх експресивних картинах. Засобами гротеску, абстракції, деформації дійсності, підкресленої різкості її образів він зображує у своїх полотнах „людство як чудовисько” й „маленьке Я” як „мізерне, крихітне, голе жабеня” („Іванище і я”); відображує жертви людей, сльози матерів, кров, терор, насилля в ім’я колективу („Десерт Іванища”); висвітлює форми жертвоприношень (війни, революції) і малює сучасних жерців — міністрів, диктаторів („Богослужіння”). Ці риси засвідчують трагічність світовідчуття автора як художника-експресіоніста,

який, за виразом В. Мігальчинської, через „агресивні образи” прагнув „показати засобами живопису дискомфорт і триногу1 .

Незалежність від безособистісного лжеколективу — ось ідеал Моріса. У діалозі з Даиіелем Бреном взаємовідносини в системі Ми / Я розкриваються експресивно-символічними образами Іваниіце, Іван. Так виражаються життєві принципи й ставлення до суспільства Моріса Брена: „Картини?! Мои ньшешние картини? Да ними я как раз и плюю в морду вашему Иванищу ...По существу, внутри себя я не раб, как ви. я независим. Я — свободен. И никаному Иваншцу нет возможности отнять у меня зтой моей свободи!”. 1 далі: „Народ, нация, отечество, класе, у него масса всяких титулов, имен, форм, у зтого Иваниша. А главное, конечно, зто — „Че-ло-ве-че-ство!” (...) Ви ставите себе в большую нравственную заслугу служение втому Иванищу при полном равнодушии к отдельньїм Йванам...”. Моріс зображує відчуженість особистості та не погоджується прийняти таку суспільну норму. Я — центричне ставлення персонажа до світу програмує такий рівень свідомості, через який стверджується свобода індивіда в недосконалому світі. В. Винниченко разом зі своїм героєм виступає проти приниження індивіда та проводить думку про те, що людина має право на вибір і свободу. Позиція автора в аспекті заперечення обмежуючих людину формул, універсальних форм ідеології, моралі, що характерні для людини, яка відмовляггься від власної особистості наближується до ідей екзистенціалістів.

З позиції колективізму підходить до цих проблем Поль Брен. Він „голова фінансового і промислового світу”, прихильник режиму фашистів. Поль Брен доводить, що головне для нації, колективу їхня сила. На його переконання, лише озброєння дасть змогу підтримати мир. Проте власні переконання він розглядає не як диктатуру фашизму, а як патріотизм. Саме з цієї позиції у своїх міркуваннях на проблему Ми ІЯ персонаж віддає перевагу жертовності індивіда в Ім’я колективу: „Не нация для

родственников, а родственники для нации”.

В. Винниченко зобразив трьох головних носіїв соціальної ідеї: Даніель Брен — прихильник ідеї вічного імперативу (гармонія в стосунках між індивідом і колективом), Моріс Брен — прихильник індивідуалізму, Поль Брен — за колективізм. Ці теорії претендують на абсолютність розуміння дійсності. „Якщо кожна з думок, кожне з уявлень (...), — наголошувала Л. Мороз, — претендує на істинність,

то єдиною можливістю з’ясувати це є жива практика” . Братів Бренів письменник уводить у ситуації, коли випробовуються: чи можлива узгодженість інстинктів індивідуального з колективним; чи може індивід стояти над колективом; що має більшу вартість: родина чи політичні переконання; самопожертви в ім’я колективу; свободи вибору та волі.

Дієвість ідеї вічного імперативу перевіряється через іпостасі Даніеля Брена — брат і батько. У родинному колі він почуває себе самотнім, бо на противагу іншим харчується рослинною їжею. Для зовнішнього світу герой чужий, адже суспільні інституції, мораль неприйнятні для нього. Засуджуючи старі моральні приписи (брехню, неузгодженість, поневолення), герой висуває головну заповідь нової моралі — узгодженості з собою, слова з ділом. Він доводить, що не примус і закони мають визначати поведінку людини. Вона має добровільно і послідовно узгоджувати власні вчинки і слова. З цих позиції він випробовує сам себе. Герой бореться з „малою пристрастю” (бажанням палити) заради „великої справи” (ідеї акордизму). Автор відображує внутрішній конфлікт Даніеля Брена, який будь-що прагне до кінця бути послідовним.

Моральний експеримент розв’язується і в колі родини, зокрема в ситуації загрози життю найближчих людей — дітей та брата. Наслідки впливу громадського життя на взаємини в сім’ї Бренів осмислюються в двох ракурсах: із позиції матері Крістіни й батька Даніеля Брена. Зіткнення позицій відбувається через поранення й арешт доньки, комуністки Сімони в Берліні.

Даніель Брен постає як тип чоловіка-ідеаліста, за виразом В. Агеєвої, „цілковито заполоненого ідеєю-фікс” . Розшарування в родині він осмислює інтелектуально: непорозуміння батьків і дітей — як закон узгодженості („Дети, актинньїе дети (...), всегда идут против отцов. Зто — закон. Если отцьі атеистьі, дети жаждут религии (...) А все по зтому закону согласованности с собой”). Формування різного світогляду в дітей він розглядає як закономірний процес життя: „Вот тьі — коммунистка, а Роберт — фашист. А вьі — членьї одной семьи, вьіросли и воспитьівались в одинаковьіх условиях. Но жизнь вам дала разньїе данньїе вашего опьгга и знаний. И они сложились в разньїе политические и социальньїе системи”.

Крістіна Брен не вдається до подібних філософських абстракцій, вона емоційно переживає руйнування родинних цінностей:

„Разрушена семья! Из-за каких-то программ, партий, пропаганд. Разве зто не страшная бессмьіслида, не сумасшествие какое-то?!”. Крістіна порівнюється з пантерою. За темпераментом вона схожа з Ритою Каневич із „Чорної Пантери і Білого Медвідя”. Як видно, письменник вдався до колізії за улюбленим сценарієм своїх попередніх творів. В. Агеєва схарактеризувала це так: „Особливо гостро колізія виникає при перевірці вольової концепції, самозабутньої ідеї-фікс персонажа через протиборство з материнським інстинктом з відповідальністю за життя дитини” . Так і Крістіна Брен вимагає від чоловіка Даніеля переступити через переконання й звернутися по допомогу до брата Поля, попри те, що він його „політичний ворог”. Такий двобій материнського інстинкту й ідеї-фікс чоловіка розв’язується не на користь першого. Як і художник Корній із вищеназваної п’єси не бажає покинути роботу над картиною заради дитини, так і Даніель Брен не переступає через свої принципи на вимогу Крістіни врятувати дитину: „Я не могу. Он сейчас же начнет шантажировать, требовать такой платьі, что...”. Відданість ідеї акордизму змушує Даніеля Брена йти на жертву, навіть якщо нею стає рідна дитина. У даному випадку спрацьовує перевага колективного над індивідуальним інстинктом.

По-іншому розв’язується експеримент із братом Полем Бреном. У ситуації назрівання громадянської війни на вагання короля, як правильно вчинити, аби її не допустити, Даніель Брен твердо залишається на такій позиції: „Если мьі хотим сохранить мир, мьі должньї идти даже на жертвьі (...) Вечньїй закон, которьш сильнеє всех законов (...) повелевает нам заботиться об интересах коллектива. Именно коллектива, а не ближних (...), будем последовательньї до конца и в миролюбии, даже до жертв ... прочими ценностями”. Проте моральні максими не дали змогу самому Даніелю Брену заради ідеї акордизму скоїти вбивство рідного брата Поля Брена, який був „зачинщиком громадянської війни” і спровокував самогубство короля. Гору беруть почуття родинних зв’язків.

Попри тенденційність образу Поля Брена у багатьох ситуаціях розкриваються нові грані його характеру. Хоча він представляє себе диктатором, але його вчинки не завжди узгоджуються з такою позицією. Всупереч його переконанням діють відчуття родинних зв’язків. Він виписує чек, аби викупити картини брата Моріса, який знаходиться у відчаї через голод. Також визволяє небіжку з в’язниці. А в ситуації замаху брата Моріса на його життя виявляє

себе як людина не мстива, здатна на співчуття й розуміння. Водночас він прагне бути відданим своїм переконанням і справі, про ідо заявляє однодумцю: „Послушай, Роберт. Мести не надо. Моє ходатайство перед судом простить дядю Мориса. Но ... наше дело продовжить беспощадно”. Так автор відображає, що Полю Брену не вдається бути відданим колективізму до кінця.

Ідеї Моріса Брена також не знаходять примирення зі світом, на який вони проектуються. Бо, за теорією екзистенціалізму, об’єктивний світ — це дещо інертне, протиборче людині. Відчуженість героя-індивідуаліста у світі речей, субстанціональному суспільстві увиразнюється

імпресіоністичними засобами. Картини міста, надані крізь призму ефемерних вражень Моріса Брена, несуть настрої неспокою, розгубленості художника: „Все тоскливо: и зтот теноровьій печальний одинокий звон из какой-то церкви, и то, что небо синеватое, что снег на крьішах тоже синий, что стеньї домов какие- то угольно-черньїе. А зти пунктирньїе молочно-оранжевьіе линии уличньїх фонарей разве не навевают непонятную тоску?”. Мить граничної душевної напруги відтворюється й образами „буро- фиолетового неба”, „буро-етальной в гранитной ладоне речкой”, „сизой мглой”.

Ототожнюючи Моріса Брена з Мефіетофелем, трактуючи його ставлення до оточення як гру, автор іде до Ф. Ніцше в апробації ідеї індивідуалізму. Демонічне прізвисько Мефістофель, детермінове у романі „Записки Кирпатого Мефістофеля”, дає можливість говорити про улюблені образи-типи В. Винниченка. Мефістофель у письменника уособлює диявольське начало в людині. Життя для нього — це гра. Він руйнує стару мораль. Розглядає людину як утілення руйнівного й креативного начал. Така позиція не обтяжена умоглядними теоріями, моральні критерії для її носіїв не стають духовними принципами, через те вони позбавлені необхідності відповідати вимогам соціуму, що не може не нівелювати індивідуальну свідомість. Водночас В. Винниченко вбачає в цьому негативізмі не тільки деструктивні елементи, а й можливості відкривати нові шляхи для людини. Як підкреслював Ю. Лотман, „в історичній перспективі антитеза добро / зло накладається на архаїку протиставлення добра як застиглого порядку і зла в образі руйнівно-творчого начала .

Руйнуючи застиглі моральні норми, Моріс Брен водночас перебуває в пошуках шляху досягнення ідеалу, добротворчого начала. Зривання „ніцшівської маски” відтворено крізь призму

сприйняття Крістіни Брен: „Да и вообще у него много всякой умьппленности и претензионности (...) В Мефистофеля играет? И потому, вероятно, и зта постоянная, извилистая, презрительная усмешка и зтот тяжельїй взгляд из-под нависших бровей. Впрочем, иногда казалось, что все зто происходило потому, что он бьіл, по существу, человеком застенчивьім, несмельїм, изуверенньїм в себе”.

Існування людини в екзистенціалізмі — це свобода, пов’язана з постійним вибором. Адже буття не абстракція, а вільне становлення мети актів свідомості. Так і у свідомості Винниченкового Моріса час постає як теперішній-уявлюваний, а простір, що існує в цій дійсності та існуватиме в майбутньому. Тому в картині „Бій двох Іванищ” Моріс Брен, зображуючи „представників двох світів” (сучасне / майбутнє), з одного боку, виявляє трагічність свого світосприйняття майбутнього, а з іншого, усвідомлює, що мусить діяти, аби в самій дійсності знайти образи, які відповідатимуть прекрасному, нададуть Морісу внутрішньої гармонії.: „А вот в зтом и проклятие, что отвратительное мьі лучше умеем писать, чем хороше (...) Ну, вот зто Иванище, положительное якобьі, молодое, новое. Оно должно бьіть таким красивьім, таким сильньїм, могучим, чтобьі от одного взгляда на него на душе становилось весело. А тут (...) какой-то боксер, какая-то лодстриженная горилла. Дрянь, а не Иванище будущего!”. Під таким кутом зору позиція В. Винниченка близька до поглядів А. Шопенгауера про людський світ як світ страждань. Філософ наголошував, що людська дійсність надає творцеві багато матеріалу для зображення пекла, зате відтворити „небеса та їхню благодать” важко, адже „світ не дає матеріалу ні для чого подібного”'6.

У пошуках ідеалу Моріс Брен прагне змінити апокаліптичні візії, невтішні моделі майбутнього. Аби не допустити світової війни, встановлення диктатури фашизму, він скоює замах на життя брата Поля. Так він отримує віру і задоволення, що людська особистість не буде нівельована загалом, що людство матиме шанс не загинути: „Ничего ни в причинах, ни в мотивах моего поступка не бьіло личного. Не мной началась и не моим поступком окончилась борьба зтих двух миров (...) Я подставил свою голову под колесо истории, чтобьі остановить его на минутку. Мьі спасли множество других голов (...) Я поступил так, как следует, как

требовали интересьі коллектива (...) согласовано с собой (...) Не ради честолюбия, не ради славм, я сделал бьі зто, а ради вот зтой действительно божественной радости служения великому прекрасному всемогущему и всенесчастному богу нашему Иваншцу”.

Як інтелігент, творча людина Моріс Брен наближується до авторського ідеалу людини, яка діє на користь суспільству не з примусу, а завдяки власному вибору. Відповідно до трьох структур свідомості — господар, раб, вільний, які визначав представник екзистенціально-гуманістичної філософії М. Бердяєв, Моріс Брен, на нашу думку, уособлює третій тип. Філософ наголошував, що „господин єсть для себя существующее сознание, но которьій через другого, через раба существует для себя (...) Сознание раба єсть существование для другого. Сознание же свободного єсть сознание существования каждого для себя, но при свободном вьіходе из себя к другому и ко всем”1 . М. Бердяєв підкреслював, що людина мусить усвідомлювати себе вільною й духовною істотою. її свобода не є результатом необхідності, а отже це „істинна свобода” . Моріс осягає екзистенціальний статус митця. Думає, що здатен об’єднати протилежності в гармонійне ціле й досягти внутрішньої узгодженості, єдності колективного й індивідуального інстинктів. Тому і стверджує вітальність людського існування, бо відчуває себе вільним.

Отож, автор змоделював ситуації таким чином, щоб брати Брени отримали можливість реалізувати теорію в живій практиці. Це дало змогу охарактеризувати суть кожної теорії та виявило сутність кожного героя до кінця. У такий спосіб письменник розкрив внутрішній конфлікт самодостатніх, амбітних Бренів кожного з власного істиною: Даніеля — у намаганні бути чесним із собою у боротьбі зі звичкою палити та правильно харчуватися; Поля — принципового магната і чутливого до проблем близьких людей; Моріса — між поглядами вільного художника і прагненням бути з колективом. Усі вони самотні. їх не розуміє оточення. Першого не підтримує родина у прагненні до здорового способу харчуванні, його ідеї ахордизму, другий — не має повноцінної сім’ї, а у третього — відсутнє бажане визнання колективу. Так В. Винниченко доводить, як важко втілювати теорію в життя.

Апробацію ідеї МиУЯ письменник продовжив на образі молодої жінки Сімони, за переконанням комуністки. Еволюція її світогляду пов’язана із хронотопом дороги. Сповідуючи комуністичну ідею й перевагу громадського над особистим у дусі „надривних плакатних лозунгів” (С. Погорілий), вона погоджується на виконання авантюрного завдання керівного органу: викрадення іиженерів- винахідників та вбивство фашиста Кремера. Але її поранення та ув’язнення сприяють формуванню критичного ставлення героїні до дійсності, Її образ вносить у структуру наративу емоційно-оціночну складову.

Внутрішній монолог героїні демонструє інтенціальний стан розгубленості, відтворює негативну оцінку змісту суспільного розшарування за переконаннями, через які губляться не лише особисті якості людини, а й її життя: „Ведь зтот Кремер так же искренне и горячо желал добра коллективу, он также готов отдать жизнь свою за зто. Почему же они должньї убивать друг друга? Непонятно, абсурдно, дико, нелепо. Нет ли в атом какой-то страшной роковой ошибки. Вот зтот Кремер! Разве он не любит своего Гитлера и свою Германию с та кой же искренностью, верой, преданностью, как, скажем, Анри своих рабочих, крестьян, Сталина”. Роздуми Сімони про суть людини („нічого немає кращого на землі, ніж людина, навіть егоїстична, навіть злочинна”) стверджують антропоцентричний принцип письменника,

Індивідуальна рівновага у системі життєвих координат В. Винниченка стає підгрунтям удосконалення світу. Насамперед, узгодженою, пов’язаною з природою мала стати видатна особистість. Саме на проводиря митець покладав місію змінити майбутнє людства через повернення його до природи і здоров’я.

Авторські пошуки ідеального керманича пов’язані з образом- культом короля Франсуа III. У моделюванні ватажка

В. Винниченко пішов за утопістами, уявлення яких про ідеал знайшли своє втілення в образі вождя. За слушним спостереження Г. Баран, „утопісти, як і філософ-індивідуаліст Фрідріх Ніцше, що створив теорію елітарності, винятковості окремих особистостей, яких назвав „надлюдьми”, дотримуються думки, що соціальними процесами керує надособистісгь”1 . Таким винятковим, мудрим, справедливим проводирем і зображено короля.

Образ монарха подано міфологічними способами. Король одужав завдяки рослинній дієті Даніеля Брена. Віддаючи перевагу акордизму замість світової ідеї озброєння, він очолює рух Народне оздоровлення, метою якого є „дернуть здоровье и равенство сил,

физических и духовньїх, т.е. счастье нашему народу”. Тим самим, автор виразив перспективи вдосконалення суспільства, виліковність людства.

Як прихильник акордизму король сповідує рівність між ватажком і народом. Це виражається через спосіб харчування та відмову від привілей і переваг. Своїм існування він прагне дорівнятися до монахів, скромних, невимогливих у потребах, сильних духом, вірних ідеї.

Король розкривається і в ситуації самогубства. Ідеальний вождь, принципово відданий ідеї акордизму, бажає запобігти війні. Сумніви Франсуа III відтворюють роздуми В. Винниченка про тягар людини-вожця, зумовлені його власним досвідом політика, письменника. Міркування короля передаються різними засобами: алюзією до історії розстрілу російського царя Миколи II, подій Жовтневої революції; епізоди протистоянь брат на брата.

Вдається митець і до засобу символічного сну, в якому король побачив себе скляним і повним води. Він розбився і врятував місто від пожежі, тоді настав блакитний простір і радість. Цей сон спроектовано у художню дійсність — Франсуа III здійснив самогубство аби відвернути війну. Так своїм вчинком монарх засвідчує дієвість ідеї вічного імперативу, зокрема саможертовності в ім’я колективу без примусу. Через цей образ письменник прагнув довести, що індивідуальна досконалість — це запорука суспільної досконалості.

З образом короля В. Винниченко артикулював проблему проводир / маси, яку цікаво розглянути з позиції психоаналітичної теорії 3. Фройда. Так у романі масова психологія відтворюється в кількох епізодах: сценах прилюдного виступу короля, в його поглядах на сутність проводирів та обожнення їх масами; в тлумаченні Морісом Бреном поведінки натовпу як інстинкту стада; в сценах паніки народу після втрати своїх ідеологів.

3. Фройд у праці „Психологія мас і аналіз людського Я” для з’ясування масової психології вживає поняття лібідо. Психоаналітик виводить „формулу лібідозної конституції маси” з едіпового комплексу, зокрема ідентифікації, яка, по-перше, є „початковою формою емоційного зв’язку з об’єктом”, по-друге, „регресивним шляхом, ніби інтроекцією об’єкта в Я, вона стає замінником лібідозного об’єктивного зв’язку”, по-третє, „вона може з’являтися при кожній знов поміченій спільності з особою, яка не є об’єктом сексуальних первинних покликів”20. Таким чином, 3. Фройд підкреслює, що „взаємний зв’язок масових

20 Фрейд 3. Я и Оно: Сочинения / 3. Фрейд. — М.: Изд-во Зксмо; Харьков: Изд- во Фолио, 2006. — С. 805.

індивідів уже за своєю природою такої ідентифікації є важливою афективною спільністю (...), ця спільність полягає в характері зв’язку з вождем” .

Природу обожнення, закоханості юрби в короля В. Винниченко виводить із авторського права, адже влада короля є витвором маси, через що народ Його кохає й ним пишається: .ТІ — живой трофей, живой монумент их боям, их революциям. Я, наконец, их общая собственность. А люди (...) питают большую склонность к собственности, любят ее и гордятся ею”. Тлумачення описаного явища знаходимо у 3. Фройда: лібідозна структура маси зводить до розмежування між Я і Я-ідеалом та до можливого на цьому ґрунті подвійного виду зв’язку — ідентифікації і заміні Я-ідеалу об’єктом . При виборі вождя, за психоаналітиком, відбувається відмова людини від свого Я-ідеалу Й заміна його масовим ідеалом, а вождь має мати „типові якості цих індивідів в особливо гострому й чистому вигляді й справляти враження великої сили й лібідозної свободи”, що наділяє його перед масою „надсилою”2 .

Сутністю маси, за 3. Фройдом, є лібідозні зв’язки: кожен окремий індивід лібідозно пов’язаний, з одного боку, з вождем, який усіх однаково любить, а з другого, — з іншими масовими індивідами . На такий зв’язок вказує і феномен паніки: „Паніка виникає, коли маса розпадається (...) кожен піклується про себе, не зважаючи на інших” . „Якщо розривається зв’язок із вождем, — наголошував психоаналітик, — то, як правило^ розриваються і взаємні зв’язки між масовими індивідами”' . Ідеї вченого реалізовано у романі В. Винниченка, зокрема у ситуації загибелі короля Й пораненні Поля Брена. Таким є авторське відтворення феномену паніки: „И вот смотрите: через какой-нибудь час какая перемена. И те, которьіе нападают, и те, которьіе защищаются, и те, шторме неиствуют, и те, которме дрожат, — все ошеломленьї, все дезориентированьї (...) И что же далее, И кактелерь”.

„Афективні зв’язки” в масі 3. Фройд пояснює як одну з якостей: „Відсутність у індивіда самостійності й ініціативи, однорідність його реакції з реакцією всіх інших, зниження його, так би мовити,

до рівня масового індивіда” . Такому розумінню відповідає сцена проповіді короля перед юрбою, в якій оповідач відтворює вплив маси на душевний стан людини: „И вот опять зтот взрьів агшодисментов, криков, словно огромная стая испуганньїх чаек (...) ГТрофесрор Брен употребляет последнее средство: он анализирует и смеется, ибо анализ и смех всегда охлаждают: да, да, зто не более чем действие Иванища. Иванище пришло в восторг, Иванище в зкстазе от того, что с ним говорит его король (...) У-у, какой бешеньїй, громовой взрьів. Король взял за руку Брена, король ему ульїбается. Но профессор ничего зтого не чувствует и не замечает. Он не то будто мертвецки пьян, не то в горячке, не то под хлороформом. Желание дико завизжать нестерпно. Но кто-то за него в зтот момент широко растягивает его рот в ульїбку, покорно склоняет его спину ... чуть ли не посьілаег поцелуй зтому сборищу лавочников и консьержей”.

До схожого зображення впливу маси автор удається в епізоді виставки картин Моріса Брена: „А все ж таки, какая сила дана зтому Иванищу: вот даже на него, Мориса Брена, она действует, даже он чувствует зто глупое волнение от зтого наивного простодушного и лестного бормотання Иванища”. Через реакцію на картини художника В. Винниченко відтворює психологію середньої людини, людини-маси, думки, смаки якої, керовані згори, а не визначаються власними уподобанням: „Иванище любит все, что просто, несложно, понятно, очевидно: кулак, челюсти, макароньї. Но от более сложного, тонкого, не такого очевидного Иванище не приходні в бешенство зкстаза. Великих ученьїх, позтов, художников, писателей оно це часто носит на руках (...) Вот тут оно даже как будто робко, вон как скромненько движется по залу не ревет, не вопит. а тихонько перешептьіваегся. Но завтра, о завтра устами вон тех фанатиков, делающих заметки в своих блокнотах, скромно вьіскажет своє мнение. Завтра оно сердито, злобно захркжает, заворчит, залает на нахала, так непочтительно осмелившегося отнестись к великому богу Иванищу”. Тим самим, проблема ватажок / маса у психоаналізі постає як виокремлення індивідуальної і масової свідомості. За 3. ФроВдом, який печатки релігії, морального й соціального розчленування виводив із первісної орди, прабатько так само, як і вождь маси, схиляє своїх „синів до масової психології” . У такий спосіб проблема масової та елітарної свідомості, проартикульована В. Винниченком, може бути розтлумачена з погляду психоаналізу.

Бачення історії людства втілюється у романі через міфологічні образи. Як стверджував К.-Г. Юнг, „от неудовлетворенности современностью творческая тоска уводит художника вглубь, пока, он не наїцупает в евоем бессознательном того праобраза, которьій способен наиболее действенно компенсировать ущербность и однобокость современного духа” . Так і у „Вічному імперативі” на міфологічному рівні подається Винниченкова художня модель Всесвіту.

Зображений світ тяжіє до міфологічної опозиції: Космос / Хаос. Художній світ різко поділений на дві частини: добро, порядок і зло, пустота, анархія. Митець ніби розгортає поле битви двох начал. Це визначає біполярність художнього світу його твору: все, що було до геологічної катастрофи, — це первозданний, сакральний світ, золотий вік історії людства. А геологічна катастрофа зруйнувала порядок, внесла хаос, який не завершився дотепер.

Трансформація міфологеми хаосу є способом зображення трагічності буття людей. Втратою людини зв’язку з природою пояснюється могутня руйнівна сила, що призводить людей до небуття. Визначальною ознакою хаосу є безлад. Він наявний у всіх сферах людського життя. Війни, революції, нівелювання особистості, насилля, панування, ворожнеча, агресія — все це наслідок руйнування первісного порядку.

Неприйняття світу таким, як він є, неприйняття начал моральної світобудови ідентифікується у літературній традиції з однією з ранніх форм критики релігійних уявлень — богоборством. У культурній традиції образи Сатани (Мефістофеля), Прометея, Дон Кіхота постають інваріантами фігури богоборця, які символізують свободу та боротьбу проти будь-якої тиранії. Вони не приймають установленого світового розподілу, тому борються з ним і одночасно заперечують його.

Брати Брени — Даніель, Моріс, Поль — символізують суспільний детермінізм всесвітнього хаосу, а водночас виступають рушіями деструкції / конструкції гармонії всесвіту, Даніель Брен, як репрезентант нової світоглядної концепції акордизму, зіставляється з Дон Кіхотом, у якого метафора бажаного матеріалізується в конкретно-чуттєві явища. У такий спосіб він постає поборником моральних начал і водночас своєрідним Деміургом створеного ним світу. Моріс асоціюється з Мефістофелем. Його деструкггивність спрямована на моральні засади недосконалої дійсності.

Християнський канон антонім і чності категорій добро 1 зло вже був переосмислений письменниками в добу романтизму.

Ю. Лотман з цього приводу висловлювався так: „У романтичній поетиці активний герой, будівельник сюжету, був героєм зла. Саме він — демон, грішний ангел — присвоював собі свободу порушувати встановлені Богом закони” . Такими бачаться герої-богоборці творів Дж. Мільтона „Загублений рай”, Дж. Байрона „Каїн”, Ш. Бойлера „Літанії Сатани”, У. Годвіна „Мандевіль”. Так і В. Винниченко в негативізмі Моріса вбачає викриття нових шляхів до гармонії світу. Тим самим, Даніель і Моріс прагнуть вирватися з безладу, що панує навколо. Тому вони шукають рівноваги для себе і для навколишнього світу, що у творі виступає однією з умов прояву сакральності. На думку В. Винниченка, людина прагне життєвої гармонії, миру, спокою, тобто Космосу.

Бажаний, ідеальний світ постає як проекція біблійного раю, тільки раю земного. У В. Винниченка ідеальний світ, космос — це засоби утвердження ідей гармонії людини й природи, ідеального колективу, інтереси якого узгоджуються з індивідуальними; принципів харчування сировиною, розбудови „Ліги щастя на Землі” та „досконалої свободи”. Все це пов’язане насамперед з ідеєю вічного імперативу, яка постає авторським міфом про узгодженість всесвіту. Його домінантною є категорія узгодженості, що створює систему цінностей автора: здоров'я, ідеальний устрій, мир на землі, щастя людей. Ідея-міф постає прогностично новою моделлю світу як альтернатива сучасній деструктивній дійсності.

Розпорошені наративні схеми персонажів підпорядковані філософському закону художнього світу В. Винниченка. До розкодування авторської глибинної ідеї ведуть два місткі концепти: колектив (вічний імператив) / Іваниіце. Вони винесені в заголовок („Вічний імператив”) і підзаголовок твору („Бог Господь Іванище. Історичний роман майбутнього”). Також розподілені між двома нараторами Даніелем і Морісом Бренами. До цих образів він звертався у щоденнику і в трактаті. Колектив та Іванище — різнополюсні концепти у світогляді письменника.

Зокрема автор критикує Молох, Іванище, як явище, що виникло внаслідок соціального прожектерства — реформування „будучих людей”, про що він пророче застерігав у „Великому Молоху”. Подібні передбачення зустрічаємо і в п’єсі „Народний Малахій” (1927) М. Куліша, де в образі Малахія Стаканчика драматург убачав риси нового типу людини — особи з класовою свідомістю. За слушним спостереженням Ю. Шевельова. страшними наслідками „виродження революції” стало нищення людини фізично, її розчивлення духовно., що позбавило людину свободи, і перш за все, свободи бути собою .

У „Вічному імперативі” В. Винниченка Іванище містить кілька семантичних полів: збір масових індивідів, людей-маси, індивідів із масовою свідомістю, яких витворили сучасні диктатури як об’єкт маніпулювання; у значенні молоха, як негативне ставлення до сучасного автору колективу, який поглинає особистість, робить її безвольним автоматом; влада певних елементів, які підпорядковують своїм особистим інтересам інших.

Таке розуміння Іванища відтворює антиутопічний тип свідомості автора. Як носій індивідуальної свідомості, Моріс Брен обстоює свободу людини. У такий спосіб письменник захищає індивідуальне, самобутнє „Я”. Проте індивід не може бути, за митцем-філософом, вищим над колективом, природою, іншими живими істотами. Полемізуючи з Горьківським „Людина — це звучить гордо”, В. Винниченко запише у „Конкордизмі”: „людина, не є ніякий „цар природи”, ніякий центр усесвіту, ніякий владика й диктатор його сил, що вона є така сама частина всього сущого, як і все інше, часом мізерна і жалюгідна, але рівна з усіма іншими частинами, що закони буття всіх частин і всього цілого є і її закони, що вона сама є ота природа, отой Усесвіт” .

Осмислюючи явища дійсності, наслідки утопічних прожектів, наступ диктатур, В. Винниченко не втрачав надії, що між колективом та індивідом мусить бути узгодженість. На переконання митця, проблеми, „чи можна нівелювати особистість?”, „чи може індивід стояти над колективом?”, слід вирішувати комплексно, на перетині індивідуальної й суспільної сфер життя. У „Конкордизмі” він сформував етичну норму, яка, за словами Г. Сиваченко, вінчає його систему моралі: „Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною відданою клітиною його. І тоді навіть стравдання за нього буде тобі за вищу радість” . Тим самим, В. Винниченко наголошує, що людина повинна самостійно осмислити себе і своє оточення. Водночас він підкреслює, що кожна особистість у плані ціннісних орієнтацій і з власної волі, без примусу має ставити інтереси інших вище за свої, бути саможертовною, що веде до повного самоствердження. Такою є діалектика двох аспектів розуміння людини в романі „Вічний імператив”.

Колектив має формуватися з особистостей, а не з безособової маси. Цей колектив у В. Винниченка постає як результат ідеальних стосунків людей у соціальній сфері життєдіяльності, стосунків, які не вимагають жертовності окремого індивіда, не передбачають панування одного елемента над іншим. Такі стосунки автор проектує на майбутнє. Відтак у романі прочитується палке бажання В. Винниченка зробити майбутнє досконалим. Оповідач із майбутнього, „автор зображеної епохи” постає носієм історичної пам'яті, який із відстані років може об’єктивно сприймати минуле й адекватно його оцінити. Як нащадок зображуваної епохи, він критично сприймає диктатури, війни, деградації особистостей та виражає естетичну оцінку зображеного. Ним стверджуються позитивності авторської програми, що подається в кінцевому обрамленні: „Нам теперь ясно видно, чья правда (...)

восторжествует и послужит новой опорой в бесконечно вечном строительстве чудесного прекрасного здания человеческой жизни”. Тим самим, проблема часу постає як вартісна характеристика людського буття з погляду людини з майбутнього.

До подібного принципу композиції (спогади з майбутнього) звертався Ю. Яновський у романі „Майстер корабля” (1928). Зміщуючи часові площини (зображення сучасного з погляду уявного майбутнього), письменник вибудовує твір, за слушним спостереженням Г. Зленка, „у формі спогадів сивоголового То-Ма-Кі — ветерана радянського кіно, який за гранню свого сімдесятиліття оглядає пройдений шлях і розповідає про те, що діялося (...) в двадцятих роках двадцятого віку” . Головний герой, як носій особистої пам’яті, осмислює прожите та „висловлює власну концепцію буття, яку прагне відстояти у суперечці з опонентами” . Автор стоїть на позиції, наголошував М. Наєнко, „що з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства має будуватися все життя на планеті, І тоді перетвориться вона на казковий край мирної праці й гармонійно розвинутих особистостей” .

У „Вічному імперативі” принцип пам’яті постає засобом застереження від помилок сьогоднішньої авторові дійсності, яку

роздирають криваві, загрозливі для її існування протиріччя. В. Винниченко підводить до висновку: повинен існувати новий тип взаємодії соціальних, загальнолюдських та природних факторів, якщо людство хоче жити. У діалогах Дані еля Брена з королем висловлена позиція автора про суть щастя: „Счастье — зто соотношение многих сил, зто равновесие, гармония, согласованность сил внутри себя. Счастье возможно, но будет достигнуто человечеством (...) будет время, когда человечество организует иную Лигу Наций, Лигу создания счастья на Земле”,

Людством завжди буде рухати прагнення до гармонії — так розкодовується роман на фічософському рівні, що засвідчує авторське бачення соціального й духовного прогресу. В. Винниченко прагне не лише осмислити політичні події, вступаючи в полеміку з ідеологіями фашизму й комунізму, а й осягнути подальшу долю всієї людської цивілізації. Він сподівався, що майбутні нащадки як носії інакшого досвіду і світосприйняття не лише не допустять помилок сучасників, а й гідно розцінять його прагнення, вступаючи з ним у культурний діалог.

Історичне значення „Вічного імперативу” в літературному процесі полягає в своєрідності й новизні його як продукту письменницької пропаганди. Перейнятий мотивами катастрофи й гармонізації хаосу, „Вічний імператив” сприймається передусім як ідеологічний роман. Його композиційно-сюжетний стрижень складає полеміка з ідеологіями існуючих режимів із позиції авторської концепції перебудови суспільства, утопічної за своїм характером. Зважаючи на те, що персонажі — інтелігенти, митці, революціонери — привнесли в роман багатоголосся ідейно непримиренних наративів та зіткнення позицій, жанровий різновид твору можна визначити як роман-диспут. Серед його стильових ознак виділяються передусім романтизація деяких образів, концентрація ідеї в образах (Іван / Іванище). У сукупності це надає роману „Вічний імператив” художньої неповторності.

Варданян М. В.

Романи „муженського циклу” Володимира Винниченка: проблематика, жанрово-стильові особливості: Монографія. — Кривий Ріг: Діоніс (ФО-П Чернявський Д. О.), 2012. — 230 с.

***

Спершу необхідно актуалізувати чітко заявлений у романі В.Винниченка

соціальний пласт. Загалом зміст “Вічного імперативу” репрезентує квазіісторичні

події за часів правління короля Франсуа III. Письменник удається “до аналізу

навколишньої дійсності – капіталістичного, буржуазного суспільства і

соціалістичного, тоталітарного” [18, 202]. Відтак твір “виконує певне ідеологічне

призначення” [13, 596], адже “історична” епоха Франції виступає лише тлом для

змалювання актуальних подій сучасної митцю радянської України.

Оповідач окреслює протистояння різних політичних сил (капіталістів, фашистів,

комуністів, соціалістів), які втілюють ті чи інші герої. Плюралізм політичної системи

породжує хаотичну картину світу в романі.

Дезорганізованість та неузгодженість у суспільно-політичному житті країни

негативно впливає на міжособистісні родинні стосунки. Сімейна дискусія Бренів –

лише мікроскопічний відбиток того, що відбувається в усьому світі: “Увесь світ тепер

гризеться. Ми лише вірно відображаємо те, що відбувається кругом” [5, 86], –

переконаний один із братів – Даніель.

Змістовий рівень твору, таким чином, у цілому відтворює ідейну боротьбу трьох

рідних братів Бренів, які за своїми переконаннями займають позиції противників.

Професор філософії Даніель проповідує ідею “аккордизму” й намагається

влаштувати життя своє й народу згідно з її заповідями. Фашист Поль одержимий

прагненням влади й сили. Моріс займає “дивну” позицію анархіста-індивідуаліста,

виступаючи взагалі проти всіх (колективу, фашизму, монархізму, комунізму).

Відтак брати Брени, на думку М.Варданян, “символізують суспільний

детермінізм всесвітнього хаосу”, проте “водночас виступають рушіями

деструкції/конструкції гармонії всесвіту” [3, 235].

Концептуальність Винниченкової ідеї закладена в узагальнено-символічному образі

“Іванищ”, винесеному в підзаголовок твору – “Бог Господь Іванище”. Власне,

“Іванище” мислиться письменником як сукупність окремих Іванів, колектив, спільнота,

людство й навіть порівнюється з “великим богом”. Виявляється, в суспільстві керуюча

роль належить тому ж “Іванищу”, яке поглинає індивіда, надаючи йому статусу

“колективної людини” (термін К.Юнга). Більше того, як зазначає В.Винниченко в

“Щоденнику” за 22 липня 1935 року, “Іванище – це велетенське Страховище з

мільярдами помачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих

ух, всемогутнє, всеблаге, все мстиве й все правдиве і все брехливе. Воно є найвище

знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом

всіх цінності, всіх якостів, всіх приваб і огидності життя. Воно є джерелом життя і

смерти людини. Тож Іванища нема, порожнеча, нуль” [6]. Таке “абсолютне”

трактування зумовлене, очевидно, символічним змістом концепту “колективний Іван”,

який у В.Винниченка вживається на позначення способу організації суспільства, що

передбачає вияв колективного в індивідуальній свідомості.

Активним прихильником такого способу організації суспільного устрою, коли

особистість “розчиняється” в масі, виступає Даніель Брен. Аналізуючи навколишню

дійсність, Даніель приходить до висновку, що сучасний йому світ постає “чужим”,

“ворожим”, “дисгармонійним” самій людині. Як наслідок – особистість втрачає власне

“Я”, підкоряючись пануючим у державі настроям, почуттям, думкам і діям [18, 202–

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

279

203]. З огляду на це, єдиним прийнятним способом організації суспільства, який міг би

урівноважити й гармонізувати стосунки індивіда й загалу, є колективне життя, що

передбачає узгодження інтересів окремої особи й колективу: “я є частина колективу, …

колектив – це я. … Я здоровий, нормальний, узгоджений з природою в собі й назовні,

не можу розходитися з колективом. Мій інтерес є його інтерес. Без будь-якого примусу

я сам віддам йому моє здоров’я, сили, життя, якщо потрібно. Тому що в цьому даванні є

мій інтерес, моя радість, моє щастя” [5, 144–145]. Відтак головною заповіддю

філософського вчення професора Брена, яке отримало назву “дієво-послідовний

аккордизм”, стала “узгодженість із собою і послідовність до кінця”, суть якої полягає в

наступному: що проповідуєш, сам виконуй; слово повинно бути ділом [5, 106, 113]. Це

положення, гадаємо, перегукується із Винниченковим принципом “чесності з собою”.

Крім того, слово-код “аккордизм” фактично виступає синонімом назви етико-

філософської концепції письменника – “конкордизму”. Позаяк Даніель Брен постає

одним із реалізаторів авторської ідеї гармонійної єдності, яка охоплює як особистісний,

так і суспільний рівні, він наділений почуттям месіанського обов’язку поширювати

принципи конкордистської теорії В.Винниченка. Таким чином, суспільна позиція

професора Брена оприявнюється в процесі “розгортання і поширення Винниченкової

соціально-філософської концепції реформи людства” [16, 139]. Подібно в’язню Андрію

Чумаку (із “Саду Гетсиманського”), який діє згідно зі своїм кодексом честі та власною

життєвою філософією, Даніель Брен, сумлінно дотримуючись заповідей пропагованого

аккордизму, чітко уявляє шлях досягнення щастя. Представимо його у формі положень:

 Зміна режиму харчування, впровадження вегетаріанства, адже їжа є

головною причиною нещастя, оскільки отруює людство [5, 62, 64].

 Визначення певного морального критерію (адже “у нас взагалі нема ніякої

моралі, тобто системи поведінки людини. Стара мораль віджила, вийшла з ужитку. А

нова ще не створилася. І ми живемо стихійно в моральному відношенні,

неорганізовано, недоцільно” [5, 106]) через актуалізацію природного інстинкту:

“закон узгодженості в собі всіх сил, даних нам від природи, є вищий моральний

закон, вищий закон нашої поведінки” [5, 144].

 Врахування першочергової важливості біологічних законів, які віддають

перевагу дії інстинкту перед розумом. Оскільки “всі інстинкти – чисті, моральні,

прекрасні, необхідні, всі вони служили людству мільйони років” [5, 145], свідомість

втрачає монопольне право керувати життям особистості, бо розум починає

розглядатися лише як “регістраційно-організаційне бюро з дуже обмеженою

компетенцією”, власне, “міністерство іноземних справ”. І “ніякої диктаторської влади

у нього ніколи не було і бути не може” [5, 145].

 Гармонійне узгодження індивідуального та колективного інтересів, у результаті

чого виникає особливе внутрішнє відчуття віри у велику корисність і необхідність свого

служіння колективу: “Людину здорову, з правильно розвиненими обома цими

інстинктами зовсім не потрібно змушувати до самопожертвування, якщо воно їй здається

потрібним для колективу. … Їй (людині – Л.К.) достатньо усвідомлення необхідності й

великої корисності її самопожертви. Це їй приносить таке почуття гордості, повноти, таке

особливе почуття своєї значущості, потрібності колективу, що вона цілковито перемагає

почуття туги, страху, навіювані інстинктом самозбереження” [5, 235].

Виявляється, шлях досягнення всезагального щастя повинен розпочинатися з

“оздоровлення” кожного індивіда. Як довго триватиме цей процес, залежить лише від

Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. 2010. Випуск 12

280

рівня самоусвідомлення самої особистості, її бажання, віри в майбутнє щасливе життя.

Обраний Даніелем Бреном шлях стає вигідним у випадку поширення основ

аккордизму як єдиного ефективного способу протидіяти насиллю й пануванню у світі

капіталізму, сталінізму, фашизму.

Невипадковим здається надмірне захоплення В.Винниченка

“філософствуванням” (читав праці А.Бергсона, Ф.Ніцше, А.Шопенгауера та ін.),

зумовлене життєвими обставинами й становищем політичного емігранта-вигнанця

після 1920 року. Тактика застосування філософського підходу до осмислення “того,

що пов’язано з “українським питанням” [18, 213], виявилася плідною на творчій ниві

письменника за умов всебічних утисків.

Концепція аккордизму, спрямована на радикальне перетворення суспільного устрою

з метою досягнення щасливого вселюдського буття, представлена професором Бреном

“як найвищий прояв справедливості, рівності й свободи” [3, 235]. Світоглядна позиція

Даніеля презентує ідеальний варіант реконструкції людства, що передбачає власне

утопійний проект колективного життя в майбутньому.

Важливо, що щастя, за В.Винниченком, насамперед пов’язане з мотивом надії.

Тому в романі оповідач вустами короля, який уособлює владне й сильне начало,

переконливо стверджує: “… буде час, коли людство організує … Лігу створення

щастя на Землі! Буде час, коли не про озброєння, не про гази, не про засоби

руйнування й знищення будуть думати люди, а про організацію рівноваги й

гармонії (виділення наше – Л.К.)” [5, 309б–309в]. Оптимістичні переконання

письменника, підкріплені вірою в можливість досягнення вселюдського щастя,

відкривають горизонт сподівань щодо майбутнього, яке бачиться, по суті, утопійним.

Здійснивши спробу реконструювати модель ідеологізованого простору в

емігрантських романах “Сад Гетсиманський” та “Вічний імператив”, ми виявили таку

спільну закономірність: існує тісний зв'язок ідеологічної позиції І.Багряного й

В.Винниченка відповідно з обраною тактикою їхніх героїв. Так, Андрій Чумак, кидаючи

виклик сталінській системі, обирає позицію бунтаря й доводить можливість морально й

фізично вистояти в умовах надлюдських катувань. Шлях постійних страждань, яким

довелося пройти Андрію, перебуваючи в ув’язненні, не лише не зламав його сильну

особистість, а й виявився регламентованим способом ідейного та фізичного загартування.

В інших обставинах опиняється герой В.Винниченка. Його позиція визначається

вченим званням професора філософії, який, аналізуючи навколишню дійсність,

приходить до висновку про необхідність радикально змінити суспільний устрій з

метою всезагального ощасливлення людства. Даніель Брен, чітко усвідомлюючи

поставлене перед собою завдання, – досягти щастя, успішно веде боротьбу із самим

собою на початковому етапі (фізичному рівні) запропонованої ним концепції. Для

Даніеля відчуття вселюдського щастя вимагає від індивіда приналежності до

колективу (того самого “Іванища”), що проявляється на рівні індивідуальної

свідомості як ототожнення себе з ним (Я = Колектив).

Перебуваючи в ізоляції на еміграції, В.Винниченко досить часто в “Щоденнику”

фіксує брак зв’язків з Іванищем, що, очевидно, має певне відношення до ностальгії за

батьківщиною та однодумцями. Прикладом може бути запис, здійснений 17 липня 1936

року: “Навіть цілковита рівновага сил, себто щастя на безлюдному острові не може

задовольнити людину з правильно розвиненими інстинктами. Без можливости хоч би

розповісти Іванищу про своє щастя це саме щастя губить значну частину своєї вартости.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

281

Без Іванища губиться рівновага сил, бракує чогось, що дуже важить у житті людини” [6].

Герой І.Багряного також всім серцем і душею відчуває себе квінтесенцією

українського світу й прагне бачити свій народ вільним та повноправним.

Проте, зазначимо й відмінності в підході письменників-емігрантів до

зображення ідеологізованого простору. Якщо І.Багряний достовірно відтворює

реалії періоду репресивної діяльності Сталіна й намагається підкреслити

психологічну й фізичну стійкість свого героя, що потрапив у таку ситуацію та

залишився національно самосвідомим, то В.Винниченко по-філософськи утопійно

підходить до аналізу тоталітарної дійсності, сподіваючись на успішний художній

експеримент зі своєю ідеєю щастя в майбутньому.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Багряний І. Сад Гетсиманський : [роман] / Іван Багряний. – К.: Наук. думка, 2005. – 548 с. –

(Б-ка школяра). – (Першотвір); 2. Баран Г. Роман-пантопія В.Винниченка “Сонячна

машина”: Проблематика, особливості поетики / Галина Баран. – Дрогобич: Вимір, 2001. –

193 с.; 3. Варданян М.В. Жанрово-стильові особливості роману В.Винниченка “Вічний

імператив” / М.В. Варданян // Мова і культура: науковий журнал. – Вип. 11 / [редкол.: Д.С.

Бураго (гол. ред.) та ін.]. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2009. – Т. VIII (120). – 2009. –

С. 233–237; 4. Васьків М. Функціональні ідеї романістики В.Винниченка / Микола Васьків /

Винниченкознавчі зошити. Випуск другий / Відп. ред. В. П. Хархун. – Ніжин, НДУ, 2005. –

С. 56 – 61; 5. Винниченко В. Вечный императив: [роман] / Владимир Винниченко. –

(Машинопис). – (Першотвір). – (Рукопис і машинописний переклад зберігаються у відділі

рукописів бібліотеки Колумбійського університету (США)); 6. Винниченко В. Щоденник. – Т.

2. (Ксерокопія рукопису зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту

літератури ім. Т.Шевченка НАН України. Ф. 171, од. зб. 62); 7. Волошина Н. Незабутній Іван

Багряний (Іван Павлович Лозов’ягин). 1906 – 1963 / Н.Волошина // Всесвітня література та

культура в навчальних закладах України. – 2008. – № 12. – С. 10–13; 8. Воскобійник М.

Пам’яті Івана Багряного – стоїчного борця за державну незалежність / М.Воскобійник:

Відбитка з часопису “Українські вісті”. – ч. 3061. – Детройт, США, 1993. – 24 с. – (портр);

9. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму.

Постмодерна інтерпретація / Тамара Гундорова. – Львів : Літопис, 1997. – 297 с.; 10. Клочек

Г. Романи Івана Багряного “Тигролови” і “Сад Гетсиманський” / Григорій Клочек . –

Кіровоград: Степова Еллада, 1998. – 80 с. – (Навчальний посібник); 11. Ковальчук О. Новітній

українець у саду страждань (Образ головного героя роману Івана Багряного “Сад

Гетсиманський”) / Олександр Ковальчук // Дивослово. – 1997. – № 7. – С. 38–40; 12. Лілік О.

“Нуль, що кинув виклик вічності”: історичні коментарі до роману Івана Багряного “Сад

Гетсиманський” / О.Лілік // Українська література в загальноосвітній школі. – 2005. – № 10. –

С. 51–53; 13. Літературознавчий словник-довідник / [за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В.

І. Теремка]. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – 752 с.; 14. Лохіна Є. “Між двох сил”: Утопічний

простір Володимира Винниченка / Єлизавета Лохіна // Магістеріум. Випуск четвертий.

Літературознавчі студії. – К.: Національний університет “Києво-Могилянська Академія”,

2000. – С. 45–52; 15. Лущій С. Про нашу мужність: Романи І.Багряного “Тигролови” та “Сад

Гетсиманський” / Світлана Лущій // Українська культура. – 2007. – № 12. – С. 36–37;

16. Маслянчук Т.В. Проза Володимира Винниченка: проблеми текстології / Маслянчук Т. В. –

К.: ВД “Стилос”, 2008. – 184 с.; 17. Мельник О. Він розвінчав сталінщину на 20 років раніше

за Солженіцина: До 100-річчя Івана Багряного / Ольга Мельник // Українська культура. –

2006. – № 10. – С. 30–31; 18. Сиваченко Г. М. Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський

Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. 2010. Випуск 12

282

“метароман” Володимира Винниченка: текст і контекст / Галина Миколаївна Сиваченко. –

К.: Альтернативи. – 2003. – 280 с.; 19. Турута Т. Вивчення творчості Івана Багряного в школі:

[Посібник для вчителя] / Тетяна Турута. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2000. – 80 с.;

20. Шугай О. Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду: [Роман-дослідження] /

Олександр Шугай. – К.: Видавництво “Рада”, 1996. – 480 с.; 21. Щоденники Володимира

Винниченка 1932 – 1937 рр. // Слово і час. – 2000. – №9. – С. 52–64.

Крикун Л.С. (Ніжин, Україна)/ Модель ідеологізованого простору в романах письменників-

емігрантів першої половини XX століття/ 2010

Спасибо коллеге stax!

Патрис Лажуа

Patrice Lajoye добавил 2 новых фото.

26 августа в 13:14 :

Trouver un roman d'un écrivain ukrainien du XXe siècle traduit en français, ça n'est déjà par banal.

Mais le trouver avec un autographe de l'auteur, ça l'est encore moins.

Ici, Volodymyr Vinnitchenko.

Вячеслав!

Поиск романа украинского писателя века перевод на французский, он уже банально.

Но найти ему автограф от автора, это еще меньше.

Это Владимир Vinitchenko.

Patrice Lajoye: Для мадам Николь

Почтительное почтение автора

В. Винниченко

14 V 49

https://www.facebook.com/patrice.lajoye/p...

Социальная фантастика: "Солнечная машина" (роман, пронизанный новаторскими идеями и четырежды переиздававшийся с 1928 по 1930 гг.)

Социально-утопические произведения: Пророк; Лепрозорий; Ателье счастья; Новая заповедь; Вечный императив; Слово за тобою, Сталин.